Page 1

ЕРЕСЕНЬ-ЖОВТЕН №5/2007


Фоторепортаж Юрія ШКОДИ.


МУЗИКА 2007

НОМЕРІ

ВЕРЕСЕНЬ-ЖОВТЕНЬ 5 (364) НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ З ПИТАНЬ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ЗАСНОВНИКИ: МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ, НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА КОМПОЗИТОРІВ УКРАЇНИ ТА НАЦІОНАЛЬНА ВСЕУКРАЇНСЬКА МУЗИЧНА СПІЛКА Виходить раз на два місяці. Рік заснування 1923. Київ, Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури і туризму України © «Музика» ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР Т. О. ШВАЧКО РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ: АВДІЄВСЬКИЙ А. Т. ГРИЦАС. Й. ЗІНЬКЕВИЧ О. С. КОЛОДУБ Л. М. КИЯНОВСЬКАЛ. О. ЛАЩЕНКОА. П. РОЖОК В. І. СТАНКОВИЧ Є. Ф. ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО М. Р. ЯВОРСЬКИЙ Е. Н. Відповідальний секретар ЧЕРНЕЦЬ Л. Г. Редактори відділів: Бентя Ю. Куліш ко Т. Пальцевич Ю.

ФЕСТИВАЛІ. КОНКУРСИ Ю.БЕНТЯ. "Золотоверхий Київ": посвята Артемію Веделю

2

А.КАЛЕНИЧЕНКО. Українська музична культура: проблеми і шляхи їх вирішення

4

ТВОРЧІСТЬ М.НЕСТЬЄВА. "Від Дніпра я нікуди не поїду..."

7

ТЕАТРАЛЬНІ ОБРІЇ Т.КОЗИРЄВА. Парадокси оперної справи

12

ОСВІТА Ю.ПАЛЬЦЕВИЧ. У вирі творчого життя

14

A.МЕРХЕЛЬ. Ігор Стецюк: "Музика іноді має бути красивою"

18

ВИКОНАВСТВО Н.ДИКА. "Сім слів Спасителя на хресті"

20

С.ГЛАЗ. На Святій землі

21

Ю.БЕНТЯ. Фестиваль вдалих дебютів

23

З ІСТОРІЇ B.КУЗИК. Митець і система

24

РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ М.ІЛЬНИЦЬКА. Шана Вчителеві

27

Художній редактор О. Кардаш

ЕСТРАДА

Фотокореспондент Ю. Шкода

Гран-прі з "Базару"

ЗО

Т.ОЛЕКСІЄНКО. Сер Елтон Джон у Києві

31

Ю.СТАНІШЕВСЬКИЙ. Зупинити мить прекрасну

32

Адреса редакції: 01015, Київ-15, вул. Січневого повстання (Івана Мазепи), 58. Тел. 284-79-37 Здано до набору 07.09.2007 Підписано д о друку 26.09.2007 Формат паперу 60x84 1/8 Папір офсетний №1. Офсетний друк. Умовн.-друк. арк. 4,0. Ум. фарб.-відб. 5,0. Обл.-вид.арк. 5,5. Тираж 820 пр. Замовлення №11. Ціна договірна. Реєстраційне свідоцтво КВ № 954 від 25.08.94

Оригінал-макет та друк у видавництві ПП «Видавництво Аврора прінт», м. Київ, вул. Причальна, 5 Газетно-журнапьне видавництво Міністерства культури і туризму України, 03040, Київ-40, Васильківська, 1 Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій. За точність викладених фактів відповідальність несе автор.

На 1-ій стор. обкладинки: народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка композитор Валентин СИЛЬВЕСТРОВ.

Фото Інни

Гілатенко.

На IV-ій стор. обкладинки: завіса-картина «Музи на Парнасі» художника Генріха Семирадського (1900) у Львівському Національному академічному театрі опери та балету імені С. Крушельницької.


Ф£СЖи/ММ.

конкурси

п

ЗОоЛООп&В8ФКЩй

К сШ сЕ а:

ОіО<УВ9Ш\ А ф о п є ш о о

' В & д & л о о

Переважна більшість подій одинадцятого хор-фесту "Золотоверхий Київ" була присвячена 240-річчю від дня народження видатного українського композитора, диригента, співака і скрипаля Артемія Веделя (1767-1808). Відбулася презентація повного зібрання його творів, яке підготували до друку хормейстер Микола Гобдич та музикознавець Тетяна Гусарчук, а всі 28 духовних концертів композитора майстерно виконали муніципальний камерний хор "Київ" (диригент - Микола Гобдич), чоловіча хорова капела України імені Л.Ревуцького (Юрій Курач), Камерний хор Харківської обласної філармонії (Вячеслав Палкін), Уманський муніципальний камерний хор (Леонід Ятло), жіночий хор "Павана"Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова (Людмила Байда), хор "Покров" Свято-Покровського храму (Олена Радько). Концерти сучасної музики фестивалю прозвучали в інтерпретації блискучого камерного хору "Кредо" (художній керівник та диригент - Богдан Пліиі), а прем'єра "Літургічних славословій"Михайла Шуха у виконанні Національної заслуженої академічної капели України "Думка " (художній керівник і диригент - Євген Савчук).

рів, що ствоестирює незабутваяь ній ефект "Зопростороволотоверхий го діалогу), Київ", засноконцерт із ваний відотворів хоромим українХор „КИЇВ" В Успенському соборі Києво-Печерської лаври. вого класика, ським хора також - авторський вечір сунавців, а також поважають мейстером Миколою Гобдичасного композитора. Так буслухацькі очікування. Публіка чем, - одна з традиційних (в ло і цього року, але головним вже звикла, що на хор-фесті найкращому значенні цього стрижнем восьми подій чотиобов'язково мають бути хорослова) подій у музичному житриденного фестивалю стало ві антифони (одночасний та ті України, де шанують хорошу святкування 240-річчя від дня почерговий виступ кількох хомузику та її найкращих вико-


народження Артемія Веделя. Відзначити знаковий для української культури ювілей Микола Гобдич вирішив особливо: надав концертам науково-дослідного, джерелознавчого "ухилу". Разом із київським м у з и к о з н а в ц е м Тетяною Гусарчук, яка близько трьох десятиліть досліджує творчість Артемія Веделя, Микола Гобдич підготував до друку унікальне видання повне зібрання духовних творів Веделя (його наклад розійшовся вже на фестивалі, тож планується друге видання). З його презентації в київському Будинку вчених і розпочався фестиваль, а продовжився виконанням 28 духовних концертів Веделя в Успенському соборі Києво-Печерської лаври (концерти хор-фесту у цьому розкішному, ніби спеціально призначеному для хорових антифонів "багатоповерховому" храмі відбувалися вперше) і просторій Трапезній церкві. Та слід детальніше зупинитися на тому, яку величезну попередню роботу здійснено дослідниками і що їх очікує попереду. В музичній геніальності композитора можна було переконатися, слухаючи концерти, але не менше дослідницького захоплення і людського співчуття викликає його дивовижна, трагічна біографія. Факти з творчого життя композитора, іноді остаточно документально не підтверджені, спогади та інтуїтивні гіпотези Тетяна Гусарчук виклала на кількох сторінках передмови до нотного видання. Ці сторінки варті деяких великих монографій. "Артемій чи Артем? Ведель чи Ведельський?" - розпочинає дослідниця перелік запитань, які досі залишаються без відповіді, як, втім, і авторство кількох опублікованих у збірці творів, що згодом може і не підтвердитись. А що відомо? Наприклад, що народився в Києві в родині різьбяра у 1767 році. Навчаючись у К и є в о - М о г и л я н с ь к і й академії, був солістом і реген-

том хору, а також солістомскрипалем та диригентом оркестру. В Москву, в маєток генерал-губернатора Петра Єропкіна, де працював капельмейстером з березня 1788-го до грудня 1792-го, потрапив за рекомендацією київського митрополита Самуїла. Після повернення до Києва Ведель починає керувати капелою Андрія Леванідова, у якій в той час співає єдиний близький друг і майбутній біо-граф композитора Петро Турчанінов. Вдало складається і його військова кар'єра: у 1794 році Веделя призначають канцеляристом у штабі генерала, наступного року він - вже м о л о д ш и й ад'ютант генерала, а з вересня 1796-го старший ад'ютант капітанського рангу. Влітку 1796 року Андрій Леванідов за наказом Сенату переїжджає до Харкова. Разом з ним їде Ведель: тут композитор керує намісницьким хором, викладає спів у Казенному училищі. Після сходження на престол Павла І в житті Веделя відбуваються невідворотні зміни, адже ліквідовуються "позаштатні" хори та оркестри, накладаються жорсткі обмеження на церковний музичний репертуар, скорочуються або об'єднуються навчальні заклади... У 1798 році Ведель вирішує повернутися до Києва. З цього моменту розпочинається трагічний фінал життя к о м п о з и т о р а : безнадійні пошуки роботи, кілька місяців послушництва в Києво-Печерській лаврі і восьмирічне перебування в київській божевільні. Не менш цікавою є "біографія" творів Веделя, яким також, як і їх автору, довелося пізнати і феєричний успіх, і категоричні заборони. У слові від упорядника Микола Гобдич перелічує всі ті твори, які вдалося віднайти і впорядкувати: 28 духовних концертів; дві Літургії (перша з них прозвучала в Успенському соборі); Всеношна; Різдвяні, Великодні та Богородичні ірмоси; 20 окремих духовних творів. Серед

БІБЛІОТЕКА ХОРУ «КИЇВ»

Артелйй Ведель

духовш ТВОРИ

них в автографах збереглися лише 12 концертів та частина Літургії №1, а інші опуси мали майже "фольклорну" історію: переписувалися та виконувалися у багатьох варіантах, подекуди навіть втрачаючи авторство. Підсумком першого етапу роботи над упорядкуванням спадщини композитора стало видання у 1997 році "Анотованого покажчика творів А.Веделя" (укладач - Тетяна Гусарчук, редактор - Андрій Кутасевич). Нинішня збірка має три розділи: "Духовні концерти", "Циклічні твори" та "Окремі духовні твори". Українська транслітерація канонічних церковнослов'янських текстів була здійснена відомим київським піаністом та дослідником давньої української музики А.Кутасевичем. Твори перших двох розділів збірки неодноразово виконувались камерним хором "Київ" та були записані на п'яти компактдисках, і саме тому керівник хору Микола Гобдич зробив тут свою хормейстерську редакцію авторського тексту (деталізував агогіку, додав штрихи тощо). Партитури третього розділу опубліковані в оригінальному варіанті і, як зазначив директор "Золотоверхого Києва", чекають на своїх перших виконавців.

Юлія БЕНТЯ З


УКРАЇНС ЬКА МУЗИЧНА КУЛЬТУРА: У рамках фестивалю "Прем'єри сезону" відбулася наукова конференція "Музика у просторі сучасності: друга половина XX - початок XXI століття". Теми доповідей були так чи інакше пов'язані з сьогоденням Друкуємо виступ завідуючого відділом музикознавства Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології імені М.Рильського НАН України, кандидата мистецтвознавства Анатолія КАЛЕНИЧЕНКА. Минуло 16 років після здобуття Україною незалежності, а музична культура в нашій державі й досі повністю не виконує своїх функцій, перебуваючи у майже кризовому стані.

Камерний

Т

оркестр Національної філармонії. Керівник - Роман Кофман.

риває масова еміграція українських музикантів-виконавців. П р а к т и ч н о немає жодного європейського оперного театру, балетної т р у п и або симфонічного оркестру, де б не співали, т а н ц ю в а л и ч и грали вихідці з України. Н а в і т ь д е я к і американські оркестри на 20% у к о м п л е к т о в а н о саме з н а ш и х музикантів. Т и м часом окремі організатори д и т я ч и х м у з и ч н и х конкурсів, наприклад, конкурсу піаністів В. К р а й н є в а в и в о з я т ь на З а х і д ю н и х л а у р е а т і в д л я п р о д о в ж е н н я навчання, з в і д к и діти переважно не повертаються на Батьківщину. По суті відбувається в и м и в а н н я м у з и ч н и х талантів з України, що безперечно негативно п о з н а ч и т ь с я на розвитку академічного м у з и ч н о г о 4

в и к о н а в с т в а у майбутньому. Я к з а р а д и т и цій ситуації? Н а нашу думку, слід запровад и т и Міністерством культури і т у р и з м у У к р а ї н и м е р е ж у державних і недержавних музичних п р о д ю с е р с ь к и х агенцій та імпресаріо, що у к л а д а л и б угоди з нашими музикантами-виконавц я м и на умовах паритетної роботи в Україні та за кордоном, а також перереєструвати Полож е н н я про дитячі м у з и ч н і конкурси, в и л у ч и в ш и з них пункти, в я к и х йдеться про нагороди й з а о х о ч е н н я у вигляді н а в ч а н н я на Заході. Українська в о к а л ь н а школа, щ о м а й ж е 400 років була оперн и м і х о р о в и м д о н о р о м Росії, а тепер частково й Заходу, м о ж е в т р а т и т и свої н а д б а н н я . Н а ш і

співаки без перебільшення з унік а л ь н и м и голосами, з я к и м и за с и л о ю і багатством тембру конк у р у ю т ь у світі хіба що італійці, здебільшого мають проблеми з к у л ь т у р о ю співу. Д о к о р і н н о ж п о л і п ш и т и цю ситуацію можуть н а й т а л а н о в и т і ш і й найдосвідченіші піаністи-концертмейстери. Р о з в и т к о в і м у з и ч н о ї освіти заважають мовна проблема, б р а к у к р а ї н с ь к и х підручників, нестача інструментів тощо. Н а п риклад, в усіх в и щ и х навчальних м у з и ч н и х закладах України (крім Л ь в о в а ) переважна більшість індивідуальних занять, що мають в и з н а ч а л ь н у роль у навчанні музиканта, викладаються р о с і й с ь к о ю мовою. С п е ц і а л ь н і предмети в дитячих музичних школах, у ч и л и щ а х та академіях в и в ч а ю т ь с я здебільшого за моск о в с ь к и м и посібниками, що нег а т и в н о п о з н а ч а є т ь с я не л и ш е на п р а в и л ь н о м у висвітленні предмета, а й на вихованні в мол о д и х м у з и к а н т і в патріотизму. Є д и н е д е р ж а в н е м у з и ч н е вид а в н и ц т в о " М у з и ч н а Україна" через брак коштів, постійні зазіх а н н я на п р и м і щ е н н я , м а й ж е цілковиту відсутність мережі дистриб'юції і продажу ледь ж е в р і є і сьогодні, в р и н к о в и х умовах, не с п р о м о ж н е випускати я к українські музичні підручники, так і нотну й м у з и к о з н а в чу літературу, без чого музична культура, я к відомо, існувати не може. Я к щ о до незалежності України в к о ж н о м у обласному центрі п р а ц ю в а л а м у з и ч н а книгарня (в К и є в і - навіть дві), а у б у д ь - я к о м у райцентрі був муз и ч н и й відділ у книгарні, то тепер, крім Л ь в о в а й Дрогобича, вони всюди відсутні. Р а н і ш е акт и в н о діяла д е р ж а в н а організа-


ПРОБЛЕМИ І ШЛИХИ ї \ ІШРІІІІЕНИИ ція "Укркнига", щ о з а й м а л а с я р о з п о в с ю д ж е н н я м музичної літератури, а тепер вона теж ледь жевріє, а д и с т р и б ' ю ц і ю та продаж покладено на саме видавництво або посередників. На думку деяких фінансових чиновників, усі видання, випущені в Україні за д е р ж а в н и й кошт, зокрема й м у з и ч н у літературу, з а б о р о н я є т ь с я не те щ о продавати, а й дарувати чи передавати до бібліотек. Тому з другої п о л о в и н и 2 0 0 3 року не прод а ю т ь с я в к н и г а р н я х 1-й т о м академічної „Української музичної енциклопедії", 5-й том академічної "Історії української музики", індивідуальні монографії та брошури, колективні наукові збірники, а в газетних кіосках журнали "Музика", "Народна творчість та етнографія", "Студії мистецтвознавчі", "Українська музична газета" тощо. Тож відсутній обмін інформацією, без чого не м о ж е р о з в и в а т и с я наука. Я к щ о за р а д я н с ь к и х часів існувала ідеологічна цензура, щ о б ніхто чогось не те не написав, то зараз - ф і н а н с о в о - е к о н о м і ч н а , щоб ніхто чогось не те й не прочитав. Початком виходу із цієї абсурдної ситуації могло б стати н а с т у п н е : д о п. 18 П е р е л і к у платних послуг, що м о ж у т ь надаватися б ю д ж е т н и м и науковими установами П о с т а н о в и Кабінету Міністрів України № 1 1 8 0 від 28 л и п н я 2 0 0 3 р. ("18. Видання та р о з п о в с ю д ж е н н я наукових [...] видань...") внести зміни: після слова "розповсюдження" записати "продаж" чи "реалізація". Н е м о ж н а не сказати і про вик о н а н н я о п е р н и х вистав практично в усіх м у з и ч н и х театрах країни мовою оригіналу, що розраховано, звичайно, на зарубіжні гастролі. А оскільки українські опери, за в и н я т к о м "Запор о ж ц я за Д у н а є м " і " Н а т а л к и Полтавки", м а й ж е не йдуть, то й наші глядачі, які переважно не поліглоти, не розуміють, про що співають персонажі. Хоча у деяких театрах, з о к р е м а в Києві, під час вистави п о д а є т ь с я українською мовою на с п е ц і а л ь н о м у табло біжучим р я д к о м переклад та виклад змісту у програмці. О д н а к у більшості к о л е к т и в і в

п о к и цього немає, т о м у варто п о в е р н у т и с я до чудових перекладів оперних лібрето українською мовою М . Р и л ь с ь к о г о та інших, а за кордон нехай театри вивозять вистави зарубіжних к о м п о з и т о р і в м о в о ю оригіналу. П о б і ж н о з а у в а ж у і про доцільність з а п о з и ч е н н я й адаптації п о з и т и в н о г о західного досвіду в галузі п о п у л я р и з а ц і ї оперного м и с т е ц т в а до н а ш и х умов. Ч о м у б о п е р н и м театрам не показувати постановки вітчизнян и х і з а р у б і ж н и х о п е р або їх ф р а г м е н т и у т и х місцинах, де відбуваються події вистави або н а б л и ж е н и х до них. Н а п р и к л а д , оперу К.Стеценка "Іфігенія в Тавриді" разом з о д н о й м е н н о ю оперою Х.В.Ґлюка м о ж н а б у л о б

Фольклорний

П о в е р т а ю ч и с ь до н е д о л і к і в м у з и ч н о ї освіти, зазначу, щ о мовну проблему в академіях, о п е р н и х театрах легко могли б в и р і ш и т и систематичні інспект у в а н н я й перевірки Міністерства культури і т у р и з м у з цього приводу. Н а т о м і с т ь п р о б л е м і підручників, музичного книжко- і н о т о д р у к у в а н н я м о ж е зарад и т и к о м п л е к с заходів Н а ц і о нальної ради з п и т а н ь радіо і тел е б а ч е н н я спільно з Київською міською держадміністрацією та райдержадміністрацією Шевченківського району Києва і їхня п і д т р и м к а щодо відновленн я м у з и ч н и х к н и г а р е н ь і відділів м и с т е ц т в у к н и ж к о в и х магазинах.

ансамбль „Веселі

поставити в а н т и ч н о м у амфітеатрі Херсонеса в Севастополі, а "Мітридат - ц а р П о н т і й с ь к и й " В.А.Моцарта — в амфітеатрі П а н т и к а п е я у Керчі; оперу "Алкід" Д м . Б о р т н я н с ь к о г о - у Київському міському саду біля М а рийського палацу, а одну з дій опер "Тарас Б у л ь б а " М . Л и с е н к а та "Богдан Хмельницький" К.Данькевича - біля С о ф і й с ь к о го собору в Києві... К о н ц е р т и ж оркестрів, ансамблів та солістів організовувати у відповідних приміщеннях, зокрема музейних.

музики'

С

тан з б е р е ж е н н я у к р а ї н ської н а р о д н о ї м у з и к и , ш и р ш е - всієї н а р о д н о ї культури є катастрофічним і потребує негайного державного в т р у ч а н н я . І це н е з в а ж а ю ч и на з р о с т а н н я інтересу до автентичного м у з и ч н о г о фольклору, що засвідчує п о я в а багатьох ансамб л і в та ф е с т и в а л і в ( з о к р е м а , "Країна мрій" О . С к р и п к и ) . Якщо, за с л о в а м и п и с ь м е н н и к а О л е с я Гончара, ще сорок років тому кількість українських нар о д н и х пісень налічувала 1 млн., то зараз, за п і д р а х у н к а м и д е я к и х 5


фахівців, з а ф і к с о в а н о л и ш е 130 - 140 тис. Т и м часом носії народного пісенного й інструмент а л ь н о г о ф о л ь к л о р у , на ж а л ь , відходять від нас, а сільська молодь переїжджає до промислових міст і не хоче п е р е й м а т и ці традиції. Я к щ о зараз не заходитися фіксувати на аудіо- і відеоносії рештки нашої багатющої народної культури, то через 5 років у ж е не буде що фіксувати. Про наслідки цього годі й говорити, адже народна культура, я к і мова, є основою будьякої, зокрема й української, нації. У нас навіть існуючі аудіокасети й магнітофонні записи української народної музики нерідко з н и к а ю т ь або їх з н и щ у ю т ь через байдужість - їх в и к и д а ю т ь , вони розсипаються. П е р е з а п и с на сучасні носії, створення фольклорного ф о н о а р х і в у на зразок тих, щ о існують в Австрії, Польщі чи Угорщині (в останній його було засновано, я к відомо, Б. Б а р т о к о м і З . К о д а є м ) , м о ж ливо, в рамках проекту Ф о н д у Ф у л б р а й т а "Українська автентична музика. М е р е ж а архівів культурної спадщини", створення відповідного к о о р д и н а ц і й н о го центру, електронної бази даних, веб-сайту ч и навіть Інтернет-порталу, що було підтримано Посольством С Ш А в Україні й т и м же Ф о н д о м Ф у л б р а й т а , в и р о б л е н н я оптимальної моделі взаємодії між н а р о д н и м викон а в ц е м , з б и р а ч е м та а р х і в о м , ю р и д и ч н е з а л а г о д ж е н н я пробл е м и власності з а з н а ч е н и х з а п и сів - це, звісно, конче потрібно, але повністю не в и р і ш и т ь проблеми. 900 тис. грн. в и д і л е н и х Міністерством культури і туризму України на 2004 - 2008 рр. д л я створення Д е р ж а в н о г о реєстру творів нематеріальної культурної с п а д щ и н и , з а п л а н о в а н і ним щорічні фінансові ін'єкції у сумі 75 тис. грн. д л я переведення записів ф о л ь к л о р у на сучасні носії - добрий знак, але це крапл я в морі. Адже, за моїми підрахунками, тільки д л я аудіо- і ві-

6

д е о з а п и с у щ е не з а ф і к с о в а н о ї народної культури на п ' я т ь років потрібно понад 40 млн. доларів США. Терміново належить розроб и т и й розпочати реалізовувати дві державні п р о г р а м и - збереж е н н я і з а п и с з р а з к і в народної культури ( н е л и ш е м у з и ч н о ї ) та в п р о в а д ж е н н я їх у побут, особл и в о міський і м о л о д і ж н и й .

Гурт „Кому

ВНИЗ".

М

асовою музикою, найбільш поширеною і в п л и в о в о ю в системі музичної культури, ніхто не з а й м а ється. Н е існує ж о д н о г о підрозділу, що о п і к у в а в с я б п р о б л е м а ми української масової музичної культури, контролював гастрольну "навалу" російської попси, з а п и с и я к о ї п е р е в а ж н о з в у ч а т ь по всій Україні, м е н ш е західної поп- і р о к - м у з и к и . А наші к о м п а к т - д и с к и і аудіокасети п о ч у в а ю т ь с я бідними родичами, посідаючи на р о з к л а д к а х л е д ь помітне, жалюгідне місце. Така ж п р о п о р ц і я і на Е М - р а д і о с т а н ціях, у кафе, на транспорті тощо. Н а д е я к и х Б М - р а д і о с т а н ц і я х редакторів, я к і н а м а г а л и с я транс л ю в а т и у к р а ї н с ь к у поп- і рокмузику, їхні к е р і в н и к и за це карали. Вочевидь, коли йдеться про прибуток, л и ш е з а к л и к а м и до патріотизму ситуацію не поліпшити. В и н и к а є з а п и т а н н я : а може, н а ш а масова м у з и ч н а культура н е к о н к у р е н т о с п р о м о ж н а ? Нагадаю, щ о в 1994 році у залі

Ю Н Е С К О у П а р и ж і вперше в історії з в у ч а л а легка м у з и к а у к р а ї н с ь к а поп-, рок- і танцюв а л ь н а - у виконанні переможців ф е с т и в а л ю " Ч е р в о н а рут а - 9 3 " ! Я був свідком аншлагу і їх гарячого п р и й о м у з боку розб е щ е н и х ч и с л е н н и м и гастролями світових зірок п а р и ж а н і дипломатів. Х о ч у з в е р н у т и с я до Міністерства культури і т у р и з м у України: вже настав час запр о в а д и т и в галузі масової музичної к у л ь т у р и політику державного протекціонізму щодо національного культурного продукту, захисту національного музичного виробника, в и к о н а в ц я та споживача, можливо, відновити Управління народної творчості і масової культури й а к т и в н о співпрацювати з Міністерством у справах сім'ї, молоді та спорту України. Необхідно створ и т и міжвідомчу комісію з досвідчених теоретиків-культурологів і практиків-медієвістів, що р о з р о б и л а б о п т и м а л ь н і пропорції трансляції в теле- і радіоефірі д е р ж а в и трьох с ф е р української музичної культури - академічної ( р о з д і л и т и к л а с и ч н у й сучасну), народної (з розподілом на а в т е н т и ч н у й вторинні ф о р м и п о б у т у в а н н я ф о л ь к л о р у ) та масової ( в и р і з н я ю ч и т р а д и ц і й н у м у з и ч н у естраду й так звану молодіжну музику). Складність в и р о б л е н н я т а к и х пропорцій пол я г а є в тому, що вони повинні враховувати географічні, національні, соціальні, вікові, бізнесові та інші аспекти. В и х о д я ч и з н а п р а ц ю в а н ь цієї комісії, Міністерство культури і т у р и з м у України, національні ради культури і духовності п р и Президенті України та телебачення і радіом о в л е н н я України мають розробити і впровадити ефективну д е р ж а в н у програму щодо трансляції української музики в е л е к т р о н н и х мас-медіа, незал е ж н о від ф о р м власності. Анатолій К А Л Е Н И Ч Е Н К О


швотюсжь

ш

т

т

л Q&

SI

М Ж Ю М

Ж

Г-LS-L.

Я0У2)У...

До 70-річчя Валентина Сильвестрова

С

ьогодні Валентин Сильвестров - всесвітньо відомий сучасний композитор. Творець оригінальних жанрів і в симфонічній, і в камерній музиці, він тяжіє до розгорнутих концептуальних форм, цікавиться мініатюрою. Майстер неодноразово номінувався на престижну премію Grammy, його музику постійно записують відомі фірми, серед яких Sony Classical, EMC Records. Твори цього композитора звучать у світі у виконанні найвідоміших музикантів - диригентів В.Ашкеназі і В.Федосєєва, В.Юровського і А.Борейка, піаністів О.Любимова і В.Фельцмана, віолончелістів І.Монігетті і О.Рудіна, скрипалів Т.Грінденко і Г.Кремера та багатьох інших. На початку творчого шляху Сильвестрову багато в чому поталанило. Хоча Валя народився в сім'ї не професіональних музикантів, батько грав на слух на фортепіано, на балалайці, а мати співала по нотах, зокрема романси російських композиторів - Глінки, Даргомижського. Валя акомпанував матері. Катерина Михайлівна виступала і в хорі аж до пенсійного віку. Хлопчик був присутнім на заняттях і концертах хору. У дитинстві він відзначався артистичністю співав, танцював, грав на мандоліні. Коли Валі йшов п'ятнадцятий рік, на його постійні прохання батьки купили піаніно. Він був певен, що одразу ж сяде і заграє, однак дуже здивувався, коли зрозумів, що це не так. Тоді почав брати приватні уроки. Через кілька місяців після початку занять в 1952 році створює музику і навіть записує її. Перший „Вальс" із циклу, який зараз називається "Наївна музика", був написаний саме тоді. Приблизно в 9 - 1 0 класі велику роль у творчій долі Валентина відіграла шкільна вчителька музики. В результаті він одержав на молодіжному самодіяльному конкурсі премію за вальс. В 1957 році, коли юнак був вже на першому курсі Київського будівельного інституту і паралельно вступив до вечірньої музичної школи, у Москві проходив Перший всесвітній фестиваль молоді і студентів. Валентин написав Фестивальну сонату, досить розгорнуту концертну композицію (з маршем у середній частині), в стилі Прокоф'єва, яким тоді дуже захоплювався. Це були перші кроки творчості. Наступною подією стала зустріч з композитором Романом Івановичем Верещагіним. На його запрошення Валя прийшов до училища, в його клас, де сиділи учні - В. Губа, В.Пацера, і зіграв "Казку", третю п'єсу з циклу "Наївна музика". Педагог не тільки схвалив твір, а й відзначив: "Ця людина ніде не вчилася, а яку форму створила..." Вступ Сильвестрова до консерваторії заслуговує окремої розмови. У нього вдома був програвач і він з хлопцями, молодими композиторами, слухав багато різної музики. Студент Віталій Годзяцький, дізнавшись, що Валентин пише музику, запросив його на збори Наукового студентського товариства консерваторії і запропонував показати там свою музику. Валя зіграв досить розгорнутий твір "Фантазія" і педагоги, які були присутні на прослуховуванні, за нього

одразу ж „ухо- І пилися". Особ- І ливу участь у І вирішенні його І долі взяли І Н.О.Горюхіна І та Л.П.Єфре- ^ В т і ^ ^ К Ь а і мова. Вони у І Міністерстві І культури до- І що молоду людину І без іспитів перевели з третього курсу Бу- І дівельного інс- І ^ ^ ^ ^ ^ ^ Н В І титуту на пер- І ШИЙ курс кон; ^к серваторії. ПоЩ ^Л прийняли І вшН лише твори, І ^-ІН слухали провідні українські композитори - Л.М.Ревуцький та Б.М.Лятоншнський. Потрапивши до консерваторії у 1958 році, він одразу ж почав відстоювати творчість Прокоф'єва і Шостаковича. Більшість педагогів мали консервативні смаки і погляди. І якщо у Москві на той час музика цих композиторів була загалом реабілітована, то в Україні на неї ще певне табу. Наступний дуже важливий етап творчого життя Сильвестрова - зустріч з Борисом Миколайовичем Лятошинським. Валентин знав його музику, навіть записи на платівці слухав. Крім того, мабуть, постать цього майстра була овіяна й аурою подій, пов'язаних з Постановок) 1948 року. Валя підійшов до професора в коридорі консерваторії і попросив взяти до свого класу. Лятошинський прослухав його твори і погодився. Звичайно, Сильвестрову дуже поталанило на початку шляху спілкуватися з такою видатною людиною і музикантом. У класі Лятошинського Сильвестров навчався до закінчення консерваторії. Написав Симфонію №1 (1963), Квінтет, який пізніше присвятив вчителю. Педагог мав справжню харизму, був лідером, тому для учнів важливою була його думка. На уроці Борис Миколайович цікавився, який подальший музичний розвиток матиме твір. Коли бачив, що учень талановитий, не чинив ніякого тиску. Валя показував йому не тільки Квінтет, а й додекафонне Тріо, П'ять фортепіанних н'єс (теж додекафонних), які грав навіть на екзамені. Одержав за цей твір найвищу оцінку. Якщо говорити про еволюцію уподобань Валентина, то після класиків XIX століття настала черга Прокоф'єва і Шостаковича, а потім виник інтерес до авангарду. Цьому сприяло знайомство з музикознавцем Галиною Мокрієвою і диригентом Ігорем Блаж7


зику, адже ставилися новим. Галя, тоді стуДиригент Володимир СІРЕНКО: дентка консерваторії, „Коли чую ім'я Валентина Сильвестрова, то одра- один до одного з повагою, зацікавленістю, нанаписала в польський журнал "Рух музичний" зу ж переді мною виникають Гімалаї. Ще студентом, віть якщо та чи інша мурецензію на концерт, де вперше почувши П'яту симфонію, я був вражений - зика не всіма сприймапокритикувала деяких небеса. Вихід у Космос через високі вічні гори. Це лася. Завжди слухали українських композито- відчуття не полишало мене роками, поки Валентин зауваження, зроблені рів і похвалила молодь, Васильович не довірив мені перше виконання його знову ж таки шаноблизокрема Губу, Пацеру, Реквієму. У Харкові у класі музичної школи (я тоді во, доброзичливо, хоча Сильвестрова. Мокріє- акомпанував лауреатам конкурсу Володимира й не без деякого лукавсву годі дуже боляче Крайнева) вчив партитуру. Середня частина "Про- тва. При цьому долі "вдарили" за цю публі- щай, земле, прощай, світе..." на вірші Т.Шевченка композиторів дуже різкацію, навіть заборони- створювала враження: ця музика - не небо, не Кос- нилися одна від одної. ли викладати у старших У Ленінграді також класах музичної школи- мос, це - найглибше проникнення в сутність люди- були друзі - композидесятирічки, дозволив- ни, у сенс її земного існування, в душу України". тори Борис Тищенко, ши навчати лише малюСергій Слонімський, ків. В Україні, можливо, протягом багатьох років тривала дружба з Олександром Кнайфелем, контакв єдиній республіці СРСР, розправа з інакомислячити з братами Друскіними, особливо з філософом ми навіть на художньому рівні, не на політичному, Яковом Семеновичем. Слід згадати і Гію Канчелі, і була жорстокою і зазвичай завершувалася оргвисТиграна Мансуряна. Взаємна симпатія пов'язує новками. Сильвестрова з Арво Пяртом, хоча у той час вони баУ 60-70 роки в житті Сильвестрова величезну чилися зрідка. У Києві вже пізніше важливим для роль відіграла його дружина Лариса. їй, можливо, й Валентина було спілкування з композиторами моне все подобалося з того, що він робив, та вона була лодшого покоління - Іваном Карабицем (вже покійзавжди щира, правдива й точно визначала цінність, ним), Євгеном Станковичем, Олегом Кивою. Серед ступінь значущості того чи іншого твору. Наприклад, виконавців першим слід назвати видатного музикансаме вона оцінила одразу ключову роль "Драми", в та Ігоря Блажкова. Він найкраще виконував мастой час як інші спочатку не зрозуміли її. І хоча Лариштабні композиції Сильвестрова, коли його ім'я майси вже досить давно немає на цій землі, для Валентиже ніхто не знав. Другою важливою постаттю був піна вона постійно присутня в його житті, в його музианіст Олексій Любимов, який і досі відданий музиці ці. нашого героя. З київських музикантів слід відзначиНеобхідно згадати й інших людей, котрі знаходити диригента Романа Кофмана, якому присвячена лися поряд з родиною Сильвестрових і допомагали П'ята симфонія, піаніста Валерія Матюхіна, котрий долати труднощі у досить важкі часи, про те інтелекнині виступає і як диригент. Необхідно також згадатуальне й духовне оточення, що їх формувало. Нати Володимира Сіренка і хорових диригентів Євгена самперед, це дві видатні особистості, спілкування з Савчука, Миколу Гобдича, які зараз відмінно виконуякими було дуже важливим для Валентина і не тільють духовну музику Сильвестрова, а також співачку ки для нього: художник Григорій Гавриленко, котрий Інну Галатенко та піаніста Романа Рєпку, з якими Васвоєю доброчесністю, чистотою, цнотливістю якнайлентин тепер співпрацює в Києві. Постійний інтерес краще впливав на Сильвестрова, та Валерій Ламах. У до музики Сильвестрова виявляють віолончеліст названій трійці - Сильвестров, Гавриленко, Ламах Іван Монігетті, інструменталіст та диригент Олекостанній мав домінуюче значення. Це була мудра люсандр Рудін. дина, енциклопедично освічена, яка захищала і відстоювала добро в боротьбі проти руйнівних сил у мистецтві... В їхньому найближчому оточенні завжди існували висока моральність у стосунках, вимоги до мистецтва були найвищими. Своїм однодумцем Сильвестров називав поета Геннадія Айгу, близького йому за своєю долею, нині теж покійного, на вірші якого він написав багато творів. Пізніше з'явився Григорій Хорошилов оригінально мислячий художник, поет, хоч сам і не вважав себе поетом. Коло спілкування збільшувалося у Москві: Андрій Волконський, пізніше Едісон Денисов, Альфред Шнітке, Софія Губайдуліна, Микола Каретников, Віктор Суслін. Поряд з друзями-композиторами - друзі-музикознавці. На той час у Москві навколо Альфреда Шнітке виникло щось подібне до духовного братства. Композитори з багатьох колишніх респуб- Б.Лятошинський з вихованцями свого класу. 1965 рік. лік вважали для себе за необхідне Сидять: В.Сильвестров, В.Годзяцький, Б.Лятошинський, М. Полоз. показати йому і колегам свою му- Стоять: І.Шамо, Л.Грабовський, О.Канерштейн. 8


Виняткове значення в житті Сильвестрова і взагаУ С Р С Р панував ВАЛЕНТИН СИЛЬВЕСТРОВ лі у пропаганді української музики мав Вірко Балей, неписаний закон: американський диригент і композитор українського визнавали творчість походження. Він грав, записував українську музику і музикантів і художМ У З Ы К А - Э Т О ПЕІІМЕ МИРА О САМОМ СЕБЕ... продовжує це робити, зокрема готує до виходу цикл ників за кордоном компакт-дисків усіх фортепіанних творів Сильвесзвертали увагу і на трова. Всім, кого я згадала і, можливо, не згадала, ВаБатьківщині. Ось лентин Васильович багато чим зобов'язаний, зокрекілька помітних пома, розумінням і підтримкою. Недарма він такий дій. До 50-річчя щедрий на присвяти - не тільки своїм виконавцям, Сильвестрова В.Баяк ведеться, а й тим, хто залишив певний слід в його лей ініціював авторжитті, вплинув па формування Сильвестрова як ососький концерт у бистості. Нью-Йорку в 1988 році, Валентин ВасиСьогодні важко собі уявити тодішнє ставлення СОКРОВЕННЫ РАЗГОВОРЫ льович був почесдо Сильвестрова офіційного Києва. Навіть якщо И ВЗГЛЯДЫ СО СТОРОНЫ ним гостем на музичне враховувати, з моєї точки зору, ганебне виклюБЕСЕДЫ, СТАТЬИ, ПИСЬМА ному фестивалі чення Валентина зі Спілки композиторів. І з якого "Альмейда" в Лондоприводу! У зв'язку з висловлюванням вголос проні (1989) і на феститесту проти непристойно розгромної критики валі Гідона Кремера чеських авангардних авторів. Таким "похвалитися" в Локкехаузе (1990, Австрія). Зауважимо, що за тране міг ніхто з колег з інших республік і міст. Його дицією, яка склалася наприкінці 80-х років, Сильвестоді прирекли на повну громадську ізоляцію, відтрова стали досить активно грати в СРСР. На фестиповідно не виконували і не друкували твори комвалях нової музики "Альтернатива" (з 1989), на феспозитора. тивалі в Катеринбурзі (1992), "Софія Губайдуліна та Однак були обставини, котрі рятували майстра. її друзі" (1994, Петербург), "Софія Губайдуліна, Арво Він знаходився ніби поза соціумом, ніколи не їздив Пярт і Валентин Сильвестров" (1995, Москва), а тана пленуми, на з'їзди. Як він сам вважав, йому було кож на фестивалі на честь його 60-річчя (1998, Київ). де, умовно кажучи, пересидіти - в приватному житті. Сьогодні музика народного артиста України постійІ дружина Лариса ніколи жодним словом не дорікала но звучить на Батьківщині і на фестивалях, і в конйому, що він нічого не заробляв. Та й у найближчого цертах. оточення Сильвестрова вистачило мудрості і розуміння, можливо, іноді на інстинктивному рівні. А ЛаСильвестров став тим професіоналом, який зайриса завжди вірила в чоловіка. Коли, наприклад, відмається своєю справою лише з любові до неї, а не з мовилися виконувати Кантату на вірші Шевченка, якихось інших мотивів. Не можна сказати, що турбосаме вона підтримала чоловіка і сказала, що це один з та про хліб насущний зовсім не існувала в сім'ї Силькращих його творів. Тож зараз, маючи в руках комвестрових-Бондаренків. То Лариса (Бондаренко - її пакт-диски, на яких записана вся його музика, він прізвище) працювала, то Валя писав музику до фільзгадує Ларису, бачить у кожному своєму творі її обму. Хоча робота в кіно ніколи не була для нього творраз. чо важливою. Саме життя поставило на Валентині певний експеримент. Тільки в консерваторії він пиУ Москві деякі друзі Сильвестрова намагалися сав з примусу, в усякому разі виконував певні завданйому якось допомогти. Зрозуміло, все це було неофіня. Хоча Лятошинський ніколи на нього не тиснув. ційно і мало різні форми. У моєму домі, у Шнітке Пізніше нічого подібного не було. Навіть якщо одерзбиралися і музиканти, й немузиканти і нрослуховужував замовлення (ніби дуже престижне - від Г.Кревали твори Валентина, найчастіше у фортепіанному мера або М.Ростроповича), не виконував його одразу. варіанті. Потім ми домовлялися з різними знайомиВід моменту замовлення до його реалізації могло ми - в Інституті психології, у фізиків у ФІАНЕ (міспройти років п'ять, до того ж, зрозуміло, за цей час ніце роботи А.Д.Сахарова), в Літературному пушкіняких винагород він не отримував. ському музеї і влаштовували там концерти з творів Сильвестрова. Виконавці виступали часто безкошТут є принципова різниця між замовленням - ротовно... Варто згадати історичний концерт в Літерабить його радянський чиновник чи відомий музитурному пушкінському музеї, де вперше виконали кант, - та все одно художник має виконати чужу во(Валя - за роялем, співак - композитор Валерій лю. І Сильвестров ніколи на замовлення не працював П'янков) великий воі не працює - випадок справді кальний цикл Сильвесунікальний. Композитор Євген СТАНКОВИМ: трова "Тихі пісні". В ті ж Важливо, що керує ним і в „Валентин Васильович Сильвестров роки знайомство і спілжитті, і в творчості рідкісне і докування з такими виз- викликає у мене відчуття прекрасного, гар- рогоцінне відчуття внутрішньої начними музикантами, монійного. Уявляєш людину, яка захоплено свободи. Тому, зокрема, незважаяк Олексій Любимов, Те- працює, живе напруженим творчим жит- ючи на нібито складний творчий тяна Грінденко, Іван Мо- тям. Характер композитора та його музики шлях, постать Сильвестрованігетті, стало початком - сконцентрований, не вибуховий як у композитора цілісна за світоглязнайомства з творчістю Шнітке, без гігантських кульмінацій як у дом, естетичними уподобаннями. Сильвестрова за кордо- Канчелі. В останні роки Валентин весь у по- Художник, який мислить винятном. Цьому сприяв таково неординарно, і при зовнішкож Вірко Балей і ще ра- шуках краси, звідси його звернення до кла- ній радикальності виразових засичного матеріалу. ніше деякі зарубіжні діясобів, і в, здавалося б, доступночі, зокрема німецький му для будь-кого стилі, незмінно музичний публіцист намагається віднайти гармонію і Фред Приберг, композитор і директор Берлінських у природі, і в душі людській. Суттєво те, що в нинішфестивальних тижнів Микола Набоков. Завдяки їм ньому універсальному стилі Сильвестров продовжує відбулися ранні західні прем'єри творів Сильвестромислити авангардно. ва. Його світовідчуття якнайкраще визначити лірич9


ним, хоча в ньому і чимало відтінків - від спогляу зв'язку з появою величезного циклу "Тихі пісні", у дальності до драматичної експресії. Драматизм у йомайстра формується новий стиль, який він сам назиго мистецтві - внутрішній, його можна порівняти з ває кітч-стилем, що визрівав на таких собі "шубертіпідводною течією. Лірика ж Сильвестрова, за висадах" XX століття, вечірках з домашнім музикуванловлюванням Лідії Гінзбург, така, що "веде розмову ням. У компанії, де збиралися Віталій Годзяцький, про значне, високе, прекрасне... своєрідна експозиція Леонід Грабовський, Володимир Загорцев, Валентин ідеалів та життєвих цінностей". Такий спосіб бачення і його дружина Лариса, співали, наприклад, старосвіту стимулює образність узагальненого характеру, винні мадригали. Захоплювалися тоді Еллою Фіцпризводить до багатозначності всіх компонентів муджеральд, Луї Армстронгом, піснями "Бітлз", часто зики, збільшує роль контексту. мелодично дуже привабливими. Лариса співала і циганські романси... Наслухавшись цього, Сильвестров У творчості Сильвестрова особливе місце наленаписав пісню "Спів Афродіти" - спонтанно, ніби нежить природі. На його думку, музика - це спів світу навмисне. Хотів здивувати оточуючих. Спочатку він про самого себе. "Звуки природи мають кожного музверхньо ставився до естради, джазу; через п'ять розиканта цікавити з точки зору їх музичної сутності, ків несподівано з'явився і власний досвід у цій галувважає композитор. - Скажімо, звуки моря - це надзі. Він відчув смак до вокальної музики завдяки такозвичайно багата структура, що може народити різному "легкому" жанру. барвну оркестровку. Коли слухаєш шум струмка, виникає багатюща вібрація. Крім того, ти часто бачиш, Після "Кітч-пісень" почалися "Тихі пісні". Колись як саме він тече, намагаєшся передати і це, внаслідок Едісон Денисов, почувши їх, сказав Сильвестрову, чого виникає синкретична композиція. Виходить таякого дуже цінував, що тепер, мовляв, він не пропаде, ка собі опера про струмок. Там ще може пташка засстане багатим, популярним, і закінчив свій пасаж запівати свою пісеньку, ти можеш і її включити до цієї питанням: "Як ти, Валю, дійшов до такого життя?" композиції. Навіть конкретні побутові звуки трамВалентин йому відповів: "Прийняв проносне, і таким вая, машини, заводу утворюють певні звукові явища, чином звільнився від інтонаційного закрепу". Це все, саму музику життя, немов пряму мову на відміну від звісно, жарти. Але через, здавалося б, банальності він створеної музики, котру можна тлумачити як мову відкрив, як створюється мелодія, як проходить невисимволічну. В принципі, звучання життя складає сводима робота слуху. Причому це був не той явний виєрідний оркестр. Море з його звуками - це щось на падок, коли банальний тематизм набуває гротесковозразок вчителя, а грім з його розмаїттям звукової паго відтінку. Зустрівшись з новим для себе звуковим літри! Тут якесь поєднання загрози із сумом, гуркіт; світом, Валентнії Васильович визначив ідею мелодії, віддалений простір, звідки долинає грім, створює яка твориться непомітно, наче по інерції. У вдалій ефект метафоричної елегійності. Компонуючи аванмелодії інерція долається шляхом неявної слухової гардні твори, я знаходив натхнення в природі, ніби роботи. запозичував її звукові процеси, що мають музичне У "Тихих піснях" композитор вслухався у поетичпоходження, викликають певну емоцію, скажімо, пений текст, який ніби сам почав диктувати йому мелочалі. Наприклад, шум вітру, швидше навіть не шум, а дію. І він вже не оцінював її за звичними параметраповівання, подих". ми - якщо текст підказав, то це і є істина. Він звільнився від шор загальноприйнятих прийомів Для Валентина Васильовича, мабуть, ще з дитяобов'язкової модернізації чи стилізації певної епохи. чих років улюбленим місцем були схили Дніпра. Якщо навіть твір і виростав на грані стилізації, то Простір ніби між містом і тією ділянкою, що не підзавдяки тим чи іншим виконавським та композиційкоряється цьому місту, тобто наче на межі цивілізаним тонкощам він умів показати, що це не прямий ції. Коли Сильвестров закінчував консерваторію, то текст, а іномовлення. сказав собі: "Від Дніпра я нікуди не поїду". Починаючи приблизно з другої половини 80-х роВажливо також зрозуміти, як на Сильвестроваків, біографія Сильвестрова - це біографія його твохудожника впливає не лише місце, де він творить, а й рів, їх виконання в різних країнах світу різними мучас, в якому живе. В ранньому творчому віці він, як і зикантами, стильові зміни. чимало представників його покоління, побоювався відстати, не наздогнати когось передового. СильвесСильвестров досить часто повертається до своїх тров та його молоді товариші писали, зокрема, додераніше написаних творів, іноді навіть до дуже ранніх, кафонні опуси, як Бах - інвенції, начебто лише для і оновлює їх, актуалізує - часто завдяки виконавнавчання, не турбуюським нюансам (агогічним, темпочись про якість. Але вим, динамічним), які входять у Композитор Гія КАНЧЕЛІ (Грузія): коли сьогодні слухаєш текст і стають його невід'ємною „Ім'я Сильвестрова асоціюється у ме- частиною. При такому вишуканому "П'ять п'єс" чи "Тріане, насамперед, з піднесеністю, чисто- варіанті колишній начебто банальду", то сприймаєш їх просто як музику, а не тою, порядністю, чесністю і Божим да- ний текст набуває одухотвореності. результат якихось пев- ром. Це та особистість, щодо якої най- Так, наприклад, оновлювати навіть них завдань. Перевір- кращі слова мені не здаються нескромни- вкрай "заграні" п'єси вмів В.Горока слухом для Силь- ми. Ні мені, ні моїм нащадкам ніколи не виць. Сам композитор називає це мевестрова завжди була буде соромно за ці високі слова. Вален- тафоричним стилем. обов'язковою, неза- тин Сильвестров - один з небагатьох, пеОдин зі світоглядних та формолежно від того, в яко- ред ким я вклоняюся". творчих феноменів останніх двох дему стилі працював. сятиріч для Сильвестрова - це феноВважав, що коли, примен постлюдійності. Існує думка: міром, оперуєш серією, але начебто її сам породжувсе, що треба було сказати, вже сказано. Однак у Ваєш, додається диво слуху, і результат виявляється лентина Васильовича виникла потреба дещо дописабільш плідним. При створенні великих форм в подібти ніби в якості постскриптуму. Композитор став шуній техніці керуватися слухом неможливо. Може токати своєрідну естетику відлуння, чимось пов'язану з му найкращі додекафонні композиції завжди невелифілософією дзен-буддизму. Виникло відчуття, що кі за розмірами і культивують форму варіацій. життя, драма вже відбулися, залишилася тільки постлюдія. Постлюдійний простір - своєрідна реакБажання відповідати потребам часу залишилося у ція в драматичних умовах. І композиції, які він назиСильвестрова в 70-х роках. Ближче до середини 70-х, 10


ває симфоніями, зокрема Exegi monumentum, Widтобто той стан культури, коли єдина система зруйноmung, "Мета-музика", і які з огляду на загальноприйвана, її складові не знаходяться ні у зв'язку, ні в боняту точку зору не є симфоніями, були для нього виротьбі. Якщо ж враховувати той інформаційний бум, ходом з глухого кута. що переживає нині суспільство, то доводиться визнати як абсолютну даність, що ми живемо в епоху уніСильвестрову не властивий драматичний тип версалізму. Але тут існує певна небезпека. Ця універсимфонізму, якому притаманна загострено конфліксальність не повинна перейти в гігантоманію. тна драматургія. Він також уникає відображення негативного, злого начала в музиці. Навіть трагічне, В кінці 90-х років і на початку 2000-х Валентин присутнє в його творчості, ніколи не має соціального Васильович активно звертається до духовних, зокрезабарвлення. Ймовірно, якоюсь мірою ма і канонічних текце була реакція на те, що зло вже надто стів, пропонуючи Композитор Арво ПЯРТ (Естонія): багато і розмаїто втілювалося у музиці, „Якщо б мене попросили назвати ім'я незвичне їх трактунаприклад Шостаковичем, Лятошинвання. Якщо музиським, з якими він безпосередньо спіл- сучасного композитора, то першим був ка намагається викувався. Тому з'явилося природне від- би Сильвестров. Валентин - безумовно, сокий, сакральний торгнення. Боротьба зі злом, за Силь- найцікавіший композитор сучасності, на- зміст передати своївестровим, повинна відбуватися не ли- віть якщо більшість це зрозуміє пізніше..." ми специфічними ше у соціальній сфері. Він підходить до засобами, це шлях цього з позицій ліричного митця, тому не плідний, вважає сприймає дану проблему передусім як боротьбу зі Сильвестров. Що піднесеніший текст, то важче його злом всередині себе, і переконаний, що зробити це об'єднувати з музикою. Музика повинна чекати, добажано до того, як починаєш створювати музичний ки текст наблизиться до неї, і лише тоді йти паратекст. Яскравий приклад - "Драма". Зовні деякі прилельно йому у смиренній співдружності (при цьому йоми, використані у творі, нагадують експресіоністза характером вона може бути активною). Наприкські. А експресіонізм - це психічна реакція на негалад, слова "Отче наш ..." не можна вимовляти пафосразди, не боротьба зі злом, а реакція на нього, наче но. Слід зробити це просто, без особливого тиску, крик, протест. щоб текст всередині тебе заспівав. Тоді і виявиться його піднесеність... Здається, це стосується не лише Валентин Васильович стверджує, що зараз настасакральних текстів, а й загалом взаємодії слова і мула епоха нової універсальної мови. Ми, мовляв, зики у вокальній творчості. пройшли пустелю заборон, але досі не можемо уникнути заборони подібності на того чи іншого композиОстаннім часом Сильвестров захопився малими тора — на Монтеверді чи, скажімо, Бетховена. Однак, жанрами. Нерідко він їх визначає як багателі. Вони якщо заглибитися в дану проблему, ми зрозуміємо, призначені для різних складів, з'являються часто і у що тут діє лише наша культурна намагніченість, яка великій кількості, іноді об'єднуються в цикли - багапримушує сприймати музику як таку, що належить то Вальсів, Серенад, Епітафій, Елегій. Композитор певним авторам. Необхідно звільнитися від цієї мітакож винайшов жанр, який назвав миттєвостями. "Я фології. Якщо подібне усвідомити, стане зрозумілим: помітив, - зазначає він з даного приводу, - що твормузика повертається до мови. А у мові всі слова стачий акт, його початок і є миттєвістю. Врешті-решт, ють загальнодоступними, незалежно від того, хто їх чим є натхнення як не миттєвим спалахом, осяянням, вимовив першим. Важливо тільки, як ти їх викориснавіть якщо йому передувала важка, тривала праця... тав, як поєднав, в який контекст поставив. Треба Мить не можна приручити, їй не пасує жодна ідеозмістити планку проблеми "схоже - несхоже" на інлогія, навіть християнська чи буддистська. Світ огорший рівень. І взагалі привчити себе не звертати уватають причинно-наслідкові зв'язки. Ми змушені діяги на асоціації, що виникають, просто не помічати їх. ти в їх скафандрі. Виходити з подібних зв'язків навіть небезпечно. Пізнання істини може вбити. А ось Новостворювана універсальна мова, вважає мить приваблює з одного боку тим, що це не ілюзія, а Сильвестров, набагато ширша за мову XVIII столітз іншого — вона має здатність зникати, щойно ти до тя. Вона обіймає і безмовність, і мовчання, порожненеї доторкнувся. Миттєвості споріднені між собою, чу, нерозбірливість, котрі існували лише в зоні похибок, фальшивий бас, якийсь дисонанс — все це пере- це виявляється у раптовій їх появі. Тому вони завжди схильні до об'єднання. При цьому в їх зближенні мобувало раніше поза рамками смислу. А тут колишні же критися протиріччя, але тенденція до об'єднання абсурд, нісенітниця приєдналися до мови. І це не залишається". можна назвати постмодернізмом. Постмодернізм це байдужість. Раніше його визначали як еклектизм, В наші дні музика Валентина Сильвестрова все частіше звучить у найрізноманітніших містах і країнах. Лише за останній час у Москві та Петербурзі, Києві та Мюнхені були виконані такі масштабні композиції майстра, як Постлюдія для фортепіано з оркестром, "Мета-музика", "Реквієм для Лариси", П'ята, Шоста і Сьома симфонії, нові хорові твори. Його опуси виконувалися у Швейцарії на фестивалі українського мистецтва, де він став головним музичним героєм. Ім'я Валентина Васильовича Сильвестрова - і це відрадно та справедливо - у програмах концертів стоїть поруч з класиками. Тому що цей композитор гідний носити таке почесне звання. Піаніст Б.Деменко, композитори В. Губа, В. Сильвестров, Л.Грабовський, В.Годзяцький. Київ, 2007 рік.

Москва

Марина НЕСТЬСВА 11


ЖМЖРЛЛЬЮ ОЕРЛ —

І

Ой

і

р

а

І

У^бінет Міністрів України своєю постановою запровадив із 1 І \ січня 2006 року нові додаткові коефіцієнти підвищення посадових окладів працівникам національних закладів культури, яких в Україні вісімнадцять, і серед них Львівський національний академічний театр опери і балету імені Соломії Крушельницької. Розповідає генеральний директор - художній керівник Львівської опери, заслужений працівник культури України Тадей ЕДЕР.

- Процес здобуття статусу національний досить складний: ми були в комунальній власності, а тепер у державній. Це тривало три місяці і нас не фінансували. Досі отримуємо зарплату як академічний театр, бо не ввели нас до бюджету. На засіданні Кабінету Міністрів України директори колективів, що мають статус національних, зрозуміли: наступні колективи, що отримають цей статус, будуть позбавлені пільг, котрі маємо ми. - Чому? - У нас 6 оперних театрів: у Києві, Донецьку, Харкові, Дніпропетровську, Одесі і Львові. На мою думку, між їхнім фінансуванням існує суттєва різниця. Скажу відверто (зрештою, це не секрет): опера - не драматичний театр. І ставити в один ряд драматичний, ляльковий чи театр для дітей та юнацтва і оперу - нонсенс. Ніде в світі нема заслужених і народних артистів, нема категорій - першої, другої, третьої... (Паваротті якої категорії?). Існує головний критерій: або ви співаєте - або не співаєте, або граєте або не граєте. Це один-єдиний статус. Коли ви приходите на вернісаж, у картинну галерею чи в магазин, то не придбаєте картини, яка не подобається, і ніхто не примусить вас її купити. А ми так працюємо! Глядача і театр не можна розділяти. Ви хочете або не бажаєте потрапити на виставу. Тепер не радянські часи, коли влаштовували культпоходи солдатів чи петеушників... Такий театр нікому не потрібний, бо це не 12

« ж ш виховання. І це треба зрозуміти всім, тим паче - нагорі... Наприклад, драматичний театр. Якщо вам 18 років, ви маєте одну роль. У 30-40 - іншу. Відповідні ролі актор має у віці 60, 70, 80 років. В опері цього нема. Якщо я бас і мені 18 років, я, попри вік, співаю діда. Якщо мені 70 років, але я тенор, то граю героя-коханця. А глядач має діставати насолоду і від співу, і від того, що бачить. Та Міністерство праці не дає дозволу на укладання контрактів - безробіття буде!.. Є ще проблема, яка, без сумніву, хвилює всіх директорів театрів, а особливо - оперних. Раніше я вже згадував категорії: перша, друга, майстер сцени... У Львівській опері 10 майстрів сцени. Один співає щотижня, а може - і двічі на тиждень. Другий - раз на квартал, а третій - раз на рік. І всі отримують однакову зарплату. Це - нонсенс. І нам не треба вигадувати велосипед! Хіба в світі нема оперних театрів? Там платять за конкретну роль, за конкретну роботу - згідно з контрактом. І про це знають податкова, менеджер і виконавець. Якщо, наприклад, у мене співає Іванов і на нього стоїть черга за квитками, хіба справедливо давати йому ту ж зарплату, що й акторові "кушать подано", попри те, що останній - майстер сцени? Але так воно є. Якщо згадати про соціалістичну систему, то за тих часів театри мали 90 відсотків від необхідного. Сьогодні ж вони змушені заробляти на світло, тепло, постановочні, бо держава виділяє кошти тільки на зарплату. Хай буде так! Але тоді дайте нам право самим заробляти. - Як? - Вважаю, має бути тільки контрактна система. Навіщо мені в штаті 12 тенорів, якщо співає один? Я волію ті 12 ставок дати одному. Або запрошу на ту зарплату співака з Парижа або Варшави... І тоді до нашого театру постійно стоятиме черга, ось це буде комерційна робота. - Тим паче, що у вас великі видатки і на декорації, і на світло, і на костюми...

< ш р и - Маєте рацію: то фантастичні видатки. Наприклад, для балету ми шиємо 120 пар пуантів на місяць, вартість однієї - 4-5 доларів. Двічі потанцювали - треба міняти. Постановка вистави коштує 300-400 тисяч гривень. Необхідно пошити 500-600 костюмів. У виставі беруть участь щонайменше 160 осіб. От ми збираємося познайомити глядачів України з оперою "Мойсей", де задіяно 200 людей. Для цього треба готелі, транспорт. То якою ж має бути ціна квитка, щоб покрити видатки? І найголовніше. Якщо ми говоримо про працю театру, то треба визначитися, що первинне, а що вторинне. Якщо держава хоче мати театр, вона або повинна його фінансувати з Державного бюджету, або, як у всьому світі, має набути чинності закон про меценатство, і тоді держава "вмиває" руки. До того ж він має бути таким, щоб спонсор був зацікавлений більше, ніж я. Чим? Державною гарантією своєї продукції, пільговим кредитом, зняттям податків, рекламою, має входити в директорську раду театру. Тобто повинно бути так, як у спорті. Хіба тренер футбольної команди "Динамо" чи "Шахтар" - господар? Чи господар той, хто фінансує? Саме та людина, що фінансує, питає в тренера: "Скільки треба грошей, щоби ми через 2 роки мали золоті медалі?" і ставить доволі конкретну вимогу: "Я даю стільки грошей, скільки ти сказав. Але якщо через 2 роки команда не здобуде золотих медалей, ти тренером не будеш". Повірте, людям театр потрібний. У Львівської опери завжди є глядач! Так, я погоджуюся, спонукати піти до театру можуть кілька причин, і зокрема реклама. Але ніщо не примусить глядача аплодувати. А нам аплодують! Це означає, що людина дістала задоволення і завтра знову прийде до театру... Отож, яким має бути рівень, щоб глядач захотів прийти саме до оперного театру?! Тому я й постійно стверджую, що нас треба підтримувати. Принаймні


не дати знизити того рівня, на якому ми сьогодні. - Що є головним у формуванні репертуару? - Ніхто опер щодня не пише. Є стабільний репертуар, який більше чи менше популярний. Репертуарна політика залежить, перш за все, від трупи. Якщо, наприклад, я маю виконавця партії Калафа - поставлю "Турандот". Якщо не маю - не ставитиму, позаяк не можу розраховувати тільки на гастролерів. Звичайно, я міг би саме так працювати (так працює весь світ), але не маю коштів. Знову ж таки хочу повернутися до теми меценатства. Якщо меценат профінансує, наприклад, 20 вистав - без проблем. Я запрошу соліста з будь-якого театру світу, і тоді в мене до каси постійно стоятиме черга за квитками. А наразі маємо те, що маємо. У нас згубна і неправильна підготовка фахівців-виконавців. Академія мистецтв, консерваторія випускають молодого спеціаліста. Мене абсолютно не цікавить, у кого він вчився і якого кольору в нього диплом. Але жоден із випускників не заспіває мені всю партію - лише 2 - 3 арії. Беремо його на роботу, і він рік, два, три вчить партію, а ми платимо зарплату... Вкотре повторюю: це абсолютний нонсенс. В усьому світі діє система контрактів, і співак отримує гонорар згідно з контрактом, який із ним укладають на певну кількість виконання визначених партій. Якщо ж сталося так, що з вини артиста виставу відмінено, він платить штраф у триразовому розмірі. Саме така система зобов'язує актора відповідально ставитися до виконання своїх обов'язків. А як у нас? Трапляється, що за півгодини до вистави виконавець приносить мені лікарняний... Ви ж розумієте, що взяти лікарняний не проблема... Виявляється, виконавець домовився за певну суму десь заспівати, а на державну роботу, тобто в театр, приніс бюлетень... І те, що вистава " г о рить", що глядач чекає, йому байдуже... Я світ об'їздив - практично нема опери в Європі, де б не був. Всюди бачив українців - якщо не солістами, то в оркестрі чи в хорі. То чому ті люди, маючи величезний талант, повинні виступати під іншим прапором, приносячи славу іншій державі? Чому ми не можемо забезпечити їм гідних умов у себе вдома? Львівська опера

нещодавно

Тадей

Едер.

була в Катарі - відкривала Всесвітній фестиваль оперного мистецтва! Львів'яни стали єдиним європейським колективом, який запросили на тамтешній Міжнародний фестиваль культури. Вони привезли туди оперу "Травіата". За відеоматеріалами організатори вибрали нашу трупу з - п о між оперних театрів Росії, Німеччини та Бєларусі. (Приїзд українського колективу фінансувало міністерство культури Катару. Т.К.) Чому ж, маючи такий "чорнозем", усе життя боремося за врожай? Ось такі ми господарі! А культура, театр, мистецтво ніколи не вирішували соціальних проблем. Доки керівники держави самі не відчуватимуть потреби у мистецтві, так триватиме й далі. Наша головна оцінка - думка глядача. Ми для людей, а не люди для нас! А кого це цікавить?! І так усюди. Підійдіть до центрального входу театру і почитайте, що написано на дошці: пам'ятка архітектури, охороняється д е р ж а вою. То як можна перед Оперою ставити сцену і заводити такі децибели, що в моєму кабінеті світильники хитаються? А театр - це позолота, це ліпнина. Все руйнується. - Ви з тим зверталися до міської Ради? - Д о кого?! - Припустимо, у відділ культури... З р е ш т о ю , до міського голови... - Та ніколи зі мною ніхто не узгоджував питання щодо проведення перед Оперою масових заходів! Ставлять перед фактом! Мені пояснюють: театр - то ваша територія, а на відстані 2

метрів від будівлі - це вже наша, міська територія. - А не виходили з пропозиціями щодо перенесення масових заходів в інше місце? - Виходили, і неодноразово. Д о міських голів зверталися - і до старих, і до новообраного. Подивіться, що взагалі коїться перед нашим оперним? Хто дав ліцензію на розташування перед Оперою величезних іграшкових корів і коней (антураж для фотографування. - Т.К.)? Ніхто нічого не знає. Крім того, ви ж не йдете у театр у куфайці? Відповідно вбираєтеся. Центр у вихідні закритий для транспорту, а це спонукає прогулятися пішки. Ви дістаєте задоволення? Ні! І я не дістаю. Й іноземці також. А от ті, що видавали ліцензію фотографувати задоволені. - Невже ж о д н и м чином не можна на це вплинути? - Подивіться, в якому стані бруківка перед Оперою, як пописані стіни самого театру! Обійдемо по периметру театр! Я колись їздив до Челябінська, привозив мідь, якою вкривали купол нашої будівлі. Ми зробили всі стічні труби мідними. Тепер до висоти 4,5 метра стоять пластикові труби, бо мідні вкрали на брухт! - А міліція що? - Нам кажуть: "Ваші труби - ви й бережіть". Це все, звичайно, сумно. І ще! В нас колись було Міністерство культури і мистецтва. А тепер? - Тепер є Міністерство культури і туризму... - А де поділося мистецтво? Я не працівник культури - я працівник мистецтва! Великого мистецтва! Днями один із банків відкривав нове приміщення. Знаєте, як вони влаштували своє свято? Взяли наш театр в оренду, запросили Вікторію Лук'янець із Відня. І ми поставили "Травіату" для гостей і працівників банку. Мені важко передати ту атмосферу, яка панувала в залі, величезного задоволення глядачів. Люди зрозуміли, що таке "фанера", а що справжнє мистецтво. Не можна весілля святкувати під музику Баха. Не можна в кирзаках і тільниках приходити до театру... Пам'ятаєте, у Пушкіна: "Выход в Оперу - это выход в свет". Ось тому я й говорю: державо, маєш таких талановитих митців, геніальну націю, то допоможи їм...

Львів

Тетяна КОЗИРЄВА 13


Альтруїстична енергія цієї людини надихає на творчість усіх, хто її оточує, а життя, що мчить у шаленому темпі, до хвилини розподілене й віддане іншим. Викладацька діяльність, організація численних наукових конференцій, музикознавчі дослідження, головування у профкомі Національної музичної академії України імені П.Чайковського... Втім, професор НМАУ Маріанна Давидівна КОПИЦЯ - людина скромна - не любить розповідати про себе. Як кожна жінка, ніяковіє, коли навіть ненавмисне згадують про її вік. Однак це табу таки доведеться порушити - принаймні цього року, коли вона, святкуючи 60-ліття, підсумовує свої життєві і творчі здобутки.

С

ьогодні Маріанна Копиця виступає на науковій конференції, працює у складі журі конкурсу "Нові імена", а завтра організовує екскурсійні поїздки по Україні для студентів і педагогів, вшанування ветеранів і ювілярів. Потім прямує до Артемівська у музичне училище, що носить ім'я її покійного чоловіка Івана Карабиця, на конкурс молодих піаністів, з переможцями їде до Москви, на концерт в Українському культурному центрі на Арбаті. А через два дні - вона знову в Києві, на лекціях та індивідуальних заняттях в академії. До неї звертаються по допомогу, за порадою, буває - просто відвести душу, зарядитися позитивною енергією. А для реалізації власних планів, наукових ідей залишаються вечірні та нічні години. Чим довше знаєш людину, тим більше розумієш: вона не може інакше - хоча б тому, що має до цього генетичну схильність. У спогадах про її батька, літературознавця, критика, кіносценариста Давида Демидовича Копицю, записаних від видатних діячів української культури і вміщених у книзі "Давид Копиця. Митець і громадянин", впізнаєш Маріанну Давидівну - людину віддану своїй справі і вимогливу до себе, завжди готову ініціювати або підтримати нове починання, допомогти іншим. Творчість музикознавця - це його праці. І якщо узагальнити доробок Маріанни Копиці, то відзначаєш одну особливість - постійні пошуки невідомого чи мало вивченого матеріалу для дослідження. Так було і в найпершій "пробі пера", коли учениця Київ14

ської середньої спеціальної музичної школи імені М.Лисенка розшукувала вцілілих з часів громадянської війни червоних козаків і записувала від них пісні, побіжно дізнаючись про те, чого тодішні школярі не могли знати з уроків історії - про трагедію Крут, терор, репресії проти червоних козаків, розстріл їх командира Юрія Коцюбинського. Згодом, навчаючись у консерваторії в класі Леніни Петрівни Єфремової, вона взялася за дослідження музики українського вертепу, що на той час фактично був terra incognita у нашому музикознавстві. У кабінеті фольклору Національної музичної академії і досі стоїть вертепна скриня з ляльками, відтворена завдяки ініціативі енергійної студентки за автентичним зразком з Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України. А ровесники, старші та молодші колеги згадують постановку вертепного дійства, в якому брали участь студенти консерваторії. Потім в її життя "увійшов" Лятошинський. На лекції вона почула його Четверту симфонію, враження від якої заступило всі колишні зацікавлення. Хоча такий поворот долі Маріанна Давидівна пов'язує і з певними незбагненними закономірностями. "Коли я вирішила займатися творчістю Лятошинського, розповідає М.Копиця, - й гадки не мала, що мій майбутній чоловік - учень Бориса Миколайовича. Що під час служби в армії Іван Карабиць узимку пішки йшов з військової частини в Острі до Києва на концерт, де вперше виконувалася Четверта симфонія його вчителя. І ще одне містичне поєднання: день смерті


композитора збігся з моїм днем народження". Симфонії Лятошинського стали матеріалом її кандидатської дисертації. Потім був напружений час пошуків нових тем, участь у підготовці і проведенні перших фестивалів "Київ Музик Фест", які відкрили нам досі не відомий світ українського музичного зарубіжжя. "Фест" стимулював і її зацікавлення музичним менеджментом. Маріанна Давидівна навіть закінчила курси менеджерів, ініціювала видання чи не першої в Україні збірки наукових праць "Питання музичного менеджменту" (1996), в якій виступила редактором-упорядником. І все ж магнетизм постаті Бориса Лятошинського переміг: після десяти років копіткої праці вийшов перший том зібрання листів з ґрунтовними коментарями "Б.Лятошинський. Епістолярна спадщина". Ця робота визначила й тему докторської дисертації. "Вивчення і видання листів видатних митців (без купюр та редакторських втручань) відкриває колосальні перспективи - засноване на фактах висвітлення історії музики, позбавленої "білих плям", - вважає Маріанна Копиця. - Вагомість епістолярної, а також щоденникової, мемуарної спадщини (саме як сфери особистісного, інтимного, сповідального) особливо зростає, коли звертаєшся до "сталінських" десятиліть (починаючи з 30-х і закінчуючи 50-ми роками минулого століття). Тоді через впровадження сумнозвісних методів управління мистецтвом доводилося жити і працювати в атмосфері страху, наклепів, вдаватися до самообвинувачень та самоцензури. Тож у своїх публічних виступах (у пресі, на спілчанських пленумах та з'їздах) митці найчастіше говорили не те, що насправді думали. Ось чому, коли вивчаєш такі документи, як, скажімо, стенограми з'їздів творчих об'єднань того періоду, слід бути дуже обережним, постійно зважати на контекст, звертатися за допомогою до свідків, використовувати інформацію з епістолярію". І справді: в листах розкриваються обставини написання та виконання окремих творів, подробиці життя і діяльності визначних особистостей. Так, наприклад, листування диригента Ігоря Блажкова з Дмитром Шостаковичем відтворює їх співпрацю перед виконанням Другої і Третьої симфоній композитора. В архіві музикознавця Онисії Шреєр-Ткаченко знаходяться документи, що розповідають про підготовку у Київській консерваторії конференції, присвяченої старовинній музиці, - події непересічної на тогочасних теренах, з якої, без перебільшення, розпочався літопис вітчизняної медієвістики. Листування Івана Ляшенка часів перебування на посаді ректора консерваторії дозволяє осягнути масштаби його організаторської діяльності. За словами Маріанни Давидівни, архів Юлія Мейтуса - безцінне джерело інформації про народження українського урбанізму та конструктивізму, витоків національного джазу, про вистави "Молодого театру" Леся Курбаса. На сьогодні спільно з І.Царевич готується до публікації другий том "Епістолярної спадщини Б.Лятошинського", куди увійде його листування з М.Мясковським, Є.Мравінським, петербурзьким музикознавцем А.Дмитрієвим, а також з композиторкою Гражиною Бацевич та іншими діячами польської музичної культури, з оргкомітетами виконавських конкурсів, де Борис Миколайович був членом журі. Вже опрацьовані епістолярні архіви Віталія Губаренка,

Юлія Мейтуса, чекають на вивчення листування Костянтина Данькевича, Миколи Гордійчука, Веніаміна Тольби та інших. Впорядковується і збірка наукових праць, присвячена творчості Ігоря Шамо, випущено програму авторського курсу "Музика ХХ-ХХІ століття: Східна Європа та діаспора України", який Маріанна Копиця читає у НМАУ імені П.Чайковського, посібник для вищих мистецьких навчальних закладів по симфоніях Лятошинського, що суттєво оновлює і доповнює монографію 1990 року. Особистість педагога віддзеркалюється в його учнях. У випадку з Маріанною Давидівною це, здавалося б, аксіоматичне твердження виявляється вірним лише почасти. Щоб переконатися в цьому, варто лише пригадати теми дипломних і кандидатських

Маріанна Копиця, Мирослав Скорик та Ірина Шостакович. Київ, 2007 рік. робіт її вихованців: Четверта симфонія Г.Канчелі, музичне життя Києва за матеріалами газети "Рада", драматургія симфоній Чайковського та Шостаковича, модерністський дискурс у ранніх камерно-інструментальних творах Лятошинського, історія Спілки композиторів України 50-х років XX століття крізь призму архівних матеріалів, типологія особистостей і творчості Шостаковича та Лятошинського, творчість композиторів-шістдесятників, українська академічна музика 1990-х, кантати й ораторії І.Карабиця, драматургія І.Кочерги та українські опери середини XX століття... У цьому далеко не повному переліку, звісно, проступають напрямки, що відображають наукові інтереси Маріанни Давидівни: вітчизняна музика XX століття, симфонізм, творчість і постать Лятошинського. Однак все перелічене - абсолютно різні зацікавлення, несхожі, навіть діаметрально протилежні світи, розкриті в учнях педагогом, завжди готовим підтримати ініціативу "своєї дитини" і разом з нею осягати невідоме. Не всі її вихованці продовжили наукову роботу, не кожному життєві обставини дозволили залишитися в професії. Втім усі з величезною теплотою згадують роки, проведені в класі Маріанни Давидівни Копиці, з вдячністю за те, що допомогла їм осягнути свою індивідуальність, повірити в себе, навчила працювати, досягати поставленої мети. Та найголовніше - любити людей і залишатися Людиною за будь-яких обставин. Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ 15


Музика В . П О Л Ь О В О Г О

• я .

р (*

* * і «••і -^-i—'—!• і (•

1 L Т =£= P

f U «

P

J

1

V

r

Г

4

J-/

r

£

р

"

1 \ Щр -ь г

Г

Г

• ч—7

^

-

ІЕ ' J' J У сте.пу »

і» 5

m

і r да - ЛЄ-

Jf

r

R ^ О (етпро

,

u

•тр

J HO.

1 J J

росо П<|?Л.

^

^

МІНІ

р Я_

бу

НОМ.

f - Ш £ ш ш üüi J

тр

2

J-] —

-

^—•

, Г

і J

т - і2

J му.

і'-

1

ІР

1 J

J

,

1 T

*)! р

Vtrtr

F

і р р г

про-

Я Р

H = J_.F ß f 1

V

SJ33 t £ j g -3- f — !р —

f

:

і \

(

я

f

-з-

Jjg»,.

h

йшла дніп.рян .

І

їіЩ? сьма

п іпзгз

1

Г

І I 4 - 4 - ^1 r

>^ r—!l ff }


У степу далекому, Проміж бур'яном, Йшла дніпрянська чаєчка З раненим крилом. 2 р. А навколо ятрилась Синя далина, Ой, томила ж чаєчку Спека вогняна. 2 р.

Із-за гір прилинули Буревії злі, Кров сушили макову В неї на крилі.

По піску гарячому, Наче по вогні, Розсівала чаєчка Слізоньки рясні.

Говорила, плачучи: "Без води помру, Без тії, що котиться Вічно по Дніпру".

2 р.

2 р.

2 р.


ОСЮШ

Ігор СТЕЦЮК: "СУІ/Ідзогіса/ МО/Є

ЬюодЬ 8уШ/С</

юро/оси@ою"

І

м'я композитора, аранжувальника і диригента

Ігоря Стецюка відоме лише вузькому професійному колу. Хоча, як не парадоксально, творчість його спрямована до масового слухача. У доробку митця - твори різних жанрів та стильових напрямків, музика до кіно- та телефільмів. Окреме місце в його творчості посідають твори із застосуванням електроакустичних технологій. Протягом декількох років Ігор Стецюк був музичним керівником та головним диригентом Оркестру солістів Національної радіокомпанії України, з яким здійснив багато яскравих концептуальних проектів. Серед багатьох відомих особистостей, з якими плідно співпрацює композитор, такі виконавці, як О. Кулакова, Л. Доліна, Т. Повалій, К. Ріттель-Кобилянський, кінопродюсери В. Тодоровський та М. Котоне, режисер-аніматор С. Коваль... Про свої творчі пріоритети, професійну позицію та мистецькі тенденції сьогодення Ігор Стецюк розповів в інтерв'ю журналу "Музика". - Ігоре Олеговичу, ваша діяльність досить багатогранна. Та все ж цікаво дізнатися, як ви визначаєте свою роль у сучасному культурному процесі, з яким конкретним музичним напрямком себе асоціюєте? - Мені важко визначити, до якого напрямку я належу - у мене "чистий" жанр не викликає жодного інтересу. Скільки себе пам'ятаю, щось завжди мене не влаштовувало. У музичній школі важко було уявити, що я займатимуся класичною музикою й академічним виконанням зокрема (незважаючи на сподівання моїх викладачів). Адже я завжди писав музику, яка аж ніяк не належала до академічних напрямків, але й не була естрадною. В період навчання я організував ансамбль, з якого, можна сказати, і почалося захоплення електроінструментами - з друзями виготовляли "електрогітари" в слюсарній майстерні на уроках праці. Мені завжди було цікаво сполучати різножанровий матеріал, і, мабуть, це й стало творчою імперативою, пошуком індивідуальності. Я завжди прагнув поєднати масштаб, силу, формальні прийоми і тип розвитку серйозної музики з демократичними формами побутування. Мені пощастило, що подібне інтенсивно відбувалося в культурному процесі саме на початку 70-х років, коли 18

формувалися мої музичні уподобання. Адже можна назвати багато успішних прикладів розгорнених форм у неакадемічному напрямку - імен досить багато. Знаєте, у мене є певна естетична позиція, хоча вона може здатися дещо провокаційною: вважаю, що музика може бути якою завгодно, тільки не нудною; музика хоча б іноді має бути красивою. Якщо ми розглянемо мистецькі тенденції музики XX століття на рівні статистики (адже саме вона керує світом, а не навпаки), побачимо, що найбільша кількість виконуваної музики охоплює період віденських класиків, романтиків, постромантиків. І чим далі ми просуватимемося від цього часового проміжку та його спадщини - і в бік минулого, і в бік сьогодення, - тим менше матимемо шансів почути музику, що належить відповідно найдавнішій та найсучаснішій епохам. Думаю, можна визначити якийсь "мейнстрім" класики (хоча професіоналу таке говорити на межі профанації, бо ця музика дуже різна!). Не секрет, що музика, яка пишеться сучасниками (навіть всесвітньо відомими), збирає в залі на прем'єрах іноді лише їх близьких родичів та музикознавців. Чому? Психофізіологічна природа людського сприйняття все більше починає входити в конфлікт з пошуком "нового", на що завжди приречений нонконформіст-композитор, оскільки він не бажає використовувати старі прийоми. Адже рух вперед це і є винахід нових засобів виразності. Коли ж на певному етапі вони були вичернані, виникла 12-тонова система, яка радикально антифізіологічна. Відтоді, між іншим, минуло 100 років! Виходить, що сторіччя ми живемо на території музики, яка, грубо кажучи, не хвилює людину (порівняно з класикою). Хоча комусь може здатися, що все вищесказане - перебільшення. - Чи не пригнічує вас статус "тіньового" діяча? - Якоюсь мірою. Хоча таку ситуацію песимістичною не вважаю. Скоріше ставлюся до неї як до даності. А щодо моєї професійної затребуваносгі - я не те що не сиджу без роботи, а навіть вибираю з того, що пропонують. Скажу так: я плачу за свою невідомість широкому загалу найкращою, найдзвінкішою монетою, яка існує для митця, - задоволенням писати так, як я хочу, а не здобувати славу на низькопробній попсі.


- До речі, про "попсу". Тривалий час з вами працювало немало відомих естрадних виконавців, які на зорі своєї кар'єри балансували в своїй творчості на межі джаз-року і популярної, але високоякісної музики. В результаті ж сьогодні ці імена тісно пов'язані тільки з "чистим" поп-жанром. Чи є подібна тенденція закономірною, чи все-таки це варто назвати кризою? - Поза сумнівом - це криза. На певному етапі розвитку людства фатально з'єдналися технологія і демократія. Взагалі технологія знищує майстерність. Зараз можна вільно купити диск з музичними заготівками і в комп'ютері змонтувати будь-яку фонограму. Навіщо ж мати відповідну освіту, якщо можна за допомогою подібних програм "створити" що завгодно? Щодо демократії, то не варто забувати - ринок виникає завдяки їй. В свою чергу художня творчість є абсолютно непридатним явищем для ринку, хоча його закони і впливають на духовно-культурну сферу. Звідси й поняття музичної індустрії - шоу-бізнес. Ринок - це збалансованість попиту і пропозиції. Існує хибна думка, мовляв, народ сам розбереться. Це - нісенітниця. Народ вибере найгірше з того, що йому пропонують (знову ж таки через свою неосвіченість). Тотальний ринок тотально розбещує публіку! - Ви згодні, що будь-який продукт формується під запити мас, і тому нарікати на якість, зокрема поппродукту, не має особливого сенсу? - Абсолютно. Змінювати треба не шоубізнес, а людей. Змінювати зсередини, більше уваги приділяти освіті. Це повинні бути узгоджені дії еліти всіх країн. Можливо, це врятувало б світ від культурної катастрофи. - Багато хто нині відчуває ностальгію за "наймоднішою" музикою середини XX століття. На ваш погляд, чи може вона бути "гостро модною" тепер? - Колись Коко Шанель сказала: "Мода минає, а стиль - вічний". Звичайно, зараз компонувати в легкій музиці аранжировки і пісні в стилі твіст або в академічній музиці використовувати виключно засоби виразності двохсотрічної давності - абсолютний нонсенс. Але це - сталі напрямки. На них треба вчитися. - Один з найгучніших ваших проектів - феєричний концерт "Відлуння століття". Чи можуть подібні проекти бути засобом виховання публіки? Чим краще виховувати публіку - "батогом" чи "пряником"? - Потрібно й те, й інше. Але даний проект був не засобом виховання, а криком душі. Музика, представлена на тому концерті, насправді була ніби "відлунням століття", переосмислена, по-сучасному звучала, цікава і, можна сказати, актуальна! - Окрема сторінка вашого життя - робота в кіноіндустрії. - Так, кіно - моя пристрасть! Адже це напрямок,

де можна задовольнити свої бажання й амбіції! Музика, що буває складною для сприйняття, в кіно підпорядковується загальному задуму, стає доступнішою, і глядач сприймає її разом з рештою складових кіно. Тут можуть бути достатньо різними і мова, і форма, і склад. Власне кажучи, це той притулок, який я знайшов для себе як людина, що прагне презентувати продукт так, щоб він був затребуваний і доступний масам та ще й мав художню цінність. - Ви знаєтеся на комп'ютерних технологіях і широко застосовуєте їх у творчості. Скажіть, яку перспективу бачите у "співдружності" комп'ютера з чистою музикою? Чи настане час, коли не людина керуватиме комп'ютером, а навпаки? - Існує думка, що оскільки комп'ютер створений людиною, то він не може перевершити людські можливості і завжди буде підконтрольним їй. Це постулат, який мені був завжди пе зрозумілий. Один із засновників кібернетики В.Росс Ешбі визначив інтелект як здатність правильно орієнтуватися в новій ситуації. Припустимо, що все поле виразових засобів вже переорано. Комп'ютер самостійно може формувати комбінації, які, в свою чергу, видаватимуть номінально новий, але "старий" продукт певну квінтесенцію вже існуючого. А створення у наш час справді нового - це питання складне і, мабуть, неможливе для розв'язання. Передбачаю, що незабаром комп'ютеру можна буде дати завдання "скласти" музику в стилі відомого композитора-класика і він (комп'ютер) з цим успішно впорається. Але не від цього я у відчаї, а від того, чи потрібна буде комусь така музика - в стилі видатних класиків?! - Що ви можете сказати про вітчизняну школу електронної музики? Наскільки ми в своїх досягненнях вписуємося в загальноєвропейський контекст? Чи існує в Україні певний контингент зацікавлених осіб? - Безумовно, у сфері електроакустичних технологій ми знаходимося на гідному рівні. Однак таку музику навряд чи слухатимуть маси. Але ж чому необхідно пропагувати електроакустичну музику? Існує передовий загін - авангард мистецтва, який торує шлях, створює базис культури. Тут відпрацьовується художня технологія в широкому сенсі слова, де головне - пошук нових прийомів. Це гігантська інтелектуально-художня лабораторія, яка й в інших країнах не викликає великого інтересу мас. Курйозно, але свого часу розробки саме академічних музикантів й інженерів породили наймасовішу музичну культуру в історії людства - попсу (вона ж зроблена електронним методом). Тому освоювати ці речі необхідно. Тим паче, що у нас є певні традиції і, головне, інтерес творчої молоді. Інше питання, що це не має масового розголосу. Та чи потрібен він?.. Розмову вів Андрій М Е Р Х Е Л Ь 19


eUKOHJeCMBO

"СІМ СЛІВ СПАСИТЕ

НА ХРЕСТІ"

В

тілення мистецького проекту "Сім днів Спасителя на хресті" в Страсну П'ятницю 2007 року на сцені оперного театру імені С.Крушельницької - це не випадковість, а веління часу. Подібного дійства, наскрізь пройнятого аурою високих, чистих помислів та переживань щодо вічних цінностей, місто Лева не бачило вже давно, і тим масштабнішим був його резонанс. Цей твір Йосифа Гайдна виконувався в контексті однойменного творчого проекту, об'єднавши духовну творчість, образотворче мистецтво, музику великого композитора та прекрасних виконавців, що засвідчило не тільки інтерес до мистецьких цінностей минулого як частини національного духовного відродження, а й водночас внутрішню потребу наших сучасників. Як згадував свого часу Йосиф Гайдн (1732-1809), "...один канонікз Кадикса звернувся до мене з проханням створити інструментальну музику на сім слів Ісуса на хресті. На той час у головному соборі Кадикса щороку у Великий Піст виконували ораторію, для більш сильного впливу якої стіни, вікна і колони в соборі завішували чорною драперією, і тільки одна лампа, що висіла в центрі, освітлювала священний храм. Опівдні всі двері зачиняли, і тоді звучала музика. Піднявшись на кафедру, єпископ, після вступу, проговорював одне із семи слів і розпочинав пояснювати його. Закінчивши, він сходив з кафедри і падав на коліна перед престолом. Паузу заповнювала музика. Потім єпископ знову піднімався на кафедру і знову залишав її, і щоразу по закінченні його промови вступав оркестр. Цьому дійству і повинна була відповідати моя композиція. Завдання - дати підряд сім "Adagio", кожне з яких повинно тривати близько десяти хвилин і при цьому не змучити слухача, - виявилося не з легких, і я досить швидко зрозумів, що не можу обмежувати себе регламентованим часом". Впродовж вечора аудиторія насолоджувалася натхненною інтерпретацією студентським оркестром Львівської музичної академії імені М.Лисенка під орудою Ігоря Пилатюка довершеного твору, сповненого величної краси австрійського майстра, який ще за життя кілька разів повертався до цього історичного сюжету. Композитор створив кілька різних версій, зокрема для інструментального ансамблю, струнних, духових та литавр, переклади для струнного квартету (ор.51), для клавіру-соло, а після другої поїздки в Англію автор переробив цей опус на невелику ораторію. Високою культурою прочитання авторського задуму оркестрової струнної версії, глибиною осмислення духовно-образного змісту вирізнялася гра молодих музикантів, що дала прекрасний результат 20

- емоційно насичена музика Й.Гайдна постає безмежно людяною, добросердечЙосиф Гайдн. ною і аж ніяк не містичною. Зал оперного театру імені С.Крушельницької з гарною акустикою і технічними можливостями, зокрема освітленням, значною мірою сприяли виконавцям, "наближаючи" музику до слухача. Експозиція серії монументальних картин Мирослава Отковича і богословський коментар ієромонаха отця Йосифа Міляна у синтезі з музичним твором віденського класика, озвученого розширеним складом студентського оркестру Львівської музичної академії імені М.Лисенка, зачарували слухачів вишуканістю інтонування, нюансуванням, збалансованістю звучання, розкриттям найтонших авторських деталей. А це сприяло особливій значущості, налаштуванню сучасної аудиторії на сприйняття семи слів Спасителя на хресті, закладених у сюжетній канві проекту. Виконання цього твору у Львові стало значною мистецькою подією. Диригент Ігор ПИЛАТЮК: „Вперше я звернувся до грандіозного проекту Йосифа Гайдна "Сім слів Спасителя на хресті" у 1991 році в Івано-Франківську, де керував філармонійним оркестром. Простота, на перший погляд, партитури цього твору виявилася надзвичайно складною для виконання. Та коли почали над ним працювати, то досить швидко вивчили: напевне, було якесь Господнє провидіння над нами. Проект відбувся, і це чудово... Це була колективна сповідь. Надзвичайна особистість, отець Мілян - вишуканий і величний, володіючи великою енергетикою слова, спонукав всіх бути співучасниками цього дійства. Слово, сказане проникливо, звучить переконливо, а разом з музикою примушує пережити, уявити і дати нову оцінку собі і тому, що відбулося дві тисячі років тому. Сім прекрасних полотен, сім поглядів і відчуттів відтворено художником Мирославом Отковичем. Кожен з учасників проекту йшов своїм шляхом, однак ми досягли спільної мети. Хороша та дорога, яка веде до храму — до храму душі нашої". Отець Йосиф-Іван МІЛЯН: "Сім днів Спасителя на хресті" — для світу це не вперше. Відень це бачив, знає, повторює. Якщо гово-


рити про Львів, зокрема про храм Св. Євхаристії, то твір Гайдна виконувався фрагментарно в період підготовки до Великодніх свят, до Воскресіння... Щодо проекту, то я одержав пропозицію робити коментар богословський. Ознайомився з коментарями віденського трактування і зрозумів, що необхідно пристосувати ці слова Спасителя до проблем сьогоднішнього дня... У проповідях я часто вдаюся до віршів не тільки Ліни Костенко, а й до поезії Шевченка, Франка, Стуса, Антонича, Калинця... Вважаю, що поетичні рядки дуже часто можуть підсилити мову чи слово проповіді. Особливо подобається мені глибина поезії Антонича: "Слухаймо великого концерту, коли на фортепіано Світу свої долоні кладе Бог..." Справді, світ, як велика оркестрова яма, над якою стоїть маестро Господь Бог... Світ дисонує дуже часто не тому, що він лукавить, чи, насправді, негативний, а тому, що музика людських відносин є досить часто негармонійною. Тому що, можливо, ми забули або неуважні, або не читали партитури, яку кожен з нас має читати, тобто Заповіді Божі - слово Боже..." Художник Мирослав О Т К О В И Ч :

„Моєю першопричиною реалізації цього проекту був спомин, породжений дитинством. Матуся часто співала: "Страждальна мати під хрестом стояла... ". Кожен з нас, проходячи свій шлях, в ту останню хвилину залишається сам на сам з Вічністю, яка уособлюється з Господом. І та хвилина є найважливіша, адже нічого не можна повернути назад... тільки вперед... Тішуся, що понад 800-900 слухачів, які перебували в оперному театрі, пережили, очистилися, і, що важливо, ми це пережили разом. Не хочу загадувати наперед, але наступного року плануємо цей проект реалізувати в церкві Св. Євхаристії в Страсну П'ятницю". Музикознавець Л ю б о в К И Я Н О В С Ь К А :

„Виконання у Львові "Сім днів Спасителя на хресті" Йосифа Гайдна є знаковим. Це один з небагатьох творів, який був у Львові надзвичайно популярний: його виконували ще в 20-30 роках XIX сторіччя, про що є інформація в німецьких газетах того часу. Твір звучав і як хоровий, і як квартетний в так званих академіях, тобто концертних вечорах. Отже, можна говорити про те, що його виконанням віддавалася шана найбільш урочистому моменту кожного року - Великому Посту, коли людина занурюється у себе, а також підтриманню традиції міста, тому що це був один з найулюбленіших творів львівських музикантів... і це символічно. Твір прозвучав на надзвичайно високому рівні: продумані, доречно вибудуване слово і музика, їх чергування, які існували як єдиний організм. Надзвичайно тактовне музичне виконання. Зоровий ряд поданий так, що поєднував минуле і сучасне: слово - вічне, музика - двохсотлітньої давнини, а полотна - сучасні, отож, перехрестилися: „Вічність"... „Минувшина"... „Сучасність". Львів

Ніна ДИКА

В

ідомо, що музика - це широка палітра звуків, яка примушує плакати, сміятися, переживати почуття любові і ненависті. Вона надихає, звеличує, але ніколи не принижує людські почуття, і краще за музику може бути лише хороша музика. Саме така українська камерна музика і полонила Святу землю. Твори Бортнянського, Лисенка і сучасних композиторів звучали в The Henri Crown Symphony Hall у Єрусалимі. Добра половина глядачів зали Єрусалимського театру, що зібралися тут, вперше чули українську мову, музику і дивовижний інструмент - бандуру. А ті, хто знав, що це таке, тихенько заспівали: "Взяв би я бандуру, та й заграв, що знав, через ту бандуру бандуристом став". Так сталося і з Романом Гриньківим, який віртуозно володіє цим старовинним українським інструментом. Та почну все з початку. Вперше за останні років двадцять п'ять до Ізраїлю привезли українську класичну і сучасну камерну музику. її виконував ізраїльський камерний ансамбль Єрусалимської академії музики та балету "Kaprizma" під керівництвом Ханана Файнштейна, а також заслужені артисти України баяніст Павло Фенюк та бандурист Роман Гриньків (диригент Володимир Рунчак). Прозвучали твори класиків і корифеїв української камерної музики Миколи Лисенка, Миколи Дремлюги та сучасних композиторів Івана Тараненка, Євгена Станковича, Кармели Цепколенко і Володимира Рунчака. Окрасою концерту були мелодії славетного українця Дмитра Бортнянського. Відомо, що він народився в Глухові Чернігівської губернії в 1751 році, навчався в Петербурзі, Римі, Неаполі та Болоньї. З 1779 року жив у Росії, але мав тісні зв'язки з Україною, переймався її долею і писав українську музику. Сподобалась ізраїльським слухачам і сюїта Івана Тараненка за твором Т. Шевченка "Причинна". Хаюта Двір веде програми світової класичної музики на ізраїльському радіо "Коль Ісраель" („Голос Ізраїлю") і її гостями були музики з Росії, Кореї. І ось тепер з України. Д о речі, концерт мав назву "Відпочинок" і звучав у прямому ефірі. Тому мільйони слухачів з усього світу почули „Час X, або Прощальну не-симфонію для п'яти виконавців" Володимира Рунчака, з репертуару його ансамблю "Нова музика в Україні". Мета проекту - показати у країні новинки світової сучасної музики. Серед творів самого Маестро можна виділити "Реквієм", "Страсті за Владиславом", а на концерті прозвучали також і "Портрети композиторів", які Рунчак присвятив Дмитру Шостаковичу, Нікколо 21


Паганіні та Ігорю Стравінському. З вражаючою майстерністю їх виконує баяніст Павло Ф е н ю к . Сьогодні, до речі, загальний рівень гри на баяні досяг таких вершин, що здивувати слухача, здавалося б, і нічим. Однак віртуозу-баяністу Павлові Ф е н ю к у вдалося я к н а й к р а щ е р о з к р и т и з а д у м композитора. - Насправді на баяні можна грати будь-яку музику: від української "Розпрягайте, хлопці, коней", гуцульських коломийок до Бортнянського, Паганіні, Лисенка та інших класиків, - говорить Павло. - А кого з композиторів найважче виконувати на баяні? - Мені здається, Шопена, найвишуканішого романтика серед усіх композиторів, який писав музику для фортепіано. На баяні звук відразу згасає. В цьому складність. Але виконуючи твори Шопена, я намагаюсь долати і цю проблему. Бандура. Прекрасна, чарівна і стражденна як самі бандуристи, про яких відомо ще з шістнадцятого століття. Це вони були провідниками свободи і незгоди народу зі своїм життям, це вони зворушували музикою і словами душу. Тому для онука новгород-сіверського бандуриста Петра Пашка Романа Гриньківа не стояло питання - ким бути. Бандуристом. - Бандура сама мене обрала, а Бог дав мені натхнення і майстерність передавати через її струни музику народну, класичну: веселу і сумну, - сказав Роман. - Я бережу її як чистоту душі і люблю більше за дівчат. (Сміється). А якщо серйозно, то я виконую на бандурі Моцарта, Баха, Генделя, Вівальді, Шуберта, Бортнянського. На батьківщині Роман намагається відродити дитячі ансамблі бандуристів. Це мрія його життя. А ще пропагує українське мистецтво за кордоном. Саме Роман переконав відомого джазового гітариста Ал Ді Меолу, що відома американська різдвяна пісенька "Керолл оф беллз" не що інше як українська колядка в обробці Миколи Леонтовича. Тому так довго не відпускала оплесками ізраїльська публіка Романа, для якої і бандура, та й бандурист - молодий з довгим волоссям не в червоних шароварах, а чорному смокінгу - екзотика. 22

В о л о д и м и р Рунчак надз в и ч а й н о активний, дієс п р о м о ж н и й і талановитий музикант: пише твори, диригує оркестрами, п р а ц ю є у Національній музичній Спілці, викладає у Національній музичній академії України, веде радіопрограму "Нова музика в Україні", гастролює, бере участь у різноманітних конкурсах, фестивалях... Але на Святій землі вперше. - Не кажучи про успішний концерт, перебування на Святій землі це - щастя. Я задоволений музикантами ізраїльського камерного ансамблю "Карг і г т а " , вони крім чудової гри ще й допомагали нам у побутовому влаштуванні в Ізраїлі. Задоволений і Павлом, і Романом. Я вдячний Міністерству культури і туризму України і нашим дипломатам, за сприяння яких цей концерт відбувся. Я дуже готувався морально до поїздки, адже це надзвичайна відповідальність грати в святому і вічному Єрусалимі. І ось думки після концерту. Один з організаторів вечора, ізраїльський композитор, професор Марк Копитман: - На мій погляд, у сьогоднішньому концерті досить уміло поєдналися минуле і сучасне української камерної музики. Ці контрасти не поділяли твори, а об'єднували в те ціле, яке так радувало нас, слухачів. А твори Бортнянського та Лисенка прозвучали абсолютно по-новому. Сьогодні в Україні є плеяда сучасних композиторів, які достойні, щоб їх знали в світі. Думаю, що після певного періоду забуття камерної музики, не лише в Україні, вона повертається на сцени концертних майданчиків і стає цікавою і для літніх людей, і для молоді, і навіть дітей. Очевидно, що вони цікавляться серйозною музикою. Радник посольства України в державі Ізраїль, під патронатом якого і відбувся камерний концерт, Анатолій Маринець: - Я сидів ніби заворожений мелодіями Бортнянського, Рунчака, Гриньківа, майстерністю виконавців. А бандура, виявляється, така багатогранна, що на ній можна грати не лише кобзарські твори. Шкодую, що моя зустріч не відбулася з цією музикою раніше. Бачив, як зачаровано слухала українську музику публіка. Мене переповнювала гордість за мою країну, талановитих земляків. Ось що об'єднує людей, дає можливість краще зрозуміти традиції і культуру інших народів. Крім Єрусалима українська музика звучала і в Тель-Авіві. І скрізь оплески, квіти і слова подяки за знайомство з українською класикою та сучасною музикою. Маю надію, що перша зустріч не буде останньою. Світлана ГЛАЗ Єрусалим-

Тель-Авів


B

uepuii дні липня в Одесі проходив II Міжнародний молодіжний музичний фестиваль Music Marine Fest. Важко віднайти краще місце для літнього фестивалю, аніж узбережжя моря, і складніше завдання для композитора та виконавця, аніж зобразити його, яке отут, зовсім поряд, з допомогою семи нот. Проте музиканти на фестивалі не були самотніми - все місто в день його відкриття відзначало професійне свято працівників морського та річкового транспорту, старт міжнародної регати крейсерських яхт "Кубок портів Чорного моря". В Морській арт-галереї, де виступали учасники Music Marine Fest, одеська художниця та директор галереї Тетяна Біновська презентувала другу міжнародну бієннале графіки "ГраМарина". В Україні це перша "морська" акція, що об'єднала професійних музикантів і художників із двадцяти країн світу. Композиторів серед них було близько ЗО і представляли вони за фінансової підтримки Київського відділення УНДІ "Проектреконструкція" музику з семи країн СНД. Одеса багато чим відрізняється від Києва, і одна із відмінностей така: фестивалі тут проходять ніби на одному подиху, їх програми "спресовані" у часі і складають їх, як правило, жінки. Молода директорка Music Marine Fest Анна Тихоплав - студентка директорки "Двох днів і двох ночей нової музики" Кармели Цепколенко в Одеській консерваторії. Ентузіазмові одеситок піддалась і Олена Серова - композитор і київський арт-менеджер фестивалю, завдяки якій на Music Marine Fest зібралася чудова міжнародна команда молодих музикантів.

Найяскравішими враженнями від фестивальної програми стали твори композиторів, чий вік вже наближається до тридцяти років. Приміром, Кармела Цепколенко, бажаючи фестивалю в майбутньому поступово "просуватися на Захід", особливо відзначила два твори азербайджанця Ферудіна Аллахверді - "Нага?" ("Куди?") для традиційного інструментального тріо скрипки, кларнета і фортепіано, а також "BI-Lennium II" для фортепіанного дуету та комп'ютерного запису. Втім симпатії знавців та любителів на фестивалі збігалися: із найбільшим захопленням аплодували композиції "...до моря..." білоруса Костянтина Яськова, "Чотирьом мініатюрам" для гобоя соло москвички Анастасії Ващиної, "Молекулярній фантазії №1 - Н2О газована" петербуржця Сергія Хісматова, "Порам року" одесита Олексія Сурових (квартет переміг на цьогорічному композиторському конкурсі "Gradus ad Parnassum"). Music Marine Fest представляв чудову музику вже добре відомих у своїх країнах музикантів, проте його також хочеться назвати фестивалем вдалих дебютів. Вперше заявив про себе київський Ансамбль nostri temporis (директор - Максим Коломієць, арт-директор Олексій Шмурак). Вперше в Україні побувала самобутня московська група "Об'єднані композитори". Дивовижний квартет флейт "Сірінкс" з Московської консерваторії вперше підготував програму, до якої увійшло багато української музики. Будемо сподіватися, що наступний Music Marine Fest подарує не менше приємних відкриттів, адже кожне занурення в море - завжди як вперше. Юлія БЕНТЯ 23


з з сто?з J

р ш ц ъ

К

і

с к с я в д

олізія "митець і система" завжди виступанічну рибалку на острів Жуків, - то антирадянла на сцені історії як драматична антитеза. ське угрупування! Допит вів лейтенант КузнеУ будь-які часи, при будь-яких формаціях цов. Серед стандартних рядків протоколу виділюдину мислячу, духовну, якою був художник, ляється фраза, яку можна було б назвати недомитець, панівна система сприймала з пересторечним жартом, якби це не відбувалося в кабірогою й ставилася з недовірою, постійно тринеті КДБ: "В 1948 г. после опубликования Посмаючи напоготові аркан, щоб накинути його на тановления об опере "Великая дружба"Любецнеординарну особистість. Іноді вдавалися й кой недовольствовал этим постановленидо більш кардинальних дій, як, наприк ем и взял под свою защиту композитолад, до М.Березовського чи М.Леонров Шостаковича, Шапорина и друтовича. Особливо великих "успіхів" гих, которым было указано... на неу цьому досягла тоталітарна сисдостатки" (Т. 6, с. 205). тема, під владою якої ми всі ще 29 червня проведено очну донедавна перебували, для якої ставку В.Польового з Л.Люголовною соціальною формою бецьким, яка засвідчила, що буття була не людина, а МАСИ, сценарій справи був напереякими, маніпулюючи, можна додні спланований. Останній керувати й вести до чітко визговорить, що В.Польовий наченої мети. А щоб маси "не "знал о том, что я пишу пророзслаблялися", ініціювали грамму антисоветской оргагучні процеси, як, приміром, низации..." , а далі заявляє: СВУ 1929-32 рр. У низці таких "... в конце 1949 г. под рукопровокацій останньою за житводством Полевого Валерия тя "батька всіх народів" була создавалось так называемое "Справа НВП" (Народно-виз"общество возрождения укравольної партії), тобто справа моинской культуры". На що Валелодіжної антирадянської органірій Петрович відповів: "... этим я зації, яка займалася, за свідченням никогда не занимался... я хотел Валерій Польовий "компетентних органів", підготовкою создать молодежный композитор(1927 -1986). збройного повстання для повалення ский кружок " (Т. 6, с. 245-246). Цей політичного ладу в СРСР. В обліково-арперехресний допит вів уже підполковник хівному відділі КДБ вона значиться під шифром Олейник, щоб задуманий у кабінетах сценарій 58330 ФП, слідча справа №149518 і складає 7 набув розголосу і став показовою справою. томів. Головний обвинувачений - Леонід ЛюВ.Польового разом з братом заарештували бецький, студент 3-го курсу історичного фаЗО червня 1950 р. У постанові на арешт читаємо культету Київського університету, а з ним ще 17 (Т. 6, с. 185): "В 1948 г. с участием Полевого быхлопців і дівчат, студентів університету, художло организовано зборище антисоветски нанього інституту, інституту торгівлі та герой статстроенных лиц, на котором обсуждался вопрос ті - випускник консерваторії, учень Б.М.Лятоо создании антисоветской организации, сташинського, молодий композитор Валерій Повившей своей целью подготовку вооруженного льовий. восстания против советской власти". При арешті були вилучені документи, кореспонденСправу було розпочато 2 квітня 1950 року, а ція на 6 аркушах, ощадкнижка з внеском 80 карвже 10 липня кожному з 17 звинувачених оголобованців та гроші - 12 карбованців 05 копійок. сили вирок. Друкуємо деякі сторінки цієї справи (цитати Наступного дня на допит був викликаний свівикладено мовою оригіналу й виділено курсидок - молодий композитор Ю.Щуровський, теж вом). учень Б.Лятошинського. Він наголошував на кращих рисах характеру свого товариша, говоУ квітні, коли було заарештовано майже всю рив про його музичний талант. Підшита до групу, В.Польового ще не турбували. Його справи й офіційна характеристика на В.Польовперше викликали як свідка на допит 24 червня. вого від консерваторії за підписом її ректора Тоді Валерій Петрович і "дізнався", що знайомі О.Климова (4.07.1950 р.): "Тов. Полевой В.П. студенти, з якими він з братом-близнюком Генкомпозитор, одарен творческими данными. надієм (нині відомим художником) ще з весни Много работает как в области своей специальпереможного 1945 р. любили збиратися гурности, так и вообще над расширением и обогатом, читали поезії, співали пісень, виїздили на 24


щением своего культурного и политического кругозора... Окончил консерваторию с отличием, рекомендован в аспирантуру... Очень дисциплинированный, к работе и учебе относился добросовестно..." (Т. 6, с. 252). Щоб у ті часи підписати таку характеристику, треба було мати неабияку мужність! Та сподівання марні: до справи долучається "чорна" постать у житті Валерія Петровича слідчий Харюта. Він змінює години допитів; після 23 години, у "тиші" нічних кабінетів веде довгі "пошуки правди". У звинувачувальному акті від 10 липня читаємо: "... летом 1948 г. ... было создано "руководящее ядро" молодежной антисоветской организации, ставившей перед собой цель создать широко разветвленную антисоветскую организацию, т. н. "Народно-освободительную партию" (НОП) и развернуть активную деятельность по подготовке вооруженного восстания с целью свержения существующего в Советском Союзе политического строя. Восстание намечалось провести к моменту возможного нападения США и других империалистических стран на СССР. ...На этом сборище было принято решение строить организацию на основе строжайшей конспирации по принципу цепочки и троек..." (Т. 7, с. 124). Усім обвинувачуваним присудили від 10-ти й більше років заслання й розкидали по різних ГУТАБах: Валерія Польового направили до Карагандинської області на мідні рудники Джезкангана, його брата Геннадія - на лісоповали до Солікамська. на тех, кто раздавал путевки "по знакомству" У справі є лист Валерія Петровича, написалицам, едущим на курорты гулять... и отказыний дрібним почерком на подвійному партитурвал действительно в этом нуждающимся... ному листі, тепер одному Богові відомо, як йоЯ молод, полон творческих сил и замыслов. му до рук потрапив нотний папір. Лист мав тиЧувствую себя способным к созданию значитул: "Объяснительное письмо о совершенных тельных произведений музикального искусмною преступлениях". Подаю фрагменти текства. Неужели все это должно погибнуть?... За сту: "... В 1949 г. я переживал тяжелый душевчто же меня так жестоко наказали?" (Т. 7, с. ный кризис, вызванный болезнью и временным 195). моим сомнением в своих творческих способУ справі є також лист матері композитора ностях. С целью проанализировать и самокриКазакової Марії Петрівни, театрального режитически преодолеть свое состояние, я написал сера, доньки почесного петербурзького робітнечто вроде "исповеди", в которую вкрались ника, яка на той час жила у Мукачеві на Закардве сомнительные фразы, на основании котопатті. Лист був датований 20 травня 1953 р., рых сделали заключение о моем якобы антисоневдовзі після смерті Сталіна, й адресований Л. ветском лице. Вот эти фразы. Первая - "ПарБерії (Т. 7, с. 207): "... Наш народ талантлив. Но тийность искусства лимитирует, сужает круг когда встречаешь самоучек - не только удивлемузыкальных впечатлений, внушая ненависть ние овладевает тобой. (неприязнь) к мировой музыке и косвенно к Валерий Полевой еще не учился играть ни на русской и советской музыке"... Вызвана эта каком музыкальном инструменте, но уже в 10фраза была неудовлетворением репертуарной летнем возрасте сочинял романсы на тексты политикой Филармонии, Комитета РадиоинПушкина, Лермонтова и Шевченко. До консерформации и др. концертных учреждений, котоватории он занимался музыкой не более 2-х лет. рые ограничивали круг исполняемых вещей Геннадий Полевой по рисованию сразу был принемногими, давно уже знакомыми произведенят в 9-й класс художественной школы, хотя до ниями, тогда как душа рвалась на широкие того не более 2-3 месяцев занимался этим депросторы музыкальной стихии... Вторая фраза лом. Их выдвинули смотры художественной са- "Убедившись в невозможности исцеления в модеятельности г. Киева ". обществе, где человек человеку собака..."... Я в этой неудачной форме выразил боль и обиду Зрештою, справа була перетянута і термін 25


заслання В.Подорога в больльового скорошой мир. чений до 5 років, Я надеюсь, аі^У^М^ІчиСН^ Оь^/ипл. в Ш+її • а на сторінці 302 что это время 7-го тому читаєбудет временем мо: "22 ноября мира и процвеа. 44, й-^АиШяи*. -и гииЬлигі-А. 1954 г. дело тания, а не вреЛ , •з^-у и^гіг І^О їй. * ГуІЬГ і£ьї менем бедствия прекратить и из под стражи оси несчастья. вободить". ЗнеЯ надеюсь, силений, з незчто мой род не доровим зелепресечется и <я . і'НхїПмешиї и^ш.. и^е^ео • нуватим відтінбудет продолком шкіри, типожать свой путь Фрагмент рукопису заповіту композитора. вим для рудокопо земле. пів міді, Валерій Петрович повертається до КиєЯ надеюсь, что он даст обществу, народу, ва, де зустрічається зі звільненим також братом Родине, миру людей достойных, творческих и Геннадієм. Невдовзі за Валерієм Петровичем до трудолюбивых, гуманных и высоконравственКиєва приїхала молода Бібі-Хозіне Шамсутдіноных, мужественных и упорных в достижении ва - представниця відомого татарського роду з своих целей [...]. Туркменії, яка теж відбувала заслання в КараганЯ, как и любой другой человек, тешу себя надинському краї. Вони вирішили назавжди зв'язадеждой, что хотя бы крупица, созданного мною, ти своє життя. Багато київських музикантів добпреодолеет столетнюю дистанцию времени и ре знали Бібі-Хозіне під іменем Євгенія Польова, прозвучит для тебя и твоего современника, яка прекрасно переписувала ноти в Укрмузфонпринесет минуту эстетической радости и дуді. Доля обдарувала подружжя Польових донечховного ободрения. Все, что я делал в области кою, яку назвали Вікторією. музыкального творчества, я делал совершенно бескорыстно, понимая свою творческую мисБагато членів Спілки композиторів і сьогодні сию как святую обязанность нести свой дар люпам'ятають Валерія Петровича - редактора мудям. Я был рад, когда этот дар принимался зичного видавництва в 1956-1965 роках, рефелюдьми, и огорчался, если им пренебрегали. рента НСКУ, Київської організації Спілки. На Но никакие невзгоды, несправедливые нападки жаль, то був період, коли ще досить відчувалои замечания не поколебали моей воли продолся тавро - "був репресований". Його твори ріджать свое дело [...]. ко з'являлися у програмах концертів, а масштабні опуси - "Реквієм" для хору й оркестру Современный мне мир трагически разоб(1975-1980), два струнні квартети (1949, 1973), щен, в нем противостоят друг другу огромные "Поема" (1950), "Святкова увертюра" разрушительные силы, способные испепелить (1972-1974) взагалі не звучали. Іноді окремі випланету [...]. конавці (зокрема на народних інструментах Если судьба распорядится так, что мой род кобзі, бандурі, цимбалах, домрі, балалайці) исчезнет с лица земли и через сто лет во всем включали до репертуару його опуси на власний мире не останется ни одного его представитестрах і ризик. А от його захоплення світломузиля или если его представители рассеются по кою та "Поема" для світлооргана (1966) так і земле и утратят между собой все связи, высказосталися невідомими (навіть музикантам). Зазанные выше пожелания я обращаю к любому лишив він і рукописний літературний твір "Споюному гражданину будущего общества, котовідь", фрагменти якого у 1996 році друкувалися рому станет доступным это Послание...". (Пубв журналі "Райдуга". Донька Вікторія також лікується вперше. - В.К.). опублікувала в журналі "Музика" листи Б. ЛятоПерший інфаркт Валерій Петрович подолав. шинського до батька (1996, №1). Причиною другого стала звістка про аварію на Чорнобильській АС. Глибоке переживання за Найбільшою радістю Валерія Петровича будолю всього краю, турбота про доньку, яка на ла донька Вікторія, яка виявляла неабиякі здібтой час чекала дитину, спровокували загосності у багатьох сферах мистецтва - танці, поетрення хвороби. 2 травня 1986 року В.Польовозії, музиці. Він годинами просиджував з нею за го не стало, а 13 травня народилася його онука інструментом, аналізуючи твори видатних мит- Тетянка. ців. Дуже тішився, коли вона, нарешті, визначилася з обранням професії й вступила до КиївЩиро визнаємо, що наша музична громадської консерваторії у клас композиції. ськість завинила перед пам'яттю композитора Валерія Польового. За життя він був удостоєОднак підірване у рудниках здоров'я далося ний тільки одного скромного авторського конвзнаки першим інфарктом (восени 1984 р.). Тоцерту на честь свого 50-річчя в Будинку комподі, перебуваючи у лікарні, він написав свій запозитора. віт: "К далекому потомку через сто лет, то єсть в 2084 году - юноше или девушке, стоящим на пороге зрелости, перед которыми открывается Валентина КУЗИК 26


рецензії,

оілязи

ШАНА ВЧИТЕЛЕВІ веде в забуття тих, хто жив для речей, Лиш навік залишається серед живих той, хто жив для людей. ПОДИХ

останній

Вадим

В

певнена, що знайомство з унікальною книгою спогадів про визначного Музиканта, одного з представників піаністичної педагогіки минулого століття - Олександра Лазаровича Ейдельмана, нікого не залишить байдужим. І не в останню чергу сприйняттю цієї книги („Бак", Львів, 2006) служить влучно підібрана її упорядниками, професором Наталією Кашкадамовою та Тетяною Мілодан, назва "Данина шани вчителеві". В нашу складну епоху руйнування авторитетів важко переоцінити значення цього непересічного видання. На його сторінках зі своїми спогадами виступили 35 авторів, музикантів найвищого рангу, які свого часу мали щастя навчатися та удосконалювати свою виконавську майстерність під керівництвом віртуоза нелегкої музично-педагогічної справи, нашого співвітчизника О.Ейдельмана. Глибоко зворушують слова на адресу колишнього учителя концертуючої піаністки з Японії Гідемі Кітаімі, яка надіслала свої спогади до згаданої книги: "В ту мить, коли зайшла до його студії, я зрозуміла, що знайшла вчителя, якого шукала. Він був, як щирий турботливий батько, надзвичайно доброю і скромною людиною, хоча всі знали, що він - "ВЕЛИКИЙ". Для нас, колишніх студентів Львівської консерваторії, що навчалися в ній на час першої появи київського професора, це безапеляційне "ВЕЛИКИЙ" звучить досить несподівано. Чесно кажучи, ми не сприйняли так емоційно на початку 1950-го навчального року появу на фортепіанному факультеті зовні досить непоказної постаті нашого нового завідуючого кафедрою, може навіть навпаки - трохи розчарувалися". А от риси другого епітету, яким нагороджує О.Л.Ейдельмана японська піаністка, - "ТУРБОТЛИВИЙ БАТЬКО", вимальовувалися вже майже з перших днів його викладацької діяльності у нашому вузі.

ШЕФНЕР

Ми стали свідками того, як за своїм вчителем потяглися з Києва до Львова його колишні учні та студенти консерваторії... Невдовзі ж результати педагогічної майстерності київського професора стали такими очевидними, що провідні музиканти міста почали активно віддавати своїх дітей на навчання новоприбулому фахівцю. Так, обидві доньки доцента фортепіанної кафедри Ірини Крих - Марина і Лідія свого часу здобували музичну освіту під керівництвом професора Ейдельмана Малий зал Вівторок. КонсеоваторіТ (до речі, старПоч. о 8 год. веч. 18 листопада ша - професор Марина КрихУгляр, завідує фортепіанною студентів фортепіанного кафедрою факультету, Львівської мукафедра З а с л у ж е н о г о діяча мистецтв У Р С Р зичної акадепроф. Л У Ф Е Р А А. М „ мії, а молодша класи п р о ф е с о р і в : Л У Ф Е Р А А. М.. - Лідія, плідно С Л І В А К А Е. М., Е Й Д Е Л Ь М А Н А працює на У програмі твори Прокоф'ева. фортепіанному Виконують студенти Барбер В., Гінлін Р-, факультеті того Карафінка М., К.іур Б., Мітгльман Е., ж вузу). Одна з Юделеаіч Д . авторів глибокозмістовних спогадів зі згаПрограма концерту студентів даної книги про професора О.Ейдельмана творче спілкуу Києві, 1947 р. вання зі своїм колишнім вчителем - Ксенія Колесса (дочка відомого диригента й композитора Миколи Колесси) - теж серед тих, кого батьки вирішили віддати на навчання в надійні професійні руки. Сьогодні вона - одна з провідних професорів Львівської музичної академії. З великим інтересом сприймаються спогади про навчання у Львівській музичній десятирічці в класі професора Ейдельмана нинішнього завідуючого фортепіанною кафедрою Ростовської консерваторії, професора Володимира Дайча. Його батьки - Самуїл Дайч та Олена Мутман - теж відомі музичні діячі, що довгий час жили і працювали у Львові. У списку колишніх учнів київського періоду педагогічної діяльності професора (наведений у кінці книги) бачимо також ім'я племінниці Бориса Лятошинського - її Царевич.

КОНЦЕРТ

Як справедливо відзначає в своєму глибоко аналітичному нарисі упорядник книги (до речі, теж колишня учениця О.Л.Ейдельмана) професор Наталія Кашкадамова: "27 років педагогічної роботи у Львові - це не тільки вирішальний період діяль27


ності Олексанмагазинів, бо дра Ейдельмавона видана на на, а й значна кошти сім'ї ювісторінка у розляра і в продаж витку українне надходила. ської фортепіОсобисто я про анної школи. існування "ДаСьогодні львівнини шани вчиську піаністику телеві" дізнанеможливо оцілася майже винити і зрозуміти падково з лиспоза діяльністю та своєї колишцього педагога. ньої львівської Здобутки метостудентки Алідики професони Ясельської, ра були зумовнині одного з лені його велипровідних пеким досвідом дагогів Варпіаніста, щирою шавської мувідданістю музичної школи зиці, т е м п е р а імені Ельснера. ментом і педаВона блискуче, гогічним таланз великою доОлександр Ейдельман, співак Павло Кармалюк, том. Навколо лею гумору композитори Євген Козак та Микола Колесса. нього завжди ісрозповідає на нувало поле високої емоційної напруги, що посторінках згаданої книги про літній відпочинок роджувала захопленість професора своєю спрасім'ї Ейдельманів в одному з мальовничих куточків вою і постійне бажання навчити учня, пристрасне високогірних Карпат - рідному її містечку Косові. намагання зробити його гру кращою. Воно вимаЩ е змалку вона мала щастя спостерігати за житгало, у свою чергу, мобілізації всіх учнівських сил і тям багатьох видатних діячів культури, що приїзд о п о м а г а л о м о л о д о м у музикантові, д о л а ю ч и дили на літній відпочинок до благословенного труднощі, перевершити самого себе". Карпатського краю. Місцеві жителі, зокрема батько Аліни - скрипаль Михайло Ясельський, у всьоВірна дружина професора Ейдельмана - Кето му допомагали приїжджим, а місцева музична Костянтинівна Хучуа-Ейдельман, мати його двох школа на літо віддавала у розпорядження професинів, прекрасна піаністка, незамінний п о м і ч н и к у сора Ейдельмана свої інструменти. "Магнітом тороботі з музично обдарованими дітьми, називає вариства був Олександр Лазаревич, - згадує Апісвого чоловіка "насправді щасливою людиною". на, - а його надзвичайно тепла і мудра дружина "Бо, - як пише вона, - за дуже довге життя він зміг Кето Костянтинівна - душею і медіатором. Всі поза всіх обставин займатися тільки своєю улюблечуваються щасливими, бо мають здоровий приною справою і в Києві, і у Львові, і в Нью-Йорку". ємний відпочинок, регенерують свої сили, а водСправжнім щастям було для Кето Костянтинівни ночас готують нові програми. Смуток наганяли чавідчути щиру любов, пам'ять і вдячність з боку косом косівські лишніх учнів до дощі, але й тоді свого вчителя, є користь - поз якими зустріграти можна лася у жовтні більше... Рено2002 року, приме професора їхавши з Амеелектризувало, рики до Львова спонукало до на конференпраці. Всі учні цію, що відбуОлександра Лалася з нагоди заревича в одну 100-річчя від мить готові були дня народженїхати за ним". ня її чоловіка. Саме це неза"У чому крибутнє свято лася величезна стало поштовсила цієї людихом до виданни, зовнішність ня пам'ятної якої не мала тієї збірки с п о г а імпозантності, дів. породистості, з На жаль, ця книга належним чином ніде не рекламується, і марно шукати її на полицях книжкових 28

Олександр

Ейдельман зі своїми асистентами та випускниками. 1970 р.

якою звичайно асоціюється поняття краси? розмірковує в своєму нарисі "Через ціле життя" колишня уче-


ниця Ейдельмана, а зараз викладач Ліцею при Санкт-Петербурзькій консерваторії Зора Цукер. Гадаю, у правдивій виразності і шляхетності, добрі, інтелігентності, поглядах, манерах, а головне, в тому, що йшло зсередини, - безмежному таланті, одержимості музикою і любові до людей!" Можна й далі цитувати висловлювання колишніх учнів на адресу свого вчителя, що мали щастя спілкуватися з ним ще з дитинства, але заслуговує окремої уваги останній період творчої біографії професора, коли він з сім'єю вимушений був переїхати зі Львова до Америки ( 1 9 7 8 - 1 9 9 5 роки). Тут в основному слово беруть вже зрілі, сформовані музиканти. Як правило, у них всіх існували певні проблеми щодо ігрового апарату, і саме їх успішно, за короткий час вмів блискуче вирішити професор. "Моя зустріч і моя робота з пр. Олександром Ейдельманом з 1989 до 1992 року були, можливо, чимось більшим ніж вирішальний етап або виняткове збагачення моєї мистецької еволюції, - розповідає французький піаніст Жан-Ефлам Бавузе, професор Музичної академії в Детмонті... Вони подіяли на мене, як справжнє відродження, повне переосмислення фортепіанної гри на нових засадах. Це те, про що я щасливий сьогодні засвідчити в цій збірці".

реднє спілкування з учнями за інструментом, де він насправді творив чудеса. Мабуть, тому нам у спадок майже не залишилося друкованих робіт О.Л.Ейдельмана. В книзі представлено лише дві статті, які він надрукував свого часу у місцевій пресі: "Концерт Святослава Ріхтера" - листопад 1952 року та "За роялем наш земляк" - відгук на виступ львівського піаніста Олега Криштальського (1965 р.). Тому особливу цінність має зміст його лекцій про інтерпретацію музики Шопена, зокрема роботу над його Етюдами (в книзі поданий як додаток), які ретельно записували дві його учениці - Наталія Кашкадамова та Галина Смирнова під час публічних виступів перед студентами та педагогами консерваторії та училища в 70-ті роки минулого століття у Львові. Характерно, що недосконале знання іноземних мов не стало на заваді Ейдельману і тоді, коли він обійняв посаду професора Нью-Иоркського Університету, бо звик спілкуватися зі своїми учнями не на вербальному рівні, а в першу чергу за інструментом "мовою музики". Вдачу батька успадкували й його обидва талановиті сини. Молодший Сергій - всесвітньо відомий піаніст, що концертує й викладає в Америці, Японії, Європі, свого часу був його кращим учнем, гордістю класу, а старший - Георгій, теж піаніст, вже десять років поспіль є генеральним директором унікального м у з и ч н о г о фестивалю на італійському острові Ельба, що збирає найвидатніших музикантів світу.

На час зустрічі з проф. Ейдельманом життя піаніста Жана Бавузе стало швидше "джерелом мук, - як він пише, - ніж чистою радістю розділеною з музикою". Через функціональну дистонію у концертуКнига "Данина шаючого піаніста, що на ни вчителеві" претой час готувався до к р а с н о видана, має конкурсу Вена Клайбагато чудових фоберна, виникла пробтографій, безцінних лема з в и к о р и с т а н п р о ф е с і й н и х порад, ням при грі 5 - г о пальвлучних методично ця. За короткий час, обгрунтованих педабуквально за кілька гогічних спостереГенріх Нейгауз, Олександр Ейдельман, уроків, завдяки особжень, а крім т о г о , Кето Ейдельман та Станіслав Нейгауз. ливим прийомам вивипромінює таку подобування звука, якими блискуче володів профезитивну енергетику, що спонукає подумати про сор Ейдельман, були вирішені всі проблеми, що необхідність її перевидання, щоб досвід найясускладнювали гру піаніста. Невдовзі його сили букравіших представників музичної педагогіки мили настільки відновлені, що він без найменшої нулого століття могли перейняти сучасні викладанапруги протягом двох вечорів зміг виконати 5 чі, які виховують майбутніх МУЗИКАНТІВ. За цей концертів Сергія Прокоф'єва. І як резюме додає: час до упорядників книги надходять нові цікаві ма"Характеристика методики пр. Ейдельмана заслутеріали, з'явилася необхідність деяких уточнень, говує на написання окремої книги". Те, що видатотже, тепер слід посприяти тому, щоб згадане виний музикант не зробив цього сам, ще і ще раз дання стало доступним найширшому мистецькопідтверджує думку, що в першу чергу він був педаму загалу. гогом-практиком і ніякі слова, ніякі теоретичні узагальнення не могли замінити йому безпосеМаргарита ІЛЬНИЦЬКА 29


есжрлал

ГРАН-ПРІ 3

С

імнадцятирічна Наталія Краснянська з України одержала Гран-прі на престижному Міжнародному конкурсі виконавців естрадної пісні, що проходив у рамках "Слов'янського базару - 2007" у Вітебську. Свого часу цю високу нагороду вибороли Таїсія Повалій (1994) та Руслана Лижичко (1996). Наталія Кряснянська з міста Южноукраїнськ Миколаївської області почала співати з п'яти років у хорі "Крапелька", вчилася у музичній школі, успішно виступала на багатьох дитячих фестивалях і конкурсах в України, Греції (2002), Чехії (2004). Минулого року перемогла в телепроекті "Шанс". На цьогорічному конкурсі змагалися артисти з 19 країн світу (по одному учаснику від держави, лише Україна, Росія та Беларусь мали право бути представленими двома). Конкурсанти виступали у супроводі симфонічного оркестру під керуванням Михайла Фінберга. Перше місце поділили Григорій Колдун (Беларусь) та словенка Нушка, друге присуджено шістнадцятирічній Аліні з Румунії, третє посіли Себастьян Плевинський (Польща) та сербка Анна Міленкович. Член журі конкурсу народний артист Республіки Беларусь Олександр Тиханович сказав: "Наталія довела, що вона гідна цієї перемоги. Виступала дуже стабільно, не кожний з 22 конкурсантів зміг у потрібний момент зібратися і продемонструвати свої кращі якості. Ваша співачка має чудовий голос, дуже приваблива й артистична. У неї вдало підібраний репертуар. Пісні "Неслухняна" К.Комар та "Тільки з тобою" А.Сторожа (цю пісню написав спеціально для неї один з учасників гурту "Авіатор") дали можливість продемонструвати співачці принади свого голосу. Я радий, що перемогла саме українка".

5

„МЗДРУ " Могутній голос Наталії, її артистичність та природна поведінка на сцені не залишили байдужими ні глядачів, ні журі. І вона по праву завоювала свою високу нагороду.

Наталія

Краснянська.

Наталія Краснянська і студент Київського естрадноциркового коледжу Валентин Савенко, який також представляв на конкурсі Україну, взяли участь у галаконцерті українських майстрів мистецтв. Після урочистого вручення Гран-прі Наталія Краснянська сказала: "Я зобов'язана своєю перемогою батькам, педагогу Ірині Манзенко та колективу державного концертного підприємства "Україна", який готував мене до цього конкурсу. В моїх планах — взяти участь у "Євробаченні". НАШ КОР.

' Ш ' Я в ' В Ъ " ) ' Ч Ї С Ж / Ґ Ч І Ї

, що

„(/К^иіса" ІЯ^асс

^о^поъ&лЛс&>

иа Наисого200% гасоаисц

74310. „^С^З^С'КА

зо

Яе

Нлфхофшпь.

РЗ'О^'КЦЧЯ


£CMPJ2J

В

иступ славетного співака, музиканта, комп о з и т о р а Великої Британії с е р а Елтона Джона на київському Майдані Незалежності став значною подією музичного життя столиці. Захоплення мистецтвом широковідомого у всьому світі артиста об'єднало поважних політиків, дипломатів, народних депутатів, господарів українського шоу-бізнесу, зірок естради. Натхненний спів і першокласна п о п - м у з и к а примусили всіх забути про недавні протиріччя, сутички і відчути магнетизм яскравої особистості, котра творила мистецьке диво і демонструвала високий професіоналізм, повну емоційну віддачу і рідкісну виконавську культуру. Сер Ептон Д ж о н (справжнє ім'я Реджинальд Кеннет Дуайт) народився 25 березня 1947 року в передмісті Лондона. В одинадцять ків він -

І & Р

&<Д

стипендіат л о н д о н с ь к о ї Королівської академії музики, де вважався кращим виконавцем Ф . Ш о п е н а і вражав педагогів своєю чудовою пам'яттю. Та його більше цікавила "легка" музика, а саме рок-нрол. Перший альбом, що вийшов у 1968 році, "Empty Sky" не мав успіху, і Елтону знадобилося два роки, щоб його пісні зазвучали по всій країні. "Lady Samantha" і "Your Song" стали хітами, а їх автор - популярним співаком. Глядачі концерту Елтона Д ж о н а в Києві побачили першокласне європейське шоу, де все до найменших деталей вивірене, відшліфоване і доведене до найвищого художнього ґатунку: світло, звук, мізансцени кожного учасника, їхня пластика... Сам Ептон Д ж о н і його п'ять висококласних музикантів (гітара, бас, барабани, перкусія і клавішні), які одночасно виконували і роль бек-групи, майстерно підспівуючи артисту, - єдина, гармонійна артистична команда. Присутні на концерті кияни і гості столиці, які спеціально приїхали, щоб побачити "живого" кумира, а головне наші зірки та їхні продюсери, котрі традиційно скептично ставляться до західного шоу-бізнесу і давно натякали, що сер Ептон в літах (йому виповнилося 60 років), незграбний і вже погано співає, наочно переконалися у творчій молодості, активності славетного артиста, котрий не дає собі заспокоїтися, працює з повною самовіддачею і не поділяє свої виступи на більш чи менш важливі, ніколи не використовує фонограми, і вражає імпровізаційністю, вишуканістю, співає чесно "живим звуком", як сьогодні пишуть на афішах деяких наших співаків. Приїхавши на цей великий концерт на запрошення Фонду "АнтиСНІД" Олени Франчук і Віктора Пінчука, котрі й організували це розкішне шоу на Майдані, сер Ептон Джон, який має власний бла-

годійний "СНІД-фонд", заснований ним ще у 1991 році після того, як не стало знаменитого співака Ф р е д і Меркьюрі, дві з половиною години дивував своїм мистецтвом усіх, хто зібрався на Майдані Незалежності. Його виступ почався без запізнення о 21 годині і завершився рівно о 23.30, після чого співак, в и к о н а в ш и пісню, присвячену організаторам эрам його виступу, не залишаючись ні на які

а

о і ї

ФУРшети, навіть не переодягаючись, в прекрасному настрої вилетів з Києва, сказавши, що українська публіка чудова і вона йому дуже сподобалася. "Я хочу подякувати киянам за надзвичайну гостинність, яку вони виявили під час мого перебування в Україні. Це був, без сумніву, один із незабутніх концертів у дивовижному місті з усіх, де мені коли-небудь довелося виступати. Я був щасливий побачити таку кількість політиків, впливових і відомих людей, що користуються повагою громадськості, і так багато глядачів, котрі зібралися не тільки заради мого виступу, а й щоб публічно оголосити рішучу війну ВІЧ-СНІДу в Україні... 200 тисяч людей прийшли на головну площу держави, щоб продемонструвати свою єдність у боротьбі з епідемією... Я обіцяю продовжити нашу роботу в Україні. Разом ми моЕлЮн Джон під час концерту в Києві.

ек J=S* J

ш

V і.

¥

щ ш

*

31


жемо змінити ситуацію. Дякую, Київ!" Співак зачарував своєю майстерністю, імпровізаційною легкістю, залишивши глибоке враження і численні роздуми. Адже цей невеликий на зріст і немолодий актор демонстрував нашим "зіркам" що таке справжній артистизм і професіоналізм, як треба тримати себе у зовнішній та вокальній формі і як одержувати неприховану насолоду від того, що даруєш глядачам, і попри те, що твір звучав англійською мовою, він глибоко западав у душу і бентежив. Деякі пісні сера Джона присутні підхоплювали і підспівували (виявилося, що чимало слухачів їх добре знають), хтось танцював під чудові ритмічні мелодії. Співак виконував майже весь свій репертуар, хоча не всі його хіти увійшли до програми київського концерту. Поважна аудиторія аплодувала йому стоячи. Слухаючи натхненний, емоційний спів, дивлячись, як віртуозно й вишукано сер Джон грає на роялі "Ямаха", на який він, до речі, спритно стрибнув, і може невимушено (закинувши ногу за ногу) позувати фотокореспондентам, котрим було дозволено знімати лише три перші пісні, наші співаки і їхні продюсери починали розуміти, як українському шоу-бізнесу і його "зіркам" далеко до британського гостя, який у гранично напруженому, стрімкому темпі, без будь-якої перерви "викладався" повністю і кожною піснею дивував, підкоряючи величезний "зал", що жив і дихав порухами серця і настроями британської та світової мегазірки. Благодійний концерт сера Елтона Джона, за який він одержав один долар, а зібрав понад півмільйона гривень на боротьбу зі СНІДом, мав дуже велике значення для провідних майстрів української естради, про що вони розповіли на сторінках "Газети по-київськи". Зокрема, Марія Бурмака, відзначаючи колосальну роль виступу мега-зірки на Майдані, наголошувала: "Елтон Джон - зірка, епоха, власний стиль в музиці, що зрозумілий всім поколінням. Не пам'ятаю, щоб на Майдані колинебудь був такий концерт. Для мене Елтон Джон це саундтрек всього життя. Концерт мене глибоко вразив: надзвичайно професійно! Мої музиканти сказали: "Таке враження, що звучала платівка" це найвища оцінка. Так віртуозно звучав кожний інструмент, таким рівним звуком, що біля сцени, з другого боку Майдану я чула кожну ноту! На жаль, не заспівав деяких хітів, які я чекала..." А знаний продюсер і чоловік популярної "зірки" Таїсії Повалій Ігор Ліхута відзначав: "Україна нарешті почала приймати у себе сьогоднішніх зірок, а не вчорашніх... У нашого глядача з'явилася можливість подивитися кращі зразки світового мистецтва, а для артистів, продюсерів, звукорежисерів побачити, що таке сучасне шоу, і зрозуміти, до чого прагнути. Я завжди любив лірику Елтона Джона - те, на чому виросло не одне покоління радянських людей. Концерт нас вразив: сам Джон, безумовно, легенда, і музикант, і вокаліст потрясаючий, але й його музиканти - це щось! Відчувалася європейська школа. А який звукорежисер! Ми сиділи на вулиці, а мені здавалося, що я слухаю все це в навушниках. Ми зробили для себе певні висновки". Тетяна ОЛЕКСІЄНКО 32

ЗУПИНИТИ

мить

ПРЕКРАСНУ...

У

Національній опері України, у прикрашеному позолотою і примхливими візерунками розкішному фойє бельетажу, відбулася неординарна і знаменна подія - відкриття виставки самобутнього й унікального фотохудожника Валентина Ландаря "Бачу музику..." Дивовижний і багатоманітний світ музики в опернобалетному театрі, помножений на неповторні чари вокального або танцювального мистецтва, магічно впливає на глядача, котрий щовечора заповнює зал театру. Будь-яка вистава - драматична чи оперна - це завжди перевтілення акторів в образи своїх персонажів, "злиття" співака чи танцівника з героєм, коли між глядачем і виконавцем неначе з'являється "вольтова дуга" і на очах у публіки проходить неповторна мить акторського піднесення і натхнення. Саме ця мить - особлива! Заради неї глядачі поспішають до театру, а виконавці, переживаючи почуття своїх персонажів, підносяться на вершини майстерності, викликаючи захоплення, сльози, співчуття й очищення душі, яке ще давні греки називали "катарсисом". Та завершується вистава... І чарівна мить акторського злету і творчого натхнення зникає, залишаючи в серцях глядачів приємний спогад про дивовижні хвилини співпереживання. Проте завдяки роботі прекрасного фотохудожника Валентина Ландаря ця мить залишається назавжди на майстерно зробленому фото. Скільки таких першокласних фотографій, що зупинили мить чудову і засвідчили саму природу опери чи балету, зафіксував своєю камерою Валентин Ландар?! Так, як він уміє "вловити" найголовніше в музичних постановках, допомогти сучасним й майбутнім поколінням, зокрема дослідникам музичного театру, віддзеркалити складний і завжди неповторний мистецький процес, - навряд чи хто спроможний. Для цього треба розуміти, відчувати душею і щиро любити свій театр, який в особі В.Ландаря має талановитого й авторитетного літописця. Він теж переживає з акторами, уміючи відзняти таку мізансцену або пластичну знахідку, в якій часто розкривається саме образна сутність вистави, самобутність її компонентів. З тридцяти років свого творчого життя фотографахудожника - п'ятнадцять віддані Національній опері. Коли я пишу чи видаю монографії про оперу або балет, завжди спираюся на роботи майстра, в яких зафіксована концепція вистави й акторського натхнення. Мабуть, немає жодного виконавця, яких би не зберіг для професіоналів та шанувальників В.Ландар. Без таланту немає що робити в театрі. Це - закон мистецтва. У Валентина Ландаря є великий, самобутній і рідкісний талант. І коли уважно роздивляєшся фотографії, кожна з яких - художнє явище, знов і знов знаходиш для себе щось нове, вражаюче, прекрасне. Робота оперного фотохудожника важка, дуже специфічна, і це щастя для київського театру і для нашої культури, що є такий митець, першокласний професіонал, який успішно працює в ім'я слави та поступу українського оперио-балетного мистецтва. Юрій СТАНІШЕВСЬКИЙ


З фотовиставки М а й с т р а

Валентин ЛАНДАР.


Журнал "Музика". - 2007. - № 5.  
Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you