Журнал "Музика". - 2005. - № 3. by Національне газетно-журнальне видавництво

ТРАВЕНЬ-ЧЕРВЕНЬ № 3/2005

••

ГЕРОЇ ТВОЇ, УКРАЇНО!

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про присвоєння Д. Гнатюку звання Герой України За визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку музичної культури, збагачення національної скарбниці оперного та народного пісенного мистецтва, багаторічну плідну творчу і громадсько-політичну діяльність постановляю: Присвоїти звання Герой України з врученням ордена Держави ГНАТЮКУ Дмитру Михайловичу - головному режисерові Національного академічного театру опери та балету України імені Т. Г. Шевченка, народному артисту України. Президент України В. ЮЩЕНКО м. Київ, 28 березня 2005 року

МУЗИКА 2005

[Є) (І

ся

ТРАВЕНЬ-ЧЕРВЕНЬ З (350) НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ З ПИТАНЬ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ЗАСНОВНИКИ МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ, НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА КОМПОЗИТОРІВ УКРАЇНИ ТА НАЦІОНАЛЬНА ВСЕУКРАЇНСЬКА МУЗИЧНА СПІЛКА Виходить раз на два місяці. Рік заснування 1923. Київ. Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури і туризму України © «Музика» ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР Т. О. ШВАЧКО РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ: АВДІЄВСЬКИЙ А. Т. ГРИЦАС. Й. ЗІНЬКЕВИЧ О. С. КОЛОДУБ Л. М. КИЯНОВСЬКАЛ. О. ЛАЩЕНКО А. П. РОЖОК В. І. СТЕПАНЕНКО М. Б. ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО М. Р. ЯВОРСЬКИЙ Е. Н. Відповідальний секретар ЧЕРНЕЦЬ Л. Г. Редактори відділів: І. Генсіцька Т. Кондратюк Художній редактор Н. Леущенко Фотокореспондент Ю. Шкода Комп'ютерний дизайн та верстка Ю. Сірий

DJ «

ТВОРЧІСТЬ H.ВОЛОШИНА. Відомий і невідомий Віктор Степурко

ФЕСТИВАЛІ. КОНКУРСИ Т.ОЛЕКСІЄНКО. «Серж Лифар де ля дане»

Р . В А Х Р А М Є Є В А . Запрошує «ГітАс»

ТЕАТРАЛЬНІ О Б Р І Ї Ю . С Т А Н І Ш Е В С Ь К И Й . Парадокси «легкого жанру»

Г.ОЛЕКСАНДРІВ. «Люблю, як в юності...»

УКРАЇНЦІ ЗА К О Р Д О Н О М 0 . М О С К А Л Е Ц Ь . Ф е н о м е н Вікторії Лук'янець

ВИКОНАВСТВО Г.СТЕПАНЧЕНКО. Самовіддане служіння музиці

З ІСТОРІЇ А . Т Е Р Е Щ Е Н К О . Перегортаючи сторінки творчості

С . О Л Е К С Ю К . Ювілей славетного хореографа

Т.ГНАТІВ. Композитор-реформатор

М.ЗАГАЙКЕВИЧ. Творець пісні, що стала символом нації

ЕСТРАДА I.ГЕНСІЦЬКА. Біля витоків вітчизняного джазу

РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ 1.СІКОРСЬКА. Щедрий ужинок

Т.КОНДРАТЮК. Рекординг «за сумісництвом»

Адреса редакції: 01015, Київ-15, вул. Січневого повстання (Івана Мазепи), 58. Тел. 284-79-37 Здано до набору 21.04.2005 Підписано до друку 16.05.2005 Формат паперу 60x84 1/8 Папір офсетний №1. Офсетний друк. Умовн.-друк. арк. 4,0. Ум. фарб.-відб. 5,0. Обл.-вид.арк. 5,5. Тираж 860 пр. Замовлення №11. Ціна договірна. Реєстраційне свідоцтво KB № 954 від 25.08.94

Оригінал-макет та друк у видавництві ПП «Видавництво Аврора прінт», м. Київ, вул. Причальна, 5 E-mail: hodak@kievweb.com.ua Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури і туризму України, 03070, Київ-70, Боричів узвіз, 13 Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій. За точність викладених фактів відповідальність несе автор. Рукописи не повертаються.

На І- ій стор. обкладинки: Вікторія ЛУК'ЯНЕЦЬ Цариця ночі в опері ВА.Моцарта «Чарівна флейта».

На IV-ій стор. обкладинки: сцена з вистави «Сільва » І.Кальмана. Київський академічний театр оперети.

ДОРОГІ

ЧИТАЧІ!

Ви тримаєте в руках350-й номер єдиного в Україні державного науково-популярного журналу з питань музичної культури, заснованого ще у 1923 році Товариством імені Миколи Леонтовича, і який ось уже понад вісім десятиліть віддано служить українському мистецтву. Висвітлюючи багатогранне музичне життя країни, інтеграційні процеси входження українського оперно-балетного театру, симфонічного, хорового, камерного та естрадного виконавства у світовий і європейський культурний простір, журнал активно пропагує досягнення національного мистецтва, сприяє його інтенсивному й успішному розвиткові. Часопис розглядає найактуальніші проблеми творчих процесів сьогодення, відкриває незнані сторінки музичної історії, невідомі або незаслужено забуті імена. Він першим свого часу написав про тоді зовсім молодих, а сьогодні широко знаних у світі артистів Анатолія Кочергу, Вікторію Лук 'янець, Володимира Гришка, Михайла Дідика, Івана Путрова... Високий фаховий рівень наших дописувачів забезпечує компетентне висвітлення творчості українських композиторів різних поколінь, прем 'єр опернобалетних та опереткових колективів, міжнародних та всеукраїнських конкурсів та фестивалів, які відбуваються не лише в столиці, а й у Харкові, Донецьку, Одесі, Львові, Луганську, Херсоні, Дніпропетровську, Ялті, Івано-Франківську... Як відзначив народний артист України, професор Михайло Степаненко: «Журнал «Музика» є культурною домінантою і своєрідним «камертоном» сучасних музично-культурних процесів, до звучання якого прислухаються найширші кола читачів - і музиканти-професіонали, і вся мистецька громадськість. Самобутнє творче відчуття, щирість, професійність, своєчасність та актуальність інформації — ось головні риси, що завжди характеризували матеріали «Музики» і якісно вирізняли їх з-поміж інших періодичних мистецьких видань, серед яких часопис не тільки не загубився, а й протягом багатьох років утримує безсумнівне лідерство». На своїх сторінках ми постійно розповідаємо і про митців зарубіжної української діаспори, більшість яких, до речі, є постійними передплатниками нашого журналу з часу його поновлення у 1970 році. Серед них - музиканти з Франції, Австралії, США, Німеччини, Нідерландів, Швейцарії, Канади, які співпрацюють з нами, надсилаючи цікаві інформації про музичне життя своїх країн. Наш часопис виховав кілька поколінь музичних критиків, а студенти Національної музичної академії проходять у нас практику редакторської роботи. Ми постійно шукаємо нові форми подачі матеріалів, прагнемо, щоб розповіді про українську музичну культуру були цікавими, викликали інтерес і у професіоналів і у численних шанувальників її величності МУЗИКИ. Не можу не згадати слова нашого постійного читача, патріарха української музики Миколи Колесси, який у поздоровленні до 75-річчя часопису написав: «Існування музичного журналу - ознака високого рівня культури нації». Тетяна ШВАЧКО, головний редактор, заслужений діяч мистецтв України

жвотчзсжь

ВІДОМИМ І НЕВІДОМИЙ ВІКТОР СТЕПУРКО О

дин з провідних українських композиторів, художній керівник хорового ансамблю «Свят-коло», лауреат всеукраїнського конкурсу «Духовні псалми» (2001) Віктор Степурко - учасник багатьох міжнародних музичних фестивалів. Жоден «Київ Музик Фест», «Золотоверхий Київ» не проходили без виконання творів В.Степурка, який часто дарував слухачам цікаві музичні сюрпризи. Талановитий митець, відзначений преміями Національної Спілки композиторів України імені Л.Ревуцького (1989) та Б.Лятошинського (2002), імені Ів.Огієнка (1998), кавалер Ордена Св.Володимира (III ступеня), залишається завжди скромною, порядною, доброзичливою людиною. Його творчість - це новий погляд художника на сьогодення. Композитор намагається встановити баланс між сучасною музикою з її новітніми виразовими засобами та слухацькою аудиторією, що зробити нелегко, адже поціновувачі прекрасного не завжди адекватно її сприймають. Образно-стилістична палітра творчості Віктора Степурка досить різноманітна і охоплює широкий спектр жанрів, у кожному з яких митець виявляє самобутність свого таланту. Це й музично-сценічні твори (опера «Зальотний», дитяча опера «Музична крамничка», балада-містерія «Притча на Рождення», містеріядиптих «Супраментапьний сон»), і симфонічні (Концерт для флейти та симфонічного оркестру, сим-

фонічна картина «Острови дитинства», «...И с каждым о жизни его говорит. ..» для мішаного хору і симфонічного оркестру), і вокально-інструментальні (кантати «На смерть Шевченка» на вірші І.Драча, «Ты за все в ответе» на вірші російських поетів, камерна кантата «З бірманської поезії XX ст.), і вагома спадщина творів для оркестру народних інструментів (сюїта «Пори року», партити «Астральна пекторапь» (№1, 2), драматична кантата «О, Руська земле!», «Колискова», «Слово» для сопрано і оркестру народних інструментів, обробки українських народних пісень), і камерно-інструментапьна музика (дві сонати для альта і фортепіано та камерного оркестру, поема для труби у супроводі фортепіано, триптих для сопрано, мішаного хору, двох тромбонів, органа та синтезатора на вірші І.Драча, «Елегія» для ансамблю скрипалів і фортепіано). Та найвагоміший його внесок у розвиток української музичної культури - хоровий доробок (особливо духовні твори, в яких він звертається і до архаїки Київських розспівів, і до псалмів, і до молитв, і навіть пише власні духовні тексти до своїх опусів). Тут - і хори на тексти відомих українських поетів («Три хори» на вірші І.Драча, хоровий цикл на вірші Т.Шевченка), і хорові зразки й цикли на тексти псалмів («Дякуйте Господу», «Господня земля», «Блажен муж», «Царює Господь»), молитви, хорові картини («Притча со-Творіння»), картини-містерії «Свят-Вечір», «Синє неба скло...», і різноманітні обробки («Українське Різдво», «Різдвяний тропар»), і перша українська православна меса «Богородичні догмати». Мета ком-

позитора - відродити національні традиції у хоровому жанрі, які, на його думку, багато в чому втрачені. Для цього він знаходить досить цікавий шлях. У музичній мові В.Степурка органічно поєднуються елементи духовної і світської музики: ці дві сфери переплетені вишуканим візерунком джазової лексики. Продовжуючи класичні традиції, він звертається до їх форм, старовинних жанрів, образів, ніби «переодягає» класику в сучасне вбрання. Народився Віктор Іванович Степурко 2 січня 1952 року в селі Миколаївка Близнюківського району Харківської області. Мати майбутнього композитора була вчителькою початкових класів. «Батько, - із захопленням розповідає Віктор Іванович, - надзвичайна людина з «золотими руками». Хоча його заповітна мрія стати професійним музикантом - не здійснилася, він залишився чудовим самодіяльним артистом». У селі, в якому народився В.Степурко, не було музичної школи, тому батьки вирішили змінити місце проживання, бо хотіли дати синові гарну музичну освіту. Так, у 1959 році родина переїхала до селища Щабельківка Донецької області (поблизу Краматорська). Там Віктор навчався у середній та музичній школах. Зростав на місцевому фольклорі, і згодом став знавцем народної творчості. Змалку обдарована дитина пізнала світ хорового співу, який пізніше знадобився у творчості митця. Зацікавлення класикою почалося ще з музичної школи. Побачена телевізійна передача про Бетховена справила на хлопця незабутнє враження, і у нього виникло бажання спробу3

вати самому писати музику. Так він почав складати перші твори. Віктор Степурко згадує, як колись випадково купив кілька платівок Шостаковича (серед них - «Казнь Степана Разина») і закохався в його музику. Д л я нього Шостакович став своєрідним кумиром. Цей вплив помітний у ранніх творах композитора. Він навіть використовував його музику цитатно. Віктор писав стилізовані твори, щоб глибше зрозуміти специфіку мислення композитора. І згодом відчув, що у нього немає одного взірця: йому подобався також і Прокоф'єв, і сучасна музика, і, звичайно, ж - хорова класика. Різні напрямки, жанри і стилі формували атмосферу активного творчого пошуку. У Віктора з'явилося бажання продовжити музичну освіту і присвятити с е б е її величності Музиці. Так, з 1969 по 1975 роки В.Степурко - студент Донецького музичного училища диригентсько-хорового відділу, факультативно займається композицією по класу М.Лаврушка (з 1970 по 1972 рік Степурко служив в армії). Почалося знайомство з новою музикою. Дуже подобалися студенту твори з використанням сонористичних прийомів. Із захопленням композитор пригадує виконання студентським хором твору «Ні - війні» Уно Найсоо. До речі, цей колектив став першим виконавцем творів Клярковського «Ave Maria», «М'яч» із циклу на вірші африканських поетів. Останній твір викликав у В.Степурка містичний жах: за сюжетом - португальські солдати грають у футбол головою африканця. Враження від почутого віддзеркалилися пізніше у творчості - хорові картини «Супраментальний сон», «Диво дивнеє», яку взагалі вважають авангардом, хоча сам автор відзначає, що вона більш класично-романтична, за формою та колористикою відчуває т ь с я вплив кінематографа. А взагалі твір має специфічну образну ауру, що відображено у сонорному звучанні. Написаний він для дитячого хору музичної школи імені М.Лисенка. Насичене і багатогранне, бурхливе студентське музичне життя віддзеркалилося у різноманітній творчості та ідейній невичерпності майбутнього композитора. Але шлях до вишуканої майстерності був не простим. Невгамовний студент почав заглиблюватися у філософські концепції композиторів, знову звер4

нувся до Шостаковича, прагнув до урізноманітнення засобів виразності. У роки навчання в музичному училищі В.Степурко співав і у молодіжному вокальному ансамблі та у хоровій капелі шахти імені О.Засядька, художній керівник якої заслужений працівник культури України Е.БІлявський помітив талант В.Степурка і привіз його до Києва до професора Л.Венедиктова. Після закінчення училища він вступив до Київської консерваторії на диригентсько-хоровий відділ у клас Л.Венедиктова, а ч е р е з рік ще й на композиторський факультет до професора М.Скорика. Отже, Віктор отримав два дипломи: у

диригентську спеціальність. Так, у 1982 - 1985 роках В.Степурко - художній керівник камерного хору київського заводу «Сатурн», у 1990 - 1991 роках працює з колективом «Зорецвіт» в Ірпені. З 1997 року Віктор Іванович на творчій роботі. Більше часу приділяє експериментуванню, захоплюється колористикою, сакральними і фантастичними

1980 - диригентсько-хоровий, а в 1981 - композиторський. У період навчання в консерваторії В.Степурко брав активну участь у її музичному житті: очолював наукове студентське товариство диригентсько-хорового факультету, співав, диригував камерним хором (художнім керівником якого був професор М.Берденников), Після вручення премії імені Миколи Лисенка. був учасником Композитори Ю. Іщенко та В. Степурко . «Клубу молодих композиторів» при Спілці компознахідками у музиці. «Це прийом зиторів України, який очолював зображення внутрішнього «Я», професор Л.Колодуб. Як автор і говорить композитор, - розшивиконавець В.Степурко - постійрення свідомості, пошук себе, ний учасник концертів молодіжнових засобів виразності». них композиторських пленумів. Творча біографія В.Степурка Пізніше працював керівником свідчить про те, що митець шуоркестру народного хору заводу кає різні форми самореалізації «Більшовик» (художній керівник на ґрунті музичної діяльності. Різноманітність його інтересів - народний артист України віддзеркалилися у музичному Б.Антків). доробку, позначеному багатою У 1981 - 1982 роках В.Степуробразною і жанровою палітрако розпочинає педагогічну діми. М у з и к а В.Степурка має яльність - викладає теоретичні свою естетику, навіть несе в содисципліни у Хмельницькому бі певну сакральність. А коли музичному училищі. З 1983 року слухаєш його духовну хорову - член Спілки композиторів Укмузику - охоплює відчуття, нераїни. З 1982 по 1997 роки Вікмов знаходишся на межі реальтор Іванович стає викладачем ності і тонких світів, і якщо поМакарівської Д М Ш (Київська общастить - навіть долине Голос ласть), написав багато творів Всевишнього. для дітей, зокрема, хорових, оперу «Музична крамничка». Не залишає композитор і здобуту Наталія ВОЛОШИНА

ФЄСЖи/ЗЛМ.

к о н т с и

«Серж Лисрар де ля дане» М

іжнародний балетний фестиваль «Серж Лифар де ля дане», що відбувся на сцені Національної опери України, присвячений славетному танцівникові і хореографу, нашому земляку Сергію Михайловичу Лифарю. За десять років свого існування це свято танцю здобуло широке визнання в Європі, адже в його гала-концертах виступали найвідоміші майстри хореографії. У рамках фестивалю пройшли гастролі балетних труп провідних театрів Франції - Великої опери Бордо, яка показала киянам шедеври С.Лифаря «Сюїта в білому», «Ікар», «Післяполуденний відпочинок Фавна» на музику К.Дебюссі, та Великої опери Тулузи, що познайомила глядачів з модерн-балетами, присвяченими пам'яті С. Лифаря. Голова журі всіх лифарівських конкурсів, президент Міжнародної спілки діячів хореографії, славетний балетмейстер Юрій Григорович назвав фестиваль «феєрверком зірок балету на честь Сержа Лифаря, призабуте ім'я якого кияни повернули з далекого минулого в наше сьогодення». На честь С. Лифаря в 2004 році, коли за рішенням Ю Н Е С К О Європа відзначала сторіччя реформатора світового балетного театру, в Україні, Франції та Росії відбулося чимало ювілейних акцій, спільних українсько-французьких мистецьких проектів. Серед них - святкові галаПоліна Сімєонова - Попелюшка, Володимир Принц. «Попелюшка» С.Прокоф'єва.

Малахов

концерти на сценах Національної опери України та Великого концертного залу Штаб-квартири Ю Н Е С К О в Парижі, в яких крім зірок балету, взяли участь студенти хореографічного факультету Паризької консерваторії та Київської муніципальної української академії танцю ім. С. Лифаря, а також постановка в нашій столичній опері лифарівського шедевра «Сюїта в білому» на музику Е.Лало, здійснена майстрами «Гранд-Опера». У 1994 році на відкритті Першого конкурсу балету ім. С.Лифаря блискуче па-де-де з «Сюїти в білому» виконав тоді молодий танцівник Володимир Малахов, який народився на Україні в Кривому Розі і після закінчення Московського хореографічного училища і перемог на престижних міжнародних конкурсах тільки-но розпочинав свою кар'єру на Заході. Вишукана і гранично музикальна хореографія реформатора європейського балету XX століття натхненно й віртуозно виконувалася юним солістом, якому судилося стати провідною зіркою XXI століття. Його партнеркою тоді була прима-балерина паризької «Гранд-Опера» Жіслен Фалю. Минуло понад десять років і визнаний у світі виконавець, що одержав в 2003 році звання «Перший танцівник світу», В.Малахов знову прилетів до Києва на Сьомий лифарівський фестиваль. Глядачі високо Па-де-де

на музику В. А. Моцарта. Беатріс Кнопп та Артем

Виконавці Шпілевський.

оцінили його технічно досконалий та емоційно наснажений танець, що захоплював легкістю, чистотою хореографічного малюнку, проникливим відтворенням стилістики класичної і сучасної постмодерної хореографії, артистизмом. Сьогодні Володимир Малахов - провідний соліст балету «Метрополітен-Опера» в Нью-Йорку, Штатсопери у Відні, «Токіо-балету» в столиці Японії, Штутгартського, Мюнхенського, Берлінського оперних театрів і водночас генеральний артистичний директор Німецької опери на Унтер-денЛінден в Берліні. Під його художнім керівництвом нині об'єднані кілька балетних труп столиці Німеччини. Він попри свою інтенсивну гастрольну діяльність значно покращив професійну культуру берлінського балету й успішно дебютував як балетмейстер-постановник з власною інтерпретацією «Баядерки» Л.Мінкуса та з оригінальним сучасним хореографічним прочитанням «Попелюшки» С.Прокоф'єва. Фрагмент з цієї постановки він виконав на київській сцені разом з юною примою-балериною Берлінської опери Поліною Сімеоновою, а також адажіо з балету «Лебедине озеро» П.Чайковського. Емоційною кульмінацією фестивалю став сповнений драматизму монобалет «Вояж» на музику В.А.Моцарта, спеціально створений для Малахова головним балетмейстером Віденської опери Ренатом Занеллою. У ньому неначе відчуваємо роздуми артиста про власне життя, про виснажливу працю і самотність. У гала-концерті взяли участь провідні соГанна Дорош

в балеті«Сюїта

в білому»

на музику

Е.Лало.

Володимир

Малахов.

лісти Берлінської опери Беатріс Кнопп та Артем Шпілевський, які блискуче виступили і в класиці і в модерні, виконавши па-де-де з «Жізелі» A.Адана і віртуозний дует відомого хореографа Уве Шольца на музику В.А.Моцарта. Поряд із славетними гостями-виконавцями, що прикрашають кращі сцени Європи, яскраво сяяли різними гранями й українські зірки - Г.Дорош, Т.Голякова, Н.Мацак, М.Чепік та молоді солісти, які прекрасно танцювали фрагменти з «Сюїти в білому», Н.Лазебникова й А.Гура, котрі із щирим хвилюванням розкрили в неокласичному балеті С.Лифаря «Ромео і Джульєтта» на музику П.Чайковського глибокі почуття відомих шекспірівських героїв. Окрасою фестивальних концертів стали також виступи О.Філіп'євої та С.Сидорського, в сповненій експресії мініатюрі «Кармен» на музику Ж.Бізе - Р.Щедріна, Анастасії і Дениса Матвієнків в академічному па-де-де зі «Сплячої красуні» П.Чайковського. Відкрила свято танцю поетична хореографічна увертюра «На честь Сержа Лифаря» у виконанні учнів та студентів Київської муніципальної української академії танцю ім. С.Лифаря (хореографія B.Солдатенка). Високо оцінивши виступи дітей, В.Малахов відвідав цю академію, де зустрівся з її вихованцями і педагогами, побував на заняттях і дав майстер-клас для студентів класичного відділення. Розповідаючи про напружений графік своєї роботи та гастрольних виступів, він зупинився на деяких тенденціях сучасного зарубіжного балетного театру, на особливостях розвитку сьогоднішнього німецького і російського балетів: - Нині світовий балетний театр переживає період строкатих і досить інтенсивних пошуків. Приходить нове покоління хореографів, які експериментують у різних стилях, насамперед модерну і постмодерну. До речі, і в Росії у Великому театрі відбувається те ж саме. Його головний балетмейстер О. Ратманський, з яким я разом вчився в Московському хореографічному училищі і жив в одній кімнаті в інтернаті, теж шукає, експериментує, про що свідчать його постановки сучасних балетів Д.Шостаковича «Світлий струмок» і «Болт». Та авторитет і досягнення Метрів непохитні. Це насамперед Юрій Григоро-

вич та Моріс Бежар. їхні вистави і сьогодні захоплюють глядачів. Я запросив до Берліна Бежара, щоб він поставив «Перстень Нібелунгів» своєрідний колаж за операми Р.Вагнера. Я теж беру участь - виконую досить складу, віртуозну партію Вогню. В и с т а в а триває п'ять годин. Квитки розпродані на кілька місяців наперед. Інтерес публіки до балету величезний. Та в с е ж класика - це школа професіоналізму і культури, вона запорука успіхів у майбутньому. Можна опанувати всі найновіші напрямки модерну і постмодерну, брати участь у найсміливіших та ризикованих експериментах, але про класику забувати не можна ні в якому разі. Мені дуже приємно, що на Сьомому фестивалі пам'яті Лифаря було репрезентовано і класичний танець, і модерн. Особливо радісно, що трупа Національної опери України блискуче танцювала ли-

фарівську хореографію. З киянами я дружу, нещодавно запрошував балет на свої гастролі до Греції і з великим задоволенням виконував з ним і своєю партнеркою - петербурзькою балериною Діаною Вишневою «Лебедине озеро». Світле ім'я Сергія Лифаря мені дуже дороге. Його дружина Л.Алефельд підтримала мене, коли я тільки-но починав свій творчий шлях на Заході, нагородивши першою премією Міжнародного Фонду Сержа Лифаря. З великим задоволенням буду приїздити на наступні фестивалі до Києва і щоразу привозитиму нових молодих зірок балету XXI століття. Тому хочу сказати улюбленому красеню Києву і дорогим серцю киянам: до побачення! До нових зустрічей на «Серж Лифар де ля дане». Тетяна ОЛЕКСІЄНКО Фото О. Путрова

ЗАПРОШУЄ «ГітАс»

ерший міжнародний фестиваль-конкурс гітарного мистецтва «ГітАс», організований Асоціацією гітаристів Національної всеукраїнської музичної Спілки за сприяння Головного управління культури, мистецтв та охорони культурної спадщини Київської міської держадміністрації, викликав значний інтерес у музикантів, про що свідчить велика кількість учасників. 150 конкурсантів приїхали з Росії, Бєларусі, Франції, Перу, різних міст України Львова, Одеси, Харкова, Сум, Люботина, Лебедина, Броварів, Жовтих Вод.... У рамках фестивалю проходив конкурс гітаристів, які виступали у чотирьох вікових категоріях: до 10 років, від 11 до 15 років (змагалися в одному турі), з 16 до 20 років і від 21 року (змагалися у двох турах). Серед конкурсантів - учні музичних та шкіл мистецтв, середніх та вищих навчальних закладів. Учасники першої та другої вікових груп виконували твори українських композиторів та авторів своїх країн, обробки народних мелодій, до програм третьої і четвертої груп входили ще й поліфонічні твори та опуси великої форми композиторів кінця XVIII - першої половини XIX ст. Серед членів журі, яке очолював заслужений артист України, професор Харківського університету мистецтв імені І.Котляревського Володимир Доценко, - лауреати міжнародних конкурсів композитор Філіп Гіда

(Франція), соліст-інструменталіст Євген Гридюшко (Беларусь), композитор Оскар Гузман (Іспанія), гітарист Хорхе Кастанеда (Перу), відомий педагог Євгеній Фінкельштейн (Росія) та Голова Асоціації гітаристів НВМС Костянтин Чеченя (Україна).

Олег

Ященко.

Вранці проходили змагання конкурсантів, а увечері вони слухали в залі Будинку архітекторів тематичні концерти: «Схід - Захід» за участю членів журі Є.Фінкельштейна, Ф.Гіда та українського музиканта, лауреата міжнародних конкурсів Б.Бєльського; «Пані гітара», де грали заслужена артистка України В.Жадько, лауреати міжнародних конкурсів У.Мачнєва, О.Дроздова, Б.Стельмашенко, дует Л.Кабур та О.Хорошавіної; «Полум'яні ритми», в яких виступили О.Гузман, Ф.Гіда, X.Кастанеда, дует «FLAME» з України. Під час фестивалю-конкурсу відбулися семінар майстрів музичних інструментів, зустріч з організатором щорічного білоруського фести-

валю «Ренесанс гітари» відомим композитором і педагогом І.Шошиним, діяла також виставка-продаж музичних інструментів, нотної та методичної літератури. Серед переможців першої премії - музикант з Росії Є.Пролесковський (І група), І.Дєдусенко з Бєлорусі (II група), у III групі премії не присуджено, С.Урюпін з Воронежа (IV група). Другі місця вибороли В.Славгородська з Миргорода (І група), М.Топчій з Києва (II група), третіми преміями нагороджені І.Савков та В.Мазурок (II група, Київ), К.Борисов (II група, Одеса), К.Веклич (II група, Суми). У всіх вікових категоріях дипломами відзначено багато здібних учнів та студентів українських навчальних закладів. Російські музиканти, які отримали перші місця, одержали подарунки - іспанські гітари. Сергій Урюпін нагороджений гітарою фірми «НоНлег». Перший міжнародний фестиваль-конкурс «ГітАс» сприяв популяризації та розвитку гітарного мистецтва в Україні, він познайомив з досягненнями різних національних шкіл, виявив обдарованих молодих музикантів серед дітей та юнацтва, сприяв налагодженню міжнародних мистецьких зв'язків між навчальними закладами, творчими організаціями та об'єднаннями. Наступний фестиваль-конкурс гітарного мистецтва відбудеться в Києві у 2007 році. Раїса ВАХРАМЄЄВА 7

ШРс4Ю0КСМ «Л$$<КО№ ОКУІНРУ» К

иївський державний театр оперети, який нещодавно одержав статус академічного, відзначив 25 лютого 2005 року свій досить солідний ювілей - сімдесятиріччя з дня відкриття в історичному приміщенні Троїцького народного дому на Червоноармійській, 53/3 (тепер Велика Васильківська). З 1907 року тут працював перший стаціонарний український театр Миколи Садовського, в репертуарі якого переважали різноманітні музично-драматичні вистави. Корифей національної сцени полюбляв ставити українські оперети і сам блискуче грав у них. Отже, цілком слушно вважати столичну оперету безпосереднім нащадком театру Садовського, де працювали геніальні актори на чолі із М.Заньковецькою та І.Мар'яненком і де починав свій переможний шлях на київські підмостки реформатор національної театральної культури Лесь Курбас. Вітаючи академічний театр з ювілеєм, хочу поставити кілька запитань його художньому керівникові-директору Богдану Струтинському, який нещодавно очолив колектив і у передювілейній метушні вже дав чимало інтерв'ю в пресі та на телебаченні, наголошуючи на необхідності оновлення і реформування «легкого жанру». Бажання трансформувати традиційну оперету завжди виникає у молодих, сповнених сміливих задумів і бажань шукати й експериментувати. Проте перш ніж оновлювати, реформувати, необхідно зрозуміти й опанувати поетичну природу, кращі традиції та виразовозображальну палітру такого складного, багатогранного і синтетичного опереткового жанру. Насамперед варто ґрунтовно освоїти історію колективу, зокрема для того, щоб нові знахідки, відкриття та репертуарні новації насправді не виявилися давно призабутим старим. Отже, почнемо з запитань. Щоправда, вони будуть риторичними, оскільки навряд чи художній керівник оперети зможе дати на них конкретні відповіді. По-перше, чому святкування ювілею колективу відбулося в лютому, коли Київський український театр музкомедії урочисто відкрився 14 грудня 1935 року. Напевно, саме в грудні 2005 року варто було б і відзначати сімдесятиріччя, відповідно підготувавши кілька принципово важливих постановок, які б засвідчили нові тенденції и експерименти, про які так цікаво розповідає Б.Струтинський.

В. Новинська Гапуся,

Р. Пружанський Гриціан, М.Блащук Попандопуло. в

«Весілля Малинівці» О.Рябова.

По-друге, чому в більшості інтерв'ю читачів інформують, що першою прем'єрою була постановка оперети И.Штрауса «Летюча миша»? Адже театр відкрився блискучою інтерпретацією класичної оперети продовжувача традицій Штрауса віденського композитора К.Целлера «Продавець птахів», яку майстерно здійснив головний режисер новонародженого колективу учень Курбаса Сергій Каргальський. По-третє, чому в гарно й ефектно оформленому ювілейному буклеті написано, що народження театру «позначають двома датами - 13 січня 1934 року та 14 грудня 1935 року»? Київська українська музкомедія не народжувалася двічі. Дата 13 січня до її створення не має ніякого відношення. В першій половині 30-х років у Києві гастролювало чимало різноманітних, переважно халтурних опереткових труп. У жовтні 1934 року сюди приїхала пересувна оперета Б.Бенедиктова і затрималася на кілька місяців. За свідченням київської критики, над цим провінційним колективом, котрий грав усі вистави російською мовою, тяжіла «інерція пересувного театру оперети зі всіма гнилими традиціями і «провінціалізмом», з жалюгідним «прем'єрством», з трафаретними прийомами старого, нриналого пилом «псевдовіденського розкішного видовища». Новий український театр, створений С.Каргальським, не мав нічого спільного з провінційною трупою Б. Бенедиктова. Він формувався як столичний колектив високої культури, актори проходили творчий конкурс, поряд з обдарованою, перспективною молоддю в трупу прийшли відомі майстри, зокрема з харківської української музкомедії, засновниками якої були Лесь Курбас та його вихованці. До співпраці запросили геніального поета Максима Рильського, який перекладав лібрето на українську мову, надаючи їм високого поетичного звучання. С.Каргальський обрав вірний шлях - від опанування природи і кращих зразків європейської класичної оперети до створення національного репертуару в співдружбі з українськими композиторами. Щоб відчути найвизначніші досягнення і принципи сучасної опереткової режисури, він запросив до втілення класичного шедевра Ж.Оффенбаха «Синя борода» маститого петербурзького музичного режисера О.Феону, а для постановок «Циганської любові» Ф.Легара,

жмжрллью «Сільви» І.Кальмана та «Летючої миші» Й.Штрауса москвичів ВЛенського й Г.Ярона, а також прекрасних сценографів та балетмейстерів, серед яких особливо вагомий внесок у становлення українського колективу зробили відомий художник М.Ушин і хореограф Г. Березова з Марийського оперного театру. Столична оперета стала улюбленим місцем для киян, виховуючи на першокласних виставах свого глядача і щирих шанувальників «легкого жанру». Блискучі актори, прекрасно оформлені спектаклі, на які не шкодували коштів, викликали захоплення публіки і критики. С.Каргальський, відкривши глядачам неповторні чари класичної віденської та неовіденської оперети, в другому сезоні планував головним напрямком роботи зробити новий національний репертуар, залучивши до співпраці відомих композиторів М.Вериківського й О.Рябова. Однак напередодні нового театрального сезону Каргальського як учня Курбаса було репресовано. Його справу продовжив відомий український режисер М.Терещенко, який, втілюючи ідеї свого попередника, гостинно відкрив київську сцену для національного репертуару. «Сорочинський ярмарок» та «Майська ніч» О.Рябова, «Вій» М.Вериківського за творами М.Гоголя і «За двома зайцями» М.Старицького стали окрасою репертуару, промовисто довели, що вчорашні опереткові примадонни, фрачні герої-коханці, вишукані субретки і простаки, відкинувши штампи і трафарети, грали з повною емоційною наснагою, з безпосередньою щирістю і соковитим гумором. В жахливих умовах тоталітарної системи Київський театр музичної комедії давав глядачам розраду і радість зустрічі з животворним сонячним легким жанром. Про це з теплотою згадував М.Рильський, котрий у ці важкі роки продовжував активно співпрацювати з театром, перекладаючи лібрето на рідну мову і беручи участь у створенні нової української оперети «Паливода XVIII століття» С.Жданова за мотивами комедії-жарту І.Карпенка-Карого як лібретист. «Весілля в Малинівці» та «Коли помиляються двоє» О.Рябова, «Кето і Коте» В.Долідзе, «Шляхи до щастя» І.Дунаєвського - це лише кілька нових назв сучасного репертуару, а поруч розкішний «Бал в Савої», «Жриця вогню», «Підвязка Борджіа», «Роз-Марі» й ефектна, написана в стилі неовіденських оперет «Коломбіна» О.Рябова. Багатогранність, щедрість і велике розмаїття мистецької палітри театру, який знов очолював учень Курбаса вдумливий і досвідчений режисер О.Завина, забезпечувала колективові заслужену популярність. Та повернемося з досить далекої історії в наше сьогодення. І знову поставимо риторичне запитання нинішньому керівництву столичної оперети, яке пишаючись недавно наданим високим званням «академічний», не приховує свого щирого бажання одержати ще вищий статус - «національного театру». А запитання дуже просте: чи відповідає теперішній діючий репертуар театру статусу «національний»? І яке місце на афіші посідають твори українських композиторів? Колись Максим Тадейович Рильський подарував

от7

читачам «Вечірнього Києва» блискучі культурологічні есе під назвою «Вечірні розмови», серед яких були й роздуми про репертуарну політику столичних театрів: «Дивлюсь на афішу та й думку гадаю...», зокрема і про досить багатоманітний репертуар колективу музкомедії. А які думки викликає сьогоднішня афіша оперети? Не берусь аналізувати діючий репертуар театру, розгорнемо журнал «Театрально-концертний Київ», де подано назви вистав: «Баядера», «Сільва», «Маріца», «Голландочка» І.Кальмана, «Циганський барон», «Летюча миша» та «Ніч у Венеції» Й.Штрауса, «Весела вдова» і «Граф Люксембург» Ф.Легара, «Американська комедія» М. Самойлова за п'єсою Дж.Патріка, «Дорога Памела», «Вогні рампи» Г.Фролова за однойменним кінофільмом Ч.Чапліна, а також мюзикл відомого українського композитора І.Поклада «Таке єврейське щастя». Крім цього, в діючому репертуарі є й музичні вистави для дітей «Карнавал казок в Україні», «Білосніжка і семеро гномів» та «Дюймовочка». З ініціативи Б.Струтинського нещодавно відкрито «Театр у фойє» своєрідною і незвичною для колективу постановкою оперети Ж.Оффенбаха «Звана вечеря з італійцями». Як для опереткового колективу, навіть для провідного в нашій країні репрезентанта «легкого жанру», афіша цілком пристойна, різноманітна й досить багатоаспектна. Минув той час, коли компартійні реперткоми і мінкультівські колегії боролися з «безідейною» неовіденщиною і дозволяли грати Кальмана та Легара в дозованій кількості, щоб вони не заступали вистави радянських авторів про «героїчну сучасність». Сьогодні на графинь, князів, віконтів та баронес заборони давно немає. Ставте все, що хочеться. Проте столичній українській опереті, мабуть, обов'язково потрібний національний вектор репертуарних шукань, якщо вона ще й прагне одержати почесний статус «національної». Б.Струтинський, мабуть, це розуміє і декларує, що його «цікавить сучасність, сучасна інтерпретація теми, яку можна було б покласти в основу сучасного мюзиклу». І скаржиться на безпорадність автури, яка горнеться до театру. Дійсно, з авторами, що розуміють специфіку жанру, справи кепські. Не треба принижувати оперету, говорити про її «застарілі» форми. Необхідно для її інтерпретації знайти сучасне режисерське рішення, несподіваний образний ключ. Адже знаходять новаторське, хвилююче і вражаюче сценічне розв'язання для класичних опер талановиті режисери Ф.Дзефереллі, Д.Стреллер, П.Штайн, Ю.Любимов. А якщо знайти сучасне образне рішення для класичної оперети та ще й обрати маловідому назву? Проте для цього треба любити «легкий жанр», розуміти його природу, естетику і великі потенційні можливості. Бажання назвати виставу «по-модному» мюзиклом ще не вирішує проблеми. Ось назвали автори «Вогнів рампи» свій недолугий опус мюзиклом. І що змінилося? Аж нічого. Сіра, безбарвна музика, немічна драматургія Н.Дубініної, безпорадна режисура М.Яремківа. Чи оновив цей мюзикл діючий репертуар, чи збагатив його? Ні! Шкода, що це не розуміють у самому театрі. Музично-

Сценаз вистави «Голландочка» І. Кальмана.

драматична вистава з музикою І. Поклада «Таке єврейське щастя» теж названа мюзиклом, у якій унікальна опереткова актриса Т.Тимошко-Горюшко блискуче грає головну роль баби Мані. Ця постановка виконує в репертуарі подвійну функцію: вона сучасна за тематикою і національна, бо створена українським композитором. Проте цього мало, щоб претендувати на статус «національного театру». Колись київський колектив справедливо вважався лабораторією української оперети. Скільки яскраво національних, пройнятих чарівними українськими мелодіями вистав, заснованих на творах наших класиків, народилося на цій сцені! Можливо, варто поцікавитися національною спадщиною і звернутися хоча б до «Сорочинського ярмарку» або до веселої музичної комедії «Пошились у дурні» за М.Кропивницьким теж на музику О.Рябова. Вони, до речі, і могли б бути колоритними, наснаженими соковитим гумором українськими мюзиклами! Щоправда, Б.Струтинський не забуває про спадщину, втілює класику жанру мюзиклу «Моя чарівна леді», яка вже не один рік йшла на сцені театру, нещодавно ставилася і франківцями як «омузичений» «Пігмаліон» Б.Шоу та й першокласний кінофільм на відеокасеті можна легко купити. Але це справа художнього керівника, йому обирати репертуар. Однак звертаючись до мюзиклу за комедією Б.Шоу, не можна забувати про високу культуру слова, співу, пластики, яких більшості артистам колективу сьогодні бракує. Заслуговує схвалення щире прагнення Б.Струтинського шукати нові форми контакту з глядачами, розширити межі та мистецькі обрії «легкого жанру». Новий хуГ.Головчанська - Гапуся, О.Деняков «Весілля в Малинівці» О.Рябова. Є.Гаврилюк - Ернестіна, Боніфас. «Звана вечеря Ж. Оффенбаха. Сцена з вистави Й. Штрауса.

В.Одринський італійцями»

«Циганський

барон»

Яша. -

дожнш керівник хотів навіть змінити назву театру, гадав, що саме поняття «оперета» може обмежити його інновації й еспериментальні поривання. Можливо, його більш влаштовувала «розпливчаста» назва «музичний театр». Так у Києві вже є музичний театр для дітей та юнацтва, славний своїми розкішними ярмарками промислових товарів. Режисер все ж таки залишив назву театру без змін, але напередодні ювілею відкрив камерну сцену - «Театр у фойє» з шампанським на столиках. Перша постановка Б.Струтинського і головного диригента В.Шейка - «Звана вечеря з італійцями» - крім позитивних вражень від прекрасної музики Ж.Оффенбаха і знайомства з кількома гарними виконавцями, викликає низку запитань. Хоча створення «ТеатРУ У фойє» в буклеті до ювілею кваліфіковано як «визначну подію в музично-театральному житті не лише столиці, але й цілої України», варто запитати, чи треба так наближати умовне опереткове дійство до глядача, чи переконують артисти в костюмах і гримі, співаючи біля столиків з напоями. Б.Струтинського захопила камерна сцена - на черзі прем'єри опер «Директор театру» В.А.Моцарта і «Дзвіночок» Г.Доніцетті. Не хочу полемізувати на тему чим збагатять ці спроби оперетковий колектив, але наведу слушну репліку популярного критика О.Вергеліса: «Незрозуміла репертуарна тактика в театрі оперети: головний начальник полюбляє тільки малі площі, а трупа ж велика і їм на основній сцені грати хочеться». Оперета - театр «великого стилю», тут можна при бажанні розгорнути багатопланове, масштабне музично-сценічне дійство з хором, з ефектною хореографією. Саме у виставах «великого стилю» якнайповніше розкрилися неповторні особливості українського театру оперети, його видатних режисерів - В.Скляренка, В.Харченка, С.Сміяна й особливо Б.Рябікіна, який виховав цілу плеяду блискучих акторів Л.Запорожцеву, І.Журавську, В.Чемену, М.Блащука, Д.Шевцова, Ю.Бурих, Т.Тимошко, В.Горюшка, В.Борисенка. Завжди поряд з молодими були майстри старшого покоління - В.Новинська, Л.Пресман, ГЛойко, К.Мамикіна, Н.Аннікова, О.Котеленець. Це лише кілька імен з багатого на особистості сузір'я акторських талантів. Більшість з них згадували на ювілеї, який відзначили великим галаконцертом. Він засвідчив значні можливості і серйозні недоліки, які треба виправляти. Найбільш помітний з них - втрата легкої й яскравої опереткової природи, того наснаженого емоціями «каскаду» іскрометної веселості й органічної комедійності. А без них оперета - не оперета. У цьому і полягає парадокс «легкого жанру»: сонячну, життєдайну природу не можуть замінити ніякі новації та декларації. Головне завдання - піднесення сценічної культури і збагачення репертуару. Без них не можна вирішити складні творчі завдання, з якими, гадаю, впораються визнані майстри і молодь колективу, який очолює енергійний, сміливий і перспективний художній керівник. Юрій

СТАНІШЕВСЬКИЙ

«Л9ЮШ9Ю, як ® юност Швидко летять роки, Змінюються художні уподобання,, мистецькі смаки і муЗиІна мода. На сцену приходять нові покоління артистів. Сьогодні все критиініше переглядається минуле, переоцінюються, Здавалося б, нтересіїні художні Здобутки. Проте в історії тшої національної культури наЗавоІсди Залишаються славетні майстри, котрі не тільки вірно слуо/сили Україні, прославляюіи рідне мистецтво на всіх континентах, a й якнайповніше уособлювали у своїй творіій діяльності наш lac З його Іисленними проблемами, Злетами і супереіностями, Серед цих видатних особистостей lu не найпоіеснїше місце належить славетному українському співакові народному артисту України і С'РСР, лауреатові'Національноїпремії імені Шарасл Шевіенка, академіку сДкадемії мистецтв України Юмитрові &натюку, якому нещодавно виповнилося 80 років.

них понад півстоліття його голос - неповторний, ченко виголосив Указ Президента про присвоєння рідкісний за красою тембру, задушевний лірикоД.М.Гнатюку звання Героя України із врученням ордена драматичний баритон - звучить з оперної сцени і Держави. Висока нагорода, золота зірка Героя, прикріпконцертної естради, по радіо і з екранів телевізорів, пе- лена Президентом, сяє на грудях великого артиста. редаючи красу рідної пісні та класичної музики, несучи Знову зазвучали українські пісні, які в свідомості радість, надію, розраду мільйонам людей в Україні та мільйонів слухачів зливаються з образом Дмитра Мидалеко за її межами. «Дмитро Михайлович не тільки дій- хайловича: «Моя стежина», «Черемшина», «Два кольосно народний артист, - говорить його друг поет Д.Паври», «Летять, ніби чайки», «На долині туман», «Сміються, личко, - а всенародний, улюблений народом співак. Він плачуть солов'ї», «Рідна мати моя» і запальна «Гандзя». символ національного пісенного мистецтва, він визнаЗал жваво реагує, підспівуючи, або слухає, затамувавний корифей і вічно молодий, вельмиповажний патріши подих, чи скандує, щоразу вибухає оваціями. Артисарх!» Ці справедливі слова промовисто підтвердили нета вітає міністр культури і мистецтв України відома спізабутні дні широкого святкування його ювілею. Розповачка Оксана Білозір і дарує йому популярну пісню чалися вони в Національній опері України, де співак пра«Червона троянда». Визнаний у світі Володимир Гришко цює з 1951 року, створивши на її сцені незабутні вокаль- називає Д.Гнатюка «Гетьманом української пісні» і виконі образи в 43 оперних виставах, і де з 1989-го обіймає нує пісню «Ніч яка місячна». Ювіляра вшановують колепосаду головного режисера. Цього вечора колектив поги - досвідчені вокалісти Ф.Мустафаєв, О.Нагорна, казав його монументальну постановку опери Дж. Верді М.Мозговий, Т.Петриненко й оперна молодь - ОДика, «Аїда», якій передували дружні привітання і схвильовані В.Опенько, з якими дбайливо працює в театрі наставник слова про його багатогранну і плідну мистецьку діяльі головний режисер Д.Гнатюк. ність у рідному театрі. Національна академічна хорова капела «Думка» під орудою блискучого хормейстера Є.Савчука заспівує Наступна святкова акція - ювілейний концерт-бенєфіс «Многая літа», й увесь величезний зал підхоплює хвалу «А я люблю, люблю, як в юності...» - відбулася у Націонародному артисту, встаючи з місць. Море квітів заполональному палаці «Україна» і була присвячена пісенній няє сцену, а вдячні слухачі ще довго аплодують талановитворчості легендарного артиста. Перед початком великотому співакові, який подарував незабутню радість своїм го концерту перед Палацом вирувало людське море шашанувальникам. Адже ювілейний концерт транслював нувальників з квітами. А в найбільшому концертному залі перший канал національної телекомпанії на всю країну. країни не було жодного вільного місця, публіка сиділа на сходах, стояла під стінами. Та ось залунали улюблені пісЗвертаючись до всіх, хто того прекрасного вечора слуні, і могутній голос видатного співака легко злетів під хав його, і дякуючи їм за любов до пісні, Дмитро Михайлосклепіння багатотисячнович схвильовано сказав: го залу. «Я ніколи не втомлююся Дмитро та га лина гчатюки. співати для вас, бо відчуВедуча концерту Т Страваю серцем, що мої пісні тієнко запросила на сцезігрівають ваші душі. Сану Президента України ме в цьому моє творче Віктора Ющенка, який довголіття. Кожний мисхвильовано і щиро виготець - син своєї нації, лосив слово про улюблесвого часу і свого народу. ного народом артиста, Оглядаючись на свій венаголосив, що співак ликий мистецький шлях, здійснив подвиг - проніс скажу відверто: мені не через усе життя і зберіг соромно за жоден рік і рідну пісню, подарувавдень мого сповненого шиїїлюдям. Незважаючи виснажливою працею і на свій поважний вік, він з натхненням життя. За все молодечим завзяттям це дякую Богові і рідній проїхав усю Україну, натУкраїні, вони завжди похненною піснею і в осінню руч у моїх думках і в моєнегоду, і в заметіль заклиму серці!» каючи українців піднятися з колін. Державний секретар Олександр ЗінГеоргій ОЛЕКСАНДРІВ 11

УЮ>ММр

зл

потопом

ФЕНОМЕН

Джильда.

«Ріголетто»

Дж.Верді.

ворча біографія Вікторії Лук'янець розпочалася на сцені Національної опери України, де молодій і обдарованій співачці одразу після закінчення Київської консерваторії запропонували провідні партії лірико-колоратурного сопрано в операх «Царева наречена», «Дон Жуан», «Таємний шлюб» та інші. Висока виконавська культура Вікторії б а з у є т ь с я на солідній вокальній освіті: закінчила Київське музичне училище імені Р. Гліера по класу педагога Івана Паливоди та Київську консерваторію імені П. Чайковського, н а в ч а ю ч и с ь у видатної оперної співачки Є л и з а в е т и Чавдар. У шкільному віці співала в дитячому хорі Українського радіо та вчилася грати на фортепіано, що, безумовно, сприяло розвитку її музичних здібностей. «Конкурсна епопея» співачки розгорталася дуже стрімко й успішно, а перемога на престижному й складному конкурсі імені Марії Каллас в Афінах остаточно підтвердила, що на оперному небосхилі Є в р о п и з ' я в и л а с я нова яскрава зірка. Вікторію запросили до Москви, де їй пощастило виконати партію Марії Стюарт 12

в однойменній опері Г.Доніцетті, а невдовзі вона стала солісткою одного з найпрестижніших театрів світу - віденської Штатсопери. В інтерв'ю 90-х років Вікторія із щасливою посмішкою сповіщала про свої дебюти у багатьох театрах світу. Сьогодні вже можна відзначити, що нею «завойовані» практично всі головні сцени Європи й Америки, вона не лише знана у світі співачка, а визнаний майстер, якого колеги вважають взірцем професіоналізму і запорукою успіху вистави. Наведу один приклад. Свого часу на Зальцбурзькому фестивалі Вікторія мала терміново замінити виконавицю партії Віолетти в «Травіаті», яка відмовилася співати за годину до початку спектаклю. З а диригентським пультом того вечора стояв Рікардо Муті, який добре знав Вікторію по театру «Ла Скала». Коли Муті дізнався хто с а м е «врятує» виставу, він сказав: «Якщо це буде Вікторія, тоді в с е гаразд, я спокійний». Такий відгук відомого маестро значить чимало, адже стабільна репутація в артистичному світі, здатність завжди перебувати у формі і тримати свій репертуар «напоготові» - такі якості притаманні далеко не кожному співакові! Відзначимо, що серед партнерів Вікторії по сцені - Лучано Паваротті, Агнес Бальтса, Пласідо Домінго, який неодноразово виступав з нею не лише як соліст, а й як ди-

ВІКТОРІЇ ЛУК'ЯНЕЦЬ ригент. Серед їхніх спільних робіт - перша в XX сторіччі постановка опери Дж. М е й є р б е р а «Пророк», здійснена на сцені віденської Штатсопери в 1998 році. Тоді Вікторія виконувала партію Берти, а уславлений тенор - Іоана Лейденського. Нині Вікторія вже виступила на всіх світових сценах «першого ешелону». Якщо їх перерахувати, то, крім згаданих вище Штатсопери та «Ла Скала», можна назвати і «Метрополітен-Опера» в Нью-Йорку, і Оперу Бастилії в Парижі, і лондонський «Ковент-Гарден», і ще багато інших театрів Європи. Звичайно, від деяких запрошень Вікторія змушена відмовлятися, адже її високе

Адіна. «Любовний Берта.

реноме в оперному світі спокушає багатьох імпресарію звертатися до неї з численними пропозиціями. Чи не найбільшим «проривом» у творчій кар'єрі Вікторії Лук'янець можна вважати її величезний і складний репертуар. Шлях до такого розмаїття зумовлений гнучкою системою ангажементів та оперативністю підготовки нових вистав у західних оперних театрах, де консервативний принцип стаціонарних постійних труп у Європі майже відсутній. Тому немає ніякої необхідності орієнтуватися на обмежені можливості одного театру зі сталим складом виконавців. З а таких умов накопичення репертуару артиста залежить виключно від працездатності та попиту на його мистецтво. Заради справедливості слід визнати, що і те, й інше у Вікторії Лук'янець є.

«Пророк»

напій»

Г.Доніцєтті.

Дж.Мейєрбера.

Сталося навіть так, що деякі підготовлені раніше партії співачка мала нагоду опрацьовувати, переосмислювати на новому етапі виконавської діяльності, коли досвід, смак та почуття самоконтролю стають виваженішими. Йдеться, зокрема, про партію Донни Анни в опері В.А.Моцарта «Дон Жуан». У листопаді 2004 року артистка співала її у Штутгарті, хоча перше її знайомство з музичним матеріалом цієї опери відбулося ще в Києві, коли на афішах Національної опери України з ' я в и в с я «Дон Жуан», поставлений диригентом Олегом Рябовим та режисером Іриною Молостовою. Тоді початкуюча солістка опанувала цю партію українською мовою. Сьогодні вона співає її італійською, до того ж в умовах зовсім інших виконавських традицій, в оточенні багатонаціональної європейської акторської «команди». Примха долі? Так, але тут однаковою мірою став у пригоді київський вишкіл і вміння мобільно включатися до роботи в нових умовах. Серед особливостей репертуару В.Лук'янець слід згадати і деякі твори сучасних західних композиторів, які не виконують вітчизняні співаки. Отже, усе розмаїття шкіл і стилів оперної спадщини та сучасної музичної літератури, охоплене нашою співвітчизницею, також сприяло розкриттю її творчих можливостей. 13

жанню. С а м е так може вчинити з ч а с о м і Вікторія. Однак протягом с в о є ї «вокальної молодості» вона не поступає т ь с я принципом оптимального і виваженого підходу до «голосових витрат». Отже, ми розглянули дві основні з а с а д и , які визначають ф е н о м е н Вікторії Лук'янець: отримана нею прекрасна вокальна школа і опрацьований репертуар. Позитивним чинником, який визначає професійне зростання будь-якого оперного співака, є партнери співаки й диригенти, з я к и м и він співпрацює. Такий «колегіальний» фактор йде поруч із ще одним, який можна було б н а з в а т и «інтелектуально-комунікативним потенціалом». Живучи в ж е т р и в а л и й ч а с Вікторія Лук'янець після виступу на сцені Національної опери України в концерті «Соляна симфонія" з Донбаським у Відні, Вікторія вільно симфонічним оркестром (диригент - Курт Шмідт, Австрія). с п і л к у є т ь с я німецькою м о в о ю . І тут д о р е ч н о з а з н а ч и т и , що для розвитку співака в а ж л и в е п е р е б у в а н н я в певному С а м е тут слід згадати про два погляди на восоціокультурному середовищі, здатність кальну педагогіку, які з а в ж д и співіснували в с п р и й м а т и нову інформацію і враження. Адже методиці н а в ч а н н я студентів к о н с е р в а т о р і й . о с н о в о ю будь-якої виконавської техніки, безуПерший - це намагання п е р е в а ж н о використомовно, є інтелект, на я к о м у б а з у ю т ь с я всі привувати природний діапазон і характер голосу йоми співу. У с в і д о м л е н н я своїх дій і чіткий конспівака, не в д а ю ч и с ь до штучного «штурму» йот р о л ь з а ними - найперші умови, що ведуть го фізичних м о ж л и в о с т е й ; другий - з а будь-яку співака до досконалості. Тим б і л ь ш е це важлиціну розширити межі з в у ч а н н я голосу. У журнаво, коли процес виконання п е р е д б а ч а є не лилах « С о в е т с к а я музыка» з а 1950-ті роки я натш е фонічний, а й певний с е м а н т и ч н и й складрапив на статтю, яка ілюструє полярність дуник, а д ж е спів тісно п о в ' я з а н и й зі с л о в о м та йомок щодо цих принципів. К р а с н о м о в н і щодо го с м и с л о в и м и відтінками. цього виступ п р о ф е с о р а О л е к с а н д р а Свешникова (прихильника першого принципу) та відС е р е д перерахованих рис Вікторії Лук'янець є повідь Георгія Нелеппа (прихильника другого). надбані, але є й такі, що дані їй від природи. НаЗ д а є т ь с я , що Вікторія Л у к ' я н е ц ь - вихованка певно, с а м е в такому гармонійному комплексі і української вокальної школи з а в ж д и віддавала м а є зростати артист. Відомо, доля допомагає перевагу п е р ш о м у шляху. І в цьому - одна з її л и ш е тим, хто йде їй назустріч і хто здатний на безсумнівних переваг. Адже м у д р е викориссамопожертву в ім'я праці. «Натхнення відвідує тання голосових р е с у р с і в ніколи не здатне обл и ш е працелюбних...» м е ж и т и с в о б о д у співака. В о н о л и ш е с п р и я є доУ с е з о н і 2004-2005 років вона, з о к р е м а , сягненню найкращих результатів та творчого проспівала кілька в и с т а в моцартівського «Дон довголіття. Жуану» в Л ь є ж і (Бельгія), де виконувала партію У розмові з Вікторією Л у к ' я н е ц ь я поцікавивДонни Анни, в е с н о ю цього року співала партію ся, чи не хотіла б вона з а с п і в а т и партію Недди Електри в опері Моцарта «Ідоменей, цар критз «Паяців», адже вона доступна їй з а діапазос ь к и й » на с ц е н і К е л ь н с ь к о ї опери. Вікторія ном. «Ні», - рішуче відказала артистка. У цьому Лук'янець здійснила з а п и с и на компакт-дисках, був в и в а ж е н и й і мудрий підхід В . Л у к ' я н е ц ь до з о к р е м а , перший містив велику добірку арій з того, ч и м нагородив її Господь - до співочого опер Глінки та Римського-Корсакова. Сьогодні у голосу. Адже свій рідкісний дар т р е б а викорисЗахідній Є в р о п і д о б р е відомі її останні з а п и с и товувати розумно, а це в ж е - половина успіху. м е с Гайдна і Моцарта, де Вікторія виконує сольЯ с н а річ, ні в кого не виникає сумніву, що з роні партії. ками кожна співачка м а є право переходити на виконання більш центральних партій - у тих виОлександр МОСКАЛЕЦЬ падках, коли це відповідає м о ж л и в о с т я м і ба14

Ш93ВЧНН& кшшйюекон Першим акордом року Грузії в Україні став гала-концерт діячів грузинської культури на сцені Національної опери України, який познайомив киян із запальними народними танцями, з мистецтвом чудових піаністів Л. Торадзе та О. Корсантіа. Слухачі насолоджувалися прозорим звучанням багатоголосного чоловічого співу. В Палаці «Україна» виступив уславлений колектив Національного балету Грузії, заснований ще в 1945 році Ніно Рамішвілі та Іліко Сухішвілі. Цей ансамбль народного танцю своїм віртуозним виконанням хорумі, лезгінки, лекурі захоплював глядачів 88 країн світу. Гаряче аплодували слухачі мистецтву Тамари Гвердцителі на її сольному концерті в столиці України.

УКАЗ Президента України 1. Установити, що починаючи з 2005 року щорічно присуджується до десяти Національних премій України імені Тараса Шевченка. У зв'язку з цим внести зміну до пункту 3 Положення про Національну премію України імені Тараса Шевченка, затвердженого Указом Президента України від 10 жовтня 2001 року № 950, замінивши слова «п'ять Національних премій» словами «до десяти Національних премій».

* *

В Одесі відкрився Другий міжнародний фестиваль «Ріхтер-фест - 2005», присвячений 90-річчю великого музиканта, який народився й зісив в Україні. У його концертах грали молоді і вже відомі піаністи, лауреати міжнародних конкурсів з Києва, Львова, Одеси, Росії та Німеччини.

2. На підставі подання Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка: 1) встановити на 2005 рік дев'ять Національних премій України імені Тараса Шевченка; 2) присудити Національну премію України імені Тараса Шевченка 2005 року:

* * *

Посол Великобританії в Україні Роберт Брінклі передав музею Сергія Прокоф'єва, що знаходиться на батьківщині композитора в селищі Красне на Донеччині і де відбуваються щорічні конкурси молодих піаністів, партитури та аудіозаписи творів С.Прокоф 'єва від Архіву, заснованого у 1994 році в Лондоні за ініціативою вдови композитора. * *

КАМІНСЬКОМУ Віктору Євстахійовичу, композиторові - за Концерт № 2 «Різдвяний», симфонію-кантату «Україна. Хресна дорога», ораторії «Іду. Накликую. Взиваю...» та «Акафіст до Превсятої Богородиці»;

У рік свого 70-річчя видатний італійський співак Лучано Паваротті планує залишити сцену, завершити концертну діяльність і присвятити себе благодійній і педагогічній роботі. У зв 'язку з цим він проводить прощальний тур по 40 містах світу, серед яких і Київ. У сольному концерті в Палаці «Україна», співак виконав оперні арії, зокрема з «Тоски» та «Богеми» Дж.Пуччіні, неаполітанські пісні та твори зі свого «золотого» репертуару у супроводі Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України під керуванням диригента Леона Магієрі.

ЛАНЮКУ Юрію Євгеновичу, композиторові - за музичні твори «Палімпсести» та «Музика з Книги Стайнених Просторів та Елегії для Птаха Сяйва». 3. Установити на 2005 рік розмір Національної премії України імені Тараса Шевченка 100 тисяч гривень кожна.

У Києві відбувся 50-й міжнародний музичний конкурс «Євробачення - 2005». Від України виступала вокально-інструментальна група з Івано-Франківська «Ґринджоли», які у фіналі телевізійного конкурсу УТ-1, де змагалися претенденти на право представляти нашу державу на ювілейному змаганні, перемогли за результатами телефонного голосування глядачів.

Президент України В. ЮЩЕНКО м. Київ 8 березня 2005 року

1 15

Епілог опери «Поет»

3AW&m (концертний виклад)

Слова Т. ШЕВЧЕНКА Andante

Музика Л. КОЛО ДУБ А 60

Як ум -ру то

Хор

по -хо -ваи-те ме -не на мо - ги -

/Tv

лі

се-ред сте-пу

iüfei:

рр

J - J J i ê

і.г

іс

t^j»

^ і* E

PP Ґ7\

Piano

№

' W

4»

'If

.г

. т Ь г ?

і;

« в

ш #

WW рр

*—ш «Д »

13 »

росо а росо cresc. » в

=î ме- hг в сім - і '

-ПІ - те, Hc.IlF ч

= =•V—V-—

=fj üj;

П -L • —

•J f — » ) -^тН! J \> V

-1

n A f » Д Д

r^Jr 3

г=\

m 1

' т ' г ве - ли-кі й й, сім' -ї но - вій В()ЛЬ - H > • » * : : ^

—и

r - r f t 2

C-

•

• t f = l --Ч-F f

г —

f =

H —

/ и

s- йв~ M t будь-те по-м'я -

І (fs Щ

+J* 3 r і

—— 3 Js

Ш та R'f f f *

1 t-

виконлвсжво

асновник камерного хорового виконавства в сучасній українській музичній культурі народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Віктор Михайлович Іконник понад сорок років віддав творчій праці на ниві хорового мистецтва нашої країни. Його аматорський хор у ті далекі 60-ті роки минулого століття вперше заспівав музику епохи Відродження, духовні твори, композиції сучасних авторів. Сьогодні кожний регіон України має свої високопрофесійні камерні хори, які знайомлять слухачів у нас і за кордоном з різноманітними програмами, розвиваючи творчі засади Віктора Іконника. Тоді ж у задушливій атмосфері «обов'язкового» репертуару він перший разом з ентузіастами-співаками звернувся до духовної вітчизняної і європейської музики. Диригент захоплював хористів своєю ерудицією, талантом, безкомпромісністю поведінки. Магія його особистості завжди впливала і на виконавців, і на слухачів переповнених залів, що створювало не18

повторну атмосферу на концертах «хору Іконника». Продовжує традиції чоловіка в Ансамблі класичної музики вдова хормейстера, колега, вірна помічниця Валентина Захарченко-Іконник. ...Віктор Іконник народився в співучій родині на Полтавщині. Його дідусь був регентом у сільській церкві. Батьки знали багато українських пісень, мати організувала в селі самодіяльний хор. Хлопець з дитинства пізнав красу хорового звучання, і його вибір майбутньої професії не випадковий. Доля звела його в Одеській консерваторії (яку він закінчив у 1957 році) з чудовим педагогом, Майстром хорового виконавства професором К.К.Пігровим. Віктор Михайлович добре засвоїв «пігровські традиції» і творчо їх розвивав у хорових колективах, якими згодом керував. Чистота інтонування,увага до найменших деталей в інтерпретації твору, копітка робота над вокально-технічною вправністю всі ці засади школи К.Пігрова позначилися на виконавському стилі В.Іконника.

Віктор Михайлович Іконник працював з різними хорами - Ніжинського педагогічного інституту імені М.Гоголя, музично-педагогічного факультету Київської консерваторії імені П.Чайковського (19611968), музично-педагогічного факультету Київського педагогічного інституту імені М.Драгоманова (1961-1973), аматорським хором Музично-хорового товариства (1964 р.), який у 1973 році стає професіональним камерним хором, а в 1981 році йому присвоєно ім'я Б.Лятошинського! Ці колективи, а також створений у 1992 році на основі камерного хору Ансамбль класичної музики імені Б.Лятошинського - яскраві сторінки музичної біографії не тільки В.Іконника, а й хорового мистецтва України другої половини XX століття.

У репертуарі його колективів були партесні концерти М.Дилецького, хорові твори Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артемія Веделя, які залишилися нащадкам у записах на платівках. Віктор Михайлович відредагував

також багато композицій минулих епох, що викликало в ті часи неоднозначну реакцію фахівців. І сьогодні його редакції з успіхом виконуються на концертах, доводячи своє право на існування. Велика реставраційна робота над композиціями української класики була новаторським кроком в історії сучасного хорового мистецтва. Це підтверджує й художній керівник відомого камерного хору «Київ» Микола Гобдич, який зазначає, що багатьма сучасними досягненнями й перемогами хорове мистецтво України завдячує Віктору Михайловичу Іконнику. 24 платівки з записами музики К.Стеценка, Б.Лятошинського, М.Дилецького, Д.Бортнянського, М.Березовського, А.Веделя «звуковий пам'ятник» Віктору Іконнику, подвижнику і реформатору національного хорового виконавства. Саме за популяризацію і записи на платівки творів Б.М.Лятошинського Віктору Михайловичу було присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка. Творчі, дружні стосунки об'єднували двох видатних митців - Бориса Миколайовича Лятошинського та Віктора Михайловича Іконника. Виконання В. Іконником хорових циклів композитора на слова О.Фета, М.Рильського, О.Пушкіна стало справжнім відкриттям 60-х -

70-х років, що сміливо розширило межі традиційного хорового репертуару. Борис Лятошинський присвятив Віктору Іконнику цикл «З минулого», який і нині звучить у концертах колективу. Під керуванням видатного хормейстера звучала світова класика: «Висока меса», восьмиголосні мотети та «Магніфікат» Баха, «Пори року» Гайдна, «Реквієм» Моцарта, «Урочиста меса» Россіні, «Ілія» Мендельсона, «Німецький реквієм» Брамса, «Месія» Генделя та інші. Масштабні музичні полотна великих майстрів знаходили майстерну інтерпретацію та високохудожнє втілення у виконанні хору Віктора Іконника, який вважав, що «виховати людину можна тільки через класику». Яскрава сторінка творчої біографії митця - інтерпретація композицій сучасних авторів. Він - перший виконавець творів Лесі Дичко, Ю.Іщенка, Л.Грабовського, Т.Сидоренко-Малюкової, А.Штогаренка, М.Колесси. Камерний хор Іконника був одним із небагатьох колективів, який сміливо, на високому художньому рівні співав сучасні складні за музичною мовою композиції, поєднуючи «карколомні» на той час інтонації в гармонійне хорове звучання. Це він звернувся до співу квартетами, що значно вплинуло на акустичне звучання хорової партитури.

народного артиста України, професора Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського, академіка Академії мистецтв України, лауреата премій імені Б. М.Лятошинського та імені Л.М.Ревуцького, члена редколегії журналу «Музика» Левка Миколайовича КОЛОДУБА з 75-річчям. Свій ювілей композитор зустрічає з великим творчим доробком. Лише за останні п'ять років ним створено чотири симфонії: Сьома (2000), Восьма (2003), Дев'ята (2004) та Десята (2005), «Українські танці» для симфонічного оркестру, Другий концерт для скрипки з камерним оркестром, твори для духових інструментів, зокрема Тріо-сонату для скрипки, кларнета і фортепіано (або органа), Тріо «В старовинному стилі» (флейта, гобой, фагот), Концерт для двох труб, Сюїту «Маски» для двох труб і тромбона, оркестрові п'єси на основі обробок українських народних пісень, зроблених композитором М. Колядою, вокальний цикл для мецо-сопрано з камерним оркестром на слова В.Антонюк «Бентежність» та ін. Молоді композитори - учні Левка Миколайовича - щиро вдячні своєму педагогу за добру науку. Сьогодні вони активні учасники багатьох фестивалів, конкурсів, форумів, конференцій, лауреати українських та міжнародних премій. За ініціативи Л.Колодуба в Національній музичній академії України відкрито кілька років тому нову кафедру «Музично-інформаційних техноло-

Репетиції Віктора Михайловича завжди проходили з великою самовіддачею хормейстера і співаків. В.Іконник вимагав від артистів ювелірного відшліфування деталей твору, інтонаційної чистоти. У наполегливій роботі поступово вимальовувався задум його інтерпретації. Та ні керівник, ні виконавці ніколи не помічали цього енергетичного напруження, бо служили Музиці, віддаючи їй себе без останку. Всі, хто в різні роки працювали з Іконником, пам'ятають його складний характер, критичне ставлення до чиновників від культури і поряд з цим високі естетичні ідеали інтелігентної людини, його любов до хорової музики. Можливо, тому в своїх оригінальних композиціях, обробках народних пісень Віктор Іконник звертається до романтичних музичних образів, бо саме вони були близькі вразливій душі музиканта. Його твори «Сонце заходить», «Ніч», «То не птиця, то не горлиця» і сьогодні є в репертуарі різних хорів. Видатний хормейстер, педагог, композитор Віктор Михайлович Іконник (1929-2000) залишив нам у спадок прекрасні хорові програми, які нині звучать в Ансамблі класичної музики імені Б.Лятошинського, записи світової та української класики, власні твори, а головне - приклад беззавітного служіння музиці. Галина СТЕПАНЧЕНКО

гій». Ним розроблені п'ятирічні програми навчання студентів. Майбутні композитори і музикознавці не тільки засвоюють основи роботи на комп'ютері, а й вивчають і розробляють нові програми, набирають свої партитури, автоматично роздруковуючи оркестрові партії, відтворюють звучання музичних творів та ін. Зичимо шановному ювіляру й надалі творчої активності, міцного здоров'я, нових мистецьких звитяг! РЕДАКЦІЯ 19

ззсжоюэ

ПЕРЕГОРТАЮЧІЇ

глядаючи в ретроспекції творчу спадщину Ігоря Шамо, ще раз переконуємося, що його твори якнайкраще віддзеркалюють свій час, свою епоху. Він належав до трагічного, обпаленого війною покоління митців, творча доля яких складалася в перше післявоєнне десятиліття. Представники цього покоління, в більшості, не були у відкритому конфлікті ані з суспільним ладом, ані з усталеною мистецькою традицією, принаймні не так активно вдавалися до її руйнації, як це робили на зламі 50 - 60-х років їхні молодші колеги. Однак талант, високі моральні настанови, відчуття естетичних запитів того часу, постійна вимогливість до власної творчості багатьом із них забезпечили гідне місце в українській музичній культурі, а їхнім творам постійний інтерес слухачів. У життя моїх ровесників - молоді 60-х - ім'я Ігоря Шамо увійшло, насамперед, із його прекрасними піснями. «Товариш пісня», «Романтики», «Пісня про невідомі острови», «Не шуми, калинонька», «Осіннє золото», «Як тебе не любити, Києве мій» - близько 300 пісень залишив нам композитор, і вони звучали у 50 - 80-х роках у кожному домі, по радіо і телебаченню, у драматичних виставах, з екранів кінотеатрів, на студентських вечірках і біля туристських вогнищ. 20

Моє знайомство з Ігорем Наумовичем відбулося значно пізніше, на початку 80-х років: до кола наукових інтересів потрапила його хорова опера «Ятранські ігри» для квартету солістів, хору а сареііа та балету (на лібрето і вірші Василя Юхимовича), фрагменти якої прозвучали в одному з концертів під час святкування 1500-річчя Києва. З цієї нагоди я й зустрілася з композитором. Бесіда із Ігорем Наумовичем почалася із освідчення в любові до його пісень - працюючи на львівському радіо, я добре їх знала. Та невдовзі композитор зупинив мене і з сумом в голосі запитав: - А чи знаєте ви мої симфонії, концерти, камерно-інструментальні твори, хорову музику? Адже я пишу ці твори протягом усього життя, починаючи із студентських років, ще коли навчався у Бориса Миколайовича Лятошинського. Позитивної відповіді тоді у мене не було, та прикра пауза, що виникла в нашій розмові, тривала недовго. Назвавши ім'я вчителя, мій співбесідник почав захоплено розповідати про свої консерваторські заняття: - Мені надзвичайно пощастило, - згадував Шамо, - я потрапив до класу Бориса Миколайовича, який на той час вже був видатною особистістю: не лише геніальним композитором, не лише блискучим теоретиком - його мистецька ерудиція не знала

меж, а чудесною, доброю, шляхетною людиною. Студентам було з кого брати приклад у всьому. У Київській консерваторії на композиторському факультеті в ті роки була дещо інакша, ніж сьогодні, система освіти. Педагог зі спеціальності викладав у своєму класі не лише композицію, а й теоретичні дисципліни: гармонію, поліфонію, аналіз форм, інструментовку. Можна собі лише уявити, як багато міг дати своїм учням професор Лятошинський. Далі розмова точилася вже безпосередньо довкола хорової опери, її задуму, специфіки народного мелосу, можливостей залучення до хорової партитури виразових засобів оперного мистецтва. Ігор Наумович згадував, що у студентські роки під час мандрів по Україні з метою вивчення автентичного побутування народної пісенності йому вдалося побачити і почути в селі над Ятранню справжній купальський обряд. «Зелені святки» найкоротшої червневої ночі, що дійшли крізь віки до нашого сьогодення, вразили поетичністю, чудовим пісенним мелосом, відкритою емоційністю закликів, гукань, магічною енергетикою пластичних рухів виконавців, які, за давнім звичаєм, кружляли у хороводах, стрибали через вогонь ватри, змагалися в бігу. Тоді й виник задум хорового сценічного дійства, наближеного до оперного і розрахованого на масового слухача. Хорову оперу Ігор Шамо та автор лібрето Василь Юхимович почали писати в середині 60-х, однак було завершено її тільки у 1978, а виконано значно пізніше - в травні 1982, вже за умов активного інтересу українських композиторів як до нових тенденцій у ставленні до фольклору, так і до самого жанру фолькопери. Презентація твору відбулася в столичному Домі органної та камерної музики. Тоді вперше прозвучали сім великих фрагментів опери у виконанні хору київського Інституту культури під керуванням Анатолія Мархлевського. Концертний варіант, до того ж із значними купюрами, все ж уможливив розуміння новаторського задуму твору, розкрив слухачам світоглядну та стильову позиції його авторів.

СТОРІНКИ ТВОРЧОСТІ «Ятранські ігри» започаткували в українській музиці жанр хорової акапельної опери і засвідчили сміливість творчих рішень. Притаманне авторові особливе відчуття пісенного мелосу, достеменне володіння сучасною технікою хорового письма одразу привернули увагу не лише композиторів, музикантів, а й диригентів оперних та хорових колективів. Невдовзі І.Шамо вже вів успішні переговори із творчими керівниками оперних театрів Києва та Дніпропетровська про постановку опери. На художній раді Київської опери, де прослуховували твір, головний хормейстер театру Лев Венедиктов сказав: «Хор-опера І.Шамо «Ятранські ігри»... без сумніву, яскрава подія в творчості українських композиторів. Це перше в історії оперної музики прагнення створити оперну виставу вокальними засобами (солістами і хором) без оркестрового супроводу... Фактура хорів надзвичайно різноманітна і включає в себе елементи найвищого ступеня складності хорового виконавства». Цю думку підтримав головний диригент Степан Турчак: «Мені дуже сподобалася опера, і треба знайти можливість все зробити для показу її глядачам. Що ж до хору, то це колосальна робота, що піде на користь колективу, піднявши його на десять щаблів вище».

На жаль, реалізацію цього цікавого проекту призупинили як об'єктивні, так і суб'єктивні обставини - передчасна смерть композитора в серпні 1984 року, невиліковна хвороба С.Турчака, бурхливі суспільні події 90-х років. І все ж окремі частини хорової партитури продовжували звучати. На початку 90-х років жіночий хор Київського музичного училища імені Р.Гліера, яким і сьогодні керує Галина Горбатенко, підготував «весняний» фрагмент опери і з великим успіхом виконував його не лише в Україні, але й у багатьох країнах світу, зокрема в Польщі, Голландії, Ісландії, Угорщині, Іспанії. І всюди зарубіжні колеги просили надіслати ноти, запис хорової опери І.Шамо. Не применшуючи пріоритетності І.Шамо у створенні нового жанру хорової акапельної опери, зазначимо, що жанрові і стильові риси твору визначали спільні ознаки композиторських пошуків тих років. Зокрема, прагнення до мінімалізму - обмеження виконавських засобів сольно-хоровим співом а сареііа, зміст і характер народних зразків. Інтерес до архаїки не випадковий, він був продиктований загальною тенденцією розвитку української музики тих років, глибинним усвідомленням власних національних коренів, а також прагненням в оперній і особ-

ливо у хоровій музиці до дескриптивності і конкретності, до синтетичності форм. Згадаймо величезний успіх створених у 70 - 80-х роках кантат-дійств, ораторій-дійств, хорових опер Л.Дичко, Є.Станковича, В.Зубицького, В.Бібіка, А.Гайденка, написаних на народні тексти, що увібрали іманентні ознаки обрядових пісень та формотворчі засади сценічних та хорових жанрів. І.Шамо, втілюючи у двоактній хоровій опері купальське дійство, значно розширює жанрові джерела твору. ЗО хорів опери це не лише купальські, а й пісні всього, окрім зимового циклу, річного аграрного календаря, також ліричні, весільні, величальні, ігрові. При цьому композитор, зберігаючи оригінальні тексти народних пісень, не вдається до прямого цитування музичного тематизму. Аутентично звучить лише поспівка з ліричної пісні «Там, де Ятрань круто в'ється» - як ностальгічний спогад про юність, студентські мандри, як нагадування про дивовижне народне свято. Не применшуючи ролі прямого цитування, оскільки звернення до народних першоджерел завжди обумовлене вимогами часу і, врешті, індивідуальністю композитора, характером його творчих завдань, І.Шамо в своєму творі демонструє власну позицію, спираючись на загальні закономірності національного музичного мислення. Незмінним він залишає тільки народно-поетичний ряд, а мелодику в опері, ладо-гармонічні та метро-ритмічні особливості, засади полі-

Артисти

Київської

А.Мокренко,

опери

Р.Майборода,

Д.Гнатюк,

М.Стефюк

та І.Шамо.

1972р.

фонічного розвитку хорової фактури лише стилістично наближено до народної пісенності. Оскільки драматургію «Ятранських ігор» регламентують замкнені пісенно-поетичні форми, зокрема обрядової творчості, статичний характер якої зумовлений ствердженням непорушності, сталості декларованої ідеї, на перший план виходить емоційне сприйняття музичного матеріалу. Автор не залучає слухача до подій, а лише змальовує їх. Подібну невластиву оперній драматургії відстороненість дієвих моментів компенсують акцентування картинної видовищності, відтворення барвистості загального колориту. Звідси - особлива увага композитора до тембру, сонору, до різноманітних фонічних ефектів. Він не обмежується широким використанням народної лексики, прагнучи передати сольно-хоровими засобами неповторну атмосферу масового народного свята, а пропонує своєрідну манеру живого інтонування, звучання різних інструментів, гру троїстих музик тощо. У «Ятранських іграх» Ігоря Шамо практика суспільного побутування, що припускає як сценічне, так і концертне виконання твору, не дає точних орієнтирів визначенню жанру. Авторський задум хорової опери, насиченої рухом, танцями, дієвими моментами, спрямований на сценічне втілення. Однак основним засобом ре-

алізації цього задуму стають маловластиві опері хорове акапельне звучання та пісенні форми. Нетрадиційність у вирішенні жанрової орієнтації твору І.Шамо визначає також відсутність сюжетної дії. Логіку розгортання його драматургії обумовлюють суто музичні закони розвитку, спрямованого від ліричних образів народних веснянок до радісних життєствердних пісень кульмінаційний хор «Спавильновеличальна». Домінуючим у хоровій опері стає не зміст, зумовлений фольклорною поетичною першоосновою, а послідовне розгортання головної багатовекторної філософської концепції «Людина і Світ», що увібрала, завдяки прямим та асоціативним зв'язкам художнього бачення, мотиви пантеїстичного діалогу людини з природою, нетлінності краси художніх форм, генетичного поєднання сучасного мистецтва з національним корінням. Прикметною ознакою даного твору стають опосередковані або прямі (в залежності від форми виконання - концертної чи театральної) його зв'язки із візуально-видовищними видами мистецтва, хореографією, живописом, декоративно-ужитковими формами тощо. В «Ятранських іграх» бінарне співвідношення композитор фольклор І.Шамо вирішує в сучасному аспекті складного про-

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ! НАГАДУЄМО, що триває передплата на журнал

«МУЗИКА» на друге півріччя 2005 року.

Індекс нашого часопису 74310. У роздріб журнал

«МУЗИКА» не надходить. РЕДАКЦІЯ

цесу руйнації жанрової стабільності, пошуку нових, не регламентованих класичними нормами різновидів. Авторське визначення «опера» має дещо умовне, скоріше метафоричне значення «Ятранські ігри» - по суті є розгорнутою сценічною кантатоюдійством, на зразок «Весіллячка» І.Стравінського, «Карміни Бурани» К.Орфа або сучасних хорових творів Л.Дичко, В.Зубицького, В.Степурка, Ю.Алжнєва, Г.Гаврилець та інших українських композиторів. Взаємодія професійних мистецьких форм із фольклором постійний процес. Констатуємо лише його активізацію в українській музиці 60 - 80-х років, що призвело до появи суттєво нових форм, зокрема хорової опери І.Шамо. Природне прагнення композитора, який звернувся до семантичного словника народно-пісенних форм, посилити демократичне спрямування свого твору, максимально наблизити його до слухацької аудиторії. Таким шляхом, випереджаючи своїх молодих колег - майбутніх авторів хорових опер і сценічних кантат, ішов Ігор Шамо, створюючи «Ятранські ігри». Твір, задуманий композитором для театру, ще не побачив сценічної рампи. Перша в Україні хорова акапельна опера чекає зустрічі із виконавцями та слухачами.

Алла

ТЕРЕЩЕНКО

изначною мистецькою подією в Україні стало широке відзначення 100-річчя від дня народження видатного хореографа Павла Павловича Вірського, традиції і художні досягнення якого є невичерпним джерелом розвитку національної хореографічної культури сьогодення. Підготовка до вшанування пам'яті митця значно активізувала творчість балетмейстерів, сприяла становленню національної народно-сценічної хореографії, засновником якої був П. Вірський, котрий підніс цей жанр танцювального мистецтва до вершин сучасної художньої культури. Назустріч ювілею Міністерство культури і мистецтв України та Національна хореографічна спілка організували й успішно провели Всеукраїнський конкурс хореографічних колективів імені П. Вірського, який відкрив широку панораму балетмейстерських шукань, засвідчив інтенсивну працю, здобутки колективів і загострив увагу на проблемах професійних й аматорських ансамблів українського народно-сценічного танцю. Переможці конкурсу виступили на сцені Національного палацу «Україна» у великому гала-концерті, продемонструвавши багатобарвність і невичерпні можливості розвитку українського танцювального мистецтва та хореографічної освіти. Адже в цьому концерті взяли участь і кращі дитячі колективи, зокрема учні школи при ансамблі, що з честю носить ім'я П. Вірського. Саме в цій школі, яку очолює народна артистка України В. Вантух, розпочинається підготовка віртуозних виконавців танцівниць і танцюристів, котрі після навчання в студії, приходять до ансамблю, вдосконалюючи і відшліфовуючи свою майстерність в уславленому колективі, що заслужено вважається справжньою академією українського танцю. Безперервна система хореографічної освіти і підготовки артистів, що послідовно втілюється художнім керівником і генеральним директором колективу народним артистом України М.Вантухом, довела свою життєздатність і перспективність. Школа - студія - ансамбль. Ці етапи формування артиста дають можливість розкрити особистість кожного виконавця, забезпечити опанування стилістики й естетики ансамблю, який дбайливо зберігає не лише дорогоцінну хореографічну спадщину П.Вірського, а й образний зміст його неповторних шедеврів. Це промовисто засвідчив урочистий гала-концерт Національного заслуженого академічного ансамблю танцю імені Павла Вірського «Танець, що обіймає планету», який з тріумфом відбувся в Палаці «Україна» в день сторіччя геніального хореографа. Слово про значення творчості П.Вірського виголосив Президент України В.Ющенко, який вручив урядові нагороди та відзнаки артистам і ветеранам ансамблю.

1905-2005 Зокрема орден «За заслуги» одержала дружина Павла Павловича народна артистка України В.ВІрськаКотляр. І почалося неповторне диво танцю, заіскрилися, спалахнули яскравими барвами хореографічні перлини П. Вірського, з любов'ю і дбайливою увагою відновлені колективом, в якому і нині працюють вихованці майстра, зокрема провідний соліст, а нині балетмейстер-репетитор народний артист України Є.Авер'янов. Одна за одною, немов у калейдоскопі, проходили самобутні, різні за жанрами й образно-пластичним змістом, вишукані, гранично відшліфовані й натхненно виконані танцювальні мініатюри, що гармонійно поєднувалися у вражаюче театралізоване дійство, яке утверджувало невичерпні художні багатства українського народно-сценічного танцю: величава вітальна композиція «Ми з України», козацький жартівливий «Повзунець», елегантний «Хміль», завзяті, обарвлені гумором «Київські парубки», ліричні, задушевні й граціозні «Вишивальниці» і могутні, створені з великим епічним розмахом, героїко-романтичні «Запорожці». Ця своєрідна монументальна хореографічна фреска стала гучним заключним акордом першого відділення. Глядачі піднялися з місць в єдиному пориві. Овації, що не вщухали, свідчать, що мистецтво Павла Вірського живе, хвилює і захоплює наших сучасників. У другому відділенні, яке розпочалося монументальною композицією «Ми пам'ятаємо!», присвяченою героям Великої Вітчизняної війни, засяяли різні грані балетмейстерської палітри майстра. А далі - іскриста, дотепна «Подоляночка», стриманий у вияві емоцій «Російський танець», темпераментні «Моряки», танцювальна картин-

ка із старовинного українського театру ляльок «Ой, під вишнею» і нарешті полум'яний, наснажений незборимою силою, нестримним завзяттям мальовничий фінальний «Гопак». Цей концерт, що перетворився на справжній феєрверк українського танцю, не можна забути. Блискучі, винахідливі постановки, здійснені майже півстоліття тому, своїми настроями, почуттями, ритмами близькі сьогоденню. Такі думки звучали на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Вплив творчості П.Вірського на розвиток національної хореографії», організованій Національною хореографічною спілкою, Міністерством культури і мистецтв України та кафедрою хореографії Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Академік Академії мистецтв України М.Вантух виголосив доповідь «Творчість Павла Вірського та її вплив на розвиток української народної хореографії», в обговоренні якої взяли участь провідні хореографи з Москви, Варшави, Києва і багатьох обласних центрів України, засвідчуючи на конкретних прикладах сьогоднішньої практики, що багатюща творча спадщина геніального майстра XX століття - невичерпне животворне джерело поступу національного танцювального мистецтва XXI століття. Ветерани ансамблю й активні діячі сучасної хореографічної культури одержали пам'ятні медалі на честь ювілею. Урочисте святкування ювілею П.Вірського стало значним стимулом для розвитку української хореографії й особливо балетмейстерського мистецтва, яке нині переживає серйозну кризу. Сторіччя «генія українського танцю», як назвав П.Вірського М.Рильський, широко відзначали не лише в Україні, а й в Америці, Канаді, а також у Москві, де він працював головним балетмейстером Червонопрапорного ансамблю пісні і танцю Радянської Армії ім. Б.Александрова і створив принципово новаторський напрямок і нову естетику темпераментних солдатських танців. Святкування ювілею Майстра переконливо довело, що епоха талановитого балетмейстера триває, його самобутній вклад у сучасне мистецтво Європи й світу важко переоцінити. Мільйони людей планети вперше почули про нашу країну, про її мужній народ саме завдяки тріумфальним зарубіжним гастролям ансамблю П.Вірського. Сьогодні, коли питання інтеграції українського мистецтва у світовий культурний контекст стають першочерговими, досягнення і спадщина Павла Вірського дієво допомагають у їх успішному розв'язанні. Станіслав ОЛЕКСЮК 23

/Линає 100 років від дня народження талановитого українського композитора і диригента Володимира Олександровича <фЕМ&Л<ЗТ>с) (1905-1931). <0 хоча творчий иилях митця був надто короткилл (помер на 27-му рои,і життя), він залишив значний творчий спадок: дві опери — «Розлом» і «Панцирник «'^1отьомкін», балет «Карманьйола», дві симсронії, два кони,ерти — срортепіанний і скрипковий, а також камерні, вокальні та інструментальні твори.

иповий представник українського мистецтва початку XX ст., В.Фемеліді, вихований на кращих традиціях світової, російської та української музичної культури, нерозривно пов'язаний з бурхливим інтелектуальним мистецьким життям тогочасної Одеси. Адже це місто має якусь специфічну ауру, свій колорит, чи то біополе, тут народжувалися і жили багато талановитих людей. Одеса дала світу блискучу плеяду науковців, відомих літераторів, митців і, зокрема, музикантів. Особливо насиченим, цікавим і розмаїтим було мистецьке життя Одеси 20 - 30-х рр. минулого сторіччя, коли вона конкурувала з такими визнаними центрами музичної культури, як Москва, Ленінград та Київ. Особливе місце на хуВолодимир дожній арені тогочасної Одеси займали оперний та Український драматичний театри і Муздрамін (консерваторія), в яких працювало багато блискучих співаків, диригентів, режисерів, акторів і, відповідно, викладали першокласні педагоги. Винятково цікавим і розмаїтим був репертуар Одеської опери, коли поруч із світовою класикою ставилися найновіші твори українських та російських композиторів, серед яких «Золотий обруч» Б.Лятошинського, «Дума чорноморська» Б.Яновського, балети «Червоний мак» Р.Гліера, «Золота доба» Д.Шостаковича, «Полум'я Парижа» Б.Асаф'єва та багато інших. Оперний театр наважився навіть поставити дипломну роботу Фемеліді - оперу «Розлом», а відтак фактично перший український балет «Карманьйола». Святослав Ріхтер, згадуючи ті часи, зокрема Одеську оперу, писав: «Коли я приїхав у Москву, пішов у Великий театр, то страшенно розчарувався. Там, в Одесі, був живий струмінь, а у Великому - все затхле, старе, нецікаве»1. Вирувало і кипіло музичне життя і в тодішньому Муздраміні, який зібрав блискучу плеяду викладачів і талановитих студентів. Серед них у 20-х рр. своїм яскравим талантом, величезною працьовитістю вирізнявся В.Фемеліді, який вступив до вузу одразу на два факультети - композиції і симфонічного ди-

ригування - без систематичної музичної підготовки. Ще хлопчиком він почав займатися вдома музикою, але із значними часовими перервами. Закінчив гімназію, рік навчався в електротехнікумі, і лише тому, що видавали 700 грамів хліба та годували обідами. Адже родина Фемеліді після революції знаходилася у вкрай важкій матеріальній скруті. В 1921 р. B.Фемеліді вступає на історичний факультет Одеського університету. Та його захоплення музикою стає все сильнішим і він самотужки готується до вступу в Музично-драматичний інститут, студентом якого став у 1923 році. Його викладачами були провідні музиканти, переважно вихованці Петербурзької консерваторії професор Фемеліді. C.Кондратьєв (композиція), Г.Столяров (диригування), В.Золотарьов та П.Молчанов (теоретичні дисципліни). Обдарованість молодого музиканта цінували не тільки викладачі і студенти Муздраміну, це відзначив і гість з Ленінграда, композитор О.Глазунов, який тоді гастролював в Одесі. Він познайомився з творами студентів-композиторів, зокрема, з «Екзотичним танком» для фортепіано, вокальною поемою «Лукомор'є» та скрипковим концертом Фемеліді. Але не тільки інтенсивне мистецьке життя Одеси та по-справжньому творча і професійна атмосфера Муздраміну формували особистість майбутнього композитора, а й особлива високодуховна атмосфера його родини і її оточення, кращих представників одеської інтелігенції того часу. Надзвичайно обдарованим і високоінтелігентним був батько композитора - Олександр Михайлович Фемеліді (1872-1937), син високого грецького достойника і російської аристократки. Він отримав прекрасну освіту: закінчив юридичний та фізико-математичний факультети Новоросійського (Одеського) університету. Вільно володів кількома іноземними та стародавніми мовами, був членом окружного суду в чині генерала. Та його справжнє покликання - різновекторна наукова і творча діяльність; він надрукував дві фундаментальні монографії з юриспруденції, був літературознавцем, поетом-перекпадачем і мистецтвознавцем. По

Батько Олександр Михайлович.

два видання витримали його дослідження «Г.Сенкевич, його праці і епоха» та «В.Гюго, його праці та літературна епоха». Олександр Михайлович зробив віршовані переклади римських поетів Овідія, Тібулла, Пропорція, Катулла, Горація, зібравши їх в шести томах під назвою «Золота доба Августа». Більше 20 років працював і завершив величезну «Енциклопедію художньої літератури і мистецтва» в 28 томах. Душею сім'ї була мати Фемеліді, Олена Олександрівна з Лебединських (1877 - 1957), яка походила з Харківщини, з української шляхетної родини. Вона закінчила гімназію в Полтаві, володіла іноземними мовами, мала гарний голос і грала на фортепіано. Саме мати помітила музичні здібності сина. Яскраве природне обдарування, інтенсивне мистецьке життя Одеси, високоінтелігентна родина сформували особистість Фемеліді, сприяли його стрімкому творчому злету. Адже завершити навчання в Музичнодраматичному інституті великою чотириактовою оперою було винятковим творчим здобутком 24-річного композитора, явищем далеко не буденним. Самі назви опер і балету засвідчують звернення Фемеліді до революційної тематики, що, безперечно, викликано вимогами того часу. Крім цього, композитору необхідно було постійно доводити свою лояльність до нової влади, адже за походженням він належав до т.з. «ворожого елементу», за що його тричі намагалися «виключити» з Муздраміну. П'єса Б.Лавреньова «Розлом» привабила В.Фемеліді не тільки і не стільки своїм революційним змістом і пафосом, а скоріше темою, яка була близькою і болючою для композитора і його оточення. Це доля інтелігенції в післяреволюційні роки, на що вказував сам автор, який прагнув в опері «синтезувати стан інтелігенції під час Жовтневого перевороту»2. Найбільший здобуток першої опери Фемеліді - колективний портрет революційних моряків, а також новаторська і цікава вокальна та хорова декламація, «характер якої, - на думку композитора, - народжується від кривої інтонації людської мови» 3 . А деяка поверховість у характеристиках головних героїв, інтонаційна строкатість (революційна пісня, російська романсова та пісенно-танцювальна інтонація) компенсувалася майстерною і барвистою оркестровою партитурою. Ще повніше і досконаліше талант композиторасимфоніста проявився в його балеті «Карманьйола», музика якого сповнена яскравих соковитих барв, вишуканої грації. Д.Шостакович, який добре знав і цінував партитуру балету, підкреслював, що в ньому багато сторінок «чудової музики», і окремо наголошував, що Фемеліді був справжнім композитором-симфоністом, одразу «писав партитуру» і працював «дуже швидко і кваліфіковано»4.1 справді, величезну за мас-

Мати Олена Олександрівна.

штабами (4 дії, 9 картин) партитуру «Карманьйоли» Фемеліді створив за чотири місяці. Прем'єра балету відбулася під орудою автора і мала такий успіх, що впродовж сезону 1930- 1931 рр. пройшло аж 40 його вистав. Згодом «Карманьйола» ставилася на сценах багатьох театрів України і республік Союзу. Партитура «Карманьйоли» стала не тільки доказом яскравого таланту композитора-симфоніста, а й композитора-реформатора, творця нового синтетичного жанру, який органічно поєднував пантоміму і класичний танок, сольну і хорову пісню та ораторську декламацію. В балеті Фемеліді використав музику раніше написаної «Класичної симфонії» в стилі XVIII ст. Саме епізоди, пов'язані з цією симфонією і створені в її стилі, засвідчили нові неокласичні тенденції в творчості композитора і його зв'язок з європейським мистецтвом 20 - 30-х рр. Адже неокласицизм як напрямок тільки-но викристалізовувався в творчості Ф . Бузоні, І.Стравінського та П.ХІндеміта. В ескізах незакінченої опери «Цезар і Клеопатра» за Б.Шоу, яку композитор жартома називав своїм «таємним гріхом», яскраво відчутні впливи вишуканого оркестрового звукопису і ладогармонічного мислення К.Дебюссі та жорсткостей раннього С.Прокоф'єва, що було свідченням того, як молодий композитор напружено шукав свій шлях у мистецтві, сміливо експериментував, перебуваючи на передовому рубежі європейського мистецтва свого часу. Це незабаром відчули запопадливі музикознавці, борці за горезвісні засади соцреалізму, які гнівно затаврували музику Фемеліді як «антинародну», а його зарахували до композиторів-формалістів. Завдяки цьому після раптової смерті музиканта і особливо партійно-ідеологічних настанов у середині 30-х років музика Фемеліді перестала звучати, а постать композитора відійшла в забуття. Та вивчаючи і досліджуючи українське мистецтво минулого сторіччя, зокрема перші роки його становлення, не можна не згадати талановитої творчості В.Фемеліді як одного з зачинателів і основоположників національної музики XX ст., зокрема української опери і балету. Тамара ГНАТІВ ПРИМІТКИ: 1 Могильницкий В. Святослав Рихтер. - Челябинск: Урал, 2000. - С. 37. 2 Ткаченко Ю. Володимир Фемеліді та його опера «Розлом» // Радянська музика.-1933, № 1. - С. 20. 3 Там само. - С. 20. 4 Шостакович Д. Лист від 07.11.68 р., який зберігається у автора статті.

TDDPCUb ПІСНІ, що Gififin ттит нпшт У

невеликому підкарпатському селі у родині священика 190 років тому народився Михайло Вербицький - обдарований небуденним талантом митець, один з основоположників національної композиторської школи. Він глибоко відчував свою приналежність до українського народу і все життя працював для збагачення його культури. Творчість Вербицького була породжена тією ж хвилею національного духовного піднесення, що на Східній Україні визначила літературні звершення Івана Котляревського, Григорія КвіткиОснов'яненка, а в Західній Маркіяна Шашкевича та очолюваної ним «Руської трійці». «Вербицький для нас є не тільки музикантом, а також символом нашого відродження в Галичині», - стверджував Станіслав Людкевич (Людкевич С. Михайло Вербицький та українське суспільство //Дослідження, статті, рецензії. - Київ, 1973, с. 244). Твори композитора завжди були співзвучні з вільнолюбними прагненнями суспільства. Найкращий доказ цього - створення пісні «Ще не вмерла Україна», що набула сьогодні статусу Державного Гімну України. Адже пісенними символами різних народів ставали лише ті твори, що допомагали утверджувати національну ідентичність, вели на боротьбу за людські права, свободу й волю, пройшли випробування часом й історичними подіями. Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року в селі Явірнику Руськім, розташованому неподалік «західного бастіону» українських земель міста Перемишля. Раннє сирітство привело його під опікунське крило видатного церковного і культурного діяча перемишльського єпископа Івана Снігурського. Навчання в організованій цим великим любителем мистецтва музичній школі та участь у чудовому кафедральному хорі сприяли одержанню талановитим хлопцем початкових музичних знань. Втім у влаштуванні свого майбутнього життя Вербицький пішов уторованим багатьма представниками галицької інтелігенції шляхом - вступив до Львівської Духовної семінарії. Через різні дисциплінарні провини, перипетії особистого життя (раннє одруження) і як наслідок - кількаразове 26

Михайло

Вербицький.

відрахування із семінарії, навчання продовжувалося з перервами. Лише 1850 року Вербицький одержав сан священика і став парохом села Млини, де прожив до самої смерті. Паралельно розгортався головний напрямок його життя - він наполегливо прямував до здобуття статусу музиканта-професіонала, використовував кожну нагоду щоб «зануритись» у мистецьку стихію. У семінарії, куди юнак потрапив у час появи нових демократичних віянь, він очолив ентузіастів хорового багатоголосого співу, котрі протистояли намаганням консервативної клерикальної верхівки зберегти аскетичність обряду. А ще навчився майстерно грати на гітарі, що дало можливість записувати в «гітарних зошитах» зразки класичної музичної літератури, а також ескізи власних композицій. Він не лише самотужки поповнював свої музичні знання, а й пройшов добру школу в чеських музикантів, котрі працювали в Перемишлі: спочатку в Апоїза Нанке, а пізніше - у відомого теоретика, композитора й органіста Франца Лоренца. Проте, мабуть, найбільш корисною у зростанні фахового рівня Вербицького стала композиторська діяльність. У своїх творчих починаннях він не стільки прагнув до мистецького самовираження,

скільки чуйно реагував на різні соціальні замовлення. Вербицький почав писати музику ще в юнацькі роки - першими його творами були церковні хори. До духовної музики він звертався впродовж усього життя. У його композиторській спадщині є Літургії, окремі частини Богослужіння для мішаного і чоловічого складу хорів тощо, де помітне прагнення підкреслити красу обряду, прищепити на галицький грунт багатоголосне письмо, репрезентоване здобутками Дмитра Бортнянського. Водночас знаходимо й стильові ознаки романтизму, властиві тій добі, коли творив Вербицький: звідси ліризація вислову, щедре мелодичне наповнення хорових партій. Доступна, звернена до людей, покликана піднести їхній молитовний настрій духовна музика Вербицького набула широкого розповсюдження. Його твори співали у великих храмах і скромних сільських церквах, безліч разів переписувалися регентами, поширювалися в рукописах і часто втрачали своє авторство. Вони й зараз звучать як в концертному виконанні, так і в церковному побуті. Вирішальне значення для становлення і розвитку Вербицького як композитора-професіонала, активного учасника громадського життя мала його участь в організації перших українських аматорських вистав у Перемишлі 1848 1850-х років, а пізніше - постійна співпраця с Народним театром «Руської Бесіди», відкритим у Львові у 1864 році. Театральний рух відіграв величезну роль у національному відродженні Галичини. Зі сцени зазвучала народна мова, зміцнилися культурні зв'язки між розділеними державними кордонами східними і західними регіонами України. Репертуар базувався на п'єсах І.Котляревського, Гр.Квітки-Основ'яненка, перекладених і пристосованих до місцевих умов зразках польської, німецької, французької драматургічної літератури, а також спеціально написаних нових п'єс галицьких митців. Композиторська спадщина Вербицького охоплює музику до десятків театральних творів різних жанрів. Серед них «Жовнір-чарівник» (за І.Котляревським), «Гриць Мазниця» (за Ж.Б.Мольєром), «Козак і мисливець» (за А.Коцебу),

«Проциха» (переробка польської п'єси І.Танського, здійснена Ю.Желіховським), «Верховинці» (за О.Коженьовським) та ін. Серед них центральне місце займає мелодрама «Підгіряни» на текст І.Гушалевича. Розгорнута музична драматургія, наявність монологічних арій, великі хорові епізоди впритул наближують цей твір до оперного. «Підгіряни» користувалися великою популярністю. Поставлені у 1865 році, лише на два роки пізніше від сценічного втілення у Петербурзі «Запорожця за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського і значно випереджаючи появу перших опер Миколи Лисенка, вони відіграли етапну роль у розвитку українського національного оперного мистецтва. Причетність до театру дала поштовх Вербицькому звернутися до непритаманної для тогочасної української культури оркестрової музики. Йдеться про написання ним близько дванадцяти так званих симфоній, котрі по суті є увертюрами, призначеними для виконання перед театральними виставами. Вони витримані в ранньокпасичному стилі і побудовані за традиційними для такого типу творів схемами - чергування повільних і швидких епізодів. Водночас їхня музика, пройнята з одного боку властивим для української лірикоромансової пісенності мелодизмом, а з іншого - моторними танцювальними коломийковими ритмами, виразно утверджувала національний стиль оркестрового письма. Чи не найбільшу популярність принесли Вербицькому світські хори, у написанні яких вирішальну роль мало «соціальне замовлен-

ня». У Галичині XIX ст. серед різних прошарків населення - інтелігенції, міщанства, в священницьких домах - панував культ хорового співу. Співали скрізь: у побуті, на товариських зібраннях, святкових концертах. Особливою популярністю користувалися чотириголосні чоловічі «квартети» на зразок молодіжних патріотичних або ж застольних пісень. Однак українського репертуару такого типу було мало. Крім обробок народних пісень існували лише лічені твори оригінальних «квартетних» пісень. І Вербицький, як людина вельми чуйна до запитів молоді, активно заповнив цю репертуарну нішу. Його численні хори на вірші українських поетів, де ліричні мотиви («До зорі» сл. І.Гушалевича, «Жаль» сл. В.Шашкевича, «Поклін» сл. Ю.Федьковича та ін.) межують із заклично-патріотичними (найбільш показовий «На погибель» або «Дай, дівчино, нам шампана») одразу стали улюбленими і широко виконуваними. У властивому для індивідуального хорового стилю Вербицького, де загальноєвропейське поєднується з національним, написана й пісня-хор на слова Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». її поява в творчому доробку композитора не випадкова: зміст вірша відповідав світоглядним позиціям і творчій ментальності митця-патріота. До речі, його музичною інтерпретацією Вербицький виявився безпосередньо причетним до потужної хвилі патріотичного піднесення, що прокотилася по всій Україні під впливом віщого слова Тараса Шевченка. І ось чому: вірш П.Чубинського був надрукований у львівському літературно-політичному віснику «Мета» 1863 р. ( № 4, с. 271-272) без авторського підпису. Він відкривав добірку вміщених тут поезій Тараса Шевченка, і довгі роки сприймався галицьким середовищем (зокрема, очевидно, і Вербицьким) як твір Великого Кобзаря. Та композитор незабаром справді звернувся до творчості Шевченка. Написана для подвійного хору (мішаного і чоловічого), соліста і симфонічного оркестру епічна кантата «Завіщаніє» («Заповіт») належить до його наймасштабніших і найвидатніших композицій. Вона вперше прозвучала у Львові у 1868 році на святковому шевченківському концерті разом з іншим твором на цей текст тоді маловідомого молодого Миколи Лисенка. Так перетнулися творчі шляхи двох корифеїв української національної композиторської школи: одного, який був на вершині слави і завершував

свій мистецький шлях, та іншого, котрий тільки починав робити перші творчі кроки. Історія написання Вербицьким музики на текст «Ще не вмерла Україна» фокусує різні сторінки творчості композитора - хорової, інструментальної, театральної. Автограф цієї пісні, що зберігся і знаходиться у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки, написаний для голосу та гітари, хоча всі відомості про виконання пісні пов'язані з її хоровою версією. Михайло Вербицький був справжнім народним композитором, котрий тонко відчував дух і настрої громадськості. Саме цим пояснюється велика популярність його творів і насамперед стрімкий злет пісні-хору «Ще не вмерла Україна». Органічне поєднання піднесеної, вольової музики з бойовим змістом поезії Павла Чубинського відповідало волелюбним прагненням народу. Перше оприлюднення твору мало скоріше випадковий характер: його включили з дещо зміненими початковими словами «Ще не згибло Запорожжя» як вставний хор козаків до п'єси «Запорожці» К.Гейнча, поставленої у Львові у 1864 році Народним театром «Руської Бесіди». На повний голос, саме як піснягімн (створена буцім-то на слова Т.Шевченка) «Ще не вмерла Україна» прозвучала заключним номером під керуванням А.Вахнянина на першому на західноукраїнських землях концерті, влаштованому в Перемишлі у роковини смерті Тараса Григоровича 26 лютого (10 березня) 1865 року. З того часу почалося активне входження твору П.Чубинського - М.Вербицького у свідомість народу як символу патріотичних поривань і звершень. Його активне поширення на зламі XIX і XX ст. у різних національновизвольних осередках, зокрема, серед Січових Стрільців призвело до затвердження урядом Української Народної Республіки хору «Ще не вмерла Україна» Державним Гімном. Хоровим співом «Ще не вмерла Україна» завершилася 24 серпня 1991 року у Верховній Раді церемонія проголошення незалежної, суверенної і соборної Української Держави. Утверджений Конституцією статус пісні як офіційного державного музичного символу остаточно визначив почесне й вагоме місце твору в житті українського народу. У прекрасному записі Олександра Пономарьова, підхоплена тисячами й тисячами людей «Ще не вмерла Україна» неодноразово звучала на Майдані Незалежності під час Помаранчевої революції, вже вкотре демонструючи свою енергетичну силу і велич. Марія

ЗАГАЙКЕВИЧ 27

£СЖРЛ2)Л

юм

/зимоюв М4,о залишає людина по собі цьому світові? Єпітасрію на мармуровій плиті? ^Іам ять рідних. та близьких? можливо, щось більше?.. Леонід У-тьосов... Сьогодні це ім'я стало своєрідним брендом. якщо ми згадуємо про джаз часів Радянського Союзу, то поряд із знаними О ІА,срасманом та О.Лундстремом обов'язково називаємо його прізвище. 2005 рік зайвий раз дає нам прекрасну нагоду згадати про цю легендарну людину. Складовими творчості Леоніда ^тьосова був театр, пісня, джаз та розмовний жанр. 110 років тому Одеса подарувала світові великого митця.

спілкувався і яких шанував. Сумнозвісна «п'ята графа» все життя тяжіла над актором. Але ніхто не міг заборонити йому читати з естради оповідання Бабеля та ненависних можновладцям Зощенка, Аверченка...

«Ты одессит, Мишка!...» Як влучно ці рядки пасують саме Леоніду Утьосову! Щоб розуміти і відчувати Одесу, треба в ній народитися. Співак відчував її на генетичному рівні. Специфічний місцевий акцент, анекдоти, розіграші, афоризми, гумор були невід'ємною частиною його особистості.

а жаль, мені не судилося почути концерти Леоніда Осиповича «в живу». Та, дякувати долі, нам залишилися записи концертів, платівки, кінофільми, телевізійні виступи митця. Вважаю, що сьогодні важко чітко визначити, ким був Утьосов: співаком, диригентом, музикантом чи актором? Скоріш за все, вдало поєднував ці професії. Одразу згадується невмируща кінострічка Г.Александрова «Веселые ребята», по суті, перший радянський мюзикл, в якому молодий Утьосов співав своїм характерним, незвичним, ніби «надтріснутим», голосом відому пісеньку про праску або ж зворушливе: «Сердце, тебе не хочется покоя...» З а великим рахунком, саме цей фільм приніс йому народну любов, якої не відчував з боку влади. Під час святкування 15-річчя «Веселых ребят» режисер отримав орден, Любов Орлова - звання народної артистки, а Утьосов - лише фотоапарат, хоча саме співак знайшов і сценаристів, і авторів текстів пісень, і навіть плівку... Життя цієї талановитої людини сповнене парадоксів. Не маючи музичної освіти, він став одним з найпопулярніших співаків колишнього СРСР, а його голос впізнавали й слухали у найвіддаленіших куточках країни, в якій джаз кваліфікувався як «чуже нам буржуазне мистецтво». Леонід Утьосов у 1929 році створив і протягом багатьох років керував оркестром - славетним Теаджазом. Він писав вірші, пісні і залишив нам у спадок чудові мемуари, яскраві спогади про життя дореволюційної Одеси, НЕП, Велику Вітчизняну війну, театр Мейерхольда, «Театр революційної сатири», про людей, з якими 28

«Я родился в Одессе. Вы думаете, я хвастаюсь? Но это действительно так. Многие бы хотели родиться в Одессе, но не всем это удается. Для этого надо, чтобы родители хотя бы за день до вашего рождения попали в этот город. Мои - всю жизнь там прожили». «Секрет Одессы для каждого разный. Для одних море, солнце, лазурное небо. Для других напоминание о привязанностях к людям, которые дороги. Для третьих очаровательная специфика одесситов. Я считаю, что родился 22 марта, энциклопедия считает, что 21-го. Она энциклопедия - ей видней». Отже, 21 березня 1895 року в Одесі в родині Йосипа Климентійовича Вайсбена, що переїхав до Одеси з Херсона, з'явився малюк, якого батьки назвали Лазарем. (Вулиця Трикутна, на якій мешкала родина, сьогодні носить ім'я Утьосова). «Головою» родини була мати, Марія Мойсеївна - сувора і стримана в своїх емоціях, вона народила дев'ятеро дітей, четверо з яких померли в ранньому дитинстві. В с ю свою увагу батьки спрямовували на виховання дітей, аби вони зайняли гідне місце в житті. Це їм вдалося. Діти, окрім наймолодшого Лєді (так звали в родині Утьосова), отримали вищу освіту. З дитинства Утьосов любив музику. Одного разу, повертаючись додому, батько побачив, що його улюбленець Лєдя лежить на сходах і притискає вухо до дверей, з-за яких лунали звуки скрипки. Про це згодом Утьосов згадував: «Папа тоже любил музыку, хотя и не лежал рядом со мной под дверью у Горшберга. Когда приходили гости, он ласковым тихим голосом говорил: «Ледичка, а ну-ка!» Я уже знал, что должен петь арию Ленского. В фонографе не очень четко были слышны некоторые слова, так я пел, как слышал: «Куда, куда вы увалились,

златые пни моей весны?». И эти «пни» приносили солидный гонорар: за исполнение папа давал мне три копейки - для начинающего певца немалый гонорар. Правда, в то время я еще не знал, как разнообразно его можно истратить. Я еще ни о чем не мечтал». Восьмирічного хлопчика віддали до комерційного училища Файга, проте «гризти граніт науки» маленькому Вайсбену було нецікаво... Інша справа - музика! Саме тут Утьосов опанував перші сходинки музичного мистецтва: в симфонічному оркестрі училища він грав на скрипці, в оркестрі народних інструментів - на гітарі й балалайціпікколо. Проте справжню насолоду отримував від пісні. «Особенность моего исполнения, заключалась не столько даже в манере пения, сколько в слезах, которые градом катились из моих глаз: мне было мучительно жаль соловья. Слушатели поднимались со своих мест, подходили к самой эстраде, восторженно и удивленно смотрели на рыдающего «соловья». А у меня тогда и мысли не было, что когда-нибудь пение на эстраде станет моей профессией...». Якби Утьосов не став відомим співаком, то увійшов би в історію комерційного училища як єдиний, кого відрахували за погану поведінку й пропуски занять за всю тридцятирічну історію навчального закладу. Цей прикрий епізод в житті Лєді стався 1909 року... Але юнак сумував недовго - майже одразу почав виступати в цирку як гімнаст, а вже 1912 року - працювати у Кременчуцькому театрі мініатюр. Саме в цей період з'являється псевдонім Утьосов. А сталося це так. Якось Лєдя Вайсбен відпочивав на пляжі разом із одеськими колегами. Поруч загоряв артист Скавронський, який запропонував йому заробити два карбованці. Гроші тоді чималі, і, звичайно, співак погодився, тим більше, що нічого особливого не треба було робити - лише підіграти своєму знайомому в театральній мініатюрі. Згодом, за порадою Скавронського, Вайсбен і став Утьосовим. «Я бы охотно стал Скаловым, но в Одессе уже был актер Скалов. Тогда, может быть, стать Горским? Но был в Одессе и Горский. Были и Горев, и Горин - чего только не было в Одессе! Но кроме гор и скал должны же быть в природе какие-нибудь другие возвышенности. Холм, например. Может быть, сделаться Холмским или Холмовым? Нет, в этом есть что-то кладбищенское - могильный холм... Что есть на земле еще выдающееся? - мучительно думал я, стоя на Ланжероне и глядя на утес с рыбачьей хижиной. Боже мой, утесы, есть же еще утесы! Я стал вертеть это слово и так и этак. Утесин? Не годится - в окончании есть что-то простоватое, мелкое, незначительное... Утесов? - мелькнуло у меня в голове. Да, да! Утесов! Именно Утесов!». Можливо, ці зміни стали фатальними в його долі, адже відтоді кар'єра почала стрімко йти вгору. Починаючи з 1913 року, грав у одеській трупі К. Г. Розанова (Великий та Малий Рішельєвські театри), Херсонському театрі мініатюр, а з 1914 року пересувному театрі мініатюр «Мозаїка». Згодом йому довелося працювати і в Нікополі, і Александрову і Києві. Цей період життя Утьосова - багатий на події. Він познайомився з актрисою Оле-

ною Ленською, з якою прожив все своє життя. «Вона створила мене», - так згадував про свою дружину співак. У 1914 році у них народилась донька Едіт, єдина й улюблена донька Леоніда Осиповича. Саме тоді було знято заборону на межі проживання, й співак отримав нагоду переїхати до столиці. У 1917 році Утьосов перемагає на конкурсі куплетистів у Гомелі, і цього ж року організовує свій оркестр у Москві, з яким виступає в саду «Ермітаж». Паралельно в житті Леоніда Осиповича з'являється кіно. Наступні десять років - участь в оперетах, мюзик-холі, зйомки у Москві та Ленінграді. 1927 рік вносить суттєві зміни в життя вже доволі відомого актора, якого запрошують до Берліна й Парижа. Саме з цієї поїздки Утьосов привозить своє захоплення джазом. Там вперше Утьосов побачив виступи Моріса Шевальє. Найбільше вразила Леоніда Осиповича його манера спілкування з глядачем - майже інтимна. «Глядя на свободную манеру поведения музыкантов, на их умение выделиться на миг из общей массы оркестра, предстать индивидуальностью, я подумал: вот что мне нужно сегодня. И, наверное, нужно было всегда. Музыка, соединенная с театром, но не заключенная в раз и навсегда найденные формы. Свободная манера музицирования, когда каждый участник в границах целого может дать волю своей фантазии. Именно в таком вот джазе, если, конечно, его трансформировать, сделать пригодным для нашей эстрады, могли бы слиться обе мои страсти - к театру и к музыке». Утьосова переслідує ідея створення власного джазового оркестру. Перший публічний виступ колективу відбувся 8 березня 1929 року. До складу оркестру входило 10 музикантів: три саксофони (два альти та один тенор), дві труби, тромбон, рояль, контрабас, ударна група та банджо. 29

«Я требовал от них, чтобы они были не только музыкантами, но хоть немного актерами. Однако, если надо было сказать несколько слов, немного спеть, даже просто подняться с места, как тяжело они на это соглашались! Никогда не забуду, как милый, добрый Ося Горшкович ни за что не хотел опуститься на одно колено и объясниться в любви... даже не своим голосом, а голосом тромбона. Как он протестовал, как сопротивлялся, даже сердился, говоря, что не для того кончал консерваторию, что это унижает его творческое достоинство, наконец, просто позорит его». Так Леонід Осипович створив перший у Росії джаз, який театралізував пісню. З а 35 років свого існування склад оркестру неодноразово змінювався. Проте колектив можна було сміливо називати ансамблем солістів, в якому основними вимогами завжди залишалися професіоналізм музикантів та висока виконавська культура. Музиканти ставали акторами й пародистами... Хоча всі номери підпорядковувалися одній концепції, кожний с п р и й м а в с я глядачами як з а в е р ш е н а мініатюра. Перша програма називалась «Теаджаз». Популярність прийшла майже миттєво. Під час концерту Утьосов не лише диригував, а й виступав як конферансьє, «приправляючи» все піснями й танцями, грою на скрипці та декламуючи вірші. Такого раніше глядачі ніколи не бачили. Виступ починався знайомством, а закінчувався прощальною піснею, для трансляції якої на фасаді будівлі встановлювали гучномовці та кіноекран. (Для Утьосова таке поєднання різних жанрів в одній програмі не було чимось незвичним. Ще на початку 20-х років у виставі «Від трагедії до трапеції» він виявив себе синтетичним актором. Дія тривала 6 годин, під час якої артист проходив шлях від Федора Раскольникова до царя Менелая з оперети «Прекрасна Олена», грав на скрипці, співав, акомпануючи собі на гітарі, танцював у парі з балериною та робив блискучі вправи на трапеції). У ці роки Утьосов захопився й так званим «місцевим фольклором», що було надто небезпечним і могло призвести до негативних наслідків. Проте співаку вдалося наповнити пісні іронією, знявши з них флер злодійської романтики. І вже на початку 30-х років на прохання актора В.Лебедєв-Кумач написав нові тексти до вже відомих «Мурки» та «Подружки», які перетворилися на пісні «Біля вікна» та «Джаз-вболівальник». Уміння перевтілюватись у пісні, створювати правдивий музичний образ дозволяли Утьосову стати зрозумілим і близьким людям різних художніх смаків. Уже через рік, у 1930-му, з ' я в л я є т ь с я друга програма оркестру «Джаз на повороті». Композитор Ісаак Дунаєвський створив чотири рапсодії російську, українську, єврейську та радянську, в яких по-новому зазвучали відомі мелодії «Во субботу в день ненастный», «Віють вітри». В подальшому такі фольклорні елементи Утьосов використовував досить часто, мотивуючи це походженням джазу саме з фольклору, хоча й негритянського. Справжнім гумором була сповнена програма оркестру 1933 року, «Музичний магазин» (композитор - І.Дунаєвський). Джазову обробку одержали такі класичні твори, як «Садко» М.Римського-Корсакова, «Риголетто» Дж.Верді, «Кармен» Ж.Бізе, «Євгеній Онєгін» П.Чайковського, і ставлення до музичного матеріалу не спотворювало класику, а було зворушливим і добрим. Цього ж року Леонід Осипович на Всесоюзному конкурсі читців отримав премію разом з такими майстрами художнього слова, як Д.Журавльов, В.Качалов, В.Хенкін. ЗО

У 1936 році вперше на сцені разом з Утьосовим починає виступати й Едіт, яка на цей час встигла закінчити театральну студію Симонова й стати актрисою театру ім.Вахтангова. Критика до виступів молодої співачки поставилась нещадно. Леонід Осипович хворобливо сприймав зауваження преси, вважаючи доньку талановитою, артистичною співачкою. Згодом, уже після війни, Едіт створила власний оркестр, після чого нападки журналістів припинилися. «Песни моей Родины» - таку назву мала програма 1937 року, що складалась із двох відділень. До першого входили пісні часів громадянської війни «Тачанка», «Полюшко», а до другого - ліричні й комедійні. В 1939 Утьосов взявся за перо й написав свою першу книжку «Записки актера», тоді ж відбувся запис кіноконцерту «Параход», в якому Леонід Осипович співав, грав й диригував оркестром. Сьогодні ця стрічка по праву вважається першою спробою сучасного відеокпіпу. Велика Вітчизняна війна відкорегувала життя оркестру. З'являється програма «Бий ворога!», з якою актори виступали на фронті. Вперше виконано пісні «Жди меня», «В землянке», «Темная ночь», «Мишкаодессит», сатиричні антифашистські частівки «Гадам нет пощады!». Саме під час війни Утьосов отримав звання народного артиста Р Р Ф С Р . Леонід Осипович не відсиджувався в евакуації, його колектив постійно виступав на передовій, активно реагуючи на найменші зміни в перебігу подій. Його пісні звучали по радіо, у шпиталях, медсанбатах, у тилу й на фронті, підтримуючи воїнів, додаючи їм сили. Щире, натхненне, темпераментне виконання зробило Утьосова одним із найпопулярніших співаків Радянського Союзу. Війна, яку пережив оркестр разом із Утьосовим, багато що змінила в напрямку його діяльності. Поруч із сатиричними творами, пародіями в програмах з'являються п'єси С.Прокоф'єва та К.Дебюссі. 1958 рік приніс співаку ще одне розчарування. Режисер «Веселых ребят» випустив телевізійну версію кінострічки, але вже з музичними номерами у виконанні іншого актора. Треба віддати належне працівникам телебачення і, звичайно, глядачам вони не погодилися з таким рішенням, і Г.Александров змушений був повернутися до першого варіанту. У 1966 році на концерті Утьосову стало погано. Він вирішив завершити свої виступи на сцені. Помирає його дружина. Захворіла на лейкемію донька Едіт. Останні 16 років співак писав мемуари, видав свою другу книгу «Спасибо, сердце!». Фактично він залишився самотнім. 9 березня 1982 року, незадовго до свого 87-річчя, в підмосковному санаторії «Архангельське» Леонід Осипович помер. Віддати шану своєму кумиру прийшли тисячі прихильників актора. Щ е на початку кар'єри Леоніда Осиповича деякі музикознавці відзначали відсутність вокальних даних у співака. На що Утьосов із притаманним йому гумором говорив : «Я співаю не голосом - я співаю серцем!». І це відчували його шанувальники, для яких, за великим рахунком, було байдуже, чи є у артиста диплом, освіта. «Глядач голосує ногами!»... Ця незаперечна істина підтверджувалася постійними аншлагами, що супроводжували кожен виступ артиста! Якщо його творчість зворушує - в ній присутні справжні почуття, емоції, його Душа, його Серце! Завдяки саме цим якостям Леонід Утьосов став символом епохи, чи скоріше епохою в музичному естрадному мистецтві. Ільїна

ГЕНСІЦЬКА

рецензії. ОІЖйи

ещодавно у видавництві «Молодь» побачило світ цікаве видання «Співоче поле України», підготовлене за Програмою випуску соціально значущих видань (упорядник - Борис Артемчук). Це своєрідна енциклопедія національної пісенної творчості - професіональної і народної. Як зазначив у вступній статті до книги народний артист України Анатолій Мокренко, «мета цього видання - хоча б частково задовольнити одвічний потяг українця до своєї пісні, до співу як оберега національної ідентичності, джерела життєвої стихійності, могутнього засобу мобілізації духовних сил». Пригадаймо ту енергетику, яку несли в маси наші виконавці - Тарас Петриненко, Руслана, Марія Бурмака - під час Помаранчевої революції, виконання Гімну України Олександром Пономарьовим. Патріотичний запал був у кожного присутнього на Майдані. «Співоче поле України» складається з розділів »Слава Україні», «За Україну, за її волю», «Вітер з гаєм розмовляє», «І шумить, і гуде», «Нова радість стала», об'єднаних пат-

Марія Загайкевич

огдана Фільц належить до тих щасливих авторів, чия музика постійно звучить у концертах і на фестивалях, по радіо і на телебаченні, в дитячих садочках і консерваторіях. Унікальність композиторського таланту мисткині полягає в тому, що її твори залюбки виконує і малеча, і ті, хто вирішив опанувати музичну науку, і професіонали, увінчані високими званнями. Композиції Богдани Михайлівни звучать в Естонії, Латвії, Росії, Вірменії, Польщі, Німеччині, Аргентині, США (композиторка нещодавно побувала там з авторськими концертами) і користуються неабиякою популярністю. її доробок налічує понад 350 творів, серед яких композиції для симфонічного оркестру («Верховинська рапсодія», Фортепіанний концерт), фортепіанні цикли «Карпатські новелети», «Лемківські варіації», «Київський триптих», «Візерунки», «Музичний калейдоскоп», романси на слова Т.Шевченка, І.Франка, М.Рильського та інших українських поетів, обробки народних пісень, хорові твори для різних складів, багато вокально-хорової та інструментальної музики для дітей.

ріотичними, історичними творами, піснями та романсами про рідну землю, дружбу, кохання; є тут жартівливі, дитячі та колискові пісні, а також колядки, щедрівки, веснянки. Чимало з них широковідомі, але є й такі, що з 20-х років минулого століття з різних причин не друкувалися. Кожен, хто придбає цю збірку, знайде в ній пісню до душі. Окремий розділ видання «Митці української пісні» розповідає про тих, хто створював і виконував ці пісні. Розділ ілюстрований фотоматеріалами про співаків, композиторів, колективи, які натхненно популяризували і зберегли для нащадків перлини національної творчості. Тут є відомості про Є.Адамцевича, І.Алчевського, М.Антоновича, тріо сестер Байко, хор «Гомін», В.Барвінського, М.Березовського, А.Веделя, М.Вербицького та багатьох відомих українських співаків і композиторів, хормейстерів... Перед читачем - багатовікова історія української пісні, що супроводжувала не одне покоління наших співвітчизників, для яких вона завжди була джерелом натхнення і духовності.

ІЛДедрий ужинок

Звичайно, пріоритетне місце належить вокальним композиціям. Б.Фільц - також автор монографій «Хорові обробки українських народних пісень»(1965), «Фортепіанна творчість В.Косенка» (1965), «Український радянський романс» (1970), «Гармонія солоспіву» (1979) та ін., нею написані розділи до «Історії української музики», численні статті і розвідки. Про всі грані неповторного таланту Богдани Михайлівни широкий мистецький загал має можливість довідатись із монографічного дослідження відомого музикознавця, доктора мистецтвознавства, професора Марії Загайкевич «Богдана Фільц. Творчий портрет», що побачила світ у тернопільському видавництві «Астон» за сприяння Головного управління культури і мистецтв КМДА. У книзі вперше подаються відомості про галицький родовід композиторки, описані роки безхмарного дитинства в родині відомого яворівського адвоката й просвітителя Михайла Фільца та його вірної помічниці дружини Ярослави (з Рудницьких). У 1939 році сім'я зазнала репресій, загинули батьки, проте драматичні сторінки сирітства й нестатків дещо пом'якшувалися опікою родичів, серед яких була і славетна українська художниця Ярослава Музика (саме її пензлю належить портрет юної Богдани, що зберігається у Львівській картинній галереї, - він прикрасив обкладинку книги). Роки навчання у Львівській десятирічці та консерваторії, спілкування зі славетними С.Людкевичем, М.Колессою, А.Кос-Анатольським сприяли формуванню творчої особистості композиторки. У наступних розділах видання розглядається творчий доробок Б.Фільц, згрупований за жанровими ознаками. Фаховий аналіз композицій викладено досить жваво й

зрозуміло читачеві з різною професійною підготовкою. Багаторічна співпраця героїні книги та її біографа у ІМФЕ, їх щира дружба зумовили не лише обізнаність автора з «предметом дослідження» та її оточенням, а й допомогли знайти вірний «тон» викладу, особливу, теплу інтонацію. Поява на музикознавчому небосхилі монографії про Богдану Фільц, що здобула високі оцінки фахівців, робить честь її авторові. Дослідження творчості Богдани Фільц продовжили молодші колегимузикознавці. Так, у Кривому Розі побачила світ праця В.Бєлікової «Оптимізм високого мистецтва» унікальне комплексне видання, де, окрім характеристики життя і творчості, опубліковано найвідоміші твори композиторки та багато фотодокументів різних років. Дослідниця обрала напрочуд вдалу форму для популяризації творчості сучасного композитора серед шкільної молоді та юнацтва. Фортепіанна та хорова творчість Богдани Фільц - предмет дослідження музикознавців з Дрогобича Л.Мазур та О.Фрайт. їхня брошура стане у пригоді педагогам та керівникам музичних колективів, які вирішать прикрасити свій репертуар її композиціями. «В особі Богдани Фільц маємо цікавого, оригінального композитора, яким може гордитися наша музична громадськість...», - написав колись Микола Колесса. Наведені тут праці про неї - яскраве тому підтвердження. Сьогодні Богдана Фільц, сповнена ідеями нових творів і музикознавчих розвідок, пише статті, готує до публікації збірки композицій. Отже, впевнена, на музикознавців-дослідників її творчості чекає ще багато роботи. Ірина СІКОРСЬКА 31

орушення авторських прав - це величезна проблема, особливо в контексті музичного мистецтва. Так, наприклад, наблизитися до стандартів держави зі статусом ринкової економіки Україні серйозно перешкоджає поширене «аудіо-піратство». Саме воно є одним із засобів присвоєння певного творчого надбання та збагачення за рахунок нелегального оперування ним. Проте, як мовиться, «не все так погано в нашому домі». Сьогодні, принаймні, вітчизняні митці мають змогу звернутися за кваліфікованою порадою до спеціалістів, які здатні забезпечити захист авторських та суміжних прав різних представників музичної сфери. Мова піде про Всеукраїнське об'єднання «Оберіг», що на українському музичному ринку представляє інтереси не тільки авторівкомпозиторів та виконавців, а й виробників фонограм та відеограм. Особливістю об'єднання є його різноформатна діяльність - починаючи з 1997 року, «Оберіг» виконує функцію ще й рекордннгової компанії. Відтак запроваджено розгалужену видавничу систему, яка здійснює підготовку та випуск у світ фонограмних проектів, їх оптовий продаж. Фахівці працюють у кількох напрямках: створено окреме видавництво «Оберіг XXI», що займається традиційною сучасною та народною українською музикою, пропозиції академічних та джазових музикантів розглядає «Симфокаре», а філія «Підприємство простір» записує диски з популярною українською музикою. Сьогодні в активі об'єднання - понад вісімдесят випущених компактів вітчизняних виконавців, зокрема Ніни Матвієнко, Раїси Кириченко, Марії Бурмаки, Олександра Білаша, Марії Миколайчук... Серед колективів академічного спрямування 32

<«м фаворитом у плідній співпраці з «Оберегом» є Національний ансамбль солістів «Київська камерата», який, окрім кількох власних дисків, має чимало записів у виконавському тандемі з іншими музикантами. Взагалі, аудіо-класика складає основу у роботі компанії. Заплановано серію «Перлини минулих століть», у рамках якої вже реалізовано диск з вокальним циклом Миколи Лисенка «Музика до «Кобзаря» та народними піснями, записаними композитором власноруч. Щоправда, замість фортепіанного звучання їх представлено в інтерпретації камерного оркестру. Творча група, що працювала над цим проектом, ввела у компакт додатковий трек - відеограму для комп'ютерного зчитування, на якій зафіксовано онуку композитора Раду Лисенко та інших учасників вечора пам'яті класика, проведеного у 2001 році. У минулому році вийшло довгоочікуване видання у форматі С Б творчого спадку метра

від почутого: «Його пісні ніжні й прекрасні, як білі лебеді. Кого не полонить це прозоре, напівказкове джерело вокалу, ім'я якому - Костянтин Огневий?» Справді, бездоганну співочу культуру, принаціональної вокальної родну музикальність чи школи Костянтина Огне- не найкраще розкриває вого. Ще у 2001-му, ювісаме вокальна мініатюра. лейному для співака році На диску поряд з пісня(йому виповнилося б 75), ми О.Білаша, П.Майбодружина Костянтина роди, В.Івасюка, Я.ЦегДмитровича запропону- ляра звучать народні вала «Оберегу» ствоперлини - «Стоїть гора рити серію компакт-дисвисокая», «Ґандзя», «Поків з добірки українвій, вітре, на Вкраїну». Та ських, російських, сучас- чи варто слідкувати за них пісень. Однак на той всіма змінами стилістиччас виникли труднощі з них нюансів музики, кофінансуванням. Нещоли розчиняєшся у вирі давно втілення цього мелодій, які, здається, проекту стало можливим співає не голос, а душа - музичне видавництво талановитого українця. «Оберіг XXI» спільно з Музичне видавництво Міжнародним Соломо«Оберіг» ретельно обновим Університетом мірковує перспективпрезентувало перший ність своєї продукції, надиск під назвою «Пісні магаючись віднайти неУкраїни». Те, що своєрідфінансування ний вокальний цикл обхідне пам'яті співака розпоча- для виходу цікавого альбому. Найближчим часом то саме з української пісні, є цілком природним. буде випущено СБ-проект з музикою Ігоря ІІІаБлизько 200 записів Огмо та диск з хоровими невого на радіо, які часто звучали в ефірі, зокрема творами у виконанні хору «Хрещатик». пісні «Чорнобривці» та «Ніч яка місячна», — заУважно спостерігаючи пам'яталися слухачам за новинками у фоногособливо проникливим, рамному арсеналі українсповненим глибокого ліських виконавців, відзнаризму виконанням. На- чу нещодавну появу родна артистка України сольного диска примаЄвгенія Мірошниченко донни Національної опеподілилася враженнями ри України Світлани Добронравової. Цей альбом став своєрідною віхою в її оперній кар'єрі. На диску представлено розмаїту палітру славнозвісних арій Джузеппе Верді, Джакомо Пуччіні та інших композиторів. Родзинка таланту Добронравової - це акторська переконливість у створенні складних, драматично наснажених вокально-сценічних образів в операх «Аїда», «Джоконда», «Турандот», «Набукко», «Катерина Ізмайлова». Цей альбом стане у пригоді молодим співакам і принесе задоволення всім шанувальникам таланту Світлани Добронравової.

сумісшщтом»

Тетяна КОНДРАТЮК

УКРАЇНА 4'ОНГОВИЧ ( ін

УКРАЇНА

О*«*1**

оАОЛ)