Page 1

Випуск 5 Березень 2012 Розмова з Евою Доманською про історію, теорію, сучасну гуманітаристику, академічне життя Спостереження › Альтернатива є! Тягар історії, демократія, політика, розумники та життя літніх людей На шляху до Євро-2012 Львівський футбол Культура міст Кіно на крилах та мистецтво для короля


Europa als Lebenswelt und Lebensraum Європа як світ і простір для життя


Зміст Центрівські зустрічі Розмова з професоркою Евою Доманською про історію, теорію, сучасну гуманітаристику, академічне життя  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .   5 O historii, teorii, współczesnej humanistyce i akademii, z profesor Ewą Domańską rozmawiają dr Olena Betlij i dr Kateryna Dysa . . . . . .   20 Володимир Склокін Деколонізація східноєвропейської гуманітаристики . . . . . . . . . . . . . . .  35 Спостереження › Альтернатива є! Єгор Стадний До проблеми «тягаря» історії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  50 Володимир Гушулей На шляху до створення Європейського фонду на підтримку демократії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  56 Лілія Ревак Вишеградська група: обгортка без наповнення? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  60 Олена Коваленко «Smart is the new sexy»? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  67 Ірина Ковальчук Старість — це радість! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  73 На шляху до Євро-2012 Іван Гаврилюк Як поляки з українцями у Львові в футбол грали . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  79 Культура міст Оля Гнидюк Мистецтво для короля: останній польський король і перша англійська публічна галерея . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  86 Ольга Лось Кіно на крилах . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  91


Центрівські зустрічі

Розмова з професоркою Евою Доманською про історію, теорію, сучасну гуманітаристику, академічне життя Спілкувалися Олена Бетлій і Катерина Диса Ми б хотіли розпочати нашу розмову із запитання, яке продов­ жить Ваше само-інтерв’ю, з яким читачі можуть бути знайомі. Там Ви розповідали історію свого зацікавлення теорією історії, дисципліною, яка видається нам, як неспеціалістам, такою, де традиційно домінують чоловіки. Тому те, що жінка-історик зацікавилась такою ділянкою, видається нам дещо незвичним. Чи мог­ли б Ви розповісти нам про свій досвід жінки-теоретика історії? Що ж, я дуже завдячую підтримкою професорові Єжи Топольському, який не був женоненависником і дуже цінував жінок. Його семінари були відкритими для всіх, і  участь у  них брали жінки, які писали магістерські, докторські чи габілітаційні роботи з економічної історії, історії культури чи теорії історії. Професор часто казав, що є феміністом, бо любить жінок. За цим недоречним, на думку феміністок (якби вони про це дізналися), жартом, проте, стояла справжня повага і підтримка жінок, Розмова з професоркою Евою Доманською

5


яких він визнавав за цікавих інтелектуальних колег, від яких можна чогось навчитися. Проте, справді, найбільший вплив на формування мого наукового профілю й інтелектуальної особистості мав Гайден Вайт. Не останню роль відіграли перебування на стипендіальних програмах у Голландії (Університет Ґронінґена), а також у Сполучених Штатах (Університет Каліфорнії у  Берклі, Університет Корнелу, Стенфордський Університет), де — принаймні в тих осередках, де я перебувала — не йшлося про «статеві упередження». Вайт, батько англо-американського наративізму, також дотримувався анти-патріархальних позицій. Однаковою мірою він підтримував як жінок, так і чоловіків. Імена дослідників і дослідниць, яких він навчав і промотував, говорять самі за себе. Серед них: Джудіт Батлер, Джеймс Кліффорд, Анжела Дейвіс і  Донна Гаравей. Вони всі — дослідниці, котрі досягли всесвітнього визнання і визначили тенденції у сучасній гуманітаристиці, але водночас, вони є активістами рухів за права меншин і феміністичних рухів. Вайт полюбляв повторювати: вчись бунтувати. Він також скрупульозно підходив до дотримання засад добрих традицій у науці. Як і Топольский, Вайт є прикладом завзятої і цікавої інтелектуальної праці, яка є для нього покликанням, а не способом зробити кар’єру. Мені дуже пощастило зустріти таких чудових вчителів — чоловіків з таким авторитетом, знаннями і позицією, які саме в такий спосіб ставилися до жінок. Чи Ви є єдиною жінкою в Польщі, яка займається теорією історії? Звісно, ні! Я востаннє нарахувала, якщо йдеться про дослідників, які мають у Польщі ступінь доктора гуманітарних наук за спеціальністю теорія чи методологія історії, то на сьогоднішній день таких є 24 особи, серед них — сім жінок. Як на таку вузьку спеціалізацію — це непогана пропорція. Наприклад, у Любліні є дуже шанована габілітована докторка Анна Зембінска-Вітек, спеціалістка з історичних музеїв, яка свого часу перебувала на стипендіальних програмах Принстонського університету, а також

6

Центрівські зустрічі


Музею Голокосту у Вашинтоні; докторка Анна Залевська, яка займається теорією джерел (зокрема, археологічних), серед іншого, перебувала на стипендії у Стенфордському університеті, а також у Парижі; історією ідей також займається докторка Ева Сольська. Ці дослідниці писали докторські у професора Яна Поморського (Університет Марії Склодовської-Кюрі, Люблін). Якщо йдеться про познанський осередок, то там є (майже габілітована) докторка Марія Солярська, яка займається французькою історіографією жіноцтва і  матеріалістичним фемінізмом у  Франції; також докторка Кароліна Полясік-Вжосек, котра займається історичною антропологією. Керівником їхніх докторських робіт був професор Войцех Вжосек. Також у  Кракові є габілітована докторка Марта Курковська-Будзань, спеціалістка з соціальної історії, авторка чудової книги «Антикомуністичне збройне підпілля на Білосточчині» (Краків, 2009). Керівником її роботи був професор Кшиштоф Заморський з Ягеллонського університету. Як бачимо з цих коротких підрахунків, якщо йдеться про теорію історії у Польщі, то жінки добре представлені у цій дисципліні. Що Ви можете сказати про майбутнє теорії історії? Якою є ситуація з цією дослідницькою галуззю у Польщі? Вчора (під час публічної дискусії) Ви казали, що у  Сполучених Штатах теорія історії не є обов’язковим предметом для істориків. Проте у Польщі, завдяки професорові Топольському і  його школі, існує багата традиція теоретичних досліджень. Як сьогодні розвивається ця традиція, і як Ви бачите її розвиток у майбутньому? Чи теорію історії вивчають всі студенти — майбутні історики? В Україні теорія історії не існує як окрема дисципліна, хоча ми і намагаємося розвивати цей напрямок в рамках магістерської програми кафедри історії Києво-Могилянської Академії. Проте, можна сказати, що в Україні спеціалістів в цій галузі бракує. У 60-х і 70-х роках говорили про познанську методологічну школу (так звану польську течію марксизму), яку поряд з Єжи Ґєдиміном, Єжи Кмітою і Лешеком Новаком заснував також і Єжи Розмова з професоркою Евою Доманською

7


Топольський. Ця школа відіграла дуже важливу інтелектуальну роль в контексті специфічної політичної ситуації сучасної доби. Вона виконала свою місію і померла природною смертю. У великих професорів лишилися учні, які, певна річ, надихаються ідеями своїх вчителів, але водночас вибудовують власну систему мислення. У них немає спільної програми, методологічних підходів чи дослідницької тематики. До того ж, вже не існує великих професорів масштабу Топольського. Проте, повертаючись до теорії історії: свого часу Франк Анкерсміт у статті «Постмодерністська “приватизація” минулого» написав, що «історія як храм, до якого кожен історик додає кілька цеглин для більшої слави спільного починання, поступилася місцем історії як метрополії, де кожен іде своїм шляхом і займається своїми справами». Я думаю, що цей процес торкнувся і теорії історії. Дослідження в цій галузі у багатьох наукових осередках проводять дослідники, котрі працюють над багатьма різними темами і використовують різні підходи. Різноманітність ця є творчою, і мені здається, що розвитку цієї дослідницької галузі сприяє ситуація (чи швидше — сприяла, особливо, у контексті постмодерністського інтелектуального клімату). У Польщі є три провідні центри теоретичної історичної думки: Познань, Люблін і  Краків. Проте, лише у  Познані програма історичних студій містить багато обов’язкових курсів, які пов’язані з теоретичними проблемами історичної науки. Так, на першому році навчання історики починають від «Вступу до історії», на третьому році мають обов’язковий курс «Методологія історії», а також «Історію історіографії», потім вони мають курс з «Логіки і риторики історичного наративу». В межах додаткових курсів студенти можуть відвідувати заняття зі «Вступу до методології гуманітарних наук». Для студентів магістерського рівня передбачена спеціальність «Методологія історії». Це щодо Познані, але вже у Лодзі, де також сформувалася хороша традиція досліджень з історії історіографії, і де викладає професор Рафал Стобецький, учень прекрасного історика історіографії Анджея Фелікса Ґрабського, є лише предмет «Історія історіографії

8

Центрівські зустрічі


з елементами методології історії». А поза тим, залежно від центрів, кількість курсів і їх характер різняться. З огляду на те, що діється в сучасній гуманітаристиці, теорія історії є надзвичайно важливою. Просто незамінною. Дещо відійду від основної теми: найкраще розвиваються ті дисципліни (як можна побачити з того, що до них звертається і історія), які мають міцну теоретичну базу і можуть виробити власну теорію: соціологія, антропологія, археологія, яка завдяки теорії виокремилась в окрему дисципліну. Зверніть увагу на те, що археологію трактували як молодшу сестру історії (або дисципліну, прикріплену до антропології). Серед іншого, завдяки Яну Годдеру, всесвітньо відомому археологові (а також теоретикові і практикові), археологію було виділено в окрему дисципліну (дивіться його книгу Reading the Past, «Прочитання минулого»). Звичайно, я не вважаю, що всі історики мають цікавитися теорією. Я також далека від переконання, що методологи мають повчати істориків, як їм займатися історією. Така тенденція нормативної методології була характерною для часів панування марксизму і, зрештою, через це методологія історії лишилася в  навчальних програмах як окремий курс. Таким чином, сильна позиція методології історії в Польщі (як і в інших країнах Східної Європи і Росії) є регіональною особливістю, що, між іншим, була пов’язана з нормативним підходом до розуміння її завдань після Другої світової війни. Методологія історії мала постачати дослідницькі директиви, виведені з історичного матеріалізму, які б стосувалися відбору фактів, їх пояснення і оцінки. Сьогодні такої ситуації вже не існує, а методологи історії займаються проблемами результатів дослідницької роботи історика, наприклад, історичного наративу, історичної репрезентації, історичного досвіду, епістемологічними проблемами (історична правда, об’єктивність/суб’єктивність, статус історичного факту, співвідношення між фактом і  подією), співвідношенням між історією і  пам’яттю, історичним мисленням тощо. Натомість, я рухаюсь в іншому напрямку: вважаю, що зазвичай — в контексті панівної після доби постмодернізму парадигматичної Розмова з професоркою Евою Доманською

9


прогалини — історики найбільше потребують творення хоча б зачатків власної теорії. Істориків навчають на прикладі теорій, створених в межах інших дисциплін і їхнього застосування, але не навчають, як створювати власні теорії. З особистого викладацького досвіду я знаю, що пересічний студент-історик третього року навчання, якого я на заняттях з методології історії навчила базових елементів творення теорії (формування визначень, створення інтерпретаційних категорій, визначення тези, вміння узагальнювати), здатний збудувати чітку категоріальну сітку для свого case study. Я повторюю своїм студентам, що історія починається там, де закінчується google, і що історія — не компіляція і не переказ наявної літератури з цього предмету (яку, очевидно, теж належало б знати), а дослідження. Крім того, я популяризую «практичну методологію», що відрізняється від методології історії, котру сприймають як відгалуження наукової методології. Оскільки цей різновид методології трактує історіографію інструментально, покликаючись винятково на запозичені в неї приклади, аби підтвердити створену (чи радше «вигадану») теорію. В такий спосіб дізнаємося про історію/історіографію лише те, що дозволяє накинута на емпірику, наче сітка, теорія. Але все-таки дійсність (історичне минуле) значно цікавіша і багатша за теорію. Треба дозволити емпіриці говорити за себе. Ясна річ, я в жодному разі не стверджую, що історик має братися до досліджень, перебуваючи у стані теоретичної tabula rasa. Очевидно, що він має бути більш-менш свідомим щодо основних принципів, якими треба керуватися при виборі проблеми, підборі матеріалів, способі пояснення тощо. Втім, йдеться про те, щоб відійти від інструментального трактування теорії і намагатися під час аналізу дослідницького матеріалу використовувати власну інтерпретаційну схему. Маю надію, що майбутнє буде доброзичливішим, якщо йдеться про наведення мостів між істориками-практиками і істориками-теоретиками. Теоретики інфантилізують істориків, а історики ігнорують теоретиків. Та перш за все, я покладаю великі сподівання на згадану вище можливість навчати

10

Центрівські зустрічі


студентів-істориків, як будувати теорії. З одного боку, я навчаю студентів у пошані до емпірики і історичних джерел, а з іншого — заохочую їх до теоретичних рефлексій. Вони надзвичайно тішаться, коли їм вдається запропонувати цікаві інтерпретаційні поняття чи «створити» джерела (тобто, наприклад, скласти опис нагробків чи провести інтерв’ю зі свідком історії). Тоді вони відчувають, що не репродукують знання, а  продукують його. Це їх дуже стимулює. І дослідження стають їхньою пристрастю. Такий підхід вивільняє їхню творчість і уяву. Звичайно, йдеться про тих студентів, для яких історія є покликанням. Все ж постає питання: якщо робота історика містить забагато теорії, тоді хто зможе її прочитати? Ми постійно згадуємо про успіх книги Тимоті Снайдера «Криваві землі», яка не містить жодної теорії, а  позатим все-одно стала бестселером. Звідси питання: для кого пишуть історики? Хто є тим читачем, якому доведеться прочитати історичну працю, що базується на теорії, чи навіть пропонує якусь власну теорію? В рамках програми «Mistr» (Фундація Польської Науки) я керую проектом, що має назву «Рятівна історія» і мені здається — скажу хитромудро — що історію треба рятувати від істориків. Яким чином? Наприклад, часто, коли історики звертаються до теми локальної історії (пишуть історію села чи ґміни), вони роблять це за вказівкою влади ґміни чи місцевого самоврядування. Вони пишуть історію села, яка потім опиняється на полиці, а сама громада (сільські мешканці) нічого з того не отримує. Я, своєю чергою, знаю такі проекти, де молоді історики, студенти чи докторанти, котрі походять з малих населених пунктів, починають відстежувати минуле. Наприклад, один натрапив на певного фотографа, який мав старі фотопластини знімків міжвоєнного періоду, і почав за ними ідентифікувати людей. Потім брав інтерв’ю у родин цих людей — і з того вийшла книжка, яку роздали мешканцям цієї місцевості, котрі прийшли на її презентацію. Це і є рятівна історія: спасіння історії для членів Розмова з професоркою Евою Доманською

11


певного соціуму. Більше того — я заохочую студентів створювати Інтернет-портали, на яких би вони розміщували історичні джерела, знімки, фільми. Заохочую, щоб вони робили документальні знімки пам’яток, будівель, що руйнуються, цвинтарів, аби записували інтерв’ю зі старшими людьми — і все це робили загально доступним в Інтернеті. Студентам це подобається, вони мають відчуття спасіння минулого, знають, що це не є відтворювальна історія, а значно більше, і в першу чергу, що роблять це не для себе, не для того, аби написати магістерську роботу, але також роблять щось для спільноти, з якої походять. Крім того, поряд з великими успіхами, вони навчаються і набираються такої необхідної, і часто важкої дослідницької компетенції. Вони працюють з різними типами джерел: архівними документами, усними і візуальними джерелами. Що більш вони творчі, то краще. Це одна з можливостей, як зробити історію відкритішою для потреб суспільства, а не тільки для потреб абстракцій, таких як нація чи держава. Це і є «living history» (жива історія), з якою ми стикаємося чи не щодня, яку творимо і на яку впливаємо. Якщо ми трохи повернемось до теми теорії, чи не могли  б Ви назвати топ-5 робіт з теорії історії, які кожен історик мав би прочитати, і які є найвпливовішими на сьогоднішній день? Питання про канон є доволі складним. Беручи до уваги англоамериканську традицію, якою я займаюсь, я б назвала наступні: «Ідея історії» Коллінгвуда і «Метаісторія» Вайта. Порадила б також вже класичні праці Франка Анкерсміта, Артура Данто, Домініка ЛаКапри, Льюїса Мінка, Габріель Шпігель і Джоан Скотт, а з молодших дослідників — Санда Коена, Кріса Лоренца, Кіта Дженкінса, Алана Манслоу, Ненсі Партнер, Енн Ріґні, Аллана Меґілла. Проте, я не впевнена, чи з огляду на сьогоденні потреби, ці праці є найважливішими, оскільки вони є класиками і представляють підходи конструктивістські і наративістські. Найцікавішим і найкреативнішим дослідником сучасності, який займається теорією історії , я вважаю постколоніаліста Діпеша

12

Центрівські зустрічі


Чакрабарті, котрого на сьогодні вважають одним з найкращих світових істориків. Якщо ж ідеться про польські приклади, канонічним і позаконкурентним і надалі, безперечно, залишається Топольський і його трилогія: «Методологія історії», «Теорія історичного знання» і «Як пишеться і розуміється історія». Його ідея парадоксу історичної правди, концепції позаджерельного знання, історіографічних міфів, історичного джерела і історичного наративу — все це є фундаментальним для підготовки істориків. Ви згадували про автопровінціоналізацію Східної Європи. Як з  цією проблемою справа у  Польщі? Наприклад, в  Україні Вашу книжку інтерв’ю «Encounters», видану 1998 року й  перекладену російською 2010 року, сприймають як дещо нове. Чи відчутна в  Польщі настільки значна часова лакуна в  адаптації західних праць з гумані­та­ристики? Звичайно, відставання є, тобто є зсув, як мінімум, у десять років. У  Сполучених Штатах найзапекліші дискусії навколо постмодернізму точилися у 1980-х роках. У Польщі — у 1990-х, а у вашій країні вони ще й досі тривають. Також існує відчутне буксування у перейманні ідей, що походять з Західної Європи і США. З певної точки зору це природньо, і коли я говорю про помітне парадигматичне відставання у кілька років, то це не означає, що я вважаю, що всі мусять закинути Вайта і Анкерсміта і переключитися на читання Гаравей чи Латура. Зовсім навпаки. Від початку своєї дослідницької роботи, я цікавилася авангардом теорії історії (і гуманітаристики загалом). Це ж те саме дослідницьке поле, що було представлене в історичних рефлексіях ХІХ ст. Тому мене завжди дивувало, звідки береться такий опір до дослідницьких «новинок». Я також розробила для себе поле зацікавлень, яке можна описати як порівняльна теорія гуманітарних і соціальних наук, і власне, з цієї перспективи я розробляю курси, які читаю для докторантів у Стенфорді. Мені йдеться про можливість виокремлення найновіших тенденцій, що панують в  гуманіта­ристиці, Розмова з професоркою Евою Доманською

13


про спробу визначити, куди вона рухається і як зміни, що відбуваються в гуманітаристиці, співвідносяться зі змінами, що відбуваються у світі. Однак, ми мусимо пройти чергові етапи цього розвитку. Ми не можемо через них так просто перестрибнути. Так, напевне, проблема пам’яті як у Польщі, так і в Україні все ще не є розробленою, проблема травм минулого також не опрацьована, так само існує проблема історії, написаної з перспективи ґендеру і/чи queer, постколоніальної історії тощо. Я запропонувала для Вас лекцію про постгуманітаристику і екологічну гуманітаристику [Куди прямує сучасна гуманітаристика? // Український гуманітарний огляд. Т. 16.], щоб показати, що відбувається у галузі одомашнення/окласичнення постмодерністських тенденцій. Це знання дає можливість появи їхньої критики, розробленої з огляду на нові парадигми. Це є дуже повчальним. Часто, щоб спровокувати слухачів, я кажу (повторюючи Жана Бодріяра): «Forget Foucault!» (Забудьте Фуко). Цим я, перш за все, хочу звернути увагу на той факт, що Фуко настільки сильно «отруїв» і сформував наше мислення, що нам важко думати в інших окрім «влада — знання» категоріях. Утім, знадобилося двадцять років читання Фуко (а також змін в суспільно-політичному контексті), аби помітити як обмеження, так і небезпеки, глибоко заховані в його концепції. Для країн Центрально-Східної Європи Фуко і далі лишається надзвичайно важливим. Та все ж, потрібно звернути увагу на те, що американський Фуко, той, що, побоююсь, доходить до вас в інтерпретації зі Сполучених Штатів, дуже сильно відрізняється від французького Фуко. Оскільки Сполучені Штати переймаються проблемами насилля, влади і  контролю, то саме там ідея влади-знання активно просувалась. Натомість французький Фуко надзвичайно сконцентрований на суб’єкті. Фуко має проблеми з дієздатністю суб’єкта, якого творить влада. Суб’єкт може з часом відкрити, як працює влада, але все одно не може вирватися з цих пут. Це специфічний детермінізм влади. Тепер подумаємо: чи у поточній ситуації все більшого тиску держави на громадянина ми потребуємо саме такого підкореного суб’єкта? Читаючи Фуко, я

14

Центрівські зустрічі


свідома того, що я є чи можу бути пригніченою з огляду на мою расу, клас, стать, вік, сексуальну орієнтацію, релігію тощо. Мене оточує єдина велика мережа різних владних тенет. Це сковує, чи не так? Фуко відібрав у суб’єкта свободу дій, а я є неоесенціалісткою і прибічницею сильного суб’єкта. Тому краще читатиму Камю про бунт, ніж Фуко. Звичайно, коли я говорю про повернення сильного суб’єкта, мені не йдеться про гомогенного суб’єкта. У сучасному світі такий суб’єкт може бути лише гібридом, сповненим «стратегічною сутністю». Проте, це є суб’єкт, переконаний у тому, що може впливати на навколишній світ і щось у ньому змінювати. Можна зауважити, що критикою «слабкого суб’єкту» я відслідковую долю категорії жертви. В підсумку, постмодерністська жертва перестала бути пасивною, а стала активною. Що ж відбулося? Виявилося, що та жертва, яка до того була «доброю жертвою», тобто такою, яку влада може контролювати і яка потребує влади, аби та висловлювалася від її імені, перетворилася на «активну (злу) жертву», тобто таку, яка знає, що може сама за себе висловитися, може збунтуватися і має у своєму розпорядженні дієву силу. Ще виявилося, що ця жертва — це або злочинець, або нелегальний емігрант, або терорист, тобто хтось, хто вирвався з-під контролю. Я вважаю, що для посткомуністичних країн ідея слабкого суб’єкту є просто невластивою. Нам необхідно відновити відчуття можливості впливати на зміни, впливати на формування нової демократії. Також важливою є проблема створення ідеї сильної громади, відновлення солідарних зв’язків. Таке поєднання — сильного індивідуального і громадського суб’єктів (як підґрунтя створення учасницької демократії) — могло б протидіяти структурам домінантної влади, корпораціям, глобальному капіталізму. Чи Ви не вважаєте, що популярність неомарксизму в  Польщі, а також в Україні пов’язана власне з тим, що молодь тільки-но відкрила для себе інтелектуальну літературу європейських лівих?

Розмова з професоркою Евою Доманською

15


Саме так! Ми потребуємо нових лівих і нових правих. Нових, тобто таких, яких в Польщі, напр., створює середовище «Політичної критики», яка дистанціює себе від лівих, пов’язаних із попередньою системою. Вона спирається на молодих людей, які є динамічними організаторами публічного життя і, насамперед, перспективними дослідниками. На мене справляє враження їхнє знання та заангажованість. Я постійно читаю як часопис «Політичну критику» (Krytyka Polityczna), так і опубліковані видавництвом ha!art книжки Алена Бадью, Джудіт Батлер, Жака Рансьєра, Славоя Жижека. Складно уявити без них польську гуманітарну науку. Я розумію, що вони не хочуть бути політичною партією, радше — інтелектуальним рухом. Також нам потрібні нові праві, яким, своєю чергою, потрібні нові ідеї націоналізму, ідеї нації, громадянства, оскільки не можна перенести якісь ідеї нації та націоналізму із 19 століття у століття 21, контекст якого зовсім інший. Окрім того, не можна забувати, що Нова гуманітаристика (студії гендерні, постколоніальні, етнічні тощо), що запанували в останні десятиліття, спиралися на теоріях марксизму та неомарксизму. Немає студій підкорених (subaltern) (напрям в рамках постоколоніальних студій) без Антоніо Грамші або концепції гендеру без Луї Альтюссера. Не слід також забувати, що ми маємо цікаву рідну традицію (центральноєвропейську). Напр., анархічну думку, яка сьогодні така популярна (тут розумію анархізм швидше як основу опору, аніж символ терору). Ми також маємо славетну традицію філософії та літератури. І тепер перед нами стоїть виклик — «повитягати» з цього цікаві сюжети і опрацювати їх для нагальних потреб, збудувати якесь бачення майбутнього, бо ж не можна ідею американської демократії прищепити в Україні. Як я згадувала, схожа проблема з’являється і у випадку інструментального запозичення теорії. Гендерні теорії або американський фемінізм, постколоніальні студії, які виникли в Штатах і стосуються Індії або Африки, є дієвими в зовсім іншому культурнополітичному контексті. Гаятрі Співак застерігала, що спроба інструментального запозичення subaltern studies до досліджень

16

Центрівські зустрічі


Центрально-Східної Європи є абсурдом, цього не можна робити. З цієї дослідницької перспективи можна черпати натхнення, її потрібно знати і критично аналізувати, але слід створювати власні, місцеві, теорії, що будуть відповідати контекстові. Останнє запитання, щоб поєднати нашу розмову із Вашою книжкою: які, на Вашу думку, найбільші небезпеки становить криза гум­а­ні­таристики, якщо така існує? Капіталізація академічного середовища, комерціалізація науки, масова освіта, надмірне зростання бюрократії, непорядність в університетах. Але яким може бути вихід із цієї кризи? Петиції до влади нічого не дадуть. В ім’я добрих автономних традицій академічного середовища потрібно намагатися відбудувати стосунки спільноти і ідеї солідарності, і просто повставати. Саме керівництво університетів замість того, щоб бути лояльно налаштованими стосовно влади, має також повстати. Керівники інститутів, декани дуже часто забувають, що вони є насамперед представниками студентів та співробітників перед ректорами, а не виразниками та переоповідачами наказів ректора. Влада є липкою, «склеює» людей, ошукує, а інтелектуал повинен стерегтися влади та грошей. Єдиний стимул, що повинен ним/нею керувати, — це жага до знання. Однак не всяка влада є поганою. Я є жінкою, котра діє з власної волі, але я також охоче підпорядковуюсь людям, яких визнаю авторитетними. Якщо мені імпонує його/її знання і моральність, а також я бачу, що керуючи інституцією, він/вона керується не власними інтересами, але загальним добром, тоді я не маю проблеми не тільки з підпорядкуванням, але й також з посвятою власних інтересів в ім’я т.зв. «вищої рації». Потрібно протистояти масовості студій і спробам обмеження автономії університету. Я продовжую вірити в академію, яка формує (і виховує) критичних інтелектуалів, а не продукує Розмова з професоркою Евою Доманською

17


магістрів — дисциплінованих громадян. Але ж я є ідеалісткою — звісно! Вірю, що я можу долучитися до, як-то кажуть, «порятунку світу» (принаймні того фрагменту світу, в якому я живу і на який маю вплив). Історика, якщо йдеться про ці негативні тенденції, охороняють дві речі: по-перше, дотримання засад історичного ремесла, а також критика середовища; по-друге, формування під час навчання інтелектуальних чеснот і автодисципліни. Я прив’язана до ідеї епістемології чеснот (virtue epistemology), яка стверджує, що інтелектуальні чесноти (інтелектуальна відвага, сумлінність, відкритість, безсторонність, відповідальність, критичність, щирість, розуміння власних помилок) є передумовою осягнення знання. Я є прихильницею старих ідей виховання, де акцент робиться не лише на передачу знань, але й на виховання чеснот і формування характеру. Кшиштоф Помян нещодавно зазначив, що «буття істориком не є чимось призначеним раз і назавжди разом з дипломом про закінчення відповідних студій. Буття істориком за кожним разом повинно отримувати підтвердження дотриманою пізнавальною та моральною позицією». Студентам історії кажу вчити цей вираз напам’ять. Чекатимемо на Вашу нову книжку про це. Вона має з’явитися друком наприкінці квітня або в травні у науковому видавництві (PWN). Називатиметься «Historia egzystencjalna. Krytyczne studium narratywizmu i humanistyki zaangażowanej». У ній я деконструюю міт «традиційного історика», а також розмірковую про історичний факт, проект практичної методології та епістемології чеснот як суттєвого елементу теорії історичного пізнання. Книжка також має розділ про епістемологію без невинності, про обмеження French Theory і повернення сильного суб’єкта. Покладаю великі сподівання на те, що вона і в Україні викличе зацікавлення у читачів. Я би хотіла скористатися з нагоди і подякувати за запрошення до Києва — одного з найгарніших міст, які я бачила у світі.

18

Центрівські зустрічі


Я особливо вдячна Польському інститутові в Києві і, насамперед, панові директору д-ру Ярославові Годуну, пані Анні Лазар і пані д-р Ользі Клименко, а також Центру польських та європейських студій НаУКМА за організацію і фінансування мого візиту та таке доброзичливе знайомство. Також дякую пані д-р Тетяні Довжок, яка перекладала мій виступ під час презентації книжки і дискусії. Я також дякую директорові видавництва Ніка-Центр — панові Володимиру Самойленку за видання книжки. Найбільше ж хочу подякувати панові д-ру Володимиру Склокіну — досліднику з широкою ерудицією та грунтовним знанням. Я дякую за переклад моєї книжки, за наукову опікою над нею та за терпіння. 6 березня 2012 року З польської переклали Олена Бетлій і Катерина Диса

Розмова з професоркою Евою Доманською

19


O historii, teorii, współczesnej humanistyce i akademii, z profesor Ewą Domańską rozmawiają dr Olena Betlij i dr Kateryna Dysa Chciałybyśmy rozpocząć naszą rozmowę od pytania, które będzie konty­ nuowało zazwyczaj znany wywiad Pani z samą sobą, ale chciałybyśmy wiedzieć nieco więcej. Opowiada Pani w nim ciekawą historię o tym, jak Pani zainteresowała się teorią, dziedziną o której my nie-fachowcy my­ ślimy, że dominują w niej mężczyźni. Dlatego to, że kobieta-historyk za­ interesowała się teorią historii wydaje nam się nietypowe. Czy mogłaby Pani opowiedzieć nam o swoim doświadczeniu bycia kobietą-teorety­ kiem historii, jak się Pani czuje w tym przeważająco męskim środowisku? Cóż, wsparcie zdecydowanie zawdzięczam profesorowi Jerzemu Topolskiemu, który nie był mizoginistą i cenił kobiety. Jego seminarium było otwarte dla wszystkich i uczestniczyły w nich kobiety, które pisały magisterki, doktoraty i habilitacje z dziedziny historii gospodarczej, historii kultury czy teorii historii. Profesor powtarzał, że jest feministą, bo lubi kobiety. Za tym niestosowanym, jakby uznały feministki, żartem, stał jednak rzeczywisty szacunek i wparcie dla kobiet, które uznawał za interesujące partnerki intelektualne, od których może się czegoś nauczyć. Jednak zdecydowanie najważniejszy wpływ na ukształtowanie mojego profilu naukowego i osobowości intelektualnej miał Hayden White. Przyczyniły się do tego także pobyty na stypendiach w Holandii (Groningen Universiteit) oraz w Stanach Zjednoczonych (University of California at Berkeley, Cornell University, Stanford University), gdzie — przynajmniej w środowiskach, w których przebywałam — nie było mowy o «uprzedzeniach płciowych». White, ojciec fundator angloamerykańskiego narratywizmu, sam jest anty-patriarchalny. Wspiera zarówno kobiety, jak i młodych mężczyzn. Nazwiska badaczy i badaczek, których był mentorem, i których promował, mówią same za siebie. Są wśród nich Judith Butler, James Clifford, Angela Davis czy Donna Haraway.

20

Центрівські зустрічі


Są to światowej sławy badacze wyznaczający tendencje we współczesnej humanistyce (a także aktywistki ruchów mniejszościwych i feministycznych). White — co lubię powtarzać — uczy, jak się buntować. Rygorystycznie podchodzi też do przestrzegania zasad dobrych obyczajów w nauce. Podobnie też jak Topolski, stanowi wzór stałej i ciężkiej pracy intelektualnej, która jest jego powołaniem, a nie sposobem na robienie kariery. Miałam wielkie szczęście, że trafiłam na takich wspaniałych mistrzów; mężczyzn o takim autorytecie, wiedzy i pozycji, którzy właśnie w taki sposób odnosili się do kobiet. Czy pani jest jedną kobietą, która zajmuję się teorią historii w Polsce? Ależ nie! Ostatnio wyliczyłam, że jeżeli chodzi o badaczy, którzy posiadają w Polsce stopień doktora nauk humanistycznych o specjalności teoria czy metodologia historii, to jest ich obecnie 24, w tym siedem kobiet. Jak na tak wąską specjalność, to zatem dobra proporcja. I tak w Lublinie jest bardzo ceniona dr hab. Anna Ziębińska-Witek, specjalistka od muzeów historycznych, która przebywała na prestiżowych stypendiach na Princeton University oraz w Holocaust Museum w Washingtonie, dr Anna Zalewska zajmująca się teorią źródła (zwłaszcza archeologicznego), po stypendiach m.in. na Stanford University oraz w Paryżu, oraz zajmująca się historią idei — dr Ewa Solska. Badaczki te pisały doktorat u Profesora Jana Pomorskiego (UMCS, Lublin). Jeżeli chodzi o środowisko poznańskie, to jest (tuż przed habilitacją) dr Maria Solarska zajmująca się francuską historią kobiet i francuskim feminizmem materialistycznych oraz dr Karolina Polasik-Wrzosek, zajmująca się antropologią historyczną. Promotorem ich prac doktorskich był Profesor Wojciech Wrzosek. Z kolei w Krakowie, jest dr hab. Marta Kurkowska-Budzan, specjalistka od historii społecznej, autorka świetnej książki Antykomunistyczne podziemie zbrojne na Białostocczyźnie (Kraków 2009). Promotorem jej pracy był Profesor Krzysztof Zamorski z Uniwersytetu Jagiellońskiego. Jak widać z tych krótkich wyliczeń, jeżeli chodzi o teorię historii w Polsce, to w dziedzinie tej kobiety są dobrze reprezentowane. O historii, teorii, współczesnej humanistyce

21


Co by Pani Profesor powiedziała o przyszłości teorii historii? Jaka jest sytuacja tej dziedziny badań w Polsce? Wczoraj powiedziała Pani, że w Stanach Zjednoczonych nie jest ona uznawana za dziedzinę dla hi­ storyków obowiązkową. W Polsce istnieje jednak bogata tradycja badań teoretycznych, co zawdzięcza się profesorowi Topolskiemu i jego szko­ le. Jak ta tradycja rozwija się teraz i jak Pani Profesor widzi jej rozwój w przyszłości? Czy teorię historii studiują wszyscy studenci — przyszli historycy? Na Ukrainie teoria historii jako odrębna dyscyplina prawie nie istnieje, chociaż staramy się ją rozwijać na naszym wydziale historii na Mohylańce w postaci wykładów dla studentów studiów magisterskich. Można jednak powiedzieć, że na Ukrainie brakuje specjalistów z tej dzie­ dziny. W latach 60tych i 70tych mówiło się o poznańskiej szkole metodologicznej (tzw. polski nurt marksizmu), którą obok Jerzego Giedymina, Jerzego Kmity oraz Leszka Nowaka współtworzył także Jerzy Topolski. Szkoła ta odegrała bardzo ważną rolę intelektualną w kontekście specyficznej sytuacji politycznej tego okresu. Spełniła swoje zadanie i naturalnie obumarła. Pozostali uczniowie wielkich profesorów, którzy rzecz jasna inspirują się ideami swych mistrzów, ale tworzą własne systemy myślenia. Nie widać w nich wspólnego programu, podejścia metodologicznego czy tematyki badawczej. Ponadto nie ma już po prostu wielkich profesorów formatu Topolskiego. Wracając jednak do teorii historii: Frank Ankersmit w artykule «Postmodernistyczna prywatyzacja przeszłości» napisał kiedyś, że «historia jako katedra, do której każdy historyk wnosi parę cegieł dla większej chwały wspólnego przedsięwzięcia, ustąpiła historii jako metropolii, w której każdy idzie w swoją stronę i pilnuje swoich spraw». Myślę, że proces ten dotknął także teorii historii. Badania z tego zakresu prowadzone są w wielu ośrodkach naukowych, przez badaczy realizujących bardzo różne tematy i reprezentujących różne podejścia. Różnorodność jest kreatywna i myślę, że jest to sprzyjająca dla rozwoju tej dziedziny badawczej sytuacja (czy może raczej była — zwłaszcza w kontekście postmodernistycznego klimatu intelektualnego).

22

Центрівські зустрічі


W Polsce są trzy wiodące ośrodki teoretycznej myśli historycznej: Poznań, Lublin i Kraków. Jednak tylko w Poznaniu program studiów historycznych przepełniony jest tak wieloma kursami obowiązkowymi, które mają związek z teoretycznymi zagadnieniami wiedzy historycznej. I tak na I roku studenci historii zaczynają od «Wprowadzenia do historii», na trzecim roku mają zajęcia obowiązkowe z  «Metodologii historii» oraz obowiązkowy wykład z  «Historii historiografii», potem zajęcia z «Logiki i retoryki narracji historycznej». W ramach wykładów dodatkowych studenci mogą uczęszczać na zajęcia z «Wprowadzenia do metodologii nauk humanistycznych». Dla studentów studiów magisterskich istnieje ponadto specjalność «Metodologia historii». Tak jest w Poznaniu, ale już w Łodzi, która z kolei ma świetne tradycje badań nad historią historiografii i gdzie jest profesor Rafał Stobiecki, uczeń świetnego historyka historiografii Andrzeja Feliksa Grabskiego, jest już tylko przedmiot «Historia historiografii z elementami metodologii historii». A więc w zależności od ośrodków ilość tych zajęć i ich charakter jest zróżnicowany. Z punktu widzenia tego, co się dzieje we współczesnej humanistyce, teoria historii jest niezwykle ważna. Wręcz jest niezbędna. Odbiegnę nieco od tematu: najlepiej rozwijają się te dziedziny (co można zaobserwować studiując ich historię), które mają mocną podstawę teoretyczną i są w stanie wygenerować własne teorie: socjologia, antropologia, archeologia, która dzięki teorii stała się osobną dyscypliną. Proszę zwrócić uwagę, że archeologia była traktowana jak młodsza siostra historii (lub dziedzina uzależniona od antropologii). M.in. dzięki Ianowi Hodderowi, światowej sławy archeologowi (teoretykowi i praktykowi), archeologia stała się samodzielną dyscyplinę (zob. jego książkę Reading the Past). Oczywiście nie uważam, że wszyscy historycy muszą być zainteresowani teorią. Jestem też daleka od tego, by metodolodzy pouczali historyków, jak powinni uprawiać historię. Taka tendencja metodologii normatywnej była charakterystyczna dla czasów panowania marksizmu i po to zresztą metodologia historii jak osobny przedmiot została wprowadzona do sylabusów. Tak mocna pozycja metodologii historii w Polsce (i w innych krajach Europy Wschodniej i Rosji) jest swoistością regionalną, która związana była O historii, teorii, współczesnej humanistyce

23


między innymi z normatywnym podejściem do rozumienia jej zadań po II Wojnie Światowej. Metodologia historii miała bowiem dostarczać wyprowadzonych z materializmu historycznego dyrektyw badawczych dotyczących selekcji faktów, ich wyjaśniania i oceny. Dzisiaj taka sytuacja już nie zachodzi, a metodolodzy historii zajmują się problemami efektów pracy badawczej historyka, tj. narracją historyczną, historyczną reprezentacją, doświadczeniem historycznym, problemami epistemologicznymi (prawda historyczna, obiektywizm/subiektywizm, status faktu historycznego, relacja między faktem a  zdarzeniem), relacją między historią i  pamięcią, myśleniem historycznym, itd. Ja natomiast idę w innym kierunku: sądzę, że obecnie — w kontekście panującej po postmodernizmie luki paradygmatycznej — historycy najbardziej potrzebują umiejętności samodzielnego tworzenia choćby zrębów teorii. Historyków uczy się o teoriach zbudowanych w ramach innych dziedzin i ich aplikacji, ale nie uczy się ich, jak budować teorie. Ze swoich doświadczeń dydaktycznych wiem, że przeciętny student historii na trzecim roku, którego na zajęciach z metodologii historii uczyłam podstawowych elementów tworzenia teorii (formułowanie definicji, tworzenie kategorii interpretacyjnych, stawiania tezy, umiejętność generalizacji), jest w stanie zbudować zgrabną siatkę kategorialną dla swojego case study. Powtarzam studentom, że historia zaczyna się tam, gdzie kończą się google i że historia to nie kompilacja i streszczanie istniejącej literatury przedmiotu (którą oczywiście trzeba znać), ale badanie. Promuję zatem «metodologię praktyczną», odmienną wobec metodologii historii uprawianej jako gałąź metodologii nauk. Ten ostatnio bowiem rodzaj metodologii traktuje historiografię instrumentalnie, powołując się jedynie na płynące z niej przykłady, by udowodnić stworzoną (czy raczej «wymyśloną») teorię. W ten sposób dowiadujemy się o historii/historiografii to, na co pozwala teoria narzucana na empirię jak siatka. A  przecież rzeczywistość (przeszłość historyczna) jest ciekawsza i bogatsza od teorii. Trzeba pozwolić przemówić empirii. Rzecz jasna w żadnym razie nie twierdzę, że przystępując do badań historyk jest jak teoretyczna tabula rasa. Oczywiście, że ma bardziej czy mniej uświadomione założenia,

24

Центрівські зустрічі


które kierują wyborem problemu, dobrem materiału, sposobem wyjaśniania, itd. Chodzi jednak o to, by odejść od instrumentalnego traktowania teorii, a z analiz materiału badawczego próbować wyprowadzać własne schematy interpretacyjne. Mam nadzieję, że przyszłość będzie bardziej życzliwa, jeżeli chodzi o budowanie pomostów między historykami-praktykami i historykami-teoretykami. Teoretycy infantylizują historyków, historycy ignorują teoretyków. Przede wszystkim jednak pokładam wielkie nadzieje, we wspomnianej wyżej możliwości nauczenia studentów historii, jak budować teorie. Kształcę studentów z jednej strony w poszanowaniu do empirii i źródeł historycznych, a z drugiej zachęcam ich do refleksji teoretycznej. Mają wielką przyjemność, jeżeli uda im się zaproponować ciekawe pojęcie interpretacyjne i jeżeli «wyprodukują» źródła (tzn. na przykład zrobią dokumentację tablic nagrobnych, lub przeprowadzą wywiad ze świadkiem historii). Mają wtedy poczucie, że nie reprodukują wiedzę, ale że ją produkują. To ich bardzo dopinguje. Zaczynają się pasjonować badaniami. Takie podejście uwalnia ich kreatywność i wyobraźnię. Oczywiście, mówię tutaj o studentach, którzy studiują historię z powołania. Powstaje jednak pytanie: jeżeli praca historyka będzie zawierała za dużo teorii, to wtedy, kto będzie mógł ją przeczytać? Ciągle powołujemy się na sukces książki Timothy Snydera «Bloodlands...», która prawie nie ma żadnej teorii, i dlatego chyba została bestsellerom. Stąd też pytanie, dla kogo historycy piszą? Kto jest tym czytelnikiem, który potrafi prze­ czytać pracę historyczną, która będzie oparta na teorii, być może nawet będzie proponowała własną teorię? W ramach programu «Mistrz» (Fundacja Nauki Polskiej), kieruje projektem pod tytułem «Historia ratownicza» i uważam — powiem przewrotnie, że historię należy ratować przed historykami. Na czym to polega? Na przykład, często jeżeli historycy podejmują tematy historii lokalnej (piszą historię wsi czy gminy), robią to często na zlecenie władz gminy czy samorządu lokalnego. Piszą taką historii wsi, która jest potem ustawiona na półce, a sama wspólnota (mieszkańcy wsi) O historii, teorii, współczesnej humanistyce

25


nic z tego nie ma. Znam z kolei takie projekty, gdzie młodzi historycy — studenci czy doktoranci, którzy pochodzą z małych miejscowości, zaczynają śledzić przeszłość. Na przykład, jeden trafił na jakiegoś fotografa, który miał stare klisze zdjęć z 20-lecia międzywojennego i zaczął identyfikować ludzi. Potem zaczął robić wywiady z rodzinami tych ludzi i z tego powstała książka, która była rozdawana mieszkańcom tej miejscowości, którzy przyszli na jej promocję. I to jest właśnie historia ratownicza: ratowanie historii dla członków danej społeczności. Mało tego — zachęcam studentów, by tworzyli portale internetowe, na których umieszczają źródła historyczne, zdjęcia, filmy. Zachęcam, by robili zdjęcia dokumentacyjne pomników, rozpadających się budowli, cmentarzy, by nagrywali wywiady ze starszymi osobami — i to wszystko udostępniali innymi poprzez Internet. Studenci lubią to robić; mają poczucie ratowania przeszłości; wiedzą, że to nie jest historia odtwórcza, a ponadto — i może przede wszystkim — robią coś nie dla siebie; nie po to, aby zrobić magisterkę, lecz także robią coś dla społeczności, z której często pochodzą. Ponadto z dużymi sukcesami uczą się i nabierają tak potrzebnej, a często trudnej kompetencji badawczej. Pracują z różnymi typami źródeł — i archiwa dokumentalne, i źródła oralne, i dokumentacja wizualna. Im bardziej są kreatywni, tym lepiej. Jest to jedna z możliwości, by historia stała się bardziej otwarta na zapotrzebowania wspólnoty, a nie tylko na zapotrzebowania abstrakcyjnego podmiotu, takiego jak naród czy państwo. To «living history», z którą stykamy się na co dzień, którą współtworzymy i na która mamy wpływ. Wracając na chwilę do teorii, czy mogła by Pani nazwać najwybitniejsze pięć prac z teorii historii, które każdy historyk powinien znać i które są dzisiaj najważniejsze? To trudne pytanie o kanon. Biorąc pod uwagę tradycję angloamerykańską, bo tą się zajmuję, powiedziałabym: The Idea of History Collingwooda i Metahistory White’a. Polecałabym oczywiście klasyczne już prace Franka Ankersmita, Arthura C. Danto, Dominicka LaCapry, Louisa O. Minka, Gabrielle Spiegel i Joan W. Scott, a z młodszych

26

Центрівські зустрічі


badaczy: Sande Cohena, Chrisa Lorenza, Keitha Jenkinsa, Aluna Munslowa, Nancy Partner, Ann Rigney, Allana Megilla. Nie jestem jednak pewna, czy z punktu widzenia dzisiejszych zapotrzebowań są oni najważniejsi. Należą bowiem do klasyki i reprezentują podejścia konstruktywisytyczne i  narratywizm. Za najciekawszego i  najbardziej kreatywnego obecnie badacza, który zajmuje się teorią historii uważam postkolonialistę — Dipesha Chakrabarty’ego — uznawanego za jednego z najlepszych historyków na świecie obecnie. Jeżeli zaś chodzi o polskie przykłady, nadal oczywiście kanoniczny i bezkonkurencyjny jest Topolski i jego trylogia, tj. Metodologia historii, Teoria wiedzy historycznej i Jak się pisze i rozumie historię. Jego idea paradoksu prawdy historycznej, koncepcja wiedzy pozaźródłowej, mitów historiograficznych, źródła historycznego i narracji historycznej — to są dla historyków sprawy podstawowe. Pani profesor mówi o autoprowincjonalizacji Europy Wschodniej. Jak ta sprawa wygląda dzisiaj w Polsce? Na Ukrainie na przykład Pani książka z wywiadami pod tytułem «Encounters» z roku 1998, która była przetłu­ maczona na rosyjski w 2010, jest odbierana jak coś nowego. Czy istnieje w Polsce luka czasowa w adaptacji prac z humanistyki, pisanych na za­ chodzie i w Stanach Zjednoczonych? Zdecydowanie jest luka, tj. przesunięcie o mniej więcej dziesięć lat. W Stanach Zjednoczonych najbardziej dynamiczne dyskusje na temat postmodernizmu toczyły się w  latach 1980-tych. W  Polsce — w latach 1990-tych, u Państwa teraz się toczą. Istnieje zatem istotny poślizg w przejmowaniu idei płynących z Zachodu i USA. Z pewnego punktu widzenia jest to naturalne i jeżeli mówię o widocznej od kilku lat luce paradygmatycznej, to nie świadczy o tym, że sądzę, iż wszyscy powinni zarzucić White’a czy Ankersmita, a zacząć czytać Haraway czy Latoura. Wprost przeciwnie. Od początku mojej pracy badawczej, interesowałam się awangardą teorii historii (i ogólnie humanistyki). To przecież takie samo pole badawcze, jak XIX-wieczna refleksja historyczna. Zatem zawsze dziwiło mnie, skąd tyle niechęci do badania «nowinek». O historii, teorii, współczesnej humanistyce

27


Ponadto zbudowałam sobie pole zainteresowań, które określiłam jako porównawcza teoria nauk humanistycznych i społecznych i w tej właśnie perspektywie układam kursy, które prowadzę dla doktorantów na Stanfordzie. Chodzi mi o możliwość zidentyfikowania najnowszych tendencji panujących w humanistyce; o próbę wskazania, dokąd ona zmierza, i jak następujące w niej zmiany korespondują ze zmianami zachodzącymi w świecie. Jednak musimy przejść kolejne etapy tego rozwoju. Nie możemy ich po prostu przeskoczyć. I tak, zdecydowanie problem pamięci, zarówno w Polsce, jak i na Ukrainie, nie jest jeszcze przepracowany; problem traum przeszłości także nie; podobnie kwestia historii pisanej z perspektywy gen­ der i/czy queer, historii postkolonialnej, itd. Państwu zaproponowałam wykład o posthumanistyce i humanistyce ekologicznej [Куди прямує сучасна гуманітаристика // Український гуманітарний огляд. Т. 16.], by pokazać, co dzieje się po udomowieniu/uklasycznieniu tendencji postmodernistycznych. Taka wiedza daje możliwość ukazania ich krytyki prowadzonej z punktu widzenia nowego paradygmatu. To bardzo pouczające. Często chcąc sprowokować słuchaczy mówię (za Jeanem Baudrillardem) — «Forget Foucault!». Chcę przez to zwrócić uwagę na fakt, że Foucault tak bardzo «zatruł» i  sformatował nasze myślenie, że trudno nam myśleć w innych kategoriach, niż «władza-wiedza». Trzeba było jednak dwadzieścia lat czytania Foucault (i zmian w kontekście społeczno-politycznym), by dostrzec zarówno ograniczenia, jak i niebezpieczeństwa tkwiące w jego koncepcji. Dla krajów Europy Srodkowo-Wschodniej Foucault jest nadal niezwykle ważny. Trzeba tu jednak zwrócić uwagę, że zupełnie inny jest amerykański Foucault, który, jak się obawiam, przechodzi do państwa via Stany Zjednoczone, a zupełnie inny jest Foucault francuski. Ponieważ Stany Zjednoczone są opętane kwestiami przemocy, władzy i kontroli, więc tam właśnie idea władzy-wiedzy została szczególnie wypromowana. Natomiast francuski Foucault bardziej koncentruje się na podmiocie. Foucault ma problem ze sprawczością podmiotu, który jest tworzony przez relacje władzy. Podmiot może zatem zdemaskować, jak władza pracuje, ale nie może się z tych uwikłań wydostać. To

28

Центрівські зустрічі


swoisty determinizm władzy. Zastanówmy się teraz: czy w obecnej sytuacji coraz większych nacisków państwa na obywatela, takiego właśnie ujarzmionego podmiotu potrzebujemy? Czytając Foucault, zdaję sobie sprawę, że jestem/mogę być opresjonowana ze względu na rasę, klasę, płeć, wiek, opcję seksualną, religijna, itd. Otacza mnie jedna wielka sieć różnych uwikłań władzy, których jestem elementem, i z których nie mogę się wydostać. Bardzo obezwładniające, czyż nie? Foucault odebrał podmiotowi sprawczość, a ja jestem neoesencjalistką i zwolenniczką mocnego podmiotu. Wolę zatem czytać Camusa o buncie, niż Foucault. Oczywiście, kiedy mówię o powrocie mocnego podmiotu, nie mam na myśli podmiotu homogenicznego. We współczesnym świecie, taki podmiot może być już tylko hybrydą przepełnioną «strategiczną esencją». Jest to jednak podmiot, który ma przeświadczenie, że ma wpływ na świat, który go otacza i może coś w nim zmienić. Krytykę «słabego podmiotu» można zauważyć śledzą losy kategorii ofiary. W końcowym okresie postmodernizmu ofiara przestała być pasywna, a stała się aktywna. I co się wtedy stało? Okazało się, że ta ofiara, która przedtem była «ofiarą dobrą», tj. taką, nad która władza ma kontrolę i która potrzebuje władzy, by się w jej imieniu wypowiadała, stała się «ofiarą aktywną» (złą), tj. taką, która wie, że może sama się wypowiedzieć, może się zbuntować i że ma moce sprawcze. Wtedy okazało się, że ta ofiara jest albo kryminalistą, albo nielegalnym emigrantem, albo terrorystą, a więc kimś, kto wymknął się spod kontroli. Myślę, że w krajach postkomunistycznych idea słabego podmiotu nie jest po prostu właściwa. Potrzebujemy przywrócenia poczucia możliwości wpływu na zmiany; wpływu na kształtowanie nowej demokracji. Ważna jest także kwestia stworzenie idei mocnej wspólnoty, przywrócenia związków solidarnościowych. Takie połączenie — mocny podmiot indywidualny i wspólnotowy (jako podstawa tworzenia się demokracji partycypacyjnej), mogłoby przeciwstawić się strukturom dominującej władzy, korporacji, globalnego kapitalizmu. Czy nie uważa pani profesor, że popularność trendów neomarksistow­ skich w Polsce i zarówno w Ukrainie, jest związana właśnie z tym, że O historii, teorii, współczesnej humanistyce

29


młodzi ludzie dopiero odtworzyli dla siebie intelektualną literaturę le­ wicy europejskiej? Zdecydowanie tak! Nam jest potrzebna nowa lewica i nowa prawica. Nowa, to znaczy taka, jaką tworzy w Polsce na przykład środowisko «Krytyki Politycznej», która dystansuje się od lewicy związanej z poprzednim systemem. Opiera się na młodych ludziach, którzy są dynamicznymi organizatorami życia publicznego, a przede wszystkim świetnie zapowiadającymi się badaczami. Jestem pod wrażeniem ich wiedzy i zaangażowania. Na bieżąco czytam pismo Krytyka Polityczna, a także wydawane przez wydawnictwo ha!art książki Allana Badiou, Judith Butler, Jacquesa Ranciera, Slavoja Žižka. Trudno sobie wyobrazić polską humanistykę bez nich. Rozumiem, że nie chcą być partią polityczną, lecz raczej ruchem intelektualnym. Potrzebna nam jest także nowa prawica, a jej z kolei potrzebne są nowe idee nacjonalizmu, idee narodu, obywatelstwa, bo nie da się przenieść jakiejś XIX-wiecznej idei narodu i nacjonalizmu w wiek XXI, gdzie po prostu kontekst jest zupełnie inny. Nie można ponadto zapominać, że panująca przez ostatnie dekady Nowa Humanistyka (studia genderowe, postkolonialne, etniczne, itd.) wspierała się na nurtach marksistowskich i noemarksistowskich. Nie ma studiów subalternistycznych (nurt w ramach studiów postkolonialnych) bez Antonio Gramsciego czy koncepcji gender bez Louisa Althussera. Nie zapominajmy jednak, że mamy też ciekawą tradycję rodzimą (środkowoeuropejską). Na przykład myśl anarchistyczna, która jest obecnie tak popularna (rozumiem tutaj anarchizm jako postawę oporu raczej, niż symbol terroru). Mamy także znakomitą tradycję filozofii i literatury. Wyzwanie jest teraz takie, by «powyciągać» z tego interesujące wątki i przepracować je na potrzeby bieżących potrzeb, zbudować jakąś wizję przyszłości, bo przecież idei demokracji amerykańskiej na Ukrainę nie da się przecież «przeflansować». Jak wspominałam podobny jest problem z instrumentalnym zapożyczeniem teorii. Teorie genderowe czy feminizm amerykański, studia postkolonialne, które powstały w Stanach, a odnoszą się do Indii czy Afryki, są operacyjne w zupełnie innym kontekście kulturowo-politycznym.

30

Центрівські зустрічі


Gayatri Spivak ostrzegała, że próba instrumentalnego zapożyczania subaltern studies do badań Europy Środkowo-Wschodniej to absurd; tego nie można robić. To jest perspektywa badawcza, którą można się inspirować, trzeba ją znać i krytycznie analizować, ale trzeba tworzyć własne lokalne teorie odpowiadające kontekstowi. Ostatnie pytanie, które połączy naszą rozmowę z Pani książką: jakie, Pani zdaniem, największe niebezpieczeństwa niesie kryzys w naukach humanistycznych, jeżeli on w ogóle istnieje? Kapitalizacja akademii, komercjalizacja wiedzy, masowe kształcenie, przerost biurokracji, nieuczciwość na uniwersytetach. Ale jakie jest wyjście z tego kryzysu? Petycje do władz nic nie dadzą. Trzeba próbować odbudować związki wspólnotowe i idee solidarności w imię dobrych tradycji autonomicznej akademii i po prostu się buntować. Same władze uniwersytetów, zamiast być lojalistycznie nastawione do władz, też powinny się buntować. Dyrektorzy instytutów, dziekani często zapominają, że są przede wszystkim przedstawicielami studentów i  pracowników wobec władz rektorskich, a nie wyrazicielami i przekazicielami postanowień rektora. Władza jest lepka, «klei» ludzi, omamia, a intelektualista powinien strzec się władzy i pieniędzy. Jedyny popęd, jaki powinien nim/ją rządzić, to popęd do wiedzy. Jednak nie każda władza przecież jest zła. Jestem kobietą «własnowolną», ale chętnie podporządkowuje się osobom, które uznaję za autorytety. Kiedy imponuje mi jego/jej wiedza i postawa moralna, a przede wszystkim widzę, że sprawując urząd kieruje się nie własnymi interesami, ale dobrem ogólnym, wtedy nie mam problemu nie tylko z podporządkowaniem się, lecz także z poświeceniem własnych interesów w imię tzw. «racji wyższej». Trzeba przeciwstawiać się umasowieniu studiów i próbom ograniczenia autonomii uniwersytetu. Ciągle wierzę w akademię, która kształci (i wychowuje) krytycznych intelektualistów, a nie produkuje magistrów — zdyscyplinowanych obywateli. O historii, teorii, współczesnej humanistyce

31


A że jestem idealistką — oczywiście! Wierzę, że mogę przyczynić się do — jak to się mówi — «zbawienia świata» (przynajmniej tego fragmentu świata, w którym żyje i na który mam wpływ). Historyka, jeżeli chodzi o te negatywne tendencje, chronią dwie rzeczy: po pierwsze przestrzeganie zasad rzemiosła historycznego oraz krytyka środowiska; po drugie, kształtowanie w trakcie studiów cnót intelektualnych i autodyscyplina. Jestem przywiązana do idei epistemologii cnoty (virtue epistemology), która stanowi, że cnoty intelektualne (odwaga intelektualna, sumienność, otwartość, bezstronność, odpowiedzialność, krytyczność, szczerość, poczucie własnej omylności), warunkują osiąganie wiedzy. Jestem zwolenniczką starych idei wychowywania, gdzie nacisk kładziony jest nie tylko na przekaz wiedzy, lecz także na kształcenie cnót, na formowanie charakteru. Krzysztof Pomian powiedział ostatnio, że «bycie historykiem nie jest czymś przyznanym raz na zawsze wraz z dyplomem ukończenia odpowiednich studiów. Bycie historykiem musi zyskać za każdym razem potwierdzenie zajmowaną postawą poznawczą i moralną». Każe studentom historii uczyć się tej frazy na pamięć. Czekamy na nową książkę Pani Profesor. Ma się ukazać w końcu kwietnia lub w maju nakładem Polskiego Wydawnictwa Naukowego PWN. Będzie się nazywała «Historia egzystencjalna. Krytyczne studium narratywizmu i humanistyki zaangażowanej». Zarówno demaskuje tam mit «tradycyjnego historyka», jak i przedstawiam przemyślenia na temat faktu historycznego oraz projekt metodologii praktycznej oraz epistemologii cnoty jako istotnego elementu teorii poznania historycznego. Książka zawiera także rozdział o epistemologii bez niewinności, o ograniczeniach French Theory, a także o powrocie mocnego podmiotu. Mam wielką nadzieję, że i na Ukrainie wzbudzi zainteresowanie czytelników. Chciałabym skorzystać z okazji i bardzo podziękować za zaproszenie do Kijowa, który jest jednym z najpiękniejszych miast jakie widziałam na świecie. Szczególnie wdzięczna jestem Instytutowi Polskiemu w Kijowie, a zwłaszcza panu Dyrektorowi dr Jarosławowi

32

Центрівські зустрічі


Godunowi oraz Pani Annie Łazar i Pani dr Oldze Kłymenko, a także Centrum Studiów Polskich i Europejskich Akademii Kijowsko-Mohylańskiej i Paniom: dr Olenie Betlij i dr Katerynie Dysie za organizację wizyty i jej sfinansowanie, a także jakże życzliwe wprowadzenie. Dziękuję także Pani dr Tetianie Dowżok, która tłumaczyła moje wypowiedzi w trakcie promocji książki i wykładu. Dziękuję Dyrektorowi Wydawnictwa Nika-Centr — Panu Volodymyrowi Samojlenko za wydanie książki. Najwięcej jednak zawdzięczam Panu dr Volodymyrowi Sklokinowi — badaczowi o wielkiej erudycji i wiedzy. Dziękuję za przetłumaczenie mojej książki, za naukową nad nią opiekę, a także za cierpliwość. 6 marca 2012 roku

O historii, teorii, współczesnej humanistyce

33


Центрівські зустрічі

Володимир Склокін Міжнародний Соломонів університет, Харків

Деколонізація східноєвропейської гуманітаристики Міркування про дослідження Еви Доманської Таким є також і завдання всієї моєї інтелектуальної праці. Це є символічне повстання: боротьба за світ, в якому я могла би бути собою; спроба поєднання світу, в якому я живу, зі світом, що живе всередині мене. Ева Доманська. «Мікроісторії. Зустрічі у міжсвітах» Свої міркування про нову книгу Еви Доманської, що потрапляє зараз до рук українського читача, я хотів би розпочати, власне, з короткого аналізу того контексту, в якому ця книга опиняється. Це може допомогти краще зрозуміти, на які питання, актуальні для сучасної української історіографії та гуманітаристики загалом, ця книга може запропонувати якісь відповіді, або які ще не поставлені питання варто було б у нашому контексті поставити. Безсумнівним є те, що протягом останніх двадцяти років українська історіографія переживала інтенсивну трансформацію. Попри різноспрямованість та неоднозначність тих процесів, з яких ця трансформація складалася, її загальний характер все ж

34

Центрівські зустрічі


визначало бажання відійти від радянської моделі історіографії. Важливим є також те, що для багатьох учасників цих процесів (особливо для молодшого покоління дослідників) певним нормативним ідеалом, з яким співвідносився стан української історичної науки, та з огляду на який визначався напрямок її реформування, була так звана «західна історіографія». Отже, під певним кутом зору, цю трансформацію можна розглядати як спробу інтеграції української історіографії до західної. Якщо подивитися на ситуацію з цієї перспективи, то ми побачимо, що часто ці спроби були досить непослідовними і навіть поверховими. Це було пов’язано насамперед з відсутністю систематичного розуміння логіки розвитку теорії західної історіографії та гуманітаристики у другій половині ХХ століття, наслідком чого було запозичення українськими науковцями категорій, теорій та підходів, розроблених на Заході, та застосування їх до місцевого матеріалу без урахування історичного контексту, в якому ці теорії були створені, а також їхньої пізнішої критики.1 Наслідком такого інструментального трактування теорії була, з одного боку, передбачуваність результатів дослідження, а з другого — своєрідна автоколонізація української історіографії, тобто поява специфічного розподілу праці, за якого західні науковці пропонували теорії, а українські — фактографічний матеріал, до якого ці теорії потім застосовувалися.2 Годі говорити, що поряд з іншими чинниками (фінансовими, інституційними тощо) ця ситуація лише сприяла поглибленню провінціалізації української історіографії. 1

Добрим вступом до цієї проблематики є стаття Андрія Портнова: Портнов А. Як західні гуманітарії заговорили українською // Портнов А. Між «Центральною Європою» та «Русским миром»: сучасна Україна у просторі міжнародних інтелектуальних дискусій. К., С. 126–153.

2

Щоправда, специфікою української ситуації, у порівнянні з тією ж польською, є те, що значна частина українських істориків перебуває ще у доколоніальному стані первісної автаркії. Тобто вони пишуть свої праці так, ніби західної гуманітаристики з її дискусіями та теоріями в принципі не існує, продовжуючи таким чином відповідну традицію радянської історіографії.

Деколонізація східноєвропейської гуманітаристики

35


Варто підкреслити, що у 90-х роках ХХ ст. та на початку ХХІ ст. подібні проблеми більшою чи меншою мірою стояли перед гуманітаріями усіх країн Східної та Центральної Європи, які через відносну ізольованість від західної науки у період радянського панування мали швидкими темпами надолужувати згаяне. А  отже, як видається, роль «учнів» на певному етапі була неуникненною. Натомість, відмінність країн колишнього радянського блоку від України та інших колишніх радянських республік полягає в тому, що в перших ця проблема вже є не лише добре усвідомленою, а місцеві інтелектуали не тільки обговорюють, але і намагаються змінити цю ситуацію. Одним з найбільш яскравих прикладів таких інтелектуалів, які пропонують власні оригінальні рецепти виходу з цієї ситуації, й є Ева Доманська, а отже, варто детальніше придивитися до її біографії.

 * * * Ева Доманська є випускницею Інституту історії Університету імені Адама Міцкевича в Познані.3 Науковим керівником її магістерської роботи та докторської дисертації був патріарх польської методології історії Єжи Топольський, який спрямував увагу молодої дослідниці на зміни, що відбувалися в теорії тогочасної історіографії. Втім, визначальним для формування концепції майбутньої дисертації стало двохрічне (1992–1993 роки) 3

36

При підготовці цього біографічного нарису була використана інформація особистого сайту Еви Доманської (http://ewadomanska.com), який містить, зокрема, короткі біографічні дані та детальну польсько- та англомовну бібліографію її праць, а також наступні інтерв’ю польської дослідниці: Wykluczeni z historii, z Ewą Domańską rozmawia Sebastian Frackiewicz // Focus Historia. 2010, № 10. Ss. 48–50; O zmierzchu postmodernizmu, krytycznej nadziei i o tym, co man zostawiła Zagłada, z Ewą Domańską rozmawia Jacek Leociak // Zagłada. 2011, № 7. Ss. 507– 517; Domańska E. Historians Must Have Virtues: a Conversation With the Polish Historian and Theorists of History // Rethinking History. 2011, № 3. Рp. 419–430. Важливим джерелом стала також люб’язно надана проф. Доманською її розгорнута автобіографія та мої власні нотатки з двох розмов з Евою Доманською, що відбулися в Познані 20 січня та 15 лютого 2011 року.

Центрівські зустрічі


стажування в Університеті Ґронінгену (Нідерланди) під керівництвом одного з класиків наративістської філософії історії Франкліна Анкерсміта. Там же в Ґронінгені Доманська познайомилася з Гейденом Вайтом, з яким вона записала інтерв’ю, що стало поштовхом до появи книги «Зустрічі. Філософія історії після постмодернізму» (1998).4 Згодом Доманська зазначала, що вона вважає своїми вчителями Топольського, Анкерсміта та Вайта, але саме Вайт справив найбільший вплив на її формування як науковця та інтелектуала.5 Саме протягом 1992–1993 років починає формуватися характерний для Доманської між- чи радше трансдисциплінарний підхід до вивчення минулого, а окрім теорії та історії історіографії вона залучає до своїх досліджень також теорію літератури, теорію археології, теорію антропології, такі напрямки сучасної філософії, як деконструкцію, структуралізм, постструктуралізм, конструктивізм, а також психоаналіз та сучасне мистецтво. Зрештою, підсумком кількарічних досліджень над змінами в теорії та практиці тогочасної історіографії стала написана англійською докторська дисертація «Історія в людині. Історіографія перед лицем наративістського та постмодерністського повороту в гуманітаристиці», захищена в 1995 році в Університеті імені Адама Міцкевича в Познані (опонентами виступили провідні фахівці з теорії історії — Франклін Анкерсміт та Ганс Келлнер). Ідеї, висловлені в докторській дисертації, були згодом розвинені в монографії «Мікроісторії. Зустрічі в міжсвітах» (1998; друге видання — 2005).6 У цій книжці Доманська робить спробу осмислити антропологізацію історії у 70–80-ті роки ХХ століття, розглядаючи ці процеси в контексті філософії діалогу (Мартін

4

Encounters. Philosophy of History after Postmodernism / Ed. by Ewa Domańska. Charlottesville and London, 1998.

5

Див.: Domańska E. Historians Must Have Virtues: a Conversation With the Polish Historian and Theorists of History // Rethinking History. 2011, № 3. Рp. 419–420.

6

Domańska E. Mikrohistorie. Spotkania w międzyświatach. Poznań, 2005 (wyd. II).

Деколонізація східноєвропейської гуманітаристики

37


Бубер, Емануель Левінас), діалогічної концепції культури (Михаіл Бахтін) та «повернення наративу» (Ролан Барт, Гейден Вайт). У «практичній» частині книги польська дослідниця пропонує низку «спроб» аналізу відомих мікроісторичних праць, зокрема, «Повернення Мартина Ґерра» Наталі Земон Девіс, «Великої різанини кішок» Роберта Дарнтона, «Мертвих певностей» Симона Шами (Simon Schama) та «Монтайю» Еманюеля Ле Руа Ладюрі. Ці «спроби» стали підставою для формулювання оригінальної концепції «критики історіографії», що була запропонована у другому виданні монографії. «Критика історіографії» є спробою вийти поза межі, як традиційного історіографічного аналізу, що зосереджується на фактографічному аналізі історичних праць і розглядає погляди їхніх авторів у контексті домінуючих наукових та інтелектуальних тенденцій їхнього часу, так і суто літературного прочитання історичних досліджень, характерного для риторичного відгалуження наративізму. Доманська підкреслює, що «критика історіографії» не є теорією, радше вона є надтеоретичним явищем, «практикою інтерпретації, пропозицією певного методу інтерпретації історіописання, знаряддям розуміння аналізованих історичних праць». «Критику історіографії» цікавить історична праця насамперед з точки зору її філософського та літературного, а не фактографічного, змісту; її цікавить, як у цій праці відображаються ключові для гуманітаристики певного періоду проблеми. Перефразовуючи метафору Ричарда Рорті, польська дослідниця зазначає: «критику історіографії цікавить “історі­ ографія як дзеркало культури”, та передусім людина, яка в ньому проглядає, й обличчя якої це дзеркало відображає; її цікавить іс­ торіографія як критика культури». Причому роль критика є творчою. Його завданням є, спираючися на «глибоке прочитання» тексту (close reading), вивільнити та доповнити приховані в ньому сенси. Говорячи про цілі «критики історіографії», Доманська пише: «Її головне завдання я бачу в освіженні, відновленні способів мислення про історію, що розу­ міється як специфічний західноєвропейський підхід до минулого.

38

Центрівські зустрічі


Її метою, таким чином, є пропозиція певних перспектив, порад щодо способів мислення про історіописання, його місця та ролі в “кризовий момент” історії культури та людини. Також тому ключовим актом критики історіографії є — згідно з Фраєм — “не акт судження, а акт розпізнавання”, який може допомогти людині оцінити себе та своє становище». Як видається, «критика історіографії» є надзвичайно цікавою методологічною пропозицією, що надає необхідний дослідницький інструментарій для більш глибокого та творчого аналізу історіописання. Одним із свідчень визнання цього підходу стала публікація англійської версії статті «Вступ до критики історіографії» у впливовій книжці «Маніфести для історії» (2007), в якій були також надруковані програмні статті Франкліна Анкерсміта, Гейдена Вайта, Девіда Гарлана, Домініка Лякапри та Джоан Скотт (Joan W. Scott). Другим результатом досліджень Доманської цього періоду стала публікація книги «Зустрічі. Філософія історії після постмодернізму» (1998).7 Ця важлива для західної теорії історії книга не є ані традиційною монографією, ані збіркою есеїв. Вона складається з інтерв’ю, що їх записала Доманська з провідними теоретиками історіографії та філософами: Франкліном Анкерсмітом, Пітером Берком, Гейденом Вайтом, Артуром Данто, Ґеоргом Іґґерсом, Гансом Келлнером, Йорном Рюзеном, Єжи Топольським та іншими. Центральною темою цієї книги є становище історіографії та філософії історії після лінгвістичного повороту. Але відповіді на досить традиційні питання (як-от: навіщо ми досліджуємо минуле? Якими є завдання філософії історії? Яким був вплив наративізму та постмодернізму на практику та теорію історіописання?) Доманська вирішила шукати у нетрадиційний для академічної історіографії спосіб: через біографічні інтерв’ю з відомими теоретиками історіографії. Результат перевершив усі очікування: ми отримали надзвичайно цікаву, живу 7

Encounters. Philosophy of History after Postmodernism / Ed. by Ewa Domańska. Charlottesville and London, 1998.

Деколонізація східноєвропейської гуманітаристики

39


та сповнену особистісного виміру історію змін в історіографії та теорії історії останніх десятиріч, яка до того ж демонструє часто взаємно протилежні погляди на характер та значення цих змін. Книга отримала багато позитивних відгуків, була включена до програм навчальних курсів багатьох північноамериканських та європейських університетів, а також перекладена китайською та російською мовами. Після захисту докторської дисертації розпочинається новий період в творчості Доманської, пов’язаний насамперед з  Північною Америкою. У 1995 р. польська дослідниця отримала стипендію Фулбрайта, яка уможливила її річне стажування в Університеті Каліфорнії в Берклі під керівництвом Гейдена Вайта, а в 2000 р., отримавши стипендію Фундації Косцюшка, Доманська стажувалася в Стенфордському університеті під керівництвом Ганса Ульріха Ґумбрехта. Від 2002 р. польська дослідниця викладає як запрошений професор на факультеті антропології Стенфордського університету.8 І якщо у середині — другій половині 90-х рр. увага Доманської зосереджувалася насамперед на проблемах антропологізації історії, наративізму, постмодернізму, а також актуальних тоді дискусіях довкола універсальної історії, то від початку 2000-х рр. в центрі її уваги опиняється американська нова гуманітаристика, яку польська дослідниця розглядає як важливий приклад проти-історії (counter-history), а також такі нові напрямки в теорії гуманітаристики та соціальних наук, як новий емпіризм та новий матеріалізм. Поєднати зацікавлення цими двома темами Доманська спробувала в книжці «Неконвенційні історії. Рефлексія про минуле в новій гуманітаристиці»,9 над якою вона працювала протягом 8

Паралельно з цим Доманська продовжує викладати і в Інституті історії Університету імені Адама Міцкевича в Познані.

9

Domańska E. Historie niekonwencjonalne. Refleksja o przeszłości w nowej humanistyce. Poznań, 2006. Див. українську рецензію цієї книги: Вирський Д. «Прекрасна далечінь»: пасаж до романтизуючої постмодерної історіографії // Ґенеза. Науковий та суспільно-політичний журнал. 2004. № 1(9).

40

Центрівські зустрічі


2000–2006 рр. У першій, теоретичній, частині цієї книги в центрі уваги польської дослідниці перебуває неконвенційна історія — авангардний напрямок в межах американської нової гуманітаристики. Своєю чергою, під спільною назвою «нова гуманітаристика» ховається ціла низка дисциплін, зокрема, міждисциплінарні культурні дослідження (cultural studies), постколоніальні студії (postcolonial studies), різні етнічні дослідження (Afro-American studies, Asian studies, Chicano/a studies, Native American studies) дослідження над сексуальними меншинами (gay and lesbian studies), дослідження тварин (animal studies), а також дослідження речей (thing studies). Нова гуманітаристика є критичним дискурсом, спрямованим як проти традиційної гуманітаристики з її тео-, телео-, антропо-, європо-, фало- і логоцентризмом, так і проти наявної політичної і соціальної реальності з її різноманітними формами несправедливості та виключення. Доманська вказує, що в центрі уваги нової гуманітаристики так чи інакше перебуває проблема влади, оскільки «постава перебування в опозиції до домінуючих систем влади, а також їхня критика, є її характерною рисою»,10 Отже, нова гуманітаристика науково легітимізує деколонізаційні рухи різних меншин: «Нова гуманітаристика є лівацькою і може розглядатися як наукове знаряддя, що підтримує ідеології фемінізму, постколоніалізму або рухів меншин, готуючи та перероблюючи свідомість під очікувані соціально-політичні зміни…»11 Відповідно, для нової гуманітаристики надзвичайно важливими є дискусії про суб’єктність та ідентичність представників цих меншин, а також проблема пошуку певної історичної легітимації для цих рухів, а отже і проблема переписування історії. Ключову роль тут відіграють ті напрямки нової гуманітаристики, що їх Доманська пропонує називати неконвенційними історіями. Неконвенційні історії цікавлять польську дослідницю, насамперед, як приклад сучасної проти-історії (counter-history), 10 Domańska E. Historie niekonwencjonalne. S. 17. 11 Тamże, s. 18.

Деколонізація східноєвропейської гуманітаристики

41


тобто дискурсу, що критикує домінуючу історію, адже остання легітимує нерівність та поневолення Іншого. Цей дискурс надає голос тим, хто раніше був виключений з наративу офіційної історії. Тому, як це часто повторює Доманська, неконвенційна історія є революційним та повстанським дискурсом.12 Важливо підкреслити, що прибічники неконвенційної історії часто намагаються запропонувати альтернативу домінуючій історії також і на рівні методів та форми історичного дослідження. Фетишам академічної історії — об’єктивізму та істині — вони протиставляють суб’єктивізм та щирість, надають перевагу етиці та естетиці перед епістемологією, причинно-наслідковий зв’язок заміняють метафоричним мисленням, а також експериментують з різними стилями наративу та формами представлення результатів дослідження. Втім, як це переконливо демонструє Доманська, попри щирі наміри, неконвенційні історії зрештою виявляються вплутаними у логіку тієї влади, яку вони ставили собі за мету повалити. Історія, що її пишуть в ім’я переможених, перетворюється на ідеологію, а в разі успішного для колишніх жертв розвитку подій стає також і новою офіційною історією. Отже, маємо тут практичне втілення фуколдіанської ідеї спіралі влади. На думку Доманської, щоб вийти з цього зачарованого кола, ми маємо відмовитися від інструментального трактування теорії як знаряддя політичної боротьби. Дослідниця підкреслює: «емоційно я стою на боці жертв, але інтелектуально я бачу в цьому підході багато проблем та загроз».13 Тому Доманська, не підтримуючи цілковито ані академічну, ані неконвенційну історію, здійснює деконструкцію обох, щоб показати їхні обмеження, але водночас і можливості, заховані в них. Зрештою, стратегічною метою Доманської є побудова нового підходу до минулого, який би більше відповідав потребам та очікуванням сучасного світу. Дослідження, зібрані у другій, практичній, частині «Неконвенційних історій», можна розглядати як спробу попереднього 12 Тamże, s. 58. 13 Тamże, s. 22.

42

Центрівські зустрічі


накреслення такого підходу. У них польська дослідниця поєднує окремі ціннісні орієнтири академічної історії (як-от, об’єктивізм та прагнення істини) з темами та методами, характерними насамперед для неконвенційної історії. Усі чотири дослідження другої частини книги об’єднує спільна зацікавленість проблемами масових вбивств та злочинів проти людства, а отже — проблемою зла в минулому. Тут маємо, з одного боку, вихід на важливу етичну перспективу історіописання, а з другого — спробу осмислити можливість адекватної репрезентації проблеми зла в історичному дослідженні. У «Неконвенційних історіях» вперше проявляється також зацікавлення Доманської новим матеріалізмом та новим емпіризмом, і загалом постгуманітарною парадигмою, яка власне в цей період починає оформлюватися.14 В одному з інтерв’ю Доманська так пояснює своє звернення до цієї проблематики: «Мої наукові зацікавлення змістилися від так званої наративістської філософії історії (особливо ідей Гейдена Вайта та Франка Анкерсміта), що зосереджується на проблемах історичного наративу, дискурсу, тексту та репрезентації, до проблем матеріальності, речей, нового матеріалізму (так, як вони представлені такими дослідниками, як Бруно Лятур, Мануель ДеЛянда) та присутності. Цей поворот стався у пізніх 90-х, коли я відкрила лятурівську ідею колективного зібрання людей і не-людей, і почала цікавитися постгуманітарною ідіомою, яку я розглядала як альтернативу згасаючій інтерпретативній або текстуальній парадигмі. Цей поворот був також пов’язаний із впливом археологів, антропологів, критиків мистецтва та митців (Паула Еброн, 14 У  книжці є окремий розділ «У  напрямку до неантропоцентричної історії» (с. 104–127), в якому Доманська пише про «поворот до матеріальності», який спостерігається в гуманітаристиці від кінця 90-х рр., вказуючи на теоретичні джерела цього повороту, зокрема, на праці Бруно Лятура, а також детально аналізуючи, пов’язаний з цим поворотом, новий напрямок історичних досліджень — «історію речей». З цією темою пов’язане також і одне з досліджень у «практичній» частині книги: «Археологія мертвого тіла (аргентинські desaparecidos)» (c. 161–194).

Деколонізація східноєвропейської гуманітаристики

43


Ян Годдер, Бйорнар Олсен, Майкл Шенкс та, серед інших, Моніка Бакке, Міхал Буховський, Збігнев Лібера, Аркадіуш Марциняк, Пйотр Пйотровський з Польщі), чиї емпіричні дослідження, що зосереджуються на практиці (розкопки, польові дослідження, аналіз досліджень випадків, створення творів мистецтва), у певний момент мені видалися більш цікавими, ніж читання (писаних) текстів (джерел). Я також стала більше цікавитися присутністю минулого, ніж репрезентацією, тим, що залищилося, ніж тим, що було втрачене в історії».15 Як бачимо, цей поворот у наукових зацікавленнях польської дослідниці, який відбувся наприкінці 90-х — на початку 2000х рр., був спричинений кількома факторами. По-перше, це усвідомлення того, що наративізм та постмодернізм (або, інакше кажучи, інтерпретативно-конструктивістська парадигма), як джерела теоретичної інспірації в  гуманітаристиці та соціальних науках себе вичерпали. По-друге, це усвідомлення обмеженості та однобічності пояснень, що пропонує ця парадигма, навіть у тих питаннях, у вирішенні яких вона видавалася найбільш придатною, наприклад, у дослідженнях суб’єктності та ідентичності. Зосередження на питаннях дискурсивного конструювання соціальної реальності та ідентичності, а також (значною мірою некритичне) використання фуколдіанської концепції знаннявлади, з  одного боку, начебто дозволяли розкрити механізм соціальних змін та показати, що людина є вплетеною у різноманітні дискурси влади, які її поневолюють, але з другого — не вказували, як ця ситуація може бути змінена. А отже, результатом таких досліджень було продукування так званого слабкого суб’єкта, який був приречений залишатися пасивним елементом у грі різноманітних дискурсів влади (хоча і міг усвідомлювати своє становище).16 15 Domańska E. Historians Must Have Virtues: a Conversation With the Polish Historian and Theorist of History // Rethinking History. 2011. № 3. Р. 420. 16 Див. про це: Domańska E. Сo zrobił z nami Foucault? // French Theory w Polsce / Pod redakcją Ewy Domańskiej i Mirosława Loby. Poznań, 2010. Ss. 66, 70–71.

44

Центрівські зустрічі


У другій половині 1990-х — на початку 2000-х рр. альтернативу інтерпретативно-конструктивістській парадигмі стали шукати в різних підходах, пов’язаних з новим матеріалізмом і новим емпіризмом. Найбільш відомим та впливовим з них стала «теорія актора-мережі» (Actor-Network Theory), що її ще від кінця 70-х рр. розробляла група французьких соціологів науки на чолі з Бруно Лятуром. Їхні дослідження, що першопочатково були спрямовані на вироблення нового, більш емпіричного, соціологічного підходу до дослідження науки, зрештою вилилися у формулювання амбітної теорії, яка пропонувала нове розуміння соціального як певного типу зв’язку між різними несоціальними елементами, а також суспільства як колективу, що виникає в результаті взаємодії людських та не-людських чинників, а отже, теорії, що претендувала на пропозицію нового порядку денного для всіх соціальних і, принаймні, для частини гуманітарних наук.17 Як видно, зокрема, з наведеної вище цитати, ідеї Лятура стали важливим джерелом інспірації для Доманської, поряд з працями таких теоретиків, як Джоржджіо Аґамбен, Розі Брайдотті, Ганс Ульріх Ґумбрехт чи Мануель ДеЛянда. Цей вплив нового матеріалізму проявився, принаймні, у двох сферах. По-перше, Доманська стала уважним спостерігачем та аналітиком змін у гуманітаристиці та соціальних науках, пов’язаних з виникненням неантропоцентричної гуманітаристики та формуванням нової парадигми, що її польська дослідниця пропонує окреслювати як постгуманітарну.18 По-друге, Доманська починає 17 Основні положення «теорії актора-мережі» викладені у книжці: Latour B. Reassembling the Social. Introduction to Actor-Network Theory. Oxford, 2005. Про цю теорію див.: Abriszewski K. Poznanie, zbiorowość, polityka. Analiza teorii actora-sieci Bruno Latoura. Kraków, 2010. 18 Добрими прикладами такої аналітики є сьомий розділ цієї книги «Парадигматична прогалина у сучасній гуманітаристиці», а також стаття: Domańska E. Beyond Anthropocentrism in Historical Studies // Historein. A Review of the Past and Other Stories. 2010. № 10. рр. 118–130. Цій же темі буде присвячена нова книга Доманської «Про майбутнє історії», яка невдовзі буде опублікована польською мовою.

Деколонізація східноєвропейської гуманітаристики

45


використовувати ідеї та підходи нового матеріалізму й нового емпіризму у власних історичних дослідженнях. Тут передусім слід відзначити її зацікавлення проблемою матеріальної пристуності минулого в сучасності, зокрема, питанням онтологічного і правового статусу людських решток, етичних та інших контроверсій, пов’язаних з науковим дослідженням цих решток.19 Вже в  «Неконвенційних історіях» Доманська задекларувала необхідність поєднання теорії та практики історичних досліджень на нових засадах. Розчарування в  наративізмі було пов’язане, зокрема, з тим, що він (як і критична філософія історії загалом) залишався досить відірваним від практики історичних досліджень. Наративістів цікавив історичний текст як кінцевий результат історичного дослідження, і тому навіть тоді, коли праці наративістів поглиблювали наше розуміння механізмів історичного пізнання, вони все одно мали лише аналітичне, а не прескриптивне значення; тобто вони не вказували, як слід досліджувати минуле, а були рефлексією над тим, як історики вже його досліджують. А отже, між практикуючими істориками і теоретиками завжди зберігалася досить поважна дистанція, і перші не завжди розуміли сенс і потрібність праці других.20 Доманська пише про це так: 19 Див.: Domańska E. The Material Presence of the Past // History and Theory. 2006. № 3. Pp. 337–348; Domańska E. Toward the Archaeontology of the Dead Body // Rethinking History. 2005. № 4. рр. 389–413. Проблемі онтологічного та правового статусу людських решток буде присвячена книга Доманської «Некрос: вступ до онтології мертвого тіла», яка готується до друку англійською мовою. 20 Питання, чому теоретики/філософи історії відмовилися міркувати, як історики мають досліджувати минуле, слід вивчати окремо. Наразі можна припустити, що ключову роль тут відіграло те, що після остаточної дискредитації спекулятивної філософії історії у перші два повоєнні десятиріччя утвердилося переконання, що філософія історії (в її критичній іпостасі) може бути збережена лише у тому випадку, якщо залишить питання про те, як слід досліджувати минуле, самим історикам, і натомість зосередиться на тому, як історики досліджують минуле, і на кінцевому результаті їхньої праці (на історичному тексті). Отже, філософія/теорія історії фактично перетворилася на філософію/теорію історіографії. Див.: Runia E. Presence // History and Theory. 2006, № 1. рр. 1–5.

46

Центрівські зустрічі


«Слабкою ланкою гуманітарних досліджень я вважаю теорію, яка часто є не лише відірваною від дійсності, що змінюється, та диску­ сій, що точаться в гуманітаристиці, але також і від дослідницької практики представників різних гуманітарних дисциплін. Пробуючи провадити емпіричні історичні дослідження, я зрозуміла очевидну, але, як видається, важливу річ, що на заняттях з методології істо­ рії та вступу до методології гуманітаристики я вивчала проблеми, пов’язані з історичним пізнанням, дослідницьким інструментарі­ єм історика, історичним наративом, істиною, об’єктивізмом та суб’єктивізмом, а також з різними дослідницькими підходами та історичними школами, але ніхто не вчив нас, студентів історії, як будувати теорії! Тому я переконалася, що сьогодні нам потрібна методологія, яку я назвала би практичною, тобто такою, що по­ стає на основі аналізу даних, і для цього твориться». Отже, польська дослідниця розробляє проект практичної методології, тобто методології побудови теорій на основі аналізу конкретного фактографічного матеріалу. У своєму підході Доманська використовує та модифікує ідеї так званої уґрунтованої теорії (grounded theory), що використовується соціологами ще від кінця 60-х років ХХ ст., вихідний принцип якої звучить так: «не накидай на дані наперед прийнятих категорій, але дозволь категоріям народитися з даних». В основі цього підходу лежить глибоке дослідження випадку (case studies), яке включається у широку порівняльну перспективу, що убезпечує від редукціонізму та фрагментарності, часто характерних для інспірованих постмодернізмом досліджень. Таким чином, практична методологія покликана створити новий міст між теорією та практикою історичних досліджень. Але якщо говорити про східно- і центральноєвропейську гуманітаристику, то, на думку Доманської, вона має також стати важливим знаряддям інтелектуальної деколонізації місцевої історіографії. У даному разі йдеться про згадану на початку цієї статті ситуацію, за якої західні дослідники постачають теорії, а східноєвропейські — фактографічний матеріал, до якого ці теорії потім застосовуються. Причому, таке значною мірою механічне Деколонізація східноєвропейської гуманітаристики

47


та інструментальне трактування теорії робить висновки дослідження передбачуваними, а роль джерельного матеріалу зводиться до чергового підтвердження слушності положень теорії. Для здійснення цієї інтелектуальної деколонізації Доманська не закликає відмовитися від використання західних теорій або перестати стежити за інтелектуальними дискусіями, що точаться в західному інтелектуальному світі. Навпаки, на думку польської дослідниці, для істориків (і то не лише східноєвропейських) надзвичайно важливим є долучитися до сучасних загальногуманітарних дискусій, що обертаються довкола проблем біотехнологій та біовлади, критики антропоцентризму, меж видової ідентичності, міжвидової солідарності, відносин між тим, що людське і  не-людське, неконвенційних ідентичностей тощо. Втім, загальногуманітарні дискусії, що точаться в західному інтелектуальному світі, як і створені в їхніх межах теорії, для східноєвропейських дослідників мають відігравати роль лише вступної інтерпретаційної рамки, що уможливлює загальну орієнтацію в  певній проблематиці та постановку дослідницьких питань. Проте, наслідком такого дослідження має бути формулювання оригінальних теорій (малого та середнього обсягу), які спираються на місцевий фактографічний матеріал, і які будуть внеском східноєвропейських дослідників до світової гуманітаристики.21 Роль самої Доманської в такій інтелектуальній деколонізації польської історіографії та гуманітаристики важко переоцінити. Вона не лише власним прикладом демонструє, що участь в таких дискусіях може бути надзвичайно плідною для істориків, а практична методологія може давати цілком реальні результати у вигляді цікавих досліджень, присвячених актуальним для сучасної гуманітаристики темам, але і робить багато для того, щоб наблизити західні інтелектуальні дискусії до польського науковця. Тут варто, насамперед, згадати редакторську та перекладацьку працю польської дослідниці. Так, зокрема, Доманська є укладачем 21 Див.: Domańska E. Сo zrobił z nami Foucault? // French Theory w Polsce / Pod redakcją Ewy Domańskiej i Mirosława Loby. Poznań, 2010. Ss. 74–76.

48

Центрівські зустрічі


та редактором двох польськомовних антологій праць Гейдена Вайта22 та однієї — Франкліна Анкерсміта,23 а також двох важливих збірок: «Пам’ять, етика й історія. Англо-американська теорія історіографії дев’яностих років» (2006)24 та «Теорія знання про минуле на тлі сучасної гуманітаристики» (2010),25 до яких увійшли переклади найбільш важливих текстів західної теорії історії та гуманітаристики, відповідно, дев’яностих та першого десятиріччя двохтисячних років. Насамкінець хотілося би висловити сподівання, що ця книга стане стимулом для переосмислення становища сучасної української історіографії. Причому, переосмислення не лише в сенсі ознайомлення з перебігом дискусій у західній гуманітаристиці «після постмодернізму», але і в сенсі усвідомлення того, що депровінціалізація та повноцінна інтеграція української історіографії до західної будуть можливими лише тоді, коли українські науковці будуть не тільки використовувати розроблені на Заході теорії та підходи (чи їх критикувати), але і стануть робити внесок до актуальних дискусій у світовій гуманітаристиці власними оригінальними теоріями, розробленими на підставі аналізу місцевого фактографічного матеріалу. Текст переопубліковано зі згоди автора. Вперше надруковано в книжці: Ева Доманська. Історія та сучасна гуманітаристика. — К.: Ніка-Центр, 2012. — С. 238–253.

22 White H. Poetyka pisarstwa historycznego / Pod redakcją Ewy Domańskiej i Marka Wilczyńskiego. Kraków, 2000 (друге видання — 2010); White H. Proza historyczna / Pod redakcją Ewy Domańskiej. Kraków, 2009. 23 Ankersmit F. Narracja, reprezentacja, doświadczenie. Studia z teorii historiografii / Pod redakcją Ewy Domańskiej. Kraków, 2004. 24 Pamięć, etyka, historia. Anglo-amerykańska teoria historiografii lat dziewięćdziesiątych (antologia przekładów) / Pod redakcją Ewy Domańskiej. Poznań, 2006. 25 Teoria wiedzy o przeszłości na tle współczesnej humanistyki (antologia) / Pod redakcją Ewy Domańskiej. Poznań, 2010.

Деколонізація східноєвропейської гуманітаристики

49


Спостереження › Альтернатива є!

Єгор Стадний НаУКМА — Варшавський університет

До проблеми «тягаря» історії Spotykają się dwaj Rosjanie. — Mam dla Ciebię dwie wiadomości: jedną dobrą, drugą złą. Od której mam zacząć? — Od dobrej. — Odnaleziono matkę Lenina. — A zła? — Znów jest w ciąży! Під час навчання у Варшаві однією з топових тем для розмови з польськими колегами та друзями були міжнародні стосунки. Я не володію ремеслом «міжнародника», але мене завжди цікавило сприйняття однієї країни населенням іншої, тобто збірні о́брази певної держави чи її громадян. За черговою такою розмовою з двома моїми друзями (обидвоє, до речі, досліджують проблематику російсько-польських стосунків) я спитав, чи не стомились поляки від ролі «адвоката України» і чи не лунають у Польщі голоси за зближення з Росією? Відповідь була приблизно такою: — Усе впирається в історію. — Я розумію, що в історію. — Нічого ти не розумієш! Кожен поляк має на плечах величезний наплічник історії, і він буде тиснути завжди.

50

Спостереження › Альтернатива є!


Справді, польсько-російські стосунки мають складну історію. І вона таки багато в чому детермінує сучасний їх стан. Схожою ситуація була і між двома світовими війнами. Ще задовго до доленосної битви під Варшавою окреслились дві головні концепції для польської закордонної політики: федеративна та інкорпораційна. Авторами першої були Юзеф Пілсудський та коло його однодумців, натомість другу випрацювали у середовищі націонал-демократії, ґрунтуючись на праці Романа Дмовського «Росія, Німеччина та польське питання» («Rosja, Niemcy i kwestia polska»). Прихильники інкорпораційної теорії в основу своїх поглядів закладали ідею просування на схід, допоки можна буде асимілювати тамтешнє непольське населення. Йшлося про кордон, що був трохи далі на схід від польсько-російського кордону Речі Посполитої перед другим її поділом. Підтримка неросійських рухів, втручання в естонські, латвійські чи українські справи вважались украй небажаною та шкідливою для Польщі. Натомість пілсудчики, виходячи з історії польсько-російських стосунків, були переконані, що російський імперіалізм є постійним явищем і ключем до його обмеження є саме потенціал неросійських народів. Ішлося про створення федерації з Польщі та буферних країн, які підірвали би міць Росії і водночас врівноважили би баланс сил у Східній Європі. Попри те, що Ризький мир означав програш федеративної ідеї, вона не зникла, а вилилась у прометеїзм — рух діячів неросійських політичних еміграцій, що не покладали сподівань на унезалежнення від Москви. Пілсудчики активно співпрацювали з прометеїстами, особливо після того, як захопили владу в Польщі у 1926 році. Чолові представники табору Маршалка протягом 1920-х років написали чимало текстів різного жанру на тему Радянського Союзу: від пропагандистських спрощень до рівня «навали червоних орд Батия» до цілком серйозної публіцистики. Усі ці тексти об’єднує концепція «червоного царату». У 1929 році відомий економіст Єжи Королько писав: «Російська Імперія сьогодні До проблеми «тягаря» історії

51


називається Союзом Радянських Соціалістичних Республік, але Росія була і буде надалі Росією, тобто чимось відмінним від Європи і лише інколи пов’язаним з долею Європи… Принаймні на азійському просторі Росія може бути чимось на кшталт цивілізаційного фактора». Радянський Союз асоціюється з чимось, що не може претендувати на розвиток, з чимось, що від самого початку приречене на провал. Однак час спливав і міжнародна ситуація змінювалась. Попри загальне негативне ставлення до СРСР, почали лунати голоси за зближення. Ідея звільнення народів з-під «російського ярма» дедалі більше здавалась нереальною, прийшло усвідомлення того, що більшовизм — це надовго, а економічна криза початку 1930-х років спонукала до пошуку нових виходів у міжнародній торгівлі. У таких умовах почали з’являтись ідеї певного зближення з Радянським Союзом. Це не означає, що зникло загальне тло неприязні до СРСР. З’явилися нові ідеї від суто прагматичної економічної співпраці до можливого союзу з  СРСР у протистоянні з Німеччиною. У 1932 році був підписаний договір про ненапад. Як наслідок, із польської проурядової преси почали зникати пасажі про те, як у Польщі краще жити, ніж у СРСР. Більшовик Карл Радек приїздить до Варшави та публікується в одній з найбільших варшавських газет «Польська газета» («Gazeta Polska») — стаття виходить у дусі потепління в стосунках. На цій хвилі починаються взаємні обміни. До Москви вирушив голова спільного радянсько-польського торгівельного товариства Чеслав Бобровський. Описуючи побачене, він зберігав критичний тон щодо самого більшовизму та його методів, однак схвалював колективізацію та індустріалізацію. Загалом новизна радянського експерименту почала приваблювати все більше оглядачів. На СРСР почали дивитись як на державу нового типу, що змогла вийти з міжнародної ізоляції і при цьому консолідувала широкі маси довкола поставлених владою цілей. Провівши тиждень наприкінці 1933 р. у Москві, відомий репортер Мельхіор Ванькович видав свої подорожні записки про

52

Спостереження › Альтернатива є!


СРСР під назвою «Оперена революція». Журналіст писав про потребу «попереднього налаштування» для розуміння радянського ладу. Його цікавило все: від побуту до статистичних даних. «Частка робітничого люду збільшується з року в  рік. Людські душі зігнуті під пресом обов’язків. Нехлюйство нищиться. Але чи надовго? Ремонт людини є важливішим за ремонт трактора. І найближчим часом повинно з’явитись послаблення, повинен почати будуватись третій вимір пролетарської культури. Усе на це вказує. І цікаво, що це послаблення йде старими шляхами, проторованими людяністю — через родину. У Радянській Росії родина з року в рік міцнішає», — писав репортер. До речі, можливо, саме завдяки своїм позитивним відгукам про СРСР, вже за часів «комуни» Ванькович зміг повернутися з еміграції до Польщі, де брав активну участь у літературному житті країни — видавав книжки, читав лекції, хоча й мав певні трагікомічні пригоди з режимом Гомулки. Іншим прикладом, однак на цей раз постійного перебування в СРСР, є робота журналіста вже згадуваної «Польської газети» Яна Берсона. Він перебував у Радянському Союзі протягом трьох років, а потім радянській владі не сподобались його відозви про VII Конгрес Комінтерну, що проходив у 1935 р. Саме цього року відбувається «похолодання» стосунків СРСР та Польщі. Берсон опублікував чимало своїх репортажів, багато з яких наражалися на гостру критику. З одного боку, журналіст вказував на зростаюче розшарування суспільства, алкоголізм та величезні жертви, що приносились на поталу індустріалізації. З іншого — Берсон був переконаний, що з часом у СРСР ідеологія буде слабшати аж до майже цілковитого зникнення і прийде лібералізація радянського ладу, зокрема релігійного життя: «Релігія перестає бути небезпечною для дійсного стану справ і водночас стає все більше потрібною для населення». Він, як і багато інших, захоплювався прогресом радянської промисловості, зокрема дуже багато уваги приділив проектам Дніпробуду. Берсон навіть підважував головну тезу пілсудчиківського табору про СРСР як про неодмінну імперію-в’язницю народів. До проблеми «тягаря» історії

53


Журналіст захоплювався мілітарною потужністю СРСР, проте водночас не вважав, що вона загрожує Польщі. На думку Берсона, розвиток військової машини Радянського Союзу спрямований винятково на оборону, а Сталін — це поміркований політик, який тримався позиції між російським націоналізмом та агресивним назовні соціалізмом. Звісно ж, такі погляди журналіста наразилися на жорстку критику, зокрема на сторінках редагованого Єжи Ґедройцем часопису «Бунт молодих» («Bunt Młodych»). Подивитись, як живуть робітники у СРСР, у свій час (листопад 1934 р.) поїхала і Яніна Медзінська, що працювала інспектором праці у Міністерстві соціального забезпечення Польщі. Медзінська була приємно вражена рівністю чоловіків та жінок у праці, розвитком освіти (зокрема професійної) та системою охорони здоров’я робітників. Думки про поліпшення справ у СРСР були характерні і для людей з найближчого оточення Пілсудського. Наприклад, його ад’ютант Мечислав Лепецький після подорожі до СРСР видав книжку під назвою «Сибір без перекручень», де висунув сміливу та водночас наївну тезу: «Більшовики не переслідують релігії. Не забороняють нікому її сповідувати. Вони занадто розумні, аби в тій справі застосовувати силу». Ба більше, автор був переконаний, що в Сибіру вже немає засланців. Окрім авторів, які перебували якийсь час в  СРСР, погляньмо ще на деяких молодих публіцистів. Вони були поколінням, що, так би мовити, всмоктувало радикалізацію суспільних настроїв другої половини 1930-х років. Ідея сильної влади, здатної спрямувати ресурси мас на втілення певних цілей, викликала захоплення на тлі занепаду ідеалів парламентської демократії та постулатів лібералізму. Зрештою, такий злам поглядів можна відслідкувати у зміні поколінь. Чимало діячів молодого покоління мали значно радикальніші погляди, ніж їхні батьки, серед таких представників молодшого покоління: Войцех Васютинський, Ванда Василевська чи Ірена Дробнер. У молодих діячів табору санації існували думки, щоб перейняти деякі радянські практики, зокрема в економічній сфері.

54

Спостереження › Альтернатива є!


У 1933 році одна з проурядових молодіжних організацій у Познані видала книжку націоналіста Яна Стахнюка, в якій той захоплювався колективізацією та закликав до її проведення в Польщі. А  член організації «Легіон молодих» («Legion Młodych») Болеслав Дембінський був набагато сміливішим: він не лише схвально описував практику робітничих бригад у СРСР та рекомендував перейти до планової економіки, а й писав про Радянський Союз як можливого союзника Польщі. Комсомол для нього теж був взірцем: «молодий легіонер» прагнув запросити до Варшави представників «найпотужнішої молодіжної організації у світі», аби перейняти їхній досвід. Можна навести ще багато прикладів схожих голосів. Зрештою, як і прикладів протилежного характеру — погляду значно критичнішого. Ми часто (можливо, навіть завжди?) послуговуємось стереотипами, і від цього не втечеш. Історія справді формує наші оцінки про ту чи іншу країну та її громадян. Однак із часом такі «наплічники» певного знання можуть бути аж занадто важкими, аби рухатись уперед та шукати вирішення нагальних проблем. Мені можна закинути невдало обраний приклад, бо ж і умови робітників за сталінізму не завжди були такими райдужними, і про трагічні наслідки колективізації ми прекрасно знаємо. Але тут не йдеться про те, як було в СРСР? Погано чи добре? Йдеться про ставлення. І, напевно, мандрівники, не маючи таких «наплічників історії», якраз змогли би чіткіше розгледіти не лише позитивні, а й негативні сторони радянського життя. До історії не варто ставитись фанатично. Залиште це історикам.

До проблеми «тягаря» історії

55


Спостереження › Альтернатива є!

Володимир Гушулей Естонська школа дипломатії, Таллінн

На шляху до створення Європейського фонду на підтримку демократії (European Endowment for Democracy) Нещодавні події на Півночі Африки, що ввійшли в історію під назвою «Арабська весна», поставили під питання адекватність Європейської політики поширення демократії до сучасних викликів. Запит на демократичні цінності в зазначеному регіоні став справжньою несподіванкою для решти світової спільноти. Для ЄС події «Арабської весни» відчинили вікно можливостей у взаєминах з Тунісом, Єгиптом, Лівією та Єменом. Згідно з базовими договорами ЄС, одним із ключових завдань зовнішньої політики є сприяння поширенню цінностей демократії, правової держави та відкритого суспільства [Ст. 2, 6, 8 Договору про ЄС]. Загроза можливого провалу продемократичних рухів на тлі згортання демократичних прав і свобод у низці держав Східної Європи стає справжнім тестом на готовність Європейського Союзу досягати проголошених цілей власної зовнішньої політики в регіоні, розташованому безпосередньо на кордоні з Унією. Усвідомлюючи необхідність корекції своїх підходів до держав-сусідів, Європейська Комісія спільно з  новоствореним європейським зовнішньополітичним відомством приймають комунікацію, в  якій оголошують перегляд Європейської

56

Спостереження › Альтернатива є!


політики сусідства.1 У цій комунікації вперше згадано заснування Європейського фонду на підтримку демократії (European Endowment for Democracy). Сама ідея створення нового інструменту в  політиці сприяння поширенню демократії належить польському уряду, а якщо говорити точніше, то міністру закордонних справ Польщі Радославу Сікорському.2 Просування ідеї заснування згаданого фонду стає одним із пріоритетів польського президентства в  Раді Європейського Союзу протягом другого півріччя 2011 року. Події в Північній Африці стають чи не головним аргументом польського уряду на користь власної ініціативи. Виступаючи перед депутатами Європейського парламенту, заступник державного секретаря з  питань розвитку в МЗС Польщі Кшиштоф Становський апелює до досвіду своєї держави, яку ще 25 років тому було важко уявити демократичною. Саме завдяки системним реформам і підтримці Європейського Союзу демократична Польща стала реальністю. Однією з амбітних цілей для Європейського фонду на підтримку демократії має стати уможливлення появи демократичних держав навколо ЄС, зокрема в Північній Африці.3 У своєму ж виступі пан Становський наводить загальні принципи діяльності Європейського фонду, який, на думку польського уряду, у своїй діяльності повинен мати максимально можливий рівень незалежності від європейських інституцій, а також характеризуватись спрощенням бюрократичних процедур на шляху до отримання ґрантів. Серед бенефіціарів цього фонду — передовсім представники громадянського суспільства: неурядові організації, разом із 1

A New Response to a Changing Neighbourhood. A review of European Neighbourhood Policy. Joint Communication by the High Representative of The Union For Foreign Affairs And Security Policy and the European Commission, Brussels, 25 May 2011, http://ec.europa.eu/world/enp/pdf/com_11_303_en.pdf

2

Elisabeth Rotter M., Sensible but insufficient, D+C, http://www.dandc.eu/articles/220194/index.en.shtml

3

Presidency’s vision for the European Endowment for Democracy, http://pl2011. eu/en/content/presidency-s-vision-european-endowment-democracy

На шляху до створення Європейського фонду

57


незареєстрованими, профспілки, університети, об’єднання громадян, політичні партії, журналісти, окремі особи (наприклад, дисиденти), чия діяльність у сприянні демократичним змінам потребує підтримки. Не відкидають також підтримки урядів, якщо їх діяльність збігатиметься із цілями фонду. Щодо бюджету, то польський уряд висловив переконання у можливості його поступового підвищення до 100 млн. євро на рік.4 На сьогоднішній день остаточне рішення про створення Європейського фонду на підтримку демократії ще не було прийняте. Попри присутність загальної політичної волі, залишаються питання щодо конкретних механізмів: хто і як буде здійснювати загальний менеджмент, які джерела фінансів будуть доступні для фонду, за які саме завдання фонд відповідатиме тощо. Одним із прикладів для Європейського фонду слугує американський Національний фонд на підтримку демократії (National Endowment for Democracy). Ця структура має незалежність у прийнятті рішень стосовно того, кому і які ресурси надавати. Як результат, діяльність американського Національного фонду може не завжди збігатися з пріоритетами Державного департаменту. Втім, із переваг такої незалежності є можливість надавати підтримку тим організаціям чи особам, яких офіційні органи США через ті чи інші причини не можуть підтримати. Ще один виклик на шляху до створення Європейського фонду — пошук оптимального поділу відповідальності між уже наявним Європейським інструментом на підтримку демократії та прав людини (European Instrument for Democracy and Human Rights) та цілою низкою схожих структур, яким сприяють окремі держави-члени: німецькі фонди ім. Конрада Аденауера, Фрідріха Еберта, Фрідріха Науманна, Гайнріха Бьолля, Рози Люксембург, британський Вестмінстерський фонд тощо. Уже згаданий Європейський інструмент був заснований 2006 року і за час свого існування зазнавав критики за надмірну бюрократизованість та відсутність політичної амбітності. Щодо національних фондів, 4

58

Там само.

Спостереження › Альтернатива є!


то їхні цілі та пріоритети не завжди тотожні з загальноєвропейськими. Крім того, вже згадана американська модель просування демократії передбачає ефективну співпрацю двох основних американських партійних інститутів: Національного Демократичного Інституту й Міжнародного Республіканського Інституту з Національним фондом на підтримку демократії. Підсумком польського президентства в питанні лобіювання ідеї створення Європейського фонду стало рішення Ради Європейського Союзу від 1 грудня 2011 року, в якому ЄС схвалює уже зроблене до цього часу та запрошує Раду з постійних представників держав-членів ЄС (COREPER) продовжити подальшу необхідну підготовку.5 Парламентський Комітет із зовнішніх справ у своїй доповіді щодо парламентської рекомендації закликає гарантувати наявність чітких механізмів контролю за діяльністю майбутнього Європейського фонду.6 Попри тривання внутрішніх перемовин між зацікавленими сторонами щодо майбутнього Європейського фонду, його остаточний запуск заплановано ще до кінця поточного року. На сьогоднішній момент можна сміливо заявляти, що питання самої доцільності в Європейському фонді не стоїть, дискусії відбуваються щодо конкретних питань функціонування фонду та його співпраці зі схожими структурами як європейського, так і національного рівнів. Створення нового фонду, напевне, означатиме збільшення кількості ресурсів для представників громадського сектору, в першу чергу, в державах-сусідах ЄС, а також можливе спрощення процесу отримання ґрантів. Крім того, фонд може стати чудовою альтернативою для тих, хто з різних причин не може розраховувати на підтримку вже наявного Європейського інструменту чи фондів окремих держав-членів ЄС. 5 Concil of the European Union, Council conclusion on the European Endowment for Democracy, Brussels, 1 December 2011. 6

Committee on Foreign Affairs, Report with a proposal for a European Parliament recommendation to the Council on the modalities for the possible establishment of a European Endowment for Democracy (EED), 14 March 2012.

На шляху до створення Європейського фонду

59


Спостереження › Альтернатива є!

Лілія Ревак Association for International Affairs у Празі

Вишеградська група: обгортка без наповнення? 15 лютого цього року Вишеградській групі виповнився 21 рік. Упро­ довж років життєздатність та потрібність цього проекту не­ одноразово піддавали сумнівам, а  результативність співпраці критикували. Попри все, Вишеградська група вижила, а 20 років — це вже досить солідна дата для того, аби підбити певні підсумки. Особливо зараз, у період економічної кризи, зокрема кризи Єврозо­ ни, внаслідок якої країни опинилися по різні боки барикад.

Як це було… Кілька слів про Вишеградську четвірку. Групу, спочатку знану як Вишеградський трикутник, було створено Польщею, Чехословаччиною та Угорщиною в угорському замку Вишеград 15 лютого 1991 року з метою «пришвидшити перехід з радянської орбіти до євроатлантичних інституцій».1 Місце дуже символічне: саме тут 1335 року зустрілися Карл І Роберт, Казимир ІІІ Великий і Ян Люксембурзький, аби домовитися про нові торгівельні шляхи, які би полегшили їм доступ до європейських ринків збуту. 1

60

Géza Jeszensky — міністр закордонних справ Угорщини в 1990–94 роках.

Спостереження › Альтернатива є!


У попередньому випуску журналу я вже зверталася до історії діяльності Вишеградської групи, тому не буду заглиблюватись у деталі. Перша половина 90-х була не легким періодом для четвірки (розпад Чехословаччини, уряд Мечіара в Словаччині та Вацлава Клауса — в Чехії тощо). Ситуація суттєво змінилася в другій половині декади, коли керівники держав Вишеграду усвідомили важливість тісної співпраці для успіху їхнього «європейського проекту». Коли ж вони, зрештою, досягли успіху в цій сфері, приєднавшись до ЄС 2004 року, Вишеград став на роздоріжжі. Мети створення групи досягнуто — країни четвірки «повернулися в Європу». Вишеградську групу треба було винайти наново. Тоді ж багато експертів заявляли про втрату Вишеградською групою raison d’etre і передбачали маргіналізацію, а то й взагалі розпад угруповання. Говорили про те, що внутрішні проблеми, як-от: розмір Польщі, різні пріоритети і нестача спільної програми врешті зведуть результати співпраці нанівець.2 Натомість держави Вишеграду поставили собі за мету пропагувати культурні, освітні, наукові цінності, підтримувати і зміцнювати стабільність в регіоні. Що  ж стосується природи Вишеградської групи, то варто перш за все зазначити, що вона є неінституціалізованою організацією, це арена для консультацій, в основі діяльності якої лежить співпраця та регулярні зустрічі: від політичних самітів найвищого рівня до зустрічей експертів та дипломатів, діяльності неурядових організацій та індивідуальних зв’язків. Спочатку винятково урядова співпраця поширилася і на громадську та культурну сфери. Єдиною організацією в межах Вишеградської платформи є створений 2000 року Міжнародний Вишеградський фонд, покликаний сприяти співпраці в культурній, науковій та освітній сферах, обміну студентами і  зміцненню міжнародної співпраці та туризму. Фонд здебільшого фінансує діяльність неурядових організацій та індивідуальні громадські 2

O’Donoghue C. Happy 20th Anniversary Visegrad Group, Prague Post

Вишеградська група: обгортка без наповнення?

61


ініціативи.3 Вишеградська група не планує розширюватися, але завжди залишається відкритою для співпраці з іншими країнами, як-то зі східноєвропейськими країнами, чи схожими на неї угрупованнями в межах ЄС (Бенелюкс та Північна Рада).

Співпраця в межах Вишеграду Зважаючи на спільну культурну та історичну спадщину, країни Вишеграду мають багато обопільних інтересів. Щобільше, Вишеградську групу було створено для того, щоб разом відстоювати і пропагувати спільні позиції. Співпраця зосереджується на пропагуванні демократичних цінностей і розширенні ЄС, енергетичній, економічній і фінансовій політиці, політиці безпеки та оборони тощо. Політика безпеки та оборони Після розпаду СРСР країни радянського блоку взяли курс на Європу. Це означало стати членами НАТО та ЄС. «Повернення до Європи» мало принести економічний розквіт і краще життя. Але також членство в НАТО мало б убезпечити їх від «російських імперіалістичних зазіхань». Таким чином, безпека та оборона завжди були в основі євроінтеграційних мрій країн Вишеграду, а політика безпеки та оборони належать до пріоритетних сфер співпраці для четвірки. Страх перед Росією зараз уже, звичайно, набагато менший (хоч він і не зник повністю), але все-таки впливає на те, що, перебуваючи на периферії ЄС, країни Вишеграду відчувають потребу стабілізації свого близького зарубіжжя. Саме цим і  викликана політика пропагування демократичних цінностей і трансформації неповноцінних демократичних, а то й  взагалі авторитарних режимів, про що йтиметься далі. Окрім того, країни четвірки поділяють спільні загрози на міжнародному 3

62

Інформація з офіційного сайту Вишеградської четвірки: http://www.visegradgroup.eu

Спостереження › Альтернатива є!


і регіональному рівнях. Зрештою, у період кризи й систематичного скорочення бюджетних видатків на оборону, тісніша співпраця видається абсолютно логічною. Щороку в межах політики безпеки та оборони відбувається кілька зустрічей представників країн Вишеграду на міністерському та експертному рівні. На жаль, реальних результатів цих зустрічей зазвичай немає. 23 травня 2011 року в Левочі у Словаччині представники міністерств оборони всіх чотирьох країн підписали пакт про створення так званої «бойової групи» (поширена практика в межах ЄС), яку очолить Польща. Групі треба бути готовою до участі у військових операціях до 2016 року. Це особливо актуально зараз, коли НАТО намагається втілити в життя «Розумну оборону» (Smart Defence), метою якої є поєднання військових сил різних країн для заощадження коштів і підвищення ефективності. Експерти скептично ставляться до успіху цієї ініціативи, зважаючи особливо на те, що тільки Польща має добре розвинену армію. Не на користь четвірки свідчать також усі попередні спроби співпраці у військовій сфері, які не приносили бажаних результатів через брак політичної ініціативи і фінансування. До того ж, більшість питань безпеки вирішуються в межах інших форумів, як-от НАТО чи ЄС. Якщо зазвичай недостатня інституалізація виступає перешкодою, то в сфері безпеки та оборони вона надає країнам більшу свободу дій. На жаль, країни Вишеграду не змогли використати свій потенціал, бо також панічно бояться будь-яких структур, які б допомогли їм втілити в життя конкретні проекти.4 Політика сусідства Оскільки основним напрямом діяльності Вишеградської четвірки, як я вже зазначала, проголошено пропагування демократичних цінностей і підтримки стабільності в регіоні, а отже, 4

Naď J., Szatkowski T., Gyarmati I., Frank L. (2010). Trans-atlantic Security, Policy Paper. — Slovak Atlantic Commission. — Р.3

Вишеградська група: обгортка без наповнення?

63


розширення ЄС, Вишеградський фонд фінансує велику кількість проектів в Україні, Білорусі та Молдові, а також в країнах Південного зарубіжжя ЄС. Співпраця у цій сфері також далека від ідеалу, і не рідко позиції країн-членів Вишеграду кардинально різняться. Так, наприклад, Угорщина виступила проти вступу Сербії до ЄС, у той час як Польща та Словаччина підтримують його. Словаччина вважає себе експертом у питаннях Західних Балкан і майже не цікавиться Україною чи Молдовою. Те саме стосується Чехії, яка загалом виступає за пропагування демократичних цінностей, але має своїх улюбленців (наприклад, Кубу). Зрештою, коли йдеться про розширення ЄС, то Чехія, Словаччина та Угорщина зазвичай виступають на користь руху на Південь, тоді як Польща не відриває погляду від Сходу. Ні для кого не секрет, що Польща виступає найвідданішим «адвокатом» вступу Україні та Молдови до ЄС. Вона особливо зацікавлена в успішності цих проектів зокрема і Східного Партнерства загалом, бо хоче стати представником ЄС у боротьбі з Росією за вплив на схід від кордону ЄС. Енергетична політика Енергетична політика також серед пріоритетів співпраці країн у межах Вишеграду: від енергетичної безпеки5 до диверсифікації енергоресурсів. Ця тема особливо актуальна, коли в Польщі знайшли величезні поклади сланцевого газу, а газові суперечки між Україною та Росією далекі від завершення. У 2002 році з ініціативи Угорщини6 було створено експертну робочу групу з питань енергетики. Вона збирається раз або двічі на рік в столицях країн Вишеграду. Найактивніша співпраця — у газовому секторі, бо країни мають схожі виклики та проблеми (малі поклади природного газу разом з високою залежністю від одного постачальника — Росії). Нагальним питанням для 5

Чехія отримує газ з Норвегії, тому питання енергетичної безпеки для неї неактуальне.

6

Угорщини найбільше серед країн Вишеграду залежить від російського газу.

64

Спостереження › Альтернатива є!


Вишеградських країн є модернізація енерго-інфраструктури (газотранспортна система потребує розширення), залучення альтернативних джерел енергії та диверсифікація джерел постачання енергоресурсів. Економічна та фінансова політика Наслідком кризи Вишеградської групи в першій половині 90-х років минулого століття стало те, що співпраця довший час зосереджувалася в межах економічного та фінансового секторів, який не втратив своєї важливості й сьогодні. Особливу вагу для країн Вишеграду мають Структурні фонди ЄС, з яких вони отримують фінансову допомогу та «політика згуртування» (cohesion policy). Проте й тут пріоритети країн Вишеграду різняться. Три менші країни Вишеграду мають спільні погляди щодо фінансового плану ЄС. Польща, котра отримує найбільше регіональних дотацій, пропагує більший бюджет ЄС. Так само з очевидних причин Польща єдина з чотирьох виступає проти скорочення дотацій сільського господарства. Погляди не збігаються й щодо єдиної європейської валюти. Чехія та Угорщина навіть не беруть участі в так званому Euro Plus Pact, у той час як Словаччина впровадила євро в 2010 році, а  Польща постійно заявляє про свою готовність впровадити євро. Загалом Вишеградська четвірка успішно провалює випробування економічною кризою. Солідарність — останнє, що ми можемо тут побачити. Чехія відмовилася підписати Фіскальний пакт ЄС, який посилює бюджетну дисципліну країн ЄС, словаки відокремилися від усіх, бо тепер вони частина Єврозони, угорці ніяк не можуть дати собі раду з наслідками економічного потрясіння, а поляки не втрачають амбіцій навіть у такий далеко не простий час.

Вишеградська група: обгортка без наповнення?

65


* * * Попри те, що серед країн-членів Вишеграду існує консенсус з приводу користі їхньої співпраці, на практиці такі спільні дії рідко трапляються, а реальні результати спостерігаємо ще рідше. Кожна з країн четвірки намагається самоствердитися в ЄС і претендує на лідерство у Вишеградській групі, чого не допустять інші країни-члени, хоча потреба лідера видається логічною, особливо в межах політики безпеки та оборони, де таку позицію може посісти Польща. Серйозною проблемою також є відмінності між країнамичленами (Польща як велика країна має більше політичної ваги; Чехія належить до найбільш євро-скептичних країн ЄС). Конфлікти в  межах групи також не зміцнюють її (наприклад, словацько-угорський конфлікт щодо нацменшин). Таким чином, роль Вишеградської групи дедалі більше маргіналізується, а  країни-члени просувають особисті інтереси поодинці. Криза Єврозони і абсолютна відсутність будь-якого консенсусу в межах Вишеграду вкотре викликала дискусії щодо необхідності існування групи. Вишеградська група має великий потенціал (разом вони мають таку ж кількість голосів в інституціях ЄС, як Німеччина та Франція;7 як одне ціле Вишеградська група — сьома за розміром економіка Європи і п’ятнадцята економіка в світі). Відкритим залишається питання, чи зможуть країни четвірки коли-небудь подолати свої розбіжності і вповні реалізувати потенціал Групи?

7

66

Ще минулого року Ніколя Саркозі висловив побоювання з приводу регулярних зустрічей Вишеградської четвірки.

Спостереження › Альтернатива є!


Спостереження › Альтернатива є!

Олена Коваленко Східноєвропейські студії, Варшавський університет

«Smart is the new sexy»? Сьогодні у всьому світі шукають таланти: співаків, танцівників, кухарів, людей з надприродними можливостями та інших девіантів. Останнім бастіоном, що тримається перед натиском всюдисущих кастингів, залишається наука. А особливо «замкненими» для сторонніх вух та очей вважаються дисципліни природничі й технічні. Адже про історію дискутувати може начебто кожен (навіть сприймає це як обов’язок), так само вирішувати мовні питання намагається кожен носій мови, не винятком є питання політології, соціології тощо — тобто кожній гуманітарній дисципліні так чи інакше загрожує небезпека профанації через її наближеність до людини — коли сам об’єкт вивчення відчуває себе уповноваженим висловлюватися на серйозні теми, претендуючи на слушність своїх міркувань. Однак цілком іншою є ситуація з природничими науками, якщо відкинути загальне занепокоєння поширенням ГМО та небезпекою андронного колайдера. Нині знання дисциплін «точного» циклу мало доступне для широкого загалу. Найчастіше специфічні питання, більш чи менш широкі і зрозумілі пересічному громадянину, обговорюють на конференціях, симпозіумах, лекціях, проте не виносять на розсуд ширшої аудиторії — преси чи телебачення. Подолати цю закритість молодих дослідників та інженерів і  створити новий формат спілкування науковців з  публікою «Smart is the new sexy»?

67


взялися організатори нещодавно створеного конкурсу FameLab, ідея якого полягає в презентації наукових проектів та досліджень широкому колу незаангажованих глядачів. FameLab сьогодні має світовий формат. Ідея створення конкурсу наукової комунікації виникла у Великобританії на Науковому фестивалі в Челтенгем (Cheltenham Science Festival), і вперше її було втілено у 2005 році. З 2007 року партнером конкурсу стала Британська Рада (British Council), а відтак FameLab набув глобального контексту і до країни-засновниці приєдналося ще близько 20 країн з Європи, Африки, Азії та Америки. За час існування конкурсу в ньому взяло участь близько 10 000 молодих науковців, інженерів, технологів, викладачів, з яких приблизно 2 000 стали учасниками півфіналів або фіналів. Третього березня у варшавському Центрі науки «Коперник» відбулися півфінали польської версії FameLab, участь у якій взяло понад 30 молодих науковців, котрі пройшли попередній відбір у своїх містах. Відтак, на конкурсі було якнайширше представлено географію польських точних наук.

Три хвилини на науку Фізика з тенісними м’ячиками? Біологія у  коміксах? Чи пояснення хімії через показ театрального виступу? Обмеженням учасників є тільки їхня уява. FameLab позиціонує себе як проект для дослідників, які не бояться мислити нестандартно і мають хист популяризатора науки.

68

Спостереження › Альтернатива є!


3 березня 2012, півфінал польської версії FameLab у Варшаві За правилами конкурсу, за три хвилини потрібно розповісти про свою наукову працю так, щоб журі та глядачі не почали позіхати від нудьги. А це вже справжній виклик — у науковий спосіб, використовуючи мінімальний реквізит (лише те, що сам можеш винести на сцену, і жодного Power Point!), пояснити «ненауковій» аудиторії сенс свого дослідження і довести його значущість. Проте, такі старання учасників щедро винагороджують: у результаті, за 180 секунд добротної праці переможець отримає 30 000 злотих (це понад 60 000 грн.) на свої дослідження, а також 5 000 (понад 10 000 грн) — на власні потреби, і поїде представляти Польщу на фіналі у Великобританії. До того ж, найкращі учасники візьмуть участь у майстер-класах із покращення комунікації у сфері популяризації науки. Тож є сенс попрацювати над тим, щоб зацікавити когось наукою поза рутинними університетськими аудиторіями і лабораторіями. Уже сама назва конкурсу свідчить про те, що елементи шоу не ворожі FameLab. І  справді, це все за форматом дуже нагадує сучасні телекастинги: професійно освітлена сцена, камери, «Smart is the new sexy»?

69


ведучий-жартівник і, звісно ж, — прискіпливе журі, котре, розсівшись під сценою на дивані та попиваючи каву, намагається провокувати учасників підступними запитаннями. Наприклад, цього року до журі польської версії входять: Ірена Чешлінська (Irena Cieślińska) — популяризатор науки, редактор багатьох науково-популярних видань, заступник директора Центру науки «Коперник»; Конрад Байєр (Conrad Bajer) — габілітований доктор фізичних наук, член програмної ради Центру науки «Коперник», доктор Яцек Вашілевський (Jacek Wasilewski) — медіознавець, спеціаліст із риторики, Пйотр Найштуб (Piotr Najsztub) — журналіст. За всієї позірної схожості з будь-яким форматним шоу, змістове наповнення та цілі FameLab якісно відрізняються.

Мозок потребує уваги Тепер про цілі. Головна мета FameLab — створити науковця — харизматичну постать, котра зможе надихати та заохочувати до науки інших. За словами авторів ідеї FameLab, «люди повинні розуміти працю науковців, тоді їм легше буде сприймати зміни, які несе розвиток науки».1 Адже здебільшого нові винаходи покращують наше життя та розуміння світу, однак самі науковці та медіа не завжди правильно можуть донести до суспільства інформацію про потенційні користі та ризики, і тому виникає нерозуміння та несприйняття. Відтак, оскільки наука є частиною майже всіх аспектів нашого життя, хоча ми й рідко про це задумуємося, дуже важливо створювати можливості для молодих науковців та громадськості обмінюватися думками та вести діалог, заснований на взаємній повазі й довірі. Науковці не повинні залишатися в тіні світової комунікації, але стати її повноправними учасниками. «FameLab створено для того, щоб знайти молодих науковців та інженерів, удосконалити їхні вміння, навчити їх ефективно спілкуватися в інтенсивному 1

70

Інформація з офіційного сайту http://famelab.org/talking-science-0

Спостереження › Альтернатива є!


3 березня 2012, півфінал польської версії FameLab у Варшаві світі медіа, в  котрому ми зараз живемо. Сьогодні більш ніж будь-коли наука та науковці повинні бути відкритими для суспільства, наблизитися до нього, а ми, своєю чергою, повинні наблизитися до науки».2 Як видно, такий конкурс несе користь для суспільства. Тепер щодо учасників. Окрім можливості отримати грошову винагороду на дослідження, вони мають ще кілька надзвичайно корисних досвідів. По-перше, завдяки участі у FameLab молоді науковці мають можливість покращити свої комунікативні здібності та вміння презентації. Виступаючи перед аудиторією, учасник повинен упродовж трьох хвилин тримати увагу на собі та пояснити глядачам зовсім непросту тему. Наприклад, як і навіщо відчепленими атомами «бомбардують» різні матеріали, або як вимірюють розміри чорних дірок, або як, самі цього не помічаючи, ми в повсякденному житті використовуємо пневматичні механізми та ін. По-друге, під час та після конкурсу учасники 2

http://famelab.org/talking-science-0

«Smart is the new sexy»?

71


отримують можливість поспілкуватися з однодумцями, людьми зі схожими зацікавленнями, колегами-дослідниками з різних наукових царин, а це завжди дає свіжий погляд на власну працю. По-третє, учасники на час проведення конкурсу відчувають себе зірками й на практиці тренують уміння спілкуватися з громадськістю та пресою. У перерві між виступами конкурсантів організовано грін-рум, де з FameLab-ерами спілкуються журналісти та гості заходу. Зрештою, задоволення від FameLab отримують і глядачі у залі. Вони дивляться цікаве шоу, без читання вікіпедії і з інтерактивом дізнаються про чорні дірки, ензими, методи протезування та багато іншого. Мене як глядача польської версії FameLab привабив формат: замість довгого і нудного обговорення — три хвилини на науку. Максимально доступний текст, відсутність затягнутих презентацій в Power Point, харизматичні учасники. Здавалося би, профанація святого — знання. Проте, це інший рівень, на якому йдеться насамперед про залучення та зацікавлення людей популярною наукою. Як уже було зазначено, за спонсорування FameLab у багатьох країнах взялася Британська Рада, а тому — гіпотетично — є можливість долучення України до країн-учасниць, якщо київська Британська Рада таки підтримає ініціативу колег. Насамкінець, для тих, хто хоче надихнутися FameLab-ерами і  дізнатися цікавинки зі світу фізики, хімії, біології,  є спеціальний канал на youtube: http://www.youtube.com/user/famelab. А хто хоче знайти натхнення наживо — 19 травня в тому ж таки центрі науки «Коперник» відбудеться фінал, на який глядачами можуть прийти усі охочі. Приємного перегляду!

72

Спостереження › Альтернатива є!


Спостереження › Альтернатива є!

Ірина Ковальчук Інститут міждисциплінарних досліджень «Artes Liberales»

Старість — це радість! 2012 рік проголошено Європейським роком активності старших людей і толерантності між поколіннями, метою якого є привернення суспільної уваги до проблем та потреб літніх людей, а також до їхнього значного внеску (наприклад, догляд за батьками, друзями, чоловіком чи дружиною, онуками) у кожне суспільство.1 Крім того, до завдань цього року належить розробка на законодавчому рівні можливостей для старших людей розвиватися професійно й особистісно, бути суспільно активними, здоровими й повноцінними членами кожного суспільства, адже Європа має бути привабливою для різних суспільних груп, зокрема старших осіб. Ринок праці має бути для них відкритим, публічний простір — доступним, а інфраструктура має уможливлювати активне життя тим, кому за 50. Зрозуміло, йдеться не про реалізацію цих головних завдань, бо це процес довгий, але принаймні про закладення його підвалин. 1

Європейська Комісія не призначила коштів на проведення різних заходів, пов’язаних із літніми людьми та зв’язками між поколіннями, на 2012 рік, тому кожна країна сама визначає, скільки коштів витратити і на які активності. Більшість подій у Польщі фінансуватиме Фонд громадських ініціатив.

Старість — це радість!

73


Старі стереотипи Уже загальновідомим є твердження, що нації старішають в усьому світі, народжуваність знижується, що призводить до серйозних демографічних і економічних проблем. У старінні соціологи не вбачають загрози, а радять використати таку ситуацію як шанс для розвитку, для залучення старших людей до суспільного життя країни. Усвідомити це мають не лише самі «герої», а й політики, науковці, громадські діячі, працедавці. Ламання стереотипів щодо 50-річних осіб і старших — мабуть, найскладніша частина цього процесу: позбутися думки, що дідусі й бабусі — це бідні люди, які не можуть самі дати собі ради, які вже не хочуть розвиватися, не мають креативних ідей, пасивні... Ці процеси не відбуватимуться самі по собі. Потрібна стимуляція й підтримка: реформи в державі, фінансування, активність громадських організацій і... ініціативність самих «винуватців».

Не час на пенсію Перше, що спадає на думку, коли середній вік життя збільшується, — підвищити пенсійний вік, оскільки країни часто не в змозі забезпечувати життя на належному рівні для людей похилого віку. У Польщі запропонували такий вихід із ситуації — підвищити пенсійний вік до 67 років як для жінок, так і для чоловіків (зараз — 60 років для жінок і 65 років — для чоловіків). Такий намір уряду викликав величезні протести в польському суспільстві: демонстрації, багатотисячні мітинги під Парламентом за референдум щодо підвищення пенсійного віку. Наразі Коаліція PO-PSL («Громадянська платформа» і Польська народна партія) дійшли згоди також щодо часткових пенсій: для жінок після 62 років і 35-річного досвіду роботи, для чоловіків — після 65 років і 40 років праці. України теж торкнулася пенсійна реформа, яка вступила в дію 1 жовтня 2011 р. Тепер пенсійний вік жінок дорівнює пенсійному вікові чоловіків — 60 років, а раніше жінки виходили на пенсію в 55 років. Усе пізнається в порівнянні.

74

Спостереження › Альтернатива є!


Три кити активності літніх людей: •• Працевлаштування: реформи й суспільна робота

як з працедавцями, так і з самими потенційними літніми працівниками;

•• Участь у суспільному житті: створення можли­

востей для втілення нереалізованих мрій, належне поцінування щоденного внеску в життя суспіль­ ства — догляд за батьками, чоловіком чи дружиною, онуками;

•• Самостійне життя: здоров’я, фізична й інте­лек­ туальна незалежність.

У наших силах В одному з інтерв’ю2 Галина Потоцька, віце-президент Європейської платформи «Вік»3 (AGE Platform Europe) зазначає, що десять років тому в ООН був створений план діяльності, темою якого було старіння. Тому ювілейний рік цієї ініціативи присвячено саме літнім людям. Що більше, Європейська Комісія встановила Європейський день день солідарності між поколіннями — 29 квітня. Як ми можемо приготуватися до істотних демографічних змін? Передовсім, на думку Галини Потоцької, потрібно створити такі умови для старших осіб, аби утримати їх на ринку праці. 2 http://wiadomosci.ngo.pl/wiadomosci/748502.html?utm_source=ue&utm_ medium=email&utm_campaign=16.02.2012 3

Європейська платформа «Вік» — це мережа організацій, діяльність яких спрямована на тих, кому за 50. Нараховує вона вже понад 170 організацій з 27 країн ЄС. Польських у ній поки лише дві. Важливим аспектом діяльності Європейської платформи «Вік», серед іншого, є аналіз рішень ЄС і відстеження, аби в них було враховано інтереси літніх людей.

Старість — це радість!

75


На противагу стереотипним уявленням, для більшості професій вік працівників свідчить про їхню обізнаність і величезний досвід, і цей капітал слід цінувати. Наприклад, можна запропонувати досвідченим працівникам після виходу на пенсію еластичний графік роботи і  пропозицію стати наставниками для невеликих груп осіб, щоб передавати їм знання й набуті вміння. У Польщі створюють інтернет-портали (як bycseniorem.pl), де старші люди можуть знайти цікаву інформацію про життя на пенсії, самореалізацію, власні зацікавлення, здоров’я, фінанси тощо. А щоб пенсіонери відкрили можливості інтернету, організовано безкоштовні комп’ютерні курси для старших осіб (Районний клуб SURMA — район Охота, Варшава), які здебільшого проводять волонтери. Активно функціонують також Університети третього віку, мотто яких «Не старішає той, хто не має на це часу!». Серед пропозицій громадських організацій, наприклад, Фонд «Я — Жінка», ESPAR (Європейське товариство популяризації рухової активності 50+), Багатопоколіннєвий клуб волонтера в Любліні, всепольський дотаційний конкурс «Старші люди в дії», який реалізує Товариство творчих ініціатив «ę» за підтримки Польсько-Американського Фонду Свободи та інші, також знаходимо театр, волонтерство, спорт, відпочинок, діяльність проти суспільної ізоляції тощо. Популярною є програма «Навчання впродовж усього життя», зокрема програма «Ґрюндтвіґ» спрямована на поширення позаформальної освіти дорослих на всьому просторі ЄС. Як бачимо, важливим є системний підхід, а не поодинокі заходи. А як вигладає ситуація літніх людей в Україні? Україна посідає 11 місце у світі за високим рівнем депресії серед людей похилого віку. Міністерство праці і соціальної політики України у 2008 р. запропонувало пілотний проект «Університет третього віку», який набуває все більшої популярності. Такі навчальні заклади відкрито в Києві, Львові, Миколаєві, Ковелі, Кременчуці, Стриї та інших містах України. Щодо громадських організацій, то найвідомішою в нас є Все­ українська благодійна організація «Турбота про літніх в Україні».

76

Спостереження › Альтернатива є!


Яку людину ми називаємо старою? Дослідження,1 ініційоване Європейською Комісією у зв’яз­ку з Роком активності старших людей і толерантності між поко­ ліннями свідчить: пересічний європеєць вважає, що старій людині близько 64 років, але простежуються відмінності: у Словаччині старій людині — 58, у Польщі — 63. А до якого віку людина молода? Пересічна відповідь — 42-річна, у Польщі — 39-річна, на Мальті — 37-річна. Більшість європейців усвідомлюють, але не виявляють занепокоєння тим, що нації старішають. Шість із десяти європейців критикують ідею підвищення пенсійного віку до 2030 р. Прихильники цієї ідеї — чоловіки, ті, кому за 55, інтелігенція. 50% польського суспільства не погоджуються з урядовою реформою підвищення пенсійного віку, 36% — погоджуються, 14% — не знають. Дві третини європейців вважають, що хотіли би мати дозвіл працювати після досягнення пенсійного віку. Привабливою пропозицією для європейців буде отримання тимчасової роботи або не на повну ставку й отримання частини пенсії. Один з чотирьох європейців брав участь у волонтерській діяльності. Лише 5% поляків вчаться все життя, дані в ЄС — 9%.2 Євробарометр: 63% поляків вважає, що громадські організації позитивно впливатимуть на проблеми старіння нації, найменше — уряд (24%). Порівняно з іншими країнами ЄС, поляки на пенсії більше працюють, але менш суспільно активні. 1

http://ec.europa.eu/public_opinion/archives/ebs/ebs_378_sum_en.pdf

2

http://wiadomosci.ngo.pl/wiadomosci/758317.html

Старість — це радість!

77


Інші переважно також займаються турботою і допомогою старшим людям, тобто наголос поки все-таки на підтримці, а не заохоченні до активної діяльності й повноцінного життя, як у Польщі. Проте є позитивні зрушення — 30 березня 2012 року у Львові відбувся Перший форум для літніх людей. Я намагалася знайти інформацію про заходи в  Україні, пов’язані з Європейським роком активності старших осіб і толерантності між поколіннями, але не знайшла. Можливо, вона з’явиться пізніше. Протягом цього року навряд чи вдасться щось істотно змінити, але до 2020 року Європа має стати відкритою і привабливою для осіб будь-якого віку, зокрема для тих, кому за 50, бо це лише початок! Чи буде старість радістю — залежить передовсім від нас активних.

78

Спостереження › Альтернатива є!


На шляху до Євро 2012

Іван Гаврилюк НаУКМА — Варшавський університет

Як поляки з українцями у Львові в футбол грали Історія хоч і любить точні дати, але радує ними дослідників нечасто. Особливо, якщо події відбулись не в  сучасній ері високорозвинутих технологій. Зародження польського футболу також виглядає доволі туманно й невизначено. Починалось усе, як і слід було очікувати, доволі віддалено від найпопулярнішого виду спорту в сучасному світі. Протягом 123 років польські землі були поділені між Росією, Пруссією та монархією Габсбургів. На питання, чому польський футбол зародився саме на землях останньої, історія не відповідає. Очевидно, сюди швидше доходили західноєвропейські, а, насамперед, британські впливи веселої біганини та катання м’яча по траві, не обмежені до певного часу жодними правилами. Всередині XIX ст. на землях Східної Галичини — а саме тут з’явилися на світ два брати-блюзнюки: польський і український футбол — був надзвичайно поширений культ здорового тіла і відповідного способу життя. У 1866 р. поляки Казимир Жукотинський (Kazimierz Żukotyński) та Лукаш Ґолденталь (Łukasz Goldenthal), наслідуючи чехів, створили гімнастичне товариство «Сокіл», у виховну систему якого за кілька років увійшли заняття з футболу (до слова, український «Сокіл» постав 11 лютого Як поляки з українцями у Львові в футбол грали

79


1894 р. у Львові). Перший польський підручник, в якому були описані загальні правила гри у футбол «Гімнастичні ігри шкільної молоді» («Gry gimnastyczne młodzieży szkolnej») Едмунда Ценара (Edmunda Cenara), був виданий 1891 р. у тому-таки Львові. Професор Євгеніуш Пясецький (Eugeniusz Piasecki) під кінець XIX ст. ввів футбол у програму шкільних занять. Логічним продовженням такої популяризації футболу мав стати перший в історії польського футболу матч — 14 липня 1894 р. У ті дні у Львові проходила виставка досягнень промисловості й сільського господарства, упродовж якої відбувались різноманітні конференції інженерів, літературознавців, гостям міста демонстрували нову трамвайну лінію, що вела до Стрийського парку. У рамках виставки на урочисто відкритому в тому ж парку стадіоні «Колізей», розрахованому на десять тисяч глядачів, відбулася міжміська гра між командами, що представляли спор­ тивно-гімнастичне товариство «Сокіл» — Львів проти Кракова. Матч розпочався 14 липня 1894 р. о  17:00. Львів’яни грали в білих футболках та сірих гімнастичних штанцях, а гості — краків’яни — у білих футболках та синіх штанцях. Професор Виробек (Wyrobek) з Кракова судив двобій. На стадіоні зібралося близько трьох тисяч глядачів. Гра тривала 6 (за іншими даними 7) хвилин — до першого гола. Єдиний м’яч провів другокурсник учительської гімназії Володимир Хомицький, який діяв на лівому фланзі (очевидно, лише формально). Тактики й стратегії у діях футболістів майже не було — головним завданням було проштовхнути м’яч у ворота. Стійками воріт служили два прапорці, увіткнуті в землю, перекладини, вочевидь, взагалі не було. Цікаво, що і Польща, і Україна вважають цей львівський поєдинок за перший у власній футбольній історії. Поляки доводять, що більшість гравців того матчу були етнічними поляками (ніде правди діти, у Львові тоді мешкали переважно поляки та євреї). Українці мають власну точку зору, тому 2004 р. львівська облдержадміністрація видала розпорядження «Про відзначення 110-річчя українського футболу й 100-ліття футбольної команди «Україна»«, про яку йтиметься нижче.

80

На шляху до Євро 2012


Погонь «Львів». 1910 р.1 Погонь «Львів» — чемпіон Польщі 1926 р.2 Не дивно, що саме у Львові виникли й перші польські та українські футбольні клуби. 1903 р. студенти першої реальної школи створили ФК «Слава», що став предком клубу «Чорні». Наступного року власну футбольну команду («ГКС» — «Клуб гімнастичноспортивний») за підтримки вже згадуваного Євгеніуша Пясецького заснувала й четверта гімназія. За три роки ця команда була перейменована в «Погонь» — у міжвоєнний період вона стала одним із флагманів польського футболу. У вересні 1939 р. «Погонь» припинила своє існування. Клуб був чотириразовим чемпіоном Польщі (1922–23, 1925–26 рр.) та триразовим віце-чемпіоном Польщі. У  сумарній таблиці успішності всіх польських клубів «Погонь» посідає 29-е місце, не зважаючи на лише 35 років свого існування. Навесні 2009 р. футбольний клуб «Погонь» було відроджено, і зараз команда виступає в чемпіонаті Львова. 1905 р. учні третьої та шостої гімназій створили команду «Лехія» (не плутайте з варшавською «Лехією» — лідером сучасного польського футболу, заснованою 1916 р.). У тому ж році вперше було проведено чемпіонат Львова — перемогли «Чорні». Утім, це були польські футбольні клуби. Український футбол на західноукраїнських землях також невпинно розвивався, хоч і дещо повільнішими темпами. 1

http://pl.wikipedia.org/wiki/Pogo%C5%84_Lw%C3%B3w_(pi%C5%82ka_ no%C5%BCna)

2

Там само.

Як поляки з українцями у Львові в футбол грали

81


Професор Академічної Гімназії Тарас Франко (син Івана Франка) писав, що український спорт, зокрема футбол, у Львові постав на початку XX ст. з маївок: «У травні й червні молодь Української Академічної Гімназії під керівництвом професора Р.  Цеглинського вибиралася у  заміську прогулянку. Спочатку молодь займалась руховими забавами: третяком, перерваним королем, а  згодом взявся звідкись м’яч. Він одразу став осередком заінтересування всієї молоді... Професор не знав добре, що з м’ячем робити (sic!). Правила англійського союзу копаного м’яча були йому невідомі. Найлегше йшло з установленням воріт: хлопці накидали дві купи блюзок і шапок, і брамки були готові, віддалені від себе на яких 150 метрів (sic!). Вся молодь ділилась на дві величезні дружини і на безмірному грищі чекала нетерпеливо на початок гри. А початок був дуже оригінальний. На середині поля лежав на землі м’яч, а з обох сторін розбігалися проти себе провідники дружин, найліпші бігуни, і на повній швидкості мали копнути м’яч. Потім наставала загальна чудова копанина і пекельний вереск. М’яч крутився, як тріска в ополонці... коли куля виривалась десь щасливо, зараз же за нею гнали завзятущі групи копунів, окружали збитою масою і копали ногами куди попало, переважно по кістках товаришів. Згодом слабші, підкошені, відступали, стиск поріджувався і можна було деськолись стрілити по воротах»3. Так виглядав футбол у виконанні львів’ян на початку XX ст. і він мало чим відрізнявся від згадуваної гри 1894 р. чи то навіть легендарних ігор у м’яч численних племен індіанців. Подальший процес професіоналізації українського футболу на Галичині був пов’язаний з іменем Івана Боберського. 1906 р. Боберський видав підручник «Копаний м’яч», в якому для української молоді Галичини доступно виклав правила футболу (поляки, як уже зазначалось, мали подібний збірник правил із 1891 р.). Він-таки створив першу УКРАЇНСЬКУ футбольну команду. 3

82

http://alexander07.io.ua/s116338/rozpovid_pro_naysilnishiy_ukraenskiy_ futbolniy_klub_polshchi

На шляху до Євро 2012


Професор Іван Боберський — батько українського футболу За деякими даними, ще в 1903 р. (чи 1904 р.) у Цісар­сь­ко-коро­ лів­ській руській академічній гімназії Іван Боберський створив футбольну команду «Україна». Однак, це була радше аматорська команда, про ігри та існування якої нам фактично нічого невідомо. Натомість восени 1911 р. було створено Спортивне товариство (СТ) «Україна», в якому футбол відразу став найпопулярнішим видом спорту. Роком раніше, 1910 р., було сформовано ще одну українську футбольну команду «УСК» («Український спортивний кружок»), котра, щоб гідно змагатися з польськими, єврейськими, чеськими та німецькими командами, об’єдналася з командою спортивного клубу «Динамо». Зберігся анонс першого футбольного матчу між «Україною» та «УСК»: «У неділю, 15 жовтня (1911 р.), обід мусить бути точно о 1-ій годині пополудню, бо рівно о 3-ій годині розпочнеться зустріч між Першою дружиною академічного спортового товариства «Україна» та Першою дружиною львівського «Українського спортового кружка». Початок точно о 3-ій на стадіоні «СоколаБатька». Ціна входу — 0,60 крон. Для учнів, академіків та військових — 0.30 крон. Сидячі місця на степениці (трибуні), замовлені для пань — по 0,70 крон. Місця в льожі — по 1,20 крон».4 Та зустріч завершилась поразкою «України» з рахунком 1:2. 4

http://alexander07.io.ua/s116338/rozpovid_pro_naysilnishiy_ukraenskiy_ futbolniy_klub_polshchi

Як поляки з українцями у Львові в футбол грали

83


Утім, 1911 р., коли «УСК» та «Україна» зіграли товариський матч, можна вважати часом зародження першого та найсильнішого українського футбольного клубу Галичини, а згодом і всієї Польщі, — «України». 1913 р. відбувся перший чемпіонат Галичини (Західної і Східної), в якому краківські клуби «Вісла» та «Краковія» випередили львів’ян, а переможцем стала «Краковія». По завершенню Першої світової війни футбол у відродженій Польщі та Львові, що увійшов до її складу, розвивася напрочуд швидкими темпами. Уже 20–21 грудня 1919 р. у Варшаві відбувся з’їзд 31-го футбольного клубу та утворилась Польська федерація футболу («Polski Związek Piłki Nożnej»). Уся Польща була поділена на п’ять футбольних округів: краківський, львівський, лодзький, познанський та варшавський. Також було оголошено порядок першого футбольного чемпіонату Польщі (запланованого на 1920 р.). Втім, дозволимо собі не зупинятися на описах міжвоєнних футбольних чемпіонатів Польщі, оскільки інформацію про них нескладно відшукати в Інтернеті. Натомість зупинимось на атмосфері футбольних матчів у «польському» Львові. У місті Лева протягом буремних 20–30 рр. XX ст. бійки польських та українських уболівальників на стадіонах були постійним явищем. До речі, на відміну від сучасних зіткнень, які відбуваються між фанатами команд-суперниць чи поліцією, тоді нерідко діставалося футболістам і навіть суддям. Дров у вогонь підкидала національна неприязнь між українцями та поляками (українське питання в II Речі Посполитої було одним з найгостріших, проте його ніколи не було вирішено). Оскільки більшість львівських футбольних команд формувались за національною ознакою (наприклад, українська «Україна» чи польська «Погонь»), то перемога тієї чи іншої команди часто закінчувалася масштабними сутичками. Про одне з подібних протистоянь фанів польської команди «Ресовія» (Жешув) та «України» (Львів) у 1935 р. згадував відомий

84

На шляху до Євро 2012


львівський футболіст Олександр Скоцень:5 «Як тільки прозвучав фінальний свисток судді, натовп польських вболівальників з ревом вибіг на поле і почав нас ображати, вигукуючи нецензурні антиукраїнські гасла. Керівництво «Ресовії» на це не реагувало. Нас били, штовхали, плювали нам в обличчя, напевно не тому, що ми програли (1:3), а за те, що насмілилися грати і намагалися виграти».6 А ось 1937 р. гра «України» з «Погонню» завершилася бійкою у форматі «стінка на стінку» між українцями та поляками. «Почали нас бити по ногах і штовхати, — розповідає Скоцень. — З іншого боку підбігли наші друзі на допомогу. Недовго було й до кровопролиття. Офіцер попереджувальним пострілом з пістолета притримав людей, втім ненадовго. Почалася бійка».7 Відомий в ті роки суддя Юзеф Земан (Józef Zeman) згадував, що одного разу після матчу перемишльської «Полонії» з «Гасмонією» (єврейською командою) йому також дісталось від уболівальників: «На станції підійшов до мене єврей якійсь і зі словами «Це тобі за твоє суддівство» ударив мене в обличчя».8 Таким дивацько-романтичним і, за сучасними мірками, далеко не джентльменським, був польсько-український футбол на Галичині на початку XX ст. А потім почалася Друга світова війна — і вмить не стало «старого доброго футболу», а колишні спортсмени були змушені більше піклуватися про власне життя, аніж свою майстерність радувати сотні людських очей на традиційно заповнених стадіонах.

5

Про першого українського футболіста, який отримав європейське визнання, та український футбол 30-х — поч. 40-х рр. минулого сторіччя можна прочитати тут: http://www.vox-populi.com.ua/literaturna-storinka/z-futbolom-u-svitavtor-skocen-oleksandr

6

«Бои фанатов» — «События недели: итоги и факты», № 7 (37) за 14–20 лютого 2012 р.

7

Там само.

8

Там само.

Як поляки з українцями у Львові в футбол грали

85


Культура міст

Оля Гнидюк Магістрантка «Social Anthropology», University of Cambridge

Мистецтво для короля:

останній польський король і перша англійська публічна галерея Поміж різних пам’ятних подій, що пов’язують Польщу і Великобританію, є такі, що виглядають цікавими випадковостями або просто збігом обставин. Колекція картин, з якої було засновано Картинну галерею Далвіч (Dulwich Picture Gallery) у Лондоні, є таким прикладом, адже пов’язує останнього польського короля з першою публічною галереєю в Англії. Наприкінці XVII — поч. XIX століть завдяки колекціонерові і посередникові у торгівлі картинами Ноелеві Десанфанові та його другу Франсису Буржуа, члену Королівської Академії і художнику, було збудовано й відкрито мистецьку галерею. Втім, майже в кожній історичній довідці про галерею згадується ще й ім’я польського короля Станіслава Августа Понятовського. Не випадково. Король Станіслав Август Понятовський колекціонував мистецькі твори, тому в 1790 р. замовив Ноелю Десанфану зібрати колекцію картин. Починаючи з 1770-х років, польський король скуповував доступні на ринках Англії й  інших європейських країн роботи відомих художників. У формуванні власної колеції король спирався на судження радників і спеціально придбані мистецькі каталоги й інвентарні книги, котрі

86

Культура міст


допомагали визначити цінність роботи і можливість придбання картин. Королівська колекція, зібрана з усього світу, за коментарями сучасників, мала стати основою для відкриття Польської Королівської Академії, за допомогою якої Станіслав Понятовський хотів долучити Польщу до європейської мистецької культури, планував популяризувати її серед поляків, перетворити на джерело натхнення і зразок для наслідування. Величезна колекція, яку королю вдалося зібрати, містила роботи художників французької, англійської, фламандської, голландської й італійської шкіл, однак найкраще представленими були роботи XVII й XVIII століть французьких і голландських художників. Протягом п’яти років Десанфан разом зі своїм другом подорожували Європою і вибирали найкращі, на їхній розсуд, картини на європейському ринку. За ці послуги польський король призначив Десанфана генерал-консулом у Польщі, а Буржуа — художником короля, попри те, що в художньому професійному середовищі його здібності не вважались визначними. Замовлення польського короля дало можливість цим посередникам у торгівлі картинами підняти свій статус у суспільстві й виправдати своє заняття перекуповуванням картин. Відтепер вони не просто скуповували та продавали предмети мистецтва, а формували королівську колекцію, нехай і для короля іншої країни. Зрештою, завдяки цьому замовленню Десанфан і Буржуа стали відомими. Робота Десанфана і Буржуа так і не отримала логічного завершення. Хоча замовлення було виконано, картини лишились у Лондоні й ніколи не були відправлені до Польщі. За той час, поки посередники збирали колекцію, Річ Посполита зникла з політичної карти Європи, оскільки була розділена між Російською, Австрійською імперіями та Пруссією. Станіслав Понятовський у 1795 році був змушений зректися трону і за три роки помер. Відповідно, королівські борги перед Десанфаном і Буржуа становили близько 9 000 фунтів стерлінгів, а близько 180 картин, зібраних ними, залишились у Великобританії. Десанфан зробив кілька неуспішних спроб продати повну колекцію або ж її частини. Однак, сподівання отримати обіцяні Мистецтво для короля:

87


Станіславом Понятовським гроші були остаточно зруйновані після смерті короля. Навіть звернення до російського царя Павла І з надією, що він викупить картини, не принесли бажаних результатів. Таким чином, колекція перетворилася з  королівського замовлення у приватне зібрання. Розмістивши картини у своєму домі, Десанфан певним чином змінив свій символічний статус із посередника з продажу картин на колекціонера. Тоді ж в англійських інтелектуальних і мистецьких колах набули популярності ідеї щодо необхідності створення національного зібрання картин, відкритого для публіки. Наявність колекції картин і проблема місця їхнього подальшого зберігання, а також бажання вплинути на зміни поглядів щодо доступності творів мистецтва широкому загалу, зіграли не останню роль у рішенні Десанфана запропонувати план створення Британської Національної Галереї. Згідно з цим планом, мала відкритись галерея з картинами, на яких зображено національних героїв й історичні події. Така публічна галерея, крім усього іншого, уможливлювала би молодим художникам доступ до зразків високого мистецтва і означала би відступ від ідеї елітарності мистецтва. Колекція польського короля мала стати основою для відкриття цієї галереї, подальше її поповнення передбачалося за рахунок пожертв інших колекціонерів. Однак, попри довгі дебати, ініціатива Десанфана не була підтримана й Національна галерея не була відкрита. Після невдачі з ідеєю відкриття національної галереї картини так і залишились у власності Десанфана, після смерті якого їх успадкували його дружина і Буржуа, який, своєю чергою, заповів їх школі для хлопчиків — Коледжу Далвіч (Dulwich College) — за умови, що картини будуть доступні широкому загалу. Крім того, архітектору Джону Соану (John Soane) було доручено збудувати спеціальне приміщення для експозиції картин. Зрештою, у 1817 році перша в Британії спеціально збудована публічна галерея в Далвіч (Alleyn’s College of God’s Gift at Dulwich) була відкрита. Пізніше її перейменували у Картинну галерею Далвіч, і лише 1994 року вона стала окремою інституцією.

88

Культура міст


Цікаво, що навіть в останні десятиліття початкова мета засновників Галереї лишилась актуальною для неї проблемою, а саме: змінити її образ з провінційної і дещо претензійної галереї, «раю для старшого академічного покоління», за висловом її директора. Як і понад сто років тому, метою Галереї стало розширення цільової аудиторії на людей різного віку, професійної зайнятості і рівня освіченості, тобто мав відбутися відхід від сприйняття мистецтва як елітарного захоплення. Як зазначає в одному з інтерв’ю теперішній директор Галереї Ян Дежардін (Ian Dejardin), Галереї зрештою вдалося досягти своєї мети, про що свідчить зростання кількості відвідувачів, численні статті про саму Галерею, її колекцію та інші принади, тематично спрямовані на різні соціальні групи. Після більш ніж сторічної перерви у 2001 році польський король «нагадав» про себе і свої права на картини. Дирекція Галереї Далвіч отримала вимогу про реституцію Королівської колекції від нащадка Станіслава Августа Понятовського барона Владіміра Рейски де Дубніц (Vladimir Reisky de Dubnic). Мріючи повернути майно родини, втрачене після розподілу Польщі, барон звернувся до Галереї із запитом про передачу йому колекції з виплатою за неї 9 000 фунтів стерлінгів, що є сумою, яку заборгував король Десанфану та Буржуа за скуповування картин у XVIII столітті. Хиткість вимоги, відсутність самого факту передачі картин у власність короля або навіть підтверджень виплати боргу призвели до того, що звернення було розцінене керівництвом Галереї радше як «зухвала й оптимістична» забаганка барона, аніж справедлива та логічна вимога. У відповіді барону де Дубніцу Галерея зауважила безпідставність таких вимог і запропонувала відвідати експозицію за першої нагоди. У нечисленних статтях, присвячених цій темі, чітко прослідковується іронічність погляду на ситуацію загалом, а відсутність у пресі подальшого зацікавлення цією історією може свідчити про вичерпання інциденту. Варто також підкреслити, що Королівська колекція Десанфана та Буржуа і відкриття Галереї, які нерозривно пов’язані Мистецтво для короля:

89


при­чиново-наслідковими зв’язками, часто представлені у незбалансованій формі. У текстах про заснування Галереї польський король і його домовленість є традиційним зачином, що плавно перетікає в момент вже фактичного відкриття Галереї. І навпаки, у статтях про Десанфана і зміни в мистецьких колах кінця XVIII століття автори зосереджуються на часовому проміжку після невдачі королівської угоди й до відкриття Галереї. У центрі уваги останніх — перипетії та дискусії, пов’язані з пропозицією відкриття Національної Мистецької Галереї. Об’єднує обидві перспективи лише побіжне згадування, що першопричиною цих подій було замовлення Станіслава Понятовського. Таким чином, будь-яка розповідь про Картинну галерею Далвіч починається зі згадування Станіслава Августа Понятовського, однак, попри цікавість і незвичність зв’язку між останнім польським королем і  першою публічною мистецькою галереєю в Британії, цей факт переважно лишається всього-на-всього вступним реченням. Проте це речення й далі привертає неабияку увагу, адже не часто королівські борги однієї країни лягають в основу відкриття мистецьких галерей в іншій.

90

Культура міст


Культура міст

Ольга Лось Інститут міждисциплінарних досліджень «Artes Liberales», Варшавський університет

Кіно на крилах Лютий і березень у кіноіндустрії — традиційний час збирати ка­ міння. Саме у  ці місяці підбивають підсумки попереднього року і національні кіноакадемії визначають найкращі роботи. 19 березня відбулася церемонія нагородження лауреатів поль­ ської кінопремії «Орли» (Orły). Спробуємо розібратися, хто і за що отримав орлині крила.

Європа фільмова Нині національну кінопремію має практично кожна європейська країна. Всі вони дуже подібні між собою і різняться лише списком номінацій і нагородами переможцям. Зокрема, серед номінацій російської премії «Ніка» є «За честь і достоїнство». На норвезькій «Аманді» вручають приз «Людина року». Британці, консервативність яких, схоже, давно в минулому, об’єднали нагороди для кіно і телебачення ще й додали до номінантів комп’ютерні ігри. Можливо, єдиний неповторний атрибут кінопремій — приз, який отримують переможці. Прототипами для нього обирають славетних людей (іспанський «Гойя», французький «Сезар»), героїв популярних фільмів (німецька «Лола») і  сильних тварин (чеський «Лев»). Приз зазвичай виглядає поважно і важить кілька Кіно на крилах

91


кілограмів. Цікавими є виключення з цього правила. Наприклад, прототипом національної кінопремії Швеції є комаха — бронзівка золотиста. Премія має відповідну назву — «Золотий жук», а  власне сам приз нагадує двох з’єднаних перетинкою летючих мишей. Посмішку викликає нагорода румунської кіноакадемії «Гопо» (Gopo). Її протитип — мультиплікаційний герой з робіт всесвітньо відомого румунського режисера Іона Попеску-Гопо. Найбільш вдалим, як на мене, є приз британської кіноакадемії — золота маска. Він краще ніж будь-який інший відображає суть кіномистецтва — лицедійство. Хоча європейські кінопремії мають давню історію — найстаршу з них, фінську «Jussi», вперше вручали в Хельсінкі 16 листопада 1944 року — їх відзнаки цінують переважно вдома. Європейське кіно дуже герметичне. Навіть сусіднім країнам часто далекі кінотеми одна одної, а заявити про себе за межами батьківщини вдається лише тим, кого зрозуміли. Серед європейських національних кінопремій лише лауреати французького «Сезара» і британської «BAFTA» привертають увагу всього світу. Оскільки вони передують «Оскару», їх називають його «генеральними репетиціями». І не безпідставно — фільм «Артист», абсолютний оскарівський чемпіон цього року, отримав шість статуеток «Сезара» і сім золотих масок «BAFTA». Точка перетину усіх європейських кіноакадемій — номінація «За найкращий іноземний фільм». За її допомогою митці мають нагоду відзначити роботу іноземних колег. Цього року найчастіше у списках номінантів траплялися «Меланхолія» Ларса фон Трієра, «Шпигуне, вийди геть» Томаса Альфредсона, «Король говорить» Тома Хупера і, звичайно, «Артист» Мішеля Хазанавічуса.

92

Культура міст


«Оскар» по-польськи В Польщі найкращих кіномитців почали вшановувати з 1999 року силами Товариства незалежних теле- і  кінопродюсерів. Власне кіноакадемія була створена у 2003-му. Ще через п’ять років, у 2008, було вперше обрано її президента — Агнєшку Холанд, відому у всьому світі сценаристку і режисерку. Цього року її місце посів Даріуш Яблонський, сценарист, режисер, продюсер і, власне, ініціатор заснування національної кінонагороди. Порівняно з преміями інших кіноакадемій польські «Orły» виділяються доволі скромною кількістю номінацій (їх всього 15) і «класичним» їх переліком. Тут немає ні нагород за документальні фільми, ні за телевізійні проекти, ні тим паче такої екзотики як комп’ютерні ігри. До слова, сусідня чеська кіноакадемія знайшла двадцять три теми для номінацій та спецпризів, а іспанська має їх майже тридцять. Ще одна особливість «Орлів» — велика увага до нагороди «Osiągnięcia Życia» (за вклад в кіномистецтво). Для її вручення, а також оголошення списку номінантів, за тиждень до основної церемонії проводять спеціальний вечір. Усе інше в «Орлах» можна вважати цілком форматним — переможців обирають таємним голосуванням 500 кіноакадеміків, за об’єктивністю і чесністю стежить одна з найвідоміших у світі аудиторських компаній, переможець отримує позолочену крилату статуетку. Церемонія нагородження традиційно проходить першого понеділка березня. Цього року тріумфатором в Польщі став фільм Войцеха Смажовського «Роза» (Róża). Він номінувався у восьми категоріях і переміг в п’яти — «Найкращий фільм», «Найкраща режисура», «Найкращий сценарій», «Найкраща жіноча роль», «Найкраща чоловіча роль другого плану». Крім того, приз глядацький симпатій також дістався йому. Трьома «Орлами» за операторську роботу, головну чоловічу роль і жіночу роль другого плану відзначили «В темряві» Агнєшки Холанд. Нагороди отримали також «Зала самовбивць» (Sala samobójców) Яна Комаси, «Млин і хрест»

Кіно на крилах

93


(Młyn i krzyż) Лєха Маєвського. Епічна «Варшавська битва 1920» Єжи Гофмана мала три номінації, але жодної не виграла.

Чому «Роза»? Лейтмотив фільму можна окреслити як «правда важка, болюча, жорстока і незнана». Ті, хто вважає найбільшим лихом війну, після його перегляду напевне долучать до того ще й перший післявоєнний час. Події «Рози» розгортаються в 1945–46 роках на Мазурах — території Німеччини, яка після війни перейшла до Польщі. З метою виселення корінних жителів тут починається своя війна, де кожний день може закінчитися насиллям, грабунком або й смертю. Дискримінація місцевих жителів польською владою і звірства радянських солдатів зображені так, що важко не погодитися з критиками, які назвали «Розу» інтенсивним і брутальним переживанням реальності. Відповідає часу й історія кохання німкені і  польського солдата, який прийшов сказати їй про смерть чоловіка. Тут ніхто не говорить про любов і не тримаєтсья за руки — приязнь доводять врятованим життям. Коли здається, що нарешті у головних героїв щось налагодилося, біди покривають їх з подвійною силою. За нетипове для популярного кіно нагромадження нещасть «Розу» порівнюють зі «Щастям моїм» Сергія Лозниці. Стиль фільму змінюється в самому кінці, щоб прийти до ідеалізованого фіналу. Успіх «Рози» зумовлений реалістичним розкриттям маловідомої сторінки польської історії. Режисеру вдалося відтворити атмосферу того часу так, що на відміну від багатьох епічних картин про війну ця не викликає асоціацій з фентезі. Глибокому зануренню в правду посприяв і акторський дует Марчіна Дорочиньського і Агати Кулеші. На разі, окрім п’яти «Орлів», «Роза» отримала спеціальний приз Таллінського фестивалю «Black Nights Film Festival», відзнаки кінофестивалю в Ґдині та фестивалю польського кіно в США. Фільм став новою сторінкою творчості режисера Войцеха Смажовського. В його доробку — і реклама, і телесеріали, а помітних

94

Культура міст


кіноробіт було всього дві — надреалістичний «Недоб­рий дім» («Dom zły», 2009) і гротескне «Весілля» («Wesele», 2004). Після «Рози» безумовно авторитетна Агнєшка Холанд назвала 49-річ­ но­го Войцеха Смажовського «великою надією польського кіно». Що ж, чекатимемо нових звершень.

Світло темряви Інший цьогорічний фаворит польських кіноакадеміків — «У темряві». Стрічка була знята кінематографістами Польщі, Німеччини, Канади і Франції. До цього списку могла ввійти і Україна — події, що відбуваються за сценарієм у Львові, було б логічно там і знімати. Однак від цієї ідеї відмовились, бо ціна за зйомки, названа в Україні, виявилась вищою, ніж в Німеччині. Коментуючи це питання на прес-конференції в Нью-Йорку, режисерка Агнєшка Холанд сказала, що українську економіку повноцінно ринковою вважати не можна і навела приклад спекуляцій в Радянському союзі часів перебудови, коли ціни завищувалися в десятки разів. Фактичне продовження цієї практики в Україні, власне, і стало причиною відмови від зйомок у Львові. Фільм присвячено популярній в кіно темі — голокосту. Львівський поляк Леопольд Соха чотирнадцять місяців переховує в каналізаційній системі євреїв, які втекли з гетто. Центральна лінія сюжету — поступова зміна ставлення героя до своїх підопічних, яким він спочатку допомогає винятково через гроші, а потім переймається співчуттям до них. Режисерам, котрі беруться до такої теми, не уникнути порівнянь. І, достойна картина має бути якщо не краща, то принаймні не гірша за «Список Шиндлера» Стівена Спілберга або ж «Піаніста» Романа Поланські. Як же вдалося режисерці уникнути банальності, пафосу, кітчу і зробити фільм, до якого, за її словами, вона йшла все життя? По-перше, євреї. У фільмі вони позбавлені образів невинних жертв, за якими більше нічого не видно. Режисерка подбала про те, щоб герої постали живими людьми з плоті і крові з усіма своїми вадами — вони крадуть, зраджують і втрачають довіру. Кіно на крилах

95


Однак вони настільки справжні і так хочуть вижити, що їхня недосконалість дає їм значно більше прав на життя ніж якби вони були ідеалізованими жертвами. По-друге, деталі. Викінчені, довершені, ретельно продумані дрібниці, які допомогають глядачеві забути, що вже 2012-й. Можливо, найбільше з таких деталей привертає увагу мова. У фільмі розмовляють польською, німецькою, російською, ідиш і львівською говіркою. Робертові Венцкевичові, виконавцю головної ролі, довелося буквально «вишліфувати» балак львівської вулиці воєнних років. До слова, тонкий, поступовий, без надуманого героїзму психологічний перехід головного героя від образу лихваря до щирого друга — теж його визнана заслуга. По-третє, темрява. Спочатку фільм планували знімати при яскравому світлі, а потім «приглушити» його в студії. Однак, режисерка вирішила, що в такому разі акторам тільки довелося б вдавати, що вони в темряві. Тому, щоб уникнути фальші, знімали камерою RED, використовуючи незначні допоміжні джерела світла. В таких умовах можна було добре відчути, як воно — довгі місяці жити практично в темряві. Гра світла і мороку підсилила драму і дуже посприяла тому, що глядач почувається співучасником дійства. «У темряві» вже отримав високу оцінку кіномитців у  всьому світі, його порівнюють з  ранньою роботою Анджея Вайди «Канал», а режисерка отримала третю в кар’єрі номінацію на «Оскар». Але можливо, не менш важливою відзнакою цього фільму стали слова, вимовлені після показу «У темряві» на кінофестивалі в Торонто. Крістіна Чігер, реальна історія життя якої лягла в основу фільму, сказала: «Так було насправді».

96

Культура міст


Над випуском працювали Олена Бетлій — головний редактор Анна Крикун — заступник головного редактора Ірина Ковальчук, Олена Коваленко — літературні редактори Микола Ковальчук — метранпаж В роботі над виданням використано цифрові шрифти родини Public Type www.paratype.com/public Логотип видання створено на основі цифрового шрифту Андрія Шевченка Oksana Text Swash Cyrillic

www.andrij.com На обкладинці використано фраґмент картини Яна Вермеєра, знаний під назвою «Алегорія живопису». Оскільки позує художникові муза Кліо, на полотно можна поглянути як на алегорію історії. Саме історії в цьому випуску приділено найбільше уваги.

Зв’язок Центр польських та європейських студій НаУКМА Київ, вулиця Волоська, 10 (підвальне приміщення шостого корпусу) www.cpes.com.ua olena.betlii [at] gmail.com


Про Центр польських та європейських студій НаУКМА Центр польських та європейських студій Національного університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА) засновано 2007 року (рішенням Вченої ради Академії від 21 червня 2007). Фактично постійну діяльність Центру було розпочато церемонією відкриття та презентацією могилянській громаді основних напрямів діяльності 25 вересня 2007 року. 24 березня за участю прем’єр-міністра Республіки Польща Дональда Туска Центр польських та європейських студій НаУКМА відсвяткував входини до свого постійного місця мешкання, відремонтованого коштом Посольства Республіки Польща в Україні (підвал 6 корпусу Академії, звідси походить і друга назва Центру — Underground). Мета діяльності Центру: • стимулювання і організація наукових досліджень в галузі польських та європейських студій; • створення потужного українського наукового центру, котрий у процесі реалізації своїх дослідницьких проектів розглядав би місце України у спільному європейському культурно-історичному та соціо-політичному просторі; • сприяння міждисциплінарним дослідженням; • підвищення зацікавлення академічної громади у доробку провідних дослідників польської та європейської проблематики, передусім, шляхом покращення рівня інформування колег про основні досягнення в галузі соціальних і гуманітарних наук; • організація і проведення публічних лекцій вітчизняних і закордонних фахівців з гуманітарних і соціальних наук; • підготовка й проведення презентацій книг і періодичних видань; • сприяння молодим науковцям у їхніх власних розробках з даної тематики; • підтримка фахівців з-за кордону, зацікавлених у проведенні власних досліджень в Україні, а також долучення до координації діяльності західної україністики (організація спільних форумів та конференцій); • створення і розбудова бібліотеки з польських та європейських студій.

Європейський світ. Випуск 5  

Журнал Центру польських і європейських студій НаУКМА (Березень 2012)

Європейський світ. Випуск 5  

Журнал Центру польських і європейських студій НаУКМА (Березень 2012)

Advertisement