Європейський світ. Випуск 4

Випуск 4 Лютий 2012 Роже Шартьє Рука автора Проблема › Креси Спостереження › Польський досвід На шляху до Євро-2012 Культура міст

Europa als Lebenswelt und Lebensraum Європа як світ і простір для життя

Зміст З дослідницької полиці Роже Шартьє «Рука автора» (лекція у Колеж де Франс 20 жовтня 2011) . . . . . . . . 5 Проблема › Креси Томаш Куба Козловський «…Тут Унія вже була…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29 Олена Коваленко Проблема акультурації поняття «креси»: варіанти саморедакторської стратегії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45 Спостереження › Польський досвід Ліля Ревак Польща та Чехія — одна сім’я на подвір’ї Євросоюзу? . . . . . . . . . . . . . . 53 Володимир Гушулей Польське головування в Раді ЄС: сподівання та результати . . . . . 60 Євгенія Сакал Угорська політика польськими очима . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67 Єгор Стадний Викладацький заробіток на берегах Дніпра та Вісли . . . . . . . . . . . . . . . 75 На шляху до Євро-2012 Іван Гаврилюк Польща: проблема футбольних хуліганів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85 Культура міст Ольга Лось Кухня як фактор національної ідентичності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107 Оля Гнидюк Discovering Poland — Відкриваючи Польщу: подорож до Польщі не виходячи з дому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 112

3

Роже Шартьє — викладач Школи вищих соціальних досліджень (EHESS), від 2006 професор Колеж де Франс, де обіймає кафедру «Письмо і культури новочасної Європи», автор книжок «Освіта у Франції від 16 до 18 ст.», «Читання і читачі у дореволюційній Франції» (1987), «Культурні витоки Французької революції» (1990), «Листування. Функціонування листів у ХІХст.» (1991), «Над прірвою. Історія між певностями й неспокоєм» (1997), «Соціолог й історик» (разом із П’єром Бурдьє, 2010). Фото з лекції з нагоди присвоєння Шартьє ступеню почесного доктора університету Лаваль (16 вересня 2011 року, автор фото — Arnaud Anciaux).

З дослідницької полиці Щоб інформувати товариство про сучасні інтелектуальні тенденції та тренди, подаємо лекції чільного сучасного французького історика, однієї з ключових фігур сучасної європейської культурної історії Роже Шартьє. Лекції прочитані у межах цьогорічного курсу проф. Шартьє в Колеж де Франс «Історія без кордонів. Минуле в теперішньому». Ми опублікуємо переклади сімох лекцій дослідника з французької та іспан­ ської. Висловлюємо вдячність авторові за згоду опублікувати їх у нашому часописі.

Роже Шартьє:

«Рука автора» Лекція у Колеж де Франс 20 жовтня 2011 року Вихідним пунктом для наших сьогоднішніх міркувань стане нещодавнє створення по всій Європі літературних архівів. Першим із них став створений 1955 року «Німецький літературний архів Марбах» («Deutsches Literaturarchiv Marbach»), проект, мету якого на сайті сформульовано так: «Архів спрямований на те, щоб зібрати, закатологізувати й обробити найрізноманітніші типи джерел, пов’язаних із новочасною німецькою літературою (від 1750 р. й до сьогодні)».1 Відтак моє питання таке: чому саме 1750 рік? Французький та британський літературні архіви, частково натхненні прикладом Марбаха, не можуть прямо допомогти нам із відповіддю на це запитання, оскільки вони зумисне зосередились лише на документах ХІХ і ХХ сторіч. Такою є ситуація з Інститутом пам’яток сучасного книговидання (Institut Mémoires de l’édition contemporaine (IMEC)), заснованим 1988 року з метою «збирати, зберігати й використовувати архіви суб’єктів видавничої справи й естетичної творчості».

1

Deutsches Literaturarchiv Marbach: http://www.dla-marbach.de/dla

«Рука автора»

5

Фонди IMEC, які від 1998 року зберігаються й консультуються в Арденському абатстві біля Кана, містять переважно два типи документів: 84 видавничих архівів, найстаріші з яких — архіви «Hachette», «Hetzel» чи «Flammarion» — видавництв другої половини ХІХ ст., — та 347 авторських архівів ХХ ст. (єдиним винятком є архів Клода Бернара).2 Такий наголос на ХІХ й ХХ ст. бачимо й у випадку двох фондів — «Документи видавничої та друкарської справи Британії» («Records of British Publishing and Printing») та «Авторські папери» («Author’s Papers»), — які зберігаються у Спеціальних фондах Університетської бібліотеки Рідінга. Найбільше вражає «Фонд Беккета», що містить понад шістсот рукописів і машинописів автора. Виходячи з британського й французького прикладів, відповідь на моє вихідне запитання буде простою: сучасні літературні архіви збирають і зберігають документи, які не було взято до уваги ранішими традиційними архівами. Вони рятують цінну спадщину новочасних документів і записів, не взятих до уваги національними й регіональними архівами й збереженими натомість видавцями чи самими авторами. Однак 1750 рік, все ж, далі інтригує, оскільки він ставить також й інше запитання: чи було б можливим створити літературні архіви ранньомодерну? Документи видавців і друкарів перших трьохсот років після Гуттенбергового винаходу, як і авторські рукописи цієї доби, є справжньою рідкістю. Їх відсутність торкається, передусім, текстології — дисципліни, покликаної відстежувати творчий процес, що передує появі друкованого тексту й лишає по собі численні сліди: плани й нариси твору, нотатки й документи, низки чернеток та виправлення до гранок. Такий критичний підхід передбачає, що різні етапи творчого процесу було збережено і зазвичай — збережено самим автором. Але чи справді можлива текстологія до ХІХ й ХХ ст., коли такі автори, як Флобер, Золя чи Пруст, 2

6

Institut Mémoire Edition Contemporaine: http://www.imec-archives.com/fonds_ archives_liste (at the date of November 14, 2011).

З дослідницької полиці

лишили нам цілі низки слідів, котрі, як писав П’єр-Марк де Б’ясі, дозволяють критикам рухатися «від автора до письменника, від написаного до письма, від структури до процесу, від твору до його постання»?3

Авторські рукописи до середини XVIII ст. Перш за все, це питання змушує нас до пошуку авторських рукописів до ХІХ ст. У випадку французьких письменників XVIII ст. наші знахідки не будуть рідкістю. Авторські чернетки зі слідами підчищень, виправленнями, змінами й примітками маємо у випадку «Нової Елоїзи» Руссо, «Черниці» Дідро, «Небезпечних зв’язків» Шодерло де Лакло чи «Поля й Віржіні» Бернардена де Сен-П’єра (окремого слова вартує тут винятковий дванадцятиметровий сувій «Ста двадцяти днів Содома» маркіза де Сада). Збережений також авторський рукопис «Діалогів, або ж Руссо, суддя Жан-Жака», що його автор, щойно закінчивши роботу, хотів залишити на хорах Нотр-Даму, але потім, оскільки брама собору була замкнена, вирішив, зрештою, віддати його на схов Кондіякові. Окрім того, Руссо зробив три інші авторські копії «Діалогів», опублікованих 1782 р. Тож французькі авторські рукописи існують, хоч усі згадані мною приклади належать часові після 1750 р., як і писарські копії з правками автора, як у випадку «Кандіда» Вольтера чи праць Дідро, переписуваних його писарем Жірбалем (Girbal). Авторські рукописи до середини XVIII ст. трапляються нечасто, і були збережені з виняткових причин. Так, Брантом (Brantôme) залишив своїм спадкоємцям сім томів «Книги дам» (Livre des dames), які він просив опублікувати — що, однак, було зроблено не раніше, ніж 1665 року. 4 Фрагменти апології християнства Паскаля були зібрані, переписані 3

Pierre-Marc de Biasi, La Génétique des textes, Paris, Nathan, 2000, p. 9.

4

Brouillons d’écrivains, sous la direction de Marie-Odile Germain and Danièle Thibault, Paris Bibliothèque Nationale de France, 2001, p. 18.

«Рука автора»

7

й упорядковані колом «Пор-Руаяля» для третього видання його «Думок» у 1669–1670 рр. Відтак Паскалеві рукописи до сьогодні лишають відкритим питання стосунку між двома примірниками переписаного у такий спосіб тексту (BNF Ms Fr. 9203 та Fr. 12449), так званим пор-руаялівським виданням та текстом, написаним рукою Паскаля на широких паперових аркушах, що їх вирізував сам автор. Паскаль складав ці написані на окремих аркушах фрагменти у різні стоси, в яких смуги паперу прикріплювалися одна до одної мотузочком, протягненим у маленьку дірочку, зроблену в кожному паперовому аркуші. На жаль, упродовж XVIII ст. ці фрагменти були перевпорядковано і вклеєно в нотатник in-folio (BNF Ms. Fr. 9202), тому вважати їх «оригіналом» Паскалевого рукопису «Думок»5 стає справді складно. Останнім нашим прикладом є Монтень: єдині залишені ним авторські рукописи — це зауваги в деяких друкованих книгах, які він читав (зараз перебувають у Міській бібліотеці Бордо, Національній бібліотеці Франції та в книгозбірні Коледжу Трійці у Кембриджі), а також виправлення й додатки, написані його рукою на розкішному in-quarto виданні «Есеїв» 1588 р. (відомому у наш час як «бордоський примірник»), широкі поля якого дозволяли робити значні додатки й додатки до додатків.6 Існують, однак, і ще більш дивовижні винятки у цій картині загальної рідкісності авторських рукописів до 1750 р. Першим із них є тексти драм як в Іспанії, так і в Англії. Так, авторські рукописи маємо для п’єс Кальдерона, Кеведо і Лопе де Веги. У Національній бібліотеці в Мадриді зберігається 17 авторських рукописів Кальдерона і 24 Лопе, а загальна кількість п’єс Золотої доби, які дійшли до нас у списках, зроблених

5

Michèle Sacquin, «Les Pensées de Pascal: des manuscrits en quête d’une œuvre», in Brouillons d’écrivains, op. cit., pp. 22–23.

6

George Hoffmann, Montaigne’s Career, Oxford, Clarendon Press, 1998, pp. 97–107.

8

З дослідницької полиці

рукою автора, сягає сотні.7 Дві з 47 написаних рукою автора п’єс Лопе де Веги, котрі вціліли до нашого часу,8 зберігаються в колекціях Бібліотеки Пенсильванського університету: «Бенавідес» (Los Benavides), підписана Лопе 15 червня 1600, та «Карлос V у Франції» (Carlos V en Francia), закінчена 20 листопада 1604 р.9 Обидві вони засвідчують, що у власному письмі Лопе дотримувався правил, викладених у його нормативних поетиках. Адже на думку автора, головною вимогою до «comedia» була їх довжина, котра мала уможливити постановку в театрі, — саме вона й визначала кількість «pliegos», або ж аркушів, які мав списати драматург. Відповідно до його «Нового мистецтва складати комедії у наш час» (Nuevo arte de hacer comedias en este tiempo) 1609 р., кожна дія має відповідати 4 «pliegos», а оскільки «comedia» нараховує три дії, то її рукопис не повинен перевищувати 12 «pliegos». Термін «pliego» варто розуміти буквально, як згорнений вдвічі паперовий аркуш, що давало в результаті 4 сторінки одного «pliego», отже, довжина акту визначалась обсягом 16, а всієї п’єси — 48 сторінок.10 Авторський рукопис «Карлоса V у Франції» майже повністю відповідає цим вимогам, адже текст драми нараховує 50 сторінок. Після п’єси 7

Margaret Greer, «Early Modern Spanish Theatrical Transmission, Memory, and a Claramonte Play», текст доповіді, виголошеної 3 лютого 2007р. на конференції «Творячи текст Відродження» в університеті Д’юк.

8

Manuel Sánchez Mariaa, «Los autógrafos de Lope de Vega», Manuscrt.Cao, n° 10, 2011 (http://www.edobne.com/manuscrtcao/los-autografos-de-lope-de-vega).

9

Ignacio Arellano, «La edición de textos teatrales del Siglo de Oro (S. XVII).

Notas sueltas sobre el estado de la cuestión (1980–1990), in La Comedia, bajo la dirección de Jean Canavaggio, Madrid, Collection de la Casa de Velázquez, 1995, p. 36

10 Lope de Vega, Rimas, aora de nuevo imprimidas, con el Nuevo arte de hazer co­ medias deste tiempo, Milan, Por Ieronimo Bordo, 1611 [Англійський переклад доступний у: Lope de Vega, The New Art of Writing Plays, tr. by William T. Brewster, with an introduction by Brander Matthews, New York, Printed for the Dramatic Museum of Columbia University, 1914].

«Рука автора»

9

додані «licencias» — видані церковною владою протягом 15 років після написання п’єси дозволи на її постановку в місті трупою, у власності якої перебував даний рукопис.11 В Англії також збереглася частина власноруч написаних автором рукописів. Одним з несамовитих прикладів є «Книга сера Томаса Мора» (The Bookе of Sir Thomas More), недатований рукопис драми, написаний шістьома руками — або й сімома, якщо враховувати також зауваги, зроблені королівським Майстром церемоній (Master of Revels), який просив внести певні купюри чи правки (British Library, MS Harleian 7368). Первісно п’єса була написана, ймовірно, між 1592 і 1595 роками Антоні Мандеєм (Anthony Munday), чий почерк можна визначити на основі зіставлення його з авторськими рукописами двох інших його п’єс: «John a Kent» та «John a Cumber» (обидві зберігаються в бібліотеці Хантінгтона (Huntington Library)). Генрі Четл (Henry Chettle) і Томас Деккер (Thomas Dekker), можливо, допомагали у творенні оригінального тексту п’єси. На початку XVII ст. рукопис було переглянуто й додано деякі сцени Томасом Хейвудом (Thomas Heywood), а також, напевно, Шекспіром, чия рука була б тоді «рукою D» рукопису, визначеною на основі палеографічних, орфографічних і стилістичних даних. Якщо це й справді так (як у це наразі вірять, попри слабкість палеографічних зіставлень між почерком двох приписуваних Шекспірові уступів цієї п’єси та нечисленними і змінюваними його підписами або ж його — можливо, але не певно — власноручно складеним заповітом), два уступи, додані «рукою D» (159 рядків у третій сцені другої дії та 21 рядок Морового монологу на початку третьої дії) були б єдиними збереженими шекспірівськими «лі-

11 Lope de Vega, El primero Benavides, Edited from the autograph manuscript with introduction and notes by Arnold G. Reichenberger and Augusta Espantoso Foley, Philadelphia, Pennsylvania University Press, 1973, та Carlos V en Francia, Edited from the autograph manuscript with introduction and notes by Arnold G. Reichenberger, Philadelphia, University of Pennsylvania Press, 1962.

10

З дослідницької полиці

тературними рукописами».12 «Книга сера Томаса Мора» — не єдиний рукопис драми доби Єлизавети І чи Якова І Англійського: серед інших прикладів можемо згадати хоча б один із шести рукописів «Гри у шахи» (A Game at Chess), який частково або повністю написаний рукою Мідлтона (Middleton).13 Італійське чотирнадцяте сторіччя (Trecento) — інший і ще більш ранній приклад того, що літературних рукописів необов’язково немає до середини XVIII ст. Так, численні рукописи Петрарки зберігають сліди творчої роботи поета.14 Найбільш захопливі з цих рукописів, досліджених Армандо Петруччі (Armando Petrucci), — чернетковий список «Rerum vulgarium fragmenta» (Vat. lat. 3196), а також так званий оригінал «Пісень» (Canzionere) (Vat. lat. 3195).15 Перший із цих рукописів об’єднує дев’ять in-folio й два окремі, нескріплені аркуші з Петрарчиного архіву. Він містить нариси, перші чернетки, виправлення, доповнення та закреслення, але окрім того, на полях, — точні хронологічні вказівки на послідовні фази роботи над чернетками власного тексту. Другий рукопис, Canzionere, є «книгою автора», у яку Джованні Мальпагіні, писар і учень Петрарки, переписав вступні частини першого й другого розділу 12 The Book of Sir Thomas More, Edited by W.W. Greg, Printed for the Malone Society

by H. Hart, at the Oxford University Press, 1911, Scott Mc Millin, The Elzabethean Theater and ‘The Book of Sir Thomas More’, New York and London, Cornell University Press, 1987, та Shakespeare’s ‘Sir Thomas More’. Essays on the Play and its Shakespearean Interest, Edited by T. H. Howard-Hill, Cambridge, Cambridge University Press, 1989.

13 Thomas Middleton and Early Modern Textual Culture. A Companion to The Collected Works, Gary Taylor and John Lavagnino (eds.), Oxford, Clarendon Press, 2007, «A Game at Chess: General Textual Introduction», pp. 712–873.

14 Базовий список авторських рукописів Петрарки можна знайти у Armando Petrucci, La scrittura de Francesco Petrarca, Studi e testi, Biblioteca apostolica vaticana 248, Cittá del Vaticano, 1967.

15 Armando Petrucci, «Minute, Autograph, Author’s Book», in Petrucci, Writers and Readers in Medieval Italy. Studies in the History of Written Culture, New Haven and London, Yale University Press, 1995, pp. 145–168.

«Рука автора»

11

збірки, над якими надалі від 1368 й до 1373 р., продовжував терпляче працювати вже сам Петрарка, копіюючи, вносячи доповнення й правки та змінюючи порядок складових остаточного тексту. Цей рукопис засвідчує спробу Петрарки реформувати спосіб виробництва книги та забезпечити авторові контроль над власними творами, захищаючи їх від того, що він вважав неточним копіюванням професійних писарів. Адже зі збільшенням кількості власноручних авторських копій можна було встановити більш прямий і автентичний зв’язок між автором та його читачами, оскільки, як зауважує Петруччі, «досконала текстуальність, походження тексту безпосередньо від самого автора, засвідчене авторським письмом, було (і назавжди залишилось) гарантією абсолютної його прочитуваності для читача».16 Чернетка рукописної книги Петрарки «Rerum vulgarium fragmenta» належить до цілковито іншого універсуму і показує, якою мірою писемні практики поетів, котрі писали на простонародних мовах, залежали від усталених звичаїв тогочасного нотаріального письма. Адже й нотаріальні протоколи, і власноручні поетичні рукописи поєднує низка спільних рис: начерки, залишені на папері неймовірно летючим і плитким скорописом, нотатки на берегах, що фіксують різні фази чи дати творення тексту, чи, скажімо, практика викреслювання великими, навскісними штрихами фрагментів тексту, переміщених в інше місце. Ці спостереження нагадують нам, передовсім, про те, що багато поетів були вихідцями з родин нотарів: той самий Петрарка був сином і внуком нотаріуса, а Франческо да Барберіно (Francesco da Barberino), чиї частково власноручно написані простонародною мовою вірші «Свідчення любові» (Documenti d’amore) (Vat., Barb. Lat. 4076) можуть бути іншим прикладом тих самих, що й рукописна книга Петрарки, практик письма, був не лише сином і внуком нотарів, а й сам отримав таку професію.

16 Armando Petrucci, «Il libro manoscritto», in Letteratura italiana, Direzione Alberto Asor Rosa, Torino, Einaudi, 1984, Vol. 2, pp. 516–517.

12

З дослідницької полиці

Близькість нотаріального письма й поетичних чернеток італійського Trecento показує, зокрема й те, що чимало авторських рукописів ранньомодерної доби не можна розглядати в одному ряду з літературними замальовками й чернетками авторів ХІХ ст. Часто ці раніші автори виступали для себе самих писарями й власноруч писали подарункові примірники для своїх покровителів. Тому їх рукописи, можливо, дещо парадоксально, але варто розташовувати у межах корпусу писарських копій, котрі й становлять більшість літературних рукописів XVI– XVII ст. Саме такою є справа, скажімо, з п’єсами Мідлтона: п’ять із шести рукописних примірників «Гри у шахи», а також рукописи «Відьми» (The Witch), «Хенджіста, короля Кентського» (Hengist, King of Kent) й «Трагедії Пані» (The Lady’s Tragedy) є писарськими копіями, п’ять із них було скопійовано тим самим переписувачем, Ральфом Крейном (Ralph Crane), послугами якого користалася також і шекспірівська трупа. З цим самим явищем маємо справу й у випадку з писарськими рукописами 80 написаних до 1600 р. п’єс, що були зібрані Конде де Гондомаром (Conde de Gondomar) у його вальядолідській бібліотеці, а зараз зберігаються у Палацовій бібліотеці Мадрида.17 Близькість писарських копій та авторських рукописів засвідчується як співіснуванням у тому самому рукописному тексті руки автора й писаря («рука С» у «Книзі сера Томаса Мора» є рукою переписувача), так і відсутністю розрізнення між ними, як можемо бачити в посланні Бена Джонсона, що відкриває видання 1607 р. його «Volpone» і у якому він таврує заразом як нечистих на руку поетів, так і нечесних писарів. Для нього «письменники сьогодення» більше не є «тлумачами природи та її володарями, навчителями речей як божистих, так і людських, майстрами звичаїв», оскільки «зіпсуті не тільки їхні звичаї, а й сама їх природа, і нічого не лишилося в них від гідності поета, окрім ношеного незаконно наймення, 17 Stefano Arata, Los manuscritos teatrales (siglo XVI y XVII) de la Biblioteca del Palacio, Pisa, Giardini, 1989.

«Рука автора»

13

яке привласнює собі кожен писар».18 Відтак, авторські рукописи драматичних текстів варто розглядати серед масової продукції професійних писарів, які перетворювали «мерзенні папірці» (foul papers) на «чисті списки» (fair copies), створювали елегантні подарункові примірники для покровителів й, за висловом Гарольда Лава (Harold Love), пропонували читачам «писарські видання».19 Вирішальна роль писарів у процесі книговидання є однією з основних причин втрати авторських рукописів ранньомодерну. У Кастилії Золотої доби рукописи, котрі посилались до Королівської ради для отримання «дозволу» (aprobación) чи «привілею» (privilegio), неодмінно мусіли бути не авторськими примірниками тексту, а його чистовими версіями (copias en limpio), переписаними професійними приватними секретарями, котрі записували диктований їм текст, який потім часто виправляли автори, бажаючи змінити певні слова чи речення, внести доповнення на берегах, викреслити якісь рядки або навіть доточити рукопис форзацовими аркушами. Щойно рукопис було схвалено і, ймовірно, виправлено цензорами, рукопис потрапляв до видавця, а потім до друкаря. Цей друкарський примірник, що іспанською називався «original», накидав текстові першу низку змін як у написанні, так і в розділових знаках. Адже в той час як авторські папери, скажімо, листи, мали зазвичай дуже мало розділових знаків і засвідчували значні відмінності в написанні того самого слова, писарські «оригінали» (які насправді були зовсім не оригінальними!) покликані були зробити легшим у читанні текст, пропонований увазі цензорів і складачів у друкарнях. Коли писарська копія авторського рукопису потрапляла до друкарської майстерні, за неї бралися коректори, додаючи 18 Ben Jonson, Volpone, in Ben Jonson, Three Comedies, London, Penguin Books, 1966, p. 42.

19 Harold Love, «Thomas Middleton: Oral Culture and the Manuscript Economy», in Thomas Middleton and Early Modern Textual Culture, pp. 98–109.

14

З дослідницької полиці

наголоси, великі літери, розділові знаки й позначки відповідного обсягу тексту в друці, що задавало розбивку на аркуші за форматом, а не за послідовністю викладу. Приготовані й відкориговані в такий спосіб рукописні копії набирали та друкували. Після всіх цих цензурних втручань — переписувача, цензора, коректора й складачів — авторський рукопис втрачав будь-яку важливість. А після видрукування тексту примірник, що слугував для друку, зазнавав тієї ж долі і зазвичай його просто знищували. Тому до нашого часу дійшла лише дуже обмежена кількість примірників, використовуваних свого часу в друкарських майстернях,20 за винятком, хіба що, Іспанії, де Національна бібліотека в Мадриді зберігає кілька сотень таких «оригіналів», датованих від середини XVI до кінця XVIII ст., можливо, тому, що в Іспанії щойно видрукована книга мала пройти звірку з дозволеним до друку рукописом у секретаря Королівської Ради, котрий мав переконатись, що після отримання дозволу цензорів до тексту не було зроблено жодних додатків.21

20 Cf. the census of printers’ copies in J. K. Moore, Primary Materials Relating to Copy and Print in English Books of the the Sixteenth and seventeenth Centuries, Oxford, Oxford University Press, 1998, and Paolo Trovato, L’ordine dei tipografi. Letteri, stampatori, correttori tra Quatro e Cinquecento, Roma, 1998.

21 Pablo Andrés Escapa and al., «El original de imprenta «and Sonia Garza Merino, «La cuenta del orignal», in Imprenta y crítica textual en el Siglo de Oro, Estudios publicados bajo la dirección de Francisco Rico, Valladolid, Centro para le Edición de los Clásicos Españoles, 2000, pp. 29–64 and pp. 65–95, and Francisco Rico, El texto del «Quijote «. Preliminares a una ecdótica del Siglo de Oro, Barcelona, Ediciones Destino, 2006, pp. 55–93.

«Рука автора»

15

Фетишизм руки автора Чому ж натомість від середини XVIII ст. починають зберігати авторські рукописи? Сам цей факт вказує на те, що створення літературних архівів не можна відмежовувати від постання у цей час посутньо інших філософських, естетичних та юридичних категорій, які визначали новий режим компонування, видання й рецепції літературних текстів. Судові позови, що виникають в Англії після прийняття 1710 р. Уставу королеви Анни, призвели до виникнення нового асоціативного зв’язку між поняттями індивідуальної неповторності автора, естетичної оригінальності його твору та інтелектуальної власності на текст. Захист традиційних прав лондонських книготоргівців і друкарів, що його регламентувало нове законодавство, котре обмежувало 14 роками термін дії авторського права, передбачав, що власність на рукопис — це довічне спадкове право, що вступає в дію з моменту придбання рукопису в автора, — вимога, у засновку якої лежала думка про те, що первісно право власності на твір належало авторові, однак пізніше воно могло бути передане іншим особам. Об’єктом цієї первісної власності визнавався твір у його нематеріальному існуванні, такий, яким його уклав автор, твір «невидимий і недоторканний», якщо послуговуватись окресленням, даним 1774 року Вільямом Енфілдом (William Enfield).22 Відтак визначений на основі первинної самототожності, наданої йому раз і назавжди думкою автора, твір долав будь-які можливі межі свого матеріального втілення. За словами Блекстоуна (Blackstone), котрий захищав справу лондонських книготоргівців: «Самототожність літературного твору міститься винятково в почуттях і в мові; ті самі уявлення, одягнені в шати тих самих слів, неодмінно повинні становити той самий твір: і яким би не був спосіб його донесення до вуха чи ока іншого — в уснім виголошенні, на письмі чи в друці, незалежно від кількості примірників чи часу — це все ж завжди той самий 22 William Enfield, Observations on Literary Property, London, 1774.

16

З дослідницької полиці

авторський твір, виконуваний в той чи інший спосіб; і ніхто не має права виконувати чи передавати його іншим без мовчазної чи явної згоди автора».23 Для Дідро кожен твір є законною власністю його автора, оскільки він є незаперечно особистісним виявом його думок і почуттів. У «Викладі в справі книготоргівлі» (Mémoire sur le commerce de la librairie) Дідро формулює це так: «Яким є те благо, що може належати людині, якщо витвір її розуму, неповторний плід її освіти, її студій, її безсонних ночей, її часу, її пошуків, її спостережень, якщо найкращі години, найкращі миті її життя, якщо її власні думки, почуття її серця, найкоштовніша частка себе самого, та, що в ній незнищенна, та що робить її безсмертною — їй не належить?».24 Слідом за Дідро ту ж саму вимогу в новий спосіб переформульовує Фіхте, цього разу — в ході дискусій про перевидання книжок у Німеччині, де право приватної власності відчувалось особливо гостро через подрібненість імперії на багато маленьких держав, чиї прерогативи обмежувалися незначною територією, підвладною їх суверенітетові. До традиційного протиставлення двох сутностей книги — матеріальної та духовної, «opus mechanicum» та зверненого до публіки послання автора, — він додав ще й друге, розташовуване всередині самого тексту, протиставлення між ідеями, висловленими в книзі, та формою, якої надає цим ідеям письмо. Згідно з проектом Просвітництва (Aufklärung), ідеї мають універсальну природу, мету й застосування, тому жодне індивідуальне привласнення ідей не може бути виправданим. Літературна власність є правочинною тільки тому, що «Кожна людина має свій власний 23 William Blackstone, Commentaries on the Laws of England (Oxford, 1765–1769), цитовано за Mark Rose, Authors and Owners: The Invention of Copyright, Cambridge, Mass., and London: Harvard University Press, 1993, p. 89–90.

24 Diderot, Oeuvres complètes, vol. 8, Encyclopédie IV (Lettres M-Z). Lettre sur le commerce de la librairie, John Lough and Jacques Proust (eds.), Paris: Hermann, 1976, pp. 509–510.

«Рука автора»

17

набір ідей, власний особливий спосіб кшталтувати поняття та пов’язувати їх між собою. Оскільки чисті ідеї не можуть бути помислені без образів, у яких вони сприймаються, не кажучи вже про те, аби бути представленими на розгляд інших, кожен письменник повинен надати певної форми своїм думкам і, не володіючи жодною іншою, він не може надати їм інакшої форми, аніж тільки власної». Тому «ніхто не може привласнити думки іншої людини, не змінивши при цьому їх форми. Відтак форма назавжди лишається предметом його виняткової власності».25 Завжди неуникненно самобутня текстова форма була єдиним, однак потужним обґрунтуванням індивідуального привласнення спільних ідей, комунікованих іншим за допомогою друкованої книги. Тож, як не парадоксально, задля того, щоб осмислити тексти як індивідуальну власність і як об’єкт володіння, потрібно було на мисленнєвому рівні відмежувати їх від будь-якого матеріального втілення й розташувати в розумі автора чи в його руці. Адже і справді, найпростіший спосіб матеріалізувати такий нематеріальний витвір — це слід, залишений рукою автора. Відтак авторський рукопис стає зовнішнім, видимим знаком внутрішнього й невидимого генія автора. Зовсім не так було у XVI чи XVII ст., коли підпис у парафіяльних книгах чи в заповіті міг бути делегований іншій особі і коли навіть власноручні підписи могли суттєво відрізнятись один від одного (існує, наприклад, шість засвідчених підписів Шекспіра). У цей час друкований текст міг вважатися вигадкою, що вийшла, звісно, з-під чиєїсь руки, але не потребувати засвідчення цієї інстанції. Так, у своєму зверненні до «Найрозмаїтішого читача» (The great Variety of Readers) Джон Хемінджес (John Heminges) та Генрі Кондел (Henry Condell), два видавці першого шекспірівського in-folio, заявляли, що їх друковане видання Шекспірових 25 Johann Gottlieb Fichte, Beweis der Unrechtmässigkeit der Büchernadrucks. Ein Rä­ sonnement und eine Parabel, 1791. This text is commented on by Martha Woodmansee, The Author, Art, and the Market. Rereading the History of Aesthetics, New York, Columbia University Press, 1994), pp. 51–53.

18

З дослідницької полиці

«писань» насправді передавало руку Шекспіра: «Його думка й рука рухалися разом. І те, що думав, він висловлював з такою легкістю, що ми вкрай рідко зустрічали чорнильну пляму в його паперах».26 Відтак, друковані відбитки могли читати, як руку самого Шекспіра. У XVIIІ ст. схожого твердження вже замало — і справжня рука автора стає запорукою автентичності його творів. У цьому також бачимо причину того, чому підробка «автентичних» авторських рукописів стає мистецтвом доби. Скажімо, в лютому 1795 р. Вільям Генрі Аєленд (William-Henry Ireland) виставив на огляд громадськості в домі свого батька кілька щойно віднайдених рукописів Шекспіра: авторські рукописи «Короля Ліра» і двох невідомих п’єс «Henry II» та «Vortigern and Rowena» (зіграну без великого успіху і лише один раз у Театрі Друрі Лейн (Drury Lane Theatre) 2 квітня 1796 р.), листування поета з його покровителем лордом Саутгемптоном, виразно протестантське шекспірове «Визнання віри» (Profession of faith), а також лист, адресований йому королевою Єлизаветою.27 Коли, у грудні 1795 р., ці тексти було надруковано під назвою «Справжній звіт стосовно рукописів Шекспіра» (Authentic Account of the Shakespearean MSS.), Едмонд Малоун (Edmond Malone) був першим, хто викрив підробки Аєленда, порівнявши почерки сфальсифікованих та справжніх рукописів. Його ретельне викриття цього шахрайства було опубліковано під прикметною назвою «Розслідування автентичності деяких літературних творів, документів та правових інструментів, виданих 2 грудня 26 Mr. William Shakespeares Comedies, Histories, & Tragedies. Published according the True Originall Copies, London, 1623, A3 recto.

27 Patricia Pierce, The Great Shakespeare Fraud: The Strange, True Story of WilliamHenry Ireland, Stroud, Sutton, 2004, а також The Confessions of William Henry Ireland: containing the particulars of his fabrication of the Shakspeare manuscripts; together with anecdotes and opinions (hitherto unpublished) of many distinguished persons in the literary, political, and theatrical world, London: Printed by Ellerton and Byworth for T. Goddard, 1805.

«Рука автора»

19

1795 р. і приписуваних Шекспірові, королеві Єлизаветі та Генріхові, лорду Саутгемтону, ілюстрованих факсимільними відтвореннями автентичного письма цієї титулованої особи та Її Величності, новим факсимільним відтворенням ніколи дотоді неоприлюдненого письма Шекспіра та іншими автентичними документами».28 Вочевидь, автентичне письмо особи стало матеріальним втіленням справжності її нематеріального духу й генію. У ХХ ст. фетишизм авторської руки спонукав деяких письменників створити, буцімто, власноручні рукописи автора, котрі насправді були просто чистовими списками твору, написаного перед тим. Такою, наприклад, є справа зі славнозвісним «оригінальним» рукописом «Улісса», що зберігається у філадельфійському музеєві-бібліотеці Розенбаха. Він був написаний Джойсом як чистовий варіант попередніх його чернеток (нотованих переважно в записниках), аби мати розбірливий текст, який змогла б прочитати друкарка. Однак він також задумувався і як предмет, котрий згодом міг бути проданий колекціонерові і чия вартість полягала б саме в якості власноручного авторського рукопису. Нью-йоркський правник і меценат Джон Квін (John Quinn) купив його в Джойса у 1919 р., а потім 1923 року продав із рештою своєї колекції на аукціоні, де той був придбаний вченим і книготоргівцем доктором Розенбахом (Rosenbach). Як зауважила Вікі Махафей (Vicki Mahaffey), 28 An Inquiry into the Authenticity of Certain Miscellaneous Papers and Legal Instruments. Published Dec. 24, MDCCXCV and Attributed to Shakspeare, Queen Elizabeth, and Henry, Earl of Southampton: Illustrated by Fac-similes of the Genuine Hand-writing of that Nobleman, and of Her Majesty; a New Facsimile of the Hand-writing of Shakspeare, Never before Exhibited; and Other Authentick Documents: in a letter addressed to the right Hon. James, Earl of Charlemont, By Edmond Malone, Esq., London: Printed by H. Baldwin: for T. Cadell, jun. and W. Davies, (successors to Mr. Cadell,) in the Strand, 1796.

Cf. Samuel Schoenbaum, Shakespeare’s Lives, Oxford and New York, Oxford University Press, 1970, pp. 193–223, and Margreta De Grazia, Shakespeare Verbatim. The Reproduction of Authenticity and the 1790 Apparatus, Oxford, Claredon Press 1991, pp. 107–109.

20

З дослідницької полиці

розенбахівський рукопис «Улісса» є водночас «презентаційним та робочим рукописом, реліквією і товаром».29 Думка про тісний зв’язок між авторськими рукописами й автентичністю твору була засвоєна письменниками, котрі ставали власними архівістами та — аж до Гюго чи Флобера — самі формували свої літературні архіви. Такою, наприклад, є справа з чернеткою, чотирма авторськими копіями, виправленими ґранками й анотованими друкованими примірниками трьох різних видань «Нової Елоїзи», які зберіг Руссо і які складають «досьє» з кількох тисяч сторінок у питанні генези твору.30 Такою ж є справа і з паперами Ґете. У листі, написаному ним наприкінці життя канцлерові Мюллеру, Ґете відзначає: «Мої рукописи, мої листи й колекції заслуговують на найвищу увагу. […] Ще довго світ не бачитиме іншого такого багатого й розмаїтого зібрання документів однієї особи […] З цієї причини я сподіваюсь, що їх збереження буде забезпечене».31У випадку обох цих авторів не лише проект повного чи загальновживаного видання їх творів, але також, і переважно, неймовірно потужний автобіографічний вимір письма змусив їх ретельно укладати «поетові й письменницькі архіви», якщо вдатися до назви даної Ґете одному з його есеїв. Такий самий автобіографічний стосунок до письма може існувати й поза будь-яким бажанням передати авторські рукописи нащадкам 29 Vicki Mahaffey, «Introduction», in Ulysses in Hand. The Rosenbach Manuscript, Philadelphia, The Rosenbach Museum and Library, 2002, pp. 8–10.

30 Nathalie Ferrand, «J.-J. Rousseau, du copiste à l’écrivain. Les manuscrits de la Nouvelle Héloïse conservés à la Bibliothèque de l’Assemblée Nationale», in Êcrire aux XVIIe et XVIIIe siècles. Genèse de textes littéraires et philosophiques, sous la direction de Jean-Louis Lebrave and Almuth Grésillon, Paris, CNRS Editions, 2000, pp. 191–212.

31 Karl-Heinz Hahn, Goethe-und-Schiller-Archiv. Bestandsverzeichnis, Weimar, 1961, p. 11, цитовано за Klaus Hurlebusch, «Rarement vit-on tant de renouveau.

Klopstock et ses contemporains: Tenants d’une ‘esthétique du génie’ et précurseurs de la littérature moderne», in Écrire aux XVIIe et XVIIIe siècles, op. cit., pp. 169–189.

«Рука автора»

21

й виражає нерозривність твору як втілення й особи автора як тіла. Можемо бачити це в бажанні, про яке 3 квітня 1852 р. в листі до Луїз Коле (Louise Colet) пише Гюстав Флобер: «Зважаючи на те, що мої рукописи існують так само, як я, це все, чого я хочу. Я накажу покласти їх в могилу разом зі мною, як робить зі своїм конем дикун».32

Літературні архіви, творчість і біографія У своїй відомій лекції «Що таке автор?», виголошеній 1968 р., Фуко стверджував, що не будучи прийнятним для всіх текстів чи текстових жанрів у всі часи, закріплення твору за власним іменем автора насправді не є феноменом ані всезагальним, ані повсякчасним: «Функція автора — це прикметна риса способу існування, обігу й функціонування певних суспільних дискурсів». На думку Фуко, приписування дискурсові того чи іншого власного імені було наслідком «своєрідних і складних операцій», що пов’язували цілісність і внутрішню єдність твору (чи низки творів) із самототожністю конструйованого в такий спосіб об’єкта. Ці операції ґрунтуються на подвійному процесі добору й виключення. Спочатку дискурси, приписувані функції автора, — його «творчість» — повинні бути відмежовані від «мільйонів інших залишених особою слідів». Далі ці значущі для визначення позиції автора елементи має бути відібрано з безмежної кількості подій, котрі становлять життя індивіда.33 32 Цитовано за Jacques Neefs «Gustave Flaubert. Les aventures de l’hommeplume», in Brouillons d’écrivains, op. cit., p. 68.

33 Michel Foucault, «Qu’est-ce qu’un auteur?», [1969], in Foucault, Dits et écrits, 1954–1988, sous la direction de Daniel Defert et François Ewald, Paris, Gallimard, 1994, pp. 789–821 [переклад англійською: «What Is an Author?», in The Foucault Reader, Paul Rabinow (ed.), New York, Pantheon Books, 1984, pp. 101– 120]. Cf. Roger Chartier, «Foucault’s Chiasmus: Authorship between Science and Literature in the Seventeentg and Eighteenth Centuries», in Scientific Authorship.

Credit and Intellectual Property in Science, Edited by Mario Baiagioli and Peter Galison, New York and London, Routledge, 2003, pp. 13–31.

22

З дослідницької полиці

Що ж змінюється в цих двох операціях з існуванням чи відсутністю літературних архівів? Таким буде останнє питання цієї лекції. Наявність багатих літературних архівів робить складнішим або ж просто мінливішим визначення «твору», а також проведення розмежування між текстами, визнаними як «літературні», та «мільйонами залишених особою [письмових] слідів». Для Фуко це питання було водночас теоретичним і технічним. Як він сам іронічно зауважував, «здійснюючи, приміром, видання творів Ніцше, де потрібно зупинитися? Ясна річ, видано має бути все, але що таке «все»? Усе, що опублікував сам Ніцше, звичайно. А як щодо чернеток творів? Неодмінно. Нотатки для афоризмів? Так. Знищені уступи й примітки? Так. Що якщо в записнику з афоризмами, буде знайдено запис про призначену зустріч чи адресу або список речей, зданих до пральні — то чи буде це твором? І чому ні? І так далі, без кінця-краю».34 «То чи буде це твором?»: треба обернути навспак питання Фуко про нескінченне «примноження» написаного Ніцше, щоб поставити питання його можливого чи необхідного «прорідження» (raréfaction) — якщо використати при цьому термін, що його застосовує Фуко в «Порядкові дискурсу» (L’ordre du discours). Як переконливо довів Мазіно Монтінарі (Mazzino Montinari), найканонічніший твір Ніцше «Воля до влади» (Der Wille zur Macht) аж ніяк не був написаний самим автором, натомість його треба вважати витвором Елізабет Ферстер-Ніцше (Elisabeth FörsterNietzsche). Вона повихоплювала, зібрала й оформила в книжку різні уривки (нотатки, нариси, міркування), залишені її братом, котрий сам не мав жодного наміру робити з них книжку.35 А відтак чи існує «Воля до влади» як твір і чи мусить він бути включений до створеного Ніцше?

34 Ibid., pp. 103–104.

35 Mazzino Montinari, La Volonté de puissance n’existe pas?, Texte établi et postfacé par Paolo d’Iorio, Paris, L’Éclat, 1998.

«Рука автора»

23

Або ж візьмімо інший приклад маніпулювання текстами, що став можливий внаслідок існування літературних архівів. Борхес кількаразово сам визначав межі власного «доробку».36 Він виключив з опублікованого «Emecé» у 1974 р. повного видання творів (Obras completas) три свої видані між 1925 і 1928 р. книжки: «Розслідування» (Inquisiciones), «Розмір моєї надії» (El tamaño de mi esperanza) і «Мова аргентинців» (El idioma de los argentinos) — і заборонив будь-які перевидання цих відкинених ним творів. Перевидано їх було лишень Марією Кодама (Maria Kodama) у 1993–1994 рр., себто сім років по смерті Борхеса, — але й тут не обійшлося без запеклої полеміки. Натомість разом з іншим своїм видавцем — у цьому випадку — Жан-Пєром Бернесом (Jean-Pierre Bernés), видавцем повного зібрання творів (Oeuvres complètes), перекладених французькою у «Бібліотеці Плеяди», Борхес відібрав ті тексти, які, як він вважав, мали бути включені до його «доробку», а власне, не лише книжки й антології, а й книжкові та фільмові огляди, передмови, статті, газетні хроніки та перші друковані варіанти багатьох його віршів й прозових творів, збережених в особистому архіві.37 Сучасні літературні архіви, що дозволяють подібні маніпуляції, лишають відтак ретроспективний відбиток на видавничих практиках, пов’язаних із виданням творів XVI–XVII ст. З іншого боку, вони стали рушієм пошуків, метою яких є ідентифікувати рукопис, використаний для публікації друкованого тексту. Можливо, матеріальна й аналітична бібліографія доскіпливо описує (в чомусь парадоксально) й аналізує різні варіанти (видання, числа, примірники) втілення твору, сподіваючись встановити текст певного ідеального списку, очищеного від змін, спричинених процесом книговидання, списку, що подавав би текст таким, яким він був написаний, продиктований чи навіть задуманий автором. Звідси постає в дослідженнях, присвячених 36 Annick Louis, José Luis Borges: œuvre et manœuvres, Paris, L’Harmattan, 1997.

37 Borges, Œuvres complètes, Edition établie, présentée et annotée par Jean Pierre Bernès, Paris, Gallimard, Bibliothèque de la Pléiade, Volume I, 1993, et Volume II,.

24

З дослідницької полиці

порівнянню друкованих версій твору, одержимість втраченими рукописами, а також радикальне розмежування сутності твору, символічно розташовуваної у відсутньому авторському рукописі, та писарських чи типографічних змін, котрі викривляють чи спотворюють його. З іншого боку, нечіткість окреслення твору, спричинена розмаїттям літературних архівів, стає джерелом натхнення в процесі прийняття видавничих рішень щодо авторів, котрі не лишили по собі жодних авторських рукописів. Розростання твору можна проілюструвати на прикладі видання двох текстів «одного» твору, як це відбулося, скажімо, з «Королем Ліром» у повному оксфордському виданні Шекспіра (Complete Oxford Shakespeare38) або з «Грою в шахи» в оксфордському зібранні творів Мідлтона (Oxford Middleton’s Collected Works). Натомість прикладом «розрідження» твору може бути нещодавнє й провокаційне додання Гарі Тейлором (Gary Taylor) та Джоном Лаваніно (John Lavagnino) до текстів Мідлтона п’єс, публікованих зазвичай під дещо іншими назвами, аніж «Життя Тимона Афінського» (The Life of Timon of Athens), «Трагедія МакБета» (The Tragedy of McBeth) чи «Око за око» (Measure for Measure), — інакше кажучи, п’єс, у яких рука Шекспіра вважається не єдиною авторською рукою тексту.39 Найважливішим наслідком існування літературних архівів й ментальних трансформацій, що уможливили чи зробили необхідним їх постання від середини XVIII ст., є встановлення взаємозалежності між твором автора і життям письменника, між Борхесом і його «Я». Починаючи від середини XVIII ст., літературний твір сприймається не як продукт, заснований на неодноразово використовуваних історіях чи сюжетах, на загальних місцях, котрі, як універсальні й вищі істини, є 38 William Shakespeare, The Complete Works, Edited by Stanley Wells and Gary Taylor, Oxford, Oxford University Press, 1986.

39 Thomas Middleton, The Collected Works, Gary Taylor et John Lavagnino, General Editors, Oxford, Oxford University Press, 2007.

«Рука автора»

25

здобутком кожного, чи на співавторстві, якого вимагають меценати або власники театральних труп, а як оригінальний витвір, що висловлює найбільш приватні думки чи почуття автора, його найвагоміший, унікальний та особистісний досвід. Найпершим наслідком цієї зміни стало бажання видавати твори відповідно до хронології життя автора; другим таким наслідком було написання літературних біографій — жанру, докорінно відмінного від зібрань «Життєписів» філософів та митців доби Відродження, текстів, котрі усталювали перелік важливих імен, не встановлюючи жодного посутнього зв’язку між оповіддю про життєвий шлях та хронологією творчості. Так, для Шекспіра Едмонд Малоун (Edmond Malone) був першим, хто поєднав обидва ці принципи викладу. Він встановив першу (як вважається) хронологію Шекспірових творів 40 і побудував своє, опубліковане тільки 1821 р., «Життя Шекспіра» на основі «оригіналів та достовірних документів» («original and authentic documents») — на противагу виданому 1709 р. Ніколасом Роу (Nicholas Rowe) зібранню оповідок з життя автора.41 Відтак п’єси могли бути надруковані в порядку, в якому їх було написано Шекспіром, аби їх послідовність відображала розгортання творчого генія автора, а не поділ на комедії, історії й трагедії, запроваджений традицією видань у «Folio». У 1821 р. у перевиданні Малоунової праці 1790 р. Босвел (Boswell) дотримався цього принципу викладу, окрім історій, поданих, все ж, 40 The Plays and Poems of William Shakspeare, in Ten Volumes: Collated Verbatim with the Most Authentick Copies, and Revised: with the Corrections and Illustrations of Various Commentators; to which are added, an Essay on the chronological order of his plays; an Essay relative to Shakspeare and Jonson; a Dissertation on the three parts of King Henry VI.; an Historical Account of the English Stage; and notes by Edmond Malone, London: Printed by H. Baldwin for J. Rivington and Sons, 1790.

41 The Plays and Poems of William Shakespeare. With the Corrections and Illustrations of Various Commentators; Comprehending a Life of the Poet and an Enlarged History of the Stage by the late Edmond Malone; with a New Glossarial Index, London: Printed for F.C. and J. Rivington and alli, 1821.

26

З дослідницької полиці

у порядку хронології правлінь, так ніби королі назавжди мали лишитися важливішими за їхнього поета. Проте за повної відсутності авторських рукописів та автобіографічних текстів Шекспіра — й дуже незначної кількості документів стосовно його життя — це завдання було не з легких. Прагнучи компенсувати недостатність існуючих даних, Малоун відкрив засадничий імператив літературних біографій авторів, що не лишили по собі архіву: розташування творів у плетиві життєвих подій вимагає віднаходження життя у плетиві творів. Як пише про це Маргарета де Грація: «Життя поступалося перед творчістю, яка знову переходила в життя, — усе це в одному часовому континуумі. Замість архівних документів першоджерелами інформації про життя Шекспіра у Лондоні повинні були слугувати його п’єси. Саме їх впорядкування передбачало, що лише на основі вичерпного дослідження п’єс, немовби вони були архівними документами, Шекспірове життя може бути пізнане у його цілісності — від початку і до кінця».42 Після Малоуна всі — навіть і написані в межах парадигми нового історизму — біографії Шекспіра далі накладають на постать автора без архівів інтерпретативну парадигму, постання якої стало можливим лише внаслідок існування численних літературних архівів та появи нового розуміння й прочитання літературних творів. Відтак, якщо вдатись до визначення Маргарети де Грація, «радикальна несумісність» розмежовує романтичну й доромантичну естетику твору, — твір, як говорив Дідро, писаний серцем автора і прочитуваний у його чи її власній руці, та попередній режим продукування текстів, що не вважав за потрібне закріплювати «літературу» (категорія, яка навіть не існувала в її новочасному розумінні) за тією чи іншою неповторною індивідуальністю. Саме ця «несумісність» пояснює, чому творці Німецького літературного архіву отримали таку слушну пораду починати пошук власноручних 42 Margreta de Grazia, Shakespeare Verbatim, op. cit., p. 142.

«Рука автора»

27

рукописів й авторських матеріалів письменників від 1750 р. Саме з усвідомленням цієї неспіввимірності ми повинні підходити до розуміння наслідків, які мали для видавничих практик, текстологічних досліджень та читацьких звичок літературні архіви й ширше — ментальні зсуви, що від XVIII ст. уможливили їх існування. Переклад і опрацювання Анни Крикун

28

З дослідницької полиці

Проблема › Креси Томаш Куба Козловський координує програму «Варшавська ініціа­тива Кресова» у Домі зустрічей з історією у Варшаві, є автором циклу «Оповіді з Кресів» («Рава Руська польська, єврейська, французька», «Пиши на Бердичів!» та ін.), любить історію, колекціонує старовинні речі. Співавтор альбому «Світ Кресів» (від к. ХІХ ст. до 1939 р.), який доводить, що історію можна оповідати як словом, так і образом.

«…Тут Унія вже була…»

— Відколи бере початок Ваше зацікавлення Кресами? Чому?

— Більшість членів моєї родини походить із Кресів. Значною мірою зі Львова та його околиць, дідусь і бабуся по маминій лінії жили у Яворові та Комарним під Львовом, у воєнні роки, коли совєти вигнали їх з дому, то вони опинилися у Львові. У Станіславові, у Стриї, знову-таки у Львові, у кількох інших містах жили брати дідуся. Частина родини мешкала в Бродах, Золочеві, Бережанах. Родичі по батьковій лінії походять з центральної Польщі, але лише по лінії чоловіків, по жіночій — зі Львова. Прадід був адміністратривним директором Університету Яна Казимира у Львові. Його вивезли в 40-му році разом з дружиною та дочками до Казахстану, там він помер і там похований десь біля залізничних колій, де саме — невідомо. Отже, від самого дитинства якісь мотиви, пов’язані з тією територією, з’являлися в родинних історіях, зрозуміло, у спогадах. Зізнаюся, я досить пізно почав розуміти, що переважна більшість членів моєї родини пов’язана з тими землями: або жила, або працювала, або господарювала там. Навіть у родині мого батька відбувалися «трансфери»: брат мого дідуся в 1920-му році після війни з більшовицькою Росією очолив кафедру археології в Університеті Яна Казимира у Львові і був її завідувачем до 1939‑го р. І хоча він не походив з Кресів, але там опинився. «…Тут Унія вже була…»

29

Тож де б я не почав копати в історії родини, всюди з’являлися зв’язки з Кресами: Львів, Яворів, Комарне, Станіславів, Стрий, Броди і т.д., якась власність то тут, то там. Дуже сильно до сьогоднішніх днів з тими краями пов’язана моя мама. Я іноді жартую і кажу, що вона ніколи в думках так і не виїхала зі Львова. Живе тут, а весь час насправді у Львові.

— Чому досі такий міцний зв’язок?

— На рівні емоційному вона дуже пов’язана з цим містом. Мама виїхала звідти молодою дівчиною, до життя в Польщі ставилася як до тимчасового. Навіть коли змінилася ситуація, прийшов 1989-й рік, 1991-й рік, Україна стала незалежною, то моя мама думала, чи тут чогось би не продати, не купити у Львові якусь квартирку і переїхати туди. Так виникло теж зацікавлення збиранням всього, що походить з тих територій. Зрозуміло, що майже все зникло. У 1939 році, коли увійшли совєти, то все повикидали з домів, або пізніше все загубилося. Прадіда вивезли до Казахстану, а він жив у великій квартирі в центрі Львова. Майже нічого не залишилося, заледве кілька фотографій. У бабці, яка вийшла заміж в центральній Польщі, було кілька фотографій в альбомі, завдяки чому щось збереглося. Тобто це досить натуральний рефлекс усіх тих, кого виселили, вигнали, викорінили, хто втратив усе, але в будь-який спосіб намагається відтворювати, збирати все те, що нагадує їм про місце, де вони провели дитинство, молодість. Для моєї мами на іменини, на День народження не шоколадка чи квіти будуть найкращим подарунком, а стара фотографія Львова, листівка, книжечка, часопис. І це закладено в природі: незалежно від того, хто звідки й чому був вигнаний, якщо щось втратив, то в будь-який спосіб намагається повернутися туди. Частина людей відкидає це минуле, аби почати абсолютно нове життя. Проте завжди є елемент повернення. Я спочатку шукав різних речей зі Львова, Яворова, Комарного для мами, а потім мене це так втягнуло, що я сам почав збирати в досить великому масштабі і впродовж 25 років я назбирав колекцію, в якій міститься понад 30 тисяч експонатів, що пов’язані

30

Проблема › Креси

з Кресами в найширшому розумінні: від Паланги над Балтійським морем, аж до Києва, до Буковини. Я вирішив, що не буду концентруватися на конкретній місцевості, шукати матеріалів лише для певної території, мене цікавитимуть усі ті території. Шалена ідея! Аби якийсь образ виник із цього, аби можна було побачити, як це було, як виглядало. Колекція почалася з листівок, потім приєдналися мапи, книжки, часописи, сувеніри, предмети релігійного культу, дрібнички, різні речі, які залишилися після завірюхи Першої, Другої світових воєн.

— Де Ви шукаєте цих речей до своєї колекції?

— Усюди. Зрозуміло, не лише на польській території. Декілька років я був пов’язаний зі справами біженців та мігрантів, був директором Відділу міграції біженців у 90-х роках, коли відбувався великий наплив мешканців колишнього Радянського Cоюзу до нас — здебільшого з Вірменії, трохи з Азербайджану та інших країн. У зв’язку з цим я їздив до Ради Європи, до Страсбурга, там очолював Європейський комітет міграції. У Страсбурзі я знайшов, сам здивувавшись, симпатичний антикварний магазинчик, де пан продавав старі листівки. Усі стіни заставлені поличками, на них — шафки, у шафках — листівки. Без великих сподівань я запитав, чи є в магазинчику листівки з Польщі, з України, з Литви, з Росії, зі Східної Європи. Він подивився на мене і почав витягати першу, другу, третю, четверту шафки, а в кожній з них — близько двох тисяч поштових листівок. Я стояв наче ошелешений. Та це можна пояснити.

— Яке може бути пояснення?

— Коли вибухнула Перша світова війна, після першого року війни німецька армія пересунулась з території центральної Польщі на схід, фронт став на такій лінії, що тяглася від Балтійського моря, Курляндії, Лівонії, Каунас, за Вільним, в околицях Білорусі, через Волинь, Поділля аж до Буковини. Упродовж трьох років тисячі вояків із Західної Європи, переважно німці, надсилали поштові листівки своїм дівчатам, нареченим, матерям і батькам. Це пояснює, чому в маленькому антикваріаті я знайшов «…Тут Унія вже була…»

31

листівки (у великій кількості) з Ліди, Новогрудка, Вільна, Луцька, Ковеля, з Дубна і так далі. Страсбург — це Ельзас, який німці зайняли під час війни з Францією у роки Першої світової. Одразу рекрутовали молодих хлопців до війська і вислали на Східний фронт, а вони писали додому. Листівки з тих земель можна знайти на блошиних ринках і базарах в Берліні, Гамбурзі чи Франкфурті. Це показує, в яких іноді дивних місцях можна щось знайти. Звичайно, це листівки. Треба пам’ятати, що багато речей потрапляло сюди з людьми, які приїжджали звідтіля в 1945–1946 рр. і пізніше. Помираючи, люди залишали ці предмети, дітей часто вони не цікавили, тому вони їх продавали. Часто привозили на продаж такі предмети литовці, білоруси, українці, бо знали, що тут когось це може зацікавити. Там це були чужі речі, принаймні до певного моменту. У 90-х роки шукали речей, які можна було би назвати «нашими», тобто в Литві шукали предметів суто литовського походження, в Білорусі — білоруських, в Україні — українських, а польські, виходить, були «не наші». Схожа ситуація була в Польщі, коли німці приїжджали шукати якісь матеріали на західних землях. Отже, знайти щось до колекції можна всюди. Особливо поштові листівки, бо їх кудись надсилали. Варто пам’ятати, що на зламі ХІХ-ХХ століття, особливо в 1900–1910 рр., прийшла золота ера листівки. Люди просто божеволіли. Це було щось нове. Ілюстровані листівки масово почали надсилати наприкінці ХІХ століття, раніше це були прості картки без ілюстрацій. І почали їх випускати в несамовитих кількостях і надсилати. Пам’ятаймо, що не було телефонів, не було смс-ів, яких сьогодні людина надсилає кільканадцять щодня. Тоді надсилали кільканадцять листівок щодня.

— Чи було це доступним задоволенням?

— Ясна річ, в селі радше не надсилали листівок. Але в містах і містечках із торгівельною метою, з метою підтримання контактів, привітання. Листівки збирали. Іноді публікували цілі серії, до яких часто входило до кількадесяти листівок, до ста.

32

Проблема › Креси

Вигладало це так: пані мешкає в Києві, листується з пані, яка живе в Москві, Санкт-Петербурзі, Парижі, Варшаві, Відні тощо і обмінюється листівками. Це називалося листівковим спортом. Іноді пані надсилали навзаєм по одній картці з певної серії щодня. Божевілля!

— Але у Вашій колекції не лише листівки, так? Як функціонують ці експонати?

— Так, мапи, книжки, різні дрібниці. Коли цього назбиралося багато, то я подумав, що з цим тепер зробити? Чотири роки тому я запропонував новій інституції Дому зустрічей з історією (минулого року вони святкували п’ятиріччя) проводити зустрічі, присвячені спадщині Кресів. Директор, Пьотр Якубовський, погодився. Назвали ми цей цикл «Оповіді з Кресів». Це оповіді про різні міста й місцевості на мапі Східної Європи від Балтійського моря до Буковини, до Києва, до Мінська й далі; вибір теми, підготовка мультимедійної презентації: матеріали з моєї колекції, з інших джерел, до яких додано коментарі, укладено в півторагодинну оповідь. Такі зустрічі допомагають ламати стереотипи.

— Чому виникла така потреба?

— Упродовж кількох десятиріч, від Другої світової війни до 90-х років про ті землі не говорили. Через це виникало почуття травми, великої розпачі в серцях тисяч людей, які мали там своє коріння. Чому ми не маємо права про це пам’ятати, чому мусимо забути, чому відкрито не можемо говорити про місця, звідки походимо, де народилися, чому не можемо про це писати, видавати книжки і т. д.? Останні 20-25 років Польщею проходить хвиля «відпрацювань заборгованостей». Якщо до цього і дозволяли говорити про Креси, то лише в суто історичних категоріях, починаючи з ХVI, XVII, XVIII століть, тобто до часу, коли ці землі входили до Речі Посполитої двох народів, великої держави аж до Смоленська і майже до Чорного моря. Якщо подивитися на це із соціологічної точки зору, то це реакція на потребу говорити про щось надзвичайно близьке, міцно вкорінене. Внаслідок Другої світової війни 48 % території ІІ Речі Посполитої на Сході було «відрізано». Польщу пересунули «…Тут Унія вже була…»

33

на Захід у результаті рішення альянтів. Більшість поляків упродовж різних міграційних хвиль у 1945–1946 рр. і пізніше переселили з Литви, Білорусі, України на західні землі. Після 1956 року, після смерті Сталіна і після «відлиги» їх також переселяли. Насправді процес виїзду поляків з тих земель триває дотепер. Навіть ті поляки, які залишилися в Литві, Білорусі, Україні, і жили там до 80-90 років, врешті побачили, що тут є перспективи, є робота, через інші причини, пов’язані з культурою, мовою, побутом, тому переїхали. Тобто це не лише те покоління, яке приїхало в 1945–1946 рр., сьогодні вже стареньких, а й покоління, які приїжджали до Польщі пізніше. Тим більше, на території Польщі після війни в дуже невеликих відсотках, зокрема з 1990-х рр. почали переселятися литовці, білоруси, українці, росіяни, котрі, зрозуміло, інакше дивляться на цю традицію, історію, бо польська історія їм відносно мало знана, але часто знаходять і для себе якісь близькі мотиви. Якщо дівчина з Білорусі приїхала на навчання, залишилася після завершення університету, вийшла заміж, а походить з Новогрудка, то він для неї є рідним місцем. Вона пам’ятає Новогрудек російський, совєтський чи білоруський, але коли ми організовуємо зустрічі, то виявляється, що існує багато спільних мотивів, тому що це місто є таким, яким є. Отже, зустрічі, покази фільмів, які відбуваються в Домі зустрічей з історією, відповідають на суспільну потребу говорити, писати на цю тему, бо це просто зачіпає цих людей. Не всі це усвідомлюють, але Варшава через свою складну історію є містом людей викорінених. У 1944 р. усю Варшаву німці виселили і зруйнували. Значна частина варшав’ян загинула впродовж Другої світової війни. Після неї багато мешканців столиці повернулося. З 1945 року до Варшави приїжджали з усіх усюд. Так сталося, що поляків з Віленщини, з Волині, Полісся, Тернопільщини, Львівщини, Станіславівщини переселяли здебільшого на західні та північні землі Польщі. Але якщо когось одного разу виселили зі свого рідного місця, то він схильний до того, аби знову і знову змінювати місце перебування. В результаті, багато людей, які походять

34

Проблема › Креси

з Вільна, Львова, Дубна, Луцька, Ґродна, Бреста і т. д. після вторинних міграційних рухів у Польщі приїхало до Варшави. Колись я висловив таку гіпотезу — треба, аби хтось її перевірив, — що Варшава є таким містом у Польщі, де відсоток людей з кресовим корінням є найбільший. Це велике місто, понад 2 млн людей, серед яких кількість тих, хто має кресове походження, сягає не сотень, а тисяч.

— Поговоримо про термін «Креси». Значення, ідеологічне навантаження, функціонування в польському суспільстві і за його межами.

— Читання минулого крізь не лише те, що нас порізнило і різнить до сьогоднішнього дня, а й крізь те, що нас поєднало. Креси досі мене надзвичайно надихають. Ми можемо дивитися на них у два різні способи: або як більшість поляків, тобто з нотками сентименту і жалю — було наше, тепер нашим не є, втратили там усе (багато народів мають схожі історії — угорці, німці, австрійці та десятки інших народів), або яко вміння шукати в усьому тому живого дотепер натхнення. Наприклад, історія спільного святкування релігійних свят. Це так, як ми відкриваємо західні землі, усвідомлюючи, що там багато залишків німецької культури, бо довгий час ми це заперечували, стверджуючи, що це давні землі П’ястів, це землі слов’янські, жодних німців там не було. Схожі процеси в наукових колах поступово з’являються. Врешті, не вийде розповісти про десятки місцевостей в Україні без польського компонента. Мені здається, що в Україні, Білорусі й Литві іноді цей термін інтерпретують, як великодержавну ностальгію: нібито поляки, вживаючи термін «Креси», хочуть туди повернутися. Ні, великою мірою це вже міфологізований термін, який часто спрощують. Проблеми з термінами виникатимуть часто. Візьмімо навіть до прикладу терміни «русин», «руський», «Русь». Якщо поїхати до Кракова, то Ви почуєте про найвизначнішого мера міста в ІІ пол. ХІХ ст. — Миколая Зиблікевича, котрий повернув Вавель, окупований австрійськими військами. Завдяки його діяльності значного розвою вдалося досягти в царині культури, мистецтва, «…Тут Унія вже була…»

35

міського життя і т. д. Це чоловік, котрий все життя вважав себе русином, був греко-католиком. Ми його шануємо, але чи в Україні про нього було щось сказано, показано належним чином — це ж наш Миколай Зиблікевич, русин, був найвидатнішим мера Кракова за всю його історію? Маємо підходити до цього як до спільної спадщини, 700 років далися взнаки. Ми були би мудрішими, якби діяли разом. До будування Кресів зусилля докладали і поляки, і українці, і білоруси, і вірмени, і татари та інші, бо кожен з них клав свою цеглу. Результати вийшли хороші, щоправда, пізніше знищені, але досі ще видно, який це був успіх. Краще будувати мости, ніж стіни непорозуміння. Цей термін викликає контраверсії серед деяких середовищ у Литві, в Україні, в Білорусі. Чому ми вживаємо саме такого окреслення, а не говоримо про окрему країну? По-перше, через зручність цього терміна, бо він одним словом описує всі ті східні землі, які колись входили до складу Речі Посполитої. Значення цього терміна великою мірою трансформувалося. До Першої і Другої світових воєн термін «Креси» стосувався тих територій, котрі входили до складу І Речі Посполитої і які внаслідок Ризького договору після війни із Совєтською Росією перейшли або до Білоруської, Української чи Литовської соціалістичних республік, тобто Каунас і околиці, Мінськ і околиці, Винниця, Житомир, Бердичів, Каменець-Подільський etc, на яких були доволі великі поселення поляків. Цікаво, що іноді ті території налічували більше поляків, ніж, скажімо, деякі околиці Львова або Станіславова. Тож не є так: що далі на Схід, то менше поляків, бо за кількасот років складалося по-різному. Наприклад, в районі Житомира було кількадесят польських селищ.

— Здається, і досі там можна почути польську мову.

— Так, тільки більшості вже там немає, бо їх виселили до Казахстану. Сто тисяч було знищено совєтами в 30-ті роки перед Другою світовою війною, в 1937–1938 рр., у рамках чистки, коли мільйони українців гинули через великий голод, відбувалася також чистка поляків.

36

Проблема › Креси

Тобто цей термін у його ранньому розумінні стосувався тих територій, які колись входили до Польської держави, а потім опинилися поза її межами. Після Другої світової війни про «старі» Креси, про те, що поляки колись були під Бердичевом, забуто. Тоді Кресами для більшості поляків стали землі від Вільна до Львова, Станіславова, Тернополя. По-друге, це слово так сильно вкорінене в польській мові, літературі, культурі, що вирвати його не вдасться. Я розумію, що воно викликає негативні емоції в Білорусі, Литві, Україні, бо воно підкреслює зв’язок поляків із тими землями в той час, коли там говорять, що Польща на них була окупантом, Польща нас пригноблювала й нищила. В офіційній історіографії України є підручники, в якій перераховані польська, гітлерівська та совєтська окупації. Зрозуміло, що це різні погляди, але для частини українців так могло виглядати. Ми на це дивимося з іншої перспективи. Напевно, точки дотику ми не знайдемо. Але це пояснює в певному сенсі зацікавлення тими землями, яке має досить конкретний вимір — залишені могили. Усе втрачено — меблі, квартири, будинки тощо, але могили залишились. Для всіх людей дуже болючим є позбавлення місця, де власним батькам, родичам можна запалити свічку. Це велика травма для значної кількості поляків, чим спричинені сентиментальні поїздки в Україну, Білорусь, Литву. Усі ці виїзди, контакти були надзвичайно важливими для зламу бар’єрів, недовіри, образи, які зокрема впродовж Другої світової війни виникли передовсім між поляками та українцями, менше — між поляками та литовцями і найменше — між поляками та білорусами. Ясна річ, це було пов’язано зі злочинами, яких вчиняли ОУН-УПА і ті українські селяни, яких змушували брати участь у вбивствах. Це травма, яка є в обох сторін, через що контакти польсько-українські характеризуються сильною напругою, стигмою з минулого. Це те, що тяжіє над нашою історією і спричиняється до того, що складно зустрічатися, розумітися. Водночас останні двадцять з гаком років — це доказ того, що в тисяч литовців, білорусів, українців, росіян, які приїжджали до «…Тут Унія вже була…»

37

Польщі або з метою щось продати, або попрацювати, відвідати визначні місця і т. ін., і в тисяч поляків, які їздили туди, підтримували дуже багато контактів, знайомств, з’явилися друзі, сім’ї. На мою думку, цей величезний рух найбільше зробив для нормалізації стосунків між українцями, поляками, росіянами, білорусами, литовцями. Коли люди зустрічаються, завжди вийде щось добре. Навіть якщо це є трохи нерівноправна зустріч, бо поляки їдуть працювати на Захід, а до цього часу українки, білоруски, литовки приїжджають сюди працювати, доглядати дітей, старих людей, хворих, прибирати тощо. Коли немає роботи, то їдуть туди, де вона є. Це спричинило фантастичну кількість контактів, зменшення емоційної напруги. Пам’ять українців, білорусів, литовців, росіян, євреїв, німців, поляків є різна. Кожен пам’ятає те, що йому близьке з погляду мови й культури. Поляки, які жили на Кресах, значно менше знали про те, що діялося всередині української, білоруської, литовської, єврейської громад.

— Але все-таки вони контактували між собою.

— Так, і дуже активно. Проблема полягає в тому, що дуже складно з позиції сучасного представника певної з тих націй піднятися над однонаціональною точкою зору і звернути увагу на те, що поруч жили ті й інші. Але зібрання таких цеглинок разом показує, що на тих землях нічого не є простим, одновимірним. В Європі упродовж ХХ століття дійшло до сильних етнічних чисток, внаслідок яких багатонаціональне, багатокультурне, багаторелігійне суспільство раптово стало гомогенним. Поляки живуть поруч з поляками, українці — з українцями і т. д.

— Може, Європейський Союз є спробою відновити таку форму співжиття народів?

— Я колись зробив успішну мультимедійну презентацію, яку назвав так: «Кресовий тигель націй, релігій і культур… або Тут Унія вже була», аби підкреслити, що в цій частині Європи відбувалися дуже цікаві процеси, коли представники різних націй, релігій і культур на практиці вчилися жити разом. Іноді вони були змушені до

38

Проблема › Креси

цього, це не виникало з любові одного до іншого, але так складалося життя і треба було знаходити практичні вирішення. Моя мама ходила до польської школи під Львовом і там мала відвідувати обов’язкові заняття з української мови. До війни принцип був такий: там, де українці становили більшість, польські діти мали вчити українську. Колись від українців я почув, що це неможливо, але так було. Це досить просте вирішення проблеми, як порозумітися із сусідами. Сьогодні важко навіть собі це уявити, аби в якійсь європейській країні, навіть якщо певна група утворює більшість, громадяни цієї країни мали можливість вивчити мову цієї групи. Колись це функціонувало в цікавий спосіб.

— Та нам відомі і сумні сторінки такого співжиття.

— Часто ми дивимося на історію тих земель крізь призму дра­ матичних подій Другої світової війни, коли вони спливли кров’ю, коли злість оприявнилася, коли у демонів розв’язалися руки (війна завжди цьому сприяє), коли люди дичавіли. Крізь призму Голокосту, етнічних чисток, злочинів над поляками, взаємних вбивств etc. З-під цього дуже важко витягнути й побачити довгий часовий проміжок, коли все там функціонувало у відносній рівновазі. Відносній. Бо на це все треба ще накласти дуже травматичний поділ — економічний. Мусимо визнати, що антагонізм польсько-литовський і навпаки, польсько-український і навпаки, польсько-білоруський і навпаки закорінений значною мірою у матеріальних відмінностях. Найчастіше поляки були там власниками полів, палаців, замків тощо. Село було білоруське, українське, литовське, хоча були й польські села, були й змішані. Тож такі відмінності призводили, особливо, де контакти міжлюдські складалися не в найкращий спосіб, до серйозної напруги між власниками маєтків і селянами. Бачимо приклади й іншого ставлення, так би мовити сучасного, відкритого, приязного. Українсько-єврейські стосунки також великою мірою мали економічне підґрунтя: експлуатація, спекуляція, звинувачення в тому, що багаті за допомогою бідних збагачуються і т. д. «…Тут Унія вже була…»

39

У міжвоєнне двадцятиліття майже всі полонини Чорногори не належали гуцулам, які, своєю чергою, мусили щороку платити за право вилову риб у річках і право випасу овець на пагорбах, що належали євреям або полякам. Річки викупили, приватизували. Це був хижий капіталізм, який призвів до того, що економічно слабша верства, яку представляли гуцули, втратила владу. Схоже це на історію індіанців у Сполучених Штатах. Я колись використав таке порівняння, то присутні фиркнули, позбавили честі й віри. Приходить біла людина і тих корінних мешканців доводить до крайньої бідноти. На Гуцульщині подібна історія: гуцули під кінець ХІХ — початок ХХ ст. опинилися в страшній ситуації через те, що вже не були власниками земель, на яких жили. Це призводило до напруги, яка вивільнилася зі страшною силою в часи Другої світової війни: використовуючи ситуацію, допоможемо німцям вигнати євреїв і таким чином повернемо собі землі.

— Мартін Поллак у своїх творах пише, що і серед самих євреїв панувало страшне убозтво.

— Так, він має рацію. Диференціація — від дуже багатих євреїв до несамовито бідних у єврейських штетлях — серед окремих спільнот була величезною — і це теж цікаво. Це ще випливало з царських указів ХІХ ст., коли царська Росія впровадила спеціальні регуляції стосовно територій розселення євреїв: поперше, їм не дозволяли жити в селі, тобто не те, щоб вони не хотіли господарювати на землі, їм не дозволяли, по-друге, було впроваджено зону, на якій євреям не можна було жити, лише в західних губерніях, які зайняла Росія після поділів Польщі: від Каунаса через Мінщину, Волинь до Поділля. У ХІХ столітті було реалізовано виселення євреїв, котрі мешкали в Московській, Санкт-Петербурзькій губерніях тощо, до зазначених територій. У результаті, величезні маси євреїв зосередились на досить вузькій смузі. Навіщо? Відома політика царської Росії: divide et impera — розділяй і володарюй, аби довести до конфронтації народи, аби виникло протистояння між поляками та євреями. Коли польська зубожіла шляхта мала конкурувати з євреями, автоматично

40

Проблема › Креси

виникали конфлікти. Так само, як між білорусами, українцями, литовцями. Бо на маленькому просторі треба всім знайти для себе можливості прожити.

— Звідси бере початок еміграція до Америки?

— Так, велика еміграція євреїв з тих територій до Сполучених Штатів з к. ХІХ століття і до Першої світової війни. І це також елементи мозаїки, про які ми сьогодні забуваємо. Це нечувано цікавий і складний образ, водночас неоднозначний. Бачимо толерантність, повагу до релігії іншого. У багатьох історичних, соціологічних дослідженнях показано, що поляки з Кресів були великою мірою більш толерантні, ніж поляки з центральної Польщі, бо вони щодня жили там у багатокультурному і багатовимірному світі. У школі в класі вчилися діти п’яти-шести національностей: німці, росіяни, українці, білоруси, литовці, караїми, цигани і т. д. Отже, ще в дитинстві відбувалася зустріч з поняттям «іншості»: інший одяг, інші свята (у когось Ханука, у когось Йордан, у когось Пастерка), інші традиції вдома. Це ситуація, яка дуже відрізняється від сучасної: якщо Різдво Христове, то всі його святкують, немає іншого свята, яке би також так святкували, Йордан також для всіх, бо іншого немає. Тому ми постійно під час зустрічей, у нещодавно виданому альбомі намагаємося показати, що той світ, світ Кресів, сучасної Литви, Білорусі, України, — це був цікавий полігон пошуку способів співжиття. Мало звертають увагу на цей момент, оскільки більшість концентрується на конфлікті.

— Як розумію, загалом метою видання альбому, організації зустрічей є порозуміння із сусідами?

— Так, усе правильно. У світі Кресів функціонували поруч кільканадцять різних мов, національностей, іноді досить нечисленних (караїми, наприклад, жили в Галичі, Луцьку, Новогрудщині). Загалом на тих землях бачимо мозаїку. Тому, коли показуємо панораму Станіславова, то показуємо листування багатьма мовами, бо місто було багатонаціональним, багатокультурним. На одній з фотографій Станіславова на першому плані стоїть пам’ятник А. Міцкевича, будинок «Сокола», далі синагога, вірменська церква, «…Тут Унія вже була…»

41

греко-католицька, католицький костел, лютеранський. На одному зображенні видно, яке це місто. Аби зрозуміти тогочасне життя на тих землях, треба намагатися дивитися на всіх. Це дуже складне завдання. Коли я готуюся до презентації, то найлегше мені читати польську літературу, іноді англійську, російську. Українську мову мені важче розуміти, бо її не вивчав. До того ж, українських книжок на польському ринку є відносно мало, а я хотів би прочитати деякі. Так само і в Україні щодо польських книжок. Ще гірша ситуація з єврейською літературою, бо вона вся написана в їдиш, а потім — на івриті. І як стати мудрецем? Якщо подивитися на тих, хто вижив після Волинської різанини, на Поділлі чи Львівщині, з одного боку є українці, які приходять і вбивають, а з другого — є українці, які переховують і які гинуть, дякуючи яким ті поляки вижили. Такі українці мали відвагу і просто вважали, що це їхній обов’язок. Сотні, тисячі врятованих українцями. Ми маємо до себе велику претензію за те, що досить мало зробили, аби віддати належне цим людям. Тільки зараз думають про це. Євреї нагороджують відомою медаллю «Праведник народів світу», а поляки цього не зробили, але маємо зробити, тому що багато чим завдячуємо праведним українцям, білорусам, росіянам, литовцям, німцям, румунам, угорцям — тисячі людей допомагали нам у роки Другої світової війни, а ми їм не віддячили.

— Чи Ви співпрацюєте з українськими інституціями, приватними особами?

— Низка польських інституцій співпрацює, є багато наукових контактів, бо найлегше почати таку співпрацю, аби дошукатися правди, не підгодовувати себе ідеологією. Бачимо доволі позитивні результати: публікації, видання, зустрічі. Хоча далі це крапля в морі, треба значно більше й активніше співпрацювати за умови невтручання політики. На жаль, особливо в Західній Україні, національно-соціалістичні тенденції, націоналістичні дуже часто накладають свою тінь і унеможливлюють діалог, відкриту розмову.

42

Проблема › Креси

КАРТА, незалежна громадська організація, яка займається документацією новітньої історії Польщі, була співініціатором і співорганізатором циклу десяти польсько-українських конференцій, які називалися «Складні питання», під час яких збиралися польські й українські історики, представники комбатантів — Армія Крайова і ОУН-УПА — аби дійти хоча би найменшого спільного знаменника принаймні щодо фактів. Після кожної зустрічі видавали протоколи примирення. На жаль, кілька років тому українська сторона відмовилася від участі, а те, до чого дійшли згоди, сьогодні на Західній Україні відкинули. Тобто бачу певний регрес, частково через діяльність об’єднання «Свобода», але не тільки, також через певні кола, які вирішили збудувати історію на етосі ОУН-УПА. Тому ускладнилася міжнародна співпраця.

— А чи Ви співпрацюєте з українськими колегами?

— Я — сам, я не маю таких можливостей, але хотілося би. Я намагаюся щось робити, але існує кілька обмежень: перше — фінансове (треба мати кошти, аби запрошувати гостей з-за кордону), ми не є науковою інституцією, займаємося поширенням знань, тому наукові ґранти нам майже недоступні; друге — ми є інституцією культури, яку фінансує місто, тому Варшавська влада очікує від нас діяльності, спрямованої передовсім на варшав’ян, тому складно «вийти поза межі столиці». Якщо хтось звідти приїжджає, то ми намагаємося організовувати якісь зустрічі, діалоги. Минулого року ми організовували зустріч про Київ. Пані Олена Бетлій і пані Катерина Диса з Києва брали в ній участь. Ішлося про дореволюційний Київ, зокрема про поляків у ньому, яких там було понад 10 % мешканців, і роль, яку відігравали. Дуже цікаве дослідження. Ми також показуємо фільми про Креси. На жаль, поки не вдалося українських фільмів показати через, знову ж таки, фінансові питання. Навіть якщо вони показують іншу перспективу, то це потрібно. Я мрію про показ фільмів на тему Кресів — польських, українських, білоруських, литовських, російських, німецьких, єврейських тощо. «…Тут Унія вже була…»

43

Я намагаюся замовляти українські книжки, переглядати інтернет-сторінки, аби під час презентацій показувати і сучасну Україну. Ми досить мало знаємо про Україну, про наших сусідів, про польські сліди там.

— Чого тогочасне життя на Кресах може нас навчити?

— Моя улюблена цитата з романа Анджея Кчука («Атлантида» і «Земля обітована»), який походив з Дрогобича, писав про світ Галичини, звучить так: «Живим — дай, Боже, здоров’я, померлим — дай вічний спокій і світлу пам’ять за те, що по-своєму любили цю землю. Поляк хотів показати в ній польськість, русин — її руськість, а єврей — її єврейськість. І що є винятковим у морі ненависті, яке пізніше сталося, що ці речі та справи не конфліктували, а доповнювали себе. Таке може справити тільки чиста любов, бо люди там завжди ділилися на друзів, знайомих і незнайомих. Незнайомий був передовсім людиною, ще до того, як був поляком, українцем, євреєм чи німцем». Це урок з тих земель і з того часу, це така формула співжиття, бо важливою є людина.

— Дякую за розмову! Розмовляла Ірина Ковальчук

44

Проблема › Креси

Проблема › Креси

Олена Коваленко Східноєвропейські студії, Варшавський університет

Проблема акультурації поняття «креси»: варіанти саморедакторської стратегії Дослідники польсько-українського пограниччя чи навіть ширше — польсько-українських відносин або перекладачі з польської мови дедалі частіше натрапляють на термін «креси». На перший погляд це слово нічого не приховує, і можна легко дати собі з ним раду. Однак, це не зовсім так. Кожен мусить бути вправним саморедактором, тобто володіти вмінням усувати всі непевності та суперечливі моменти, що виникають у тексті, для полегшеного сприйняття, зокрема це стосується питань акультурації понять іншої національної культури. «Креси»1 (пол. «kres» — межа, границя, кінець, край) — поняття, що вперше з’явилося у ІІ половині ХІХ ст. у творах польського поета Вінценти Поля, зокрема в поемі «Могорт»,2 та швидко закоренилося в польській літературі й публіцистиці, 1

В оригінальній, себто польськомовній, літературі завжди пишуть Kresy.

2

Події поеми відбуваються невдовзі після «уманської різні», на Правобережній Україні, на тодішньому пограниччі Польської корони та Кримського ханства.

Проблема акультурації поняття «креси»

45

позначаючи території на схід від Вільна та Львова, котрі наприкінці XVIII ст. належали до Речі Посполитої. У відродженій міжвоєнній Польщі офіційна назва «Східні Креси» стосувалася заселених українцями, білорусами й литовцями територій, що повністю або частково були розташовані на схід від т.зв. лінії Керзона, тобто Львівського, Тернопільського, Станіславівського, Волинського, Поліського, Білостоцького, Віленського і Новогродського воєводств.3 Починаючи з 1990-х, тема «кресів» стає наскрізною в публікаціях та програмах різних конференцій, що піднімають питання міфу, пограниччя, тотожності, багатокультурності, міжкультурного діалогу, локальності, ідентичності тощо. Значного поширення набув цей дискурс і в інтернет-просторі: існує кілька польських сайтів, присвячених «кресовій» проблематиці (http://www.kresy.pl, http://www.kresy.co.uk ). Восени 2006 року міська рада Варшави створила Кресовий інститут,4 завданням якого було «дослідження та документація польської присутності на так званих Східних Кресах, тобто на українських, білоруських і надбалтійських територіях, які в минулому належали до Речі Посполитої».5 Однак після зміни влади інститут вирішили ліквідувати в червні 2009 року, проте з’ясувати його подальшу долю нам не вдалося. Про розробленість теми «кресів» свідчить і активний словотворчий потенціал лексеми. Наразі маємо: «кресовий», «кресофільський», «кресовість», «кресознавство», «кресов’яки» (населення «кресів»), «кресовики» (дослідники, що працю-

3

Гаврилюк Ю. ТУТ «КРЕСИ», ТАМ — «ЗАКЕРЗОННЯ»… // Форум націй. — № 06/61, 2007. — Електронний доступ: http://forumn.kiev.ua/6-61-07/61-03.htm. — Дата доступу — 14.04.2011 р.

4

Пол. Stowarzyszenie Instytut Kresowy Rzeczpospolitej.

5

Гаврилюк Ю. ТУТ «КРЕСИ», ТАМ — «ЗАКЕРЗОННЯ»… // Форум націй. — № 06/61, 2007. — Електронний доступ: http://forumn.kiev.ua/6-61-07/61-03.htm. — Дата доступу — 14.04.2011 р.

46

Проблема › Креси

ють у парадигмі «кресофільства»).6 Таким чином, польський «кресовий» дискурс уже сформував узвичаєну мову, усталені образи, стереотипи, стиль науково-популярних і наукових обговорень. Працюючи з текстами відповідної тематики, дослідник має відповісти на два питання стосовно «кресів». Перше спричинене очевидною нез’ясованістю правописного аспекту явища. Чи має автор у процесі роботи з текстом вибір, як писати: з великої чи малої літери, в лапках чи без? І чи правильним є тільки один варіант? В українськомовних працях «кресової» тематики (у тому числі й у перекладних, здебільшого з польської мови) натрапляємо на різні варіанти написання. Проте для вирішення правописного моменту, слід з’ясувати питання про походження, значення та особливості функціонування поняття, чи то пак, концепту «креси» в полоністиці. Отже, друге питання, власне, й стосується поняття загалом. Про що йдеться, коли говорять «креси»: про уявлення, поняття, фікцію, ідеологему, міф або ж просто про пограниччя? Сприйняття «кресів» у польському та українському культурному й науковому середовищах майже діаметрально протилежне. «Кресовість», «кресознавство» зарезервовані за поляками, тому рідко в цій галузі можна побачити активних дослідників з Литви, Білорусі, України. Однак філологія покликана спростовувати закиди й історичні неточності, спричинені надто сильним тяжінням поняття «креси» до польського національного та державного міфологічного дискурсу.

«Креси» як концепт Про те, що «креси» для поляків є більш ніж терміном на позначення прикордонних територій, що певний час перебували у складі Польської держави, можна переконатися на прикладі 6

Іван Мищак. Сучасна українська та польська історіографії про волинську трагедію 1943 року.

Проблема акультурації поняття «креси»

47

багатьох наукових і публіцистичних праць польських та українських дослідників. Поняття «креси» належить до більш осяжного образу й думки, воно радше набуває своєрідного міфотворчого характеру й суттєво впливає на суспільнополітичний стан польської спільноти. Мову документів при вивченні «кресів» завжди заглушує необґрунтована сила дискурсу, тому на «креси» в полоністиці дивляться лише під одним кутом зору — коли в них вбачають щось суто польське, але втрачене, щось таке, що «ex definitione ушляхетнює кожного, хто про це говорить».7 Водночас найменша критика усталеного поняття «кресів» наражається на гостру реакцію чи навіть на звинувачення в національній зраді. Дослідник проблематики польсько-українського пограниччя Станіслав Ульяш, наприклад, пише: «На сьогоднішній день Креси є феноменом, культурною категорією. Це означає, що вони проявляються у символічному, сублімованому просторі та означають певний стан свідомості, тип вразливості та уявлення, інакше кажучи, світосприйняття».8 «Кресовий» дискурс — це специфічний підхід у ставленні до пограниччя, його суспільних та культурних відмінностей із соціокультурним контекстом центральних регіонів. Польський «кресовий» дискурс» визначають: 1. Ідеалізація мультикультурності, в центрі якої перебуває Польща, як засіб і єдиний ключ до розуміння світу «кресів» у його цілісності; 2. Ухилення від справжнього, реального контакту з іншим (неполяком) на території «кресів», здійснення цього контакту 7

Бакула Б. Креси без узаємних викреслювань // Критика, число 1–2 (147– 148). — Електронний доступ: http://krytyka.com/cms/upload/Okremi_stat ti/2010/2010-01-02/16-22-2010_1-2.pdf. — Дата доступу — 28.03.2011 року.

8

Uliasz S. Literatura Kresów. Kresy literatury. Fenomen Kresów Wschodnich w literaturze polskiej dwudziestolecia międzywojennego. — Rzeszów, 1994. — S 22.

48

Проблема › Креси

через паркан позірного діалогу, тобто такого діалогу, що, по суті, є монологом панівної польськості; 3. «Кресовість» як позірний плюралізм, зосереджений нав­коло найважливішої цінності, що нею є польська культура; 4. Полонізація культурної різнорідності пограниччя і кресів.9 Більшість дослідників мимовільно полонізує полікультурну перспективу «кресів» чи пограниччя. «Кресознавство» — це своєрідний польський спосіб домінувати, реструктуризувати та повернути втрачену владу на «кресах», символічно утвердити її в колективній польській пам’яті. Боґуслав Бакула, польський літературознавець, славіст та публіцист, наголошує на винятковій ролі літератури у формуванні поняття «креси». «Головним дискурсом, що заступив знання джерел про «креси» в польській публічній думці протягом щонайменше останніх ста років, був літературний вимисел, який мітологізував дійсність, витісняючи раціональну історичну оцінку, особливо в часи поділів, а потім — комуністичного ізоляціонізму, створюючи мітологію втраченої вітчизни, страждання, жертовності, уявлення про причини непорозумінь».10 Надто великим є вплив літератури, адже багато визначних письменників походять із «кресів», серед них: Адам Міцкевич, Северин Гощинський, Юліуш Словацький, Зигмунд Гаупт, Ярослав Івашкевич та інші.

Правописна проблема Як бачимо, концепт «креси» та дискурс, що його творить цей концепт у полоністиці, є зараз актуальним. Відтак, проблема 9

Подано за Бакула Б. Креси без узаємних викреслювань // Критика, число 1–2 (147–148). — Електронний доступ: http://krytyka.com/cms/upload/Okremi_stat ti/2010/2010-01-02/16-22-2010_1-2.pdf. — Дата доступу — 28.03.2011 року.

10 Там само.

Проблема акультурації поняття «креси»

49

«кресів» і пограниччя вимагає відповідної наукової мови в Україні, що насамперед стосується головного поняття — «креси». Читаючи українськомовні праці, натрапляємо на різне написання, котре часом є виявом ставлення автора до розглядуваної проблеми, а часом можливою помилкою при перекладі. Отож, перед автором постає питання: писати КРЕСИ з великої чи з малої літери, в лапках чи без? Варіант написання з великої літери варто відкинути, адже в полоністиці існує також поняття т. зв. Західних кресів, яке використовують в історичному контексті на позначення західної частини Речі Посполитої, котру після поділів Польщі було приєднано до Пруссії.11 Таким чином, лише атрибут (Східні чи Західні) вказує на специфікацію поняття «креси» як географічної назви, хай навіть неофіційної. Тому доцільніше писати з малої літери, вказуючи тим самим лише на тип території. Олексій Сухомлинов у розвідці «Амбівалентність поняття пограниччя (на прикладі Кресів)»12 пропонує писати Креси, зауважуючи, що «південно-східні Креси треба вивчати, але без прикметника польські». Дозволимо собі не погодитися з автором у доцільності такого підходу, адже прикметник «польські» іманентно закладений у поняття «креси» (у чому впевнилися, з’ясовуючи особливості цього концепту). Інше питання стосується лапок. Написанням без лапок послуговується, зокрема, львівський літературознавець Євген Нахлик.13 На таку саму практику натрапляємо у статті Добро­

11 Назва «Західні креси» стосується регіонів Східної Померанії (або Західної Пруссії), Великопольщі (провінції Позен), Вармії, а іноді і сходу Верхньої Сілезії (Катовіце).

12 Сухомлинов О. Амбівалентність поняття пограниччя (на прикладі Кресів) // Київські полоністичні студії. Європейський вимір української полоністики. — Том ІХ. — Київ, 2007. — С. 301–308.

13 Nachlik Y. Głosy w dyskusji // Kresy — pojęcie i rzeczywistoś / Pod red. K. Handke. — Warszawa, 1997. — 330 s.;

50

Проблема › Креси

хни Даберт «Українські мотиви в польському кіно» 14 (втім, статтю перекладено з польської, тому припускаємо, що перекладачка Ірина Мацевко «пішла» за польськомовним текстом і, відповідно, залишила написання без лапок). Дуже слушною є пропозиція Боґулава Бакули, котрий пише так: «Слово «креси» беру в лапки, бо свідомий того, що давніші, а надто теперішні мешканці цього простору не бажають бути польськими «кресами» в жодному зі значень, що їх вкладають у це слово поляки, — а отже, воно політично некоректне й окреслює тип стосунків, який може бути сприйнятий як символічний польський колоніялізм. У часи надчутливости до питань історії, ідентичности, етнічної, культурної та політичної окремішности цей чинник значно охолоджує прагматичний діялог». Тобто написання «креси» є найбільш політично коректним і не порушує прав сучасного населення «кресових» земель належати, хай навіть у дискурсивному полі, до народу тієї країни, у якій вони мешкають, а не до національно невизначених «кресов’яків». Ще одна проблема — співвідношення понять «креси» й «пограниччя». Чи вони можуть бути взаємозамінними, в яких випадках? Проблематика «кресів», очевидно, пов’язана з проблематикою етнічно-культурного пограниччя. Відмінність між ними полягає в тому, що «креси» зазвичай трактують як явище колективної пам’яті, передусім національної, натомість термін «пограниччя» є нейтральним і таких асоціацій не породжує. Кожне пограниччя може сьогодні стати «кресами», отримавши певну «дозу» ідеологічності, що надає йому додаткової ваги. Як пише Боґуслав Бакула: «…ідеологізація надає «кресам» парадоксальної властивости: пограниччя є спільним (так би мовити, багатонаціональним), а «креси» — суто польськими («польські креси», «наші креси», «утрачені креси»), бо належать тільки польському домініонові, навіть якщо сьогодні 14 Даберт Д. «Українські мотиви в польському кіно» // «Проблеми слов’янознавства». — Вип.52. — 2002. — С.118–124.

Проблема акультурації поняття «креси»

51

присутність на них є лише символічна».15 Креси, на противагу пограниччю, не визнаються кресами обома сторонами.16 Комплекс питань, пов’язаних із активним у сьогоднішній науковій царині в Польщі використанням поняття «креси», розкриває суть самого поняття, що полягає в превалюванні ідеологічних над аксіологічними компонентами. Отже, після проведеного правописного аналізу, найприйнятнішою видається стретегія написання «креси» в лапках і з маленької літери, адже йдеться насамперед про важливий для поляків концепт, який, втім, для українців є загальною назвою на позначення прикордонної території. Однак, наприкінці наведемо цікаву пропозицію Боґуслава Бакули: «Я розрізняв би «креси» як форму польської ідеологізації минулого і Креси як мультикультурну, рівноправну форму співіснування народів на теренах колишньої I Речі Посполитої, а потім — на стику держав, народів, перемішаних у XIX i першій половині XX століття».17 Однак, з огляду на ідеологізованість сучасного етапу розвитку «кресового» дискурсу реалізацію цієї пропозиції відкладено на невизначений час.

15 Бакула Б. Креси без узаємних викреслювань // Критика, число 1–2 (147– 148). — Електронний доступ: http://krytyka.com/cms/upload/Okremi_stat ti/2010/2010-01-02/16-22-2010_1-2.pdf. — Дата доступу — 28.03.2011 року.

16 Kwaśniewski K. Społeczne rozumienie relacji kresów i terytorium narodowego // Kresy — pojęcie i rzeczywistość. — Warszawa, 1997. — S. 80.

17 Бакула Б. Креси без узаємних викреслювань // Критика, число 1–2 (147– 148). — Електронний доступ: http://krytyka.com/cms/upload/Okremi_stat ti/2010/2010-01-02/16-22-2010_1-2.pdf. — Дата доступу — 28.03.2011 року.

52

Проблема › Креси

Спостереження › Польський досвід

Ліля Ревак Association for International Affairs у Празі

Польща та Чехія — одна сім’я на подвір’ї Євросоюзу? Травень 2004 року приніс Європейському Союзу десять нових членів, сім з яких належали до колишнього «радянського блоку». Як наслідок — ЄС виріс майже вдвічі. Усім було зрозуміло, що таке суттєве збільшення кількості держав серйозно ускладнить життя Союзу, особливо там, де процедура прийняття рішень вимагає одностайності.1 Було опубліковано сотні наукових і публіцистичних аналізів-прогнозів поведінки нових членів ЄС. Зважаючи на те, що абсолютна більшість з них належить до категорії так званих «малих» держав, як у прямому, так і в переносному значенні слова, більшість аналітиків передбачали, що діяти вони будуть разом, просуваючи спільні інтереси. Зазвичай «малі» країни-члени ЄС, не маючи достатньої політичної ваги, або просто вибирають пасивну позицію і в союзі з «великими» державами намагаються задовольняти свої інтереси, насолоджуючись перевагами від членства в ЄС, або в рідкісних випадках блокують ті рішення, які суперечать їхнім національним інтересам. Унікальність ситуації цього 1 Загалом в ЄС існує неписаний закон, за яким рішення зазвичай приймають тільки, якщо всі сторони задоволені.

Польща та Чехія — одна сім’я на подвір’ї Євросоюзу

53

разу полягала в тому, що нових країн було достатньо, аби разом лобіювати свої позиції навіть без допомоги «великих» держав (без фанатизму, звісно). Такими новими союзами стали Балтійські країни і Вишеградська четвірка. Не слід забувати й того, що практично жодна з країн окрім Польщі, Чехії та Литви не мала особливих амбіцій в ЄС. Країни Вишеградської четвірки на чолі з Польщею і Чехією свою «нішу» вбачали в співпраці зі «Східни­ ми сусідами» ЄС, розбудові там демократії та підтримці прав людини, про що вони заявили ще до вступу, тому і тут великих сюрпризів ніхто не чекав. Передбачали, що особливо тісно співпрацюватимуть Польща і Чехія, чиї позиції щодо більшості питань мало в чому відрізнятимуться. Що ж ми бачимо в реальності майже вісім років опісля етапу найбільшого розширення ЄС?

Шлях «Назад у Європу» Після розпаду Радянського Союзу країни Центрально-Східної Європи опинилися в складній геополітичній ситуації. Водночас вони нарешті отримали шанс, якого чекали десятиліттями, — проводити власну зовнішню політику і «повернутися» до Європи. Таким чином тепер їх об’єднувала спільна зовнішньополітична ціль — євроінтеграція як захист від «московської агресії». У західному політичному середовищі Польщу, Угорщину та Чехословаччину з самого початку сприймали як практично єдине ціле, передовсім через їхнє спільне минуле. Ще Збігнєв Бжезінський у 1992 році підкреслив особливу роль майбутньої Вишеградської четвірки та її важливість для Заходу,2 закріплюючи таким чином уявлення про них як окрему групу. Зрештою, за звичкою, мати справу з кількома пострадянськими країнами «в одному пакеті» було значно легше, ніж намагатися розібратися в реаліях кожної з них зокрема.

2 Brzeziński, Z. (1992, January 3rd). The West Adrift: Vision in Search of a Strategy, The Washington Post. http://www.visegradgroup.eu/the-visegrad-book/brzezinski-zbygniew-the

54

Спостереження › Польський досвід

Своєю чергою, через тісну співпрацю одне з одним, Польща, Угорщина і тоді ще Чехословаччина сподівалися пришвидшити процес свого вступу до ЄС. Колишні дисиденти, які прийшли до влади в цих країнах, були давно знайомі між собою і готові співпрацювати у тепер вже незалежних країнах. А якщо врахувати ще й те, наскільки попереду ці держави були в економічному розвитку порівняно з іншими пострадянськими країнами, то абсолютно логічним видається створення Вишеградської групи,3 покликаної передовсім наблизити втілення в життя давньої «Євро-мрії» і сприяти усуненню «штучного поділу Європи». Але таке логічне, на перший погляд, об’єднання… зовсім не означало відсутності проблем усередині групи. Попри тісні історичні та культурні зв’язки, Польща, Угорщина та Чехословаччина не раз бували по різні боки барикад, як-то було під час світових воєн, і мали багато невирішених, хоч і приспаних, конфліктних ситуацій. Економічний розвиток цих країн різнився, як і їхні короткотермінові економічні інтереси. Відрізнялися й погляди на те, як має виглядати нове утворення, і наскільки тісною має бути співпраця.4 Самі країни Вишеграду і тепер визнають, що їхня співпраця — це виклик, і будь-який успіх — це досягнення, що підтверджує можливість існування такого роду організацій.5 Першим серйозним випробуванням для Вишеградської групи став розпад Чехословаччини. Антиєвропейські популістські погляди тодішнього словацького прем’єр-міністра Владіміра Мечара викликали непорозуміння серед країн-членів та спричинили «євроізоляцію» Словаччини. Своєю чергою, 3 Декларацію про співпрацю між Польщею, Угорщиною та Чехословаччиною про спільний шлях до євроінтеграції було підписано у Вишеграді 15 лютого 1991 року.

4 Bielecki, J. K. (2006). Through Visegrad to the West // In The Visegrad Group — a Central European Constellation. — P. 32.

5 З офіційного сайту Вишеградської групи.

Польща та Чехія — одна сім’я на подвір’ї Євросоюзу

55

тодішній прем’єр-міністр Чехії — Вацлав Клаус (тепер президент) — взагалі не бачив сенсу в такого роду співпраці й виступав за досягнення особистих інтересів поодинці, бо боявся, що утворення нового союзу стане перешкодою на шляху євроінтеграції. Зрештою, розпад Чехословаччини негативно вплинув на співпрацю загалом, яка відтепер зосередилася в основному на економічних питаннях, як-то митні бар’єри та створення Вишеградського фонду. Країни Вишеградської групи також постійно боролися за першість в об’єднанні. Події другої половини 90-х років довели важливість співпраці в межах Вишеграду. Індикатором цього стала американська ідея створення Партнерства заради Миру, що в перспективі мало бути альтернативою членства в НАТО. Таким чином, країни Вишеграду змушені були разом переконати країн-членів НАТО прийняти їх, а відтак і надати перспективу членства Словаччині, яка страждала від наслідків правління Мечара.6 Досвід співпраці на шляху до НАТО виявився дуже корисним і коли справа дійшла до членства в ЄС. Таким чином, Вишеградську четвірку дедалі частіше розглядали як одне ціле і приймати в ЄС їх також збиралися «пакетом», як свого часу Португалію з Іспанією.7 Відмінності між ними ігнорували, і після вступу від них не чекали надто активної позиції в ЄС і просування спільних інтересів, як це роблять «малі» країни-члени ЄС.8 Особливо багато надій у цьому плані, як було зазначено вище, покладали на Польщу та Чехію, яких розглядали як ледь не братні держави й очевидних лідерів групи.

6 Ananicz, A. (2006). From the Anti-Communist Underground to NATO and the EU // In The Visegrad Group — a Central European Constellation. — Р. 29–30.

7 Не дивно, що коли Польща відставала в проведенні реформ необхідних для приєднання до ЄС, це викликало незадоволення в інших членів «четвірки».

8 Вишеградську четвірку не рідко порівнювали з країнами Бенелюксу. 2003 року було створено «V4-Benelux Taskforce», періодично проводяться зустрічі представників обох угруповань.

56

Спостереження › Польський досвід

Once dreams come true Настав 2004 рік, який приніс здійснення мрій на захід від України. З травня того року країни Вишеградської четвірки стали пов­ноцінними членами європейської спільноти, країнами Європейського Союзу. Це поставило їхню зовнішню політику в складне становище. Мети, заради якої вона існувала останні 15 років, було досягнуто. Виникла потреба в нових зовнішньополітичних програмах і цілях. Більше того, треба було знайти своє місце, свою «нішу» в ЄС, щоб не перетворитися на пасивного гравця, який не має жодного впливу і до якого ніхто не прислухається, не стати громадянами «другого сорту». Тому, коли вишеградські країни повернули свої голови на Схід, це ні в кого не викликало здивування. Вишеградська четвірка оголосила своєю метою пропагувати культурні, освітні, наукові цінності, підтримувати і зміцнювати стабільність у регіоні. І тут Польща з Чехією виявилися лідерами.9 Зі вступом до ЄС постало питання майбутнього Вишеградської групи, саму необхідність її існування було поставлено під сумнів, особливо зваживши на те, що, на відміну від країн Бенілюксу, державам Вишеграду бракує внутрішньої єдності. Та все ж таки їм вдавалося підтримувати більш-менш спільні позиції, що вже краще, ніж якби кожен тягнув ковдру на себе. На додачу, якщо станом на 2004 рік країни четвірки були на приблизно однаковому рівні економічного розвитку, то після приєднання до ЄС кожна з них пішла своїм шляхом. Економічна криза останніх років також підсилила їхні розбіжності, як наслідок — пріоритети в кожного тепер свої.10 9 Апогеєм такої співпраці виявилася інавгурація з ініціативи Польщі та Швеції проекту Східного Партнерства в травні 2009 року в Празі під час головування Чехії в Європейській Раді.

10 Очевидно, найбільше тут виділяється Словаччина, яка 2009 року приєдналася до Єврозони.

Польща та Чехія — одна сім’я на подвір’ї Євросоюзу

57

Негаразди у «Вишеградській сім’ї» не дивували нікого в межах «четвірки». Різниця полягала лише в тому, що інші члени ЄС нарешті почали потроху розуміти, що Чехія — це далеко не те саме, що Польща, і кожна з них має, а головне — хоче мати, свій окремий голос. Першим серйозним сигналом для ЄС була відмова чеського президента Вацлава Клауса підписати конституційний договір у жовтні 2004, а потім і відмова уряду провести референдум щодо Європейської конституції в 2006. Сьогодні ж ми стали свідками того, як чеський уряд разом з Великою Британією (від якої ніхто нічого іншого й не чекав) відмовився підписати Фіскальний пакт, який передбачає штрафи для тих держав, які не дотримуватимуться бюджетної дисципліни (один з заходів боротьби із кризою Єврозони). Польща і Чехія мають абсолютно різні позиції щодо нового Багаторічного Фінансового Плану11 ЄС на 2014–2020 роки. У той час як Польща підтримує збільшення бюджету ЄС, Чехія виступає категорично проти. На відміну від Чехії, Польща заохочує посилення так званої «політики згуртування» (cohesion policy). Чехи ж подекуди вже говорять і про те, що не будуть вступати в Єврозону. Якщо Польща таки справді усі ці роки принаймні намагалася втілювати свої «східні амбіції», то чехів постійно критикують за пасивну позицію. Такий стан справ також позначається і на діяльності Вишеградської групи, де чехи головують цього року. Усе це легко пояснити політичними реаліями в Польщі та Чехії, які серйозно різняться. Прем’єр-міністр Чехії, Петер Нечас, як і президент Вацлав Клаус12 — обоє знані «євроскептики». У чеському уряді є тільки один «єврофіл» — Міністр закордонних справ Карел Шварценберг, партія котрого — 11 Multiannual Financial Framework.

12 Хоч Чехія є парламентською республікою, і Президент фактично не має жодних реальних важелів впливу, у його руках зосереджено багато «soft power». Теперішній Президент Вацлав Клаус — відомий популіст, який цією владою активно користується.

58

Спостереження › Польський досвід

«TOP-09» — має своїх представників у парламенті.13 Проте, це зовсім не означає, що настрої населення такі самі. У той же час Польща жодного разу не подавала приводу сумніватися у своїй відданості Європейському Союзу і незважаючи, а, може, якраз і зважаючи на свої амбіції приєднатися до «великих» держав ЄС, активно підтримує свого давнього союзника — Німеччину. Тому трохи дивним видається здивування від того, що Польща і Чехія, та й країни Вишеграду загалом (чого останнім часом варта лише сама Угорщина) НЕ завжди дотримуються спільної позиції і НЕ завжди підтримують одна одну. Мораль історії така, що Польща і Чехія — країни різні. І як би важко не було іншим членам ЄС з цим змиритися, час почати сприймати їх як повноцінних гравців, що мають різні позиції і потребують індивідуального підходу. Хоч їх і поєднує спільне «комуністичне» минуле, воно має все менше значення (виросло нове покоління, яке його не пам’ятає), і спільний шлях до ЄС за вісім років вже також призабули. Питання полягає лише в тому, чи готові «великі» держави ЄС трохи посунутися на лавці першості.

13 Цього року в Чехії відбудуться перші прямі вибори Президента, які мали б додати легітимності цій посаді. Одним з найсильніших кандидатів наразі є Міністр закордонних справ — Карел Шварценберг, тому позиція Праги в багатьох питаннях може скоро змінитися.

Польща та Чехія — одна сім’я на подвір’ї Євросоюзу

59

Спостереження › Польський досвід

Володимир Гушулей Естонська школа дипломатії, Таллінн

Польське головування в Раді ЄС: сподівання та результати Минуло майже три місяці, відколи Польща вперше в своїй історії головувала в Раді Європейського Союзу — важливого законодавчого та представницького органу ЄС. Польське президентство інтригувало і викликало інтерес у багатьох: у першу чергу, в самій Польщі, але також в інших державах-членах Європейського Союзу та поза його межами. Одні бачили в головуванні Варшави справжній тест на ефективність інституційних реформ, що були оформлені в Лісабонському договорі. Інші, у тому числі в самій Польщі, це президентство розглядали як спосіб покращити імідж держави, яка в свідомості значної частини громадян ЄС, особливо його давніших держав-членів, неодмінно асоціювалась із польськими сантехніками. За східними межами Європейського Союзу польське головування виглядало, як вікно можливостей, коли можна досягнути значного прогресу в європейській інтеграції, аж до отримання очікуваної перспективи членства (передусім це стосувалось України). Для польського уряду президентство в Раді ЄС стало важливим також із внутрішньополітичних причин: чергові парламентські вибори були призначені на дев’яте жовтня 2011 року, саме в розпал головування. Ще до початку президентства можна було передбачити

60

Спостереження › Польський досвід

лише те, що друге півріччя 2011 року буде неординарним в історії сучасної Польщі, але якою мірою успішним воно стане — залежало від польського уряду. Інститут президентства в Раді ЄС був заснований ще Римським договором про Європейське Економічне Співтовариство 1957 р. Президентству належали представницькі та координаційні функції. Саме очільник виконавчої влади держави-члена, що головувала в Раді ЄС, представляв Європейське Співтовариство на міжнародній арені. До повноважень президентства входило також право формування порядку денного Ради ЄС. Фактично, національний уряд під час головування в Раді ЄС був зобов’язаний діяти в інтересах та від імені не тільки своєї держави, а й усього Європейського Союзу. З моменту ратифікації Лісабонського договору президентство значною мірою втратило свої представницькі функції. Таким чином, було юридично відокремлено Раду ЄС, яку ще називають Радою міністрів Європейського Союзу, від Європейської Ради, до якої входять очільники держав та урядів держав-членів ЄС. Європейська Рада отримала постійного Президента, якого обирає сама Рада на два з половиною роки і який зобов’язаний представляти ЄС на найвищому рівні. Крім того, згідно з уже згаданою Лісабонська угодою, була створена посада Високого Представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки, який протягом п’яти років представляє ЄС на міністерському рівні та очолює діяльність новоствореної Європейської служби зовнішніх зносин — європейського аналогу міністерства закордонних справ. На новостворені посади було обрано відповідно Германа ван Ромпея та Кетрін Ештон. Серед повноважень головуючого уряду в Раді ЄС збереглось право формування порядку денного роботи Ради ЄС, але для кращої координації всі держави-члени були об’єднані в трійки — тобто пріоритети головування трьох чергових президентств повинні узгоджуватись між відповідними урядами. У випадку з польським головуванням, до цієї трійки входили ще Данія та Кіпр. Польське головування в Раді ЄС

61

Попри те, що Лісабонська угода внесла вагомі зміни в сферу зовнішнього представництва ЄС, успішність реформ залежала від реалізації цих змін. До першої трійки головуючих держав входили Іспанія, Бельгія та Угорщина. Іспанське президентство розглядали як транзитне, протягом якого новостворені інститути лише формувались, а тому в практиці не могли бути використані всі наявні повноваження. Бельгійське президенство для багатьох запам’яталось відсутністю центрального уряду, коли головуючі функції в Раді ЄС виконували представники регіональних урядів: кабінети Фландрії та Валлонії. Угорське, а радше навіть польське президенство, повинно було стати тестом на ефективність Лісабонської угоди щодо реформ зовнішнього представництва. Польща є найбільшою державою з-поміж нових членів Унії. Рівень амбіцій та ресурсів дозволяє відігравати цій країні одну з провідних ролей у межах ЄС. На потенціал Польщі опосередковано вказує факт обрання Єжи Бузека на посаду Президента Європейського парламенту. У Комісії Європейського Союзу Януш Левандовський — європейський комісар з бюджетних питань. Упродовж економічної кризи Польща була чи не єдиною державою в ЄС, що зберегла показники економічного зростання.1 До того ж, саме Польщі разом зі Швецією належить ініціатива Східного Партнерства, покликаного посилити співпрацю зі східноєвропейськими державами, зокрема з Україною. Пригадаймо також, що 2006 року, у відповідь на заборону ввозити м’ясо польського виробництва до Росії, Варшава заблокувала початок перемовин нового двостороннього договору між Росією та ЄС і таким чином змусила Москву зняти свої застереження стосовно якості польського м’яса. Протягом самого президентства представники польського уряду в низці випадків далі виконували представницькі функції. Офіційно вони діяли від імені Кетрін Ештон, яка фізично 1 Poland: A first division player in the EU? http://www.cidob.org/en/publications/ notes_internacionals/n1_45/poland_a_first_division_player_in_the_eu

62

Спостереження › Польський досвід

не могла перебувати в різних місцях одночасно. Так, ще в травні 2011 року, тобто до початку польського головування, саме Радослав Сікорський — міністр закордонних справ Польщі — став першим з-поміж представників ЄС, хто відвідав з офіційним візитом Бенгазі, головний осередок лівійського руху опору проти режиму Муаммара Каддафі.2 Крім того, міністр Сікорський представляв ЄС на засіданні Ради ЄС-Казахстан. Саме члени польського уряду головували на засіданні Ради ЄС-Албанія, представляли Союз у відносинах з Пакистаном та Афганістаном. Вони ж від імені Європейської служби зовнішніх зносин доповідали Європейському парламенту про ситуацію в Лівії, Сирії та на Ближньому Сході.3 Така практика діяти на міжнародній арені від імені Високого Представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки може тривати й у майбутньому, що де-факто частково поверне президентству можливість відігравати представницькі функції. Сама ж леді Ештон у своєму листі до Радослава Сікорського оцінила польське президентство, як «дуже успішне».4 З перспективи самої Польщі, головування в Раді ЄС стало вдалим елементом покращення іміджу країни в ЄС. Зокрема, протягом часу президентства в усіх великих містах Польщі відбувались засідання Ради ЄС, форуми на рівні дипломатів та галузевих спеціалістів. З іншого боку, працівники польських міністерств, що виконували завдання в рамках президентства, стали частими гістьми в Брюсселі. Одним із знакових моментів у другій половини 2011 року став виступ Радослава Сікорського в Берліні, під час якого польський міністр закликав Німеччину до активніших дій з порятунку євро та фінансової 2 Foreign Minister Radosław Sikorski visits Benghazi, http://www.msz.gov.pl/Foreig n,Minister,Radoslaw,Sikorski,visits,Benghazi,43100.html 3 «Supporting presidency» — Poland at the halfway mark, http://euobserver.com/7/113899 4 Polish EU Presidency a Success, Gov’t Says, http://www.warsawvoice.pl/WVpage/pages/article.php/24474/article

Польське головування в Раді ЄС

63

стабільності всього ЄС. Міністр Сікорський назвав загрозу краху зони євро найбільшим викликом національній безпеці Польщі і заявив, що боїться німецької потужності менше, ніж він починає боятись німецької бездіяльності.5 Цей виступ став логічним кроком у позиціонуванні Польщі як проєвропейської держави, що виступає за поглиблену інтеграцію як єдино можливий вихід із поточної фінансової кризи в зоні євро та, як результат, в цілому ЄС. Попри те, що Польща поки не користується єдиною європейською валютою і не має права голосу під час прийняття рішень стосовно єврозони, саме протягом польського головування було прийнято ряд законодавчих пропозицій у сфері посилення контролю фінансової політики держав-членів ЄС. Водночас, на час головування Польщі припала дискусія над проектом бюджету ЄС на 2014–2020 роки. Крім фінансових ускладнень в єврозоні, ще однією загрозою для подальшої інтеграції ЄС стала криза Шенгенського договору, яка була спричинена подіями «арабської весни» та напливом мігрантів з Північної Африки до країн ЄС. У цьому контексті варто нагадати, що на початку літа 2011 року Данія заявила про відновлення часткового контролю на кордоні з Німеччиною. Такий крок був гостро розкритикований Європейською Комісією, але проблему було вирішено лише після зміни уряду в Копенгагені в результаті парламентських виборів. З перевагою в декілька голосів був сформований новий уряд, що дезавуював наміри своїх попередників з відновлення прикордонного контролю. Утім, для остаточного вирішення питання біженців покликано Європейську спільну систему надання притулку, створену впродовж польського президентства. Ще одна проблема, пов’язана з Шенгенським договором, а саме приєднання до договору Болгарії та Румунії, так і не була розв’язана в 2011 році. Важливим досягненням польського головування стало підписання договору про приєднання Хорватії до ЄС.

5 Poland’s appeal to Germany Sikorski: German inaction scarier than Germans in action, http://www.economist.com/node/21540683

64

Спостереження › Польський досвід

З внутрішньополітичної перспективи досвід президентства став успішним для уряду Дональда Туска. Після перемоги Громадянської платформи на виборах до обох палат польського парламенту прем’єр-міністр Дональд Туск став першим в історії новітньої Польщі, хто двічі поспіль зумів сформувати уряд. Економічна та політична стабільність, а також досягнення в поглибленні фінансової інтеграції ЄС, реформи в сфері вільного руху та завершення переговорів про приєднання Хорватії до ЄС дозволили багатьом європейським політикам оцінити Польщу та її головування як успіх проєвропейської політики. Мартін Шульц — чинний Президент Європейського парламенту — назвав польське головування як одне з найуспішніших за останні роки. До слова, Мартін Шульц очолює європейських соціал-демократів, а в Польщі при владі знаходяться партії, що входять до правоцентристської Європейської Народної партії. Розповідаючи про досягнення польського президентства, я досі не приділив належної уваги питанню Східного партнерства та взаємин між Україною та ЄС. Ще до початку 2011 року багато хто в Україні розраховував, що цей рік позначиться суттєвим прогресом на наших двосторонніх відносинах, оскільки протягом всього зазначеного часу європейський порядок денний формуватимуть наші сусіди: Угорщина та Польща. Передовсім висловлювали сподівання на укладення Угоди про асоціацію, що, крім усього іншого, повинна містити Угоду про створення глибокої та всеосяжної зони вільної торгівлі. До того ж, Україна сподівалася й на певні кроки в скасуванні візового режиму для своїх громадян. За найсміливішими прогнозами, від польського головування очікували, що питання перспективи членства в ЄС для України буде вирішене позитивно. Утім, попри відносно успішний саміт Східного партнерства у Варшаві та завершення переговорного процесу щодо Угоди про асоціацію, цей, без сумніву, важливий документ так і не був навіть парафований під час останнього саміту Україна-ЄС в грудні минулого року, в чому важко звинувачувати польську дипломатію. Такою позицією ЄС відреагував на арешт Польське головування в Раді ЄС

65

і засудження Юлії Тимошенко як на приклад використання українською владою вітчизняної юстиції в політичних цілях. Попри численні зустрічі між президентами України та Польщі, а також з іншими лідерами ЄС, та попри вкрай гостру реакцію міжнародної спільноти на засудження Юлії Тимошенко, лідерка української опозиції далі перебуває за ґратами, а віднедавна список засуджених політиків поповнив колишній міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко. Беручи до уваги, що на останніх парламентських виборах обидва з названих політиків очолювали виборчі списки блоків БЮТ та НУНС відпо­ від­но, факт зловживання кримінальним правом у політичних цілях стає ще виразнішим. Таким чином, крах польських сподівань на укладення Угоди про асоціацію з Україною став чи не найбільшою невдачею польського головування в Раді Європейського Союзу в другому півріччі 2011 року.

66

Спостереження › Польський досвід

Спостереження › Польський досвід

Євгенія Сакал Центральноєвропейський університет, історія

Угорська політика польськими очима Першого січня 2012 року в Угорщині набрала чинності нова конституція. Час, коли вона була ще «чернеткою», минув дарма — жодних суспільних, політичних чи наукових дискусій проект конституції не викликав.1 Думку Венеційської Європейської комісії щодо недемократичних засад нового головного закону держави не зауважили, тож, не дивно, що він розпочинається словами: «Боже, благослови угорців!» У новому законі угорцями визначено всіх членів Угорської Нації, а нижче в тексті натрапляємо на обіцянку зберегти «духовну та інтелектуальну єдність Нації, яка у вихорах минулого століття була розірвана на частини».2 У цьому випадку очевидною є алюзія на Тріанонський договір, за яким Угорщина після Першої світової війни втратила дві третини своєї території і який упродовж останніх років став головною темою публічних дебатів. Окреслення нації як культурної, а не політичної 1 Gabor Halmai. Towards an illiberal democracy. Hungary’s new constitution // Euro­ zine. 25 Jan 2012, http://www.eurozine.com/articles/2012-01-25-halmai-en.html 2 The preamble to New Hungarian Constitution // http://lifeondoverbeach.wordpress. com/2012/01/05/the-preamble-to-the-new-hungarian-constitution/

Угорська політика польськими очима

67

спільноти, тягне за собою серйозні наслідки. По-перше, всі угорці, котрі проживають за межами Угорської Республіки (відтепер — Угорщини!), мають такі ж політичні права, як і угорці на території країни. Така позиція неодмінно призводитиме до конфліктів із сусідніми державами, як уже сталося у випадку Словаччини в 2010 році.3 Україна негативно відгукнулася на надання виборчих прав угорцям, які є громадянами інших держав: українські угорці ризикують втратити громадянство країни проживання, якщо приймуть пропозицію, запропоновану угорською владою.4 По-друге, таке визначення угорців усуває з політичної сфери інші національні спільноти, а позиціонування нації як «християнської спільноти» так само, як і визнання провідної ролі християнства у збереженні національності, ще більше звужує можливу політичну спільноту. Тож, виникає питання: як мають ставитися національні меншини до реформ в Угорщині? Здавалося б, що схвалення такої політики неможливе, однак, не в польському випадку.

«Тисячолітнє братерство двох народів» Нова конституція Угорщини була гаряче підтримана частиною польської діаспори. Особливо активно підтримка розгорталася в Будапешті. У січні 2012 року польський поет та громадський діяч Конрад Сутарський організував «марш на захист угорців». Постать Конрада Сутарського є вельми цікавою: народжений у Познані в 1934 році, він з 1965 року проживає в Угорщині. Інженер за освітою, доктор технічних наук, Сутарський став відомими передусім як поет та очільник польської меншини 3 Hungary citizenship law triggers row with Slovakia // Reuters, http://www.reuters.com/article/2010/05/25/us-hungary-citizenship-slovakiaidUSTRE64O32220100525 4 Zoltán Fleck, Gábor Gadó, Gábor Halmai, Szabolcs Hegyi, Gábor Juhász, János Kis, Zsolt Körtvélyesi, Balázs Majtényi, Gábor Attila Tóth. Opinion on the Fundamental Law of Hungary. — June 2011. — P. 13.

68

Спостереження › Польський досвід

Угорщини. Нещодавно К. Сутарський виявив у собі талант історика, тому почав писати тексти про польсько-угорську дружбу та братерство. Польські товариства Угорщини активно підтримують ідею дружби та взаємодопомоги, зокрема найчисельніше з них носить ім’я Юзефа Бема, польського генерала, який очолив угорське військо під час революції 1848 року. Утім, у викладі Конрада Сутарського йдеться про «тисячолітнє» братерство двох народів. Отже, як «історик» він відшуковує білі плями минулого, що свідчать про підтримку поляків в угорській боротьбі за незалежність. В одній з останніх розвідок Сутарський описує участь поляків в антигабсбурзькому повстанні Франциска ІІ Ракоці.5 Конрад Сутарський бажаний гість на засіданнях угорських провладних громадських рухів, наприклад, Патріотичного європейського руху в Будапешті, який виступає за консервативну політику та захист традиційних цінностей. На одному із засідань К. Сутарський виголосив промову на підтримку політики чинного прем’єр-міністра Віктора Орбана польською спільнотою Угорщини.6 Конрад Сутарський ініціював також марш миру на захист Угорщини. Звертаючись до поляків, він наголосив на нерівній боротьбі між світовими та європейськими фінансовими визискувачами, чия діяльність призводить до зубожіння та втрати незалежності, і закликав мужніми спробами угорського уряду подолати цю кризу, ба більше — уряду, «що мав сміливість виступити проти світового зла».7 Громадський діяч попереджає, що завтра в схожій ситуації може опинитися й інша країна, яка буде так само обкрадена, країна, для якої, як для Угорщини, важливою є народна свобода, історія 5 «Magyar-lengyel kapcsolatok, kontrasztív nyelvészeti, irodalmi és kulturális kutatás», 23–25 березня 2011. — P. 5.

6 Patrióta Európa Mozgalom alakult Budapesten // http://mandiner.hu/ cikk/20120207_patriota_europa_mozgalom_alakult_budapesten 7 Pochód pokoju w obronie Węgier — Békemenet Magyarországért, http://vilagom.lapunk.hu/?modul=oldal&tartalom=1172079

Угорська політика польськими очима

69

та культура, — себто Польща. Звертання завершувалося закликами приєднатися до маршу тим, «кому не байдужа доля угорців, а також в ім’я тисячолітнього братерства наших двох народів, що за потреби завжди підтримували один одного».8 Відтак, з польськими прапорами та гаслами «Поляки Угорщини з вами!» демонстрація пройшла центральними вулицями Будапешта.

У пошуках польського Орбана Культурний ґрунт цих подій був закладений значно раніше. Ярослав Качинський колись сказав, що мріяв, аби над Віслою стояв Будапешт. Окрім географічної метафори, на думку Єжи Целіховського, ішлося про те, аби мати таку ж владу, яку в Угорщині має партія Фідес та її очільник Віктор Орбан.9 Політику Орбана підтримують різні прошарки населення: журналісти, інтелектуали, церковні діячі. На захист економічної політики В. Орбана виступив редактор газети «Річ Посполита» Ігор Янке. У статті «Jak Europa masakruje Orbána» [«Як Європа масово вбиває Орбана»] він висловив думку про упереджене ставлення європейських медіа до намагань прем’єрміністра вивести країну з кризи.10 Тож, топос «боротьби зі світовим злом» у значно пом’якшеній формі має місце і в більш розважливих засобах масової інформації. Академічний гурток ім. Леха Качинського в Познані оприлюднив заяву, в якій вимагалося внесення змін до польської конституції на зразок угорської, зокрема, доповнень до преамбули, де було би поставлено наголос на довгій державницькій традиції та приматі 8 Там само.

9 Jarosław Makowski. Największym wrogiem prawicy jest prawica, 2012-01-27 // Gazeta Wyborcza, http://wyborcza.pl/1,75515,11039037,Najwiekszym_wrogiem_ prawicy_jest_prawica.html 10 Igor Janke. Jak Europa masakruje Orbána, http://www.uwazamrze.pl/artykul/805054.htmlб 08-01-2012

70

Спостереження › Польський досвід

християнства.11 Члени гуртка висловили захоплення гордими словами угорців та вітали нову конституцію як «остаточне визволення з пут комунізму».12 Для частини польських церковних кіл Орбан є втіленням ідеалу лідера. У «Рапорті про стан віри у Польщі» архієпископ Юзеф Міхалік повчає: «Політики повинні керуватися моральними засадами, а не вибирати найлегше. І це можливо. Так, маємо, хоча б приклад Угорщини, де Віктор Орбан спирається у своїй політиці на міцний моральний фундамент. Нам дуже потрібне таке ж свідоцтво вірності основам».13 Схожу точку зору мають і деякі інтелектуали. Збігнєв Зьобро, депутат Європарламенту, визнав парадоксом історії те, що в складі Європейського Союзу угорці знову повинні боронити свої свободи. На його думку, запровадження податків на господарчу діяльність корпорацій, банків, гіпермаркетів та заклики до традиційних цінностей: християнства та шлюбу між чоловіком та жінкою — варто сприймати як вияви особливої мужності прем’єр-міністра. З. Зьобро на засіданні Європарламенту висловив підтримку Віктору Орбану словами: «Пане, тримайтеся, бо ми з Вами!».14 Інший депутат Європарламенту, Яцек Курський, у виступі на дебатах щодо зміни угорської конституції заявив, що «майбутнє покоління угорців буде пишатися своєю конституцією» і що європейським політикам справді дивно, що в Європі досі є країна, де тріумфує 11 Oświadczenie Akademickiego Klubu Obywatelskiego im. Prezydenta Lecha Kaczyńskiego w Poznaniu w sprawie Konstytucji Węgier i Rzeczypospolitej Polskiej // Nasz Dziennik, 7–8 maja 2011, Nr 105 (4036) http://www.naszdziennik.pl/index.php?dat=20110507&typ=my&id=my07.txt 12 Там само.

13 Raport o stanie wiary w Polsce. — S. 150, // Jarosław Makowski. Największym wrogiem prawicy jest prawica, 2012-01-27 // Gazeta Wyborcza, http://wyborcza. pl/1,75515,11039037,Najwiekszym_wrogiem_prawicy_jest_prawica.html 14 Zbigniew Ziobro «Konstytucja węgierska stała się tylko pretekstem do tych ataków na prawicowy rząd», http://www.youtube.com/watch?v=nntRfaNFh0M

Угорська політика польськими очима

71

консерватизм, ефективно реалізується національний інтерес та відбувається повернення до істинних цінностей.15 Я. Курський наголошує: коли Європа відкидає своє християнське коріння, — угорці з гордістю вписують його до своєї конституції, коли в Європі панує космополітизм, — угорці не бояться наголосити на героїчному минулому свого народу, не бояться ствердити, що комунізм — це тиранія, а шлюб — це добровільний союз чоловіка та жінки. Підтримку польськими євродепутатами змін в Угорщині можна пояснити через подібність риторики навіть на рівні преамбул до конституцій обох держав.

Конституційна традиція Угорську конституцію часто порівнюють з польською, ба навіть вважається, що польська конституція слугувала моделлю для угорської. Схожою була й історія створення обох конституцій. У Польщі конституція 1997 року змінила конституцію Польської Народної республіки 1952 року (попри те, що суттєві зміни в основний закон держави були внесені вже в 1988 та 1992 роках). Угорська конституція 2012 року прийшла на зміну конституції Угорської Республіки 1949 року. Утім, остання була кардинально переосмислена в 1988 році, а впроваджені тоді зміни витворили цілком демократичну та побудовану за центральноєвропейською моделлю конституцію. Та угорська влада після того, як їй не вдалося впоратися з економічною кризою, вирішила, що на часі міняти ідеологію країни. У преамбулах до обох конституцій присутня апеляція до тисячолітнього героїчного минулого обох народів. У польській конституції йдеться про зобов’язання перед предками за їхню працю, боротьбу за незалежність, досягнуту великою жертовністю, та за культуру, вкорінену в християнському спадку нації. У своїй преамбулі угорці пишаються тим, що 15 Wystąpienie Jacka Kurskiego podczas debaty nad zmianami w węgierskiej konstytucji.

Strasburg, 8 червня 2011, http://www.youtube.com/watch?v=hafxaavKv2I

72

Спостереження › Польський досвід

їхній король Стефан заснував державу на міцних основах та зробив її частиною християнської Європи. В обох конституціях підкреслено важливість християнських цінностей та спадку, а в угорській конституції ще й наголошено на провідній ролі християнства у збереженні нації. Саме звернення «Боже, благослови угорців!» виглядає природно в гімні 1823 року або в конституціях двохсотлітньої давнини, але внесення подібного звернення до нової конституції наштовхує на певні роздуми. У преамбулі до польської конституції не згадуються злочини радянської влади, тоді як в угорській ідеться про визнання радянського режиму деспотичним, саме тому члени академічного гуртка ім. Леха Качинського в Познані висловили пропозицію щодо запозичення положення про радянську владу з угорської конституції.

Опозиційні погляди Проте не можна стверджувати, що вся польська спільнота позитивно оцінює зміни, що відбуваються в Угорщині. Єжи Целіховський, директор Інформаційної програми Інституту відкритого суспільства та випускник Центральноєвропейського університету в Будапешті, у газетних статтях та на своєму блозі активно критикує політику угорського уряду. На думку Є. Целіховського, економічна політика Віктора Орбана призвела лише до збільшення зовнішнього боргу, тож Орбан оголосив борг головним ворогом країни — зрозуміло, польський журналіст іронізує, адже прем’єр-міністр полюбляє риторику боротьби.16 Непокоїть Єжи Целіховського і стан свободи слова в Угорщині. Тривожним знаком є те, що в медіа не була висвітлена тридцятитисячна акція протесту, яка мала місце в січні на центральних вулицях Будапешта. Ця тенденція, утім, не лишилася непоміченою в суспільстві: у соціальній мережі 16 Jerzy Celichowski. Na Węgrzech jak u Mrożka, 06. 01. 2012. Instytut Obywatelski, http://www.instytutobywatelski.pl/4194/komentarze/na-wegrzech-jak-u-mrozka

Угорська політика польськими очима

73

Facebook був заснований рух «Мільйон угорців за справу захисту слова», і хоч до мільйона учасників ще далеко, але такі громадські ініціативи, на думку журналіста, є надзвичайно важливими. Розмірковуючи про появу нових опозиційних рухів, Целіховський згадує рух із милою для серця поляка назвою — «Четверта Республіка». Однак, загальний діагноз ситуації, на думку Єжи Целіховського, доволі невтішний, бо на очах відбувається руйнування правової держави. Інший журналіст Ярослав Маковський вважає, що крах економічних реформ уряду Віктора Орбана (якому не вдалося вивести країну з економічної кризи, про що свідчить хоча б перенесення заощаджень громадянами Угорщини до сусідніх Австрії та Чехії) призвів до загострення консервативної політики уряду.17 Однак, Маковський із сумом констатує, що для частини польських публічних адвокатів політика Орбана видається виправданою та корисною. Польська громада поділена у своєму сприйнятті змін в Угорщині. На жаль, значна частина поляків, які поділяють консервативні погляди, не вбачають нічого загрозливого в політичних змінах, впроваджених урядом Орбана. Апеляція до християнських цінностей, захисту шлюбу між чоловіком та жінкою, чергове програвання теми «перемоги» над комуністичною диктатурою успішно виконують функцію переведення уваги з поточних економічних та політичних проблем на рейки боротьби зі «світовим злом». Певна спільність політичного досвіду та, ймовірно, схожість економічного становища в межах ЄС підштовхують поляків підтримувати відверто націоналістичну та консервативну політику угорської влади. Однак, жодне правило не можна уявити без винятку. Тож, як зауважив Єжи Целіховський, надію на здоровий глузд втрачати не варто, що достоту відомо кожному поляку.

17 Jarosław Makowski. Warszawa w Budapeszcie // Instytut Obywatelski, 10. 01. 2012, http://www.instytutobywatelski.pl/4234/blogi/tak-stoje-inaczej-nie-moge/ warszawa-w-budapeszcie

74

Спостереження › Польський досвід

Спостереження › Польський досвід

Єгор Стадний НаУКМА — Варшавський університет

Викладацький заробіток на берегах Дніпра та Вісли Про потребу реформ у вищій освіті протягом останній кількох років не згадував хіба що ледачий. Сам процес вироблення потрібних змін просувається не надто швидко. Міністерство освіти, науки, молоді та спорту пропонує зміни, які не задовольняють ні викладачів, ні студентів, ні університетську адміністрацію, ні експертне середовище. Студенти протестують, аналітики критикують, а міністерство все дужче робить вигляд, що йде на конструктивний діалог. Поданий через уряд до Верховної ради міністерський законопроект під тиском студентів та з подачі прем’єра Азарова було передано на доопрацювання робочій групі, яку очолив в.о. ректора КПІ Михайло Згуровський. Ситуація склалась доволі «цікава». По-перше, на доопрацювання було віддано найгірший з трьох зареєстрованих на сьогодні законопроектів, решта два — від представника Президента у ВР депутата Мірошниченка та від депутатів Оробець та Яценюка на робочій групі не розглядаються. Хоча варто згадати, що серед її учасників є і помічник Мірошниченка. По-друге, внести зміни у вже зареєстрований законопроект можна буде лише у першому читанні, пройшовши яке, законопроект знаходиться вже поза конкуренцією з двома іншими. Таким чином, робоча група, Викладацький заробіток на берегах Дніпра та Вісли

75

в яку увійшло справді широке коло представників громадськості, не має жодних гарантій того, що зміни дійсно буде внесено. Така ситуація змушує представників громадськості неабияк пильнувати, аби їх не «кинули», як зараз модно казати. Вичитують і проговорюють усі статті та положення, а деяким приділяють особливу увагу. Одним з таких проблематичних питань є система формування заробітної платні. Загалом сумнівів у тому, що законодавча база вищої освіти безнадійно застаріла, не виникає ні в кого, але, певно, мало хто знає, що правила, за якими викладачам українських університетів нараховують зарплату, дістались нам у спадок ще з 1930-х рр. Саме у часи сталінізму1 було закладено основи тих механізмів, які перетворили викладацьку роботу на «конвеєрне виробництво» з заточеним обрахунком годин праці і безнадійними нормами, котрі показують, скільки викладач повинен витрачати на керівництво курсовими чи дипломними, а скільки на перевірку контрольних та письмових робіт. Отож, пропоную поглянути на систему обрахунку викладацького навантаження трохи прискіпливіше та заразом порівняти її з закордонним відповідником, наприклад, не таким вже й далеким польським варіантом.

Викладач чи працівник на виробництві? Як розраховують заробітну платню викладача? Кожного року кафедри відповідно до того, скільки дисциплін будуть читати її працівники, подають на затвердження свій штатний розклад, тобто скільки потрібно посад професора, доцента, старшого викладача, асистента та ін. для покриття загального навчального

1 Порядок применения системы критериев (показателей), характеризующих образовательно-профессиональные программы и научно-педагогический потенциал вузов при расчете фонда оплаты труда профессорско-преподавательского состава (материалы рабочей группы экспертов) / Университетское управление: практика и анализ. — 1999, №2. — С. 30–38.

76

Спостереження › Польський досвід

навантаження кафедри. Керівництво університету (найчастіше навчальна частина), попередньо отримавши загальноуніверситетську кількість ставок відповідно до показника співвідношення нормативів чисельності студентів до кількості посад,2 який затверджує Кабмін, приймає або ні поданий кафедральний штатний розпис. Тобто надає або не надає потрібну кількість ставок. Таким чином, кількість викладачів на кафедрі залежить від того, скільки буде вчитись студентів. Не від того, які курси потрібні кафедрі, не від того, який рівень професури, не від того, якими методами та технологіями послуговуються викладачі, і зрештою не від того, як забажає сам викладач, а від того, скільки пропишуть урядові чиновники. Кожна посада, виділена кафедрі, має свій оклад, який визначає держава; також уряд визначає, які існують доплати за вчені звання та наукові ступені.3 Але на цей розмір окладу викладач ще повинен напрацювати, тобто набрати собі певну кількість годин навчального, організаційного, методичного та наукового4 навантаження на повноцінну ставку. Скільки годин «коштує» той чи інший вид роботи, із яких формується навчальне навантаження, також визначає держава. Можна лише згадати, що, наприклад, за керівництво на курсовій роботі викладач отримує 2 години навчального навантаження, стільки ж — за зовнішню рецензію на бакалаврську дипломну. За КЗпП максимально допустиме тижневе навантаження викладача складає 36 годин, річне — 1584 годин. Своєю чергою керівництво університету 2 http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1134-2002-%EF / Постанова КМУ від 17 серпня 2002 р. № 1134 3 http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1130-05 / Наказ МОН №557 від 26.09.2005 4 http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0698-02; http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0701-02; http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0699-02; http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0700-02 / Наказ МОН № 450 від 07.08.2002

Викладацький заробіток на берегах Дніпра та Вісли

77

Навчальне навантаження в Україні та деяких країнах ЄС та Північної Америки (European University Institute, http://www.eui.eu) 900 800 700 600 500 400 300 200 100 Франція Португалія

США та Канада

Польща

Україна

Італія

Великобританія

визначає, скільки годин навчального навантаження слід відвести для усіх науково-педагогічних посад від асистента до ректора. При складанні індивідуального робочого плану з кожним своїм співробітником кафедра, беручи до уваги, скільки викладач виконує організаційної, методичної та наукової роботи (при чому дуже часто оминають такі статті як підготовка до занять), визначає необхідне для повної ставки навчальне навантаження. Закон «Про вищу освіту» обмежує максимальне навчальне навантаження — 900 годин для викладачів ВНЗ ІІІ-ІV ступенів.5 Це означає, що в середньому викладачеві потрібно 3-4 дисципліни на семестр. За таких умов кафедри нерідко намагаються завищити на папері навчальне навантаження викладачів, а навчальна частина слідкує за тим, аби цього не допустити. Самі ж викладачі — колеги по кафедрі — змушені раз на рік проходити нелегку процедуру поділу загального навчального навантаження кафедри, де вони фактично стають суперниками одне одному. Складається нездорова, далека від нормальної конкуренції ситуація.

5 http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=3&nreg=2984-14

78

Спостереження › Польський досвід

Чи намагалось міністерство якось покращити цю ситуацію? Так, була збільшена кількість годин в одному кредиті ECTS до 36. Проте така зміна зумовила неабияку перенавантаженість студентів. За умов, що бакалаврські програми у нас складають 4 роки, навантаження на бакалавраті складає 8640 годин, а на дворічній магістерці — 4320 годин. У середньому в Європі цей показник — 25-30 академічних годин. Тобто від 4500 до 7200 годин на бакалавраті і від 1500 до 3600 годин на магістерці.6 Така картина чітко вказує на далеко не нову тезу про те, що допоки університети не будуть матеріально зацікавлені полегшити навчальне навантаження викладачів, вони не намагатимуться змінити ситуацію. Тобто за умов, коли університет отримує левову частку своїх прибутків саме від досліджень, його керівництво буде піклуватись про те, аби викладачі мали вдосталь часу на наукову діяльність. Добре видно, наскільки в Україні стимулюють наукову діяльність викладачів, якщо порівняти умови надання наукової відпустки із його закордонним еквівалентом sabbaticals:

•• Італія: кожні п’ять років італійські еквіваленти посад

доцента та професора мають право на оплачувану річну відпустку задля дослідницьких цілей.

•• Великобританія: загальних умов немає, але усі

університети надають таку відпустку раз на 4-5 років терміном як мінімум у один семестр.

•• США та Канада: система неабияк розвинута, навіть

Assis­tant Professor, посада, яку займають одразу після PhD або «постдоків», має право на оплачувану дослідницьку відпустку терміном один семестр після 6 семестрів роботи. Викладачам на вищих посадах зазвичай гарантують оплачуваний річний sabbatical після 7 років праці.

6 http://ec.europa.eu/education/lifelong-learning-policy/doc/ects/guide_en.pdf / ECTS User’s Guide

Викладацький заробіток на берегах Дніпра та Вісли

79

Такі ж норми діють і в Польщі. В Україні жодних гарантій на отримання оплачуваної дослідницької відпустки немає, адже на практиці все зводиться до питання наявності коштів, тобто до безвиході.

Польський варіант Погляньмо тепер на польський досвід. Яку систему формування навантаження та виплати заробітної плати має країна, яка переживала з Україною дуже схожий досвід, і чия економіка була у гіршому стані ніж українська на початку 1990-х рр.? Загалом фонд зарплатні не залежить від кількісного співвідношення студент / викладач, а державний університет отримує бюджетні гроші залежно від чималого переліку характеристик, починаючи з конкретних спеціальностей і закінчуючи кількістю пільгових категорій. Важливо те, що сенат університету (польський відповідник вченої ради) самостійно вирішує, скільки саме виділити на фонд зарплатні у межах отриманих коштів. Окрім цього, сенат разом з профспілкою можуть збільшити фонд зарплатні за рахунок позабюджетних надходжень. З іншго боку, в самому Законі про вищу освіту7 закріплено мінімальний розмір «голої» ставки для кожної посади. Також загальнодержавні видатки, призначені на зарплатню викладачів, мають проходити щорічне коригування, згідно з показником зросту середньої заробітної плати у бюджетній сфері. Таким чином наразі Міністерство вищої освіти та науки своїм розпорядженням8 визначило розмір мінімальної ставки до 2015 р. включно. У тому ж таки розпорядженні розписано виплати за 7 http://www.nauka.gov.pl/fileadmin/user_upload/szkolnictwo/Reforma/20110523_ USTAWA_z_dnia_27_lipca_2005.pdf / Ustawa z dnia 27 lipca 2005 r. Prawo o szkolnictwie wyższym.

8 http://isap.sejm.gov.pl/Download?id=WDU20112431447&type=2 / Rozporządzenie Ministra Nauki i Szkolnictwa Wyższego z dnia 5 października 2011 r.

80

Спостереження › Польський досвід

понаднормове навантаження, додаткові виплати (за рецензування дисертацій або габілітаційних праць, участь у вступній кампанії, керування студентськими практиками) та ті виплати, які йдуть поверх голої ставки, наприклад, за керівництво кафедрою. Таким чином ректор, котрий і визначає розмір усіх цих виплат (якщо інше не передбачено статутом вишу), має мінімально, а в деяких випадках і максимально допустимий поріг, за який він не може переступити. Отже, як бачимо, засадничою різницею між українською та польською системами є те, що польський університет самостійно формує свій фонд зарплатні, а не з огляду на загальнодержавні нормативи співвідношення кількості студентів до кількості викладацьких посад, як це є в Україні. Загалом в польських університетах існує схожий поділ на наукових, науково-педагогічних та педагогічних працівників. Є три види навантаження: наукове, навчальне та організаційне. Педагогічні працівники можуть проводити дослідження у випадку, якщо вони працюють у так званих професійних вишах (uczelni zawodowe) — ВНЗ, що мають право готувати спеціалістів з рівнем нижчим від рівня магістра. Навчальне навантаження для науково-педагогічних працівників коливається в межах 120-240 академічних годин, у свою чергу для педагогічних посад передбачено від 240 до 540 академічних годин. Сенат університету визначає засади, які окреслюють сферу обов’язків викладачів, види навчальних занять, які входять у сферу цих обов’язків, числі зокрема — педагогічні завдання для конкретних посад, і найголовніше — засади нарахування навчальних годин теж визначає сенат. У випадках пов’язаних з потребою виконання навчальної програми науково-педагогічні працівники можуть бути зобов’язані проводити понаднормові дидактичні заняття, але не більше ніж 30-60 академічних годин додатково, для педагогічних кадрів від 60 до 135. Ці межі можуть збільшити лише за згодою викладача. Засади та спосіб збільшення теж визначає сенат, однак міністерство закріплює рівень оплати таких понаднормових годин. Наразі кожна понаднормова година Викладацький заробіток на берегах Дніпра та Вісли

81

навчального навантаження викладача коштує бюджету від 3,6 до 3,9 % голої ставки відповідно до посади. Конкретну сферу та перелік обов’язків визначає керівник структурного підрозділу. Таким чином, на відміну від української вищої освіти, у Польщі відсутнє централізоване визначення вартості того чи іншого виду навчального навантаження, суттєво відрізняється гранично допустиме навчальне навантаження, а також передбачено суттєво вищу оплату за понаднормові години, що є соціальною гарантією для викладачів та стимулює університети проводити зважену політику з цього питання. Метою мого тексту не є аналіз фінансування наукової складової роботи викладачів, однак варто зазначити, що в Польщі, на відміну від України, на законодавчому рівні закріплена можливість виконання додаткових наукових завдань, за які викладач отримує кошти з позабюджетних надходжень, зокрема й від закордонних платників. Відповідно, для таких випадків передбачено, що нижню межу навчального навантаження може бути переглянуто для розвантаження дидактичної складової роботи викладачів. Звісно ж, така система не могла б існувати без широкої університетської фінансової та адміністративної автономії, без реформ, які б стимулювали наукову діяльність та унеможливлювали б прояви непотизму та корупції. Про ці та інші реформи польської вищої освіти ви можете дізнатись зазирнувши до другого числа нашого часопису.9 Наостанок повторимо одну просту істину: усі реформи вищої освіти мають починатись з питання оплати праці працівників цієї сфери. Саме це питання має бути наріжним каменем усіх дискусій чи то про автономію університетів, чи то про комерціалізацію вищої освіти.

9 Реформа вищої освіти в Польщі / Європейський світ. — 2011, №2. — С. 103–116.

82

Спостереження › Польський досвід

Мінімальний розмір «голої» ставки університетських викладачів 10 (станом на лютий 2012 у перерахунку на гривні) Польща

Україна

Професор

Від 8990 до 10525 *

Професор

2668

Ад’юнкт або доцент із габілітацією

8405

Доцент

2643

Ад’юнкт або старший викладач зі ступенем доктора

7455

Старший викладач

2319

Старший викладач

5905

Асистент, викладач

2156

Асистент

4788

Викладач-стажист

1998

Викладач, лектор

4648

* Залежно від типу професорської посади

10 http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1130-05 / Наказ МОН №557 від 26.09.2005 http://isap.sejm.gov.pl/Download?id=WDU20112431447&type=2 / Rozporządzenie Ministra Nauki i Szkolnictwa Wyższego z dnia 5 października 2011 r.

Викладацький заробіток на берегах Дніпра та Вісли

83

Andrzej Bobowski — Król polskich kibiców (Анджєй Бобовський — Король польських уболівальників)

На шляху до Євро-2012

Іван Гаврилюк НаУКМА — Варшавський університет

Польща: проблема футбольних хуліганів «Трибуни для нас є місцем, де можемо довести, що існуємо, що взагалі ходимо по цій землі» (футбольний хуліган, Англія, 70-ті рр. XX ст.) «Поліція застосовує сльозогінний газ, а ми — петарди і пляшки з бензином, бо мусимо захищатися від цих собак. Атакуємо їх ланцюгами, ломами, ножами. Кожен справжній вболівальник мусить випустити трохи ворожої крові. Бійки були, є і будуть. Рідко коли дивимося футбол, команда має вигравати на полі, а ми — на трибунах» (футбольний хуліган, Польща, початок XXI ст.)

17 травня 2007 року. Уельс, Кардіф. Інтригуюча посмішка президента УЄФА Мішеля Платіні та напружені обличчя присутніх у залі. По інший бік екранів затамувала подих уся Європа, особливо жителі Італії, Хорватії, Угорщини, України та Польщі — саме їхні держави від права проведення Євро-2012 відділяли лічені секунди. Далі була справжня сенсація: Платіні поволі витягнув з конверту картку із написом «Poland — Ukraine». Польща: проблема футбольних хуліганів

85

Це був неймовірний тріумф двох країн Центрально-Східної Європи, регіону, який ще ніколи не приймав чемпіонатів такого високого рангу. Однак вже тоді, трохи менше п’яти років тому, футбольні функціонери, політики і вся європейська громадськість поміж великої кількості недоліків, пов’язаних з певною відсталістю двох країн-господарок Євро-2012 у плані інфраструктури та соціально-економічного розвитку, особливо зазначали про проблему польських футбольних хуліганів1 — сили, яка могла опустити майбутнє свято футболу в безодню насилля, бійок та демонстрацій у кривавих сутінках димових завіс, файєрів та транспарантів. Відтак, цього місяця поговоримо про сучасний феномен польського футбольного хуліганського руху: його специфіку, найяскравіших представників і стиль життя найрадикальніших «kibiców». Наразі дозволимо собі не зупинятися на питанні державної політики стосовно цієї небезпеки у світлі майбутнього Євро-2012. Можливо, це стане предметом нашого розгляду дещо пізніше. А почнемо, як то водиться, з далеких витоків, бо ж історія футбольного насилля, місцями вже овіяна легендами й героїчними історіями, розпочалась аж ніяк не з не з польських «хулс» (скорочене визначення хуліганів).

1 Питання термінології є досить важливим і складним. У статті йтиметься саме про футбольних ХУЛІГАНІВ, а не про всіх ВБОЛІВАЛЬНИКІВ. Однак в поль­ ській мові слово «KIBICE» означає саме «ВБОЛІВАЛЬНИКИ». Альтернативи йому фактично немає — визначення «ФАНАТИ» або «УЛЬТРАС» є рідковживаними. Оскільки переважна більшість використаних для написання статті джерел є саме польськомовними, то в перекладі для урізноманітнення тексту на по­ значення «KIBICÓW» використано усі вищезгадані відповідники, що побутують в українській мові, тобто «ХУЛІГАНИ» (здебільшого), «ВБОЛІВАЛЬНИКИ», «ФАНА­ ТИ» та «УЛЬТРАС» (останні не вважаються ХУЛІГАНАМИ, хоч різниця між ними є доволі розмитою). Відтак, підміна понять не має вводити читача в оману — надалі завжди йдеться саме про ХУЛІГАНІВ.

86

На шляху до Євро-2012

Футбол, у класичному його вигляді, народився на Британських островах. Там же ж, природно, з’явилися і перші футбольні хулігани.2 Історія хуліганства на футбольних стадіонах нараховує вже понад 100 років. Наприкінці XIX ст. на чолі однієї з англійських банд (ймовірно, або в столичному Лондоні, або у великих робітничих містах-портах на кшталт Манчестера і Ліверпуля), став виходець з багатої ірландської родини Едвард Хуліган (Edward Hooligan). Його неспокійна вдача і злочинний спосіб життя дали початок терміну «хуліган», котрий незабаром увійшов до більшості європейських мов. І треба визнати — «герої» цієї статті є гідними нащадками людей, які впровадили насилля на стадіонах. Документально фіксована історія хуліганського руху розпочалася 10 січня 1888 року. Тоді журналіст англійського журналу «Спортивні новини» (Athletic news) писав: «Кількатисячна армія вболівальників відтіснила частину громадськості на поле стадіону. Група поліціантів завзято штовхала, била палицями і тіснила впертих порушників порядку, котрі з завзяттям ідіотів продовжували брутальну сутичку».3 Батьківщиною футбольних хуліганів були бідні райони перенаселених англійських міст. Подорожуючи Англією, молодики з Лондона, Ліверпуля чи Манчестера нищили вагони, вокзали і магазини на дорозі до стадіонів. Тоді особливої «слави» зажила група фанатичних вболівальників «Манчестер Юнайтед» з промовистою назвою «Червона армія» («Red army») (названа на честь червоних футболок рідного клубу). Вони перші словесну ненависть до мешканців Лондона, котрих уважали 2 Нещодавно у продажі з’явилася перекладена польською мовою досить цікава книжка про англійських хуліганів: «Хулігани: історія англійської армії хуліганів». Придбати книжку та прочитати коротку анотацію на неї можна за посилан­ ням: http://www.sendsport.pl/product-pol-1042-Hooligans-historia-angielskiejarmii-chuliganow-polskie-wydanie-.html 3 http://www.sfd.pl/Historia_Chuliganstwa-t178033.html

Польща: проблема футбольних хуліганів

87

за снобів, трансформували в практичну мову насилля згідно з відомим гаслом «Бий — убий!». Пізніше, коли на трибунах з’явилися скінхеди, футбольні стадіони і їх околиці перетворилися на справжнє пекло — невдовзі рікою полилася кров. Молодики з поголеними головами, одягнені в незмінні чорні светри і військові черевики, символізували собою бунт молодих, озлоблених на весь світ людей. Саме вони почали створювати бандитські футбольні угруповання. 1982 р. хулігани східнолондонського «Вест Гема» залишили на тілі заколотої жертви записку з написом: «Вітання, ти зустрів фанатів «Вест Гема». Такі випадки були непоодинокими. Найгрізнішою бандою були «Челсі — мисливці за головами» («Chelsea — Headhunter») з лондонського району Челсі, котрі на стадіонах з’являлися тисячними тлумами. На озброєнні мали ножі, сокири, кастети, палиці і навіть пістолети. «Мисливці за головами» особливо ненавиділи євреїв, котрі в своїй більшості підтримували інший лондонський клуб — «Тотенхем». Футбол їх не цікавив, а матчі були всього лише приводом до агресії. Незабаром вірус британського неспокою перекинувся на решту Західної Європи. День 20 травня 1985 р. став поворотною межею європейського, а, особливо, англійського хуліганства. Під час фіналу Кубку європейських чемпіонів між туринським «Ювентусом» і «Ліверпулем» острівні фанати перетворили брюссельський стадіон «Айзель» («Heysel») в один великий цвинтар. На трибунах під час сутичок між вболівальниками обох клубів загинуло 39 чоловік (з них 32 італійця), близько 600 було поранено (більшість осіб померли чи були травмовані не в сутичках, а у результаті неймовірної тисняви, спровокованої атакою англійських хуліганів на італійські сектори). Ось слова одного з британців, відповідального за трагедію на «Айзелі»: «Ненавиджу людей. Ненавиджу суспільство і нікого не жалію! Я — пес, який може лише кусати до смерті».4 Після цього УЄФА 5 заборонила 4 http://www.sfd.pl/Historia_Chuliganstwa-t178033.html 5 УЄФА — Союз Європейських Футбольних Асоціацій.

88

На шляху до Євро-2012

Кадр з фільму «Green street hooligans», присвяченого одному з фанатських угруповань клубу «Вест Гем» (Лондон)6 всім англійським клубам виступати в її турнірах протягом п’яти років, сотням англійських фанатів назавжди було відмовлено в праві з’являтися на стадіонах чи навіть наближатися до них. Поліція на островах розпочала справжню війну проти власних хуліганів. У результаті на початку 90-х рр. XX ст. порядок на англійських спортивних аренах було поновлено — нині це абсолютно безпечні об’єкти, куди люди безбоязно приходять цілими сім’ями. Звичайно, футбольні хулігани повністю не зникли, але їхній вплив є порівняно мізерним. Безперечно, лишилося місце і для насилля, втім бійки, як правило, відбуваються якомога далі від очей решти суспільства та поліції. Починаючи з 90-х рр. XX ст. англійські хулігани перестали бути взірцем для своїх європейських «колег». Один із лідерів 6 Фото запозичено за посиланням: http://www.magomedov.co.uk/2011/01/blog-post_30.html

Польща: проблема футбольних хуліганів

89

іспанських ультрас після чергової сутички з британцями гордо заявив: «То була найкраща картина в моєму житті. Перед нами англійські барани втікали, затоптуючи один одного».7 Одними з «достойних» наступників англійських футбольних хуліганів виступили поляки. З часом сусідні нам фанати стали відомою й потужною загрозою як у себе в країні, так і за кордоном. Їхні «славетні» візити до Литви, Чехії, Німеччини тощо свого часу широко висвітлювала європейська преса. Важко сказати, чому саме поляки єдині з усіх країн колишнього соціалістичного табору (за винятком хіба Росії) вибороли «почесне» місце на п’єдесталі європейського хуліганства. Можливо, тому, що ще до початку краху комунізму тільки в Польщі політика та «суспільна протестна свідомість» напрочуд міцно та нерозривно пов’язались з футболом, а дій міліції та спецслужб не були такими ж рішучими та всеохопними, як у самому Радянському Союзі (в останньому, як відомо, дотримання порядку на трибунах було справою честі МВС СРСР: за будь-яке протиправне слово, не кажучи вже про дію, надовго запроторювали до в’язниці). Утім, це тема іншого великого дослідження, однак протягом нашої подальшої розмови ця проблема з’явиться ще не раз. То ж які вони, сучасні польські хулігани? Наступна частина статті є перекладеною й доповненою версією документального фільму від Discovery «Wojny na stadionach: Polska» («Війни на стадіонах: Польща»),8 присвяченого футбольним хуліганам у Польщі. Матеріали було відзнято й змонтовано протягом 2006–2007 рр. Короткий зміст: англійський актор Денні Дайєр (Danny Dyer), виконавець головний ролі у відомій кінострічці 2004 р. про британських хуліганів «The football factory» 9 («Фабрика футболу» або «Фанати»), відвідує три 7 http://www.sfd.pl/Historia_Chuliganstwa-t178033.html 8 Відео є на Youtube. У використаній нами версії воно має 5 епізодів по 10 хв.

9 З коротким змістом фільму можна ознайомитись тут: http://en.wikipedia.org/wiki/The_Football_Factory_(film)

90

На шляху до Євро-2012

польські міста (Гданськ, Краків і Варшаву), де зустрічається з місцевими хуліганами, з’ясовує та описує виникнення практик місцевого футбольного насилля. Оскільки події у фільмі розгортаються здебільшого в Гданську та Кракові (варшавські та познанські фанати відмовилися зустрічатися з Денні), ми також зосередили свою увагу на футбольних хуліганах саме з цих міст. Проте такий вибір не є випадковим: вважається, що саме в портовому Гданську зародилося сучасне польське хуліганство, натомість туристичний Краків знаменитий одним із найбезкомпромісніших і кривавих футбольних дербі в Європі. Щоб і на папері зберегти стиль документального кіно та характер оповіді, залишу значні пасажі прямої мови та позакадрового коментаря (виділені курсивом). Натомість свої доповнення подам звичайним шрифтом. У цій передачі Денні відвідає Польщу. Місцеві хулігани є одними з найгрізніших на світі. Понад сто банд і тисячі хуліганів воюють на території всієї держави. Це справжнє серце футбольного насилля. У польській «екстра-класі»10 хулігани мають власну лігу. На її вершині — найсміливіші та найжорстокіші. Денні: Уявіть собі 80-ті роки XX ст. Пік потужності британських хуліганів. Так нині виглядає ситуація в Польщі. Забираю вас на першу лінію фронту. Денні зустрінеться з польськими хуліганами, входячи в саму середину їхнього жорстокого світу; в секретних криївках порозмовляє з людьми в масках; побуває на найвідомішому дербі в країні, спробує з’ясувати, чи проблеми з хуліганами вплинуть на успішність проведення Євро-2012, співорганізатором якого є Польща. Його мандрівка розпочинається в Гданську.

10 Найвищий дивізіон чемпіонату Польщі з футболу. Офіційний сайт: http://ekstraklasa.net/

Польща: проблема футбольних хуліганів

91

Гданськ «A na drzewach zamiast liści będą wisieć komuniści»11 («А на деревах замість листя висітимуть комуністи») Гданськ — особливе місто для поляків. У 80-тих роках минулого століття на вулицях панувало насилля, а в перших рядах билися вболівальники «Лехії» Гданськ («Lechiа» Gdańsk).12 Але йшлося не про саме хуліганство — причиною була політика. Денні: Існує небагато держав, про які можна сказати, що бойовий дух їхніх футбольних вболівальників допоміг змінити історію цілої країни. Однак саме так відбулося в Польщі. Фанати «Лехії» стали солдатами «Солідарності», котра поставала за мету незалежність Польші і повалення комуністичного уряду. Вболівальники спортивного клубу «Лехія» були активними учасниками «Солідарності» (Більшість з фанатів працювало на тоді ще невідомій на весь світ гданській корабельні ім. Леніна та інших портових об’єктах). То був сильний рух протесту, котрий призвів до падіння режиму. Вболівальники билися за народ з одвічним противником — комуністичною міліцією. Анджей Дупек, вболівальник «Лехії» Гданськ (Andrzej Duppek, kibic «Lechia» Gdańsk): Існувала чітка дистанція ми (фанати) — вони (міліція), потім решта суспільства дуже урізноманітнилася, але в нашій суспільній мікроструктурі — вболівальницькому середовищі — протистояння з представниками влади збереглося».

11 Легендарна приказка-скандування гданських фанатів упродовж 1980-х рр. За однією з версій, її автором є пристрасний вболівальник «Лехії» і член «Солідар­ ності» Збігнєв Внук (Zbigniew Wnuk). Досить подібна до українського вислову «Комуняку на гіляку».

12 Офіційний сайт клубу «Лехія» Гданськ: http://lechia.pl/23114. Не слід плутати гданську «Лехію» з варшавською «Легією» — одним із флагманів польського футболу.

92

На шляху до Євро-2012

Стадіон «Лехія» — саме тут під час футбольних матчів протягом 1980-х рр. відбувались антикомуністичні демонстрації13 Інший анонімний вболівальник «Лехії» Гданськ: Нас тоді прямо називали бандитами, досить було піти десь на своєму районі до магазину в клубному шарфику, щоби не повернутися додому». Вболівальників арештовували, били, та вони не відступали. Стадіон «Лехії» був одним із небагатьох місць, де можна було протестувати без побоювання репресій зі сторони міліції. Збігнєв Залевський, вболівальник «Лехії» Гданськ (Zbigniew Zalewski, kibic «Lechia» Gdańsk): Очевидно, середовище вболівальників, як і кожна суспільна структура, було в певний спосіб дискредитоване. Комуністична влада завжди вкрай негативно реагувала на групи. Група становила загрозу. Наш стадіон завжди був особливим місцем, як ми говоримо, — культовим, магічним».

13 Фото запозичено за посиланням: http://www.lechia.pl/27464

Польща: проблема футбольних хуліганів

93

PGE Arena — новий стадіон «Лехії» Гданськ, зведений до Євро-201214 Після матчів тисячі людей маршували вулицями, скандуючи антикомуністичні гасла. Їх кількість лякала міліціонерів. Коли «Солідарність» прийшла до влади, вболівальники стали місцевою легендою, але кінець комунізму не означав кінця насилля. Нова суспільно-політична ситуація означала появу нових проблем. Вільні вибори і вільний ринок принесли падіння рівня життя й зростання інфляції. Збігнєв Залевський, вболівальник «Лехії» Гданськ (Zbigniew Zalewski, kibic «Lechia» Gdańsk): Частина людей, шокованих своїм суспільним статусом, просто не пристосованих до нових життєвих реалій, до реалій ринкової економіки, до відкритості політичного життя, вони не були готові до того, і від того пішло насилля.

14 Фото запозичено за посиланням: http://lechia.pl/24019?gid=61667

94

На шляху до Євро-2012

Відтак від 90-тих рр. XX ст. польські вболівальники вже не билися за народ — вони воювали між собою. Анджей Клемба, журналіст «Газети Виборчої» (Andrzej Klemba, dziennikarz, «Gazety Wyborczej»): Раптом з демократією, свободою певні бар’єри було подолано, взагалі перестали існувати, і той хуліганський рух відтоді почав стрімко розвиватися … Враз із падінням комунізму, тим вболівальникам, а краще сказати хуліганам, легше було культивувати насилля, бо, поперше, стадіони взагалі не були пристосовані до нових реалій. Фанати сиділи поруч, не було огорожі, не було буферних секторів, і тоді хулігани, які невтомно провокували один одного, не мали проблем, щоби зійтися в безпосередньому зіткненні. По-друге, їх ніхто не контролював і не зупиняв. Цікаво, але нинішній прем’єр-міністр Польщі Дональд Францишек Туск, який народився саме в Гданську, в молодості був фанатом рідної «Лехії» та мав прізвисько «Качор» («Kaczor»). Один із його гданських колег, Томаш Волек (Tomasz Wołek), згадує, як під час бійки з ультрас клуба «Завіши» (Бидгощ) («Zawiszy» Bydgoszcz) молодий Туск бігав з шматком металевої огорожі, який служив йому зброєю проти ворожих вболівальників і міліції. Відтак, після нещодавнього розпорядження прем’єрміністра офіцерам поліції про посилення боротьби супроти футбольних хуліганів, вболівальники «Лехії» під час матчу вивісили транспарант із красномовним написом «Zapomniałeś jak sam byłeś kibolem?» («Забув, як сам був уболівальником?»).15 Утім більшість ветеранів фанатського руху «Лехії» щодо визначної ролі Туска в подіях 1980-х рр. та й загалом його палкої любові до рідного клубу, дотримуються вкрай скептичної думки. Після того, як 1989 р. він почав активно займатися політикою, Дональд Францишек вже не ходив на стадіон.

15 http://www.gazetapolska.pl/4727-legendarni-kibole-lechii-gdansk-wspominajadonalda-tuska-makaron-ugotuje-tuska

Польща: проблема футбольних хуліганів

95

Ксьондз Ярослав Вансовіч (ks. Jarosław Wąsowicz), сусід Леха Валенси, фанат «Лехії» із тридцятилітнім досвідом і автор книги «Біло-зелена Солідарність» («Biało-Zielona Solidarność») (білий і зелений — клубні кольори «Лехії» Гданськ) вважає, що спроба Дональда Туска створити собі легенду «справжнього вболівальника» є звичайною політичною авантюрою: «Хоч прем’єр-міністр під час останньої передвиборчої кампанії часто з’являвся на людях в біло-зеленому шарфику, це лише дратувало. Коли фанати «Леха» («Lech» Poznań) чи «Арки» («Arka» Gdynia) починали скандувати щось проти Качинського (Ярослава), Туск щиро радів і посміхався. Однак справжній фанат «Лехії» завжди мусить пам’ятати про нашу ворожнечу з сусідами з Гдині (т .зв. «балтійське дербі»). Це все політика, а в ній нема місця футболу».16 Таким був основний футбольний бастіон антикомуністичної боротьби в Польщі протягом 1980-х рр. Фанати «Лехії» заслужено пишаються власним героїчним минулим — старожили клубу люблять згадувати про спільне виконання усіма фанатами теперішнього національного гімну перед фіналом кубку країни 1983 р. «Лехія» Гданськ — «Пяст» Глівіцє («Piast» Gliwice), та тисячі витягнутих пальців у формі літери V, що були спрямовані в сторону ошелешеної міліції.17 Нове ж покоління «Лехії» Гданськ сподівається, що їх рідна команда колись таки стане чемпіоном Польщі. Вперше у власній історії.

16 http://www.gazetapolska.pl/4727-legendarni-kibole-lechii-gdansk-wspominajadonalda-tuska-makaron-ugotuje-tuska 17 http://www.rp.pl/artykul/368768.html

96

На шляху до Євро-2012

Краків «Це вроджена ненависть, вона у нас в крові. І ми мусимо передати її наступним поколінням» (ультрас «Вісли» Краків («Wisły Kraków»)) Після падіння комунізму в Польщі існує велика проблема з власними хуліганами, а, згідно зі статистикою, дербі Кракова є матчами найбільшої загрози. «Вісла» проти «Краковії: суперництво, знане також як «свята війна». Краків — давня столиця і найбільша туристична перлина Польщі. Втім, існує також і непомітна на перший погляд «темна» сторона міста — це дві місцеві футбольні команди. Їхні вболівальники є одними з найгрізніших у країні, а в Кракові провадять між собою невпинну війну. Фанати «акул Вісли» («Wisła sharks») та вболівальники «Краковії» з «анти-Вісли» («anty-Wisły») … Лють та жорстокість останніх підкреслює вже той факт, що ймення банди походить від назви ворожого клубу. Бійка між цими двома групами може розпочатися повсюди. У той час, коли решта польських ультрас відмовилася від використання будь-якої зброї, Краків у світі хуліганів є знаний як «місто ножів». Анджей Клемба, журналіст «Газети Виборчої» (Andrzej Klemba, dziennikarz «Gazetу Wyborczеj»): Це правда, що Краків називають «містом ножів». Ультрас «Краковії» та «Вісли» єдині не схвалили та не підписали т. зв. «антизбройного пакту», укладеного між усіма футбольними хуліганськими групами Польщі. Вони не пристали на те, щоби всі бійки та сутички відбувалися без зброї, тобто без ножів, сокир, тесаків, а часом і вогнепальної зброї. Зброя — буденність для хуліганів, а полем битви є міські спальні райони. Для їхніх мешканців, здебільшого малозабезпечених, падіння комунізму було пов’язано з кризою промисловості й зростанням безробіття, особливо серед молодих людей.

Польща: проблема футбольних хуліганів

97

«Свята війна» («Święta wojna») — неофіційна назва краківського дербі18 Ці обставини були напрочуд сприятливими для стрімкого збільшення кількості хуліганів. У спальних районах один будинок може підтримувати «Краковію», а інший вболівати за «Віслу». Насилля реальне будь-де і будь-коли. Денні: Дербі Кракова нараховує більше 100 років і є найстарішим у Польщі (літочислення ведеться від моменту заснування обох клубів — 1906 р., втім перший матч між обома командами було зіграно дещо пізніше — 20 вересня 1908).19 Команди розділяє близько півкілометра: між їхніми стадіонами є парк.

18 Авторство визначення «Свята війна», як назви краківського дербі, належить захиснику «Краковії» («Cracoviа») Людвігу Гінтелю (Ludwik Gintel), який перед одним із матчів з «Віслою» у роздягальні сказав товаришам по команді: «Ну то ходімо, панове, на ту святу війну» («No to chodżmy, Panowie, na tą świętą wojnę»). Перед тим вираз «Свята війна» стосувався дербі між двома єврейськими клубами Кракова: «Маккабі» («Makkabi») та «Зіркою» («Jutrzenkа»), вихованцем якої і був Гінтель. Більш детальна інформація тут: http://pl.wikipedia.org/wiki/Derby_Krakowa_w_pi%C5%82ce_no%C5%BCnej 19 http://pl.wikipedia.org/wiki/Derby_Krakowa_w_pi%C5%82ce_no%C5%BCnej

98

На шляху до Євро-2012

Холодна зброя, вилучена у польських хуліганів. Поміж всього іншого — типові для краківських фанатів півметрові мачете та ножі20 Відтак вболівальники час від часу контактують, тому місто живе в постійному напруженні. Небажання відмовитися від холодної зброї часто призводить до кровопролиття й смерті. У 1998 р. польський фанат з трибуни влучив ножем в італійського футболіста Діно Баджо під час матчу «Вісли» з «Пармою» в Кубку УЄФА. Рана голови вимагала накладення п’яти швів. Протягом півтора року перед сотою річницею дербі (2006 р.) у сутичках загинуло восьмеро вболівальників, в тому числі двадцятиоднорічний фанат «Вісли», заколотий просто на вулиці. Відомим на всю Польщу стало вбивство сімнадцятирічного юнака, вболівальника «Вісли», фанатом «Краковії» 7-го жовтня 2004 р. Попри те, що прийшли поговорити мирно, обоє були озброєні. Побачивши в руках молодика стилет, його суперник завдав кількох смертельних ударів ножем у груди. Не зважаючи 20 Фото взяте з сайту: http://nasygnale.pl/kat,1025341,title,Moglo-dojsc-dokrwawej-jatki-Kibice-mieli-polmetrowe-maczety,wid,12715648,wiadomosc. html?ticaid=6de1b

Польща: проблема футбольних хуліганів

99

на всі старання перехожих і швидко прибулих лікарів, врятувати життя хлопця не вдалося. Денні входить до самого серця цієї «громадянської вій­ни» — по черзі зустрічається з фанатами «Краковії» та «Вісли» і пробує з’ясувати, в чому причина такої впертої ненависті один до одного. Першими є вболівальники «Краковії» з «анти-Вісли», відомі своєю жорстокістю до суперників. Інші хулігани не вважаються для них рівними. Денні зустрічається з одним із лідерів «анти-Вісли» на прізвисько Тица (Tyca) та його помічником. Поліція часто робить провокації, тому ультрас полюблять зберігати таємність — зустріч відбувається в покинутому тунелі, де фанати розповідають про свою групу, про свою пристрасть.

Ліворуч: член групи «анти-Вісла» з характерним написом і знаком на куртці: перекресленою зіркою — частиною герба «Вісли» Краків.21 Праворуч: герб спортивного клубу «Вісла» Краків22 Денні: Для початку хотів запитати, звідки ідея з тим тунелем, бо мені в цьому підземеллі трохи лячно? Тица: Це наше важливе місце, колись великою компанією з’їжджалися сюди на різні вечірні імпрези. Добра безлюдна місцина і, головне, без поліції».

21 http://terazpasy.pl/Publicystyka/artykuly_prasowe/metal_nikogo_nie_zabilem 22 http://www.wisla.krakow.pl/index.html

100

На шляху до Євро-2012

Тица розповів Денні, як у 90-х рр. прокладали дорогу, якою згодом пішли інші. Вони вчилися в англійських хуліганів і перейняли їхній стиль поведінки на трибунах. Були першим угрупованням, котре прийшло на стадіон повністю вбране в чорне, в каптурах, а потім по сигналу в один момент зняли їх і вдерлися на чужий сектор — усі супротивники були шоковані. Якщо вірити Тиці, беззбройні сутички у Кракові є неможливими. Завжди є небезпека, що твій ворог озброєний. Тица: Напевно, ніхто з членів нашої групи не ходить вулицями з думками про вбивство, але з певного часу в Кракові дійшло до того, що фанати носять ножі і охоче їх використовують. У Кракові ми воюємо протягом 24 годин щодоби, тобто безперестанку. Бачиш того супротивника, ну і зразу в бій, байдуже в якому одязі, в навушниках, ні на що не зважаєш — є тільки ворог напроти тебе. Це супер, непередаване відчуття. Кожному, хто спробує, це сподобається. У часи комунізму найкращі польські клуби були пов’язані з військовими структурами (така ситуація була характерною і для Радянського Союзу; численні «армійські клуби» — наприклад, ЦСКА — підтримувались армією, московське «Динамо», створене за ініціативою Фелікса Дзержинського, було клубом міліції, натомість київське «Динамо», так само як і московський «Спартак», вважалося т. зв. «народною командою», уболівання за яку було ознакою доброго смаку). «Вісла» була клубом міліції. Це призвело до того, що фани «Краковії», які залишилися в тіні успішної та підтримуваної урядами «Вісли», остаточно зненавиділи цей клуб. Тица: Саме звідти і походить найбільша ненависть між вболівальниками «Краковії» і «Вісли». Самі ми називаємося «Дог-хантерс» («Dog hunters» — «мисливці за собаками»), фанатів «Вісли» ми кличемо псами, так само, як і поліціантів. Ненавидимо їх однаково сильно … На дербі завжди дуже гаряча атмосфера … величезна кількість поліції, ці матчі люди, як правило, довго пам’ятають». Польща: проблема футбольних хуліганів

101

Протистояння «фанати — поліція»: типова картина краківських дербі23 Під час дербі на вулицях Кракова доволі небезпечно. Часто доходить до засідок, що їх фани «Краковії» називають «полюванням на псів». Під час атак забирають шарфи, щоби зганьбити своїх жертв. Захоплення чужих прапорів і шарфів є важливою складовою хуліганської культури Кракова, це як здобуття ворожого штандарту на полі бою. Такі дійства відбуваються в житлових районах на краю міста. Для хуліганів «Краковії» улюбленим місцем атак є тунелі, адже там стає можливим несподіваний наступ на заскоченого ворога і швидкий відступ при появі поліції. Наступного дня Денні вирушає на зустріч до фанатів з групи «акули Вісли». Усі ультрас носять маски на обличчях та не бажають називати навіть своїх прізвиськ.

23 Фото взяте із сайту: http://krakow.naszemiasto.pl/galeria/opis/1151039,wislacracovia-derby-krakowa-zdjecia-zadyma-na-trybunach,galeria,1715571,id,t,tm,z id.html#galeria-duze-zdjecie

102

На шляху до Євро-2012

Денні: Хотів би запитати, чи ви брали приклад зі старих англійських банд, з нашого хуліганського минулого? Фанат «Вісли»: Зрозуміло, що кожен, хто цікавиться футболом, знає про англійських хуліганів, і це зрозуміло, бо саме там все починалось. Але зараз вони нас взагалі не цікавлять і не є нам прикладом. Гадаємо, ми кращі від них, та що там, найкращі, і кожному дамо відповідь … англійські хулігани б’ються лише по кількох кухлях пива, але для польських вболівальників, особливо з Кракова, пияцтво є неприйнятним. У нас якщо війна, то війна постійна, на кожному фронті. Коли доходить до бійок між англійськими та польськими фанатами, між ними одразу видно велику різницю: поляки краще організовані. Наприклад, після сутичок у 1999 р. чотири англійські вболівальники опинилися в лікарні, один з них дістав важкі ножові поранення. Фанат «Вісли»: Ми не є самогубцями, справді, часом краще подумати про відступ або призупинення сутички, бо поліція приїздить, не можна наосліп весь час. Але, як правило, адреналін робить свою справу — дивимось лише прямо і б’ємося. Зброя є невід’ємною частиною їх життя. Фанат «Вісли»: У Кракові використовують зброю, і крім того постійно. Вона є різною, починаючи від коротких ножів і викруток та закінчуючи якимсь сільськогосподарським інвентарем й молотами. Вогнепальна зброя також трапляється, популярними є газові пістолети. Зброя в Кракові може врятувати тобі життя. Денні: Краківське дербі — найбільший і найважливіший футбольний матч у Польщі? Фанат «Вісли»: Для нас найбільший, дні дербі — найважливіші у нашому житті. Всі чекаємо цих незабутніх моментів. Після розмови з членами групи Денні вирушає на стадіон «Вісли», де якраз тривають приготування до дербі. Кілька підлітків розтягають довжелезні банери уздовж трибун і розкладають кольорові картонки на кожне сидіння. Ввечері все це буде використано для убивчого шоу. Денні: Я хотів би дізнатися, що ви тут робите? Польща: проблема футбольних хуліганів

103

П’ятсот клубних шарфиків «Краковії» палають на огорожі трибуни стадіону «Вісли» під час дербі 2006 р. Кожен шарфик символізує собою одного переможеного фаната «Краковії» і доблесть ультрас «Вісли»24 Підліток (у масці та з накинутим капюшоном): Сьогодні маємо черговий матч, дербі, будуть прапори, транспаранти (до 100 м у довжину!). Перемога в дербі є навіть важливішою, ніж чемпіонський титул. Той, хто виграє цей матч, править у Кракові: фанати, які перемогли в дербі (фанати, не футболісти!) можуть ходити з гордо піднятою головою, фанати, які програли, просто опускають голови і їм соромно визнати, що вони вболівали за невдаху. Денні: Ти не хуліган, тоді чому ховаєш обличчя? Підліток: Бо клімат Кракова є таким, що відкривши обличчя можна наразитися на різні неприємні наслідки. Краківські фанати не є особливими у своїй ненависті до противників, але тільки вони до цих пір ведуть настільки криваву боротьбу. Уболівальникам в інших містах Польщі така ситуація не 24 Фото запозичено за посиланням: http://legionisci.com/news/32965_Dwa_ mecze_Wisly_bez_publicznosci_Najsurowsza_kara_w_tym_sezonie.html

104

На шляху до Євро-2012

подобається. Вони уклали пакт про цілковите невикористання зброї. Замість того організовують зустрічі (тобто бійки) в лісах і відлюдних місцях. Рівні сили, присутні лікарі. Єжи Дудала, автор книжки «Фанати — хулігани» (Jerzy Dudala, autor książki «Fans — Hooligans»): Ще можна зрозуміти осіб, які влаштовують бійки у певних безлюдних місцях, де тільки вони зацікавлені у сутичці. Все це в межах якихось ясно окреслених правил, без використання зброї. Якщо мусять бути битви гладіаторів, то нехай вони відбуваються десь подалі від стадіону. Найбільше непокоїть інше хуліганство, там, де немає жодних правил, де широко застосовують зброю, де є жертви. Хоч ультрас не мають нічого спільного з насиллям, у них часто виникають проблеми з поліцією (див. примітку 1на сторінці 86). Єжи Дудала, автор книжки «Фанати — хулігани» (Jerzy Dudala, autor książki «Fans — Hooligans»): У Польщі, на жаль, часто усіх вболівальників трактують однаково: хуліганів плутають з ультрас, і клуби чи інші служби борються з саме з останніми (ультра). Це несправедливо та викликає відповідну реакцію. Існує й інша проблема. За словами Анджея Матеюка (Andrzej Matejuk), шефа польської поліції, в державі досі є футбольні клуби, які співпрацюють з хуліганами. Така ситуація склалася в Познані, Кракові та деяких інших містах. «Ці клуби вже отримали певні сигнали і зараз все залежить від їхньої відповідальності. Ми постійно говоримо, що безпека залежить від нас усіх, у тому числі й від самих футбольних структур», — говорить пан Анджей. «Більшість клубів уже розірвала будь-які контакти з групами хуліганів. З бандитами треба боротися рішуче і згідно з правом, а не шляхом порозуміння».25

25 http://tvp.info/informacje/polska/specgrupa-wytropi-kiboli/4226361

Польща: проблема футбольних хуліганів

105

Футбольні федерації кількох європейських країн, збірні яких будуть базуватися в Кракові або його околицях (серед них, зокрема, Нідерланди, Англія та Португалія), висловили впевненість, що польська поліція зможе гарантувати безпеку як самим футболістам, так і сотням закордонних фанатів, котрі неодмінно завітають на тренування рідних команд. Попри такі оптимістичні настрої чимало скептиків звертають увагу на те, що в Польщі охочі ще й досі можуть знайти цілі магазини з т. зв. «фанатською» продукцією, а в Інтернеті існує чимало «хуліганських» сайтів, на сторінках яких викладено приголомшливі відео та світлини насилля. Жодних перешкод перегляду та розповсюдженню цієї інформації не існує.26 Видається, що футбольні банди Кракова та інших міст так легко не піддадуться. Безжалісна битва і зараз продовжує точитися на вулицях, де виростають нові покоління хуліганів.

* * * Найближчого літа очі футбольних вболівальників з усього світу будуть прикуті до стадіонів у Варшаві, Гданську, Познані та Вроцлаві, де пройде частина матчів Євро-2012. Чи буде забезпечено порядок і спокій на польських спортивних аренах? Питання лишається відкритим.

26 Найбільш яскраві приклади: http://chuliganskiezycie.blog.onet.pl, http://www. chuliganspolska.bnx.pl/news.php

106

На шляху до Євро-2012

Культура міст

Ольга Лось Інститут міждисциплінарних досліджень «Artes Liberales», Варшавський університет

Кухня як фактор національної ідентичності 16 лютого у Польщі святкували Тлустий Чвартек — католицьку масляну. У перервах між пригощанням традиційними ласощами — пончиками з трояндовим варенням — знайшовся час і для розмови про польську кухню як національне надбання.

Танцюй, співай, готуй! Упродовж останніх років великий інтерес до професійної кухні з’явився переважно завдяки телевізійним реаліті-шоу. Уміти вправлятися з каструлями і сковорідками стало так само модно, як танцювати, співати і просто шукати в собі таланти. До кола зацікавлених долучилася й історія. На щастя, кулінарія пропонує велику кількість цікавого матеріалу для досліджень. Тим паче, тема цікава й актуальна для широкого загалу, судячи з того, скільки людей за тиждень до початку Великого посту прийшло до Варшавського Дому зустрічей з історією. Саме там польську кухню в історичному аспекті обговорювали кулінарний критик Мачей Новак, відомий кухар Роберт Сова, рестораторка Аґнєшка Кренгліцька і професор історії Ярослав Думановський.

Кухня як фактор національної ідентичності

107

Поглинати на льоту Смаковита розмова почалася з окреслення причин пожвавлення інтересу до приготування їжі. На думку Ярослава Думановського, це зумовлено тим, що насправді кулінарія зникає з наших помешкань і ритуал споживання їжі зводиться нанівець. Ми не маємо часу купувати продукти, ми не захоплюємося приготуванням їжі, а голод втамовуємо на ходу. Висновок, на жаль, очевидний. У Варшаві, як і в інших великих містах, люди часто поспіхом їдять нашвидкоруч приготовану їжу. Звична картина тут — поглинання супу в автобусі, салату — на зупинці, а бутерброда — на льоту. З таким підходом смак втрачає значущість. Його просто ніколи відчувати. Часу ж на роздуми про те, звідки прийшли до нас різні смаки, якою мірою вони є «національними», взагалі не передбачено. Тим часом історія національної кухні — невід’ємна частина історії нації, її ідентифікаційна складова, унікальне надбання культури.

Від сарматів до азіатів Не обійтися нам без історії, щоб пригадати, якими є справжні польські національні смаки. Власне старопольська кулінарна традиція фактично існувала до XVIII ст. Тогочасні смаки, за висновками істориків, були такими особливими, що сучасному полякові вони здалися б екзотичними. Старопольська кухня була типовою кухнею європейського Середньовіччя — дуже гострою, доволі кислою і одночасно… солодкою на смак. Її також називають «сарматською», а головні засади окреслюють, власне, трьома словами «м’ясо, жир і багато». Запивали їжу пивом, вином, наливками і медами, на рецептах виготовлення яких польська шляхта зналася дуже добре. У другій половині XVIII століття придворним кухарем короля Станіслава Августа Понятовського став француз Поль Тремо, завдяки якому сарматську нестримність у поглинанні жирних, важких страв почала витісняти легка низькокалорійна

108

Культура міст

французька їжа. Смаки «пом’якшились», у них поменшало гострих східних приправ, з’явилися паштети, легкі соуси, солодкі булочки і желе. Учень Поля Тремо, Ян Шитлер, був автором перших ґрунтовних кулінарних книг у Польщі. Спрямованості польської кухні «на захід» також сприяли династичні шлюби з італійськими та французькими королівнами, які разом з численими слугами привозили і кухарів. Італійська кухня також посприяла розвитку кондитерського ремесла — в 1779 році у Варшаві відкрито першу цукерню. У XIX столітті наступ на ситні польські смаки тривав. На польській кухні з’явилися помідори, кабачки, шпинат. Французькі страви, раніше доступні лише шляхті, поширилися й серед нижчих соціальних верств. Знакова постать польської кухні XIX століття — Люцина Чверчакевічова. Емансипована, активна, вона пропагувала новітні для свого часу підходи не лише до харчування, а й до здоров’я та гігієни. Її книжка «365 обідів за п’ять злотих» була однією з найпопулярніших. Цікавинкою цього кулінарного порадника, як і більшості тогочасних порадників загалом, є відсутність рекомендацій щодо співвідношень інгредієнтів. Такі рецепти дають кухарю велику свободу, але водночас не гарантують позитивного результату. Прогресивне XX століття виявилося ще більшим випробуванням для польського смаку. До давніх законодавців моди в харчуванні, Італії та Франції, додалися потужні азійські кухні — японська, китайська, тайська. В результаті, сучасний смак своєї кухні поляки описують, як солоний, кислий, помірно гострий і пряний, а ще — трав’яний. Однак, щоб познайомитися з автентичними кулінарними традиціями наживо, скажімо, у Варшаві, доведеться докласти зусиль. Розраховуючи на гостей з усього світу, столичні ресторани намагаються балансувати між національним та інтернаціональним меню. І дуже часто, особливо в закладах харчування нижчої і середньої цінової категорії, польська «ідентичність» поступається універсальним сендвічам і салатам. За спостереженням Роберта Сови, у ресторанах Варшави вже не знайдеш традиційних для польської кухні страв Кухня як фактор національної ідентичності

109

з ягнятини, гуски, а пєрнік, відомий польський імбирний пряник, який колись готували в десятках варіацій, зараз має переважно одну — шоколадну. Про давні рецепти ще пам’ятають пекарі та м’ясники — майже в кожній пекарні є хліб «Старопольський», а в розмаїтті шинок і ковбас покупець обов’язково знайде вид, знаний з давнини. У цьому полякам ще вдається зберігати відому і за межами країни національну неповторність.

Наука в кухні Загалом ситуація з національною кухнею в Польщі не унікальна. Як і в інших країнах, моду на продукти і страви диктують тут телевізійні шоу й відомі кухарі. Однак, у польському суспільстві, яке прагне до споживчого космополітизму, доволі багато тих, хто воліє не забувати, ким є. Відновлення забутих традицій і збереження національної кухні стає предметом зацікавлень дедалі більшої кількості людей. Під керівництвом професора Ярослава Думановського в Торуні функціонує Центр досліджень історії і культури харчування (Centrum Badań nad Historią i Kulturą Wyżywienia). Центр організовує зустрічі, семінари, а також реалізує проект Monumenta Poloniae Culinaria, метою якого є пошук і публікація найстаріших польських кулінарних книг і збірок кулінарних рецептів. Першою в рамках проекту в 2009 році вийшла найдавніша польська друкована кулінарна книга «Compendium ferculorum albo zebranie potraw» Станіслава Чернецкого. Саме він 1682 року описав, яким є власне польський смак і як його творити. Не менш цікава з виданих пам’яток — «Бездоганний кухар» (1783 р.) Войцеха Веландки. Привертає увагу в цій серії і книжка сучасних авторів «Татарське зілля в цукрі, або Старопольські солодощі» (Варшава, 2010 р.). У ній поважно і на жарт подано історичні факти, пов’язані з розвитком кулінарії, а також справді екзотичні для сучасної людини рецепти давніх солодощів. До порятунку національної кухні долучився й Музей історії Польщі. Його зусиллями створено портал, присвячений

110

Культура міст

кулінарній культурі давньої Речі Посполитої під назвою «Кліо в кухні» (www.kliowkuchni.muzhp.pl). На порталі можна знайти книги та рецепти, а також дізнатися про заходи, пов’язані з історією кухні, серед яких — лекції, виставки, фестивалі, а також наукові конференції, приміром, «Кулінарна історія Кракова» та «Історія харчування від Античності до XIX ст.», які відбулися наприкінці минулого року. Коли ж ідеться про використання давніх рецептів на практиці, постає немало перешкод, стверджує рестораторка Аґнєшка Кренгліцька. Окрім зникнення багатьох видів тварин і рослин, які колись використовували для приготування різних страв, великою проблемою сьогодні постає пошук якісних натуральних продуктів. Шукати їх передовсім треба у себе вдома. Адже національний смак формується перш за все з того, що родить рідна земля, і саме він — один із засобів самоідентифікації і самозбереження у багатокультурному просторі.

P. S. Намагаючись окреслити для себе ситуацію з українською національною кухнею, я згадала приїзд до Москви відомої американської акторки Сари-Джесики Паркер. На прес-конференції її запитали, які традиційні російські страви вона куштувала. Як думаєте, що вона назвала першим? Правильно. Борщ. Автентичний «російський» борщ. Саме ця страва міцно закріпилася в «європейських» меню кращих шеф-кухарів московських ресторанів. Що ж, можливо, наша країна спробує альтернативний варіант сприйняття себе як європейської — через кухню.

Кухня як фактор національної ідентичності

111

Культура міст

Оля Гнидюк Магістрантка «Social Anthropology», University of Cambridge

Discovering Poland — Відкриваючи Польщу: подорож до Польщі не виходячи з дому Гортаючи електронні сторінки The Guardian, у розділі про подорожі неодноразово натрапляєш на статті, поради чи «подорожні замітки» про Польщу. Дізнатись можна про все: де зупинитись і побувати, що подивитися і попоїсти, як розважитись. У Кракові під час Євро-2012 базуватиметься англійська футбольна збірна, а відтак саме про це місто можна знайти не одну статтю на тему де і як у Кракові найкраще провести час. Часто поряд з таким матеріалом розміщено лінки з фотографіями на рецепти польської кухні, що добре знайома британцям за численними польськими ресторанами. Також такі статті-подорожі містять не лише туристичну інформацію з путівників Європою, але й розповіді про особистий досвід відвідування країни або ж оповіді самих поляків. Офіційна інформація фокусує консумента переважно на великих історичних містах, з добре розвиненою інфраструктурою і на всьому тому, що традиційно «хоче» побачити турист і де він може себе комфортно відчути. Персональні ж розповіді мандрівників «відкривають» нетуристичні закутки країни, місця традиційно невідвідувані іноземцями. Такою, зокрема, є стаття про подорож на байдарках в регіоні

112

Культура міст

Мазурських озер, у якій авторка наголошує на «нетрадиційності» такого туристичного досвіду в Польщі і розпочинає розповідь з опису відвертого здивування працівниці туристичного агентства, коли та почула, куди саме вона збирається поїхати зі своїми іноземними друзями. Такі різні погляди на подорожування Польщею дозволяють показати одночасно і принади, її європейськість, і зацікавити незвичними місцями, місцевими особливостями. Персональні історії додають впевненості у позитивному й безпечному досвіді перебування в країні з «неофіційної» точки зору, що викликає більше довіри. Польщу часто пов’язують з негативними образами війни, Голокосту і комунізму, у контексті подорожніх записок ці образи часто використовують як цікавинки. Ці місця пропонують відвідати як місця пам’яті важливих подій минулого, хоча така подорож вже не вважається розважальною і представляє країну радше в темних тонах. Зрештою, поза контекстом подорожування, саме такий історичний спадок продовжує бути однією з основних асоціацій про країну. Втім, багато статей, і особливо фотографій як важливих додатків до тексту, намагаються позбавити Польщу негативного образу і довести «нормальність» цієї європейської країни. За висловом одного з журналістів, Польща «досі випадає з поняття “Захід”, але вже подає надії на краще». Фотографії є кольорові, яскраві, у фокус міських картинок найчастіше потрапляють старовинні будинки, площі, пам’ятники, водночас природа — квітуча і чиста. У розріз або ж поряд з творенням позитивного «нормального» європейського образу Польщі йдуть окремі матеріали з розділу «Нова Європа». Проект «Нова Європа» презентує читачеві чотири країни — Німеччину, Францію, Польщу й Іспанію. Автори проекту вважають своїм завданням дати можливість англійським читачам краще пізнати своїх сусідів, зобразити і отілеснити Європу на мапі світу, показати, чим же вона є: «Якщо Європі важко на даний момент розказати її власну історію, це не означає, що вона її не має». «У рамках нашої Нової Європейської серії фотограф The Guardian Дейвід Лівен (David Levene) Discovering Poland — Відкриваючи Польщу

113

подорожує до польської столиці». Так розпочинається стаття з розділу «Нова Європа» The Guardian, де можна передивитися кількадесят фотографій з Варшави. На контрасті з усіма іншими матеріалами про враження від подорожей або ж заохочування до подорожей, цю статтю добре вирізняють кілька важливих акцентів. Якщо більшість попередніх матеріалів творять образ європейської, світлої, кольорової країни, в якій є свої цікавинки, то репортаж у фотографіях чітко окреслює радянське минуле країни та її мешканців. Усі фотографії зображають соціалістичне минуле, що проступає у будівлях, вулицях, пам’ятниках, старих магазинах і закладах харчування, а також людях — бідних, серйозних, заклопотаних. Такою Варшава постає як протиставлення тому, що інші журналісти називають «нормальна» європейська країна. Не тільки у фотографіях, але й у деяких репортажах цієї рубрики не забувають наголосити на радянському спадкові Польщі. Так, наприклад, матеріал про життя польської родини з-під Кракова також починається на тлі порівнянь з соціалістичним минулим і зауваженням про його присутності у сучасному житті сім’ї. Загалом, читаючи таку кількість матеріалу, присвяченого подорожам до Польщі, можна відчути, ніби вже побував у незнайомій до того країні, походив вулицями її міст, посидів у її ресторанах і кав’ярнях. Такий ефект присутності формується не тільки тому, що кількість інформації величезна, але й завдяки проведеним порівнянням з реаліями, знайомими читачеві. Так, наприклад, пишучи про холодні пляжі Балтійського моря, автор однієї з заміток порівнює їх з британським холодом, який читачеві The Guardian близький, знайомий і легко відчутний. Відтак, ілюзію перебування створено не лише за допомогою уяви й творення образів, але й доповнено рівнем відчуттів. Однак, «побувавши» у такий спосіб у далекій Східноєвропейській країні, можна уявити собі дві Польщі, одна з яких — яскрава, історична, знайома за виглядами вулиць, будівель і природи, подекуди очікувана і бажана для проведення відпустки. Друга ж є її протилежністю, подекуди не менш цікавою для відвідування, але

114

Культура міст

вже не такою позитивною, радше нагадуванням неспокійного і страшного минулого Європи, і тому не дуже «європейською». А отже, яким складатиметься образ Польщі у британців, залежатиме від того, куди саме «поїде» читач, переглядаючи матеріали в інтернеті, адже багато-хто «побуває» там лише в такий спосіб.

Discovering Poland — Відкриваючи Польщу

115

Рекомендуємо видання

Ми не є українофілами Польська політична думка про Україну і українців Антологія текстів. Переклад з польської С. Гіріка. Видавничий дім «КиєвоМогилянська академія», 2012. Обкладинка м’яка, 440 ст. Ціна: 50 ₴ В антології зібрано тексти польських політичних мислителів 90-х років XIX — 80-х років XX століття, предметом яких є українсько-польські стосунки, проблеми співжиття українців і поляків на землях етнічного прикордоння, питання незалежності України та можливі сценарії розвитку відносин між Україною та Польщею як самостійними державами. Книга дає читачеві можливість сформувати уявлення про еволюцію поглядів польських інтелектуалів на Україну та українців протягом одного з найдраматичніших періодів історії двох народів. Для науковців, журналістів, політиків та всіх, хто цікавиться історією українсько-польських відносин.

Над випуском працювали Олена Бетлій — головний редактор Анна Крикун — заступник головного редактора Ірина Ковальчук, Олена Коваленко — літературні редактори Микола Ковальчук — метранпаж В роботі над виданням використано цифрові шрифти родини Public Type www.paratype.com/public Логотип видання створено на основі цифрового шрифту Андрія Шевченка Oksana Text Swash Cyrillic

www.andrij.com На обкладинці — малюнок, автора якого знайти не вдалося через значне поширення малюнка в блогосфері. Сподіваємося, некомерційне використання цієї роботи в нашому виданні нікого не образить. Будемо раді нагоді подякувати автору особисто.

Зв’язок Центр польських та європейських студій НаУКМА Київ, вулиця Волоська, 10 (підвальне приміщення шостого корпусу) www.cpes.com.ua olena.betlii [at] gmail.com

Про Центр польських та європейських студій НаУКМА Центр польських та європейських студій Національного університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА) засновано 2007 року (рішенням Вченої ради Академії від 21 червня 2007). Фактично постійну діяльність Центру було розпочато церемонією відкриття та презентацією могилянській громаді основних напрямів діяльності 25 вересня 2007 року.

24 березня за участю прем’єр-міністра Республіки Польща Дональда Туска Центр польських та європейських студій НаУКМА відсвяткував входини до свого постійного місця мешкання, відремонтованого коштом Посольства Республіки Польща в Україні (підвал 6 корпусу Академії, звідси походить і друга назва Центру — Underground). Мета діяльності Центру: • стимулювання і організація наукових досліджень в галузі польських та європейських студій; • створення потужного українського наукового центру, котрий у процесі реалізації своїх дослідницьких проектів розглядав би місце України у спільному європейському культурно-історичному та соціо-політичному просторі; • сприяння міждисциплінарним дослідженням; • підвищення зацікавлення академічної громади у доробку провідних дослідників польської та європейської проблематики, передусім, шляхом покращення рівня інформування колег про основні досягнення в галузі соціальних і гуманітарних наук; • організація і проведення публічних лекцій вітчизняних і закордонних фахівців з гуманітарних і соціальних наук; • підготовка й проведення презентацій книг і періодичних видань; • сприяння молодим науковцям у їхніх власних розробках з даної тематики; • підтримка фахівців з-за кордону, зацікавлених у проведенні власних досліджень в Україні, а також долучення до координації діяльності західної україністики (організація спільних форумів та конференцій); • створення і розбудова бібліотеки з польських та європейських студій.