Європейський світ. Випуск 3 by CPES

Європейський Світ

Випуск 3 Січень 2012 Роже Шартьє Минуле в теперішньому. Історія, література, пам’ять Оля Гнидюк Простота і складність практик «щоденного опору» Андрій Любарець Битва під Крутами в українській історичній пам’яті Спостереження › Наодинці з ЄС Культура міст

Europa als Lebenswelt und Lebensraum Європа як світ і простір для життя

Зміст З дослідницької полиці Роже Шартьє «Минуле в теперішньому. Історія, література, пам’ять» (лекція у Колеж де Франс 20 жовтня 2011) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 Оля Гнидюк Простота і складність практик «щоденного опору» . . . . . . . . . . . . . . . . . 23 Андрій Любарець Битва під Крутами в українській історичній пам’яті . . . . . . . . . . . . . . . 30 Спостереження › Наодинці з ЄС Лілія Ревак З чим ми зібралися в Євросоюз, або Що Україна може запропонувати Брюсселю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 81 Єгор Стадний Євроінтеграція: питання без відповідей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 92 Ігор Басанський «Держава» переосмислюється, «кордони» залишаються . . . . . . . . . . 106 Культура міст Євгенія Сакал Ґендерна політика та Київ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111 Володимир Гушулей Прибережні історії Таллінна — Культурної столиці Європи 2011 року . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119 Ірина Ковальчук Покидькам — нове життя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 124 Іван Гаврилюк Кілька слів про Варшаву . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130

Роже Шартьє — викладач Школи вищих соціальних досліджень (EHESS), від 2006 професор Колеж де Франс, де обіймає кафедру «Письмо і культури новочасної Європи», автор книжок «Освіта у Франції від 16 до 18 ст.», «Читання і читачі у дореволюційній Франції» (1987), «Культурні витоки Французької революції» (1990), «Листування. Функціонування листів у ХІХст.» (1991), «Над прірвою. Історія між певностями й неспокоєм» (1997), «Соціолог й історик» (разом із П’єром Бурдьє, 2010). Фото з лекції з нагоди присвоєння Шартьє ступеню почесного доктора університету Лаваль (16 вересня 2011 року, автор фото — Arnaud Anciaux).

З дослідницької полиці Щоб інформувати товариство про сучасні інтелектуальні тенденції та тренди, подаємо лекції чільного сучасного французького історика, однієї з ключових фігур сучасної європейської культурної історії Роже Шартьє. Лекції прочитані у межах цьогорічного курсу проф. Шартьє в Колеж де Франс «Історія без кордонів. Минуле в теперішньому». Ми опублікуємо переклади сімох лекцій дослідника з французької та іспанської. Висловлюємо вдячність авторові за згоду опублікувати їх у нашому часописі.

Роже Шартьє:

«Минуле в теперішньому. Історія, література, пам’ять» Лекція у Колеж де Франс 20 жовтня 2011 року «Escucho a los muertos con los ojos». Слухати мертвих очима. Мені здається, що цей вірш Кеведо неймовірно проникливо вказує не лише на властиву цьому поетові повагу до славетних майстрів минулого, а й на стосунок, що постає між істориком та чоловіками/жінками минулого, чиї страждання й надії, міркування й шаленства, рішення й вимушені вчинки він хоче зрозуміти — і дати зрозуміти іншим. Адже лише найнедавніші історії завдяки методам усних опитувань можуть безпосередньо почути слова тих, чию історію вони пишуть. Інші ж — усі інші — повинні вміти слухати мертвих очима, відшуковувати сказані давним-давно слова в архівах, які зберегли їх письмовий слід. На превеликий жаль істориків, залишені на папірусі чи камені, пергаменті чи папері сліди найчастіше фіксують лише мовчання — мовчання тих, що ніколи не писали, тих, чиї слова, думки і вчинки були байдужими для руки, що водила пером. Справді, рідкістю є документи, де, попри усі спотворення, спричинені посередництвом писарів, суддів чи просто людей «Минуле в теперішньому. Історія, література, пам’ять»

освічених або писемних, історики все ж можуть почути слова самих мерців, змушених повіряти свої переконання і відрухи, нагадувати про свої вчинки, оповідати своє життя. За відсутності такого успіху історики не мають іншого вибору, окрім як стояти перед парадоксальним і страхітливим викликом: слухати німі голоси. Але як може стосунок історика до мертвих мешканців минулого обмежуватися лише читанням написаного ними або й сказаного про них, всупереч їх волі? В останні роки історики усвідомили, що вони не мають монополії на зображення минулого і що присутність минулого у теперішньому може визначатися набагато потужнішими способами відчуття причетності до історії, аніж написане з цього приводу істориками. Саме про ці інші способи стосунку до історії я хотів би говорити в сьогоднішній лекції, зосередившись, насамперед, на їх спільних рисах, не минаючи, проте, і їх відмінностей від історії істориків. Це вартує зробити, передовсім тому, що мерці не відпускають пам’ять — чи пам’яті. Для пам’ятей зустрітися з мертвими означає не слухати їх очима, а віднаходити їх без посередництва письма, у безпосередній присутності спогаду, у віднайденні анамнези чи у спорудах колективних пам’ятей. Окрім того, хоч-не-хоч, але історикам доводиться визнати, що життєздатність і сила бувальщин та вигадок здатні повертати мерців до життя. Таке деміургійне бажання повернути властиве, напевно, загалом усій художній літературі, незалежно від того, була вона створена до чи після того вододілу історії, коли це слово починає позначати те, що ми називаємо «літературою» сьогодні і що передбачає існування таких складових цього поняття, як естетична оригінальність, індивідуальність письма та інтелектуальна власність. Проте до XVIII ст., часу сакралізації літератури й апофеозу постаті Письменника (le sacre de l’écrivain), оживлення мерців у літературі має значно буквальніший сенс, коли певні літературні жанри просто-таки заволодівають минулим. Саме це можемо спостерігати на прикладі

З дослідницької полиці

натхненного речитативу епопеї, ретельності викладу найдрібніших оповідних та описових деталей в історичному романі або ж у випадку, коли актори історії оживають у грі акторів театру. Літературні твори, принаймні деякі з них, та пам’ять — індивідуальна вона чи колективна — часто передають присутність минулого сильніше, аніж те, що доносять від неї тексти істориків. Саме ці змагання і перегони я хочу спробувати проаналізувати сьогодні. Завдяки важливій книзі Поля Рікера «Історія, пам’ять, забуття»1 відмінності між пам’яттю та історією можуть, нарешті, бути окреслені достатньо чітко. І найперша з них стосується відмінності свідчення від документа. Якщо свідчення є невіддільним від свідка і передбачає, що виголошене ним визнається прийнятним, то документ відкриває натомість доступ до «подій, наділених статусом історичних, [які] ніколи не були анічиїм спогадом». Таким чином, свідченню, довіра до якого ґрунтується на довірі до свідка, протиставляється безсторонній характер документа. Визнання чи невизнання правдоподібності слова, яке свідчить про факт, заступає критична діяльність розуму, яка піддає сліди минулого перевірці на істину й хибу, на суперечливе й таке, що здатне витримати перевірку. Інша відмінність проходить по лінії протиставлення миттєвості пригадування та процесуальності конструювання історичного пояснення, незалежно від того, чи здійснювано його на підставі закономірностей і причиново-наслідкових зв’язків (невідомих для учасників процесу) чи на підставі свідомої діяльності учасників (задіяних ними експліцитних стратегій). Щоб піддати критичному сумнівові застосовуваний істориками спосіб осягнення минулого, П. Рікер вирішив звернути особливу увагу на поняття репрезентації, важливе для нього з двох причин. По-перше, тому що це поняття має подвійний обіг в історіописанні: воно позначає цілий клас особливих 1 Paul Ricœur. Mémoire, histoire, oubli. — Paris: Editions du Seuil, 2000. «Минуле в теперішньому. Історія, література, пам’ять»

об’єктів уваги історика, визначаючи водночас і режим функціонування усього висловлюваного самими істориками. Окрім того, увага до репрезентації як до об’єкта й операції, здійснюваної істориками, дозволяє повернутися до міркувань про різні можливі масштаби погляду на історію міркувань, які маркували роботу істориків, починаючи від інтелектуальної пропозиції мікроісторії2 і до різних форм повернення до всесвітньої історії, які можемо спостерігати останнім часом. Третя відмінність між історією і пам’яттю виявляється у протиставленні визнання минулого та творення його репрезентації. Безпосередній (як віриться) вірності пам’яті протиставляється в історії прагнення до правди, котра ґрунтується на використанні документів-слідів минулого, і на застосуванні певних моделей розуміння, що вибудовують інтерпретацію цих слідів. Однак, зауважує П. Рікер, у кожному зі своїх виявів (структури оповіді, риторичні фігури, образи й метафори) літературна форма опирається тому, що він називає «референційним імпульсом історичної оповіді».3 Функція «репрезентантності» («représentance») історії, визначена Полем Рікером як «здатність історичного дискурсу репрезентувати минуле»,4 постійно підважується, береться під сумнів тією відстанню, яка неодмінно вводиться поміж репрезентованим минулим та дискурсивними формами, потрібними для його репрезентації. Як же в такому випадку можливо надати вірогідності історичній репрезентації минулого? Поль Рікер пропонує дві відповіді. Перша з них, епістемологічна, полягає в необхідності чітко розмежовувати й озвучувати три «фази» акту історіописання: окреслення корпусу джерельних доказів, вибудовування істориком пояснення та 2 Jeux d’échelle. La microanalyse а l’épreuve, sous la direction de Jacques Revel. — Paris: Gallimard / Seuil, 1996. 3

Paul Ricœur. Mémoire, histoire, oubli. — Paris: Editions du Seuil, 2000.

Ibid.

З дослідницької полиці

письмове його оформлення. Друга Рікерова відповідь менше знана серед істориків. Вона повертає нас до певності в існуванні минулого, яку гарантує свідчення пам’яті. Насправді пам’ять повинна трактуватись, як «матриця історії тією мірою, якою вона стоїть на сторожі проблеми репрезентативного стосунку теперішнього до минулого».5 Відтак ідеться вже не про відстоювання пам’яті на противагу історії, як це бачимо у деяких письменників ХІХ ст. чи в представників єврейської традиції, а про те, аби показати, що свідчення пам’яті є гарантом існування минулого, яке було — і більше вже не є. Таким чином, історичний дискурс знаходить безпосереднє й очевидне засвідчення референційності свого об’єкта. Зближені у такий спосіб, пам’ять та історія лишаються, все ж, неспіввимірними. Епістемологію істинності, яка є рушієм акту історіописання, є режим віри, що визначає прагнення до вірності пам’яті, не можна звести до жодної спільної основи, тож жодному з цих дискурсів не може бути надано першість чи вищість коштом іншого. Звісно, зв’язки, що пов’язують пам’ять та історію, є дуже сильними. Історичне знання може посприяти розсіюванню ілюзій чи незнання, які віддавна заводять на манівці колективні пам’яті спільнот. І навпаки, церемонії вшанування пам’яті й інституціоналізація пропам’ятних місць часто стоять біля витоків оригінальних історичних досліджень. І все ж пам’ять та історія — речі, ототожнювати які неможливо. Пам’ять покликана до життя екзистенційними потребами спільноти, для якої присутність минулого у теперішньому є стрижневим складником конструювання її колективного буття. Історія ж вписана в царину загальновизнаного знання, царину «наукового» — у розумінні Мішеля де Серто. Для нього історія є тим дискурсом, який продукує «наукові» висловлювання, якщо визначати цим терміном «можливість встановити сукупність правил, які дозволяють «контролювати» 5

Ibid., p. 106.

«Минуле в теперішньому. Історія, література, пам’ять»

операції, призначені для продукування визначених об’єктів».6 У цій цитаті значущим є кожне слово: «продукування визначених об’єктів» відсилає нас до конструювання об’єкта історії самим істориком, адже минуле ніколи не є об’єктом уже наявним «там»; «операції» вказують на фахово властиві історикам практики (розчленування й обробка джерел, застосування спеціальних аналітичних технік, побудова гіпотез, процедури їх перевірки); «правила» і «контролювання» вписують історію в режим існування спільного знання, яке визначається певними критеріями доказовості, визнаними всіма членами певної інтелектуальної спільноти. Як і в Карло Ґінзбурґа (й, безперечно, значно більшою мірою, аніж вважають ті, хто охоче зарахував би Мішеля де Серто до табору скептиків), бачимо тут поєднання, а не протиставлення знання й викладу, доведення та риторики, критичної здатності розуму й оповіді. Відмінність між історією та вигадкою здається зрозумілою й гранично чіткою, якщо зважати на те, що у всіх своїх виявах (міфологічному, літературному, метафоричному) вигадка «є дискурсом, що живить собою реальність, але не претендує ані представляти її, ані покликатись на неї», тоді ж як історія, зі свого боку, прагне подати адекватне представлення реальності, яка була і більше вже не є. У цім сенсі реальність є водночас і об’єктом, і гарантом історичного дискурсу. Проте чимало міркувань розмивають цю, таку чітку, відмінність. І передусім це стосується сугестивності пропонованих літературою репрезентацій минулого. Поняття «енергії», яке грає ключову роль в аналітичній перспективі нового історизму, може допомогти зрозуміти, як деякі літературні тексти вплинули на формування колективних репрезентацій минулого значно більше, аніж написане про це істориками.7 Театр у XVI і XVII ст., роман у ХІХ, 6

Michel de Certeau. L’Écriture de l’histoire. — Paris: Gallimard, 1975, note 5. — p. 64.

Steven Greenblatt, Shakespearean Negotiations. The Circulation of Social Energy in Renaissance England, Berkeley et Los Angeles, University of California Press, 1988, pp. 1–20.

З дослідницької полиці

кіно в ХХ заволоділи минулим, змістивши в регістр літературної вигадки історичні події й історичних персонажів і перенісши на сцену чи на сторінки книги ситуації, які були реальними або які подаються як такі, що ними були. Коли твори містять у собі цю особливу силу, вони набувають здатності «створювати, формувати й організовувати колективний фізичний і мисленнєвий досвід».8 А зустріч з минулим є одним із таких досвідів. Візьмімо до прикладу «історії» («histories») або історичні п’єси В. Шекспіра. У виданні «Folio» 1623 року, яке за сім років по смерті Шекспіра вперше зводить разом усі 36 його п’єс, частина, названа «histories», розташовується поміж «comedies» і «tragedies» та об’єднує десять творів, які, дотримуючись хронологічної послідовності царствувань, розгортають історію Англії від короля Джона до Генрі VIII, — що виключає з цієї категорії інші «історії» — «історії» античних героїв, данських і шотландських принців, зараховані вже до «трагедій». Відтак, видавці 1623 року перетворюють на одну неперервну драматичну хроніку англійської монархії та англійської нації п’єси, які було написано в порядку, відмінному від історичної послідовності правлінь, і які належали до тих творів В. Шекспіра, котрі в період до 1623 р. зазнали найбільшої кількості постановок і перевидань. Відтак, правдою є те, що, як каже Гамлет («Гамлет, принц данський», дія ІІ, ява 2), актори є «хроніками стислими й короткими часу» («are the abstracts and brief chronicles of the time») і що історичні п’єси створювали для своїх глядачів і читачів репрезентації історії, живіші і потужніші за записану в хроніках історію, яку використовували драматурги в побудові інтриги своїх п’єс. Проте історія, показана на сценах театрів, є перекроєною історією, історією, що зазнала цензури, про що свідчить відсутність великої частини сцени зречення, чи то пак скинення з престолу Річарда ІІ у трьох перших виданнях п’єси, окрім того, це також історія з багатьма анахронізмами. Так, скажімо, 8

Ibid., p. 6.

«Минуле в теперішньому. Історія, література, пам’ять»

у другій дії «Генріха VI» у показі повстання Джека Кейда й ремісників Кента В. Шекспір суттєво перетлумачує подію, вкладаючи в уста повстанців 1450 року очікування близького кінця світу й заклики до всезагальної рівності та приписуючи їм радикальні руйнівні дії щодо всіх форм писемної культури, її представників і носіїв, — риси, які у менш гострому їх вияві хроністи приписували повстанню Тайлера і Строу 1381 року. Наслідком цього є двоїста або ж суперечлива репрезентація повстання 1450 року, — репрезентація, яка узагальнює словник і жести народних рухів і водночас подає карнавальне, гротескне й жорстоке бачення неможливої золотої доби — світу навспак, без письма, без грошей, без відмінностей.9 Відтак, історія «історій» («histories») ґрунтується на спотворенні донесених хроністами історичних реалій і пропонує глядачам неоднозначне бачення минулого, пронизане відчуттями незрозумілості, непевності, суперечності. Але саме це бачення має здатність визначати їх ставлення до минулих епох. Друге міркування, яке змушує чіткість розмежування поміж історією та вигадкою захитатися, полягає у тому, що література може заволодіти не лише минулим, а й документами та прийомами, покликаними засвідчувати статус знання, властивий історичній науці. Серед засобів, якими, засвоївши притаманні їй стратегії доведення, вигадка може підважувати спрямованість чи претензії історії на істину, важливе місце належить «ефектам реальності» (effet de réel), які Ролан Барт визначав, як один із найважливіших засобів творення «референційної ілюзії» (illusion référentielle).10 У класичній естетиці спільність поміж історичним викладом й вигаданими історіями забезпечувала категорія правдоподібності. Якщо йти за «Словником» А. Фюретьєра (Furetière) 1690 року, то історія — це 9

Roger Chartier. Jack Cade, the Skin of a Dead Lamb, and the Hatred for Writing , Shakespeare Studies, Volume XXXIV, 2006. — pp. 77–89.

10 Roland Barthes. L’effet de réel (1968) в Roland Barthes. Le Bruissement de la langue. Essais critiques IV. — Paris: Editions du Seuil, 1984. — pp. 153–174.

З дослідницької полиці

«опис, розповідь про речі чи події так, як вони відбулись або як могли відбутись». Термін «історія» позначає, отже, не лише «послідовну та злагоджену оповідь про багато пам’ятних подій, які відбулися з однією чи з багатьма націями за одне чи багато століть», а також і «фантастичні, але правдоподібні оповідання, які видає за реальні автор». Отже, лінія поділу проходить тут не між історією і байкою, а між правдоподібними незалежно від їх реальності викладами й такими, що ними не є. Зрозуміла у такий спосіб історія виявлялась радикально відмежованою від вимог критичності, притаманних радше ерудиції антикварів, та відірваною від покликань на реальність як гаранта її викладу. Полишивши терени правдоподібністі, вигадка прагне ще більше наголосити на своєму зв’язку з дійсністю, примножуючи конкретні знаки, покликані надати їй ваги реальності та створити референційну ілюзію. Щоб протиставити історії цей літературний ефект, властивий будь-якій реалістичній естетиці, Р. Барт пише, що для історії «давно-буття (avoir-été) речей є достатньою підставою для висловлювання». Чи це і справді так? Адже це «давно-буття», ця «конкретна реальність», що виступають гарантами історичної правди, насправді повинні спочатку бути впроваджені в дискурс, щоб легітимізувати його потім як справжнє знання. У цьому-бо й полягає роль цитат, покликань, джерел, що викликають присутність минулого у письмі історика, засвідчуючи цим його авторитет. На думку Мішеля де Серто, на відміну від інших способів викладу, історіописання є подвоєним, багатошаровим, розколотим: «історіографічним позиціонує себе дискурс, який „містить у собі“ свого іншого: хроніки, архіви, джерела, — тобто такий, що будує текст за принципом листкового тіста, неперервна фактура якого спирається на розсіяні його частини, отримуючи відтак змогу висловити те, що ці останні означають, не усвідомлюючи цього. За допомогою «цитат», покликань, приміток і всього апарату постійних відсилань до першоджерела історіографічний дискурс утверджує себе як знання (про) іншого (savoir de «Минуле в теперішньому. Історія, література, пам’ять»

l’autre)».11 Історія як подвоєне письмо має відтак потрійне завдання: викликати у мовленні у теперішньому появу минулого, яке більше уже не є, демонструвати компетентність історика, майстра джерел, і у такий спосіб завойовувати довіру читача. Звідси привласнення певними художніми текстами властивих історії прийомів доведення з метою досягти, цього разу вже не «ефектів реальності», а більше того — ілюзії історичного письма. Поряд з вигаданими біографіями Марселя Швоба (Marcel Schwob) чи апокрифічними текстами Х. Л. Борхеса у додатку «Тощо» («Etcétera») до «Всесвітньої історії безчестя» («Historia universal de la infamia») чи у розділі «Музей» («Museo») «Творця» («El Hacedor») тут треба розташувати також і «Хусеп Торрес Кампаланс» («Jusep Torres Campalans»), виданий Максом Аубом у Мехіко (Max Aub) 1958 року.12 Ця книжка задіює весь арсенал застосовуваних істориками новітніх прийомів доказовості для написання біографії вигаданого автором маляра: світлини батьків митця, а також його самого у товаристві друга П. Пікассо, репродукції творів (експонованих, до речі, у Нью-Йорку з нагоди презентації англійського перекладу книжки), витяги з французької преси перед 1914 р., у яких згадувано митця, транскрипти інтерв’ю, даних М. Аубові у СанКрістобаль де лас Касас (San Cristobal de las Casas) 1955 року чи інтерв’ю кільком іншим його сучасникам, «Зелений зошит», що його вів художник у 1906–1914 рр. На момент написання і публікації тексту його мішенню були основні жанри й поняття тогочасної мистецької критики: пояснення твору на підставі біографії митця, суперечливі і все ж взаємопов’язані поняття «впливу» та «предтечі», способи атрибуції, відкодування прихованих намірів автора у творах тощо. Сьогодні його може бути прочитано інакше. Застосовуючи «свідчення реальності», властиві як історичному 11 Michel de Certeau. L’Ecriture de l’histoire, op. cit. — p. 111. 12 Max Aub. Jusep Torres Campalans, [1958], réedition. — Barcelone: Ediciones Destino, 1999.

З дослідницької полиці

знанню, так і літературній вигадці, цей текст вказує на риси спільності, які їх пов’язують. Однак примножуючи іронійні перестороги (зокрема, численні покликання на «Дон Кіхота», святкування 350-річчя від дня видання якого слугує приводом для зустрічі маляра зі своїм біографом у Чіапас 1955 року, або ж епіграф: «Як може існувати правда без брехні?» («¿Cymo puede haber verdad sin mentira?»)), він нагадує читачам про розрив, що розмежовує дискурс знання і бувальщину, реальність, що мала місце насправді, та вигадані відповідники-референти мови. У цьому він у пародійнім, щоправда, ключі віддзеркалює історію історичних фальсифікацій, повсякчас можливих, щодалі витонченіших, але таки здатних бути викритими за допомогою критичної роботи розуму. Існує також ще одна, остання, підстава для спокусливої, але небезпечної близькості поміж історією як способом пізнання та вигадкою літературного чи міфологічного штибу. У сучасному світі потреба утвердження чи виправдання створених або відтворених ідентичностей (не конче національних) часто стає спонукою до переписування минулого, що викривляє, обходить стороною або ж замовчує здобутки контрольованого професійною спільнотою історичного знання.13 Ці відхилення, рушіями яких часто є самі по собі дуже законні вимоги визнання, змушують нас до епістемологічних міркувань про критерії визнання чинності «історіографічної операції» на різних її етапах. Адже критична здатність історії не обмежується опротестуванням фальсифікацій та обманів. Вона може і мусить піддавати інтерпретативні конструкти об’єктивним критеріям визнання чи заперечення легітимності. Ця функція, приписувана історії, невідворотно змушує нас поставити питання про критерії такого судження. Чи мають вони стосуватися, передусім, внутрішньої узгодженості, несуперечливості доведення? Його співвідносності з досягненими 13 Eric Hobsbawn. L’historien entre la quête d’universalité et la quête d’identité, Diogène, 168, octobre-décembre 1994. — pp. 52–86. «Минуле в теперішньому. Історія, література, пам’ять»

у дослідженні результатами? Класичних правил здійснення історичної критики? А, з іншого боку, чи законним є стверджувати множинність режимів доказовості в історії, якої вимагає різноманіття її об’єктів і методів? Чи, навпаки, потрібно прагнути виробити одну теорію об’єктивності, яка встановлювала б загальні критерії розмежування прийнятних і неприйнятних тлумачень історії? Ці питання мають основоположне значення. У добу, коли нашому ставленню до минулого загрожує спокусливість уявлених і уявних історій, роздуми про умови, які уможливлюють історичний дискурс як адекватне представлення і пояснення дійсності, котра мала місце в реальності, є засадничими і нагальними. Беручи за основу розмежування критичного знання і спонтанного визнання, такі роздуми долучаються до довгого процесу вивільнення історії як у її стосунку до пам’яті, так і до — хай би й правдоподібної — бувальщини. Підсумовуючи, я хотів би запропонувати ще два міркування стосовно перегляду категорій простору й часу, роздуми про які є сьогодні наскрізними в питаннях, ставлених щодо історії. У 2000 році однією з чільних тем Міжнародного конгресу історичних наук в Осло була «всесвітня історія».14 Така пропозиція ґрунтувалась на низці відмов: відмові від держави-нації, що ретроспективно окреслює межі соціальної й культурної цілісності, присутність якої вбачають задовго до її політичного постання, відмові від накидуваних в історичній монографії традиційних поділів на дослідження особливостей певної провінції, регіону, міста тощо і, зрештою, відмові від мікроісторичного підходу, підозрюваного у применшенні важливості далекої перспективи. Зважаючи на ці способи історіописання, як звести історію, осмислену у всесвітньому масштабі? Чи має вона бути 14 Proceedings / Actes, 19th International Congress of Historical Sciences / XIXe Congrès International des Sciences Historiques, Oslo, 2000, «Perspectives on Global History: Concepts and Methodology / Mondialisation de l’histoire: concepts et méthodologie», pp. 3–52.

З дослідницької полиці

новітньою формою порівняльності, запропонованої 1928 року Марком Блохом у тепер уже класичному його виступі, виголошеному з нагоди VI Міжнародного конгресу історичних наук, що також відбувся в Осло?15 Чи варто розуміти її як окреслення різних просторів у броделівськім сенсі цього слова, — просторів, які віднаходять свою історичну єдність у мережах зв’язків та обмінів, що їх формують, незалежно від державних суверенітетів країн? Або ж варто вважати цю історію, передовсім, історією контактів, зустрічей і завоювань, пристосування до чужих культур та їх змішування-метисації? Яким би не було її визначення, ця історія адресує історіописним практикам сучасності страхітливе у своїй радикальності питання: як узгодити переплітання просторів і культур з вимогами, що домінують у царині історичного знання принаймні від XIX ст. і передбачають доскіпливе опрацювання першоджерел, володіння мовами, якими їх було написано, і глибоке знання контексту, в якому відбувався той чи інший історичний феномен? Чимало блискучих прикладів показують, що цей виклик все ж може бути подолано, однак той факт, що найпалкіші апологи всесвітньої історії часто видається можливим поєднувати з опрацюванням текстів, виданих лише однією мовою — англійською,– не може не хвилювати. У цій перспективі найпершим і вельми значущим питанням є питання вибору рамок дослідження, які змогли б якомога краще унаочнити «взаємопов’язані історії» (connected histories),16 історії, що спричинили зустріч населень, культур, економік і влад. Вибір дослідника може надати тут перевагу суверенітетові держави, що простягається на розкидані по багатьох континентах території і всередині якої відбуваються 15 Marc Bloch. Pour une histoire comparée des sociétés européennes, Revue de Synthèse historique, XLVI, 1928. — pp. 15–50. 16 Sanjay Subrahmanyam. Connected Histories : Notes Towards a Reconfiguration of Early Modern Eurasia в Beyond Binary Histories. Re-imagining Eurasia to c. 1830, V. Lieberman (ed.), The University of Michigan Press, 1977. — pp. 289–315. «Минуле в теперішньому. Історія, література, пам’ять»

пересування людей та обіг продуктів, передача інформації, накидання гегемонних категорій і обмін знаннями, колонізація чи гібридизація уявлень. У цьому випадку ланцюги взаємозалежностей, які на величезній відстані пов’язують індивідів і спільноти, розташовуються у фрагментованому й перервному просторі, керованому, однак, однією політичною владою.17 Іншим можливим підходом є виокремлення способів передачі і трансформації однакових референцій, міфів, передбачень у найрізноманітніших і найвіддаленіших культурних контекстах.18 Така альтернатива відсилає до глибшої опозиції між морфологічним підходом, який передбачає докладний опис спільностей, що існують між різними (естетичними, ритуально-жестовими, ідеологічними) формами поза будь-якими засвідченими культурними контактами між ними, та підходом історичним, який відстежує натомість способи їх обігу, запозичення й перетворення. Так, узявши за приклад використання скульптурдвійників у численних поховальних ритуалах (у Спарті, в інків, в Африці, у французькій та англійській монархіях), Карло Ґінзбурґ дуже чітко показав складність, вважай-таки, неможливість, узгодити ці два способи розуміння дійсності.19 Перший із них допомагає визначити універсальні інваріанти, але містить натомість ризик деконтекстуалізації конкретного елемента як стосовно символічної системи, яка надає йому значення, так і стосовно своєрідності тих чи інших способів його застосування, які творять властиві саме йому сенси. Другий же із зазначених підходів ретельно простежує завжди чітко 17 Serge Gruzinski. Les mondes mêlés de la Monarchie catholique et autres ‘connected histories’, Annales. Histoire, Sciences Sociales, 2001. — pp. 85–117. 18 Sanjay Subrahmanyam. Du Tage au Gange au XVIe siècle : une conjoncture millénariste а l’échelle eurasiatique, Annales. Histoire, Sciences Sociales, 2001. — pp. 51–84. 19 Carlo Ginzburg. Représentation: le mot, l’idée, la chose, Annales. Histoire, Sciences Sociales, 1991. — pp. 1219–1234.

З дослідницької полиці

контекстуалізовані процеси передачі й засвоєння форм, але натомість ризикує знівелювати можливість визначити універсальну антропологічну підбудову, яка складає основу, як сказав би П. Рікер, «буття-людиною» й уможливлює взаємовизнання, всупереч усім відмінностям і прірвам поміж людьми. Розмикання просторів, яке стало можливим у XV–XVI ст. завдяки відкриттям, обмінам і завоюванням, уперше дозволило зіткнення знання, властивого різним культурам, і можливість розгорнених до всепланетного масштабу порівнянь — здійснюваних не лише європейцями.20 Відтак планетарна свідомість сучасників визначає у певний спосіб і свідомість істориків. Тому потенційні прихильники всесвітньої історії часто звертають увагу на переходи поміж далекими одне від одного географічними, релігійними і культурними світами21 або ж відчитують у найдрібніших місцевих ситуаціях взаємозалежності, котрі, часто несвідомо для самих учасників, пов’язують їх із дуже віддаленими від них контекстами. Нерозривна єдність всезагального й місцевого змусила декого з дослідників запропонувати поняття «всемісного» (glocal як global + local), яке, якщо й не зовсім елегантно, то все ж точно окреслює процеси, у яких включені у всепланетний обіг спільні покликання-референції, накинуті схеми, тексти й майнові цінності засвоюються, щоб набути конкретного значення в певному часі та просторі. Зрозуміти це є одним із перших завдань історика. Друге з моїх прикінцевих міркувань стосується головного завдання історії, зрозумілої як вимірювання часу. Останнє слово потрібно, до речі, поставити у множину й, дотримуючись 20 Sanjay Subrahmanyam. On World Historians in the Sixteenth Century, Representations, 91, 2005. — pp. 26–57 в Serge Gruzinski, Les quatre parties du monde. Histoire d’une mondialisation, Paris, Editions La Martinière, 2004. 21 Natalie Zemon Davis dans Women on the Margins. Three Seventeenth-Century Lives, Cambridge, Mass., і Londres, Harvard University Press, 1995, і Trickster Travels : A Sixteenth Century Muslim Between Worlds, New York, Hill & Wong, 2006. «Минуле в теперішньому. Історія, література, пам’ять»

вірності доробкові Фернана Броделя, нагадати, що особливість історії серед інших гуманітарних і соціальних наук визначається саме її здатністю вирізняти й озвучувати різні часи, переплетені у кожнім окремім моменті історії. Тут нам варто повернутись до його окреслення побудови часу, на яку, на його думку, спирається вся споруда історії, і навіть більше — уся наука соціального, як визначав її Бродель: «Історія розташовується на різних майданчиках, я охоче сказав би, на трьох різних майданчиках, однак це усталена формула, яка багато що спрощує. […] На поверхні — історія подій вписується у короткий час: це мікроісторія. Напівдорозі — історія станів (histoire conjoncturelle) дотримується ширшого й повільнішого ритму. Досі її вивчали переважно на основі матеріального життя, економічних циклів і міжциклових феноменів. […] І далі за цей „речитатив“ стану (conjoncture) — історія структур, або довготермінова історія, оперує цілими сторіччями, вона перебуває на межі рухомого й нерухомого, і в силу довготривалості своїх цінностей виступає інваріантом стосовно інших історій, значно жвавіших у протіканні й у втіленні, котрі, зрештою, рухаються в орбіті її впливу». 22 Сьогодні до цієї моделі нашаровуваних й різнорідних тривалостей може бути поставлено три питання. Перш за все, чи так докорінно насправді вони між собою відмінні? Чи не варто було б вважати, як робить це Поль Рікер у «Часі й викладі» («Temps et Récit»), що «саме поняття довгого тривання походить від драматичної, у сенсі сюжетності її втілення, природи події» і що тоді всі три часи Ф. Броделя щільно переплетені між собою і відсилають, зрештою, до однієї часової матриці?23 Довгий час Середземномор’я варто тоді розуміти як велику інтригу, що розгортається за законами оповідних формул, які 22 Fernand Braudel. Histoire et sociologie, [1958] в Fernand Braudel, Les Ambitions de l’histoire. — Paris: Editions de Fallois, 1997. — pp. 179–196 (цит. p. 189–190). 23 Paul Ricœur. Temps et récit. — Paris: Editions du Seuil, Tome I, L’intrigue et le récit historique, 1983. — p. 289.

З дослідницької полиці

визначають виклад події і поєднують властиві цьому викладові побудови часовості з суб’єктивним часом особи. Відтак, час моря і час короля у письмі історика виявляються сконструйованими за законами тих самих фігур викладу. Далі, чи варто замикати «подію» у традиційнім її визначенні чогось, пов’язаного із коротким часом, зі свідомими рішеннями, з політичним, з усією цією «мікроісторією» у дещо зневажливому броделівському її сприйнятті? У присвяченому Ф. Ніцше есеєві Мішель Фуко пов’язує нищівну критику поняття першопочатку із переформулюванням концепту події. З його точки зору, груба сила (brutalité) події має бути розміщена не в тих чи інших випадках, що трапилися в ході історії, і не в рішеннях, прийнятих упродовж неї певними особами, а в тому, що постає перед істориком як найменш «подієве», а саме: зміни відносин домінування. «Подія — під цим треба розуміти не рішення, угоду, правління чи битву, а баланс силових стосунків, що перевертається, владу, якої позбавлено, словник, перейнятий і обернений проти тих, хто застосовував його раніше, домінування, що слабне, м’якне, стає власною самому собі отрутою, та інше, що стиха вже входить на сцену під маскою. Задіяні в історії сили непідвладні ані якомусь кінцевому призначенню, ані певній механіці, а лишень обставинам боротьби. Вони не проявляються як почергові форми вияву первісного наміру. Не підпорядковуються досягненню результату. Вони завжди виходять на поверхню в особливій непередбачуваності кожної окремої події».24 У цьому прочитанні Ф. Ніцше, яке відмовляється водночас і від телеології, і від детермінізму, подія лишається залежною від сили випадку, навальною, неочікуваною, але не вміщує простого шумовиння фактів. Навпаки, подія прокладає засадничі розриви й перервності. 24 Michel Foucault. Nitetzsche, la généalogie, la morale [1971] в Michel Foucault, Dits et écrits 1954-1988, sous la direction de Daniel Defert et François Ewald, Paris, Gallimard, Tome II, 1970-1975,2001. — pp. 136–156 (цит. p. 148). «Минуле в теперішньому. Історія, література, пам’ять»

Нарешті, чи можна вважати часові тривалості зовнішніми щодо людини, вважати їх мірилами світу — чи людей? У своїх «Паскалівських роздумах» («Méditations pascaliennes») П’єр Бурдьє особливо наголошує на тому, що стосунок до часу є однією з найнерівномірніше розподілених властивостей соціального: «варто було б описати різні способи позиціонувати себе у часі, співвідносячи їх з економічними й соціальними умовами їх можливості».25 Бути господарем свого часу, контролювати час інших («всемогутній той, хто не чекає, а навпаки, змушує чекати на себе інших»),26 не мати жодної влади над часом і рятуватись від цього азартними іграми, що «дозволяють вихопитись зі скасованого часу життя, позбавленого причини бути прожитим, і передусім — позбавленого можливості себе у ньому втілити»27 — усе це так само тілесно інкорпоровані способи стосунку до часу, котрі виражають силу володарів і безсилля бідноти. Таким чином, різні часовості не повинні вважатись об’єктивними, хоча й ієрархічно вилаштуваними, оболонками соціальної дійсності. Вони завжди є продуктом соціальних побудов, котрі одним гарантують владу (над теперішнім чи над майбутнім, над собою чи над іншим), тоді як інших — доводять до розпачу. Сьогодні броделівська конструкція спряжених тривалостей (довге тривання, стан, подія), безперечно, заслуговує на переосмислення. Адже осмислення різних часовостей, які роблять тепер таким, як воно є, — водночас спадком і розривом, творчістю та інерцією, — лишається особливим завданням істориків та їх першої ваги відповідальністю перед своїми сучасниками. Переклад із французької

25 Pierre Bourdieu. Méditations pascaliennes, op. cit. — p. 265. 26 Ibid., p. 302. 27 Ibid., p. 295.

З дослідницької полиці

Оля Гнидюк Магістрантка «Social Anthropology», University of Cambridge

Простота і складність практик «щоденного опору» Вивчення підкорених, підвладних груп, особливо в контексті постколоніальних і постімперських студій, є реакцією на елітарний підхід в історії і антропології, тобто підхід, згідно з яким основним предметом дослідження є елітні (або вищі) прошарки суспільства. Найкраще це проcтежується в дослідженнях колоніальних і постколоніальних суспільств. Відповідно до елітарного підходу соціальні зміни відбуваються під проводом «еліти» інтелектуальної, політичної, чи ширше, за участі і сприяння домінантної групи у суспільстві. Тому в дослідженнях такого типу науковці фокусуються переважно на ролі, ідеях і досягненнях лідерів рухів опору, їхніх здатностях «активізувати» підлеглих, нижчий клас, до дієвого протистояння. У своєму вступі до Subaltern Studies1 Ранаджіт Гуха наголошував, покликаючись на вивчення національних рухів у колоніях, що за подібних підходів «внески людей, непов’язаних з елітою» випускаються з поля 1 Subaltern Studies — термін, що об’єднує дослідження постколоніальних і постімперських суспільств і в першу чергу звичайних людей у цих суспільствах, а не елітні прошарки. В контексті цих досліджень термін «subalterns» використовується для позначення людини чи групи людей, які через свою релігійну, класову, етнічну, гендерну чи расову приналежність займають нижчі поверхи соціальної піраміди. Простота і складність практик «щоденного опору»

зору. Відтак метою Subaltern Studies було створити альтернативні до елітарних аналітичні теорії, довести, що підлеглі прошарки суспільства мають власну «автономну» політичну свідомість і здатні до якісних змін. Як й «історія знизу», Subaltern Studies наголошують на важливості вивчення дій, свідомості, ідей звичайних людей, осіб, які часто підпорядковані владним структурам чи особам, іншими словами — підлеглих груп. Дослідження практик щоденного опору підлеглих груп, які вивчаються поряд з дослідженнями організованих масових протестів, стали наступним кроком у перенесенні акцентів з еліти на звичайних людей. З одного боку, вони показують, що підлеглі індивіди є також політичними агентами, а їхні щоденні практики — політичні акти. З іншого боку, такий підхід нагадує марксистське чи романтичне бачення, згідно з яким нижчим класам приписується здатність ефективно протистояти вищим класам і здатність якісно змінювати владні стосунки у межах спільноти. Крім того, зосередження на вивченні щоденних практик опору, випускає з поля зору опозиційні й колабораційні явища всередині груп, а також загальні інтерпретаційні схеми, що пояснюють явища протестів. Діпеш Чакрабарті називає появу Subaltern Studies Group зсувом парадигми в історіографії. Інтенцією Гухи було показати, що підлеглі групи мають власні погляди, «політики», які опонують поглядам еліти і саме у такий спосіб засвідчують своє існування. Відтак Гуха досліджував питання свідомості селян, їхні уявлення про опір, символізм актів, причини і значення дій. Його цікавили структури взаємин між елітою і народом, а також питання, як владні стосунки і уявлення народу про них відображаються у писаних текстах. Однак, подібні тексти найчастіше писалися представниками домінантної групи, що, безумовно, накладало відбиток на їхній зміст. У цьому контексті дослідження щоденних форм супротиву селян, проведені Джеймсом Скоттом, винесли підлеглі групи у заголовки робіт, що стало наступною сходинкою у розвитку постколоніальних студій. Скотт переніс акцент з вивчення ідей і уявлень домінантної групи на

З дослідницької полиці

вивчення індивідуальних практик селян, тобто підлеглої верстви населення. Його робота доповнила теорію, розвинену Гухою у Subaltern Studies, і стала саме тим прикладом, який демонструє, що індивіди підлеглої групи є самостійними агентами у політичному житті своєї країні, і хоча й безсилі, але все ж мають силу. Ґрунтуючись на спостереженнях власних досліджень, проведених у селі Седака, в Малайзії, Скотт писав про протистояння у категоріях владної і суспільної опозиції, часом — у термінах класової боротьби у сфері політики. Індивідуальні, повсякденні практики опору Скотт протиставив універсальному феноменові опору, який аналізує структуру, закони, рушійні сили, причини і наслідки повстань і революцій, але одночасно часто випускає з поля уваги дії окремих їх учасників. Він же мав на меті аналізувати дії й ідеї безпосередніх учасників або тих, хто теоретично міг бути учасником, а також тих, хто практикував опір своїми повсякденними діями. Подібно до теорії Гухи, Скотт хотів представити селянство не як пасивний «анонімний статистичний додаток» історичних чи антропологічних досліджень, а як активних і безпосередніх учасників подій, які можуть протистояти домінантній силі. Відтак він визначає повсякденний опір як реакції, стратегії і здатність підлеглих визначити себе як політичних агентів. У такий спосіб він показав, як селянство може протистояти без зовнішньої допомоги, організації чи лідерства. Відтак, він заперечував тезу про те, що селянство, чи ширше — підлеглі групи суспільства, мають чекати, допоки «еліта» зорганізує їх до активних дій чи посприяє розвитку політичної свідомості. Навіть більше, Скотт стверджував, що таке «неорганізоване», але постійне, щоденне протистояння було і є ефективнішим за масштабні революції, повстання, перевороти, тому що ефективніше здатне посприяти змінам суспільного ладу. Як приклад, Скотт радить подивитися на величезну кількість невдалих повстань і переворотів, відомих з історії. «Щоденні практики селянського опору — прозаїчна, але повсякденна боротьба між селянством і тими, хто має намір отримати від них працю, їжу, податки, рентні плати Простота і складність практик «щоденного опору»

і відсотки» — є «найбільш важливими і найбільш ефективними» формами опору в довготривалій перспективі (Скотт 1985; XYI, 29). Таке повсякденне, приховане протистояння присутнє не тільки в часи активних дій, але й до і після них, і має на меті досягти соціальних змін de facto, а не de jure, що є характерним для відкритих, масштабних протистоянь. Таким чином, Скотт, попри подальшу критику його робіт, у дискусії про вивчення підлеглих верств суспільства наголошував на важливості вивчення людського досвіду і повсякденних практиках опору, які фактично надають явищу протистояння загалом «людського обличчя» і показують підлеглих як політичних акторів. Загалом, Скотт, Гуха й інші представники Subaltern Studies Group у своїх дослідженнях намагались відійти від колоніальної перспективи написання досліджень. Скотт і Гуха у своїх роботах показували протистояння різних прошарків суспільства, і обоє дослідників представляли опозицію до домінантної політичної групи як основу й рушій рухів опору. Зрештою, ці дослідження доводили здатність звичайних людей без будь-якого організованого проводу протистояти ідеології у щоденному житті. Плітки, обмовляння, чутки, злослів’я, які описує Скотт у Седаці, є прикладами того, як підкорені групи практикують протистояння на рівні свідомості, думок, ідей. Попри те, що Скотт актуалізував дослідження підлеглих груп і зробив їх частиною вивчення масштабних рухів протесту, його теорію щоденного опору критикують за те, що вона ставить більше питань, ніж дає відповідей чи продукує інтерпретаційних схем. Його аргументи свідчать, що він спрощує поняття і структуру владних відносин між домінантною і підлеглою групами. Опустивши історичний контекст і культурні особливості, Скотт протиставляє ці дві групи одна одній. У такому контексті ідеї і бажання протистояти владі і, як наслідок, маленькі повсякденні акти, які можна розцінювати як вираження цих ідей, ставляться в опозицію до фізичного контролю, який здійснюється людьми при владі. Однак таке протиставляння не є виправданим, адже багато форм експлуатації і контролю не можуть бути спрощені

З дослідницької полиці

до такої бінарної опозиції. Мітчел зауважує, що представлення такої дихотомії дозволяє Скотту довести, що підлеглі можуть діяти незалежно від домінантної групи. Тобто, такий підхід він використав, аби підтвердити свої аргументи. У подальшій критиці підходу Скотта дослідники відзначали, що він не враховує:

•• явище співпраці (collaboration) між опонентами, події

і наслідки відкритих, організованих форм опору (Гутман);

•• конфлікти всередині підлеглих груп (Ортнер); •• історичного і культурного контексту (Мітчел, Гутмман, Ортнер);

•• різноманітність форм опору, що не обмежуються класовою конфронтацією (Гутман, Ортнер).

Зрештою Гутман сформулював питання, що підважує впевненість щодо ефективності щоденних практик опору: «Якщо всі ці незначні акти опору настільки впливові стосовно значних соціальних змін), то де тоді історичні приклади успіху?» (Гутман 1993, 80). Представлення щоденних форм опору як найбільш поширеного і ефективного засобу протесту підвладних груп вкладається в рамки марксистського чи романтичного бачення феномену опору. З такої перспективи підкорені класи здатні здійснити позитивні соціальні зміни і зменшити репресивне домінування вищого класу. З іншого боку, розглядати щоденні приховані практики опору як найбільш раціонально обрану можливість підлеглих протистояти несправедливості і впливати на зміни соціального порядку буде обмеженням їхніх можливостей як політичних акторів. Замість того, щоб зосереджувати увагу на прихованих формах опору як «тотальності „політичного життя“ в умовах тиранії і переслідувань», вчені мають вивчати всі можливі форми опору в різних умовах й історичних контекстах. Адже, попри небезпеку репресій, у певний момент часу приховані форми опору схильні переростати у відкрите протистояння. Простота і складність практик «щоденного опору»

Прикладом того є популярність відкритих протестів у сучасному світі, які відбуваються навіть у випадку жорстоких розправ чи «встановлення порядку» з боку владних структур. Відтак, можна стверджувати, що, зосереджуючись лише на щоденних практиках опору, дослідники нехтують аналіз зв’язку між масштабними й індивідуальними проявами опору. Наслідком цього є неповні або помилкові інтерпретації шляхів, причин і наслідків трансформації одних форм опору у інші. Інша проблема теорії щоденного опору полягає у тому, що вона обмежує вивчення практик протистояння лише до політичної сфери і фокусується на політичних проявах владних стосунків. Така обмеженість може бути наслідком бажання довести, що члени підлеглих груп є самостійними агентами. Однак, зосереджуючись на цьому, дослідники випускають з уваги сферу приватного життя, де так само можна віднайти приклади прихованого опору домінантній силі. До прикладу, таким є опір домашньому насильству чи проявам гендерної вищості в сім’ї. Зрештою, зазначає Шері Ортнер, явище прихованого щоденного опору і конфронтації простежуються у будь-яких владних взаєминах між людьми, у площинах гендерних, вікових, родових, релігійних, етнічних стосунків. Більше того, в такому випадку протистояння політичній домінантній групі буде накладатися на протистояння у інших сферах життя, оскільки будь-яка соціальна група має багаторівневу внутрішню структуру домінації і підпорядкування. Попри це, завжди лишається питання, що саме можна трактувати як прихований опір, а що — як звичайні життєві, поведінкові стратегії. Загалом, з наведених роздумів можна побачити, наскільки складним і неоднозначним може бути вивчення явища повсякденного опору серед підвладних груп. Коли Скотт увів поняття щоденного опору, його теорія відкрила простір для подібних досліджень. Його внеском було те, що завдяки цій теорії селяни, чи ширше — підвладні групи, стали вважатися незалежними політичними агентами, а відтак стали предметом повноцінних досліджень. Однак Скотт спрощував поняття опору, коли описував

З дослідницької полиці

протистояння між підлеглими і домінантними групами, наміри й причини повсякденного опору. Також недостатня увага до аналізу зв’язків між прихованим щоденним опором і масовим відкритим протистоянням призвела до недооцінення проблеми перетікання одного виду опору у інший. Зрештою, варто не забувати, що людські взаємини мають складну структуру, яка не зводиться до бінарних опозицій, а має різні рівні субординації, домінації, співпраці чи опозиції. Наслідком такого спрощення є випадання з дослідницького фокусу всіх інших аспектів і особ ливостей явища повсякденного опору, що стає на заваді, наскільки «творчим і трансформаційним», користуючись словами Ортнер, може бути опір.

Література ••

Chakrabarty, D. 2000. Subaltern Studies and Postcolonial Historiography. Nepantla: Views from South, Volume 1, Issue 1: 9–32.

••

Charkravorty Spivak, Gayatri, 1988. «Subaltern Studies: Deconstructing Historiography.» In Ranajit Guha and Gayatri Chakravorty Spivak, eds. Selected Subaltern Studies. New York: Oxford University Press.

••

Gutmann, M. C. 1993. «Rejoinder (to James C. Scott)». Latine America Perspective 20 (2): 95–96.

••

Gutmann, M. C. 1993. «Rituals of the Resistance: a Critique of the Theory of Everyday Forms of Resistance». Latine America Perspective 20 (2): 74–92.

••

Mitchell, T. 1990. Everyday Metaphors of Power. Theory and Society, Vol. 19, No. 5: 545–577.

••

Ortner, S. B. 1995. ‘Resistance and the Problem of Ethnographic Refusal’ Comparative Studies in Society and History 37(1): 173–193.

••

Scott, J. C. 1985. Weapons of the Weak: Everyday Forms of Peasant Resistance. New Haven: Yale University Press.

••

Scott, J. C. 1993. «Reply (to Matthew C. Gutmann)». Latine America Perspective 20 (2): 93–94.

Простота і складність практик «щоденного опору»

З дослідницької полиці

Андрій Любарець Магістрант програми «Історія», НаУКМА

Битва під Крутами в українській історичній пам’яті Українські Фермопіли Бій під Крутами — битва, що відбулась на залізничній станції Крути 16 (29) січня 1918 року між більшовицькими військами Михайла Муравйова та об’єднаними військами юнкерів 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького та першої сотні новоствореного Студентського куреня під єдиним командуванням Аверкія Гончаренка під час наступу на Київ військ Муравйова. Крути були стратегічно важливою точкою на залізничному шляху до Києва. Перед військами Аверкія Гончаренка стояло завдання затримати наступ на Київ більшовицьких військ, в той час як головні українські військові сили на чолі із Симоном Петлюрою вирушили на Київ придушувати повстання на заводі «Арсенал». Можна виокремити такі особливості битви під Крутами, які вирізнили її з-поміж інших військових конфліктів, та звернули увагу громадськості на неї: участь у битві студентів, які не мали попереднього військового досвіду (116 бійців Студентської сотні), значна чисельна перевага більшовицького війська (500-600 вояків під командуванням А. Гончаренка і до 6 тисяч вояків під командуванням М. Муравйова), великі втрати української сторони (близько 50 % вбитими та зниклими безвісти),

З дослідницької полиці

а також те, що війська М. Муравйова все-таки вдалось затримати і виграти час для підписання Брестської угоди.1 З плином часу битва під Крутами перетворилася в національну історичну культову подію, а Герої Крут увійшли до українського пантеону героїв. Проте процес перетворення битви під Крутами на культову історичну подію був довгим та уривчастим. І тлумачення перебігу бою під Крутами, і оцінка значення цієї битви постійно варіювалися та змінювались у різних роботах, присвячених цій темі. Усе це створило підстави для дослідників називати бій під Крутами однією з найбільш міфологізованих подій української історії.2 Події під Крутами привернули увагу громадськості лише після повернення Центральної Ради до Києва в березні 1918 року. 5 березня 1918 року Військовим міністерством УНР було утворено комісію для з’ясування обставин бою під Крутами. До її складу увійшов член Центральної Ради Олександр Шульгин, який втратив у бою під Крутами брата Володимира. Окрім того, на початку березня до Центральної Ради надійшли численні листи від батьків із проханням розшукати їхніх дітей, які брали участь у битві.3 Під час першого засідання Малої Ради після повернення до Києва 9 березня 1918 року особисто Михайлом Грушевським була висловлена ідея вшанування пам’яті «забитих стрільців» 1

Петренко В. Бій під Крутами: Народження нового міфу//100 великих загадок історії України — Київ, «Арій», 2008. — С. 308; Бойко О. Д. Крути, бій 1918//Інститут історії України//Режим доступу: http://history.org.ua/?l=EHU&verbvar=Kr uti_B%B3y_1918&abcvar=14&bbcvar=20, відвідано 29.04.2011.

Бойко О. Д. Бій під Крутами: історія вивчення//Інститут історії України //Режим доступу: http://www.history.org.ua/JournALL/journal/2008/2/4.pdf, відвідано 01.05.2011.

3 Наказ № 49 по військовому міністерству УНР про утворення комісії для з’ясування обставин бою під Крутами //Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 92; Солдатенко В. «І справжні, не фальшиві фарби»? Круты: попытка исторической интерпретации //»Зеркало недели» №3, 28 января 2006//Режим доступу: http://www.zn.ua/articles/45747, відвідано 01.05.2011. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

і урочистого перепоховання їх у Києві на Аскольдовій могилі. Ця пропозиція була прийнята одностайно усіма членами Малої Ради. Також Рада вшанувала пам’ять загиблих хвилиною мовчання.4 Таким чином, саме Михайло Грушевський уперше звернувся до культивування цієї історичної події на офіційному владному рівні. Обставини та результати битви під Крутами дали підставу для критики чинного уряду опозиційними колами. 16 березня в газеті «Нова Рада» вийшла стаття «Трагедія на Крутах» під авторством С. Ш. (імовірно, це був Сергій Шемет — один із лідерів опозиційної на той час до Центральної Ради Партії землеробів-демократів).5 У статті описувались події під Крутами в трагедійному ключі. При тому досить чітко було визначено відповідальних за цю трагедію: «В Крутах загинув цвіт української шкільної молоді. Загинуло кілька сот найкращої інтелігенції — юнаків — ентузіастів української національної ідеї. Така втрата для культурної нації була б важкою; для нашого народу вона безмірна. Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого соціального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом і армією, і в такім безнадійнім становищі рішив захиститись від добре озброєної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді».6 Далі автор коротко описує хід битви під Крутами, а на його тлумаченні згодом зростуть численні стереотипи, які пізніше 4

Про рішення Малої Ради перепоховати тих, що загинули під Крутами в Києві//»Нова Рада» — 1918. — 8 березня, (№ 29)//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008 — С. 95.

Солдатенко В. «І справжні, не фальшиві фарби»? Круты: попытка исторической интерпретации //»Зеркало недели» №3, 28 января 2006//Режим доступу: http://www.zn.ua/articles/45747, відвідано 01.05.2011.

С. Ш. «Трагедія на Крутах»//»Нова Рада» — 1918 — 16 березня (№35)//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 98.

З дослідницької полиці

згадувались і згадуються нині у численних критичних статтях про крутянські події. Зокрема, йдеться про те, що в кожного вояка під Крутами було лише по три обійми патронів; про несподіваний для командування початок бою; несподівану втечу командування з поля бою разом з військовим знаряддям. Висновок автора — необхідне розслідування інциденту та покарання винуватців катастрофи.7 Цікаво, що чинна влада відреагувала на цю статтю, бо вже за 3 дні, 19 березня, у газеті «Нова Рада» з’явилася нотатка, в якій повідомлено, що слідство в цій справі вже розпочалося.8 19 березня 1918 року відбулося урочисте перепоховання 18 померлих під Крутами бійців Студентського куреня, яких вдалося знайти на полі бою та ідентифікувати. Ця подія активно висвітлювалась київською пресою. Церемонія розпочалася о 14:00 на вокзалі, де зустріти тіла померлих зібралися студенти, родичі померлих, політики, військові, духовенство, представники просвітницьких організацій. Київський єпископ Никодим відслужив заупокійну літургію.9 Після цього від вокзалу до Володимирського собору рушила похоронна процесія з 18 трунами померлих вояків. Біля Володимирського собору до процесії приєднались члени Центральної Ради на чолі з М. Грушевським, після чого ним була виголошена відома промова, яку він почав латинським висловом «Dulce et decorum est pro patria mori!» — «Солодко і гарно вмерти за Вітчизну».10 Також Михайло Грушевський протиставив померлих під Крутами студентів людям, які оголосили нейтралітет у громадянській війні: «Велике щастя згинути так, 7

Там само.

З приводу замітки «Трагедія на Крутах» //»Нова Рада» — 1918 — 19 березня (№36) //Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 99.

Похороны студентов и гимназистов-сечевиков//»Киевская мысль» — 1918 — 20 березня (№29)//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 104.

10 Там само. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

в боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не замішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами силкуються прослизнути в нове царство української свободи».11 Під час провезення тіл біля будинку Центральної Ради відбулось зняття з цього будинку російської символіки. Про це заявив М. Грушевський, перетворивши подію на своєрідний ритуал: «От у цій хвилі, коли провозяться їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак російської власті над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістдесят з верхом літ. Видно, можливість його здерти не давалась даремно, видно, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю. І кров пролили ці молоді герої, котрих ми нині проводжаємо!».12 Цей факт уможливив сучасним дослідникам стверджувати, що саме події під Крутами «відкрили очі» діячам Центральної Ради на більшовицьку політику. Закінчилась процесія на Аскольдовій могилі, де й були поховані загиблі. Загалом під час похоронної процесії було виголошено багато промов, які в майбутньому заклали деякі важливі елементи дискурсу Героїв Крут. Окрім Михайла Грушевського, виступали член ЦР О. Степаненко, старшина січових стрільців, київська інтелігенція. Серед інших виступав професор 2-ї Української гімназії, учні якої вступили до Студентського куреня, і частина з них загинула (ім’я професора у джерелах не згадують). 11 Промова М. Грушевського під Центральною Радою на похоронах січовиків студентського куреню//Грушевський М. — К., 1991// Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 106. 12 Промова М. Грушевського під Центральною Радою на похороні січовиків студентського куреню//Грушевський М. — К., 1991// Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 106.

З дослідницької полиці

Саме він уперше порівняв загиблих під Крутами з учасниками битви під Фермопілами 480 року до н. е. Це порівняння запам’яталося учасникам церемонії. Про нього пізніше згадували у спогадах.13 З того часу ця аналогія активно використовувалась і використовується у працях про бій під Крутами, що його досить швидко почали називати «українськими Фермопілами». Також ця аналогія створила популярний міф про участь у бої під Крутами 300 студентів — число, породжене аналогією з битвою при Фермопілах і 300-ма спартанцями. До того ж, відомою стала промова письменниці Людмили Старицької-Черняхівської, яка висловлювала співчуття матерям загиблих студентів і закликала до перетворення місця поховання студентів на культове місце: «Діти України, старші й малі! Ця могила — наш храм! Минуть роки, десятки років, сторіччя — пам’ять про юнаків-героїв не згине вовік».14 Письменниця порівнювала учасників битви під Крутами з учасниками легендарного дитячого Хрестового походу. У кінці березня починають збирати кошти на надгробний пам’ятник загиблим під Крутами. Ініціатором збору коштів був лікар Сергій Коломійцев. У його нотатці в газеті «Нова Рада» звучали відверто звинувачувальні заклики на адресу чинної української влади («Честь і слава молодим героям, і вічна ганьба тим, хто повинен був не себе, а їх спасти, але не зробив цього»).15 У 1918 році Павло Тичина пише свій відомий вірш «Пам’яті тридцяти», присвячений похорону студентів, загиблих під Крутами. Пізніше вірш часто супроводжуватиме численні роботи, присвячені битві під Крутами. 13 Васильківський Л. Роздуми на схилі життя//Героїка трагедії Крут — Київ «Україна», 2008. — С. 171. 14 Людмила Старицька-Черняхівська. Пам’яті юнаків-героїв, замордованих під Крутами //Героїка трагедії Крут — Київ, 2008. — С. 175. 15 На пам’ятник жертвам у Крутах// «Нова Рада» — 1918 — 20 березня (№37)// Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 112. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

Культ Героїв Крут далі підтримується після становлення Української Держави Павла Скоропадського. 12 травня 1918 року на Аскольдовій могилі відслужили панахиду «по козаках студентського куреня, убитих на Крутах».16 А в травні вже виникає ідея спорудження пам’ятника Героям Крут. Цікаво, що у статті, присвяченій цьому, загиблих під Крутами вже називають «борцями за незалежність України».17 Ідею підтримують Міністерство освіти Української Держави та особисто Павло Скоропадський.18 Активно збирають кошти на пам’ятник. У подальшому до теми битви під Крутами зверталися в українській еміграції. Перші з праць, присвячених цій темі, належали перу українських емігрантів, політичних та військових діячів національних змагань. Впливовим стало висвітлення битви Дмитром Дорошенком. 1921 року у Відні у збірці, присвяченій січовим стрільцям, вийшла його стаття «Пам’яти тих, що полегли під Крутами». Він звеличував досягнення української молоді у боротьбі за «вільну самостійну Україну». Що ж до самої битви під Крутами, Дорошенко не зазначає, що в ній брали участь юнкери. Також автор пише про зраду офіцерів, які «грали в карти й пиячили у своїм вагоні, коли ворог був уже зовсім близько», а потім при першій же загрозі втекли, не повідомивши про це свої війська.19 До цієї статті в майбутньому досить часто апелюватимуть автори, що будуть критикувати дійсні моделі пам’яті битви під Крутами.

16 Оголошення про панахиду на Аскольдовій могилі//»Нова Рада» — 1918 — 12 травня (№74)//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 134. 17 Мистецтво в справі будування пам’ятника борцям за незалежність України // Нова Рада — 1918 — 26(13) травня (№85)//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 137. 18 Пам’ятник//Народна справа — 1918 — 7 вересня (№35)//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С.140. 19 Дорошенко Д. «Пам’яти тих, що полягли під Крутами»//Давній Р. «Про січових стрільців»//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 309.

З дослідницької полиці

Уже з 1918 року питання подій під Крутами порушують у своїх мемуарах учасники бою. Автором найперших із них був Іван Шарий — студент університету Св. Володимира. Іншими учасниками бою, які описали його у своїх мемуарах, були, зокрема, І. Лоський, Б. Мокасевич, Л. Лукасевич, Д. Бурко.20 Свої спогади та думки про цю історичну подію також залишили родичі та близькі учасників бою. Не будемо зупинятися на аналізі цих джерел, оскільки вони навряд чи мали вплив на формування колективної пам’яті про цю подію, а також відображали радше власні спогади, а не дійсні у суспільстві моделі пам’яті про Героїв Крут. У наступні роки пам’ять про битву під Крутами підтримували українські емігрантські освітні товариства. Українська еміграція часто зверталась до проголошення Четвертого універсалу та до Брестської угоди як до важливої події та урочистої дати — Акту проголошення незалежності України та міжнародного визнання України як держави. При цьому часом мало місце звернення до битви під Крутами як до важливого епізоду цих подій. Так, у Загребі 1919 року українське товариство «Просвіта» видало брошуру «Свято соборності і Крут», присвячену виходу Четвертого універсалу. Згодом українські організації в Польщі, Чехословаччині, Югославії почали окремо відзначати й річниці битви під Крутами.21 Загалом тему подій під Крутами не надто часто порушували в публікаціях та газетних статтях у 1920-х роках. У статті «Українські Термопилі» 1929 року автор навіть критикує українських істориків за незначну увагу до цього історичного епізоду.22 20 Бойко О. Д. «Бій під Крутами: історія вивчення»//Інститут історії України//Режим доступу: http://www.history.org.ua/JournALL/journal/2008/2/4.pdf, відвідано 29.04.2011. 21 Там само. 22 Крезуб А. Українські Термопилі (В десяту річницю бою під Крутами)//Літературно-науковий вісник (Львів) — 1928// Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 319. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

Микола Битинський заохочує українських істориків, письменників та дослідників більше уваги приділяти військовому виміру національно-визвольної боротьби, при тому вирізняючи дві битви — під Крутами та під Базаром 17 листопада 1921 року як «граничні межі останньої славної визвольної епопеї».23 У подальшому в багатьох працях між цими битвами проводитимуть аналогії. Таким чином, буде вироблено комплексний культ «Крути-Базар». Особливу увагу, за Битинським, варто звертати на висвітлення цієї боротьби у фольклорі — легендах і піснях. Автор навів дві народні містичні легенди, присвячені учасникам бою. Варто зазначити, що в подальшому дослідники Крут не зверталися до цього аспекту і не наводили інших прикладів подібних легенд. Новий поштовх до розвитку міфу Героїв Крут надали українські націоналістичні видання та пластунські молодіжні організації Західної України в 1930-х роках. Варто зазначити, що націоналістичні джерела не просто звертались до крутянських подій, а розробили комплексний культ цієї події. Показовою є стаття, присвячена 12-ій річниці бою під Крутами у газеті «Український голос: Орган націоналістичної думки». У ній битва під Крутами — «це місце, де гарячий порив палких юних душ, вперто поставив у правильну площину будівництво нашої державности, в площину завзятої твердої, жертвенної боротьби з ворогом». Політична ситуація, у якій ця битва відбувалась, — страшний час «грушівщини» та «чаду всякого рода соціялізмів і пацифізмів».24 У статті яскраво змальовується образ противника як «московсько-большевитьска

23 Битинський М. Із новітніх легенд//Гуртуймося: Періодичний журнал. Прага — 1929// Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 334–337. 24 Кривавий хрест. В 12-ту річницю бою під Крутами//»Український голос: Орган націоналістичної думки» (Перемишль) — 1930 — 2 лютого/ /Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 342–343.

З дослідницької полиці

орда».25 Останні слова цієї статті вичерпно демонструють причини звернення до битви під Крутами націоналістичних кіл: «Націю українську почали творити Герої під Крутами. Юні душі, дурні діти, яким в душах звеніла легенда і наука історії: Держава будується тільки кров’ю і залізом».26 Таким чином, події під Крутами немовби доводили націоналістичне бачення шляху державотворення, культивувалння дії та боротьби супроти ідеї та бездіяльності. Ця стаття демонструє характер інтерпретації подій під Крутами націоналістичними джерелами (критика характеру попереднього національно-визвольного руху, акцент на боротьбі) та те, чому ця історична подія посіла важливе місце у націоналістичній ідеології. Також стаття показує, що націоналістичне сприйняття битви під Крутами вийшло за межі традиційного віктимізаційного її зображення, а натомість змальовувало бій у світліших і урочистіших тонах. Крім того, подія була насичена новими образами та сенсами. Усе це сприяло виникненню чіткішого та емоційнішого образу битви під Крутами, який мав більше шансів стати частиною історичної пам’яті широких кіл населення. Цей міф мав використовуватись у виховних цілях, як приклад жертовності та патріотизму. Особливо яскраво це простежувалось у пластунській літературі, прикладом чого може слугувати цей уривок із вірша до річниці битви під Крутами у «Часописі українського пласту»: «Термопілі створили ми, — Плятеї ви створіть. Як прийде час — життя і щастя в жертву принесіть».27

25 Кривавий хрест. В 12-ту річницю бою під Крутами//»Український голос: Орган націоналістичної думки» (Перемишль) — 1930 — 2 лютого/ /Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 342–343. 26 Там само. 27 В річницю боротьби під крутами//Молоде життя: Часопис українського пласту (Львів) — 1929 — 15 березня// Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 338. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

Через пластунів культування битви під Крутами поширилось на львівське студентство. У львівській студентській газеті «Студентський шлях» автор статті до 14-их роковин битви Богдан Романенчук використовує трохи інший підхід до інтерпретації битви під Крутами. Автор намагається дати історичну оцінку події. При цьому цікавим є те, що автор наголошує на особливій ролі психології молоді в цих історичних подіях: «Наша молодь у свойому завзятті й любові до рідного краю випередила дорослих».28 Загалом стаття написана в більш віктимізаційному ключі, ніж праці про ці події націоналістичних авторів. Вона показує, що в той самий час, в одних умовах, могли існувати різні образи битви під Крутами і їх автори могли використовувати цю історичну подію для доведення різних ідей. 1931 року рішенням ІІ конференції Львівського студентства до 13-ї річниці бою ухвалили вважати роковини бою українським всестудентським святом і оголосили проведення одноденного голодування, кошти від якого будуть зібрані на допомогу політв’язням. Таке голодування проводили в подальшому щороку до 1939 р.29 У 1937 році львівський молодіжний журнал «Дорога» оголосив конкурс на найкращий гімн (слова та мелодія) «в честь Крутянських героїв». Зазначалося, що обраний гімн буде призначений для масового поширення, переважно для сільських хорів.30

28 Романенчук Б. «Крути (в чотирнадцяті роковини геройського безумства українського студентства)/Студентський шлях (Львів) — 1932// Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С.361–363. 29 Бойко О. Д. Бій під Крутами: історія вивчення//Інститут історії України//Режим доступу: http://www.history.org.ua/JournALL/journal/2008/2/4.pdf, відвідано 01.05.2011. 30 Конкурс на Крутянський гімн//»Дорога», Львів — грудень 1937//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 438.

З дослідницької полиці

Загалом протягом 1930-х років у націоналістичній та пластунській пресі у різних містах Західної України (Львів, Перемишль, Коломия) виходило досить багато праць і статей, присвячених битві під Крутами, переважна частина яких присвячена її роковинам. Також цей період — час створення численних художніх творів, присвячених цій тематиці. Серед них поезії О. Степаненко, Б. Лисянського, В. Янева, С. Гординського; твори Є. Маланюка, О. Лятуринської та ін. З’являються також картини, гравюри та плакати, присвячені цій битві.31 Ґрунтовною та цікавою є праця відомого письменника Євгена Маланюка, що побачила світ 1941 року в Празі. Можна сказати, що в ній були остаточно і найповніше сформульовані всі принципи нового націоналістичного підходу до культу Героїв Крут. У статті автор детально подає власне бачення ролі битви під Крутами в українській історії та українській національній пам’яті. Можливо це була перша праця, у якій автор спробував підійти до теми Крут з точки зору специфіки української історичної пам’яті: він вказує на важливу роль віктимізаційного світосприйняття, характерну як для сприйняття історії, так і для української ментальності та культури загалом.32 Стали відомими і часто використовувались у майбутньому в багатьох розвідках, присвячених битві під Крутами, такі слова з цієї праці: «Народна мудрість і національний геній — це найвища земна справедливість — творячи свої легенди і міти, цебто підносячи дану історичну подію до височини надісториччя, ніколи — щодо вибору тієї події — не помиляються».33

31 Бойко О. Д. Бій під Крутами: історія вивчення//Інститут історії України//Режим доступу: http://www.history.org.ua/JournALL/journal/2008/2/4.pdf, відвідано 01.05.2011. 32 Маланюк Є. Крути. Народини новго українця//Український центр//Режим доступу: http://www.ukrcenter.com /Література/Євген-Маланюк/26564-1/КрутиНародини-нового-українця, відвідано 01.05.2011. 33 Там само. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

Таким чином, Є. Маланюк наголошував на творенні міфу Крут самим народом. Автор статті цілком у націоналістичному дусі пояснює важливість Крут для української історії: «Крути — це... перше прозріння, що влада — то боротьба, а держава — то кров і залізо... Доперва Крути були початком нової доби в історії України. Доперва дата Крут становить початок нашої визвольної революції». 34 Культ Героїв Крут також поширюється серед вояків УПА під час Другої світової війни. Ідеологи УПА зверталися до битви під Крутами у своїй виховній і освітній роботі. У підрозділі «Історія» книжки «Програми виховних гутірок, докладів і лекцій в УПА» був вміщений окремий пункт «Крути. Героїзм української молоді». У повстанських групах була встановлена традиція відзначення річниць битви під Крутами. У 1944 році одне зі з’єднань групи УПА «Тютюнник» мало назву «Крути».35 Цікаво, що під час німецької окупації України вітчизняна преса зверталась до подій Крут. Загалом їх культивування було близьким до націоналістичного культивування цих подій з тією відмінністю, що основний акцент було поставлено на образі ворога. Наприклад, у харківській газеті «Нова Україна» у статті до річниці битви під Крутами в 1943 році зазначалось, що битва під Крутами — це «легендарна дата в історії боротьби українського народу проти більшовицької загрози».36 І далі: «Сьогодні ми на визволеній від большевиків Українській землі вдруге відзначаємо незабутню річницю бою під Крутами».37 Після закінчення Другої Світової війни культивування битви під Крутами підтримує лише еміграція: час від часу 34 Там само. 35 Бутко С. «Героїм крутян як приклад для членів ОУН та вояків УПА»//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С.733. 36 В. Т. Герої Крут/»Нова Україна» — Харків — 1943 — 29 січня//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 468. 37 Там само.

З дослідницької полиці

у різних містах Європи та Америки виходять статті, присвячені річницям битви. У післявоєнній емігрантській літературі, як правило, поставало питання дослідження перебігу подій битви під Крутами, проте нових інтерпретаційних схем цієї події та її значення вже не виникало. Про Крути писали в межах дискурсу, закладеного впродовж попередніх років. Цікаво, що в статтях вже не було критики української влади часів національно-визвольних змагань, адже для емігрантських кіл будь-який прояв незалежності України не міг викликати негативних оцінок. Також важливого значення при висвітленні крутянських подій набували антиросійські заклики та ідеї. Їх можна пояснити як атмосферою холодної війни, так і вимушеністю міграції багатьох українських емігрантів (втеча від репресій, які проводила радянська влада). У статті «Бій під Крутами — обвинувачення Москви» автор пише про міжнародне значення битви під Крутами і пояснює його так: «Українські оборонці під Крутами перші розкрили імперіалістичне обличчя ніби-нової Росії».38 У статті 1983 року «Крути — день української молоді», що вийшла в Парижі, антиросійська критика звучала більш художньо і яскраво: «Над трупами трьохсот героїв Москва святкувала першу перемогу своєї брутальної сили на шляху червоного імперіалістичного походу на підбій вільного світу».39 Першою історичною працею, присвяченою битві під Крутами, можна назвати працю Семена Збаразького «Крути», видану у 1958 році у Мюнхені та Нью-Йорку. Її автор проводив порівняння битви під Крутами з Полтавською битвою: «Стріли під 38 Рахманний Р. Бій під Крутами — обвинувачення Москві//»Вогні самостійної України. Видання пластової станиці у Монреалі» — 1978//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 594. 39 Пундик Ю. Крути — день української молоді//»У полум’ї дружнього слова: Збірник вибраних статей» — Париж — 1983// Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 597. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

Крутами були продовженням тієї боротьби, яку в 1709 р. почав під Полтавою лицарський гетьман Іван Мазепа».40 Також автор висловлює думку, що «Крути — це не „трагічна помилка“, не „безумний чин“ чи якась трагедія. Крути — це перемога».41 Першою ґрунтовною історичною збіркою, що досліджує бій під Крутами є «Крутянська подія» 1972 року, упорядником якої був полковник УНР В. Зарицький. У ній В. Зарицький ставить перед собою завдання побороти фальшиву інтерпретацію перебігу подій під Крутами — зокрема, міф про 300 учасників бою та акцентування на участі в битві лише студентів. Для цього авторами були зібрані свідчення учасників битви та політичних діячів того часу.42 Ця збірка була перевидана у 2001 році в Україні.43 Варто також розглянути інтерпретацію подій під Крутами радянською історіографією. Головнокомандувач радянських військ Михайло Муравйов так описував бій у донесенні до Ради Народних Комісарів про хід битви під Крутами: «После двухдневого боя 1 революционная армия Егорова, при поддержке 2-й армии Берзина у ст. Круты разбила контрреволюционные войска Рады, предводимые самим Петлюрой».44 Як відомо, Муравйов намагався гіпертрофувати масштаб битви під Крутами, збільшивши таким чином власні звитяги і пояснивши досить великі чисельні втрати. Заради цього він навіть говорив про присутність на полі бою С. Петлюри. Усе це 40 Збаразький С. Крути — Мюнхен-Нью-Йорк,»Шлях молоді», 1958. — С.7. 41 Там само — С. 8. 42 Зарицький В. Крутянська подія — Чікаго, 1972. 43 Бойко О. Д. Бій під Крутами: історія вивчення//Інститут історії України //Режим доступу: http://www.history.org.ua/JournALL/journal/2008/2/4.pdf, відвідано 01.05.2011. 44 Директивы командования фронтом Красной Армии (1917-1922 гг.): Сборник документов — Москва, 1971/ Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008.

З дослідницької полиці

згодом стало підставою для критиків міфу Героїв Крут стверджувати, що міф Героїв Крут як важливої та вирішальної битви створив саме Михайло Муравйов. Червоногвардієць О. Антіпов у зверненні до робітників заводу «Арсенал» після захоплення Києва описував битву під Крутами як найбільш серйозну з усіх попередніх битв проти «гайдамаків».45 Зрозуміло, що образ битви під Крутами жодним чином не входив до радянської політики пам’яті та не впливав на колективну пам’ять того часу. У радянській історичній літературі битва під Крутами поставала як рядовий епізод громадянської війни, але водночас її описували як складну й запеклу. До того ж, на висвітлення цих подій суттєво вплинула їх оцінка М. Муравйовим. Так, учасник подій військовокомандувач Володимир Антонов-Овсієнко згадував про Крути в праці «Записки о гражданской войне»: «Лише під Крутами відбувся серйозний бій із відбірними військами під проводом самого Петлюри».46 Українські історики І. Дубинський і Г. Шевчук в праці «Червонное казачество» 1967 року, описуючи битву під Крутами, вказували на присутність «відбірних військ-самостійників» під командуванням С. Петлюри.47 Таким чином, бачимо, що в радянських історичних працях бій під Крутами зображено як найзапекліший і найскладніший бій того періоду громадянської війни.

45 Антіпов О. І. С украинского революционного фронта (Письмо красногвардейца)//»Красная газета» — 1918 — 20 февраля (№22)//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 167. 46 Бойко О. Д. Бій під Крутами: історія вивчення//Інститут історії України//Режим доступу: http://www.history.org.ua/JournALL/journal/2008/2/4.pdf, відвідано 01.05.2011. 47 Бойко О. Д. Бій під Крутами: історія вивчення//Інститут історії України//Режим доступу: http://www.history.org.ua/JournALL/journal/2008/2/4.pdf, відвідано 01.05.2011. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

«Розіп’яні ридають Крути» Інтерес до бою під Крутами в Україні починає відроджуватись на початку 1990-их років. У 1990 році коштом Народного Руху України були поставлені дерев’яні хрести на Аскольдовій могилі та на місці битви під станцією Крути.48 У червні 1991 року Українська Студентська Спілка оголосила конкурс на проекти пам’ятників полеглим студентам і гімназистам, які мали бути встановлені на станції Крути і на Аскольдовій могилі в Києві.49 Постановою Кабінету Міністрів України № 490 від 19 серпня 1992 року у Львові на базі Львівської республіканської школиінтернату був створений Військовий ліцей імені Героїв Крут.50 Київська Спілка Української молоді у листопаді 1993 року видала листівку до 75-ї річниці бою під Крутами.51 1990-ті роки — період частого й активного звернення до національних історичних і культурних сюжетів і мотивів у мистецтві та суспільстві. На початку 1990-х років до теми бою під Крутами звертаються українські письменники. У цей час вірші, присвячені бою під Крутами, писали такі українські поети, як Віктор Рафальський, Олекса Ющенко, Ольга Яворська, Ігор Яворський, Василь Ярош. Стилістика їхніх віршів та настрій близькі до дискурсу культивування битви під Крутами у 1918 році. Фактично всі вірші про битву під Крутами, що були видані у цей період, мають жалобний характер і висловлюють сум та співчуття за померлими під Крутами бійцями: 48 Кошмал В. Музей Героїв Крут відкритий на Чернігівщині//Високий Вал// Режим доступу: http://newvv.net/politics/ukraine/193801.html, відвідано 14.05.2011. 49 Герої Крут: Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року//Упор. І. Ільєнко — Дрогобич, «Відродження», 1995. — С. 40. 50 Львівський державний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут//Режим доступу: http://ліцей.com.ua, відвідано 09.05.2011. 51 Герої Крут: Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року//Упор. І. Ільєнко — Дрогобич, «Відродження», 1995. — С. 41.

З дослідницької полиці

«Штиком штрика червона скрута... Ця ніч озветься смертним криком. Розіп’яні ридають Крути, І Київ заголосить дико...» «Всі — як один... Кріпися, Україно, Хоч їхня смерть вовік не відболить». Ще однією ознакою, характерною як для цих віршів, так і мистецьких творів загалом є яскрава емоційність і оціночність: у віршах яскраво замальовується образ ворога («зла ординська зграю большевицька»; «п’яна московська орда»). Помітним також є вплив вірша Павла Тичини «Пам’яті тридцяти» 1918 року, присвяченого бою під Крутами. Уривки з цього вірша розміщено в епіграфі до одного з віршів, часто цитують окремі уривки з нього. Відродження цікавості до бою під Крутами в дослідницьких колах припадає на другу половину 1990-х років. Серед істориків, які вперше почали приділяли увагу цій події, можна назвати Я. Тинченка («Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917–березень 1919)», 1996 р.), О. Божка («Крути в документальних свідченнях», 1996 р.), В. Сідака («Національні спецслужби в період Української революції 1917–1921 рр.», 1998 р.), В. Голубка («Армія Української Народної Республіки. 1917– 1918», 1998 р.).52 Перша в незалежній Україні збірка, присвячена бою під Крутами, вийшла 1995 року. Вона називалась «Герої Крут: Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року». Її упорядником став журналіст Іван Ільєнко. Частина матеріалів цієї збірки були взяті зі збірки В. Зарицького «Крутянська подія».53 52 Бойко О. Д. Бій під Крутами: історія вивчення//Інститут історії України// Режим доступу: http://history.org.ua/?l=EHU&verbvar=Kruti_B%B3y_1918&abcvar=14& bbcvar=20, відвідано 01.04.2011. 53 Там само. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

«Символ героїзму та відданості нашого юнацтва і символ національної трагедії та безпечності... і день непрощенного безчиння провідників нації» — таку формулу для визначення битви подає Іван Ільєнко у вступі до книжки. 54 Окрім того, автор звинувачує керівництво Центральної Ради у рабській психології. 1997 року відомим актором Ярославом Гаврилюком було засноване історико-культурне товариство «Герої Крут», яке функціонує донині. Вплив на заснування товариства мав Іван Ільєнко. Головне завдання цієї організації — пошук і видання документів і матеріалів, присвячених бою під Крутами.55 Те, як змінювалось із часом тлумачення битви під Крутами, рівень поінформованості населення щодо неї, а також державна політика пам’яті у цьому питанні демонструють шкільні підручники з історії України різних років. Для аналізу було обрано підручники 1991, 1998 та 2010 років написання. Причина обрання підручників саме цих років видання є такою: 1991 рік — час, коли до бою під Крутами не звертались ані на політичному, ані на академічному рівнях; 1998 рік — битва під Крутами ще не є складовою політики пам’яті, проте вже досліджується на академічному рівні; 2010 рік — час, коли бій під Крутами вже була складовою політики пам’яті. У пробному підручнику з історії України, випущеному 1991 року за редакцією Ю. Конфудора та авторства групи істориків (М. Коваль, С. Кульчицький, Ю. Курносов, В. Сарбей) бій під Крутами названий «безрозсудною військовою операцією». Учасники бою охарактеризовані, як «250 людей, об’єднаних у „Допоміжний студентський курінь“, разом із сотнею гайдамаків і вільних козаків». Зазначалося, що ці війська «були 54 Герої Крут: Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року — Дрогобич, 1995. — С. 3. 55 Історію Крут ніхто серйозно не досліджує//Українська газета, №45(185) Режим доступу: http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=2026, відвідано 10.05.2011.

З дослідницької полиці

направлені на вірну смерть», а «її керівники — гайдамацькі сотники — відразу втікли в Київ».56 І далі: «„Допоміжний студентський курінь“ майже повністю загинув у бою, а його рештки були розстріляні переможцями».57 Цілком імовірно, що автори цього підручника, описуючи битву, використовували радянські джерела або просто запозичили радянські кліше. Про це говорить, зокрема, негативна оцінка бою та назва всіх українських військ «гайдамаками». За інтерпретацією перебігу бою та помилковою оцінкою кількості військ помітно, що рівень поінформованості авторів підручника про битву під Крутами був низький. У підручнику з історії України для 10 класу Станіслава Кульчицького, написаному у 1998 році, битві приділено більше уваги. Підручник характеризує учасників битви, як «героїчних захисників Крут». Визначено кількість учасників бою — 420 людей. Замість твердження про втечу командування з поля бою зазначено централізований відступ усіх військ. Також з’являється сюжет про загублений загін, який був у повному складі розстріляний після повернення на станцію. По-іншому вже оцінюється і значення битви: «Своє завдання вони виконали, затримавши на кілька днів наступаючі на столицю радянські війська».58 Цікаво, що Станіслав Кульчицький був одним із авторів попереднього оглянутого підручника. Кардинальна зміна оцінки як перебігу битви, так і її значення у двох розглянутих працях тим самим автором доводить твердження Мішеля Фуко про визначний вплив дискурсу, в унісон з яким пишеться праця, на її зміст. 56 Коваль М. В. и др. История Украины: Проб. Учеб. Пособие для 10-11 кл.//М. В. Коваль, С. В. Кульчицький, Ю. А. Курносов, В. Г. Сарбей; под. ред. Ю. Ю. Конфудора — К; Освіта, 1991. — С. 91. 57 Там само. 58 Кульчицький С. В. Історія України: Підруч. для 10 кл. сер. шк. — К.: Освіта, 1998. — С. 42. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

В іншому шкільному підручнику авторства Станіслава Кульчицького, виданому 2010 року, ані кількість учасників бою, ані хід битви не вказані взагалі. Проте наявним є сюжет про загублений загін, згадується (проте не наводиться) вірш Павла Тичини «Пам’яті тридцяти», вміщено фотографію похорону загиблих під Крутами студентів у Києві.59 Федір Турченко у підручнику 2010 року ставить акцент на тих самих епізодах, пов’язаних із битвою, що й попередній згаданий підручник, пише про 500 її учасників. Також у підручнику наведено перші дві строфи зі згаданого вище вірша Павла Тичини «Пам’яті тридцяти». Зазначається, що «Крути ввійшли в історію України як символ національної честі», а також у підзаголовку «Поміркуйте» поставлено запитання: «Чому порівняно незначна військова операція — бій під Крутами — одержала широкий суспільний розголос?». 60 Досить великий суспільний розголос отримало видання нових редагованих підручників з історії України для 5 класу у 2011 році. Зміни в новому редагованому варіанті підручника були відносно невеликими, а саме: з підручника були прибрані згадки про Помаранчеву революцію та бій під Крутами, скорочені розділи про УПА та січових стрільців, інші незначні зміни. На думку автора попереднього варіанта підручника для 5 класу Віктора Мисана, такі зміни мали сформувати неагресивний образ Росії. 61 Перше звернення до битви під Крутами на офіційному політичному рівні відбулось за часів президентства Леоніда Кучми. 24 січня 2003 року у 85-ту річницю бою було видано розпорядження «Про вшанування пам’яті Героїв Крут». Вшанування 59 Кульчицький С. В., Лебедєва Ю. Г. Історія України: Підруч. для 10 кл. — К.: Генеза, 2010. — С. 170–171. 60 Турченко Ф. Г. Історія України. 10 клас — К.: Генеза, 2010. — С. 186–187. 61 Каплюк К. «Автор нового підручника з історії України: Більшість рекомендацій Міносвіти стосувалася іміджу Росії»//Українська правда//Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2010/08/26/5333553/ відвідано 19.05.2011.

З дослідницької полиці

битви мало такі цілі: «утвердження високої політичної культури у суспільстві, виховання в молоді патріотизму, поваги до історичного минулого Українського народу, вшанування пам’яті полеглих за незалежність Батьківщини». Розпорядження передбачало організацію виставок, проведення тематичних вечорів та конференцій, забезпечення широкого висвітлення цих заходів у засобах масової інформації. Пізніше вийшло розпорядження Київської міської державної адміністрації, згідно з яким до 29 січня 2005 р. адміністрація зобов’язувалася забезпечити встановлення пам’ятного знаку біля Аскольдової могили.62 18 серпня 2004 року був визнаний переможець конкурсу серед відповідних проектів.63 Однак за президентства Леоніда Кучми вшанування пам’яті Героїв Крут не перетворилося на популярний культ і не отримало широкого висвітлення у ЗМІ, залишившись пересічною ювілейною датою. Тому, відповідно, не викликало суспільного обговорення і зацікавлення.

Пам’яті Героїв Крут На новий рівень вшанування пам’яті Героїв Крут вийшло за часів президентства Віктора Ющенка. У 2005 році за ініціативи президента розроблюється проект Меморіально-музейного комплексу «Пам’яті Героїв Крут», розташованого на місці битви біля села Пам’ятного Чернігівської області. 64 29 січня 2006 року у 88-му роковину бою під Крутами на місці битви 62 Про заходи щодо вшанування пам’яті Героїв Крут//Законы Украины//Режим доступу: http://uazakon.com/documents/date_8e/pg_izggst.htm, відвідано 12.05.2011. 63 Гуренко Л. «А чи закінчився бій під Крутами?»//Персонал, № 4 (155) //Режим доступу: http://www.personal-plus.net/155/371.html, відвідано 18.05.2011. 64 Відкрито Музей Героїв Крут//Українська греко-католицька церква св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі// Режим доступу: http://askoldova-mohyla. org/uk/item,1472, відвідано 11.05.2011. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

була проведена перша масова церемонія вшанування пам’яті — мітинг-реквієм за участі представників української влади. Того ж року Віктор Ющенко звернувся до київського міського голови Олександра Омельченка і депутатів Київради з ініціативою увіковічнити пам’ять Героїв Крут у назвах проспектів, площ, вулиць, парків, скверів, станцій Київського метрополітену.65 25 серпня 2006 року проект Меморіально-музейного комплексу починає втілюватись у життя. Тоді відкривають меморіал «Пам’яті Героїв Крут» на залізничній станції Крути — 10-метрова червона колона, що символізувала колону Київського університету на 7-метровому насипі. Цей пам’ятник демонструє популярну складову міфу битви під Крутами, яка акцентує увагу на участі Студентського куреня у битві. На відкритті пам’ятника виступив колишній Президент України Віктор Ющенко, який заявив: «Бій під Крутами є сильним історичним уроком, з якого можна зробити не один висновок, як перемагати, як затверджувати українську державність».66 21 травня 2007 року частина пам’ятника була понівечена вандалами. На нього вилили жовту фарбу і білою фарбою написали нецензурні вислови антиукраїнського змісту.67 У 2008 році меморіал був доповнений сімома вагонами і відкритою залізничною платформою військового ешелону, стилізованою під платформи початку ХХ ст. Вагони своїм виглядом мали бути подібними на ті, на яких їхали на фронт учасники битви. 14 жовтня 2008 року на день Покрови у цих вагонах урочисто за 65 Трофімова Н. «Герої Крут: справжні та самопроголошені»//День»//Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/156447, відвідано 11.05.2011. 66 Ющенко з Тарутою зробили спільну справу//Українська правда //Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2006/08/25/3148998, відвідано 14.05.2011. 67 Безграмотні вандали понівечили пам’ятник Героям Крут//Українська правда// Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2007/05/21/3239772, відвідано 17.05.2011.

З дослідницької полиці

участі очільників держави відкрили Музей Героїв Крут.68 Концепція експозиції музею була розроблена Українським інститутом національної пам’яті. В експозиції музею представлені близько 500 предметів й архівних матеріалів. 69 Частина експозиції — історичні документи та фотографії: текст Третього універсалу, уривки з газет того часу, фотографії політичних діячів і учасників битви тощо.70 Інша частина експозиції зорієнтована на те, щоб передати побут учасників бою. Так, в неї входять зброя, одяг, особисті речі учасників бою під Крутами. Музей у цей спосіб акцентував увагу саме на образі учасників битви, намагався створити ефект їх присутності. Також до Меморіального комплексу входять каплиця, озеро у формі хреста, символічна могила-курган із хрестом на ній. Помітно, що більша частина експозиції має жалобну та похоронну символіку. 2008 року на державному рівні відзначається 90-та річниця битви під Крутами. Відзначенню передувало видання указу Президента «Про відзначення 90-ї річниці подвигу Героїв Крут». Указом, зокрема, передбачалося проведення заходів для вшанування пам’яті Героїв Крут (покладення квітів до їх могил та інших пам’ятних місць), видання наукових праць, збірників документів і матеріалів, пов’язаних із подіями біля станції Крути, створення художнього фільму, присвяченого Героям Крут, спорудження на Аскольдовій могилі пам’ятника Героям Крут, вихід тематичних теле- та радіопередач. 2 лютого 2008 року відбувається масова церемонія вшанування пам’яті Героїв Крут на території Меморіального комплексу «Пам’яті Героїв Крут». Під час урочистої промови Віктор 68 Музей Героїв Крут відкритий на Чернігівщині//Високий вал//Режим доступу: http://newvv.net/politics/ukraine/193801.html, відвідано 12.05.2011. 69 Верстюк В. «Програма № 34, присвячена бою під Крутами 29 січня 1918 року»//Український інститут національної пам’яті//Режим доступу: http://www. memory.gov.ua/ua/publication/content/1320.htm, відвідано 07.05.2011. 70 Музей Героїв Крут. ФОТОрепортаж// Високий вал//Режим доступу: http:// svoboda.fm/culture/Culture/193815.html, відвідано 16.05.2011. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

Ющенко провів аналогію між сучасною молоддю та Героями Крут, процитувавши слова звернення до українського студентства тих часів: «Хай кожен студент України пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим. Я закликаю молодь України бути не байдужою до майбутнього Батьківщини, шанувати нашу історію і берегти пам’ять героїв».71 Також у цей день на станції було організоване батально-історичне дійство «Бій під Крутами» за участі близько двохсот учасників військовоісторичних клубів України.72 Такий захід, за концепцією Пола Коннертона, так само, як і Музей Героїв Крут, спрямований на те, щоб викликати у людей, котрі беруть участь у церемонії, почуття присутності — невід’ємну складову будь-яких церемоній вшанування пам’яті. Аналогічні церемонії проводились щороку за часів президентства Віктора Ющенка. Важливо, що подібні акції мали великий суспільний розголос у медіа та значну масовість. На них завжди була присутня велика кількість людей, що приїжджали у село Пам’ятне з інших міст. Також, окрім Президента, на подібних мітингах завжди виступали відомі політики, представники уряду, місцеві адміністративні керівники, громадські активісти, суспільні та культурні діячі. Такі мітинги, формат яких можна охарактеризувати як мітинг-реквієм, присвячені річницям бою під Крутами, стали фактично головними комеморативними практиками політики пам’яті про нього. Музейно-меморіальний комплекс «Пам’яті Героїв Крут» був не єдиним місцем вшанування пам’яті Героїв Крут. Менші за масштабом церемонії також відбувались щороку на місці першого поховання загиблих воїнів — на Аскольдовій могилі. Варто зауважити, що 1934 року кладовище на Аскольдовій могилі було ліквідоване радянською владою. На його місці був 71 Ющенко: пам’ять про подвиг героїв Крут є вічною і святою//newsru.ua//Режим доступу: http://www.newsru.ua/ukraine/02feb2008/krytt.html, відвідано 13.05.2011. 72 Там само.

З дослідницької полиці

створений ландшафтний парк. Тіла загиблих були перепоховані у різних місцях.73 Про другорядність цього місця вшанування пам’яті Героїв Крут говорить той факт, що там так і не було збудовано пам’ятник учасникам бою під Крутами, хоча плани його зведення були як за часів президентства Леноніда Кучми, так і за часів президентства Віктора Ющенка. Цікавим прикладом прочитання цієї церемонії вшанування пам’яті є спроба пов’язати сучасні ритуали з більш давніми традиціями у статті, розміщеній на сайті Церкви Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі. У ній церемонію вшанування пам’яті Героїв Крут українським Президентом біля пам’ятного знаку на Аскольдовій могилі було названо ствердженням пророцтва Михайлини Старицької, яка казала, що поховання на Аскольдовій могилі стане другою святою могилою над Дніпром.74 У 2008 році також виходить найбільш ґрунтовна збірка документів і досліджень битви під Крутами — «Крути. Січень 1918 року. Документи, матеріали, дослідження, кіносценарій». Її вихід передбачався указом Президента «Про відзначення 90-ї річниці подвигу Героїв Крут». У збірці також надрукований кіносценарій незнятого фільму про бій під Крутами. На початку збірки було надруковано звернення ексПрезидента України Віктора Ющенка до читачів. У ньому Президент наголошує на важливості цієї історичної події для українського народу: «Подвиг і самопожертва цих юнаків — дороговказ усім майбутнім поколінням. Зірка Героїв Крут сяяла тисячам і тисячам учасників національно-визвольних змагань українського народу...

73 Пам’ятник Героям Крут//Обозреватель//Режим доступу: http://kiyany. obozrevatel.com/news/2005/9/27/3788.htm, відвідано 17.05.2011. 74 Ющенко ствердив пророцтво Старицької щодо героїв Крут// Українська греко-католицька церква св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі// Режим доступу: http://askoldova-mohyla.org/uk/item,1284, відвідано 15.05.2011. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

Зрештою, її полум’я яскраво освітило майдани всієї країни під час Помаранчевої революції, коли народ постав проти неправди».75 Важливим є відсилання до подій Помаранчевої революції 2004 року. Оскільки завдяки цій події Віктор Ющенко став Президентом, таке відсилання може свідчити про використання культу бою під Крутами для легітимізації своєї влади, а також бути прикладом використання історичних мотивів у політичній риториці. Матеріали до збірки збирало протягом десяти років історико-культурологічне товариство «Герої Крут» (з моменту заснування цієї організації).76 Передмовою до цього видання слугує стаття відомого українського інтелектуала Івана Дзюби «Крути. Символ наших визвольних змагань». У цій статті автор проводить паралелі між суспільними проблемами часів битви під Крутами та сучасними українськими суспільними проблемами: «Невилазна отаманщина, нескінченні побоїща наших політиків з їхніми неодмінними апеляціями до Москви — це лише зовнішні симптоми глибокої внутрішньої хвороби суспільства: слабкості національного самоусвідомлення, браку ідентичності».77 Головне значення цієї події, за Іваном Дзюбою: «він [бій — А. Л.] засвідчив невгасимість поривання до свободи, до ствердження національного буття України».78 Варто також розглянути сценарій незнятого фільму про битву під Крутами, опублікований у цій збірці. Для сценарія характерна стилістика поширеного сьогодні патетичного тенденційного історичного кіно. Головним героєм фільму є учасник битви галицький гімназист Григорій Пінський. Іншими 75 Крути. Січень 1918 року/ Київ, 2008. — С. 7. 76 Історію Крут ніхто серйозно не досліджує//Українська газета, №45(185) // Режим доступу: http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=2026, відвідано 10.05.2011. 77 Крути. Січень 1918 року//Київ, 2008. — С. 9. 78 Там само.

З дослідницької полиці

героями фільму є інші відомі учасники битви (Володимир Шульгін, Іван Сорокевич, Микола Корпан), відомі кияни тих часів. Яскраво простежується поділ персонажів на позитивних і негативних. Більшовицькі війська зображені у вигляді агресивних, п’яних та неосвічених матросів. Тенденційність та вплив сучасності на фільм також простежується в епізоді фільму, коли російський матрос звертається до полоненого гімназиста таким чином: «Сволочь нєзавісімая». У кінці фільму полонений Григорій Пінський отримує можливість уникнути страти в обмін на службу більшовикам, але відмовляється робити це. Кіносценарій і розглянуті раніше вірші демонструють, що в мистецтві, на відміну від офіційного політичного дискурсу Героїв Крут, яскраво змальовується образ ворога та звучать антибільшовицькі ідеї.79 29 січня 2009 року Віктор Ющенко звернувся з ініціативою перенести День захисника Вітчизни з 23 лютого на 29 січня, пояснивши це так: «День подвигу під Крутами — це наш справжній національний День Захисника Батьківщини».80 Ця ідея була відвертою спробою витіснити з колективної пам’яті радянський історичний культ новітнім українським. Вона показує, що нові українські культи та міфи винаходяться із завданням витіснити з колективної пам’яті старі радянські історичні орієнтири. Також ця заява характеризує сприйняття Героїв Крут як «захисників Вітчизни». З 22 жовтня до 28 січня 2009 року Українським інститутом національної пам’яті був проведений Всеукраїнський конкурс мультимедійних проектів, присвячений 90-річчю подій Української революції 1917–1921 років. Два з чотирьох фільмів, 79 Портяк В. Гаврилюк Я. Кіносценарій// Крути. Січень 1918 року// Київ, 2008. — С. 754–815. 80 Ющенко предлагает перенести День Защитника Отечества с 23 февраля на 29 января//Корреспондент//Режим доступу: http://korrespondent.net/ ukraine/politics/725571-yushchenko-predlagaet-perenesti-den-zashchitnikaotechestva-s-23-fevralya-na-29-yanvarya, відвідано 18.05.2011. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

оголошених переможцями конкурсу, були присвячені бою під Крутами. Це фільм «Пам’ятай про Крути» авторства трьох вчителів Носівської районної гімназії і «Крутянські спартанці, або Як нищили цвіт нації» авторства вчительки Гребениківської загальноосвітньої школи. За словами заступника голови Українського інституту національної пам’яті професора Володимира Верстюка, «ці роботи сприятимуть відновленню історичної пам’яті українського народу».81 Фільм «Пам’ятай про Крути» пропонує глядачеві історичну характеристику перебігу бою та коротко розповідає про вшанування його пам’яті в незалежній Україні. Значення битви описано такими словами: «символ патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну».82 Інший характер має фільм «Крутянські спартанці, або Як нищили цвіт нації». Він не розповідає про перебіг битви, проте зосереджується на її значенні, символізмі та метафоричності. Фільм знятий у форматі відеопрезентації, а не документального фільму. Його відеоряд — це фотографії того часу, схеми бою. У текстовому ряді наводяться численні цитати з віршів і пісень (зокрема Павла Тичини, Павла Дворського, Богдана Стельмаха, Лесі Храпливої), присвячених бою під Крутами. Музика та текстовий ряд надають фільму характер плачу. Фільм характеризує значення битви тими ж словами, що і попередній, — «символ патріотизму та жертовності». 83

81 Всеукраїнський конкурс мультимедійних проектів, присвячений 90-річчю подій Української революції.//Український інститут національної пам’яті//Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/ua/publication/content/1424.htm, відвідано 18.05.2011. 82 «Пам’ятай про Крути»// Український інститут національної пам’яті//Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/ua/publication/content/1336.htm, відвідано 21.05.2011. 83 Крутянські спартанці, або Як нищили цвіт нації// Український інститут національної пам’яті//Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/ua/publication/ content/1336.htm, відвідано 18.05.2011.

З дослідницької полиці

Український інститут національної пам’яті обрав переможцями ці фільми серед понад 250 конкурсних робіт. Із цього можна зробити висновок, що саме такі акценти були найбільш близькі Українському інститутові національної пам’яті, а отже й офіційній політиці пам’яті Героїв Крут. 28 січня 2010 року напередодні 92-ї річниці бою під Крутами Президент України видав указ «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ ст.». Цим указом «з метою відновлення історичної справедливості» порушувалось питання правового статусу учасників боротьби за незалежність України у ХХ ст. та вшанування їх на місцевих рівнях. Учасниками боротьби за незалежність України визнавались, зокрема, особи, які брали участь у боротьбі в складі формувань Української Центральної Ради. А отже, і учасники битви під Крутами.84 Усі офіційні церемонії та способи культивування бою під Крутами часів президентства Віктора Ющенка були в першу чергу орієнтовані на вираження жалоби померлим у битві та вшанування пам’яті про них. З цієї причини в офіційному дискурсі Героїв Крут завжди панувала віктимізаційна та трагедійна лексика. Зокрема, характерну назву мала збірка статей, матеріалів та літературних творів, випущена у 2008 році — «Героїка трагедії Крут».85 Навіть у самій назві збірки бачимо наголос на трагедійній природі цієї події. Окрім того, можна припустити, що на офіційний дискурс та церемонії вшанування пам’яті Героїв Крут вплинули численні церемонії вшанування пам’яті Голодомору, що активно впроваджувались одночасно із заходами політики пам’яті Героїв Крут, та дискурс, що їх супроводжував. 84 Указ Президента України «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті» № 75/2010 від 28 січня 2010 року//Президент України//Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/10379.html, відвідано 14.05.2011. 85 Героїка трагедії Крут // упор. В. Сергійчук — Київ, «Україна», 2008. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

Цікаво, що такий офіційний віктимізаційний дискурс Героїв Крут співіснував із твердженнями, що битва під Крутами є перемогою. Про це заявляв Віктор Ющенко на відкритті пам’ятнику у Меморіальному комплексі «Пам’яті Героїв Крут». Про те, що в історичній перспективі Герої Крут перемогли, також стверджував представник Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області Сергій Бутко. 86 Сучасний офіційний міф бою під Крутами зберіг численні мотиви дискурсу Героїв Крут, закладені в минулому. Це, зокрема, міф про участь у битві 300 неготових до бою студентів. Навіть фахові історичні дослідження, які стали можливими сьогодні, не вплинули на колективну пам’ять і не зменшили популярність цього міфу. Твердження про 300 учасників битви можна знайти як у матеріалах ЗМІ, що висвітлювали річниці битви під Крутами, так і в словах науковців. Наприклад, 2011 року Ігор Мягкий, головний спеціаліст Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, в інтерв’ю Першому національному каналу заявив про 300 учасників битви віком від 15 до 20 років.87 У дискурсі Героїв Крут важливе місце посідає теза про боротьбу учасників бою за незалежність України. На святкуванні 92-ої річниці битви під Крутами Президент України зазначив: «Бій під Крутами — це не поразка, а плата за нашу незалежність. Якби ми програли, то не стояли б тут під українськими прапорами, не мали б своєї держави, не говорили б українською мовою».88 Можна стверджувати, що даний культ вдало 86 В історичній перспективі Герої Крут перемогли//День//Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=301324&mainlang=ukr, відвідано 10.05.2011. 87 Історія бою під Крутами//Перший національний//Режим доступу: http://1tv. com.ua/uk/news/2011/01/29/3498, відвідано 17.05.2011. 88 Відзначено 92-у річницю пам’яті Героїв Крут// Український інститут національної пам’яті//Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/en/news/detail/262.htm, відвідано 16.05.2011.

З дослідницької полиці

вписався у державоцентричну концепцію історії України, яка висвітлює історію як процес здобуття державної незалежності України та боротьби за неї. Іншою важливою частиною сучасного культу Героїв Крут є пошук зв’язку цієї події із сучасною політичною чи соціальною ситуацією. Прикладом може бути наведена раніше теза колишнього Президента України про зв’язок битви під Крутами з подіями Помаранчевої революції. Також прикладом цього є слова Сергія Бутка, який стверджував, що місце бою під Крутами стало символом боротьби національно-демократичних сил 1990–1991 років за відновлення незалежності України.89 Загалом така риса характерна для всіх історичних культів і «місць пам’яті», в яких зберігається пам’ять про минуле. Ще Моріс Хальбвакс писав про те, що для колективної пам’яті характерне порівняння минулого з теперішнім. Цікавим та показовим для вивчення віктимної сторони культу Героїв Крут є зображення на одному з вагонів Меморіального комплексу «Пам’яті Героїв Крут»: могильний хрест із тризубом по центру. Хрест розписаний назвами і датами відомих битв історії України всіх часів. А саме — «Переяславець 971, Сольниця 1111, Калка 1224, Київ 1240, Жовті Води 1648, Берестечко 1651, Конотоп 1659, Полтава 1709, Сяник 1914, Крути 1918, Базар 1921, Хуст 1939, Холодний Яр 1920–1946». Під хрестом міститься напис: «На стіл побойовища кинуто нас, тверезо, без жалю, як карту», — уривок із поеми Олега Ольжича «Незнайомому воякові». Зрозумілим є бажання автора пов’язати битву під Крутами з іншими битвами історії України і, таким чином, вписати її у загальний український історичний наратив. У той же час не зрозуміло, що на символічній могильній плиті серед усіх поразок роблять битви під Переяславцем, Сольницею, Жовтими 89 Чернігівщина туристична: Батурин, Крути// Український інститут національної пам’яті//Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/en/news/detail/124.htm, відвідано 16.05.2011. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

Водами, Конотопом, які, як відомо, є переможними для українського історичного наративу. У будь-якому разі, ключовим мотивом цієї ілюстрації є висловлення жалю за поразку в битві та за смерть її учасників. Інші ілюстрації зроблені у менш віктимному, а радше тріумфальному ключі. На одній ілюстрації зображена жінка в національному вбранні з дитиною на руках, котра ножем захищається від двоголового орла, який нападає на неї; нижче підпис: «Чужого не хочу, а свого не віддам!». Зрозуміло, що ця картина трактує бій під Крутами як захист рідної землі від російської агресії. У такому ж ключі висвітлює подію третя ілюстрація. На ній присутня алюзія на відому ікону св. Георгія. Відмінність полягає в тому, що на коні сидить козак, а змій має символіку Радянського Союзу і є другою головою двоголового орла. Знайшов місце в Меморіальному комплексі і популярний мотив порівняння битви під Крутами з битвою при Фермопілах. Під гарматою, яка є частиною Меморіального комплексу, прикріплена кам’яна меморіальна дошка з написом: «Мандрівнику! Зупинись, схили голову перед героями, що полягли за волю України». Цей напис є алюзією на аналогічні слова біля поховання загиблих спартанців при Фермопілах. Отже, можна сказати, що сучасному офіційному дискурсу Героїв Крут притаманні численні риси дискурсу Героїв Крут 1918 року, запровадженого Центральною Радою під час похорону загиблих у бою студентів. Це, зокрема, трагедійні та віктимні настрої і мотиви, твердження про боротьбу учасників битви за незалежність України.

Боротьба пам’ятей Нова українська влада, що прийшла з обранням Віктора Януковича Президентом України, фактично відмовилася від політики вшанування пам’яті Героїв Крут. Характерно, що зазначені зміни повністю відповідають історичному аспекту політики

З дослідницької полиці

пам’яті української влади часів президентства Леоніда Кучми. Такими дослідниками, як Юлія Зерній та Микола Рябчук, ця політика пам’яті характеризувалася як компромісна між «націоналістичним» і «радянським» проектами. Однією з особливостей цієї політики є визнання більшості символів та образів українського національного історичного наративу. Проте не визнавалися найбільш демонізовані персонажі радянської пропаганди, безпосередні противники та борці проти Радянського Союзу (УПА, ОУН). Цікаво, що Герої Крут, по суті, розділили долю зазначених персонажів української історії, попри те, що не були затавровані за часів Радянського Союзу. Вилучення бою під Крутами з українських підручників стало підставою для критики культурної політики нинішньої влади. Досить поширеною в інтернет-мережі є стаття Олександра Палія «Чому „вороженьки“ бояться пам’яті героїв Крут?». У ній автор дає власну оцінку битві під Крутами та її значення, а також пише, чому чинна українська влада відмовилась від культивування цієї події. На його думку, це відбулось із двох причин: вплив Росії на сучасну гуманітарну політику України та низький моральний рівень нинішньої влади (нездатність зрозуміти героїзм).90 Варто також зазначити, що нова українська влада не могла повністю відмовитися від вшанування пам’яті Героїв Крут. У річницю бою в 2011 році урядова делегація на чолі з прем’єрміністром України Миколою Азаровим поклала квіти до місця поховання студентів на Аскольдовій могилі.91 Не міг повністю обійти увагою День пам’яті Героїв Крут і Президент України Віктор Янукович. На веб-сайті була оприлюднена офіційна заява, у якій Президент висловлювався з приводу річниці, проте 90 Палій О. Чому «вороженьки» бояться пам’яті героїв Крут?//УНІАН//Режим доступу: http://www.unian.net/ukr/news/news-418355.html відвідано 20.05.2011. 91 Береза А. «Уряд вшанував пам’ять героїв Крут»//Голос.ua//Режим доступу: http://www.golosua.com/ua/main/article/politika/20110129_uryad-vshanuvavpamyat-gerojiv-krut відвідано 19.05.2011. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

битву під Крутами оцінив досить обережно та нейтрально: «Події далекого 1918 року — важливий урок для сучасних українців. Це і урок мужності, але й урок того, якими уважними ми маємо бути в своїх рішеннях, як міцно треба думати, коли йдеться про життя молодих людей».92 Традиційні церемонії вшанування пам’яті Героїв Крут у 93тю річницю бою перейшли до рук опозиційних сил та правих організацій і партій. Для них фактичне ігнорування цієї дати центральною владою стало можливістю заявити про себе. Попри відхід офіційної влади від культивування битви під Крутами, офіційний дискурс Героїв Крут далі функціонує на рівні акцій і риторики опозиційних політиків, які були при владі за президентства Віктора Ющенка. Вони приділили увагу церемоніям вшанування пам’яті 93-ї річниці бою під Крутами. 29 січня 2011 року одна з лідерів опозиції Юлія Тимошенко поклала квіти на пам’ятний знак на Аскольдовій могилі та виступила для преси. У її промові битва під Крутами була висвітлена у віктимному образі з апеляцією до молодості та відчайдушності її учасників. Можна сказати, що Юлія Тимошенко апелювала в ній до жіночої чуттєвості та материнських почуттів.93 Інший опозиційний політик Арсеній Яценюк вшанував пам’ять Героїв Крут, поклавши квіти до Меморіалу жертв бою під Крутами на Личаківському кладовищі у Львові. Арсеній Яценюк висловився в дусі традиційної офіційної риторики Героїв Крут, додавши до цього політичний підтекст: «Бій під Крутами — це символ жертовності й подвигу в ім’я свободи і Української держави. Але політики зобов’язані пам’ятати, що дуже часто за подвигом одних стоїть безвідповідальність 92 В Україні вшанували 93-річницю Героїв Крут//BBC Ukrainian//Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news/2011/01/110129_kruty_anniversary_ er.shtml відвідано 19.05.2011. 93 Тимошенко: ми маємо вчитися у героїв Крут//YouTube//Режим доступу: http:// www.youtube.com/watch?v=mRpxptsybo8 відвідано 20.05.2011.

З дослідницької полиці

і непрофесіоналізм інших».94 Ще яскравішим прикладом використання образу Героїв Крут у політичній риториці та політичній боротьбі є таке висловлювання Арсенія Яценюка: «Кидати студентів проти регулярних військ — це те саме, що сьогодні непідготовані демократичні сили воюють із прообразом КПРС, якою є сьогодні Партія регіонів».95 У Меморіальному комплексі «Пам’яті Героїв Крут» минулого року відбулась традиційна церемонія вшанування пам’яті Героїв Крут. Проте на цей раз її головними провідниками були опозиційні політики, місцева влада та представники правих партій. Природно, що в таких умовах церемонія вшанування Героїв Крут мала політичний підтекст, часто лунала критика чинної влади. Вона фактично перетворилась в опозиційний мітинг, на якому були присутні такі опозиційні партії, як «Українська Народна Партія», «Наша Україна», «За Україну!». Опозиційний політик В’ячеслав Кириленко заявив: «Ми повинні рівнятися на них [Героїв Крут — А. Л.] і протистояти нинішній владі, яка ненавидить все українське. З підручників історії міністр Табачник прибирає згадки про Героїв Крут. Що буде далі? Закриють цей монумент?».96 Окрім вимоги повернути інформацію про подію в українські підручники, на мітингу вимагали також «повернути Українському інституту національної пам’яті статус центрального органу виконавчої влади і припинити формувати державну політику збереження національної пам’яті [характерна 94 Арсеній Яценюк: «Бій під Крутами — подвиг в ім’я України».//Фронт Змін//Режим доступу: http://frontzmin.org/ua/media/news/none/2004-arsenij-jatsenjukbij-pid-krutami-podvig-v-imja-ukrayini-prote-politiki-majut-pamjatati-zavijskovim-podvigom-chasto-stoyit-bezvidpovidalnist-i-neprofesionalizm-vladi. html відвідано 21.05.2011. 95 Ми завжди вклонятимемося пам’яті Героїв Крут — Яценюк у Львові//zik// Режим доступу: http://zik.ua/ua/news/2011/01/31/269504 відвідано 21.05.2011. 96 Правые пошли в выступление//Коммерсант//Режим доступу: http://www. kommersant.ua/doc.html?docId=1576931, відвідано 19.05.2011. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

зміна терміну — вже не відновлення, а збереження національної пам’яті — А. Л.] за вказівками з Кремля та звільнити з посади міністра освіти, науки, молоді та спорту України Дмитра Табачника...». Крім того, засуджувалось рішення позбавлення звання «Героя України» Степана Бандери і Романа Шухевича. 97 Цей мітинг цікавий тим, що його вимогами є відновлення складових попередньої політики пам’яті та критика культурної політики чинної влади. Таким чином, бачимо, що складові державної політики пам’яті можуть ставати інструментами політичної боротьби. Представники УНП на мітингу зазначали: «Згадуючи про Героїв Крут, зрозуміло, що сучасна Україна потребує нових героїв-державників, які наведуть лад у своєму домі, відстоять національні, духовні, демократичні та соціальні цінності українського народу».98 Ці слова є прикладом апеляції до сьогодення при вшануванні пам’яті Героїв Крут та використання цієї події в політичній риториці. Виступав на 93-ій річниці битви і Віктор Ющенко, який підсумував як політику пам’яті, яка проводилась за його президентства, так і сучасну українську історичну політику в цілому: «Історія українців завжди складається зі сторінок боротьби за власну незалежність... Історія існує одна і вона — національна. І з цієї точки зору Крути — це наш генетичний історичний код».99 Водночас, цікаво подивитися на комемораційні практики правих партій. Важливо пам’ятати, що праві партії проводили власні церемонії вшанування пам’яті, так само як і чинна 97 Від Януковича та Табачника вимагають повернути подвиг Героїв Крут у підручники історії//Спротив//Режим доступу: http://sprotiv.org/2011/01/30/vidyanukovicha-ta-tabachnika-vimagayut-povernuti-podvig-gero%D1%97v-krut-upidruchniki-istori%D1%97, відвідано 22.05.2011. 98 Там само. 99 Віктор Ющенко. Крути, 29 січня 2011 р. «Скажи, хто твій батько. І я скажу, ким буде твоя дитина»//YouTube//Режим доступу: http://www.youtube.com/ watch?v=fafDDqTM3Hk, відвідано 21.05.2011.

З дослідницької полиці

влада, переважно в річницю бою під Крутами — щороку 29 січня. Тому церемонії вшанування пам’яті Героїв Крут правими силами є не менш орієнтованими на річниці, ніж офіційні церемонії. Проте протиставлення себе чинній владі (в силу опозиційності цих партій) змусило їх шукати нові церемонії вшанування пам’яті та нові місця для їх проведення. На відміну від офіційних церемоній вшанування пам’яті, такі акції не були централізованими. Вони проводились у різних місцях різними партіями й організаціями, мали різний характер і масовість. Причиною цього є те, що правий політичний рух в Україні не є централізованим, тому не видається можливим детально та поетапно простежити становлення цього дискурсу і церемоній вшанування пам’яті, які його утворювали. Варто дати оцінку окремим складовим цього дискурсу та його відмінностям від офіційного дискурсу Героїв Крут. Перш за все, при аналізі правого дискурсу Героїв Крут потрібно враховувати, що сучасні українські праві партії підтримують ідеологію інтегрального націоналізму та орієнтуються на неї у своїй діяльності. Тому відповідна ідеологія та цінності вплинули на правий дискурс Героїв Крут. Так, у документальному фільмі 2011 року партії ВО «Свобода» «Особливий погляд. Герої Крут» зазначається, що «визвольні змагання зробили нову генерацію українців — покоління Бандери та Шухевича».100 Важливість битви під Крутами у вихованні «покоління Бандери і Шухевича» доводиться на прикладі інтерв’ю жінки-учасниці націоналістичного підпілля. Таким чином, при вшануванні битви під Крутами та періоду національновизвольних змагань загалом наголошується на важливості цих подій для безпосередніх ідеологічних кумирів правих партій. Такі звернення показують, якою важливою для сучасних правих сил є апеляція до традицій інтегрального націоналізму у легітимації своїх дій. 100 ВО «Свобода». «Особливий погляд. Герої Крут»//Режим доступу: http://www. youtube.com/watch?v=Oal29z7ZPaI, відвідано 19.05.2011. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

Важлива риса правого дискурсу Героїв Крут — критика української влади часів національно-визвольних змагань. Яскравим прикладом цього є гасло, висунуте на Львівському смолоскипному марші пам’яті Героїв Крут, організованому «автономними націоналістами» у 2010 році — «Кров крутянців — вина лібералів».101 Іншим прикладом є стаття пресслужби Молодіжного націоналістичного конгресу про Героїв Крут, в якій описано процес поширення інформаційних матеріалів про бій під Крутами у Миколаївській області у 2006 році: «Це була найкраща українська молодь, яка загинула через бездарність керівництва своєї Держави, Держави, в яку вони вірили і за яку загинули».102 У цих прикладах ми бачимо відверте звинувачення українського політичного керівництва періоду національно-визвольних змагань у загибелі учасників бою. Також критиці піддається сучасна українська влада. При тому вона часто порівнюється із Центральною Радою (таке порівняння використовувалось за часів президентства Віктора Ющенка). А організовані нею церемонії вшанування пам’яті протиставляються відповідним церемоніям правих партій. Яскравим прикладом такої критики є документальний фільм 2009 року, знятий ВО «Свобода». У ньому офіційна церемонія вшанування пам’яті Героїв Крут під станцією Крути у 2009 році протиставляється акції ВО «Свобода» — смолоскипному маршу в Києві, що проводився того самого дня. Офіційні церемонії вшанування пам’яті критикуються як штучні, на які зганяється молодь, що не орієнтується в обставинах бою та її історії. Такі церемонії називаються «театралізованими 101 Смолоскипний марш пам’яті героїв Крут//Інформаційний портал незалежних націоналістів//Режим доступу: http://opir.info/2010/01/29/smoloskypnyjmarsh-pamyati-herojiv-krut, відвідано 21.05.2011. 102 Тицький Б. Миколаївські націоналісти несуть правду про Крути//Націоналістичний портал//Режим доступу: http://www.ukrnationalism.org.ua/ news/?n=1733&calendar=201108, відвідано 16.05.2011.

З дослідницької полиці

плачами за убієнними».103 Натомість свідома українська молодь вшановує пам’ять Крут у Києві на смолоскипному марші. У випадку повторення «крутянського сценарію» саме вона піде захищати Україну. Також проводять аналогії між сучасною політичною ситуацією і політичною ситуацією періоду національно-визвольних змагань. Зокрема, популярні твердження відсутність відмінностей між «лібералом Грушевським і президентом Ющенком». Інші подібності — відсутність порозуміння в сучасній українській владній верхівці, «приниження перед Москвою» тощо. Головний висновок фільму — «не влада, а свободівська молодь створює ефектні антиміфи на противагу живучим комуністичним датам».104 У цих словах ми бачимо спробу ВО «Свободи» наголосити на власній заслузі у творенні нової української історичної пам’яті та ідентичності. Антиросійські та антикомуністичні мотиви є важливою рисою правого дискурсу Героїв Крут. Ще 2003 року голова Української національної консервативної партії Олег Соскін на мітингу пам’яті Героїв Крут заявив, що проголошення Президентом України Леонідом Кучмою року Російської Федерації в Україні та його згода очолити СНД — «відкрите зрадництво пам’яті Героїв Крут».105 Іншим прикладом антиросійських ідей є слова голови Конгресу Українських Націоналістів Степана Брацюня на відзначенні 93-ї річниці Героїв Крут у 2011 році під станцією Крути: «Більшовицька Росія напала тоді на молоду Україну, а багато нинішніх політиків забули нашу історію і готові лизати кремлівський черевик». Крім того, його промова має відвертий

103 Свободівці про День Героїв Крут// Youtube// Режим доступу: http://www. youtube.com/watch?v=HXBJ9PWVvLA youtube, відвідано 19.05.2011. 104 Там само. 105 Про мітинг пам’яті Героїв Крут// OlehSoskinPortal//Режим доступу: http:// soskin.info/news/29.html, відвідано 18.05.2011. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

політичний антивладний зміст, а також демонструє використання історичних мотивів у сучасній політичній риториці.106 Зрозуміло, що вшанування пам’яті полеглих від більшовицьких військ вояків не може обійтись без антирадянських (а отже, і антикомуністичних, і антиросійських) ідей. Прикладом того, що антиросійські та антикомуністичні ідеї виникали на рівні підтексту в офіційному дискурсі Героїв Крут, є розглянуті в попередньому розділі зображення в Меморіальному комплексі «Пам’яті Героїв Крут». Також антиросійські ідеї виникали в мистецьких творах (вірші, кіносценарій), що описували битву. Проте багато факторів спричиняються до того, що офіційний політичний дискурс не може проголошувати подібні ідеї. Міф про 300 учасників бою в дискурсі правих партій є не менш популярним, ніж в офіційному дискурсі. Це число фігурує навіть в документальному фільмі, знятому ВО «Свобода».107 Можливо, найбільш суттєвою відмінністю правого дискурсу Героїв Крут від офіційного є перевага урочистих тонів над віктимними. Про це свідчить, зокрема, характер самих акцій, які вшановують пам’ять Героїв Крут. Якщо найбільш характерною формою вшануваня пам’яті Героїв Крут для офіційної політики пам’яті є мітинг-реквієм, то найпопулярнішими формами вшанування пам’яті для правих партій є марші слави і смолоскипні ходи, які не є жалобними акціями за своєю суттю. Окрім того, в офіційних заявах образ бою під Крутами як перемоги не є провідним. Зазвичай ідеться лише про перемогу в історичній перспективі. Натомість, у правому дискурсі битва під Крутами оцінюється як беззаперечна перемога. Яскравим підтвердженням цього є слова голови одеської обласної організації ВО «Свобода» Павла Кириленка на марші слави в Одесі 29 січня 2011 року, організованому ВО «Свобода»: 106 Правые пошли в выступление//Коммерсант//Режим доступу: http://www. kommersant.ua/doc.html?docId=1576931, відвідано 17.05.2011. 107 ВО «Свобода». «Особливий погляд. Герої Крут»//Режим доступу: http://www. youtube.com/watch?v=Oal29z7ZPaI, відвідано 19.05.2011.

З дослідницької полиці

«29 січня 1918-го року — була перемога. Перемога добра над злом. Перемога українського духу над азіатським дикунством і небуттям. Ті відважні молоді хлопці приклад для нас. Вони — символ віри, жертовності в ім’я нашої правди — вічної і святої ідеї Нації. Їх звитяга має надихати нас на нові звершення і додавати сил у боротьбі за Велику Україну». 108 Ці слова не тільки демонструють сприйняття бою під Крутами як перемоги у правому дискурсі, а й дуже чітко передають інші головні особливості націоналістичного дискурсу Героїв Крут — антиросійські ідеї, виховне значення культивування даної події, апеляції до сьогодення. Показовими також є гасла, які скандували учасники цієї акції: «Слава героям Крут!», «Пам’ятай про Крути!», «Слава Україні — Героям Слава!», «Україна понад усе!», «Степан Бандера — наш герой!», «Україні — волю, українцям — зброю», «Україні — українську владу», «Одесі — українську владу.109 Ці гасла демонструють, що акції правих партій та організацій, як і офіційні церемонії вшанування пам’яті Героїв Крут, часто мають політичний зміст, несуть політичні вимоги та поширюють власну ідеологію. Вартим уваги є також висновок статті про цю акцію: «Виступаючі були солідарні в тому, що подвиг юнаків під Крутами має надихати сучасне покоління українців на продовження боротьби за національну соціально справедливу державу».110 Отже, ми бачимо, що виховна функція має важливе значення у правому дискурсі Героїв Крут. 108 В Одесі націоналісти маршем слави вшанували Героїв Крут//Майдан//Режим доступу: http://maidan.org.ua/south/news/1296384839.html, відвідано 21.05.2011. 109 Там само. 110 В Одесі націоналісти маршем слави вшанували Героїв Крут//Майдан//Режим доступу: http://maidan.org.ua/south/news/1296384839.html, відвідано 21.05.2011. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

Показовим для розуміння відмінностей у культивуванні бою під Крутами в офіційному та правому дискурсах є висловлювання голови Тернопільської облради, члена ВО «Свобода» Олексія Кайдана на відзначенні 93-ї річниці битви під Крутами під станцією Крути: «Ми прийшли сюди не плакати, а набиратися революційного духу для подальшої боротьби». Таким чином, він протиставив офіційний дискурс Героїв Крут трактуванню цієї події правими партіями.111 Відхід влади від проведення політики пам’яті Героїв Крут після обрання Президентом України Віктора Януковича вивів акції правих партій на новий рівень. Такі акції стали поширенішими та масовішими. Як уже зазначалося, досить велика кількість правих партій взяла участь у церемонії вшанування пам’яті Героїв Крут під станцією Крути в 2011 році. Зокрема, це були представники ВО «Свобода», Конгресу українських націоналістів (КУН), УНА-УНСО.112 Загалом 2011 рік був багатий на різні церемонії вшанування пам’яті у різних містах України. Як уже зазначалось, праві партії в Україні не є єдиною і консолідованою силою, тому різні партії правого спрямування проводили свої акції в різних містах. Окрім того, інші опозиційні партії організовували власні акції, присвячені цій події. Сайт «Історична правда» навів перелік з 14 масштабних акцій, що проводились у найбільших містах України 29 січня 2011 року різними політичними силами.113 Акції правих партій відбувались, зокрема, у таких містах, як Київ, Львів, Харків, Одеса, Запоріжжя, Тернопіль,

111 Правые пошли в выступление//Коммерсант//Режим доступу: http://www. kommersant.ua/doc.html?docId=1576931, відвідано 17.05.2011. 112 Там само. 113 Де і з ким можна вшанувати пам’ять загиблих під Крутами (ПЕРЕЛІК ЗАХОДІВ)//Історична правда//Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/ short/2011/01/28/19293, відвідано 17.05.2011.

З дослідницької полиці

Івано-Франківськ, Сімферополь.114 Планувався, але не отримав дозволу від місцевої влади, смолоскипний марш ВО «Свобода» у Донецьку.115 Таким чином, ми бачимо, що географія проведення заходів та церемоній вшанування пам’яті Героїв Крут правими партіями значно розширилась станом на 2011 рік. Численними також були церемонії вшанування пам’яті Героїв Крут не політичного змісту. 22 січня 2011 року громадським об’єднанням «Українська альтернатива» був організований автопробіг за маршрутом Київ-Крути, у якому взяло участь близько 30 автомобілів.116 30 січня 2011 року пройшов футбольний турнір серед молодіжних організацій і студентських колективів Києва «Кубок пам’яті Героїв», присвячений Героям Крут. Організатор турніру — Молодіжний Націоналістичний Конгрес.117 Відтак, у 2011 році збільшилась також кількість громадських акцій, присвячених битві під Крутами. Зовсім на інший рівень в акціях правих політичних сил вийшла критика чинної влади. Якщо раніше праві партії критикували владу за окремі аспекти політики пам’яті Героїв Крут, то 2011 року вони почали відкрито протиставляти себе чинній владі, протестувати проти неї та звинувачувати її в намаганні 114 Правые пошли в выступление//Коммерсант//Режим доступу: http:// www.kommersant.ua/doc.html?docId=1576931, відвідано 17.05.2011; Де і з ким можна вшанувати пам’ять загиблих під Крутами (ПЕРЕЛІК ЗАХОДІВ) //Історична правда//Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/ short/2011/01/28/19293, відвідано 17.05.2011; Новини// Пам’ятай про Крути// Режим доступу: http://kruty.org.ua, відвідано 19.05.2011; Кримські націоналісти відзначили День Героїв Крут//Конгрес українських націоналістів//Режим доступу: http://cun.org.ua/ukr/content/view/3039/36, відвідано 18.05.2011. 115 Правые пошли в выступление//Коммерсант//Режим доступу: http://www. kommersant.ua/doc.html?docId=1576931, відвідано 17.05.2011. 116 Автопробіг Крути-2011: Післяслово//Українська альтернатива//Режим доступу: http://www.groupua.org/?p=572, відвідано 19.05.2011. 117 У Києві відбудеться турнір «Кубок пам’яті Героїв» з міні-футболу//Molotoff. info//Режим доступу: http://molotoff.info/events/2010-04-30-13-19-57/2944kruty.html, відвідано 21.05.2011. Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

витерти з пам’яті українців бій під Крутами. Ігнорування церемоній вшанування пам’яті Героїв Крут Президентом України В. Януковичем і вилучення цієї події з підручників з історії України стали головними аргументами таких протестів. Так, у документальному фільмі ВО «Свобода» «Особливий погляд. Герої Крут» сучасну владну політику порівнюють із політикою замовчуванням бою під Крутами в СРСР.118

* * * Отже, як ми побачили, конструювання історичної пам’яті бою під Крутами відбувалось у рамках двох дискурсів. Перший із них визначили церемонії поховання загиблих під Крутами студентів, до яких вдалися у 1918 році діячі Центральної Ради. Для нього були характерні трагічний, віктимний тон, висловлення жалоби за померлими. Інший дискурс Героїв Крут був вироблений під впливом ідеології інтегрального націоналізму у Західній Україні на початку 1930-х років. У ньому битву під Крутами було зображено в урочистих тонах, її інтерпретували як перемогу. Після того, як за часів президентства Віктора Ющенка бій під Крутами став одним із сюжетів української державної політики пам’яті, міф цього бою і далі функціонує в межах двох дискурсів. Державна політика пам’яті продовжує віктимні традиції вшанування пам’яті Героїв Крут, закладені Центральною Радою, у той час як українські праві партії та організації звертаються до націоналістичних традицій культивування битви під Крутами. Співіснувнаня двох різних дискурсів Героїв Крут демонструють неоднорідність історичної пам’яті та сприйняття історії в середині українського суспільства. Традиційно цю неоднорідність пов’язують із відмінностями сприйняття історії «національним» і «посткомуністичним» культурними проектами (за М. Рябчуком і Ю. Зерній). У випадку вшанування пам’яті Героїв 118 ВО «Свобода». «Особливий погляд. Герої Крут»//Режим доступу: http://www. youtube.com/watch?v=Oal29z7ZPaI, відвідано 19.05.2011.

З дослідницької полиці

Крут ця неоднорідність виникає вже в середині «національного проекту». Це свідчить про те, що диференціювання української історичної пам’яті лише на «національну» та «посткомуністичну» не є достатнім у сучасному українському суспільстві. Окрім того, аналіз церемоній вшанування пам’яті бою під Крутами показує, що фактично всі заходи, присвячені вшануванню пам’яті битви під Крутами, завжди були пов’язані з політичною кон’юнктурою та мали політичний підтекст. Напередодні чергової річниці бою під Крутами не лишається сумнівів, що питання Героїв Крут знову стане об’єктом усілякого кшталту політичних ігор.

Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

Фото 1. Експозиція Музею Героїв Крут Музей Героїв Крут. ФОТОрепортаж // Високий вал // Режим доступу: http://svoboda.fm/culture/Culture/193815.html Відвідано 16.05.2011.

З дослідницької полиці

Фото 2. Експозиція Музею Героїв Крут Музей Героїв Крут. ФОТОрепортаж // Високий вал // Режим доступу: http://svoboda.fm/culture/Culture/193815.html Відвідано 16.05.2011.

Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

Фото 3. Зображення на одному з вагонів меморіального комплексу «Пам’яті Героїв Крут». Фотографія з колекції Катерини Горбаль.

З дослідницької полиці

Фото 4. Зображення на одному з вагонів меморіального комплексу «Пам’яті Героїв Крут». Фотографія з колекції Катерини Горбаль.

Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

Фото 5. Напис у меморіальному комплексі «Пам’яті Героїв Крут» Абель І. Крути - сумний символ бездарної влади. ФОТО // Кореспондент // Режим доступу: http://blogs.korrespondent.net/journalists/blog/abelgko/a31923 Відвідано 15. 05. 2011.

З дослідницької полиці

Спостереження › Наодинці з ЄС

Ліля Ревак Association for International Affairs у Празі

З чим ми зібралися в Євросоюз, або Що Україна може запропонувати Брюсселю Вступ України до ЄС — популярна тема для спекуляцій і супе речок. При тому, як часто ми чуємо про реальні переваги і здобутки від українського вступу для обох сторін? І якщо у випадку України це ще якось більш-менш зрозуміло (а чи справді?), мовляв, у Європі нас чекають золоті гори зі всіма наслідками, то як часто пишуть про те, для чого ЄС брати нас, що Україна може дати Союзу?1 Ситуація дещо парадоксальна для країни, яка нібито веде про-інтеграційну політику. Але Україна — держава контрастів і парадоксів, тому не будемо шукати тут логічних пояснень. Зараз, коли в ЄС згадка про Україну викликає скоріше головний біль і неприємний осад (особливо в силу останніх політичних подій), акцент на наших потенційних внесках має бути особливо сильний, якщо ми не хочемо, щоб на нас остаточно махнули рукою і Ukraine-fatigue додалась до списку європейських «мігреней».

1 Слід зазначити, що існують reports про потенціал окремих галузей української економіки, але часто вони застарілі, представлені не у всіх важливих галузях і, що найважливіше, практично не існує комплексних аналізів. З чим ми зібралися в Євросоюз

Саме тому основною метою цієї статті є продемонструвати потенційні вигоди, які ЄС може отримати від української євроінтеграції. Очевидно, що жодна з них не принесе користі, якщо насущні українські «хвороби» (корупція, бюрократизація, порушення прав людини, олігархізація і т. ін.) не будуть виліковані. Україна мусить подолати прірву між реальним і потенційним станом. Статті на цю тему також покликані повернути інтерес ЄС, продемонструвати необхідність більш стратегічного підходу до України, який є ключовим для успішної модернізації і реформування останньої. Зрештою, Україна — ідеальний starting point для реформування всього пострадянського простору. У своїй статті я спочатку зроблю огляд того, чим зараз є Україна. Попри те, що ми з вами, живучи в Україні, нібито і так все про неї знаємо, мені здається, що комплексний огляд, котрий базується на світових рейтингах буде корисним. Після цього я перейду до потенційних економічних і політичних «внесків» України в ЄС.

Україна: non-fiction picture Україна — найбільша повністю розташована в Європі держава, яка існує в стані постійної економічної, політичної і навіть культурної кризи. Україна — держава контрастів і парадоксів, які роблять її непередбачуваною і часто незрозумілою для зовнішнього світу. Україна досі не оговталася від світової економічної кризи: темпи зростання економіки становлять фактично половину до-рецесійної позначки, рівень безробіття — величезний, зовнішній борг практично такого ж розміру як ВВП. Українська економіка дуже нестабільна і часто скакає від зростання до рецесії і навпаки. Протягом останнього десятиріччя український ВВП зростав в середньому на 5% щороку. У той самий час Україна посіла почесне четверте місце у списку найгірших економік світу від журналу Forbes. Значна частина української

Спостереження › Наодинці з ЄС

економіки знаходиться в так званій «сірій зоні», де незрозуміло, хто насправді її контролює: держава чи олігархи (а чи це не одне й те ж саме?). Зрештою, ні для кого не секрет, що абсолютна більшість українських чиновників за сумісництвом успішні бізнесмени. Згідно з рейтингом Amnesty International Corruption Perception Index 2011, Україна отримала 2.3 бали з 10 (152 позиція зі 182). Таким чином, ми офіційно стали найкорумпованішою державою Центрально-Східної Європи.2 Суцільна бюрократизація, яка ускладнює життя місцевим бізнесменам і відлякує потенційних інвесторів, забезпечила Україні почесне 145 місце в рейтингу Doing Business3 по сусідству з Сирією і Гамбією.4 Попри те, що протягом останніх років Україна полегшила процедуру створення бізнесу, процес отримання дозволу на будівництво і сплату податків, часто успадковані ще з радянських часів процедури потребують нагальних реформ. Хоч це і всім зрозуміло, на жаль, у нашій державі усвідомлення проблеми не означає її вирішення. Демографічна ситуація в Україні також не найкраща. Про зменшення кількості населення на більше, ніж шість мільйонів за роки незалежності, знають всі. Та чи всі знають про те, що за прогнозами ВООЗ з теперішній від’ємним рівнем зростання населення до 2050 року в Україні мешкатиме вже 29 мільйонів, до 2025 року майже чверті населення буде більше шістдесяти років, а до 2050 їхня частка зросте до третини.5

2 Для порівняння: ще минулого року найкорумпованішою державою ЦСЄ була Росія — 2.1 бали, Україна тоді отримала 2.4. Цього року таку оцінку отримала вже Росія. Найбільше балів у рейтингу — 2.8 — Україна отримала в 2006 році. 3 Заради справедливості треба зазначити, що ми все ж таки піднялися зі 147 місця у 2010 році. 4 Для порівняння: Грузія була 12-ою, Молдова — 90-ою, а Росія — 123-ою. 5 Див.: http://www.icps.com.ua/files/articles/48/70/nl_eng_20080331_0403.pdf З чим ми зібралися в Євросоюз

Усі ці фактори стримують, а то й взагалі роблять неможливим економічний розвиток України. На додачу до економічних проблем стан демократії в Україні стабільно погіршується. Як і економіка, українська політична система знаходиться у «сірій зоні» перехідної демократії. В Україні немає функціональної системи стримувань і противаг. Зрештою, про розвиток «демократичних тенденцій» в Україні ми всі добре знаємо. Наші «здобутки» визнали і у світі. За результатами Freedom House Report 2011 Україна втратила статус «Повністю вільної» держави і повернулася до «Частково вільної». Оцінка громадянських свобод впала з двох балів до трьох. Я не буду зосереджуватися тут на проблемі «поділу суспільства», скажу тільки, що Україна досі не знайшла «об’єдн уваль ної ланки», яка б остаточно звела «Схід і Захід разом». Саме перспектива європейської інтеграції має потенціал стати тим missing element. За даними Центру Разумкова у 2002 році 65% українців підтримували вступ до ЄС. У 2009 їхній відсоток зменшився до 44.4%, а частка тих, хто виступав проти зросла з 12.9% до 38.3%. Можна довго сперечатися про те, що призвело до такого невтішного результату, але очевидно, що недостатня присутність ЄС в Україні, брак знань про Союз і відсутність стратегічної позиції щодо України (це викликало зневіру в реальному зацікавленні Україною в ЄС) відіграли не останню роль. Попри це, ми все одно маємо більше шансів зробити європейську інтеграцію об’єднавчою ідеєю, ніж Степана Бандеру і «іже с нім». Більше того, якщо до 2010 року включно проросійський вектор зовнішньої політики стабільно отримував більшу підтримку серед населення, то з початку 2011 він почав втрачати позиції. Ще на початку 2011 року кількість тих, хто підтримував «рух на Схід» була більшою, ніж тих, хто хотів в ЄС. Але вже в квітні 2011 ці цифри були практично однаковими. За результатами останніх досліджень Центру Разумкова, вже 51.2% українців

Спостереження › Наодинці з ЄС

вважають, що нам треба вступати в ЄС.6 Слід зазначити, що ця тенденція не має нічого спільного зі змінами в політиці ЄС, а випливає скоріше з незадоволенням економічною ситуацією за правління уряду, який вважається проросійським. Незважаючи на далеко не «сонячну» картину, яку я щойно змалювала, Україна виглядає не так вже й погано на фоні деяких балканських країн, про європейську перспективу яких в ЄС «говорять вголос». Серед пострадянських країн лише в Молдові рівень демократії кращий, ніж в Україні.7 Більше того, Україна була єдиною пострадянською державою, якій Freedom House в 2005 році надав статус «Повністю вільної». Але рівень заангажованості ЄС на Балканах набагато вищий, ніж в Україні.

Україна: край нереалізованого потенціалу Якою б складною не видавалася ситуація, Україна все одно має що запропонувати ЄС в економічній і політичній сферах. Україна посідає друге місце за кількістю населення серед пострадянських держав і шосте в Європі, якщо не враховувати Росію. Протягом 2000–2008 років українська економіка щорічно зростала на 10-12% (досить висока цифра для Центрально-Східної Європи), що продемонструвало її потенціал. У рейтингу Global Innovation Index Україна посіла шістдесяте місце. Цей результат перевершив Індію, Туреччину, Мексику, але ми досі поступаємося Росії (56 місце) і Польщі (43 місце). У той же час на Innovation efficiency index ми здобули 36 позицію, що краще, ніж Росія, Канада, Великобританія, Норвегія, Японія, Польща, але гірше від Молдови (четверте місце).

6 Існують інші дослідження, результатам яких я не приділятиму уваги http://www.kyivpost.ua/ukraine/article/chi-hoche-ukrayina-do-yes-aboneodnoznachni-rezultati-opituvan-33766.html 7 Хоча в силу останніх подій Грузія теж нас обігнала. З чим ми зібралися в Євросоюз

Попри складну демографічну ситуацію, українське населення високоосвічене. Рівень грамотності в Україні становить 99.7% (п’яте місце у світі). За кількістю випускників вищих навчальних закладів Україна посідає четверте місце в Європі (не будемо зараз дискутувати про якість нашої вищої освіти). За результатами того ж Global Innovation Index, Україна посіла 15 місце у рейтингу «Освіти». Практично кожен українець двомовний, що дає українцям додатковий козир не лише у спілкуванні із Росією, наприклад, але і зі всіма іншими країнами регіону. Економічний потенціал України спирається на її промислову і наукову бази та підсилюється стратегічним географічним розташуванням і дешевою робочою силою. Звичайно, українська промисловість потребує серйозної модернізації та інвестицій. Військова промисловість становить найбільш розвинуту галузь державної економіки. Вона включає 85 наукових організацій, що спеціалізуються на розробці нових видів озброєння і військового обладнання. До цієї галузі входять космічна і авіапромисловість, військово-морський комплекс, ракетне обладнання і виробництво дрібної зброї тощо. Україна випускає велику кількість танків, військово-транспортних літаків, оптичне обладнання, які відповідають світовим стандартам. Україна виготовляє регіональні пасажирські і військові транспортні літаки. У 2011 році новий пасажирський літак АН-158 було представлено на Паризькому Авіашоу в Лє Бугже. Гордістю української авіапромисловості, звичайно, є саме військові транспортні літаки. Антонов АН-124 — другий за розміром функціональний літак, а Антонов АН-225 — найбільший і найважчий у світі. Модернізована модель середньоваговика АН-70 повинна з’явитися найближчим часом. На даний момент найважливішим партнером України в авіапромисловості є Росія, ми також співпрацюємо з Китаєм, ведуться переговори з Іраном. За умови достатнього фінансування, в тому числі з країн Євросоюзу, Україна має потенціал стати світовим лідером транспортної авіапромисловості.

Спостереження › Наодинці з ЄС

Згадка про українську автопромисловість мимоволі викликає посмішку, особливо якщо згадати всі відомі анекдоти про «Запорожця». Не судилося нам завоювати ринки легкових автомобілів, але в нас є потенціал на ринку вантажівок. Завод КрАЗ, який, нагадаю, спеціалізується на виготовленні вантажівок і автомобілів спеціального призначення, отримав стандарт ISO 9901:2000 для контролю якості. Його автомобілі експортуються в 26 країн світу, в тому числі держави ЄС і Ірак. КрАЗ-5233 використовується українськими військовими. КрАЗ-івські вантажівки потенційно можуть стати дешевшою альтернативою європейським виробникам. Україна — п’ята «космічна країна» світу. За роки незалежності вона запустила шість супутників і 120 ракетвласного виробництва. Вона могла зробити серйозний внесок у дослідження космосу ЄС в час «нової космічної гонки» («next space race»). Україна володіє багатими природними ресурсами.8 Попри те, що нафта і газ активно видобуваються в Україні не перше десятиліття, досі є багато недосліджених ділянок. Український чорноморський шельф з його помірним кліматом і максимальною глибиною в 100 метрів теоретично також має значні поклади нафти і газу та потребує подальших досліджень. На даний момент жодна міжнародна компанія не діє на постійній основі на українському ринку виробництва нафти і газу.9 Згідно з даними International Energy Agency, Україна володіє 1.2 трильйонами м3 сланцевого газу. Успішна розробка цих родовищ за умов достатніх інвестицій потенційно може перетворити Україну з імпортера в експортера газу. Особливо плідною співпраця у цій галузі може бути з Польщею і Балтійськими 8 Я зосереджуся лише на кількох, на мою думку, найважливіших ресурсах, бо інакше доведеться писати книжку, а не статтю. 9 Деякі лідери світового енергетичного ринку беруть участь в дослідженні газових покладів в Україні. Наприклад, Shell разом з Укргазвидобування проводять дослідження в Харківській та Полтавській областях. Але це всього лиш спільний тимчасовий проект. З чим ми зібралися в Євросоюз

країнами, які також володіють значними покладами сланцевого газу. У той же час Україна — ключова транзитна держава енергоресурсів, і її важливість навряд чи серйозно зменшиться найближчим часом. Особливо тепер, коли Росія відмовилася від свого амбіційного і дуже дорогого проекту транскаспійської труби на користь Набукко. Кількість газу, який заплановано доставляти через Набукко становитиме 60-65 трильйонів м3. Саме настільки, за прогнозами експертів, зросте попит на газ в південній і центральній Європі в найближчі 10-15 років. Зараз також ведуться переговори про створення спільної акціонерної компанії ЄС-Росія-Україна, яка б відповідала за українську газотранспортну систему. Така компанія підвищить зацікавлення інвесторів з обох сторін. Існують плани збудувати нову трубу — Богордачани-Ужгород, яка збільшить транзитну спроможність України. Такий проект обійдеться в суму близько п’яти мільярдів євро (порівняно з 25 мільярдами євро для російського Транс-Каспійского варіанту). Українське Богородчанське газосховище на цей момент — найбільше в Європі. Таким чином, реалізація проекту Набукко і зміцнення газотранспортної системи України відсунуть на задній план необхідність «Південного потоку» і зацементують газовий трикутник Україна-ЄС-Росія. Україна має великий потенціал у сфері відновлювальної енергетики. У 2011 році Інститут Відновлювальної Енергетики НАН України підрахував, що ми можемо виготовляти до 98 мільйонів тон відновлювальної енергії на рік.10 Інвестиції у цій галузі стабільно зростають і у 2010 році становили більше 120 мільйонів євро, цього року сума має досягнути 400 мільйонів євро, а в 2012 — одного мільярда євро. Україна має отримати 70 мільйонів євро на розвиток відновлювальних джерел 10 http://www.ukrainemediacenter.com/index.php?option=com_content&view= article&id=11456:ukraines-potential-to-develop-renewable-energy-sourcesestimated-at-98-m-tons-per-year&catid=68:green-energy&Itemid=531

Спостереження › Наодинці з ЄС

енергії від ЄС. Наступний рік буде присвячений сонячній енергії, а 2013–2014 роки — енергії вітру. Україна входить до числа десяти найбільших виробників сталі у світі. Згідно з даними Світової Асоціації Сталі, Україна посідає четверту позицію за кількістю виробленої нерафінованої сталі в Європі (враховуючи Росію та Туреччину), і друге — за кількістю виробленого в доменних печах заліза. У першу чергу завдяки дешевій робочій силі українська сталь дешевша, ніж виготовлена в інших країнах-лідерах ринку сталеваріння. Це особливо важливо сьогодні, коли попит на сталь тільки зростає (у 2011 році виробництво нерафінованої сталі, за прогнозами, досягне рекордних позначок завдяки зростаючому попиту). Проблема полягає в тому, що українські заводи досі використовують застарілу «ОНF» технологію, але її частка стабільно зменшується. За останні п’ять років частка «ОНF» зменшилася від 21.6 мільйонів тонн до 16.6 мільйонів тонн. Існують плани для подальшої модернізації. Ми з дитинства чуємо про те, що Україна — «житниця Європи». Ми дуже любимо хвалитися найродючішими ґрунтами в світі, які фашисти поїздами вивозили в часи Другої світової. У 2010 році Україна зібрала 39 мільйонів тонн зерна, в той час як за оцінками експертів ми могли б отримувати урожай у 80 мільйонів тонн. Українське сільське господарство привернуло увагу іноземних інвесторів одразу ж, як Україна стала незалежною, і очевидно, що ситуація зараз краща, ніж вона була у тому ж 1991. Незважаючи на це, українське сільське господарство потребує комплексної модернізації, нам бракує зерносховищ і транспорту. Успішна модернізація сільського господарства зробить Україну надійним партнером ЄС у боротьбі з голодом і забезпечить Союз дешевшим і якісним зерном.11 Україна має також великий потенціал у сфері виробництва біопалива. Серед продуктів, що виступають замінниками бензину і дизпалива, які може запропонувати Україна, — етанол 11 На даний момент лише 17% українського зерна експортують в країни ЄС. З чим ми зібралися в Євросоюз

з цукрових буряків, картоплі, жита, пшениці, кукурудзи і овочевих олій, а також метиловий та етиловий етери з соняшника, соєвих бобів, каноли. В Україні доступні технології, що дозволяють збирати, переробляти ці продукти і виготовляти кінцевий готовий до експортування продукт. На даний момент Україна може виготовляти 3500 тисяч тонн замінників бензину та більше ніж 800 тисяч тонн біодизелю. За умов достатнього інвестування ці цифри можуть значно вирости і Україна зможе експортувати біопаливо, аби допомогти задовольнити ЄС-івський апетит, котрий постійно зростає. Зрештою, Україна має величезний туристичний потенціал. Згідно з даними Світової Організації Туризму Україна вже зараз займає восьму позицію в Європі за кількістю туристів, і їхня кількість щороку зростає на більше ніж 20 мільйонів. Я не буду тут розписувати, що ми можемо запропонувати туристам, але ні для кого також не секрет, що у нас практично відсутня інфраструктура, щоб дати їм змогу насолодитися тим, чим ми так пишаємося. Громадяни ЄС не потребують віз для того, аби відвідати Україну. Модернізація інфраструктури могла б зробити Україну дешевшою альтернативою популярних в Європі курортів. Україна має дуже вигідне стратегічне географічне розташування. Україна — ворота ЄС в Росію і Туреччину, які є одними з найважливіших сусідів і торгових партнерів ЄС. В України величезний «портовий потенціал» — доступ до Чорного моря, мережа річок. Та знову ж таки, інфраструктура, особливо для наземного транспорту, в Україні перебуває в жахливому стані і потребує серйозної модернізації. На жаль, яким би великим не був економічний потенціал України, аби подолати прірву між реальністю і потенціалом, потрібні колосальні інвестиції, зміна законодавства, зміна ментальності зрештою. Це проект на десятиліття, у той час як «успішний український проект» має дуже великі і важливіші потенційні політичні вигоди для ЄС. Євросоюзу просто необхідний «успішний проект» у його найближчому зарубіжжі, аби

Спостереження › Наодинці з ЄС

порвати з традиційним вже погіршенням демократичної ситуації в регіоні. Україна — просто ідеальний кандидат, принаймні донедавна точно була.12 «Успішний український проект» також стане хорошим прикладом для всього регіону і потенційним стимулом для демократизації Білорусі, зрушень у Придністров’ї. Більше того, український досвід надасть ЄС додаткові важелі впливу на Росію. Таким чином, як бачимо, не зовсім з порожніми руками ми зібралися йти в ЄС, але ми так і залишимося на початку дороги, якщо не переконаємо в цьому Союз. Без зовнішньої допомоги і підтримки ми не зможемо модернізувати свою промисловість, а, отже, і економічний ріст «нам толька снілся». Попри активні програми ЄС в Україні (програми розвитку, стипендії, студентських навчальних та професійних обмінів, доступ до Агенцій ЄС тощо), присутність ЄС в Україні непропорційна важливості України, і саме українці мусять донести цей «месидж» до Брюсселю.

12 Завдяки урожайному судовому сезону ЄС все частіше дивиться на Молдову і Грузію як на своїх «улюбленців». Ще рік тому Україну вважали лідером за темпами євроінтеграції серед країн «Східного Партнерства». Цього ж року за результатами «Індексу європейської інтеграції» оприлюдненим міжнародним фондом «Відродження» вона поступилася Молдові, Грузії і навіть частково Вірменії, яка, до слова, НЕ планує вступати в ЄС. З чим ми зібралися в Євросоюз

Спостереження › Наодинці з ЄС

Єгор Стадний НаУКМА — Варшавський університет

Євроінтеграція: питання без відповідей Без малого усю другу половину 2011 року Україну, як і решту пострадянських країн, переслідувала цифра 20. Не те, щоб раніше не говорили про пройдений шлях, але ювілей у дві декади ніби дає можливість оцінити надбання із певної фіксованої точки. Не стала винятком і конференція під назвою «Україна у 20 років незалежності. Політика, Економіка, Суспільство»,1 проведена Фундацією польсько-німецької співпраці та Міжнародним фондом «Відродження» у Варшаві 16 грудня, за три дні до самміту Україна-ЄС. Подискутувати зібрались дипломати, політики, громадські діячі та відомі публіцисти. Попри те, що організатори виокремили чітко окреслені тематичні панелі, обговорення звелось до політики нинішньої української влади та ситуації довкола Угоди про асоціацію з ЄС. На початку виступив український посол у Польщі, який окрім вже доволі заїжджених кліше чомусь звів усі труднощі перегорів між Україною та ЄС до питання фіксації у преамбулі документу твердження про Україну, як про європейську державу. «Учень 1 класу відповість чи є Україна європейською 1 http://www.fwpn.org.pl/?module=articles&id=828

Спостереження › Наодинці з ЄС

Фото — mazowiecki.platforma.org

державою», — ствердив посол у захист української сторони і полишив дискусію. Естафету перейняв депутат польського сейму Марцін Швєнцицький, котрий виокремив вступ до СОТ та податкову реформу, як певні позитивні зрушення, наголосивши водночас, що однією з основних проблем України є її енергетична залежність, з якою влада бореться, але не надто результативно. «Україна надто марнотратно споживає газ — оптимізація утричі менша ніж в Європі», — зазначив політик. Політолог та викладач Києво-Могилянської академії Андреас Умланд запропонував шукати коріння проблем України у депутатських «тушках», нагадавши, що після парламентських виборів 2007 року «помаранчевих» обранців у Верховній раді було 228, однак зараз існує «біло-блакитна» більшість. Таким чином перебіжчики стали основою для недемократичного режиму Януковича. Окрім цього пан Умланд припустив, що Янукович може і не протриматись до кінця своєї каденції, адже ПР та БЮТ не утворили широкої коаліції у червні 2009 р., коли про це велися перемовини. На це присутній серед гостей Євроінтеграція: питання без відповідей

колишній німецький посол в Україні зауважив, що так звані «тушки» були і є постійним явищем українського парламенту, а отже і коріння нинішньої влади лежить глибше, ніж період утворення біло-блакитної більшості. Першу панель завершував своїм виступом головний редактор часопису «Ї» Тарас Возняк, який взявся за окреслення політичної моделі команди Януковича:

•• судова, законодавча та виконавча гілки влади повинні контролюватись з Банкової;

•• Янукович, на відміну від Ющенка, хоче керувати

олігархічними кланами, як це робив колись Кучма;

•• жорсткий перерозподіл усіх ресурсів, що зачіпає

і місцевих союзників; до прикладу макіївський бізнес починає займати позиції на Півдні України та у Криму;

•• люмпенізація та знищення середнього та малого бізнесу шляхом шаленого податкового тиску;

•• переслідування політичної опозиції та утримання

дозволеної опозиції, такої як КПУ чи ВО «Свобода».

Як наслідок, на думку пана Возняка, український народ відчужений від своєї держави, що є подібною ситуацією до тієї, яка спричинила розпад СРСР. Проте відомий політолог завершив свій виступ оптимізмом, нагадавши, що, якщо владою Ющенка розчарувалась одна половина українського населення, то саме зараз владою Януковича розчаровується друга половина. Питання в тому, до чого призведе зустріч цих двох розчарувань. Важливою та промовистою була реакція ще одного польського депутата Анджея Халіцького на провокативне запитання модератора про те, чи не настав час польській стороні відійти від образу українського адвоката і перейти до санкцій? У відповідь Пан Халіцький наголосив, що парафування на самміті не буде, а ЄС потрібно більше уваги звертати на зрушення у сусідній Молдові.

Спостереження › Наодинці з ЄС

По обіді дискусія продовжилась надзвичайно цінним виступом української правнички Галини Сеник, яка детально змалювала усі перетворення судової системи, що їх здійснила нинішня українська влада.2 Директор Фундації польсько-української співпраці Ян Пєкло зосередив свою увагу на проблемі низького розвитку грантової системи в Україні. Український великий бізнес далеко не покриває потреби громадських організацій, а отже повинна бути потужна міжнародна грантова підтримка. Пан Пєкло особливо наголошував на перспективах у цій сфері для Європейського фонду задля демократії (що наразі створюється з ініціативи польської президенції у Раді ЄС), Вишеградських фундацій та «Веймарського трикутника» — організації міжнародного співробітництва між Францією, Німеччиною та Польщею, що діє з 1991 р. Окрім цього, громадський діяч висловив занепокоєння дедалі більшою різницею у розвитку між двома сторонами польсько-українського кордону, що не сприяє стабільності, та діяльністю ВО «Свобода», що, на його думку, становить небезпеку для польсько-українського порозуміння. З подачі одного з польських дипломатичних працівників, що порівняв Угоду про асоціацію між Україною та ЄС із Гельсінською декларацією 1975 р, учасники конференції висловились за парафування угоди на майбутньому самміті. Логіка була простою — колись керівники країн соцтабору не надто переймались дотриманням підписаного у Гельсінках документу (а особливо його частини про права людини), однак сама декларація стала потужним знаряддям тиску у руках дисидентів, отже зараз подібну роль може зіграти парафування Угоди про асоціацію. Таку думку підтримали Тарас Возняк та представники німецьких фундацій — Вольфганг Темплін (Фонд Гайнріха Бьолля) і Ніко Ланге (Фонд Конрада Аденауера). Однак останній наголосив на тому, що українські громадські 2 http://www.groupua.org/?p=1513 Галина Сеник. Реформа судової системи в Україні Євроінтеграція: питання без відповідей

організації тиснуть більше на іноземні уряди, ніж на власний. З чим не зовсім погодились український оглядач Микола Рябчук та вже згадувана Галина Сеник, які висловились за накладання санкцій на український уряд. Пані Сеник окремо наголосила на непослідовності ЄС, адже Єврокомісія надає далеко не демократичному режиму Януковича фінансову допомогу, використання якої неможливо проконтролювати, адже про це ніхто не звітує. Ще однією тезою, яку підтримала більшість учасників конференції, стало звинувачення ЄС у тому, що він закрив очі на протизаконні дії команди Януковича. Зокрема, Андреас Умланд вважає, що європейське наголошування на потребі стабільної України було сигналом для нинішньої влади, яка на цій хвилі провела незаконні зміни до Конституції. Такої ж думки дотримуються Ян Пєкло та Микола Рябчук. Останній додав, що realpolitik повинна мати свої межі. Межі, на які ЄС не вказав, проте мусив. Ще далі пішов вже згадуваний Марцін Швєнцицький, що дорікнув ЄС за те, що він не надав Україні жодних гарантій членства одразу після Майдану, а отже позбавив певного імпульсу. Інший польський політик Анжей Халіцький зауважив, що інтереси не можуть домінувати над цінностями. Принагідно згадаємо статтю Миколи Рябчука під назвою «Tymoshenko: Wake-up call for the EU»,3 що її опублікував портал Eurozine за півтора місяці до конференції. Вона також є частиною дискурсу, яким огорнулася конфереція. Сама назва статті є досить симптоматичною — однак про це мова піде нижче. Тут лише нагадаємо деякі з її основних тез, що чіткіше розкривають суть закидів про відсутність певних меж для української влади зі сторони ЄС:

3 http://www.eurozine.com/articles/2011-10-28-riabchuk-en.html — Eurozine — «Tymoshenko: Wake-up call for the EU» — Mykola Riabchuk. Портал Eurozine об’єднує понад 80 різних аналітичних періодичних видань на суспільно-політичну тематику.

Спостереження › Наодинці з ЄС

•• Україна, на думку автора, після помаранчевої революції мала становище подібне до країн колишньої Югославії після її розпаду. ЄС має бути свідомий провалу своєї української політики (коли не запропонував довготривалих перспектив членства), так само як свідомий свого успіху на Балканах, де довготривалі перспективи дали плоди;

•• ЄС, втомлений від розбрату «помаранчевих» та,

приспаний риторикою рішучості команди Януковича, не встановив для останнього межу, за яку переходити не можна;

•• Європейський Союз повинен дати зрозуміти українським олігархам, що на них може чекати свій «Путін чи Лукашенко», аби вони повернули політику Януковича у євроінтеграційному напрямку.

Повертаючись до конференції, згадаємо важливу ремарку, на якій наголосив директор Інституту справ суспільства (Instytut spraw publicznych) Яцек Кухарчик — з одного боку, не було встановлено межі, і показали зелене світло, але, з іншого, чи не буде парафування таким самим зеленим світлом для недемократичного уряду України? Окрім цього як же вчинити, питає пан Кухарчик, згідно з інтересами спростити візовий режим з Калінінградською областю, чи згідно з цінностями і, зважаючи на останні події в Росії, відмовитись від цього? Питання залишились без відповіді. Як відомо, 19 числа Угода про асоціацію не була парафована, а сам самміт Україна-ЄС, що був не надто результативним, уже встигли охрестити «провалом» чи «простою формальністю». Описана вище конференція окреслила чимало майбутніх викликів. Чи зможе український громадський сектор виступити гідним конкурентом владі та почати впливати на неї? І зрештою, що ж повинно впливати на рішення: цінності та «межі»

Євроінтеграція: питання без відповідей

чи прагматичний розрахунок realpolitik? Спробуємо заглибитись у ці питання. Парадоксально, але на конференції майже не звучало ім’я Тимошенко. Чи то по замовчуванню всі розуміли, що судова справа над колишньою прем’єркою впливає на переговорний процес і не бажали в чергове на цьому наголошувати. Чи то сам формат дискусії та її учасники не давали спростити проблему та звести її до одного, хоча й безперечно важливого, судового процесу. На відміну від згаданої конференції, публічні дебати в Україні виглядають зовсім по-іншому. Загалом, якщо пригадати: попри те, що Угоду про асоціацію між Україною та ЄС розробляють вже досить давно, говорити про неї настільки активно (а інколи просто-таки істерично) почали саме у зв’язку з початком судового процесу над колишнім прем’єром Юлією Тимошенко. Це ще більше заполітизувало і без того вразливе до усіляких політичних інтриг питання євроінтеграції. Тому не завадить нашвидкоруч поглянути на хронологію українського руху до ЄС. У 1998 р. набула чинності підписана у 1994 р. між Україною та ЄС Угода про партнерство та співробітництво, яка встановлювала політичний діалог та визначала пріоритети — не більше і не менше. До порівняння: країни, що урочисто приєднались до ЄС у 2004 р., у 1998 р. уже були у СОТ (що є кроком на шляху до Зони вільної торгівлі з ЄС), подали заявку на членство, а головне — активно проводили скринінг — процедуру приведення національного законодавства у частині компетенції Союзу у відповідність до вимог законодавства ЄС. І хоча Україна за своїми домовленостями де-юре теж мала б працювати над подібною синхронізацією, однак український законодавець був заклопотаний чимось іншим, а представництво Єврокомісії в основному приділяло увагу аспектам, які зачіпали торгівельні інтереси компаній із країн ЄС. На початку 2005 р. у рамках Європейської політики сусідства був підписаний План дій Україна-ЄС, який був покликаний «значно наблизити українське законодавство, норми та

Спостереження › Наодинці з ЄС

стандарти до законодавства Європейського Союзу», а також «спільними зусиллями» через вступ до СОТ довести Україну до підписання угоди про Зону вільної торгівлі з ЄС.4 Черговим проектом євроінтеграції стала програма Східне партнерство, яка була ініційована Польщею і Швецією та набрала чинності у травні 2009 р., у період головування Чехії у Раді ЄС. Східне партнерство — це програма, що територіально охоплює Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну і покликана сприяти підготовці цих країн до Угоди про асоціацію та Зону вільної торгівлі, лібералізації візового режиму, що мовою грошей означає додаткове надання 600 млн. євро країнам-учасникам на ці потреби.5 У травні 2008 р. Україна вступила в СОТ, однак про те, наскільки був невиконаний План дій, розрахований на термін до 2008 р. (фактично до часу закінчення Угоди про партнерство та співробітництво), може свідчити чимала кількість «пріоритетів», які перекочували з Плану дій до новоспеченого документу — Порядку денного асоціації Україна-ЄС.6 Порядок набрав чинності у листопаді 2009 р., його розробили на зміну Плану дій задля підготовки України до підписання Угоди про асоціацію. В Україні одразу ж почав діяти громадський моніторинг процесу реалізації Порядку денного, зі звітами якого можна ознайомитись на його сайті.7 Моніторинг зосередив свою увагу на процесі скринінгу, тобто на приведені законодавства у відповідність до «пріоритетів» Порядку денного. В останньому 4 http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_693 — План дій Україна-ЄС 5 http://www.rp.pl/artykul/11,228401_KE_bedzie_zaciesniala_wspolprace_ze_ Wschodnim_Partnerstwem.html — Rzeczpospolita — «KE bкdzie zacieњniaіa wspуіpracк ze Wschodnim Partnerstwem» 6 http://www.kmu.gov.ua/document/243668936/Association%20Agenda_укр.doc — Порядок денний асоціації Україна — ЄС 7 http://es-ukraina.blogspot.com/p/blog-page_6301.html — Громадський моніторинг «Виконання Порядку денного асоціації Україна-ЄС: експертний погляд» Євроінтеграція: питання без відповідей

звіті можемо натрапити на певно вже звичне формулювання: «Спостерігається погіршення рівня інформування про діяльність органів влади стосовно реалізації пріоритетів, навіть порівняно з 2010 роком... Незначні темпи реалізації політики у виконанні пріоритетів стають на заваді проведенню інституційних та модернізаційних реформ за європейською моделлю розвитку...».8 Експерти дають невтішний, але вже звичний висновок — поставлені цілі виконати не вдається. Отже йдемо до ЄС ми вже досить давно, а умови, визначені як потрібні для асоціації, втілюємо протягом останніх двох років (це якщо не рахувати, що деякі вимоги кочують ще з 1990х рр.). Однак неабияка активізація теми, як було зазначено на початку, триває останні півроку, що безперечно пов’язано з судом над екс-прем’єром.

Скринінг номер №1 Ще напередодні вироку, що його виніс Тимошенко Печерський суд, ЗМІ почали активно обговорювати варіант декриміналізації статті, за якою її звинувачували. Ця ідея декілька разів була озвучена і Президентом Януковичем, і одразу ж була підхоплена західними політиками, які почали в один голос натякати що далі, то чіткіше — Європа не піде на асоціацію, якщо Тимошенко буде ув’язнена. Політизація питання дійшла до такого масштабу, що публіка вже й забула про Порядок денний, про його виконання, а всі демократичні устої чомусь звелись до особи колишнього прем’єр-міністра. Дехто з оглядачів каже, що функціонерів ЄС цікавить не стільки сама Тимошенко, скільки конкурентно спроможна опозиція на наступних парламентських виборах. Але, по-перше, акцент тоді має розширитись принаймні на ще одну особу — Юрія Луценка, у справі якого, 8 http://www.ucipr.kiev.ua/files/books/Report4_monitoring_PDA(Jan-Sep2011).pdf — Громадський моніторинг «Виконання Порядку денного асоціації Україна-ЄС: експертний погляд», звіт січень-вересень 2011 р.

100

Спостереження › Наодинці з ЄС

за повідомленнями преси, свідки один за одним відмовляються від попередніх свідчень, даних під тиском. І, по-друге, чому демократичність зводиться до участі у виборах опозиції? Чому ніхто не коментує виборчу реформу, яка скасувала графу «проти всіх» та мінімальну явку виборця; поділила виборчі округи у спосіб далекий від здорового глузду; ввела мажоритарну систему, де перемагає перший (хоч би і з 10% голосів), а не той хто набере більшість в окрузі; зберегла можливість користуватись адмінресурсом; цензурувати ЗМІ під час виборів та ще бозна скільки «подарунків» українському виборцю, які подаються, як великий компроміс опозиції та влади. Весь Порядок денний звівся до однієї особи, марно працював громадський моніторинг, мало кого цікавлять щоденні нехтування громадянськими свободами чи законопроекти, що пропонують українському суспільству цензуру в Інтернеті або ускладнення проведення мирних зібрань, чомусь не чутно розмов про зміни судових зборів, які просто унеможливили відстоювання своїх прав у суді для більшості громадян, всі забули про тисячі людей, яких катують у відділках міліції, бо увага була прикута лише до одного СІЗО — Лук’янівського.

Ціна межі для Януковича Дискусію, що триває зараз в Україні, можна звести до двох складових. Одні кажуть, що ЄС от-от порине у глибоку стагнацію і взагалі, у них подвійні стандарти, дехто з політиків інколи доходить до відвертої маячні, як, наприклад, вигадки про перевірку всіх журналістів на шизофренію.9 Інші озброюються результатами опитування і кажуть, що більшість українців «зробила європейський вибір». Питання про рівень обізнаності українських громадян у тематиці ЄС, та, відповідно, що може 9 http://1tv.com.ua/uk/video/program/after_live/2011/11/07/3756 — телепередача «After live». Для підняття гумору, рекомендую усім переглянути, чим же насправді виявилась ця нісенітниця про Румунію. Євроінтеграція: питання без відповідей

101

принести євроінтеграція, оминемо. Лише зазначу, що, на мою думку, орієнтир українців полягає десь у суголоссі слів євроремонт та Євросоюз. Повернімося до вище описаної конференції та піднятого на ній питання меж для української влади від ЄС. У корені цієї ідеї лежить теза про якісну різницю між політикою помаранчевих урядів та командою нинішнього Президента. Зрештою, з нею так само складно погодитись, як і не погодитись. Автор цих рядків глибоко переконаний, що обидві влади мають спільне коріння та методи політичної гри. Хоча очевидно, що теперішні можновладці зайшли далі у своєму «покращенні вже сьогодні». Маємо поставити питання, чи дійсно ЄС провалив свою політику, чи демократія та інші «красиві слова» повністю передають інтереси Європейського Союзу? Зрештою, чи ЄС настільки неприязний до всіх «недемократичних» країн? Чи якісь межі зі сторони ЄС можуть вплинути на українську політику? І зрештою, чи матиме позитивний результат для співпраці України та ЄС ситуація, коли все приноситься у жертву єдиному політичному процесу? Пригадаємо, які судові процеси над тодішніми опозиційними політиками розпочались одразу після перемоги Віктора Ющенка. Основними фігурантами тоді були Борис Колесников та Євген Кушнарьов, яким закидали організацію сумнозвісного сепаратистського з’їзду у Сєвєродонецьку. Однак одразу ж після сформування коаліційного уряду Партії регіонів та НУНС справи були закриті. Деякі експерти зазначають, що та коаліція багато у чому була створена зусиллями українського мільярдера Дмитра Фірташа, який, отримуючи колосальний прибуток на імпорті російського газу, не бажав бачити на посаді прем’єр-міністра Юлію Тимошенко. Чи це не є нехтуванням демократії? Варто лише пригадати, що вже покійний пан Кушнарьов тоді був однією з можливих кандидатур на наступні президентські перегони. Питання лише в тому, де більше політичного компоненту — у відкритті судових справ чи у їх

102

Спостереження › Наодинці з ЄС

згортанні? Можливо ЄС ще тоді мусив би поставити межу, за яку Ющенко, чи вже Ющенко та Янукович разом не могли б перейти? Видається, що ні. Зовнішня політика ЄС не може бути сталою, а вираз «подвійні стандарти» абсолютно не придатний для опису того, що відбувається. На останньому самміті в рамках Східного партнерства, що відбувався наприкінці вересня у Варшаві, усі зосередили увагу на риториці європейських можновладців, адресованій у бік Президента України. Журналісти вихоплювали найменш двозначні повідомлення: «І ми дуже чітко передали керівництву України позицію ЄС загалом і кожного з нас окремо: утиски опозиції, порушення прав людини дуже серйозно ускладнюють реалізацію таких устремлінь і можуть кинути тінь на фінал переговорів про Угоду про асоціацію», — повідомив польський прем’єр Дональд Туск.10 Водночас жоден з європейських функціонерів не згадав про стан демократії в Азербайджані, всі радо вітали «досягнення» Президента Ільхама Алієва, яким відома правозахисна світова організація «Freedom House» дає оцінку «Not free country».11 Азербайджанські тюрми вже давно «прихистили» не лише політиків-опозиціонерів, а і критично налаштованих блогерів. Проте Азербайджан має нафту, а головне — транспортує її до Європи, а на додачу наступні два роки буде одним з 15 членів Ради Безпеки ООН (це там, де вирішують чи «бомбардувати» чергового диктатора, чи ні), де представлятиме регіон Східної Європи.12 Чи означає це, що надії 10 http://www.pravda.com.ua/articles/2011/10/2/6633573/ — Українська правда — «Віктор Янукович під Варшавським пресом» — Сергій Лещенко 11 http://www.freedomhouse.org/template.cfm?page=363&year=2011&count ry=7990 — Freedom House — політичні свободи — 6, громадянські свободи — 6. Для порівняння Україна має статус «Partly Free» та політичні свободи — 3, громадянські свободи — 3. 12 http://jamestownfoundation.blogspot.com/2011/10/azerbaijan-voted-ontoun-security.html — Jamestown Foundation Blog — «Azerbaijan Voted Onto UN Security Council For First Time In 20-Year History» — Mattew Czekaj Євроінтеграція: питання без відповідей

103

азербайджанських опозиціонерів на отримання «меж» від ЄС для азербайджанського диктатора марні? Не так давно у ЗМІ промайнула новина про те, що до українського мільярдера і без сумніву одного з ляльководів української політики Рената Ахметова, завітали міністри закордонних справ Польщі та Швеції Радослав Сікорський і Карл Більдт.13 Зрозуміло, що тему Угоди про асоціацію два головні її європейські мотори оминути не могли, так само як і умови Зони вільної торгівлі для пана Ахметова, читайте — України. А головне — це певною мірою показує, «хто в домі господар» і хто насправді веде переговори про ті чи інші гарантії, вирішує міри демократичності та встановлює межі. Чи за такої ситуації можемо розраховувати на те, що український капітал найвищого ешелону боїться сценарію з «білорусизацією» чи «путінізацією» Януковича? Чи можемо ми апелювати до нього з подібними повідомленнями?

Де шукати відповідей? Український публічний простір надмір заповнений коментарями політиків та журналістів, які занадто спрощують весь комплекс проблем. Особисто автор цих рядків відчуває разючий брак насамперед фахової економічної оцінки українських перспектив та проблем. Зрозуміло, що українське суспільство відокремлене від прийняття рішень — громадські діячі, інтелектуали, незалежні оглядачі і просто експерти мало чим впливають на вирішення того чи іншого питання. Очевидно, що це становище вигідне владі. Однак не в останню чергу цьому сприяє розрізненість громадського сектора, який ніяк не хоче об’єднуватись. Ідеться не про 13 http://ua.korrespondent.net/ukraine/politics/1287294-mzs-polshchiprokomentuvalo-poyizdku-sikorskogo-do-ahmetova-ce-buv-horoshij-vizit — korrespondent.net — «МЗС Польщі прокоментувало поїздку Сікорського до Ахметова: Це був хороший візит»

104

Спостереження › Наодинці з ЄС

якісь структурні зміни, а насамперед про взаємодію, коли результати діяльності одних впливають на роботу інших. Чомусь цех оглядачів (за своєю суттю громадський) зовсім не звертає увагу на діяльність чималої кількості неурядових організацій. Саме вони перші б’ють на сполох у випадку чергової загрози демократії, громадянському суспільству у яких би то не було сферах нашого з вами життя. Чи йдеться про моніторинг євроінтеграції, чи про виборчу реформу, чи про податкові нововведення, чи про житлову сферу, чи про освіту, чи про щось інше. Вони є носіями знання про суть та зміст справжніх проблем. Однак з іншого боку, великою проблемою українських «think tanks» чи, наприклад, правозахисників є погана реклама своєї роботи. Третій сектор не може існувати просто, тому що третій та позаурядовий, так би мовити, заради своєї ж «незалежності». Він має бути потужним ресурсом, у тому числі і для озброєння критикою, як в межах України, так і поза ними. Саме тому потрібна інтеграція в межах третього сектору. Ще раз наголошую, що не йдеться про якусь чергову об’єднавчу броваду. Йдеться про становлення громадянського поля, достатньо критичного, де діяльність буде злагоджена та оперативна, де погляд чи теза буде підкріплена конкретною аналітикою та фактами. Саме так публічна опінія зможе уникнути заполітизованості, або ж принаймні нейтралізувати її. Тільки тоді вдасться донести справжню суть проблем та негараздів і знизити ризик поставити долю українського суспільства у залежність від встановлених чи не встановлених меж, політичних судових процесів чи безглуздої агонії навколо «подвійних стандартів».

Євроінтеграція: питання без відповідей

105

Спостереження › Наодинці з ЄС

Ігор Басанський Магістрант, Лундський університет

«Держава» переосмислюється, «кордони» залишаються Сьогодні ми є свідками пошуку відповіді на питання, яким чином класичні уявлення про національну державу можуть бути переосмислені внаслідок таких процесів, як транснаціональні міграції, глобалізація, євроінтеграція, котрі руйнують традиційні кордони, що колись визначали націю-державу. Нижче я зупинюся на тому, як усе це впливає на переосмислення класичного розуміння національної держави через ослаблення її «кордонів» у її традиційному розумінні, і, що більш важливо, як така держава адаптується до зовнішнього тиску, політично та інституційно створюючи нові кордони. Проте зараз повернемося до самого початку: коли мені йдеться про класичне розуміння національної держави, я визначаю її як незалежну, суверенну конструкцію, що об’єднується через такі поняття, як: нація (суспільство яке має спільну національність), держава (яка виконує функцію інституції) та територія. Нація може бути ототожнена з культурними цінностями чи спільним способом життя. Держава, яку неможливо повністю відділити від поняття «нації», виконує організаційну функцію — вона забезпечує безпеку цінностей самої нації. З іншого боку, національна держава в класичному розумінні не може існувати без громадян, оскільки статус громадянина де-факто

106

Спостереження › Наодинці з ЄС

означає, що людина є інкорпорованою в життя національної держави. Громадянство актуалізується тільки тоді, коли громадянин і держава взаємодіють, тобто коли вони несуть взаємні зобов’язання. Населення, що перетворюється на громадян, отримує фінансову та соціальну допомогу в обмін на вимоги, які приписує державі — сплата податків. У такий спосіб держава сприяє інтеграції громадян, головним чином, шляхом витіснення (exclusion) «не громадян» — «інших». Територія — третій фактор, який визначає просторовий масштаб, на який поширюється вплив держави. Відтак нація, держава і територія стають нероздільними — держава визначає свою територію за допомогою сучасних політичних правил, які можуть існувати тільки завдяки існуванню громадян і чітко розмежованого простору. Окреслене вище визначення «класичної нації-держави» було піддане критиці після Другої світової війни, коли на порядку денному постало питання глобалізації, створення наднаціональних інституцій. До чого це призводить? Я вважаю, що можна стверджувати, що традиційна національна держава втрачає частину свого суверенітету (особливо це стосується територіального фактору), переказуючи певні повноваження транс- та наднаціональним інституціям. Внаслідок «розкриття» класичної національної держави, такі її складові, як суспільство, держава як інститут та територія, стають самостійними і окремими частинами, функції яких мають уже інше смислове навантаження. Можна стверджувати, що відбувається перехід до «посткласичної» моделі нації-держави. Усі три елементи присутні в обох моделях, але їх функції змінюються або, якщо бути точнішим, змінюється їх співвідношення. Сам факт «розпакування» держави і дає право говорити про труднощі і проблеми, з якими стикається держава: створюються нові визначення культурної належності, ідентичності-самобутності, постають проблеми державного суверенітету, пов’язані із визначенням кордонів і викликами транснаціональної міграції, її впливом на поняття громадянства та перетворення трудових мігрантів на європейських громадян. Цей процес підриває поняття території в класичній «Держава» переосмислюється, «кордони» залишаються

107

моделі держави і девальвує поняття громадянства, яке значною мірою стає риторичною конструкцією і більше не несе того ідейного наповнення, яке воно мало у класичній моделі. Перехід від «класичної» національної держави до т. зв. «розпакованої», «посткласичної держави» є безпосереднім результатом транснаціональної міграції. Про це пише Девід Якобсен (David Jacobson) у своїй книзі Rights across borders: immigration and the decline of citizenship (1997). На його думку, «якщо відмінність між громадянином і чужинцем (alien) руйнується, а кордони, що визначали національну спільноту, стають розмитими, то нівелюється сам принцип, завдяки якому держава і суспільство були пов’язані... За таких обставин цивільні, економічні і навіть політичні об’єднання будуть дедалі менше використовувати державні кордони як точку відліку». Саме трудова міграція є причиною такої руйнації звичної взаємодії нації-державитериторії. Д. Якобсен пропонує вирізняти три етапи міграції в Європу: міграції робітників (1945–1970), возз’єднання сім’ї в країні перебування (починаючи з 1970-х років) та набуття мігрантами статусу громадян. Саме друга та третя фази змінюють відносини громадянин-держава в класичному розумінні через девальвацію поняття «громадянин». На першій фазі держава інтегрує робітників у свою територію і виграє від дешевої робочої сили, не даючи робітникам доступу до соціального забезпечення — переваги, які мають тільки громадяни. На другій фазі, мігрантиробітники повільно (і органічно) вибудовують павутину зв’язків (політичні, економічні, соціальні) у країні перебування, що спричиняється до того, що вони стають невід’ємною частиною суспільства країни перебування (host country). Неможливість депортації мігрантів через їх політичний вплив призводить до того, що європейські держави змушені надавати мігрантам соціальні права, які зазвичай приписуються тільки за статусом громадянства — освіта, право голосу, доступ до соціального захисту. У такій ситуації межа між громадянином та чужоземцем (alien) стає розмитою, через те, що набуття прав стає доступним

108

Спостереження › Наодинці з ЄС

за принципом проживання на відміну від принципу громадянства, як це було раніше. Погляд на мігрантів як на суто економічні суб’єкти змінюється, і актуальними стають питання про їхнє місце у відповідних суспільствах, а також статус їхніх прав. Оскільки мігрантам були надані ті самі соціальні права, які раніше були винятково доступні тільки громадянам, поняття «громадянство» знецінюється. Це призводить до того, що такі поняття, як «громадянин» та «чужоземець» стають рівноправними. Відбувається це в результаті того, що соціальні пільги зумовлюються територією проживання, а не громадянством. Можна побачити подібності між «класичною» та «посткласичною» моделями. У першу чергу, це функція «othering» (ідеться про ідентифікацію «іншого», процес «іншування»). Навіть у постмодерній моделі держава намагається утримати свій суверенітет, організаційний потенціал, завдяки своїй здатності залучення і вилучення з суспільства, керуючись принципами індивідуальності. У класичній моделі «іншування» було досягнуто шляхом вилучення тих, хто був за «межами», за територіальним кордоном. У посткласичній моделі «інші» перебувають уже в межах кордонів держави і тому функція «вилучення» також змінюється: нові кордони встановлюються у формі інституційних законів, національних і транснаціональних угод, які регулюють не фізичні кордони, а скоріше умови, за яких ці кордони мають чи не мають статус «кордонів» для тих чи інших. Цей процес можна назвати «реінституціалізацією». Тож, реінституалізація — це переосмислення, трансформація кордонів, яка здійснюється з середини. Реінституалізація — процес, в якому відбувається трансформація класичних функцій інституцій. Ця трансформація здійснюється через те, що національна держава переорієнтовує свою увагу зі своїх фізичних меж і фокусується на контролі інтеграції мігрантів через державні установи. Замість того, щоб забезпечити фізичний захист своїх реальних кордонів, як це було в класичній моделі, посткласична держава намагається захистити свої інтереси через впровадження змін на політичному, законодавчому та інституційному рівнях. «Держава» переосмислюється, «кордони» залишаються

109

Маємо ситуацію, коли одна модель фокусується на кордонах «ззовні», у той час як інша перемикається на кордони «внутрішні». Дихотомію також можна вбачати в тому, що такі держави проголошують рівність прав та універсальні ідеї, приймаючи на транснаціональному рівні законодавство, з іншого боку, така держава фокусується на контролі свого внутрішнього кордону через процес реінституалізації. Якщо інституалізацію у класичній моделі можна розуміти як перетворення населення в громадян шляхом створення відносин громадяни-держава, реінституалізація — це спроба посткласичної моделі держави захистити свій суверенітет побудовою селективних, інституційних меж всередині держави. Наразі ми можемо спостерігати боротьбу цих моделей і передбачати, що незабаром посткласична модель домінуватиме в цьому протиборстві.

110

Спостереження › Наодинці з ЄС

Культура міст

Євгенія Сакал Центральноєвропейський університет, історія

Ґендерна політика та Київ Панівним дискурсом сучасного суспільства досі лишається дискурс чоловічої універсальності, або ж нормативності, та жіночої девіантності, тобто відхилення від норми. Однак часи змінюються, і те, що раніше не осмислювалося, наразі піддається аналізу і, сподіваюся, виправленню. Відтак, кращими ліками від «ґендерної сліпоти» є публічні дискусії та критика. Мета ґендерного аналізу зрозуміла: ідентифікувати та висвітлити причини і форми нерівності між чоловіками та жінками. Засновок, що жінка повинна мати право голосу, рівні економічні та політичні права, видається найбільш «очевидним», тому, хоч боротися за ці права було нелегко, рішення у цих випадках прозоре, звісно, якщо сторони стоять на засадах ґендерної рівності. А от ґендерні викривлення в таких сферах, як лінгвістика чи, наприклад, міське планування не так легко зауважити. На допомогу приходить структуралізм, коли певні принципи перестають сприйматися як універсальні та нормативні, але для цього потрібно підважити їхню «раціональність».

Міський простір та жіноче питання Ідея міста тісно пов’язана з публічним простором та публічністю. Якщо сприймати публічність у визначенні Ю. Габермаса як Ґендерна політика та Київ

111

простір між державою та приватним життям, то міста були сценою для чоловіків, що історично пов’язано з їхньою роллю чинити публічно. Жінки проживали в містах, але не могли бути його повноправними мешканцями, адже були обмежені у вільному пересуванні, самостійному відвідуванні громадських місць і т. д. Оскільки місто не належало жінці (якщо використовувати вишукану риторику тієї доби: жінка не могла тримати естетичної дистанції відносно міста), вона не могла бути, скажімо, фланером, однак, могла сприйматися як частина міста. Отже, перебуваючи у сфері чоловічого домінування, міста були розраховані для чоловічих потреб. Після індустріальної революції, а особливо у ХІХ столітті, жінки з середнього та робітничого класів мусили змінювати свій спосіб життя. Потреба знайти роботу та заробити гроші змушувала їх полишати свої домівки. «Різкий» вихід жінок на вулицю, як вважають, почасти зумовив суспільний страх перед урбанізацією та залюдненими вулицями. Цей страх, до певної міри, можна інтерпретувати як прихований чоловічий страх втратити патріархальну владу. Ситуацію на вулицях описували як небезпечну та нездорову, а натовп часто визначали в термінах фемінності та асоціювали з надміром емоцій. Небезпеки натовпу сприймалися як небезпеки жіночності, що вийшла за межі контролю. Відтак утопії нового міста, які виникли в останній чверті ХІХ–першій чверті ХХ століття, мали відновити чоловічий контроль над жінками. У цей час виникає ідея міста-саду. Її метою є не лише зменшити міську бідність, злочинність, покращити життя в неблагополучних районах, а й повернути жінок до їхніх домівок, зменшивши потреби регулярних поїздок та довгих подорожей. Вважається, що ідея міста-саду могла бути покликана, щоб знову ув’язнити жінку. Ситуація змінилася в середині ХХ століття, коли проект міста-саду втратив свою популярність через тенденцію до перетворення його в ідею розбудови передмість. Ідея нуклеарної сім’ї, відповідно до якої родина живе в приміському будиночку,

112

Культура міст

ставала дуже популярною і відповідною до суспільних потреб. Чоловіки регулярно доїжджали на свої робочі місця, а жінки повинні були піклуватися про дітей та дім. Дякуючи новим технологіям, вони мали менше хатньої роботи, тому могли шукати роботу по сусідству. У 1960-х не існувало переконання, що жінки здатні працювати повний робочий день, тому вони мусили вдовольнятися парт-тайм та місцевими варіантами роботи. Функція міського планування була покликана задовольнити саме ці економічні потреби.

Міський транспорт Зростання міста породило проблему складнощів пересування, доїзду до місця призначення, зонування міста. «Розкидання» міста призводило й до редукції соціальних зв’язків, а «розтягнення» міста — до залежності від автомобіля. Людина без автомобіля стає стриманішою у своїх маршрутах та залежною від інших, переважно чоловіків. Таким чином, жінки здійснюють поїздки на коротші відстані, ніж чоловіки, тому вони змушені шукати місце роботи ближче до дому, щоб могти далі вести домашнє господарство. Ці умови впливають на їхні зарплати та спричиняються до нерівності. Догляд за дітьми також накладає свій відбиток на пересування містом. В американському сленгу жінки, які витрачають години свого часу на транспортування своїх дітей на різні позашкільні заходи, називаються «soccer moms». Через незручне міське планування цей обов’язок «з’їдає» час жінки, який міг би бути використаний корисніше. Подібні проблеми є і у Великобританії, оскільки місто має райони, які чітко розмежовуються на «житлові» та «робітничі», що створює проблеми для жінок, які мусять поєднувати ролі «робітниць» та «піклувальниць». Київ — це велике місто, яке не має чіткого зонування, однак, має чітко визначений історичний центр та житлові масиви. Переважна кількість офісів та підприємств знаходиться на правому березі міста, тому щодня мешканці лівого берега повинні Ґендерна політика та Київ

113

здійснювати переміщення на правий берег. Таким чином, люди звикли щодня пересуватися на значні відстані. Власниками машин є переважно чоловіки, відсоток жінок-власниць набагато нижчий. Зазвичай родина має один автомобіль для своїх потреб, а жінки часто навіть не мають водійських прав. Вони повністю залежать від своїх чоловіків. Серед молодшої ґенерації ситуація певним чином уже змінилася, але у старшому поколінні (40-55 років) чоловіки є водіями, і ситуація навіть не підлягає обговоренню. Існує багато упереджень щодо жінок-водійок. Таким чином, немає належної стимуляції для рівних можливостей (якщо не рахувати певні ринкові вимоги, адже жінки є додатковими клієнтами для автошкіл, тому поволі з’являється реклама, яка заохочує їх вчитися керувати автомобілем). Громадський транспорт не є достатньо зручним для пасажирів, незважаючи на його відносно низьку вартість. Часто пасажирам доводиться змінити кілька видів транспорту, аби дістатися до пункту призначення. Через ці обставини жінки з дітьми стають дуже вразливими, і боротьба з транспортними незручностями перетворюється на повсякденну практику. Тож, люди зазвичай жаліються на транспорт, проте ніколи не замислюються над прихованими ґендерними питаннями, що його стосуються. Крім того, зважаючи на те, що ціна на квитки в маршрутках постійно зростає, то кілька пересадок жінки з дітьми у підсумку може суттєво позначитися на її витратах. Корисним у цьому випадку може бути досвід Великобританії, коли людина купує квиток, який дійсний протягом певного часу, що зумовлює можливість пересадок. Однак, оскільки в Україні транспорт частково є приватним, то подібна практика навряд чи можлива у найближчому часі.

Ідеологія міста Кожне місто має своє «обличчя»: будівлі, вулиці, пам’ятники та те, що влучно назвали «вуличними меблями». Разом вони втілюють певну «ідеологію», яка формує міське середовище.

114

Культура міст

Просторове планування має величезний вплив на суспільство. Воно відображає, продукує та нав’язує панівну ідеологію. Архітектура, як писав колись М. Фуко, виконує функцію дисциплінування суспільства, або ж нав’язування певних норм. Таким чином, громадські місця є ніби каналами, по яких циркулює соціальна та історична пам’ять, минуле стає відчутним та оприявленим і щораз перевідтворюється у теперішньому часі, визначаючи норми та кидаючи своє послання в натовп. Погляньмо, як у міському просторі функціонують жіночі образи, зокрема втілені у пам’ятниках. Жіночих пам’ятників у Києві не так багато. З-понад сотні пам’ятників жінкам присвячено лише десять: княгині Ользі, Лесі Українці (три пам’ятники), Олені Телізі, Надії Крупській, Марії Заньковецькій, Проні Прокопівні Сірковій, Марії Примаченко, погруддя Марії Боровиченко. Також у Києві є ще Монументи Незалежності, «Батьківщина-Мати», «Мати, що проводжає сина на фронт», «Голодна дівчинка», паркова скульптура «Хлопець і дівчина», «Богиня Флора». Прикметно те, як розподілені пам’ятники «фундаторам» української літератури: у Києві є чотири пам’ятники Тарасу Шевченку, три — Лесі Українці та два — Івану Франку, що ніби символізує перше, друге та третє місце у літературному каноні. Утім, головним пам’ятником столиці є монумент Незалежності, який був збудований на Майдані Незалежності у 2001 році. Він символізує незалежність української нації. Колишній Президент України Леонід Кучма назвав цю фігуру «втіленням Берегині Української Родини». Однак у повсякденні пафос цієї споруди зменшується через називання її «бабою». Поза тим, легко прочитати «прихований» меседж монументу: жінка має бути дбайливою та асоціюватися з материнством. Це спосіб, у який громадські місця нав’язують певні норми. Окрім «довговічних» форм, сучасне місто сповнене ще жіночих образів-одноднівок, які відображаються в рекламі. Впадає в очі, що значна кількість реклами, яка експлуатує жіночі образи, є відверто сексистською. Вона нав’язує жінкам поведінку, Ґендерна політика та Київ

115

яка зводиться до сприймання їх лише у якості сексуальних об’єктів. Такою, скажімо, є реклама суші-ресторану «Якіторія» або кількох будівельних фірм. Таким чином, у суспільстві формуються упередження та підживлюється ґрунт для нерівності. У Швеції реклама, яка використовує оголене жіноче тіло, є забороненою як така, що порушує рівність та принижує гідність жінки. Отже, непропорційність жіночих образів у монументальному мистецтві відносно чоловічих може спричиняти враження, що жіночого внеску в історію міста взагалі не було. Тоді як реклама сексистського змісту зводить жіночу роль переважно до репродуктивної функції. Така ситуація є спадком one-sex періоду, який досі може ускладнювати сприйняття ролі жінок у суспільстві та створювати проблеми.

Ґендерний мейнстримінг Ідея планувати міста з урахуванням ґендерної коректності є достатньо новою. Перші дискусії щодо такого планування міста виникли в 1970-х роках в США. У 1990 році розпочалася нова хвиля дискусій: з’явилися праці C. H. Greed Women and Plan ning: Creating Gendered Realities, C. Moser Women in the City, J. Little Gender, Planning and the Policy Process, J. Darke, S. Ledwith, R. Woods Women and the city: visibility and voice in urban space, які означили новий крок у міській теорії. У цих працях вказується на економічну та соціальну роль жінок в урбаністичному суспільстві, їхній ексклюзії від економічних можливостей та процесу прийняття рішень в архітектурних проектах, дискримінаційному характері більшості законів. Клара Грід визначає ґендерний мейнстримінг як «систематичну інтеграцію питання ґендеру в усі системи і структури управління, політику, програми, процеси та проекти, способи бачення та дії». У 1994 році в Парижі відбулася конференція Women and the City, на якій уперше детально обговорювалася потреба врахування різноманітності інтересів міських

116

Культура міст

мешканців, зокрема жінок, стосовно забезпечення житлом, сусідства, екологічних та міських послуг. Наразі діє проект Gender Inclusive Cities: Increasing Women’s Safety by Identifying and Disseminating Effective and Promising Approaches to Promote Women’s Equal Access to Public Spaces, 2009–2012. Ця програма заснована UN Trust Fund in Support of Actions to Eliminate Violence Against Women. Мета програми — забезпечити ситуацію у місті з огляду на право жінок жити, працювати та пересуватися по місту без страху чи труднощів. Програма спрямована на пошук факторів, які спричиняють нерівності та ексклюзію і позбавляють жінку «права на місто». На законодавчому рівні ґендерні стандарти вказані в Амстердамській угоді (1997 р.), яка передбачає, що «всі громадські служби мають здійснюватися з повним урахуванням рівних можливостей у місцевій виконавчій владі, і це має бути внесено до плану». Таким чином, ґендерний мейстримінг став важливим аспектом політики Європейського Союзу. Впровадження ґендерного мейнстримінгу є надзвичайно важливим серед міських планувальників. Ідея полягає не лише у збільшенні кількості жінок серед архітекторів, а й у їхній ґендерній освіті, оскільки жінки-архітектори не народжуються з ідеєю ґендеру, відтак, можуть перебувати під впливом зразків «нормальної» чи «очевидної» архітектури. Отже, ґендерний мейнстримінг має пролити світло на потреби жінок в досягненні більш демократичної архітектури. В Україні нещодавно почав діяти Дорадчий комітет з питань ґендерної рівності при Асоціації міст України. Він здійснюється за фінансової підтримки уряду Канади, яка надається через Канадське агентство міжнародного розвитку та Федерацію канадських муніципалітетів. Одним із завдань комітету якраз і є рекомендації органам місцевого самоврядування враховувати питання ґендерної рівності до стратегічних завдань розвитку міст. Аби визначити, як ефективно місто надає рівні можливості, добру освіту, службу охорони здоров’я, безпеку на вулицях, а також почуття спільноти і культури, дослідниками була Ґендерна політика та Київ

117

запропонована нова категорія в оцінці міст як woman-friendly city. Федерація канадських муніципалітетів розробила питальник, який оцінює «дружелюбність» міста. Він складається з таких частин: політична структура, механізми та ресурси, адміністративні структури, участь і партнерство структур і механізмів. Позитивно відповісти я змогла лише на три питання, що визначає Київ як місто з серйозними проблемами у галузі втілення політики ґендерної рівності. І хоча питальник більше стосується суспільства, ніж безпосередньо архітектури чи міського планування, однак, наше бачення суспільства впливає і на архітектуру, і на міське планування та навпаки. Отже, суспільство змінюється, і разом з ним змінюються «обличчя» міст. Цей процес нелегкий, однак, безумовно, потрібний, адже від нього залежить наш комфорт та спосіб життя. Ґендерний аналіз є ще доволі новим методом інтерпретації міста, але без його врахування навряд чи можна говорити про демократичне суспільство, до якого ми так прагнемо. У Києві є ще багато, над чим працювати: як над транспортом та інфраструктурою, так і над «ідеологією» та просвітою.

118

Культура міст

Володимир Гушулей Естонська школа дипломатії, Таллінн

Прибережні історії Таллінна — Культурної столиці Європи 2011 року Добіг кінця 2011 рік, що ввійде в історію Естонії як час, коли Таллінн носив титул Культурної столиці Європи. Це був рік динамічного культурного життя, сповненого найрізноманітніших подій у світі театру, кіно, образотворчого мистецтва, музики, літератури, танцю та інших царин культурного життя людини. Сама ідея надавати одному чи кільком європейським містам титул культурної столиці частини світу народилась у недалекому 1985 році в афінському аеропорту під час розмови між тодішніми міністром культури Греції Меліною Меркурі та її французьким колегою Жаком Лангом.1 Грецька акторка, співачка та політик — пані Меркурі — бачила таку ініціативу як інструмент, що надасть більшого стимулу міжкультурному діалогу в межах Європейського Співтовариства — спільноти, що на середину 80-х років минулого століття все ще залишалася радше економічним, ніж політичним і культурним об’єднанням. Ініціативу Меліни Меркурі підтримали її колеги з урядів решти держав-членів Європейського Співтовариства, і вже того ж 1985 року рішенням Ради ЄС Афіни стають першим 1 European Capitals of Culture: the road to success From 1985 to 2010, http://ec.europa.eu/culture/documents/ecoc_25years_en.pdf , С. 3. Прибережні історії Таллінна

119

Містом європейської культури (у 1999 році титул отримав його теперішню назву — Культурна столиця Європи).2 Починаючи з 1985 року і до сьогоднішнього дня, це звання носили вже понад сорок європейських міст. Минулого року, окрім Таллінна, Культурною столицею Європи також було фінське місто Турку. Практика обрання двох міст була закріплена 2006 року спільним рішенням Європейського Парламенту та Ради ЄС , згідно з яким кожного року два європейські міста, що представляють, відповідно, нову державу-член Союзу та решту Союзу отримують титул Культурної столиці Європи.3 Варто зауважити, що з 2005 року лише міста в межах ЄС можуть номінуватись на право носити почесне звання культурної столиці, хоча до того це право належало всім європейським містам без винятку.4 Так, зокрема, в 2000 році одразу кілька міст з-поза ЄС, а саме: норвезький Берген, Краків, Рейк’явік та Прага — стали Культурними столицями Європи. У 2008 році цей титул належав Ставангеру (Норвегія), а в 2010 — Стамбулу, які отримали це право ще до змін 2005 року.5 Протягом 1992–2003 років також проводили європейські культурні місяці. Цю ініціативу було здебільшого спрямовано на міста Центрально-Східної Європи. Окрім них,

2 Decision 1419/1999/EC of the European Parliament and of the Council of 25 May 1999 establishing a Community action for the European Capital of Culture event for the years 2005 to 2019, Official Journal of the European Communities L 166, 01.07.1999, Брюссель. 3 Decision 1622/2006/EC of the European Parliament and of the Council of 24 October 2006 establishing a Community action for the European Capital of Culture event for the years 2007 to 2019 Official Journal of the European Communities, L 304 , 03/11/2006, Брюссель. 4 European Commission, Culture, «History of the capitals», http://ec.europa.eu/ culture/our-programmes-and-actions/capitals/history-of-the-capitals_en.htm 5 European Capitals of Culture: the road to success...

120

Культура міст

заходи в рамках культурних місяців двічі проводились у Санкт-Петербурзі.6 Після розширення ЄС в 2004 р. практику проведення культурних місяців припинили. Жодне місто України чи інших держав, що зараз об’єднані ініціативою Східного Партнерства, ніколи не отримувало права проводити в себе заходи в рамках культурних місяців чи носити звання Культурної столиці Європи, хоча Київ був одним із кандидатів на цей почесний титул у 2010 році. Минулорічні заходи в столиці Естонії проходили під загальною концепцією «прибережних історій».7Таллінн позиціонував себе як місто на морському узбережжі з багатою історією, динамічним сьогоденням та мультикультурною громадою. Однією із символічних заходів в рамках програми Культурної столиці Європи став приїзд оповідачів з усього світу, що з 20 березня до 30 листопада ділились розповідями про море та його роль як посередника між культурами. Загалом протягом минулого року в Таллінні було реалізовано понад 250 культурних проектів, що їх відібрали на конкурсній основі з тисячі пропозицій. Для фінансування цілого циклу заходів лише в рамках 2011 року, не враховуючи підготовчі роботи протягом попередніх років, влада Естонії станом на 2010 рік була готова витратити понад 7 млн. євро.8 Щодо програми заходів, то вона, на мою думку, дозволила Таллінну вдало показати свою історію та сучасність у широкому контексті європейської культури. Звісно, важко і навряд чи можливо описати або хоча б згадати кожний із проведених заходів, але на деяких із них, все ж, зупинюся. 6 European Commission, Culture, «Past European Capitals of Culture», http:// ec.europa.eu/culture/our-programmes-and-actions/capitals/past-capitals_en.htm 7 Tallinn — European Capital of Culture. Stories of the Seashore. Programme, http:// www.tallinn2011.ee/events 8 The Monitoring and Advisory Panel for the European Capital of Culture (ECOC) 2011, «Report of the second monitoring and advisory meeting for the European Capitals of Culture 2011», 2010. Прибережні історії Таллінна

121

Одним із дебютних подій 2011 року став перший чемпіонат світу з вогняних фігур, на якому в оригінальний спосіб було вирішено проблему утилізації новорічних ялинок. Саме вони стали основним матеріалом для майстрів вогняних фігур. Не менш оригінальною була експозиція «Діалог у темноті», де на відвідувачів чекали абсолютно темні кімнати, а їхніми гідами були сліпі люди. Таким чином, кожен міг відчути, що означає жити без зору. В одному з центральних готелів міста — «Віру» — розмістилась виставка «Готель „Віру“ і КДБ». Експонатами слугувала апаратура співробітників радянської служби безпеки. Так організатори змогли занурити відвідувачів виставки в атмосферу недавнього радянського минулого Таллінна. З різницею в кілька тижнів на вулицях естонської столиці пройшли китайський новорічний карнавал та традиційні святкування масляниці по-російськи. Протягом літніх місяців у центрі міста розмістилася інсталяція театру із соломи, якою перехожі могли вільно користуватись. Історію карнавалів продовжили традиційні святкування на честь старого міста та вуличний венеціанський маскарад. Серед спортивних заходів одне з провідних місць посів чемпіонат Європи з легкої атлетики серед юніорів. У день 20-ліття відновлення незалежності — 20 серпня 2011 року — на співочому полі було проведено традиційний фестиваль «Пісні волі». Подібний фестиваль двадцять років тому став чи не головним символом боротьби естонців за свою незалежність: тоді на співоче поле прийшов майже кожен третій мешканець Естонії. У світі кіно на 2011 рік дивитимуться крізь призму кінофестивалю «Темні ночі», який більше відомий за абревіатурою PÖFF. Цей кінофестиваль став не тільки місцем для показу понад 500 коротко- і повномет ражних стрічок з 75 країн світу, а й чудовим майданчиком для обговорення кінопроектів на майбутні роки. Не пройшов цей рік і без українського фестивалю «Балтійська трембіта», на якому всі охочі могли поплавати на чайках та ознайомитись з особливостями життя козаків. Ще Таллінн побачив виступи Віденського хору хлопчиків, «Балету Монте-Карло», чемпіонат

122

Культура міст

світу з класичного культуризму, морські змагання на каяках і безліч інших заходів. За прогнозами організаторів, місто з 400-тисячним населенням протягом 2011 року мало відвідати понад 200 тисяч туристів.9 У Таллінні як Культурній столиці Європи 2011 року добіг ли останні дні календаря культурних заходів, завершилися останні проекти. Зараз підводять підсумки, котрі вже цього року будуть опубліковані в офіційному звіті Європейської Комісії. А тим часом титул Культурної столиці Європи перейшов до португальського Гімарайш та словенського Марібору. Таллінн же й далі продовжує розповідати свої прибережні історії.

9 Tallinn — European Capital of Culture. Stories of the Seashore. Programme, http://www.tallinn2011.ee/events Прибережні історії Таллінна

123

Культура міст

Ірина Ковальчук Інститут міждисциплінарних досліджень Artes Liberales, Варшавський Університет

Покидькам — нове життя Варшава не припиняє мене дивувати. Цього разу... покидьками. Їх перетворили на конкурс, ресайклінг-подію, громадську акцію — Przetwory [Заготівлі]. Точніше: у конкурсі брало участь те, що з ними, тобто покидьками, зробили польські та закордонні молоді митці, дизайнери за два грудневі дні в Soho Factory, адже цього року мотто події звучало так: «Що для тебе може зробити дизайн?».

Чим таки займалися в Soho? 10 та 11 2011 грудня в Soho Factory за п’ять злотих (близько 15 грн.) можна було насолодитися несамовитими творчими вигадками польських і закордонних митців, які, отримавши від організаторів коробки зі сміттям: бите скло, ганчірки, мотузки, пластмасові деталі тощо, мали з цього всього зробити щось. На фото праворуч можна побачити, як виглядав процес витворення в першій залі  Як не дивно, але з мотлоху виникали непересічні дизайнерські твори, як-от:

124

Культура міст

Покидькам — нове життя

125

 лампи з пластикових кришечок;  елементи одягу з поролону або туалетного паперу;

126

Культура міст

 або бесідку зі ста кілограмів газет і трьох кілограмів борошна;  уже непотрібних пробірок або битого посуду.

Покидькам — нове життя

127

Я також була в захваті від пошкрябаного дерев’яного шматка, до якого творці прикрутили годинниковий механізм, чим перетворили непотріб на дизайнерський годинник.

Брендовий товар У другій залі зібралися вже більш-менш знані в польських мистецьких колах творці, аби представити свою продукцію: різноманітний одяг, дивні аксесуари, чудернацькі іграшки, стильні меблі, товари для хатнього вжитку, музику тощо. Тут уже панувала атмосфера торгу. Я купила змія з картону, який дуже гармонійно змахує крилами. Авторка іграшки — Алєна з Білорусі, навчалася в Мінську й Кракові в Академіях мистецтв, зараз живе у Варшаві. «Я з Білорусі — і не приховую цього», — сказала Алєна, а я подякувала за змія і побажала успіхів. Дерев’яна пластинка, на якій лазер випалив їжачка, привернула мою увагу. Ледь натиснувши, я зможу витиснути його тулуб з тієї пластинки, поставити на витиснуті лапки. Те, що раніше діти випалювали з лупою під сонцем, тепер робить згідно із закладеною програмою лазер. Від прикрас я теж не втрималася...

Кілька слів про Soho Soho Factory у Варшаві — це своєрідний відповідник нью-йорк ської SoHo, де митці перетворили заводські приміщення на галереї, бутіки, помешкання (т. зв. лофти). Як стверджують автори варшавської ідеї, столиця Польщі, мабуть, єдине місто в Європі, яке не має «мистецького» району. Українські митці можуть втішити поляків: ні, далеко не єдиним. Factory — це постіндустріальна забудова, площа якої становить вісім гектарів, на яких розмістилися кілька десятків будинків різної величини, які можна облаштовувати під будь-які потреби: конференції, покази мод, концерти, виставки, офіси,

128

Культура міст

ресторани, клуби etc. Genius loci притягує бізнесменів, митців, загалом варшав’ян. Soho Factory надає також шанс усьому району до розвитку, до відновлення активного життя, сприяє процесу джентрифікації. Отже, цей культурно-мистецький бізнес-проект — це теж своєрідна переробка руїн на притомні приміщення для різноманітної діяльності: конференційної, робочої, виставкової, мистецької і житлової.

What is so good about it? Захід був дуже популярним серед варшав’ян і гостей столиці. В неділю ввечері, коли акція вже добігала кінця, у величезних павільйонах ще гуляли люди, бігали діти1 дивувалися й купували щось на згадку. Такі заходи об’єднують людей, заохочують до спільної діяльності. Przetwory — це також крок від консумпціонізму, акція, що змушує задуматися над тим, чи все те є покидьками, що ми викидаємо. Як бачимо, криза змушує бути творчим. Може, з якоїсь точки зору це не аж так погано?

1 Я вже звикла до того, що в Польщі на багатьох подіях «для дорослих» дітям завжди є що робити: часто для них відводять спеціальну кімнату /приміщення / відгороджене місце, де зазвичай волонтери бавляться з ними. На Przetworach були як спеціалісти з розвитку творчих здібностей у дітей, так і рядові волонтери, які займалися маленькими людьми. Покидькам — нове життя

129

Культура міст

Іван Гаврилюк НаУКМА — Варшавський університет

Кілька слів про Варшаву В час, коли природа навкруги мокра й сіра, а люди довкола показово замислені та серйозні, якось рука з наготованою ручкою не піднімається додавати нашим читачам нових «апокаліптичних» вражень чи налаштовувати їх на ще більш сумний лад. Можливий дефолт в низці європейських країн, ніби передвиборча кампанія в Росії, незрозуміла політ-трагікомедія в Україні, пам’ятне цьогорічне 11-е листопада в Польщі — все це виливалося та виливається на наші голови нескінченним малоприємним потоком новин, пліток і припущень. Серед всього цього мотлоху важко знайти щось цікаве, можливо кумедне чи навіть до смішного банальне, але те, що бодай трошки нас розвеселить, змусить на хвильку відірватися від буденної роботи або навчання, спонукатиме пізнати щось нове, порівняти зі «своїм», врештірешт, погодитися чи з обуренням відкинути. Відтак, цього місяця ми з Вами поговоримо про Варшаву, столицю однієї з наших західних «шенгенівських» країн-сусідок, місто, яке віднедавна стало мені «другим домом» після рідного Києва. Я кажу «поговоримо», бо надалі коротко спробую висловити СВОЄ і тільки СВОЄ враження про «miasto nad Wisłą», його «цікавинки», антагонізми та парадокси, а всіх читачів, за наявності власної думки та можливості її висловити, прошу зі мною подискутувати — все ж моє бачення Варшави навряд чи збігатиметься з думкою

130

Культура міст

більшості (а, можливо, я помиляюсь). Також хочу наперед перепросити, якщо декому моя замітка здаватиметься схожою на «туристичний путівник» польською столицею — певні елементи такого «przewodnika», безперечно, присутні — але ж все для зручності прочитання та систематичності усвідомлення. З чого починається наше знайомство з новим і незвіданим містом? Правильно — з аеропорту (у випадку варшавського летовища ім. Фридерика Шопена, якщо Ви американський-західноєвропейський турист з кока-колою й гамбургером в руках або ж дядечко-бізнесмен із модною валізкою в одній руці, кавою в іншій та газетою під лівою пахвою), автобусного вокзалу (у випадку Варшави-Західної, якщо Ви український-білоруський студент або заробітчанин) чи центрального залізничного вокзалу (у випадку не тільки Варшави тут контингент куди різноманітніший: від тих же дядечок-бізнесменів до безпритульних). Так сталося, що знайомство з Варшавою чотири роки тому почалось в мене саме з останнього, тож тепер не будемо зраджувати традиції J «Варшава Центральна» («Warszawa Centralna») — найбільший і найважливіший залізничний вокзал у польській столиці (ймовірно, і в цілій Польщі). За градацією PKP (місцевого відповідника «Укрзалізниці») — один із найкращих, йому присвоєна категорія «А». Утім всі, хто бодай раз побував на польських залізничних вокзалах (байдуже в якому місті й якої пори року) мусить розуміти, що до подібних класифікацій треба ставитись з великою пересторогою. Часом складається враження, що PKP — найменш фінансована польська держструктура, і тому для приведення залізничних вокзалів у бодай якийсь порядок просто немає грошей. Тепер повернімось до Варшави. До 1944 р. головним залізничним вокзалом польської столиці був «Головний вокзал» («Dworzec Główny»), який, серйозно пошкоджений під час Варшавського повстання, в січні 1945 р. був остаточно висаджений в повітря відступаючими німецькими частинами. Зараз на його місці, між вулицею Маршалковською Кілька слів про Варшаву

131

та сучасною «Варшавою Центральною», знаходяться входи до станції метро «Центр» («Centrum») та парк, що оточує варшавський Палац культури й науки (Pałac kultury i nauki). Після війни протягом кількох десятків років роль головного столичного вокзалу виконувала станція «Варшава Головна Особова» («Warszawa Główna Osobowa»), в якій наразі розташовано Залізничний музей (Muzeum Kolejnictwa). Нарешті 1972 р. було прийняте рішення про зведення нового вокзалу і через три роки (грудень 1975 р.) будівництво було завершене. Проект змінювався багато разів, до того ж сама побудова велася «ударними темпами» у зв’язку із запланованим візитом Леоніда Брєжнева, що не могло не позначитися на якості та продуманості об’єкту. Тому будівля вокзалу з того часу знаходиться в стані постійного ремонту. Останній розпочався в серпні 2010 р. — очевидно, планується хоч би якось підготувати споруду до Євро-2012. «Варшава Центральна» справді не справляє враження головного вокзалу європейського міста, а радше нагадує велику станцію метро десь у Шанхаї. Цей вокзал не є ані зручним, ані гарним, ані добре функціональним. Всього чотири перони (!), які, до того ж, розташовано під землею на –2 рівні, притому ліфтів для підйому багажу чи людей на гору немає, на платформах стоїть якась романтична темрява і мрійливо віють вітри, численні коридори та закапелки, заповнені кебабами й магазинчиками, не дозволяють швидко орієнтуватися і знаходити потрібну колію, непоодинокі безпритульні постійно відволікають проханням дати пару злотих і т. д. А у зв’язку зі згадуваним вже ремонтом, який просувається на диво хаотично й повільно, орієнтування на вокзалі набирає дійсно пригодницьких форм. Не дивно, що «Варшава Центральна» займає одне з найнижчих місць у рейтингу залізничних вокзалів 23 найбільших польських міст.1 І це в Польщі! Також не дивує той факт, що в 2014 р. планують повністю знести стару будівлю, 1 http://pl.wikipedia.org/wiki/Warszawa_Centralna

132

Культура міст

а на її місці побудувати сучасний залізничний вокзал. От тільки не до кінця зрозуміло, як це можна зробити в самому центрі міста на дуже обмеженій територіально ділянці. На цьому, можливо, слід було би попрощатися з «Варшавою Центральною», якби не той факт, що цей залізничний вокзал є важливою складовою одного з двох центрів Варшави. Чому «одного з двох», — спитаєте Ви? Спробуємо розібратись. Кілька кварталів, що оточують «Варшаву Центральну», вже з десяток років поступово перетворюються (на сьогодні сміливо можна стверджувати, що перетворилися) на діловий та розважальний центр польської столиці — особливо після відкриття в 2007 р. торгово-розважального комплексу «Золоті тераси» («Złote Tarasy»), частина якого домінує над будинком залізничного вокзалу. Також навкруги розташовано з десяток хмарочосів (найвищий якраз добудовують), в яких містяться численні офіси, банки, магазини, різноманітні представництва тощо. Також не можна оминути увагою й один із символів Варшави та найвищий будинок у Польщі (висота зі шпилем 230 м)2 — Палац культури й науки (Pałac kultury i nauki, PKiN), свого часу Палац культури й науки ім. Йосифа Сталіна, що знаходиться буквально в ста метрах від «Варшави Центральної» і разом з нею утворює масштабний архітектурний ансамбль. Про PKiN можна розповідати доволі багато, хоч би з тієї причини, що він є спорудою доволі неоднозначною — одні вважають його за символ комунізму, який треба знищити, інші (більшість) — за одну із найвизначніших архітектурних пам’яток Варшави. Для незаангажованих туристів Палац культури й науки — це, насамперед, чудовий оглядовий майданчик, з якого в ясну погоду видно всю польську столицю. Такий архітектурний ансамбль навколо «Варшави Центральної» на людину, яка вперше потрапляє до польської 2 Цей факт по-своєму увічнив польський гурт «Електричні гітари» у приспіві однієї зі своїх пісень «вважай, то не хмари, то Палац культури» («uważaj, to nie chmury, to pałac kultury»). Кілька слів про Варшаву

133

столиці, справляє враження про Варшаву, як місто хмарочосів, хоча насправді для міста є характерною низька забудова (тут Ви не побачите т. зв. «свічок», якими наші доблесні архітектори за останні десять років буквально засіяли весь Київ). Висотні офісні центри, які, мов гриби після дощу, виросли на обмеженій площі навколо залізничного вокзалу (і не тільки — деякі житлові будинки доби ПНР виявилися буквально затиснуті з усіх боків сучасними бетонно-скляними коробками) здалеку разом чимось нагадують серце якогось американського мегаполісу, де центр буквально нависає над рештою міста. Єдиний плюс — фактично з будь-якого місця Варшави видно, де є серцевина міста. Завершуючи тему «Варшави Центральної» слід також зазначити, що цей район є одним із найважливіших пунктів міської комунікації — тут сходяться траси дев’яти трамваїв та більше двадцяти автобусів, поруч є дві станції метро (стосовно варшавського метрополітену — у червні цього року розпочалось будівництво другої лінії «підземки», яке триватиме ще як мінімум два роки).3Цікаво, що котлован однієї з майбутніх станцій знаходиться поблизу Національного стадіону — тут лишається тільки поаплодувати владі Варшави, яка, незважаючи на очікувані тлуми туристів наступного літа, думає про комфорт своїх громадян, а не враження про місто різних «чужих» людей. Тепер пройдемося метрів триста від «Варшави Центральної» шумною Єрусалимською алеєю (Al. Jerozolimskie) — коробкоподібні будинки тут нагадують східний Берлін, бо ж відбудовано міста за подібними планами — і розпочнемо коротке знайомство культурно-туристичним центром Варшави. Вулиця Новий світ (Nowy Świat) є однією з найбільших знаних столичних артерій, частиною колишнього Королівського тракту (Traktu królewskiego). Відома з середини XVII ст. Знищена під час Другої світової війни, почала діяти вже 1949 р., поступово були відновлена й стара забудова в класичному стилі. 3 http://strategiatransportowa.um.warszawa.pl/content/budowa-ii-linii-metra

134

Культура міст

У середині 1990-х рр. вулиця зазнала капітального ремонту, зокрема була в два рази звужена проїзна частина і, відповідно, розширена пішохідна зона (відтак, з’явилися вже такі звичні для цього місця літні кафе та кав’ярні). На вулиці розташовано чимало цікавих будівель, наприклад Палац Замойських (Pałac Zamoyskich) в якому на разі знайшли місце підрозділи Варшавського університету, чи Палац Сташиця (Pałac Staszica), де нині знаходиться Польська академія наук. Особисто у мене Новий світ чомусь асоціюється з місцями, корисними для шлунка, тобто різними закладами харчування. Особливо вирізняється бар «Фамільний» («Familijny»), що входить в мережу відомих своїми низькими цінами «Барів молочних» («Barów mlecznych»). Ці місця унікальні тим, що лише там за одним столиком можна побачити бездомного в драних штанях і бізнесмена в костюмі від «Армані». Місцева їжа, звичайно, не відрізняється божественним смаком, наприклад, я з «ностальгією» згадую борщ у вигляді бурувато-червоної води, втім 8-10 злотих за такий-сякий обід незмінно гріють серце. Щоправда, останній раз бував я там давно — лякають черги J Пам’ятник Миколаю Копернику перед будинком Польської академії наук служить своєрідною межею між Новим світом і ще більш туристично привабливою вулицею — Краківським передмістям (Krakowskie Przedmieście), відремонтованою протягом 2007–2008 рр. (ця вулиця, як і вся Варшава, дуже постраждала під час Другої світової війни й протягом довгого часу була занедбана). Для мене це місце є найріднішим у Варшаві, бо за адресою Краківське передмістя 26/28 знаходиться головна брама Варшавського університету і вхід в центральний кампус (а там й до Інституту історії пару кроків). Утім не тільки навчанням цікаві ці місця. Навпроти Університету розташована Базиліка святого Хреста (Bazylika św. Krzyża), в якій, згідно заповіту Фридерика Шопена, поховали його серце. Через якісь двісті метрів розташований Президентський палац (Pałac Prezydencki w Warszawie). Загалом, на Краківськім передмісті є чимало адміністративних споруд, адже ще з XVII ст. тут Кілька слів про Варшаву

135

будували свої палаци представники магнатерії та королівської родини, відбувалися паради та демонстрації (останні, зрозуміло, дещо пізніше). Відповідно, вже згадуваний Президентський палац знаходиться в колишньому замку Конєцпольських, Радзівілів і Любомирських, Академія мистецтв (Akademia Sztuk Pięknych) — в палаці Крашінських, Міністерство культури — в садибі Потоцьких, а в палаці Тишкевичів міститься добре знаний у певних колах Полонікум (Polonicum) — Інститут культури та польської мови для чужоземців (Instytut Kultury i Języka Polskiego dla Cudzoziemców). А недалеко, у колишньому палаці Острозьких, розмістився суперсучасний музей Шопена (від самого Фридерика там є хіба рояль, на якому він грав у Парижі, листи до рідних в Польщу та посмертна маска), проте комп’ютерні технології дозволяють повністю відчути себе в тій епосі й навіть послухати всі твори геніального польського композитора. І Новий світ, і Краківське передмістя на сьогодні закриті для приватного транспорту, ними мають право їздити лише автобуси, таксі та авто дипломатичних представництв і аварійних служб. Все це, в купі з численними затишними кав’ярнями та ресторанчиками, мусить створити якомога теплішу атмосферу. Краківське передмістя разом із купою туристів (насправді, порівняно з тим же Краковом, у Варшаві їх не так і багато) приводить нас до самого серця польської столиці — Королівського палацу (Zamku królewskiego) та ансамблю Старого міста (Starego miasta). Не буду багато розказувати про ці місця, адже інформацію про них можна знайти в Інтернеті чи туристичних довідниках. Скажу тільки, що під час Другої світової війни 90% будинків Старого міста і сам Королівський палац було знищено, здебільшого під час Варшавського повстання. За планами Гітлера на місті палацу мала бути зведена величезна зала для урочистих засідань, а пам’ятник королю Зигмунду (Сигізмунду) мав замінити монумент Німеччині. Нині ж повністю відновлені Старе місто та Королівський палац входять до списку об’єктів архітектурної спадщини ЮНЕСКО (від 1980 р.).

136

Культура міст

На жаль, гуляючи Старим містом чи фотографуючи Королівський палац, можна стверджувати прописну істину, що копія ніколи не замінить оригінал. Відчуття якоїсь штучності доповнюють облуплена в багатьох місцях штукатурка, графіті (це біда багатьох європейських міст, нам лишається тільки молитися, щоби на стінах тої ж Андріївської церкви не з’явилися здалеку помітні написи) та неприємне відчуття, що всі закапелки, буквально в кроці від крамниць, кафе та сувенірних лавок, перетворені на громадські вбиральні. І ніхто з цим нічого не робить. Королівський палац бодай мене абсолютно не вражає своєю архітектурою і, якби не башти, нагадував якусь казарму чи монастирські келії незрозумілого рожевого кольору. Втім, якщо Вам хочеться романтики та усамітнення, — обов’язково сходіть в Старе місто, на деяких вулицях якого, здається, взагалі не ступає нога людини. З оглядового майданчика поблизу Королівського палацу відкривається прекрасна панорама іншого берега Вісли. Щоправда, особливо цікавих місць там, окрім зоопарку та Національного стадіону (Stadionu Narodowego), немає. Останній, зважаючи на певні недоліки в системі техніки безпеки, офіційно до цих пір не відкритий, а вже за місяць на ньому має пройти перший матч — фінал кубку Польщі з футболу. Збудована за останнім словом техніки, на місці знесеного ще ПНР-ського Стадіону десятиліття (Stadionu Dziesięciolecia), на самому березі Вісли, найбільша спортивна арена Польщі повинна стати одним із символів не тільки Варшави, а й всієї країни. Вночі фасад стадіону по всьому периметру світиться червоно-білим кольорами польського стягу. Єдина але важлива перевага Національного стадіону перед київським «НСК Олімпійський» полягає в тому, що він знаходиться не в центрі міста, а у зеленій зоні, поруч має з десяток автобусних і трамвайних маршрутів, а також залізницю, незабаром з’явиться і метро. Це знімає проблему розміщення паркінгів і полегшує можливу евакуацію людей. Закінчуючи нашу невелику прогулянку Варшавою (під час якої ми, за барком місця, оминули увагою чимало цікавих Кілька слів про Варшаву

137

пам’яток архітектури, парків тощо) проїдемось автобусом (цікаво, невже тролейбуси настільки гірші за автобуси, що їх в Польщі лише у Любліні тримають? А як же чистота повітря?) до славнозвісного гуртожитку «Гера» / «Хера» (тут вже як хто до нього ставиться; офіційно «Hera»). Це місце, за влучним висловом одного варшавського водія таксі, стало дійсно «народним постоєм» для «людей зі Сходу», які приїжджають вчитися до Варшави. Ще більшої сакральності додає розташований поруч готель «Хайят», клієнти якого в свої вікна можуть спостерігати за облупленими стінами «Гери» / «Хери» та приватним життям її «східних» мешканців. Ось така вона Варшава: місцями прибрана до блиску, місцями засмічена та замальована графіті, місцями з розміткою на дорозі від якої троїться в очах, місцями взагалі без неї, місцями європейська, місцями не дуже, місцями зелена, місцями сіра, місцями тепла й привітна, місцями вітряна та наповнена дивними людьми, місцями цікава, місцями нудна, місцями польська, місцями важко визначити яка... Варшава, в якій слід побувати.

138

Культура міст

Над випуском працювали Олена Бетлій — головний редактор Ірина Ковальчук, Олена Коваленко — літературні редактори Микола Ковальчук — метранпаж, консультант із технологій

Зв’язок Центр польських та європейських студій НаУКМА Київ, вулиця Волоська, 10 (підвальне приміщення шостого корпусу) www.cpes.com.ua olena.betlii [at] gmail.com

Про Центр польських та європейських студій НаУКМА Центр польських та європейських студій Національного університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА) засновано 2007 року (рішенням Вченої ради Академії від 21 червня 2007). Фактично постійну діяльність Центру було розпочато церемонією відкриття та презентацією могилянській громаді основних напрямів діяльності 25 вересня 2007 року. 24 березня за участю прем’єр-міністра Республіки Польща Дональда Туска Центр польських та європейських студій НаУКМА відсвяткував входини до свого постійного місця мешкання, відремонтованого коштом Посольства Республіки Польща в Україні (підвал 6 корпусу Академії, звідси походить і друга назва Центру — Underground). Мета діяльності Центру: • стимулювання і організація наукових досліджень в галузі польських та європейських студій; • створення потужного українського наукового центру, котрий у процесі реалізації своїх дослідницьких проектів розглядав би місце України у спільному європейському культурно-історичному та соціо-політичному просторі; • сприяння міждисциплінарним дослідженням; • підвищення зацікавлення академічної громади у доробку провідних дослідників польської та європейської проблематики, передусім, шляхом покращення рівня інформування колег про основні досягнення в галузі соціальних і гуманітарних наук; • організація і проведення публічних лекцій вітчизняних і закордонних фахівців з гуманітарних і соціальних наук; • підготовка й проведення презентацій книг і періодичних видань; • сприяння молодим науковцям у їхніх власних розробках з даної тематики; • підтримка фахівців з-за кордону, зацікавлених у проведенні власних досліджень в Україні, а також долучення до координації діяльності західної україністики (організація спільних форумів та конференцій); • створення і розбудова бібліотеки з польських та європейських студій.