"Вісник Ч", 2 березня 2023 року

них.

двох усиновле­

— Анастасії вже 20

років, навчається в Білоцерківському

національному аграр­

ному університеті на

ветеринара. Валі теж 20, вчиться в чернігівському

педагогічному університеті

на психолога. Дмит­

ру 19, вчиться в Острі

на Козелеччині на

будівельника. Яні скоро 18, в Ужгороді навчається на

менеджера. Хочеться вже

й онуків . Хоча і няньчити

є ще кого, — посміхаючись

перераховує дітей Олена. —

Зараз виховуємо 14­річну

Світлану, у восьмому класі.

12­річний Сашко — у сьомо­

му, 11­річна Вероніка — у

п’ятому, 10­річний Макар і

9­річна Настя — третьоклас­

ники, 9­річна Софія, 8­річна

Аліна і 7­річна Дарина

— другокласниці. Наймен­

шенький наш, 6­річний Саш­

ко, — першокласник. П’ять

діток мають інклюзію, легке

розумове відхилення. Двом

з них будемо оформлювати

інвалідність через це. Не

тягнуть програму за віком.

Усі вчаться в редьківському

ліцеї, у сусідньому селі.

Ольга САМСОНЕНКО. Фото автора продовження стор. 7

Чи 8 Березня ще жіночий день? Чи вже ні?

Зрештою, це несуттєво. Робимо так, щоб нашим мамам, дружинам та донькам було добре завжди.

Ось житель Володькової Дівиці на Носівщині Сергій Драб зробив так, що його дружина Оксана народила сина вагою п’ять кілограмів (без 50 грамів), стор. 6

А Олег Павліченко з Рудки Чернігівського району вдвох зі своєю Оленою тягнуть важелезного воза. «Воза» — це образно.

Насправді вони ростять десятьох прийомних діток і ще двох усиновлених. У війну їм допомагало пів села, стор. 1 та 7 А ця історія жахлива і парадоксальна.

Чоловік, прочитавши про жахи, які окупанти творили на захоплених територіях, … застрелив коханих дружину і доньку. Щоб уберегти їх від гіршого… Де це і з ким було, читайте у «Віснику», стор. 5 Взагалі, горя в нинішньому нашому сьогоденні багато. Кожного тижня журналісти «Вісника Ч» дають собі та одне-

одному слово: наступна газета буде веселішою. Та не вдається… А світлого хочеться… Виручив хіба голова ОВА В’ячеслав Чаус, який повідомив, що буде вмикатися навіть вуличне освітлення. І директор туристичного агентства «ТурДрімс» з Ніжина. Він розповів, що люди все ж їздять відпочивати. І чоловіки. І жінки. І нам дай Боже! стор. 12

Наприкінець — традиційний анекдот:

Фраза: «Жінка спочатку питала чоловіка, а потім сварила» розриває нафіг мозок русні.

Щоб не замучили рашисти,

куликівець Микола Спутай …розстріляв

із автомата дружину й доньку.

Застрелився сам. Дивом та стараннями

родичів

У Куликівці досі не можуть забути березневу трагедію минулого року.

Микола Спутай, колишній

працівник місцевої

райдержадміністрації,

колишній міліціонер, розстріляв дружину Лену, донь­

ку Віку і себе. Тяжко поранив Вікиного хлопця, 21­річного

Дмитра ТИЩЕНКА.

Співчувають, була хороша сім’я. Микола Спутай любив дружину і дітей. Але щось тра­

пилося з головою.

Розказують, що Дмитро приїхав з блокпоста, де чергу­

вав, до своєї дівчини додому. Микола Михайлович (а він вступив у тероборону) теж був

удома. Уже стало відомо про

звірства окупантів у захопле­

них містах та селах. І Микола Спутай з автомата розстріляв

сім’ю, щоб рідні не зазнали

мук від чужих. За іронією

долі, окупанти обійшли селище стороною.

Ой, війна. І ти підлота. І ті, хто тебе розпочав.

Оксана Самборська: «Я вірю в долю. Діма п’ять

місяців лежав. Але він одужав»

. — Діма п’ять місяців лежав. Але він одужав. Першу допомогу надали в куликівській лікарні, — згадує. — Я зайшла, Діма був у свідомості. Кров капали. На мене ще накричали. Ну, не справлялися. У Чернігів 7 березня «швидкою» відвезли. 10 днів був в обласній лікарні, повернувся додому в Куликівку. Днів чотири-п’ять був удома. І в нього відкрилася кровотеча. Два дні капали в нашій лікарні, і знову ми в Чернігів заїжджаємо. А на завтра, у ніч з 22 на 23 березня, міст через Десну підірвали. Волонтери перевезли нас у Київ. Півтора місяця пролежав в інституті Шалімова. У Діми свищі не заживали. Важкий стан був. Стали відправляти: їдьте додому, хай свищі позаживають, тільки тоді можна оперувати (закривати стому (отвір), знімати калоприймач).

Ми розстроїлися. Моє сердце кров’ю обливалося. Сина щовечора починало трусити, температура піднімалася. Олімель (поживний розчин) в катетер щодня капали. У стому — дитяче харчування. Як у стому кашу капали, його починало рвати.

Домовилися, щоб поклали в госпіталь МВС у Києві (Діма поліцейський, поки що не офіцер, закінчує навчання). У госпіталі поклали відразу в реанімацію. Сказали: «Надійтеся на Бога і на себе». Бо перевелися ми з поганючими аналізами. Два місяці виходжували дитину, свищі позаживали. Вернулися в Шалімова. Закрили стому, прибрали калоприймач.

Почав потроху їсти. Поправився на 10 кілограмів. А то ж схуд до 50. Не їв і не пив нічого. Навіть води не можна було. Пополоще рота, випльовує.

Докуповували ліки. Купували продукти. За кавун якось 500 гривень віддала. Він усього хотів. Але не міг їсти. Пожує і виплюне. Носила й дині, і персики. Сік, лимонад, пепсі. Охорона нас знала. Думала, чого вона носить, він же нічого не їсть. Лежить, лежить, а воно не заживає. Але я носила, щоб надія була, щоб він знав, що все заживе.

Сюрпрайз який йому зробила. У госпіталі був Єгор Крутоголов, кіноактор. Я виходжу на подвір’я, а там поліція, Нацгвардія і він. Я побачила, кажу: «Єгор. У мене тут такий випадок. Ви б не могли зайти в палату?» Він: «Без проблем». Зайшов, анекдот розказав. Якби ви бачили, скільки радості було в Діминих очах.

«Привезли майже без тиску. До трьох літрів крові в животі».

Тричі оперували в Чернігівській обласній

нашого відділення були на місці. Навіть інтерни. Дівчата варили кашу на польовій кухні, приносили нам. Трималися. Бо хто рятуватиме людей?

Де можна кинути матрац, там і сиділи, коли були хвилька, — продовжує. — Ночували з хворими. Без води, без тепла, без електроенергії. Ліфти не працювали. Хворих переносили на руках.

Планових операцій не було. Лише поранені. За лютий-березень — більше тисячі. Деяких просто не фіксували. Перев’язки робили і відпускали.

Кульових ран небагато було. Були мінно-вибухові. Осколкові від танків, снарядів, «Градів». Черепно-мозкові травми, опіки. Привозили воїнів, які захищали Чернігів. І містян. Коли був авіаудар на Чорновола (житловий масив у центрі міста), до нас привезли зразу 57 поранених, уявляєте? З Киїнки (село біля Чернігова) після обстрілу доставили 40 чоловік. Надходити могло за годину дев’ять, 10, 15. А за день привозили і по 30, і по 40 поранених.

Ясно, що й помирали… Тому що травми були несумісні з життям. І старі, і молоді, і діти помирали. Одному, Іллі Чеху, було дев’ять

лікарні. Ще двічі — в інституті Шалімова в Києві. І пацієнт вижив

Найскладніший випадок — пацієнт з вогнепальним пораненням у живіт, — згадує Станіслав Коваленко. — Молодий хлопець. Його привезли майже без тиску. До трьох літрів крові в животі. Багато пошкоджено внутрішніх органів, магістральних судин. Оперували один раз, другий, третій.

Дуже боролися за його життя. З точку зору авторів оцієї книжки, — показує товстезну «Воєнно-польову хірургію», — ми його не повинні б оперувати, він мав померти. Це травми несумісні з життям.

У нас лежав, потім евакуація, забрали в Київ. Коли вже був розбомблений міст, везли через Остер «дорогою життя», старим київським шляхом. У Шалімова (київському інституті хірургії і трансплантології) ще двічі оперували. Лікувався майже пів року. І вижив, ми зустрічалися 25 серпня. Це він про Дмитра Тищенка, дивись матеріал вище.

Станіслав Коваленко, завідувач хірургічним відділенням Чернігівської

обласної лікарні

Сторінку підготувала Тамара