Якби ж!.. Отож…

Якби ж!.. Отож… Сюжети для невапного читання

3

Присвячується тим, хто не забув, що всі ми родом зі Слова.

4

Для перевидання усього, що витворив Костянтин Сушко, знадобилося б щонайменше з десяток томів. Але де для цього взяти гроші? Тож додумався чоловік із добірки своїх найсуттєвіших, як він вважає, нарисів, оповідань, романів тощо вилучити найвагоміші (з його ж точки зору!) абзаци й подати їх окремою книжечкою. Таким чином, і про себе нагадав, і не дуже витратився. Та, головно, – читачам же менше мороки! Чи не приклад для наслідування, га, панове класики?

5

6

Переднє слово

За майже півстоліття своїх журналістських та письменницьких клопотів я сотворив більше трьох десятків книжок. Збірки нарисів, замальовок, віршів у прозі та оповідань, історико-публіцистичні й літературознавчі розвідки, повісті, романи… Про що писав-пишу? Релігія, краєзнавство, природа, історія, археологія та, звісно ж, людські стосунки. Починав із видання накладом у 13000 примірників, кілька разів доходило діло навіть до 25 й 30 тисяч, а от незалежницький період мого белетристичного буття фіксує поки що ось яку тиражну ситуацію: 10000-1000-500-2000-2700-700-1000-700-500-150-100… Причому, масштаби тиражу-накладу не залежать ні від жанру, ні від теми, тим паче, ні від якості витвору – всуціль од суми грошей, із якою вирушаєш до видавця. Скажу відверто: ніколи не млів перед своїм, виключно заочним читачем, та все ж у відповідному наборі моральних, інтелектуальних та освітницьких чеснот йому не відмовляв. Аж тут приспів фейсбук. І добряче мене остудив. Побачив, як постуються-лайкають між собою споживачі письменницького продукту, почув-відчув їх – уже не мовчазними заочно, а, що називається вживу! – і мені стало… Та зараз не про це. Скажу лиш, що яскравим полум’ям тулити слово до слова, щоб затим винести все на люди, вже не палаю. І справа не у віці (клянусь!) – іще маю дещо сказати, знаю навіть, як… Інше непокоїть: а для кого? Ондечки лунає звідусіль: «Не той читач пішов!» «Пішов»… Інтернет його зіпсував, чи?.. Навіть і раніше, коли ще «була мода» відгукуватися на публіцистично-поетично-прозові вправи, то особисто в моїх рідко-ріденько відзначалося те, на чому я наголошував. А я так старався… Власне, може, в інших письмаків інакше? Словом, вилучив із своїх книжок окремі абзаци-наголоси й показую їх знову. Чи помітите зараз, панове читачі? Чи збагнете 1? Автор, 2.10.2020

1

У розташуванні уривків є певна послідовність, та знайомство з текстами можна починати, заглядаючи до будь-якої сторінки навмання. А вже після якоїсь перерви, я радив би неспішно пройтися усією книжечкою, починаючи з третьої сторінки. Згодом – іще раз та ще, оскільки сюжети призначені не тільки для неспішного, а й для тривалого користування.

7

8

Світе ясний,

світе милий! У нестримному русі навколо осі своєї та світила нашого ти не забуваєш жодного з нас, дітей своїх. І з перших миттєвостей пізнання ти розгортаєшся щедро й прихильно, обіцяючи успіх великий і радість високу. І вирушають тобі назустріч довіра беззастережна й відданість безмежна. Та не завжди доходять… Чому? Скажи, дай відповідь. Ми всі ходили, ходимо й ходитимемо під Богом, осяяні тобою, Світе, тож не розчаровуй, не засмучуй, а слався і слав! «Дев’ять молитов у серпні 2» (молитва перша)

2

Збірка новел, ув якій до кожної у вигляді епіграфа – молитва. Тут і далі під уривками подаватимуться назви книжок та окремих творів, із яких взято уривки. Пояснення до творів – у кінці книжки.

9

Що нас інколи

так нестримно, тягне зазирнути в минуле? Не лише в добу «босоногого дитинства», а далі, набагато-набагато глибше… Нас ніби кличе до себе ота магічна «висхідна точка», коли на світі все тільки починалося. Коли – ще жодного злочину, жодної зради, жодної наглої смерті. Ні обману, на підлості, ні насильства. Зазираючи в минуле, ми підсвідомо начебто воліємо почати все СПОЧАТКУ. Щоб розвивалося усе лише по правді й лише по совісті. Либонь, на отій же хвилі вабить нас до себе й «лоно природи», аби в оточенні лише дерев і трав ми змогли відчути світ визначально чистим і світлим. Таким, яким сотворив його Усевишній, і яким він міг би залишатися завжди. Прагнучи бодай інколи побути на самотині, кожна жінка підсвідомо відчуває себе Євою, а чоловік Адамом, коли начебто з’являється шанс дати початок людству так, щоб воно ніколи не зазнавало ані мук, ані страждань. Я давно уже не благоговію перед далеким минулим, а от невикористаний ним шанс безмежних можливостей Добра і Творення не залишає мене байдужим. Коли ми його втратили? На догоду чому? «Віщий Степ»

10

11

Усе

в нашому житті визначається закономірним приписом, а не волею обставин. І то вже інша річ, яким він випадає, отой припис. І коли ось зараз, у цей мент чи загалом сьогодні він (припис), м’яко кажучи, не додає тобі ні снаги, ні навіть настрою, мусиш терпіти, бо, виходить, так треба: твої мимовільні енергетичні витрати десь комусь обертаються таким же прибутком, інакше й бути не може, бо в цей час підтримка комусь потрібніша, ніж тобі. Треба перетерпіти, і твоє тобі вернеться, якщо ти того вартий. Усе, що супроводжує нас по життю, складає ланцюг закономірностей. Одне випливає з іншого. Те, що сталося сьогодні, є наслідком скоєного вчора, позавчора або ж іще раніше. Як ідеш по життю, як дивишся навсібіч, як думаєш, як кажеш і вчиняєш, так і отримуєш. «Заклопотаний світ 3»

3

Ще не видане публіцистичне дослідження на мемуарній основі.

12

13

Час –

– категорія сувора, навіть жорстока, проте вона кожного винагороджує, хто не очікує біля моря погоди й не виглядає славнозвісної манни з неба. Причому кожен отримує своє: здобутки одних придатні лише для натурального споживання виключно самими ж «здобутниками», бо такий уже характер їхніх надбань, тоді як результатами досягнень інших користуються ВСІ. «Заклопотаний світ»

14

15

Мені

ще в молодості випало об’їхати майже всю Україну, побувати на Крайній Півночі і в Сибіру, в Середній Азії та Казахстані. Незабутні враження від літньої тундри й осінньої тайги, весняного степу і зимових гір. Та ось що важливо: до пізнання краси і сили кожного з цих місць я йшов від осягнення дніпровських, а особливо хортицьких плавнів, яке відбулося раніше; від осягнення рідних лугів, степів, балок та урочищ. Не через те, що усе своє, знайоме, здавалося мені красивішим і досконалішим, а від того, що все це, знайоме, – рідне. І не що інше, як любов до знайомого, рідного, кличе нас у незнайомі пустелі, в тундру, у тайгу. Кличе й терпеливо чекає, коли ми, побачивши і пізнавши їх, повернемося назад. Любов до рідної природи – могутнє почуття, а тому всі ми неодмінно повертаємося на свої заповітні стежки. Кому як випаде – безпосередньо чи тільки подумки, але повертаємося завжди, якщо є любов. Як вона виникає? Хтозна… Проте є упевненість в одному: сила й чистота цього почуття не залежать від предмета любові, від того, що починається за околицею рідного села, селища, міста – могутній непроглядний ліс чи крихітний гайок. Неможливо по-справжньому любити природу взагалі й уболівати за її долю без любові і співчуття до того, непримітного, непоказного, що завжди поруч: самотня стара акація, м’який і завжди прохолодний спориш, чи засніжений куточок плавнів. «Наедине с Хортицей 4»

4

Текст (1986) подається в перекладі українською (2020).

16

17

Ми повинні

низько кланятися Білому Світові і сердечно дякувати йому за те, що народив і прихистив нас. Саме НАС – тебе, мене, його, а не когось іншого. Подяка – це очищення й освітлення душі, тож слід віддавати належне навіть картонному стаканчикові з-під морозива чи пивній пляшці, перш ніж, спорожнивши їх, недбало пожбурити під ноги – адже ось тільки-но вони були вмістищем того, що принесло тобі насолоду. Як змінилися б ми, коли б навчилися цінувати, поважати, дякувати й пробачати! Ми ж рішуче прибираємо геть з очей використані іграшки, пляшки, коробки, тарілки, миски, пальта, черевики, стільці й шафи, і т.д., і т.ін., замість того, аби чемно розлучитися, – шанобливо спалити, чи дбайливо здати в утиль – адже все це колись вірно служило нам. Слідом за зневаженими речами летять слова – кострубаті, брудні, образливі. Водночас залишаємо напризволяще свої оселі, топчемо на зашмульганій підлозі-долівці книжки, зошити і світлини, трощимо старі шибки, ворота і хвіртки, нівечимо осиротілі кущі й дерева і навіть гадки не маємо, як від цього страждає упосліджений, зраджений нами рідний куточок!.. Фактично ми обпльовуємо своє пройдешнє життя, не відаючи, що бездумний плювок не лишається за нашою спиною – він летить у майбутнє і, навіть не дочекавшись відповідних обставин, нещадно мстить нам за все. Придивіться, як ми живемо сьогодні, і відчуєте гірку істину цих слів. «У згонах»

18

19

20

Щось не те

з теорією про «Велике переселення народів»… Не хочеться навіть думати про тотальну заміну одного народу іншим. Бо хто ж тоді увесь час випасав у наших степах худобу? Хто вирощував хліб? Хто ж тоді жив тут за звичаями, відлуння яких, пройшовши крізь нещадне випробування чужинською релігією, не щезли, а стали, ЗАЛИШИЛИСЯ, для нас святами? Я, зокрема, про Купайла про Зелені Свята, про Коляду, Великдень. Адже кожен мотив, кожен порух цих дивовижних дійств і народжений, і живлений усім тим, що було і що збереглося поруч: сріблом ковили і золотом пшениці, лепетанням лелеки і щебетом ластівки, а ще – лозою, полином, гірчаком, лататтям, осокою, чебрецем, хижою щукою, що причаїлася під корчем, лагідним оленем, котрий приліг у затінку тисячолітнього дуба. Усе йшло від нашого Сонця, нашого Туману, нашого Вітру, а також від Зими, Осені, Літа й Весни, що споконвіку почергово розкошують на наших степових, плавневих та лісостепових просторах. Жодного чужинницького імені, слова навіть звуку. Чиста, світла релігія. І не релігія, власне, а поезія. Хіба могло таке залякувати, принижувати людину, обзивати її, бодай Божим, та все ж рабом? Та й рабом якого бога, отого, що приніс нам «нє мір, но мєч»? «Віщий Степ»

21

Степ –

– се 5 дивовижна, казкова, але жива, дійсна просторінь. Людина не здатна бачити усе відразу, скільки б зріти їй не хтілося, повсюдно її щось оточує, затуляє, і лише степ завжди відкритий і щирий. І коли якийсь зір починає втомлюватися од ваги безмежжя, вистежується узлісся, затим і цілий ліс, вигулькує синя тужавина могутнього Данапра 6, й знову бадьорится дух і повниться силою серце. Лише в степу, а надто отам, де він розмежовується чи підпирається вербовими пасмами, дібровами, або ж мережиться ріками й річечками, той, хто здатний думати, може збагнути безглуздя зайвого, а то навіть шкоду його. І ти шаленієш від думки, як може так бути, що навколо стільки простору, тобто, мовби порожнечі, що все бачене можеш перелічити на пальцях обох рук, а враження повноти таке зриме й могутнє! Воно неосяжне, наче сам Усесвіт устелився тобі під ноги. Ти чуєш, наче все, що тобі украй необхідне, ось воно, перед тобою, і нічого більше тобі не треба. «Ойкумена» (з монологу скіфського царя Дантура 7)

5

Працюючи над романом «Ойкумена», стилістично й лексично автор намагався наблизитися до тих часів, коли розгорталися події. Дніпро.

7 Перебуваючи уже в Потойбіччі, скіфський цар Дантур аналізує як своє життя, свій час, так і дещо з плину століть і тисячоліть після власної смерті. Теж стосується і монологів перського царя Дарія І (див.нижче).

6

22

23

Часто

в мене гостює абсолютно шалена, а то, можливо, й узагалі крамольна думка: а що, коли звірі і птахи – це душі тих сотень, тисяч поколінь людей, які вже пройшли стадію розминки, накопичили необхідний досвід, відкинули все зайве, взяли собі дуже мало, але конче необхідне, головне і тепер ЖИВУТЬ?! Власна інтуїція – це все, що можу виставити тут у ролі доказів. Мало? Тоді ризикну приєднати до цього давно науково доведений факт, що хомо сапієнс явився на світ пізніше за всіх. Були звірі, були птахи, давно розкошували дерева й трави, і вже ПОТІМ з’явилася людина. «Зелений Мій Дім»

24

25

Ніколи не було,

як немає і сьогодні гірших і кращих народів, слабкіших і сильніших, розумніших і тупіших. Усі люди, як біологічні істоти, однакові. Різними їх роблять трагічні обставини, котрі час від часу моделюються авантюризмом, зажерливістю, пихатістю, жорстокістю – найгіршим, що дозволили виплекати у собі люди протягом своєї історії. Антагонізм, ворожнечу провокують, збуджують у людському середовищі правителі, котрі ніколи не дбали про свій народ, а все робили тільки для вдоволення власних амбіцій. Якщо уважно придивитися, стає видно, що ледь не переважна більшість усіх «видатних історичних особистостей», які верховодили масами, мали серйозні клінічні відхилення у психиці. Діяння стародавніх і новітніх «батьків націй» постійно супроводжувалися тисячами, сотнями тисяч, мільйонами людських жертв. «Віщий Степ»

26

27

Десь отут,

у нашому степу, скинув Усевишній з неба рало, ярмо, сокиру й чашу, які дали суть і для роду сколотського, і для його буття. Сталося те за нашого першосколота Таргітая з його трьома синами – Ліпоксаєм, Гарпоксаєм та Колаксаєм. І коли наблизився до дарів Божих старший син, Ліпоскай, спалахнули вони полум’ям жагучим, і не зміг він узяти їх. Теж саме спіткало й середульшого, Гарпоксая, і лише найменшому, Колаксаєві, далися в руки Божі знаряддя слухняно. І став він першим сарем сколотів, і роду нашому розвій дав. Тому й сколоти ми, бо від Колаксая ведемося, від Кола, від Солнця… Від Сонця… «Ойкумена» (з монологу Дантура)

28

29

Бог один!

Без імені, без роду, без племені. Він єдиний і всюдисущий – у траві і воді, у хмаринці і над нею. Богів у множині розплодили люди й самі пороздавали їм імена. Смертні «охрестили» безсмертних… Чи не найзухваліший, найнебезпечніший учинок стосовно Істини дозволила собі людина упродовж усієї своєї історії? Отоді й зарядилася «релігія». З «інститутом» спершу жерців, а потім священиків, які самочинно нагородили себе правом визначати й регулювати стосунки людини з Богом 8. Не задля блага людей, а на догоду владі. Як опора й інструмент насильства водночас. «Віщий Степ»

8

Згадаймо криваву добу інквізиції, й, зокрема, Варфоломіївську ніч. Згадаймо московського патріарха Кіріла (в міру – Кіріл Гундяєв)… Не забудьмо й нашого патріарха Філарета (в міру Михайло Денисенко), з його дивовижними, геть не Божими, а суто політичними «зигзагами», стосовно отримання Україною Томосу.

30

31

Чим зміряти

бентегу мою, як передати хвилювання, що охопило мене на лівому березі Істру 9? Я першим ступив на землю, бо ще на мосту вийшов із колісниці, і та земля була сакською 10, або Землею Саків 11. Ось я тут. Праг сюди серцем своїм, тож навіщо навів таку силу воїв? Отож вийшов я з колісниці, глянув перед себе, де витинався обрій без палаців і мурованих стін… Степ… Колихалося трав’яне море, аж ніг моїх сягаючи, напиналося безхмарне небо і ніби нічого більше, і я ледь не скрикнув захоплено: «Ось та яка, Сакіє!». Але про себе все ж таки мовив ті слова, бо не міг інакше. На якусь мить забув, що я володар світу, що за мною сила незбагненна, і сила та прагне дій; не знав, що чекає на мене, як діятиму далі, з чим повернуся до Парсії 12, і яким буду після сього походу. Я просто стояв, дивився, дихав і слухав, слухав, слухав… «Ойкумена» (з монологу перського царя Дарія І Гістаспа)

9

Істр – Дунай. Скіфською.

11 Земля Скіфів.

12 Парсія – Персія.

10

32

33

Відрізок часу,

обмежений датами народження і смерті кожного з нас, схоже, термін, наданий нам для участі у вселенському експерименті. Усі ми, земляни, починаючи з найпершого покоління, беремо участь у своєрідній розминці. ЖИТИ нам іще доведеться. У кожного свій термін, кожен накопичує свій досвід, що є надбанням усіх. Будь-хто з нас узагалі «знає», навіщо народжується. Тут усе нібито просто: щоб жити. Хто сказав, що людина народжується в муках? День її з’яви на Світ Білий – це не день її справжнього народження, а лиш дата механічного відділення одного тіла від іншого. У витоках кожного нового життя завжди присутня радість, насолода, і саме вони пояснюють усе. Треба просто жити. Захоплено, чесно й сміливо. Треба сповна пізнавати дивовижні відкриття дитинства, тривожні радощі юності, достойно пройти шляхами зрілості і гідно зустріти старість. «Зелений Мій Дім»

34

35

Що дав

людській світовій спільноті народ мій? Видних знавців усього? Нахапатися свідчень – ще не значить володіти ними вільно і вправно, так, щоб кожне ставало тобі у нагоді й пригоді. Знаття мертве, непотрібне, зайве, навіть шкідливе, коли ні до чого тулити його не можеш, а то й тулити його нікуди. Шанувальників мудроти еллінської, таких, як Біант, або ж Анаксагор, Платон, Сократ, Діоген чи Арістотель, котрі нагодилися уже після мене? Щедро виплодила їх еллінська земля, проте, що з їхніх розпатякувань могло прислужитися Землі Сколотів, моїй незрівнянній Ойкумені, де все чинилося за неухильним поконом пращурів, а не з примхи до влади жадібних? Що нам чужі напучування – легкі, як пух ковили, й важкі, як хмари осінні водночас, – коли ми на своїй землі жили суворо і трудно, з першого подиху, з першого взору чітку свідомину мали, де земля, а де небо, де світле, а де похмуре, й вели чуття коренів своїх через стовбур міцний до гілля розкішного! Не лишилося після нас у пергаментах ні теорем дзвінких, ні драм бентежних, ні трагедій кривавих. Не звели ми ні пірамід, ні акрополів, ні колізеїв і не започаткували змагань хапливих, аби лиш сприт і силу серед люду ширити. Та вкотре подумки зрю я на Пектораль, де на крихітному ріжечкові не лише Світ Сколотський вміщено, а Всесвіт, і не пиху, а гордоту незбагненну за рід свій чую. Бо над усе – любов. І ми довели се не мудруваннями хитро облудними, а самим буттям своїм. «Ойкумена» (з монологу Дантура)

36

37

Нерідко

бере мене в облогу думка, що по-справжньому мені й згадати нічого. Істиного життя я не спізнав. Мінялися наміри, пори року, личчя й ставини 13, а їхнє наповнення зоставалося похмуро однаковим. Бо не мінялися люди. Множили ті люди статки свої, відтак, аби захистити їх, уладнували й вигострювали мечі, тугіше напинали луки, вигартовували лати, урізноманітнювали яства на столах, аби обпиватися й об’їдатися, столи з плином літ усе довшали й довшали, бо свят усе більшало й більшало, тільки душа, суть людська не зазнавала жагучих змін. «Ойкумена» (з монологу Дарія)

13

Обличчя й обставини. Зображуючи події давно минулих часів, автор використовує не лише застарілі слова, діалектизми, а й щось на зразок власних неологізмів, він навіть часто змінює усталений порядок слів у реченнях, щоб бодай якось архаїзувати мову свого роману.

38

39

40

Неандерталець?

Ні, кроманьйонець. Той іще займався збиранням, а цей уже знав, що таке «охота-полювання». Але, з якою метою убивав він зубрів і бізонів, зайців та оленів? Щоб жити. М’ясо йшло на стіл, шкурою прикривався від холоду. Він був сміливий, мудрий і великодушний, цей наш незбагненно далекий предок, адже ніколи не проливав крові «наших братів менших» задарма. Полювання заради розваги – результат розбещеного неробства. Заняття це виникло порівняно недавно. В його основі – пересиченість. Людина, котра кожен день свого життя виривала у долі постійною працею, котра вже знала справжню ціну добру і злу, не могла розважатися убивством. Вона лише покірно й пасивно брала участь у змаганні, у той час, коли мимо з гиком і свистом, з арканами, луками, мушкетами, вінчестерами й «тулками» проносилися господарі її особистої долі й життя взагалі. Вона, ця людина, і в наші дні – лише заганяльник… «Зелений Мій Дім»

41

Тож і гадаю:

а чи не через те коїться стільки безталанного серед моїх далеких нащадків, що брехнею оповитий увесь шлях люду мого рідного? Алєксандр Блок своїх «Скіфів» утнув літа 1918-го, доби найновітнішої, то невже не відав про келих електровий із Куль-Обської могили? Адже знайдений він був ще аж літа 1830-го, усе тієї ж доби… Невже не бачив срібної з позолотою амфори, явленої людству літа 1862-го? А золотий гребінь із могили на ймення Солоха і такого ж ґатунку кубок, про які увесь світ знає з літа 1912-го… Та якби співець Блок лише зиркнув на той келих, на ту ж амфору, на той же гребінь, та на кубок, одразу побачив би моїх живих одноплемінників, ув яких миттєво упізнав би сучасних йому українських сільських дядьків. Бо одного вони роду-племені, сколотського. Що завадило Блокові мовити лунко про те? Він же у своїй «знаменитій» поемі розтрубив гучно зовсім про інше… І оте, інше, хоробливою уявою співця навіяне чи настійно й облудно кимось йому підказане? Питаю так, бо в самій подобі Блока – анічогісінько сколотського, сиріч, як кажуть, скіфського… Не нашого роду він, тож чужі, незрозумілі й ворожі ми йому. «Ойкумена» (з монологу Дантура)

42

43

Ми ситі і взуті

й без полювання, і не може бути жодного виправдання ні вовчим, ні соболиним шубам, ні портфелям із крокодилячої шкіри, ні шаховим фігуркам із слонової кістки… Полювання сьогодні – блюзнірський анахронізм. Такі ж блюзнірські, а водночас і цинічно-брехливі розпатякування новітніх мисливців про те, що сучасний тваринний світ дикої природи тримається виключно, завдяки їхнім зусиллям. Мовляв, підгодівля диких тварин під час холодної зими, облік, розселення – усе ми. Правильно. Але заради чого все це робиться? Аж ніяк не для врятування й збереження розмаїття цього світу, а для можливості постріляти по живих мішенях. Як воно буває завжди, висока й благородна ідея слугує щитом для прикриття жахливої безодні людського пороку. Адже можна просто й підгодовувати, й підраховувати, і переселяти. Можна, але сучасні мисливці усе поставили з ніг на голову. Непомітно, але спритно вони узурпували благородне право дарувати життя, щоб «законно» отримати право на вбивство. Нас просто елементарно обдурюють. «Зелений Мій Дім»

44

45

У швидкоплинності

людського життя ми самовпевнено затямили, буцімто Степ – пустка, будівельний майданчик, гігантський стадіон для вправ з «піднятя цілини». Між тим, це – живе середовище, самостійний і повноправний вид планетарного ландшафту, такий же, як Ліс, Гори, Океан. Відтак, для чогось же створений Богом. А ми його, сердегу, майже доконали. Сучасний стан того, що раніше було, називалося Степом, сьогодні представлений лише окремими осередками уздовж шляхів, балок, на узліссях. Розкопавши, розоравши, забудувавши, ми більшменш зберегли про споконвічний Степ лише спомин. Це – у кращому разі. І від того ні на крихту не стали ні заможнішими, ні щасливішими. А може, через те й не стали? «Віщий Степ»

46

47

Тільки

завершивши шлях свій земний, я почув життя таким, яким воно є насправді, і вжахнувся. Мене міцно взяв у свої пазуряччя здогад, скільки ж це днів та літ-літ змарнував я, володарюючи! Я не знав супокою, а разом із тим позбавляв його інших. Там, де статньо 14 було тихо й мовчки спостерігати, я бурхливо втручався діями своїми. Звісно, не раз рятував становище, наближав жадане, та скільки зайвого було у моїх словах, рухах та вчинках, начебто во благо, які мимоволі, якось непомітно та неухильно згодом повертали на гальмо. «Ойкумена» (з монологу Дарія)

14

Достатньо.

48

49

На тлі

тотального винищення диких тварин, війни, які держави й народи охоче затівають і невтомно ведуть між собою, виглядають ледь не гуманною акцією. Їх цілком можна виправдати, адже на війні діють одна проти одної, спеціально для цього підготовлені, навчені армії. Одна, до зубів озброєна, група людей стріляє в іншу групу таких же людей. Технічні, психологічні та моральні можливості й здібності кожної зі сторін, у принципі, однакові. У війні завжди є можливість атаки й контратаки, захисту й відсічі. У переслідуванні ж диких тварин нічого навіть подібного нема й близько. У той час, коли людина у виборі засобів нападу практично необмежена, у розпорядженні дикої тварини є лиш один засіб – утеча, заради порятунку. Чому серед мисливців так багато військових, колишніх військових, а з цивільних – колишніх і теперішніх начальників? Наявність військових пояснюється професіональним потягом до зброї? Можливо. А цивільні? Вельми цікаво й повчально розібратися у витоках захоплення, котре цілком і повністю складається з вистежування та вбивства, яким так одержимі багато людей, наділених владою над іншими людьми. «Зелений Мій Дім»

50

51

Одвернулися

тисячу років тому від рідних богів, оддавшись на поталу чужим. За чужою вірою – чужі імена, як не латинські, то грецькі, як не єврейські, то знову латинські. Де ще, в якій іншій країні можна знайти таке, або щось подібне до нього? Навіть германці, франки та брити, заприсягнувшись «Розп’ятому Спасителю», не відцуралися ні від своїх «карлів», ні від «джонів», ні від «гельмутів», ні від «робертів», ні від «фрідріхів», «людвігів», «п’єрів», «ернестів», «франсуа»... Разом із ними зберегли рідних «март», «гертруд», «монік», «маргарет», «елеонор», «женев’єв», «мірей»… Десь так учинили також предки поляків, чехів, угорців, словаків…А ми? Де наші «боголюби», «буси», «велизари», «горани», «добровити», «злотояри», «мироніги» та інші? Чому зреклися «божеслав», «всемил», «добран», «дарин», «зорян», «лад», «милуш» – імен, які промовляють самі за себе, без тлумачень? Чи відаємо, яку життєву дорогу стелимо своїм дітям, на яке щастя їх наражаємо, коли нарікаємо «анастасіями» (воскреслий мертвяк), «ксеніями» (чужоземка), «ліями» (телиця), «клавдіями» (кривенька), «аллами» (обміняна), або – «марками» (в’ялий), «валентинами» (здоров’як), «павлами» (палець), «романами» (римлянин), «денисами» (бог вина), «миколами» (переможець народів), «степанами» (перстень)? З чужою вірою прийшли чужі звичаї. Не відразу прийняв їх зраджений люд – кілька століть тривала непроголошена війна, коли про державне око робили одне, те, що нав’язувалося силоміць, а вдома, або десь у глухому лісі, в колі рідних і близьких, потайки – зовсім інше, до чого прагла змучена душа, чого бажало зболене серце. Роздвоєність, дволикість поневолювали, уярмлювали, робили людей рабами, незалежно ні від розумових здібностей, ні від соціального стану. «Інспектор Хорс»

52

53

Хурделиця –

– один із небагатьох засобів, через який природа показує своє істинну велич. Фарб кілька – сіра, чорна й біла. Ніяких напівтонів, жодних тіней. Усього три фарби, та ще сніг, вітер і мороз, але яка краса! Чхати на те, що в силі цій начебто немає творення, а краса її комусь видається згубною. Саме думки про це змушують зібрати волю, не розслаблятися, відчувати себе здоровим, гожим, потрібним і здатним. «Зелений Мій Дім»

54

55

Міф про кентаврів,

пам’ятаєте? Його сотворили давні греки, присвятивши казковій істоті з тулубом коня та з головою і руками людини. Гра уяви? Мабуть, десь так. І підставою для цієї гри стало реальне видовище. Прибули діти мальовничих гір і теплих морів до степової країни й раптом далеко на обрії, у спекотному мареві уздріли вершника. Здивуванню й захвату прибульців не було меж! Нічого схожого досі вони не бачили, бо самі верхи на конях іще не їздили. Й вирішили вразливі мандрівники, що перед ними напівлюдина-напівкінь – КЕНТАВР. У нашому степу це було. «В степи заповедной 15»

15

Текст (1988) перекладено українською (2020).

56

57

Далеко не байдуже

мені словосполучення «глибока осінь». Хтось може подумати, що я люблю його, оскільки за «небайдужістю» ми звикли бачити любов, але тут не зовсім так. Моя небайдужість до названого вислову і, звісно ж, до явища, яке воно означає, набагато ширша, аніж сліпа любов. Бо в ній – збентеженість і захват, здивування та замішання, покірність і захоплення. Є рання осінь, золота осінь, пізня осінь. Власне, пізня осінь це в чомусь начебто та ж глибока осінь, проте істинно глибока осінь ховає в собі особливий смисл. У ньому завжди присутня таємниця, яку не відкрити прагнеш (навіщо?), цілком достатньо одного відчуття, що вона є. Глибока осінь… «Зелений Мій Дім»

58

59

Чужа віра

поставила усе з ніг на голову. Зі знищенням інституту Людей Розуму і Духу – волхвів – почався безлад, який не вщухає на нашій землі по цей день. Княжі міжусобиці, які пошматували, роздерли країну, наче навмисне підготували її до монгольської навали, – першого кривавого етапу нескінченної колотнечі. У новітній історії ми не знайдемо вичерпних пояснень, через що страждаємо нині, у ній лише свідчення, факти-результати для поповнення жахливого списку наших втрат. Тож історичний спектр пошуків треба розширити до цілого тисячоліття та ще й із неабияким гаком. Тоді й побачимо, як воно було до, і як стало після. Тоді й зараз. Тоді безголосий не мав права навчати співу – тепер навпаки. Тоді криворукому не довіряли меча, а нині – будь ласка. Тоді заїка навіть заїкнутися не міг, щоб очолити школу ораторів, а зараз саме такі нею і заправляють. Зрештою, тоді, за чітким відбором, серед поводирів нації не могли опинитися неосвічені, неотесані, розбещені, брехливі, злочинні, тупі, заздрісні, агресивні, продажні, а зараз саме ними переповнені державні структури, своєрідною перевалочною базою чого стала Верховна Рада. Повна аберація. Відомого й розхожого змісту таке явище як «рабство» набуло на схилі античної доби, коли пишно розквітло, що й пришвидшило занепад спершу Греції, а згодом і Риму. Так звані вандали своїм «вторгненням» тільки довершили те, що розпочали тодішні можновладці. Розпуста й наруга над людиною – найбільші злочини, які ніколи не залишаються безкарними. «Інспектор Хорс»

60

61

Кількість

збройних сутичок і власне одвертих війн з часом зростає. Чим ширше хода цивілізації, тим їх стає більше. Отож майже всі хроністи й літописці усіх часів і народів найбільше уваги приділяють саме кривавим сценам із людської комедії, що зветься життям. На цьому тлі культивується й прославляється, насамперед, молодецтво, спритність, сила. Набагато рідше – розум, кмітливість, чуйність, доброта. Нескінченна боротьба, постійні герці, усілякі суперництва, з подання хроністів, виглядають уже мало не головною рушійною силою самого розвитку суспільства, навіть його запорукою. Та чи так воно насправді? А радість, веселощі, кохання? Хіба людина з’явилася на Світ Білий не задля того, щоб спізнати високі почуття, й не просто спізнати, а жити за їхніми приписами? Не за законами насильства, а за законами доброчестя. Так, драматичні колізії зображувати легше, вони одразу привертають увагу, заворожують. А що потім? Чи не паразитують на таких колізіях стародавні й новітні історики, хизуючись ними? Чи не провокує (звісно, що мимоволі!) постійне привертання уваги до драматичного, трагічного його повтор? У жодній країні немає міністерства нападу – повсюди виключно міністерства оборони, а війни не припиняються. «Віщий Степ»

62

63

Українці,

либонь, – єдина спільнота у світі, котра геть нічим не завинила перед людством. Озирнімося назад на сто, двісті, п’ятсот, на тисячу, три, п’ять тисяч років. Бодай на якомусь відтинку чи в епізоді власної та світової історії ми зазіхали на чуже? Прирізали до своїх просторів сусідську землю? Обливали брудом сусідів? Зневажали несвою мову? Руйнували ненаші храми? А ще… Може, ми створювали вишукані знаряддя для знищення людей – оті гільотини, гарроти, електростільці, душогубки, газові камери, концентраційні табори? Нічого навіть подібного немає серед «цивілізаційних набутків» українського народу. «Герої мутного часу 16»

16

Публіцистичне дослідження, розповсюджене в електронному варіанті.

64

65

66

Людина завжди

шкодила природі, і рівень тієї шкоди залежав не від рівня її свідомості й моралі, а від ступеня загального розвитку цивілізації. Уже австралопітек 17, подовживши свою руку за рахунок палиці чи силу за рахунок каменя, заклав основи того, що нині іменується науково-технічним прогресом. Чи усвідомлюємо, чим – головним! – відзначилися наші прославлені трипільці, коли випалювали ліс, щоб на звільненій території вирощувати злаки? А далі… Щонайбільше кілька десятиліть користувалися розчищеними ділянками, а коли ті виснажувалися, переходили в інше місце, де знову валили ліс. Таким чином, залишали після себе поки що не пустелю, як оту, найбільшу у світі, африканську, але ж пустир. Кажу про це не для того, щоб принизити наших далеких пращурів – як би там не було, а наше життя від них, та не слід і впадати в ідеалізацію. Досить спиратися лише на легенди й міфи. Слід знати правду і робити справу, а не витати за хмарами. «Заклопотаний світ»

17

Австралопітек – вид примата, створіння, як прийнято вважати, перехідного від людини до мавпи. Перехід тривав доволі довго, почавшись 8, а закінчившись 1 мільйон років тому. Десь на 5-4 мільйонах наш предок став пильно поглядати у бік палиці з каменем, а лише на 3-2-му став брати їх до рук.

67

Людське життя

швидкоплинне, через що ми всі маємо недосконалий, але напрочуд простий, навіть примітивний, отож усім доступний календар, що складається з 12 місяціів, 52 тижнів та 365 днів. За цим календарем ми звіряємо плин часу і невпинний біг власного життя в ньому, не зазнаючи через те жодних незручностей. Не вважаючи себе однозначною й одновимірною, людина, особливо у тому, що торкається її майбутнього, віддає перевагу чіткому, ясному, словом, шанує визначеність. Спробуй розберися в нескінченній кількості відтінків, куди простіше (та чи справедливіше?) ділити все між чорним і білим. Учора, наприклад, було 31 серпня (ще літо), а ось сьогодні – 1 вересня (вже осінь)… «Зелений Мій Дім»

68

69

Б-б-боже,

які ми короткозорі й необачливі… Приходимо у цей світ, через певний проміжок часу покидаємо його, так і не зрозумівши, де ж ми були. Ми поглинуті виключно собою і своїми дрібними проблемами. Напираючи на вивчення історії, тобто біографії людства, ми, власне, жадібно студіюємо епізоди безконечної вервечки загальнолюдських промахів та невдач. Ми смакуємо сценами насильства і зрад без ніяких просвітлених висновків для себе, бо не те, що необачно, а вже наче аж завчено повторюємо все, що творилося до нас. Між тим, абсолютно непізнаним, невивченим залишається світ, який дав нам притулок. Для майже абсолютної більшості з нас лишається непізнаною будова листка й цілого дерева, поведінка їжака, характер лисиці… Ми не знаходимо часу пережити неповторну радість маленького відкриття. Ми навіть не здогадуємося, чому гадюці приписано повзати, шуліці літати, зайцеві стрибати, а сомові плавати… Доживаємо до «благородних сивин» (кому поталанить), живемо далі, а навіть не прагнемо збагнути, навіщо Бог приліпив миші перетинчасті крила, довгі вуха й нагородив її здатністю бачити й літати в абсолютній темряві… Бодай комусь спадало на думку, що витрачати час на осягнення самотужки таїни дивовижного зв’язку між вечірньою і вранішньою росою та наступним погожим днем набагато цікавіше, приємніше, зрештою, просто корисніше, аніж безжально убивати його, граючи в карти за столом, обтягнутим зеленим сукном? Ми не бачимо різниці між вороною і граком, не знаємо, чим відрізняється клен від ясеня, не в змозі назвати й десятка диких рослин при тому, що в Україні їх близько п’яти тисяч видів. Зате комп’ютер встигаємо освоїти ледь не з пелюшок. Ми виховуємося на штучному, ігноруючи природне. Бог створив риб, птахів, звірів, рослини, дерева, а разом із ними й нас. Усі вони – наші сусіди по планеті. Та ми зарозуміло не спілкуємося з ними, поблажливо-принизливо обзиваючи їх «меншими братами». А потім скаржимося на власну долю… «Я вибираю Хортицю»

70

71

Приваблива,

притягальна сила Кам’яних Могил 18 надзвичайна. Пояснити її неможливо й глибоко відчути дано не кожному. Тут потрібна душа особливого складу й хисту, потрібне зірке око, а ще – переконаність у тім, що людина – дитя природи, до того ж її закононароджене дитя, й спражнє його щастя неможливе без любові до матері, без постійного піклування про її здоров’я. А щось же має нагадувати нам і про нашу матір, і про наші обов’язки перед нею… Але – що, хто? Чи не сама природа? Як? Ні, не випадково з’явилися ці скелі серед степу. Природа неодмінно щось мала на увазі, випустивши їх отут на Світ Білий. Як начебто знала, що настане час, і навколо від буяння диких фарб не лишиться нічого, крім оцієї оази. Й нам, людям, її дітям, буде не лише на що подивитися, зворушитися-розчулитися, а й вдихнути на повні груди. А ще – подумати. Думати… Думати 19… «В степи заповедной»

18 19

400-гектарна ділянка – одна із складових Українського державного степового заповідника, на кордоні між Донецькою та Запорізькою областями. Перекладено з російської.

72

73

Не люблю

дивитися, як орють землю, навіть, коли її просто перекопують заступом, незалежно від того, під що збираються пустити ділянку, під зяб чи вирішили засіяти зерном. Скиби розвернутого чорнозему з блискучими відбитками плуга чи заступа здаються мені ранами на живому тілі землі. Нескінченні оранки, прополки, боронування, дискування і т.д. й т.ін., які слідують одна за одною, дуже схожі на знущання над землею, і я не бачу в жодному з цих процесів ані грана поезії. Щось тут не так. Щось не те в позиції, яку люди зайняли стосовно землі. Занадто багато ми вимагаємо од неї, у сто разів більше, аніж треба нам для повноцінного існування. Незбагненно, неприпустимо багато у нас полів, садів і городів, і немає – НЕ МОЖЕ БУТИ – жодного виправдання, що їх стає усе більше й більше. Скільки бузувірського у тих засобах, за допомогою яких людина здобуває собі їжу, і я не хочу, не бажаю до неозорої незаживаючої рани землі додавати бодай подряпину 20. «Зелений Мій Дім»

20

На свіжій ріллі -- лелеки, що загинули від отрутохімікатів.

74

75

Пограбування курганів

ще в античну добу викликає безмежний подив. Адже відомо, з якою набожною шанобливістю ставилися скіфи до померлих одноплемінників. Увесь обряд поховання – неперевершений взірець поваги й навіть любові до небіжчика. І раптом усе це кудись зникає після того, як на курган кинуто останню жменю землі… Натомість – зажерливість, блюзнірство. Віра з одного боку, й відверте святотатство, з іншого. Те, що кургани скіфів грабували їхні умовні спадкоємці – сармати – й ті, хто пізніше прагнув панувати у Степу, цілком зрозуміло. Поглумитися над священними реліквіями інородців, загарбати їх вважалося мало не справою честі, доблесті й геройства за тих буремних часів. А от коли свої грабували (вважай – паплюжили) своїх… Власне, що ми знаємо про ті, незбагнено далекі часи… Чи вдасться довідатися, якого саме ступеня противаги набирали уже тоді Добро і Зло? Що тоді виводилося на чільне місце – Доброчестя чи жалюгідне бажання вижити, вижити будь-якою ціною? «Віщий Степ»

76

77

Революція –

– цинічний засіб-спосіб (план, сценарій, механізм тощо) здобуття влади зграйкою спритних ділків – придумана не задля того, щоб покращувати життя людей. Так було завжди. І так буде. Ділки ефективно використовують енергію вічно невдоволених, самовідданих баламутів, які, не вагаючись, ідуть на барикади. Чимало з них там і залишаються, розчистивши шлях до влади ділкам. Звісно, баламути запалюють серця чи не більшої частини співвітчизників, але та більшість далі мітингової підтримки баламутів і споглядання, що ж воно буде, не йде. Відтак, баламути гинуть, а глядачі-вболівальники виживають. Влада міняється, точніше, змінюються її представники, тоді як усе залишається на своїх місцях. Життя продовжується у тому ж руслі і з тим же набором соціальних проблем. «Заклопотаний світ»

78

79

Прекрасне, високе

й чисте завжди було і залишається під загрозою, бо воно не лише дратує потворних, ницих і підлих, а й заважає їм. Тому нищили й нищать, насамперед, красивих, здібних, енергійних і благородних, посягають на шедеври. …Новітні скоробагатьки зводять храми, до яких навіть не заглядає Божа благодать, бо зведені вони без душі, а, головно – на ВКРАДЕНІ у людей (у прихожан) гроші. «Бентежна Хортиця»

80

81

За великим рахунком,

беручи до уваги речові знахідки, степові кургани загалом сказали нам уже все, що мали сказати. Ще одна-друга пектораль чи низка золотих мечів-акінаків нічого нового, ніяких принципово оригінальних свідчень нам уже не дадуть. Отож слід, мабуть, зупинитися. Досить того, що ми взяли, про що дізналися. Звісно, нам треба узнати ще більше, але решта відомостей – вже не у речових знахідках. Вона – у самому образі курганів, ув їхній недоторканності. У збережених залишках Степу з непорушними курганами нас чекають небачені відкриття, котрі будуть пов’язані не з копирсанням у насипу та під ним, не з руйнацією стародавніх поховальних комплексів, а з гострою спостережливістю, з умінням почути голос віщого середовища, з глибоким осмисленням як того, що було, так і того, що є. «Віщий Степ»

82

83

Не існує

нічого об’єктивного, незалежного, а відтак некерованого у світі, на що можна вплинути. Все має свій початок і причину. Все – глибоко суб’єктивне, бо за кожним учинком, фактом, явищем завжди стоїть суб’єкт, конкретна особа (гурт осіб) із плоті і крові. Отож і до розгулу книжкового ринку теж підступно приліпили ярлик стихійного (природного!) явища, яке буцімто стало результатом об’єктивного фактору. Бо так простіше й зручніше. І – безпечніше, оскільки біля витоків і самого ринку, і його розгулу стоять конкретні особи. Енергійні й рішучі. Холоднокровні й прагматичні. Нахабні, цинічні й жорстокі. Мета в них одна – гроші. Для здійснення задуманого, у митецькому середовищі винюхують собі помічників. Роблять ставку на людей сірих, невдатних, але з безмежними хворобливими амбіціями. Надають їм умови для «творчості». Згодом продукт їхніх зусиль оздоблюється вишуканою обгорткою та запускається у суспільний обіг. Паралельно наймаються трубадуриглашатаї, які гучно, завзято й безвідповідально (звісно, за щедру винагороду) розхвалюють продукт. Потенційним споживачам нав’язується думка, що ось воно – воістину нове, нетрадиційне й вишукане. Відтак невдовзі на митецькому обрії з’являються нові імена й починають лунати на повну. Поступово до них залучаються іще новіші. Виліплюється з нічого новітні методі, засоби, формуючи європейські течії, напрямки, школи. Відкриваються майстер-класи. Бідолашне Рідне Слово вже аж пищить, воно вже стогне, знемагаючи від небаченої досі наруги над собою, але, схоже, одного лиш стогону й знемоги вже замало. Бо в суспільстві сформувався такий монстр, як книжковий ринок. Все – на поток. Не з метою залучення читача до справжнього, високого, а, щоб продати. «Лови на Слові»

84

85

86

Людство

не наближається до тупика, воно уже заходить до нього, оскільки, невтримно розвиваючись, активно послуговується, в першу чергу, тим набором чеснот і «чеснот», серед яких домінують сила, спритність, суворість, прагматизм, амбіційність, підступність, агресивність. Лагідність, чуйність, доброзичливість, загострене почуття справедливості, поетичність не зараховані до реєстру, так би мовити, державотворчих достоїнств, бо зведені до рівня побутових, отже, – другорядних. Між тим, саме за ними майбутнє, в їхній перевазі, яка згодом забезпечуватиме повноцінний суспільний розвиток, – порятунок людства. Відтак, законотворчі й законодавчі перспективи за тими етносами, у ментальності яких переважають гуманітарні (ліричні) й аж ніяк не технократичні (фізичні) нахили. Українці, яким притаманні сердечність, тонке відчуття природи, працьовитість, розважливість, співучість, серед тих етносів, мабуть, – чи не в перших лавах. Адже не просто так Провидіння упродовж тисячоліть плекає народ, який удостоїв себе незбагненною культурною спадщиною: більше півмільйона пісень. Цей унікальний духовний скарб належить не лише нам, а всьому людству. «Віщий Степ»

87

Рідні нащадки

мої! Міг би винити вас у тім, якими ви стали, що натворили, та серце моє не дає права. Бо свідомлю, скільки всього умістилося між нами й вами, і не розтуляються вуста мої, аби докоряти вам. Якою була земля наша за мого буття!.. Та згодом прокотилися по ній смерчі людиновбивчі, а за ними та між ними – божевільні перетворення-приборкування-удосконалювання, що й не впізнати тепер Ойкумени нашої. І хто учинив те? Самі люди. Сотворили нестерпні ставини й самі заручниками їхніми стали. Треба схаменутися, інакше загине Рід Людський. Не в той бік він посунув. Не зисками-визисками слід гострити думи свої і душі повнити, а радістю вільного буття. Відчуттям неба над головою, землі під ногами, простору безмежного й непотьмареного і свого доцілля в нім. Того доцілля, що відоме порошині й комашині, травині й деревині, пташині і звірині. Людина – не господар буття, не сар природи, а лише її крихітка – безпомічна і вразлива. «Ойкумена» (з монологу Дантура)

88

89

Наш побут

завалений дріб’язками. Він задавлений ними. Дріб’язки часом бувають надзвичайно могутніми. Це, коли їх дуже багато. А багато їх буває через те, що ми розучилися пізнавати головне. Виділяти його й віддавати йому належне. Ні брехня, ні хитрощі, ані виверти-викрутаси становище тут не врятують. Головне, справжнє любить, щоб йому дивилися прямо у вічі. Воно не дозволяє звертатися до себе на «ти», знічев’я інколи воно ще може проявити поблажливість, навіть дозволити поплескати себе по плечу, але брехні не прощає. «Зелений Мій Дім»

90

91

Природне

середовище унікального острова – Хортиці – могутній індикатор Життя. Відтак, лише одна сотка відновленого степу цього шматочка суші важить незрівняно більше «господарчих зон», армади «качок-чайок», сукупно з цілим мікрарайоном новобуду, штибу «музеїв», «залог», «кольос обозрєнія», «козацьких подвір’їв», «театрів» тощо. Не облаштувавши Хортицю ПО-УКРАЇНСЬКИ, ми НІКОЛИ не піднімемо самої України . «Бентежна Хортиця»

92

93

Мешкаючи

в Зеленому Домі, я 21 аніскільки не деградую у загальноприйнятому розуміння цього слова. Так, давно не ходжу до театру, не відвідую художній музей, не буваю на концертах симфонічної музики… Але! Що таке спектаклі, твори живопису, музики тощо? Це чітко організоване сполучення фарб, звуків, рухів, тепла, холоду й т.д. Звідки взятих? А з природного середовища. Тобто, звідти, де перебуваю я. Відтак споживаю усі оті звуки-фарби-рухи у ЧИСТОМУ ВИГЛЯДІ! Більше того, можу розташовувати їх, організовувати у будь-якому порядку, а не споживати кимось зліплене. Я ласую справжніми яблуками, зірваними безпосередньо з дерева, а не вживаю яблучний сік, що став наслідком системи похмурих виробничо-технічних процесів. Я слухаю птахів, шум ЖИВОГО вітру, такий же шум дощу, спостерігаю за ЖИВИМ очеретом… Тож хіба можна духовно деградувати у ЖИВОМУ середовищі? «Зелений Мій ДІМ»

21

Сказане від першої особи не у всіх випадках слід отожнювати з точкою зору автора.

94

95

Один із

найстрахітливіших експериментів, які здійснила совіцька тоталітарна система над генетичною пам’яттю кількох поколінь людей, призвів до того, що люди ці перестали по-справжньому відчувати й розуміти рідну землю. У їхній свідомості міцно закріпився стереотип чужорідного «цивілізованого» на тлі «варварського» власного. Проте істина всеодно лишилася істиною. Вона однаково непідвладна й непідзвітна як злій волі, так і благим побажанням. Істина лишається незмінною, й рано чи пізно, вона обов’язково відкривається. «Тени забытых городов22»

22

Подається уривок в українському перекладі.

96

97

98

Висока й кремезна

статура Пилипа Антоновича 23 з гордо піднятою головою дуже виділялася на тлі метушливого натовпу. Власне, він усюди привертав увагу своєю статечністю ще на відстані, а коли підійти ближче й глянути на відкрите, натхненне обличчя академіка, на його високе, широке й випукле чоло, в обрамленні густої сивої шевелюри, на козацькі вуса й зазирнути у сіро-голубі очі, які сміливо дивилися тільки вперед і світилися приязно і мудро… Мовби з іншого світу людина! Інколи, милуючись його поставою академіка Пастушенка, Пашко думав: як занесло його сюди – на смердючі асфальти, між похмурі, обчухрані будинки, в оцей дзенькіт, гуркіт, брязкіт, шурхотіння, дудніння, шамотіння і бурмотіння? Навіщо він отут, ким і з якою метою посланий? А ще Пашко задавався питанням, як цьому винятковому чоловікові ведеться серед скопища людей, котрі не відають, якого вони роду-племені, й аніскільки не потерпають через те; які забули рідну українську мову й роздратовано огризаються, коли їм про те нагадують; яких ні в чому не переконаєш жодними, навіть найзалізнішими, найсталевішими доводами, проте будь-куди заманиш ворочком гречки, пачечкою масла та незграбним облудним гаслом, проголошеним на «общєпонятном язикє»! Як узагалі така людина змогла-зуміла вижити, зберегти свою неповторність у цьому жорстоко пощербленому середовищі, не поступившись жодним принципом із батьківсько-дідівських заповітів? «Інспектор Хорс»

23

Прообразом академіка Пилипа Антоновича Пастушенка став запорізький професор Віктор Антонович Чабаненко (1937-2014).

99

Справді духовна

людина, істинний митецький діяч ніколи й нізащо не посягне на особливості культури іншого народу. Подібне наближення (насправді ж – злиття, уніфікація) – прерогатива адептів глобалізації. І в першу чергу тих, хто заприязнився з бізнесом. Точніше, з шоу-бізнесом. Наша естрадна пісня майже вся уже там, під його згубним впливом. Живопис також. От тільки слово ще пручається. І щоб послабити те пручання, європейці й запрошують нас до себе… А тоді повертають на рідні терени вже просунутими, щоб далі ми вже самі просовувалися з титулами новаторів-експериментаторів, втрачаючи вихолощуючи своє. Неповторне! «Лови на Слові»

100

101

Жоден

із лідерів нашої держави, ні до, ні після Микити Хрущова, не зробив для упослідженого радянського села стільки, скільки цей невгамовний чоловік. Зокрема, уже наприкінці 1953 року списали заборгованість колгоспів за всі минулі роки, спричинену поставками продуктів тваринництва; майже удвічі зменшили податки для села; здійснили реформу з укрупнення колгоспів, що значно зменшило кількість чиновників (з 250 тисяч до 100); ліквідували незграбні МТС (машино-тракторні станції), а всю техніку поділили між колгоспами; почали експортувати зерно. Реформи на селі були такими глибокими, що упродовж 1953-1958 років валовий обсяг сільгосппродукції зріс на 65 відсотків! Звісно, все це всерйоз налякало як тих, хто був у Микити Сергійовича під боком, так і тих, хто прискіпливо й невідступно спостерігає за нашим життям «із-за бугра», і вже з 1959 року лідеру-реформатору почали ставити палиці в колеса. Спершу таємно, та згодом чиновницька рать, яка не звикла працювати на своїх громадян, зовсім розперезалася, отож і потяглися один за одним так звані промахи, насправді ж – уміло організовані провокації, навіть диверсії у вигляді «кукурудзяної епопеї», армійських реформ, «проблеми хліба» та навіть трагічних подій у Новочеркаську 1962 року. Відразу загальмувалося зростання валового обсягу сільгосппродукції, станом на 1964 рік знизившись до 3 відсотків. Одне слово, робилося все, щоб скомпрометувати реформатора, котрий, звісно, був не без недоліків. Ними й скористалися. «У згонах»

102

103

Багато й справедливо

говориться про необхідність збереження історичного вигляду міст. А сіл? Не якихось там окремих, видатних на історичному тлі, а звичайних сіл, де живуть звичайні люди, вирощують хліб і зазирають у завтра. Що в них, окрім одноманітних шиферних покрівель, стандартних «Будинків побуту» та невиразних споруд із написом «Кафе «Зустріч»? Відтоді, як ми так хвацько розправилися з багатьма церквами та соборами, вітряк залишився чи не єдиною найстарішою спорудою на селі. Зі своєю архітектурою, зі своєю біографією, котра є значною частиною біографії села. Вже не кажу, що вітряк – споконвічна прикмета нашого пейзажу. Неповторний, незамінний орієнтир пам’яті. Коли, попри все, уже вцілів якийсь, то не завадить думати, що уцілів він не просто так, а був у цьому якийсь особливий, дуже нам усім мудрий і потрібний розрахунок долі. І нехай стоїть він там, де поставили його красиві і дбайливі руки. Стоїть завжди, приймаючи вітер на свої невтомні крила 24. «Вітер – на крила»

24

До такого стану довели пам’ятку трудової діяльності (значиться на офіційному бліку!) у селі Кам’янському, що на Запоріжжі. До того ж, вітряк стоїть біля колишньої траси «Москва-Симферополь» (нині – «Харків-Симферополь»).

104

105

Що далі,

то все менше використовуються духовні надбання людства. В усьому – в науці, у мистецтві, в політиці. Так звані наукові досягнення, винаходи сьогодні являють собою жалюгідну, але респектабельно, витончено подану, яскраво розрекламовану компіляцію. Не більше! Художні твори – графоманська імітація, політична діяльність – синтез обмеженості, зарозумілості та агресивності. Безумовно, є світлі винятки, на наше щастя, вони ЩЕ Є, але то – винятки, які не піднімаються до рівня правила, тож і не вони правлять славнозвісним балом. А не піднімаються тому, що їм не дозволяють того робити. Ті, кому доручено, пильно стежать за винятковими особистостями, гранично обмежують їхній вплив на хід речей, тож і не проникає справжнє на сцену буття. Сірість вилізла на ту сцену, заволоділа трибуною, густо оточила її своїми посіпаками-охоронцями і не те, що силкується щось варнякати, кимось командувати, вона давно уже заправляє всім. Природа, які і раніше, як завжди, невтомно продукує у суспільство розум, шляхетність, послідовність і благородство, а члени того суспільства – від прибиральниці до головного зверхника країни – абсолютно нічого з того не споживають. Нинішню цивілізацію творять менеджери, нахабні, енергійні механічні спритники. «Інспектор Хорс»

106

107

Уже в середині

60-х років минулого століття мережа зрошувальних каналів щільно накрила Північну Таврію. Збиралися напоїти Дніпровою водою спраглий степ, а насправді спровокували засолонення ґрунтів. А все тому, що ніхто не запитував у степу, чи справді він знемагає від спраги! Невже не відали ініціатори перетворення природи, що степ, цей наймолодший вид Земного ландшафту, саме, так би мовити, сухуватістю й відрізняється? Що саме сухуватість не тільки визначає, а й забезпечує його життєдіяльність. Степ повинен залишатися степом, і створений він Провидінням не для продукування високих урожаїв пшениці й картоплі, тут споконвіку займалися переважно – й вельми успішно – скотарством. «Заклопотаний світ»

108

109

Дійсно,

«просвєщьонная Європа»… Аякже! І ніхто із наших імітаторів-наслідувачів і словом не прохопиться про американський прагматизим, про англійський егоцентризм, про германську скаредність, про французьку, м’яко кажучи, граничну розкутість у стосунках між чоловіком і жінкою! Хто довів, що західний світ єдино правильно й доцільно цивілізаційно сформований? Отой світ, що дав нам усім Роберта Оппенгеймера з його атомною бомбою? Шкода, що мало хто над цим замислюється. Не звертають увагу, що з нашої землі за всю історію людства не посунула нікуди жодна агресія, що наша земля не виплоджувала світові таких людоїдів, як Олександр Македонський, Ірод, Нерон, Томас Торквемада, Іоан Грозний, Фердинанд Кортес, Джеймс Кук, Жан Гійотен, Петро Перший, Владімір Ульянов, Беніто Муссоліні, Іосіф Джугашвілі, Адольф Шікльгрубер. Перераховую ці імена навмання, ті, котрі щойно прийшли на спомин, і мимохідь із жалем констатую, що вони відомі більшості наших співвітчизників, у той час, коли тільки жалюгідна меншість із них чула про Святослава Хороброго, Григорія Сковороду, Миколу Кибальчича, Івана Пулюя, Володимира Вернадського, Сергія Подолинського, В’ячеслава Липинського, Платона, Василя, Левка та Володимира Симиренків 25… Безмежним егоцентризмом, невситимим людиноненависництвом тхне від славної когорти «членів» першого списку і мужністю, благородством, мудрістю й освіченістю, високими помислами від щойно названих. Та, на біду, надто вже нерозмірними є гурти прибічників означених двох напрямків в історії людства! Зайве говорити, що нерозмірність та не на користь другому спискові. «Інспектор Хорс»

25

На знімку: яблуко Симиренка.

110

111

Як могло

статися, що на відповідальних посадах в Україні опинилася стільки молодих і бездарних спритників, тоді як люстрацією і не пахло? Добре, що хоч Прапор, Герб та Гімн сподобилися поміняти, зате важелі державного управління залишилися в руках усе тих же вчорашніх. Спершу вони хутенько перефарбувалися під масть несподіваних обставин, та згодом, повернули собі геть усе, оговталися, змили з себе ненависний синьо-жовтний макіяж і почали підштовхувати пограбовану країну до прірви. Десь кричали, що владу треба омолодити, що державі потрібні люди чесні, кваліфіковані, енергійні й не обтяжені учорашніми стереотипами, тож вони й почали з’являтися – нові і свіжі. І не по одному, не по двоє, а цілими ротами, батальйонами, навіть полками, дивізіями, і по всіх фронтах! Управлінці, юристи, експерти, господарники, менеджери (особливо – менеджери!), статисти і статистики, коментатори, експерти, радники, помічники, знову управлінці і ще кілька разів менеджери. Нічого свіжого, а всуціль відрижка усе тих же вчорашніх. Якщо не їхні діти, то онуки, якщо не онуки, то добрі знайомі, діти добрих знайомих, а також особисті водії, наложниці, власні кухарі й кухарки, прибиральниці, перукарі, масажисти і масажистки, візажисти і візажистки, сьогоднішні сусіди по дачах і вчорашні по нарах, конюхи, манікюрниці і манікюрники, педикюрниці і педикюрники, натурниці і натурники, співаки і танцюристи, танцівниці і квітникарі, сексопопатологи і патологоанатоми, словом, браві та бадьорі вояки невидимої армії шаркунів і шаркачок, шмаркачів і шмаркачок, тобто прислужників – по ментальності, по духу, і злочинців – за вчинками, які дорвалися державних важелів управління, а відтак допалися-присосалися до державного корита. І не відірвеш! «Інспектор Хорс»

112

113

Є досвід

ліквідації штучних водосховищ у США (спущені «моря» на річках Міссісіпі та Міссурі), Бразилії, Греції, Індії. І досвід цей позитивний. Зокрема, його підтвердили й розповсюджують члени Міжнародної Коаліції «Живі ріки», створеної у липні 1998 року в Каліфорнії (США), куди увійшли представники вісімнадцяти екологічних організацій із США, Австралії, Франції, Росії, України, Індії, Таїланду. У тому ж липні 98-го активісти екологічного руху за відродження річок прийняли Уоркерську Декларацію (від назви струмка де відбулася конференція), в якій, зокрема, сказано: «Демонтаж гребель – це економічно, технічно, соціально й екологічно реальна й розумна альтернатива для зниження шкідливого впливу на стан річок і для їхнього відновлення». «У згонах»

114

115

Якби комусь

забажалося сотворити уявний, узагальнений, я б сказав, класичний образ митця (зокрема, письменника), що виставлялося б на перший план вдачі майстра слова? Звісно, талант, сердечність, делікатність, шляхетність, розважливість, довірливість, щирість, схильність до усамітнення, непрактичність. Згодні, дорогі читачі? Чудово! Я теж підтримую обома руками. А тепер уявімо усі гуртом такий же узагальнений портрет, але не відсторонений, не абстрактний, а на основі сучасної реальної громадської думки про НСПУ… Які чесноти випало б згадати в першу чергу? З талантом, схоже, виникла б напруга. Сердечність, делікатність і шляхетність поступилися б місцем самовпевненості, нахабству й зарозумілості. А ще дражливість, чванькуватість, інтриганство, підступність, прагматичність, жага усіляких белетристичних тусовок. Перебільшую? Тоді прислухайтеся, що про письмаків мовлять люди. Звідки ж оця суспільна, скажімо так, – НЕДОповага? Як вчиняється, так і мається. До лав НСПУ протовпилося забагато нездар, котрим, щоб не лише опинитися в незаконному статусі ПИСЬМЕННИКА, а й утвердитися в ньому, ні до чого делікатність зі шляхетністю. Заради себе, незамінного, застосовуються насамперед самовпевненість і нахабство. Далі – підступність, інтриганство, прагматизм. Ані натяку на якусь там дебільну творчість! Переважна більшість проблем НСПУ – через широкі прояви вузького й низького в людині. Оті всі перманентні майнові проблеми, нескінченні міжусобиці, доноси, наклепи – від засилля у письменницькій Спілці графоманів. «трансМІСІЯ СЛОВА»

116

117

Починаючи

з 1996 року, перестали снувати Дніпром та його притоками судна на підводних крилах – знамениті «ракети» й «метеори», які вперше на наших річках з’явилися відповідно у 1958 і 1961 роках, і лише за кілька літ їх навчилися виготовляти у США. Цікава річ: майже чотири десятиліття (!) невтомні крилаті теплоходи бігали нашими річками («Укррічфлот» приватизували, а теплоходи продали за рубіж. – Авт.), викликаючи не лише заздрість, а й захоплення закордонних туристів, пережили роки свавільного волюнтаризму, добу мертвотного застою, епоху бадьорої пєрєстройкі, а період світлої Незалежності став для них фатальним. «У згонах»

118

119

Заплачено…

За «каскад дніпровських водосховищ» заплачено тим, що й нині із 3 тисяч кілометрів, які складають протяжність берегів усіх шести дніпровських «морів», процес обвалювання продовжується на відтинку 1,5 тисячі кілометрів. До чого це призводить, окрім того, що ми втрачаємо дорогоцінну сушу? А до того, що лише на дні Каховського «моря» за пістоліття накопичилося близько 400 мільйонів тонн мулу. Чи можна цьому запобігти? Казали, буцімто можна, якщо кожного року на укріплення всіх берегів витрачати 800 мільйонів радянських рублів. Скільки ж витрачалося? Станом на квітень 1991 року – аж 2 мільйони на рік. Свіжіших даних розшукати не вдалося, мабуть, через те, що їх просто немає… «У згонах»

120

121

Спостерігаючи

за лавреатською метушнею, доходиш висновку, що, коли не для всіх письменників, то для учасників метушні дилема «лавреат-нелавреат» майже тотожна дилемі «жити-нежити». Питання ставиться руба, налаштованість здобутників агресивно-рішуча, невблаганна й невідступна. У виборі засобів – майже без обмежень. Через це в Україні, в середовищі затятих белетристичних мисливців ведеться полювання на більше як сотню усіляких премій: міжнародні, державні, якісь премії всеукраїнського значення, регіональні, обласні, навіть міські, премії Національної спілки письменників, а ще окремих меценатів, закладів та організацій. «Лови на Слові»

122

123

За наявності

зовні струнких і чітких структур, наші численні громадські організації за коефіцієнтом власної корисної дії нагадують армії з генералами без війська. Тривалий час вважав, що то через нашу, начебто іще совкову безалаберність, та ось уже третій десяток нашої незалежності завершуємо, а безалаберність не зникає, навпаки – МІЦНІЄ! І тоді я подумав: а чи не навмисне усе робиться? Цей руйнівний процес зовні уявляється стихійним… А якщо він керований? І коли упродовж двадцять двох незалежних літ (1991-2013) у найвідповідальніших державних структурах – Генеральному штабі Збройних сил України та СБУ – сиділи (чи й досі сидять?) на відповідальних посадах агенти сусідньої держави, то хто мене переконає в тім, що діяльність якихось там громадських організацій була й залишається пущеною на самоплив? Хотів би думати, що вони функціонують незалежно, та факти виявляють протилежне. На всіх рівнях у цих організаціях заохочуються речі декларативні, а от прикладні, практичі рішуче відкидаються. Кричать, що треба «розвивати й зміцнювати», а коли конкретно пропонуєш те, що саме розвиватиме й зміцнюватиме – підтримки не отримуєш жодної. «трансМІСІЯ СЛОВА»

124

125

Справжній Дніпро

загальною довжиною 2285 кілометрів, який бере початок на Валдайській височині у Смоленщині, простежується лише в межах сучасної Росії та Білорусі. Далі – суцільні рани у вигляді штучних морів, по всій довжині яких наш Славута як із лівого, так і з правого боку упродовж останніх півстоліття втратив близько 3000 (!) малих річок, що поїли його. Лише подекуди між тими «морями» Дніпро намагається зберігати свій прадавній вигляд, але не всюди це йому вдається. Затоплено 686 тисяч 300 гектарів суші, із якої 230 тисяч 800 гектарів були колись сільгоспугіддями (із них 71 тисяча 10 гектарів займали оранка, сади й присадибні ділянки; 191 тисяча і 6 сотих гектара – сінокоси й пасовиська; решта – ліси). Сюди слід додати тисячі розмитих і поглинутих водою тих же пам’яток історії та археології, переважна більшість яких лишилися недослідженими. Тільки в «каховському регіоні» під водою опинилися 5 із 8 офіційно визначених запорозьких січей: Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Нова. «У згонах»

126

127

Не хочу образити

нікого з біженців, адже сам числюся серед них, до того ж ледь не в перших лавах, та скажу прямо: той, хто виїхав із Бабини (рідне село автора. – К.С.), програв. Чому полишали батьківщину? Тікали від безробіття і, начебто, ще й від безкультур’я. А тепер, поклавши руку на серце, скажемо кожен сам собі відверто: чи всі знайшли те, що шукали в містах і містечках? Так, роботу отримали… Але яку, переважно? На шкідливих виробництвах. Не чекали нас у містах із хлібом-сіллю, тож і давали ту роботу, на яку не вельми охоче йшли городяни. А ми погоджувалися, аби лиш назад, у Бабину – до вил, до сап та гімен – не повертатися. А житло… Скільки довелося поневірятися по гуртожитках, перш ніж отримали дах над головою! Словом, економічний бік ось такий. А культурний? Що такого небаченого стріли ми у місті, чого не було в селі? Звісно, асфальт, громадський транспорт, кав’ярні, бари, танцмайданчики, кінотеатри, але все це ми могли мати й удома, якби лишилися там. Кидаючи рідні села, ми знесилювали її. У той час, якби зосталися, то не лише зберегли б усе, що отримали у спадок від батьків і дідів, а ще й своє надбали. Село втрачало і втрачає привабливість через безлюддя. «У згонах»

128

129

Предмет споживання

На початку 2000-х років Всесвітня організація торгівлі, нібито нічого не відачи про Міжнародну Конвенцію ООН 26, оголошує воду предметом споживання. І ось уже в Україні, в умовах нескінченного хижацького перерозподілу народної власності, питна вода поступово стає предметом купівлі-продажу, тобто ДЖЕРЕЛОМ ЗБАГАЧЕННЯ, і ця жахлива, згубна тенденція набирає абсолютно неконтрольованого поширення. А все через те, що структура української економіки, опинилася в стані глибокої суперечності з власними водними ресурсами, включно з тими, що надходять із сусідніх країн. Про безголові пріоритети та сумні наслідки водогосподарської діяльності в Україні красномовно свідчить той факт, що й досі на державному рівні не визначено стандарт на питну воду, через що так звані допустимі норми всяк придумує, керуючись методом від ліхтаря. «У згонах»

26

2 листопада 2002 року Комітет ООН з економічних, соціальних і культурних прав прийняв Загальний коментар до статті ІІ Міжнародної Конвенції про економічні соціальні і культурні права, про право на воду. Одна із статей Конвенції вимагає ВІДКЛАСТИ ПРИВАТИЗАЦІЮ ВОДНИХ ПОСЛУГ до створення ефективної системи нормативного правового регулювання, до прийняття національних водних стратегій і плану дій з реалізації права на воду. Цим коментарем право на питну воду розглядається як складова частина права на життя і людську гідність. Нині вода, її якість, набувши всіх ознак економічного товару, залишається основним показником та індикатором соціального і культурного блага суспільства.

130

131

В умовах,

ув яких опинилася Національна спілка письменників України (НСПУ) разом із країною (чи країна разом із НСПУ?), усім «інженерам людських душ», зокрема отим, яких офіційно зареєстровано аж дві з гаком тисячі, наважуся порадити дружно скласти свої важкі, але заіржавілі письменницькі заступи, озброїтися легкими, проте гострими публіцистичними сапками й самовіддано зайнятися ретельним розчищенням геть занедбаної рідної української ниви. Не біймося, що, коли припинимо продукувати у суспільство свої шедеври, то воно (супільство) занудьгує та почне неухильно деградувати. У жодному випадку! За відсутність того, що зараз масово рекламується, люди нам, письмакам, тільки подякують. «Лови на Слові»

132

133

А зараз

стрижуть, а то й воголюють голову до блиску добровільно. Мода? Звісно! Та ще й страх перед власною індивідуальністю, бо сама по собі та індивідуальність ніщо, тоді як у компанії, в гурті, у зграї вона перетворюється на більш-менш завантажене дещо. Самому незатишно, невпевнено і лячно. Сам-один я нерішучий і немічний, а ось позбавив своє тім’я шевелюри, натягнув на себе усе загрозливо чорне, сховав руки в кишенях, насупив брови, приєднався плечем до плеча до таких, як я, тепер – сила! А природа старається!.. Не залишала чомусь, наївна, наш череп голим-голісіньким, а прикрила його. На додаток «сильній частині» роду людського по скронях-щоках, по підборіддю і над верхньою губою додаткову рослинність висіяла. Десь мені доводилося читати, що справжнім піжонством є саме гоління бороди, а не її плекання. Мотиви? Той, хто постійно голиться, займається прикрашанням своєї фізіономії, оскільки підправляє те, чим нагородила його природа, а бородань пускає все у природне русло, тобто залишає усе, як є. Логічно? Доволі. А як не згадати запорожців з їхніми «оселедцями» – знаком належності до особливого суспільного стану, до клану воїнів, лицарів, захисників! А ще «оселедець» носив останній язичницький князь Святослав Хоробрий, а раніше – кіммерійські вожді, воїни, герої… Звісно, кожен має право на власний смак, у тому числі й право носити зачіску, чи ходити без неї, але останнім часом стало багатувато бритоголових. Зан-н-надто (!) багато для того, щоб вважати суспільство духовно здоровим. Бритоголовість стала своєрідним знаком. Вона – така собі емблема касти «братків», яку сліпо тиражують як юні, так і підтоптані духовні недоростки. До самої касти вони, звісно, не мають жодного стосунку, проте рефлексивно солідаризуються з нею. «Інспектор Хорс»

134

135

136

За існуючого

порядку речей на планеті, з урахуванням впливу на той порядок, продукт художньої творчості не споживається світом належним чином. Бо за всю свою історію людство не спромоглося виплодити цілком незалежну інституцію, яка могла б дієво коригувати цивілізаційний поступ землян, базуючись на високих моральних засадах. Усілякі «ліги», «блоки», «оони», «обеесє» тощо – карикатурні подоби такої інституції. До неї наближається й Шведська академія, яка відає Нобелівською премією. Усе на світі підпорядковане зискові, матеріальній вигоді, тоді як усе має перебувати в царині виключно духовній. «Ані року без премії»

137

138

Якщо припустити, що саме така риса людського характеру, як заздрість, міцно утримує за собою лідерство у справі руйнування особистості, то найбільше потерпілих (вважай – скривджених) слід шукати серед служителів муз. «Стежка на Хортиці»

139

Колись

із неабияким піднесенням я дізнався, що протягом одного лиш вихідного дня на Хортиці устигають побувати десятки тисяч людей. Серце раділо від усвідомлення, що стільки запоріжців, замість того, аби нидіти у затхлих кав’ярнях, чи прасувати підошвами черевиків смердючий асфальт, дихають свіжим повітрям, насолоджуючись краєвидами сонячного Острова. Та не забарився час, коли піднесення моє змінилося смутком, бо відкрилася жахлива істина: тільки незначна частина так званих відпочиваючих по-справжньому відчуває і розуміє Хортицю, ставиться до неї поважливо, відтак навзаєм винагороджується цілющими імпульсами. Переважна ж більшість особливою обачливістю не відзначається, а тому не лише не отримує від Острова усього того позитиву, що мала б отримати, а завдає йому шкоди! З огляду на це, інколи навіть прохоплююся думкою: а чи не краще було б, якби оті люди взагалі не з’являлися на Хортиці, адже шкодячи їй, вони не просто позбавляють себе істинної насолоди спілкування з Прекрасним, а й наражаються на небезпеку помсти, відплати за невігластво! І це тоді, коли зло не коїться навмисне. Все пояснюється дрімучою необізнаністю, відсутністю бодай елементарної уяви про землю, що завжди так гостинно приймає нас і так, на перший погляд, начебто смиренно, зносить нашу неувагу до себе. «Хортиця – Острів Святилищ»

140

141

Ви,

закляті бандєровци, проти нашого Максима Горького, проти більшовиків Леппіка та Грязнова? Звісно, діватися нам немає нікуди, тож ми знімемо їхні імена із назв вулиць… Але не сподівайтеся, що замість них приліпимо ті, в яких простежується належність обласного центру за порогами до вашого козацького краю, а загалом і до вашої України. Отримуйте замість них знебарвлені, зденаціоналізовані, навіть здеестетизовані всілякі перші і другі ливарні, університетські, поштові, крєпостниє (ні, ще не кріпацькі, боронь Боже, а в значенні фортечні), соборні, клубні, рельєфні та ще й кон-ден-са-тор- ні. О! «Заклопотаний світ»

142

143

У зловісному

процесі глобалізації є й крихта позитиву: більше пізнаючи одне одного, люди все менше бажають воювати. Як би не було, з кожним роком вони усе рідше й рідше зважуються безпосередньо вбивати одне одного. Навіть у так званих справедливих війнах. Війна – жахливий атавізм, мерзенний пережиток. Та з іншого боку, війна – це не завжди пряме, явне й відверте кровопролиття. Людство переходить на інші види кампаній, зокрема охоче вдається до гібридного. Не обов’язково пускати кров суперника-противника, можна спершу поступово знесилювати дух, а згодом і позбавляти його життя… Чим? Словом! Або ж – шляхом створення нестерпних умов для повноцінного існування. А ще – через посередництво прихованого, інколи навіть закамуфльованого під реформи геноциду. «Герої мутного часу »

144

145

146

Національну спілку

письменників дійсно слід перезавантажити, але не так, як просторікують претенденти на письменницьку булаву на кожному черговому з’їзді, а радикально. Насамперед, – саморозпуск НСПУ. Далі – залучення до творчого угруповання справді гідних. Треба змінити правила прийому: залучати до творчої Спілки лише високообдарованих, чий талант підтверджений значними творами. Не якимись ситуаційними метеликами в тридцять чи сімдесят сторінок, а повноцінними книжками. Із нинішньої НСПУ за ретельного відбору до професіонального гурут митців змогло б потрапити усього лиш 200 чи навіть 100 осіб? Прекрасно! Саме цей гурт держава бере на своє повне утримання. До речі, ваш покірний слуга не верещатиме від образи й розпуки, якщо літературна люстрація забракує і його. Він уже забракований. З того незабутнього дня, як отримав квиток члена НСПУ. Бо ніякої залежності від Спілки не відчуваю. Книжки свої, як це не дивно, пишу сам, сам їх оформлюю, сам шукаю (інколи знаходжу) гроші на видання, сам розповсюджую. Скоро вже сам – і тільки сам! – і читатиму. «трансМІСІЯ СЛОВА»

147

Навколо все,

мовби вимерло (а воно, власне, так і є!) – це, коли в центрі спустошеного села увечері западає така тиша, що чути, як на протилежному березі «моря», в Золотій Балці, важко зітхає у стійлі чиясь корова… …коли в тій абсолютній тиші інколи, серед ночі, віддалене гудіння трансформатора увірветься крізь шибки, крізь товстелезні стіни, в хату ревищем реактивного винищувача… …коли од хвірток коло перехняблених воріт у найспектливішу спеку віє крижаним холодом, а риштовиння заіржавілих антен над дахами викликає сторопіння… Ніде анікогісінько – це, коли ластівки підпускають тебе на відстань простягнутої руки, коли куниця підходить аж до столу, за яким ви з дружиною вечеряєте, а цвіркуни заплигують у сіни, і досить на них цикнути, як вони слухняно вискакують назад, у двір – либонь, здогадуються, що заважатимуть комусь спати… Навколо ані звуку – це, коли ти щомиті маєш бути готовий до того, що усе довкруж – покинуті хати й дерева, птахи і хмарки, порожня вулиця і сумний бузок, навіть бур’яни – усі в один голос раптом запитають: «І чому ж так сталося? За віщо? І що ж воно буде далі?» І ти начебто вже зберешся відповісти, та зопалу спіткнешся на першому ж слові, промовчиш, а тоді вичавиш із себе: «Н-не знаю…» «У згонах»

148

149

Справжньому, світлому

завжди щось намагалося заважати, нерідко – смертельно загрожувало. Так було, так є і так буде. За тоталітарного режиму, календарний фініш якого наївні душі поєднали з таким же стартом нашої незалежності, високому мистецтву заважала заідеологізованість. Спритні до гучних визначень здійняли галас (звісно, заднім числом!), що порядній людині «в тій атмосфері» взагалі не можна було навіть дихати, але найбільше страждали від ідеологічного пресу література й мистецтво. Те слід було подавати отак, те отак, а до отого навіть наближатися було зась. Бідолашні митці в атмосфері ядучої задухи ледь животіли. Наче не було ні гідних творів, ні захмарних гонорарів, ні повнометражних квартир у центрі столиці, ні посад, ні премій, ні звань, ні орденів із медалями. Слідом за митцями тотально жебракував народ і неухильно вироджувався. Одне слово, сучасні оракули лякають свєтопреставлєнієм, аж, виходить, ми його вже пережили… Наче усе воно так, але водночас і не зовсім. Бо звідки ж тоді взялися «Два кольори»? «Пісня про рушник»? «Марічка»? «Ясени»? «Червона рута»? І т.д. й т.ін. Так воно наче все, та водночас і не зовсім… Бо стільки митецької попси, як маємо зараз, не було ніколи. Яка ж ІДЕОЛОГІЯ сприяє розповсюдженню митецької пошесті сьогодні? «Заклопотаний світ»

150

151

Так званий

перехідний період, що позначився розгулом охлократії та олігархії, під маркою демократизації суспільства, розв’язав руки не лише спритникам усіх мастей, а й відвертим пройдисвітам, яких кишить у так званих коридорах влади. Чимало злочинів на їхньому рахунку, і те, що вони зробили з Карпатським лісом, на рівні зі злочином проти самого Життя. Вдумаймося: у той час, коли наші сусіди – румуни, поляки, угорці – прирівнюють знищення окремого дерева до замаху на національну безпеку, коли у Швеції чи в тій же Німеччині, перш ніж зрубати якесь цінне дерево, збираються спеціальні комісії, які ПИТАЮТЬ ДОЗВОЛУ У НАСЕЛЕННЯ, у нас щороку безборонно нищаться мільйони і мільйони дерев, зокрема лише у Карпатському лісі. «Герої мутного часу»

152

153

Відібраний

і просіяний кількасотенний гурт письменників-професіоналів, підтримуваний Державою, працював би саме на Державу, на Суспільство, на всю Українську Громаду так, як не зможе це робити ніякий інший гурт. Саме письменники, і тільки вони, можуть зміцнити основу основ нації, без чого вона існувати не може, – Слово. Ніяких поліклінік НСПУ, ніяких баз відпочинку, іншого рухомого й нерухомого майна у власність віддавати «інженерам людських душ» не слід – це тільки викликатиме нездорові прагнення серед їхніх керманичів і спрямовуватиме творчі зусилля, не куди слід. За все платить Держава. Письменників мають обслуговувати у звичайних поліклініках на пільгових засадах. Відпочивають «інженери» в будинках творчості, де разом із ними – художники, артисти, кінематографісти. Відновлюються платні публічні виступи. Визначається достойний гонорар за книжки та окремі публікації. Відкриваються видавництва, які випускають книжки лише українських та УКРАЇНОМОВНИХ письменників і не тисячними, а двадцяти-тридцяти-стотисячними накладами й розповсюджують їх по всіх-усіх бібліотеках: обласних, міських, районних, сільських, вишівських, шкільних і т.д. Частина книжок іде врозріб. Для цього треба гроші? Не так уже й багато, і лише для початку, для старту. «трансМІСІЯ СЛОВА»

154

155

У вихідні

та у свята людей на міських вулицях більшає. За рахунок невибагливо одягнених чоловіків і жінок, найчастіше зі своїми дітьми. Дорослі тротуарами не пересуваються, а ніби прошмигують, дітки ж розгублено озираються навсібіч. Обличчя в цих людей напружені, стерті, дивляться люди спідлоба… Ходять зазвичай навпростець через клумби, частенько ігнорують світлофори і кидають під ноги поліетиленові пакетики, недопалки, стаканчики й цукеркові фантики. Таке враження, ніби ці люди щойно звідкілясь вирвалися, вони ще не зорієнтувалися «на місцевості» й поводяться, з одного боку, наче невпевнено, а з іншого – нібито нахабнувато. Це – робітники промислових підприємств доби так званого первісного накопичення капіталу. П’ять днів поспіль вони стояли за верстатами, біля печей і конвейєрів, фактично їх тримали зачиненими, і ось вони на якийсь час вирвалися… Мені завжди жаль цих людей – представників колись могутнього й буцімто шанованого державою (та й суспільством) робітничого класу, а нині огидними псевдоринковими відносинами відсунутими на маргінес. Підсвідомо, а то й відкрито вони заздрять тим, хто працює в офісах, взагалі у тих приватних структурках, де немає високої огорожі, відсутня прохідна, отож є можливість, не чекаючи вихідного чи свята, будь-коли вискочити «на волю». «Заклопотаний світ»

156

157

Спустошує…

Ніщо так не спустошує душі, не калічить життя, як неправильно розставлені наголоси в історії, а надто – свідомі цинічні викривлення в ній. Вшановуючи не шанованих, поклоняючись чужому й пропагуючи його, приписуючи заслуги незаслуженим, взагалі – вивищуючи зовсім НЕ ТИХ і НЕ ТЕ, ми паплюжимо своє справжнє, принижуємо гідних, достойних, істинно видатних. Відтісняючи своє і своїх у затінок безпам’ятства, ми відповідно отруюємо власну пам’ять і свою кров. Із цим духовним лихом, за масштабами руйнації, не можуть зрівнятися жодні суспільні катаклізми, й дуже прикро, що наша бідолашна Вітчизна у цьому відношенні – попереду Європі усієї. Через те, либонь, жодна нація, окрім української, не має такої кількості власних достойників, ставлення до яких у народі кричуще неоднозначне, неприпустимо невизначене, а нерідко й зовсім жорстоко несправедливе. Нічого й мріяти нам, сердешним, про поліпшення власного життя, якщо ми не усвідомимо достеменно, ЩО є ЩО під нашим блакитним небом і ХТО є ХТО у нашому родоводі, а заодно й не знайдемо у собі великодушності віддавати належне тим, зовні непомітним, зате істинно видатним, які перебувають поміж нас сущих. «Князь Дмитро Вишневецький та інше»

158

159

Літературний процес –

– явище безперервне. Визначається воно конкретними творами конкретних авторів, і лише тоді може перерватися або ж відірватися, коли з процесу усуваються, прибираються фізично геть усі творці. Коли Слово замовкає, бо писати немає кому. Отоді в історії – похмурий прочерк. Ми ж не маємо права анічогісінько викреслювати, принаймні, з того, що написали всі наші відомі попередники. Безумовно, ті, хто вижив, писали за високою вказівкою. Але твори нещасних митців замовними видавалися тільки фабулою, і то – вона була мертвою. Стиль, лексика, власне, Слово лишалися живими. Ми, діти, не звертали уваги на плакатне, декларативне в тому ж «Альошці Богунцеві» Михайла Тардова (до речі, гуляйпільця за походженням), у «Синові Таращанського полку» Петра Панча, у «Лісовій красуні» Юрія Збанацького. Ми всотували з них людське й людяне, патріотичне, близьке нам і зрозуміле і вкрай необхідне. А воно в цих творах є попри все! Як і у «Вуркаганах» Івана Микитенка, у «Великій рідні» Михайла Стельмаха… «Вершники» Юрія Яновського вчили нас не класової непримиренності, а плекали героїчні почуття, а пізніше, коли ми подорослішали – огиду до братовбивства. Навіть уявити страшно, що у нас могло не бути «Пропороносців» Олеся Гончара чи «Таємниці Соколиного бору» того ж Юрія Збанацького…. Без цих творів наше дитинство і юність (маю на увазі своє покоління) були б спустошеними. Вони, оті вціліли митці, упродовж жахливих 30-х, буремних 40-х, непевних 50-х своїми творами, попри все, зберегли для нас усіх Українське Слово, Українську Естетику, Український Дух – наперекір усьому, вони змогли просотуватися до наших сердець крізь загати ідеологічного гною. І за це отим нашим письменникам – низький уклін. Можливо, не все з написаного ними в ті часи варто перевидавати, звісно, не все ув їхніх тогочасних учинках вилискує героїзмом, проте головне вони зробили: зберегли Українську Мову, в тому числі й літературну. «трансМІСІЯ СЛОВА»

160

161

162

З вікон

нашої квартири видно значну частину Хортиці – від найвищої точки на Скіфському стані й до плавневого охвістя. Пізно ввечері, коли місто спалахує вогнями, стаю біля вікна. Ліворуч та безпосередньо перед будинком виклично, хаотично, безцеремонно й зовсім негармонійно, а, головно, – неприродно – нуртують реклами, фари автівок, сліпучо сяють ліхтарі уздовж Набережної. А прямо все злилося в суцільній темряві, там – Дніпро і Хортиця. Жодного вогника. Жодної недоречної цяточки й звуку. Темрява, тиша, спокій. І – Таємниця. А Острів же зовсім поруч! І просто не віриться, як нам удалося свого часу (у 80-і роки. – Авт.) одвести від нього біду, через намагання прокласти мости через плавні. А скільки прокльонів вислухали за те, що «раді какіх-то кабанов, косуль, птічєк і цвєточков осложняєм людям жізнь, уніжаєм іх»! Ні, це не ми, шановні наші прихильники, «осложняєм», не ми «уніжаєм», а технократи вкупі з тупими, зажерливими владцями та господарниками. І я жадібно вдивляюся у суцільну, немов первісну, загадкову й хвилюючу темряву, в якій принишк урятований Острів… Незчувся, коли й здідуганився, а все радію, мов дитина, уже не вдивляючись, а всотуючись у життєдайну темінь – хоч там тиша, хоч туди не дотяглася загребуща рука технократа. (Будемо сподіватись, що й не дотягнеться). Залити місто липучим смогом, набридливим неоном і запресувати його «сучасним ритмами» – діло нехитре, а от повернути довкіллю чисте повітря, цілющу темряву й тишу… Воістину, Хортиця – над усе. «Заворожений острів»

163

164

Не треба

гудити минуле, а тим паче, обпльовувати (!) його, яким би воно не було. Не можна кидати каміння позад себе, взагалі не слід розкидатися камінням, бо камінь, пожбурений у когось, або в щось, неодмінно згодом поцілить у тебе. Якими б не видалися наші минулі літа, з огляду на суспільно-політичні та й економічні обставини, до них треба ставитися, щонайменше, з повагою. Насамперед, через те, що то – частка нашого особистого життя, яка не повернеться ніколи. До того ж, що ми не відаємо, з якої гармати бабахне по нас «дивовижне» сьогодення, а надто «світле» майбутнє… А нікчеми, яких Бог покарав манією владарювання, і які завжди намагаються керувати нашими долями… Плюньмо на них. От на таких – плюньмо! Бо вони не варті навіть згадки про себе. Щоб не коїли «вожді» та «вождики», все ж таки ми когось любили, хтось любив нас, ми чогось прагнули і чогось домагалися, ми раділи, хоч й зрідка, але примудряємося радіти й зараз, і ще радітимемо. Царі, імператори, канцлери, генсеки та президенти з прем’єрами, ті, що опиняються на своїх посадах, у результаті злочинного збігу обставин, а не зі щирого бажання співвітчизників, – це воістину обділені щастям людці. Їхня найбільша біда в тім, що вони не знають себе, не вміють, не знають, як жити. Відтак – мучаться і мучать інших. А життя йде вперед. І найгучніша, найглибша радість та, яка приходить тихо. «У згонах»

165

П’ятиколонник

москвинського (та іншого) походження, що здавна загніздився на українській землі, патологічно зневажає наш Гімн, наш Прапор, нашу літературу, наше мистецтво, наших героїв, а його підбріхувач тутешнього розливу – нещасний яничар та манкурт – усього цього малодушно соромиться. Він соромиться навіть рідного батька, свого діда, прадіда і тихцем лає всіх за успадковане від них неблагозвучне прізвище… Через те й стрічаються на кожному кроці гукіни, алєйнікови, птахіни, ковальови, хрущови, авдєєнки, ніколаєнки, мартинєнкови, черевкови, шаповалови, ті ж сушкови, ковалі, парасочки, лємєші, лимани… Замість Гуків, Олійників, Птахів, Ковалів, Хрущів, Овдієнків, Миколаєнків, Мартиненків, Черевків, Шаповалів, Сушків, Ковалів, Парасочок, Лемішів, Лиманів… «Герої мутного часу»

166

167

Авангард – ар’єгард,

андеграунд, пост- , некст- , передмодернізм…. Новаторство? Нехай буде. Тільки – заради чого? Хіба не відомо, що весь набір випробуваних зображувальних засобів, які складають той чи інший художній метод, упродовж одного письменницького покоління не встигає застаріти до такого вигляду, щоб бити на сполох і вимагати міняти геть усе? Слово честі, про це незручно навіть говорити. Я відкриваю Америку? Хіба – для невігласів. Для отих, що уяви не мають: і оті засоби, і загалом отой метод – речі багато в чому умовні, малопомітні, отож міняються не внаслідок революційних збурень, а поступово й невідчутно – ОРГАНІЧНО. Немає тут жодної проблеми, хіба що – чиїсь тенденції, амбіції, як кажуть, од нічого робити. Як би хто не намагався і як би що не кривлялося, із мови нікому, ніколи й нізащо не вдасться вичавити оте, що робить її живим організмом, насамперед: розділові знаки, неприйняття чужих запозичень, як у вигляді цілих слів, так і окремих літер, стійкий імунітет проти матюків. Література, як і загалом мистецтво повинні нести людям тільки світле. Навіть тоді, коли предметом зображення є речі похмурі. Як це зробити, залежить від таланту письменника. Власне, саме здатність, зображуючи похмуре, не лякати людину, а навпаки, наснажувати її оптимізмом і виявляє рівень таланту митця. «трансМІСІЯ СЛОВА»

168

169

170

Після того,

як упораємося із синдромом малоросійства у нашому суспільстві, нам неодмінно випаде боротьба з дивовижним різновидом конформізму, котрий сьогодні самопроголошено вважається щирим, істинним патріотизмом. І буде та боротьба жорстокою і запеклою. Так просто войовнича сірість, обмеженість і зарозумілість позицій своїх не здадуть. Окрім усього іншого, вони віртуозно й безсоромно спекулюватимуть жупелом про те, чия любов «до неньки» щиріша. Власне, вони уже й сьогодні нею спекулюють. Бо напружено думають про себе у НАШОМУ завтрашньому дні. «Стежка на Хортиці»

171

Сучасні москвинські

піар-технології знайшли прояв насамперед у «комсомольских правдах», в «известиях», та «АиФах» «в Украине», і зі своїм завданням ці ЗМІ впоралися блискуче. Зараз по всіх фронтах проти українства здійснюється наступ через посередництво мови. Причому робиться це як у прямому наступі, скажімо, через активне спілкування московським наріччям на всіх рівнях нашого суспільства, так і опосередковано, малопомітно, інколи навіть мовби крадькома. Приміром, як із цукерками. Куди поділися наші «Лялечки», «Ромашки», «Корівки», «Дзвіночки»? Натомість облавки заполонили «Korovki», «Brovkі», якісь «Toffee creamy» (замість «Ірисів»), вилупився навіть такий покруч (це вже точно суто українського походження) як «БатонChik»!!! А приклад цього подав український п’ятий гарант Конституції, частуючи нас «Korivka»ми (не плутати з «Korovka»мі), «Juice MІХ»ами тощо свого неповторного «ROSHEN»івського витвору. І випускають цей лінгвістичний мотлох не де-небудь, а у Вінниці, Житомирі, Харкові, Кременчуку, в Костянтинівці (Донецька область) – українських містах. Поки що – українських? Скажіть, будь ласка, де ще є країна, в якій тамтешній президент – найвищий держслубовець! – так знущався б із державної мови! У нас знущається. Либонь, через те, що та державна водночас є мовою корінного населення… «Заклопотаний світ»

172

173

174

Нестор Махно,

звісно, не видавався ангелом, як і його сподвижники: траплялися й експропріації, і поспішні розстріли, були жахливі убивства, але все це коїлося в дусі доби, воєнної (!) доби, коли кров проливали всі учасники, розв’язаних більшовиками братовбивчих, з дозволу сказати, змагань. Але не всі змагалися за одне. Тоді як одні, другі, треті, четверті й так далі рясно сіяли смерть, жадібно домагаючись влади і тільки влади, то інші – ті ж махновці – взялися за зброю задля щастя народного, за добробут принижених, знедолених трударів з дідапрадіда. Бо мали на те право. І доводили своє священне право, як уміли, як могли, власне, як і прийнято його доводити за екстремальних обставин. Не гайдамаки Симона Петлюри, не січовики Павла Скоропадського, попри українські державницькі намагання обох, були опорою народних сподівань та їхніми оборонцями, а таврійські хлопці Нестора Махна. Це дуже важливо усвідомлювати, коли торкаємося проблеми народних інтересів. «У згонах»

175

176

В атмосфері повної свободи

став на повен зріст його безликість Графоман. Справжній талант, за невтримного розгулу літературної попси, принишк. Бо не те, що не навчений боротися за місце під сонцем, а взагалі генетично, самою своєю природою на таке не запрограмований. Так, він десь крадькома творить – інакше не може! – але пробитися крізь заслін примітиву й несмаку, аби нагадати читачеві про себе, вдається йому далеко не завжди. А коли й щастить, то ні жалюгідним накладом своїх книжок, а надто своєю скромністю, своєю виваженістю, на противагу галасливому епатажу, на сумну ситуацію вплинути не спроможний. «Лови на Слові»

177

178

Ніхто!

Починаючи з 1991 року, в Україні створенням (відновленням) по-справжньому незалежної, могутньої держави і процвітаючої країни НІХТО не займався. «Герої мутного часу»

179

180

Це великий талант –

– адекватно відчувати, сприймати й оцінювати іншу людину, особливо за обставин, що нібито раптом так різко змінилися. Надто, коли змінився соціальний статус тієї людини. Ні, іншою вона не стала! Зате радикально змінилося коло її обов’язків, насамперед у головному: відтепер вона вже не належить тільки собі, а відповідає за інших людей. А забезпечувати цю відповідальність, користуючись набором тих поведінкових правил, якими послуговувався досі, коли був сам по собі, неможливо! Ти мусиш ураз стати стриманішим, зібранішим, скупішим на слова, вимогливішим, обмеженішим у спілкування з тими, з ким досі так безоглядно чаркувався після роботи. Усе це – зовні, а в глибині душі ти залишаєшся колишнім. Та підлеглі не утруднюють себе клопотами розгледіти все це. То й не відають, що зовнішні метаморфози у поведінці учорашнього приятеля відбулися задля їхнього ж блага. Вони затято вважають, що ти елементарно став зазнаватися. Посада стрімко і значно розширює гурт знайомців, та водночас із такою ж швидкістю звужує коло справжніх друзів-приятелів. І зворотний процес тут не передбачений: позбувшись посади, не чекай, що друзі-приятелі повернуться. Не лише тому, що не зможуть переступити через власну малодушність, а й того, що ти сам після їхнього зречення вже не зможеш спілкуватися з ними так, як колись. Зрада може бути прощеною, але потоптане зрадою вже не випростається. Отож, посада – ніяке не вивищення, а приречення на самотність. До кінця твоїх днів. «Заклопотаний світ»

181

182

До війни

люди були одними, а після неї стали іншими. Та в одному не змінилися: не втомилися вбивати одне одного. Мимохідь не облишили й звичку брехати і зраджувати. Чому так? Мабуть, через те, що людське суспільство розвивається не саме по собі, не природно, не еволюційно, а революційно – з принуки цинічних авантюристів. Купка спритників, користуючись тим, що в людському середовищі час від часу виникають невдоволення, негайно гуртуються у такі собі клани, які, зазвичай, іменуются партіями. Обіцяють людям кардинальні зміни і ведуть їх «на штурм». Чи то Бастилії, чи то Зимового палацу, або ж Білого дому у Москві, чи президентської резиденції в Києві. Валять «ненависний режим» (до речі, він щоразу – ненависний), і всідаються на місця його колишніх представників. Ні, не люди з барикад всідаються, а натхненники й організатори революції, її «вожді» й «польові командири» – хлопці й дівчата з «партії», себто. Але ні до яких змін, котрих так прагнув народ, і які «партійцями» обіцяли, не вдаються. Усе лишається на своїх місцях, а то ще й погіршується. Бо, як виявилося, метою «партійців» було не покращення життя, а влада. І так – упродовж усієї історії людства. «Ані року без премії»

183

А книжка…

Книжку написати можна. Цілком змістовну, оригінальну, можливо, навіть і видатну. Талант? Для цього вистачить мінімуму здібностей і максимуму наполегливості. А от стати Людиною…. Нею треба просто бути. Постійно і повсюдно. Людина, звісно, з великої літери, завжди, в усі часи перебувала у найбільшому суспільному дефіциті. І – в найбільшій затребуваності! Її – справжню, непоказну, але мудру, благородну й порядну – шукав серед білого дня з ліхтарем у руках іще Діоген 2500 років тому. Найбільший, найвищий і наймогутніший талант – це Талант Людяності. «Заклопотаний світ»

184

185

Любі нащадки мої!

Не хочу густити сум нагадками про розорані степи, про сплюндрований Данапр, про нескінченні чвари очільників, покликаних вами ж життя ваше ліпшити, про се ви відаєте й речете достатньо. І все ж, як би там не було, застерігаю: не поспішайте посипати голови свої попелом, не рвіть собі душі про якісь виняткові, властиві, буцімто лише вам – нам! – жадобу, сторонення гурту, схилля до зволікання і ще довжелезну вервечку «чеснот». Не вірте їм, бо вони підкинуті ворогами нашими для споживання умами невибагливими. Зло є зло, і воно розсипане по всьому світу. Завжди й повсюди нищили кращих, бо вони заважають ницим. Усевишній наділив нас найбагатшою у світі землею, і саме вона не дає супокою не лише сусідам нашим, а й тим, кого навіть з-за бугра далекого не розгледіти. Щедра й квітуча земля рідна, проте розкинулася вона занадто привільно й привітно, виклично й могутньо випнулася, та ще й на розпутті-перепутті, от і вабить око заздрісне та руки загребущі. Так ведеться споконвіку, але не буде так завжди. Якийсь інший рід, переживши стільки, давно канув би в небуття, навіть згадки про себе не лишивши, ми ж вистояли, вижили, підвелися з колін, бо нікому не оддали землю свою й зберегли рідну мову. І я терпляче, з надією несхололою зрю у світ Білий, в якому сонце світить усім однаково, та мені хотілося б, аби вам, нерозлюбні нащадки, світило воно якнайяскравіше. «Ойкумена» (з монологу Дантура)

186

187

Роде наш

славний! Корені твої – міцні й вузлуваті, крона твоя – зелена й ошатна. Міцно, ніжно і надійно тримає тебе земля рідна, просторінь неозору дає тобі небо високе. Древній і високий Роде! Корені твої пронизують бездонні глибини тисячоліть, крона твоя розгорнулася на тисячі тисяч верст, славлячи землю нашу благословенну і не затуляючи Сонце сяйне. Ти, роде, численний, бо непоборний, світлий, бо благородний, Роде наш український! Міцній, торжествуй І прибувай, Бо любий ти Господу, Роде-народе наш, між народами! «Дев’ять молитов у серпні» (молитва восьма)

188

189

Про що ці твори «Наедине с Хортицей» (1986 р., 102 стор., 25000 прим.) – збірка замальовок та віршів у прозі. «В степи заповедной» (1988 р., 160 стор., 30000 прим.) – збірка нарисів про заповідні степові осередки України. «Вітер – на крила» (1994 р., 96 стор., 10000 прим.) – збірка есеїв про вітряки України. «Тени забытых городов» (2003 р., 176 стор., 1000 прим.) – збірка краєзнавчих нарисів. «Я вибираю Хортицю» (2004 р., 364 стор., 1000 прим.) – автобіографічний роман-осягнення, «Віщий Степ» (2004 р., 256 стор., 2000 прим.) – документальна розповідь про археологічні дослідження на півдні України. «Стежка на Хортиці» (2004 р., 72 стор., 700 прим.) – збірка есеїв про запорізьких поетів, ув яких є вірші про Хортицю. «Дев’ять молитов у серпні» (2006 р., 156 стор., 2700 прим.) – збірка новел. «Бентежна Хортиця» (2008 р., 632 стор., 700 прим.) – автобіографічний роман-застереження. «Зелений Мій Дім» (2008 р., 132 стор., 1000 прим.) – літературно-художній сюжет для неквапного читання. «Князь Дмитро Вишневецький та інше» (2009 р. 42 стор. 300 прим.) – історичний нарис. «Інспектор Хорс» (2010 р., 284 стор., 1000 прим.) – роман. «Ойкумена» (2011 р., 347 стор., 1000 прим.) – роман про похід перського царя Дарія І на скіфів. «Хортиця – Острів Святилищ» (2013 р., 148 стор., 1000 прим.) – документальна розповідь про сакральний світ Хортиці. «У згонах» (2014 р., 380 стор., 500 прим.) – начерки життєпису одного села у контексті історії Таврії. «Заворожений острів» (2016 р., 102 стор., 1000 прим.) – історія Хортиці у світлі її проблем. «трансМІСІЯ СЛОВА» (2016 р., 340 стор., 150 прим.) – літературознавче дослідження. «Лови на Слові» (2017 р., 204 стор., 100 прим.) – літературознавче дослідження. «Герої мутного часу» (2019 р., 273 стор., електронний варіант) – публіцистичне дослідження. «Заклопотаний світ» (2018-2020р.р., 245 стор., не видано) – публіцистичне дослідження. «Ані дня без премії» (2020 р. 90 стор., не видано) – збірка нарисів-оповідань про лавреатів Нобелівської премії від Росії, СРСР та Білорусі.

190