М. Білокопитов. "Під-фанеру" by Письменницький портал

Микола БІЛОКОПИТОВ

ПІД ФАНЕРУ Естрадні твори

Запоріжжя «Дніпровський металург» 2020

ББК 84(4=Укр)7-7

Б 61 УДК 821.161.2-17

Білокопитов М. Г. Б 61 ПІД ФАНЕРУ. Естрадні твори. – Запоріжжя: Дніпровський металург, 2020. – 100 с. ISBN 978-617-573-163-5

До книги ввійшли ліричні вірші, байки, гуморески, афоризми, бувальщини, які вже багато років звучать зі сцени у виконанні самого автора, а також самодіяльних та професійних артистів. Твори можуть бути ці-кавими як потенційним виконавцям, так і широкому колу читачів. ББК 84(4=Укр)7-7

Книга вийшла завдяки небайдужій людині, якій не все одно, що читати. Отже щира подяка від автора Галині Олексіївні ЗАГРЕБЕЛЬНІЙ за допомогу у виданні цієї книги.

ISBN 978-617-573-163-5 © М. Г. Білокопитов, 2020 © Сергій Семендяєв, 2020 © КП “ЗМД “Дніпровський металург», 2020

Всерйоз і з усміхом

У СЕЛІ У нас і в дощ – не бездоріжжя, Здали в минуле ніч сліпу… Живу собі під Запоріжжям – У придніпровському степу. Живу, як мовиться, нормально, Фартово – заздрісним на зло. Ніхто не бовкає брутально Оте зневажливе: «Село!..» Бо що в селі, що у столиці Той самий зручностей пакет: Клозет у хаті, як годиться, І газ, і світло, й інтернет… Усе купається в озоні. Думки в мені переплелись І я, немов на рубіконі, Між тим, що нині і колись. В селі штани носили драні – Для городських то був облом, Але ж давно зітерто грані У нас між містом і селом. Тепер однакові із містом В села і мода, і смаки… І тут, і там звучать барвисто Одні й ті самі матюки. І тут, і там у владних кріслах Сидять конкретні пацани, І схожі біди всіх затисли, Скрізь в моді – подрані штани…

Заплющу очі. Дивне дійство Малюють спогади мені: Я у селі мого дитинства Як в чорно-білому кіні. Човпуть корови круторогі До пасовиська по ріллі. Крислатий явір край дороги, Як дід Канидій у брилі. Від ферми в поле їдуть брички – Через роз’їжджений струмок, А онде сіна дві копички – Тугі, мов груди у дівок. Дядьки з вудками понад ставом, Де о-т-такенні коропи, Гуляє вітер, тужать ґави. Уздовж стерні гудуть стовпи. Зі стайні коники гривасті Біжать, а з ними й конопас… І раптом збоку різко: «Здрастє! Скажитє, а которий час?» Стріпнувсь, отямивсь… «Мама мія! Я в дні сьогоднішнім… і вмить В душі раптова ностальгія По тих часах як забринить, Коли ні смартів, ані газу… Та все ж було своїм село – Природно в будень і на празник По-українському гуло.

Були у моді без реклами В нас вишивані рушники, А рідну пісню вечорами Як заведуть, було, жінки… Чужі вітри беззастережно Всю пам'ять видули до дір І нам, вже наче й незалежним, Нав’язано «чужинський мір». А, може, нас отак пога́нять За зраду пращурським богам? Потроху повертаєм пам'ять І борг повернем ворогам! На смітник випхнемо чужинство Без краплі сумніву й жалю… Люблю село свого дитинства, Втім, і теперішнє люблю. селище Кушугум, під Запоріжжям

ПРО МОСКОВСЬКЕ НАРЄЧІЄ Усім, хто завзято тепер заклика Сусідський язик не вивчати, Суворо скажу: прикусіть язика – Ума у вас, як в дитинчати! Нам треба московське нарєчіє знать І ним розмовлять без акценту, І навіть оте, де про «щобвашумать», Не слід вилучати з контенту. Сусід – це не жінка, не можна мінять На місці одному стократно. Потрібно його розуміть-понімать, Щоб реагувать адекватно. Скажімо, задумають кацапчуки Слівцем-брехунцем задурити, А ми їм у відповідь – тиць півруки Мовляв, ось вам щось, московіти! Бо ми розуміємо слово чуже: Ось натяк, ось плітка-брехуха… І задум таємний уже в негліже – Розкритий шпигун, бляха-муха. І хоч Папа Римський язик не вивчав, Ні мама Тереза, ні Леннон… А як же тоді без перекладача Допитувати полонених? А їх в перспективі – мільйонів під сто

Налічиться в нас після бою, Коли безпорадно-брехлива АТО Визвольною стане війною. Тож, пані й панове, не можу мовчать, Озвучую думку толкову: Нарєчія всякі потрібно вивчать… Та спершу слід вивчити МОВУ! 2016

Кесарю кесареве, а нам своє робить! Бо Україна понад усе! СОН БЛИЗЬКОСХІДНИЙ Як ти сам себе шануєш, Така й тобі шана. Якій землі обітуєш – Та й обітова́на. Комусь миле оку поле, Іншому – пустеля, Тому – море захололе, Цьому – стрімка скеля… Всі ми різні-неоднакі І зовні й зі споду… Уві сні тинявся якось По Близькому Сходу. Між гарячого каміння, Між барханів диких – Ні струмочка, ані тіні В пустках без’язиких. Тут не тьохне соловейко, Жаба не закумка… Отака азохенвейка! І з’явилась думка: «У євреїв і арабів Доля нещаслива…» Так поволі причалапав Аж до Тель-Авіва. І коли оглянув місто, Одібралась мова: Серед пекла – рай пречистий, Перлина казкова! Все охайне і зелене, Аж співать охота!

Штучна щелепа у мене Випала із рота. Очі вилізли на лоба, Від краси цієї: «Ось де всіх пустель оздоба! – Молодці євреї!» Люди тут привітні й милі, Радісні й веселі, Бо самі ж і сотворили Рай серед пустелі! І подумалося вголос Серед того раю: «Ми ж трудящі, наче бджоли, Що нам заважає? Є степи і гори, й ріки, І ліси зелені, Та й умом же не каліки, Кожен другий – геній! То чому ж ми, наче кляті, Тільки час марнуєм, На своїй землі багатій Масово старцюєм? Чи у нас немає кеби, Щоб достойно жити?» Обізвався мудрий Ребе: «Треба зрозуміти, Що ніхто чужий за тебе Не буде робити. Треба долю будувати Власними руками, Й щоб опісля не стогнати – Зі своїми справу мати, А не з чужаками. Ми, юдеї, гостям раді.

Але в Ізраїлі В нас лише свої при владі – Тому ми й при силі! А якби в нас керували Гої-палестинці, То і ми, напевне, мали б Те, що й українці…» Давня мудрість від юдеїв Всім давно відома, Чому б нам оцю ідею Не впровадить вдома? І були б не голодранці, А таки багаті… З цим прокинувся уранці У рідненькій хаті. Почуваюся неначе Перезрілий овоч, А в одвірках вже маячить Лейба Рабинович. По-сусідськи нагодився Попросити солі. Він циганить наловчився Частенько доволі. Бо як трохи попросити – Так міркує Лейба – То позичені ці крихти Повертать не треба. Тож потроху та поволі Він та його Ціля По цеберці цукру й солі В мене напросили. Але то пусте, бо маю Я що пити-їсти, Хай живуть ці скупердяї, Ой, економісти.

Ось йому й розповідаю Де я волочився… Лейба слуха і вмліває, Аж сльозою вмився. Я ж глаголю чесно й прямо, У своєму стилі, Треба, щоб і в нас так само, Як ув Ізраїлі: Лиш свої скрізь керували – В школі і на складі, На заводі й на вокзалі, В уряді і в Раді. Щоб у всіх важливих сферах Владні елементи Зі своїх були: прем’єри, Мери, президенти – На усіх постах, що нині Зайняли чужинці… Хай нарешті в Україні Будуть українці! Лейба вражено присвиснув Й замість похвалити Обізвав мене фашистом І антисемітом. Аж трясеться гнівно, мовби Я його зобидив, Обізвавши хитропопим Ще й смердючим жидом… Та я слів таких убогих Навіть і не знаю. А як знаю то, їй-богу, Зроду не вживаю. Ну, хіба що, геть без страху, (Коли сам у хаті),

Поминаю олігархів: «От жиди пархаті!» Хоч мені Абрами й Майї Серцю любі й милі… Хай живуть і процвітають В своїм Ізраїлі. Хай їм буде повно грошей Разом із товаром, Ми їм наших Сар і Мойшів Віддамо задаром. То чому ж цей поц повівся Ненормальний гейби? Так лютився, аж трусився (Іще трохи побісився І не стало б Лейби). Щоб не звели гнівні мантри У шосту палату, Довелося психіатра Йому викликати. Відпустила Лейбу трясця, Вичухавсь, бідака, І зі мною з того часу Зовсім не балака. Та і Ціля, наче кобра, Лиш сичить пропащо… Чим я винен, люди добрі, Поясніть, ну за́ що? Втім, нехай собі як хочуть, Нам про інше дбати: Працювати вдень і вно́чі В хаті й біля хати. Не збирати в наші Ради Усіляких гадів,

Отоді й не буде зради В українській владі. Тих, хто нас ляка війною – Не благати кволо, Сміло вимести мітлою За Полярне коло. Докладати ум і руки Йти вперед уперто, Щоб могли уже онуки Вимовить відверто: «Ми ж бо є народом гідним З правіків донині… Слава всім Героям рідним! Слава Україні!»

КУВАЛА ЗОЗУЛЯ На увесь горизонт потягався невиспаний ранок, Визирало з-за обрію сонце цікавим телям. Прокидалися квіти в узорах живих вишиванок І, здавалось, на світі не знайдеться місця жаля́м. Літній день уродився без мук – безтурботно і вдало – І як оду життю в цій безпечно-цнотливій красі Над нейтральною смугою мирно зозуля кувала. Хтось напевне лічив: «Двадцять п’ять, двадцять шість, двадцять сі…» Недолічена «сі», як остання обірвана нота, А за нею нічого, одвічно німа пустота… Недолуга війна – примітивна вселюдська глупо́та, Ну, а куля – куди посилають, туди й приліта́. Хтось себе не жалів – і везло, а комусь – невезуха, На війні так буває. Француз би сказав: «се ля ві», Хтось долічить до ста, хтось благає: «Відміряй, кукухо! Нумо разом давай: тридцять шість, тридцять сім, тридцять ві…» Десь по рейках вицокує стомлено вранішній потяг, Над кривавим безглуздям здивовано сонце встає, Хтось когось вже записує звично у списки «двохсотих», А комусь ще зозуля фарто́во кує і кує… червень, 2017

РОЗМОВА З КОМАНДОРОМ (позивний) Привіт, Олежку! Я – на мить, проїздом… Просили хлопці… Я б і сам зайшов. А в тебе тут доглянуто і чисто, Як оцінив би ротний – «ха-ра-шо!» Цвіте бузок, тюльпани розкошують І тихо – аж під тім’ячком гуде… А пам’ятаєш Вітьку із Чугуєва? Два тижні, як пропав – нема ніде. Була атака, била БееМПешка І сєпари повзли на передок… Ну, знаєш сам, як це бува, Олежку… А, може, може… все ще буде «ок!»? Втім, брате, ми не падаємо духом. Та й ні́коли – війна, такі діла… А пам’ятаєш снайпершу – Танюху? Так нашому комбату й не дала! Він так і сяк, вона ж зведе до сміху Ті залицяння – він аж сам ірже! Подейкують, жених її в морпіхах, Вона себе для нього береже. Вона ж не з тих дешевих перелюбок, Над нею спробуй хтось – повладарюй! А на прикла́ді стільки вже «зарубок», Що, як то кажуть, «мамо – не горюй!» Недавно був у нашій артбригаді – Плюються хлопці, лають москаля… Та й штабникам АТОшним теж не раді, Мовляв, ведуть себе, як у дитсаді, Стратеги недовилуплені, бля!

«Он сєпари з кацапами щоночі З усіх стволів так гатять з-за ріки, Ми їх прицільно рознесли б у клоччя! Але ж не можна, – зі штабів торочать, Бо є якісь там договорняки…» Ото таке. Як завжди в нас одвіку… А я – у бороді, немов дідусь. Моя ж не терпить волохату пику, Нічо, поки доїду – поголюсь. Ну, все, лежи спокійно, Командоре, Відпочивай, хоч це і не курорт… Дай, Боже, ТАМ зустрітися не скоро, Бо нам, живим, роботи невпрогорт! квітень, 2017

КОЛИШНІЙ ДРУГ Він спостеріг його іще на тому боці, Де кліпав світлофор і тихо щось бурчав… Поміж стосот людей у пішому потоці Він упізнав його… І ось тепер стріча. На розі перехід, позе́брана дорога. Важких секунд огром напружено щемить. Упізнаний іде і нароста тривога – Ось очі обидвох зустрілися на мить: Розгубленість і біль, взаємне здивування… Та, зрештою, зійтись для радісних заяв Ні в кого з цих обох не виникло бажання – Ні в того, хто ішов, ні в того, хто стояв. Колись була у них достоту видна дружба: Не просто так собі, а – нерозлийвода! На заздрість багатьом! Хто ще не заздрить, ну ж бо! І чи наврочив хтось… бо сталася біда. Один із них заслаб, осліпнувши на око, До того ж, як на те, бідаха, ще й оглух. У хворого судьба, як правило, жорстока, А тут іще удар – вказав на двері друг. А потім довгі дні блукання і зневіри, Надія то зблисне́, то, капосна, щеза… Стоїть на розі пес – Бульдог на кличку Сірий, І в кутиках очей бринить гірка сльоза…

ПІСНЯ ПРО МАРІОНЕТОК Люблю маріонеточку – Це лялечка така, Смикну за певну ниточку – Покаже язика. А як за іншу смикаю – То ніжкою дриґне́… Не біситься, не хникає, А слухає мене. Дивлюсь на Раду тупо я І відчуваю страх, Бо під прозорим куполом Вся зала в ниточка́х. І чужинецькі пальчики Їх смикають весь час, А «дєвочки» і «мальчики» Відгукуються враз. Усе це, певно, порча є – Аж теліпає люд: Життя-буття дорожчає Бо ціни вгору пруть. І хоч народ наш молиться Та в підсумку – хао́с: Уже й карась не ловиться, Не родить абрикос. У нас чужими пальцями Керують звідтіля: Ось ниточки із Франції, А ці ось із Кремля, З Китайської Народної, З віддалених широт…

Але немає жодної, Що смикає народ. Отож, словами витканий Достатній аргумент: Чому такі засмикані І Рада, й президент. А щоб чужинські міточки Із нас навіки знять – Потрібно всі ті ниточки У власні руки взять!

ЮНИЙ СПЕЦ Щоби вулиця синка Не дай Бог, не збочила, Неприємність будь-яка Раптом не заскочила, Щоб від сотень небезпек Вбереглось дитятко – На роботу в рідний ЖЕК Брав малого татко. «Хай привчається школяр З юних літ труди́ться, Бо знання – це ж не тягар, За́вжди пригодиться». Другокласничок Назар (Хоч під носом сопельки) – Унікальний має дар, На ходу все схоплює. Заколочує цвяшки, А коли шурупи є: Він їх крутить залюбки, В техніці шурупає. Сам собі він змайстрував Тачку з коліщаточком… І повсюдно устигав Хвостиком за таточком. На канікулах удвох – В будь-яку погодоньку… І послав їм якось Бог Отаку пригодоньку: У грозу, та без страху , Хоч довкруж все гупало, Працювали на даху – Під прозорим куполом. Батько лагодить трубу (Часом не без лаєчки!),

Син, кусаючи губу́, Крутить-вертить гаєчки. Вправно ключиком гойда́, Як москаль нагайкою, І на ку́пки розклада́ Гаєчку за гайкою. А внизу скандал якийсь – Крики та істерика… Мабуть, клацнув дід глухий На всю гучність те́лека. Видно, сесії іде Там пряма трансляція – І, як вулик, зал гуде: «Хабарі!..», «Люстрація!..» Йде гризня, мов за банан В джунглях між макаками. Хтось гукнув: «Усім хана́ З вами, скотиняками!!!» Ґвалт, немов туди забіг Стадіон фанатиків: «Люструвати треба всіх, Навіть депутатиків!!!» Та малий не зна тих слів, Тож не дослухається, Вже останню гайку він Здужать намагається. Ось-ось-ось і все гаразд – Гайка відкрутилася! Раптом знизу тільки хр-р-ря-ась!!! – Люстра обвалилася…* Якщо вірити звістка́м Випуску новинного: Триста душ накрило там –

Жодного невинного! Примирить на мить вдалось Тихого й скандального… Слава Богу, обійшлось Без чогось летального. Люстропад збудив отих, Кому добре спалося, Кажуть, половина з них З переляку вср…ся. Як летіло по шматку Ріжуче та ко́ляче, То комусь по язику Люстронуло боляче. А когось привів синець У реанімацію… Отаку-то юний спец Учинив люстрацію. 2013 * «Стара 15-тонна люстра в сесійній залі Верховної Ради може будь-якої миті впасти на голови народним депутатам...» – з повідомлень у пресі.

ІЛЬКОВА СПАДЩИНА Заморився жити дід Ілько. Опустився важко до підлоги – Сів на килим якось отако, По-татарськи підібгавши ноги. І сказав до Вітьки і Петра – Він лиш двох і запросив до хати: «Грошей не шукайте, не збирав, На́що їх колекціонувати? Гроші – зло, хоч і без них – біда, Втім, ми цю біду перебідуєм… Та й, сказать, не ті уже года́, Щоб про гроші згадувати всує. Он село вже зовсім домира́ – Тут давно не стрінеш молодого, Сміх і гріх – у ролі батяра́ Ви та я, та ще глухий Серьога. Ой, хлопаки, щось не те верзу, Як не гроші на умі, то воші, Так, дивись, іще впаду в сльозу… Тож давайте про діла хороші. Значить так, невдовзі я помру, Втраплю чи до пекла, чи до раю – Байдуже! Не вірю в цю мару І байкам попів не довіряю. Та якщо життя потойбіч є – Хочу прихопити добрі звички, Хай загробне житіє моє Протікає десь побіля річки. Я ж рибалив з тих іще часів, Коли пішки у собачу будку

Запросто заходив без трусів, А проте вже мав маленьку вудку. З берега, а потім із човнів Все життя ловив, як вам відомо, О-о-т-т-такенних коропів, линів! А, було, – узяв на вудку сома! Вудка в мене, хоч уже й ретро́, Варта недешевої каблу́чки: Поплавець тут – гусяче перо, А не вутлі закордонні штучки. А яка тут жилка, а гачки… Вудлище пругке, хоч бамбуко́ве, Снасть неізносима – на віки, Бо життя у неї безстрокове! Так отож, свою рибальську хіть З нею ви тепер задовольняйте… А мене у гроба не кладіть І під землю, прошу, не ховайте… Тіло без душі – нікчемний тлін! Сірники візьміть, старі газетки, Хмизом обкладіть з усіх сторін І спаліть, як це робили предки. Дешево й сердито, так сказать, Бо тепер, не дай же, Боже, вмерти, Не дадуть часу́ й погорювать – Так вже данину почнуть збирать, Щоб до нитки родичів обдерти! За труну, за місце на гробках, За якісь попівські співи дивні, За обід з чарками у руках, За усе це – гривні, гривні, гривні… Під кермом духовних лихварів Проминула років ціла тища: Наплодили стільки цвинтарі́в, Не Земля – суцільне кладовище!

Тож спаліть. Розвійте прах і все – Без дурної зайвини і смутку. А як вас на річку понесе Хлопці, не забудьте взяти вудку». – Те село конає мовчкома, Скоро по собі не ли́шить згадок. І давно уже Ілька нема, А мені дістався дивний спадок. Та Ількова спадщина пругка Припадає пилом у сараї, Не тому, що вудка не така – Просто в річці риби вже немає…

ХТО НАЙБІЛЬШЕ БРЕШЕ? По дворах уздовж села – Завідні собаки. Лиш затіють «бла-бла-бла» Баби чи хлопаки. Починається в селі Гавкіт до трясучки, Скаженіють кобелі, А ще більше сучки: Лиш заходиться одна – Аж зубами креше, Друга мчить, мов навісна, Третя враз підбреше… Шум такий, немов колись В травні – на параді, Чи – два «мнєнія» зійшлись У Верховній Раді. Словом, ген далеко чуть Їх «рулади» злючі, Недарма ж про них речуть, Що вони – брехучі. Та, попри цей псевдо гнів, Мусимо признати: Їм кремлівських брехунів Не перебрехати! 2014

РЕТРОПЕДАГОГІКА В телевізора по вуха, як свиня в корито, Упихається щоденно телеман Микита. Геть усе, що там побачить, все, що там почує Він по-своєму тлумачить й тут же коментує: «Он, диви, тату́ в бельгійки просто на сідниці – Треба, щоб і в нас робили так усі дівиці. Ми ж повинні до Європи ближче підпихаться, Щоб од їхньої культури менше відрізняться… А осьо американці – кинулись до шопа, Нагребли харчів до біса і – хто більше злопа, Розтовстіли, що не годні ні встати, ні сісти… Ну, а ми що так не можем? Чи нема що їсти? Он французи прогресивні (за підтримки влади!) Ходять не на барикади, а на гей-паради Й домоглись, щоб Жан із П’єром – голубочки любі – Проживали один з одним у законнім шлюбі Ще й могли усиновити хлопчика малого… Тільки ж кого вони, ги-ги, виховають з нього? Втім, не дуже нас обходить статева незвичність, Ми – за космополітичність, за демократичність!» Тут Микиту за піжаму смикнула дружина: «Ти від «ящика» відлипни! Подивись на сина!» Глипнув тато на синочка і засіпав ротом, Рідне чадо – щось середнє між півнем і чортом: Весь в тату́, стирчить над лобом ірокез барвисто, На обличчі – туш, помада, на шиї – намисто, А із одягу – бюстгальтер й дамські панталони…

Щось белькоче про терпимість, про права й закони І про те, що він виходить заміж за Миколу… Батька трясця ухопила… Після корвалолу Він таки прийшов до тями, взяв пасок у руку І згадав стару й дієву дідову науку: Як в селі у баби й діда гостював маленьким – Цю науку від старого переймав частенько. Щось поцупить із чужого саду чи городу, Або разом з пацанвою вчинить іншу шкоду – Дід бере пасок ляскучий, чи верткі лозини І проходиться по спині й трохи нижче спини, Так незлісно, але щиро знизу пошмагає І глупоту всю достоту з мізків виганяє. А на згадку про моменти виховні й конфузні Не тату, а тимчасові «пам’ятки» на гузні… Так ото ж згадав Микита дідову методу Й заходивсь паском із сина вибивати шкоду. Після третього сеансу сталось просвітління – Різні збочення пощезли, зникли із корінням, Хлопець наче пробудився, роздививсь довкола – Нащо йому та помада і якийсь Микола. Із очей полуда спала, дякуючи батьку, Зацікавлено вже зирка на сусідську Надьку... Словом, вимелося з нього, що було потворним, Став він як Еней-троянець – парубком моторним. Та й Микита, щоб ви знали, теж перемінився, Не дивиться всього того, що раніш дивився, Ігнорує дикі шоу, всякі гей-паради – Коментує лиш роботу Верховної Ради. –

Не міняймо рідний звичай на лайно завізне! Повертаймось до дідизни! Поки ще не пізно… БІЛА ПЛЯМА В нас чимало ерудитів Та, либонь, ще не було Отакого супермена, Як сусіда мій – Павло. З нього міг би вчений вийти, Знань у ньому просто тьма: В курсі, де яка країна, Що в ній є, чого нема. Пальцем глобус крутонувши, Він покаже вам ураз – Де Бахрейн, де Жовте море, Де Кавказ, де Гондурас… Знає всі шляхи-дороги І на захід, і на схід. Ну чого лише не віда Мій всезнаючий сусід? А оце в селі своєму Нещодавно заблукав, Як дорогу до матусі, До старенької шукав.

НА СОБАЧІЙ ВИСТАВЦІ Чи це правда, а чи все те Вигадка ледача: Кажуть, в місті відбулася Виставка собача. На ту виставку зійшлося Тьмуща-тьма народу, Щоб по честі оцінити Собачу породу. Бо ж були тут не бездомні Моськи дефективні, А мисливські та службові, Ну й декоративні. В багатьох медалей низки Звисли до підлоги, В кого менше, в кого більше, А, кажуть, в бульдога – У медалях груди й боки, Спина й за спиною, Як було й між нас в одного У часи застою. Та не в тім, читачу, справа, А про те балачка, Що й великий собацюра, Й найменший собачка На тій виставці в пошані, Честь їм превелика – Кожне слідом на мотузці Водить чоловіка, А одного поставлено В центрі круговоду Для об'яв, і для реклами Собачого роду. І вусань (отой, що в центрі), Кажуть, мав кебету –

Балабонив без шпаргалки, Мов читав анкету: «Ось вівчарка чистокровна Із міста Бішкека, Її батько з-під Полтави, Мати з-під Казбека, Дід і баба з боку батька Родом з Аргентини, А по мамі всі з Одеси По восьме коліно. За вівчаркою – Мумука, Дог із Йокогами, Звір такий, що як до діла, То і тигра згама. Серед предків цього дога: Циркові артисти, Детективи і мисливці, Навіть каратисти. От, приміром, дід Мумуки Силу мав левину І кінцем хвоста знічев'я Розбивав цеглину. За Мумукою – Везувій, Син Агамемнона, Із тутешніх. Хоч і кличка В нього закордонна. Його діда звали Рексом, Прадіда – Мухтарик. Далі йдуть: Рябко, Моторний, Тузик, Бобик, Шарик...» І отак-от без угаву, Про кожну собаку,

Всі подробиці згадавши, Той вусань балакав. Може, й далі б теревенив Про життя собаче, Та спинила його тітка Дуже нетерпляча: «Годі, голубе, хвалити Собачу породу! Розкажи про себе краще – Ти якого роду? Ким були баби з дідами, Хто з них чим займався?» – Тут оратор балакучий, Як кажуть, і... здався. Довго-довго е-е-е-кав, м-м-мекав, М'яв свою панамку, Роззявляв, як риба, рота І губами плямкав. Врешті-решт отямивсь трохи Й спромігся сказати: «Я вам, тітко, не собака, Щоби рід свій знати!» Добре вдумайся, читачу, В ці слова зухвалі Й сам, будь ласка, без підказки Дійди до моралі.

ПІД ФАНЕРУ! (Сповідь артиста розмовного жанру) Як же час не жаліє людину – Прірва поміж «тепер» і «колись» І карлючить тебе безупину, Хоч у люстро бридке не дивись. А було ж, ой було… вже не буде! Втім, як в юності, так і тепер Я зі словом виходжу на люди: Вчора – Байрон, сьогодні – Гомер, Завтра – ніжна й нескорена Леся, Післязавтра – стійкий Каменяр, І щодня на вустах і у серці – Бунтівний, невмирущий Кобзар… Та бува й між творінь найновіших Щось таке, що аж подих спиня… Тож по кілька вподобаних віршів Назубок міг я вивчить щодня! Нині ж – все, наче мізки хтось виїв, Погубив унікальний мій хист: При айкю – дві жираф’ячі шиї, Маю пам’яті – заячий хвіст. Це пригнічує і на додаток Зводить працю мою нанівець: То на сцені забуду початок, То не можу згадати кінець. То вдаюся до імпровізацій Там, де завчене легше сказать… Від проблемних таких ситуацій Я почав рівновагу втрачать.

Тож аби не розтринькувать нерви, Лоба зморщив, напружив думки І – ти ба! – докумекав таки: Позаяк вже не в моді суфлери, Буду вірші читать «під фанеру», Як «співають» пісні співаки. Що то значить путяща ідея – Власних дум і шукань результат! Ну, можливо, це й не панацея Та на сцені пішло все на лад: Від невдачі не падає тонус, І тягар помилок не гірчить, Бо завчасно записаний голос Так як треба з колонок звучить – Інтонації, паузи, сила… Хай живе технологій пора! Але якось мене підкосила Ця ретельно продумана гра. Я в програмі на сцені столичній – Честь для кожного, що не кажіть… Вірш печальний, місцями трагічний. Так читаю – аж голос дрижить. Сум, як струм, по рядах передався, Хтось пустив емоційну сльозу… А мені, як на те, пригадався Анекдот про Петра і козу. Може чули: Петро напідпитку, А направду, п’янючий украй – Заблукав, переплутавши хвіртку, Замість хати – в сусідський сарай. І прийнявши козу за дружину, На коліна, сердега, упав І захникав: «Кохана, єдина Я б давно вже без тебе пропав!

Знову зрадив тебе з самогоном – Це ж не з Галькою! Мила, прости! Лиш не гепай мене макогоном, Бо у серці моєму лиш ти! То ж не сердься, прошу тебе, досить! Хай на нас тиха радість зійде́…» – Ніжно гладив їй роги, мов коси, Злився в довгім цілунку з засосом, Обійняв, пригорнув і т.д. Уявивши це дійство гаряче, Я кувікнув, мов хряк у сажу́, Й почалося – пороблено наче: В залі публіка ледве не плаче, Я ж на сцені цинічно іржу. Тихий шок! А з балкону хлоп’ятко Загукало: «Татуню, дивись: Цей артист – просто чокнутий дядько, Та й не дядько, а дідько якийсь!» …Той мій номер закінчився свистом. Але я, переживши ганьбу, Знов на сцені, працюю артистом, На фальшивки наклавши табу. У високому слові купаюсь, Як було це завжди дотепер… Хоч, бува, іноді спотикаюсь – Виступаю без підлих фанер!

ПРО ПРИКМЕТИ Скільки вже указів слали На нашу головоньку, Щоб ми знали й шанували Українську мовоньку. Милозвучну, дорогеньку, Ніжну, наче квітоньку, Бо вона ж нам рідна ненька, А ми ж її дітоньки. Правда, той, хто слав укази, За нашою спиною Послуговувавсь, зараза, Геть не солов’їною. І, як мовиться, у приклад Керівництву старшому Всі підлеглі також звикли Цвенькать не по-нашому. А про мову аж тоді вже Владоможці згадують, Коли власного престижу Рейтинги не радують. Отоді на людях, гучно Роздають підсрачники: «Нумо, вчімо милозвучну І міністри, й дачники! Завдання́ вивчати хутко Ти бери і ти бери… Неспроста оці «накрутки» – Значить скоро вибори…

ОТО БАБА! У баби розсвербілося коліно, Вона зігнулась, як для молитов, Не кваплячись, почухалася чинно І в попередню позу стала знов. В ту ж мить усі довкола очманіли: Перехрестились, хтось штрикнув укол, Хтось бовкнув щось нервово-ошаліло, Хтось хрумкнув, мов цукерку, валідол. Бідахи перепудились неслабо, Хоч переляк їм виливай усім… А то була звичайна скіфська баба – Скульптура номер триста сорок сім. ВЕСНЯНА ФАНТАЗІЯ Як під небо стрімкі хмарочоси – Ціни просто шалено ростуть. Але дружно цвітуть абрикоси Та й черешні нормально цвітуть. Комунальний платіж, мов сказився, І кусається болісно, гад! Та ожиновий кущик обжився І почав оживать виноград. А горілки мізе́рний ковточок Взяв по цінах космічний розгон… З оптимізмом дивлюсь на садочок: Буде з чого зварить самогон.

«Передайте їм, що всі вони козли, раз так покозлячому роблять!.. Ага, і ті теж козли!.. Правильно, і ми козли!.. Усі козли!!!» Із сердитої розмови якогось молодика по мобільному телефону. КОЗЛЯЧИЙ СПІЧ Хоч у козлячих справоньках, бігме, Ні «бе» всі гомо сапієнс, ні «ме», Та часто між сердитих дієслів Вставляють всує саме їх – козлів. І, як послухать сварки між людьми, То не козли козлами є, а ми. Бо як назвуть, за тих себе і мають: Козли козлів козлами називають. Козли козлів пообирали в Ради, На президентсько-спікерські посади, Прем’єр – козел, і в уряді – козли, І прокурори, й мери, і посли… Пригляньтеся до суддів, зокрема́, Там не козлів – у принципі – нема, А надто ж до начальницьких крісе́л – Як не коза, то вилитий козел!.. Отак щодня лайливим «ме!» чи «бе!» Ми звикли «величать» самі себе. – Ось зоопарк (о звичаї й часи!) Козли мовча́зні гордої краси… Вони у клітці, ясна річ, були – Я їм сказав: «Пробачте нам, козли!»

ВЕСНА як її зустрічає ЛОВЕЛАС Погода тепла і не вогка, Серденько соловейком тьохка, Кричать коти, мурчать піїти, Цвітуть дівчата, наче квіти. Я знов шалено покохаю Ларису, Ніну, Валю, Раю, Людмилу, Віру, двох Марусь... А на Світлані одружусь. І вірним буду кожній з них Аж до наступної весни. ЖІНКА БЕЗ КОМПЛЕКСІВ З ким, де, коли і, навіть, як – Не має особливих значень. Не в тому ж суть... Зима, однак, Пора не краща для побачень. Та згинуть нежить і прищі, Бо розцвіта весна-сестричка, І кучерявляться кущі, І підроста м'яка травичка... ПЕСИМІСТ Тьху, знову сонце припікає, Знов кропива попідростає Біля воріт і край дороги

І знову жалитиме ноги. Прокинуться кусючі мухи, Із нірок виповзуть ропухи Та інші капосні потвори, Поганки зійдуть, мухомори, І тінь на всіх нас кине віття... Весна, весна – яке жахіття! ДЕПУТАТ Весна, весна... Колись, до виборів, Вона мене торкалась теж: Душа моя гасала вибриком Без шор, без комплексів, без меж! Чуттів тих звабна неприборканість Тепер пощезла, як напасть... І депутатська недоторканість Весні мене торкнуть не дасть. СТУДЕНТ-МЕДИК Прийшла весна – пора хондрозу, Неврозу, авітамінозу, Коліту, виразки, гастриту, Подагри і радикуліту, Холециститу, псоріазу, Психопатії, астми, сказу. І, як весни найвищий прояв, – Скрізь буйно квітне параноя... Я й сам то чхаю, то нервуюсь, То сплю – до сесії готуюсь.

СКАЖЕНИЙ НАПАД Вони мене учора покусали, Зібравшись у непереможну рать, Накинулися дружно, мов шакали, І почали підступно нападать! По колу набігають і кусають, Купаючись у власнім куражі, І цю свою кусючість добавляють На кожному новому віражі. В аптеці, в перукарні, в магазині, На ринку й біля залізничних кас Мене й сьогодні шматували ЦІНИ… А вас? Жовтень, 2019

Байки, баєчки, байченята

ЗАТУЛИВ На Цвях, що зі стіни стирчав, Взяли й повісили Картину. Це неподобство! Цвях почав. – Це за яку ж таку провину?! – Гей, Цвяше, годі, далебі,– Озвався хтось. – Чого кричати? Гордився б краще, що тобі Шедевр довірили тримати. – Який шедевр? – Та щоб він скис! Уліз по блату, очевидно? Кому він здавсь, портрет якийсь, Коли за ним... мене не видно! 1985

ВОВЧА НАУКА Увечері за містом, де ярки, Спіймали Байкаря вовки. Щільнесенько бідаху оточили, Радесенько загомоніли: “Го-го, вечеря знатна буде нині в нас!” “Атож, погляньте птах який попавсь: Це ж той, що у своїй сатирі, Людські грішки всі списує на звірів!” “Все, дописавсь!..” Тут втрутився Вожак: “Чекай, братва! Так він же з тих писак, Які в байках не згадують вовків, А пишуть про жучків та черв’ячків, Коротше кажучи, про всяку там дрібно́ту! Чи ж личить нам, вовкам, супроти Такого “лицаря” іти? Аби щось путнє, Господи прости! А то ж – нікчема!” “Дійсно, честі мало!” Й вечерять Байкарем вовки не стали. ...Оце, гортаючи журнали, На віршик Байкаря того наскочив: Амебу він у нім пісочив!.. 1982

ПІДСТУПНИЙ ТРЮК Одного разу Лебідь, Рак і Щука Сукупний бізнес вирішили втнуть, Домовившись утрьох, – нехитра штука – Тягати воза скрізь, куди пошлють. Послали їх на поле гній возити. Потрібне діло, що там говорити. Отож, впряглися. Рак бадьоро свиснув: Враз кожен піднатужився, натиснув, А позаяк при силі всі були, То легко з місця воза потягли. Вже дві версти чи й більше відмахали, Аж раптом... – Стій!!! – сердито пролунало. – Вам хто дозволив цей підступний трюк?! – На бізнесменів кинувся Віслюк. – Ви тут наробите такого, дай вам волю... Ні, я цих витребеньок не дозволю!.. Мовчать!!! А як спокійно та без лайки: Є циркуляр відомий, в формі байки, Підписаний ще Глібовим Л.І., Щоб ви цей віз урізнобіч тягли! Тож і тягніть: хто вгору, хто в ставок, Бо не було ще інших вказівок. __ Те, що Віслюк – затятий бюрократ, Стоїть всьому новому на заваді Відомо, та й описано стократ, А я - про інше в цій своїй баладі:

Вже час новий, новий суспільний лад, А віслюки, куди не глянь – при владі. 1988-1993

МЕТАМОРФОЗИ “Ура! Ура!” – весь гай вітав Тхора. “Нехай живе!” – усі гукали хором... Була весна. Та інша вже пора І чути інше в лементі бадьорім: “Ганьба Тхору!” “Ганьба!” “На кіл Тхора!” “А щоб він здох!” – той самий хор волає.. _ Так і живем. Така у нас мораль. І час нічому нас не научає. 1992

КЛЮЧОВЕ ПИТАННЯ (Суто слюсарна байка) Десь там – аж нагорі – вночі Елітні, вибрані Ключі Зібралися у зграйку, Обговорити Гайку. Бо та – (Є свідчення Бовта) Скотилася фактично до ганьби – Вже не трималася різьби, І взагалі, чорт забирай, Розбовталася вкрай. І вже до того йде, Що через неї вся конструкція впаде! Дебати, суперечки до блювоти, Нарешті, як годиться, «за» і «проти»… Ось рішення тамтешньої еліти: «Суворо Гайку прикрутити І не профілактично, а сповна, Та так, щоб і не рипнулась вона!» На винуватицю з запалом Наскочили усім кагалом Брутально, що є сили, Так тиснули, крутили, Й до того вже старались, Що Гайка із різьби зірвалась – Уся споруда завалилася в момент, Прибивши репресивний інструмент. Тут можна обійтись і без моралі Лиш побажання: крутії зухвалі На ключових посадах угорі – У вашій хитромудрій грі, Аби не попсувати власну шкіру – Не забувайте про розумну міру

В питаннях вільнодумства і свобод, Щоб не зірвався із різьби народ. От! ТРУБА Терпець урвався. Та й куди ж терпіть? Ну, скільки можна жить собі на шкоду? Стара Труба і день, і ніч димить: Псує ландшафт, легені і природу. "Ганьба Трубі!", "На пенсію Трубу!" – Звучать і майорять сердиті гасла. І ось таки з Труби зняли табу І вже вона повалена і згасла. Радіє задоволена юрба, Втішаючись із власної звитяги... І ось над містом вже нова Труба – Чадить ще дужче нам усім на благо. 1999

КРЯ-КО-КО Були в однім дворі качки і кури. Гарненько по-сусідськи їм жилось – Дві різні мови, різні дві культури, А разом, бач, гармонія! І ось Предивні почались метаморфози: Курчата, вже як трохи підросли, То, курям всім на сміх, а мо' й на сльози, По-каченячи крякать почали... Ще й вивчились перевальцем ходити, Копіювали звички і вбрання, І згодом стало важко розрізнити Покачене курча і каченя. Качки це заохочували радо – Мовляв, у нас до полку прибуло! Хто крякає, той вищого розряду, Хто квокає, те ясно хто – село. А кури що ж? Як щиро говорити, Вони й не помічали новизни, Мовляв, було б що діткам їсти-пити, А там нехай хоч рохкають вони. І деякі зарохкали. Одначе Були в пошані ті, хто добре кряче. Воно ж якби оті курчата вміли Пристойно розмовляти так і сяк, А то ж іще й чужого не навчились, А вже, бач,

і по-своєму – ніяк! Он півники накрячуться до гику, Із селезнями дудлячи пивко, А потім зранку, замість "ку-ку-рі-ку!", Як заведуть зненацька: "Кря-ко-ко!", Лякаючи тим криком розбишацьким Чужих, своїх та і себе самих... А потім цим іще й бравують хвацько Та ще й кепкують із курчат малих: "Смотрі, як те ципля чудно балака, Кокоче токо, а совсєм не кряка!". Отак і йшло. Минали дні без ліку. Вже ті курчата – бабці й дідусі, Вже в них онуки виросли великі, Бува, хтось квокне, хтось закукуріка, А в основному крякотять усі. _ Для тих, хто серце незрадливе має – Чуже шанує і своє плекає, Повторювати ладен повсякчас: Ця байка не про вас, ця байка не про вас... 1983

ЛАВРИ В учених колах працю наукову, Як кажуть, "на ура" всі піднесли. Бо й справді твір толковий І вартий похвали. Та ще не стихли тих похвал литаври, Співавтори взялись ділити лаври За внеском кожного із них у твір. Розмову здалеку почав Папір: – Що не кажіть, мені таки попало. Як пес бездомний в реп'яхах, Так я – у ігреках, іксах, Котангенсах та інтегралах... Живого місця на мені нема! Та, сподіваюсь, недарма Терпів таке... Бо що й казати, Нелегко першу скрипку грати... – Хвилиночку! Не зрозуміло! – Аж бризнуло Чорнило, – Це що ж за натяки такі, Із дозволу сказать... тонкі! Пріоритет, хоч, може, це й нескромно, Та справедливо, безумовно, За мною тут. Дозвольте доповісти: Якби не я, Папір наш був би чистим, Як завжди... від думок... – О, тільки без образ! Колеги, я благаю вас, До чого тут словесна ця товкучка? – Із репліки ввійшла в розмову Ручка. – А як на те уже пішло, Найважче все ж мені було: Бо день і ніч моє перо скрипіло,

Папір єднаючи з Чорнилом, А це, скажу вам, праця нелегка! – Ну, годі, годі! – підвелась Рука. – Аж слухать смішно, вибачте на слові, Про ці заслуги ваші дріб'язкові. Розводите безглузді балачки, А ви ж – ніщо! Без мене, без Руки! – А ти без нас? – І почалося знову: Про кожного заслугу виняткову... _ Ще довго лаври ці мужі ділили. А Голову сюди й не запросили... 1986

ПЛАСТИЛІНОВА БАЙКА Такий м’який і компромісний, Податливий з усіх сторін, Геть неамбітний, безкорисний Цей пластилін. І з нього завжди вмілі руки Ліпили усілякі штуки: І величенькі, і малі, І веселенькі, а, бувало, й злі, Проте завжди цікаві Творились персонажі в тій забаві. До того ж неконфліктні і слухняні Ну, словом, бездоганні! А що тут дивуватись, навіть Бог Зліпив колись отих найперших двох, Добряче вимісивши глину – Бо не було ще магазину, А в ньому пластиліну. Сьогодні ж ледь не в кожнім бутику Все є – від кізяка до коньяку, І блохи є підковані, і воші… Аби на все те гроші. Тож при бажанні – місиво купи, Сопи собі в дві дірки і ліпи. Опанувавши вищезгадану мето́ду, Політики добрались до народу І ліплять з нього без великих трат Слухняний і зручний електорат – Ведеться в їхніх вмілих ручках він, Мов пластилін. Я теж, неважко натрудивши спину, Цю баєчку зліпив із пластиліну.

КЛІМАТИЧНО-ДІАЛЕКТИЧНЕ (Майже з натури) Зустрілись якось в непогожу днину Дощ, Вітер, Сонце, Хмара, Грім, Туман – Зчинили шум і сварку безупинну, Що перейшла в жорстокий ураган. Аж стогне геть скалічене довкілля. І смерть повсюдно множить свій укіс… Та раптом припинилось божевілля – Напевно, в справу втрутивсь Компроміс. Стриноживсь Вітер, Грім притишив голос, Всі інші теж укоськалися вмить… Усе, що тут безжалісно боролось, – Тепер привітно й мирно гомонить. Але довіку так воно не буде – Неспокоєм вагітна тишина. Отак воно ведеться й поміж люди – То мир і сміх, то сльози і війна…

МІНІ-БАЄЧКИ ПРИНЦИПОВИЙ ФЛЮГЕР (Пафосне) Ані вправо, ні вліво – непохитно, як совість, Він стоїть на своєму у вітряну пору. Я вклонився йому за його принциповість, Бо не знав: його просто заклинило вчора. ЗОЗУЛЯ У розквіті

вже мемуарних літ Вона в науці залишає слід, Педагогічний видавши трактат – “Про досвід виховання немовлят”. ПАПУГА Щодня із клітки гонорово Кричав: “Мені свободу слова – Я б народив такі думки!..” Його дослухались таки, Тепер свободу слова має: Що хоче, те і... повторя́є.

МІЖ ВЛАДНИХ СВИНЕЙ Вихрюки сумбурні Біля держкорита: «Чавкайте культурнєй – Ви ж таки еліта!» КОРИТО НОМЕНКЛАТУРНЕ Ні “ліві”, ні “праві” Мені не страшні: При владі державній Я завжди в ціні. НЕТЕРПЛЯЧЕ КУРЧА Ще не проклюнулось, як слід, А вже часу не гає: У стінку стукає і квит – Сво-бо-ди вимагає. МЕТЕЛИК-ОДНОДЕНКА Згадавши дня нектарні чари, Під вечір сів за мемуари. ПРО ДОСТОВІРНІСТЬ Вчорашній День сьогоднішньому правив, Що завтрашній давно вже все проґавив.

НОВАТОРСЬКІ ПОШУКИ Мчить щодуху Чутка-цокотуха – Все нові й нові шукає вуха. ПРОЗА ЖИТТЯ Небито й довго жив би Ніс, Якби куди не слід не ліз. ПІДКОВА ЩАСТЯ Траплялось, що її набито На вже відкинуте копито... ПРО ЄХИДНІСТЬ “Які у Вас найближчі плани, любий?” – У Пиріжка цікавилися Зуби. ПЕДАГОГІЧНА ПОЕМА У мемуарах записав Батіг: “Виховував по-своєму, Як міг...” БУДНІ МНОГОТРУДНІ Кіт мишу злапав, з’їв і спить. Мораль: Ех, нам би так пожить!

БАЙКИ В ПРОЗІ КОМПРОМІС Наліво дорога. Направо дорога. А прямо прірва. Стоїть гурт на роздоріжжі, не може дати собі ради: якою дорогою до кращого життя скоріше дійти? Одні закликають піти неодмінно ліворуч, другі – праворуч. Треті запропонували компромісний варіант. Послухали третіх і з піснями рушили прямо. ЗАПРОШЕННЯ ДО РОЗМОВИ – А тепер, вельмишановний пане Язик, давайте нарешті поговоримо про свободу слова, – запропонував величезний Кляп, зручно вмостившись у Роті. ПЕРЕДВИБОРНА АГІТАЦІЯ – Ми найнадійніша об’єднуюча сила! Голосуйте за нас і тільки за нас! – агітували за себе Наручники. ПРО АМБІЦІЙНІСТЬ – Шановна добродійко Ніч! Передайте, будь-ласка, отому хвалькуватому вискочці Ранку, щоб на очі мені не траплявся! Бо я йому покажу, хто мудріший! – грозився Вечір. ПРО МАРНОТРАТСТВО Якось зустрілися дві думки – Розумна і Дурна. Погомоніли про те, про се та й розійшлись. – Ну й дурна ж я, що вгепала стільки часу на пустопорожні балачки! – з досадою зауважила сама собі Розумна Думка.

– Ну й розумна ж я, раз та дурепа так довго теревенила зі мною! – вихвалялася Дурна Думка перед знайомими. ПРО ПЕРСПЕКТИВУ Ще повний сил і здоров’я Гребінець частенько нудьгував, лежачи в кишені Господаря. Роботи йому було з кожним днем все менше й менше. І ось, на хазяйській голові лишилася всього одна-однісінька волосина. Як уже не леліяв її Господар, але одного ранку Гребінець ненавмисне зачепив ту волосину й висмикнув. І залишився безробітним. Мораль: не тій Голові служив. ПІДСТУПНА ЧЕМНІСТЬ – Безкінечно радий буду бачити всіх вас у себе! – гостинно усміхався перехожим відкритий каналізаційний Люк. ПРО НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ – І для чого мужчині така вишукана фігура з такою підкресленою талією? – дивлячись на Віника, заздрісно зітхнула Швабра. НА ВСЕ РОЗУМ ТРЕБА Стоїть Дурень при дорозі, потилицю чухає. – Чого журишся? – спитали в нього. – Та ось, – каже, – у нашому магазині зранку мізки недорого продавали, а мені не дісталося. Бо в черзі останній стояв. – Чого ж раніше чергу не зайняв? – А на це ума не вистачило.

Що на умі, те й на язиці

*** Ми не такі розумні, як думаємо самі про себе, але й не такі дурні, як вони думають про нас. *** Скажи дурню правду, він тебе нею й оббреше! *** О, з якою незалежною впертістю люди часом відстоюють свої рабські звички! *** Вершина слави, про яку все життя мрієш як про найвищу насолоду, насправді виявляється лисою, щербатою, підсліпуватою і не вартою жодної миті того, що маєш біля її підніжжя. *** Чергова обіцянка влади про необхідність цілковитої стабільності навіює думки про кладовище – найстабільніше у світі місце. *** Іноді бурхливі оплески більше нагадують безжальні ляпаси. *** Якщо вірити фольклору – ми найбагатші у світі люди. У нас навіть дурень думкою багатіє.

*** Тільки неодноразово обдурений ідіот знову сідає за стіл грати в карти з відомим шулером, сподіваючись на те, що цього разу шулер гратиме чесно. *** Не підганяйте час! Чим швидше він рухатиметься, тим менше його у вас залишиться. *** У нас дуже високо цінується думка дилетантів. Це підтверджує вкрай популярна фраза багатьох політиків: “Ми прийняли таке рішення, порадившись із народом” *** Якщо мовчання – золото, як же бути деяким нашим депутатам, у яких язик є основним знаряддям добування грошей? *** Після тривалого періоду невизначеності становище нарешті стабілізувалося: стало стабільно нестерпним. *** Чим легше здобувається незалежність, тим менше вона цінується.

*** Світом правлять дилетанти. Адже ніде немає курсів з підготовки президентів. *** Прогноз: із загниваючого Заходу віятиме свіжий вітер змін. *** Лозунг сірого сьогодення: «Із темного минулого – в світле майбутнє!» *** Легко бути патріотом, коли це не заборонено. *** За великим рахунком у сивого досвіду немає жодних шансів перемогти юне дилетантство. Бо молодість переживе старість і зробить усе по-своєму. *** З віком з’являється нове розуміння усталених понять. Наприклад, приказку «Старий кінь борозни не зіпсує» сьогодні я би продовжив так: «…бо він до неї просто не дійде».

*** Світло в кінці тунелю виявилося добре освітленим тупиком. *** Щойно народившись, путяща ідея приречено зітхнула: “Ех, не в тій голові, не в тій...” *** Там, де все й дурню зрозуміло, розумному треба ще добре подумати. *** Якщо біле часто називають чорним, треба уважніше до нього придивитися – мало чого... *** По краплині вичавив із себе раба і зрозумів: це все, що у ньому було. *** Витяг із характеристики: «Перебуванням на посадах президента, прем’єр-міністра, спікера, нардепа, генпрокурора, судді конституційного суду й т.п. – себе не заплямовував…»

*** Щоб жити довше, нам пропонують зректися того, заради чого більшість із нас і живе. *** Замкнуте коло: щоб краще жити, треба краще працювати; щоб краще працювати, треба краще їсти; щоб краще їсти, треба краще жити... *** І людожер може сказати: “Люблю людей!” *** З кожним роком розширюються межі людської обмеженості! *** Якщо з двох лих доведеться вибирати менше, зваж на те, що за брехню карають не так суворо, як за правду. *** Не хочеш бути начальником? Тоді будь готовий до того, що тобою керуватиме хтось дурніший за тебе.

*** Перед посереднім журі юним талантам нелегко доводити власну геніальність. По собі знаю: був членом журі... *** Фраза виявилася настільки крилатою, що літала із видання у видання, щоразу міняючи автора. *** Одне критичне зауваження від Майстра набагато цінніше, ніж сотні похвал від невігласів! *** Один із різновидів ненормальності – геніальність. Майте це на увазі, коли вас обзивають ненормальним. *** І народжені літати починають усе-таки з повзання *** Так довго чекав натхнення, що коли підступне нарешті прийшло, він уже забув, для чого воно йому треба.

*** Із рецензії: Ваші жарти не настільки смішні, щоб сприймати їх серйозно. *** Потаємне: як тільки перестаєш відчувати себе генієм, так нічого путнього не можеш придумати. *** Будь-яка дурниця від знаного авторитета звучить набагато переконливіше, ніж глибока мудрість від маловідомого розумника. *** Розпорядження: випробування славою проводити тільки у спеціально відведених для цього місцях. *** Не чекайте милості від природи, її у неї вже не залишилось. *** Вершина цинізму – гасло на діючій трубі хімкомбінату: “Хай живе усе живе!”

*** Любов людини до природи погубила останню. *** Козел не винен у тому, що він козел. А ти? *** Пияцтво – безумовне зло. Але ж скільки великих справ починалося відомою фразою: “Тут без пляшки не розберешся!” *** З некролога: “Тут ми вже тобі не заважатимемо. Спи спокійно. Колеги по роботі”. *** Його кохання було таким багатоликим, що він уже почав забувати лики своїх перших коханок. *** У любовному трикутнику зайвим найчастіше буває не третій, а перший або другий.

*** Якщо послухати одеські анекдоти, складається враження, що в Одесі, крім євреїв, ніхто не живе! *** Гасло “Всі на боротьбу із зеленим змієм!” це, по суті, заклик до масового пияцтва. *** Актуальне гасло: “Чоловіки, бережіть жінок! Вони – головний гарант вашого збереження!” *** Суцільна брехня – це гола правда, яку кожен наряджає в свій одяг. *** У ході розгорнутої дискусії колектив однодумців поступово перетворювався на стадо особистостей. *** Свою любов з першого погляду згадував останніми словами.

*** Запам’ятайте: Вам ніколи не вдасться переконати мене у тому, що я упертіший за Вас! *** Чим вище ти піднімаєшся над іншими, тим краще їм видно твої недоліки. *** Категорично не згоден з твердженням: “Людина – це звучить гордо!” Яка людина, таке й звучання. *** Людина людині не вовк! Вовки між собою так не гризуться. *** Знав міру: напивався до чортиків. Не більше! *** Епітафія аліментникові: “В гробу він бачив ваші виконавчі листи!”

*** Приклад масового плагіату. Одну й ту ж думку привласнили собі мільйони жінок: “Я – найпривабливіша!” *** З міліцейського протоколу: “Затриманий виявляв глибоку неповагу до працівників правоохоронних органів шляхом нецензурного мовчання”.

Ми ще поборемося!

КЛИН КЛИНОМ Життя в нашому місті стало просто нестерпним через бюрократів. Куди не повернися – скрізь вони. І такі дружні! Будь-яку справу завалять, ініціативу задушать, завзятих охолодять. І роблять це зі знанням справи, ініціативно, із завзяттям. І ось набридло. Усім набридло. Зокрема, й самим бюрократам. І тоді було створено Центр по боротьбі з бюрократизмом. Щоб діяльність Центру була ефективною, вирішили поставити справу на наукову основу, використавши найновіші винаходи в усіх галузях науки. Створили бюро, відділи і підвідділи. Наприклад: відділ по боротьбі з побутовою бюрократією; підвідділ № 7 – боротьба з бюрократизмом серед двірників дев’ятого кварталу четвертого мікрорайону. І т.д. Боротьбу повели комплексно, охопивши всі сторони життя мешканців міста. Щодня проводили летючки, щотижня – збори, щомісяця – конференції, щокварталу – симпозіуми й колоквіуми, щороку – з’їзди. І ось результат. Унаслідок діяльності Центру в місті практично не залишилося можливостей для розвитку бюрократії. Найпередовіші з колишніх усвідомили свої помилки, покаялись і перейшли на бік Центру, повівши безкомпромісну боротьбу з тими, хто не усвідомив. Розумні зачаїлися до кращих для себе часів. А невиправні подалися на пошуки іншого міста. Все. Боротьбу з бюрократизмом у нашому місті було переконливо виграно. Хоча окремі розумники подейкують, що життя наше стає нестерпним від діяльності вже самого Центру. Уявляєте, на що замахуються? А втім, у цій крамольній думці щось таки є. І цілком можливо, що не за горами той час, коли ініціативна група створить нову прогресивну організацію. Ну, скажімо, «Центр

по боротьбі з Центром по боротьбі з бюрократією». Чи не правда – звучить! Тож ми ще поборемося! МУХА Кого все життя не міг терпіти, так це мух. Ох і мерзенні ж створіння! Скільки на них моїх нервів задарма пішло! Ось і тепер, у найнепідходящіший момент прилетіла і дзижчить. Зліва десь... Поволеньки погула до правого вуха, повисіла над ним, дратівливо видриґуючи, й сіла. На щоку. От гидота! Хоч би не полі... Таки полізла. Липучими своїми лапами лоскочучи. Тьху! Боже, за що мені така нестерпна мука? За які гріхи чи грішочки? Убий, не знаю! Як же хочеться різко здригнутися, чи ворухнутися та почухатися. Але все: віддригався, відворушився і відчухався. Навіки вічні. Амінь! Тому лежу, як і годиться, тихо й смирно. А вона лізе. І куди? На носа. Вилізла на самий вершечок і затихла. Що вона там робить? Хе, ясно що: дметься, зараза! А потім пошвендяє далі, залишивши бридку, смердючу купку. Ве-е! Невже їм усім повилазило? Та чи важко рукою махнути, прогнати цю підлу комаху? Стоять же поруч рідні й близькі, друзі й знайомі. Либонь, думають, що мені вже все одно. Ага! Знали б вони, які я страждання зараз терплю. Безневинно. Диви, знову полізла, наволоч! По носі, по носі й на лоба. Оце тобі! Не вистачало, щоб мене на страшний суд із загидженим лобом відправили. Ех, розвернутися б та ляпнути з розмаху. Але... Відляпав я вже своє. О, легеньким вітерцем наді мною війнуло. Видно, хтось таки здогадався махнути рукою. Подзижчала кудись клята муха. Слава Богу! Наскільки ж легше стало. От їм, тим, що довкола стоять, ніколи до кінця не зрозуміти і не відчути

такої полегші. Бо не дано простим смертним до фатального часу. Не дано! Розплющити б очі та подивитися... залишила муха слід на носі чи ні? Це для мене зараз найважливіше. Хоч певно, то була б марна затія. Бо такий калірований шнобель, як у мене, і в дзеркалі не зразу обдивишся. Славний носяка і послужив мені добре. У нашому селі про такі носи говорять: що на вітрині, те і в магазині... Втім, що тепер про це згадувати? Як там у пісні співають: не відкриє вже ніколи свої ясні очі. Ах, як наймані баби за мною добросовісно голосять. Аж надриваються. Наче за своїм. А мої, видно, не дуже й побиваються. Щось не чути їхніх жалобних голосочків. Мабуть, раді, що здихалися? От і вір після цього у високі почуття... Ого, а це ще що за підозріле гудіння?.. Знову муха прилетіла. От же катюга ненаситна! Ну, що їй від мене ще треба? Ой, сіла. На підборіддя. І туди-сюди, туди-сюди, як заведена крутиться. Так і хочеться гаркнути: “Киш, стерво!!!” Але стоп. Стоп! Може, це й добре, що покійники не здатні кричати? А то й у халепу недовго вскочити. Не стільки тим криком її налякаєш, як, не приведи Господи, до рота впустиш. А що? Влетить у роззявлену ротяку і тоді її хоч ковтай, хоч випльовуй, все одно похорони на комедію перетворяться. Ху-ух, нарешті. Чути, як заметушилися навколо: готують кришку, молоток, цвяхи, мотузки. Швидше, швидше! Бо ця нечисть уже до губів добралася. Ну, знахабніла! З верхньої губи на нижню переплигує, і навпаки, і знову. Бач, як розбігалася! Ух ти, активістка паскудна! Та швидше ж ховайте, люди добрі! Подалі від цієї приставучої бридоти! Вже терпець уривається! Ку... Ку... Куди?.. Куди ви накриваєте? Чи зовсім посліпли? Ну все, каюк! Накрили. З мухою на губах. Уже й кришку прицвяховують, придурки! Боже, за що? Гойднулася домовина й попливла, похитуючись. Трохи вгору, вбік і потихеньку вниз. А цій мерзенній потворі хоч би що – сидить, за верхню губу вхопившись, кайфує. Ох, з яким задоволенням я твої калічні лапи повисмикував би! Ну,

нічого. Тут, разом зі мною і згниєш, падлюко! Щоб знала, як лізти, куди не просять! Гоп, стукнуло. Все, приземлився. На місце вічного спочинку. Хоч який тут спочинок з цією злодюгою на губі? Ой, уже не на губі. Кудись угору полізла. Ой, прямо в носа залазить. Стій, капосна! Куди прешся? Не смій! Я ж не витримаю! О-ой!.. А-а-апчхи- чхи!!! Тьху, мерзота! Таки довела до чхання. Добре, хоч зверху землею гупають. Яму закидають. Не чути нічого. А то деяких зі слабими нервами там, нагорі, і трясця вхопила б! …Отак зв’язався на свою голову з початкуючими кіношниками. Спокусився на роль головного героя – короля місцевої мафії з трагічним кінцем. А ці трієчники сопливі поховати по-людському не вміють. Головний режисер Митя Кендюх мучився-мучився, а якось після чергової нервової репетиції відгукує мене вбік і по-змовницьки шепоче: – Виручайте, бо ми вас ще півроку отуто ховати будемо і не відзнімемо фінальної сцени. – Ну і як же виручати? – питаю. – А ви, – каже, – начебто насправді помріть, а ми вас по-справжньому поховаємо. Може, хоч тоді ці нездари з масовки зуби не скалитимуть під час зйомок похорон? А про те, що вас понарошку ховають, знатимемо тільки я і ви. – І додав ще якусь там банальність про жертви заради мистецтва. Коротше, пожертвував я собою. Винятково ради мистецтва. Але як він убалакав мене на цю дурницю, досі не втямлю. Хоч би відкопати не забув, авантюрист бісів! І взагалі. Поки мене фіктивно ховали, я ледве натурально дуба не врізав. Через цю терористку! Ти куди ото в другу ніздрю полізла, гидота? Ой, що ж робити? Ну, підожди! Я тебе, тварюко підступна, у того рідковусого Кендюха з кіностудії на мордяці розітру! Хай ось тільки відкопає!..

З ЛЮБОВ’Ю ТА БОЛЕМ Це як фатум, прокляття, мана! Де б не був, що б не робив – усі думки про нього і тільки про нього. Він, як тінь – невідступний, як муха – набридливий, як ішак – упертий, як остаточний вирок – невблаганний! І ні сховатися, ні забути, ні втекти від нього! Можеш його любити, можеш ненавидіти. Але чого ти ніяк не можеш, так це бути до нього байдужим. З ним таке не проходить. Ніколи! Любий і ненависний, жаданий і проклятий, необхідний і зайвий... Яким він ще може бути? Ох, всяким. Усяким... Та в будь-якому випадку він – свій. Кровний. Справжній. А тому: ненавидячи – любиш, проклинаючи – жалієш, страждаючи – терпиш! Проте рано чи пізно все ж настає мить, коли терпіння доходить до краю. Після довгих сумнівів і несміливих обіцянок, стражденних днів і безсонних ночей ти нарешті зважуєшся на рішучий крок. І вже сумніви не терзають, сміливість не зраджує, страх не стримує. Хоч у найостанніший момент тобі раптом здається, що не все ще втрачено, що все могло б уладнатися, що він тебе вже так не мучив би, що... Але пізно. Пізно! Час розлуки невідворотно наближається. Хоч і боляче, і стра-а-а-а-а-а!.. Все! Все... Ось він: ще недавно такий докучливий і самовпевнений, а тепер жалюгідний і безпомічний, щойно вирваний з коренем – хворий зуб.

НЕ ТУДИ! Ви не чули, як Іван Дилда йшов від свого брата Грицька з Вербового до себе в Яблунівку, але так і не дійшов, заночувавши в куми Горпини, через що мав немалий клопіт від своєї жінки Олени? Не чули? Ну, то я вам розповім. На Стрітення, як ви знаєте, за народним календарем зима з весною зустрічаються. Так от, щоб ці пори року раптом не розминулися чи не запізнилися, чи ще якої непередбачуваної неприємності не сталося – Іван із Грицьком те діло добряче відзначили першокласним самогоном. Затим неквапом погомоніли про те, про се. Поспівали про Галю, яка несе воду, про попа та собаку… І, нарешті, через якусь незначущу дрібничку посварилися, ледь не почубились, і старший брат Іван, нагнувши молодшому Дилді такого, що не скоро розгинається, пішов додому. А йти було недалечко: в добру погоду з одного села друге видно. Але в тому то й річ, що погода того дня чи вже вечора була не сказати погана, проте й хвалити ні за що – вітер дмухав ще й сніг зривався. Отож, проти вітру зі снігом Іван Дилда й пішов. Йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йшов…Стоп! Курити захотілося. А вітер зустрічний. Розвернувся, щоб сірника не задувало, прикурив цигарку і пішов. Йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йшов… Стоп! Що за чортівня? Прийшов назад, у Вербове. Тю! Розвернувся й пішов на Яблунівку. Йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йшов… Стоп! Цигарку в зуби. Розвернувся. Прикурив і пішов. Йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йщов-йшов… Стоп! Знову Вербове! Та що це ще таке? Чи Грицько начаклував, зараза?! Матюкнувся. Розвернувся й пішов на Яблунівку… Ще п’ять разів Іван вертався у Вербове. І нарешті дійшло: куриво винувате! Витяг із кишені півпачки цигарок, зім’яв і викинув. Зітхнув полегшено й пішов на Яблунівку.

Йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йшов-йшов… Стоп! По малій нужді припекло. Зупинився. А вітер, як ви пам’ятаєте, зустрічний. І, щоб не задувало, Іван знову розвернувся… ЗАМІСТЬ БУГАЯ Молодий фермер одружився й узяв собі жінку з міста, як тут кажуть, городську. Зрозуміло, що новоспечена фермерша була в питаннях сільського господарства, що називається, ні в зуб ногою. Але, слід віддати їй належне, потроху вникала в суть нових для себе проблем і згодом набралася досвіду. А на самому початку цього набирання досвіду, кажуть, трапилося з нею таке. Оскільки господарство спеціалізувалося на тваринництві, у фермера був відносно невеликий корівник на 120 голів. Питання відтворення поголів’я добросовісно виконував племінний бугай Яшко. Та він серйозно занеміг і довелося бідолашного відправити на бойню. Увечері того ж дня три корови пішли в охоту, тобто їм край треба було до бугая. А позаяк свого вже не було, а в сусідів, як вважав фермер, бугай слабенький, господар звернувся в районний центр штучного запліднення. Звідти обіцяли негайно прислати спеціаліста. І, як на те, самому фермерові треба було їхати в обласний центр у термінових справах. От він і говорить своїй молодій дружині: – Зараз сюди приїде запліднювач. – Це той, що замість бугая? – Еге ж, саме той. Ходімо покажу тобі, яких корів треба обслужити. Зайшли вони до приміщення, чоловік показує на корів: – Ось цю, цю й оцю. Запам’ятала? Дружина не дуже впевнено кивнула головою. І фермер, щоб вона нічого не переплутала, біля кожної корови, яку треба запліднити, на стовпчику забив по цвяшку. І поїхав з дому.

Приїжджає запліднювач – огрядний чоловік із невеличкою валізою. Запитує хазяїна. – Його немає, – каже дружина, – але я в курсі справ. Ідіть за мною. Зайшли вони до корівника, жінка показує спеціалістові, як і навчив чоловік: – Ось цю, цю й оцю! – Зрозуміло, – відповідає спец і, повернувшись, ледь не зачепився за цвях. Перепитав здивовано. – А для чого тут цвяхи в стовпчики забиті? – Ну, – ніяковіючи відповідає початкуюча фермерша, – мабуть, щоб ви на них свої штани вішали. Коли до спеца дійшло, як молодичка уявляла собі процедуру штучного запліднення, він довго не міг почати роботу. Через приступ шаленого реготу... І НЕ ХОЧЕШ, А НАВРОЧИШ Ось і знову Новий рік. Кому радість, а кому суцільний клопіт. І найперше – з вітальними листівками. Ну що б там такого написати, аби людині радісно було, аби щирими побажаннями не образити й догодити? Надто ж моєму вередливому кумові Михайлові та його змійкуватій жінці. Язик не повертається називати її кумою, а доводиться ж! От і вчора сидів, мучився придумував: яке б привітання кумам написати, щоб знову в халепу не вскочити. Бо нічого не побажай – ображаються, а кожне необережне слово у вітальній листівці можуть витлумачити бозна як і тоді мороки не оберешся. Наприклад, позаминулого року побажав їм міцного здоров’я. Від щирого серця побажав. І що ж ви думаєте? Мій кум у новорічну ніч набрався по зав’язку, вискочив голяком надвір і п’ять разів підряд намагався проспівати пісню «Розпрягайте, хлопці, коні». Пісню до кінця так і не доспівав, а нежить ухопив – тиждень із ліжка не вставав. Кума після цього довго мені докоряла:

– Це ти наврочив зі своїм «бажаю міцного здоров’я!» Добре, хоч не побажав довгих років життя, а то б нас уже й черви їли.. Отакої! Промовчав. Але з того часу про здоров’я ні слова. А що як побажати матеріальних благ? Ой, ні! Я ж минулого року побажав їм цих благ на свою голову. У кума наступного дня кролячу шапку вкрали. Хто винен? Зрозуміло – я. Щоб якось утішити Михайла, запропонував йому свою. Думав, відмовиться. Ага! Кум ще рота не встиг розтулити, а кума вже схопила ту шапку і, навіть на кумову голову не помірявши, заявила, що вона якраз на Михайла шита. Шкода тільки, каже, що з дуже старого пижика. Знала б вона, що меле! Тим більше, що шапка була ондатрова. Та й узагалі, які зараз матеріальні блага? Зарплата, як заячий хвіст, а потреби, наче зграя голодних вовків, обступили кожного і страхітливо клацають зубами. Не до жиру! Та й із благами духовними теж колись накладочка вийшла. Побажати побажав, а не пояснив, що я мав на увазі. А в кумів саме електродуховка з ладу вийшла. От вони й приліпили мені кримінал. Кума так і сказала: – Поки духовку не справиш, щоб і духу твого в нашому домі не було, відьмак поганий! На побажання щастя, радості, сімейної злагоди я вже давно наклав суворе табу. Куми й так живуть як собака з кішкою, а то й зовсім перегризуться. Ото ж думав я, думав і нарешті придумав. Вирішив побажати щось нейтральне, щоб його просто неможливо було навиворіт витлумачити. І написав буквально таке: «Бажаю вам обом того, чого б ви самі одне для одного хотіли!» Написав і сам (вони недалечко живуть) вітальну листівочку в їхню поштову скриньку вкинув. А сьогодні вранці прокидаюся від сердитого грюкоту в двері. Відкриваю – на порозі стоїть розхристаний кум із син-

цем під оком і слідами манікюрів на щоці. А поруч презлюща, сяк-так одягнена кума з макогоном у руці: – Так ти, значить, цікавишся чого ми одне одному хочемо? – гнівно запитала кума. – Зараз я тобі поясню гарненько. Щоб знав, як наврочувати!.. (Далі мені було) КАМАСУТРА В ТРОЛЕЙБУСІ Громадський транспорт – це бездонний колодязь тем для всіх творчих людей, а надто ж для гумористів. Ось ще одне цьому підтвердження. Час пік. За кермом тролейбуса – стажер, про що свідчить трафарет із відповідним надписом, причепленим на лобовому склі. Перед світлофором недосвідчений водій різко гальмує: пасажири втрачають рівновагу, супроводжуючи це не надто вишуканими компліментами на адресу «конюха, який везе дрова, а не людей». Та вибух роздратування раптом вщухає і вся увага пасажирів зосереджується на тому, що відбувається в самому центрі салону. Малюю картину в деталях бо мені випало бути, що називається, в гущі подій, поруч із героями описуваної пригоди. Під час різкого гальмування двоє – він і вона – падають. Опиняються на підлозі синхронно і, слава Богу, без травматичних наслідків. У результаті вона, симпатична молодичка з розкішним тілом, лежить на спині. Він, бідовий дід, якому вже десь під, а, може, й за вісімдесят, лежить на молодичці. Ніс до носа. Ще одна доволі пікантна деталь: вона, щоб не посунутися далі, обхоплює його ногами. Вже не пам’ятаю як ця поза називається в камасутрі (індійському мистецтві кохання), але, як мені здається, це одна з так званих основних позицій. Та справа не в тому. Якби ці двоє на підлозі вели себе так, як належить постраждалим під час падіння в громадському транспорті, їх підняли б свідомі пасажири й на тому

все й закінчилося. А тут ситуація розвивалася наступним чином. – Доця, тобі так зручно? – голосно запитує дід партнершу знизу. Молодичка, усвідомивши весь ідіотизм ситуації, починає сміятися. Сміх переходить у нервовий регіт, що поволі заражає собою деяких пасажирів. А дід, без будь яких спроб чи навіть намагань підвестися, продовжує говорити: – Ти не бійся, доця, я тобі не нашкодю. А як нашкодю то не дуже, бо я ж уже ж, уже ж… Котрийсь із дотепників починає підбадьорювати старого. Мовляв, та ви, діду, ще ого-го! Он у нас, у Балабиному, таких же поважних років чоловік допоміг сусідці двійню народити. – Чуєш, доця, що люди кажуть? – підхоплює тему старий. – Ми з тобою ще діток наробимо. Чоловіча частина салону відразу стала заохочувати діда почати процес по створенню дітей просто зараз. На цей заклик дві старушенції пуританського виховання заходилися соромити спочатку заохочувальників, а потім і діда, тим самим лише підігріваючи ситуацію. Сам старий, хитрувато мружачись, почав імітувати спробу підійматися, але не надто активно. До того ж, з коментарями: – Бачиш, доця, якими заздрісними в нас люди бувають. А все від того, що кожна з цих двох злісних крикух, дуже хоче бути на твоєму місці. Молодичка, слухаючи дідові теревені, регоче ще дужче, аж заходиться. Старушенції-крикухи, нервово реагуючи на сороміцький натяк старого, збуджено обурюються, аж піняться. Тролейбусний люд од такого видовища в захваті. А старий продовжує: – Оце приїду додому, похвалюся кумові – з якою молодичкою у мене сьогодні роман трапився, хай у нього слинка потече. У салоні веселий гомін, коментарі з різними натяками. Тимчасом дід, не без допомоги пасажирів, помалу таки під-

водиться. Молодичка ж, продовжуючи сміятися, відмовляється від численних пропозицій допомоги. Примовляючи «Я сама!», повертається, стає навпочіпки. Ще мить – і вона підведеться. Аж тут водій-стажер знову різко гальмує. Дід падає на молодичку. Тепер вони в іншій камасутрівській позиції. Народ шаленіє від такого видива, навіть пуританки, прикривши рота долонькою, стиха гигочуть. Молодичка, змирившись із невідворотністю долі, залишається на позиції, а старий за своє: – Доця, це знак божий! Із цим треба щось робити! Зрозуміло, від активістів одразу ж надходить купа пропозицій: що, де і, навіть, як оте щось треба робити. Але дія імпровізованого спектаклю раптом уривається – тролейбус плавно (браво, стажер!) припарковується на зупинці «Центральний ринок», де зазвичай відбувається ротація пасажирів. Народ поспішає до виходу. Дужі чоловічі руки швидко піднімають діда, допомагають підвестися жіночці. Салон майже цілковито порожніє. Феніта ля комедія. Та крапку ставити рано. Тролейбус наповнюється новими пасажирами. Зі старих лишилося всього кілька свідків вищеописаного епізоду, в їх числі й автор цієї бувальщини. Транспорт різко набирає швидкість. В кінці салону чується збуджений чоловічий голос: – Привіт, Максе! Що тут тільки що було! І далі звучить якась абсолютно фантастична історія, з купою неймовірних подробиць. Оповідь злегка нагадує сюжет пригоди, яка дійсно тут відбулася. І можна було б про це не згадувати. Та автор робить це через одну деталь. Річ у тім, що приключка ця трапилася під час чергової виборчої кампанії до парламенту. І, слухаючи фантазера, який до невпізнання перекрутив тролейбусну пригоду, бідова бабуся (зі старих пасажирів) уголос зауважила на його адресу: – Ну й бреше, наче кандидат у депутати! Вкотре вже доходжу висновку: корисно їздити на роботу не власним авто, а громадським транспортом. Надто ж письменнику-гумористу…

КУПІТЬ ДИТИНІ ПОКЕМОНА! Розповіла Олена Вікторівна Піддубна, яка й була свідком цієї пригоди. Для тих, хто не знає, повідомляю: „покемон” – японська електронна іграшка, яка свого часу була предметом моди у малюків. Ранок. Люди в маршрутному таксі їдуть на роботу. В салоні неголосно звучить легка музика з радіоприймача. Це настроює пасажирів на безтурботну хвилю й вони спокійно напівдрімають. І раптом цю майже ідилічну картинку різким дисонансом порушує вередливий голос хлопчика дитсадівського віку: – Мамо, ти мені купиш покемона? – Відчепись! – сердито відповідає молода жінка. Але малюк вперто починає скиглити, кілька разів повторюючи одне й те саме: – Мамо, купи мені покемона! Мамо, купи мені покемона... Пасажирів це починає дратувати. Вони красномовно зиркають на маму, даючи цим зрозуміти, щоб вона заспокоїла свою дитину. Але та, очевидно, звикла до таких вередувань сина і вдає, що не чує його. Малюк, зауваживши це, раптом змінює платівку й сердито говорить: – Мамо, якщо ти не купиш мені покемона, скажу таткові, що ти сьогодні спала з дядьком Вітьком! Ця заява викликала вибуховий ефект. Мама під прискіпливо зацікавленими поглядами пасажирів, з яких дрімоту наче вітром здуло, почервоніла й не знала, куди себе подіти. На першій же зупинці вона схопила сина, що продовжував канючити „Мамо, купи покемона”, і вискочила з маршрутки. На її місце зайшла інша жіночка з хлопчиком приблизно такого ж віку. Він чув про що просив малюк на виході з таксі свою маму. Тому й собі вирішив поцікавитися: – Мамо, а ти мені купиш покемона?

Жінка ще не встигла відреагувати на прохання дитини, як водій, повернувшись, голосно попередив її: – Мамочко, обов’язково пообіцяйте сину, що купите йому того покемона. Бо вам же гірше буде! Салон вибухнув реготом. І тільки двоє новоприбулих пасажирів – мама з сином – не зрозуміли, чому дивна порада водія викликала таку бурхливу реакцію...

Картинки з натури

ЗВОРОТНИЙ ПРОЦЕС У тролейбусі бабуся перевіряє онучка-першокласника на знання літер. Онук плутано, але поступово розповідає їй абетку від „а”. І додає: – Ми тільки до „к” вивчили. Бабусю, а до якої букви ти знаєш? – Ой, Петрику, – зітхає стара жінка. – У мене вже зворотний процес почався. Я вже поступово забуваю буквочки. – Бабусю, – не вгаває малий, – а до якої букви ти вже забула? ХУТІРСЬКИЙ ДІАЛОГ Серпневий день видався спекотним. По обіді повертаємося з відрядження редакційним автомобілем газети „Запорізька правда”. Проїжджаємо якийсь хутірець. Пити хочеться. Біля воріт стоїть чепурна жіночка. Зупиняємося: – Тьотю, дайте водички напитися, бо так їсти хочеться, що аж ніде переночувати, – грайливо звертається водій до неї. – А з чого почнемо? – у тон йому запитує молодичка. – Спочатку спати, їсти чи пити? – Та... та нам би тільки водички, – розгублено мовив водій, явно не чекаючи такого повороту. Жіночка пішла до криниці по воду, а ми з водієм Віктором Микитовичем вийшли з авто й сховалися від спеки в тіні розкішного абрикосового дерева. Чуємо, а в сусідньому дворі хтось дуже кричить. Зазирнули за паркан, а там двоє стареньких – дід та баба, обоє, очевидно, глухуваті, між собою голосно розмовляють. – Щось кури погано несуться! – кричить стара дідові, показуючи зібрані у великий полумисок яйця. – От, козли! – сердито зауважує на те дід. – Ага, і кози погано дояться! – підтримує розмову баба. – От, собаки! – Ага, і собаки гавкають без діла! – От, барани!..

СЕРЙОЗНЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ На власному автомобілі повертаюся з Києва до Запоріжжя. Проїжджаючи через якесь село, здається, в Полтавській області, звертаю увагу на суцільний металевий паркан, поверх якого видно високий будинок. У паркані – широка хвіртка, на ній величенька табличка, де крупним типографським шрифтом набрано білою фарбою: Обережно! У дворі дуже злий собака. Самі боїмось! ЕКОНОМНІ ОДЕСИТИ Поїзд із Запоріжжя в Одесу приходить десь о четвертій ранку. До початку руху громадського транспорту ще більше години, тому, потинявшись по вокзалу, виходжу на привокзальну площу, запалюю цигарку. З’являються ранні перехожі. Один із них підходить до мене з сигаретою: – Дозвольте прикурити! Та які проблеми, обслуговую чоловіка. Не встиг покласти запальничку до кишені, підходить ще один з тим же проханням, а через кілька хвилин – ще... За цим через відчинені дверці свого авто, хитро всміхаючись, спостерігає таксист. Підходжу до нього, вітаюсь і задаю цілком логічне, як до такої ситуації, запитання: – Скажіть, будь-ласка, тут проблеми із запальничками? – Да нет, – відповідає він російською, – в Одессе всего есть. На моє німе здивування реагує миттєво: – Это они экономят, сволочи! – незлісно зауважує одесит, виймає цигарку й говорить, – кстати, разрешите прикурить…

НУ, НЕ ЗДОГАДАВСЯ! Моя дружина – Любов Петрівна – була свідком такої сценки. Біля підземного переходу в людному місці постійно сидить тіточка й пропонує перехожим скористатися послугами: за дрібні гроші дізнатися свою точну вагу й зріст. Між іншим, люди частенько до неї підходять. І ось огрядний товстун із двома величезними й, судячи з усього, важучими валізами забирається на ваги. Тітка здивовано зауважує: – Мужчина, а ви не хочете зважитися без чемоданів? Товстун заперечливо хитає головою. Тітка ставить на поличку вагів додаткові гирьки й зважує дивного клієнта. – Ого, 269 кілограмів! – констатує тіточка й цікавиться. – Мужчина, це, звичайно, не моє діло, але, якщо не секрет, для чого вам знати, скільки ви важите разом з чемоданами? – Та свою вагу я й так знаю! А тепер від 269 відніму свої 142 й знатиму: скільки я товару купив на базарі. – Для чого такі складнощі? Поставили б на ваги чемодани й усе знали б без зайвої арифметики. – Ну, не здогадався! – щиро зізнається товстун. ЗАРПЛАТИ ВИСТАЧАЄ НА ПІВДРУЖИНИ На зупинці громадського транспорту біля станції Запоріжжя-1 розмовляють двоє знайомих чоловіків, які давно вже не бачилися. Балачка заходить про гроші. Один хвалиться, що їм підвищили зарплату й вони з дружиною хочуть придбати новий холодильник. Другий, якого звуть Василем, на те відповідає: – Моєї зарплати вистачає лише на половину дружини. – Цікаво, на верхню половину, чи нижню? – хитро всміхається приятель. – Ну, звичайно ж, на нижню. Верхня дуже дорого обходиться. – Поясни! – наполягає співрозмовник.

– А що тут дивного, – говорить Василь і виголошує монолог, який з цікавістю слухає весь гурт на зупинці: «Та половина дружини, що нижче талії, набагато менше тягне з гаманця. Ноги раз на три-чотири роки вимагають чобітків, черевичків, босоніжок. Трохи частіше нижня половина хоче різної білизни, шкарпеток, підслідників та іншого дріб’язку. А ось верхня частина коханої дружини у повному розумінні дорога. Почнемо з голови. Один рот чого вартий, бо кожного дня їсти хоче. А поївши, треба зуби почистити, губи нафарбувати. Далі: вуха без сережок просто жити не можуть, як вії – без туші, щоки – без пудри та рум’ян, волосся – без фарби, а шия – без золотого ланцюжка. На саму голову теж треба хустки, шапочки, кепочки… Опускаємося нижче: пальці, на думку моєї благовірної, просто дефектні без кільця чи перстенця, нігті – без лаку, бюст – сам розумієш без чого. А тепер довгий список із суконь, блузок, сарафанів, кофтин. А ще ж пальто, куртка, дублянка, шуба, рукавички… Далі перелічувати? – Усе, Васю, переконав! – сміючись, говорить приятель і просить: – Тільки ти все це моїй дружині не розповідай. Бо на холодильник грошей не назбираємо… ЯКЕ АВТО КУПИВ СУСІД? Один мій знайомий розповів таке. – Коли слово «іномарка» тільки-но почало входити в наш лексикон, а на дорогах поміж звичних для ока «Запорожців», «Москвичів», «Жигулів» та «Волг» почали з’являтися перші «Форди», «Мерседеси», «Рено» та ін., поява закордонного авто у знайомих розцінювалась як маленька сенсація. І ось, коли я був на роботі, телефонує дружина й збудженим голосом говорить: – Наш сусід Іван купив іномарку! Зараз біля його двору зібралася купа людей і вони ту машину роздивляються. – Та ти що? – дивуюся й прошу терміново піти до того гурту й довідатися яку саме іномарку придбав Іван. Півгоди-

ни пішло у дружини на вивчення новинки. І на моє повторне запитання «Яке ж авто у сусіда?», пролунала досить вичерпна й лаконічна відповідь: – Червоне. ШАНУЙМОСЯ… Влітку 2009-го під Полтавою за ініціативою місцевих малоросів і схвальної реакції й підтримки північно-сусідньої держави відбулося так зване святкування якоїсь там річниці Полтавської битви. Тієї битви, де московський цар Петро 1 переміг шведського короля Карла ХІІ, й поховав надії українців на самовизначення. Але ми тут не будемо вдаватися до детального аналізу історичних подій, бо про цю трагічну в нашій історії сторінку своє вагоме слово сказали фахівці. Мова про інше. Під час згадуваного святкування до Полтави понаїжджало багато гостей із Росії. Так ось, щоб ті гості, не дай Боже, не відчували історично-політичного дискомфорту, місцева влада негласно розпорядилася вилучити з обігу десятигривневі купюри… бо на них зображено гетьмана Мазепу, який і воював на боці Карла ХІІ проти іноземних зайд. Це як же треба себе не поважати! ДЕ ВЗЯТИ МОЛОТОК? У салоні автобуса на одному з великих вікон висить стандартний трафарет «Аварійний вихід – при аварії розбити скло молотком». При цьому самого інструмента, яким треба розбивати, поблизу не видно. Хтось із дотепників червоним маркером дописав знизу таке: «Молоток у гаражі, в боксі №2. Питати дядю Васю».

ПРО НЕГІДНИКА БЕНЮ ГІРШВЕЛЬДА! Біля приміщення райсуду в Одесі невеличкий гурт людей щось мляво обговорює. Раптом із будівлі вибігає збуджена жінка й голосно обурюється: – Боже, який же негідник цей Беня Гіршвельд! Хто б міг подумати, що він таке витворить? Та як його після цього земля носитиме?! Натовп здивовано дивиться на жінку, не знаючи як реагувати на її поведінку. А та продовжує обурюватися, не називаючи при цьому конкретної причини, але постійно згадуючи ім’я Бені Гіршвельда. Якийсь перехожий зупиняється й співчутливо говорить: – Я вас розумію, жіночко, але не переймайтесь аж так. Я й сам не очікував від Бені такого підлого вчинку. – А хто чекав?! Він же завжди корчив із себе порядного! – Ваша правда. Але ж самі бачите ціну тій нікчемній порядності. Ви коли побачите Беню? – Та просто зараз, тільки повернуся до зали суду. – Так ось, перекажіть йому від мене, що він закінчений негідник! – Обов’язково! До речі, а від кого переказати? – Та він знає. – Ага, – киває жінка, й зникає за дверима приміщення суду. Перехожий підходить до гурту, який з цікавістю спостерігав за його діалогом із жінкою, й запитує: – Між іншим, хто такий цей Беня Гіршвельд? – А ви що, його не знаєте? – Поняття не маю, хто це такий. Гурт починає реготати, а незнайомець, з відчуттям виконаного обов’язку, йде собі геть.

СКІЛЬКИ ГВИНТИКІВ У КОМП’ЮТЕРІ? У середині дев’яностих років ХХ століття на одному з великих промислових підприємств Запоріжжя здійснили комп’ютеризацію. У кожному відділі встановили нову для того часу техніку й інженерно-технічні та інші працівники освоювали незвичну для себе справу. І ось у День сміху – 1 квітня – працівники заводського комп’ютерного центру (КЦ) вирішили розіграти своїх малодосвідчених колег. І з самого ранку розіслали по всіх відділах підприємства телефонограму з вимогою негайно провести інвентаризацію комп’ютерної техніки й терміново надіслати дані, зокрема, про таке: скільки гвинтиків на системному блоці зліва, справа, ззаду; скільки кнопочок на моніторі і якого розміру кожна з них; скільки знаків і літер кирилицею та латиницею на клавіатурі. А ще в телеграмі містилася категорична вимога терміново поміняти мишки з чотирма клавішами на ті, що з двома… Редактор багатотиражної заводської газети, отримавши дивне повідомлення, відразу зателефонувала до КЦ й сердито перепитала: – Що за юринду ви нам прислали? Вам що, робити більше нічого? У відповідь почула привітання з Днем сміху й таке: – Ви, Рито Олександрівно, лише третя на всьому заводі, хто засумнівався в цьому «документі». Інші ж слухняно шлють інформацію. І ми тепер точно знаємо, скільки гвинтиків і кнопочок у комп’ютері, скільки яких літер на клавіатурі, а два відділи повідомили, що мишок з чотирма клавішами не знайшли, але вони ще пошукають, може, десь знайдуться… Є ТАКА ПАРТІЯ! Січень 2010-го. Запоріжжя напередодні чергових виборів президента. Від головпоштамту вздовж проспекту йде молода мама з хлопчиком років семи. Малий, з усього видно,

досить розвинутий, як на його вік, показує на автомобілі й уголос коментує: ото «Мерседес» з автоматичною коробкою передач, а це «Шкода» з механікою… Йду неквапом позаду й ловлю себе на думці, що в його віці я геть зовсім не розрізняв марки автомобілів, та й таких моделей тоді у нас і близько не було. Тимчасом підходимо до агітаційних наметів різних політичних партій. Хлопчик легко й невимушено переходить на іншу тему: – Мамо, ми за цього дядька голосувати не будемо. Він довго думає і чортзна-що балакає, – показує акселерат на один із наметів, де прикріпили газету з великим портретом кандидата. – І за цю даму не будемо, – повертає малий голову в бік іншого намету. – Вона багато й красиво балакає, але бре-е-еше… Раптом хлопець різко зупиняється, уважно придивляється до чогось і заявляє: – Мамо, а давай голосувати за комп’ютерну партію! – Хіба є така? – усміхнувшись, дивується мати. – Так он же, – показує малий на намет, де написано «Компартія України». Щиро зізнатися, я б ніколи не здогадався ось так розшифрувати слово «компартія». ЩО РОБИТЬ МАМА ДРУГОЮ РУКОЮ? Учителька Марина Дмитрівна Подолянець розповіла про таке. На уроці української мови учням п’ятого класу дали завдання закінчити прислів’я «Мама однією рукою б’є, а іншою …» Замість трьох крапок кожен учень написав своє слово «голубить», «пестить», «жаліє» і таке інше. Оригінальний варіант продовження речення був лише у Катрусі. Очевидно, у неї вдома все відбувається саме так: «Мама однією рукою б’є, а іншою захищається».

АРИФМЕТИЧНІ СТЕГНА Ніна Миколаївна Василенко, вчителька початкових класів сільської школи, замучилася з учнем – Петриком. Не сказати, щоб якесь неповноцінне дитя, бо часом таке може сказати, що не кожен дорослий додумається. Але зовсім не піддавалася йому арифметика. От не дружив хлопчик із цифрами й квит. І вчителька вирішила вдатися до такого експерименту: спробувати розвинути здатність рахувати через образне мислення. І просто в класі почала підводити учня до цього: – Петрику, вчора була неділя. Чим ти займався вдома? – Так батько ж із дядьком Іваном у суботу нашого кабана закололи. А ми з мамкою цілих два дні допомагали розробляти й готувати. – А що готували? – Багато чого: і свіжину, й ковбаси, й сало... А задні стегна закоптили. – А скільки стегон? – Ну так одне ж нам, а друге дядькові Івану… Тільки дядько Іван називає ті стегна ляшками, його жінка тітка Олька – бедрами, моя мамка – окороками, а бабуся сміється з них і каже, що то окости. А по мені стегна, як стегна. – Ну, нехай будуть стегна. – погодилася Ніна Миколаївна. – А тепер давай порахуємо: одне вам і одне дядькові Івану. Скільки всього було стегон? Петрик наморщив лоба, довго думав, але так нічого нового й не придумав, повторивши, що кожному дісталося по одному. Учителька вирішила показати учню кількість, що називається, на пальцях: – Дивися, Петрику, ось одне стегно, – підняла вона догори великий палець лівої руки. – А ось – друге, – підняла великий палець правої. І, наблизивши два пальці один до одного, перепитала. – То скільки ж стегон буде разом?

– Ну я вам так скажу, Ніно Миколаївно! – діловито відповів учень. – Якщо скласти два стегна докупи, то буде срака. Правильно? Що відказала на це вчителька, не почув ніхто. Бо слова її потонули у дружному сміху всього класу. ПО БАРАБАНУ! Щоб пасажирам легше було орієнтуватися, водії маршрутних таксі поряд із трафаретом, де позначені перша й кінцева зупинки, додатково чіпляють таблички, що вказують, яким саме шляхом прямуватиме машина. Наприклад: «По проспекту», «По набережній» і т. ін. Один із майбутніх пасажирів, очікуючи свій автобус, уголос розмірковує: – Якби в мене була маршрутка, я почепив би табличку «По барабану!» І куди захотів, туди й поїхав би! НИЩИМО ПАРАЗИТІВ! На першому поверсі великого супермаркету проходить рекламна акція: потенційним покупцям пропонують якийсь новий антибактеріальний засіб. Ведучий розхвалює препарат, наголошуючи на його суперефективній дії. Голос із натовпу: – А ваш препарат точно знищує всіх паразитів? – Звичайно, – впевнено відказує рекламіст. – А якщо ним побризкати наших олігархів із банкірами – повиздихають? Ведучий, не обділений почуттям гумору, відповідає в тон дотепнику: – Взагалі-то ми в цьому напрямку дослідження не проводили. Але ви спробуйте. Якщо результат буде позитивним, повідомте нашу кампанію й отримаєте в подарунок набір чудових антибактеріальних препаратів!

Зміст У селі ............................................................................................... 4 Про московське наречіє ................................................................ 7 Сон близькосхідний ....................................................................... 9 Кувала зозуля ............................................................................... 15 Розмова з Командором ................................................................ 16 Колишній друг ............................................................................. 18 Пісня про маріонеток ................................................................. 19 Юний спец .................................................................................... 21 Ількова спадщина ........................................................................ 24 Хто найбільше бреше? ............................................................... 27 Ретропедагогіка ............................................................................ 28 Біла пляма ..................................................................................... 30 На собачій виставці ................................................................... 31 Під фанеру ................................................................................... 34 Про прикмети .............................................................................. 37 Ото баба! ..................................................................................... 38 Весняна фантазія ......................................................................... 38 Козлячий спіч .............................................................................. 39 Весна ............................................................................................ 40 Скажений напад .......................................................................... 42 Затулив ......................................................................................... Вовча наука .................................................................................. Підступний трюк ......................................................................... Метаморфози .............................................................................. Ключове питання ........................................................................ Труба ............................................................................................. Кря-ко-ко ..................................................................................... Лаври ............................................................................................ Пластилінова байка .................................................................... Кліматично-діалектичне ............................................................. Міні-баєчки ................................................................................. Байки в прозі ................................................................................

44 45 46 47 48 49 50 52 54 55 56 59

Що на умі, те й на язиці ............................................................. 61 Ми ще поборемося ....................................................................... 73 Картинки з натури ....................................................................... 88

Літературно-художнє видання

Микола Григорович Білокопитов

ПІД ФАНЕРУ Естрадні твори

Редактор – Полян-Пилип Юрик Художній редактор, дизайн – Андрій Данилов Художник – Сергій Семендяєв

Формат 60х84’/в Гарнітура Times New Roman. Бумага офсетна. Друк офсетний. Умов. друк. ар. 5,81. Умов. фарбо-відб. 5,81. Тираж 200 прим. Зам. № 226. Віддруковано з готового оригінал-макету в КП “Запорізька міська друкарня “Дніпровський металург”. 69005, м. Запоріжжя, вул. Антенна, 4. Тел. 289-91-78. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції Серія ДК № 1909 від 18.08.2004 р.