1929 pidgainyi andrii zalyvchyi

Книжка II

Лютий, 1929

ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ МІСЯЧНИК В. Вер. Ранок. О. Слісаренко. Розділи з ро­ ману .Чорний Ангел". Т. Осьмачка. Дорогому вчителеві С. В. Васильченкові. В. Петров. Роман Костомарова. В. Поліщук. Поезії. Д. Бузько. На світанку. О. Близько. Тамара в агонії. Б. Анто­ ненко-Давидович. Воскресіння Шельменка. Б. Те­ нета. Заспів до поеми. М. Садовський. Мої те­ атральні згадки. Я. Савченко. поезії. І. Лакиза. книги В. Коряка. театр в Одесі. Є.

Мертве й живе в українській Критичні зауваження до нової Ю. Смолич. Український драмЧерняк. Листи з дороги.

Нотатки: Г. К о с т ю к. Про .Фальшиву Мель­ помену“. С. Д р а г о м а н о в . З поля боротьби за нову архітектуру. І. Б о р щ а к. Україна в творах Луї Леже.

Бібліографія.

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ

ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ МІ СЯЧНИК

КНИЖКА II, ЛЮТИЙ 1929

ВИДАННЯ РІК П’ЯТИЙ

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ

Бібліографічний опис цього видання «міщено в „Літопису Українського Друку", „Кар тко во м у репертуарі" та інших покажчиках Української Книжкової Палати

Київський Окрліт № 67. Т р е с т „ К и ї в - Д р у к“, 1-ша фото-літо- друкарня. Зам. № 1106-3.000.

Ентузіяст революції й художник слова. (Андрій Заливний. На 10 роковини з дня загибели).

Українська пожовтнева революційна література бере свій початок з часу виходу першого революційного журналу «Мистецтво» та збірника «Червоний Вінок»,—що з ’явилися року 1919-го. Тут брали участь цілий ряд імен, різних у своїх літературно-мистецьких уподобаннях, де-що відмінних і в ідеологічному спрямованні, але спільних і сильних як-раз своєю свідомістю неминучого й рішучого розриву звязку з старими тен­ денціями в письменстві, повного й остаточного заперечення його тради­ цій в ім’я шукання нових шляхів, яких рішуче вимагала революція. Най­ головнішу участь тут брали основоположники сучасної пролетарської прози в поезії — Гн. Михайличенко, А. Заливний, В. Чумак та В. Еланський. Мало в нас є матеріалів про життя й діяльність основоположників жовтневої літератури, як і малу спадщину письменницьку кожен з них лишив по собі. Напружена повсякчасна боротьба і передчасна смерть не сприяли літературній «плідності», а тяжкі умови існування преси за тих бурхливих часів з частими перервами, конфіскаціями, евакуаціями, а найчастіше знищенням, не давали можливосте зберігати та переховувати матеріали. Проте, навіть і та невеличка спадщина, що лишилась по кож­ ному, дає змогу визначити як творче обличчя кожного з цих піонерів, так і ту ролю, яку ^ін відограв у дальшому розвиткові літературного процесу. Спробуємо коротко спинитися на головних моментах життя А. Залив­ ного,—власне, не життя в звичайному розумінні, а невпинної кипучої діяльносте цього блискучого метеора барикад, ентузіяста революції, яскравої постати взагалі і видатного художника слова в українській пожовтневій прозі)—зокрема. А. Заливний, з походження син бідного незаможника з села «Міські Млини» на Полтавщині, як побачимо нижче, і в революції виявив себе справжнім сином незаможництва. В тяжких обставинах минуло його дитинство: голод і холод, загальні злидні, надмірна праця матери,— з одного боку, і пияцтво та знущання батька з другого, недогляд дітей і в наслідок цього нещасний випадок з майбутнім письменником і рево­ люціонером—він був утопився. Такі от моменти відзначив сам А. Залив­ ний в своїх «автобіографічних новелах», згадуючи своє безрадісне дитинство. Дуже характерною рискою і надзвичайно влучно' ці конденсовані злидні й трудове життя матери відзначив А. Заливчий так: «Я не прига­ даю тепер гаразд ні моїх братів, ні обличчя матери. Пам’ятаю лише її

150

ЛЕОНИД ПІДГАЙНИЙ

зігнуту спину та нахилену над шиттям голову» (стар. 66 і). Такі вра­ ження дуже характерні й типові для дитини злидаря-незаможника. Цікаво також переказує він і дитячі свої враження від особи свого батька: «Я не пригадую зараз і його, просто щось безформенно здорове, найсильніше, з найтовстішим голосом... Розповідають тепер, що вій був п’яний... Я-ж пригадую тільки, що то був батько і сильний чоловік. Він зняв чобота і став бити халявою матір по голові й по обличчю» 2)... Це дуже влучно переданий малюнок не батька, а невиразно-страшної істоти, що її дитина сприймає тільки з боку якоїсь химерной сили й роз­ міру. Власне, в таких обставинах А. Заливний так і не мав батька, як батька, а тільки відворотно-жахливу силу, що тільки могла тероризу­ вати маленьку психіку. Не маємо точних відомостей про дальшу долю батьків А. Заливного, але виходячи з цих спогадів, треба припустити його раннє сирітство, і це, як побачимо далі, мало як-раз сприятливий наслі!доі< у його житті: з ласки сусіднього поміщика А. Заливного було приділено до Харківської гімназії, де він учився на державні кошти. Звичайно, пияцтво батька не було наслідком' «зайвої копійки» чи гаїрного життя, а саме «з горя»: типове явище серед пригніченої від царату незаможницької частини дореволюційного села. А в дітей за таких обставин було, звичайно, своє лихо—голод. У А. Заливного є окрема новела під иазвою «їсти», де він розповідає дуже просто про сумне голо­ дування в дитинстві: «Уже днів зо-три не було дома батька. Кажуть, що він десь пив горілку,— ну, мабуть-же, їв млинці і вареники. А мати вже в третьої сусідки позичила паляницю. Уже днів з чотири видавцем нам давала хліба: нас було п’ятеро— вранці по скибці і ввечері. І ми вдвох із сестрою цілий день поперемінно трималися матери за поли й прохали «папи» (хліба). Вже в третього сусіди позичила хліба, і ніде було більше; та й ті прохали яко-мога швидче повернути. І мати що-дня разів по п’ять шукала, у кого-б ще можна було-б позичити. І не знаходила» (ст. 67). В таких обставинах малого тягло до сусідів, щрб «побачити, як їдять», і він цілими днями вистоював біля одвірку, звідки найвигідніше було спостерігати цей солодкий процес: бачившій, як їдять инші, він десь у глибу надіявся, що й йому дадуть: «Я тихо з заздрістю дивився на ща­ сливих людей, але не прохав—«е насмілювався. І коли все-таки, пообі­ давши, нічого не давали, я швиденько виходив з хати і йшов додому з плачем,-—мені надто боліло, надто заздро було на других, і я плакав від заздрощів» (стор. 68). В таких обставинах, коли мати цілими днями не розгинається над роботою, а «батько у шинку десь пив горілку», як писав у поезії Франко про подібне явище, діти виростали без догляду, без належної теплої уваги з боку батьків: «скупо нам було на ласки»,— признається А. Залив­ ний, але дитяча натура таки прагнула ласки, за якою зголодніла, і з того повстають наївно-химерні бажання. Звичайне для всякого нещастя'— хворість—для малого Заливного становило щасливий випадок: адже тоді лише він здобувся на довгождану материну ласку! «Мати кидала часто Я Цитовано скрізь зі збірника «Червоний Вінок», Одеса, 1919 р. Підкреслення моє—Л. П.

ЕНТУЗІЯСТ РЕВОЛЮЦІЇ Я ХУДОЖНИК СЛОВА

151

роботу, приходила до мене і гладила по голові. І тоді ще краще гріло мене сонце, ще ліпшим здавалось проміння»... (ст. 71). Як бачимо з власних свідчень письменника, раннє дитинство А. За­ ливного нічим не відрізняється від типового дитинства мільйонів неза­ можницьких родин дореволюційного села. Ці обставини поневіряння в ранньому дитинстві А. Заливного навіть трохи нагадують нещасливе дитинство Т. Шевченка, хоч той виростав в часи кріпацтва, а Заливчий в часи «вільні». Трохи розвиднилось було А. Заливному в часи студенські, коли він одбирав стипендію в І Харківській гімназії, яку він, за свідченням Гн. Ми­ хайличенка, «закінчив блискуче з золотою медаллю» року 1915-го; того-ж року він вступив до Харківського-ж університету на юридичний факультет. Про цей період життя А. Заливного відомостей є малое маємо тільки спогади В. Коряка, що малюють загальне враження від А. Зализчоґо-студента, який уже тоді вирізнявся своїми особливостями «серед тисячного натовпу». Відомо також, що в ці роки А. Заливний почав і ре­ волюційну діяльність, беручи жваву участь у всяких нелегальних часо­ писах та гуртуючи шкільну молодь навколо революційних гасел. Сам Заливний не був тоді членом партії соціялістів-революціонерів, хоч че­ рез рік його й заарештовано, як есера, і засуджено на поселення в м. Іргіз у Тургайському краю, на 200 верстов від Орську—місця за­ слання Т. Шевченка. Це було «імісто» серед киргизького степу, де на 400 верстов навколо—ні залізниці, ні будь якого житла не було, як пише В. Коряк у спогадах про А. Заливного «Мак Червоний» Ц. Тут було нудне примусове неробство з хронічним недоїданням, без заробітків і допо­ моги, що тривало аж до революції 1917 року, яка, нарешті', рознизала руки повному сил юнакові. І зразу-ж після свого повороту А. Залив­ ний кидається у вир революційної боротьби: ці два майже повні роки (1917— 1918) були роками напруженої, невпинної, енергійної праці та боротьби, що, кінець-кінцем, спалили завзятого й палкого револю­ ціонера. Повернувшись із заслання, А. Заливний був досить підготований тео­ ретично і зразу-ж зміг зорієнтуватись у тій політичній ситуації, що склалась навколо національного питання, та Установчих Зборів, хоч він і не зразу усвідомив собі чітку пролетарську ідеологію, поділяючи на початку своєї політичної діяльносте есерівські погляди і лише поступово від них відходячи вліво під впливом подій та звязку з масами, на які А. Заливчий завжди орієнтувався. У всякому разі, в той час, коли в квітні 1917 р. відбувався «Націо­ нальний Конгрес» з обранням «Центральної Ради» та ухвалою політики дрібно-буржуазного націоналізму, А. Заливчий був уже остільки кла­ сово й політично свідомий, що не пішов за ватажками націоналізму, а виступив рішуче проти в ім’я єднання українського робітника й селя­ нина з російським робітником-селянином проти спільного їм ворога— національної буржуазії12). На Харківщині він бере найактивнішу участь в організації УПСР, 1) В. Коряк. «Організація Жовтневої літератури», стор. 9.

2) Див. спогади Ол. Лісовика в кн. Б. Коваленка «Перший призов», ст. 90—91.

ЛЕОНИД П1ДГАЙНИЙ

152

співробітничає в газеті «Труд і Воля» і на виборах до Всеросійських Установчих Зборів його виставлено депутатом від губкому партії й від Ради селянських депутатів. На Полтавському з ’їзді Рад у лютому 1918 р. його обрано на голову Полтавського Гу-бвиконкому і разом на прези­ дента «Полтавської Самостійної Радянської Соціалістичної Федератив­ ної Республіки»-—з дуже довгою, як бачимо, назвою, але з короткочас­ ним 2-хгодинним існуванням. Потім, як згадує Гн. Михайличенко, А. За­ ливний все хотів написати великий, обов’язково на 7 томів, трактат про дві години існування Полтавської С.Р.С.Ф.Р. А. Заливний прибув до Зінькова, де редагує часопис Зіньківської Народньої Управи, а після приходу німців прибув до Києва. В партії есерів А. Заливний займав крайню ліву позицію, поступово наближаючись до більшовизму, в міру того як звільнявся, під впливом революційних подій і тісного контакту з масами, від решток дрібно­ буржуазного демократизму. Цим і пояснюється, з одного боку, ради­ кально-революційні виступи А. Заливного в дусі пролетарської ідеології, а з другого-—співробітничання в буржуазно-демократичних органах преси. В час наступу німецько-гайдамацької реакції, він на одному із з ’їздів рад, як свідчить М. Яловий1), виступив з рішучою пропозицією орієнтуватись на міський пролета-ріят,- За часів панування цієї реакції, А. Заливний, переконавшись угодоеництва УПСР, хотів уже сам з нею порвати, але на IV з ’їзді правих есерів виключено, і- А. Заливний ли­ шився, як член Ц. К. і «головний емісар внутрішніх справ». Влучну й яскраву характеристику його в часи гетьманського запілля дав той-же М. Яловий: «Заливного звали в запіллю «Отєло». Це справді буїв ревни­ вий коханець революції. Його рухлива, темпераментна, гаряча вдача ро­ била його нервом всього запільного життя. Можна було зранку почати обходити всі «явки», і на всіх них бачити його сліди. Він «завірчував» всією партійною запільною машиною. Ніхто з приїжджих до «центру» не міг пройти мимо його рук, мимо його інструкцій, порад, наганяїв і вказівок». Вкінці 1918 року ліві есери (боротьбисти) розпочали готуватись до повстання проти гетьмана і А. Заливчий лишився в Києві, як боєвий емі­ сар ЦК керувати цим повстанням. Незабаром після цього він сам по­ дався до Чернігова, щоб і там підняти повстання. Умови що-до цього були та-м найнесприятливши. «Сонний» Чернігів власних повстанських сил не мав, і головна надія була на повстанські селянські загони. Кілька тижнів довелося змовіникам очікувати, а колін змову в міській залозі викрито і переслідування так збільшилось, що Довелося майже що-доби міняти приміщення, чекати далі було немож­ ливо і, щоб не потрапити в руки ворогів, нічого не зробивши, А. Залив­ чий вирішив починати повстання, не чекаючи на підмогу. А змовників було раптом 17 душ. З цією жменькою звитяжців А. Заливчий вночі проти 13-го грудня кинувся в бій. Кинулись до міської в’язниці, випу­ стили заарештованих, з них частина приєдналася, а петлюрівські офі­ цери, що були там, спочатку теле приєдналися, а потім зрадили. В пан­ цернику, якого захопили повстанці, не стало бензину, а тимчасом *)

М. Яловий. Перші хоробрі. (Чер. Шлях. 1923 р., ч. 9).

ЕНТУЗІЯСТ РЕВОЛЮЦІЇ Й ХУДОЖНИК СЛОВА

153

,гетьманці, що з переляку не знали, що робити, отямились. Все це вирі­ шило долю повстання. Найкраще буде, коли дамо висловитись очевидцеві й учасникові цього повстання, Дм. Петровському, який розповідає1) так: «Отело»— запільна кличка А. Заливного. Але зараз він страшніший за мавра, m якого він, справді, скидається. Блиск жовтих холодних за­ раз очей здає на блиск клинка, що раз-у-раз вживається. Перебігаючи очима, він наче рубає ті речі, на які дивиться... «Мотор панцерника став, немає бензину... Ми котимо панцерника руками до Єлецького манастиря—«їхнього штабу». «Ми вкотили панцерника на-ура у ворота манастиря. В саду кілька пострілів з рушниць. Туди побігла розвідка...

—• «Назад!—кричить Заливний, і очі його рубають, рубають все, що назустріч. «Ми котимо панцерника згори, потім на перехрестя до центру міста і попадаємо під перехресний вогонь кулеметів з 3-х боків і зверху— з каланчі. Чоловік ЗО падає. Нас біля автомобіля всього душ 100. «Юрба. Зчиняється паніка, тягнуть поранених і вбитих і падають самі. Я засів за щитом гарматної башти та й стріляю по кулеметах біля «Думи». Стріляю без перерви, не чую ні своїх, ні чужих пострілів, Також стріляють і инші. «Раптом чийсь крик біля мене. Заливний, що стріляв з будки шофера, вискочив з панцерника й попав під кулю. Він хилиться, тримаючись за бік, потім випростовується й з револьвером в руках ще пробігає кілька кроків уперед. За ним кинулись ще троє відважних. Я стрибаю з пан­ церника. «В цей час відбувається жахна сцена. Передня група гетьманців з баг­ нетами на перевагу з розгону стикається з Заливним і втинає в нього свої багнети. Бачу, як вони звільняють їх і хтось заміряється прикла­ дом. Ті два теж падають. Я озираюсь: біля мене лише 4 чоловіка. Я одбігаю вбік од автомобіля, до проулка, сідаю за ріг на коліно й стріляю останніми набоями в тих, хто топче трупи» (crop. 121— 123). Так кінчилось це героїчне повстання хоробрих повстанців на чолі з Заливним, що В. Елан потім оспівав у поезії «Повстання». Прекрасну характеристику А. Заливного, як бойця-революціонера й ватажка, дав той-же М. Яловий: «З величезним зарядом творчої революційної енергії, з не-аби якою силою волі, Заливний мав усі дані стати ватажком мас в безпосередніх революційних боях. «Але ця енергія, ця воля ревнивого Отело революції спричинилася почасти й до його завчасної загибе ли... Він занадто імпульсивно, за­ надто безпосередньо й гаряче реагував на всі прояви революційної бо­ ротьби. «Захоплений організацією повстання проти гетьманської реакції, пе­ реповнений нетерпеливим бажанням нанести їй рішучий удар,—він на­ клав своєю, такою молодою й такою багатонадійною головою». Літературна спадщина А: Заливного, як і инших його товаришів не­ величка: лишились тільки так звані «автобіографічні новели»—«Із літЧ Ч Дм. Пєтровський. Повстання А. Заливного. (Чер. Шлях, 1923, ч. 9).

154

ЛЕОНИД ПІДГл и н и и

дитинства», всього 10 новелок, які побачили світу другого, після смерти автора, року заходами Пн. Михайличенка, що видав цю збірку в Києзі р. 1919-го із своїм «Вступним словом». В цьому вступі він, до речи, вка­ зує на низку перекладних праць А. Заливчого, як виданих друком, так і незакінчених у рукописах, які А. Заливний написав ще до революції. З перших він називає такі: «Невже так треба»— Л. Толстого, «Ли­ сти до молоди»— П. Кропоткина, «Нова нагірня проповідь»—і «дотепно й ясно виложену компіляцію»— «Хто воює, а хто грабує». Крім того, сидячи у в’язниці 1916 р., він переклав майже всі «Поезії в прозі» Казіміра Тетмаєра, а в останні часи закінчив переклад з М. Бакуніна: «Пер­ ша спроба соціальної революції» і докінчував переклад з А. Менгерд «Нова наука права і держави». Ці всі ще ранні праці А. Заливчого ясно показують основне спрямовання його інтересів у той час, а саме в бік переважно соп іяль но-полі тичн их питань з наголосом на їх радикальнореволюційному розвязанні. Суто-літературні питання займали менше місця і це, як.і діяльність його, доводить, що А. Заливчий, очевидно, в першу чергу був революціонером, а письменником лише в другу. Названих робот А. Заливчого друкованих чи то рукописних так і не пощастило й досі нікому зібрати, хоч і були до цього спроби, бо багато з цих матеріялііВ, очевидно, загинули назавжди. Отже автобіографічні новели лишаються поки-що єдиним документом поетичної творчості! А. Заливчого. Цей документ— «Із літ дитинства»— є власне одна з перших спроб письменника «ніби чернетки для майбутньої літературної діяшьности», як писав В. Коряк, і, цілком натурально, вони мають усі негативні ознаки молодого, ще недосвідченого початківця, але разом з тим і прикмети «видатного новеліста» (О. Дорошкевич). Спробуємо відзначити, як ті, так і другі. Аналізуючи зміст збірки в цілому, можна відзначити такі три основні моменти її: 1) побутова сторона, власне типізований побут і типологія дореволюційного незаможницького селянства з його жахною економіч­ ною скрутою, на якій ми вже спинялись; 2) суто-автобіографічні мо­ менти, що розгортаються на тлі широкої побутової картами і дають, правда скупуватий, але цікавий матеріял до зрозуміння вдачі самого автора в дитинстві і дальшого розвитку її, і нарешті 3) дитяча психо­ логія з її своєрідним світосприйманням,—вона як-раз найглибше подана і тому найцікавіша. Жвавий і меткий А. Заливчий, ще будучи малим Андрійком, любив, думкою забігати наперед, випереджаючи дійсність, і з того повстала та риса, яку називають «задавакуватість». Коли батько приніс букваря для старшого брата, Андрій вихопив його з рук, «вибіг на улицю, став пока­ зувати всім хлопцям і дівчатам свою книжку, хвастав і навіть натякав, що я вімію читати. І обурював усіх дітей малих літ, читаючи підписи під картинками не по літерах, а догадуючись по малюнкові1» (стор. 78). З другого боку, влучно помічена недоречність чи огріх шкільного товариша викликав у малого Андрія уперту реакцію глузування. Вчитель, до якого став ходити Андрій, хоч і був одночасно «панамар», але учням насамперед оголосив, що його треба називати не «дядько», а «Нікаїнідр Вікторович». Проте, за хвилину один з учнів забув

ЕНТУЗІЯСТ РЕВОЛЮЦІЇ Я ХУДОЖНИК СЛОВА

155

накази вчителя, коли той після нудної лекції витяг скрипку й живицю, щоб «настроїти» дітей до молитви. Хлопець «з величезною зацікавлені­ стю запитав: дядьку, то живиця? Усі мовчали. Учитель узяв смичка, не­ сподівано вдарив Оверка по голові. Усі зареготалися». Після цього, коли Оверко пішов додому аж у друге село, Андрій «з двома хлопцями трохи не півдороги йшов за ним і дражнив: дядьку, то живиця, дядьку, то жи­ виця» (ст. 80). Був у Андрієвоіму селі один звичай, який дав привід виявитись одній з основних рис його майбутньої вдачі. То був звичай парубоцького «бою» навкулачки між сусідніми селами— Млинами й Ярами. Андрій За­ ливний докладно подає опис цього «бою» на чолі з головним ватажком його—Андрієм Головченком, і того, як він сам копіював цього ватажка і за його прикладом теж організував боевище між двома партіями уже хлопчаків. Бачивши ці «воєнні» здібності Андрія, парубок Павло авто­ ритетно заявив: «Ну, а цей—або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме» (стор. 83). І треба сказати, що цей. парубок у формі приказки дуже влучно схарактеризував запал і поривність малого Андрія, які зго­ дом, на вулицях сонного Чернігова, повели Заливного на героїчний вчинок. Нарешті, цікаво відзначити ще один епізод, який показує перше зна­ йомство малого Андрія з «ворожою класою». Захотілось йому погуляти з «благородними дітьми»—учителенками, дітьми того самого вчителя, що не любив, щоб його називали дядьком. І привід трапився досить поваж­ ний: малому Андрієві справили нову чумарку, так хотілося показати! Цікаво, що хлопець зразу почував, що вчителенкн йому далекі і чужі: «Довго тинявся по вулиці й пішов у садок до школи. Якось було ніяково,— вони такі чужі були. Хотілося похвастати, а іішов неначе мн.юстини прохати» (ст. 84). І він таки не помилився, бо вчителенко зовсім не поцікавився його новою чумаркою, а насамперед спитав: «Ти чого прийшов? Приніс сала або пирогів?» А що в Андрія не було1 ні того, ні другого, то вчителенко, не довго думавши, схопив Андрія і кинув че­ рез тин. Я полетів руками вниз, а він злякався, що розіб’юся, і вхопив мене за полу. Пола дранулась, і до моєї упертости додалося почуття жаху, ненависти й помсти. Я став на ноги, притулив до себе одірвану полу. Шкода новенької чумарки. Страшно, як битимуть вдома за неї... Зціплені зуби, клубок злости в горлі, сльози жалю і страху. А він стояв з другого боку тину й сміявся... Видряпати очі, покусати руки... Але я стояв нерухомо. А далі, з нахиленою головою, з обвислими руками поплентався додому. По дорозі нагнала мати і цілу дорогу, до самого дому, гнала мене б’ючи. Дома батько з покуття сердито подивився на мене і, довідавшись в чім справа, поставив мене навколюшки на сіль.

— Ото не бався з благородними дітьми. І до всього,—до жалю, до болю, до злости, до жаги помсти дода­ валось почуття самотности й горя (стор. 86).

Така була перша зустріч Андрієва з соціяльно-чужим йому світом і так «дружньо» той прийняв його. Певна річ, «інцидент» цей поклав на

lm

ЛЕОНИД П1ДГАИНИИ

психіку малого хлопця міцний знак щ одо організації його свідомості! в бік класової ненависти, що пізніше виявилась, за свідченням М. Яловий, як глибока органічна риса. Проте, найбільший інтерес автобіографічні новели А. Заливного ста­ новлять не побутовою чи автобіографічною стороною, а психологізмом, тонко й глибоко відчутою та вдало відтвореною дитячою психологією, що може мати «поза своєю художньою цінністю і безперечний інтерес для спеціального дослідника дитячої психології», як відзначив Б. Кова­ ленко в кн. «Перший Призов». І справді, уже перша з 10 новелок А. Заливного під заголовком «Так я себе пригадую вперше» становить собою рідке явище такого' психоло­ гічного спостереження, яке може зробити тільки людина з видатною пам’яттю. Адже воно фіксує той момент у свідомості, якого звичайно ніхто з пересічних людей не пам’ятає. Сіра півтьма навкруги. Повітря неначе складається з чорних і білих крапель, одні тихо спускаються вниз, другі підіймаються вгору... Довгі, товсті, нові дубові балки, збиті навхрест... І вздовж і поперек балки—багато, без краю багато. / вся ця система важких дубових хрестів неначе-б то рушиться вгору, неначе- то пливе вниз; але разом з тим неначе-б то повертається—ні з чим зрівняти. І все неначе-б то стоїть: не рушиться, не підіймається, не спускається. На одному з перехрестів, звичайно товстім, звичайно широкім, гарно обструганім лежу я. І немає мені форми. Я не людина з руками й ногами, і не звір, і не щось подібне до рослини,—щось невловиме, безформенс, безбарвне. Я бачу, не маючи очей, я чую, не маючи вух; я. почуваю стиск душі і тугу, не маючи серця, грудей, я думаю без го­ лови. Безформена маса зі всіма людськими почуттями» (стор. 60).

Це дуже цікаве спостереження дитячого світосприймання ще з неоформленою й неусталеною психікою, ба більше: це світосприймання не­ мовляти, що не тільки не вміє розмовляти, а не усвідомлює навіть орга­ нів зовнішніх почуттів; це перші зародки: свідомосте—пливучої, неусталеної й туманно-невиразної, що стоїть десь на- межі двох матерій—несві­ домої і тієї, що починає себе усвідомлювати. Підходячи до цієї новели, як і до всеї збірки, реалістично, тільки так і можна зрозуміти цей образ сірої, задушливої пітьми навкруги і на­ вислого важкого дубового перехрестя, як зовнішню обстанову селянської хати, яку спостерігає немовля з своєї колиски, що гойдається—тому, мабуть, і ввижається йому, що дубове перехрестя рушиться. Проте, Гн. Михайличенко, якому взагалі властиве було символістичне світовідтворення, пробував витлумачити цей образ символістично. «Ця новела, пише В ІН 1), Є величавою, незрівняною СИМВОЛІКОЮ' цілого життя... Це є вислів безмежного класового тягара, який з народження сина голоти навис над ним, як одвічне соціальне прокляття». Це тлумачення поширює данин образ і виповняє його соціяльним змістом, але не можна пристати на думку, що символістичне світосприймання було властивістю самого автора новел: по-суті творчість А. Заливчого належить до імпресіоні­ стичного реалізму, а не до символізму—та про це нижче. *) Гн. Михайличенко. «Той, чиє життя було твором мистецтва» («Мистец­ тво», 1919 р., № 1),

ЕНТУЗІЯСТ РЕВОЛЮЦІЇ И ХУДОЖНИК СЛОВА

157

А. Заливчий відтворював дитячу психологію без жодних прикрас чи понівечений в ім’я будь-яких міркувань чи моральних принципів. Напри­ клад, подаючи епізод, як п'яний «батько бив халявою матір... Всі плакали, сестриця кричала... А я визирав і сміявся... Чудно бузо... от і сміявся» (стар. 66). Так само натурально й неприховано показує А. Заливчий дитячий егоїзм, цілком нормальний у ту пору дитинства. Коли хлопець розповідав братам про свої походеньки до «сердобольно!» Гнатихи, що инода частувала його недоїдками з обіду, ті питали; «А нам нічого не приніс?»—«І тільки тоді, пише Заливчий, я згадував, що і їм-же їсти хотілося». Природа.: у А. Заливного ніде не виступає у формі самостійного пей­ зажу, а завжди вкраплена й переплетена з психологічними переживан­ нями людини, її настроям гармонійно відповідаючи: Був надзвичайно прозорий весняний, сонячний день. Вгорі і внизу світило сонце і відбивалося в моїх очах. Блакитне небо і чорні води, і білі неви кружляли в прозорім повітрі. Якось не хотілося з двору у хату входить. Довгі-довгі, рівні тоненькі проміння тяглися од сонця аж до моїх очей... червоні, жовті, білі... і так приємно... По кожі проходив мороз. А сонце світило в обличчя і гріло приємно і м’яко. І так мені хоті­ лося без перестану дивитись і лежати (ст. 70).

Це приклад, так мовити, моторного настрою, а ось цілком йому про­ тилежний, але так само гармонійно поєднаний з картиною природи. Вечір був якийсь надзвичайно давучий. Здавалось,—та мабуть воно так і було,—на дворі болото, болото, скрізь болото. Туманом окутана хата. І кругом далеко-далеко якась чорна пітьма, змішана з вохкими краплями. Такий був настрій (ст. 66).

На цьому знати імпресіоністичну манеру письма, яка ще яскравіше виступає таїм, де автор малює виключно настрій. Така, напр., є новела «Зарізяка», яка подає суцільний настрій жаху покинутого на самоті в хаті малого Андрія: Стукають у вікна, рушаться стінщ долівка... ломлються двері... Темно... темно і страшно... темно і страшно... Жах... Он якась маса безбарвна, сіра. Щось людське по формі з ножем в руках—великий, великий, блискучий. О, це—Зарізяка! Шукає... шу­ кає... на долівці, на печі, шукає під піччю і в печі... Нема вже нічого... Ніж... ніж... тільки ніж.., (ст. 62).

Зважаючи на основні прикмети стилю новел Заливного, треба ви­ знати, що тут переплітаються дві стильові системи—реалістична й імпре­ сіоністична, і тому його стиль можна визначити, як імпресіоністичний реалізм. Цим він, з одного боку, споріднювався з імпресіоністичною ма­ нерою де-як»х творів Гн. Михайличенка, в цьому стилі писаних, а з дру­ гого—з реалістами минулого століття, стоячи ніби на межі цих двох шкіл. Проза А. Заливного, хоч і має основну органічну хибу1—схематизм у будові образів, брак подекуди емоційної насиченосте і відповідних фарб, але це все хиби молодости, які автор легко подолав-би згодом; проте більшість позитивних моментів, на яких ми спинялися, доводить, то таки й справді А. Заливчий появив риси «видатного новеліста», так

158

ЛЕОНИД ПІДГАИНИИ

що проф. Ол. Дорошкевич, напр., без вагання ставить його твори багато вище «од штучної й вишуканої манірносте Михай личенкових творів».

1 ут, безперечно, є перебільшення, але1серед инших прозаїків того часу (перших років по революції) проза Заливного справді вирізняється своєю художністю супроти тогочасної, здебільшого «прокламатиівної», як казав В. Коряк, літератури, що давала більш публіцистичного схематизму, ніж художніх образів, що «з інтимна промовляли-б до душі», як проза За­ ливного, за свідченням того-ж В. Коряка. А. Заливний встиг нашвидку, десь у запіллі чи у в’язниці, накидати чернетку новел—пролог до майбутньої творчосте, яку він мав усі дані розгорнути. Його постать вдало оцінив його найближчий товариш і спів­ учасник у його революційній роботі', Гн. Михайличенко: «А. Заливний— мистець і, як такий, він символізує, вичерпуючи, всіх тих художників пролетарів, яким обставини буржуазного ладу не давали змоги розвинути свої таланти» 1). Леонид Підгайний.

')

Цит. ст. у «Мистецтві» № 1, 1919 р.

200

Зміст. Стор. В. С о с ю р а. М а з е п а ................................................................................................ З Б. Т е н е т а . Н е н а в и с т ь ............................................................................................ 16 Г. Ш к у р у п і й. Міркування про Кримські гори й в іч н ість........................... 33 Є. П л у ж н и к . Професор С ухораб .............................................................................. 36 І. Б а г р я н и й . Уривки з поеми „Скелька“ .......................................................... 79 Б. А н т о н е н к о - Д а в и д о в и ч . Рейки на д р аго в и н і......................................

81 B. Ко в а л е в с ь к и й. Ми з тобою..............

93 М. С а д о в с ь к и й . Мої театральні з г а д к и .......................................................... 94 Я. С а в ч е н к о . Мертве й живе в українській п о е з і ї.......................................... 118 Б. Я к у б с ь к и й . Перший поет револю ц ії............................................................. 139 Л. П і д г а й н и й . Ентузіаст революції й художник с л о в а .................................. 149 , М. Г л а д к и й . Мова сучасного українського письменства.................................. 159 C. Т а р а н у ш е н к о . Василь К ричевський............................................................. 168 Нотатки: М. Д р а й-Х м а р а . Про чеський переклад поезій П. Т и ч и н и ............... 185 С. Р о д з е в и ч . Новини перекладної західньо-европейської літератури . 189 Б і б л і о г р а ф і я : М. Грушевський. Під зорями—М. З е р о в (195і. Робітни­ чо-селянський театр. Збірка п’єс. Упор. Ю. Смолич та Л. Болобан — П. Р у л і н (197).

У № 12 журнала за 1928 р. у статті П. Филиповича «Нові праці про І. Котляревського» трапилися помилки: На ст. 171, рядок 17, надруковано: «німецькою мовою», треба «німецькою поемою». На ст. 176, рядок 23, за­ мість повтореного 17 рядка треба читати так: «Ця стаття поєднує психоло­ гічну суспільну методу «Истории русской интеллигенции»... і т. д. На ст. 178, рядки ЗО—31, замість «суворою практичністю» треба «суворою фактичністю». В безплатному додаткові до журнала «Життя й Революція» за минулий рік «Сучасна чужоземна новела» перекладач оповідання С. Цвайґа «Опові­ дання в сутінках» позначений О. Бургардт замість Галини Яр, а перекладач оповідання Ш. Андерсона «Історія одної людини» позначена М. Лисиченкова замість О. Бургардта.