ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА, 2012 / № 4
Дівчина 5. Синочку мій, ти ж мами не гніви І не збавляй їй літа молодії. Мене ж – не жди. Бо вже нема надії Схилитись голова до голови На щиру радість. Більше не чекай. Я вже по той бік радісного світу. Закрию скоро погляд сумовитий, Хіба що з того світу виглядай – і я тебе почую. Синку мій, Ти вже не йдеш мені в розкриті руки. Не дай же, Боже, звідать тої муки, Котра на мене дивиться з пітьми. Тривожна музика («Апокаліптика») Дівчина 6. Ця ніч ночей, як паровоз зітхає Ані в одному оці сну нема. Маліє світ, планета сновигає, І бродить Мефістофель крадькома. Входить учень-Мефістофель у чорному одязі. Мефістофель: Ти, янголе, закинутий у пекло, Настачене собі за власний гріх – Цю понадмірну відданість шляхам Будучих літ – уже спізнав чекання… Ти, янголе, спізнав Кінець путі? Збагнув свою конечність У передчассі радісної смерти? Під музику («Янголе мій» у виконанні Ольги Богомолець на слова Ліни Костенко) на сцену виходить янгол. Підходить до столу, за яким сидить учень – В. Стус, стає навпроти Мефістофеля. Янгол (звертаючись до Мефістофеля): Тота сльоза тебе іспопелить… Володарю своєї смерти, доля – Всепам’ятна, всечула, всевидюща – Нічого не забуде, не простить… І він цю чашу виповнить до краю. Янгол стає біля учня – В. Стуса, обіймаючи своїм крилом. Учень – В. Стус: Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь, і чесно гляну в чесні твої вічі, і в смерті з рідним краєм поріднюсь. Дівчата обступають учня – В. Стуса.
84