КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ ти!.. якщо ти хочеш побавитися зі мною… годі!.. я не якась там… я йду від тебе!.. – і почала одягати сорочку: обличчя було червоне, а погляд пашів гнівом, ладним спопелити увесь світ. – Зачекай… зачекай, мала… – у голосі Влада розгубленість, і ніжність і смуток. Чоловік схопив її долоні, вона спробувала вирватися, не змогла, підняла обидві ручки і спробувала вдарити його в груди, знову хотіла вирватися, випнулася усім тілом, але він не відпускав. – Зачекай, прошу тебе… – він ізгріб дівча в обійми. – Я не знаю, що зі мною… я наче збожеволів… мав багатьох жінок, маю найкращих коней, є срібло, бранців чимало, слава на увесь Край… але мені усе байдуже… але кохаю я тільки тебе, чуєш мене, мала… кохаю… “Мала” стояла в самій сорочці, босоніж, розпатлана і запихана від боротьби і гніву, що розпирав їй груди, дивилася на нього знизу-догори, як обманута дитина, а в очах – повно-повно сліз… Потім вона схилила голову, покірно пригорнулася до Владових грудей і тихо, мовчки розревілася. Владові груди стали гарячими і мокрими від сліз. Владо обхопив долонями її голову, підвів її і поцілував у вологий носик: – Ну годі, квітко моя… От уже не знаю – на щастя чи на біду я тобі здався… Я сьогодні ж говоритиму із твоїм батьком. То що, серце моє, чи підеш за мене? – Але, треба подумати… – усміхнулася Віда. Потім поглянула на свої голі ніжки. – Ану, відвернися, безсоромний… я ж стидаюся… Потім вона сиділа просто на долівці, по-степовому склавши навхрест ніжки, і довго чепурилася перед срібним дзеркалом. А Владо зазирав їй через плече, милувався. Коли він схилився, спробував обійняти її за плечі і цьомнути у щічку – Віда легенько, але переконливо відсторонила його. – Тільки тато нізащо не віддасть мене тобі, – нарешті обізвалася вона, підмалювавшися. Устала, почепила хусточку на голову, як чіпляють у Степу заміжні жінки, повернулася до нього, уперши кулачки у боки і грайливо схилила голівку набік: – То чи гарна із мене молодичка? – Стривай, кохання. – Владо ізгріб її, обійняв і посадив на коліна. — Якщо твій батько нас не благословить – то освятить Єдиний. А за приданим я руки не тягтиму, бо свого добра – повна комора: я усе ж таки воєвода, а не хто-небудь… Але от біда: силою везти дочку полковника, славного на увесь Степ, не годиться. Так, чого лихого, і до війни недалеко… Хороший же із мене миротворець… – І який же ти у мене дурненький… – Віда поцілувала його. – У нас не дають приданого, а молодий викупляє наречену у батьків. І при тому, ми, дівчата, вибираємо самі, за кого віддатися: у Степу жінки вільні… Знаєш… ти спочатку із паном Гетьманом говори: він буде радий поріднити наші родини. А тато мені простить, якщо любить. А він знаєш, як любить?.. Знадвору почулися голоси: хтось із кимось сперечався, щось вимагав. Воєвода, уже зодягнутий, запхнув тільки за пояс пірнач і накинув синій вовняний плащ із гаптованим золотом левом на нім: – Я ненадовго, ясочко моя: погляну тільки, хто мене там добивається. – Чмокнув у носик і вийшов, ледь відхиливши попону – так, що із-зовні не можна було побачити, що у наметі. За хвилю він повернувся: – Ну от, квітко моя, Єдиний нам помагає. Мене кличуть на раду до пана Гетьмана… Сьогодні усе вирішиться. – Я молитимусь за тебе… – Віда подивилася на руїну, яку вони скоїли посеред намету і засміялася: – От тільки приберу тут трохи… …Вона довго молилась і щиро благала богів дарувати їй і Владові, хоч ненадовго, щастя. Владо ще не вертав.
94
Коли вже почало сутеніти, накинула на плечі жупанець і визиркнула з намету. Двоє інших уже вартових стояли кам’яними скелями, не звертаючи на неї жодної уваги. Хвала богам, більше нікого. Тоді Віда мишкою вишмигнула надвір і манівцями пішла до табору, до гурту, до дівчат. Вона не помітила двох гарячих, мов вуглі, очей, що жадібно слідкували за нею – очей, повних безвиході, безнадії, і смутку і смертної туги… Надвечір, коли в родині закінчувалася робота, молодь збиралася посеред табору: обговорювали події, що сталися за день; грали музики, хлопці жартували до дівчат, танцювали. Молоді хотілось веселитися. До Віди одразу ж підійшло одразу двоє парубків, запрошували до танцю. Віда усміхнулася, щось зацокотіла, подала їм ручки, а потім озирнулася іще раз на Владів намет, зітхнула і з досадою подумала: “І кому вона здалася ця війна!” А справді, кому?
ДОЩЕЧКА Ґ. Війна: Тернове поле, Лан і Підкорення Краю ого злого літа 6712, коли зі Сходу прийшло морове повітря – багато людей і скотини померло від чуми, віспи і інших, невідомих хворіб. А року наступного був неврожай, голод поширився Краєм і Степом, заглянув він також у багате Загір’я. А Валько Ненаситний наче на те тільки й чекав. Його військо перейшло перевал, почало палити села у передгір’ях Карпат і облогою стало під горватськими градами. Волхви мовчали, а поки князі думали – горватький князь, зваживши усе, пристав до Валька: став він тепер воєводою і намісником княжим у білих горватів. Князь дулібів слав гінців про поміч до своїх сусідів, а тим часом військо нового намісника обложило Вóлин, найбільше місто дулібів; володар же нового Возз’єднаного князівства, як тепер звалися землі Загір’я і Карпат, Валько Великий уторгся на Поділля. Тут, на Терновому полі, збиралося військо спільників-крайнів: важка дружина подолян, кінному бою навчена; панцерна піхота полян, що шикується непробивною кам’яною стіною; легоногіі піхотинці із деревлянських лісів точили свої сокири і натягували луки; а з Гайворона, що звався тоді Тивер, от-от мала підійти легка кіннота, що починає бій, засипає ворога хмарою із тисячі-тисяч стріл і переслідує утікачів. Два війська стали одне навпроти одного, і видно було, що у спільників — воїв утроє більше, навіть без легкокомонних тиверців, що забарилися на поміч. І крайни слали послів до Валька, щоб забирався геть із Краю у своє Загір’я; а тим часом найкращі вої, кінні і піші, виходили посеред війська і кликали супротивників до герцю, на молодечу розвагу. І було багато поєдинків, і багато голів скотилося з плечей, і сонце котилося вже на Захід – а посли з Валькового табору не вертали. Тільки увесь день було чути тюкіт сотень сокир. Аж надвечір виїхав посеред війська сам Валько, увесь закутий у сталь, і підняв руку над головою, а в тій руці за довгі чуби він тримав голови обох послів. Зареготав Валько, розмахнувся і кинув голови у бік союзників; і покотилися голови, підскакуючи на вибоїнах, наче два гарбузи. У багатьох хоробрих похололо у грудях. А Валько здибив коня – і червоне вечірнє сонце блиснуло на його булаві. На той блиск на тлі заграви небесної за спинами у Валькового війська спалахнуло полум’я: помах руки – і двовідрові горшки і двадцятивідрові кадовби з нахтою злетіли в небо – наче чорні ворони з клітки, що їм дітлахи підпалили хвости. Крайни здивовані слідкували за цією чудасією: ніколи ще не бачили такого. Тільки
Т