було сподіватись не те що на вітер, а навіть на найменший порух. Наче повітря в цьому всесвіті не існувало також. Але ж він був, і щось змушувало його існувати! Телефон у руках знову задзвонив, і дзвінок лунав неймовірно гучно як для цього місця. — Алло, — відповів він тремтячим голосом. — Де ти? — запитала вона так само злякано. — Я не знаю. Я тут один, більше нікого. Я ніде.
Тамара Клюкіна
Психотерапевт
Якось бухгалтерка привела високого чорнявця: — Алмаз Ангелович (кгм! — подумки мугикнула господиня) психотерапевт, він бажає винайняти кімнатку. Той зневажливо скривився, простягаючи сертифікат. Коли обоє вийшли, господиня відчула занепокоєння. Навіщо погодилася? Наведе підозрілих клієнтів… Але наступного ранку на її стіл лягли договір і чек на сплачену суму. Психотерапевт чекав у коридорі. — Чому ви клопочетеся за нього? Невже… Бухгалтерка зашарілася. — Прошу, ви тільки нікому… Підсів у маршрутці. Казав, готель на роздоріжжі, енергетика особлива… Я, каже, всередині замкнена, випустив… Отак, — розкрила долоню. — Як пташка, душа б’ється… — Ясно, — підсумувала господиня. — Зберіться! На грошах сидите! Хай шукає іншого роздоріжжя. Жінка мало не розридалася. Господиня зітхнула й звеліла покликати. Нечутно прочинилися двері. — Прошу. Присядьте… Пробачте… — Відмовляєте, — скривився він. — Комплекси. Ви себе замкнули. — Душа б’ється в клітці? — розкрила долоню й дмухнула. — Так? — Іронізуєте, а самі безпорадні, — гмикнув психотерапевт. — У чому ж? У його зіницях звивалися жарини, розросталися, поки спалахнули. Язики полум’я вирвалися й пропекли очі. Скрикнула, хотіла затулитися — несила підняти руку. Вогонь біг обличчям, тріщали хрящі носа, ніби збоку бачила, як безболісно чорніють губи. Одяг зотлів, розсипався попелом. Щоб крикнути — не розту12