МАНДРИ
| ПОГЛЯД
непривітні зими теплом і затишком, щоб відчувався запах холодців, пампушок і штрудлів, і щоби в кожній оселі все це було на столах…
ці з великим помпоном я була схожа на гнома-дивака, який несподівано виріс, але за звичкою задирає голову, аби щось побачити навколо. Мені й справді дуже хотілося подивитися на ці вулиці так, ніби вперше, щоб око було ще не замилене, щоби звертати увагу навіть на найдрібніші нюанси і відтінки. Я зупинялася, фотографувала і насолоджувалася тишею й умиротворенням, які тут панують. На перехресті вулиць Кобилянської і Маланюка побачила величезне дерево, яке ніби підпирало своїм голим крислатим віттям важкі снігові хмари. Підійшла ближче і побачила табличку — це віковічний дуб, який охороняється законом. Віковічний… Отже, оте Різдво на початку минулого століття, яке я собі намріяла, він бачив наживо… Може, навколо нього діти будували снігові фортеці, обнімали його стовбур, граючись у піжмурки, гладили потріскану кору маленькими рученятами… Так шкода, що тих дітей вже нема, але хочеться вірити, що дуб пам‘ятає їхні червонощокі обличчя, дзвінкий сміх і доторки гарячих вологих долоньок. Це дерево, звісно, теж не вічне, колись і воно, покалічене та стомлене часом, загине. Тому дуже хочеться, щоб десь поряд посадили молодий дубок, який до того часу змужніє і вже триматиме в пам‘яті нові, наші обличчя… Я страшенно тішуся тим, що Івано-Франківськ стрімко розвивається. З‘являються нові райони, будуються гарні будинки, люди рухаються вперед і поновому облаштовують своє життя. Але ж погодьтеся, це прекрасно, що в нашому місті є оази, які ніби відтіняють стрімкий поступ вперед та іноді повертають наші погляди в минуле, у святкову атмосферу Різдва, в тишу і спокій, під густу крислату крону віковічного дуба…
Я ходила тими вуличками, зупиняючись на кілька хвилин біля найкрасивіших будівель і уявляючи різдвяну метушню за стінами. Намагалася розрізнити, де стіни відреставровані або перебудовані, а де все залишилось, як колись. Тут і справді можна натрапити на гарненький будиночок, який ніби зіскочив з давньої листівки, поряд побачити хатку, збудовану, очевидно, зовсім недавно, а через десяток метрів — паркан, що похилився на тротуар, і не зрозуміло, чи то він змучився від часу, чи від того, що засохлі квіти сперлися на нього своїм не зрізаним вчасно цвітом. Нечасті перехожі, що іноді мене минали, здивовано озиралися. Що це за одна? Ніби не бачили тут раніше. Звісно, я мала дивний вигляд, наче не з цього світу, де будиночки з ліпниною і флюгерами на дахах — звичайнісінькі речі. У своїй в‘язаній шап66 | МІСТО