ЖУРНАЛ "ЗАРАЗ" by zakharii.tkachuk

â&#x201E;&#x2013;1

ВІД РЕДАКТОРА Відстань між Сєвєродонецьком та Луцьком становить близько 1000 кілометрів, і потрібно їхати потягом цілий день, щоб дістатися від одного міста до іншого. На автобусі не набагато швидше. Крім того, автобусні сполучення зі сходу на захід недостатньо рекламуються. Набагато комфортніше і легше дістатися до сусідніх держав, ніж подорожувати Україною. Люди виїжджають за кордон у пошуках роботи або нового місця для життя.

Editorial

У 2017 році громадська організація «Молодіжнa платформа» провела дослідження щодо очікувань та цінностей молодих українців. Основною причиною виїзду за кордон виявилась не зарплатня чи рівень життя, а відсутність віри у власне майбутнє в цій країні. Ми дуже раді, що у нас не виникало проблем з пошуком молоді, яка вірить у своє майбутнє та майбутнє своєї країни. Спільно з 20 учасниками з Сєвєродонецька та Луцька ми створили журнал на тему «Наше майбутнє» в рамках 14-денного семінару в обох містах. Ми розмовляли з колишнім ув’язненим, який перекривав старі татуювання новими, і зустріли переселенців, які намагаються розпочати соціальний клуб у закинутому кінотеатрі. Ми розпитували дітей, що вони хочуть зберегти для наступного покоління, та ознайомились із загальнонаціональною шкільною реформою. Ми розмовляли з «майданівцями» про те, як Євромайдан змінив їхнє життя, запитували вагітних жінок, що вони бажають у майбутньому для своїх дітей, та вели бесіду з шеф-кухарем про їжу майбутнього. У цьому проекті ми хотіли підкреслити подібність між двома містами, шукаючи невидимі нитки історій між ними. Нас дуже вразило, що учасники впродовж двох тижнів справилися із напруженою роботою над журналом у 178 сторінок, та подолали більше 1000 кілометрів потягом. Цей журнал – зерно, яке висадила молодь, щоб показати різні історії людей, які вирішили залишитися в Україні. Журнал показує, що кожен може побудувати своє життя, якщо шукає можливості, а не виправдання.

The distance between Severodonetsk and Lutsk is nearly 1000 kilometers and it takes a day’s journey by train to go from one city to another. By bus: not much faster. In addition, bus connections from the east to the west are barely advertised. It is much more comfortable to get to the neighboring countries than to travel within Ukraine. People go abroad looking for a job or a new place to live. In 2017, the NGO Youth Plattform conducted a research regarding the expectations and values of young Ukrainians. The main reason for moving abroad turned out not to be the salaries or standard of living, but the lack of faith in their own future in this country. We are very happy that we had no problems finding young people who believe in their future and the future of their country. Together with 20 participants from Severodonetsk and Lutsk, we created a magazine on the theme «Our Future» within a 14-day workshop in both cities, we talked to an ex-prisoner, who gets his old tattoos covered with new ones to make a fresh start, and met internally displaced persons who try to start a social club in an abandoned cinema. We asked kids what they want to preserve for the next generation and took a look at the countrywide school reform. We talked to protesters about how the Euromaidan movement changed their lives, asked pregnant women what they wish for the future of their children, and a chef about the future of food. For this project, we wanted to emphasize the similarities between the two cities and regions by searching for an invisible fabric of stories between them. We are very impressed, that the participants managed to handle the workload of a magazine with 178 pages within the two weeks as well as the 1000 kilometer train ride. This magazine is a grain that has been planted by young people in order to show the different stories of people who decided to stay in Ukraine. It shows that you can build a life if you are looking for opportunities and not for excuses.

ЗМІСТ

Table of Contents

Питання часу Question of Time

Вимушений маршрут Next Stop: The Future

32 Знову жити Live Again! 38

Місто у сірих тонах City in Gray Tones

Колеса змін Wheels of Change

Сам собі Країна You are the Country Yourself

68 Різкий стрибок Jump Cut 76 Мова тіла Body Language 82 Як ми будемо жити через п’ять років Five-year-plan 90 Робочий профіль Job Profile 92 Герої міста City Heroes 96

Я – сєвєродонецький Ілля Муромець Guiding Through a Special Glow

102 Екологічна мода Environmental Fashion 110

Ти – це те, що ти їси You Are What You Eat

116 Капсула часу Time Capsule 120

Альтернативи в Лисичанську Alternatives in Lysychansk

128

Історія про рукостискання Six Degrees of Separation

134 Поширення мистецтва Spreading Art 140 Пересувний музичний театр Mobile Theatre 146 Речі завтрашнього дня Tomorrow’s Tools 150

Читаючи минуле Reading the Past

158

Реформа в дії Reform in Action

164 Візит до музею майбутнього в Луцьку Archiving Tomorrow 172

Діти майбутнього Children of Tomorrow

УЧАСНИКИ ПРОЕКТУ

Contributors

Андрійчук, Антоніна / Andriichuk, Antonina antoninanina.ua@gmail.com Вчиться і працює журналісткою. Найбільше подобається працювати в жанрах сторітелінгу й репортажу. Цікавиться художнім репортажем. Любить слухати людей та писати про них. Antonina is studying and working as a journalist. Mostly, she likes to work in the genre of storytelling and reporting. She is interested in artistic reportage. Loves to listen to people and write about them. Гвоздєва-Тивонюк, Мар’я / Hvozdieva-Tyvoniuk, Marja iskysnitsa91@gmail.com Художник у анімаційній студії «Імаго». Також вона співзасновниця фестивалю анімації «Задзеркалля», що відбувається у місті Луцьк. Marja is an artist at animation studio «Imago». She is also a co-founder of the animation festival «Zadzerkallya», which takes place in the city of Lutsk. Гетьман, Тетяна / Hetman, Tetiana tatyanagetman@ukr.net Енергійний фотограф. Працює по Україні. Нові знайомства - це ії натхнення. На шляху до поставленої цілі пробиває усі стіни, бо вона дуже впертий і наполегливий Овен. Живе під музику. Vigorous Photographer. She works in Ukraine. New acquaintances are her inspiration. On the way to the set goal she breaks through walls since she is very obstinate and persistent Aries. Lives for music. Дорощук, Марія / Doroshchuk, Mariia masha231016@gmail.com Сфотографує цеглу так, що ти захочеш її з’їсти. Знає два слова німецькою і одне французькою. Може провести екскурсію містом, в якому ніколи була і вигадати найкрутіші легенди, які ти коли-небудь чув. Maria can take a picture of a brick so that you want to eat it. She knows two words in German and one in French. Can take an excursion to a city that has never been to invent the coolest legends you’ve ever heard.

Дундюк, Варвара-Анна / Dundiuk, Varvara-Anna varianna55@gmail.com Журналістка з Рівного. Навчається видавничій справі та редагуванню в Східноєвропейському Національному Університеті у Луцьку. Мріє бути ведучою програми «Орел і решка». Varvara is a journalist from Rivne. She is studying publishing and editing at the Eastern European National University in Lutsk. She dreams to be the host of the travel show «Oryol i Reshka». Єрошко, Іра / Yeroshko, Ira centervisualedu@gmail.com Фотограф та голова організації «Центр Візуальної Освіти» в Луцьку. Допомогла усім вищезазначених учасникам уникнути депресії під час створення цього журналу. Ira is a photographer and head of the NGO «Center for Visual Educatio». She helped all the participants to avoid depression during the making of this magazine. Євтушко, Юра / Yevtushko, Yura yura.evtushko@gmail.com Вільний фотограф, член «Фундації регіональних ініціатив (ФРІ)», волонтер «Молодіжного центру Волині». Не уявляє життя без музики, любить хороші фільми, подорожі країною та музичні фестивалі. Обожнює шаурму, але жінок більше. Yura is a freelance photographer, a member of the Foundation for Regional Initiatives (FRI), and a volunteer at the Lutsk Youth Center. He can’t imagine his life without music, likes good films, trips inside the country and musical festivals. He is crazy about kebab, but more about women. Імаметдінова, Оксана / Imametdinova, Oksana 7269423@gmail.com Виховує 6-літню доньку. Пише вірші, любить знаходити асоціації в природі. Співала в українському хорі, коли жила в Москві і багато подорожувала. Вірить, що випадковості не випадкові. Oksana brings up a 6-year-old daughter. She writes poetry, likes to find associations in nature, sang in the Ukrainian choir, when she had lived in Moscow and has traveled a lot. She believes that casualties are not accidental. Карманська, Юлія / Karmanska, Yuliia yulia.16@ukr.net Дівчинка з рудим волоссям і креативними ідеями. Любить писати, слухати музику і їсти водночас. Має хороше почуття гумору, вона сподівається. A girl with red hair and creative ideas. She loves writing, listening to music and eating at the same time. She has a good sense of humor, she hopes.

7 Косенко, Людмила / Kosenko, Liudmyla kosenko23ludmilla@gmail.com Займається мистецтвом фотографії. Любить випікати, подорожувати, розширювати свої межі, любить музику, грати на фортепіано. Знаходить сенс життя в Богові. Liudmyla is fond of photography art, likes to bake, travel, expand her limits, listen to music and playing the piano. She finds the meaning of life in God. Кувічинська, Віталія / Kuvichynska, Vitaliia vitalinakuvik@gmail.com Студент-журналіст. Є волонтером ГО «Сєвєродонецька молодіжна рада». Любить займатися скелелазенням, відпочивати на природі та танцювати, поки ніхто не бачить. Vitaliia is a student who studies journalism. She is a volunteer NGO «Severodonetsk Youth Council». She likes to go climbing, rest in nature and dance like nobody is watching. Куліш, Анастасія / Kulish, Anastasiia anastasiya.kulish98@gmail.com Має двох котів, любить Imagine Dragons, танці, Netflix та Девіда Теннанта. ЇЇ суперсила - писати різноманітні історії та бути журналістом. Anastasiia has two cats, likes Imagine dragons, dancing, Netflix and David Tennant. Her superpower is to write different stories and be a journalist. Линенко, Вікторія / Lynenko, Viktoriia linenkovika8@gmail.com Навчається на графічного дизайнера. Любить творчих і позитивних людей, не може жити без музики. Viktoriia studies graphic design. She loves creative and positive people, she can’t live without music. Магомедова, Анастасія / Mahomedova, Anastasiia magkiss@yahoo.com Фотограф і багатодітна мама. Любить життя й людей, які її оточують. Вірить у силу Краси. Anastasiya is a photographer and mother of many children. Enjoys life and people around her. Believes in the power of beauty. Матухно, Віталій / Matukhno, Vitalii betldgus@gmail.com Молодіжний активіст, журналіст та лідер молодіжної організації «LSKYOUTH». Живе в невеликому індустріальному місті Лисичанську. Віталій -найдепресивний учасник цього проекту. Vitaliy is a youth activist, journalist and a leader of youth organization «LSKYOUTH». He lives in the small industrial city Lysychansk. Vitaliy is the most depressed member of this project.

Моложон, Микола / Molozhon, Mykola nikomolozhon@gmail.com В дитинстві мріяв бути далекобійником, але став викладачем та активістом. Фотографує, знімає відео та займається соціальним підприємництвом. Заснував інфопростір для рідного міста www.starobilsk.city. As a child, he dreamed of being a truck driver, but became a teacher and an activist. He takes photos, videos, and creates social businesses. He founded the info space for his home town www.starobilsk.city. Рубан, Євгенія / Ruban, Yevheniia 1rubanevgenia@gmail.com Cтудентка-журналістка із Сєвєродонецька. Захоплюється музикою та фантастикою (книгами, фільмами). Не любить котів, пташки - то найкраще. Люблю людей, які мене годують смачненьким. Evgeniya is a journalism student from Severodonetsk. She is fond of music and science fiction (books, movies). She does not like cats, birds are her favourites. She falls in love with people who feed her delicious food. Саєнко, Олеся / Saienko, Olesia olesia.saienko.ph@gmail.com Фотограф-фрілансер. Має ступінь магістра психології. Улюблені жанри – портретна та вулична фотографія. Проживає та працює у Луцьку. Olesia is a freelance photographer. She has a Master of Psychology. Favorite genres – portrait and street photography. She lives and works in Lutsk. Соляник, Олена / Solianyk, Olena lenasolianyk19@gmail.com Вивчає журналістику. Любить ходити в гори, грати на фортепіано і слухати Ludovico Einaudi. Улюблений мультсеріал – «Рік і Морті». Olena studies journalism. She loves to do hitchhiking, play the piano and listen to Ludovico Einaudi. Her favourite cartoon is «Rick and Morty» Тарківський, Максим / Tarkivskyi, Maksym Tarkivskyy.linkoln@gmail.com Проживає в Луцьку. За спеціальністю – біолог, за покликом душі – фотограф. Веселий та вічно молодий. Max lives in Lutsk. He is a biologist by profession and a photographer at heart. Funny and always young. Янко, Ксенія / Yanko, Kseniia kseniayanko@gmail.com Правозахисниця, фотографиня, журналістка, медіа-менеджерка молодіжної організації “СТАН”. Працює в Івано-Франківську та Львові. Ksenia is a human rights activist, photographer, journalist, media manager of the youth organization «STAN». She works in Ivano-Frankivsk and Lviv.

ІМПРЕССУМ

Impressum Zaraz Magazine #1 Our Future (1500 copies) Lutsk and Severodonetsk September 2018

Журнал «Зараз» #1 Наше майбутнє (1500 копій) Луцьк та Сєвєродонецьк Вересень 2018

Publishers FROH! e.V. Youth Platform Severodonetsk Youth Council Center of Visual Education

Видавці FROH! e.V. Молодіжна платформа Сєвєродонецька молодіжна рада Центр візуальної освіти

www.froh.ngo www.youthplatform.com.ua www.smr.sd.ua www.facebook.com/centerofvisualeducation

Project Manager Ukraine Zakharii Tkachuk, Kyrylo Dubrovin

Менеджер проекту Україна Захарій Ткачук, Кирило Дубровін

Project Coordination Ukraine Natalia Masechko, Yulia Tkachuk, Yurii Titov, Ira Yeroshko

Координатори проекту Україна Наталія Масечко, Юлія Ткачук, Юрій Тітов, Іра Єрошко

Project Coordination Germany Ulrike Pusch

Координатор проекту Німеччина Ульріке Пуш

Workshop Realization Klaus Neuburg Bessie Normand Sebastian Pranz Fabian Weiss Jeannette Weber

Тренери проекту Клаус Нойбург Бессі Норманд Себастіян Пранц Фабіан Вайсс Жанет Вебер

Translations & Copyediting Iryna Polietukha, Anastasiia Chornii, Olena Kotys, Anastasiia Chuprun, Diana Kalishchuk, Viktoriia Novak, Yuliia Derevianchuk, Allison Stoner, Vivek Atluri, Anastasiia Ushakova.

Переклад & Редагування Ірина Полєтуха, Анастасія Чорній, Олена Котис, Анастасія Чупрун, Діана Каліщук, Вікторія Новак, Юлія Дерев’янчук, Алісон Стонер, Вівек Алтурі, Анастасія Ушакова.

Video Documentation Liisi Mölder

Зйомка Ліізі Мьольдер

Typeset Graphik LC by Commercial Type

Шрифт Graphik LC by Commercial Type

Print Aqua Print, Lutsk www.aqua-print.com.ua

Друк Aqua Print, м. Луцьк www.aqua-print.com.ua

Paper Munken Lynx 120 g/м Hi-kode 130 g/м Natural_evolutoin white 280 g/м

Папір Munken Lynx 120 г/м Hi-kode 130 г/м Natural_evolutoin white 280г/м

We thank the following people and institutions for their support Wolfgang Mössinger, Magdalena Patalong, German Federal Foreign Office, Serhiy Naboichyk, Dmitro Bezverbnii, Mariia Domanska, Maksym Drach, 12 Channel, Radio Lutsk, Volyn Morning, Radio Station Puls, Hromadske TV, Skybar Club, Volyn Youth Center, Public Space “HochuBudu”.

Ми висловлюємо особливу подяку Вольфґанґ Мьоссінґер, Магдалена Паталонг, Міністерство закордонних справ Німеччини, Сергій Набойчик, Дмитро Безвербний, Марія Доманська, Максим Драч, а також: “12 канал, Радіо “Луцьк”, “Ранок Волині”, Громадьске ТБ, “SkyBar”, Молодіжний центр Волині, громадський майданчик “Хочу Буду” та ін.

This magazine was created during an international autumn school on magazine making in 14 days in Ukraine in 2018. The project was organized by the German NGO FROH! in cooperation with the Ukrainian partners Youth Platform Lutsk, Youth Council Severodonetsk, and the NGO “Center of Visual Education” Lutsk. Opinions expressed in this magazine do not necessarily reflect those of the publisher. This publication is not for sale and is not intended for commercial use or profit.

Цей журнал було створено впродовж міжнародної осінньої школи по виготовленню журналу за 14 днів в Україні в 2018 році. Проект організовано німецькою медійною організацією “FROH! ” у співпраці з українськими партнерами ГО “Молодіжна платформа”, ГО “Сєвєродонецька молодіжна рада”, ГО “Центр Візуальної Освіти”. Думки, висловлені в цьому журналі, можуть розходитися з думками видавців. Ця публікація не для продажу і не повинна використовуватися у комерційних цілях. Профінансовано Федеральним міністерством Закордонних справ Німеччини. #CivilSocietyCooperation

Funded by the German Federal Foreign Office. #CivilSocietyCooperation

FROH! Publish Yourself

МАЙБУТНЄ ПОЧИНАЄТЬСЯ ЗАРАЗ FUTURE STARTS NOW

Кожного літа наша родина їздить до Криму.

Every summer, this family visits their house in Crimea. A photo diary.

Текст | Фото: Анастасія Магомедова Text | Photos: Anastasiya Mahomedova

Question of Time

13 Кожного літа наша родина їздить до Криму. Цього року ми були там усьоме. Перший свій день народження наші близнюки зустріли саме там. Наступні також. Зараз ми приїжджаємо туди лише на декілька тижнів, а не на все літо, як раніше. Адже останні чотири роки Крим відділений від нас кордоном. Улітку 2014-го на сході України йшла війна. Тисячі людей залишали свої домівки й утікали, хто куди. Багато людей поїїхало до Криму, ніхто не знав, коли зможе повернутися додому. Того літа моя родина також поїхала в Крим. Ми провели десять годин на кордоні, чекаючи своєї черги. Деякі люди долали цей етап пішки. Несли на руках дітей. І ось, нарешті, Крим. З усіх рекламних щитів пан Путін вітав кримчан із поверненням до рідної гавані. А ми не знали, коли повернемося додому. Не знали, що буде далі. У Криму ніхто не стріляв, але люди однаково були перелякані, знедолені, розлючені. У липні наше місто звільнили від сепаратистів. Але ми не поспішали повертатися: дуже довгий і небезпечний шлях. Шлях, який раніше ми долали за одну коротку ніч. Наступного року нас було вже шестеро. І знову: виснажлива дорога, черга, кордон. Моя чотирирічна донька сприймає Крим саме таким далеким, закордонним, адже, коли вона народилася, Крим був уже «їхнім», а не «нашим». Інші діти пам’ятають, як було раніше, але часто запитують: якщо Крим є українським, чому всюди російські стяги, і зовсім не чути української мови? Чесно кажучи, мені самій усе складніше згадувати, як воно: в’їжджати до Криму просто так. Без зупинок на блокпостах, без нескінченних черг на кордоні, без купівлі валюти, без розмов «Фашист не пройде» i «Крим наш». Я звикаю. Але, чи погоджуюся? Що нас очікує в майбутньому? Де будуть кордони? І чи будуть взагалі? Що згадуватимуть мої діти, переглядаючи світлини з Криму? Ще до війни ми придбали в Криму ділянку землі, на якій мріяли побудувати великий двоповерховий будинок. Мріяли переїхати до Криму назавжди. Але все змінилося. Тепер ми приїжджаємо туди все рідше. Думаємо про те, щоби взагалі продати дім. Це лише питання часу.

Every summer my family goes to Crimea. This year we’ve been there for the seventh time. Our twins celebrated their first birthday there. The following birthdays they celebrated there as well. Now we come to Crimea for several weeks only, earlier we used to spend the whole summer there. For the last four years Crimea has been separated from us with the border. In summer 2014 war broke out in the east of Ukraine. Thousands of people left their homes and fled. A lot of people from the east came to Crimea. Nobody knew when they would be able to come back home. That summer my family also went to Crimea. We were waiting at the border for ten hours. Queues were just enormous. Some people were going by foot, they were carrying their children. Finally we got to Crimea. Mister Putin congratulated Crimeans on their homecoming on every billboard which were quite numerous. But we had no idea when we would be able to come back home again. We didn’t know what was going to happen. There was no shooting in Crimea, but still people were afraid, disadvantaged and angry. In July our Severodonetsk was freed from separatists. But we didn’t rush home: the way was too long and dangerous. The way which we used to travel over one short night. Next year there were six of us. And again, we had to experience exhausting travel, queues, borders. My four-year-old daughter thinks that Crimea is so far away. It is a foreign country for her, because when she was born, Crimea was already «theirs», not «ours» any more. My other children remember how it used to be but they often ask me questions if Crimea is Ukrainian, why there are Russian flags everywhere and why they cannot hear anybody speak Ukrainian. Frankly speaking, I can hardly remember how it was to arrive to Crimea in just a normal way: without stopping at checkpoints, without endless queues at the border, without exchanging currency, without slogans like «No way to fascism» or «Crimea is ours». I am getting used to it. But I doubt that I will accept it. What is waiting for us in the future? Where will the borders be? And will there be any borders at all? What will my children remember looking through the photos taken in Crimea? Before the war broke out we had bought a piece of land in Crimea. We were dreaming of building a big two-storey house there. We were dreaming of moving to Crimea for good. But everything has changed. Now we come to Crimea rather seldom. We are thinking of selling the house at all. It′s just a matter of time.

ВИМУШЕНИЙ МАРШРУТ

If you want to meet Ukrainians seeking a better life abroad, you just have to go to the nearest bus terminal.

Next Stop: The Future

Зала очікування автовокзалу в Сєвєродонеецьку. Waiting hall at the bus stop in Severodonetsk.

Про те, як українці зі східу і західу змушені шукати кращої долі в Росії та Польщі. Вони залишають свої сім’ї та їдуть важко працювати.

27 Андрій, 43 роки, Чернігівська область

Фото: Людмила Косенко, Микола Моложон Текст: Оксана Імаметдінова Photos: Liudmyla Kosenko, Mykola Molozhon Text: Oksana Imametdinova

Я їду до Польщі вперше, планую працювати на заводі за рекомендацією знайомих. До Майдану їздив працювати у Москву, але зараз, зважаючи на ситуацію на Донбасі та в Криму, не можу собі морально дозволити поїхати навіть до мами та брата у Воронезьку область в Росії. Боляче дивитись, як молодь покидає країну. Це означає, що відбувається відтік тих людей, які потенційно могли б творити зміни. Петре Олексійовичу (Порошенко – ред,), це кінець. Поверніть молодь в Україну! У мене є мрія заробити гроші на техніку для обробки свої землі і стати фінансово незалежним. Мені прикро спостерігати, як поля в Україні псуються соняшниками та кукурудзою. В той час як, наприклад, в Ізраїлі вирощують персики на пісках та експортують в Америку. Мені говорив батько: «Синку, вчись, підростай, може, ти поживеш». Але надії батька не справдилися. Тепер я говорю ті самі слова своїй доньці, але боюсь, що не застану вже ті часи. Andriy, 43, Chernihiv Oblast Region It′s my first trip to Poland. I plan to work at a factory according to my acquaintances′ advice. I used to go to Moscow before Maidan, but now, taking into consideration the current situation in Donbas and Crimea, I cannot morally let myself to even go to see my Mom and brother in Voronezh Oblast in Russia. It′s very painful to see young people leaving Ukraine. It means that we observe the outflow of people who could have possibly made a change. Petro Oleksiyovych [Poroshenko], that is the end. Bring the youth back to Ukraine! I have a dream to earn money to buy agricultural equipment to work on my land and to become financially independent. It is such a shame to see how Ukrainian fields are spoiled by sunflower and corn plantations. Meanwhile, in Israel, people grow peaches on sand and import them to America. My father told me: «My son, you have to study and grow up, maybe you′ll live better». But my father’s hopes haven’t become reality. Now I say the same words to my daughter, but I′m afraid I won′t live that long.

28 Dmytro, 39, Khmelnytsk Region I′ve been going to Poland for quite a while. Our politicians don′t think about people, they quarrel and sort things out, meanwhile an ordinary person opens their fridge and sees it′s empty. The minimal salary, that is 3700 UAH in Ukraine at the moment, is just enough to buy food, but in Poland, having 3700 PLN you can buy not only food, but you can also rent a flat. Having 1 Zloty I can eat something, and having 3 Zloty I can eat and be full. In Ukraine, having 1 Hryvnia I can only buy a candy. The prices are rising here, but the salaries do not increase on pro rata basis. We go abroad to work and we bring the currency that we spend here and thus invest in our economy. We pay taxes in Poland, but we’d rather pay them in Ukraine. We had high hopes about Maidan, but they failed. You have to start a change in your family, in your house. But only 5% of the population realize that; these people try to make some better changes and stay in the country. Дмитро, 39 років, Хмельницька область До Польщі я їжджу вже давно. Наші політики не думають про людей, сваряться і з′ясовують відносини між собою, а звичайна людина відкриває холодильник, а там «миша повісилась». Мінімальної зарплати в Україні в 3700 грн. вистачає тільки на харчування, в той час як у Польщі на 3700 злотих, окрім харчування, можна ще й орендувати квартиру. За 1 злотий я можу поїсти, а за 3 – добре наїстись. В Україні за 1 гривню можна купити тільки 1 цукерку. Ціни в нас ростуть, а зарплата пропорційно не підвищується. Ми їдемо на заробітки і привозимо валюту, яку витрачаємо в країні, робимо внесок в економіку. Платимо податки в Польщі, але хотіли б їх сплачувати в Україні. Ми покладались на Майдан, але наші надії не виправдались. Необхідно починати зміни зі своєї родини, зі свого під'їзду. Але це усвідомлює тільки 5% населення, які намагаються робити якісь зміни на краще і залишаються в країні.

Severodonetsk bus station. Bus schedule towards Russia.

Сєвєродонецька автостанція. Розклад руху автобусів у напрямку до Росії.

30 Сєвєродончанин, на вигляд 30 років, схід України Я вже 10 років працюю у Москві. Моя дружина і 5-річна донька залишаються в Україні. Я не бачу перспектив для себе і родини у своєму Сєвєродонецьку, тому змушений покидати сім′ю та їздити на заробітки. A person from Severodonetsk, seemingly 30, Eastern Ukraine

Usual advertisement in the newspaper about job offers with low salary.

Типове оголошення в газеті про пошук та пропозицію роботи з низьким рівнем оплати.

I′ve been working for ten years in Moscow. My wife and my five-year-old daughter stay in the Ukraine. I don′t see any prospects for myself and my family here, in my Severodonetsk, that is why I have to leave my family and work abroad.

Вадим, 30 років, м. Рубіжне, схід України

Vadym, 30, Rubizhne, Eastern Ukraine

Я поїхав з України у Москву, коли мені було 14 років. Зараз мені 30. Але всі ці роки мене тягне сюди. От і зараз я тут, хоча квартиру вже продано і мені нікуди повертатись. Я гостюю у друзів, колишніх однокласників. Тут гарний клімат, чудова річка, сосни. Я покидаю своє рідне місто з важкістю в серці. Бажаю триматись тим, хто залишається в Україні.

I went to Moscow from Ukraine when I was 14. Now I′m 30. But I′ve been drawn back here during all these years. And I am here now, even though my apartment has been sold and I have nowhere to return to. I′m staying at my friend′s now, my classmate′s. The climate is really nice here, there is a river, pine trees. I′m leaving my native town heavy-hearted. I wish to those who stay in Ukraine to hang in here.

Advertisment for jobs in Poland at Lutsk bus station.

Рекламне оголошення щодо працевлаштування в Польщі на Луцькій автостанції.

ЗНОВУ ЖИТИ

Фото i Текст: Людмила Косенко Photos and Text: Liudmyla Kosenko

Live Again!

Як читання Біблії змінило життя наркозалежних. How a family is making a fresh start after drug addiction.

«Мене називали майбутньою наркоманкою, повією, алкоголічкою, і наголошували, що нічого нормального з мене не вийде», – розповідає Яна, водночас пропонуючи мені вечерю. Будучи не голодною, я відмовилась, а вже від чаю з печивом не вдалося. Трирічна Богдана бігала, по-дитячому намагаючись розповісти всі історії одразу, та мама включила їй мультфільм, щоб можна було спокійно розпочати розмову. «З 13 років почалося моє жахливе, страшенне, ненормальне життя. Я багато випивала, курила, гуляла з хлопцями, пропадала в недолугих компаніях, прогулювала школу, погано вчилася. І якщо б я не зустріла Сашу й не народила дитину, я взагалі не знаю, що б зі мною було. Я й далі жила таким життям, робила все матері на зло. У нас ніколи не було любові та взаєморозуміння». Яна, яка ніколи не хотіла мати дітей, зараз виховує трьох та очікує четверте маля. Артему зараз 12 років, Аріані – 7, а Богдані – 3. Разом із чоловіком вони живуть в однокімнатній квартирі на 5 поверсі і сплять разом в одній кімнаті. «Саша, навпаки, був занадто оточений любов’ю, батьківською опікою, грішми, одягом, вважав себе «пупом Землі». Перший раз напився наприкінці 5 класу, а почав курити з третього. Але

«They called me a future junkie, a hooker, an alcoholic, and they emphasized that nothing good would happen to me», says Yana, offering me a dinner. Not being hungry, I refuse, but I can′t refuse the tea with cookies. Her three-year-old daughter Bohdana is running around, childishly trying to tell me all the stories at once, so Yana turns on a cartoon for her and we can start a conversation. «Starting from the age of 13 my awful, horrific, abnormal life began. I drank a lot, smoked, hung out with the guys, spent time in the hapless companies, skipped school and received bad grades. And if I had not met Sasha and had not given birth to a child, I don’t know what would have happened to me. I continued to live this life, doing everything just to spite my mother. We have never had love and mutual understanding». Yana, who never wanted to have children, now is bringing up three kids and is expecting a fourth baby. Artem is now twelve, Ariana is seven, and Bohdana three years old. Together with her husband, they live in a one-room apartment on the 5th floor and sleep all together in one room.

Pозклад дня, якого дотримується родина, та деякі вірші з Біблії.

Артем дістає своїм сестрам іграшки.

Time schedule for the family, and some verses from the Bible.

Artem gets his toys to his sisters.

вчився досить добре. Вмів дуже вдало ховатися від батьків, а за надмірною любов’ю до нього вони це не помічали і нікому не вірили. Коли поїхав в Донецьк на навчання, почав приймати наркотичні речовини». Коли вони зустрічалися, Яна бачила, що Саша вживає наркотичні речовини, але не надавала цьому особливого значення, бо не уявляла, що таке наркотики, ніколи з цим не мала справи й не розуміла їхньої дії, наслідків. Сама вона ніколи не приймала їх, бо мала страх. У 2005 році Яна завагітніла і батьки вирішили відсвяткувати весілля. 16 жовтня 2006 року народився син Артем. Саша знайшов таку роботу, де можна було красти, і ніхто про це не знав. Завдяки цьому вони жили в розкоші й ні в чому собі не відмовляли. Й оскільки фінансові можливості дозволяли, Саша почав ще більше приймати наркотичні речовини й перейшов на більш важкі дози, почав колотися. Коли це почалося, Яна забрала однорічного сина й пішла жити до матері. На деякий час він кинув це, бо боявся втратити родину, а коли Яна повернулась – усе почалося знову. Таке життя

«Sasha, by contrast, was surrounded by love, care, money and clothes to a fault, and was growing up as a selfish kid. He got first drunk at the end of the fifth grade, and started smoking from the third grade. But he studied quite well. He could hide such things from his parents very well, and because of the excessive love for him, they didn′t notice this and didn′t believe anyone telling the truth about him. Sasha started taking drugs while he was studying in Donetsk». While they were dating, Yana saw that Sasha was using drugs, but she didn′t pay much attention to it, since she had never tried them and didn′t quite understand all effects and consequences they can cause. She has never used them by herself, because she was afraid of addiction. In 2005, Yana got pregnant and her parents decided to celebrate the wedding. On October 16, 2006, Artem, their first son, was born. Sasha found such a job where he could steal and nobody could find out about it. Due to this, they lived in luxury and could afford anything they wanted. And since they could afford a lot of things, Sasha began to take drugs even more, switching to heavier doses, and eventually he started shooting up heroin. After it, Yana took her one-year-old son and went to live with her mother. Sasha gave up on using drugs for some time, because he was afraid to lose his family, and when Yana got back to him, everything started again. Such life style of the couple had been lasting for

Андріана, 7 років. Andriana, 7 years.

продовжувалося 8 років. Вона йшла від нього, він припиняв, вона поверталась і все розпочиналося знову.

eight years. She left him, he stopped using drugs, she returned and everything started again.

На той час Янина мама була віруючою людиною, яка постійно апелювала до Бога, молилася за них.

At that time, Yana′s mother was a believer who was constantly appealing to God and praying for them. «But we always resisted this, saying all sorts of abominations and laughing at her». When Yana was tired of living like this – the constant shortage of money, a husband, who was always drunk or high on drugs, constant quarrels, scandals, brawls, infidelity, – she began to go to church. «I wanted to believe that God would change my family, because I couldn′t change anything by myself, so I hoped that maybe God could help me. Everything was happening gradually. I stopped drinking and began reading the Bible and praying. When Ariana was born, I quit smoking, although I had been struggling with it for a long time. After I believed in God, the real changes in my life started happening».

«Але ми цьому завжди противилися, говорили всіляку гидоту, сміялися над релігією». Яні набридло так жити: постійна нестача грошей, чоловік то наколений, то п’яний, постійні сварки, скандали, бійки, зради… «Я почала ходити до церкви». «Я хотіла вірити, що Бог змінить мою сім’ю, бо своїми силами в мене не виходило нічого змінити, думала, що, може, Бог мені допоможе. Усе якось було поступово. Пити кинула сама. Почала читати Біблію, молитися. Коли народилась Аріана, кинула курити, хоча досить довго боролася з цим. Повірила в Бога й почалися зміни в моєму житті». На той момент Саша мав три судимості: за грабіж, наркотики, побиття людей, але його матір завжди намагалася вносити заставу, тому йому давали умовний термін, тобто він не сидів. Продавали машини, квартири, все що можна, щоб його не посадили за Ґрати. «У нього були ці пошуки Бога, бо він розумів, що, крім Нього, йому ніхто не допоможе», розповідає Яна. «Самостійно він не міг з цим впоратися. Молився і коловся, читав Біблію, і курив, пив. Він говорив до Бога:

At that time, Sasha had three convictions: for robbery, drugs and assault, but his mother always tried to stand bail for him, so he was put on parole, that is, he was not imprisoned. They sold cars, apartments, everything they could so that he would not be put behind bars. «Sasha was searching for

35 Oдин з вечорів по вивченню Біблії. One of the evenings for studying the Bible.

Господи, якщо Ти є, то допоможи мені, я вже не можу так». Після чергового разу допомоги від матері, коли вона назбирала грошей, яких вистачило лише на те, щоб відкупитися від попередження, вона відмовилася йому допомагати: «В мене вже грошей немає, я тебе звідти витягую, а ти знову, як навмисно, туди ідеш.» «Я від нього пішла. Я сказала, що я подаю на розлучення, у мене вже просто немає сил», – продовжує Яна. «Коли я повірила в Бога, я почала сама змінюватись. Раніше я думала, що всі проблеми тільки в чоловікові, а тепер я почала розуміти, що я теж живу аморальним життям. І я почала із себе, почала виявляти любов. Він прийде до дому на підпитку, лягає спати, я його роздягну, помию ноги, виперу його речі, зроблю поїсти. Хоча він на це не заслуговував, але я всеодно проявляла ці знаки любові, уваги, десь це його і взяло, потім мені казав. Хоча спочатку це його дуже дратувало».

God, because he realized that, except for Him, nobody else would help him», Yana says. «He could not handle it on his own. He was praying and shooting up heroin, reading the Bible and smoking and drinking. He spoke to God: ‹Lord, if you are there, help me, because I cannot do that anymore.›» After one more time when his mother helped him to avoid the jail, having collected all the money she could, she told him: I do not have any more money. Each time I help you get out of the jail, you get there deliberately again and again. «I left him. I said that I was divorcing him, I just couldn′t take it anymore«, Yana continues. «When I believed in God, I began to change myself. Before I thought that all the problems were only caused by a man, but then I began to realize that I also had an immoral style of life. And I started with myself, I started showing love. He would come home drunk and go to bed, and I took off his clothes, washed his feet and his clothes, cook something for him. Although he did not deserve it, I showed him all these signs of love and care, and at some point it melted his heart. He told me about that afterwards, although at first he found it very annoying». In the end, before Oleksandr had to go to jail, in February 2013, he decided to go to the rehabilitation center in Molodohvardiisk.

Олександр, 33 роки, з родиною. Oleksandr, 33 years old, with his family.

Зрештою, перед тим, як Олександр мав сісти в тюрму, у лютому 2013 році він прийняв рішення поїхати в реабілітаційний центр у Молодогвардійськ. Він пробув там місяць: за ним приїхала міліція та забрала додому, тому що мав бути суд. «Приїхав він. Звісно, дуже змінився, але місяць це маленький термін. Також не було людини, яка б допомагала йому в цьому й контролювала його. Через вплив старих друзів на третій день він знову пішов за пігулками. Він знову почав жити попереднім життям, й одного разу в нього почала дуже сильно пухнути нога. Йому вже було важко взуватися, він почав сильно накульгувати. Я весь цей час молилася за нього, рідні намагалися відправити його назад у реабілітаційний центр і чим більше на нього впливали, він, як на зло, ставав ще гіршим».

He stayed there for a month: the police arrived and took him home because he was to be tried. «He came. Of course, he has changed a lot, but one month is a short period of time. There was also nobody who would help him in this and control him. Due to the influence of old friends, on the third day he went to buy drugs again. He once again began to live his previous life, and one day his leg started swelling. It was hard to put on the shoe, and he also began to limp. I prayed for him all this time, our relatives tried to bring him back to the rehabilitation center and to control him, but the situation was only getting worse». At this moment, little Bohdana rushes into the kitchen, and asks her mom for a cup. She is pouring milk easily, mixing it with some corn flakes I have brought for her, and starts eating them with a teaspoon, saying: «Mom taught me to do it this way». We laugh and Yana continues the story.

У цей момент на кухню прибігає маленька Богдана, попросила в мами чашку. Досить спритно сама наливає туди молока, насипає кукурудзяних паличок, які я їм принесла, і так смачно чайною ложечкою починає їх їсти, водночас каже: «Это мама меня так научила». Ми сміємося і Яна далі продовжує розповідь. «Він зібрався йти до лікарні, але я казала йому, що це все не допоможе, якщо не припинити вживати наркотичні речовини. Не знайшовши іншого виходу, він вирішив знов поїхати в реабілітаційний центр, маючи змогу, бо йому дали знову умовний термін – на той момент це було найбіль-

«He was going to go to the hospital, but I told him that it would not help if he did not stop using drugs. As he couldn′t find another way out, he decided to go to the rehabilitation center again. He had the opportunity to do that, because he was put on a parole again – at that moment it was the greatest miracle. He also realized that it was God who had compassion to him and he was not put behind bars, and his belongings were still in the center, because they forgot to send them. Under the influence of these events, he returned to the center and was there until the end of the rehab.« «The rehab lasted for eight months. Oleksandr believed in God, asked for forgiveness of all his mistakes and God rescued him from his addictions. His thoughts, way of life, goals, desires, priorities,

37 шим чудом. Він це також розумів, що це Бог змилувався над ним і його не посадили за Ґрати, що речі його залишилися ще в центрі, бо їх забули відправити. Під впливом цих подій він повернувся до центру й був там уже до кінця реабілітації». «Реабілітація тривала 8 місяців. Олександр повірив у Бога, попросив прощення за своє життя і Він визволив його від цих залежностей. Змінилися його думки, спосіб життя, цілі, бажання, пріоритети, його зовнішній вигляд, здоров’я, загалом усе, що всередині і ззовні», згадує Яна. На той час у центрі Олександр добре себе зарекомендував, був слухняним, завжди охоче допомагав таким, як він і йому дозволили забрати до себе сім’ю. Пройшло вже чотири роки відколи вони стали вільними від попередніх залежностей. На цей момент Олександр і його родина повернулися на Малу Батьківщину й допомогають студентам, нужденним, бідним, залежним. У 98 Сєвєродонецькому училищі Олександр проводить безкоштовні тренування з баскетболу для хлопців тричі в тиждень. Перед початком тренування вони читають Біблію, моляться, а потім займаються. Цього року група збільшилась із 2-3 людей до 12, до того ж не тільки з цього навчального закладу. Щосереди Олександр зі своїм другом відвідують наркологічний диспансер у селі Привольне: cпілкуються з людьми, вивчають Біблію. Тричі в тиждень у себе вдома проводять малі групи з вивчення Біблії, куди приходять друзі, сусіди, студенти. Ця сім’я використовує свою домівку, час, сили, здоров’я, матеріальні ресурси, щоб допомогти тим, хто втратив надію, хто не бачить сенсу життя. На сьогодні вони прийняли до себе в дім дівчину Дашу. Олександр і Яна запропонували їй пожити в них, оскільки вона з неблагополучної родини, і в гуртожитку вона на хотіла залишатися. Даші 17 років і за два тижні вона має народити дитину. З цією родиною я провела три неповних дні, але жодного разу я не відчувала себе зайвою чи обділеною увагою. Мене завжди радо приймали, не звертаючи уваги на умови життя та здоров’я – Яна досить важко переносить вагітність. Розповідали свої різноманітні історії, цікавилися моїм життям та запрошували знову. Щоразу коли я приходила, приносила їм різні смаколики, діти вдячно приймали і з насолодою їли, не забуваючи пригостити й мене. А під час малої групи, коли всі співали пісні, Богданка кормила маму печивом і співала. Аріана із подругою мили посуд після чаювання, Артем із Дашею уважно слухали і брали участь у роздумах над темою, яку вивчали. Але водночас було помітно, як їм не вистачало батька, уся родина з нетерпінням чекала на його повернення. Сьогодні вже вівторок, я зателефонувала Яні і привітала її з днем народження, їй виповнилося 30 років. Поцікавилась їхніми справами, і щасливим голосом вона відповіла, що приїхав Саша та вони всією сім’єю відпочивають на природі.

his appearance, health, in general, everything inside and outside, have changed», – Yana remembers. By that time, at the center Oleksandr has proven himself well, he was obedient, always eager to help others, so his family was allowed to join him there. It′s been four years since they gave up on their previous addictions. At the moment, Oleksandr and his family have returned to their hometown and help students, the needy, the poor, and the drug addicts. Oleksandr conducts free basketball trainings for boys three times a week at one of the Sievierodonetsk schools. Before the workout, they read the Bible, pray, and then do sports. This group has grown from 2-3 people to 12, and, what is more, they are not only from this educational establishment. Every Wednesday, Oleksandr and his friend visit the rehabilitation center in the village of Pryvolne: they talk to the people and study the Bible there. Three times a week they host small groups of friends, neighbors, and students, who come to discuss the Bible. This family uses its home, spends its time, energy, health, and material resources to help those who have lost hope and do not see the sense in life anymore. Today they are hosting Dasha, a girl from a dysfunctional family, who didn′t want to stay in the dormitory. Dasha is 17, and she is going to give birth to a child in two weeks. Oleksandr and Yana invited her to stay at their place. I have spent almost three days with this family, and I′ve never felt one too many or unwanted here. This family was always happy to see me despite all their issues, such as Yana′s tough pregnancy and so on. They told their different stories, were interested in my life and invited me again and again. Every time kids were grateful for the treats I brought, and they were also eager to share sweets with me. And during small gatherings, when everyone was singing, Bohdanka was sharing cookies with her mother and singing as well. Ariana and his friend washed the dishes after tea, Artem and Dasha listened carefully and participated in the discussions of the topics they were studying. At the same time I could see that they missed their father, and the whole family was looking forward to his return. It is Tuesday today, so I called Yana and congratulated her on her birthday, as she has turned 30 years old. I asked her how things were going and she answered happily that Sasha had arrived and they were going to have rest with the whole family in the countryside.

МІСТО У СІРИХ ТОНАХ

City in Gray Tones

Текст: Виталий Матухно Фото: Виталий Матухно Text: Vitaliy Matukhno Photos: Vitaliy Matukhno

Коли люди покидають свої домівки, місто починає вмирати. Чому дехто з молоді Лисичанська вирішив лишитися.

Житлові будинки Лисичанська. Blocks of flats in Lysychansk.

When people leave their homes, a city starts dying. Some youngsters from Lysychansk decided to stay.

Розвиток молоді завжди стоїть на першому місці в пріоритеті будь-якого свідомого суспільства. Наше майбутнє безпосередньо залежить від того, наскільки розвинене буде молоде покоління й такі аспекти як освіта, культура і спорт впливають найбільше на те, яким це покоління виросте. Наприклад, Львів проголосили молодіжною столицею не просто так: місто надає молодим людям величезні можливості для розвитку й пошуків себе. Міська влада зацікавлена у вихованні культурних і освічених громадян. Але далеко не у всіх містах справи йдуть так само добре, як у Львові. Маленьке індустріальне містечко Лисичанськ розташоване на сході України. За підрахунками, проведеними в 2001 році, населення міста становило 115,220 осіб, у 2010 році цифра змінилася до 106,211 осіб, у 2013 людей стало ще менше, а саме 104,023 тисяч, у 2014 році, чисельність становила 103,459 осіб. Згідно з попередніми підрахунками, проведеними у 2017 році чисельність населення становила 97,935 осіб. За останні 16 років у Лисичанську природний спад населення – 32,000 людини. З кожним роком людей стає все менше. Є декілька причин цього: відсутність вищих навчальних закладів, масове безробіття, труднощі із самореалізацією, незадовільний благоустрій міста й так далі. Передумовою цьому стало закриття найбільших підприємств міста: Лисичанський содовий завод припинив свою роботу у 2009 році, зараз від нього залишилося тільки купа каміння; Лисичанський нафтопереробний завод

Inside the abandoned Belgian Hospital of Lysychansk.

Всередині покинутої Бельгійської лікарні в Лисичанську.

41 The development of youth is always one of the main priorities of any conscious society. Our future directly depends on how advanced the young generation is, and such aspects as education, culture and sports affect the young generation the most. For example, Lviv has been declared to be the youth capital for solid reasons, as it gives young people great opportunities for development and finding their future occupation. City authorities are really interested in bringing up cultured and educated citizens. Unfortunately, not in all cities throughout Ukraine the state of things is as good as in Lviv. The small industrial town Lysychansk is located in eastern Ukraine. According to the estimations made in 2001, the population of the city was 115,220 people, in 2010 the number dropped to 106,211 people, in 2013 there were even less people – 104,023, and in 2014 the amount of citizens decreased to 103,459 people. According to preliminary estimations made in 2017 the population was 97,935 people. Over the past 16 years, the population of Lysychansk has had a population decline of 32,000 people. Every year the number of people is getting smaller, and there are several main reasons for this: the absence of higher educational institutions, large-scale unemployment, difficulties with self-realization, bad life conditions in the city and so on. The prerequisite for this was the closure of the largest enterprises of the city: Lysychansk Sodium Carbonate Factory stopped working in 2009, and now only a pile of stones is left from it; the Lysychansk Oil Refinery Plant stopped functioning in 2012, as well as the ice cream plant, the milk factory, the meat processing plant, the sewing factory, the rare gas plant and so on. Altogether, there were almost 30 large industrial enterprises in the city, and only a few of them are still working by now. Only two out of the six large mines are still functioning. The list of industrial enterprises in Lysychansk includes less than ten titles. In addition, a significant number of educational institutions was closed.

42 був заморожений у 2012 році, а також холодокомбінат, молокозавод, м’ясокомбінат, швейна фабрика, завод рідкісних газу тощо. Усього в місті було майже 30 великих промислових підприємств, з яких сьогодні працюють лише одиниці. Із 6 великих шахт продовжують свою роботу всього 2. Список робочих промислових підприємств у Лисичанську не налічує і 10 найменувань. Крім цього, значну кількість навчальних закладів закрили, але у 2014 році в результаті військових дій з Алчевська в місто переїхав Донбаський державний технічний університет, але пропрацював лише 4 роки й був розформований через проблеми з корупцією.

In 2014, as a result of an armed conflict in the region, the Donbas State Technical University was relocated to Lysychansk, but had worked for only four years and was disbanded due to corruption problems. All of the issues mentioned above directly affect the young segment of the city. There is nowhere to work and nowhere to get higher education, so young people are intensively leaving their hometown.

Усі вищезазначені проблеми безпосередньо впливають на молодий сегмент міста. Тут ніде працювати й ніде отримувати вищу освіту, тому молодь інтенсивно покидає своє місто.

The outflow of youth is a huge problem for the city. And in order to find out how the city council is trying to encourage the youth to stay in the city, we can have a look at the city budget. For example, how much money is allocated to culture, sports, and education:

Відтік молоді є величезною проблемою міста. І для того, щоб дізнатися, як міська рада намагається утримати молодняк, варто подивитися на міський бюджет. А саме на те, скільки виділяється грошей на культуру, спорт, й освіту. Станом на 31.12.2017 року до бюджету міста Лисичанськ з загального фонду з урахуванням трансфертів надійшло 699 049,6 тис. грн. Касові видатки склали 702 141,5 тис. грн.

503.523,64 UAH Іншe Other

As of 31st of December 2017, the budget of Lysychansk received 699 289,6 thousand UAH from the general fund (taking transfers into account). Cash expenses amounted to 702 6141,5 thousand UAH.

168513,96 UAH Освіта Education

5.324,80 UAH культурa Culture

5.324,80 UAH фізичнa культурa і спорт Physical culture and sports

Як можна помітити, на культуру виділено всього 3,8 % з річного бюджету, на спорт 0,8 %, на освіту 23,8 %. Чи достатньо цього для того, щоби молодь міста змогла передумати залишати своє місто й розвивати свої інтереси тут?

As you can see, only 3.8% of the annual budget is allocated to culture, 0.8% to sports, and 23.8% to education. Is it enough to stop the young citizens from thinking of leaving their city and starting developing their interests here?

Panorama of Lysychansk from the window of the abandoned hospital.

Панорама Лисичанська з вікна закинутої лікарні.

The first open-air cinema in Lysychansk, organised by «LSKYOUTH».

Перший кінопоказ під відкритим небом у Лисичанську, який організувала ГО «LSKYOUTH».

45 Зараз я є лідером громадської організації «Молодіжна Спільнота Лисичанська LSKYOUTH». Організація існує лише півроку, але за цей час нам вдалося досягти маленьких успіхів. Ми змогли створити молодіжний сайт міста, на якому журналісти нашого ресурсу пишуть статті на теми, які їх хвилюють. Нашим сайтом ми б хотіли підвищити ерудованість і культуру молоді. Нове речення: Думаю, що сайт виконує це завдання. Так само наші журналісти знімають відеорепортажі про події, котрі не помічають великі ЗМІ нашого регіону. Через створення соціальних відеороликів організація намагається показати проблеми нашого міста й закликати жителів до будь-яких активних дій. У планах було створення фільмів, відкриття свого молодіжного центру або офісу, проведення тренінгів тощо. Планів багато, але фінансів на них ніколи немає. Наша організація працює на волонтерських засадах, учасникам нашого товариства ми просто не можемо оплачувати їхню роботу. За півроку існування в наш проект було залучено мінімальну кількість коштів від сторонніх донорів. Ідея створення нашої організації прийшла не мені. Творцем є Віталій Попович, мій колишній однокласник і зараз хороший друг (хоча всі 9 років навчання в школі ми з ним не спілкувалися). Коли він повідомив, що вирішив створити свій проект, який повинен покращити місто, я загорівся цією ідеєю й горю досі, адже в мене не було ніяких точних планів на майбутнє, і своє місто залишати я не хотів через низку проблемних причин. Моя репутація серед знайомих і друзів була на досить неоднозначному рівні, адже мало хто міг стерпіти компанію депресивного фаталіста. Але мої погляди змінилися, коли я почав займається молодіжним активізмом, я зрозумів, що навіть у нашому місті достатньо можливостей, щоб реалізувати себе. До того ж, я втомився жити в напівмертвому місті і вирішив, що зможу внести хоча б культурні зміни в ньому. Я досі намагаюся тягнути вгору LSK. Насправді, я сам не знаю, чому я займаюся всім цим, але фактично це єдине, що в мене виходить добре (хоча далеко не завжди). Я хочу принести зміни в наше місто, допомогти рости нашій команді, показати молоді міста нові горизонти в Лисичанську. І це, як виявилося, досить складне завдання. Суттєвим досягненням нашої команди я вважаю організацію великого велофестивалю «Двіж on Wheels», який був реалізований за кошти київської організації, їхні донори виділили орієнтовно 30,000 грн. Фестиваль у дечому був новаторським для нашого міста. На ньому вперше в Лисичанську був реалізований кінопоказ просто неба. Значної підтримки від міста наша організація не отримувала. Під час проведення фестивалю ми зіткнулися з тим, що місто категорично не хотіло надавати нам апаратуру для музичного концерту, але вони дали 40 стільців, два столи й точку підключення до електроенергії. Ідея молодіжного центру сидить у наших головах від моменту створення організації. Знайти вільне приміщення у нас у місті досить складно, адже половина комунальної власності перебу-

Now I am a current leader of the NGO «Lysychansk Youth Community LSKYOUTH». The organization exists for only six months, but during this time we have managed to achieve some small goals. We were able to create a youth website of the city. On this platform the journalists write the articles on different topics that are concerning them. Using our website, we would like to enhance the intelligence and culture of youth. We hope that it really fulfills this task. In addition to that, our journalists are filming video reports about events that sometimes are not noticed by the mass media of our region. And, of course, one more direction of the journalists′ work is the creation of social videos in which the organization is trying to show the problems of our city and encourage the residents to take some action. We were planning to create the films, open the youth center or office, organize the trainings, etc. There are plenty of ideas, but not enough money for their implementation. Our organization works on a voluntary basis, and members of our community simply cannot afford to pay for their work. Over half a year, our project has attracted a minimum amount of funds from the third-party donors. The idea of creating our organization does not belong to me. The founder is Vitalii Popovych, my former classmate and now a good friend (although we did not hang out much during all 9 years of studying at school). When he announced that he had decided to create his own project, which was designed to improve the city, I liked this idea at once and I am still actively engaged in the project. At that time I had no exact plans for the future and I did not want to leave my city for a number of reasons. My reputation among friends and acquaintances was at a rather ambiguous level, because few of them could appreciate the company of a depressed fatalist. But my views changed when I began to engage in youth activism, and I realized that even in our city there was enough opportunity to realize myself. Besides, I was tired of living in the half-dead city and decided that I could inspire at least cultural changes in it. I′m still trying to develop and improve LSK. Actually, sometimes I don′t know myself why I′m doing all this, but it seems to be the only thing I am good at (although not always). I want to bring the changes in our city, help our team to grow, to show young people new horizons in Lysychansk. And this, as it turned out, is quite a complicated task. One significant achievement of our team is the organization of the large-scale cycling festival «Dvizh on Wheels», which was realized at the expense of the Kiev organization, whose donors allocated approximately $30,000. The festival was something very new

46 ває в напівживому стані і відновити їх зазвичай неможливо. Якщо брати в оренду приміщення приватних підприємців, то в нас просто не вистачить грошей на реалізацію всього іншого, а коштів у нас немає взагалі. Під час неодноразових зустрічей із представниками уряду ми усвідомили, що гроші на нас виділити вони не можуть, а якщо і виділять, то десь через півтора року. Розвиватися в нашому місті дуже складно, за півроку ця справа не принесла ні мені, ні моїм колегам жодної гривні, тому мені необхідно знайти собі роботу, щоб продовжити розвиток організації і, звичайно, забезпечувати себе. І працювати я буду в Сєвєродонецьку, оскільки в Лисичанську із роботою теж нелегко. У LSKYOUTH задіяно 16 осіб. Половина з них ще навчається в школі, і я поки не можу робити ніяких прогнозів щодо їхнього майбутнього в нашому місті. Hаша організація не зможе їх утримати в Лисичанську, тому поки вони тут, я намагаюся надати їм стільки можливостей, наскільки можливо, та залучити до молодіжного активізму. Поки що я не знаю, яке майбутнє може чекати на нашу організацію, тим більше на наше місто, але я сподіваюся, що моїх сил вистачить для того, щоб пройти досить важкий шлях до успіху, адже розвиватися в «напівживому» місті досить важко.

Vitaliy Popovich, 19, founder of the organisation «LSKYOUTH».

Віталій Попович, 19 років, засновник огранізації «LSKYOUTH».

Міста живуть завдяки участі їхніх городян. Світле майбутнє не настане, якщо всі будуть залишати Лисичанськ. Необхідно переконати молодь, що навіть у нашому місті можливо розвиватися, й що кожен житель може змінити його. І в цьому плані я буду робити все можливе, щоби наше місто стало трішки кращим, ніж є зараз.

for our city. It was also the first experience of the open-air cinema show in Lysychansk. Our organization did not receive any significant support from the city. During the festival, we faced with the fact that the city authorities did not want to provide us with the equipment for a musical concert, but they gave us 40 chairs, two tables and a connection point to the electricity. We′ve been considering the youth center creation since our organization was founded. And it is quite hard to find some more free space in our city, because half of the community property is in a state of a total decay and it is usually impossible to restore those buildings. If we think of renting premises for private entrepreneurs, then we simply will not be able to afford to realize other ideas, and we actually have no money at all. During many meetings with the representatives of the authorities, we realized that they cannot allocate money to us, and if they will allocate it, this process will take about a year and a half. It is very difficult to develop something in our city, in six months this work didn′t bring me or any of my colleagues any money, so I need to find a job to continue the development of the organization and, of course, to support myself. And I will have to work in Sievierodonetsk, because it is hard to find job here. There are 16 people working for LSKYOUTH. Half of them are still studying at school, and I can′t make any predictions about their future in our city yet. If our organization cannot encourage them to stay in Lysychansk, then it is unlikely that something else can, so I am trying to give them as many opportunities as possible while they are still here, and, perhaps, they will be interested in youth activism. So far, I do not know what kind of future we can expect for our organization and even more so for our city, but I hope that I will have enough strength to go through this difficult path to success, because it′s hard to develop something in a half-dead city. Cities live on the part of their citizens. The bright future will not come if everyone leaves Lysychansk. It is necessary to convince young people that even in our city we can develop and create and that every resident can change it. And in this regard, I will do my best to make our city a bit better than it is now.

CТАНЬ СОБІ ГЕРОЄМ BE YOUR OWN HERO

Діти і підлітки спілкуються біля входу в скейт-парк. Kids and teenagers hang out at the entrance to the skate park.

Діти катаються в скейт-парку «Дружба». Kids riding in the skate park «Druzhba».

КОЛЕС ЗМІН Wheels of Change

Andriy Kharkivskiy, 21 years old, BMX rider, in the skate park «Druzhba».

Will Lysychansk be the next Mecca for street culture? Members of the youth organization «The People» say it is worth trying.

Андрій Харківський, 21 рік, BMXрайдер, у скейт-парку «Дружба».

СА

Чи буде Лисичанськ наступною Меккою для вуличних культур? Варто спробувати, кажуть члени молодіжної організації «The People».

Photos: Ksenia Yanko, Vitaliy Matukhno Text: Ksenia Yanko

Фото: Ксенія Янко, Виталий Матухно Текст: Ксенія Янко

Широка, наче для трьох смуг автомобільного руху, вулиця.Іржаві труби фонтану, який не вмикали вже декілька років. Ще з радянських часів назву кінотеатру буквально викрикують монументальні сині літери: «ДРУЖБА». Ми майже прийшли. Тепер потрібно обійти будівлю з правого боку – вхід до скейт-парку там. Так уже трапилось, що центр лисичанської стріт-культури ділить зі старим кінотеатром і дах, і радянську назву. Натомість, всередині все дихає новою естетикою: пофарбовані в чорний колір стіни, сміливі графіті, ну й куди ж без рамп – вигадливих конструкцій, на яких скейтери та біеміксери виконують небезпечні стрибки. Тут нас уже чекають активісти спільноти «The People», завдяки яким функціонує скейт-парк «Дружба». Хлопці показують деякі складні трюки, відтак, переходимо до розмови. Їхні історії та плани вражають не менше, ніж те, що ці відчайдухи роблять із бейміксами. Як ви почали кататися? Даня Мосовєтін: Спочатку було просто цікаво. Першу дошку купив усього за 400 гривень. У дуже хорошому стані. Хоча я її, ясна річ, «склав» уже через місяць, але це неважливо. Мені сподобалось, тому я продовжую кататися до цього дня. Андрій Харківський: Починали кататися просто містом. Про скейт-парк могли тільки мріяти. Переглядали відосики на ютубі й навіть не думали, що таке можливо в нас, у Лисичанську. Швидше хочеться почути історію про здійснення мрії. А: Це сталося майже випадково. До нас приїхала організація з проектом, який вони хотіли реалізувати на сході Украни. Ми прийшли до них, розповіли що в нас є ідея побудувати скейт-парк. Наголосили, чому саме скейт-парк потрібен місту.

There′s a wide street, as if it were a three-lane road; rusty pipes of a fountain, which hasn′t functioned for several years. Being there since the Soviet times, the monumental blue letters «DRUZHBA» («Friendship») seem to be shouting the name of the cinema to everybody. We are almost there. Now we have to get around the building from the right side – the entrance to the skate park is right there. It happened so that the center of Lysychansk street culture shares the roof and the Soviet name with the old cinema. However, everything inside radiates new aesthetics: black-painted walls, bold graffiti, and, of course, the ramps – odd constructions used by skaters and BMXers to perform dangerous jumps. The activists of the «The People» community, thanks to whom the «Druzhba» skate park exists, are already waiting for us there. The guys demonstrate some difficult tricks, then we start a conversation. Their stories and plans strike as much as what these reckless people do with their BMXes. How did you start to ride? Dania Mosovetin: It was just fun at first. My first board cost only 400 hryvnias. It was in a very good condition. Although, of course, I «was done» with it in a month, but it doesn’t matter. I liked it, so I go on riding up to now. Andriy Kharkivskyi: We began to ride just around a city. We could only dream of the skate park. We were watching videos on Youtube and couldn′t even think that it was possible to be done here, in Lysychansk.

Даня Мосовєтін, скейтер, активіст «The People», 19 років. Dan Moskovetin, skater, activist «The People», 19 years old.

Роман Литвиненко: Тому що всілякі приколюхи: футбол, бокс – це вже заїжджена тема. А скейт-парк міг стати в нас чимось незвичайним. Щось з екстремальних дисциплін, яких у нас у місті майже немає. Д: Чому? Є така екстримальна дисципліна – алкоголізм … і вживання наркотиків (сміються). А: Словом, розповіли що до чого. Організатори проекту відповіли, що ідея крута. Поїхали в Київ. Близько року щось вирішували. А потім підтвердили нам проект. Ви контактували з місцевою адміністрацією? Місто якось допомогло вам у втіленні проекту? А: Міська адміністрація допомогла тим, що ми безкоштовно користуємось приміщенням, не платимо за електрику. Це великий плюс. Тут ми нічого не заробляємо, якби з власної кишені довелося платити за світло, оренду, ні, ми б просто не змогли. Як прості мешканці Лисичанська ставляться до скейтерів, бейміксерів? Р: Дехто, як бачить, що ми катаємось, тицяє пальцем: дивіться довбо***и! На вашу думку, як скейт-парк впливає на міське середовище? А: Є багато дітей, які ходять у скейтпарк, а, отже, не сидять вдома. Мені здається, до цього в них практично не було розваг.

Craving to hear the story of a dream coming true. А: It happened almost by chance. One organization visited us with the project they wanted to implement in Eastern Ukraine. We met them and shared our idea of building a skate park, explaining why we needed it in the city. Roman Lytvynenko: Because all that fun stuff like football, boxing, etc. is a threadbare theme. Skate park was something unusual, something extreme, not available in our city before. D: Why not? There IS one extreme activity – alcoholism … and drug abuse (laughing). А: To put it short, we explained everything. The project managers replied that the idea was cool and left for Kyiv. It took them almost a year to make a decision and then they approved of it. Did you contact the local authorities? Did the city somehow help you to carry out the project? А: The City Council arranged for us to use the building for free, we don′t pay for the electricity. That′s really great. We don′t make any money here, so if we had to pay the rent and the electricity bills ourselves, we wouldn′t, just wouldn′t be able to. What′s the attitude of the ordinary Lysychansk residents to the skaters and BMXers? R: Some people, when they see us skating, point their finger and say: «Look, morons!»

Роман Литвиненко, скейтер та BMX-райдер, активіст «The People», 19 років. Roman Litvinenko, skater and BMX rider, activist at «The People», 19 years old.

Андрій Харківський, біеміксер, BMX-райдер «The People», 21 рік. Andriy Kharkivskiy, BMX rider and activist at «The People», 21 years old.

56 Допомагаєте їм вчитись?

In your opinion, how does the skate park influence the city environment?

Д: Чим можемо, допомагаємо. Були думки зробити скейт-парк прибутковим? Наприклад, найпростіше, що спадає на думку, брати гроші за вхід. А: Ні! Якщо будь-хто хоче покататися в скейт-парку, він приходить і катається безкоштовно! Інша справа, якщо йому треба буде індивідуального тренера, щоби навчитися чогось нового. Д: Або, наприклад, якщо захочеться комусь спробувати покататися на скейті чи бейміксі, не маючи свого. Можна буде взяти в оренду і спробувати. Послуги інструкторів, навчання в групах, оренда скейтів, бейміксів – усе це ми плануємо. Але не зараз, трохи в перспективі. Що ж, можливо, розкажете про інші плани на майбутнє? А: Найближчим часом у нас ще з′явиться майданчик для футболу й баскетболу в приміщенні. Зараз усе облаштовуємо для панна-футболу, встановлюємо кільця. Хочемо ще, щоб брейк-данс у місті розвивався. Працюємо над цим. Д: А загалом, плануємо залучати все більше молодих людей, допомагати їм із розвитком. Щоб досягали успіхів, подорожували, розповідали про нас в інших містах і обов’язково поверталися до Лисичанська.Скейт-парк – це тільки перший крок. Одна з можливостей, які ми створюємо для молоді, щоб та не виїжджала назавжди.

Мурахи по шкірі, коли перечитую ці слова Данила, який, до речі, вчиться на філолога й має тату на грудях із Булгаківським Котом Бегемотом. Цілком у постіндустріальному дусі. Мабуть, лисичанський скейт-парк «Дружба» залишив мені найбільш оптимістичні враження про місто. Хлопці ставлять перед собою великі, а головне динамічні цілі – щодня потрохи їх досягають. От тільки б проапгрейдити назву скейт-парку, щоб не звучала так по-радянськи, і на колесах у майбутнє!

А: There′re a lot of children who go to the skate park and thus don’t stay at home. It seems to me they didn′t use to have much fun before. Do you help them learn? D: We help as much as we can. Did you have any ideas to make the skate park profitable? For instance, the simplest way that springs to mind is to charge entrance fees. А: No! If anybody wants to skate, they come to the skate park and do it free of charge! The other thing is when they need a personal trainer to learn something new. D: Or, for example, if someone wants to try skating or riding a BMX and they don′t have their own one. They will be able to rent one and try. Instructors′ fees, group lessons, skate or BMX rent are the things that we′re planning to do, not yet, but in the future. Maybe you will share your other future plans then? А: We′re going to have football and basketball grounds in the building soon. Everything is being prepared for panna-football, they′re adjusting the goals. We′d like break dancing to develop in the city and we′ve been working on it. D: In general, we′re planning to involve more and more young people, help them to develop, so they′ll succeed, travel, tell about us in other cities, and certainly come back to Lysychansk. The Skate park is just the first step. It′s one of the opportunities we provide for the youth not to leave the city for good.

Going through these words said by Danylo really gives me the creeps. By the way, he majors in Philology and has got a tattoo with Bulhakov′s Cat Begemot. Pure post-industrialism. I guess this skate park «DRUZHBA» («Friendship») in Lysychansk has left the most positive impressions of the city. These guys set their goals high and dynamically, step by step, approach their achievement every day. The only thing left is to upgrade the name of the park so it won’t sound so Soviet-like and ride towards the future!

Діти неподалік від скейт-парку «Дружба». Kids near the skate park «Druzhba».

САМ СОБІ КРАЇНА You are the Country Yourself

Четверо громадян розповідають, як їхні життя змінилися після Украінської революції. Four citizens tell how their lives changed after the Ukrainian revolution. Текст і Фото: Максим Тарківський Text and Photos: Maksym Tarkivskyi

Ruslan Kladkov, 34 years old, Lysychansk. Photo taken at a cafe in Lysychansk.

Кладков Руслан 34 роки фото зроблене біля власноко кафе в Лисичанську.

Ruslan Kladkov, 34 years old, was born and lived in Lysychansk; studied at Luhansk State University of Internal Affairs where he qualified as a lawyer. Руслан Кладков, 34 роки, народився та жив у Лисичанську; навчався в Луганському університеті внутрішніх справ за спеціальністю правознавства та здобув кваліфікацію юриста.

61 Під час Майдану я вже мав бізнес, пройшовши конкурс у міністерстві юстиції, я став головним спеціалістом відділу нерухомого майна. Протягом Майдану я декілька разів брав відгули, відпустку або їздив туди просто у вихідні. Потім відбулося захоплення Криму й ми записалися в добровольці в Стаханові.

When the Revolution was going on, I was conducting a business, and having completed the competence at the Ministry of Justice I became the main specialist at the real estate department. While Maidan, I took a few times compensatory leaves, holiday or just went there at the weekends. After Crimea was annexed we signed to be volunteers in Stahanov.

На той час у нас був приклад Слов’янська й ми вже почали планувати захист нашого міста. Я там був головою «руху опору» в Лисичанську. Серед нас були різні люди – мисливці, міліціонери або просто люди, які мають зброю … Брали участь у мітингах, у тому числі й «за єдину Україну». Нас було десь осіб 12-15, а їх майже 300.

Until that moment we had the example of Sloviansk and we started planning how to protect our city. There I was the head of «resistance movement» in Lysychansk. There were different people among us – hunters, policemen or ordinary people with firearms.

З 2008 року я активний учасник національного руху. Найбільше мене обурило й зачепило те, що побили студентів на Майдані, бо я сам був студентом і в той же вечір я поїхав у Київ. А тим більше студентів, тому що фактично це молодь, яка є майбутнім. Так трапилося, що це переросло в революцію … Моя мама живе в Москві, але паспорт не змінювала. Вона залишається українкою й не хоче іншого громадянства. Наша сім’я, не зважаючи на те, що вони живуть у Москві, душею всі в Україні. Коли я пішов добровольцем, мама з тіткою скинулися коштами та купили мені хороший бронежилет, який також зараз зберігається в мене. Надіюся, що він мені не знадобиться знов. Я бачу майбутнє тут – тому що в мене є житло, декілька квартир. Є нерухомість у вигляді турбази. Допомагаю людям, чим можу. Я надаю безоплатні правові консультації. Замість пагубних звичок, поганої кампанії та лінощів ми намагаємся направити енергію молоді в правильне русло, влаштовуємо різноманітні соціальні акції, тренінги, лекції та заходи». У мене є прапор, який я пошив власноруч, коли їхав на Майдан. Він був для мене своєрідним оберегом, я завжди брав його з собою, коли кудись їхав. Коли я був активним учасником бойових дій, то вкладав його у пластини в бронежилет. Він досі зберігається в мене вдома. Можливо, через те, що син його постійно бачив, його перше слово було «флаг».

We participated in various meetings including «for United Ukraine». There were only 12-15 people of us but there were almost 300 of them. Since 2008 I have been a national movement activist. I was filled with indignation at the fact that students were beaten up at Maidan because I was a student too. They were students, the youth that is our future. That evening I left for Kyiv. Actually, it is then when the events transformed into the Revolution … My mother lives in Moscow but she hasn′t changed her passport. She is still Ukrainian and doesn′t want to get any other citizenship. Our family, despite they are living in Moscow, are Ukrainians in their souls. When I enlisted as a volunteer, my mother in cooperation with my aunt collected some money and bought me a good type of bullet-proof vest that I still keep with myself. Hope that I will not need it anymore. I see my future here because I have a dwelling, some flats. I have a real estate in a form of a tourist centre. I help people as much as I can. I provide free legal consultation. Instead of bad habits, bad companies and lazyness we try to direct the youth energy in a right way by organizing different social actions, trainings, lectures and events. I have a flag that I sewed myself before going to Maidan. For me it was kind of a charm. I always took it when I was traveling somewhere. When I was an active participant in hostilities, I put it between plats of my body armour. It is still in my home. Perhaps because my son constantly saw it, his first word was «flag».

Марія Доманська 27 років, журналіст. Maria Domanskaya is 27 years old, journalist.

Mariia Domanska, 27, co-founder of the independent publication «Hromadske Volyn». Regional coordinator of the public movement «Chesno». Хрестик солтада в руках Марії Доманської. A necklace with a cross in the hands of Mariia Domanska.

Марія Доманська, 27 р. Співзасновниця незалежного видання «Громадське. Волинь». Регіональна координаторка громадського руху «Чесно».

Я передбачала, що буде Майдан ще на виборах 2010 року. Міжнародні спостерігачі підтвердили, що українці вибрали Януковича чесно. З цього моменту я зрозуміла: усе закінчиться кров’ю. Дуже багато несправедливості було в часи регіоналів. Змовницькі рішення на рівні органів місцевого самоврядування і верховної ради. Я не хочу жити в рекеті 90-х, боятися виходити на вулицю! Боятися, що якщо відкрию бізнес, його в мене відберуть. Ті люди, які вийшли на Майдан – чесні із собою. Вони вимагали від інших жити за певними принципами, за якими самі живуть. Коли побили студентів, вектор змінився. Ми вже хотіли не тільки Європейської інтеграції, а й щоби президент пішов. Бо всі ті події були волаючим чинником того, що ніхто з нас не захищений сповна. Що будь-кого з нас можуть побити, забрати в СІЗО, вбити, вивезти в ліс, і ніхто про тебе не буде знати. Наша революція триває. Вона просто перейшла в іншу форму. Революцію робити дуже легко, можна навіть штучно її зробити. А наступний етап дуже важкий, довгий, нудний, копіткий. Частина з тих, хто був на Майдані, пішли на війну, частина в політику, хтось скористався цим не зовсім добросовісно, а меншість, не хапаючи лаврів, пішла працювати. Таких найменше й на них найбільше надії. А країна загалом пливе у тому напрямі, в якому ми повернули наш корабель. І це було основне досягнення Майдану. Я не можу сказати, що все зрада, але й не все перемога. Яке в нас майбутнє? Воно ближче до Європи, але воно не є суто європейським. Це буде гібрид. Слов’яно-Європейський. І це буде цікаво. Під час моєї поїздки в зону АТО як кореспондента один із солдатів подарував мені свій хрестик, який для мене дуже цінний і нагадує про те, що зараз у нас військові дії!

I foresaw during the election in 2010 that Maidan would take place. International election observers confirmed that the Ukrainians elected Yanukovych fairly. At that moment, I realized that everything would be ended with blood. There were a lot of injustice while the Yanukovych ages. Criminal decisions at the stage of institutions of local governing and the Verkhovna Rada. I don′t want to live like in the 90s and be afraid of going out! I don’t want to be afraid that if I start my business, it will be taken from me. Those who were on Maidan are honest with themselves. They demanded to live in accordance with some principles, with which they are living. When the students were beaten up, the vector changed. We wanted not only to get European integration but also for the president to resign. All those actions were visible indicators that nobody of us was protected completely. That anybody of us could be beaten up, be taken to investigation isolation ward, be killed, be brought out in the forest and nobody would know about him/her. Our revolution is continuing. It has just transformed into another form. It is easy to make the revolution, even artificially. Next stage would be very complicated, long, boring and tedious. A part of those who were on Maidan has gone on the warpath, a part has become politicians, some of them have used it not from good faith enough, and the minority without catching the honours, has gone for a work. The last are the least but we rely on them the most. The country is going in the direction in which we have turned our ship. It was the biggest achievement of Maidan. I can′t say that it was all a betrayal, but it is not a complete victory either. What about our future? It is closer to Europe but it is not completely European. It will be a kind of hybrid. Slavic-European hybrid. It will be interesting. When I travelled to the ATO zone (area hold by seperatists) as a correspondent, one of the soldiers presented me his cross that is very valuable for me and always reminds me that we have the military action.

64 Я зараховую себе не просто до споживача цієї країни, а до активного члена суспільства й не можу лишатись осторонь. Коли почалася революція, я, на жаль, не зміг одразу вирушити до Києва. Передусім я хотів продемонструвати свою позицію, тому що саме ми творимо нашу історію. Колись мене сильно зацікавила історія України, я зробив для себе певні висновки й назавжди визначився зі своїми поглядами. Про те, що Україна повинна бути самостійною, незалежною державою я усвідомив ще у студентські роки. Свою думку я завжди обстоював і не боявся її висловлювати. Ще під час виборів 2010 року я розумів, що нова влада нічого конкретного не зробить, тому не міг не висловити своє «фе» проти Януковича. Після подій на Майдані я не брав участі у війні, бо вже мав поранення. Під час революції українці мене потішили, коли я побачив, що вони можуть об′єднуватися, працювати разом, незважаючи на всі обставини. З′їхалась і об’єдналась уся країна навколо однієї ідеї, це дає певний стимул, надію тощо. Я собі дозволяв інколи так пожартувати, що Янукович – це єдиний президент, хто об′єднав Україну (проти себе). У політику я потрапив саме тому, що людям стали відомі мої політичні погляди, й закликали балотуватися. Я дуже довго вагався, та все ж наважився. Не зважаючи на те, що я зараз є сільським головою, я уникаю близьких стосунків із політичними партіями, бо не хочу приймати жодну зі сторін. Оскільки мене обрала громада, я і служу їй на благо. Для мене Українц – великий народ з великим майбутнім і дуже колосальним минулим і це мене стумулює бути не гіршим в даній епосі. Великою проблемою є те, що люди виїжджають із країни. Людська свідомість змінилась: з одного боку, вони стали більш впевнені, а з іншого – більшість не розуміють, що вони роблять і наскільки серйозно. Більшість українців усвідомлюють своє громадянство і обстоюють свої права, і роблять це з гордістю. Революція для мене – зерно, яке потрібно виростити і правильно обробити. Це той крок уперед, якого треба дотримуватися. Важливою згадкою для мене є каска, звичайна каска, яку мені розмалювала дівчина під час Майдану, нажаль вона не збереглася в мене. Ще також було багато речей, таких як: хрест, ніж, який я робив сам, пояс, штани, рюкзак тощо. То все в мене залишилось, але я його частково роздав до музеїв.

I consider myself not only as a consumer of this country but as an active citizen of the society who can’t stay apart. Unfortunately, when the revolution started, I hadn′t had a chance to go to Kyiv immediately. First of all, I wanted to declare my position that only we create our history. Once the history of Ukraine got me interested, I made some conclusions for myself and clearly formed my own position. When I was a student I realized that Ukraine had to be a sovereign and independent country. That is my point which I proclaim and I am not afraid to speak out. During the election of 2010 I realized that a new government wouldn′t do anything concrete so I couldn′t stay away and could only express my own anger against Yanukovych. After Maidan, I couldn′t take part in a war because I had been injured. While the revolution I was pleased to realize that the Ukrainians could cooperate and work together despite of all the obstacles. Almost the whole Ukraine came and joined hands with each other around the common idea, and it gave me a kind of stimulus, hope etc. Sometimes I allowed myself to joke that Yanukovych was the only one who united Ukraine (against himself). During the Revolution, Ukrainians pleasingly surprised me. They showed that they could really make a union. I got into politics because people found out my political convictions and asked me to stand for them. I was hesitating for a long time and finally made up mind. Despite the fact that I am a village head, I actually avoid close relationship with any political parties because I don′t want to take any sides. I was elected by the community so I am serving in a favour of the community.

Гірнича каска, Україна м.Київ Mайдан Hезалежності. Mining helmet, Ukraine, Kyiv Independence Square.

Олександр Гуч, 32 р. Сілький голова с. Дерно, Ківерцівського району Волинської області з жовтня 2015 року. До цього працював у будівельній сфері та вихователем у дитячому таборі.

Гуч Олександр 32 роки, сілький голова с.Дерно. Oleksandr Huch, 32 years old, head of the village of Derno.

Olexandr Huch, 32 years old, head of the village of Derno, Kivertsi district, Volyn region, since October 2015. Before, he was engaged in building construction field and worked as a tutor in the children’s camp.

Олеся Жуковська, 25 років, м. Київ. Olesya Zhukovska, 25 years old, Kyiv.

Олеся Жуковська, 25 років, медик.

Olesia Zhukovska, 25 years old, a medic.

67 The first time I went to Maidan alone, I didn′t tell anything to anybody. When my parents found out, they argued a lot and didn′t allow me to go again, so I had to escape to Kyiv. I wished with all my heart to see some changes in our country, to see that our government started transforming and acting. I was inspired by people′s ability to self-organization; I had already seen some changes.

Перший раз я їхала на Майдан сама, і навіть нікому нічого не казала. Коли про це дізналися батьки, дуже сварили й нікуди не відпускали, тому мені доводилося тікати до Києва. Я всім серцем бажала, аби в нашій країні відбувалися зміни, щоби наша влада змінювалася та почала діяти. Мене надихала організованість людей, я вже бачила певні зміни. На Майдані я відчувала об’єднання людей, об’єднання України загалом. Я відчувала – ми позбавляємось стереотипів про «Схід» і «Захід». Уся країна разом, вони не живуть окремо. Я приєдналася до мобільної бригади медиків, вони вже мали екіпірування, а я мала гірничий шолом, зовсім не призначений для бойових дій … Коли я почула постріл, то ще не розуміла, що саме трапилося. Я бачила, як стікаю кров’ю, але болю я не відчувала, то, напевно, був шок. Я розуміла, що помираю – мені вже було не допомогти. На щастя, поряд був якийсь хлопець і відвів мене до найближчої швидкої, у той день мені дуже пощастило. Після всього пережитого я вступила до Київського національного університету ім. Богомольця і продовжую навчатися на лікаря. Після навчання я планую залишитись у Києві і працювати в медичній сфері.

On Maidan I felt the union of people, the union of Ukraine in general. I felt that we were leaving our stereotypes towards the East and the West. The whole Ukraine was together, they were not living separately. I joined the mobile team of medics that had already gained the equipment and I had just mining helmet that wasn′t meant for military actions … When I heard the shot I didn′t understand what had happened. I saw that I was bleeding but I didn′t feel a pain, it was maybe because of shock. I understood that I was dying and nobody could help me. Luckily a boy was near me who led me to the nearest ambulance, at that day the fortune was with me. After everything I had witnessed, I was entered to the Bogomolets National Medical University and continued studying to be a doctor. After graduation, I plan to stay in Kyiv and work in the field of medicine. The most important thing maybe is that the whole world knows about Ukraine as an independent country but not as a territory that is close to Russia. Most Ukrainians have already defined their own position some of them have even felt the awakening of patriotism. We see that everything has its own time and believe in the best future for our country. Our main goal now is to stop the war in the eastern part of Ukraine. Only from this moment we will be able to build a future. We must live not only for ourselves but also for those who stayed on Maidan forever. All my stuff from Maidan I gave to Kremenets Local History Museum because it doesn′t make sense for me to keep them at home as an idol of the generation, it is better to transmit it to a safer place. Now there is a helmet, which I wore while my injury, a medical T-shirt, my knee guards and the European Union flag with which I came to Maidan with. The most sufficient for me is, maybe, stickers and the flag. The flag is special because it was signed by lots of like-minded people not only from Ukraine but from all over the world.

Найголовніше, напевно, те що весь світ тепер знає про Україну як про самостійну державу, а не територію поряд із Росією. І більшість українців тепер визначилися зі своєю позицією, у багатьох прокинувся патріотизм. Ми розуміємо, що на все свій час і віримо в найкраще майбутнє нашої країни. Найголовніша наша мета зараз – припинення війни на сході. Тільки після того ми зможемо побудувати майбутнє. Жити потрібно не тільки за себе, а й за тих людей, які залишилися на Майдані назавжди. Усі свої речі з Майдану я передала до Кременецького краєзнавчого музею, бо не бачу сенсу тримати їх вдома, як ідола поклоніння, краще передати їх до надійного місця. Там зараз розміщено й шолом, у якому я була під час поранення, і медична футболка, мої наколінники і прапор Євросоюзу, з яким я приїхала на Майдан. Найважливішими для мене є, напевно, наліпки і прапор, прапор особливий тим, що його підписали багато моїх однодумців не тільки з України, а й з усього світу.

«For Friendship» was chosen as a slogan of the advocacy campaign for the preservation of the cinema building. The representatives of the non-governmental organization are depicted as characters from the film «The Expendables».

Слоганом адвокаційної кампанії за збереження будівлі кінотеатру обрали «За Дружбу». На колажі представниці громадської організації зображені в образі героїв фільму «Нестримні».

РІЗКИЙ СТРИБОК

Текст i Фото: Микола Моложон Text and Photos: Mykola Molozhon

Jump Cut

Від волонтерів до лідерів громадського сектору: шлях переселенок з окупованої Луганщини. From volunteers to the leaders of the community sector: Internally displaces persons from the occupied part of Luhansk region start a social club in an abandoned cinema. Очкуровa Оксана Керівник громадської організації «Центр спільного розвитку ‹Дієва Громада›» (м. Старобільськ, Луганська обл.), переселенка з Кадіївки, Луганська обл.

Ochkurova Oksana Leader of the non-governmental organization «SAC ‹Active Community›» (Starobilsk, Luhansk Region), a refugee from Kadiivka, Luhansk Oblast.

«До початку конфлікту я працювала в Міському палаці культури імені Горького завідуючою відділом культурно-масової роботи. Я отримувала величезне задоволення від справи, якою займалася. Мала можливість реалізовувати будь-які проекти від душевних вечорів до масштабних фестивалів. Про мене можна було сказати: життя вдалося. Улюблена робота, щаслива сім′я, троє діток, новий затишний будинок.

«Before the conflict I used to work as head of the culture department at Gorky House of Culture and I really enjoyed my job. I had an opportunity to realize all kinds of projects, starting from the small cozy gatherings and ending with large-scale festivals. I lived a perfect life: having the job of my dreams, a happy family with three kids, and a new comfy house.

На початку серпня 2014 року над містом пролітав український літак, який у цілях власної безпеки випустив теплові протиракетні пастки. Ця подія швидко обросла домислами про авіаудари, мирні жертви й навіть фосфорні бомби. Напруга серед місцевого населення зростала. Ці чутки додалися до вже наявних про небезпечність перетину лінії

At the beginning of August in 2014 a Ukrainian plane was flying over the city, when it released thermal anti-missile traps for the sake of its own security. This event quickly caused the spread of speculations about airstrikes, civilian casualties, and even phosphorus bombs. Tension among local citizens was growing, and these rumors added to the already existing ones; about the danger of crossing the line of separation between the parties of the conflict.

70 розмежування між сторонами конфлікту. Мій старший 15-річний син якось швидко подорослішав у ті дні. Саме він почав збирати речі, підбадьорюючи й заспокоюючи мене. «Мама, потрібно їхати, адже ми їдемо не на все життя, а всього на два тижні, ну максимум на місяць», – сказав він.

My elder 15 year-old son grew up very quickly during those days. It was he who began to collect things, encouraging and comforting me. «Mom, we have to leave now, because we are not leaving for a lifetime, but just for two weeks, well, for a maximum of one month», he said.

Ви не уявляєте, як важко виїхати зі свого будинку: що взяти, як довго нас не буде? Як залишити будинок, у якому все рідне, у якому наша родина переживала свої найщасливіші моменти, у якому сім місяців тому народився наш третій синочок. Але й залишатися з кожним днем ставало страшніше.

You can′t even imagine how difficult it can be to leave home: what things should we take with us, how long are we going to stay in the other place? How can we leave a house where everything is so familiar, where our family experienced its happiest moments, where our third son was born seven months ago? But staying there was getting more and more dangerous.

Коли ми приїхали в Старобільськ – мали сподівання, як і більшість внутрішньо переміщених осіб, відпочити декілька тижнів і повернутися додому. Тоді не думали про роботу, я була в декретній відпустці. Приватний бізнес мого чоловіка залишився на тій території. Були якісь заощадження, на них і жили. У жовтні 2014 року нам довелося з’їздити додому за зимовими речами. За два тижні, що ми перебували в місті, весь час безперервно чули, як з окупованої сторони в українську летять снаряди. Їдучи з дому, ми бачили ці попадання. Бачили ці нескінченні воронки, зруйновані будинки й лінії електропередач, усе це було на наших очах, моторошно було ставати свідками цих подій.

When we arrived in Starobilsk we had hopes, like most internally displaced people (IDP), to rest for a few weeks and go back home. At that time I didn′t think much about work, as I was on maternity leave. My husbands business remained in that area. We had some savings, so we lived on them. In October 2014, we had to go home to grab some things we needed for winter. During the two weeks that we were in the city, we could constantly hear shells flying towards the Ukrainian side from the occupied territory. When we were leaving home, we saw shells hit. We saw endless bomb craters, the destroyed houses and power lines, and all this was right before our eyes – it was really scary to witness these things.

Найскладнішим у період адаптації було те, коли розумієш, що все що відбувається, це відбувається з тобою в реальності. Моє усвідомлення почалося з депресії. У цей час мене нічого не тішило, зникли будь-які сенси. Хотілося тільки швидше додому. Потрібна була якась віддушина. Для того, щоби пришвидшити повернення додому, я почала займатися волонтерством, якому віддавала багато часу та енергії. Шукала нові можливості адаптації переселенців, покращення комунікації між людьми в громаді. Знаєте, мені дуже щастить у житті. На моєму шляху часто трапляються хороші люди. Так вийшло й цього разу. Наша громадська організація зародилася в липні 2015 року з ініціативної групи переселенців міста Старобільськ. Просто зустрілися одного разу однодумці, які хотіли бути корисними людям, прикрашати і змінювати на краще місто, об’єднувати громаду, допомагати таким же, як і ми, переселенцям. Разом ми почали їздити на тренінги та семінари – вчитися громадській діяльності. Коли відвідуєш тренінги, організовані талановитими людьми, дуже багато в житті стає на свої місця, у тебе

Usually the most complicated stage of adaptation is when you realize that everything happening to you is real. My awareness began with feelings of depression. At that time I wasn′t happy with anything, all sense disappeared. I just wanted to get home as soon as possible. I really needed something to distract me from all those thoughts. In order to hasten a return home, I started volunteering, which took a lot of time and energy. I was looking for some new possibilities for the adjustment of IDPs, and ways to improve relationships between people in the community. You know, I′m a very lucky person. I often meet a lot of nice people, and this time it also worked out: our public organization was founded in Starobilsk in July 2015 by like-minded people who wanted to be useful to other citizens, to improve and change the city for the better, to unite the community, and to help fellow internally displaced persons. Together, we started attending different trainings and seminars in order to learn more about the community and social work. When you attend trainings organized by talented people, it is easier to sort the things out, and you can find a colossal inner motivation to set a goal and move towards achieving it. No one can help if you don′t want to change your own life.

Entrance of the abandoned cinema called «Druzhba» (Starobilsk), which has been inactive since the past 20 years. This is where the creative public space «STB city hub» is located.

Фасад закинутого кінотеатру «Дружба» (м. Старобільськ), який не функціонує за призначенням останні 20 років. Тут знаходиться креативний суспільний простір «STB city hub».

з′являється колосальна внутрішня мотивація, ставити перед собою мету, йти до її реалізації. Ніхто не допоможе, якщо ти сам не захочеш змінювати своє життя.

Громадська організація «Центр спільного розвитку «Дієва громада» заснована 1 березня 2016 року й на сьогодні є однією з активних учасників громадського життя Старобільщини та Луганської області. Створюючи організацію, ми передусім ставили завдання захисту прав внутрішньо переміщених осіб, допомоги в адаптації людей до нових умов проживання. Організація завдяки результатам своєї роботи, прозорості та підзвітності, закріпила репутацію та довіру, як серед спільноти, так і серед донорських організацій. Скоро виникла потреба знайти місце для спільної роботи та навчання. ГО «Дієва громада» зверну-

The non-governmental organization «SAC ‹Active Community›» was founded on March 1, 2016. Today it is one of the active participants in the social life of Starobilsk and Luhansk region. When we founded the organization, we first set the goal of protecting the rights of internally displaced people, and to help them adapt to new living conditions. Thanks to its hard work, transparency, and accountability, the organization has solidified its reputation and credi bility, both within the community and among donor organizations. Soon there was a need to find a place to work and study together. The non-governmental organization «Active Community» approached the local authorities with a request to lease out part of the premises of the former local cinema «Druzhba», which was not used for its intended purpose for more than 20 years, was in abandoned condition, and served as a room for collecting construction debris. The building of the cinema was really close to destruction.

Оксана Очкурова, 42 роки, керівник громадської організації «Дієва Громада», переселенка з Кадіївки, Луганська обл. Oksana Ochkurova, 42 years old, head of the NGO «Dieva Hromada», an immigrant from Kadyivka, Luhansk region.

«STB city hub» Yana Lyubim and Marina Brazhkinova are at their workplace dealing with the documentation. They are preparing a grant project application.

«STB city hub». Яна Любимо та Марина Бражнікова на робочому місці працюють з документацією. Готують заявку на грантовий проект.

Thus, the organization received a lease of two cinema premises for a term of three years.

лася до районної влади з проханням виділити під оренду частину приміщення колишнього кінотеатру «Дружба», який понад 20 років не використовувався за призначенням, був у занедбаному стані, тому що слугував майданчиком для збору будівельного сміття, тим самим доводився до руйнівного стану. Організація отримала оренду двох приміщень кінотеатру терміном на 3 роки. Всього 165 днів вистачило переселенцям, щоб відремонтувати цю частину приміщення, зробити в місті громадський простір «STB city hub» та ресурсний центр, наповнити його різноманітними заходами та урятувати від занепаду. У хабі проводяться тренінги та масові заходи, курси англійської мови, курси зумби та йоги, курси професійної перепідготовки. Для молоді працює клуб настільних та інтелектуальних ігор, кіноклуб. Для дітей працює дитячий клуб «Kinder hub», проводяться цікаві майстер-класи.

165 days was enough for the settlers to repair this part of the building, organize the creative public space «STB City Hub» and the Resource Center in the city, fill them with various events and save them from decay. «STB City Hub» holds trainings and gatherings, English, zumba and yoga classes, and professional training courses. There is also a club of intellectual and board games, and a cinema club for young people. There is also a children′s club «Kinder hub», where interesting workshops are held. But some of our plans never came true. The conflict with the local authorities started because «Active Community» suggested restoring the building of the former cinema to create a socio-cultural center with the support of international donors. The amounts of money donated were transparent and realistic. The created center would have to work at full capacity next year instead of turning into corrupt long-term construction, which would be constantly paid by the taxpayers in our district. To expand the hub and its work, we applied to the Starobilsk District Council for consideration of transferring the entire cinema building to a public organization lease, with subsequent renovation at the expense of international donors and the creation of a social and cultural center for the entire community. This idea was supported by many of our partners and the community of Starobilsk, but received a categorical refusal from the district authorities. Immediately afterwards, the local authorities began to exert pressure on our organization, taking action to close and deprive us of the premises that we equipped and used as a public space. Today, the cinema building is financed from the budget of the district department of education and according to the documents it «functions» as an after school center with the corresponding funding. But there is no heating inside, and the building is getting cluttered with old furniture and building materials. The building has deliberately been destroyed during the last 20 years for its further possible privatization by officials, because the documents of this movie theater are not available. As we can see, creation of a public space by IDPs in a small town in close proximity to military operations is not a part of the plan for the officials of the district authorities. But we do not give up on our dream; we are gradually moving towards our goal. We want to create a world in which people, striving for social and economic development of the country, will be able to intensify their effort, unite, defend their interests, promote

Але ми не залишаємо нашу спільну мрію, ми поступово йдемо до своєї мети. Ми хочемо створити такий світ, у якому люди, які прагнуть соціально-економічного розвитку країни, самі зможуть активізувати зусилля, об’єднуватись, захищати свої інтереси, просувати мир та порозуміння, діяти відповідально та стало задля розбудови успішної європейської країни, у якій будуть щасливо жити наші діти. Роботи дуже багато! Ми хочемо, щоб ця робота об’єднувала людей, і щоб люди любили місто. Тому що любов до України починається, напевно, з поваги один до одного, і з любові до того міста, у якому живеш. Якщо ти це розумієш, ти будеш любити, ти будеш цінувати, доглядати і світ буде змінюватися навколо.»

«STB city hub». The big shelf collects the best materials from the activists on various trainings and seminars around Ukraine. Starobilsk, Luhansk oblast.

Для розширення діяльності хабу ми винесли на розгляд сесії Старобільської районної ради питання про передачу всієї будівлі «Дружби» в оренду громадській організації з подальшим ремонтом за кошти міжнародних донорів та створенням суспільно-культурного центру для всієї громади. Ця ідея була підтримана багатьма нашими партнерами та громадою міста Старобільськ, але отримала категоричну відмову з боку районної влади. Одразу після цього на нашу організацію почав здійснюватися тиск із боку районної влади, відбуваються дії щодо закриття та позбавлення нас приміщення, яке ми обладнали та використовуємо як суспільний громадський простір. Сьогодні будівля «Дружби» перебуває на балансі районного відділу освіти та за документами «функціонує» як Позашкільний центр із відповідним фінансуванням. Але всередині не вмикається опалення, приміщення захаращується старими меблями та будматеріалами. Будівля свідомо руйнувалася протягом останніх 20 років для її подальшої можливої приватизації чиновниками, бо документи на цю будівлю відсутні в реєстрі. Створення суспільного простору переселенцями в невеликому містечку в безпосередній близькості до військових дій не входить у плани чиновників районної влади.

peace and understanding, act responsibly, and become involved in building a successful European country, where our children will be able to live happily. There is a lot of work to be done! We want this work to bring people together and we want the people to love the city they live in. Love for Ukraine begins, perhaps, with respect for each other, and with love for the city in which you live. If you understand it, you will love, appreciate, take care of it, and the world around us will change for the better.»

«STB city hub». Велика полиця збирає найкращі матеріали отримані активістами на різних тренінгах та семінарах по всій Україні. м. Старобільськ, Луганська обл.

Але нашим планам не судилося здійснитися. Конфлікт із районною владою почався саме через те, що «Дієва громада» запропонувала, за підтримки міжнародних донорів, відновити будівлю колишнього кінотеатру для створення суспільно-культурного центру. Суми, які вкладали донори були прозорі та реалістичні. Створений центр мав би працювати на повну потужність уже наступного року, а не перетворювався б у корупційний довгобуд, на який би постійно виділялися кошти платників податків нашого району.

75 Бражнікова Марина Офіс-менеджер, переселенка з Луганська

Brazhnikova Marina Office manager, IDP from Luhansk

«Закинуті приміщення кінотеатру ми хочемо, окрім суспільного простору ‹STB city hub›, наповнити ресурсним центром підтримки місцевих ініціатив, конференц-залою для проведення зустрічей громадських об’єднань, майданчиком неформальної освіти Open Space, дитячою кімнатою, репетиційною студією для музикантів, кіно концертною залою на 500 місць, медіацентром та комп’ютерною майстернею FabLab.

«In addition to the public space ‹STB City Hub›, we wanted to use the resource center building for support of local initiatives, for a conference hall for holding meetings of public associations, a platform for non-formal education Open Space, a children′s room, a rehearsal studio for musicians, a 500-seat cinema and concert hall, a media center, and a computer studio of FabLab. This summer, together with activists, we have launched the new Starobilsk cycling festival ‹Sherwood Weekend›, which gathered 2,000 spectators. Actually, the bicycle has special importance in the city, because there is no public transport here and using a bike, you can get to any spot in the city in 10 minutes. This is the main means of transportation in Starobilsk. You can even find the bike on the logo of ‹STB City Hub›.»

Влітку 2018 року ми з активістами започаткували новий велосипедний фестиваль Старобільська – ‹Sherwood Weekend›, який зібрав 2000 глядачів. Взагалі, велосипед для міста має особливе значення, бо тут відсутній громадський транспорт і на двоколісному ровері можна дібратися до будь-якої точки міста за десяти хвилин. Це основний засіб пересування в Старобільську. Побачити велосипед можна навіть на логотипі «STB city hub».» Любимова Яна Заступник керівника ГО ЦСР «Дієва Громада», переселенка з Кадіївки, Луганська обл. «У Старобільську ми розвиваємо молодіжний рух, намагаємося бути для громади тим двигуном, який зможе привнести в неї зміни. Я хочу, щоб кінотеатр ‹Дружба›, котрий зараз не функціонує, став великим community-центром для молоді та дорослого населення, для тих людей, котрі разом із нами хочуть змін, для тих, хто сьогодні бачать у цьому необхідність. Я хочу, щоб кінотеатр ‹Дружба› зажив новим життям, життям великої Старобільської громади. Щоб він був, можливо, не зовсім кінотеатром; хай він буде серцем громади, хай він буде наповнений її енергією, молодою енергією – енергією змін.»

Liubymova Yana Deputy Head of the NGO «SAC ‹Active Community›», an IDP from Kadiivka, Luhansk region. «Here in Starobilsk we develop a youth movement, we try to be the engine that can bring changes for the community. I want the ‹Druzhba› cinema, which is currently not functioning, to become a large community center for young people and adults, for those who want to change the situation together with us, and for those who think it is really important nowadays. I want the movie theater to live a new life, the life of the great Starobilsk community. To be, perhaps, not just a cinema, but the heart of the community; filled with its energy, young energy – the energy of change.»

МОВА ТІЛА

Текст: Варвара-Анна Дондюк фото: Іра Єрошко Text: Varvara-Anna Dundiuk Photos: Ira Yeroshko

Body Language Сергій (ім’я змінено) очікує початку сенсу татуювань. Сьогодні він наб’є три нові тату, які перекриють старі. Serhiy (name changed) awaits the start of the tattoo session. Today he is getting three new tattoos that will cover the ones he got in prison.

Колишній ув’язнений розповідає, чому свіже тату означає новий початок. An ex-prisoner tells us why his future starts with a fresh tattoo.

film so that the ink doesn′t get on it.

Equipment for tattoos. All equipment is wrapped in cling

Приладдя для татуювань. Усі інструменти обгорнені плівкою для того, щоб чорнило не потрапило на них.

Вигляд тату-салону зсередини. Interior of the tattoo salon.

Я заходжу у місцевий торговий центр поблизу ринку. Ззовні він весь обклеєний рекламою. «Перепрошую, чи є десь тут тату салон?», питаю в одного з продавців. «В кінці коридору – і направо». Я йду в дальній куток торгового центру, нарешті бачу вивіску з назвою салону, який я шукала. Перше, що впадає в око, – це малюнки очей на світло-сірій стіні. Перевівши погляд, я бачу чоловіка у сірих шортах без футболки, який сидить на лікарському ліжку, обтягнутому плівкою, і дивиться у дзеркало на начерк нового тату. Сергій (справжнє ім′я приховане) не схожий на того, хто декілька разів сидів у в′язниці. «Я хочу забити всі тату, щоб ця тематика взагалі пішла з мого життя. Я знаю, що всередині я не такий, я не зек. У мене повадки не зека, якщо Ви помітили я навіть рідко матюкаюсь», каже він. «У в′язниці тату на тілі – це паспорт, щоб, коли заходиш на зону, ніхто не питав, що ти зробив і за що ти там сидиш. Є характерні тату, і ті, хто хоч трохи розуміються, бачать,

I enter a local shopping mall close to an open-air market. It is fully covered with advertisements. «Sorry, is there any tattoo shop somewhere here?», I ask one of the salespersons. «Turn right at the end of the hall.» I head to the distant corner of the shopping mall and finally I see a sign with the name of the shop I was looking for. The first thing that strikes the eye is the picture of eyes on the light gray wall. Having shifted my gaze, I see a topless man in grey shorts on, seated on a plastic-covered hospital bed, staring into the mirror, checking the sketch of his new tattoo. Serhiy (it′s not his real name) does not resemble a person who was in jail several times. «I want to make new tattoos over the old ones for this topic to disappear from my life at all. I know that deep inside I′m not such man, I′m not an ex-con. I don′t behave like an ex-con, if you′ve noticed, I even curse only occasionally», he says.

що я сидів. Наприклад, перстeні, погони та свастику набивають тільки люди з судимістю». «Коли я заходжу у магазин, охоронці звертають увагу на мої тату і пильнують мене. Це ображає, – каже він, – тому що я просто прийшов до магазину купити речі за свої гроші, а не вкрасти їх». У цю мить тату-майстер починає свою роботу та наносить чорнило поверх ескізу оголеної дівчини, яка тримає на руці орла. Сергій продовжує. «Одного разу я їхав громадським транспортом та фліртував очима з однією дівчиною. Раптом автобус різко загальмував, я схопився за поручень, і вона побачила мої ‹перстені›, злякалась», – згадує Сергій. У найнижчій точці свого життя у в′язниці Сергій вирішив почати все з початку.

«Back in prison tattoos serve as an ID; they are important when you get into a lock-down, because no one asks what you′ve done and why you were put into prison. There are some typical tattoos and those, who are even little familiar with their meanings, know that I′m an ex-con. For instance, rings, stars and swastika are used by people who had previous convictions.» «When I enter a shop, the security guards pay attention to my tattoos and watch me. This is offensive, because I come to a shop to buy things and pay my money for them, not to steal the money», he says. At this moment the tattoo-artist starts his work and puts some ink onto the sketch displaying a naked girl, holding an eagle on her arm. Serhiy goes on. «Once, when I was using public transport to commute, I was flirting with my eyes with a girl. The bus driver rapidly put on a brake, I grabbed the hand rail and she got scared having seen my ‹rings›», Serhiy recalls.

Сергій (ім’я змінено) очікує нанесення нового тату. Serhiy (name changed) is waiting for a new tattoo to be done.

81 «У мене було багато хвороб, мені сказали, що мені залишилось два роки життя, моя печінка розпадалась, у мене був цироз. Одного разу я став на коліна і промовив «Тату, якщо ти є, то допоможи мені».Я пообіцяв піти у реабілітаційний центр, якщо видужаю. За кілька днів мої аналізи були абсолютно чистими, як у немовляти, а ще згодом мій термін вкоротили на 1,5 роки і я зміг вийти на свободу. Виконав обіцянку та пішов у реабілітаційний центр, де перебував майже рік. Після таких змін я йду тільки вперед». За освітою Сергій – економіст, але його покликання – бути психологом. «Я – спеціаліст з хімічної залежності та міжособистісних відносин», каже він. «Є люди, які звернулись до мене, будучи худими, без сім’ї, антисоціальними взагалі. Від них відвернулись всі, навіть батьки, а зараз в них є сім′ї та діти, є робота, в деяких є бізнес. Я радий, коли дивлюсь на плоди своєї праці. Хоча це була для мене не зовсім робота, а скоріш як хобі. Я за неї отримав 5 тис. грн в місяць».

In the harshest episode of his life in prison Serhiy decided to start everything from scratch. «I had many illnesses, I was told I′ve got two more years to live, my liver was facing decay, I had cirrhosis. Once I kneeled down and said ‹Daddy, if you exist, help me›. I gave a promise to go to a rehabilitation center if I get better. In some days my test results were great, as clear as a baby would have, and later my term was cut and I could be released one and a half years sooner from prison than I was supposed to. I carried out my promise and went to a rehabilitation center where I spent almost a year. After such changes I only go ahead.» Serhiy is an economist by education, but his vocation is to be a psychologist. «My major is chemical addiction and interpersonal relationships», he says. «Some people, who turned to me, were very skinny, they didn′t have families, there were totally anti-social. Everyone turned a cold shoulder on them, even their parents. Now they have families and children, they have jobs, some of them have their own businesses. I′m happy when I see the fruits of my labour. It′s not quite a job for me, it′s rather a hobby. I received 5 000 UAH per month for it.» Currently Serhiy is a construction worker in Poland.

Зараз Сергій працює монтажником в Польщі. «Там все зроблено для суспільства, різні акції та заходи для розвитку людей. Навіть співвідношення наших заробітних плат та їхніх разом з продуктами у супермаркеті дуже відрізняються. Там є любов до людей. Якщо ти любиш себе, то любиш людей. А тут у всіх занижена самооцінка. Це в українців у крові». «Що більше Бога в країні – то більше добра в країні», каже Сергій. Перш за все, повинні змінитись серця людей, а не влада в країні». «Зараз дуже важко, мама мене досі з кимось порівнює, але колись вона давала мені хорошу мотивацію. Наприклад, я приносив хороші оцінки зі школи, щоб мене похвалили. А коли приносив двійки – мене сварили. Коли вона мене буде любити просто так? Адже коли в дитинстві мама купувала мені курточку, це було просто так. Значить, сина люблять. Як сина можна любити за щось?» Сергій замружує очі від болю, в той час як тату-машина проходить по ребру. «Яку пораду Ви б дали молодому поколінню?», питаю я. «Слухати батьків», відповідає Сергій. «Вони поганого не порадять».

«Everything is created for the society there, like different events directed onto personal development of people. The interrelation of our salaries and theirs in connection with the food you can potentially buy at the supermarket is totally different. There is love for people there. If you love yourself, you love people, too. But here everyone has low self-esteem. Ukrainians have this in their blood and genes.» «The more God is present in a country, the more goodness is present in this country», Serhiy says. «First of all, the people′s hearts should change it′s not the authorities that should.» «Now it′s very difficult, my Mom is still comparing me with someone, but she used to motivate me a lot some time ago. For instance, I received good marks at school to be praised. But when I got bad marks, she was mad at me. When will she love me for no special reason? When my mom bought me a jacket when I was a kid, it was unconditional. It meant she loved her son. How can you love your son for some specific reason?» Serhiy closes his eyes tight in pain; meanwhile the tattoo machine touches his ribs. «What advice would you give to the young generation?», I asked. «Listen to your parents», says Serhiy. «They won’t give you bad advice.»

Фото: Людмила Косенко Текст: Юля Карманська Photos: Liudmyla Kosenko Text: Yulia Karmanska

ЯК МИ БУДЕМО ЖИТИ ЧЕРЕЗ П’ЯТЬ РОКІВ Ми виокремили п′ять найбільш важливих сфер і запитали у фахівців, що вони думають про майбутнє України і чи можна його спрогнозувати. Наскільки варто бути впевненим у завтрашньому дні і як вже сьогодні зробити вклад у майбутнє, розповіли експерти у галузях політики, освіти, промисловості, культури та сільського господарства. We asked experts from different fields about Ukraine′s near future.

Five-year-plan

Anton Bugaychuk, political scientist, city of Lutsk.

Бугайчук Антон, політолог, м. Луцьк.

83 Якщо говорити про обставини, які найсильніше вплинули на сьогодення, хронологічно можна виокремити три події.

If we are talking about the circumstances that have influenced the current situation the most, we can distinguish three chronological events.

Перша − світова економічна криза 2008-2009 років, сильно вдарила по Україні через не зовсім відповідальні підходи й багато інших чинників. Якщо до цього в нас десь більшменш росла економіка, то після неї газовий борг і загалом борг країни, помножений на популізм, тільки зростав.

The first one is the economic crisis in 2008-2009, which had a harsh impact on Ukraine because of the approaches that were not effective enough and other factors. Until the crisis the economy was growing, after the crisis, gas debt and the overall the debt of the country, multiplied on the populism, rose up.

Друге − Майдан. Те значення, яке мав Майдан 2013-2014 років, ще десь трошки живе в нашій свідомості. Це подія, яка вплинула на політику, економіку й суттєво змінила свідомість, як мінімум, кількох мільйонів українців.

The second event is the Maidan. The idea, which is attached to the Maidan in 2013-2014, is still living in our mind. That event influenced politics, economy and essentially changed the consciousness at least of a few million Ukrainians.

Третя подія – це російська агресія, яка вплинула абсолютно на всі сфери нашого життя. Політика − це зменшення рейтингу проросійських сил. Відповідно, тепер модно говорити, що ми за НАТО, за ЄС, що ми не дружимо з Росією. Агресія змінила економічний контекст, тепер складніше завести сюди інвестиції.

The third event is the Russian aggression that influences without doubt all branches of our life. Current political trend is to reduce the rating of pro-Russian forces. As a result, now it is cool to declare that we are for NATO, for EU and we are not in relationship with Russia. The aggression has changed the economical context, nowadays it is becoming more complicated to bring investments into Ukraine. High-quality politics is the background of state-building process. I believe that non-effective bodies that are limited by bureaucracy will disappear in some time. Frequently we want to keep ourselves in the world where there are the governors-corruptors and we, the youth that want but cannot interfere into the process. But the world is much bigger. More global events are taking place abroad where the active and progressive people defeat those, who cannot keep up with the times.

Якісна політика – це основа для державотворення. Я вірю, що неефективні структури, обмежені бюрократією, з часом будуть вмирати. Ми часто хочемо себе закрити у світі, де є чиновники-корупціонери й де є ми, молодь, яка хоче, але не може пробитися. Насправді світ значно більший. За кордонами України відбуваються значно глобальніші процеси, де активні і прогресивні люди виграють у тих, хто не може йти в ногу з часом.

Політика Politics

Alexander Suvorin, Head of the Department of Chemical Engineering and Ecology, Dahl University, Severodonetsk.

Суворін Олександр, зав. кафедри Хімічної інженерії та екології СНУ ім. Даля, м. Сєвєродонецьк.

Усі галузі повинні злагоджено працювати, бо вони між собою тісно взаємопов’язані. Розвиток промислової галузі зупинився вже на чотири роки, від початку АТО. Заводи зупинились, тому що була велика загроза екологічної катастрофи. У Сєверодонецьку стоїть «Азот», Лисичанський НПЗ − це яскраві приклади. Якби снаряд потрапив в аміакосховище – області б не було. Будинки залишилися би, а населення – уже ні. Крім того, тут виникла інша велика проблема – енергозабезпечення. Тутешні процеси вимагають мінімум двох незалежних постачальників електроенергії. Якщо з одним щось трапиться, потрібно моментально переключитися на іншого постачальника чи на іншу лінію, щоби не спричинити екологічну катастрофу. Зате зараз з’явився позитив для навколишнього середовища: підприємства не працюють, тому не забруднюють атмосферу, водні об’єкти, ґрунт. Усе інше, я думаю, негативне. Будь-яка зупинка роботи підприємств – це втрата робочих місць, втрата заробітної плати, купівельна спроможність населення знижується. Якщо наша держава стане великим виробником сільськогосподарської продукції, частина заводів, які виробляють добрива, змушена буде працювати. Решта невеликих хімічних заводів, можливо, працюватимуть, а великі – не знаю поки, важко про це сказати. Тобто, що стосується виробництва добрив, все-таки залишається перспектива, що такі заводи будуть існувати.

All fields have to work in coordination because all of them are closely interrelated with each other. The development of industry stopped four years ago since the beginning of the anti-terrorist operation. Plants were brought to a stop because of the risk of ecological catastrophe. Such plants as «Azot» in Severodonetsk, Lysychansk Refinery Plant are the brightest examples of the problem. If a shell had fallen into the ammonia storage, the region would have disappeared. The buildings would stay but without people. Despite this, there is the other great problem – the problem of energy supply. Such process forces to involve at least two independent providers of electric energy. If something has happened with one, there will be a necessity to switch over to another line in a moment not to cause the ecological catastrophe. But we have positive impact on the environment: the enterprises don′t work, so they don’t pollute the atmosphere, water facilities and soil. The rest of it is negative I suppose. Any pause in a plant activity means the loss of working places, loss of wages and lowering of people′s paying capacity. If our country becomes a huge agricultural producer, part of the plants that produces fertilizer will have to work. The rest of small chemical plants might keep power, as for the big ones – I don′t know yet, it′s difficult to say something. I mean everything that is related to the production of fertilizer has some value, and such factoris will exist.

Промисловість Industry

Olga Fast, Ph.D. in Pedagogy, Associate Professor of the Department of Psychological and Pedagogical Disciplines, Lutsk Pedagogical College.

Фаст Ольга, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри психолого-педагогічних дисциплін, Луцького педагогічного коледжу.

Статус педагога має бути справедливо відновлений і піднятий до тих вершин, на які він заслуговує й на яких він перебуває в цивілізованих суспільствах європейських країн. Тішить те, що наші студенти змістили напрямок свого мислення з категорії «що дала мені ця країна» в «що я кожного дня роблю для розвитку своєї країни». Я вважаю, що це значний прогрес. Якщо ми будемо перебудовувати ціннісну складову педагогічної освіти в такій системі координат, то нас чекає хороше майбутнє і є шанс, що наша педагогічна освіта дійсно буде якісною. На заняттях зі студентами ми багато уваги приділяємо концепції «Нової української школи». Це кардинально відрізняється від нормативних, законодавчих документів, які були в пострадянський період і за роки нашої незалежності. Завдяки концепції «Нової української школи» ми зробили великий крок у наближенні нашої освіти до європейських стандартів. Я розумію це, коли аналізую європейські документи, що стосуються вищої освіти, їхнє оформлення, світоглядну та ціннісну складову, змістове наповнення, мовленнєвий стиль викладу. Я сподіваюся, що сфера освіти буде динамічно розвиватися. Найперше, покращиться матеріально-технічне забезпечення, бо для того, аби підготувати вчителя для нової української школи в аудиторіях має з’явитися відповідне обладнання. Освіта – це певний рівень свідомості, цінності, професійність. Коли для майбутнього вчителя професійність стане цінністю, тоді ситуація зміниться.

The status of the pedagogue has to be raised up to the level that it is equivalent with civil society of other European countries. We are pleased that our students have changed the perspective from «What have I received from this country» into «What do I do every day in order to develop my country». I consider this to be a huge progress. If we continue to rebuild the values in the pedagogical education system, we will have a great future and have a chance that our pedagogical education will be really of high quality. We draw a lot of our attention to the concept of «New Ukrainian School» during the classes. It differs from the norms, legislative acts that were in practice in the post-soviet period and the period of independence. Thanks to the concept «New Ukrainian School» we have made a big step towards bringing closer our education to the European standards. I realized this while analyzing the European documents that are related to the higher education, their design, their vision and added value and their content, and linguistic style of representation. I hope that the educational field will develop dynamically. First of all, we will see bettering of material-technical support. In order to prepare a teacher for the «New Ukrainian School», the appropriate equipment has to be in the classes. Education means a level of consciousness, values, and professionalism. When the idea of professionalism becomes the values for future teacher, then the situation will change.

Освіта Education

Ella Yatsuta, chairman of the art association Stendhal, Lutsk

Яцута Елла, голова мистецького об`єднання «Стендаль», м. Луцьк

Наш видавничий ринок зараз дуже активно розвивається. Я навіть боюсь висловлювати шалені мрії, бо не хочу злякати те, що є зараз. Українськомовна книжка починає набувати все більшої популярності і все більше видавництв працює саме з таким продуктом. Читати стає дуже модно. Я сподіваюсь, що ці тенденції будуть далі розвиватися.

Культура Culture

Звісно, є і страхи, пов’язані з видавничою справою. Книга – це такий продукт, який не є найбільш необхідним. У піраміді Маслоу йдеться про їжу, безпеку, проживання, а вже потім про книгу. Є велика кількість ризиків, бо ми ніколи не знаємо, що станеться далі і як це вплине на наш ринок. Кілька років тому в культуру йшли тільки божевільні або люди, які вірили у свої мрії, хотіли цим займатися, і які готові були боротися із системою. Я не хочу говорити «зрада», але це дуже важко, це неприбутково. Я борюсь за те, щоб у якийсь прекрасний момент бути культурним менеджером означало бути людиною, яка цим професійно займається, яка вкладає свої знання і вміння, отримує за це гроші й щось змінює навколо себе. Поки ми тільки йдемо до цього. Тому зрозуміло, що це все-таки більше на плечах ентузіастів, а ентузіасти зазвичай бувають молоді, ті, які поки що не мають сімей чи мають якусь додаткову підтримку від батьків чи від когось іншого. З культури починається все. Культура – це не лише читання чи мистецтво. Культура – це те, як ми розмовляємо, у якому місці переходимо дорогу, чи сідаємо нетверезими за кермо. Так-от, я більше ніж переконана, що людина, яка читає книжки, не сяде п’яною за кермо й не буде викидати сміття повз смітник. Чим більше ми читаємо, тим більше ми розуміємо, якими потрібно бути.

Our publishing market is developing in a progressive direction. I fear expressing my crazy dreams because I don′t want to jinx what we have now. Books written in Ukrainian language are becoming more and more popular and as a result, more publishing houses are working with such kind of products. Reading is becoming a trend. I hope that such tendencies will continue further developing. There are some fears that are connected with publishing deals. A book is not a product that is always in need. Maslow′s pyramid talks about food, security, well-being, and in the end about a book. There is a huge amount of risks as we never know what will happen and what influence it will have on our market. A few years ago, dealing with culture was the privilege of «crazy» people or those who believed in their dreams, those who wanted to make their dreams come true, and were able to fight with the system. I don′t want to say «betrayal» but it is quite difficult, it is non-profitable. I am fighting for a beautiful moment when a manager of cultural project will be considered as a person who professionally deals with business, brings her/his own skills and knowledge into it, receives some money for it, and can make changes herself/himself. Until now we have just been on the path to it. Thus, it is clear that it is on the shoulders of enthusiasts, who are mostly young and those who haven′t made their own family yet, or have some extra support from their parents or somebody else. Everything starts from the culture. Culture is not only books or art. Culture is how we talk, where we cross the street, or whenever we start driving under influence. So, I am sure that a person who reads a book will not sit at the wheel, if she/he is not sober and does not throw the trash next to the trash bin. The more we are reading, the more we recognize what sort of people we would like to be.

Nikolay Sobutsky, farmer, Lutsk

Собуцький Микола, фермер, м. Луцьк

Питання аграрної сфери – не питання землі, це питання майбутнього формату держави. У разі збереження латифундій олігархії, тобто зосередження великих ділянок землі в одних приватних руках, перспектив для сімейного господарства, для фермерства немає. Наша перспектива тільки в зміні формату держави, у зміні системи влади. Ми готові у такий спосіб знайти своє місце і функції навіть згідно з сьогоднішньою Конституцією. У тому форматі ми бачимо свою перспективу, свою участь, і не тільки в копанні землі на своєму клаптику, а в розбудові іншого формату держави. Гроші заробляють не у полі, а на наступних етапах руху сільськогосподарської продукції. Ми це розуміємо, ми так рухаємось, ми маємо елементи переробки. Замість зерна ми вже продаємо борошно, крім свіжих овочів – квашені огірки та капусту. Це вже інша ціна, це додана вартість. Тобто є досвід, є бачення, але перед нами стоїть ціна взаємовідносин у державі й наша участь у цих процесах нас не влаштовує. Я не прихильник втрати всіх індустріальних надбань, які ми мали, хоча ми вже багато втратили. Я за багатоваріантність розвитку держави й за те, щоби не зводити її до аграрної. Аграрна держава – сировинна. Гроші заробляють не на сировині, а на переробці. Я за аграрно-промисловий формат, аби не тільки виробляти, а й переробляти й заробляти. Перспектива нашого майбутнього в поєднанні досвіду старших з ентузіазмом молодих.

Аграрна Сфера Field of Agriculture

The problem of agriculture is not only the problem of land, it is the problem of the future state system. In case of keeping the latifundia of oligarchy, I mean the concentration of big land plots as private entity of the one person, we don′t have prospects for family economy and farming. Our future depends on changing the state, transforming the government system. That will allow us to find our own place and functions even in accordance with current constitution. In such a format, we are foreseeing our perspective, our participation as farmers not just by digging a piece of land, but also in the development of a different state. Money has to be earned not in the field but on the other stages of agricultural production process. We recognize it; we move forward, we have elements of remaking. Thus, we are selling flour instead of grain, besides fresh vegetables we sell pickled cucumbers and cabbage. It forms another price. It is added value. I mean we have experience, we have our own vision, but we are in a state, where we don′t agree on the nature of our participation in such processes. I am not in favour of losing all the industrial achievements that we had, although we already lost a lot. I am with the idea of multivariate country development and I am against the idea of changing Ukraine only to an agricultural country. An agricultural state is closely connected with resources of raw materials. Money is not earned on raw materials but on processing of raw materials. I believe in the agricultural and industrial format with the idea that we will not only be producing but also developing and earning. The perspective of our future is in cooperation with the experience of the old and the enthusiasm of the young.

A graffiti in Severodonetsk saying «East and West together». Графіті в Северодонецьку.

Фото і Текст: Марія Дорощук Photos and Text: Mariia Doroshchuk

Job Profile

Ми опитали людей на вулиці, яким вони уявляють свого майбутнього президента. Ось ідеальний кандидат. Якщо ви запитаєте людей на вулицях про ідеального Президента, ви отримаєте безліч відповідей. Деякі бачать Президента як сильну, чесну людину, яка проходила військову службу. Інші думають, що це толерантна жінка, яка не краде гроші і носить ті ж смішні шкарпетки, що і Президент Канади. Дизайнер Марія Дорощук запитала людей на вулиці та створила ідеальний образ у вигляді ілюстрації.

We asked people on the streets how they imagine their future president. Here is the perfect candidate. If you ask the people on the streets about the perfect president you get a great variety of answers. Some see the president as a strong, honest man of the people who participated in military service. Others as a sexually tolerant woman who does not steal money and wears the same funny socks as the President of Canada. The designer Maria Doroshchuk asked people on the streets and created the ideal compromise in the form of an illustration.

Natali Zuban, 56 years old, on a walk near her house in Severodonetsk.

Наталі Зубань, 56 років. Місто зустрічі: Сєвєродонецьк, на прогулянці біля ії будинку.

Власниця «Майстерні чудес», ландшафтний дизайнер Наталія Зубань розповіла про акцію «Посади своє дерево», яка розпочалася у 2015 році в сквері імені Гоголя. «Коли замислювалася ця ідея, то хотілося, аби люди зрозуміли, що РЕАЛЬНО в Сєвєродорнецьку, у такій пустелі, у таке пекуче літо зробити красивий зелений закуток. Бажала, щоб усе місто говорило: «так, у нас є завтрашній день». Для реалізації цього проекту потрібне тільки бажання, догляд, добриво й полив». – розповідала ініціаторка акції. Наталія звернулася по допомогу до містян, у неї була ініціатива відновити сквер, а саме: вирівняти ями, вивезти пісок, завести чорнозем, посадити дерева й засіяти газон (останнє, на жаль, так і не вдалося втілити). На цю акцію відгукнулося багато людей, на суботники приходили 30-40 жителів міста. Фактично містяни власними руками озеленили цей сквер, купували сімейні дерева та саджали їх, збирали гроші на шланги для поливу. Дякуючи таким людям, проект і надалі діє.

C ity H er

Г Е РО Ї М І СТ А

Текст: Віталія Кувічинська Фото: Тетяна Гетьман Text: Vitalia Kuvichinska Photos: Tetiana Hetman

The owner of «Maysternia Chudes», Natalia Zuban, who is a landscape designer, told about an event called «Plant Your Tree» that started in 2015 in Gogol Garden Square. «When we were dwelling on this idea, we wanted people to understand that it was quite real to create a beautiful green corner amidst hot summer, in the desert of Severodonetsk. I wanted all the city residents to say «yes, we do have a future». To embody this project, one need only their desire to do this, some care, fertilization and watering», said the event organizer. Natalia asked the city residents for help. She had an initiative to renew the square: to even the surface of the land, to remove the sand and to bring black soil, to plant trees and to sow a green lawn (the latter hasn′t been done yet). Many people were responsive to the initiative; it brought together 30-40 residents to take part in the voluntary work. In fact, the people renovated the space with their own hands. They would buy and plant trees at their own expense; they would collect money to buy watering pipes. All of this came into reality thanks to volunteers. Thanks to such people the project is sustainable. As a result of the initiative 29 trees were planted and 4 landscape designs were created. At the moment Natalia Zuban and volunteers gather on the square every Saturday and water their creation. «We cannot influence people′s salaries, but can improve the physical context they live in. We can decorate it with flowers and bushes. Looking at this beauty people experience placidity and peace», said the designer. Oleksandr Moiseyenko, the so-called «magician» of Severodonetsk, shared the story of his creations and «the places of smiles».

93 У результаті цієї акції було висаджено 29 дерев і створено 4 ландшафтні композиції. Зараз волонтери разом із Наталію Зубань збираються кожної суботи в цьому сквері та поливають свої творіння. «Ми не в змозі вплинути на зарплатню людей, але ми можемо покращити їхній простір, прикрасити квітами, кущами. Споглядаючи цю красу люди відчувають умиротворення та духовний спокій», – поділилася дизайнерка. «МАГ» міста Сєвєродонецька Олександр Моісєєнко поділився історією створення своїх виробів та «місць усмішок». Раніше скульптор займався ремонтом мототехніки, зараз творить залізні скульптури, які називає техно-артом. «Починалося все як захоплення, – згадував скульптор, – з решти деталей від скутера я робив пробні скульптури й хотів наділити їх сенсом». Мотивацією Олександра творити стали відвідані ним міста України, він хотів, щоб і в його рідному місті було так само красиво й затишно. «Я намагаюся зробити місця-посмішки, позитивні острівці. Хочу стимулювати людей більше любити своє місто, берегти його, пишатися ним, адже іншого такого нема й не буде». Протягом 2018 року Олександр Моїсєєнко за підтримки сєвєрондончан встановив 9 робіт. Цей альбом творець назвав «Магія сєвєродончан». «МАГ» говорить, що всі ідеї власні, але втілені завдяки містянам, які допомагають йому матеріалами.

Before this the sculptor used to repair motor vehicles, but now he creates metal sculptures which he calls «techno art». «It all started as a hobby. I had some extra details from my scooter and I used them to try making my first sculptures and thus I wanted them to be full of sense», recollects the sculptor. Oleksandr was motivated by his travels to different cities of Ukraine; he wanted to make his own city as beautiful and cozy as the cities he had seen. «I do all my best to create ‹smiling cities›, the positive islands. I want to encourage people to love their city even more, to take care of it, to be proud of it, because there isn’t anything like that and there won′t be.» During 2018 Oleksandr Moiseyenko, being supported by the residents of Severodonetsk, installed nine works. He called this set «The Magic of Severodonetsk Residents». The «magician» says that all the ideas are his own, but their embodiment depends on the residents who provide materials for work. Besides his work with sculptures, Oleksandr is a volunteer in a different sphere too: he makes wood stoves to be used by soldiers who take part in the «anti-terrorist operation» and repairs military equipment. Starting with 2014 he has repaired more than 130 large-caliber machine-guns and made more than 150 wood stoves. Currently Oleksandr Moiseyenko is involved in creation of series of monuments dedicated to the victims of the Anti-terrorist operation that he calls «ATO-art». These objects are made from missiles and iron fragments, the wartime explosion leftovers. The goal of the project is to make people understand and remember the horrors of the war. «The main problem of humanity is that they should not forget the lessons life teaches. In this context I want to remind that human life is the most precious», claims the artist.

Aleksandr Moiseenko, 44 years old, in his garage in Severodonetsk.

Зараз Олександр Моісєєнко створює серію пам’ятників загиблим АТО, яку називає «АТО-арт». Ці роботи виготовлені зі снарядів чи розірваного заліза війни. Ціль проекту полягає в тому, щоб люди розуміли й пам’ятали всі жахи війни. «Основна проблема людства в тому, що вони не забували минулих уроків, у цьому випадку я хочу саме нагадати, що найдорожче – це життя людини». – повідомляє творець.

Олександр Моісєєнко, 44 роки. Місто зустрічі: Сєвєродонецьк, майстерня-гараж

Олександр займається волонтерством, а саме виготовляє буржуйки для воїнів Антитерористичної операції та лагодить військову техніку. З 2014 року на його рахунку понад 150 буржуйок та більше 130 крупнокаліберних кулеметів.

Oksana Yutovets, 27 years old, at a café in Lutsk.

Оксана Ютовець, 27 років, Місто зустрічі: Луцьк, кафе «Капучіно».

Метою соціального підприємства є вирішення суспільних проблем. Прибутки спрямовані на розвиток бізнесу та громадські ініціативи. Місцеві активісти поділилися досвідом впровадження соціального підприємництва у своєму місті. Ютовець Оксана, волонтер організації «Озерний вітер» «В 2015 році створювалася громадська організація ‹Озерний Вітер› із метою реабілітації АТОшників і дітей-переселенців. Це невеличкий будинок, у якого є своя територія, але все ж місце потребує багато ресурсів» – каже Оксана. Підприємць Рижков Сергій запропонував позиціонувати «Озерний Вітер» як територію, де буде представлене «все Волинське». Усі разом засіяли город, на якому вирішили садити нетипові для регіону рослини, такі як червона рута, жито, гречка і тд. На той час, студенти Базового медичного коледжу за ініціативи викладачки Радько Лариси робили трав’яний Волинський чай для АТОшників. Команда поспілкувалася з ними й запропонувала розвивати цю ідею через громадську організацію. Коледж погодився взяти невеличкий клаптик землі, щоби посіяти там деякі рослини для чаю. Кожна серія була названа в честь 16 районів Волині для їхньої популяризації». Чай продається як сувенірна продукція, хоча має й лікувальні властивості, рецептуру, якої розробляли представники медичного коледжу. Волонтери відіграли важливу роль у цій справі, вони самі пакували чай і поширювали в магазинах, зверталися до знайомих підприємців. «Був великий підйом, з ними, – згадує Оксана. Київські й закарпатські ресторани замовляли чай, це все було на волонтерських засадах, зараз воно не все так гарно розвивається. Зараз очікуємо нову партію, щоб і далі розвивати це підприємництво». Дем′ян Петрик, один з ініціаторів «Соціальної пральні». «Почалось усе з того, що в нас в університеті є два великі гуртожитки й багато людей вступає до нас із різних куточків України. Пральні тут немає, тому студенти мають змогу прати тільки тоді, коли їздять додому», – поділився Дем’ян Петрик.

The goal of social entrepreneurship is to solve social problems. The profit is directed into the development of business and social initiatives. Oksana Yutovets and Demyan Petryk, local activists, shared their experience of introducing social entrepreneurship to their city. Oksana Yutovets, a volunteer of the NGO «Ozerny Viter», spoke about the peculiarities of work of the Tea Project. «2015 is the year of creation of ‹Ozerny Viter›, an NGO directed into rehabilitation of children of internally displaced persons and soldiers who took part in the anti-terrorist operation. The NGO is based in a small cottage house that has some space nearby. When the organization was being created, we saw that the place needed a lot of investment and resources», says Oksana. Based on the initiative that was suggested by Serhiy Ryzhkov, a director and an entrepreneur, to promote «Ozerny Viter» as a space exhibiting «everything from the Volyn reigon», the team ventured to earn money themselves. To start with, they started a kitchen garden for people to see, how different non-native plants to Volyn grow. So, they sowed Carpathian rosebay, wheat, rye, buckwheat, etc. to see how these plants grow and blossom.

95 Тому 5 представників органу студентського самоврядування подали проектну заявку «Соціальна пральня» на грант до програми Британської ради і її підтримали.

Demian Petryk, 21 years old, Lutsk Youth Center.

Дем’ян Петрик, 21 рік, Місто зустрічі: Луцьк, Молодіжний центр.

У листопаді 2017 року запустили першу пральну машину, а в січні 2018 року – іншу. За прання встановлена мінімальна вартість у розмірі 15 гривень лише для тих, хто має змогу заплатити. Прибуток від проекту йде діткам, хворим на ДЦП. Поки що розширювати проект ініціатори не планують, але охоче діляться своїм досвідом проекту з усіма, хто звертається за порадами.

At that moment, there was an initiative of Larysa Radko, a teacher of the Lutsk Medical College, to involve her students to make Volynian herbal tea for the soldiers of the anti-terrorist operation. The Ozerny Viter team communicated with the teacher and offered to develop this idea in the framework of the NGO′s activities. The college agreed to look after some space near the cottage house and sowed some plants for the herbal tea there. Each type of tea has the name of one of the Volynian districts thus promoting them. The tea is sold as a gift tea set, it also has health benefits, the recipies were created by the college representatives. Volunteers played an important role in this case. They packed the tea themselves and promoted it in different shops, they talked to entrepreneurs. «There was a big success with the tea. Kyiv and Zakarpattia restaurants ordered the tea, but the process was based on the volunteer work, now it′s not developing that well», says Oksana. «Nevertheless, the Medical College still supplies us with big tea packages. Every summer the college students are given the task to gather the herbs. They know well where and when this should be done properly. So now we are expecting to receive a new batch to develop this enterprise further», said Oksana. Demyan Petryk, one of the creators of the «Social Laundry» told how the idea appeared. «Everything started from the fact that our University has two big dormitories that host students from different villages, regions and distant corners of Ukraine. There is no laundry here that is why students can do the washing only when they go back home», claims Demyan Petryk. That is why five representatives of the students’ self-governance body applied for a grant to the British Council, and it was supported. In November, 2017 we launched the first washing machine and in January, 2018, one more was installed. The fee of 15 UAH is minimal and it′s only for those who can afford to pay. All the profit from the project is directed to help children with cerebral palsy. At the moment, the creators of the project do not plan to extend it, but they eagerly share their experience with everyone looking for advice. Our heroes are some of few successful people for whom the non-profit type of business is more important. They are a good example and motivation for those who want to start a social enterprise.

Я-СЄВЄ РОДОНЕЦЬК ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ

Яким бачить теперішнє і майбутнє Сєвєродонецька місцевий активіст і обличчя міста Аріф Багіров. This is how city activist Arif Bagirov views the past and the future of Severodonetsk.

Фото: Іра Єрошкo Текст: Антоніна Андрійчук Photos: Ira Yeroshko Text: Antonina Andriichuk

Guiding Through a Special Glow

ИЙ Аріф Багіров, 41, соціальний інноватор, медіа менеджер, медіа критик із Сєвєродонецька. Проводить неформальні екскурсії по місту. Arif Bagirov, 41, social innovator, media manager, media critic from Severodonetsk. He conducts informal excursions around the city.

41-річний Аріф Багіров виріс і живе в Сєвєродонецьку. Шість років він прожив у Києві, але повернувся до рідного міста у складний для нього час. Його кликали переїхати в інші міста з кращими умовами, але вирішив: «Вдома можу бути більш корисним». Аріф – громадський діяч і блогер, який ініціював чимало проектів на Луганщині. Треба брати на себе відповідальність Я спортсмен у минулому. Мама – дочка військового, а батя – азербайджанець. У мами тітка жила в Баку, і вона часто їздила туди. Там і познайомилась із батьком. Сєвєродонецьк – це робоче місто, великі квартали. У мене було хуліганське дитинство. Були в мене часи, скажімо так, не зовсім законних видів діяльності. У Сєвєродонецьку все набридло – і вирішив змінити обстановку. У 2005 році я переїхав до Києва. Там зайнявся волонтерською діяльністю. Я тренував вільну боротьбу для дітей-сиріт. У 2010 році почав займатись у Києві тизерною рекламою. І там же, у Києві, у 2010 році я зацікавився таким трендом, як медіа менеджмент. Почав у цій темі рости та розвиватись.

Arif Bagirov, 41, grew up and still lives in Severodonetsk. He lived in Kiev for six years, but has returned to his hometown during a difficult time for him. He was called to move to other cities with better conditions, but has decided: «I can be more useful at home.» Arif is a public figure and a blogger who has initiated many projects in Lugansk region. We must take responsibility I was an athlete in the past. My Mom is a military daughter and my father is Azerbaijani. My mother′s aunt lived in Baku and she often visited there. That′s how she met my father. Severodonetsk is a working city, with large neighborhoods. I had a hooligan childhood. There were times I was involved in, let′s say, not quite legal activities. In Severodonetsk everything was boring – so I decided to change the situation. In 2005 I moved to Kyiv. There, I was volunteering. I taught a wrestling class for orphans. In 2010, I began to do a teaser

Цей двір облаштував його знайомий і ровесник Віталій. У будинку двору є спортивний клуб, а в самому дворі лавочки, спортмайданчик, багато плакатів, муралів, надписів, які закликають до здорового способу життя. This courtyard was equipped by his acquaintance Vitali. In the courtyard there is a sports club, as well as benches, sports ground, a lot of posters, murals, inscriptions calling for a healthy lifestyle.

99 У 2011 році я повернувся до Сєвєродонецька. Бачив тоді, що з нього все більше та більше людей їде, місто слабшає. Я прожив у Києві шість років і все одно зрозумів, що краще бути вдома. Там можна бути більш корисним. У плані соціальних медіа тут було неоране поле. Приїхав сюди, почав створювати пабліки ресторанам, медичним центрам, соціальним проектам. У 2011 році я зробив сторінки в соцмережах «SEVERCITY. info». Потім під ці сторінки ще й створив сайт «SEVERCITY. info». Так вийшло, що з часів Євромайдану володію одним із найбільших інформаційних майданчиків у Сєвєродонецьку. Пускав медіаресурс під контрпропаганду. Через цю ж сторінку ми організували флеш-моб. Планували зібратись 2014 року 6 квітня о 16:00, заспівати український гімн, вийти з українською символікою для того, щоб показати, що є і проукраїнська частина міста. До цього моменту сепаратисти проводили свої мітинги весь березень, а починали навіть з лютого. Міська влада казала: «Ну от бачите, містяни з’являються, а ми за них». Ми хотіли показати, що є не тільки такі містяни.

«Ніяких міфологій у міста нема. Воно молоде та тут важко до чогось прив’язатись» «There are no myths in the city. It′s young and it′s hard to stick to something»

У нас була одна умова: ніяких прапорів, окрім українського. Який у мене паспорт, із таким прапором і вийшов. Які проблеми? На цю площу вже з 15:00 почали приходити завезені натовпи проросійськи налаштованих людей. Наших проукраїнських там було людей 300-400. Не дали нам провести флеш-моб. Тих, що прийшли – побили. Я сам на велосипеді покатався та побачив: там з георгіївськими стрічками, там з георгіївськими стрічками. Спочатку блокували, а потім почалась бійка. Багато наших побили. Сім людей звернулись до травматології. Ну це не зважаючи на те, що я всім казав, щоб туди не йшли, тому що там усіх «під олівець» брали. Я зразу сказав: «У кого травми – у нас є свій лікар, він вам допоможе. Туди не світіться, тому що будуть запитання». Мені самому під час флеш-мобу поламали ребра та носа. Людей проти нас привозили з Лисичанська, деяких з Рубіжного, деяких – із Росії. Були автобуси з триколорами. Почали топтати, бити … По мені стрибали, по людях. Це стало відправною точкою – і так я прийшов у громадську проукраїнську діяльність. Став підтримувати та розвивати медіа. Усі креативні люди Сєвєродонецька були проукраїнськими.

advertisement in Kyiv. Also in 2010, I gained interest in trends like media management. I started to grow and develop on this topic. In 2011, I returned to Severodonetsk. I saw that a lot of people were leaving, the city was weakening. I lived in Kyiv for six years and still understood that it is better to be at home. There, you can be more useful. Social media there was an uncultivated field. When I arrived back in Severodonetsk, I began to create public social pages for restaurants, medical centers, and social projects. Since Euromaidan, I own one of the largest platforms of information in Severodonetsk. I started the media resource under counter-propaganda. On the same page we organized a flash mob. We planned to gather on April 6, 2014 at 4 pm, to sing the Ukrainian anthem, and to walk around with Ukrainian symbols to show that there is a pro-Ukrainian part of the city. At this point, separatists had conducted their meetings during March, and even were doing so since February. The city authorities said: «Well, you see, the citizens are appearing, and we stand for them.» We wanted to show that those are not the only citizens in town. We had one condition: no flags, except Ukrainian. I have a Ukrainian passport so why shouldn′t I show the Ukrainian flag. People were gathering in this area already from 3 pm. There were 300-400 of our pro-Ukrainian people. They did not let us hold the flash mob. Those who came were beaten. First they were blocking, and then a fight began. Many of us were beaten. Seven people had to be admitted to hospital. Everyone went despite the fact that I told them not to go. I immediately said: «Whoever has injuries – we have our own doctor, he will help you. Don′t show up there because there will be questions.» I had ribs and my nose broken during the flash mob. Counterdemonstrators came from Lysychansk, some from Rubizhne, some even from Russia. There were tricolor buses. They started to kick and beat us … They jumped on me, on people. It became a starting point for me – and so I came to the public proUkrainian activity. To support and develop media. The creative people of Severodonetsk were pro-Ukrainian. We created the site «zrada.in.ua», where we posted our information about the seperatists. Until this time, there was no information about the non-governmental organization called «Peacemaker», that is engaged in the study of crimes against the foundation of the national security of Ukraine, against peace and

100 Зробили сайт «zrada.in.ua», на який постили наших місцевих «сепарів». Ще про «Миротворець» (Центр «Миротворець» – неурядова організація, що займається дослідженням ознак злочинів проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, – ред.) і мови не було. Креативні люди пішли за цим, але влада «злилась». Ми зрозуміли, що треба брати на себе відповідальність. Facebook-сторінку мені забанили. Сайт «zrada.in.ua» «поклали» ФСБ-шні хакери. Раніше тут громадянське суспільство було притиснуте, тому що «Партія регіонів» тут царювала з самого початку. Було відсутнє громадянське суспільство в медіа. Зараз я більше зосереджений на підтримці сучасної культури та інновацій.

«Буде економіка – буде молодь» «If there is going to be a strong economy – there must be young people»

Євромайдан і війна дуже вплинули на молодь. Бути патріотом у Сєвєродонецьку – це зовсім інше, ніж на заході України. Якщо ти громадянин своєї країни, то маєш її поважати, захищати, цінувати. На Донбасі прийнято судити за вчинками, а не за словами. Кожне місто своєрідне. Але це моє. Я тут народився, виріс. Такий собі Ілля Муромець, якого земля місцева підтримує. Так, я прожив шість років у Києві і не загубився зовсім. Коли я повертався, це було депресивне місто, усі виїжджали. Я знав, на що йду. Мені хотілось на щось вплинути, щось змінити. Два роки тому я відкрив молодіжний хаб «Пружина», коли виникла необхідність залучати до всіляких ініціатив молодь. Наша задача – робити все, щоб сприяти розвитку міста. Для того, щоб молодь тут залишалась, треба робити так, щоб творчість співпадала із заробітком, щоб вони не любили одне, а робили інше. У нашому місті немає музею. А це ж одна зі сфер креативних індустрій. У Сєвєродонецьку має бути музей, де за півгодини можна буде зрозуміти, що у нас за місто. Ось це ми йдемо біля спортклубу. Поряд мій друг Віталій, 41 рік, облаштував двір. У дворі тренажери і мурали із закликами до здорового способу життя. А цю стіну у 2012 році оформлювали. Ось тут і мій надпис: «Не нужно быть важным – нужно быть нужным».

against the security of mankind and international rule of law. Creative people followed this, but the authorities got angry. We realized that we had to take responsibility. My Facebook page was banned. The site «zrada.in.ua» was shut down by the FSB′s (Federal Security Service) hackers. Previously, the formation of a civil society was supressed by the «Party of Regions», a power that was active from the very beginning. In the media, there was no civil society. Euromaidan and the war have greatly affected the youth. Being a patriot in Sevrodonetsk is completely different than in the west of Ukraine. If you are a citizen of your country, then you must respect it, protect it, and appreciate it. In Donbass, we judge upon acting, not words. Each city is original. This is mine. I was born here, I grew up here. Yes, I lived six years in Kyiv and did not get lost at all. When I returned, it was a depressing city, everybody was leaving. I knew what I was going to do. I wanted to influence something, I wanted to change something. Two years ago, I opened a youth hub called «Pruzhyna» when it became necessary to involve young people in all kinds of initiatives. Our task is to do everything to promote the development of the city. In order for young people to remain here, it is needed that work coincides with the earnings so that you don′t have to do anything what you don′t love. In our city there aren′t any museums, although this is one of the spheres of creative industries. In Severodonetsk there should be a museum, where you understand in a short time that you can be proud of this city. That′s what we are doing at a sports club. Nearby, my friend Vitali, 41, set up a gym in a courtyard. In the yard, there is some fitness equipment and murals with motivational quotes that calls for a healthy lifestyle. And this wall was painted up in 2012. The inscription is: «It is not necessary to be important – you need to be needed.» Pay your contribution: «I – a citizen of Ukraine.» Here, too, from Euromaidan: «My country – Ukraine.» At the bottom is written: «Thanks to the Chernigov battalion». The Chernihivskyy battalion came first to Severodonetsk, they were freeing it. But there were those who considered themselves to be cool and erased this inscription. Such excursions, as I do in Severodonetsk, can be

101 Зверніть увагу: «Я – громадянин України». Ось теж із Євромайдану: «Моя країна – Україна». Знизу було написано «Спасибі чернігівському батальйону», тому що чернігівський батальйон заходив першим у Сєвєродонецьк, він його звільняв. Знайшлись хлопці, які вважали себе крутішими та стерли цей надпис. Такі екскурсії, як я проводжу в Сєвєродонецьку, можна робити ще кращими. Наприклад, розвивати -вело й постіндустріальний туризм. У нас є закинуті будівлі, незгірш Прип’яті. Є красиві околиці, своєрідна природа. Приїздять із західної України: «Ух, у вас така природа». Я не провів жодної однакової екскурсії. Особливість Сєвєродонецька – технологічність і хімічність. Ніяких міфологій у міста нема. Воно молоде та тут важко до чогось прив′язатись. Але це наша особливість. Ми, на відміну від Львова чи Луцька, нічим не зіпсуємо нашу архітектуру. Майбутнє таке, яке ми створимо. Житель Сєвєродонецька трансформується. Знову йде процес «ломки», багато приїхало переселенців, яких я також вважаю сєвєродончанами. За останній час змінились чиновники, бо переїхала номенклатура з Луганська. У зв′язку з депресивністю міста у нас «просів» прошарок 30-літніх активних людей. Хотілось би побільше активної молоді. Треба розвивати економіку. Буде економіка – буде молодь. У місті піднявся ринок нерухомості. Заїжджають міжнародники і починає дорожчати все, що з ними пов’язано. У Сєвєродонецьку типовий ринок нерухомості прифронтового міста, коли оренда дорога, а продаж дешевий. Ніхто не хоче брати на довгий термін, а на короткий термін – охочих багато. Майбутнє таке, яке ми створимо. Якщо я плюну на все і буду сидіти тільки на дивані, то нічого хорошого не буде. Якщо ж буду розвиватись – то буде краще майбутнє. Скільки людина вкладе у своє майбутнє, на стільки воно буде крутим і розвинутим. У мене сильне бажання вплинути на цю країну й увійти в історію. Коли люди через 100 років будуть розбирати, що відбувалося, мені буде приємно, коли діти будуть говорити: «О, нічого собі, дідусь «шухер» робив». Сподіваюсь, що їх часи будуть спокійнішими.

even better. Tourism can be developed more significantly, and could include bike or postindustrial tours. We have abandoned buildings, not worse than Pripyat. There are beautiful surroundings, unusual nature. Visitors from Eastern Ukraine often say: «Uh, you have a great nature.» I have never done any excursions that were the same. The features of Severodonetsk are technological and chemical. There are no myths in the city. The city is young and it′s hard to stick to something. But this is our special glow. Unlike Lviv or Lutsk, we will not corrupt our architecture in any way. The future is what we create The residents of Severodonetsk are transforming. The process of «withdrawal» is happening; many settlers are moving here, whom I also consider Severodonchan. Recently, officials have changed because they moved nomenclature from Lugansk. Due to the depression of the city, the number of 30-year-old active people has dramatically reduced. We want to have a more active youth. We must develop the economy. If there is going to be a strong economy – there must be young people. The city has risen in the real estate market. Interns are visiting and everything connected with them is getting expensive. In Severodonetsk, the typical real estate market is when rentals are expensive, and buying a flat is cheap. Nobody wants to take longterm rent, but for a short time – there are many who look for this. The future is what we will create. If I spit on everything, if I only sit on the sofa, then nothing good will happen. If I evolve – it will be a better tomorrow. As much as a person contributes to their future, as much will it be developed. I have a strong desire to influence this country and its history. When people in 100 years from now dismantle what happened, I will be glad when my grandkids would say, «Oh, wow, grandfather has done something.» I hope that their times will be calmer.

ЕКОЛО ГІЧНА МОДА Environmental Fashion

A photo essay Фото: Саєнко Олеся Photos: Olesia Saienko

Екологічна статистика

Ecological statistics

Порівняно з 2016 роком, за 2017 рік українці вдихнули на 19,08% менше забруднюючих речовин (в тому числі діоксиду вуглецю) з атмосферного повітря;

Compared to 2016, in 2017 Ukrainians inhaled 19.08% fewer pollutants (including carbon dioxide) from atmospheric air;

Під час згоряння 1 тонни рослинних залишків у повітря викладається майже 9 кг мікрочастинок диму. До їхнього складу входять канцерогенні сполуки; За 2017 рік, порівняно з 2016, утворилось на 23.85% більше відходів. Натомість, утилізовано лише на 13.50% більше; Кількість забруднених водойм зменшилась на 5,20% у 2015 році, порівняно із даними 2014; Пластикова пляшка, викинута у 2018, все ще буде не розкладена у 2403 році; У 2017 році, порівняно з 2016, кількість сонячних електроустановок у приватних будинках зросла на 47,43%;

During the combustion of 1 ton of plant residues in the air, almost 9 kg of micro particles of smoke is deposited. They contain carcinogenic compounds; In 2017, compared to 2016, the Ukrainians themselves lost 23.85% more waste. Instead, only 13.50% more was utilized; The number of contaminated reservoirs decreased by 5.20% in 2015, compared with 2014; Plastic bottle, thrown in 2018, will still be undisturbed in 2403; In 2017, compared with 2016, the number of solar installations in private homes increased by 47.43%; Or In 2017, 47.43% more private homes began to use solar energy, compared with the data from the previous year.

Або у 2017 році на 47,43% більше приватних будинків почали використовувати сонячну енергію, порівняно із даними попереднього року; 18 000 000 тонн шкідливих речовин було скинуто у воду з 2000 по 2017 рік.

Інші джерела: Інформацію про термін розкладання пластику взято із сайту: «New Hampshire department of environmental services» (des.nh.gov); Дані Державної служби статистики України за 2016 та 2015 рік. Дані Державного агентства водних ресурсів України за 2015 рік. Дані Державного агентства з енергоефективності та енергозбереження України за 2017 рік.

Information sources: Information about the term of expansion of plastic is taken from the website: «New Hampshire Department of Environmental Services» (des.nh.gov); Data from the State Statistics Service of Ukraine for 2016, 2015; Data of the State Agency of Water Resources of Ukraine for 2015; Data from the State Agency for Energy Efficiency and Energy Conservation of Ukraine for 2017.

ТИ – ЦЕ ТЕ, ЩО ТИ ЇСИ

Текст: Анастасія Куліш Ілюстрації: Мар’я Гвоздєва-Тивонюк Фото: Фабіан Вайсс

You are What You Eat

110

Text: Anastasiya Kulish Illustration: Marja Hvozdieva-Tyvoniuk Foto: Fabian Weiss

111

Перша думка при вигляді комахи на тарілці – не їсти це. Однак фінський шеф-кухар Топі Кайреніус іншої думки про це.

Insects haven′t been on our menu so far. However, the Finnish chef Topi Karenius wants to change that in the near future.

«Скажи мені, що ти їси, і я скажу, хто ти», – цей вислів давно вже став крилатим. Таку формулу вивела відомий експерт японської Асоціації харчування Норіко Курияма, багато років заглядаючи в тарілки до людей. Можливо, ми можемо застосувати схожий принцип до аналізу соціуму: скажіть, як ви ставитеся до їжі, і я розповім вам про майбутнє вашого суспільства.

«Tell me what you eat, and I′ll tell who you are!» This statement has become a famous phrase. The sentence is a quote by the well-known expert of the Japanese Nutrition Association, Noriko Kuriyama, after studying people′s plates for a long time. Perhaps, we can apply a similar principle to the analysis of the society: tell me your attitude to food and I will tell you about the future of your society.

Ми споживаємо багато продуктів, не замислюючись про майбутнє, мовляв, що буде – те й буде. Але що саме буде? Як зміниться їжа, продукти та загалом харчування середньостатистичної людини в майбутньому? Їжа майбутнього – яка вона? Хтось скаже, можливо, що в майбутньому ми будемо їсти їжу в тюбиках або взагалі перестанемо витрачати час на харчування та будемо обходитися без нього. Але ми знайшли людину, яка вважає, що ми могли б їсти в майбутньому … комах.

We consume a lot of products without thinking about the future. What will be, will be. But what exactly will happen? How will the food, products and nutrition of the average person change in the future? Food of the future – what will it be like? Someone may say that in the future we will probably eat food from tubes or even stop wasting time on nutrition and will be able to live without it. But we found a person who believes that we could eat in the future … insects.

Топі Кайреніус – фінський шеф-кухар, який не боїться комах у тарілках. За вищою освітою він – дизайнер. Натхнення для роботи він черпає з людей, що його оточують, а його улюблений казковий герой із дитинства – Маленький Принц, який впливав на цілі планети своїм баченням світу й талантами. Найголовніше: «Комахи можуть стати нашим ‹запасним варіантом›, але я не хочу їсти їх щодня».

Topi Karenius is a Finnish chef who is not afraid of insects on his plates. By education, he is a designer. For his work, he takes inspiration from the people around him. His favourite fairy-tale character from childhood is the Little Prince, who influenced the planets with his vision of the world and talents. The most important thing: «Insects can become our ‹backup option›, but I do not want to eat them every day.»

112 Коли ви почали цікавитися використанням комах у кулінарії?

When did you begin to be interested in using insects in cooking?

Я почав комашиний бізнес чотири роки тому. Зараз це дуже прогресивна сфера, тому що ми нарешті легалізували комах. Гірша ситуація в Європі, де досі вважається, що люди не повинні використовувати комах у їжі. Винятки: Нідерланди, Австрія, Данія, Бельгія, а тепер і Фінляндія.

I started my insect business four years ago. Now, this is a very progressive sphere, because we have finally legalized insects. The situation is worse in Europe: it is still thought that people should not use insects in food. Exceptions are Netherlands, Austria, Denmark, Belgium, and now Finland.

Які комахи на смак?

What is the taste of insects?

Це залежить від комахи. Зазвичай ми можемо поділяти комах на два класи: власне комахи або для їжі. Вживаючи комах, ми можемо втамувати голод, але деякі з них не мають жодного смаку. З іншого боку, можна приготувати, наприклад, цукерки, такі, як шоколадні батончики з какао. Тільки від 3 до 5 % коників-стрибунців можна приготувати у такий спосіб. Комахи, що запаковані як чіпси, мають дуже м’який приємний аромат. Я також готую багато ароматичних комах – тобто таких, що мають приємний запах та ароматичні властивості. Вони в основному з дикої природи. Левів-жуків або бабок можна знайти тут, у Фінляндії. Це дуже добре. У нас також немає отруйних чи маленьких комах, але в основному ви можете знайти їх у лісі. Це схоже на те, коли ви не збираєте всі підряд гриби чи ягоди, бо знаєте, які види ви хочете зібрати й можете виростити тощо. Ароматичні комахи дуже цікаві, але для великих компаній більш цікаві інші різноманітні комахи, з яких ви можете зробити майже все: фрикадельки, шоколадні батончики, чіпси тощо.

It depends on the insect. Usually, we can divide insects into two classes: the insects themselves or insects for food. Consuming the insects we can satisfy our hunger, but some of them do not have any taste. Those we can use for example in candies or chocolate bars of cocoa. Only 3-5% of grasshoppers can be cooked in this way. Insects packed like chips have a very mild and pleasant aroma. I also cook a lot of aromatic insects, that is, those that have a pleasant smell and aromatic properties. They are mostly from wildlife. Antlions or dragonflies can be found here in Finland. This is very good. We also do not have poisonous or small insects, but basically, you can find them in the woods. It′s like you do not collect all the mushrooms or berries in a row, because you know what species you want to gather and you can grow them, etc. Aromatic insects are very interesting, but for large companies, other various insects from which you can make almost everything from meatballs, chocolate bars to chips are more interesting.

У процесі дослідження цього питання ми провели опитування серед студентів-кухарів про їжу та харчування людини в майбутньому. Ось що ми отримали від них: In the process of researching this issue, we conducted a survey among cook students about food and human nutrition in the future. Here′s what we got from them:

20 % Ні No

30 % Так Yes

15 % Так yes 5 % Скоріше Tak Rather Yes

45 % Скоріше Hi Rather No

5 % Скоріше Tak Rather Yes

Чи буде їжа у майбутньому більш якісною? Will food be better in the future?

20 % Ні No

15 % Скоріше Hi Rather No

Чи будемо ми в майбутньому харчуватися виключно один видом живих організмів, наприклад, комахами? Will we eat in the future only one species of living organisms, for example, insects?

113 Чи є зараз поїдання комах популярним, чи це їжа виключно для гурманів? Я організовував всілякі заходи у різних районах Фінляндії, у Швеції, Австралії та Німеччині. І я був здивований тим, що фінські люди дуже відкриті до нових інгредієнтів. Але інші трохи схвильовані чи налякані. Я не знаю, чому це так, тому що я завжди вважав, що фінські люди мають дуже подібну культуру харчування до інших названих країн або Балтійських країн. Так, я дійсно не можу сказати, чому люди лякаються. Останні три-два роки їсти комах стало досить популярним у Фінляндії. Мова йде не про університетські містечка чи інші вузькі групи – це так у всій Фінляндії. Люди знають економічні переваги споживання комах у порівнянні, наприклад, зі ссавцями, і що комахи є екологічною їжею, і вони їдять комах через їхній смак. І значно легше говорити про комах, водночас даючи людям спробувати їх. Які комахи найпопулярніші серед людей? У країнах Заходу – коники-стрибунці, тому що для їхнього вирощування не потрібно багато часу, ви можете ефективно їх вирощувати та розводити. У нас є пара різних видів коників. Найпопулярнішими в Європі, Нідерландах, Бельгії, Данії та Фінляндії є «загальноєвропейський коник-стрибунець». Ви можете вирощувати цей вид протягом усього року, майже в себе в домі. Однак у Азії та Африці є інші види, які тамтешні люди використовують для свого харчування. Як хтось реагує, коли він або вона вперше смакує комаху? У країнах Заходу ми не маємо традицій харчування комахами. Отже, коли ми бачимо комаху, спочатку ми лякаємося, а потім відчуваємо огиду. Перша ідея – не їсти це. Перша реакція часто схожа на те, ніби людина повинна подола-

Is eating insects popular now or is it exclusively for gourmets? I organized various events in different parts of Finland, Sweden, Australia and Germany. And I was surprised that Finnish people are very open to new ingredients. But others are a little worried or frightened. I do not know why it′s like that, because I have always believed that Finnish people have a very similar culture of nutrition to the countries named or countries of the Eastern Baltic. Yes, I really cannot say why people are scared. Last two or three years, insect consumption has become quite popular in Finland. This is not about university campuses or other small groups, but the situation is all over Finland. People are aware of the economic benefits of insect consumption, for example, in comparison with mammals. Insects are a more eco-friendly food, and some even eat insects because of their taste. It′s much easier to talk about insects and give people to try them at the same time.

10 % Ні No

45 % Так Yes

30 % Скоріше Hi Rather No

15 % Скоріше Тak Rather Yes

Чи можливе вирощування продуктів у лабораторіях, наприклад, зі стовбурових клітин? Is it possible to grow products in laboratories, for example, from stem cells?

5 % Скоріше Hi Rather No

45 % Так Yes

20 % Скоріше Тak Rather Yes

What insects are the most popular among people? Grasshoppers in Western countries, because they do not require much time to be grown, so you can grow and breed them effectively. We have a couple of different kinds of grasshoppers. The most popular in Europe, the Netherlands, Belgium, Denmark and Finland is the «European grasshopper». You can grow this one throughout the year, practically even in your own home. However, in Asia and Africa, there are other species that people use for food.

Чи знадобляться студентам, що навчаються на кухаря, їх знання та навички у майбутньому? Will the students studying for the cook use their knowledge and skills in the future?

5 % Ні 15 % Скоріше Нi Rather No

75 % Так Yes

How does a person react when he or she tries an insect for the first time? In the Western countries, there are no traditions of insect consumption. So, when we see the insect, we are frightened at first, and then we are disgusted. The first idea is not to eat it. The first reaction often resembles the fact that a person has to overcome some psychological barriers. It requires courage, and this is the most

5 % Скоріше Tak Rather Yes

Чи будемо ми і далі готувати їжу в майбутньому? Will we continue to cook food in the future?

Topi Karenius, 39, is preparing some bee larvae in butter, one of the insects he likes the most. The taste ranges between cheese and honey.

Топі Кареніус, 39, готує в олії личинок бджіл, які є його улюбленими комахами. Смак нагадує щось середнє між сиром і медом.

114

common reaction. I know people who cannot eat the whole insect, but they know about the benefits of insects as food. They prefer to choose those types of products, where they do not see the whole insect, for example, chocolate bars. There is no future without the past. Why did people start to eat insects at all?

ти деякі психологічні бар’єри. Це вимагає мужності, і це найпоширеніша реакція. Я знаю людей, які не можуть з′їсти цілу комаху, але вони знають про переваги комах як їжі, тому вони вважають за краще обирати ті види продуктів, де вони не бачать всю комаху, наприклад, шоколадні батончики. Немає майбутнього без минулого. Чому люди взагалі почали їсти комах? Я розповім про причини. Вершина економіки такого бізнесу полягає в тому, щоби мати стійке харчове виробництво, аби понизити м′ясні концентрації. Крім того, комахи не потребують землі, багато енергії, тому вони дуже екологічні. А ще, комахи дуже поживні. Вони складаються з деяких вітамінів, тому це гарне рішення для багатьох вегетаріанців. Сільськогосподарські комахи відрізняються від сільськогосподарських тварин тим, що комахи потребують лише теплих і темних місць для їх вирощування, а свині та корови потребують значно більшої уваги й догляду. Тим не менш, це природно для комах, і їх вирощування дуже приємне. Вирощування комах

I′ll tell you the reasons. The top priority of such business economics is to have sustainable food production in order to reduce meat concentrations. In addition, insects do not need earth, lots of energy, so they are very environmentally friendly. And yet, insects are very nutritious. They consist of some vitamins, so it is a good solution for many vegetarians. Agricultural insects differ from agricultural animals because insects need only warm and dark places to grow, and pigs and cows need much more attention and care. Growing of insects is very ethical. Of course, we do not know how insects feel. This is a very difficult area of research because insects do not have cardiovascular, nervous or sensory systems that mammals or birds have. In addition, we cannot say what happens to insects when they are being cooked. But there are studies that show us, that some types of insects can feel stress or depression. Can insects be our backup option in case of excessive overpopulation of the planet and lack of resources? In twenty years, we will have nine Billion people on Earth, and it is impossible to materially distribute all food around the globe. We produce a lot in the Western countries, but there is a famine in other parts of the Earth. We must find ways to grow sustainable food on the planet. Yes, I think insects can be such a «spare option».

115 дуже етичне. Звичайно, ми не знаємо, як почувають себе комахи. Це дуже важка область досліджень, тому що комахи не мають серцево-судинних, нервових, чуттєвих систем, які є в ссавців або птахів. Крім того, ми не можемо сказати, що відбувається з комахами під час приготування. Але є дослідження, які показують нам, що деякі види комах можуть відчувати стрес або депресію. Чи можуть комахи бути нашим резервним варіантом у разі надмірного перенаселення планети та нестачі ресурсів? – За двадцять років у нас буде 9 мільярдів людей на Землі, і неможливо матеріально розповсюдити всю їжу навколо земної кулі. Ми багато чого виробляємо в західних країнах, але в інших частинах Землі – голод. Ми повинні знайти способи вирощувати стійкі продукти харчування на планеті. Так, я думаю, комахи можуть бути такими «запасним варіантом». Чи може вживання комах у їжу стати рішенням для майбутнього людства? Це одне з рішень. Я не хочу бачити майбутнє, у якому ми будемо їсти тільки комах. Я люблю їх, але я б не хотів їсти тільки комах. І, на щастя, ми маємо інші дійсно хороші альтернативи, як, наприклад, використання рослин та біо-землеробство … Є багато рішень. Комахи – це не єдине рішення, але й дуже важливе. Якщо я хочу з’їсти мою першу комаху – що б ви порекомендували? Я б, напевно, порекомендував вам скуштувати коників-стрибунців – вони дуже приємні на смак. Вони мають справді приємний аромат. А мої улюблені комахи влітку – мурашки. Я використовую їх як спеції через їхні смакові якості. На мою думку, це дійсно чудово. Ви можете покласти їх у ваш суп або салат, або іншу їжу. Тому я рекомендую мурах або коників. Можливо, ми і справді будемо їсти виключно комах у майбутньому. Хто знає? Скільки людей – стільки й думок. Ми можемо лише робити припущення про те, що саме ми будемо їсти через 10, 20, 50 років. Ми не знаємо на 100% яким буде наше майбутнє, але ми можемо обирати, яким воно може бути, бо кожна наступна секунда – це вже майбутнє.

Can the use of insects as a food be a solution for the future of mankind? This is one of the solutions. I do not want to see a future, in which we will eat only insects. I love them, but I would not like to eat just insects. And, fortunately, we have other really good alternatives, such as plants and bio-farming … There are many solutions. Insects are not the only solution, but it is also very important. If I would want to try my first insect, what would you recommend? I would probably recommend you to taste grasshoppers – they taste very pleasant. They have a really nice smell. And my favourite insects in summer are ants. I use them as spices because of their taste. In my opinion, this is really great. You can put them in your soup or salad or other food. Therefore, I recommend ants or grasshoppers. Perhaps we will really eat exclusively insects in the future. Who knows? We can only make a hypothesis about what exactly we will eat in ten, 20 or 50 years. We do not know what our future will be, but we can choose what it could be because every next second is already a part of the future.

Time Capsule фото: Юра Євтушко Текст: Олена Соляник Photo: Yura Evtushko Text: Olena Solianyk

116

Small toys. Each of them is very special, like the voodoo doll, for example. And the rubber eraser with a smiley on it, which was presented to them at school on September 1st.

Маленькі іграшки. Кожна з них особлива, як-от лялька вуду. А гумову резинку зі смайликом отримали першого вересня в школі.

117

Капсула часу – це послання, призначене для майбутніх поколінь. Але хто сказав, що не можна відправити пакунок самому собі? Наповнити його речами, які є дуже особливими або улюбленими. У майбутньому аналогів половини з них, мабуть, вже не буде. Технології вдосконалюються, культура набуває нових форм, покоління змінюються. Капсула часу цих двох чудових близнюків складається з різних предметів, які вони побачать через 50 років. Деякі з них стануть раритетом, а деякі нестимуть у собі просто відчуття ностальгії. У будь-якому разі – це потужні спогади. A time capsule is a message conserved for future generations. But who said you cannot send one to yourself? You fill it with things that are very special or your favorite stuff. Technologies are improving, culture is gaining new shape, and generations are changing. The time capsule of these wonderful twins contains different objects which they will see in 50 years. Some of them will become objects of great rarity, others will evoke nostalgia. In any case, these memories are powerful.

Дамір, 7 років, старший на 5 хвилин Даніял, 7 років

Damir, aged 7, five minutes elder. Daniyal, aged 7.

Уподобань щодо майбутньої професії ще не мають. Уже якомога швидче хочуть потрапити в дорослий світ. Зокрема, бути сильними, вміти ремонтувати, будувати, водити машину.

The boys don′t have any preferences for their future jobs yet. They strive to be members of the adult world. They want to be strong, to be able to repair things, to build, and drive.

118 Ведмідь на ім’я Вчитель. Це улюблена іграшка близнюків. Хлопці усюди беруть її із собою. Інколи вона служить їм як подушка. «A Bear Named Teacher». It is a favourite book of the twins. The boys take it with them everywhere. Sometimes it serves as a pillow.

«Garbage bag». It′s very convenient to put small things there.

Сумка на пояс. Туди зручно складати маленькі речі.

Маски героїв. Вони одягали їх на День народження. Тоді їм виповнилося 7 років. Цікаво, які в них будуть емоції, якщо вони одягнуть маски у свої 57?

Masks of heroes. They wore them on their Birthday. They turned 7 then. It is interesting – what emotions will they experience if they put them on at 57?

Шапка з «Angry Birds». Це улюблений аксесуар Даніяла. Він уже не може дочекатися холодної погоди, щоби її носити. Angry Birds themed hat. It is Daniyal′s favourite accessory. He cannot wait for the cold weather to come so he can wear it.

119 Книжка з котами. Власний домашній улюбленець поки лише на сторінках. Мама хлопців не готова завести свого, бо знає, на кого впаде відповідальність за його доглядом. Улюблена порода – мейн-кун. Чи зміняться ці вподобання через 50 років? A book with cats. Their only pet is within the pages of this book. The boys′ mother is not ready to get one, because she knows who will be responsible for looking after it. Their favorite breed is the Maine Coon. Will these interests change in 50 years?

Foreign passports. It is likely that they will look completely different in 50 years. Maybe those will be smart cards, inserted into human skin, or maybe the need for passports will disappear completely.

Boxing gloves. From early childhood and right away: this is serious sport with adult gloves. How cool would it be to find them in 50 years, and have a fight between the two of them, like in their childhood? And if they become world famous boxers, the gloves will be valuable and memories of where it all started from.

Камера. Власний фотоапарат близнюків. Уся карта пам’яті зайнята їхніми селфі, розмитими фото сестер, батьків тощо.

Camera. The twins′ own camera. The entire memory card is occupied with their selfies, fuzzy images of their sister, parents, etc.

Закордонні паспорти. Скоріш за все, через 50 років вони будуть виглядати зовсім по-іншому. Можливо, це будуть смарт-карти, встановлені під шкіру або потреба в подібних документах зникне загалом.

Боксерські рукавиці. Уже змалечку, одразу серйозний спорт і одразу в дорослих рукавицях. Було б круто знайти їх через 50 років і провести бій один з одним, як у дитинстві. А якщо вони стануть всесвітньо відомими боксерами, це будуть цінні експонати і спогади того, з чого все почалося.

АЛЬТЕРНАТИВИ В ЛИСИЧАНСЬКУ Alternatives in Lysychansk

This page: Guitarist Vladyslav Karelov during the rehearsal.

Ця сторінка: Гітарист Владислав Карелов під час репетиції.

Previous page: Oleksii Berkut, 22, founder and singer of the band «Vyshcha Mezha» (The Highest Border) and Vladislav Karelov, 16, guitarist, in their rehearsal room in Lysychansk.

Попередня сторінка: Олексій Беркут, 22, засновник та соліст групи «Вища межа» та Владислав Карелов, 16, гітарист, на репетиційній базі в Лисичанську.

Anatoly Burhomistrov, 24, drummer of the band «Vyshcha Mezha».

Анатолій Бургомістров, 24, барабанщик групи «Вища межа».

125

It is not necessary to finish music school in order to create your own band. It is enough to be a programmer with the desire to play the guitar …

Текст i Фото: Ксенія Янко Text and Photos: Ksenia Yanko

Не обов’язково закінчувати музичну консерваторію, щоб створити свій гурт. Достатньо бути сантехніком-програмістом і горіти бажанням грати на гітарі …

Як тільки я почула, що в Лисичанську є крутий альтернативний гурт, у моїй голові миттєво склався пазл із напівтемного гаражного приміщення, промовистих постерів, неголених чоловіків. Емм … З цим пазлом щось не так, я почала розуміти це, уже коли музиканти «Вищої межі» призначили зустріч біля Будинку культури. Будинок культури?! Й уявіть моє здивування, коли барабанщик Толік, ідеально поголений, у сріблясто-сірому костюмі і графітовій сорочці зустрів мене на сходах БК і сказав, що проведе на четвертий поверх, де він та його друзі репетирують. Репетиційна база, ви, певно, здогадались, не просто відрізнялася від моїх уявлень, а була цілковитою протележністю до них. Замість пофарбованих у темний колір стін, шпалери з квіточками, ще радянських часів. Замість постерів на стіні – прапор України. Вразили й самі учасники гурту. Не відбиті маргінали (о, крихітко, наскільки ти стереотимно мислиш), а прості хлопці, цілком соціалізовані й навіть дуже милі. Коли у їхніх руках немає інструментів, Анатолій займається бізнесом, Олексій працює в поліції, Антон і Влад ще навчаються. І, мабуть, найдивніша, найбільш екстраординарна деталь із життя музикантів – професія гітариста Ярослава – сантехнік-програміст. Єдине, у чому я не помилилась – вони, справді, шикарно грають! «Вища межа» на 100% виправдовує назву, роблячи захмарні успіхи. Багато експерементує з жанрами від альтернативного панку до альтернативного репу. Має в репертуарі як кавери, так і власні пісні. Чому почали займатися музикою? Олексій Беркут (соліст, засновник групи): Цю хрінь розпочав я. Марив створенням свого гурту років із п’ятнадцяти. Спочатку грав на ударних. Зібралася якась туса. Але все було так відстійно! Репетирували на хаті, як завжди. Потім підтягнувся Толясік. Прийшов до мене додому, побачив барабани, сказав: «Давай, покажи мені щось». Я показав найпростіше з Нірвани. Сам пішов за комп. Приходжу через півгодини, а він сидить грає.

As soon as I′ve heard that there was a cool alternative band in Lysychansk, the image with the half-light garage, eloquent posters, and unshaved men came to my mind. Mm … I realized there was something wrong with this image when the musicians of «Vyshcha Mezha» arranged the meeting at the Culture House. Culture House, seriously?! Imagine my surprise when the drummer Tolik, a clean-shaved guy in a silver-gray suit and a graphite shirt met me on the stairs of the Culture House and said that he would walk me to the fourth floor where he and his friends were rehearsing. The rehearsal studio, as you′ve probably guessed, was not just different from my expectations, but completely opposite to them. Instead of dark painted walls, I saw the wallpapers with flower pattern, hanging there since the Soviet times. Instead of posters on the wall there was the flag of Ukraine. The members of the band also impressed me a lot. They were not marginalized as I supposed (oh, darling, what a stereotyped way of thinking), but very nice guys, completely socialized and really friendly. In everyday life, they have different jobs: Anatolii runs his own business, Oleksii works in the police, Anton and Vlad are still studying. And, perhaps, the most extraordinary detail of the life of musicians: the profession of the guitarist Yaroslav, who is a plumber and a programmer. The only thing I wasn′t mistaken about – they are playing really great music! «Vyshcha Mezha» totally justifies its name, reaching sky-high success. The guys experiment with the genres from alternative punk to alternative rap. In their repertoire they have both covers and their own songs. Why did you start playing music? Oleksii Berkut (frontman, the founder of the band): I started this stuff. I had been obsessed with the idea of creating my own band for fifteen years. At first I played drums, and even gathered some kind of a band. But I itreally sucked! Once we were

Ярослав Козловський, гітара. Yaroslav Kozlovsky, guitar.

Антон Ємельянов, гітара. Anton Yemelyanov, guitar.

Олексій Беркут, вокал. Olexiy Berkut, vocals.

Не знаю, у чувака талант чи щось інше, але я йому відразу сказав: «Будеш моїм барабанщиком!». Чому саме музика? У моєму випадку, бо з мене це пре. Пишу музику, вірші. Їх однаково треба кудись дівати. Мені дай будь-який інструмент, я навчусь грати на ньому. Тому що я ні хріна більше в житті не вмію. Тільки грати, і не важливо на чому! Анатолій Бурмістров (барабанщик): Так! Тому що це в нас виходить найкраще. Ми займалися багато чим. Малювали графіті… А: Каталися на скейтах, на гірських велосипедах. Владислав Карелов (гітарист): Загалом перепробували купу всього. А: І музика – найкраще, що ми вміємо! Ярослав Козловський (гітарист): А в мене тема така, що я 6 років займався хіп-хопом і брейк-денсом. Потім якось не зрослося з цим і почав освоювати гітару. Декілька разів міняв групу. Олексію, ти, наприклад, поліцейський. Заради якої пропозиції або можливості в музиці ти міг би покинути роботу? О: Заради будь-якої! А: Дивись, тут прикол у тому, що аби бути музикантом, спершу треба влаштуватися на роботу. Треба ж заробити на інструмент, на якому будеш грати, обслуговувати його. О: І ми не «Пошлая Молли», які зібралися у 2016, а у 2017 стали популярними. А: Ми варимся в цьому вже чотири роки. О: П′ять. А: До речі, у мене теж так. Я, звичайно, працюю сам на себе, розкручую свій бізнес у Лисичанську. Але якщо прийде до мене хтось із контрактом на нуликів вісім … О: Скільки? Це хіба що одна «гирини» й далі нулики після коми. А: Та я рандомне число назвав. Ну, тобто, це повинна бути солідна сума для мене, щоби я готовий був кинути те, що маю на тому етапі, на якому воно зараз. О: Дивіться, якщо вам усім запропонують контракт із зарплатою 10 000 кожному. Але водночас тури, записи, перспектива розвитку. Якщо сума вашої зарплати буде рости залежно від того, що і як ви зробите. Я за цим піду! Немає різниці куди! Я: У будь-якому випадку, якщо з’явиться вигідна пропозиція, кожен із нас відмовиться від того, чим займаєшся зараз.

Владислав Карелов, гітара. Vladislav Karelov, guitar.

rehearsing in the house as always, Tolik came over. He saw the drums and asked me to show him something. I showed him a simple fragment from one of Nirvana′s songs, and left. When I came back in half an hour, he was playing. I don′t know, the dude has a talent or something else, so I told him at once «You′ll be our drummer!» Why music? In my case, I just feel this way! I am creating both, music and lyrics. You can give me any musical instrument and I′ll learn to play it. Besides music, there is nothing else in this life I can be so good at. I can only play music and the instrument doesn′t really matter! Anatolii Burmistrov (drummer): Yes! Because it′s the best thing we can do. We have been doing a lot of stuff. Painting graffiti … A: … Skateboarding, riding mountain bikes. Vladyslav Karelov (guitarist): Actually we′ve tried a lot of things. A: And music is still the best thing we can do! Yaroslav Kozlovskii (guitarist): For six years I had been fond of hip-hop and break-dance, but then it didn′t work out, so I started mastering the guitar. Oleksii, you are a policeman. What kind of offer or opportunity in the sphere of music could make you quit your job? O: Actually it can be anything! A: Look, the thing is that in order to be a musician, you need to get a job first. You have to earn money to buy and maintain the instruments. O: And we are not «Poshlaya Molly» that was created in 2016, and became really viral in one year. A: We’ve been doing this for four years now. O: Five. A: By the way, I have a similar situation too. Of course, I work on my own, advancing my business in Lysychansk. But if someone comes to me with an eight-figure contract …

127 Скільки коштує вас замовити? Я: Ми не те щоб зірки, ми звичайна група. Якщо нас покличуть, будемо тільки раді. Якщо людина хоче ще й заплатити за це будь-яку суму, ми ніколи не відмовимо. О: Якщо нас попросять назвати суму ми назвемо. Але це буде розумна сума. Нас у команді п′ятеро й ми порівну поділимо гроші або залишимо для гурту. А: Бо витрати зараз просто жесть! Струни зношуються, палички ламаються. О: Приходиш на репетицію – бачиш, струни треба міняти. Струни потрібно змінювати кожні два місяця. А найдешевші коштують 500. Палички розлітаються щомісяця. І так далі. Як бачите своє майбутнє в цьому місті? О: Тут питання, швидше, у тому, як нас тут сприймають. Бо багато-хто говорить що ми класні. Але якщо ми такі класні, чому ви нам не платите за це! Я: На рівні міста це може бути лише як хобі, щоб розвиватися , треба валити далі. Доки ми розмовляли, так ненапряжно, після хорошої репетиції, за пляшкою пива (у моєму випадку сидру) я все поверталася до думки: їхня історія настільки контрастує з моєю! Я з дитинства займаюсь чимось творчим (пишу, малюю комікси, фотографую). Коли прийшла пора обирати майбутній фах, просто проаналізувала, що з того, що я вмію робити, може принести мені найбільше коштів. Ці ж хлопці роблять із точністю до навпаки. Обирають роботу, на яку їм чхати, а весь свій вільний час, зусилля, гроші витрачають на гурт. Ладні виступати усюди, де покличуть, навіть за їжу чи склянку води. У Луцьку чи Львові, «Вища межа», напевне, змогла б заробляти, граючи в пабі кілька вечорів на тиждень. Тільки, на жаль, у Лисичанську немає закладів, у яких можуть виступати гурти. Більшменш непогана сцена є лише в кафе «Морозко», але навряд чи це те місце, де міг би на постійній основі музикувати андеграундний бенд. Звісно, не кожну пристрасть слід монетизувати. Нічого поганого, якщо музика так і залишиться хобі для цієї п’ятірки: поліціянта Олексія Беркута, підприємця Анатолія Бурмістрова, програміста-сантехніка Ярослава Козловского, школяра Владислава Карелова, майбутнього фельдшера Антона Емельянова. Втім, що більше я думаю про Лисичанськ із пабами, у яких грають такі гурти, Лисичанськ, що дихає новою музикою, замість пилу і смогу, то більше я розумію: ці музиканти потрібні місту більше, ніж воно їм.

O: How much? Are you kidding? A: Well, of course, I named the random number. What I mean is that it should be a reasonable amount of money for me so that I can give up on what I have now. O: Look, if we all will be offered a contract with a salary of 10,000 each, but at the same time, we will have the tours, recordings, and the opportunity for development, if the salary can grow depending on the performance and the quality of the work, I would go for it! Doesn′t matter where! Y: In any case, if there is a favorable offer, each of us will give up what we are doing now. How much does it cost to order your band for the event? Y: We are not stars, we are a usual band. If people want to listen to our music, we will be happy. If someone will be eager to pay any amount of money for it, we will never refuse to play. O: If we are asked to name the amount we can do that. But it will be a reasonable amount. We work in the team of five and we will share the money equally or just leave it for the band`s needs. A: Because the expenses are just crazy! Strings can be worn out, drum sticks can be also broken. O: Sometimes we come to the rehearsal and see that the strings need to be replaced, and it has to be done every two months. And the cheapest ones cost 500. Sticks have to be replaced every month. What future can you see in this city for you? O: The question is rather about in what way people see us here. Because many people say that we are cool. But if we are so cool, why aren′t we paid for it! Y: At the city level, this can only be a hobby, but for the further development, we have to move on somewhere else. While we were talking so neatly, after a good rehearsal, with a bottle of beer (in my case, cider), I couldn′t help thinking: their story is so opposite to mine! From the very childhood I′ve been doing something creative (writing, drawing comics, taking pictures). When it was the time to choose the future profession, I just analyzed which activity of these all would bring the biggest amount of money. These guys do exactly the opposite. They choose the work they don′t care about, and spend all their free time, effort and money on the band. They are ready to play music anywhere, where they are invited, even for food or a glass of water. In Lutsk or Lviv, «Vyshcha Mezha» would be probably able to make money, playing at the pubs a few evenings a week. In Lysychansk there are no places where bands can play. The more or less good stage is available only in the cafe «Morozko», but it doesn′t look like the place where the underground band could play permanently. Of course, not every passion should be monetized. There is nothing bad if the music remains a hobby for these five: policeman Oleksii Berkut, entrepreneur Anatolii Burmistrov, plumber programmer Yaroslav Kozlovskii, student Vladyslav Karelov, and future paramedic Anton Emelianov. However, the more I think about Lysychansk with pubs, in which such bands can play, Lysychansk, which breathes new music instead of dust and smog, the more I realize: the city needs these musicians more than they need it.

128

ІСТОРІЯ ПРО РУКОСТИСКАННЯ Текст: Юлія Карманська Text: Julia Karmanska

Six Degrees of Separation

Про близькість. Про дружбу. Про єдність країни, у якій ми живемо.

Everyone on this planet is just a few steps away. We asked four people to tell the stories that connect them.

129 Історія про рукостискання, або чому мало краще, ніж багато. Про близькість. Про дружбу. Про єдність країни, у якій ми живемо.

A story about handshakes, or why a little is better than a lot. It′s about closeness, about friendship, about the unity of the country we live in.

Усі люди на планеті Земля знайомі між собою опосередковано. Кожен із нас знає президентів різних країн, свого улюбленого співака чи того стрибучого хлопця з реклами шоколадних батончиків. Інша справа, що від цих людей нас відділяють сотні тисяч кілометрів та інші люди. Ми всі знаємо один одного через друзів, друзів друзів, їхніх родичів, знайомих друзів наших родичів. Ну ви зрозуміли. Про це говорить теорія шести рукостискань.

All people on planet Earth know each other indirectly. Every one of us knows the presidents of different countries, their favorite singer, or that jumping guy from the chocolate bar commercial. Another thing, is that these people are separated from us by hundreds of thousands of kilometers as well as other people. We all know each other through our friends, our friends′ friends, their relatives, our relatives′ friends′ friends. You′ve got it, right? That′s what the theory of Six Degrees of Separation tells us.

Наша історія розповідає про частину світу, де людям сказали, що вони поділені на «Захід» і «Схід», на україномовних і російськомовних, на аграріїв і творців індустрії. Ця історія про Україну, яка насправді є єдиним організмом із потужним рушієм змін. Ім′я цієї незгасної енергії – молодь. Ми перевірили, чи справді жителі однієї країни знайомі один з одним, чи знає людина з Правобережної України когось із Лівобережжя завдяки ланцюжку із семи людей. Першу людину ми обрали довільно й попросили її розповісти історію знайомства з кимось з іншої частини України. Знайомтесь.

Our story is about the part of the world where people were told that they are divided into the West and the East, into Ukrainian-speaking and Russian-speaking, into agrarians and industrialists. This story is about Ukraine, which is actually one organism with a powerful change engine. And the name for this ever-burning energy is the youth.

Аня Погорєлова, Сєвєродонецьк, Луганська область Anna Pogorelova, Severodonetsk, Luhansk Oblast

We checked if citizens of one country really know each other, if a person from Right-bank Ukraine can find someone from Аня Погорєлова, Сєвєродонецьк, Луганська область the Left-bank, through seven links in the Більше, ніж два роки тому я поїхала в Київ, аби взяти участь у проекті chain. We chose the first person randomly «Школа культурної дипломатії». Там я познайомилася з дівчинкою з and asked her to tell us her story of Полтави. Почалось усе ще на вокзалі. Там я побачила величезну валізу getting acquainted with someone from з зображенням Лондона. Одразу виникло запиthe other part of Ukraine. Please meet … тання: «Що взагалі можна туди покласти?». Біля неї стояла, як згодом виявилось, Юля Одинець. Anna Pogorelova, Severodonetsk, Коли ми приїхали на заплановане місце прожиLuhansk Oblast вання – базу Малої академії наук, дівчина з цією More than two years ago I went to Kyiv to великою валізою пішла вгору до кімнат. take part in the «Cultural Diplomacy School» project. I met a girl from Poltava Я теж пішла сходами до своєї кімнати, і перше, there. Everything began at the train що зробила, коли зайшла – вдарилася мізинцем station. There, I noticed a huge suitcase об цей багаж. Так я зрозуміла, що ця дівчина with pictures of London on it, and the first живе зі мною. У голові промайнула думка: question that came to my mind was: «Ох, як же шість дівчат будуть жити в маленькій «What in the world can one put in it?» кімнаті й ще цей ‹Лондон› тут». As I found out later, the girl standing next to it, was Yulia Odynets. When we arrived Поки я думала, Юля зайшла до нашої кімнати, at our temporary place of residence, почала представлятися й перше, що я в неї Minor Academy of Sciences the girl with запитала це: «Що ти поклала у валізу?». Я навіть the big suitcase headed to the rooms не сказала, як мене звати. І ми почали говорити upstairs. про валізи. Я спитала: «Чому саме Лондон?». Вона розповіла, звідки ця валіза. Потім я зрозуміI also went upstairs to my room, and ла, що в мене також багато речей, у кімнаті the first thing I did on entering was hit шестеро дівчат і нам потрібно скласти кудись ці валізи. Юля, як привітна дівчинка, запропонувала my little toe against that suitcase. That′s how I realized that the girl was її прибрати. Я стояла й розуміла, що прибрати staying with me. The idea flashed речі нікуди й ця валіза стоїть біля мого ліжка. through my head: «How will six girls stay Я ще дуже багато разів билася об цю валізу й in such a small room, and then there is завжди згадувала Юлю дуже радісно (сміється). this ‹London› here?» Ні, насправді дуже радісно згадувала Юлю.

130 Ми жили в одній кімнаті, ми почали спілкуватись, але я не можу сказати, що ми відразу стали подругами. За часів проведення проекту ми цю валізу назвали «Лондоном» і тепер завжди запитуємо не просто «чи приїдеш з валізою?», а «ти з «Лондоном» сьогодні, чи без?». Справжніми друзями ми стали на іншому проекті. Він був у Тернополі. Я приїхала до цього міста, зайшла на вокзал і побачила «Лондон». Я не впізнала Юлю, бо вона була в куртці. Я просто побачила валізу і крикнула «Юля!». Тут дівчина в куртці повернулась і, також із криками «Аня!», побігла мені назустріч.

Юлія Одинець, Полтава, Полтавська область Yulia Odynets, Poltava, Poltava Oblast

Коли ми поверталися з тернопільського проекту, вирішили, що я через два місяці взимку приїду до неї в Полтаву, а влітку вона приїде до мене. Так і сталось. Отже, ми з Юлею Одинець дружимо вже понад два роки.

Юлія Одинець, Полтава, Полтавська область Це історія знайомства з моєю найкращою подругою Анною Матвійчук. Я щиро вірю в те, що люди зі спільними ідеалами та цінностями притягуються. Напевно, так сталося в нашому випадку. Уперше ми зустрілися на одному з молодіжних проектів і на той час мали дуже хибні уявлення

While I was thinking that, Yulia entered our room and started introducing herself; but the first thing I asked her was: «What have you got in that suitcase?» I didn′t even tell her my name, and we started talking about suitcases. I asked: «Why London?» and she told me where that suitcase was from. Soon I realized that I also had a lot of things with me – there were six girls in the room and we had to put our suitcases somewhere. Being cooperative, Yulia offered to put the suitcase away, though I understood that there just wasn′t enough space and it remained standing next to my bed. I hurt myself many times against that suitcase, thinking something pleasant about Yulia each time (laughing). No, actually I really had good thoughts about her. We were staying in one room, so we started communicating, though I cannot say that we became friends immediately. While the project lasted, we started calling that suitcase ‹London› – now we always ask not just «Are you coming with a suitcase?» but «Are you with or without ‹London›?» Our real friendship started during another project, in Ternopil. I came to that city, entered the train station and saw «London». I didn′t recognize Yulia, as she was wearing a coat. I just noticed the suitcase and called «Yulia!» At that moment, the girl in the coat turned around and rushed towards me screaming «Ania!» On our way back home from the Ternopil project, we agreed that I would visit her in Poltava that winter, and she would come see me in summer. And we did it. I′ve been friends with Yulia Odynets for more than two years. Yulia Odynets, Poltava, Poltava Oblast This is the story of me meeting my best friend Anna Matviychuk. I really believe that people with common ideas and values are attracted to each other. That′s probably exactly what happened in our case. We met for the first time during a youth project, and had false impressions of each other, a stereotypically-superficial one, I′d say. Anna is a pretty blond. She seemed a typical Barbie doll to me. Whereas she looked at me and considered me to be a clever and obedient, typical A-level student. That was the first time we met, and we didn′t communicate much after that, as we didn′t leave with very good impressions of each other. Perhaps it was life that decided we had to meet again to break those false stereotypes. We met while participating in an international culture diplomacy project in Poland. That was during winter holidays, so we celebrated New Year in the same company. We were staying in a hostel and it happened that we got delayed there on New Year′s Eve lost in time, as they say. We were planning to celebrate New Year in the central square of Krakow. Ten minutes before the clock struck midnight, we remembered that New Year was coming and we had to rush downtown. All of our big company were running towards the tram stop, really hoping to arrive in time for the celebration. It was extremely funny. We celebrated that New Year on a tram, in a completely crazy atmosphere. There were lots of people: someone was uncorking a bottle

131 одна про одну. Стереотипно-поверхневі, я б сказала. Аня – дуже симпатична блондинка. Мені здалося, що ця дівчинка − типова лялька Барбі. Вона на мене дивилася й думала, що я слухняна й розумна типова дівчинка-відмінниця. Це було перше знайомство, після якого ми не спілкувалися багато, бо не справили одна на одну жодного позитивного враження.

of champagne, someone was singing Polish songs. There were a bunch of foreigners, as well. We all congratulated each other and wished a Happy New Year. It feels like since that very moment, I′ve become close friends with Anna. We call it the «New Year Tram Magic».

Очевидно, життя вирішило, що нам треба було зустрітися ще раз, аби ці взаємні хибні стереотипи розвіяти. Ми зустрілися з нею на міжнародному проекті з культурної дипломатії в Польщі. Це був період зимових свят і ми в одній компанії мали святкуватии Новий рік. Жили в хостелі й так трапилось, що в новорічну ніч ми там затрималися. Трішки заблукали в часі, як це буває. Планували зустріти той Новий рік на площі в Кракові.

Since then we′ve been walking shoulder to shoulder all the time, achieving a lot. Anna and I are cool girls. We′re from different cities: I′m from Poltava, she′s from Kryvyi Rih. We live so far away and don′t have a possibility to see each other often, though we regularly talk via Skype. It doesn′t matter whether it′s three, one, or four in the morning who cares about time when you have some personal problems and you need a friend-psychologist. We seem to have known each other our whole lives, though actually it′s been only two and a half years. Now Ania Matviychuk and I are taking part in the FLEX student exchange program, and are living in the US. I′m in the state of Mississippi and she′s in Utah. Nevertheless, we always stay in touch. I believe that there are no coincidences in life and I′m grateful for the friendship which I′ve gained for a reason.

Анна Матвійчук, Кривий Ріг, Дніпропетровська область Anna Matviychuk, Kryvyi Rih, Dnipropetrovsk Oblast

За десять хвилин до бою годинника ми згадали: «Ой, скоро ж буде Новий рік, треба вирушати в центр міста». Ми бігли всією нашою великою компанією на трамвайну зупинку й реально сподівались, що встигнемо доїхати. Це було дуже весело. Ми зустріли той Новий рік у трамваї в шаленій атмосфері. Було багато людей: хтось відкривав шампанське, хтось співав польських пісень, була ціла купа іноземців. Усі вітали один одного з Новим роком. Мені здається саме з цього моменту ми з Анею стали близькими подругами. Ми це називаємо «новорічна магія трамваю». З того моменту ми постійно йшли пліч-о-пліч, багато де перемагали разом. Ми з нею – круті дівчата. Я й Аня з різних міст: я – з Полтави, вона – з Кривого Рогу, живемо страшенно далеко, можливості бачитися часто немає, але постійно з нею спілкуємось у Skype. Третя година ночі, перша, четверта ранку … Кого це турбує, якщо в тебе є якісь особисті проблеми й тобі потрібна подруга-психолог. Таке враження, начебто ми знаємо одна одну все життя, хоча насправді знайомі лише 2,5 роки. Ми з Анею Матвійчук зараз беремо участь у програмі обміну FLEX і живемо в Америці. Я − в Міссісіпі, вона – у Юті. І навіть попри це, ми постійно спілкуємось. Я вірю, що збігів обставин не буває і я щиро вдячна випадку чи долі, бо дружба – то не спроста. Анна Матвійчук, Кривий Ріг, Дніпропетровська область Зі своїм другом Олексієм Антонюком я познайомилася цього літа. Ми разом брали участь у проекті «Школа успіху» рік тому. Він був у boys camp, я − у girls camp. Я багато про нього чула, але ніколи не бачила, бо на зустрічах

Anna Matviychuk, Kryvyi Rih, Dnipropetrovsk Oblast I met my friend Olexii Antoniuk this summer. We took part in the «School of Success» project together a year ago. He was in a boys camp and I was in a girls camp. I had heard a lot about him, but never met him as he didn′t attend the alumni reunions. This year I participated in the FLEX program and was attending the orientation meeting when I met a boy from my group and started talking to him. Later, I found out that he was the one I had heard about and took part in the project with. The most interesting thing is that the comments I heard about him during our «School of Success» were not very nice. He told a somewhat inappropriate joke in the Kyiv City Council, when the City Mayor Vitaliy Klychko was present. Plus, it was filmed for one of the national TV channels. The joke was cut out, though Olexii gained a reputation for not being a very prudent or smart guy. Once we got to know each other better, I was pleasantly surprised by his personality and we still laugh remembering that incident. My friend is from Kolomyia, but he′s living in Texas now.

Олексій Антонюк, Коломия, Івано-Франківська область Olexii Antoniuk, Kolomyia, Ivano-Frankivsk Oblast

132 випускників він не з′являвся. Цьогоріч я стала учасницею програми FLEX і тому відвідувала організаційну зустріч. Там я познайомилась із хлопцем з моєї групи та почала з ним спілкуватись. Пізніше я дізналась, що це саме той, про якого я чула і з яким брала участь у проекті. Найцікавіше в цій історії те, що під час «Школи успіху» про нього я чула не найкращі відгуки. Він розповів не дуже вдалий жарт у Київській міській держадміністрації. Коли його слухав Київський міський голова Віталій Кличко. І знімали сюжет для одного з національних телеканалів. Комбо. Жарт з ефіру вирізали, а слава про Олексія ходила, як про не досить стриманого й розумного хлопця. Звісно, коли ми почали спілкуватись, я була дуже приємно здивована й ми досі сміємось над цим випадком. Мій друг живе в Коломиї, але зараз перебуває в Техасі.

Олексій Антонюк, Коломия, Івано-Франківська область Мій друг – колишній голова Волинського осередку Федерації дебатів України Антон Євтушок. Він займається організацією дебатних турнірів та шкіл. Цей хлопець проживає в Луцьку. На момент нашого знайомства я брав участь у дебатах упродовж двох місяців. Тоді я пішов на свій перший обласний турнір. Це було в Івано-Франківську. Антон був там головним суддею, проводив нам тренінги. Після них я дуже часто був із ним в одному румі − це сленгова назва етапу в дебатах. Він судив раунди, у яких я грав. Турнір триває два дні й після першого дня є «socials», це коли всі йдуть у кафешку або просто відпочивати. Ми там із ним трошки посиділи, але це ще не було дружнє спілкування. Загалом, наша дружба почалася з гри. Я часто їжджу на дебати, буваю часом на турнірах. У такий спосіб, у нас сформувалися досить тісні професійні стосунки. Він часто судив Коломийські раунди нашого дебатного клубу онлайн, ми часто їздили на Волинь. Нас звели дебати й турніри. Так ми з′єднали дві точки на карті, які розташовані більш, ніж за тисячу кілометрів одна від одної. Не помітили нічого дивного? Так, людей тут не сім, а п′ять, а рукостискань не шість, а чотири. Це доводить, що всі ми пов’язані тісніше, ніж можемо навіть здогадуватись. Ми знаємо один одного, маємо багато спільного й багато відмінного, але варто лише потиснути руку незнайомцю й ти автоматично відкриваєш для себе новий світ, нових людей, нове майбутнє. Наше майбутнє.

Olexii Antoniuk, Kolomyia, Ivano-Frankivsk Oblast My friend Anton Evtushok is a former Head of the Volyn Debate Federation Center in Ukraine. He organizes debate tournaments in schools. He lives in Lutsk. I had been taking part in the debates for two months when we first met. That was my first Oblast Tournament. It was held in Ivano-Frankivsk. Anton was a chief referee and organized trainings for us. After that, I often happened to be in the same «room» with him – that′s a slang word for a debate stage. He was judging the rounds I played in. The tournaments last for two days, and after the first day there are socials, when everybody goes to a café or just to relax. We spent some time together there, though it wasn′t a real friendship yet. In general, our friendship started with the game. I often attend debates and sometimes took part in tournaments. In such a way, we formed quite a close professional relationship. He often judged the rounds of our Debate Club in Kolomyia online and we often visited Volyn. Debates and tournaments drew us together. That′s how we′ve connected two points on the map situated a thousand kilometers apart. Have you noticed anything strange? Right, there are five, not seven people in the chain with four, not six, links between them. It proves that we are all connected much closer than we can assume. We know each other, have a lot in common, and differ a lot, but with just one handshake with a stranger we can easily open a whole new world to us, full of new people, into a new future. That′s our future.

ХОЧУ=БУДУ I WANT = I WILL

Corridor on the first floor of the abandoned building in Lutsk, a former hospital for patients with venereal diseases.

Коридор на першому поверсі закинутої будівлі в Луцьку, колишньої лікарні для хворих на венеричні хвороби.

134

ПОШИРЕННЯ МИСТЕЦТВА

135

Фото: Олеся Саєнко Текст: Олена Соляник Photo: Olesia Saienko Text: Olena Solianyk

Spreading Art

Не місце красить людину, а людина місце. Ця фраза якнайкраще описує художників, які облаштували свої майстерні у будівлі колишньої лікарні для венерично хворих.

Творчі люди, які дійсно займаються мистецтвом, не потребують ідеальних умов для того, щоб творити. Достатньо лише кожним нейроном загорітися цією ідеєю. Уявіть собі невеличку кімнату на другому поверсі напівзруйнованого будинку. Тут панує спокій, а в повітрі витає творчість. Зараз тут затишно й комфортно, а ще 3 роки тому ситуація була зовсім іншою. Читайте про те, як у покинутій будівлі організувати собі творчу студію. Людей, які облаштовують собі таке «житло» називають сквотерами. Про будинок-сквот і молодого волинського художника далі. Нас зустрічає Артем, талановитий митець. На футболці в нього зображений логотип супермена, а на обличчі світиться приємна усмішка. Підіймаємося на другий поверх до його майстерні, а дорогою слухаємо коротенькі розповіді й розглядаємо арт-об′єкти, якими вкриті ледь не всі стіни.

Creativity is infectious. The former hospital for sexually transmitted diseases is now a place for art. Creative people who create art, do not need any ideal conditions for their work. It is quite enough when each and every neuron is lit with this idea. Imagine a small room on the second floor of a ramshackle house. It is a peaceful creativity in the air. Now it looks rather cozy and convenient, but three years ago the situation was quite different. We will tell you how to transform an abandoned building into a studio. People who arrange such kind of «dwelling» for themselves are called squatters. We met a young Volyn painter in a squatted house. The artist Artem meets us. He has a supermarket logo on his T-shirt and a pleasant smile on his face. We are going upstairs to his workshop on the second floor, and on our way we listen to short stories and look at artworks, which are hanging on almost every inch of the walls. Artem Lukianchuk is 25 years old, he is from the village of Vydranytsia in Ratno district. He graduated from the Institute of Art at the Lesia Ukrainka Eastern

136 Артемові Лук′янчуку 25 років, родом із села Видраниця Ратнівського району Волинської області. У 2015 році закінчив Інститут мистецтв Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. З дитинства любив малювати, ріс інтровертом, закривався в собі та виливав на папір увесь свій внутрішній світ. Зараз проживає в Луцьку, тут пише картини та бере участь у виставках. Час від часу їздить із батьком в інші країни робити євроремонти. Каже, що за два-три місяці такої роботи заробляє достатньо, щоб до кінця року займатися тим, що йому до душі. За ці гроші купує необхідні матеріали для живопису, вони ж не дешеві.

Колись ця будівля була польським маєтком, потім тут розташовувалися конюшні. А зараз найцікавіше: тривалий період часу будинок слугував лікарнею для хворих на венеричні хвороби. Тому в народі її знають як «ТріпДача». Також тут працюють люди, які орендують окремі кімнати вже з десяток років. Вони ще були свідками того, як була проведена вода і всі комунікації. Поблизу кладовище й колишній морг, який уже почали відбудовувати. Загалом, складається дуже мила картина, правда? «Володимир Марчук, директор волинського осередку Національної спілки художників України, 3 роки тому запропонував мені це приміщення для облаштування власної майстерні. Коли я перший раз сюди приїхав, то окрім гори сміття та наркоманів, тут нічого не було».

Артем Лук′янчук, художник, 25 років. Artem Lukianchuk, artist, 25 years old.

Виявляється, цей напівзруйнований будинок має багату історію. Одразу в очі впадають високі стелі та велика кількість кімнат. На більшості з них висять замки, бо зазвичай усі митці приходять після обіду. Окрім майстерні Артема, на цьому поверсі також розташувалися майстерні чотирьох луцьких художників. Одного з них нам вдалося спіймати на місці. Це Денис Мозговенко, він одногрупник Артема. Його майстерня є не менш чудовою та креативною. Інсталяція з мертвого кота, покритого золотою фарбою, розписані стіни, затишний диванчик і столик, цеглини з написами, складені одна до одної на полиці, величезна колекція пачок з-під сигарет і ще десятки різних деталей. На жаль, через рік-два художникам доведеться шукати інші місця для студій, тому що частину цього будинку придбав новий власник.

Денис Мозговенко, художник, 28 років Denis Mozgovenko, artist, 28 years old.

«Їздили нещодавно до Москви на заробітки, а я вирішив взяти із собою набір для живопису. У перервах між роботою писав картини. Одного разу власниця квартири, у якій ми робили ремонт побачила мою роботу і запитала, скільки вона коштує. Ну я й, довго не думаючи, сказав – 500 доларів. Це була моя найдорожча картина, – ділиться спогадами хлопець».

Silence may be conveyed by art of painting only. Gustave Moreau

Тишу може передати тільки живопис. Гюстав Моро

137 European National University in 2015. He has loved painting and drawing since his childhood. He has always been an introvert and could express his inner world only on canvas. Now, Artem lives in Lutsk painting pictures and participating in exhibitions. Sometimes his father takes him to some other countries to help him with renovations and repairs of others′ flats and houses. Doing such a work for two or three months he earns enough and can do what he likes for the rest of the year. He spends most of this money on the rather expensive materials for his paintings. «Recently we′ve been to Moscow to earn money and I took my painting kit with me. During breaks I painted pictures. Once, the owner of the flat saw my work and asked about its price. Without thinking twice, I told him that it cost 500 dollars. It was the most expensive picture of mine». As it turns out, this ramshackle house has a long and rich history. You immediately notice high ceilings and a lot of rooms. Most of them are locked, because most artists only come in the afternoon. Besides Artem′s workshop, the workshops of four other artists from Lutskare situated on the same floor. We were lucky to catch one of them at work. It is Denys Mozhovenko, Artem′s former group-mate working in an similarly awesome and creative workshop as the one of Artem. You can see an installation of a dead gilded cat, painted walls, a cozy sofa, and a small table. Bricks with inscriptions are placed close to one another on the shelf, and there is an enormous collection of cigarettes packets and lots of other details. Unfortunately, in a year or two the artists will have to look for some other place for their studios, because a new owner has bought this part of the house.

Зараз же творча студія Артема схожа на окрему країну, де панують свої закони і правила. Одразу біля входу зліва стоять безліч картин різних розмірів. Стара шафа, на якій висять багато маленьких фотографій, власноруч зроблена полиця зі старого телевізора, два велосипеда, замість люстри – одинока лампа, електрична плитка, охайно заправлений диван, робочий стіл, коробка з фарбами, пензлями та всім необхідним для живопису та творчості.

Once, this house used to be a Polish mansion. Then it was used as sheds. But the most incredible fact is that this building has been used for a long time as a hospital for people with venereal diseases. That is why people know this house as «Tripdacha» – a cottage for those with gonorrhea. There are offices, which have been rented out for many years. The people who worked there witnessed the process of modern conveniences like running water being installed in this house. There is a cemetery nearby and a former mortuary, which has been reconstructed. Generally speaking, it is rather peaceful there, isn′t it?

«Ми вдихнули сюди частинку свіжого повітря. Раніше було дуже важко тут працювати або просто перебувати, знаючи що відбувалося в цих приміщеннях до нас. Але я все одно був дуже радий, що маю таку можливість. Я бачив майбутнє в цьому місці».

«3 years ago Volodymyr Marchuk, a director of the Volyn centre of National Union of Artists of Ukraine, offered me to arrange my workshop in this building. When I first came here, there was nothing here but a pile of rubbish and drug-addicts».

Ця кімната – як окремий витвір мистецтва, який хочеться спостерігати годинами. Але перше, що впадає в очі – це вітражне кольорове вікно. «Якби ви прийшли десь по обіді, то були б свідками крутого освітлення. Тоді тут по-особливому прекрасно, – розповідає хлопець, пропонуючи нам чай або каву».

Now Artem′s studio is like a separate country with its own laws and rules. Near the entrance on the left, there are a lot of pictures of different sizes standing on the floor. There is an old wardrobe with numerous small photos hanging on it, a shelf made out of an old TV, two bicycles, a lonely lamp instead of a chandelier, an electric cooker, a neatly made sofa, a desk, a box with paints, brushes and other stuff needed for painting and creativity. «We′ve brought some fresh air into this place. It was very difficult to work or just be here earlier, as we knew what had happened in this

138 «Щоб вдало намалювати жінку, треба мати до неї хоча б мінімум симпатії та любові».

building before. But still, I was happy to get such an opportunity. I saw some future for this place».

Артем малює в основному жіночі фігури та портрети.

This room is a work of art, which one can look at for hours. But the first thing that you notice is a colored stained glass window. «If you came sometime in the afternoon, you could see a cool lighting. This place is especially beautiful at that time!»

«На картинах – мої подруги, яких я люблю й поважаю, знаю протягом певного часу. У нас склалися гарні відносини, саме тому їм вдалося мені довіритися, розкритися, я б сказав. На деяких роботах – оголені натури. Зробити непрофесійній моделі такий перший крок у своєму житті означає довіритися, відчути себе більш розкутою. Тобто, реально був певний емоційний зв’язок». Також був досвід роботи з різними інсталяціями та неформальними проектами. Зараз молодий художник працює над розвитком своєї майстерності, хоче наблизитися до досконалої вправності в писанні портретів. Також прагне створити «свою» палітру кольорів. Неозброєним оком видно, що всі його картини написані у теплих відтінках. «Багато жовтого кольору тому, що зазвичай працюю ввечері. Мабуть, це на мене так впливає вечірнє освітлення моєї майстерні». Для того, щоб мати постійну майстерню, треба вступити до волинського осередку Національної спілки художників України. Тоді хлопець з усім своїм творчим майном переїде на останній поверх Галереї сучасного мистецтва, що на вулиці Лесі Українки. Там членам спілки надають творчі студії. Але для цього Артему треба взяти участь у семи виставках, а також організувати свої, щоб комісія могла гідно оцінити талант хлопця. «У мене все ще попереду, усі дороги відкриті, я планую розвиватися. Вважаю свою майстерню класною можливістю для реалізації. Так, умови не супер люкс, зате безкоштовно». На запитання, ким 25-річний художник бачить себе через 10 років, відповів: «Сім’янином, художником і просто щасливою людиною». Митець не зараховує себе ні до якої течії мистецтва. Каже, що таким займаються лише мистецтвознавці. «Коли працюєш, то не задумуєшся над тим, до кого себе віднести: до імпресіоністів, експресіоністів чи кубістів. Процес створення картини – дуже складний і емоційний. Ти ніколи не знаєш, що в тебе вийде вкінці, є лише задум. Під час роботи все може взагалі змінитися й тоді

«If you want to paint a good picture of a woman, you should feel at least a bit of sympathy and love towards her.» Artem mainly paints women′s figures and portraits. «In my pictures you can see my friends whom I love and respect, I′ve known them for quite a long time. We have a good relationship, which is why they were able to trust me, to open up to me, I would say. Some works of mine are nude figure drawings. For amateur models to make this first step in their lives means to trust the artist, to feel more uninhibited. So there was kind of emotional bond between us.» Artem has experience of working with different installations and informal projects as well. As a young artist, he is working on developing his skills, especially in portrait painting. He also strives to create his own «palette». «I use a lot of yellow color, because usually I work in the evenings. Maybe, evening lighting of my studio influences me that way.» To have a permanent workshop, you need to join Volyn Centre of National Union of Artists of Ukraine. Then you will be able to move with all your belongings to the highest floor of the Modern Art Gallery, which is situated in Lesia Ukrainka street. The members of the Union are provided with studios there. But to do this, Artem has to participate in seven exhibitions and also organize his own one for the panel to appreciate his talent. «I have everything ahead of me, all roads are open, I plan to develop myself. I think my workshop provides a good opportunity for self-realization. Yes, the conditions are far from being perfect, but it is free.» To answer the question «Where do you see yourself in ten years time?» the 25-year-old artist said that he sees himself having a family, being an artist and a happy person. He thinks he doesn′t belong to any genre of art, it is for art critics to decide. «When you work you never think what genre you belong to: impressionism, expressionism, cubism. The process of creating a painting is very complicated and emotional. You never know what you will get in the end. You only have an idea. In the process of creating, everything may change completely and then your search for harmony, forms and color becomes even harder. You stop only when you feel that you have achieved everything you were longing for, but before that you keep working, and working, and working». When he was asked about his favorite picture, he answered that he has not got any yet. Each of them is special, each one reminds him

Спальня і майстерня художника Дениса Мозговенка. Bedroom and workshop of artist Denis Mozgovenko.

пошуки гармонії, форм, кольору набирають обертів. Зупиняєшся лише тоді, коли відчуваєш, що добився того, чого прагнув, а перед тим працюєш, працюєш і ще раз працюєш».

of some particular episodes. They were created over different periods of time: there are pictures painted overnight. They are smaller in size, of course, but the conception and performance are equally skillful.

На запитання, яка його найулюбленіша робота зі всіх, відповів, що такої ще немає. Але кожна з них особлива, кожна нагадує про якісь окремі епізоди з життя. Створювалися вони теж із різною тривалістю: є картини, які Артем писав буквально за одну ніч. Звісно, що розміром вони менші, але задум і виконання залишаються «на висоті».

At the end of our meeting Artem said he didn′t notice that time had passed so quickly. We almost forgot about coffee. But now it is of perfect temperature. We thanked Artem and said good-bye, but when we were leaving the building, he was sitting on the windowsill on the second floor. He waved to us and took out a cigarette. He was looking somewhere, probably thinking about an idea for a new picture.

Коли ми вже поспілкувалися з Артемом, він нам сказав, що не відчув, як так швидко пройшов час. До речі, ми ледь не забули про каву. Зате тепер вона ідеальної температури. Ми подякували йому й попрощалися, а коли виходили з будівлі, то він сидів на вікні другого поверху. Помахав нам рукою і взявся курити сигарету. Його погляд був спрямований вдалечінь, а в голові, мабуть, уже була ідея для нової картини.

Молоді мами із невеличкого провінційного міста Старобільська, не чекаючи допомоги від держави, створюють пересувний музичний театр, щоб принести мистецтво дітям із віддалених сіл. Why young mothers from Starobilsk are bringing arts to children from remote villages.

Mobile Theater

Фото: Микола Моложон Текст: Оксана Імаметдіновa Photos: Mykola Molozhon Text: Oksana Imametdinova

140

141 Ця школа мистецтв знаходиться на околиці Старобільська, через дорогу від річки. Навесні була повінь, вода підступала майже до самої будівлі. Через відкриті кватирки великих вікон зранку й до самого вечора вода чула Моцарта, Шумана, Баха, Шопена, Чайковского. Уже осінь. Будівля школи збирає останні теплі вересневі промені на своїх стінах. Діти у своїх розлінованих зошитах наввипередки несуть нотки, схожі на чорних хвостатих пташок. Тільки дитячі пальчики торкаються клавіш у класі, як нотки, наче ластів’ята, що посідали на дроти, голосно випурхують у вікна на двір. Понад 300 років тому тут було Дике Поле, голий степ і звучала лише музика вітру. Тепер у невеличкій концертній залі школярі готують свій виступ. Діти вдягнули костюми героїв. Мами шили їх самостійно. Юні актори репетирують майбутній мюзикл про безпритульних тварин. Їх так багато в місті. Диригує хормейстер, слухає, зауважує, її тіло струнке, граційне, часто в класичному чорному одязі, у тендітних руках – нежіноча сила. З кожним акордом віртуозного концертмейстера сила рук творить щось нереальне, вугласте, хвилясте, занепокоєне.

«Складно уявити, що в 50 кілометрах є село без музичної школи» «It is difficult to imagine that there are villages in a radius of 50 kilometers without a music school»

У залі розвішені картини, осторонь стоять складені мольберти, чубатими пофарбованими зачісками догори перевернуті пензлі: чекають нового уроку. Приємна атмосфера мистецтва. З глядацької зали заклопотані мами, не відриваючи погляду, стежать і пишаються кожним рухом своїх дітей, кожним звуком. Вони, наче ангели-охоронці, здається, не сплять, не їдять, а тільки пильнують. Їхній крок завжди поквапливий і зараз їм незвично сидіти майже годину в очікуванні. Руки хочуть уже приголубити маленькі голівки, і якась магія посилає на сцену прямо на ті голівки сонячні зайчики, ніжні, як матусині руки. Цього літа їхні діти стали справжніми зірочками. Про них писали газети, знімали сюжети, за це неповторне літо юні актори звикли до інтерв′ю, бо невдовзі їхній театр стане першим пересувним дитячим музичним театром у місті, в області, в Україні. Але щоб ці зорі засяяли, мами торкнулись їх своїми чарівними паличками. Тут музика, картини, саксофон, фортепіано, проводяться репетиції, готуються спектаклі, шиють костюми. Складно уявити, що в 50 кілометрах є село без музичної школи й навіть

Without waiting for help from the government, young mothers from a small provincial town of Starobilsk create a mobile music theatre to provide children from remote villages with the access to art. This music school is situated in the suburbs of Starobilsk, across the street there is a fast-flowing river. In the spring, the town was flooded and the water almost reached the building of the school. The water was listening to music from Mozart, Schumann, Bach, Chopin, and Tchaikovsky through big open windows from the early morning until the late evening. It is autumn now and the school building catches the last warm September sunrays. Children start bringing musical notes in their lined notebooks with them. These notes look like black migrating birds. At the very moment, a children′s finger touches the piano keys. The notes, like swallows on a wire, loudly fly out of the windows into the yard. More than 300 years ago, this place was a barren steppe and one could hear only the silent music of the wind here. Now pupils are preparing their performance in a small concert hall. Children are dressed in costumes of the characters. Their mothers sewed the costumes on their own. And the young actors rehearse a musical about stray animals. There are so many of them in the town. The choirmaster conducts, listens, and watches everything. She is a slim and gracious figure, often dressed in a classic black outfit. Despite the first impression, her fragile hands are strong. Not like the ones of a lady. And with every chord, her hands create something unreal, clumsy, wavy, worrying. There are many pictures on the walls, folded easels stand on the side of the room. Upside down brushes are waiting for the next lesson. A pleasant atmosphere of art is everywhere. Busy moms, who are sitting in the hallway, are watching their kids and are proud of every movement, every sound. They seem to be not sleeping, not eating – just guarding their children. They are always in a hurry and have been waiting for almost an hour. Their hands ready to caress the small heads of the children. There is music, pictures, a saxophone, and a piano. This summer, the children became real stars. Newspapers wrote about them, they appeared on TV. During this unique summer, the young actors got used to giving interviews, as their theater will soon become the first mobile theatre in town, in the region, even in Ukraine. But to make these stars shine, their mothers have touched them with their magic. They have rehearsals, they prepare performances, and they sew costumes.

142

Будівля Старобільської дитячої школи мистецтв. Building of the Starobilsk Children′s Art School.

без Будинку культури. Діти там не чули звуку скрипки, флейти, не знають, як звучить саксофон, ніхто з них не грає на музичних інструментах. Не високе мистецтво формує їхні смаки. Навіть загальноосвітню школу й дитячий садочок там перевели до сусіднього села. Дітей віддалили від освіти. Вони щодня долають 10 кілометрів, аби дістатися до навчальних закладів. Ідея дитячого пересувного музичного театру зародилася на сході України серед мам-активісток. Я – одна з них. Разом з однодумцями, Оленою Обрезановою та Асею Дементьєвою ми вирішили, що можемо вплинути на ситуацію й не дозволили собі бути осторонь. Ми не стали чекати допомоги від держави й захотіли самі допомогти дітям із віддалених сіл наблизитися до високого мистецтва, поєднати між собою дітей із різних куточків України, посприяти реалізації своїх дітей як особистостей через сцену, яка виховує, активізує, згуртовує, через гру, яка примирює й надихає, розвиває самостійність, впевненість, ініціативність, уяву і стає маленькою моделлю справжнього життя.

It is difficult to imagine that there are villages in a radius of 50 kilometers without a music school and even without a community center. The children in this village have never heard sounds of the violin or flute before, they don′t know how the saxophone sounds and nobody of them plays any musical instrument. Their secondary school and kindergarten have been transferred to the neighboring village and the children are deprived of education. Every day they have to go ten kilometers to get to educational establishments. The idea of a children′s mobile theatre appeared in Eastern Ukraine among mothers-turned-activists. I am among them. Together with like-minded people – Olena Obrezanova and Asia Dementieva – we decided that we could influence the situation and didn′t want to stay indifferent. We did not expect any help from the government and we wanted to help the children from these remote villages to get access to art. We wanted to bring together children from different regions of Ukraine and to contribute their self-realization. Participating and creating performing arts reconciles, inspires, develops independence, confidence, initiative, imagination and is a small model of real life.

143

Розспівування дітей перед репетицією музичного спектаклю. Children warming up before the rehearsal.

Отож, поспілкувавшись зі своїми дітьми, які давно вже мріяли про гастролі, ми розробили ідею пересувного музичного театру і розмістили її фінансовий проект на краудфандинговій платформі. Це був один із сайтів з ідеями, які з допомогою небайдужих людей можна втілити в життя. Ми сподівалися зібрати гроші на мобільну апаратуру: цифрове піаніно, колонки та мікшерний пульт. Почали обдзвонювати знайомих, активно закликали громадськість, розказуючи про проект, писали статті в інтернет-виданнях, розповсюджували в соцмережах, з дітьми розклеювали листівки, рекламували на вулицях. Нам потрібно було назбирати половину суми нашого бюджету, тобто з 54,648 грн, і тоді, за умовами програми, ще майже половину нам дофінансував би проект USAID. Ми робили все задля того, аби довести дітям, собі й суспільству, що не можна відмовлятися від своєї мрії, якою б нездійсненною вона не здавалась. Треба вірити в себе, у свої сили, треба пробувати, бо й океан починається з маленької річки … Українські діти варті того, аби виховуватися на музиці скрипки, а не лише на музиці вітру, як 300 років назад.

Our children have been dreaming about touring for a long time, so we elaborated the idea of a mobile theatre and created a crowd-funding project, where ideas could be realized with the help of caring people. We expected to raise money for equipment: the digital piano, speakers and mixing console. We started calling friends, tried to engage the public by telling about the project. We wrote articles posted in online newspapers, shared the information in social networks, and together with the children we hung up posters and advertisements in the streets. We had to collect half a sum of our budget, 54,648 UAH, in order to get the second half of the project funded by USAID. We were doing our best to prove our children, the society and ourselves that one cannot refuse from one′s dreams, no matter how unreal it seems. You should believe in yourself, your capabilities, and you should try, because even the ocean starts as a small river. The children of the village of Starobilsk deserve to be brought up by means of the music of the violin, not only by the music of the wind, as it was 300 years ago. One day, when the process of raising money was on its way, I opened Facebook and could not believe my eyes. My colleague congratulated me on getting 50% of our project financing.

144

Ми зібрали для своїх дітей необхідну суму на мобільну апаратуру. Діти вчаться академічному співу, мають свої музичні інструменти, тепер їх почують не тільки в стінах школи. Юні актори зможуть приїжджати у віддалені села, щоб впливати на розвиток музичної освіти там. Це наше майбутнє. Вони закладатимуть його вже сьогодні. Діти хочуть гастролювати всією Україною, ділитися музичним надбаннями, поєднати дітей України з різних куточків. Іноді те, що неможливо зробити словами, законами чи наказами можна зробити через музику. … Репетиція мюзиклу добігла кінця. Діти знімають костюми, мами допомагають стирати грим. Ось юні актори вже спускаються сходами разом, гомонять, наспівують уривки своїх пісень, йдуть додому щасливі й переповнені натхненням. Ні, не йдуть, вони наче летять, як ті маленькі чорні пташки, у своїх розлінованих зошитах.

In the end, we collected enough money to buy the equipment for our children. Now, the children will learn to sing in a choir, they now have their musical instruments, and they can now be heard far beyond their school. Young actors will be able to travel to remote villages to contribute to the development of musical education there. It is our future and the children work for it today. They want to have concert tours over Ukraine, share their musical achievements, and join likeminded children from different parts of Ukraine. Sometimes, what cannot be done with words, laws or orders can be done with music. The rehearsal of musical comes to an end. The children take off their costumes, and the mothers help them to take off their make-up. Now, the young actors go down the stairs together, chatting, singing some pieces of the previous song, they go home happy and filled with inspiration. They are not walking, they are almost flying, like those small blackbirds in their notebooks.

Asya Dementieva, Oksana Imametdinova and Olena Obrezanova – initiators of the creation of the Mobile Children′s Musical Theater.

Яна Райтман, меценатка із Каліфорнії, яка підтримує подібні освітні проекти, надіслала нам половину суми. Вона написала мені: «Це був мій день народження, і я вирішила попросити моїх друзів подарувати мені не подарунки, а гроші на проект, який мені сподобається. Це фантастичний подарунок на день народження! Квіти вже б зів’яли, звичайні речі та прикраси мені не дуже потрібні, а от це буде мені давати добрий настрій ще довго. Моя донька, якій 14 років, навчалася в школі, де всі діти співали в хорі, танцювали та щороку ставили бродвейський мюзикл».

I thought he was mistaken. But he wasn′t. Iana Raytman, a philanthropist from California, sent us half of the sum needed. She wrote to me: «It was my birthday and I decided to ask my friends to give me not gifts but money for the project I like to support. It was a fantastic present for my birthday! Flowers would have already faded, I don′t need any things or jewellery, but this will give me satisfaction for quite a long time. My daughter, who is 14 years old, used to study in music school, in which all children used to sing in a choir and performed a musical every year».

Ася Дементьєва, Оксана Імаметдінова та Олена Обрезанова – ініціатори створення пересувного дитячого музичного театру.

В один прекрасний день, коли збір коштів набирав обертів, я відкрила Facebook і не могла повірити своїм очам. Колега з платформи, автор іншого проекту, привітав мене з отриманням 50% фінансування нашого проекту. Я думала, що він помилився. Але ні.

Старобільська дитяча школа мистецтв. Учасники дитячого колективу розважаються перед репетицією. Starobilsk Children′s Art School. Members of the children′s group are having fun while changing before the rehearsal.

145

Illustration: Marja Hvozdieva-Tyvoniuk Text: Vitalia Kuvichinsk

Ілюстрації: Мар‘я Гвоздєва-Тивонюк Текст: Віталія Кувічинська

РЕЧІ ЗАВТРАШНЬОГО ДНЯ Tomorrow’s Tools

146

147

Відро для сміття Rubbish bin

Ми зустрічали людей на вулиці та показували їм повсякденні предмети майбутнього.

We showed people imaginary objects that have the potential to become everyday tools of the future.

У цей смітник складають харчові відходи, бактерії переробляють їх у компост (органічне добриво). Ідеальну для мікроорганізмів температуру і вологість пристрій підтримує самостійно. Антон: Я вважаю, що краще б відкривали заводи з переробки сміття, аніж вигадували смітники. Завдяки заводам був би більший об’єм переробки. Юлія: Цей пристрій вирішив би проблему зі сміттям, воно би перероблювалося вже вдома, а це дуже актуально в наш час, бо заводи з переробки не працюють, сміття не сортується. Євген: Глобальну проблему цей смітник не вирішить, бо переробляє тільки біологічне сміття, але зменшить кількість відходів та ще принесе додатковий бонус у вигляді добрива.

People put food waste in this rubbish bin, bacteria will recycle it into compost and create organic fertilizers. The temperature and humidity ideal for the microorganisms is maintained by the device on its own. Anton: I think they should better build recycling plants rather than invent rubbish bins. Recycling plants would recycle much more rubbish. Yulia: This device could solve the problem with rubbish. People would recycle it at home and it is very important now, as we have hardly any recycling plants, rubbish is not sorted. Yevhen: The global problem with rubbish cannot be solved with this device as it recycles only organic waste. But it can reduce the amount of waste and bring additional benefits, I mean fertilizers.

Денис: Краще б гроші вкладали в переробку пластику, наприклад, це було б значно корисніше, аніж це.

Denys: The money should be better invested in the recycling of plastic, it would be much more useful.

Ніка: Сподіваюсь, що в Україні це будуть використовувати якомога швидше.

Nika: I hope that Ukrainians will start using this device as soon as possible.

148

2 принтер для одягу In-home

Принтер для одягу може як створити будь-яку обрану модель одягу, у тому числі й завантажену з мережі, так і розпустити стару річ. У принтер вмонтована камера високої чіткості, що дозволяє системі легко справлятися з корекцією моделі під конкретну фігуру.

The 3D-printer of clothes can either create any new item of clothing you have chosen (even if you have found it on the Internet) or change an old one. The printer is equipped with a camera with high resolution, which enables the system to easily manage by adjusting the item of clothing to a particular body shape.

Ольга: Я би хотіла собі таку машинку, я була б сама собі творцем одягу й могла заощадити гроші.

Olha: I would like to have such a machine. I would be my own fashion designer and could save money.

Антон: Ця річ була б корисна для громадських організацій, тому що можна великими партіями друкувати одяг для різноманітних заходів.

Anton: This thing would be rather useful for public organizations, as big amounts of clothes could be printed for different events.

Іван: З одного боку, це корисна річ, а з іншого – зникне професія швачки, а з професією – потенційні робочі місця.

Ivan: On the one hand, this thing seems to be useful. On the other hand, the profession of tailors can disappear along with potential working places.

Олександра: Будь-які досягнення науки та техніки – класні, головне, як їх використовують і за яким призначенням.

Oleksandra: Any achievements in science and technology are cool. The main point is how people use them and what for.

Тетяна: Зараз техніку роблять, щоб термін придатності в неї був коротким. Якщо нові технології будуть робити із совістю, то чому б і ні.

Tetiana: Nowadays a lot of appliances are produced with a rather short expiry date. If new technologies would be of higher quality, why not!

Олександр: Якщо ця річ може конденсувати багато води, то нею було б зручно поливати город. Роман: Це дуже актуальна річ у сухих регіонах, можливо, вона б вирішила проблему нестачі води. Марія: Для України цей пристрій дуже актуальний, оскільки в нас багато засіяних полів і часто буває засуха, тому цей пристрій, можливо, вплинув би на урожай. Максим: Треба довести, що це економічно вигідно, можливо, ця техніка споживає електроенергії набагато більше, ніж конденсує води. Руслан: Якщо б науковці скерували свою мудрість не на розробку військових технологій, то ми б уже користувалися цим.

Увесь холодильник заповнений біополімерним гелем, в який поміщають продукти. Гель обтікає продукти й підбирає для них необхідну температуру. Кожен предмет зберігається в індивідуальному контейнері, загалом всі вони перебувають в полі зору. Олена: Можливо, я б хотіла собі цей холодильник, ще залежить від досліджень. Якщо цей гель не шкодить здоров’ю, то це дуже корисний винахід. Світлана: А як борщ у такий холодильник ставити? Це не зручно. Кирило: Спочатку цей холодильник треба добре вивчити, ознайомитись із чого цей гель, щоб це не шкодило здоров’ю. Бо навіть сучасні холодильники шкідливо впливають, а саме газ фреон. Микита: Я вважаю, що такий холодильник не потрібен, бо технології майбутнього зроблять людей ще більш лінивими, ніж зараз. Валентина: Я б такий холодильник не взяла, як я туди супи ставити буду та інші готові продукти. Потім усе з гелем їсти, ні, дякую.

This device can get water by means of cooling air down to the temperature when it starts to condensate to supply it to the roots of plants – it may be used even in the desert. Moreover, it is not a bulky system, it is a light and compact device, which you can even hold in your hands. Oleksandr: If this thing can condense a lot of water, it could be rather convenient to use it to water gardens and crofts. Roman: This thing is very useful in dry areas. It could solve the problem of water shortage. Maria: This device could be of great interest for Ukraine, as there are a lot of fields in our country where we often experience droughts. This device may have a good influence on crops. Maksim: Its economic benefit should be proved. This device may use too much energy comparing with the amount of water it condenses. Ruslan: If scientists used their expertise and wisdom for something useful instead of military technologies development, we would use such devices already.

This refrigerator is filled with bio-polymeric gel, in which the food will be placed. The gel flows around food and adjusts the required temperature. Every item is kept in a separate container while having still everything in sight. Olena: Maybe I would like to have such a refrigerator, it depends on the research. If this gel is not harmful to my health, it is a very useful invention. Svitlana: How can I keep Borscht in such a fridge? It is not convenient. Kyrylo: First, this refrigerator should be carefully tested, one should analyze the gel to make sure it is not harmful to health, as even modern refrigerators are rather harmful – namely Freon, which is used in them. Mykyta: I think we don′t need such a fridge. Technologies of the future will make people even lazier than they are now. Valentyna: I wouldn′t buy such a fridge, I don′t know how to keep soup or some other dishes there. I don′t want to eat everything with gel afterwards. No, thank you.

біо робот- холодильник Bio Robot Refrigerator

Цей девайс вміє отримувати воду шляхом охолодження повітря до температури утворення конденсату й постачає отриману вологу одразу до коренів рослин (використання можливе навіть у пустелі). До того ж, мова не про громіздку систему, а легкий та компактний пристрій, і який можна тримати в руках.

3 конденсатор Airdrop

149

150

Фото: Іра Єрошко Текст: Антоніна Андрійчук Photos: Ira Yeroshko Text: Antonina Andriichuk

Reading the Past

ЧИТАЮЧИ МИНУЛЕ Луцький краєзнавець Олександр Котис розповідає про розвиток міста та чому для Луцька важливий стиль модернізму.

The Lutsk ethnographer Oleksandr Kotys talks about the development of the city, and why Lutsk has an important modernist style.

Олександр Котис: «Мій корінь – це місто» Бонавентура Луцький, хірург міста, дослідник історії міста – це чоловік, без якого важко уявити сучасний Луцьк – Олександр Котис. Його очі сяють, коли він розповідає про минуле міста в різні епохи, його «фішки», або коли показує модерністські будівлі й пояснює їхню цінність … Олександр пише про Луцьк, проводить екскурсії й лекції, влаштовує проекти, пов’язані з містом, а головне – любить його.

Oleksandr Kotys: I′m rooted in the city Bonaventura Lutsky, the «city surgeon», a city history researcher, is a man without whom the modern city of Lutsk is difficult to imagine. It′s Oleksandr Kotys. His eyes sparkle when he tells about the past of the city in different epochs, about his killer features, or when he shows modernist buildings and explains why they are valuable … Oleksandr writes about Lutsk, guides tours, holds lectures, runs projects that are connected with the city, but the main thing is that he loves the city.

Луцький краєзнавець розповідає про розвиток міста та пояснює, чому для Луцька важливий стиль модернізму.

The Lutsk history expert tells about the city development and explains why modernism is very important for Lutsk.

Oleksandr Kotys, 32 years old, sits on a bench next to the Roman Catholic Cathedral of St. Peter and Paul. It is one of his favourite spots in the city.

Олександр Котис, 32 роки, сидить на лавці біля римо-католицького собору Святих Петра і Павла. Це одне з його улюблених місць у Луцьку.

151

152 Любов до міста «Коли людина живе у своєму місті, то рано чи пізно починає ним цікавитись. У мене це сталося тоді, коли я був у Києві. Навчався в університеті Шевченка на фізичному факультеті. До того, як поїхати в Київ, я нічого про Луцьк не знав, не цікавився зовсім. А потім у мене з′явилася невеличка ностальгія. Почав просто придивлятися, шукати новини, що тут відбувається в Луцьку. Раптом почав розуміти важливість того місця, де народився. Цей процес у мене відбувся якраз у 2007 році, коли мені було 21. У моєї бабусі був збірник документів, виданий у радянський час, «Луцьку – 900 років». Там була репродукція поштових листівок, таких чорно-білих, у поганій якості, і мені стало цікаво, де це сфоткано. Було підписано, якесь там фото Луцька, 1916 рік. А де це сфоткано, не розумів, бо вулиці дуже змінилися за сто років. Я просто взяв ту книжку, став ходити вулицями, шукати, де ті місця. Так сталося, що я знайшов. Перша знахідка була на початку вулиці Лесі Українки, там, де Братський міст. Це було досить емоційно. Вирішив, що нецікаво пізнавати це просто для себе. Мені хотілося одразу все розказати іншим. Свої корені – це свої корені, але коли твій корінь – не просто якась твоя родина й щось таке, генеологічне, а коли це ціле місто, яке має тисячолітню історію, то воно якось само собою тягне розказати іншим про твої знахідки, про твої відкриття, про те, що ти знайшов для себе тут цікавого. Почав це робити в рамках проекту «Історія рідного міста. Опис у світлинах» на сайті «Луцьк неформатний». Я брав старе фото, шукав сучасне, робив його з того самого ракурсу, накладав одне на одного й давав короткий абзац опису, що це таке сфоткано. Займаючись цим проектом, паралельно купував різні книжки, усе глибше і глибше вникав в історію Луцька, мені було все цікавіше й цікавіше, і все більше й більше хотілося розказувати про це іншим. Думаю, що вся справа в тому, що я не просто зацікавився. Цікавість швидко проходить. Я зрозумів, що люблю це місто. Завершивши всі свої справи в Києві, переїхав назад жити в Луцьк і почав займатися тим, чим хотів. Був волонтером Вікіпедії і створив десь 60 статей про пам′ятки Луцька, переважно українською мовою, трохи писав англійською, а ще був у мене такий проект, коли я залучав людей, які писали німецькою й польською мовою. Є кілька статей,

Love to the City When a person lives in a city, sooner or later they start being curious about it′s history. It happened to me when I was in Kyiv. I studied at the Physics Faculty of Shevchenko University. Before moving to Kyiv I didn′t know anything about Lutsk, I wasn′t interested at all. But later I developed some nostalgia. I started to pay attention, started to look for some news about Lutsk events. Suddenly, I began to realize the importance of the place where I was born. This process was launched in 2007, when I turned 21. My Granny had a collection of documents that was published as a book during the Soviet times; it was called «Lutsk is 900» [years old]. There were pictures of old post cards, the black-and-white ones, of bad quality; and I got curious about where those pictures were taken. The caption under one of the pics stated that it was 1916, but I couldn′t understand what was in the picture, because the streets had changed a lot during those years. I took the book and simply started strolling along those streets, looking for the places. It just so happened that I found it. The first find was at the beginning of Lesia Ukrainka street, where the Bratskyi Bridge is situated. It was rather emotional for me. I decided it′s not interesting to learn about the city just for yourself. I wanted to share what I’d learned at once. Your own roots are your roots, but if it extends beyond a familial or genealogical level, you must tell others about your findings and about your discoveries. I started doing this in the framework of the project called «History of a Native Town». Pictorial Description on the website «Lutsk Neformatnyi». I took an old picture, searched for the place and made a modern one, keeping the same perspective I also added a paragraph describing what was in the picture. Being involved in the project, I bought different books, deepening my knowledge about Lutsk history. As my knowledge increased, my excitement grew, and I was striving to share more and more with every passing day. The thing is that I didn′t simply get interested. Interest may come and go, but I realized that I love the city. Having done everything I was supposed to do in Kyiv, I came back to Lutsk and started doing something I wanted to. I volunteered for Wikipedia and created around 60 entries about historical monuments of Lutsk. Most of them were written in Ukrainian, but some of them were written in English, and I also had a project where I involved people who wrote articles in German and Polish. Some of the articles were translated into five languages. This was my initiative. I was a student; the scholarship was my only income and I saved money to pay people who are au fait in German and Polish, and could translate the needed chapters. This ended in 2011 when I moved back to Lutsk. Upon my arrival, I started working for VolynPost, a news website. As I started working there, I realized that I could write about Lutsk in an interesting way. This lasted until 2014 when I became the Chief Editor. It was a job that didn′t leave me any time to write about the history of Lutsk. I understood that in the future it would be better for me to work for

153 які перекладені п′ятьма мовами. Це була моя ініціатива. Я був студентом, у мене була тільки одна стипендія і я збирав гроші, щоби заплатити людям, які «шарять» у німецькій і польській мові й могли перекласти необхідні розділи. Це закінчилося у 2011 році, коли я переїхав у Луцьк. Тоді став працювати на сайті ВолиньPost. У процесі роботи виявилось, що можу ще й писати про Луцьк цікаво. Так тривало до 2014 року, поки я став головним редактором. Це була робота, коли я не міг писати про історію Луцька, бо бракувало часу.

«I volunteered for Wikipedia and created around 60 entries about historical monuments of Lutsk»

«Був волонтером Вікіпедії і створив десь 60 статей про пам’ятки Луцька»

Я побачив, що мені далі буде краще і спокійніше працювати в новому виданні, ніж працювати там, де я не можу писати про історію мого міста. Всередині 2015 року з’явилися «Хроніки Любарта». Була газета «Хроніки Любарта» і створювався сайт під цю газету. А потім газету переформатyвали під сайт «Волинські новини». Півроку «Хроніки Любарта» проіснували і виявилося, що нікому вони непотрібні. Тоді я подав власникам сайту ідею створити видання про історію Луцька й Волині. З квітня 2016 року стартували і з того часу працюємо в такому режимі. Про особливість Луцька й улюблене місце Кожне місто є унікальним, тому що в кожного є своя особлива історія, свій шлях, свої конкретні події, факти, пов’язані з ним. Те, що може виділяти на фоні всіх міст України й те, що виділяє його, особливо в туристичній сфері – це історія про поєднання з Великим Князівством Литовським, XIV-XV століття, часи Вітовта, коли Луцьк був одним із найбільш важливих міст Великого Князівства Литовського. У цей час Вітовт організував з′їзд монархів. Власне, чому цей період був важливим? Не тільки, тому, що з′їхалося багато людей, і Вітовт розвинув політичний, економічний, культурний Луцьк, а ще й тому що в контексті великої історії України Луцьк найкраще всього репрезентує литовську спадщину. Багато українських земель були в складі Князівства Литовького, але в Луцьку відбувалися ключові події. І якраз найкраще цю історію можна представити на прикладі Волині й Луцька. У контексті міста цей період, напевно, найбільш самобутній, найбільш цікавий, найбільш визначний. Моє улюблене місце в Луцьку біля собору святих Петра й Павла.

a different news website, than to work in the place where I cannot write about the history of my hometown. In the middle of 2015, «Khroniky Lubarta» appeared. There was a newspaper called «Khroniky Lubarta», and there was a website being created to accompany the newspaper. Later, the newspaper was restructured and it was published under the title «Volynski Novyny». «Khroniky Lubarta» existed for six months and it occurred to people that it was not needed. Then I suggested the newspaper owners create a source that would tell people about the history of Lutsk and Volyn region. So in April, 2016, we started doing this and we′ve been working on it since then. About the unique aspects of Lutsk and the favourite place Every city is unique because each has it′s special history, it′s own path, some specific events taking place, and facts that are connected with it. Something that can be spotted as it is being compared to other cities of Ukraine and something that makes it stand out, especially in the sphere of tourism, is the story of its connection with the Grand Duchy of Lithuania, XIV-XV centuries, the times of Vytautas, when Lutsk was one of the most important cities of the Duchy. Those were the times when Vytautas organized The Congress of Lutsk. So why was this period important? It′s not just because many people came together and Vytautas developed Lutsk as a political, economical, and cultural city, but also because in the context of the extensive history of Ukraine, Lutsk represents the Lithuanian heritage in the best way. Many Ukrainian lands belonged to the Duchy, but it is Lutsk that was the site for key events. This history may be best presented using the examples of Lutsk and Volyn. In the city context this period seems to be the most authentic, the most interesting, and outstanding. My favorite place in Lutsk is the space in front of St. Peter and Paul Cathedral. I like to sit on the benches there. This street, in my opinion, is well-built. It′s nice to have a stroll there, nice to see the facades and say that one hundred years ago people built such structures. People want to see history. There are catacombs of XVII c. open nearby. They are very interesting, but because no one looked after them, they became dilapidated. This place is now considered to be the site for the construction of a new building. But you cannot build there. It′s against the law. But the person who is doing that has the money and thus can bribe authorities to receive permission to start the construction. All the scientists and adequate people are radically against that

Олександр Котис вказує будинок у модерністському стилі на одній з головних вулиць Луцька. Він проводить безкоштовні екскурсії по місту під назвою «Луцький модернізм». Oleksandr Kotys points out a house in modernist style on one of the main streets in Lutsk. He conducts free tours around the city called «Lutsk modernism».

A house in functionalistic style on Pyatnitskaya Hirka street in Lutsk. It used to host a cinema, a regional television.

Будинок, в якому колись знаходився кінотеатр, регіональне телебачення, побудований у стилі функціоналізм на вулиці Пятницька Гірка у Луцьку.

154

155 Люблю там посидіти на лавках. Ця вулиця гарно зроблена. Тут просто приємно пройтися, побачити фасади, сказати, що сто років тому в Луцьку будували так. Людям хочеться історію бачити. Поряд відкрили підземелля XVII століття. Вони насправді дуже цікаві, але через те, що ніхто за ними не доглядав, вони на повітрі, на холоді, на дощі, на морозі зруйнувалися. На цій руїні хочуть звести сучасну будівлю. Тут не можна будувати. Це заборонено. Але той, хто це робить, має гроші і, відповідно, можливість купити хабарями дозволи на будівництво. Усі науковці, нормальні люди страшенно проти, тому що об’єкт зруйнований, а він був включений до переліку пам′яток археології. У туристичному плані це погано, тому що підземелля були цікаві. Такий проект будівництва на цьому місці намалювали, що він не вписується архітектурно. Той, хто має гроші, буде лобіювати. У нашій країні така система, що гроші вирішують зрештою усе. Люди скакали перед трактором у яму, щоби він не копав, сварилися, билися. Згідно з проектом, там буде стояти щось високе. Уявіть, на скільки це негарно, закриє й освітлення, і простір. Спочатку не любив проводити екскурсії, бо я інтроверт і зібрати 40 людей тяжко й болісно. Зараз я вже, навпаки, отримую кайф, коли багато людей стоїть. Взаємодія спікера з публікою – я оце дуже добре відчув. Просто знайшов кайф у тому, що розказую. Модернізм вписує Луцьк у європейський контекст Стиль модернізму цікавий для мене тим, що вписує архітектуру міста в європейський контекст. Я хочу видати книгу про луцький модернізм. Проект – на фінальній стадії, якраз ми почали працювати над книжкою про луцький модернізм. Ми впевнені, що цей проект буде привабливим, і люди розкуплять примірники. Є сенс це взяти і зробити. Стиль модернізм – неочевидний. Тут треба пояснити, чому будівля гарна, чому тут такі лінії, вікна … Мені захотілося розказати лучанам, чим цей стиль цікавий і чому він вартий уваги. Займаюсь промоцією цього стилю в місті. На Facebook-сторінці роблю декілька публікацій у тиждень, провів три екскурсії й одну лекцію, і, звісно, книжка буде про луцький модернізм. Також намагаюсь брати участь у проектах і конкурсах на здобуття премій. Зараз є премія «Social Project Awards». Я туди подався. Це дозволить звернути увагу, підвищити престижність цього стилю, сказати: «Дивіться, люди, в Україні нагороджують преміями такі проекти, а ви тут живете й не цікавитесь». Це буде стимулювати всіх більше цікавитися цим стилем. Насправді, у Луцьку є багато зразків модернізму, які варті значної уваги, варті того, щоб їх внесли до переліку пам’яток архітектури. Нині серед модерністських будівель у Луцьку пам’яткою архітектури є тільки одна – це головна пошта.

because the site is a ruin now, but it was on the list of archeological monuments. From the perspective of tourism it is bad, because the catacombs were interesting. The project of the potential building that can be constructed on the site is such that is will not chime with other buildings there. Someone who has the money will lobby things. There is such a system in our country that money decides everything in the end. People would jump into the hole the tractor had dug at the site, to prevent the works; people argued and fought. According to the project there will be something tall built there. Imagine how ugly it will look, it will narrow the space and prevent the light from getting in. At first I didn′t enjoy being a tour guide, because I′m an introverted person and it is very difficult and painful for me to gather 40 people. But now I′ve changed and I started being on cloud nine when there are many people on a city tour. I′ve felt what the interaction of a speaker and audience really means. I feel overjoyed when I tell stories to people. Modernism Carves Lutsk into European Context The style of Modernism is interesting for me because it somehow carves the city architecture into the European context. I want to publish a book about Lutsk modernism. The project is at the final stage, we′ve just started editing a book about it. We are sure that the project will be an attractive one and people will eagerly buy the samples of the book. The style of Modernism is not self-evident. We have to explain why a building is beautiful, why there are such lines in architecture, why the windows are the way they are … I wanted to tell the residents of Lutsk why this style is interesting and why it is worth our attention. I′m promoting this style in the city. I have a facebook page where I publish a few posts each week, I′ve organized and led three city tours and delivered one public lecture, and, of course, the book will be about Lutsk Modernism. I also try to take part in projects and contests to receive some awards. Now there exists Social Project Awards program and I′ve applied. It would allow me to pay attention to the style and raise its importance, it will allow me to say: «People, look, you can get an award for such a project in Ukraine, but you live here and you aren’t interested at all». It will encourage everyone to learn about this style. Frankly speaking, there are many examples of Modernism in Lutsk that are worth attention and they

156 Занести до переліку пам′яток архітектури головну пошту, але не занести будівлю Укртелекому чи деякі котеджі, які проектував український архітектор Сергій Тимошенко, який вважається винахідником українського модерну в сакральній архітектурі модерну – то гріх. Є багато споруд, які на це заслуговують, і треба було б провести цю роботу. Луцьк майбутнього Яким я бачу Луцьку в майбутньому? Ну, це глобальне питання … (на кілька секунд задумується, – ред.) Важливо, аби відбувався процес передачі знань і вмінь від одних людей до інших. Є зараз така тенденція, що люди в конкретний момент часу тут живуть чи працюють, наприклад, у міській раді творять якісь проекти, потім вони від цих справ відходять, їхні ідеї забуваються, приходять нові люди, починають усе спочатку. Яка ж тут сталість? Нема нічого. А було б дуже добре, якби були запроваджені громадські чи владні, чи суспільні інституції, які би допомагали цьому процесу бути більш неперервним.

are worth being on the list of historical monuments. Currently there is only one modernist object that is considered to be an architectural monument; it is the Head Post Office. It′s a sin to include the Head Post Office into the list of architectural monuments and not to do this with the building of Ukrtelekom that was constructed upon the project of a Ukrainian architect Serhiy Tymoshenko who is considered to be an inventor of Ukrainian Modern style in the sacral architecture. There are many buildings that deserve this and such work should have been done. Lutsk of the Future How do I see Lutsk in the future? Well, it′s a global question … (takes a minute to dwell on it [author]).

Якщо сталий розвиток буде забезпечений, людям буде цікавіше тут жити. Приїздити туристам цікавіше тоді, коли історичне середовище максимально близьке до своїх автентичних виглядів, станів. Приїздити дивитися на рекламу шуб нікому не цікаво.

It is important for the process of passing on knowledge and skills among people to take place. There is such a tendency now that in some certain period of time some people live and work here, say, for the City Council and embody some projects; later they quit it, their ideas are forgotten, new people come and start everything from scratch. Where is sustainability here? There is nothing. But it would be really good to introduce some social or authoritative instruments that would help this process to be more consistent.

Якщо є якась ідея і вона вважається корисною для міста, то не залежно від прізвища, яке сьогодні обіймає посаду, важливо, щоби ця ідея продовжувала крутитися і втілюватися. Бо так зараз виходить, що продовжуємо жити п’ятирічками, як у Радянському Союзі. Прийшла каденція – зробила, відійшла, прийшла – нові ідеї. А якогось сталого розвитку тут немає.

If sustainable development is supported, it will be more interesting for people to live here. Tourists enjoy their visits more if the historical setting of a place is closest to its authentic look and state. It′s not interesting to come and observe various advertisements for furs.

Мені було б цікаво, щоб у Луцьку покращився освітній процес. Університети мають низку проблем. Хотів би, щоб цих проблем було набагато менше й щоби місто стало ще більш студентським.

If there is an idea and it is thought to be useful for the city, it is important for it to develop and become reality, no matter who represents the city authorities at the moment. Because now it seems we keep living as we did in times of the USSR, we still stick to «five-year plans». New authorities, they do something and leave, then again new people come, bringing new ideas. But there is no sustainable development here.

Багато років ведеться немала робота в туристичному напрямі, вона буде продовжуватись, це вплине на загалом культурну атмосферу міста. Тоді менше людей буде виїжджати, більше людей захочуть залишатися, вкладати свою працю й місто буде більш розвиватись».

I would eagerly observe the improvement of educational processes in Lutsk. The universities have a range of problems. I wish there were fewer problems so the city would become more a city of students. For many years people have been working to develop tourism and this work will be continued which will hopefully influence the general cultural atmosphere of the city. Then fewer people will leave, more people will want to stay and invest their effort so the city will develop even more.

ХОЧЕШ ЗМІН? БУДЬ ЗМІНОЮ. DO YOU WANT CHANGE? BE THE ONE.

реформа в дії

Фото: Микола Моложоно Текст: Оксана Імаметдінова і Микола Моложон Photos: Mykola Molozhon Text: Oksana Imametdinova and Mykola Molozhon

Reform in Action

160

Реформа Міністерства освіти і науки України під назвою «Нова українська школа», або НУШ, вже набирає обертів по всій Україні. З вересня цього року всі перші класи з традиційного навчання перейшли на оновлене, модернізоване та адаптоване до сучасної дитини. «New Ukrainian School» – or how a reform brings pupils closer together and makes them future-proof.

Щоби знизити надмірне освітнє навантаження на учнів, тепер замість 11 років навчання середню освіту школярі отримають за 12 років. У 10-12 класах буде відбуватися навчання з паралельним здобуттям будь-якої професії. Минулого року в Україні було запущено 400 пілотних проектів НУШ, і про один такий клас на Волині, діти якого вже навчаються другий рік поспіль за новою програмою, ми сьогодні розповімо. Це 2-В клас спеціалізованої школи №1 м. Луцька. Відомо: як день почнеш, так його і проведеш. А ранки наших героїв розпочинаються дуже цікаво, з ранкової зустрічі на подвір’ї школи, у класі чи в коридорі та з привітання один з одним. І сьогодні дітки збиралися в коло на подвір’ї, вітались, спостерігали за деревами й кущами, а тоді, прийшовши в клас, намалювали, зліпили та сконструювали відмінності, які вони помітили в природі від учора. Ці ранкові зустрічі і творчі завдання є стимулом для маленьких учнів поспішати до школи й не запізнюватись. «Сьогодні ми з дітками простежили, скільки каштанів впало з дерева, вони зауважили, що горішків на траві стало більше, ніж учора. Ми спробували провести 5 хвилин математики у дворі. Я помітила, що дітям було цікавіше рахувати каштани, ніж пластмасові палички з набору в класі», – поділилася враженнями класний керівник Ольга Афанасіївна Янюк. Сьогодні школярі вивчали новий колір – «багряний». Навчання пройшло природньо й цікаво: діти віднайшли цей колір на опалому листі у дворі, а потім у класі закріпили знання через малюнок. Це називається процесом інтегрування, коли отримані знання на одному уроці з тієї ж теми комплексно доповнюються знаннями з інших дисциплін. Одним із таких інтегрованих предметів реформованої школи є урок «Я досліджую світ». Завданням Нової української школи є встановлення зв′язків між навчальною програмою та реальним життям, робити завдання творчими та інсценізувати їх, аби діти торкнулись, відчули, «прожили» цю вправу, помітили всі деталі, обговорили їх чи навіть могли їх потім відтворити в скульптурах,

The reform of the Ministry of Education and Science of Ukraine, called «New Ukrainian School», or NUS, is already rapidly developing throughout Ukraine. Since September of this year, all first-grade pupils have moved from traditional education to an updated and adapted one to suit a modern child. To reduce the excessive educational load on students, now instead of eleven years of studying, students will gain the secondary education for twelve years. The studying in the 10th and 12th grades will be parallel with the acquisition of any profession. Last year, 400 NUS pilot projects were launched in Ukraine. Today, we will tell you about one such class in Volyn, where children have been already studying for the second year in a row under the new program, a second grade of the specialized school No.1 in Lutsk. It is known that you will spend the day the way you start it. Today, the children gathered in a circle in the yard, greeted each other, watched the trees and bushes. Coming to the class they drew, sculpted and constructed the differences they noticed in nature from yesterday. These morning meetings and creative tasks inspire young pupils to hurry to school and not be late. Today we have counted with the children how many chestnuts fell from the tree, they noticed that there are now more nuts on the grass than yesterday. We tried to have five minutes of mathematics in the yard. I noticed that children were more interested in counting chestnuts than the plastic sticks from the set in the classroom. The pupils also learned a new color – deep red. The practice was interesting: the children found the color on the fallen leaves in the yard and then strengthened the knowledge through painting them in the classroom. This is called the integration process when the knowledge received in one lesson on the

Ранкове привітальне коло у 2-В класі спеціалізованої школи №1 м. Луцька. The morning greeting circle of class 2-V of Specialized School № 1 in Lutsk.

161

конструкціях. Навчальному процесу сприяють нові парти в класі, що призначені для однієї особи, вони розставляються поодинці, парами або колом, щоб школярі мали змогу виконувати різноманітні завдання. Тепер, якщо діти працюють у парі й готові відповідати, вони не піднімають руку поодинці, а долоня до долоні із сусідом, сигналізуючи готовність. Це спонукає до командної роботи. Дитина в класі вільна в пересуванні, якщо їй необхідно, вона може вийти з-за парти й усамітнитись, наприклад, у читацькому куточку на м’якому дивані. Також там школярі проводять перерву, можуть ліпити, конструювати з Lego, читати, малювати. У перший рік навчання нинішнього 2-В класу було лише вербальне оцінювання досягнень школярів. Аби не спричиняти нервову напругу від можливих невдач, успішна практика була започаткована в усіх перших класах навчальних закладів країни. Наразі класний керівник цього класу використовує червоні та зелені печатки з позначкою успішності «Відмінно», «Чудово», «Дякую за працю», «Уважніше», «Можеш краще», «Я в тебе вірю», не виставляючи звичні оцінки. Крім того, НУШ привнесла ще деякі зміни: з першого класу діти звикають до письма через простий олівець, який можна стерти, якщо дитина допустить помилку. Минулого навчального року наші герої ще не отримували

same theme is complemented by knowledge from other disciplines. One of these integrated subjects of the reformed school is the lesson «I Explore the World». The task of the New Ukrainian School is to establish connections between the curriculum and the real life, to make creative tasks and to stage them, so that the children live through the exercise. They notice all details better, discussed them or even can then reproduce them in creative tasks. The educational process is also facilitated with new class desks designed for one person. They can be placed individually, in pairs or in a circle, so that the students can perform various tasks. If the children work in a pair and are ready to answer, they do not lift a hand alone, but palm to palm with a neighbor, signaling the readiness. This encourages teamwork. A child in the classroom is free to move if she or he needs to leave the desk and have some privacy, for example, in the reading corner on the sofa. Pupils can spend their break there too, they can sculpt, construct with Lego or read and draw. During the first year of study, there was only the verbal assessment of schoolchildren′s achievements. In order not to cause nervous tension from possible failures, the successful practice was started in all the first forms of educational institutions of the country.

Students at the personal desks are arranged in a circle of four.

Школяри розсаджені за персональними партами у коло по 4 учні.

162

домашніх завдань. Зараз логічні та складні вправи вони опрацьовують з учителем у школі, а вдома другокласникам пропонуються завдання тільки для закріплення матеріалу.

Now the class teacher of this class uses red and green seals with a mark of success: «Excellent», «Good», «Thank you for your work», «Be more attentive», «You can do better», «I believe in you», without usual marks.

«Бракує квадратури приміщення. У нашому класі 31 учень, за стандартами Нової української школи тут мало б навчатися до 20 дітей. Але ми якось пристосовуємось і виходимо із ситуації», – зауважила Ольга Афанасіївна.

In addition, NUS has brought some more changes: from the first class, children get used to writing with a pencil that can be erased if the child makes a mistake. Logical and complex exercises are being done together with the teacher at school and at home, the second-grade pupils are offered homework only for improving their skills.

Нововведенням у класі за програмою НУШ є ще і «Крісло автора». Щодня вчителька обирає «Дитину дня», яка виходить до дошки, сідає в це крісло й розповідає якусь цікаву історію. Це може бути іменинник або дитина, яка готова поділитись із класом своєю розповіддю. «Сучасні діти потребують сучасного підходу. Ми маємо зацікавити школярів якось інакше, ніж 10-20 років тому. Про це подбала держава, наш клас обладнаний інтерактивною та копіювальною технікою, настільними іграми. Реформа ставить собі за мету облаштувати кожен перший клас новими особливими партами та комп’ютеризувати його», – зазначила Ольга Афанасіївна. – «На жаль, ще є проблеми, бо це тільки початок реформи. Навчання триває, але нові підручники для школярів тільки друкуються. Проте дбайливі батьки потурбувались, віднайшли електронні версії й надрукували їх своїм діточкам. Для вчителів, наприклад, не вистачає методичних порадників. Звичайно, ми можемо покладатися на власні творчі здібності, але має бути кістяк знань, на який можна сподіватись», – продовжила вчителька.

«There is a lack of room. There are 31 students in the class, according to the standards of the New Ukrainian School, less than 20 children should study here. But we somehow adapted and solved the situation», says class teacher Olga Afanasiivna. The «author′s chair» is another classroom innovation in the NUS Program. Every day, the teacher chooses a «Child of the Day» who goes to the blackboard, sits down on this chair and tells an interesting story. This can be a birthday child or the one, who is ready to share her or his story with the class. «Modern children need a modern approach. We should get schoolchildren interested somehow differently than ten or 20 years ago. The state took care of it: our class is equipped with interactive equipment and board games. The reform aims to equip each first grade with new special desks and computerize the classroom», says Olga Afanasiivna. «Unfortunately, there are still problems, because this is just the beginning of the reform. The studying is already in the process, but new textbooks for students are only being printed. However, caring parents took care of kids, found digital copies and printed them for their children. For teachers, or example, there is a lack of methodical guidelines. Of course, we can rely on our own creative skills, but there must be basic knowledge that we can rely on», continued the teacher.

163

Vera Anatolievna Lyashuk, Deputy Director of Educational and Disciplinary work of Specialized School №1 in Lutsk.

Віра Анатоліївна Ляшук, заступник директора з навчально-виховної роботи спеціалізованої школи №1 м. Луцька.

У 2001-2002 роках уже була спроба України перейти на 12-річну форму навчання, аби розвантажити учнів, проте згодом міністр освіти Дмитро Табачник у 2010 році скасував цю реформу й повернув українську школу до звичної 11-річки. Найбільш категоричними опозиціонерами попередньої реформи стали батьки учнів. Соціологічні дослідження показали, що більше половини опитуваних вважають закінчення школи в 19 років недоречною розкішшю. На думку респондентів, шкільна реформа розхолоджує учнів, розтягування матеріалу спричиняє втрату інтересу і спонукає до прогулів. На жаль, ще не всі школи України сьогодні можуть пишатися вдосконаленням і модернізацією шкільного процесу за реформою НУШ, не всі заклади отримали нові парти для першокласників, діти поки що навчаються без підручників, недостатньо методичних матеріалів, але ця реформа – це наша надія на майбутнє.

In 2001-2002, Ukraine already had an attempt to move to a twelve-year form of studying to cut the amount of studying for the pupils. However, the Minister of Education Dmytro Tabachnyk later canceled this reform in 2010 and returned the Ukrainian school system to the usual eleven years. Unfortunately, not all Ukrainian schools today can be proud of the new improvement and modernization of the school process under NUS reform and not all institutions have received new desks for first-graders. For the time being, children are studying without textbooks and there is a lack of methodological materials, but this reform is our hope for the future.

Olga Afanasievna Yanyuk, counselor teacher of class 2-V of Specialized School № 1 in Lutsk.

«Ми дуже задоволені реформою НУШ. Це спрацьовує», – підтримує вчительку Віра Анатоліївна Ляшук, заступник директора з навчально-виховної роботи. «Діти легше соціалізуються і стають більш адаптованими. Нова українська школа спрямована на те, щоби не напихати знаннями дитину, як було це раніше, а щоб знання були структуровані й учні могли ними користуватись. З огляду на те, що зараз епоха гаджетів, брак живого спілкування, НУШ вчить командній роботі, вмінню приймати рішення. І роль вчителя дещо змінилась – тепер він не стільки вчить, скільки спрямовує на пошук знань, розвиває критичне мислення в дітей».

Olga Afanasiivna studied at the Volyn institute of postgraduate pedagogical education. The teacher has already conducted twelve pieces of training for more than 300 teachers of the city and the region, and shared her teaching experience at the New Ukrainian School. On the basis of didactic materials, she developed for the class the centers for art, reading, science, games, mathematics and economics. These are class zones, divided by subjects, where various materials are available for children. «We are very satisfied with the NUS reform. It works!», adds Vira Liashuk, deputy director of education and training work. It′s easier for children to socialize and become more adapted. The aim of the New Ukrainian School is not to store the knowledge in children like it was before, but to structure the knowledge so that students could use it. Taking into account the fact that it’s the era of gadgets and lack of live communication now, NUS teaches how to work in a team, and how to be able to make decisions. The teacher′s role is a bit different now: She or he teaches less but sets the right track in search for knowledge and develops the children′s critical thinking.

Ольга Афанасіївна Янюк, класний керівник 2-В класу спеціалізованої школи №1 м. Луцька.

Ольга Афанасіївна навчалася на курсах у Волинському інституті післядипломної педагогічної освіти, займається самоосвітою. Вчителька вже провела 12 тренінгів для більш, ніж 300 педагогів міста й області, поділилась із ними досвідом викладання в Новій українській школі. На основі дидактичних матеріалів вона розробила для класу мистецький, читацький, природничий, ігровий, математичний та господарський центри. Це зони класу, поділені за тематикою, де у вільному доступі для дітей представлені різні матеріали.

Фото: Юра Євтушко Photos: Yura Evtushko

Візит до музею майбутнього в Луцьку.

сучасний

A visit to the Museum of Contemporary Ukrainian Art in Lutsk

Archiving Tomorrow

музей

ДІТИ МАЙБУТНЬОГО

Текст і Фото: Анастасія Магомедова Text and Photos: Anastasiya Mahomedova

Ми живемо в світі, який постійно змінюється. Стрімко й непередбачувано. Яке майбутнє чекає на дітей нового покоління? І хто, як не їх матері, стурбований цим питанням більш за все? Ми знайшли п′ять різних жінок. Різного віку, з різними історіями, із міст географічно протилежних областей України. Хтось із них уже має дітей, для когось цей досвід буде першим. Кожній ми запропонували відповісти на три однакові запитання щодо майбутнього їхніх малюків. Яким ти пам′ятаєш найщасливіший момент зі свого дитинства? Яким ти бачиш майбутнє своїх дітей в Україні в умовах сучасності? Яким ти уявляєш «ідеальний світ» для своєї родини?

Children of Tomorrow

172

We talked to pregnant women about what they expect for their children′s future. We live in the constantly changing world. What future is waiting for the children of a new generation? And these are expectant mothers who are concerned with this issue the most. We have found five different women. They are of different age, with different backgrounds, from the cities of different geographical regions of Ukraine. Some of them have children, for some of them it will be a new experience. We asked each woman to answer three identical questions concerning the future of their kids: What do you remember about the happiest moment of your childhood? What future can you see for your children in modern Ukraine? What is «an ideal world» for your family, in your opinion?

Вікторія, 31 Victoria, 31

173

Мені було десять, коли ми з батьками поїхали відпочивати. Я дуже добре пам’ятаю свою першу зустріч із морем. Воно ніби дихало. Велике, неосяжне, глибоке. Я була зачарована. Ті два тижні відпочинку були найщасливішими в моєму житті. А вода відтоді має якусь силу наді мною. Покладаючись на власний досвід, можу сказати, що не так важливо, де ти живеш. Важливо як. Якщо ти точно знаєш, хто ти, і чого хочеш від життя, питання місця проживання перестає бути першочерговим. Головне, щоби мої діти знайшли себе і були по-справжньому щасливими. Де б вони не були. Усе дуже просто. Я не мрію про розкіш і незліченні багатства. Хочу звичайного сімейного затишку. Уявляю собі двоповерховий будиночок десь поруч із водоймою. Щоб біля дому був квітник, де я могла б вирощувати кущі рожі. Бачу діточок, які бігають подвір′ям. І себе в кабінеті за улюбленою роботою. Ідеальний світ – це гармонія в родині. Коли всі зайняті улюбленими справами й щасливі з цього.

I was ten when I went on holidays with my parents. I remember the first time I saw the sea very well. The sea seemed to be breathing. It was huge, immense, deep. I was amazed. Those two weeks of holidays were the happiest ones in my life. And since that time water has had some power over me. From my own experience I can say that it is not so important where you live. It is important how you live. If you know exactly who you are and what you expect from life, the issue about the place of your dwelling is not that urgent. The main point is that I want my children to find themselves and to be really happy. Wherever they are. It is rather simple. I am not dreaming about some luxury and wealth. I simply want fireside comfort. I imagine a two-storey house somewhere near water. There should be some flowerbeds near my home where I could grow rose bushes. I can see children running in the yard. And I can see myself working in the home office. An ideal world is about harmony in a family. When everyone is busy with their favourite things and happy with that.

Ольга, 35 Olga, 35

174

Мені було десь 2-3 рочки. Ми жили на останньому поверсі під самим дахом. І кожного ранку я прокидалася під туркотіння голубів, які жили на горищі. Від цього на душі ставало так спокійно й радісно.

I was about two or three. We used to live on the highest floor, just under the roof. Every morning I was waked up by pigeons cooing. The pigeons lived in the attic. I felt so pleased and calm.

Наші діти будуть більш сильними і стійкими до стресів, аніж ми. Бо вони ростуть і розвиваються зовсім в інших умовах. Наші діти мають здатність критично мислити, тому маніпулювати ними буде набагато складніше.

Our children will be stronger and more stress-resistant than we are. They are becoming mature in absolutely different conditions. They can think critically, that is why it will be more difficult to manipulate them.

Ідеальний світ – це світ без війни, насилля й дискримінації. Світ, у якому безпечно і є свобода вибору.

An ideal world is a world without war, violence and discrimination. The world where you feel safe and you have a freedom of choice.

Даша, 17 Dasha, 17

175

Пам′ятаю, як татусь отримав свою першу зарплатню, і купив мені джинсовий костюм – піджак та спідницю. Я була на сьомому небі від щастя. Я дуже любила свого тата. Я знаю, у якому небезпечному світі доведеться жити моєму сину. Навкруги стільки чинників, здатних зіпсувати його: сигарети, алкоголь, наркотики. Встояти так важко. Але я завжди буду поруч. Намагатимуся стати прикладом для нього. Не хочу бути, як моя матір. Вона пиячила й завжди ображала мене. Хочу, щоб поруч із ним був батько. І щоби ми усі були щасливі. Ідеальний світ може бути тільки в Раю. Тут його немає.

I remember when my dad got his first salary and bought a denim suit for me – a jacket and a skirt. I was on the cloud nine when I got it. I loved my dad very much. I know in what dangerous world my son will have to live. There are so many factors around that can spoil him: cigarettes, alcohol, drugs. It is so difficult to resist. I will always be with him. I will try to be a good example for him. I don′t want to be like my mother. She used to booze and hurt me all the time. I want the dad to be with him. And I want all of us to be happy. An ideal world can exist in Paradise only. There is nothing like this here.

Олеся, 36 Olesya, 36

176

Найщасливішою я себе відчувала, коли ми з батьками їхали кудись. Не важливо, на чому, у яке саме місце і на скільки часу. Головне – сидіти і спостерігати, як швидко змінюються пейзажі за вікном. Мабуть, саме відтоді я обожнюю подорожі. Усе у світі так швидко змінюється. І дуже складно уявити, що буде вже завтра. Я не бачу своїх дітей у якомусь конкретному місці, у якійсь конкретній професії. Та навіть якщо ця професія не буде популярною, але приноситиме їм радість і наснагу, я буду задоволена. Головне, щоб усі мої діти були щасливі в тому майбутньому, яке вони оберуть для себе. Я хочу, щоб ми всі були разом, усі були здорові. Може, це звучить дещо егоїстично, але я хочу, щоб мої діти жили не далеко від мене. Щастя в єдності!

I was the happiest when we were going somewhere with my parents. It doesn′t matter where to and for how long. The main thing was that I was able to be watching changing landscapes out of the window. May be, since that time I adore travelling. Everything is changing so rapidly in the modern world. And it is very difficult to imagine what may happen tomorrow. I cannot see my children in some specific place or in some specific profession. Even if this profession is not so popular but it gives them pleasure and inspiration, I will be happy for them. The main thing is that I want my children to be happy in the future they will choose for themselves. I want us all to be together, to be healthy. Maybe, it sounds a bit selfish but I want my children to live not far from me. Happiness is in unity!

Любов, 27 Lyubov, 27

177

Я дитина 90-х. Тому дуже часто мені доводилося доношувати речі старших родичів. Одяг купувався на виріст, мав бути практичним, а не модним. Але одного разу батьки купили мені круті черевики на підборах. Як же я зраділа! Цілу ніч мені снилося, як я приходжу в новому взутті до школи, і всі навкруги дивляться на мене із захопленням.

I am a child of the 90′s. That′s why I had to wear my older relatives′ clothes very often. The clothes were bought at least one size bigger because of lack of money. They should be practical, not fashionable. But once my parents bought me cool high-heeled boots. I was so happy! All night I was dreaming how I would come to school in new boots and everyone would look at me with admiration.

Наша реальність не здається мені такою негативною, як багатьом людям. Для мене важливі не речі, які відбуваються з людиною, а її ставлення до цих речей. Якщо я навчу свою дитину ставитися до всього, що відбувається, саме так, вона виросте успішною будь-де. Звісно, освіта дуже важлива. Вона робить із людини Людину. Я не виключаю думки, що моя дитина може здобути вищу освіту не в Україні. Адже невідомо, наскільки покращиться тут рівень освіти в майбутньому. Але ми будемо виховувати в неї любов до своєї Батьківщини, бажання змінювати в ній щось на краще.

I don′t see our reality as negative as a lot of people do. I think that things are not that important, people’s attitude towards things is what matters more. If I teach my children to treat everything around them properly, they will grow into successful people anywhere. Of course, education is very important. It makes individuals of us. It is quite possible that my children will get higher education somewhere beyond Ukraine. I cannot predict how greatly the level of education will improve in Ukraine in the future. But we will teach our children to love their homeland, to strive to change it for the best.

Я досить прагматично дивлюся на це. Бо бути щасливим треба тут і зараз, а не чекати змін від майбутнього. Моя родина є щасливою. Але для того, щоб підтримувати це щастя, нам необхідно бути в постійному русі, розвиватися, подорожувати, спілкуватися із цікавими людьми, не відставати від свого часу. Наше щастя ні від кого не залежитьо. Ми самі творимо його.

I am rather pragmatic about it. You should be happy here and now instead of waiting for some changes in the future. My family is happy. But to maintain this happiness we need to move constantly, to develop, to travel, to communicate with interesting people, to catch up with our time. Our happiness doesn′t rely on anybody. It depends on us only.

п′ять хвилин для майбутнього

ТВ окуляри - Гюго Гернсбак, 1963 TV glasses - Hugo Gernsback, 1963

5 minutes For the future

Допоможіть нам реалізувати майбутні проекти, оцінивши цей журнал. (Це займе не більше 5 хвилин)

froh.ngo/evaluation

Help us to execute future projects by evaluating this magazine. (It takes no more than 5 minutes)

froh.ngo/evaluation

179