Слово членів редколегії «УКЖ»
на Печерську, збудований коштом гетьмана Івана Мазепи, Михайлівський Золотоверхий монастир (ХІ-ХІІ ст.), Трьохсвятительська церква (ХІІ ст.), Братський монастир (XVII ст.), Успенська церква (ХІІ ст.), Грецька церква, церква Петра і Павла, Іллінська церква, церква Миколи Доброго, дзвіниця Кирилівського монастиря, Миколаївський Слупський монастир, церква в ім’я святої княгині Ольги. Загроза руйнування нависла і над найдревнішою київською святинею – Софіївським собором. На щастя, він уцілів. У 1934 році собор закрили для богослужіння і відкрили як архітектурний музей-заповідник24. Києво-Печерську лавру після пограбування її коштовностей, винищення та розгону ченців, усупереч бажанню віруючих, було оголошено «Всеукраїнським культурноісторичним заповідником». До речі, Омелян Ярославський назвав лавру «гніздом чорних воронів», «фортецею царизму, фортецею феодалізму, кублом найчорнішої реакції, звідки тисячі проповідників мракобісся розповзалися по країні, де у темних печерах ченці закріпляли віру в царів земних та покірність цим царям»25. Звернемо увагу, що Омелян Ярославський характеризує в негативному плані діяльність лаври в минулому, а розправлялася держава із церквою сучасною. Подібна розправа над київськими святинями не була випадковою, оскільки нову столицю України (до середини 1930-х років столицею УСРР був Харків), за прикладом Москви, вирішили перетворити у своєрідний еталон нового соціалістичного міста, позбавленого, так би мовити, патріархальних пережитків в архітектурі — «відверто ворожих форм і композицій у феодальному, попівсько-поміщицькому дусі українського панства»26. Щоправда, частина вчених, представників творчої інтелігенції не відкидали можливості збереження храмів. «Те, що в Києві немало пам’ятників старовини, які являють собою великий архітектурний і науково історичний інтерес, — писав професор П.Хаустов, аналізуючи проект реконструкції Києва, – збільшує відповідальність проектантів і вимагає надзвичайно вдумливого ставлення їх до своєї роботи... Але там, де це диктується інтересами перетворення столиці України на одне з найздоровіших і найкрасивіших міст, проект намічає найрадикальніші заходи»27. Зараз цілком очевидно, що культові споруди, зокрема і пам’ятки архітектури, були приречені. Особливу роль у визначенні основних напрямків архітектурного планування міста відіграв керівник КП(б)У Павло Постишев, який особисто знайомився з проектами новобудов, давав свої вказівки28. Чисельні поради висловлював й інший партійний лідер Станіслав Косіор. Питання реконструкції столиці неодноразово розглядало політбюро ЦК КП(б)У. Зрозуміло, що при загальному негативному ставленні партійного керівництва до релігії та церкви марно було
чекати такого плану реконструкції, який би зберігав історичну частину міста, її видатні архітектурні споруди. Вандалізм теж був плановою справою. 7 серпня 1935 року політбюро ЦК КП(б)У створило для оперативного розгляду питань планування та реконструкції міста Києва спеціальну комісію ЦК та Раднаркому республіки на чолі з Павлом Постишевим. Оскільки багато з новобудов планувалося в історичній частині Києва, то затвердженню їх проектів передували відповідні рішення, що санкціонували знищення культових споруд — пам’яток архітектури. Саме така доля чекала Михайлівський монастир. 11 квітня 1934 року комісії у складі М.Попова, В.Балицького, В.Затонського необхідно було встановити історико-художні цінності пам’яток монастиря та вжити необхідні заходи для зняття найбільш цінних фресок та мозаїк29. 26 березня 1936 року Київська міськрада одержала дозвіл розібрати Десятинну церкву та стіни навколо Братського монастиря та церкви «Всех скорбящих». У Києві залишилося дві церкви30. У Харкові висадили в повітря Миколаївську церкву, зруйнували Мироносицьку, Святодухівську, Воскресенську, Дмитріївську, Грецьку та інші. Успенський кафедральний собор переобладнали в радіовузол, Благовіщенський – у бензосховище. В Одесі зруйнували величезний кафедральний собор, Воскресенську, Троїцьку, Стрітенську, Різдво-Богородичну, Покровську церкви31. Розібрали Покровську церкву ХVII ст. в Сумах, Юріївську церкву XVIII ст. в Охтирці, архітектурні пам’ятки XVI-XVIII ст. Новгород-Сіверського та Межигірського монастирів32. На півночі Лівобережної України ліквідували дев’ять монастирів із десяти, зруйнували шість архітектурних пам’яток XVII ст., шістнадцать – XVIII ст. і чотирнадцать – ХІХ ст.33 Чернігівський Преображенський собор ХІ ст., в якому було поховано князя Ігоря, перетворили в продовольчий склад, церкву св.Трійці – у продовольчий магазин, а церкву св.Бориса (Х ст.) – у м’ясопереробний цех34. Перелік подібних злочинів проти культури й пам’яті поколінь можна продовжувати. Правове обґрунтування руйнуванню архітектурних пам’яток культового походження давала інструкція Секретаріату Президії ВУЦВКу від 23 червня 1932 року «Про порядок організації, діяльності, звітності і ліквідації релігійних громад і про систему обліку адмінорганами складу релігійних громад та служителів культу». У ній підкреслювалося, що питання про закриття молитовного будинку можуть порушувати державні установи, якщо це потрібно з міркувань державної влади. Приводом могла виступати, наприклад, реконструкція вулиці, будівництво заводу Укра нський
КЕРАМОЛОГІЧНИЙ Журнал · 1 (11) · 2004
21