Бібліографія українського гончарства. 2008
[Бурдо Наталія. Сакральний світ трипільської цивілізації. – К.: Наш час, 2008. – 296 с.]: Думки вчених
І (керамолога, етнолога, філолога) •
К
омерційний успіх науково-популярних книг археолога Юрія Шилова про давні культури Північного Причорномор’я спонукав працівників Інституту археології НАН України спробувати й себе в цьому жанрі. Інформаційно-аналітична агенція «Наш час» започаткувала серію «Невідома Україна», в якій побачила світ праця про сакральний світ Трипілля відомої дослідниці Наталі Бурдо. Задум книги цікавий: розповісти популярно про здобутки найновітніших археологічних досліджень, нові знахідки, гіпотези, теорії щодо трипільських обрядів, магічних символів і сакральних образів трипільської цивілізації. Водночас уже існують праці на таку тему, наприклад, класичні монографії американської дослідниці цивілізацій Старої Європи, видатного археолога й мистецтвознавця Марії ґімбутас [8; 9; 7; 10], одну з яких нині перекладено російською [2]. Прихильність українства здобули також блискучі науковопопулярні романи-есеї археолога й письменниці Докії Гуменної [3; 5; 4]. На перший погляд, книга дуже інформативна, напрочуд гарно ілюстрована, що сприяє зацікавленню читачів і кращому сприйняттю тексту. В її основі лежать перетлумачені «мовою, зрозумілою для пересічного читача», наукові публікації авторки. Об’єктом дослідження скрізь і всюди слугують глиняні вироби й мальовка на них. Проведено їх скрупульозне дослідження й витлумачення на основі класичних студій з релігієзнавства, міфології й обрядовості. Така книга справді дуже потрібна. Однак через відсутність посилань оцінювати коректність висновків, правильність цитат, достовірність наведених авторкою фактів дуже важко.
170
Бібліографія українського гончарства. 2008 Наталя Бурдо відчайдушно балансує між тим, щоб ніде не вийти за рамки того детермінованого політикою вузького угруповання науковців, яке вона представляє, й водночас залишитися цікавою масовому читачеві, що належить до титульної нації. Щоб ті, хто придбали книгу, не вважали трипільців «прадавніми українцями», авторка потурбувалася вже з перших сторінок. Не даючи читачам самим прийти до якихось висновків, вона, апелюючи до вже добряче затяганої цитати з начебто патріотичного Віктора Петрова, нав’язує свою переконаність у тому, що шукати коріння української нації в Трипіллі безглуздо. Одночасно вона веде мову про безперечність «певної духовної та культурної спорідненості давньої трипільської та сучасної української цивілізацій», про те, що «крізь прірву часу духовні надбання трипільців дісталися у спадок їхнім далеким нащадкам», «культурні архетипи з найдавніших часів з’являються у традиційному українському мистецтві». На її думку, інтерес до Трипілля пов’язаний винятково з отриманням Україною незалежності [1, с.7-9], однак цей висновок авторки виглядає дещо поспішним, як і чимало ідей книги. Зокрема, Наталя Бурдо вважає, що трипільці «потрапили на береги Дніпра з Анатолії й розмовляли неіндоєвропейською мовою» [1, с.7]. Незрозуміло, на чому базується ця остання заява, адже протописемні знаки кукутено-трипільців досі не розшифровано, тому говорити про належність їхньої мови до певної групи просто неможливо. Якою саме була та неіндоєвропейська мова, теж ніяких свідчень немає, про позицію авторки можна лише здогадуватися. Бо саме ці безпідставні й нічим не підтверджені гіпотези спонукають Наталю Бурдо наводити паралелі переважно з давніх культур Близького Сходу, дуже рідко шукаючи їх у індоєвропейців і лише кілька разів згадуючи слов’ян. До певної міри, то такий психологічний прийом. Вавилоняни, аккадці, ассирійці, старозаповітні гебреї, середньовічні каббалісти, навіть сучасні араби, а також шумери й стародавні єгиптяни мають м’яко й водночас послідовно переконати українського читача, що трипільська культура була близькосхідною за походженням, і навіть більше – семітською [1, с.44, 48, 68, 99-100, 102-103, 112-113, 117-118, 121, 123, 142, 144, 147, 153, 174, 176-178, 180, 186-189, 197-198, 214-215, 228]. Які підстави такої позиції авторки й у чому полягають її переваги, з тексту книги з’ясувати неможливо. Вона виглядає вкрай хисткою й непереконливою як із погляду географічної віддаленості правітчизни семітів – Аравійського півострова, так і з міркувань історико-етнологічних, адже мова йде про цивілізацію з розвинутим хліборобством. Натомість про семітських сучасників трипільської культури збереглася важлива шумерська приказка, – стосовно того, що вони їдять пшеничний хліб, коли їм його дати, «але не знають, що він містить». Ця приказка добре узгоджується із шумерським епітетом семітів, відомим за літературними документами, де їх звуть «тими, що не відають зерна» [6, с.319]. Тому в обґрунтованості саме таких паралелей виникають сумніви. До певної міри, книга слугує сумним зразком того, як саме відбувається засвоєння гуманітаріями України чужоземної наукової інформації. Це, переважно, праці, перекладені російською, до решти літератури – тієї, що побачила світ англійською, німецькою, французькою, болгарською, румунською тощо мовами, але не потрапила на око російським перекладачам, мало хто звертається. Унаслідок цього значний масив відомостей, у тому числі більш спеціалізовані праці з питань міфології й обрядовості, залишаються поза полем зору українських науковців. Чудово, що авторка знає Роже Кайуа, Броніслава Малиновського, Клода Леві-Строса, Марселя Мосса, але навряд чи сучасна теоретична база досліджень обрядовості
171
Бібліографія українського гончарства. 2008 й звичаєвості ними обмежується. Якщо Трипілля-Кукутені «мають відповідності серед матеріалів землеробської ойкумени Південно-Східної та Центральної Європи» [1, с.148], то значно логічніше було б навести з тих же Джеймса Джорджа Фрезера, Роберта ґрейвса, Мартіна Нільссона, Мірчі Еліаде, яких авторка рясно цитує, втім, не завжди зазначаючи, де саме їхня, а не її думка, дані етнографії саме народів Східної й Центральної Європи, що є спадкоємцями й генетичними нащадками трипільців та їхніх сусідів, мешкають у тому ж кліматичному поясі, вели в минулому подібний до них спосіб господарювання, а також тих народів Азії, чия стародавня міфологічна традиція сформувалася в Північному Причорномор’ї. Саме в традиціях народів Європи активно шукала відповідності міфологічним образам ранньоземлеробських цивілізацій Марія ґімбутас. Тому слід думати, що й праця Наталі Бурдо виглядала б цікавішою, обґрунтованішою, якби вона залучила до порівняння обряди, звичаї й вірування не лише стародавніх етносів Близького Сходу й Північної Африки. Найпростіший приклад: якби авторка ретельніше досліджувала індоєвропейську традицію, то наводила б як паралель до глиняної пластики Трипілля використання в обрядах інвольтації не лише воскової [1, с.171], але й глиняної фігурки. Книга містить чимало цікавих фактів, однак вони тонуть у домислах і припущеннях. Особливо непереконливим і анахронічним виглядає апелювання до міфології християнства: «Серед них ми зустрічаємо образи Мадонни й Оранти» [1, с.13]. І це не просто використання знайомих масовому читачеві теонімів задля кращого сприйняття, а, судячи з усього, дійсне переконання науковця. Взагалі, сама висловлена в книзі ідея, що в Трипіллі «ховаються витоки ще одного священного образу християнства – Матері – Богородиці Заступниці, яка в образі Оранти вже кілька століть простирає до Небесного Отця Спасителя руки з купола Святої Софії, наче молиться за весь православний люд, благословляє усіх своїх дітей та захищає їх від напастей» [1, с.142], виглядає абсурдною та неприйнятною з наукової точки зору. Зрозуміло, що без гіпотез під час дослідження світу вірувань безписемної цивілізації не обійтися, але вони мають бути неголослівними. Тим більше, що науково-популярна праця розрахована на широке коло читачів, які, швидше за все, сприйматимуть усе, висловлене в ній, як істину в останній інстанції, не відділяючи факти від вигадок авторів. Є й менш невинні речі. Наприклад, авторка робить заяву, згідно з якою ми «можемо називати Трипілля забутою цивілізацією Старої Європи» [1, с.11]. Але так уже давно називала трипільську культуру згадана вище Марія ґімбутас у кожній зі своїх книг. Сміховинно й абсурдно виглядає й виголошений намір авторки «стати більш Еліаде, ніж сам Еліаде» [1, с.183]. Це висловлювання можна поставити епіграфом до всієї праці Наталі Бурдо – то її мотто, девіз, її мета. Книга Наталі Бурдо взагалі справляє не надто приємне враження, позаяк авторці, на відміну від її попередниць, не вдалося досягти легкості й доступності викладу. Її стиль неоднорідний, сумбурний і невитриманий, мова часто скидається на поганий переклад з російської, вона шаблонна, з численними покручами. І справа не лише в тому, що авторка скрізь вживає слово «розписна» замість «мальована». Багато лексем і зворотів є просто курйозними. Так «обладунки трипільських чаклунів» [1, с.38] насправді, як можна пересвідчитися з тексту розділу, є їхнім обладнанням, знаряддями, засобами, інструментами, а не бойовим спорядженням, що захищає тіло. Часто трапляються кострубаті речення, насичені тавтологією, наприклад: «Б.Рибаков – відомий археолог, який кілька десятиліть очолював радянську археологію» [1, с.23].
172
Бібліографія українського гончарства. 2008 Помітно, що редактори з текстом не працювали. В окремих випадках випущено цілі фрагменти речень, про зміст яких можна лише здогадуватися: «Наприклад, самі назви різних частин посуду у традиційному українському гончарстві порівнюють посудину з людським тілом. Звичайнісінький глечик складається з частин, які називаються, посудина може мати й, тобто повністю відповідає людській фігурі, щоправда без голови» [1, с.13]. Час від часу авторка намагається висловитися більш образно, зробити свої думки якомога зрозумілішими, дохідливішими для читача, підробитися під його мову, склад мислення. Проте ефект від цього зворотний, бо деякі її намагання відійти від наукового стилю викладення виглядають напрочуд фальшиво й неприродно. Зокрема, Наталя Бурдо закликає «здійснити справжнє паломництво у Країну Трипілля» [1, с.222]. Оцінюючи дорогий предмет, пояснює, що він – «як сучасний годинник марки «Роллекс» [1, с.58]. А розповідь про роботу археологів завершує патетичним закликом: «І хай допомагає їм шукати джерело вічності Велика Богиня, Володарка Печери Вертеба» [1, с.230]. Та дрібні перли авторки бліднуть перед такою її науковою порадою: «Про практичне застосування магії сучасна людина може дізнатися з різних видань про білу та чорну магію, або, що цікавіше, прочитавши епопею Р.Толкієна «Володар кілець» чи переживаючи пригоди разом із малим чарівником Гаррі Поттером» [1, с.34]. Можна погодитися, що іноді звертання до художньої літератури як етнографічного джерела вдале й виправдане, та навряд чи від таких рекомендацій і такого стилю спілкування з читачами виграла книга. Зроблена за взірцем справді фундаментальних монографій ґімбутас, копіюючи її оформлення й структуру, аж до словника термінів, вона значно поступається працям американської дослідниці за рівнем науковості. Останні свого часу спромоглися здобути міжнародне визнання та навіть стати явищем масової культури, не дивлячись на те, що первісно призначалися для доволі вузького кола спеціалістів. Сприйняттю праць ґімбутас не заважають наявні ретельні посилання на літературу, її стиль викладу – зрозумілий, прозорий, чіткий, доступний як фахівцеві-археологу, так і звичайному читачеві, а водночас гранично науковий, чого не можна сказати про їхній блідий український «рімейк». Здобутки світової науки вітчизняними дослідниками археологічної минувшини використовуються вибірково, а частково й тенденційно. Варто зазначити, що гіпотезам Марії ґімбутас навіть не присвячено окремого розділу. На відміну від ґімбутас, що обґрунтовано вбачала в археологічних культурах Стародавньої Європи єдину цивілізацію, Наталя Бурдо обмежилася лише Трипіллям України й почасти Молдови, розглядаючи його міфологію ізольовано, що навряд чи виправдано. Вітчизняні археологи задля власної зручності, щоб не мати клопотів із румуномовною літературою, взагалі розділили єдину археологічну культуру на Трипілля й Кукутені, тоді, як у світовій науці культура продовжує йменуватися кукутенською або кукутено-трипільською. Тим більше, що сам цей населений пункт є українським: «Такі назви: Трушешті, Глина, Кашіорелі, Ізвоар, Кукутені, Аріюдж, Лупулуй, Голеркани, Хебешешті і багато інших… Я розпитувала в буковинців, що з тих сторін, – вони казали, що все це села з перевагою українського населення, тільки під сильним тиском румунізації» [4, с.39]. Останнє зауваження сміливо можна адресувати тим поважним науковцям, хто все ще спекулює на пласкому жарті про трипільців як стародавніх румунів. Західна межа кукутено-трипільської культури є водночас західною межею розселення українських етнічних груп; з їхнім ареалом збіглася, внаслідок багатьох обставин, наша етнічна ніша.
173
Бібліографія українського гончарства. 2008 Книга Наталі Бурдо – добротний комерційний проект, покликаний не стільки донести до читача достовірну інформацію, скільки популяризувати приватні колекції трипільської кераміки, створити відповідний імідж тим науковим працівникам, які обслуговують потреби заможних колекціонерів, а також транслювати й нав’язувати масовій свідомості певні ідеї, що типово для сьогодення України.
1. Бурдо Наталія. Сакральний світ трипільської цивілізації. – К.: Наш час, 2008. – 296 с. 2. Гимбутас Мария. Цивилизация Великой Богини: мир Древней Европы. – М.: РОССПЭН, 2006. – 568 с. 3. Гуменна Докія. Благослови, мати!: Казка-есей. – Нью-Йорк: Слово, 1966. – 274 c. 4. Гуменна Докія. Минуле пливе в прийдешнє: Розповідь про Трипілля. – Нью-Йорк: УВАН, 1978. – 384 c. 5. Гуменна Докія. Родинний альбом. – Нью-Йорк: Слово, 1971. – 352 c. 6. Крамер Самюэль. Шумеры. Первая цивилизация на Земле. – М.: Центрполиграф, 2002. – 383 с. 7. Gimbutas Marija. The Civilization of the Goddess: The World of Old Europe. – San Francisco: Harper&Collins Publishers, 1991. – 529 p. 8. Gimbutas Marija. The Goddesses and Gods of Old Europe: 7000 to 3500 BC Myths, Legends and Cult Images. – Berkeley–Los Angeles: University of California Press, 1974. – 304 p. 9. Gimbutas Marija. The Language of the Goddess. – London: Thames and Hudson, 1989. – 388 p. 10. Gimbutas Marija. The Living Goddesses. – Berkeley–Los Angeles: University of California Press, 2001. – 286 p. © Костянтин Рахно, керамолог, етнолог, філолог, кандидат історичних наук (Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України), 2012
174