Issuu on Google+

Всеукраїнська щомісячна газета

№ 1 червень 2013

читайте у номері:

Що роБитЬ ЛЮДину ЛЮДиноЮ? Весна, надворі пахне, як у раю, усе цвіте, і сонце виграва барвисто на будинках. Хтось іде, не звертає уваги. А хтось відчуває гармонію і знаходить заради чого жити. Різні люди, різні... У переході лунає музика – дзвінка, палка й водночас ніжна. Якийсь невідомий чоловік так віртуозно виграє на скрипці. Одні ідуть повз нього, не звертаючи уваги. А хтось стоїть, захоплений музикою, забувши про усі буденні справи, і ладен віддати усі багатства за талант ось того чоловіка. Різні люди, різні... Який безстрашний воїн! Іде один єдиний проти цілої орди, хоч і знає, що загине. Проте не дарма, а за волю рідної країни. І це в той час, коли його, здавалося б, товариш здає інформацію ворогу. Різні люди, різні... Кохання. Ось він цінує. Дбайливо оберігає від всякої скверни. А інший нехтує. Можливо, просто й не вміє любити. Різні люди, різні... Усіх нас єднає одне слово – людина. Але чи справді так? Чи кожен з нас вартий такого звання – Людина? Адже це звучить гордо, це звучить велично. «Ти знаєш, що ти – людина» – пише Василь Симоненко у своєму однойменному вірші. А й справді, коли б задати таке запитання пересічній людині, як швидко вона б відповіла? Одразу і впевнено «так», чи, можливо, задумалася б: «А й справді, що робить мене людиною?» Мабуть, у кожного уявлення Людини з великої літери різне. Для когось це у першу чергу розумна особистість, інший скаже, що справжньою людиною є та, котра вміє любити, а для когось визначальною рисою людяності є вміння бачити прекрасне. Проте, я вважаю, що справжня Людина повинна вміщувати в собі всі ці риси і на-

Фото редакції

віть більше. Звичайно, немає ідеальних людей. Ми і не можемо намагатись бути ідеальними чи вимагати цього від когось іншого. Проте Бог у кожному з нас засіяв все те, що повинно в нас бути, а вже те, наскільки добре воно проросте, залежить тільки від нас. Ми самі створюємо себе,

«океан ельзи» - великий стадіонний тур! Їх музика захоплює, надихає, підтримує. Їх концерти - незабутня гама емоцій, гарантована доза гормонів щастя та експресивний, самовідданий драйв, унікальне поєднання справжньої слов'янської мелодійності з потужною роковою енергетикою. Весна 2013 року принесла нову музику «Океанів»:- вихід восьмого студійного альбому ОЕ. А тепер популярний гурт презентує свій альбом, зібравшись у турне стадіонами України, яке охопить двадцять сім міст. Далі помандрують із новими піснями країнами СНД і Північної Америки. «Океан Ельзи» у Вінниці

Продовження на с. 8

ми робимо вибір один за одним, так ми проживаємо наше життя. Всі ми народжуємось людьми, проте Людиною потрібно стати. Можливо, у цьому сенс життя – стати такими, якими б нас хотів бачити Господь...

Продовження на с. 13

немає краю без звичаю

Українські звичаї

Протягом багатьох поколінь кожна нація виробляє свої звичаї, прикмети, завдяки яким кожен народ набуває ідентичності. Це неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших національних справах. Звичаї і мова – це елементи, що об’єднуюють окремих людей в один народ, в одну націю і виробляються протягом усього довгого періоду життя і розвитку кожного народу. У всіх народів світу існують повір’я, що той, хто

забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом і стає блудним сином. Не вчити дітей молитися Богові та дотримуватися звичаїв – великий гріх для матері. Українці – дуже стара нація, і свою духовну культуру наші пращури почали творити задовго до прийняття християнства в Україні. Візантія додала ще й християнську культуру. І тепер ми маємо в усній народній творчості ознаки цієї зустрічі, але вже так звикли, що не можемо розпізнати, де кінчається в народних звичаях староукраїнське, язичницьке, а де починається християнське. Бо староукраїнські традиції так увійшли в плоть і кров наших звичаїв, що тепер ми не уявляємо Різдва без куті, Великодня – без писанки, Трійці (Зелених свят) – без клечання, Андрія – без ворожіння, Катерини – без закликання долі… Леся Горгота

Продовження на с. 14


2

№ 1 червень 2013

сусПіЛЬство

Діти - радість життя День Захисту Дітей щорічно відзначається у більшості країн планети. Незважаючи на те що перше червня не є офіційним вихідним днем, у парках і скверах багатьох міст у цей день організовуються святкові заходи для дітей. Більшість батьків, бабусь і дідусів у День Захисту Дітей знаходять час для прогулянки зі своїми дітлахами і намагаються не відмовляти їм у задоволеннях. Першого червня всюди можна побачити дитячі обличчя з посмішкою «до вух» і повітряними кулями у руках. Школярі радіють у цей день не тільки святу, але і початку найдовших і довгоочікуваних літніх канікул. Задоволені і щасливі діти розкуповують морозиво, лимонад та інші солодощі, які у цей день продаються на кожному розі. Фто редакції

Колесо огляду. Фото редакції

Ну і звичайно, який же День Захисту Дітей без катання на атракціонах і походу в кіно?! Першого червня шикуються особливо довгі черги до кас луна-парків і кінотеатрів. У цей святковий літній день, здається, можна все: і наїстися морозива до ангіни, і накататися на всіляких атракціонах «до упаду». Тим більше, що попереду три місяці майже повної свободи без докучливих уроків, на які доводиться «витрачати» дорогоцінні години. Свято, що відзначається першого червня, не дарма носить назву День Захисту Дітей. «Від усмішки стане всім світліше» співається в добрій дитячій пісеньці, і, дійсно, часом однієї щирої дитячої усмішки достатньо, щоб розтопити серце вічно зайнятого і втомленого дорослого. Як це не сумно, але у світі є мільярди дітей, які потребують захисту і допомоги. У них досить рідко є при-

від усміхнутися, їх дитинство не можна назвати щасливим. Не варто думати, що цю кількість становлять лише нещасні діти африканських країн третього світу і «гарячих точок». Наділені любов'ю дітлахи, які потребують допомоги, завжди поруч з нами. І навіть найменша дещиця турботи й уваги викличе на їхніх обличчях рідкісну, але щиру і вдячну усмішку. Першого червня, як правило, відбуваються благодійні акції на користь дітей з обмеженими можливостями, сиріт, дітей з малозабезпечених і неблагополучних сімей. Подарувати дітям привід для усмішки – значить зробити світ світлішим, а дітей щасливішими. Хоча б один раз на рік, зате знайдемо час, щоб подумати і про них. Адже чужих дітей не буває ...

а ви знаєте, що таке уКраЇнсЬКе суПіЛЬство? Не можна просто так взяти й описати українське суспільство. Як на мене, треба показувати окремі риси кожного покоління; досліджувати наш менталітет; шукати відповіді в історії, врешті-решт! Я постараюсь вказати на причини наших проблем. Отже, наше суспільство на даному етапі свого «розвитку» є пострадян-

на реклами, на обіцянки політиків чи відомих людей та вірять новинам по телебаченню. Телевізор – це справжній зомбоящик! Брехливі новини, які мають на меті заволодіти свідомістю своїх глядачів. Не можна не помітити ті безглузді шоу, серіали, проекти, яких зараз чимало на усіх каналах. Це просто трата часу, проте

Українське суспільство. Фото редакції

ським. Тут ідеться насамперед про психологію, а саме – рабську психологію. Українець не може усвідомити, що має право на ВЛАСНУ державу, на свободу слова, на нормальну заробітну плату, на безкоштовну освіту, медицину тощо. «Що маємо – те маємо. Нічого змінити не можна…що ж ми можем зробити? Нам і так добре», – ось так я схарактеризую свідомість середньостатистичного жителя нашої держави. Я вже мовчу про стан української мови, про підручники з історії України та про нашого міністра освіти. Тут гостро відчутно відлуння радянського часу. По-друге, наших людей дуже легко вводити в оману. Усі ведуться

більшість людей проводять свій вільний час саме таким чином. На мою думку, це інтелектуальна деградація суспільства. Мало хто тепер читає у вільний час книжки… І це сумно. Розглядаючи таку болючу тему, не можу не згадати про ХХ ст. Який інтелектуальний потенціал ми мали тоді! 20-ті роки, «розстріляне відродження», покоління шістдесятників, покоління дисидентів… Але наш цвіт нації був закатований і розстріляний у ГУЛАГах, на Соловках, у Сандармосі… Можливо, якби нашій інтелігенції дали волю розвиватись (а не знищували її), українці були б зовсім іншою нацією зараз. Але історія не терпить умовного способу…

Як не сумно, але сучасний українець піддається впливам світової моди, популярної безглуздої музики, «йде назустріч» пропаганді безтурботного життя (яке включає в себе алкоголь тощо і виключає будь-які моральні цінності). Велика частина сучасної молоді в Україні духовно і фізично деградує, ми це спостерігаємо навіть проходячи вулицею: хлопці випивають і голосно лаються, дівчата курять, а про те, що, ймовірно, твориться у клубах вночі, я не буду писати. Наше суспільство піддається невпинній русифікації. Я вже згадувала про міністра освіти, який відверто заявляє про свій шовінізм і ненавидить усе українське. Як не дивно, у нас немодно говорити про здобутки української культури, мистецтва, про історію України. Немає у нас і кінематографу сьогодні. ЗМІ говорять про інші речі. По теле��аченню показують всякі тупі нісенітниці (серіали, проекти, ДОМ-2) і бездуховні музичні кліпи. Стало популярним українофобне кіно. Росія зняла чимало фільмів, щоб викривити свідомість українця, возвеличуючи імперську Росію чи Радянський Союз. Як приклад наведу фільм «Ми з майбутнього 2», де знявся «наш» О. Ступка. У цьому фільмі воїнів УПА показують у ганебному ракурсі. Вічна тема гетьмана Мазепи досі відкрита. Російська православна церква ще з 1709 року і дотепер читає йому анафему як зраднику народу. Українцю відверто нав’язують ці усі ідеї. І, знову повторюю, українець вірить у байки, які йому припідносять. Як наслідок, наше суспільство не може зрозуміти, хто є героєм, а хто – зрадником. Юлія Солован

Пластмасові обличчя

Пластмасові обличчя. Фото редакції

Обличчя... Вони повсюди... З’являються і зникають – немов картинки у калейдоскопі. І дуже часто буває, що лице випадкового перехожого запам’ятається більше, ніж лице рідної людини. Чому? Бо в ньому є якась родзинка, якась загадка. І ти ніби здогадуєшся, про що він зараз думає. А тут... Тут усі ці обличчя якісь... пластмасові. Як манекени. Як роботи. Усі такі схожі, як з інкубатора. І водночас різні. Через що терпіти не можу великі міста, так це через оці жахливі пластмасові обличчя. З порожніми очима. Можливо, у них теж є свої почуття, свої переживання, свої думки. Але ніяк не можу зрозуміти, чому вони всі такі спотворені гримасою нестерпної туги, байдужості і безнадії? Невже так можна жити – без усмішки, без блиску в очах, без жодних емоцій? Аж моторошно думати про це! Звичайно, кожен із них – особистість, щоправда, деякі чомусь забули про це. Адже бажання бути таким, як всі, ламає свідомість людини, її принципи і погляди на життя. Стадний інстинкт. Чи не простіше бути самим собою? Скинути цю огидну пластмасову маску і бути таким, яким ти є – зі своїми емоціями, зі своїми рисами, зі своєю родзинкою. Адже ти – особистість! Любов Василик


№ 1 червень 2013

віДПочиноК

Влітку - до Карпат! Літній відпочинок у Карпатах відкриє вам казкову красу гірських вершин. Стародавні, чисті гірські річки, прозорі озера, вируючі водоспади – усе це є в одному куточку під назвою Карпати. Відпочинок у Карпатах – це найсвіжіше в Україні повітря. Карпати – найбільш екологічно чистий регіон України, це куточок дикої, незайманої природи. Літній відпочинок у Карпатах – ідеальний варіант, який дозволить поєднати активний відпочинок і спокійне споглядання красивих гірських пейзажів та обов'язково принесе оздоровлення і зміцнення організму.

Літо у славську

Українські Карпати

«вежа ведмежа» Якщо Ви плануєте унікальний, вражаючий літній відпочинок 2013 року – це обов’язково відпочинок у Карпатах у готельному комплексі «Вежа Ведмежа»! Відпочинок у Карпатах влітку – це дні, сповнені теплом сонця, відчуттям трави, яка лоскоче Ваші ноги, вітер, що гладить волосся, відчуття холоду гірської ріки та чисте, неймовірно свіже повітря. Усе це Ви по-справжньому відчуєте в карпатському готелі «Вежа Ведмежа». Саме у нас, завдяки широкому вибору пропозицій, Ви зможете гарно порибалити, активно відпочити на велосипеді, позмагатися з вітром верхи на коні чи, мандруючи «Ведмежею лазанкою»,

Водоспад «Кам’янка»

Літо у Славську (Карпатах) – це буяння густих лісів, що ховають у своїх нетрях щедрі дари природи: лісові ягоди, що вкривають кучеряву зелень під ногами та різноманітні види запашних грибів. Це веселий, невгамовний спів птахів, ритмічне кування зозулі, запах свіжого парного молока. Відпочинок у Славську в котеджі «Чотири сезони» влітку задовільнить примхи кожного. Ви можете вибирати залежно від вподобань чи настрою: прогулятись лісом пішки чи здійснити прогулянку на гірському велосипеді або коні; подолати підніжжя г. Тростян, що займе як мінімум півдня і подарує море вражень, не говорячи про

Готельний комплекс «Вежа Ведмежа»

можливість зібрати ті ж гриби і ягоди; здійснити похід на озеро біля села Хащеваня, що розміщене високо в горах на самому перевалі, там же й порибалити, відвідати музей Юрія Микольського чи інші історичні місця; дослідити місцеву говірку чи зібрати фольклор; для прихильників пінг– понгу є можливість позмагатись; вечорами можна посидіти компанією біля ватри, приготувати шашлик, зварити куліш, поспостерігати за зоряним дощем і, без чого не обійтись у Карпатах, – поспівати пісень про гори і не тільки; здійснити кінні прогулянки. Це край своєрідний і колоритний, багатий на традиції та древню культуру.

Готельний комплекс «Вежа Ведмежа»

відчути наплив адреналіну. Разом з нами, у «Вежі Ведмежій», Ви осягнете всю красу літніх Карпатських гір, поринете у таємниці, якими багаті Карпати: високогірне озеро Синевир, Скелі Довбуша, нерозгаданий невідомий водоспад та багато іншого. «Вежа Ведмежа» забезпечить Ваше комфортне перебування в Карпатах влітку завдяки розумним цінам та відмінному сервісу. А однією з родзинок Вашого літнього відпочинку у Карпатах може стати великий відкритий басейн, безпосередньо серед карпатських гір. Свіже повітря, лагідне сонце та кришталево чиста вода у басейні – що іще потрібно для відмінного відпочинку?

Еко-курорт “Ізкі”

різноманітних оздоровчих послуг: SPA-процедури, різноманітні види пілінгу, фітотерапія та фізіотерапія; спеціально розроблені програми для відновлення здоров’я, зміцнення імунітету, покращення фізичних якостей, нормалізації сну, покращення вигляду шкіри та ін.; катання на лижах та конях; йога; лікування водою з місцевого мінерального джерела; пасіка; купання в чані; масаж (класичний, аюрведичний, оздоровчий, релаксуючий); лазня. Дозвольте собі казковий відпочинок у Карпатах, ціни на який вас приємно здивують!

Гірський еко-курорт «ізкі» Усіх цінителів гірської романтики, чудової природи, справжнього гуцульського колориту не залишить байдужими відпочинок у Карпатах, який відрізняється щирою українською гостинністю та європейським рівнем обслуговування. Гірський еко-курорт «Ізкі» розташований в одному з найчистіших регіонів України на відстані 20 кілометрів від закарпатського селища Міжгір'я, біля підніжжя гори Магура. Наш курорт сердечно запрошує Вас провести неза-

бутній відпочинок у Карпатах 2013. Ви проживатимете у комфортабельних котеджах, побудованих з екологічно чистого дерев’яного зрубу, на ідеальній для людського організму висоті, смакуватимете корисною та здоровою їжею, виготовлену з продуктів власного виробництва. Завдяки щоденній турботі про власне тіло і душу наші гості отримують потужний заряд бадьорості й енергії на увесь рік. Еко-курорт Закарпаття «Ізкі» пропонує своїм гостям цілий комплекс

у гори – машиною? або як зберегти себе у формі Деякі люди вважають, що подорож у гори на машині – найкращий вид відпочинку. Але це не так. Піші походи в гори – найкращі. Кожен похід по горах подарує безліч позитивних вражень і дозволить у всій красі оцінити навколишню природу. Але, якщо ви віддаєте перевагу подорожі в гори на машині, то робіть якомога більше зупинок, щоб насолодитися красою гір. У горах, коли ми піднімаємося кілька годин, проробляємо довгий шлях, наш організм відчуває вплив пітливості. Будь-яка фізична активність підвищує внутрішню температуру, так що наші тіла

через піт отримують чудове охолодження. При подальшому підйомі наші м'язи починають слабшати. Така ситуація може призвести до катастрофічних наслідків (зниження м'язової продуктивності, тепловий удар, ризик обмороження, ниркова недостатність тощо). Наше тіло на дві третини складається з води. Органи, що містять найбільший відсоток води, (близько 75 %) – це мозок і м'язи. Отже, вони підтримують життєво важливі функції, які допоможуть нам потрапити в гори. Для вирішення цих проблем ми повинні вживати 250 мл води кожні

30 хвилин. Дуже важливо пити рідину ще до початку відчуття спраги. Адже коли цей час настане, організм уже буде зневоднений. Наше тіло разом з потом видаляє мінеральні солі (натрій, хлор і калій). Це ще одна причина, через яку варто вживати більше рідини. Ми можемо заповнити гідрат, як за допомогою спеціальних спортивних напоїв, так і за допомогою традиційних методів. Домашня формула: 1 л води плюс 10 г солі і половину лимона змішати з 60 г цукру. Весело відпочити в горах!

3


4

№ 1 червень 2013

інфоПростір

інформаційний простір україни – джерело необхідних знань чи звалище сміття? Двадцята річниця референдуму за незалежність України стала символічною для створеної у цей день Ініціативної групи «Першого грудня». Основна її мета – становлення вільного народу України, об’єднаного спільними духовними вартостями, здатного творити моральну політику, справедливу економіку та соціальне благо. Діяльність ініціативної групи змогли оцінити студенти, викладачі та всі охочі, коли мали можливість зустрітися із її членами цієї весни у приміщенні Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Представниками цієї групи були Богдан Гаврилишин, Блаженніший Любомир Гузар та Євген Сверстюк. Головною темою обговорення була тема інформаційного простору України, який стає дедалі засміченішим, а також поради та настанови, якими шляхам�� слід іти, щоб змінити таку ситуацію на краще. На перший погляд, здавалося, що ж зможуть нам сказати про інформаційний простір люди вже похилого віку, які «походять» ще з ХХ століття і навряд чи розуміють нинішню ситуацію? Але помилятися властиво всім, і така думка стала черговою моєю помилкою. Ідучи на зустріч, я вже готова була сперечатися з нашими почесними гостями, не знаючи, що вони казатимуть. Та, на моє превелике здивування, таких зусиль не довелося витрачати. Відомі інтелектуали та громадські діячі свідомо і мудро говорили про сьогоднішнє становище української журналістики і не тільки. Слова, почуті там, варто передавати тільки прямою мовою, адже вони несуть досить важливі речі для кожного українця. Тому я дозволю собі процитувати членів Ініціативної групи. Першим виступав Євген Сверстюк – український письменник, дисидент та політв'язень, автор книг, численних статей з літературознавства, психології і релігієзнавства; поезій, перекладів. Він звернувся до нас з такими словами: «Усі ми в полоні минулого, і в полоні історичному, і в полоні стереотипів, їх так багато, що здорова людина хоче втекти з інформаційного простору десь на волю… Якщо ми говоримо про той інформаційний простір, який хочемо створити, передусім треба створити власне обличчя, певність себе і певність своїх національних позицій. Бо велику увагу звертають на українця, коли він представляє свою країну за кордоном. Кожен українець, який уже мав таку

Людина є об'єктом передачі інформації, вона створює її, опираючись на факти, почуття чи виявлену необхідність. практику, під час представлення мав почуття себе, почуття гідності на основі нажитків, які ми маємо. Дуже важливо дотримуватися постулатів Апостола Павла: «Жодне гниле слово нехай не виходить з ваших вуст, а тільки корисне для зміцнення,— коли це потрібно, — щоб воно приносило добро слухачам».

Народи чекають прикладу гідності, стоїцизму, сміливості і мужності». Саме людина є об'єктом передачі інформації, вона створює її, опираючись на факти, почуття чи виявлену необхідність. Тому залежно від того, як ми сформулюємо свої думки, як зможемо передати те, що хотіли, залежатиме і чистота та культура найперше журналістської творчості й інформа-

Кожен журналіст мусить бути свідомим своєї власної гідності, мусить знати, хто він є і що він як людина собою представляє. ційного простору нашої держави та і світу загалом. З уст Блаженнішого Любомира Гузара – єпископа Української Греко-Католицької Церкви, кардинала Католицької Церкви, можна було почути таке: «Говорячи про сучасний стан журналістики, я хотів би звернути увагу на три елементи.

щось позитивне у слухача, кожним своїм словом будувати, і для цього слово повинно мати дуже солідний ґрунт, широку, глибоку основу, таку, щоб у ньому звучала культура людства, духовні надбання». Те, що справді заставляє задуматись – це питання культури нашого народу, про роздуми над якою можна ще довго писати. Як не важко було б це чути, але культура – це те, до чого українцям треба прагнути, сміло йти, бо саме її нам не вистачає. Не можна сказати, що ми люди безкультурні, звичайно є й свідомі та небайдужі до цього, але загальна картина показує дещо інше... Гучні й вагомі слова мовив третій представник – Богдан Гаврилишин – український, канадський та швейцарський економіст, громадський діяч та меценат: «Український народ є надзвичайно талановитим, унікальним, де в чому навіть кращим за інших… Ви, журналісти, фактично маєте більший вплив на стан суспільства, ніж люди інших професій, себто ви дефакто формуєте ставлення людей до

Єгор Соболєв, Вікторія Сюмар на зустрічі з Ініціативною групою “Першого грудня”

Перше – це те, що кожен журналіст мусить бути свідомим своєї власної гідності, мусить знати, хто він є і що він як людина собою представляє. Друге – бути свідомим, якого народу він є син. З огляду на нашу історію, немає сумніву, що нам багато лиха діялось, і було над чим плакати, але люди не люблять плачу, люди потребують і хочуть радше бачити щось, що представляє собою поважну добру бажану майбутність, але щоб це зробити, треба мати дуже чітке поняття своєї минувшини, чийого народу ми є діти. І третя річ, на яку я хотів би звернути особливу увагу, – це проблема культури. Ми не сміємо бути дикунами, ми повинні бути високоякісними людьми, але для цього слід багато працювати над собою. Я би дуже сердечно хотів кожного з вас заохотити працювати над собою, старатися ушляхетнювати самого себе, старатися мати широке глибоке знання. Кожен, хто є слугою слова, повинен збуджувати ним

влади, до бюрократії, ставлення до життя й до самих себе. У вас є величезна відповідальність за долю нашого народу. Але ця професія вимагає певних атрибутів. Треба бути чесними – говорити правду, патріотичними – любити свою батьківщину, якою б вона не була, любити життя, себе сприймати правильно, любити людей – адже це є найважливіший сентимент у світі, надзвичайно конструктивний сентимент. Треба бачити в людях добро, радше ніж зло. А ще забути про негаразди, хоча й критика часом важлива, і писати про щось позитивне. Тож, почувайтеся гідно, ставайте такими, як казав Блаженніший Любомир, вчіться, працюйте над собою, а опісля ставайте тими журналістами, які б змогли перетворити Україну на державу, за яку ми б справді були горді!» Цей позитивний заклик говорить нам, що у нас велике майбутнє, головне якраз прислухатися до порад відомих діячів. Ми любитимемо себе,

отже ми вже вмітимемо це робити, і нам легко буде любити ближнього – а це запорука чесноти, щедрості і справедливості. Роль журналістів надзвичайно велика у нашому суспільстві, тому основне їхнє завдання – правильно подати інформацію, не навантажуючи її негативом, обманом та вульгарністю, бо саме ці речі гальмують розвиток нашого суспільства, застилають своїм брудом шлях у світле майбутнє. ХХІ століття... Здавалося б, хто його так розумітиме, як не сучасна молодь? Можливо ми й справді його розуміємо, але по-своєму. Цей світ, світ техніки й інформації нас поглинає, і ось тут з'являються «герої-рятівники» з минулого століття, які бачать ситуацію збоку і знають правильний шлях виходу з неї. Я давно вже помітила, що люди стають свідомими, реально починають оцінювати ситуацію, побувавши, а то й проживши деякий час за кордоном. Боляче зараз спостерігати, як багато українців емігрують у пошуках кращих освіти, заробітків та життя взагалі. Вони тікають від своєї Батьківщини, так і не спробувавши щось у ній змінити, тим часом, як «приземлене» суспільство тут і залишається. Дивлячись на представників Ініціативної групи «Першого грудня», з якими відбулася зустріч, бажання виїхати за кордон у мене дещо збільшилося, бо кожен із них там побував, або й працює зараз і приваблює нас своєю мудрістю та поміркованим ставленням до суспільного життя, до становища держави. Цим вони надихають. Але мені хочеться здійснити довготривалу подорож не для того, щоб десь там залишитися, а зібрати всі необхідні знання та цінності і привезти їх в Україну та втілити у ще один проект, що стосуватиметься становлення вільного культурного народу країни. Але час іде-біжить-летить, й інформаційний простір все більше навантажується, збільшується обсяг інформації, і, як результат цього, збільшується й кількість інформаційного сміття. Тому для мене найважливішим є починати із себе і негайно, удосконалюватися, та в деякій мірі змінювати тематику інформації в мережах, «очищати» її. «Головна функція журналіста полягає у тому, щоб зробити правильний відбір інформації, – зауважила Вікторія Сюмар, відомий український журналіст. – Досить постити котиків у Facebook, треба починати знаходити реальні теми для обговорення!» – закликала вона. Сергій Рахманін запевнив, що кар’єри в журналістиці не буває, є лише професійне зростання, а Єгор Соболєв провів паралель між сучасною журналістикою і божевільним домом і побажав кожному, хто за власним бажанням втрапить до такої божевільні, вийти з неї людиною з великої букви. Всього лише кілька годин, а стільки захоплення, стільки вражень та натхнення! Я думаю кожен із присутніх, я в тому числі, задумався над почутим і зробив правильне рішення – діяти! Бути чесним! Справедливим! Гідним себе і свого народу! Юлія Мороз


№ 1 червень 2013

на Лоні сучасності

технології краще життя? Час – це гроші. Цю англійську мудрість усі добре засвоїли у наш час, хай із викривленням та дефектами, бо цінуємо сьогодні більше гроші, а безцінний час відкидаємо на друге місце. Не допустилися цієї помилки сучасні вчені-розробники, бо з метою економії часу, а в логічній послідовності – грошей, створили енний список пристроїв, які здатні не лише зекономити наш час, а й покращити умови життя, праці, навчання. Але одна мудра людина сказала, що пилосос придумали ліниві, чи так це? Сьогодні без новітніх технологій просто неможливо уявити своє життя, проте немає у цьому світі нічого ідеального, у всьому можемо знайти свої «за» та «проти». На прикладі своєї бабусі добре знаю, що таке суб’єктивний погляд на новітні технології. Нещодавно між нами розгорілася невелика дискусія на цю тему, де я предст��вляла нове покоління, а бабуся стала на захисті життя без новітніх гаджетів. Перший аргумент озвучився на одному подиху: «Цими вашими інноваціями тільки здоров’я собі псуєте, скільки захворювань від цього! Але жили ж ми без цього раніше...» Та постривайте, знайдіть сьогодні людину, яка б повністю відмовилась від техніки! А як щодо удосконаленого медичного обладнання, хто хоче відмовитися від нього? Наступним «ударом у спину» стало таке: «Колись ми жили справжнім життям, а не сторінкою у соцмережі, відчували серцем, а не кількістю СМС-сок. У наш час не було мобільних телефонів, тому життя, а особливо у твоєму віці, було дуже цікавим. Перше кохання, записки про час та місце зустрічі – все це було посправжньому. Тримало цікавинку та інтригу. Це було нашим життям».

Так, це було переконливим аргументом, але кожне суспільство, пишучи свою історію, залишає після себе не лише сторінки для читання, а й наочні факти та матеріальні надбання, створює щось нове, яке в далекому майбутньому стане цікавим експонатом у музеї. Згадали навіть про створення пам’ятників зі смартфонів та айфонів, як наприклад, статуя Пегасу в Іспанії. Невже це колись буде надихати покоління, як Тадж-Махал чи Колізей? Спробуйте тільки задати в інтернет-пошуку «інноваційні технології», ви будете вражені асортиментом запропонованого. Прозорі тканини, що поглинають звуки, телефони з подушками безпеки, висячі ліжка та будинки, комп’ютерні миші, що визначають рівень стресу, роботи-художники, що малюють наші сни, китайські прозорі дисплеї, горючий лід, телефони для сліпих, роботиофіціанти, але найбільшим шоком стало те, що британські вчені навчилися добувати нафту…з чого б ви подумали? З повітря! І серед цього «бульйону» знайшлася чимала кількість корисних речей, які здатні вирішити гору наболілих питань, хоча багато з перерахованого і побаченого було не те, щоб непотрібним, а навіть зайвим. Звичайно, не можна порівнювати техніку – предмет без душі, почуттів та переживань – із людиною, але навіть враховуючи всі переваги науково-технічного прогресу, задумуєшся: а що буде далі? Серце із такого собі металу, яке працює за запрограмованим механізмом? Та чи зможе створити людина прилад, що вміє відчувати, любити, прощати, цінувати?.. Марта Княгніцька

«Добре і зло» інтернету «Сучасне життя вражає нас своїм темпом», – так твердить нам масмедіа. Та я думаю зовсім інакше. Де той темп? Ми працюємо, відпочиваємо, спілкуємось, не виходячи із дому, сидячи за комп’ютером. О! Величний Інтернет! Це сучасний ідол, могутніший від застарілих Зевса і Перуна. Ми приносимо йому в жертву час і гроші. Кажучи, що це джерело інформації, ми тонемо у його бруді і не пручаємось, коли він тягне нас на дно. Хто я? Де я ? Котра година? А рік?..

Фото редакції

Інтернет поєднує покоління, дає можливість спілкуватись нам із родичами, близькими, друзями. Тонни інформації майже безкоштовно. Але, на жаль, серед чорної смоли реклами, що обліпила всі сайти, важко знайти щось справді вартісне. Нам пропонують схуднути, відбілити зуби, повернути молодість, дізнатись свою долю, позбутись целюліту, купити диво-тренажери, коли ми питаємо, де вулиця Гагаріна в Чернівцях. Справді, в інтернет-магазинах зустрічаються речі потрібні і недорогі, а тим більше якісні. Але щоб їх знайти, треба вбити тисячу нерво-

вих клітин, закриваючи набридливу рекламу. У всьому повинна бути міра. Одна справа – поговорити з бабусею, яка далеко від нас, по Скайпу, інша ж – проміняти таке спілкування на багатогодинні розмови із сусідом, якому лінь вийти із будинку. Мені здається, що ми б їли і спали в Інтернет-просторах. Це легалізовані гральні автомати, від яких неможливо відмовитись, адже завдяки бездротовому зв’язку «Wi-Fi» ми можемо приймати ванну, коли пишемо про черговий статус у соцмережі, про життя, сповнене ілюзій і розчарувань, на який нас надихнув неякісний гель для душу! Іноді це доходить до абсурду! Нещодавно була свідком Інтернетзалежності. Декілька людей витрачали гроші на нову зброю і посох для свого мага в черговій Інтернет-грі. Про затрачений час я взагалі мовчу. Про яке навчання, роботу, друзів може йти мова, коли ти «не можеш прокачати ельфа крові до сорокового рівня»? Люди ніколи не знали міри, і це весь час трагічно закінчувалось. Згадаємо «Титанік», Вавилонську вежу, численні витоки нафти в океан, глобальне потепління, ефект Вертера після смерті Майкла Джексона… Світ перетворився у величезне болото, чорне, смолянисте, у якому ми всі тонемо разом із своїми друзями із соцмереж та ельфами з ігор. Інтернет зробив те, що так відчайдушно намагався бідолашний Гітлер: захопив світ. Адже людям багато не треба: поїсти, поспати і вбити свій час в очікуванні дня судного. Аве Інтернету! Для тих, хто ще не втратив здоровий глузд, скажу: «Не варто прогинатись під цей мінливий світ, нехай він прогнеться під нас». Марія Берлад

Lost in transLation

«Поезія – це те, що помирає у перекладі» Перекладацька діяльність робить можливим обмін досвідом між народами різних мовних груп, а також здійснює функцію дифузії культури та піднімає рівень загального прогресу. Так, буржуазна революція у Франції кінця ХІХ ст. була озброєна масовими попередніми перекладами праць таких англійських мислителів як Т. Гоббс, Т. Мор, Дж. Локк та ін. Англія пережила свою буржуазну революцію століттям раніше і саме переклади її ідеологів змогли дати поштовх подібним процесам у Європі. Також потрібно сказати, що часто трактування та переклади несуть ідеологічне забарвлення. Варто тільки поглянути, як відрізнявся сюжет «Гамлета» протягом XVIII – XX ст. у критичній літературі. Або те, як у СРСР намагалися інтерпретувати практично всі твори класиків у дусі соціалістичної думки. Цікаво, що в середні віки художня література (наприклад лицарські романи) перекладалися у доволі вільній формі. Тобто це був новий твір на схожий мотив. Ця традиція жила досить довго. Ще Дідро у своїх мемуарах згадує наступне: «Я прочитав книгу один, другий раз, відчув її дух, потім закрив книгу та почав перекладати». Це нагадує форму існування фольклору, коли у кожній місцевості певний сюжетний каркас насичується характерними тільки для цієї місцевості деталями. Це

неточні переклади, які могли ставити за мету пояснення, згладжування та «покращення» літературного твору задля кращого його сприйняття сучасниками. Головне тут – передати ідею. На відміну від неточного, є також переклад точний, який ставить собі за мету переказ оригіналу зі всіма особливостями його словесного оформлення. Передати мовні особливості, стилістику, загальну манеру письма оригінального твору дуже важливо, адже в ній зазвичай криється ключ до розуміння твору. Наприклад, «Похвала глупоті» Е. Роттердамського написана в ораторському, піднесеному стилі, характерному для гуманізму того часу, а Шекспір писав імпресивно, різко та стрімко. І це перекладач має передати у своєму перекладі, для того, щоб текст здійснив на нас вплив, подібний до оригіналу. Якщо прослідкувати історію теорії перекладу, то можна цілком чітко виділити дві позиції щодо того, яким має бути переклад. За висловом Гете, це два принципи, «один з яких вимагає, щоб іноземний автор був перенесений до нас, щоб ми сприймали його як свого. Інший, навпаки, пропонує нам відправитись до іноземця, освоїтись із його життям та особливостями». З цих двох, мабуть, правильніший другий, оскільки він дає нам більше культурологічної інформації, він занурює нас в інший світ. А саме цим і цінна художня література.

Можна сказати, що будь-який літературний переклад завжди тяжіє між двома крайнощами: дослівним та вільним стилем, між точністю та красою. Перший зазвичай нечитабельний, а другий – неточний. По-іншому ця протилежність звучить як вірність оригіналу або вірність аудиторії. Однак все ж можна виділити певний принцип хорошого, адекватного перекладу. Це такий переклад, який би здійснював на читача такий ідейно-емоційний вплив, як того хотів автор, зберігаючи при цьому по можливості ті ресурси образності, колориту та ритму, які автор закладав у твір, однак останнє має розглядатись не як самоціль, а як спосіб досягнення загального враження на читача. Окремо хотілось би сказати про складність перекладу поетичних творів, адже потрібно передати не тільки думку, а й темпоритм, мелодику вірша. Одночасно це зробити заважає обмеженість слів, які можна використати для рими, відмінність фонетики та побудови фраз у різних мовах тощо. Тому вірші зазвичай перекладають самі ж поети, при чому зробити гарний переклад – це вищий пілотаж для перекладача. Практично завжди це вже новий поетичний твір. Як сказав Роберт Фрост: «Поезія – це те, що помирає у перекладі». Олександр Ткачинський

5


6

№ 1 червень 2013

аКтив +

Життя 2. 0. незвіданість всеможливостей наступає – Як ти можеш охарактеризувати свою діяльність: це стало твоїм хобі, чи просто це час, який можна використати задля хорошої справи?

Активна, енергійна, весела, креативна, запальна – а що ж і ще можна сказати про молоду студентку Інституту журналістики, яка не тільки успішно навчається, а й бере активну участь у громадській діяльності. Вікторія Старчен��о із захопленням розповіла про своє улюблене заняття і поділилася своїми враженнями нового студентського життя.

– Поки що це ще не діяльність. Це просто якась активність, якісь задуми, плани. Абсолютно діяльністю це ще не можна назвати. Так, це моє хобі, яке приносить мені позитивні емоції, якусь різноманітність, знайомство з новими людьми і можливість для подальшого саморозвитку. Тим паче я розумію, що якщо я направлю його у правильне русло, то це, можливо, допоможе мені навіть у кар’єрі. – Твоя майбутня професія – редактор. Як ти плануєш поєднати свої «пориви» до нових можливостей із такою навпаки «сидячою» спеціальністю?

– Віко, от пройшов майже рік з того часу, як ти приїхала навчатися до Києва. Скажи, будь ласка, які враження на тебе справила столиця, і які перспективи ти бачиш для себе тут? – Як на перший раз, то мої враження були не з найкращих, хоча я знала, до чого мені готуватися, я знала про проблеми великого міста, про пробки, про велику відстань. Та, мабуть, я не до кінця була готова. Адаптаційний період у мене тривав довгий час, і під час нього Київ для мене не те, що видався непривітним, ні, такого не було. Скоріше за все він був для мене просто ніяким, не надто цікавим, не таким яскравим та хорошим, як я очікувала. Але згодом все ж таки мій адаптаційний період пройшов, і зараз я обожнюю столицю України. Мені дуже подобається, що тут є багато цікавих та приємних людей, легко можна знайти собі компанію, тут відбувається багато цікавих подій та заходів, які я можу відвідати. Тепер він для мене став всесвітом всеможливостей. – Ти тепер є членом громадської організації «ФРІ». Що тебе спонукало до такого вибору? – Чесно кажучи, я ніколи не думала над тим, щоб стати членом громадської організації. Я часто спостерігала за такою діяльністю моєї подруги в нашому місті, та мене це не сильно приваблювало. Але після того, як я побувала на школі з проектного менеджменту від цієї організації, я познайомилася з дуже класними людьми, вони мене зацікавили, вони розповідали дуже багато хорошого. І я побачила, що така справа дасть мені велике задоволення. То якби не окремі люди, наприклад Аня, яка привела мене на ФРІ, то я можливо б після цієї школи так подумала би стати членом організації і забула б. Але завдяки тому, що Аня долучила мене до конкретного проекту, мені це сподобалося, я втягнулася у цю справу, і зараз я хочу далі розвиватися, займатися громадською діяльністю, щоб зробити щось корисне для суспільства.

Вікторія Старченко. Студентка І курсу

– Що ти можеш сказати про цю організацію, що вона собою представляє? – «ФРІ» – це всеукраїнська молодіжна громадська організація «Фундація регіональних ініціатив». Я є членом підрозділу цієї організації, а саме невеличкого осередку, який ми назвали столичним, і який є першим окремим київським осередком. А сама «ФРІ» вже має близько десяти років, вона була започаткована в Ужгороді Олександром Солонтаєм. За свій час «ФРІ» зробила багато цікавого та корисного в цьому місті переважно для студентства. ФРІшники брали участь і в помаранчевій революції, зробили багато для відміни різних законів на користь громадськості. Зокрема у 2010 році вони виступали з протестом проти закону про додаткові платні послуги у вузах. Взагалі у них є велика кількість акцій, і крім масштабних всеукраїнських акцій у них є ще й невеличкі, здебільшого на локальному рівні (культурні заходи, зустрічі з відомими людьми, організація певних таборів, проведення літературних, мистецьких заходів). У цій організації дуже багато хороших людей, успішних, цікавих. У цілому, «ФРІ» входить до п’ятірки найпотужніших всеукраїнських громадських організацій.

– По-перше, я ніколи не хотіла собі сидячої професії, і я не думаю, що редактор – це надто сидяча професія, принаймні з того боку, як я розглядаю редакторську працю. У ній я не бачу лише сидіти і виправляти тексти. Якщо брати задачу редактора в цілому, то це означає направляти журналістів, давати їм завдання, слідкувати за наповненням номеру, отже це передбачає постійне спілкування з людьми. І саме цього я хотіла. Те, чим я займаюся, дає мені можливість познайомитися з багатьма журналістами, з людьми з редакції, з письменниками. І ці всі зв’язки я застосую у майбутньому для того, щоб розвиватися у цій професії. Крім того, я зрозуміла, що займаючись ще чимось крім навчання, і навіть працюючи у майбутньому не цілком за своєю спеціальністю, це нічого страшного не принесе, головне, щоб ти працював, щоб тобі це подобалося, щоб приносило задоволення і, звичайно, гроші. Я думаю, ніяких проблем це не становитиме, і навіть якщо у мене буде повністю сидяча робота, то тим паче я попри неї буду якось реалізовувати себе додатково ще у чомусь, намагатимуся зробити баланс між цим. – Перший курс досить нелегкий для студентів, і їм потрібно багато часу, щоб адаптуватися і ввійти у режим. Як же тобі вдається поєднувати навчання із своєю активністю поза межами інституту? – Якщо чесно, ще не вдається. Але я буду працювати над цим, намагатимуся поєднувати одне й інше. Зараз я пробую впроваджувати собі у життя основи тайм менеджменту, тому що я розумію, що я хочу досягти багато, а щоб це зробити, треба все встигати. Треба працювати над самодисципліною, і навчитися раціонально використовувати час. Юлія Мороз

ми такі ж молоді люди, як і ти

Один із осередків «Фундації Регіональних Ініціатив»

Всеукраїнська молодіжна громадська організації «Фундація Регіональних Ініціатив» (ФРІ) – потужний центр підтримки молодіжного руху, молодіжних організацій та підготовки молодих лідерів в Україні. Діємо з метою зміцнення молодіжного руху, навчання і забезпечення активних учасників об’єднань молоді, розвитку студентських та загалом молодіжних ініціатив. Стратегічною метою діяльності ФРІ є збільшення кількості молодих активістів громадського життя, щоб почати невпинну ланцюгову реакцію позитивних змін у суспільстві. ФРІ є незалежною неурядовою організацією, не належить до жодної з політичних партій, не підтримує жодного

партійного лідера і не бере участі у виборах як сторона виборчого процесу. Ми живемо поруч з тобою, гуляємо тими ж вуличками. Так само, як і ти, навчаємось та працюємо. Їздимо з тобою одним транспортом і читаємо ті ж книги, що і ти. Просто крім цього, у вільний від навчання та роботи час, ми скасовуємо антистудентські постанови й законопроекти та змушуємо народних депутатів виконувати свої обіцянки. Ми рятуємо від «дєрєбану» культурні установи, влаштовуємо масові танці на центральних площах, допомагаємо сиротам, нарівні спілкуємось з найвпливовішими українцями. Ми зажди вчимося в найкращих і з радістю ділимося знаннями з іншими.


наша моЛоДЬ

Які вони – сучасні підлітки? Наші сучасні підлітки не замордовані, а абсолютно нормальні й адекватні діти! Так, існують у них проблеми, але вони не впливають на загальний рівень розвиток молоді. Скажу більше: порівняно зі своїми ровесниками за кордоном (Західна Європа), наші діти багато в чому їх випереджають. Вони відкриті, життєрадісні, допитливі. Звісно, рівень матеріального благополуччя українців не на найвищому рівні через певні об’єктивні зовнішні обставини, але не це визначає освітній рівень нашої молоді і її поведінку в різних життєвих ситуаціях. Глобалізація, на мою глибоку думку, шкодить молоді набагато більше, ніж фінансово-економічні труднощі: різного роду залежності (інформаційні теж), втеча у віртуальний світ. Так, частина нашої молоді страждає від негативних наслідків глобалізації, але більшість живе інакшим життям: навчається, працює, заробляє гроші, дереться вгору по кар’єрній драбині, закохується, шукає себе у віртуальному світі. І це прекрасно! Олекса Білобров

Вони кращі, ніж ми про них думаємо. Вони тільки вчаться вибудовувати стосунки з іншими, пізнають самих себе та свої можливості і тому припускаються помилок і нерідко виглядають гіршими, аніж є насправді. Їх вчать, їм допомагають зрозуміти себе та інших перш за все обставини, люди, книжки, музика, фільми… Тому вони так потребують доброзичливої підтримки та розуміння дорослішої та досвідченішої людини, а також доброї розумної книжки, яка вчасно потрапить до рук. Навіть у найскладнішому підліткові є добра та сильна частина, на яку він може спертися та розвинути її. Іноді зусиль самої людини для цього є недостатньо. Думаю, краще видати надмірний аванс довіри 14-річному, аніж незаслужено звинуватити його в якихось проколах. І намагатися дивитися глибше і бачити більше в їхніх вчинках та словах, розуміючи, що це може бути бравада, а це – захист, а це – образа, а це – непевність… І поважати їх, навіть якщо часом видається, що вони дають підстави для протилежного. Галина Вдовиченко

№ 1 червень 2013

історія Джоконди молодіжним сленгом Сьогодні я розповім вам не про якесь барахло, а про дуже відпадну річ. Говорять, що один крутий перець того часу забашляв великі бабки за це. Замовив він її не у якогось там васі, а у чіткого кента, який швидко спіймав кайф і почав відпрацьовувати капусту. Ковбасився він довго з цим замовленням, і ні, щоб злиняти, він продовжував марудитися з цією кралею. А вийшла вона в нього класно, я думаю у того крутелика беньки і викотились. Отже, сидить вищезгадана подруга на стільці і так хитро усміхається наче всіх позакладала і через неї всі на прийомі. Прикид на ній нічогенький, йти на сині справи та потусисти в ньому не соромно, але якісь сумні шмотки, усе коричневі та жовті, наводять трохи на даун, але задній вид не дає даху остаточно з’їхати в повний депресняк. Тащусь від її табла і взагалі вивіски, гарна чіка була, термоядерною війною тут і не пахне. Та я її фанат, офігенна бейба. І взагалі не я одна захавала цю фішку. Але знайшлися такі чепушили, які вважають це останнім гальмом, просто вони не шарять усього приколу. Багато хто вишивав і намагався відтворити цю гарнюню, але вони заробили собі тільки геморою та голяк. Адже таку суперську герлу зміг зро-

Леонардо да Вінчі “Джоконда”

бити тільки цей кльовий чувак. Один Джо хотів викрасти цю класну клюшку у 1911 році та продати якимсь каїнам, але цей дурбецил спалився і його швидко забрали жолуді. Завдяки такій заліпусі (затирусі) піпл дізнався про чумову діваху (мочалку) і почалася навколо неї ковбасня, яка триває і по цей час. Дар’я Панчук

із записок юного психолога Настає момент, і ти розумієш – пора робити вибір. Так, ми змушені обирати одне з двох, повертати ліворуч чи праворуч, бігти вперед чи повертатися назад. Стояти на місці – поза правилами (але хіба правила не для того, щоб їх порушувати? Але зараз не про це). І тут ти прокидаєшся одного сонячного ранку (ну або похмурого і дощового, тут вже кому як пощастить), і розумієш, що пряма дорога закінчилась і попереду крутий поворот – у нове життя чи в нікуди? Як важко, як важко... Проте вибір неминучий. Ми приречені. Психологія. Чому саме психологія? Чому не юриспруденція чи медицина? Не менеджмент чи економіка? У кожного свої мотиви. Хтось альтруїстично пішов у психологію з однією метою – хочу допомагати людям. Як мило і наївно, правда? Чудово, коли це щиро. Хтось уявляє себе великим науковцем, якому дано осягнути неосяжне, здається, саме ось йому (чи їй) судилося зробити прорив у науці, відкрити щось таке, що змінить весь світ. Великі плани, неймовірні амбіції. Похвально. Для когось взагалі цей шлях відкрився випадково. Часом варто віддатися плину долі – хай сама вирішує. І це справді комусь допомагає знайти себе. Хтось дійсно знаходить, хтось все життя проводить у пошуках. Цікаво глянути на тих, хто пішов у психологію, щоб захопити світ. Звучить смішно? Посміємось, коли це насправді станеться. Та й ніби що тут особливого, про що тут говорити? Щороку у світ виходять нові психологи, щороку в університет натхненно приходять ті, хто хоче ними стати. Здавалося б, це завжди однотипні лиця, з певними особистими якостями, необхідними для даної професії, та це лише на перший погляд. Але ж ми – психологи,

ми не звикли робити поспішні висновки, ми аналізуємо. Тому давайте трохи покопаємо. Поспішаю з самого ранку, сама не знаю куди. Дивлюсь по кілька разів чи все взяла. Так, конспекти взяла, гроші, студентський, ах, звичайно, лиш би голову не забути! Скільки всього, скільки всього! Я студент. Це все моє. Нове життя, але одне і те ж. І так щодня, і так щодня.

мітна, як недостача пелюстка на квітці. Так і має бути. Триматись разом, сміятись разом, вчитись разом. Ми ж першокурсники, ми ще «зелені». Куди ж нам без взаємної підтримки і допомоги? Та ми ж в кінці-кінців психологи, чи як? А ще ми поки діти, порівняно. Для нас усе нове і невідоме. Мабуть, а може й не так. Може хтось вже заявив сам собі про свою велич і всеобізнаність, я не знаю.

Анастасія Буряк. Студент-психолог

Перше враження: мене тут всі бачать наскрізь, всі знають про що я думаю. Боже, куди я потрапила? Та ні, все це зовсім не так. Не так вже й страшно. Заходжу в лекційну і розумію: тут сотня таких, як я, і водночас – нікого схожого. Проте одразу помітно: ми всі особливі, ми не такі, як інші. Ми. Як чудово вживати це слово. Знаєте, коли ми тільки-тільки знайомилися, на тренінгу нам запропонували намалювати, як ми уявляємо свою групу. Мені здається , що всі ми – як пазли, різні, унікальні, проте разом утворюємо цілісну картинку, і відсутність бодай одного – по-

Вчитись важко – вчитись весело. Це відчуття, коли заходиш у супермаркет, щоб придбати чаю, і коли бачиш Lipton у пірамідках, думаєш про пірамідні низхідні шляхи спинного мозку, а коли твій погляд приваблює чай Бесіда, згадуєш один з емпіричних методів досліджень у психології. Ми, психологи, у своєму стилі – закладена акуратна зачіска, окуляри, плащ і капелюх. О, ці заспані очі крізь окуляри стають ще більш виразними, а скуйовджене волосся так «елегантно» тирчить з-під капелюха. Плащик так непримітно прикриває

піжамну кофту, яку чисто випадково забув зняти. Нема на все це часу. Вчитися треба! І все-таки на психології вчитися цікаво. Якось по-особливому. Тут ти можеш по-своєму все оцінити, осмислити, обрати якийсь свій шлях. Ніхто не поставить тебе в рамки, ніхто не скаже, що ти не маєш рації. Адже якщо моя думка відмінна від твоєї, це не означає, що вона неправильна. Якщо я відчиню ці двері, а не інші, яка ймовірність моєї помилки? Та ніяка. Бо кожен шлях несе в собі щось особливе, відкриває певні власні перспективи. Якось же так виходить, що ми обираємо саме це, а не щось інше. І як наслідок, стикаємось з перешкодами того чи іншого характеру, проте в кінці, відповідно, отримаємо якусь особливу винагороду, покажемо якийсь конкретний результат. Чим особливий наш курс? Невже ми чимось відмінні від інших? Очевидно, що так, і ми це ще покажемо. Ми – майбутні психологи. І дивлячись на нас, мабуть, хочеться посміхнутись. Хочеться посміхнутися викладачам, які бачать нові потенціали, нових амбіційних маленьких людей, що так щиро хочуть зробити щось справді важливе. Посміхнутись хочеться і старшокурсникам, які, дивлячись на нас, бачать себе, згадують, як холодно було спочатку в цьому бездонному океані психології. Але ж ми знаємо, що шкірний аналізатор має властивість пристосовуватися (цікаво, чи можна так сказати про душу?). Я вірю, у нас вийде. І сесію здамо, і курсову напишемо, і Людьми станемо. Головне, щоб з гумором. А з цим у нас, повірте, все в порядку. Ну все. Самі собі обрали. Альма-матер, вчи нас, виховуй нас, а ми себе покажемо. Анастасія Буряк

7


8

№ 1 червень 2013

музиКа

«океан ельзи» - великий стадіонний тур! Мукачеве 19 травня рок-гурт «Океан Ельзи» з Мукачева розпочав свій великий стадіонний концертний тур на підтримку нового альбому «Земля». Музиканти виступили на мукачівському стадіоні «Спартак», зігравши як композиції з нового альбому, так і всім добре відомі хіти. Публіка довго не хотіла відпускати гурт зі сцени: музиканти кілька разів виконали свої пісні на біс. «Щиро дякую Мукачеву за теплий прийом! Це чудовий початок!», – сказав зі сцени лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук.

Святослав Вакарчук

Івано-Франківськ 21 травня відбувся концерт «Океанів Ельзи» в Івано-Франківську. Уже з 18:00 музиканти проводили саундчеки, а режисери «ганяли» світло на стадіоні «Рух», де спеціально для концерту відновили електропостачання, яке було відімкнене з 22 лютого через великий борг. Розпочався концерт із запізненням. Замість анонсованої 20:00 глядачі почули гурт майже о 21:30. Музиканти заграли як і пісні із нового альбому «Земля», так і відомі хіти. «Океани» виходили на

біс двічі, а глядачі ще довго не хотіли покидати стадіон після концерту. Чернівці Концерт «Океану Ельзи» у Чернівцях відбувся 22 травня на стадіоні «Буковина». Зібралось декілька тисяч людей. Першим треком була «Земля» із однойменного альбому. Під час виступу гурту чернівчани влаштували для нього сюрприз. Молодь провела два флешмоби: під час пісні «Незалежність» перша фанзона випустила в небо кульки блакитного і жовтого кольорів, що символізували прапор України, а друга – сині. Другий сюрприз полягав у тому, що фанати одночасно увімкнули спалах на телефонах та фотоапаратах. Вінниця 24 травня відбувся концерт «Океанів Ельзи» у Вінниці, на який прийшло 10 тисяч людей. Наполегливі прихильники тричі змусили співати «Океан Ельзи» на біс. А пізніше у своєму акаунті на «Твіттері» запостив: «Вінниця! Ви не дали мені спати до 5 ранку! Адрена-

лін! Чистий!)))) Ваша енергія близька до енергії зірок в космосі!» Хмельницький У Хмельницькому «Океани» виступали 25 травня. Концерт пройшов доволі спокійно. Виступ співпав зі святкуванням школярів останнього дзвоника. Тож і на «Твіттері», і на «Фейсбуці» ОЕ, дякуючи за концерт, ще раз вітав випускників. До речі, перед виступом пройшов дощ, і на небі з'явилася веселка... Тернопіль 28 травня ОЕ відспівав у Тернополі. Під час пісні «На небі» відбувся флеш-моб: прихильники вимахували паперовими хмаринками. Рівне Концерт «Океану Ельзи» у Рівному 30 травня зібрав близько 6 тисяч прихильників. Фани влаштували флешмоб на пісню «Джульєта»: випускали червоні кульки у вигляді серця. Океанівці старання оцінили. Під час виконання композиції «На небі» у руках прихильників з'явилися голубі стрічки. Це ще один флешмоб, який підготували рівняни.

на концерті «океану ельзи» у Львові фанати отримали музичний оргазм Перше червня на стадіоні «Арена Львів» відбувся величезний к��нцерт гурту «Океан Ельзи»: зібралося близько 30 тис. шанувальників їх творчості. До Львова рок-музиканти завітали в рамках Всеукраїнського туру з новим вже восьмим студійним альбомом «Земля». Ті відчуття публіки важко відтворити в сухому, позбавленому справжнього «океанівського» драйву, словесно-текстовому форматі. Це був справжній шквал емоцій. Своєю дикою енергетикою Славко Вакарчук з першої ж пісні зарядив публіку, заряд у 220 вольт тримався до останнього. Вокаліст гурту як завжди сповна віддавався публіці, вона, у свою чергу, дякувала йому за це нестримним вибухом оплесків та вигуків. По-іншому концерт можна без перебільшення назвати музичним оргазмом. Отож, хоча до стадіону фанати підтягуватися почали ще до 18:00 год (вхід на «Арену Львів» відкрили о 18:00 год), грандіозне музичне дійство розпочалось лише о 21:15 год. Задля правди варто додати, початок планувався о 20:30 год. Втім, організатори попереджали, що концерт може стартувати і пізніше, щоби усі глядачі мали змогу потрапити на свої місця до початку (на квитках, які купували фани, час був ще іншим – 19:30). Окрім 12 музичних свіжинок з нового альбому, «Океан Ельзи» потішив своїх шанувальників старими хітами. Серед них були «С’юзі», «Зелені очі», «Друг», «Кішка». Фанати наспівували пісні і танцювали.

«Океан Ельзи» у Львові

Як і в попередніх містах, де гурт уже встиг спрезентувати «Землю», у Львові також не обійшлося без флеш-мобів. Так, коли зазвучала нова пісня «На небі», на «Арені Львів» загорілися тисячі зірок: люди вмикали підсвітки на своїх телефонах і таким чином створили своє небо. Ще один флеш-моб з яскра-

вими повітряними кульками влаштували під запальну літню пісню «Бодегіта». «Не знаю, як вам, а мені цей концерт точно запам’ятається на все життя», – казав вражений запалом фанів Славко Вакарчук. Одну зі своїх пісень він заспівав з учасником шоу «Голос країни» Блезом

Малабою. Перед виходом Блеза на сцену вокаліст розповів, що на цьому шоу він зустрів багатьох прекрасних людей, з якими дуже здружився. «Ми стали музичною родиною», – пояснив він. Після того, як рок-гурт виконав заплановану програму й зійшов зі сцени, публіка тричі викликала їх заспівати «на біс». «Ви ще живі? Хочете ще трохи пострибати?», – звертався вокаліст до публіки, якій рвало дах від переповнених емоцій. Коли «на біс» співали вперше, виконали «Я не здамся без бою», «Все буде добре», «Не питай», «Той день», «Я так хочу до тебе»; вдруге – «Квітка», «Там, де нас нема», «911», втретє – «Ото була весна», «Обійми». Пісню «Без бою» Славко Вакарчук присвятив своєму батькові ректору Львівського національного університету імені Івана Франка Івану Вакарчуку, що також був присутній на концерті. «Я багато навчився від нього. Думаю, що це людина, яка заслуговує величезних оплесків від усього стадіону, тому що не тільки мене одного він навчив бути людиною», – зауважив він. Як піджартовували деякі шанувальники, Славко Вакарчук наче сам не хотів йти зі сцени, а оці «на біс» могли тривати до світанку. Втім, музикантів таки довелось відпустити. Загалом концерт тривав до 00:20, практично три години. Так, дійство було справді феєричним. Емоції зашкалювали, підносячи вгору, ба, більше, – вище неба…


КниГи

№ 1 червень 2013

і скаже світ: «ти – крихта у мені»

Ліна Костенко «Триста поезій»

Нехай говорять, що нині суспільство черстве й нерозумне, яке не поціновує справжню магію життя. Нехай доводять, що українці не вміють посміхатися. Хай жаліють нас, неначе ми не маємо своїх геніїв. Але це не так!

Згадаймо хоча б нашу славну поетесу, авторку «Берестечка» й «Марусі Чурай» Ліну Костенко. Кожен рядок її письменницького мистецтва залишив слід у душах не однієї людини та навіть народу і нації. Вона – поетеса більшою мірою європейська, за своєю манерою саме, бо перекладати шедеври, створені Ліною Василівною, надзвичайно легко. Це такі собі універсальні солдати, що зможуть порадувати закордонних шанувальників вишуканого мистецтва. Але зараз мова зовсім не про перекладну книжку. «Триста поезій» – порівняно нова збірка поезій Ліни Костенко, адже видано її лише у 2012 році. І все ж прекрасна книга з погляду наповнення, оформлення та душі. Так, саме душі! А ви не знали, що кожен мистецький витвір має свою душу? У книжці «Триста поезій» вона дуже

тендітна, ніжна, але водночас сильна й вольова. Це й не дивно, адже збірка вміщує найвідоміші твори поетеси, а також дещо забуте раніше поряд з уривками з поем та романів. Видавництво власне зазначає: «Це найповніше вибране поетеси за часів Незалежності», що вже є суттєвим приводом купити цю книгу. Розгортаючи маленький світлофіолетовий скарб, одразу ж знаходиш вияв тендітності. Перший розділ. «Твій силует у вікні золотому». І все… втрачено час, який можна було б витратити та сумніви, гнів, біганину кудись чи втикання в комп’ютер. Бо ти опиняєшся у світі кохання, про яке талановито пишуть. Часто воно дуже болюче, невзаємне, але правдиве. Це підкупає. А що ж далі? Читаючи «Триста поезій», відкриваєш для себе світ улюбленого слова,

«воля україни, або смерть!»

Василь Шкляр «Чорний Ворон»

Українсько-радянська війна 1917-1921 рр. залишила ще один кривавий слід в історії боротьби українського народу за національне самовизначення та державний суверенітет, оскільки ця війна принесла остаточну поразку Армії УНР. Але така ситуація не знищила в очах та серці українця бажання визволити батьківщину з-під ворожого гніту, тому майже на всіх теренах України ще роками тривала збройна боротьба, масовий опір більшовицькому режимові, виявом якого був повстанський рух. Саме на цих сторінках історії України вирішив зупинитися відомий український письменник Василь Шкляр, написавши свій роман «Чорний Ворон». Цей твір приніс авторові кілька літературних премій, був номінований на найпрестижнішу державну літературну премію імені Тараса Шевченка й кількаразово перевиданий, адже в ньому розповідається про холодноярських повстанців та їх отаманів, які стали прекрасним прикладом вірності і любові до рідної землі. «Чорний Ворон» – справжній український

твір, один чи не з найперших, який описує рух 1920-х років на художньо-історичному прозовому полотні. Радянська влада попрацювала, як ніколи, щоб знищити пам'ять про борців за волю України: «Москва, яка споконвіку проголошувала анафеми борцям за волю України, щодо лицарів лісу повелася вкрай обережно - вона заборонила згадувати їхні імена навіть у прокльонах, щоб не будити в пам'яті «сірої маси» того, за що вони боролися». Саме тому нам, сучасним українцям, так дорога кожна найменша згадка про цей рух. Відновлення його історії є надзвичайно необхідним. І відповідно, ми повинні щиро подякувати автору «Чорного Ворона» – Василю Шкляру за таку шляхетну і подвижницьку працю для українського народу. У романі яскраво висвітлені найактивніші постаті повстанців, які, ризикуючи своїм життям, все-таки продовжували боротися. Вони не змогли змиритися з поразкою Армії УНР, бо до кінця вірили у вільну Україну. На їхньому прапорі було могутнє гасло: «Воля України, або смерть!» Велика цінність роману полягає в тому, що автор використовує історичні документи, які підтверджують правдивість існування таких історичних осіб й перебігу подій. Ми бачимо, як художній опис бойових епізодів, подій, характеристики героїв і навіть любовні історії весь час супроводжуються «його величністю документом». Важка тринадцятилітня праця автора дала свої результати: «Чорний Ворон» захоплює нас не лише прекрасними батальними сценами, хорошими діалогами, яскравими постатями, що представляють собою великих патріотів України, а й динамічним сюжетом, у якому переплітаються бойові дії з особистим життям героїв, вимушені подорожі, або ж, навпаки – їхнє перебування у сховищах. Образи тут настільки живі, що сам мимоволі пірнаєш у той час.

Книжка досить захоплива, повчальна та легко читається. Це книжка для всіх поколінь. Вона викликає в нас і сльози, і гордість, і ненависть, і любов. Вона викликає в нас будь-які емоції, але не байдужість. Ніхто не зможе залишитися байдужим до прочитаного, адже ж це справжня трагічна історія українського народу, але це водночас історія про його героїзм, про ще не забутий дух козацтва. Василь Шкляр не намагався ідеалізувати українських героїв, він писав так, як вони себе показували, як вони проявляли свою сміливість, щирість і відданість. Звичайно, ми навіть і тут не можемо уникнути зрадників, адже були все-таки ті, хто думав лише про свою «шкуру». Та ми бачимо, що стається з такими людьми: їх карають так, як годиться. А от банда Чорного Ворона є взірцем справжніх воїнів батьківщини, які готові пожертвувати своїм молодим життям заради неї. Мене дуже вразив діалог Чорного Ворона з Тіною, коли остання вже у відчаї просила залишити всі справи в Україні, «завіятися, де ніхто нас не знайде. Навіть вибратися за кордон, перейшовши Збруч». Але залишенець навіть у такій ситуації, коли вирішувалася доля двох людей, які щиро кохали одне одного, не піддався обманливим почуттям, а вперто вірив у мету. Ворон каже, що вони б могли поїхати, але це не для нього, бо «на моєму прапорі не було напису «Воля Україн��, або за кордон»». Книга Василя Шкляра «Чорний Ворон» – це шедевр сучасної української літератури, який відкриває нам таємниці минулого українців, про які хіба що декому могли розказати діди й прадіди, і то тільки пошепки. Це роман, який захоплює з перших своїх сторінок і заставляє задуматись над долею наших предків, над своєю долею та долею нашої держави. Це роман, який варто прочитати. Юлія Мороз

витвореного, часом вистражданого Ліною Костенко. Свою душу з’єднуєш з іншою, викладеною на сторінках, і перероджуєшся. Воно варте того. До останнього рядка.

Стихії смутку і любові. Великий сон душі, не втілений у слові. Гіркий міраж ілюзій і оман. Силуети лицарів крізь туман… Багато стереотипів є у людей про людей, у людей світу про українців, в українців про українців. А воно того варте? Мабуть, ні… Ми лише маленька піщинка у світові, але яка здатна змінити себе і його. Тож творімо! Себе. Читаймо! Поезію… поезію нашого тендітно-сильного генія, Ліни Костенко (допоможе книга «Триста поезій»). Вікторія Старченко

«...так страшно почути “Я теБе КоХаЮ”, і так приємно знати, що кохають саме тебе...»

Ірен Роздобудько «Ґудзик»

Драма «Ґудзик» має багато нашарувань, колізій, героїв. Дія відбувається від середини 70-х до наших днів у Києві, українській провінції, Росії, Чорногорії і зрештою – Америці. Авторка показує, як така посуті маленька дрібна деталь одягу, як ґудзик може вплинути на життя людини. Вона наголошує на тому, що як не буває випадкових зустрічей, так і не має дрібниць у житті. Навіть найменша деталь має своє призначення і виконує свою місію. Цей твір про любов, вірність і зраду. Загалом це твір про саме життя. Він вчить цінувати кожну хвилину і не озиратися назад, адже не відомо, що буде наступної миті. Життя не ділиться і усе, що відбувається, відбувається лише зараз. Пізніше нічого не повернеш. Марія Ящук

9


10

№ 1 червень 2013

уКраЇна

трагедія україни в тому, що нею керують люди, яким вона непотрібна Чому так часто повторюється у нашій історії, що українець постає проти українця, інколи навіть не здригається рука? Хотілось би, щоб нашу державу перестали розділяти за течією Дніпра: Лівобережна, Правобережна. Бандерівці, східняки, хохли… Скажіть, а не могли б ми називати одне одного одним словом – «українець»!? Національне питання завжди для нас актуальне і дуже болюче. Вогонь ненависті розпалюється з будь-якої нагоди: вибори, свято, підвищення цін… Складається враження, що вже протягом століть ми є чиїмись маріонетками. Якийсь «талановитий лялькар» розпалює суперечки, влаштовує сутички та міжусобиці серед громадян одної країни. Адже людьми, які захоплені боротьбою один з одним, значно легше керувати. Нація ворогує через мовні та регіональні питання. У цей час головнокомандувачі чемно виконують вказівки своїх «ляльководів». І, звичайно, у цей час легко можна недовиконувати економічні проблеми, а ще й добряче привласнювати у цій справі державні гроші.

Хіба можна сказати, що ми маємо соборну державу і єдину ціль?! Ми навіть не маємо спільної перемоги! У нас мільйони російськомовних українців, які з принципу не бажають спілкуватись українською. Ми маємо величезний відсоток людей з радянською психологією. Що тут скажеш… «За Союзу було краще! Була стабільність і краща влада, слава комунізму..», – часто доводиться чути на вулиці. Повний абсурд, на мою думку. Згідна, можливо, за Радянського Союзу матеріальні потреби народу були забезпечені. І тільки. Незалежна держава – це крок у майбутнє! Я – молода людина – хочу жити у демократичній державі, прагну почувати себе особистістю, мрію реалізувати себе незалежній країні. Я не хочу бути частиною деградуючого суспільства, у якому люди – сіра безмовна маса. Чому ж деякі люди не вірять у наш новий крок? Не сперечаюся, зараз дуже важко виживати у державі, але матеріальний добробут – це не головне. Живімо повноцінним життям, вимагаймо по-

з вірою у майбутнє

Фото редакції

Майбутнє… Омріяне, бажане, сповнене надій та сподівань. До нього нас безупинно несуть потоки ріки життя. Майбутнє кожного з нас переплітається, як дівоча коса, і створює майбутнє України. Та чи можливим є майбутнє без минулого та сьогодення? Ні, саме на них, цеглинка за цеглинкою, вибудовується майбутнє. Та, на жаль, дуже часто й наше життя, і життя рідного краю перетворювалося на розбурхану стихію. То пронесеться воно багатотисячними монголо-татарськими ордами, залишивши по собі згарища й попелища. То постійні набіги татар перетворять країну на Дике поле. То потерпає вона від польського владарювання, потім довгі роки терпіння, сподівань. Вони невпинно несуть нас уперед. Двадцяте століття. Замайорів жовто-блакитний прапор над Україною, символізуючи стиглі поля та блакитне мирне небо. А тоді нашу землю ділили, розривали, шматували. І ось настав 1933-й… Він чорним круком пронісся над Україною, перетворивши більшість її земель на кладовища. Не встигла країна оплакати своїх синів та доньок, як запалахко-

тіло полум’я Великої Вітчизняної війни. Спільне горе об’єднало народ на боротьбу. Довга ніч війни закінчилася. Зійшла зоря Перемоги. Безмежною була радість кожного, раділа й Україна, але зі сльозами на очах. Зліт і падіння, зліт і падіння — це наше життя. А коли ж почнеться сам політ? Багатьом здавалося, що він почався 24 серпня 1991 року. Люди вірили в те, що саме в цей день здійснилися мрії минулих, теперішніх і майбутніх поколінь. Та, на жаль, сучасні політики не хочуть вчитися на помилках руських князів та гетьманів, які пізно зрозуміли, що все лихо в державі від сварок та розбрату. Вони не хочуть дослухатися до Шевченкового слова: Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю. Не чують чи не хочуть чути? Бо як може об’єднатися пиха і скромність, багатство і бідність, безчестя і гідність, жорстокість і гуманність? Але я вірю, що цей час настане. Державні діячі та політики полюблять свій народ. Я вірю в нас — молодих, талановитих, завзятих. А отже, я вірю у світле майбутнє моєї рідної України!

ваги, свободи слова, визнання! Не за обмеження прав народу та русифікацію боролися наші предки. Мені дуже болить, що деякі політики цураються рідної мови, а міністри дозволяють собі говорити про від’єднання Галичини, Буковини та Закарпаття від України, бо, мовляв, «у Великої України та у Галичини різні вороги і союзники. Більш того, наші союзники і навіть брати – їх вороги, а їхні «герої» (Бандера, Шухевич) для нас – вбивці, зрадники і посібники гітлерівських катів». Україні, де політики – шовіністи, майбутнє десь у густому тумані. Тішить тільки те, що у Москві їх називають «честю і совістю української інтелігенції». Маріонетки і ляльководи скріплені шовковими нитками. Ну що ж, «маємо те, що маємо»… Дуже хорошу пісню співає Сашко Положинський: «Я не хочу бути героєм України». З одного боку бачимо псевдо патріотів, які вихваляються вишиванками. З іншого – пасивну сіру масу. Хто наші лідери? Хто герої? Залишились тільки розриті могили… «Ех, якби-то, якби-то найшли те, що там

схоронили». Ярослав Мудрий, Данило Галицький, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Роман Шухевич. Ми самі «вбиваємо» наших лідерів. Немає… Хто герой? Навіть невідомого воїна УПА тепер називають зрадником, бо він нібито був бандерівцем-фашистом. Я не є прибічницею якоїсь політичної сили чи партії, але вважаю себе людиною свідомою і майже сформованою. Не проголошую політичних лозунгів. Я слухаю пісню гурту Рутенія «Нас обороня Матір Божая, Україна» і уявляю невідомого воїна, який кидається у бій зі словами «Слава Україні!» і щиро вірить, що його свята справа не буде марною. Я пишаюсь своїми славними предками і героїчною історією. Молюсь за душу кожного українця – воїна. Сподіваюся, що нове покоління буде по-справжньому патріотичним і збудує прогресивну вільну державу. Українці! Живімо у мирі одне з одним, у любові до Бога, з вірою у майбутнє. «Життя – Батьківщині, душу – Богу, честь – для себе». Юлія Солован

чому гине україна? З кожним днем все більше поринаю у найголовнішу проблему нашої країни – витіснення та обмеження функцій української мови, руйнування національної свідомості українців, мовний конфлікт. Чим більше я роздумую, тим свідоміше розумію ризик втрати української нації. Я не маю нічого проти Московії і московської мови, мене просто обурює той факт, що Україна може стати двомовною державою. Була б це французька чи англійська, я б так само впевнено висловила своє незадоволення. Хіба ж в Україні заборонено розмовляти московською мовою? Всі охочі громадяни як Московії, так і України можуть вільно користуватися у своєму спілкуванні московською, але ж навіщо надавати їй статусу регіональної? Так, безперечно, у наш час прояв зрадництва рідній державі не є сенсацією, але з цією проблемою треба боротися. Геніальна дочка українського народу Ліна Костенко писала: «Ми можемо втратити Україну. Ми вже її втрачаємо. Ми не здатні протистояти, ми не знаємо, на кого й на що спертися у цьому суспільстві, воно хистке й захланне, інфіковане тліном мертвих ідеологій, поляризоване принципом поколінь, сконфортоване соціально й націо-

Фото редакції

нально, навіть регіонально… Якщо українці ще зда��ні на День Гніву, то Україна буде. А якщо не здатні, то вже ні». У цих словах багато болю, сили, свідомості, саме в такому напрямку має мислити справжній українець. Про українську мову написано чимало поезій, безліч крилатих висловів, практично немає такого письменника, який би не писав про рідну, українську мову, але я звернулася саме до творчості Ліни Костенко, тому що письменниця бачить те сьогоденне свавілля, яке відбувається у нашій державі і надто правдиво відтворює його у своїй творчості. Мало мислити як українець, треба відображати це мислення у своїх діях. «Ми говоримо, що наша мова солов’їна, а тьохкаємо казна-що! Людям не те, що позакладало вуха – людям позакладало душі. У нас на кожну проблему можна лягти і заснути. Прокинутись – а вона та сама», – цими словами Ліна Костенко намагається розбудити наші душі. Ми живемо чужими ідеями, принципами, ховаємо свої серця за завісою, плазуємо перед ворогами, рятуємо свою шкуру, стаємо свідомими вбивцями власної держави, бо всім відомо, що гине мова – вмирає нація. Українці! Будьмо гідними дітьми своєї держави, не даймо заплямувати нашої честі, станьмо гордими патріотами рідної країни, зрозуміймо, що все у наших руках, борімося за свою ідею, відроджуймо українську мову, шануймо все українське, любім Україну! Ольга Драганюк


№ 1 червень 2013

уКраЇна

11

викинути ідола у Дніпро Українці – великий християнський народ, що ще з давніх часів вірує у єдиного Бога і неодноразово підтверджує свою тверду, нічим не зламну віру. Пригадайте тільки, скільки відбувалося утисків щодо церкви, скільки переслідувалось людей, що намагалися піти до церкви (особливо за часів Радянського Союзу), скільки пролилося крові за правду Божу, але ніщо і ніхто не зміг знищити ту любов до Нього. І ось сьогодні ми живемо у незалежній Україні, можемо вільно відвідувати храм Божий, проводячи там блаженні хвилини у молитві, маємо можливість духовно поспілкуватися з Богом. Та коли час дозволяє нам це, люди вагаються і зневірюються, створюючи різні секти, гуртуючись довкола різних вірувань. Одним із них є язичницька віра, що з'явилася на початку 60-х років ХХ століття на чолі із Левом Силенком, вихідцем з України. Свою віру він назвав Рідною Українською Національною Вірою – РУНВірою з єдиним богом – Дажбогом. Про заснування цієї віри Лев Силенко говорив так: «Осіянний Святим Духом, я почув голос Предків Рідних. Предки в ім'я спасіння нащадків покликали мене звістити РУНВіру в єдиного Господа з ім'ям Дажбог» (Святе Вчення, с. 33). РУНВіра проповідується монотеїстичною релігією, що визнає лише єдиного Бога – Дажбога. Офіційною публікацією Лева Силенка є «Мага Віра», що у перекладі означає «Могутня Віра». Саме ця книга є основною для РУНВірівців. За невеликий час ця віра набула широкого поширення, і хоча центр громад розташований у Вінниці, вона розповсюджена у Львові, Києві та інших містах України. На превели-

Храм РУНВірів

кий жаль, щороку кількість РУНВірівців збільшується, і це стає дедалі небезпечнішим для християн. І що ж ми спостерігаємо? Як люди вірять у неживі предмети? І як кланяються язичницькому богові? Це говорить про байдуже ставлення найперше до Бога, нашого творця, до самого себе і до ближніх своїх. Таким чином, обравши проповіді Силенка з його поглядами, людина сходить з праведної дороги і направляється у невідомість, йдучи слідом за спокусою. Боляче дивитися на таку ситуацію, а ще важче, коли твої рідні поволі починають зневірюватися у Господа і

шукають собі чогось нового як, наприклад, РУНВіру. А як же те, що заклали в наших серцях наші предки, які були істинними християнами? Що сталося з бабусею, яка навчила нас молитися вранці та ввечері? Що веде нас в небуття? Як би це не звучало дивно, а, може, і смішно, та треба боротися з цим і, з вірою в серці, молитися Богові, не допускати до себе диявола, який жадає нас спокусити. Ми зможемо це зробити, основне – вірити. Князь Володимир Великий зробив же це колись, він таки запровадив християнство на Русі, викидаючи всіх ідолів у Дніпро. Тому

не згубімо рідну мову Солодке те, що заборонене. Можливо, цим можна пояснити щиру любов українців до всього нашого, рідного, до українського, а особливо до слова у часи поневірянь та гноблень, репресій та указів, цензури та циркулярів. Ми – незалежні, здійснилася давня мрія наших предків, ми можемо вільно розмовляти українською мовою і не боятися, що наступного дня за це нас покарають концентраційним табором, але… Але ось парадокс: зникли заборони, зникла і любов. Чому оспівана у віках сила українського слова поступово згасає? Чому

спілкуватися рідною мовою не модно? Хто створює такі умови життя для рідної мови? Так, питань дуже багато, але мало чітких та логічно зрозумілих відповідей. І знову питання – чому? Щоб вирішити проблему, перш за все потрібно знайти її джерело, а за розвитком сюжетної лінії стає очевидним, що починати потрібно з себе. «Солов’їна» проблема набула великих масштабів, і пісня стала реальністю, бо живемо « на лінії вогню»… Не хочу вірити і коритися, що наша держава, а точніше – народ, звик жити за добре відомим принципом «хати

Фото редакції

скраю», а ті, хто намагаються щось змінити, з часом зневірюються. Мовознавці припускають, що через тридцять років наша мова стане мертвою. Якщо нічого не міняти, це припущення плавно перетече у факт. Та, не дивлячись на всілякі намагання закопати народну скриню мудрості у сиру землю, є ще люди, які живуть Україною, вони дихають та говорять Нею, кохають Нею. Є проводарі нації, які новою ідеєю запалюють молоді душі. Новітня ідея – це комбінація старих елементів. А згадаймо історію нашого народу, мови, культури. Так, прийде час – чесний суддя, і розкладе все по поличках, але коли? Довго ще нашій мові терпіти синівські гноблення? Ні, бо Україна починається з тебе, ми частина нації, а нація частина нас. Якщо ми не будемо поважати мову, це стане ганебною сторінкою підручника з історії ХХІ століття. Чи хочете ви, щоб нащадки запам’ятали нас народом, який пройшов страшну дорогу до незалежності, а здобувши цю омріяну віками зірку, згубив найголовніше – українську мову? Марта Княгніцька

недаремно його називають святим, а щороку відбувається церковна відправа на вшанування його пам'яті. Чи не найбільше святих спостерігається на землі українській? Чи не подає Господь знаки нам через ікони і не тільки? Чи не рятував Він тисячі життів людських? І найголовніше – чи не один єдиний Бог воскрес із мертвих, доводячи своє блаженство? Це справді так. І тільки справжній християнин вірить у це і зможе це тобі довести. Тож не допускаймо ідолів до свого життя, а живімо чесно і праведно, рятуючи душі власні. Юлія Мороз

ми застрягли у болоті Незалежна, вільна, демократична не наша Україна. Обезсилений, зневірений, морально-смертний – наш народ. Кажуть, щоб щось змінити, людям треба діяти, щось типу плисти проти течії. Як на мене, ми не пливем ні за течією, ні проти неї. Ми застрягли у болоті. Є такі люди, яким і власного життя не жаль для того, щоб щось виправити у сучасному житті, житті держави, а що з того? «Один у полі не воїн». Мене можуть зжерти націоналісти, але я патріотка не такої України. Я патріотка країни, у якій можна вліпити два власних слова, за яких мене не посадять від двох до п’яти років. Я патріотка країни, де народ обирає владу, яка поведе за собою, а не владу, що обирає сама себе. Я патріотка країни, у якій одна державна мова. Може, хтось і колись казатиме з гордістю, що «Україна – то є Європа!» і ніхто з іронією не засміється, але, на мою думку, це чути буду не Я, і не знати, чи мої діти. Христина Сенчак


12

№ 1 червень 2013

сеКрет ЩастЯ

у магазині П’ятниця. Ранок. Жахлива погода. На дверях тихо задзеленчали брязкальця. Я неохоче відірвала погляд від книжки. До магазину увійшов чоловік. Якщо придивитися ближче, юнак. У джинсах і у светрі. Промок наскрізь, бідолашний. У брудних кросівках чавкає вода. І очі сірі-сірі, сумні і глибокі. Жодного роздратування, лише незрозумілий сум і розгублений погляд. — Що Вас цікавить?— нарешті подала голос я. Здалось, він аж здригнувся від моїх слів. — Прошу? — Ви щось шукаєте? Я можу чимось Вам допомогти? — Так, шукаю. Ви, напевно, сміятиметесь, але я шукаю...щастя. Ціна не має значення. Його відповідь мене дійсно приголомшила. Давно я не бачила таких сміливих людей. Більшість вже давно перестали його шукати. — Хм... Щастя? Дефіцитний товар. Нам його вже декілька років не завозять. На жаль... Юнак аж спохмурнів. Його великі очі заблищали, швидко закліпали і зрештою втупились у підлогу.

— Немає, кажете... Шкода. Дуже шкода... Мені й справді стало його дуже шкода. — Зачекайте! Ви можете приготувати його вдома, це не важко! У його очах зблиснула остання іскра надії. — Ви знаєте рецепт? — Так, знаю. Вам потрібно зовсім трохи впевненості у собі, віри у чудеса, щирості і доброти. Усе це у пропорціях один до одного залити окропом любові і настоювати в серці, поки не відчуєте дивного спокою. — Що ж, доброта в мене є, щоправда трохи брудна і потоптана. Щирість була, поки її не розірвали на шматки. Впевненість в собі я сам колись викинув, бо вважав, що вона мені вже ні до чого. А щодо віри в чудеса, мабуть, вона вже прострочена. Залишається любов. Чесно кажучи, я її ніколи не зустрічав... — Тоді все не так страшно. Доброту Вашу можна гарненько випрати у сльозах і висушити у променях сонця. Щирість можна зашити нитками радості. Впевненість у

Фото редакції

собі Ви можете пошукати у траві під своїм балконом: думаю, вона нікуди не втекла. А віра у чудеса не має терміну придатності, поки Ви ще можете поринути спогадами у дитинство, це я Вам кажу як фахівець. А щодо любові, то вона є повсюди. Погляньте на сонце, відчуйте його тепло, послу-

хайте музику дощу, вдихніть аромат свіжого хліба і яблук — усе це любов Бога до нас. Згадайте колискову матері, голос коханої людини, усмішку маленької дитини, дружній сміх близьких людей, надійне плече вірного друга — це і є любов між людьми. На жаль, ми до цього настільки звикли, що просто не цінуємо таких дрібничок. Але без цього важко уявити своє життя. Любов є всюди, вона у Вашому серці, лише розігрійте її своїм теплом. — Мабуть, Ви все-таки маєте рацію. Мені є над чим подумати. Дякую, Ви мені дуже допомогли. А можна у Вас купити квіти? — Можна, а які саме? — Квіти радості,— очі юнака засяяли. — Так, звичайно. — Але у мене зовсім немає грошей,— вмить згас його ентузіазм. — Повірте, це зайве. Ви вже залишили тут свої тривоги, отже ми розрахувались. — Я Вам дуже вдячний. Його очі вже не були сумними, а випромінювали дивовижну силу. Юнак схопив букет із пахучих квітів радості і попрямував до виходу. На дверях тихо задзеленчали брязкальця. Надворі вщухла злива і засяяло сонце. Любов Василик

«сміливі завжди мають щастя…» Що воно таке – щастя? Всього п’ять літер – а скільки вони значать! Природно, що не останнє місце у списку бажань людини займає бажання бути щасливим. Кожному для щастя потрібно щось особливе, щось своє. Комусь для щастя треба усі багатства світу, а комусь тримати на руках своє дитя... Насправді людині для щастя треба зовсім мало, але часто трапляється так, що ми маємо цілу купу всьоговсього, тільки не того, що нам потрібно, щоб відчути це таке дивне і таємниче Щастя. Як і будь-що в нашому житті, наявність чи відсутність щастя залежить від нас самих. Адже під лежачий камінь і вода не тече, і той, хто сподівається на манну небесну, боюсь, буде дуже розчарований. Адже нема більшого щастя, ніж відчути, що ти здобув його власними силами, а для цього важливо одне – діяти. Проте багато хто насправді боїться діяти. Людське боягузтво часто стає перешкодою на шляху до щастя. Страх – ось що стримує нас зробити крок вперед. Проте ті, хто зміг вирватись із кайданів страху і невпевненості, мають шанс одного дня сказати: «Я щаслива людина!» Ех, сміливці...

А хто ж вони – ці сміливці? Завжди цікавило мене питання, чи змалку в людині присутня жила сміливості, чи сміливця слід у собі виховувати? Далеко не про кожну людину можна сказати, що вона смілива. Проте багато хто вважає себе таким. Та про сміливість людини, як і про багато інших чеснот, говорять не слова, а вчинки, а також те, як складається життя цієї людини, залежно від них. «Сміливі завжди мають щастя», – слова І. Багряного, які давно вже стали афоризмом. Важко не погодитись з цими словами, оскільки їх дійсність неодноразово підтверджувалась. Оскільки я й сама неодноразово переконувалась у дійсності цих слів – можу впевнено сказати: сміливці таки мають щастя. Цьому підтвердження численні приклади. Сторінки нашої історії палають прикладами вчинків сміливих людей, тих, яких ми сьогодні можемо згадати з по-

честями і гордістю. Чи то наші мужні козаки, які неодноразово виступали в нерівних боях з ворогами, проте стояли до останнього за свою Україну, чи люди, які гинули за страшних умов війни. Здавалося б, сміливість текла жилами воїнів УПА, хоробрих дисидентів і шістдесятників. Можливо, імена всіх цих людей ми й не можемо назвати, проте все те, що вони зробили заради своєї держави, заради своїх онуків, залишиться у нашій пам’яті назавжди. І ось воно – це майбутнє, за яке боролись наші діди, ось вона – незалежність! Оце справжня сміливість – боротись не за свій сьогоднішній добробут, а за завтрашній день своїх онуків. Гадаю, вони були б щасливі дізнатись, що кров їхня пролита була недарма. Для того щоб все вийшло, потрібно здолати страх і невпевненість – вічні вороги людства. Звичайно, неможливо зовсім позбутись страху, адже всі ми люди, і всім нам властиво відчувати цю емоцію. «Сміливість – це опір страху і контроль над страхом, а не відсутність його», – згадую я слова Марка Твена. Я цілком погоджуюсь з такою думкою. Не менше сміливості, аніж для подолання страху, вимагає щирість:

«Для чого справді потрібна сміливість, так це для щирості», – казав Майкл Джексон. Чи кожна людина може сказати всю правду прямо у вічі? Чи кожен насмілиться бути відвертим? Авжеж ні, тому я вважаю, що сміливою є та людина, котра може бути відвертою і чесною до кінця. Людині чесній і відвертій, без каменя на душі й совісті живеться значно легше, ніж підлій, лицемірній, підлабузній людині, яка криє у своїй шафі незліченні скелети. Чесна людина знає щастя хоча б тому, що не таїть брехні. Можу сказати з власного досвіду, що бути відвертим з людьми, жити без лицемірства, викинувши всі маски, значно легше і спокійніше для душі. Щастя спіймати непросто, проте можливо. І у вільних від кайданів страху людей значно більше шансів зробити це, аніж у тих, хто вічно перебуває у тіні невпевненості, лінощів, брехні, лицемірства. Усе, що нам всім потрібно – чітко бачити свою мету, а мета кожного з нас – щастя. Сміливі завжди мають щастя, тож не біймося бути щасливими! Анастасія Буряк

земний шлях надзвичайно короткий. спішіть... Коли у двох молодих людей зароджуються серйозні стосунки, кожен отримує на руки колоду карт. Спочатку новоспечена пара бережно ходить дрібними кроками, захоплені пристрастю придивляються одне до одного. Так зароджується любов. З часом, якщо все побилось у масть, вони одружуються, з'являються діти, у дітей власні діти. Щасливе життя проходить і поступово зменшується колода. І ось настає момент, коли у подружжя залишається два хрестових тузи, котрі стоять поряд на їхніх мо-

Джокер. Фото редакції

гилах. Здається, що гра закінчена, хто може побити смерть? Але десь вище, не на Земних просторах, у нагороду за правильну гру вони отримують бонусну карту. І з насмішкою покривають власну смерть глузливим Джокером, отримуючи вічність. Тому не викидайте дорогі карти на дешевих людей. Розкиньте колоду на тих, без кого не уявляєте власного життя. Любіть батьків, поки ті живі. Учіть дітей, доки живі ви. Кохайте щиро. Земний шлях надзвичайно короткий. Спішіть.


№ 1 червень 2013

ЛЮДина

13

Що роБитЬ ЛЮДину ЛЮДиноЮ? ...Роздумуючи над тим, що робить людину – Людиною, я згадую тих людей, які стали для мене взірцем, особистостей, долі яких стали прикладом того, як потрібно жити, чим керуватись у житті. Те, що в першу чергу відрізняє нас від тварин – це вміння мислити. Розум – ось те ,що повинно бути в кожної людини. Власна думка і вміння відстояти її – ось ознака справжньої особистості. Важливим для кожної людини є наявність власної думки, більш того, змога відстояти її, не боятись плисти проти течії. Таким був Шевченко, який пройшов нелегкий шлях каторг, поневолення, проте його слово звучало, звучить і звучатиме доти, доки буде кому слухати. Політ його думки настільки високий, що люди з усього світу цитують його вірші, прислухаються до думок мудрого Кобзаря. «Борітеся й поборите» - звучить у його поемі «Кавказ». Згадавши ці слова, я згадую героїв нашої держави: бандерівців, воїнів УПА, не можу забути і про дисидентів та шістдесятників. Люди, які не боялись піти проти всіх, щоб відстояти своє, рідне, люди, які щодня ризикували життям заради своєї країни, люди,

які відстоювали свою культуру, мову та звичаї. Ліна Костенко – активна учасниця руху шістдесятників ,які боролись за культурне відродження України. Вона, разом зі своїми поплічниками, серед яких був і Симоненко, боролась за права голосно і впевнено сказати «Україна». Гадаю, чудовий приклад патріотизму, кожному з нас варто пробудити в собі того «патріота», проте, на жаль, не в кожному з нас він насправді є. Тому я вважаю, що ще однією визначальною рисою Людини є любов до рідної землі, щирий патріотизм та усвідомлення того, хто ти є. Проте відсутність патріотизму не найгірше, порівняно з відсутністю совісті. Безсовісна людина не гідна зватись Людиною. Той, хто не відчуває докорів сумління, коли скоїв щось лихе, – неживий, у ньому немає душі. Тому кожен з нас повинен усвідомити, що людина перш за все має бути прекрасна в душі і серці, а не ззовні. Лише людина, яка є по-справжньому красивою, може зрозуміти, наскільки чарівний світ. Це так важливо бачити всю красу життя, бути в гармонії з природою, і лише тоді можливо бути в гармонії з іншими

людьми і з самим собою. Так важливо усвідомити , що краса – повсюди! Варто лишень відкрити серце, і тоді весь світ постане перед тобою у зовсім іншому світлі. Бачити красу життя і цінувати її, ось що потрібно кожному з нас, ось що робить Людиною. А що значить любити? Скільки варто пережити, щоб усвідомити справжню вартість цього слова? Не кожен здатен любити. Сказати «люблю» може будь-хто, проте лише справжня Людина знає, як воно – любити. Любити життя, любити мистецтво, природу, любити ближніх… Справжнє кохання змальовується чи не в кожному творі письменників української літератури. Питання кохання і зради завжди буде актуальним. Як кажуть, вірність – справа совісті, зрада – справа часу. Кохання – таке яскраве сонце, так гріє і ясно світить, проте дуже сліпить. Хоча навіть на сонці є чорні плями... Та справжнє кохання вірне й чисте, і не знає зради. А людина, яка кохає щиро та, на жаль, зазнала зради, обов’язково звільниться від болю і все ж знайде своє щастя. Кохання змінює людей. Любов здатна змінити кож-

ми – не безліч стандартних «я» Напевне, кожен із нас полюбляє теплого літнього вечора милуватися безмежним небом, встеленим міріадами зірок. Тоді здається, що ти вже не сам, з тобою вони – нічні світлячки, які сяють і ніби тобі підморгують. Одна із зір яскравіша, більша, інша – маленька і ледь помітна. Десь зіронька сама самотою мерехтить, а он там чиясь щедра рука густо засіяла їх на небесному полі. І раптом усвідомлюєш, що ці зірки нагадують нас, людей, яких мільярди на Землі. Адже і ми випромінюємо особливе сяйво, що йде із самого серця, з душі. А душа наша безмежна й незбагненна. Та буває, що хтось, як та маленька зірка, намагається бути непомітним у житті. Можливо, боїться розчарувань, а може, невпевнений у собі і думає, що він нікому не потрібен, що в нього немає ніякого таланту. Хочу запевнити: така думка вкрай помилкова! Кожна людина наділена особливими здібностями від Бога, тільки треба зуміти їх побачити і розкрити. Бездарних людей не буває! Будь-яка справа вимагає сили, розуму, уміння. Ось наприклад, звичайна домогосподарка щодня порається в домі, куховарить, пере, створює затишок в оселі. Хіба всім таке під силу? А простого двірника, у якого завжди такий лад у дворі, що, здається, те подвір’я аж усміхається, невже не

винахідливого. А ще кілька років тому цей «майстер» носив двійки у щоденнику. Кожна людина – унікальна особистість. Немає у світі однакових людей, так само, як і однакових зірок. У кожної є щось своє, неповторне. Наш глибокий внутрішній світ залишатиметься нерозгаданим ще довгі роки. Але це не означає, що його не потрібно вивчати, ні. Бо саме вивчаючи себе,

ного, і лише на краще. Звичайно, мова йде про справжні почуття. «Чого варте кохання людей хистких і непевних, що не можуть сказати «назавжди»?..» – пише Віктор Домонтович у своєму творі «Доктор Серафікус». Та й справді,чого варте? Анічогісінько. Саме тому нам слід навчитись розпізнавати справжнє кохання і пафосний фальш. Важливо навчитись берегти той скарб ,який одного разу Бог дарує нам з надією, що ми оправдаємо його сподівання. Адже буває так, що ми нехтуємо своїм щастям, за що пізніше змушені розплачуватись. Тільки та людина, яка усвідомлює, що значить насправді це почуття, та яка вміє цінувати його і берегти, та, яка готова піти на справжні вчинки заради цього святого почуття - гідна зватись Людиною. Ось що, на мою думку, значить бути Людиною: вміти мислити, вміти бачити красу, вміти любити. Ще один доказ того, що людиною народжуються, проте Людиною стають. Кожен сам кує своє щастя, себе, своє життя. І кожен сам для себе обирає, ким йому стати, ким йому бути. Анастасія Буряк

ідея справжньої Людини Вони убили всіх. Знищили, згубили. Усіх, хто був цвітом нації. Залишили лиш сіру цвіль. У тюрмах позгинались талановиті українці. Їх у Сандармосі розстріляли, на Соловках замордували. Довели до самогубства. Опустили залізні нари й убили. Як же мені не ненавидіти радянщину за Хвильового, Куліша, Курбаса, Підмогильного? За Симоненка і Стуса?! Борці, митці. Незбагненна втрата! Василь Стус – це сталевий дух, гострий погляд і твердість характеру. Інтелектуал нової доби, лауреат Нобелівської премії. АЛЕ: що за скандал? Політв’язню вручають премію??? Влада вирішила проблему легко, адже нема людини – нема проблеми. Мужність і принциповість. «Терпи, терпи». Не зламався! Ідея жила в ньому до кінця! Ідея Справжньої Людини, нездоланної, гордої, національно свідомої. Розуміння того, що були на світі такі люди, як В. Стус, вселяє в мене цю Ідею і Надію на її продовження. «Людиною не народжуються, а стають», – так вважав поет, який всім своїм життям довів, що навіть у найтяжчі часи можна залишитись вірним собі. Без компромісів. Стус зберіг свою екзистенцію, але йому не дозволили зберегти своє життя… Юлія Солован

Особистості. Фото редакції

Кожна людина наділена особливими здібностями від Бога, тільки треба зуміти їх побачити і розкрити. Бездарних людей не буває! можна вважати талановитим? Часто трапляються такі учні в школі, які ні до чого не здатні, не можуть вивчити й маленького віршика, чи запам’ятати елементарне речення. Я, звичайно, маю на увазі свого близького знайомого, що живе неподалік від мене. Але тепер ви тільки погляньте, які шедеври він створює з дерева: стільці, столи, альтанки та інші прекрасні речі, які так милують людське око. Напевне, в нашому районі кращого столяра не знайти, умілого, творчого, терпеливого,

ти вчишся бути людиною. Ф. Достоєвський казав: «Людина є таїна. Її треба розгадати, і якщо будеш її розгадувати все життя, не кажи, що згаяв час; я займаюся цією таїною, бо ж хочу бути людиною». Незбагненним є наш внутрішній світ і його можливості. «Людині потрібні не три аршини землі, не садиба, а вся земна куля, вся природа, де на просторі вона могла б проявити всі свої властивості свого вільного духу», – говорив А. Чехов. Напевне, саме цим і відрізняється особистість людини від зірки, яка має «у своїх руках» весь Всесвіт. Чому ж тоді серед нас, таких неповторних і талановитих, наділених властивостями «вільного духу» часто трапляються негідники, злочинці, які

ні на кого не зважають, а думають лише про себе і все роблять задля свого задоволення? Гадаю, це ті, які не змогли розгледіти своє «я», не збагнули свого призначення, спіткнулися. Отже, особистістю є кожна людина, і кожна людина має душу, удосконалює її. М. Бердяєв писав: «Моя особистість – не готова реальність, я творю свою особистість, творю її й тоді, коли пізнаю себе». Тож пізнаймо самих себе. Випромінюймо більше сяйва, будьмо яскравішими, а не ледь помітними, як ті зорі. Також шукаймо світло і в інших людях, бо, я певна, що воно там обов’язково десь жевріє. Нехай при цьому ми не досягнемо істини, зате наведемо порядок у власному житті, допоможемо ближнім, а це для нас нагальна справа. Юлія Мороз


14

№ 1 червень 2013

свЯта уКраЇни

вознесіння Господнє День святої трійці. П’ятдесятниця

Назва свята відображає суть події – це Піднесення на небо Господа нашого Ісуса Христа, завершення Його земного служіння. Це свято святкується завжди в 40-й день після Великодня, у четвер 6-го тижня після Пасхи. Число 40 – не випадкове. У всій Священній історії це був час закінчення великих подвигів. За Законом Мойсея в 40-й день діти повинні були приноситись батьками у храм, до Господа. І тепер у сороковий день після Воскресіння, як би після нового народження, Ісус Христос повинен був увійти до небесного храму Свого Батька як Спаситель людства. Перемігши смерть, цей страшний наслідок гріха, і давши тим самим можливість воскреснути у славі, Господь підніс у Своїй Особі людську природу, включаючи тіло людини. Тим самим Господь відкрив кожній людині можливість після загального Воскресіння піднестися у вищу обитель світла до самого Престолу Всевишнього. Про подію Вознесіння розповідають нам євангелісти Марк і Лука, особливо докладно можна прочитати про це в книзі Діянь Святих Апостолів у першому розділі.

Давши учням останні настанови, Господь «вивів їх геть із міста до Віфанії і, піднявши руки, благословив їх. І коли благословляв їх, став віддалятися від них і підноситися на небо. А вони поклонилися Йому і повернулися до Єрусалиму з великою радістю ... ». Свято Вознесіння – це свято Неба, відкриття людині Неба як нового і вічного дому, Неба як справжньої батьківщини. Гріх відділив землю від неба і нас зробив земними і тими, що однією землею живуть. Мова йде не про запланетний простір і не про космос. Мова йде про Небо, повернуте нам Христом, про небо, яке ми втратили в земних науках й ідеології і яке розкрив і повернув нам Христос. Небо – це Царство Боже, це царство вічного життя, царство істини, добра і краси. Усе це розкрив, усе це дарує нам Христос. Свято Вознесіння звеличили своїми проповідями святі Іван Золотоустий, Григорій Ніський, Епіфан Кипрський, Лев Великий та інші. У IV ст. рівноапостольна цариця Олена поставила храм на честь цього свята на місті, де вознісся Христос. Цього року Вознесіння Господнє припадає на 13 червня.

Після вознесіння Ісуса Христа настав десятий день: це був п’ятдесятий день після Воскресіння Христового. У євреїв було велике свято П’ятдесятниці на пам’ять Синайського законодавства. Усі апостоли разом з іншими учнями Христовими та іншими віруючими одностайно перебували в одній світлиці в Єрусалимі. Була третя година дня за єврейським рахунком годин, тобто, по-нашому – дев’ята година ранку. Раптом зчинився шум з неба, ніби буря раптова зірвалася, і переповнила ввесь той дім, де перебували учні Христові. І з’явилися вогненні язики і спочили (зупинилися) по одному на кожному з них. Всі сповнилися Духа Святого і стали славити Бога різними мовами, яких раніше не знали. Так Дух Святий, за обітницею Спасителя, зійшов на апостолів у вигляді вогненних язиків, на знак того, що Він дав апостолам здатність і силу

для проповіді Христового вчення всім народам; зійшов же у вигляді вогню на знак того, що має силу спалювати гріхи й очищати, освячувати й зігрівати душі. У Єрусалимі в цей час було багато євреїв, які прийшли з різних країн на свято. Апостоли вийшли до них і стали проповідувати на їх рідних мовах воскреслого Христа. Проповідь так подіяла на тих, хто слухав її, що багато хто повірив і стали питати: «Що ж нам робити?» Петро відповів їм: «Покайтеся і хрестіться в ім’я Ісуса Христа на прощення ваших гріхів, тоді і ви отримаєте дар Святого Духа». Таких, що увірували в Христа і охоче прийняли хрещення, виявилося того дня близько трьох тисяч чоловік. Таким чином, почало будуватися на землі Царство Боже, тобто Церква Христова. У 2013 році День Святої Трійці. П’ятидесятниця святкується у неділю 23 червня.

немає краю без звичаю Зелені свята – дуже давнє народне дохристиянське свято, яке символізує остаточний прихід літа. Це завершення весняного і початок літнього календарного циклу. В основі Зелених свят тисячі років лежали культ рослинності і магія заклинання майбутнього урожаю. З прийняттям християнства Зелені свята почали називатися ще й Трійцею, яка відзначалася на 50-й день після Великодня і співпадала із Зеленою неділею. Проте упродовж багатьох століть традиційно залишалася давня народна ритуально-обрядова складова Зелених свят. Деякі тисячолітні традиції й обряди наших пращурів, звичайно, були втрачені і призабуті, деякі були змінені або спрощені, але народна пам’ять все ж таки зберегла бодай елементи і головні атрибути Зелених свят. Напередодні Зеленої неділі, у суботу, що називалася клечаною, хату, подвір’я та господарські будівлі прикрашали клечанням – зеленими гілками дерев. Гілки встромляли у стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Підлогу або долівку в хаті встеляли запашними травами: осокою, любистком, м’ятою, пижмою, ласкавцями, лепехою. Як всі інші свята наших пращурів, Зелені свята базувалися на хліборобських традиціях сонячного циклу. Але окрім культу Сонця і культу померлих предків, в основі Зелених свят лежав культ дерева і квітів. Можливо, тисячолітня традиція прикрашати житло на Зелені свята зеленим віттям і була пов’язана з давнім культом і святом дерев. До останнього століття в Україні окремі дерева вирізнялись від інших

особливою шаною до них. Це дуб, ясен, явір, тополя, береза, липа. В окремих місцевостях навіть не можна було ламати гілля з дуба на клечання. Культ дерева і лісу яскраво відбивався у підготовці до Зелених свят. По клечання до лісу їхав старший родини (у давнину, звичайно, старший роду). Клечання забирали в хату, на

священними деревами. Наприклад, на Лівобережжі був обряд водити тополю. Дівчата вибирали поміж себе дівчину на тополю, прикрашали її намистом, стрічками та квітами, обличчя зав’язували хусткою, руки прив’язували до палиці і так водили по селу з гучними піснями. Кожний господар радо зустрічав процесію і, приймаючи від неї добрі побажання

Під час святкування Зелених свят. Дівчата у віночках

обори, стайні, хліви, несли в комори, клуні, на пасіку. На думку наших пращурів, у деревах оселялися душі рідних – померлих дідів-прадідів. Дід-Ладо – добрий дух предків – опікунів роду – разом з гіллям-клечанням приходив до господи. Між іншим, серби і греки у дні Зелених свят збирали квіти, плели вінки й несли їх додому, а інші народи, як і українці, оздоблювали свої домівки зеленими гілками дерев, які несли з лісу або «священного гаю». У Зелені свята в деяких місцевостях України були звичаї, пов’язані зі

(головним чином, приплоду худобі і гарного врожаю), щедро обдаровував учасників обряду. На Поліссі побутував близький за значенням обряд Троїцького куста, роль якого теж виконувала дівчина. А ще відома така молодіжна забава як завивання берези. Вранці у Зелену неділю дівчата беруть харчі, закликають хлопців і з піснями-веснянками та гаївками йдуть у ліс чи в гай. Там грають, співають, хороводять, а потім сідають і разом їдять все, що принесли. Після цього шукають у лісі молоді берізки, що мають тонкі і довгі гілля-пруття – і з

того тонкого гілля на самій березі завивають вінки, співаючи відповідних пісень: По саду ходжу, виноград саджу Посадивши та й поливаю, Ой поливши та й нащіпаю, Нащіпавши, віночка зів’ю, Віночка звивши, на воду пущу: Хто вінка пійме, той мене візьме… Хлопці можуть допомагати – кожний своїй дівчині – завити вінок на березі. Ой, зав’ю вінки та на всі святки, Ой на всі святки, на всі празники… На всі святочки, на годовії і на роковії… Звивши вінок на живій березі, хлопці їх обережно відламують і доручають дівчатам. А дівчата забирають додому і пізнім вечором йдуть до води і пускають їх на воду, як на Купала, споглядаючи, чи швидко пливуть, чи не підуть під воду, чи з’єднається з іншим вінком, на який загадала дівчина, чи не пристане до берега, тощо. Троїцькі розваги починалися з понеділка і тривали цілий тиждень. Зазвичай їх влаштовували в лісі чи в полі, на вигоні за селом. Подекуди молодіжні забави й танці проходили біля спеціальних лаштунків – ігорного дуба чи явора. Вони являли собою довгу жердину, до якої зверху горизонтально прикріплювали колесо, прикрашене квітами, гіллям, стрічками. На Зелені свята, як і після Великодня, провідували померлих родичів, могили яких обсипали клечаним зіллям. На кладовищі влаштовували панахиди та спільні поминальні трапези. Ця традиція подекуди збереглася до наших днів.


№ 1 червень 2013

свЯта уКраЇни

15

Професійні свята у червні Варто заглянути до календаря, і можна одразу побачити велику кількість дат, до яких можна прив’язати корпоративну вечірку, виїзд на природу, неформальну зустріч тощо. Державні свята – це гарний привід привітати колег, керівників, партнерів та замовити відповідний захід. Червень дарує нам таку можливість, оскільки багатий на професійні свята, серед яких виділяють наступні. 6 червня – День журналіста України День журналіста щорічно відзначається в Україні 6 червня – у день прийняття Спілки журналістів України у 1992 році в Міжнародну федерацію журналістів. (Указ Президента України від 25.05.1994 № 251/94). День журналіста – це не тільки професійне свято працівників засобів масової інформації. Це свято загальнонародне, тому що важко уявити сучасне суспільство без інформації, без засобів її передачі, без професійного погляду на події і факти нашого життя. 9 червня – День працівників легкої промисловості Це свято, що існує вже більше 25 років, було установлене Указом Президії Верховної Ради СРСР від 01. 10. 80 р. «Про святкові і пам'ятні дні». Цей день - професійне свято працівників та ветеранів галузі легкої промисловості. Саме завдяки ним населення областей і міст має можливість купувати якісну продукцію місцевого виробництва. Адже сьогодні підприємства легкої промисловості, постійно удосконалюючи технологію виробництва, розширюють асортимент і покращують якість своєї продукції. 12 червня – День працівника фондового ринку Відповідно до Указу Президента від 11 березня 2008 року № 202/2008 День працівника фондового ринку України відзначається щорічно 12 червня. Поява цінного папера як інструменту залучення фінансових ресурсів дозволяє вкладникові певною мірою вирішувати проблему ризику, пов’язаного з господарською діяльністю, за допомогою придбання такої кількості цінних паперів, яке відповідає стабільності його фінансового становища. Віктор Ющенко ввів це свято, враховуючи значний внесок працівників фондового ринку у прискорення економічних реформ і створення реальної ринкової економіки. Поліпшення інвестиційного клімату – одна з основних задач сучасного працівника фондового ринку. 16 червня – День медичного працівника Святкування Дня медичного працівника у третю неділю червня закріплено Указом Президента України № 281/94 від 03. 06. 1994 р. День медичного працівника – дійсно всенародне свято. Немає жодного, хто б не зустрічався з людьми у білих халатах: вони супроводжують кожного з нас впродовж всього життя, дарують своє тепло і знання, допомагають, лікують наші душі та тіла, від-

дають по краплині свої серця, жертвують власним здоров’ям заради порятунку інших. 23 червня – День державної служби День державної служби відзначається в Україні щорічно з 2003 року в День державної служби Організації Об'єднаних Націй, згідно з Указом Президента № 291/2003. Самовіддана праця на благо держави і народу в усі часи вважалась винятково почесним і відповідальним обов’язком громадян. Українське суспільство покладає на державних службовців особливо відповідальні завдання, чекає від них компетентності, ініціативи та творчого ставлення до справи. Державні службовці докладають усіх зусиль для побудови демократичного суспільства в Україні, піднесення її авторитету на міжнародній арені. Вони виконують зобов’язання держави перед громадянами через надання державних послуг та забезпечують реалізацію державної політики. 25 червня – День митної служби України День митної служби України відзначається щорічно 25 червня в день ухвалення Верховною Радою України у 1991 році Закону про митну справу в Україні. Відповідний Указ Президента України про святкові і пам’ятні дати № 353/92 був підписаний 22 червня 1992 року, свято носить назву «День митної служби України». Сучасні взаємовідносини між державами характеризуються посиленням економічних і торгових зв’язків, модернізацією і введенням нових транспортних коридорів з напруженим ритмом роботи, небачений розвитком туризму та активізацією представників ділових, суспільних, спортивних та багатьох інших сфер. Саме тому сьогодні зростає роль митниці, високопрофесійна робота якої гарантує стабільність міждержавних зв’язків, стає своєрідною «візитівкою» держави. 27 червня – Всесвітній день рибальства Всесвітній день рибальства відзначається щорічно з 1985 року. Свято встановлено рішенням Міжнародної конференції з регулювання і розвитку рибальства, що відбулася в липні 1984 р. у Римі. Риболовля – одне з найбільш масових захоплень людини. Хто хоч раз побував на водоймищі з вудкою, насолодився чистотою, ні з чим незрівнянною радістю спілкування з природою і впіймав першу у своєму житті рибу, той цього не забуде ніколи. Все більше і більше людей розуміють, що риболовля – прекрасний засіб зміцнення духовних і фізичних сил.

Конституція України

День Конституції україни День Конституції України відзначається щорічно 28 червня і є офіційним державним святом. Прийняттям даного документа у 1996 році ознаменувався початок становлення і розвитку нової демократичної і незалежної країни. Можливо, для когось це свято не більше ніж черговий вихідний,

«Реформу моралі слід починати з реформи законів» К. Гельвецiй

проте для кожного свідомого громадянина день Конституції України — це більше ніж просто червоний день календаря, це подія, з якої, власне, починається існування держави, як такої. Навряд чи варто нагадувати, що значить для української нації наявність власної незалежної держави, визнаного члена світової спільноти і

«Бережи порядок, і порядок збереже тебе» Латинська формула

яке День Конституції займає у суспільному житті держави, дозволяє судити про роль Основного Закону в ньому. У 2009 році Кабінетом Міністрів України за дорученням Президента було затверджено план заходів з відзначення Дня Конституції України. У числі останніх — покладання квітів до підніжжя пам'ятників державним діячам України, організація конференцій, офіційних зустрічей та круглих столів, метою яких є обговорення Основного Закону, проведення в освітніх та культурних установах, а також дипломатичних представництвах Україна святкових тематичних заходів. Як відомо, хороший меч кують не за один день, елітне вино витримують багато років, процес створення Конституції Україні також був довгий і тернистий. Починаючи з Конституції Пилипа Орлика 1710 року, яка, щоправда, так і не вступила в дію, і закінчуючи безсонною ніччю з 27-го по 28-е червня 1996-го року,

повноправного учасника міжнародних відносин. До цього народ прагнув багато сотень років, і сьогодні йому нарешті пощастило пожинати плоди багатовікових зусиль, саме тому день Конституції України володіє особливим історичним та почесним значенням. Свято Дня Конституції урочисто відзначається у всьому світі: почи-

«Я не думаю, що в республіці можна знайти що-небудь більш негідне, ніж коли закон приймають і потім не дотримуються, і тим більше, коли закону не дотримується сам його законодавець» Н. Макіавеллі

«Історія — свідок минулого, світло істини, жива пам'ять, учитель життя, вісник старовини» Цицерон

коли Основний Закон нарешті був прийнятий, — таким був нелегкий шлях цього великого документа. Але й результат того вартий — Конституція Україна по праву визнається однією з найбільш досконалих і демократичних Конституцій у всьому світі! ««Цей тип замахнувся на найсвятіше, що у нас є. На Конституцію! » — Ця фраза з кінофільму Е. Рязанова «Стережись автомобіля» якнайкраще характеризує епохальне значення цього документа і для країни в цілому, і для кожного її громадянина зокрема.

наючи з Японії та Норвегії, у яких в цей день влаштовуються масові народні гуляння, супроводжувані парадами і відкриттям дверей парламенту для всіх охочих, і закінчуючи Гібралтаром і невеликим островом Ніуе, які поки що не можуть похвалитися незалежністю. Місце,


16

№ 1 червень 2013

на завершеннЯ

той, що злітає у небо Небесно-блакитні очі вдивлялися у простір. А думки линули все далі і далі. У кімнаті стояла мрійлива тиша, яку ззовні тривожив невпинний вітер, що змушував гілки дерев благати про порятунок, стукаючи по вікнах будинку. То був звичайний грудневий день, що нічим не відрізнявся від своїх попередників. Але тим він і був особливий. Маленька дівчинка, лежачи на ліжку, роздумувала про своє призначення у житті. Адже як важливо зрозуміти це вчасно. Не втрачаючи ані хвилини. Щоб зупинити невпинну череду «клонованих» днів та прожити їх по-новому. Увагу дівчинки привернув снігур на підвіконні, якому, здавалося, було зовсім неважливо, що відбувається навколо нього. Він весело стрибав по підвіконню, обережно зазираючи до вікна. Дівчинка підхопилася і підбігла до нього, проте гарного птаха на підвіконні вже не було. І буває ж таке, всі птахи відлітають зимувати в теплі краї, а цей красень радіє хурделицям та завірюхам. Дивно, хоча як добре, мабуть, вміти літати. Можна побачити увесь світ! Але це вміють тільки птахи. Це їх доля. Дійсно, сенс у житті птаха – літати, риби – плавати, людини – … Дівчинка знову лягла на ліжко. Їй так кортіло розгадати цю загадку, але чогось для цього їй не вистачало. У цей момент до кімнати зайшла її мати, що тримала в руках фарби та альбом для малювання. Вона сіла на край ліжка і торкнулася маленької доньчиної долоньки. Мати пам’ятала свої дитячі роки і добре розуміла, як важливо зараз її дитині відкривати для себе щось нове. Обличчя дівчинки вмить прикрасила посмішка. Вона зіскочила з ліжка та прийнялася до малювання. Вона не хотіла малювати маму, рідний дім чи сусідського собаку. Її пензлик старанно виводив якісь незрозумілі нікому фігури. Домалювавши, вона підбігла з чудернацьким малюнком до мами. Мати дивилася на витвір доньки трохи розгублено, але зазирнувши дитині в очі, бачила, що та може пояснити кожен рух своєї

уяви. А що там було й пояснювати? Зелена хвиляста лінія в нижньому кутку малюнка – то природа, що є нашим вічним натхненням, золоте півколо – це щастя, яким людина може поділитися з іншими, чорна довга смуга посередині – то буденність, що тримає світ у своїх міцних кайданах і не дає людині знайти свою долю, а ось та маленька червона крапочка на чорній смузі – сенс нашого життя. Коли знайдеш його – то міцно тримай, мов того снігура, що злітає у небо. Жінка подумки посміхнулася та повісила малюнок на найвидніше місце у кімнаті. Це був найкращий малюнок її донечки. Адже його малювала не маленька безтурботна дівчинка, а маленька людина, що вчиться сприймати світ по-своєму, не зважаючи на нав’язані стереотипи. Білі пластівці снігу підносив над землею сильний вітер. Вони ніби кружляли у танці і розбивалися, падаючи униз. Щось в цьому було драматичне. Від цього видовища мурахи снували по шкірі, а світ здавався безмежно жорстоким. Хоч би один промінчик пробився крізь похмурі хмари, даруючи надію на спокій. Але цього не сталося. Ставши на старенький табурет, дівчинка дістала з полиці мушлю і приклала її до вуха, міцно заплющивши при цьому очі. І ось перед очима маленької мрійниці виднілося безкрає море та піщаний берег, що зігрівався літнім сонечком та ніжністю оксамитових хвиль. Проте цього було недостатньо, аби відчути справжнє щастя. Дівчинка злізла з табурету і простягнула мушлю своїй мамі. Нема нічого кращого, аніж розділити щастя з іншим. Хоча б заради щирої, вдячної посмішки, сповненої любові. День добігав кінця. Вітер стих, а вечір приніс на небо ясні зорі. Жінка вкрила доньку теплою ковдрою та, поцілувавши на ніч, залишила її сам на сам із зоряним небом. Дівчинка ще трохи милувалася зорями, а потім усміхнулася і засинаючи подумала: «…людина – відчувати». Валерія Ковальська

веселка на долоні (думка-асоціація)

Веселка на долоні. Фото редакції

Кажуть, життя наше схоже на зебру: чорне і біле, веселе й сумне, добре і жорстоке, солодке й гірке... А я скажу інакше: життя – це веселка, повна палітра усіх кольорів... ЧЕРВОНИЙ – присмак кохання, шалений ритм танго, розкішні троянди у моїх снах, нестримний вогонь, що палає в серцях... ОРАНЖЕВИЙ – тонкий аромат апельсина, що дитинство лишило по собі, ясні іскорки у твоїх очах, яскравий танок почуттів та емоцій, а ще, осінній карнавал... ЖОВТИЙ – кажуть, розлука, а для мене – завжди несподівана зустріч, кислинка лимону, щоб отверезити тіло і розум, золота нитка, що сяє у темряві, сонячний сміх, що торкається серця... ЗЕЛЕНИЙ – колір свіжості й краси, безтурботний хіп-хоп моїх мрій, легкий аромат зеленого чаю, поцілунок першого весняного дощу... БЛАКИТНИЙ – спокій літнього неба, легковажне кружляння у вальсі, прозора сльоза, що тече по щоці, високий водоспад проблем і радощів життя... СИНІЙ – солоні хвилі у морі, ніжна усмішка твоїх волошкових очей, оксамитні польоти у далекі світи, музика ангелів, що лунає для нас... ФІОЛЕТОВИЙ – дивне мереживо спогадів, терпкий смак виноградних фантазій, мелодії фіалкових вечорів, зорепад любові у моєму серці... Любов Василик

ода до мрії Любов, мрія, щирість, відвертість – що може бути кращим? Хіба те, що твої близькі володіють цими чеснотами. Лицемірність і черствість сердець – що може бути гіршим? Хіба те, що такими виявляються ті, кого любиш. Це не обов’язково зрада чи обман, але й усе, що може розчарувати тебе у своєму ідеалі. Так, ти малюєш ідеал, який виявляється фальшивкою. Це не означає, що у всьому винен твій неідеальний ідеал, просто боляче усвідомлювати, що ти знову помилився. Це не означає, що тепер нікому не можна довіряти, просто пора усвідомити, що віддаватись мріям дуже небезпечно. Адже коли мрія в усій своїй натхненій кпасі падає на твоїх очах на асфальт, розбивається не лише вона, але й усі ті почуття, які ти так щиро плекав. Страшно усвідомлювати, що всі наші мрії такі необачні і легковажні. Парадоксально, але де ви бачили розсудливу і помірковану мрію? Мрія – це політ думки, це шаленство почуттів, це ціла буря в океані вразливої душі. Більш того, це найтаємничіше прагнення серця, яке твій здоровий глузд всіма силами намагається придушити. Але, довго пручаючись, ця мрія з тріумфальним окриком виривається на волю, на білий світ, і шалено

Засновник і видавець Юлія Мороз Газета виходить з червня 2013 року.

Мрія

Головний редактор Юлія Мороз

мчить аж за небокрай, навіть не думаючи збуватись. Так, це і є мрія. Нездійсненна мрія. Кажуть, мрії збуваються. Ні, збуваються лише бажання здорового глузду, часом досить безглузді. Саме їх ми всіма силами намагаємось досягти, упевнено йдучи до мети. Чому? Бо вони приземлені, хоча й благородні. Вони нікуди не втікають, і лише лінощі можуть стати на перешкоді до їх здійснення. А мрія – це дикий птах, який нізащо не сидітиме тобі в клітці. Мрія… Вона з’являється несподівано і незбагненно. Її неможливо приручити, бо вона надто любить волю. Але чи уявляєш ти собі життя без мрії? Мабуть, ні, адже життя без мрії – це і є лицемірність і черствість сердець. Мрія не лише надихає на неймовірні подвиги, але й робить нас щирими у своїх думках і почуттях. Мрія допомагає нам жити, любити і дарувати цю любов усім навколо. Мрія надихає нас своїм теплом, відкриває цілий світ фантазії. Мрія зігріває нас у найважчі хвилини і допомагає насолоджуватись найяскравішими моментами життя. Бережи мрію, не розбивай її... Любов Василик

Відповідальність та достовірність фактів та рекламної інформації несуть автори публікацій та рекламодавці. Редакція не завжди поділяє думки авторів. Листування з читачами – тільки на сторінках газети.


PERO