книги
Віта Сусак
Українські мистці Парижа. 1900–1939 К.: Родовід, 2013. – 408 с.
Іс
Галина Пагутяк
Писар Східних Воріт Притулку Писар Західних Воріт Притулку Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2013. — 140 с.
торія інтеграції українського мистецтва у скарбничку французької культури була, чесно кажучи, менш грандіозна, ніж успіх цієї книжки — розкішної монографії «Українські мистці Парижа: 1900–1939» Віти Сусак, що отримала Гран-прі Форуму видавців у Львові. Ну визнана Соня Делоне з-під Полтави першою жінкою-художником, яка ще за життя виставилася в Луврі. Ну виграв, хоч і посмертно, харків'янин Василь Єрмілов конкурс на кращий проект паризького мавзолею Пікассо. Але ж усе це, друзі, до недавнього часу називалося «російським авангардом»! При цьому пригадується сумна історія з предтечею цього видання — монографією «Art D'Ukraine» (1990) Валентини Васютинської-Маркаде, яка, по суті, скасувала достоту академічну проблему присвоєння «російською» історією мистецтв «українських» імен. Таким чином, завдяки предтечам, завдання авторки «Українських мистців Парижа» полягала вже дещо в іншому, а саме — не відстоювати в черговий раз національну гідність малоросів, а довести, що у безперечному українському мистецтві існував навіть феномен «паризької школи». Або навпаки, що на «святі, яке завжди з тобою», яке характеризувало культурний бедлам в Парижі початку ХХ століття, погуляли, серед інших, і українці. При цьому проблемою засилля «російського» авторка вже не стурбована, очевидно, довіряючи думці Набокова, котрий свого часу зауважив: «Коли я розмірковую про роки вигнання, то бачу себе і тисячі інших білоемігрантів, що провадять дещо дивне, але не позбавлене приємності існування в злиднях, духовному зубожінні, серед більш або менш ілюзорних німецьких або французьких тубільців, з якими більша частина моїх співвітчизників абсолютно не спілкувалася».
О
бидва культові романи цієї авторки видані під однією обкладинкою, причому другий, «Писар Західних Воріт Притулку», вперше приходить до читача. Чому ж одразу культовий? Бо у ньому продовжується історія попереднього наглядача за магічним світом землі руської. Чи то раем, а чи пеклом у паралельній реальності казкового кшталту. Утім, службовці потрібні всюди, і тому головний герой роману Яків — слуга, який провітрює Притулок, відчиняючи Західні Ворота, а десь далеко його колега Антон прочиняє Східні. Антон і Яків — як перша і остання літери абетки, а між ними — Євтихій і Нестор, Філемон і Бавкіда, Ізидор і Марфа, а також половина букваря, знищеного численними нашими правописними комісіями. У другій його половині — Сава і Петро, Симеон та індіанець Джо, що явно вимандрував з відомого твору Марка Твена. Там він помер під брамою, яку не зміг відчинити, а тут живе і навіть пророкує людям долю. Як добре, що усі ми хоч трохи читали в дитинстві класику світової літератури, інакше звідки б виникли наші паперові світи. Свого часу автор передмови до роману Пагутяк вважав, що «це дивовижний сплав галицької мітолоґії і містики». Насправді ж «галицького» тут небагато. Не більше, ніж у Євгена Пашковсь кого в «Безодні». Хіба що вічнозелений мовний патріотизм: пташина мова, якою спілкується один з прибульців до Притулку і носієм якої він одиноко залишився, легко десемантизується як солов’їна, себто українська. На тому й порішили, і світ укотре завалюється через споконвічне національне питання, адже тепер старійшина Притулку, кинувши все, змушений іти з тим прибульцем світ за очі, аби навчати вимираючої мови усіх зустрічних небораків. До речі, у другому романі дилогії не легше, тому «мовна» історія триває.
Харьков, ул. Сумская, 51 714-04-70, 714-04-71 www.books.ua ТЕКСТ: ІГОР БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО
28