«Гілея (науковий вісник)»

Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова Українська Академія Наук

Збірник наукових праць • Історія • Політологія • Філософія

Випуск 15 Київ ! 2008

Збірник засновано 2004 року Фахове видання з історичних, філософських та політичних наук затверджено постановою Президії ВАК України від 14 вересня 2006 року № 1"05/8 (доповнення до переліку № 18, Бюлетень ВАК України № 10, 2006) Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації серія КВ № 11192 72 ПР від 5 травня 2006 р.

Редакційна колегія: З історичних наук: Андрусишин Б.І., Гончар Б.М., Колесник В.Ф., Котляр Ю.В., Кривошея В.В., Михайлюк В.П., Нестуля О.О., Солдатенко В.Ф., Сушко О.О., Макарчук С.С.,

доктор історичних наук, професор доктор історичних наук, професор доктор історичних наук, професор доктор історичних наук, професор доктор історичних наук, академік Української академії наук (відповідальний секретар) доктор історичних наук, професор доктор історичних наук, професор, академік Української академії наук доктор історичних наук, професор, член кореспондент Національної академії наук України доктор історичних наук, професор кандидат історичних наук, доцент

Фіров П.Т., кандидат історичних наук, доцент

З політичних наук: Бабкіна О.В., Бидзюра І.П., Іванов М.С., Картунов О.В., Котигоренко В.О., Оніщенко І.Г., Римаренко С.Ю., Шаповал Ю.І.,

доктор політичних наук, професор доктор політичних наук, професор доктор політичних наук, професор доктор політичних наук, професор, академік Академії політичних наук доктор політичних наук, член кореспондент Академії політичних наук доктор політичних наук, професор доктор політичних наук, професор доктор історичних наук, професор, академік Академії політичних наук

Шкляр Л.Є., доктор політичних наук, професор

З філософських наук: Андрущенко В.П., доктор філософських наук, професор, академік Академії педагогічних наук України Бех В.П., доктор філософських наук, професор, академік Академії політичних наук Вашкевич В.М., доктор філософських наук, академік Української академії наук (головний редактор) Волинка Г.І., доктор філософських наук, професор Гавеля В.Л., доктор філософських наук, професор Закович М.М., доктор філософських наук, професор Михальченко М.І., доктор філософських наук, професор, член кореспондент Національної академії наук України Оніпко О.Ф., доктор технічних наук, академік Української академії наук Акопян В.Г., кандидат філософських наук, академік Української академії наук Хімченко О.Г., кандидат філософських наук, професор, член кореспондент Української академії наук

Ґілея* (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. – К., 2008. – Вип. 15. – 404 с. Друкується за рішенням: Вченої ради Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (протокол № 1 від 25 вересня 2008 р.); Президії Української Академії Наук (протокол № 08&09&25 від 25 вересня 2008 р.) Концепція збірника базується на багатоплановому науковому висвітленні проблем інформаційної цивілізації, що формується. Основні рубрики охоплюють галузі історії, теорії та практики політології, філософії. Розрахований на фахівців гуманітарних та соціально полі тичних наук. * Гілея — в стародавні часи територія лісової Скіфії між Борисфеном (Дніпром) і Гіпанісом (Південним Бугом). Рештки цієй «лісової квітки» залишилися до теперішнього часу на території Миколаївської та Херсонської областей. (Докладніше див.: Геродот. Історія.ІV.16 25).

© Редакційна колегія, 2008 © Автори статей, 2008 © Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, 2008 © Українська академія наук, 2008

ВІДДІЛЕННЯ РЕДАКЦІЇ ЗБІРНИКА НАУКОВИХ ПРАЦЬ «ҐІЛЕЯ (НАУКОВИЙ ВІСНИК)» ВІННИЦЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Інститут історії, етнології і права Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського, м. Вінниця) завідувач СТЕПАНЧУК Ю.С., кандидат історичних наук E&mail: iiep@inbox.ru ЗАПОРІЗЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Запорізький національний університет, м. Запоріжжя) завідувач НЕСТЕРЕНКО Л.О., кандидат історичних наук E&mail: nezumi@ukr.net ІВАНО&ФРАНКІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, м. Івано Франківськ) завідувач ДИЧКОВСЬКА Г.О., кандидат філософських наук, доцент E&mail: go_osmomysl@ukr.net ЛУГАНСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, м. Луганськ) завідувач МИХАЙЛЮК В.П., доктор історичних наук, професор E&mail: vital_mih@ukr.net МИКОЛАЇВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Південнослов'янський інститут Київського славістичного університету, м. Миколаїв) завідувач ХІМЧЕНКО О.Г., кандидат філософських наук, професор, член кореспондент УАН; координатор МАКАРЧУК С.С., кандидат історичних наук, доцент E&mail: Alex_x_5@ukr.net або rvgreabis@farlep.mk.ua ПОЛТАВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Полтавський університет споживчої кооперації України) завідувач АРТЕМЕНКО В.М., кандидат історичних наук, доцент E&mail: rektor@uccu.org.ua СЕВАСТОПОЛЬСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Севастопольський національний технічний університет, м. Севастополь) завідувач ФІРОВ П.Т., кандидат історичних наук, доцент Тел.: 8 068 925 74 57 УМАНСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, м. Умань) завідувач КРИВОШЕЯ І.І., кандидат історичних наук, доцент E&mail: kii1969@mail.ru ЧЕРНІГІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ (Чернігівський державний інститут економіки і управління, м. Чернігів) завідувач МЕЛЬНИК А. І., кандидат історичних наук, доцент E&mail: imc@geci.cn.ua

Шановні колеги ! Запрошуємо Вас відвідати наш сайт: www.gileya.org.ua, де зможете де тальніше довідатися про збірник наукових праць «Гілея (науковий вісник)», ознайомитися зі змістом та статтями, які були опубліковані у збірниках. На сайті є інформація про редколегію збірника, вимоги до наукових статей та умови їх публікації у збірнику, контактні телефони редакції. Сподіва юсь на Вашу зацікавленість у співпраці з нашим виданням. З повагою і найкращими побажаннями, Головний редактор Віктор Вашкевич

ІСТОРІЯ

Випуск 15

І С ТО Р І Я

УДК 94(477) «13»

Кальніцька Н. Д.

Русько–половецька боротьба проти монголо–татарської агресії у першій чверті ХІІІ ст. Аналізуються основні напрямки русько–половецьких відносин на державному рівні у ході боротьби з монголо–татарською агресією у першій чверті ХІІІ ст. Окрема увага приділяється розгляду укла данню договорів та династичних шлюбних угод між руською та половецькою сторонами. Ключові слова: феодальна роздробленість, князь, Русь, Половецький Степ (Дешти–Кипчак), дипломатична угода, династичний шлюб, монголо–татари.

Хрестоматійним прикладом подібної боротьби є битва русько–по ловецького війська з монголо– татарами на річці Калка. Але про те, що передувало цим подіям відомо небагато. Виникає одразу декілька пи тань щодо доцільності цієї військової операції для руської строни, оскільки можливо й не існувало ніякої загрози для Русі на той час. А також що примусило давньоруських князів вирушити по допомогу по ловцям, причому одразу слід визнати, що загальної об’єднавчої сили у них не було. Невже єдиним прагненням давньоруських князів було ба жання задовольнити свої політичні амбіції та на практиці довести, хто з них має життєздатну силу на Русі? Саме з’ясуванню мотивів походу присвячена надана робота. Під час огляду історичних джерел виникає уява про постійне втра чання політичного впливу Русі на міжнародній арені на початку ХІІІ ст., саме таке депресивне уявлення складається у читача під час прочитання

4

ІСТОРІЯ

Випуск 15

літописних повідомлень того часу. Проте загальновідомим є те, що на по чатку ХІІІ ст. на території Давньоруської держави склалися два впливових осередка, які отримали назву в історичній літературі як Південна та Північна Русь. Обидва політичні утворення сформували свою політичну стратегію по відношенню до сусідів та внутрі своєї території. Ми не буде мо торкатися політичного статусу цих територій, але слід визнати, що державотворчі процеси у цих землях призвели до того, що тут поступово складються окремі державні утворення – Галицько–Волинське князівство (на південному заході) та Володимиро–Суздальське князівство (на північному сході). Окрім боротьби за першість, з часом зменшується кількість загальних політичних акцій, таким чином вимальовується ок ремий шлях кожної з частин Русі, їх політика, економічне та культурне життя. Це вже не просто регіональні особливості, але й частина загально політичної стратегії. На жаль, за відсутністю джерел історики не мають моживості склас ти уяву про цей досить складний, але дуже важливий час в історії східних слов’ян. Серед дослідників, що торкалися наданої проблематики тради ційно можна назвати М.С. Грушевського, М.Ф. Котляра, П.П. Толочка, Л.В. Войтовича, М.Ю. Брайчевського тощо. Головним прагненням істо риків є складання уявлення про загальне положення давньоруських земель у зазначений час. Як вже було зазначено, створення особистої політичної стратегії було характерним для двох осередків Русі. Однією з головних ознак Півден ної Русі є підтримання тісних стосунків зі Степом. Це простежується вже у другій половині ХІ ст. Загальновідомими є половецькі відношен ня із чернігово–сіверськими князями, між ними існували і військові, і шлюбні угоди. Навіть організація антиполовецьких походів на чолі з окремими київськими князями не змогли зламати цієї традиції, оскіль ки такі стосунки мали багато переваг (перш за все, військових). Започаткована традиція була далі перейнята іншими князями Півден ної Русі. З іншого боку, відсутність тісних контактів з половцями зафіксувала відогороженість князів Північної Русі від Степу. Таким чином, цілком зрозумілим є той факт, що інерційно півден норуські князі продовжували підтримувати стосунки із Половецьким Степом. Посилення міжкнязівських усобиць на Русі, постійні напади з боку номадів примусили давньоруських князів пійти не тільки на підпи сання дипломатичних угод, але й на укладання шлюбів із дочками половецьких ханів. Можна стверджувати, що тут вже виникає інша стра тегічна лінія. Давньоруським князям це скоріш потрібно було для нейтралізації вже своїх князівських сородичів. Тому не дивно, що за дав но вже обраною політичної програмою окремі князя (особливо, ті, хто не мав міцної підтримки місцевого населення) укладали шлюбні угоди із дочками половецьких ханів. Особливо яскравими у цьому відношенні стали 80–ті роки ХІІ ст., подібна практика продовжувалася й до встановлення монголо–татарсь кої влади у давньоруських князівствах. Проте ще до цього часу князь Святополк Ізяславович взяв за дружину дочку Тугоркана, князь Олег Святославич одружився з дочкою хана Осолука, дочок цього ж хана об рали собі за дружин князі Юрій Долгорукий та Святослав Ольгович. Інша дочка хана Тугоркана стала дружиною князя Андрія Володимиро вича. Починаючи з другої половини ХІІ ст. прагнення князів знайти

5

ІСТОРІЯ

Випуск 15

підтримку у половецьких ханів посилюється, і подібна шлюбна практи ка продовжується – князь Рюрик Ростиславич одружився з дочкою хана Белука, князь Ярослав Всеволодович – з дочкою Юрія Кончаковича тощо [1,386]. Прикладом подібного вчинка є й шлюб галицького князя Мстис лава Удатного із дочкою половецького хана Котяна [2,129]. Загалом історичні джерела наводять десять випадків одруження давньоруських князів з половчанками. Проте можна припустити, що у дійсності под ібних угод було набагато більше. Як зазначає дослідник П.П. Толочко, особливістю подібних шлюбів було те, що давньоруські князі обирали собі за дружин дочок половець ких ханів, але ніколи не віддавали своїх доньок за половецьких правителів. У подібних вчинках можна знайти відображення неприй няття Руссю рівноправного положення половецьких ханів навіть по відношенню до окремих давньоруськких князівств, а також – неприй няття половецької язичницької віри. Половчанку, дружину князя досить легко можна було обратити до християнскої віри [3,149]. Єдиним ви нятком є одруження хана Башкорда з удовою князя Володимира Давидовича, яка таємно дісталася до Степу. Проте навіть цей приклад підтверджує загальну практику князів залучитися підтримкою ханів – мати пішла на подібний вчинок для того, щоб забезпечити своєму си нові Святославу допомогу у боротьбі за збереження Вщизького князівства [1,386]. Слід визнати, що укладання шлюбних угод було частиною диплома тичного договору між русичами. Типовими є вирази у літописах «Сотвори миръ с ПоловцЪ Святополкъ, и поя жену, дщерь Тугорканю» [4,157]. Князь Ростислав «приведе […] Безлуковну, князя Полоцьского дщерь, ис Половецъ, за сына своего за Рюрика: того же лЪта и миръ взя с Половци» [4,357]. Таким чином, русько–половецькі шлюбні угоди були своєрідним гарантом та клятвою між договірними сторонами. Але прак тика доводила, що, на жаль, обидві сторони (особливо, половецька) досить часто зраджували один одному. Початок ХІІІ ст. пов’язаний з діяльністю половецького хана Котяна, який мав великий вплив на перелік подій на Русі. Справа у тому, що хан виступив в якості третейського судді у вирішенні питання щодо належ ності Галицької землі між Мстиславом Удатним та Данилою Галицьким. Зрозуміло, що Котян підтримував свого зятя, той у свою чергу надав йому можливість грбувати Галичину. Данила Романович намагався за лучитися підтримкою хана, але той до 1235 року продовжував воювати за Галицьку землю. У 1228 році хан надавав допомогу київському князю Володимиру Рюриковичу у Південній Русі, проте ця допомога більше нагадувала напад, подібне ж сталося і в 1234 році. Тому не зважаючи на досить складні стосунки, хан Котян звернувся по допомогу до свого зятя – галицького князя Мстислава Мстиславича Удатного [5,62]. Можли во, саме родинні стосунки дозволили ханові звернутися до князя, сподіваючись на загальноруську допомогу. Це вказує не на самовпев неність хана, а на його страх перед монголами. Ситуація у Половецькому Степу була на той момент критичною. Після того як монголи захопили Грузію, вони вийшли до степів Північного Кавказу, який ділили між собою алани та половці. Хитрістю монгольським ханам Субедею та Джебе вдалося їх роз’єднати. До по ловців був відправлений величезний подарунок, і вони відійшли від

6

ІСТОРІЯ

Випуск 15

аланів, які стали легкою здобиччю для завойовників. Проте на цьому монголи не зупинилися, вони розбили і половців, котрі безпечно свят кували підписання миру [6,322]. У битві 1222 року на Дону загинуло багато половців, серед яких були і хани – Юрій Кончакович та Даніїл Кобякович. Родючі землі половців привабили монгол. Як зазначає один з персидських авторів середини ХІІІ ст., «Туши, старшый сын Чингиз хана, увидев воздух и воду Кипчакской степи, то он нашел, что во всем мире не может быть земли приятнее этой, воздуха лучше этого, воды слаще этой, лугов и пастбищ обширнее этих» [7,14]. Під Туші, вірогідно, мається на увазі Джучі. Отже, навесні 1223 року давноруські князі терміново створили коа ліцію, до складу якої увійшли Мстислав Романович (великий київський князь), Мстислав Святославич Чернігівський, Мстислав Мстиславич Галицький, Мстислав Ярославич Німий з Пересопниці), Данило Рома нович Волинський та інші менш впливові князі. Серед половецьких ханів слід назвати Бастея, берладників очолювали Юрій Домамирич та Дер жикрай Володиславич. Суздальський князь Юрій Всеволодович також послав військо на чолі з племінником Василем Костянтиновичем, проте воно запізнилося й не прийняло участі у бійці. М. Брайчевський при пускає, що можливо це сталося навмисно [8,566–567]. Проте не зважаючи на це, русько–половецьке військо було набагато більше монгольського за чисельністю – «невиданьная рати, и сущи с ними конници». Напередодні битви монголи намагалися використати давно вже ними опрацьовану тактику розподілу противників – монгольські посли у князівській ставці підкреслили, що до русичів у них ніяких претензій не має, і воювати вони прагнуть з половцями. Давньоруські князі не підда лися цим умовлянням. Відомо, що перше зіткнення з монголо–татарами русичі виграли, але прагнучі розбити завойовників, вони стали їх гнати. Ця погоня тривала дванадцять днів. Зрозуміло, що це була пастка, оскільки ні половці, ні русичі не мали часу підготуватися до битви. І 31 травня 1223 року відбу лася битва на р. Калка, результат якої на довгі часи став позором для усіх, хто відносить свої історичні витоки до Давньоруської держави. Трагедія полягала у тому, що самовпевненість руських князів та непідго товленість руських дружинників до зустрічі з налагодженою війсковою машиною монголів, призвела до величезних людських втрат й до оста точного підриву авторитету Русі. Недивно, що у деяких досить видатних істориків інформація про битву на р. Калка зводиться до констатації цього факту, датуванння та результату, жодних підробиць і коментарів не наводиться. Деякий час в історичній літературі вказувалося на зраду половців, що призвело до програшу. Дійсно, не має ніяких повідомлень про дії са мого хана Котяна. Проте сучасні дослідники вказуюють саме на дезорганізацію русько–половецького війська як причину поразки [6,324]. Було б дивним, що призвав собі по допомогу русичів, половці на своїй же території відступили. Слід підкреслити, що у 20–х роках ХІІІ ст. по ловці намагалися попри все зберегти свої землі. Відомим є звернення хана Котяна до угорського короля Бели IV з проханням прийняти його з ордою до Угорщини. Проте це сталося пізніше, вже за часи перебуван ня при владі хана Батия [9,233]. Єдиними, хто перейшов на бік монгол, це були бродники на чолі зі своїм воєводою Плоскинею.

7

ІСТОРІЯ

Випуск 15

Кількість загиблих була величезною з обох боків. У битві загинуло шість руських князів, з простих дружинників до дому повернувся тільки кожен десятий. Монголи після битви на р. Калка дійшли до Новгорода– Святополча, що на Дніпрі, але далі йти не ризикнули. Можливо, не було достатньо сил, а можливо західний похід ще не входив до загарбниць ких планів Чингісхана. Просування монголо–татарского війська по території Дешти–Кип чак призвело до того, що половці втратили свою незалежність. Зберіглися свідоцтва про звернення хана Батия до половців, він називав їх своїми рабами, конюхами. Проте процес підкорення половців монголами роз почався ще на початку 20–х років ХІІІ ст. Більша частина половецької аристократії потрапила до монгольського полону, а рядові кумани ста ли воїнами монгольського війська. Трагедія на р. Калка мала величезне значення для майбутнього Русі. По–перше, на жаль, ніяких висновків щодо необхідності підготовки до зустрічі з таким ворогом як монголо–татари не було зроблено. Більше того, міжкнязівські чвари на Русі не тільки не припинилися, але й навіть поширилися. По–друге, програш у битві породив паніку на Русі. Мож на також стверджувати й про падіння авторитету руських зверхників на міжнародному рівні. Підтвердженням тому є часткова зміна традицій ної зовнішньополітичної діяльності половецьких ханів, пошук ними союзників серед представників інших східноєвропейських правителів. На жаль, хроністи вже не фіксують приклади русько–половецьких до говорів, не має між ними шлюбних угод. Поступово взаємини між Руссю та Половецьким Степом вгасають. Слід визнати, що вказане питання майже не представлено в історичній літературі і потребує більш ретель ного вивчення. Окрему увагу привертає взаємовплив руського та половецького факторів на рівні культурного взаємозбагачення. Зрозум іло, що між русичами та половцями існували переважно ворожі стосунки. Проте окрім боротьби існувало ще й мирне співіснування двох народів. Джерела та література 1. Войтович Л.В. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок ХVI ст.): склад, суспільна і політична роль. – Львів, 2000. – 649 с.

2. IV Новгородская летопись. І Псковская летопись // ПСРЛ. – СПб., 1901. – Т. 4. – 688 с.

3. Толочко П.П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. – К., 1999. – 200с.

4. Ипатьевская летопись // ПСРЛ. – М., 1998. – Т.2. – 604 с.

5. Новгородская первая летопись старшего и младшего извода. – М.–Л., 1950.

6. Доманин А.А. Монгольская империя Чингизидов. Чингисхан и его при емники. – М., 2007. – 415 с.

7. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. – Т.2. Из влечения из персидских авторов. – М.; Л., 1941.

8. Брайчевський М.Ю. Твори. – Т.1. Суспільно–політичні рухи в Київській Русі. Історична думка в Київській Русі. – К., 2004. – 720 с.

9. Федоров–Давыдов Г.А. Кочевники Восточной Европы под властью золо тордынских ханов. – М., 1966.

8

ІСТОРІЯ

Випуск 15

Кальницкая Н.Д. Русско–половецкая борьба против монголо–татар" ской агрессии в первой четверти ХІІІ века Анализируются основные направления русско–половецких отношений на государственному уровне в ходе борьбы с монголо–татарской агресией в первой четверти ХІІІ в. Отдельное внимание уделяется подписанию дого воров и династических браков между русскою и половецкою сторонами. Ключевые слова: феодальная роздробленность, князь, Русь, Половец кая Степь (Дешти–Кипчак), дипломатическое соглашение, династический брак, монголо–татары.

Kalnitskaya, N.D. The Russ–Polovtsian struggle against Mongol–Тartar aggression in the first quarter of the ХІІІ century The author analyzes the general signs of the Russ–Polovtsian attitude on the state level during struggle against Mongol–Тartar aggression in the first quarter of the ХІІІ century. The particular attention is devoted to looking through of signing of a treaty and dynasty marriage between the Russ and Polovtsian sides.

Key words: the feudal parceling, prince, Russ, Polovtsian Step, diplomatic agreement, dynasty marriage, Mongol–Tatar.

9

ІСТОРІЯ

УДК 94 (477) «XVIII–XIX» [Потоцькі]

Випуск 15

Кривошея І. І.

Еволюція взаємин магнатів Потоцьких і християнських церков: на прикладі Правобережної України ХVIII–ХІХ ст. Автор висловлює щиру подяку Центру досліджень античної традиції (ОВТА) Варшавського університету за надану можливість наукового стажування в Республіці Польщі (вересень–грудень 2007 року), що дозволило завершити пропоновану статтю.

Висвітлюються взаємини польського аристократичного роду По тоцьких і християнських церков на Правобережній Україні. Вони носили змішаний характер Включали заснування католицьких і гре ко–католицьких церков і монастирів, дуалізм в стосунках з православними християнами і підтримку протестантам. На транс формацію цих стосунків вплинула інкорпорація Російською імперією Правобережної України.

Ключові слова: Потоцькі, католицька церква, греко– католицька церква, православні християни, протестантизм, монастирі, Правобережна Україна, Російська імперія.

Особливе місце в релігійному життя України XVIII – XIX ст. займали польські магнати Браницькі, Потоцькі, Любомирські та інші. Конфесійна карта українських земель була у ці часи строкатою, а це вимагало від польських латифундистів вміння бути гнучким, а інколи й готовим до компромісу в стосунках з різними конфесіями. Розглянемо взаємини ці взаємини на прикладі магнатів Потоцьких герба «Пилява» і християнських церков. Потоцькі представлені різними лініями, які відіграли в історії Речі Посполитої та Російської імперії неоднозначну, суперечливу роль. Багато Потоцьких (герб Пилява) володіли маєтками на Правобережній та Західній Україні, а тому історія та генеалогія родини тісно пов’язана з історією України.

10

ІСТОРІЯ

Випуск 15

Рід Потоцьких належить до католицьких аристократичних родів, а тому підтримка його представниками католицької церкви виглядає абсолютно природною. І ця прихильність не зникає навіть тоді, коли володіння Потоцьких перебували у складі Російської імперії. Так, в Умані Александром Потоцьким було фінансовано будівництво римо– католицького костьолу, яке тривало досить довго. Освячення собору Успіння Пресвятої Богородиці відбулося 1826 року. Його учинив єпископ Боровський 15 серпня [1;2,20]. Починаючи з XVI століття Потоцькі активно підтримували чернече життя. Вони були засновниками монастирів: домініканських – Петро/ Пьотр (1643, Снятин), Андрей/Анджей (1681, Ґоловчин), Фелікс Казимеж/Казимір (1695, Рубешків); єзуїтських – Якоб/Якуб (1598), Михайло/Міхал (Новогродка); бернардинських – Фелікс Казимеж/ Казимір (1695, Кристинопіль); тринітаріїв – Францишек Салезі (1740, Браїлів), Йозеф (1725, Томашов)[3,729–735]. Уніатський Замойський собор (1720 р.) сприяв поглибленню прірви між парафіяльним та чернечим духовенством, об’єднаним в чернечий орден – Чин Святого Василія Великого, який монополізував духовну освіту і відповідно, на «на столиці духовні та хліби духовні», тобто на високі єпископські та митрополичі посади [4,20]. Ченці–василіани не допускали біле духовенство до єпископських висвячень і значних посад. Окремої уваги заслуговує співпраця Потоцьких і чернечого ордену св. Василія Великого. Одним із перших Потоцьких, який фундував василіанський монастир був хмельницький староста Якуб у 1659 році [3,729–735]. Але справжній розквіт співробітництва василіан та Потоцьких настає у XVIII ст., коли потужні осередки Чину святого Василія Великого функціонували у Бучачі, Почаєві, Кристинополі та Умані.

7 грудня 1712 року Стефан Потоцький видав у Любліні грамоту про фундацію осідку в Бучачі і заповів ченцям 30 тис. злотих, фільварок із садами та городами в передмісті «Пушкарі», орне поле, сіножаті, пасовища та городи, а також кількох підданих. Ченці могли вільно, без застережень, користуватися млином (Звенигород), заготовлювати деревину в лісах, займатися бджолярством та ловити рибу. Фундатори, тобто Стефан та Іванна Потоцькі, забезпечували чернечі потреби: ризи, книги тощо ) [5,46–50]. За часів наступного дідича Бучача – Миколи Потоцького, було нарешті збудовано кам’яний монастир (перша черга: 1751–1753 рр.; друга черга: 1757–1758 рр.; третя черга: 1764–1767 рр.). 22 жовтня 1754 року ченці отримали дозвіл на переселення до новозбудованого приміщення, який підписав король Речі Посполитої Август ІІІ: «охоче дозволяємо, щоб Василіани литовці в місті Бучачі уфондовані, школи публічні латинські, вічні часи вчили, обусловлюючи це, а також нинішнім листом привілеєм нашим, щоб як в самому Бучачі, так також на сім миль від Бучач, ніхто шкіл інших відкривати не наважувався з перешкодою школам отців Василіян в Бучачі. На що для кращої віри рукою нашою цей лист привілей наш підписавши, печатку коронну поставити наказали». У тому ж році, 12 грудня Микола Потоцький заснув конквіт та гімназію, які підпорядковувалися Отцям Василіанам, забезпечивши їх відповідними засобами.

11

ІСТОРІЯ

Випуск 15

Вищезгаданий Микола Потоцький був фундатором василіанського осередку в Улашковцях (1741 р.) та активно підтримував Почаївський монастир [3,731]. На будівництво монастиря і церкви у Почаєві він витратив 2200000 дукатів. Микола захоплювався козацтвом – перейшов у греко–католицизм, організував козацький загін. Він навіть відпустив оселедця [6,211–213;7,22]. Досить серйозно ставився до василіанського ордену Францbшек Салезі Потоцький (1700–1772), воєвода київський (1756), староста белзький, барський, рубешківський і т. п., який надавав ченцям постійну фінансову допомогу. Його називали некоронованим «королем Русі».

6 вересня 1763 року Ф. Потоцький фундував василіанський монастир у Кристинополі. Спочатку він подав проект фундації від 26 липня, на який протоархімандрит василіанського ордену Іпатій Білінський позитивно відреагував. Про свою згоду на відкриття монастиря в Кристинополі Білінський повідомив Потоцького в листі від 30 липня 1763 року, якого він написав з Почаєва. Василіани прибули до міста 25 грудня, а вже наступного дня вони увійшли до церкви. Урочисто, під звуки труб та бубнів, ченці відвідали костьол бернардинів, відправили службу на честь Францишека Потоцького та його двору і під супровід оркестру увійшли до своєї церкви, де відправили богослужіння. Воєвода Потоцький опікувався василіанами до останніх днів життя. За кілька днів перед своєю смертю він передав ігуменові отців василіанів 100 тис. злотих на спорудження кляштору в Кристинополі. У 1770–1772 роках була збудована кам’яна будівля монастиря в Кристинополі. У 1771 році Францишеком також було фундовано монастир у Струсові [8,59–63].

22 жовтня 1772 року воєвода Францишек Салезі Потоцький помер. Його тіло було поховано в Кристинополі, а серце в Сокалі. На жалобні урочистості прибули 1026 ченців від монастирів (з них 128 – ченці– василіани), якими опікувався небіжчик. У жалобній церемонії брали участь ігумен монастиря та хор учнів василіанської школи з Умані) [8,229–237]. Василіанський монастир в Умані було відкрито у 1765 році, а 1766 року – школи при ньому. 1 (7) лютого 1766 року Францишек Потоцький особливою фундацією передав у повне володіння монастирю сс. Гереженівку, Маньківочку (Монастирок), які давали щорічний прибуток відповідно 3325 злотих і 1072 злотих. Загалом прибутки від двох сіл за рік складали 5 тис. злотих[9,62;10,203;11,464;12,58]. Стосунки з православними і греко–католицькими осередками носили дуалістичний характер. Відомо, що з ініціативи окремих представників цього родинного клану засновувалися православні церкви. З іншого боку, Потоцькі активно підтримували у своїх маєтках греко– католицьку церкву, а тому сприяли переходу православних приходів в унію. Важливим фактором утворення та існування парафій був бенефіцій. Парафії, в тому числі і греко–католицькі, фундувалися і утримувалися ктиторами, які мали представляти своїх кандидатів на священика (пароха). На новоздобутих, шляхом спадкування, землях Потоцькі активно підтримували греко–католицьку віру. У 1726 році Станіслав Потоцький

12

ІСТОРІЯ

Випуск 15

стає власником значного масиву у Брацлавському воєводстві під назвою «Уманщина». Так, за відомостями генеральної Візитації 1726–1727 років в Уманському намісництві Брацлавського крилосу зафіксовано 22 церкви в селах [13,CLVIII,9–10]: Балабанівка (Балана, Баланка), м–ко, ц–ва Воскресення Христового; Босівка, м–ко, посвята церкви не вказана; Буки, м–ко, ц–ва Успення Пресвятої Богородиці; Город Іванка (Івангород, Іванка), м–ко, ц–ва Успення Пресвятої Богородиці; Городецьке–під–Уманем, село, ц–ва Покрову Пресвятої Богородиці; Городок, село, ц–ва Покрову Пресвятої Богородиці; Гранів, місто, ц–ва Успення Пресвятої богородиці; Гранів (Передм.), місто, ц–ва Св. Миколая Чудотворця; Завадівка, м–ко, ц–ва Воздвиження Чесного Хреста; Завадівка, село, посвята церкви не вказана; Зятківці, м–ко, ц–ва Св. Миколая Чудотворця; Княжа Криниця, м–ко, ц–ва Успення Пресвятої Богородиці; Кублич (Кіблич), м–ко, ц–ва Різдва Пресвятої Богородиці; Маньківка, м–ко, ц–ва Преображення Господнього; Маньківка, м–ко, ц–ва Св. Михаїла Архангела; Монастирська, село, ц–ва Преображення Господнього; Скибинці, м–ко, ц–ва Cв. Михаїла Архангела; Степанівна, м–ко, ц–ва Пресвятої Тройці; Тальне, м–ко, ц–ва Пресвятої Тройці; Умань, місто, ц–ва Св. Миколая Чудотворця; Умань, місто, ц–ва Успення Пресвятої Богородиці; Цибулів, м–ко, ц–ва Покрову Пресвятої Богородиці; Чечелівка, м–ко, ц–ва Різдва Пресвятої Богородиці; Шавулиха, м–ко, ц–ва Св. Михаїла Архангела. Під час наступної візитації 1730–1733 років на Уманщині було вже 28 греко–католицьких церков [13, CLXI, 27–28]: Бабана (Бабанка), село, ц–ва Св. Михаїла Архангела; Босівка, м–ко, посвята церкви не вказана; Буки, м–ко, ц–ва Успення Пресвятої Богородиці; Вороне, село, ц–ва Св. Михаїла Архангела; Город Іванка (Івангород, Іванка), м–ко, ц–ва Успення Пресвятої Богородиці; Городецьке–під–Уманем, село, ц–ва Покрову Пресвятої Богородиці; Завадівка, м–ко, ц–ва Воздвиження Чесного Хреста; Зятківці, м–ко, ц–ва Св. Миколая Чудотворця; Кисляк, село, ц–ва Успення Пресвятої Богородиці; Кублич (Кіблич), м–ко, ц–ва Різдва Пресвятої Богородиці; Маньківка, м–ко, ц–ва Преображення Господнього; Маньківка, м–ко, ц–ва Св. Михаїла Архангела; Мочулка, село, ц–ва Св. Михаїла Архангела; Мошурівка (Мошуров), село, ц–ва Різдва св. Йоана Хрестителя; Нерубайка, село, ц–ва Св. Юрія Побідоносця; Паланка, село, ц–ва Покрову Пресвятої Богородиці; Писарівна, село, ц–ва Покрову Пресвятої Богородиці;

13

ІСТОРІЯ

Випуск 15

Скибинці, м–ко, ц–ва Cв. Михаїла Архангела; Соколівка, село, ц–ва Представлення св. Йоана Богослова; Степанівка, м–ко, ц–ва Пресвятої Тройці; Тальне, м–ко, ц–ва Пресвятої Тройці; Теплик або Смілгород, село або м–ко, ц–ва Покрову Пресвятої Богородиці; Умань, місто, ц–ва Св. Миколая Чудотворця; Умань, місто, ц–ва Св. Михаїла Архангела; Умань, місто, ц–ва Успення Пресвятої Богородиці; Христинівка, село, ц–ва Різдва Пресвятої Богородиці Чечелівка, м–ко, ц–ва Пресвятої Богородиці; Шавулиха, м–ко, ц–ва Св. Михаїла Архангела. Візитаційний опис Брацлавського крилосу 1745–1748 років фіксує 56 церков в Уманському намісництві ) [13,CLXIX]. Збільшення кількості уніатських церков пояснюється не тільки тим, що магнати Потоцькі просто надавали уніатській церкві фінансову і моральну підтримку, а також і тим, що у другій чверті XVIII століття Уманщина повторно колонізовувалася. В Уманських маєтках відчувалася серйозна нестача робочої сили, і для вирішення цієї проблеми в регіоні засновувалися слободи для найбільшого залучення переселенців. Багато «нових колоністів» було переселено із Руського, Волинського та інших воєводств, де також були латифундії Потоцьких [14,31]. У цих регіонах позиції греко–католицької церкви були значно сильнішими, а значить і відсоток тих мирян, хто сповідував уніатство, був більший. Тому, імовірно, благодійництво Потоцьких щодо греко–католиків може мати й таке пояснення. В архівних фондах збереглися відомості про заснування церков, які підтверджують цю версію. Так, у 50 – першій половині 60–х років XVIII ст., під час здійснення повторної колонізації Уманщини, коли в регіоні було засновано було багато слобод, у новозаснованих населених пунктах Францишек Потоцький надавав під православні церкви землю. Нова колонізаційна хвиля з заходу почалася вже з 20–х років XVIII ст., в області Подільського, Брацлавського, Київського воєводств люди йшли від тяжкого життя з Волині, Галичини, Полісся. Багаті землі вимагали швидкої колонізації, в той же час гнучкої господарської політики щодо колоністів. Для приваблення великої їх кількості феодали запроваджували слободи – пільгові строки впродовж яких селяни звільнялися від повинностей на 15–30 років. За цей проміжок часу переселенець встигав побудувати власне помешкання, господарські споруди, заводив свійську худобу тощо. Досить часто землевласник надавав колоністу допомогу: зерном, саджанцями, худобою. Термін слобод рано чи пізно закінчувався і селянин знову змушений був виконувати обтяжливу панщину та інші феодальні повинності [14,31]. Потоцькі, які фундували і православні церкви на Уманщині (фундація у 1756 р. церкви у с. Погорілій; дарча церкві у 1764 р. на землю у с. Яроватка), продовжують підтримувати уніатів. Конверсія православ’я – греко–католицизм відбувалася на Правобережжі за активного втручання Потоцьких. 13 серпня 1762 року було видано «Поручение, данное нунцием папским в Польше Холмскому униатскому епископу, Маскимилиану

14

ІСТОРІЯ

Випуск 15

Рыло, открыть многочисленные и снабженные содержанием от Киевского воеводы Салезия Потоцкого, в его имениях – Уманщине и Брагиловщине» парафії [15,55]. У 1762–1763 роках за пропозицією Францишека Потоцького та при його фінансовій підтримці в місті діяла кількамісячна семінарія по підготовці уніатських та «перекваліфікації» православних священиків, очолювана єпископом Белзьким та Холмським Максиміліаном Рилом. За цей час відбулася посвята 150 греко– католицьких священиків для церков Уманщини) [16,16]. Наведемо кілька прикладів. Перша церква в селі Вільховата Миколаївська церква була закладена у 1756 році Уманським уніатським деканом Василем Кремезовичем з дозволу Брацлавського офіціала Марка Чаплича і освячена у 1767 році Уманським деканом Стефаном Комарницьким з дозволу уніатського митрополита Феліціана Володковича. За ерекцією Францишка Потоцького 1754 року, церква була забезпечена землею. Перша церква була дерев’яна з трьома куполами. У 1773 році була приєднана до православ’я Іовом Переяславським, а в 1775 році знову захоплена уніатами і перебувала в цьому статусі до 1794 року [17,87]. Церковні документи свідчать, що в с. Підвисокому у 1764–1794 роках приход був греко–католицький. У дарованій від 5 листопада 1763 року графом Францом Потоцьким ерекції, зазначалося, що церква отримувала трохи більше 120 десятин землі) [18,44]. За другим поділом Речі Посполитої (1793 р.) Правобережну Україну було інкорпоровано до складу Російської імперії. Геополітичні зміни вплинули на стосунки графів Потоцьких з греко–католицькою та православною церквами. У ХІХ ст. часто зустрічаються випадки, коли причиною конфліктів між Потоцькими і православними церквами були питання власності на землю, що належить церкві. Звинувачення церковних служителів проти Потоцьких, які захоплювали земельні володіння того чи іншого приходу, базувалися в основному на документальному підтвердженні їх права власності. Ці документи представлені, за винятком деяких, ерекціями другої половини XVIII ст. про дарування землеволодінь. Так, ерекцією від 28 травня 1752 року граф Францишек Салезі Потоцький передав землі церкві в с.Чорна Кам‘янка, а 15 квітня 1759 року церкві Різдва Богородиці с.Безпечна хутір з невеликим ліском в урочищі Охмач. В 1816 році і 1818 році ці церковні землі було захоплено економами графині Софії Потоцької [19;20]. Ерекція від 14 січня 1755 року та підтвердження її законності 28 серпня 1757 року на город, будинок та землю церкві в с.Кривець не завадили поміщиці Софії Кісельовій (уродженій Потоцькій) захопити церковну власність наприкінці 20–х років ХІХ ст. [21]. Якщо Францишек Потоцький дарував землю церкві, на той час уніатській, бо було це вигідно, то син його – Станіслав Щенсни теж спочатку дарував орну землю уніатським церквам (наприклад у 1782 р. в с. Росохватець), а потім діяв навпаки. Через свого управляючого Юзефа Вільчевського він віддав у 1802 році наказ про захоплення церковного хутора в с. Рижавка [22].

15

ІСТОРІЯ

Випуск 15

У другій половині ХVІІІ ст. на Брацлавщині, яка була охоплена повторною колонізаційною лихоманкою, спостерігаємо і появу торговельно–ремісницьких колоній старовірів (филипівців або пилипонів), що переселялися з Росії. Прикладом своєрідної взаємодії цих колоністів з магнатами Потоцькими, що володіли в регіоні значними маєтками. Може слугувати угода групи пилипонів з графом Станіславом Потоцьким про поселення їх у с. Стратіївці Брацлавського повіту Брацлавського воєводства, що підписана у Тульчині 17 липня1783 року. Вказуючи, що село недостатньо заселене граф Потоцький, зазначав, що старовіри не повинні відробляти панщину, а лише сплачувати ґенеральний чинш відповідно до величини земельного наділу, та виконувати відробітки (толоки та шарварки). Термін слободи встановлювався три роки [23,139–140]. Взаємини Потоцьких і протестантів–колоністів яскраво ілюструє випадок у маєтках Прота Потоцького. У 1791 році граф надав групі німецьких протестантів–менонітів привілей на поселення у самгородоцьких степах Вінницького повіту Брацлавського воєводства. Акт було підписано Протом Потоцьким у Варшаві 1 червня 1791 року, а 18 червня його затвердив король Станіслав Понятовський [24,99]. Зазначений документ чітко регламентував всі аспекти стосунків між Потоцьким і менонітами. Зокрема кожній родині менонітів мало бути виділено впродовж двох років стільки землі, скільки б вона могла обробити, однак не менше, ніж по 18 моргів, та 100 злотих на переїзд до місця поселення. Для священика, на цвинтар, костел (божницю) і школу Прот Потоцький надавав у безкоштовне користування 30 моргів землі, а на спорудження храму – безвідсоткова позика 3000 злотих терміном на шість років. Перші два роки поселенці не сплачували чинш, який встановлювався у розмірі 3 злотих за морг на наступні 12 років. Менонітам надавалася повна свобода вибору у занятті будь–якими легальними ремеслами та торгівлею, як внутрішньою, так і зовнішньою. Переселенці–колоністи звільнялися також від данин й повинностей на користь інших конфесій [25,93]. На завершення наведемо ще одну історію, що презентує інший контекст стосунків графів Потоцьких з християнськими церквами. Син Станіслава Щенсни, останній дідич Тульчинського ключа Мечислав Потоцький (1799–1878), відомий своєю авантюрною вдачею, намагався використати релігію для примирення з російським імператором Миколою І [26]. Перебуваючи на поселенні у Саратові він у 1845 році охрестився за православним обрядом під іменем Михайла. Мечислав– Михайло також обіцяв побудувати 12 православних церков і передав 12 тисяч рублів на облаштування та підтримку православних парафій у своїх маєтках [27,206]. Таким чином, стосунки магнатів Потоцьких з християнськими церквами на Правобережжі у XVIII – XIX ст. були різновекторними: від заснування монастирів і церков, підтримки різних конфесій до вирішення конфліктних ситуацій в земельних питаннях. Фіксуються поодинокі випадки переходу представників роду в греко–католицизм (Микола Потоцький) та православ’я (Мечислав Потоцький), але вони носили стихійно–ситуативний характер.

16

ІСТОРІЯ

Випуск 15

Джерела та література 1. Державний архів Київської області (далі – ДАКО). – Ф.2. – Оп.231. – Спр.608.

2. Кочережко Я. М. Опис Уманським церквам і монастирям // Уманський краєзнавчий музей. НВФ–349.

3. Dunin–Borkowski J., hr. Almanach blekitny: Genealogia zyjaecych rodow polskich. – Lwow–Warszawa, 1908.

4. Стоколос Н.Г. Конфесійно–етнічні трансформації в Україні (ХІХ – перша половина ХХ ст.): Монографія. – Рівне, 2003.

5. Стоцький Я. Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього в Бучачі (1712–1996 рр.). – Львів: Місіонер, 1997.

6. Kuchowicz Z. Obzczaie i postacie Polski szlacheckiej XVI – XVIII wieku. – Warszawa, 1993.

7. Ходоровський М. Масонський рух в Галичині (друга половина XVIII ст.) // Київська старовина. – 1999. – № 3.

8. Maly krol na Rusi i jego stolica Krystynopol. Z Pamietnika klasztornego 1766– 1787 i z innech zrodel zebral i zestawil Jan Czernecki. – Krakow, 1939.

9. Храбан Г.Ю. Спалах гніву народного: Антифеодальне народно–визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768–1769 рр. – К., 1989.

10. Трипольский А. Базилианские монастыри Киевской губернии // Киевские епархиальные ведомости. – 1872. – № 9.

11. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі – ЦДІАУ в м. Києві). – Ф.442. – Оп.34. – Спр.1415.

12. Там само. – Оп.1. – Спр.11.

13. Скочиляс І. Генеральні візитації Київської унійної митрополії XVII – XVIII століть: Львівсько–Галицько–Кам’янецька єпархія, т.2.: Протоколи генеральних візитацій. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2004.

14. Маркина В.А. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII в. (социально–экономическое развитие). – К., 1961. – С.31.

15. Кузнець Т.В. Міжконфесійні трансформації православ’я і уніатства в другій половині XVIII ст. на Уманщині // Вісник Київського славістичного університету. – Вип.18. – К., 2004.

16. Уманская резня (Записки Вероники Кребс) / Перевод с пред. И. М. Рева. – К., 1879.

17. Труды Подольского епархиально–статистического комитета. – К– Подольский, 1901.

18. ЦДІАУ в м. Києві. – Ф.127. – Оп.1023. – Спр.247.

19. ДАКО. – Ф.833. – Оп.1. – Спр.57, 20. Там само. – Спр.58.

21. Там само. – Спр.80.

22. Там само. – Спр.68.

23. Петренко О.С. Панський маєток на Східному Поділлі наприкінці ХVІІІ – у першій третині ХІХ ст.: соціально–економічні та етно–конфесійні відносини: Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук / Спеціальність 07.00.01 – історія України. – К.: Інститут історії України НАН України, 2005.

24. Slownik geografichny Krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – Warszawa, 1882. – T.III.

17

ІСТОРІЯ

Випуск 15

25. Petrenko O.S. W sprawie poczatkow osadnictwa menonitona Ukrainie Prawobrzeznej (kolonia Michalin na Braclawszczyznie) // Prace komicji wschodnoeuropejskiey. – T.IX. – Krakуw, 2004.

26. Lojek J. Potomkowie Szczesnego: Dzieje fortuny Potockich z Tulczyna. – Lublin, 1988.

27. Дурасов В. И. Граф Мечислав Потоцкий в Саратове // Русская старина. – 1899. – №4. Кривошея И.И. Эволюция взаимоотношений магнатов Потоцких и христианских церквей: на примере Правобережной Украины ХVIII–ХIX вв. Освещаются взаимоотношений польского аристократического рода Потоцких и христианских церквей на Правобережной Украине. Они носили смешаный характер. Включали основание католических и греко–католичес ких церквей и монастирей, дуализм в отношениях с православными христианами и поддержку протестантов. На трансформацию этих взаимо отношений повлияла инкорпорация Российской империей Правобережной Украины. Ключевые слова: Потоцкие, католическая церковь, греко–католическая церковь, православные христиане, протестантизм, монастыри, Правобе режная Украина, Российська империя.

Kryvosheya, I. I. The Evolution of Magnates Potocki and the Christian Church on the Ukrainian Territories in 18–19th centuries The article provides the information on the Pototskies as a Polish noble family and the orthodox Christian church on the Right Bank Ukraine. A mixed character of the connection is emphasized. These include foundation of the Catholic and Greek Catholic churches and monasteries, dual treatment of the Orthodox Christianity and supporting Protestant organizations. The connection underwent some transformations due to the geopolitical changes caused by Russian Empire incorporating the Right Bank Ukraine.

Key Words: the Pototskies, Catholic Church, Greek Catholic Church, Orthodox Christianity, Protestantism, monasteries, Right Bank Ukraine, Russian Empire.

18

ІСТОРІЯ

УДК94(477)«18»:[281.9+316.343.63]

Випуск 15

Меша В.Г.

Православна церква і робітничий клас в Україні в останній чверті ХІХ ст. Висвітлюються особливості ставлення духовенства до фабрично– заводського робітництва як нової соціальної верстви, що активно формувалася в Україні пореформеної епохи. Ключові слова: робітничий клас, духовенство, православна церква, релігійно–просвітницький підхід.

Перебуваючи в залежності від світської влади, православна церква залишалася впливовим фактором у процесі формуванні світоглядних основ православних віруючих. У відносинах зі своєю паствою православ не духовенство виступало в ролі духовних наставників, учителів та просвітників. Однак виконання цих функцій в умовах пореформеного суспільного розвитку було ускладнене появою нових соціальних груп, які вимагали застосування щодо себе диференційованого релігійно–про світницького підходу. Передусім такою була так звана пролетарська або фабрично–заводська верства. Незважаючи на свою відносну малочи сельність, вона значною мірою впливала на соціальну атмосферу міст, випереджаючи при цьому консервативне й соціально малорухоме міщанство. Саме налагодження взаємодії з фабрично–заводським робі тництвом духовенство розглядало як основний засіб власної адаптації до нової системи суспільних відносин та суспільних цінностей. Ставлення традиційно консервативного православного духовенства до суспільних реформ не було однозначним. З одного боку, визнавався їх позитивний гуманістичний зміст [1,3], зокрема ідеологія індивідуаль ної свободи [2,1–2]. З іншого боку, наголошувалося на небезпечному явищі «суспільно го псування» та зростанні внутрішніх загроз у розвитку країни [3,3;4;5]. Ці перестороги були зумовлені не лише загостренням політичної ситу ації в державі, але й змінами суспільних світоглядних орієнтирів. Особливим чином розвивався віросповідний діалог між православ ним духовенством та промисловим робітництвом. В певному розумінні це були відносини в дусі світоглядного протагонізму та взаємної недо віри. Зайнявши переважно нігілістичну позицію щодо решти суспільних станів, пролетаріат від початку випадав з усталеної моделі соціальних взаємозв’язків та взаємозалежностей.

19

ІСТОРІЯ

Випуск 15

На початку 1870–х рр. особливу увагу до робітничого питання з боку преси нерідко пов’язували з його політичною неблагонадійністю. К. Побєдоносцев у своїх листах до відомого журналіста та видавця М. Гілярова–Платонова, чиє видання «Современные известия» було за боронене в роздрібний продаж за філантропічне ставлення робітників, наголошував на необхідності уважного, але обережного поводження з цією новою верствою суспільства [6,1–3]. Якщо селянин, дотримуючись традиційного способу життя та світог ляду неодмінно потребував зв’язку з православною церквою й аксіоматично сприймав ідею цінності пастирської місії духовенства, то міський робітник, який вже відходив від традиціоналістського світогля ду, жив поза контекстом цих взаємозалежностей та духовних потреб. Розмивання традиційних моральних основ, віддалення від віри та церк ви міського пролетаріату і навіть частини селянства на тлі зростаючих настроїв уседозволеності та нігілізму, видавалися духовенству одним із найбільш загрозливих явищ тогочасної дійсності. У проповідях, публіч них виступах та друкованих працях представників духовенства нерідко «місто», як символ нової доби, постає в образі своєрідної темної сили, яка зваблює слабких духом і плекає згубні настрої вседозволеності та безперспективності чесної праці [4,13–14;5, арк.12–12 зв.]. Один із відомих пастирів і церковних журналістів в Україні І.Граціанський у своїй роботі «Пастырский голос к прихожанам против толков о переделе земли», опублікованій спочатку у київському періо дичному виданні «Руководство для сельских пастырей», а, згодом – окремим виданням, висвітлював процес пролетаризації селянина, іна кше – його шлях до міста, як шлях своєрідного гріхопадіння. Спочатку селянин, не бажаючи жити тяжкою, але достойною працею на землі, збу вав за безцінь та прогулював у шинку останній клаптик землі, а потім у пошуках легшої долі та менш відповідального життя тікав до міста, де заповітна мрія пожити за рахунок інших зміцнювалась у спілкуванні з такими ж неробами [4,14]. Існувало переконання, що міський пролетаріат формувався за раху нок ледащ та шукачів легшого хліба, і це об’єктивно формувало особливе ставлення до нової верстви. Проте зростання чисельності промислового пролетаріату змушувало церкву приділяти цій проблемі значну увагу. Так, протягом 1880–х років спостерігалась тенденція до пріоритетного відкриття нових парафій саме в промислово розвинутих регіонах. На приклад, у 1881 році їх було відкрито в Харківській (три), Подільській (одна), Волинській (одна) та Таврійській (одна) єпархіях. За 1888 рік три парафії було створено в Катеринославській єпархії та по одній в Чернігівській і Таврійській [7]. В середині 1890–х років спостерігаємо ту ж тенденцію. За 1895 рік на Катеринославщині було відкрито вісім нових парафій. В середньому в кожній єпархії України число парафій приростало щорічно на три одиниці [8,арк.129–204]. Серед них значна частина була зорієнтована на робітництво. Такими стали, наприклад, парафія при церкві м. Юзівка, при церкві Південноросійського Дніпровського заводу біля с. Кам’янське, церкві в поселенні Грішино Катеринославської залізниці [9].

20

ІСТОРІЯ

Випуск 15

Серед заходів, які застосовувались з метою воцерковлення пролета ріату та залучення його до загальносуспільних інтересів, були проповідницька діяльність духовенства та проведення спеціальних на родних читань при церковно–парафіяльних і недільних школах. За звітами цензурних відділень Катеринославської єпархії, проповідниць ка справа в цьому регіоні була організована на належному рівні з характерними для неї «ясністю викладу, повчальністю та придатністю проповідей до духовних потреб робочого люду». Завданням проповід ницької діяльності місцевих священиків визнавалося встановлення тісного контакту з парафіянами під час проповіді, яка часто перетворю валася у співбесіду [10,230,232–234]. З метою відвернення народу від зловживання святковим дозвіллям, що найчастіше зустрічалося в місцевостях з фабричним та заводським населенням, а також з просвітницькою метою, єпархіальні преосвященні орієнтували духовенство на проведення спеціальних народних читань у приміщеннях шкіл. Найбільшого поширення ця практика набула в 1890–і роки. Зокрема, в 1894–1895 роках народні читання проводилися в 600 школах Волинської та 140 школах Подільської єпархій [11,385]. Певну роль у формуванні світогляду робітників та їхніх дітей відігра вали православні церковні братства та церковно–парафіяльні школи. Братства безпосередньо стикалися з проблемами побуту міських робіт ників. Серед тих із них, які традиційно відзначалися своєю благодійністю були Київське Свято–Володимирське, Кам’янець–Подільське Іоанно– Предтечинське, Крем’янецьке Свято–Миколаївське, Богоявленське Волинської єпархії. Братські громади надавали допомогу місцевим пра вославним жителям у випадку хвороб, зубожіння, пожеж тощо. Опікуючись розвитком народної просвіти та вихованням дітей фабрич но–заводського та ремісничого люду, Кам’янець–Подільське братство утримувало ремісничу школу для хлопчиків. Київське Свято–Володи мирське та Крем’янецьке Іоанно–Предтечинське братства опікувались розвитком мережі церковно–парафіяльних шкіл, поширювали дешеві видання повчальної православної літератури [12,85–86]. Серед церковно–парафіяльних шкіл, які спеціально засновувались для навчання дітей заводських службовців та робітників, високим рівнем організації та належним фінансуванням вирізнялася школа при Браілі вському цукровому заводі Вінницького повіту. В цьому закладі початкової освіти, заснованій за підтримки власників заводу – родини князів Горчакових, навчальний процес доповнювався вечірніми занят тями для підготовки учнями необхідних уроків, гуртком з рукоділля для дівчаток. Особливістю цієї школи було також те, що в ній навчалися як хлопчики, так і дівчатка. Внаслідок етнічної та конфесійної строкатості середовища службовців та робітників у школі поруч з православними навчалися католики, лютерани, євреї [13,1152–1154]. У приміщеннях заводів влаштовувались релігійно–моральні співбесіди з заводськими робітниками, які, у зв’язку з особливостями сезонного виробництва, за лишалися фактично без належної пастирської опіки [13,1152–1154]. Незважаючи на зусилля духовенства та православних громад із за лучення робітників та їхніх дітей до православних релігійних та

21

ІСТОРІЯ

Випуск 15

культурних традицій, ці заходи не були системними. Ситуацію усклад нювало те, що самі умови праці більшості представників робітничого класу засвідчували несправедливість і жорстокість суспільних реалій, коли проповідь суспільної злагоди та терпіння не відповідала ситуації гострого соціального дисбалансу. При цьому духовенство, як і більшість представників інших суспільних верств, уникало відкритого обговорен ня робітничого питання по суті, в контексті його правового та соціально–економічного становища. Суспільна еліта загалом рідко про понувала конструктивні заходи вирішення робітничого питання ( тривалості робочого дня, що сягала 16 годин, заробітної плати, охорони та безпеки праці). Закономірно, що за цих обставин набував актуаль ності відомий тоді постулат політекономії – ліквідувати ґрунт радикальної соціальної пропаганди можна лише через забезпечення мінімального добробуту населення [14,102–103]. Отже, в останній чверті ХІХ ст. надзвичайно гостро постала пробле ма ідеологічного порозуміння духовенства з фабрично–заводським класом. Вона стала своєрідним лакмусовим папірцем, який визначав не тільки здатність духовенства організувати віросповідний і соціально– етичний діалог з найбільш ідеологічно розкутою верствою, але й також його спроможність виявити потенціал власної соціальної мобільності та вміння спрямувати міжстанові відносини в русло конструктивної сусп ільної творчості. Література 1. Киевские епархиальные ведомости. – 1881. – № 2.

2. Киевские епархиальные ведомости. – 1881. – № 11.

3. Киевские епархиальные ведомости. – 1881. – №2.

4. Грацианский И. Пастырский голос к прихожанам против толков о пере деле земли. – К.: Типография Г.Т.Корчак–Новицкого, 1883. – 16 с.

5. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі – ЦДІАУ (м. Київ). – Ф.442. – Оп.844. – Спр.176. – 21 арк.

6. ОР РНБ. – Ф.847 (Шаховской Н.В.). – Д.675.

7. Підраховано за: Российский государственный исторический архив. – Ф.796 (Канцелярия Синода). – Оп.162. – ІІ отделение. – 2 стол. – СПб., 1881. – ЛЛ.163–206; Оп.169. – ІІ отделение. – 2 стол. – Д.1097. – 3 лл.; Д.984. – 5 лл.; Д.992. – 8 лл.; Д.1148. – 3 лл.; Д.1158. – 3 лл.

8. Там само. – Оп.176. – ІІ отделение. – 2 стол. – СПб., 1895.

9. Там само. – Ф. 796. – Оп. 176. – ІІ отделение. – 2 стол. – Д. 1719. – 10 лл.; Д.1788. – 3 лл.; Д.1148. – л.1–3.

10. Екатеринославские епархиальные ведомости. – 1877. – №11. – Отд. оф.

11. Всеподданнейший отчет обер–прокурора Св. Синода… за 1894–1895 гг.

– СПб., 1898.

12. Всеподданнейший отчет обер–прокурора Св. Синода… за 1880 г. – СПб., 1882.

13. Открытие церковно–приходской школы при Браиловском свеклосахар ном заводе // Подольские епархиальные ведомости. – 1896. – №52.

14. Новосельский Н.А. Социальные вопросы в России. – СПб.: Типография В.В.Комарова, 1881.

22

ІСТОРІЯ

Випуск 15

Меша В.Г. Православная церковь и робочий класс в Украине в пос" ледней четверти ХІХ в. Освещаются особенности отношения духовенства к фабрично–заводс ким рабочим как новому социальному слою, который активно формировался в Украине пореформенной эпохи. Ключевые слова: рабочий класс, духовенство, православная церковь, религиозно–просветительский подход.

Mesha, V.G. The Orthodox Church and the Working Class in Ukraine during the Last Quarter of the 19th Century Elucidation of peculiarities of the attitude the clergy assumed towards fabrics and plants workers as a new social stratum which was actively formed in Ukraine in the after reforms times.

Key words: the working class, the clergy, the Orthodox Church, a religious and educational approach.

23

ІСТОРІЯ

УДК: 94 (477)

Випуск 15

Мельничук О. А.

Реформування пенсійного страхування в Україні у 1930–х роках Аналізуються зміни організаційно–правового характеру при забез печенні пенсіонерів в Україні у 1930–х роках. Ключові слова: пенсія, пенсіонери, пенсійне страхування, страхова каса, страховий стаж.

Нова пенсійна реформа, яка запроваджується нині в Україні має за мету забезпечувати осіб, що втратили працездатність чи досягли пенс ійного віку на принципах соціального страхування. Вперше пенсійне страхування на українських землях було законодавчо закріплене в пер іод нової економічної політики. Таким чином в складних економічних умовах держава намагалася перенести тягар пенсійних виплат по забез печенню промислових робітників на підприємців. Із згортанням НЕПу більшовики вдалися до реформування пенсійного страхування на прин ципах соціального забезпечення, яке було більш властивим для комуністичної доктрини. У своїй статті автор поставив за мету простежити зміни організацій но–правового характеру при забезпеченні пенсіонерів в Україні в порядку соціального страхування впродовж 1930–х роках. Вказана про блема, за винятком окремих аспектів [1;2], не була об’єктом історичного дослідження. В той же час, нормативна база пенсійного страхування викладена у довідниках [3], збірниках законодавчих актів [4–6] того часу, підручниках із соціального страхування [7;8], матеріалах архівів та пер іодичної преси. Відновлення військово–комуністичного штурму внесло свої корек тиви у страхове пенсійне законодавство. В умовах реконструктивного періоду головна увага страхових органів спрямовувалася на переважне забезпечення промислових робітників провідних галузей економіки, на яких покладалося забезпечення економічних підвалин нового соціалі стичного ладу. Напрямки реформування законодавства були викладені в постанові ЦК ВКП(б) від 28 вересня 1929 року. З метою залучення до виробництва кваліфікованих робітничих кадрів страховим органам про понувалося поширити на всіх промислових робітників страхування старості. В той же час, для невиробничих груп робітників і службовців встановлювалася вимога більш тривалого стажу роботи за наймом для отримання пенсії. Рекомендувалося переглянути розмір пенсій для осіб, що мали побічні заробітки [9,45].

24

ІСТОРІЯ

Випуск 15

Виконуючи поставлені завдання, пенсія по старості протягом 1929– 1930 роках була поширена на робітників гірничої, металургійної, хімічної, текстильної, поліграфічної, тютюнової промисловості а також робітників залізничного та водного транспорту. Усі посади таких працівників були внесені до списку, затвердженого союзною радою соціального страху вання (СРСС) 23 жовтня 1929 року разом із правилами, які передбачали порядок призначення і виплати пенсії по старості [4,12]. Незалежно від стану працездатності пенсії призначалися у розмірі не менше половини заробітку чоловікам, що досягли 60–ти річного віку із стажем роботи 25 років та жінкам, що досягли 55–ти річного віку із стажем роботи 20 років. Виплата здійснювалася як страховими органами, так і опосередковано через ощадну касу та почту [3,56]. Запровадження страхування старості для робітників здійснювалося із дотриманням класового принципу. Так, права на пенсію позбавлялися особи, які за конституцією республіки не могли обиратися до рад, а також позбавлені права займати певні посади вироком суду. У випадку смерті таких осіб, їх сім’ї не отримували пенсій у разі втрати годувальника. Виплата пенсії призупинялася також: пенсіо нерам, що проживали у сільській місцевості та входили до складу двору, що обкладався сільськогосподарським податком в індивідуальному по рядку; пенсіонерам, що займалися особистим промислом, що обкладався державним промисловим податком у твердих ставках [5,28]. Практика пенсійного страхування того часу засвідчила, що незва жаючи на законодавче розширення страхування по старості, кількість оформлених пенсій залишалася невеликою. Так, наприклад, в найбіль ших окружних страхових касах промислових районів – Артемівській та Луганській, що нараховували по 150 тис. застрахованих, на 1 жовтня 1930 року вдалося перевести на пенсію по старості лише 281 особу. Головною причиною такого становища була заборона працювати після оформлен ня пенсії. Тому при низькому розмірі забезпечення робітники змушені були залишатися працювати [10, 9]. Всього у 1929/30 році для виплати пенсій по старості страховими органами було використано лише 992 877 крб.[11,арк. 29]. Поряд із деяким законодавчим розширенням забезпечення пенсія ми промислових робітників, у постанові ЦК ВКП(б) від 28 вересня 1929 року пропонувалися заходи, які б заощаджували кошти на виплату пенсій. Зокрема, страховим органам пропонувалося здійснити негайний перехід від індивідуальних і грошових до колективних та трудових видів допомоги інвалідам. Для активізації трудової допомоги пропонувалося посилити роботу по створенню трудових колоній, профілакторіїв, роз ширення практики кооперування в існуючих і заново створених артілях для інвалідів. За висловами більшовицьких теоретиків, у соціалістич ному суспільстві праця показана за станом здоров’я мала сприяти «розвитку процесів компенсації, покращувати матеріальне і моральне становище інвалідів і задовольняти їх природне прагнення до участі у соціалістичному будівництві». Більшовицькі агітатори стверджували, що при створенні відповідних умов, в залежності від характеру і вираження патологічного стану і трудового прогнозу, інваліди мали бути втягненні у трудову діяльність «без ущербу, а, нерідко, навіть із користю для здо

25

ІСТОРІЯ

Випуск 15

ров’я». Саме тому одним із важливих завдань, що ставилося перед стра ховими органами було залучення інвалідів до праці. Для фінансування інвалідної кооперації у 1929/30 році було виділено 516 436 крб.

[11,арк.30]. Однак, при обстеженні установ інвалідної кооперації робо чою групою ВЦРПС у жовтні 1930 року робота страхових органів у даному напрямку була визнана недостатньою. В матеріалах комісії заз началося, що по Сталінській страхкасі із 1 621 особи в інвалідні артілі входили лише 9 інвалідів, а в Запорізькій – із 2 199 – 45 осіб [12,9]. Для економії коштів соцстраху був скасований поділ інвалідів праці на 6 груп та залишалися три групи інвалідності, як від загального захво рювання, так і від трудового каліцтва чи професійного захворювання. Інваліди останніх трьох груп були зобов’язані пройти медичний огляд і при відсутності підстав віднесення їх до третьої групи виплата пенсії припинялася із 1 липня 1932 року [13,55]. Але і цього виявилося недо статньо. Проведене у вересні–жовтні 1932 року спеціальне обстеження інвалідів виявило, що на роботі залишається всього 18,9% інвалідів ІІ групи та 38,9% інвалідів ІІІ групи [14,7]. Зважаючи на це, в бюджеті соц іального страхування на 1932 рік ставилося завдання охопити працевлаштуванням 100% інвалідів ІІІ групи та 40% інвалідів ІІ групи [15,7]. Невід’ємною складовою реформування пенсійного страхування було посилення класової лінії у пенсійному забезпеченні. Воно виражалося у боротьбі із «засміченістю інвалідної маси нетрудовими елементами» че рез проведення періодичних чисток складу пенсіонерів. За задумом влади позбавлення пенсій широкого кола «непролетарських елементів» дасть змогу суттєво зменшити витрати страхових органів. Зважаючи на це, із листопада 1929 року по вересень 1930 року відбувається перша масова чистка пенсіонерів. Про її результати йшлося у звіті робочої групи ВЦРПС, яка у жовтні 1930 року закінчила обстеження роботи страхо вих органів в Україні. На думку більшості членів «порядок призначення пенсій у найважливіших промислових районах свідчив про відсутність мінімального класового чуття. Зафіксовані випадки, коли: в Мелітополі пенсії призначалися нетрудовим елементам; в Запоріжжі – базарним торгівцям; в Сталіно – сім’ям розстріляних «контрреволюціонерів». В Артемівській страховій касі, навпаки, відмовили у призначенні пенсій сім’ям промислових робітників» [12,9]. В результаті перевірки пенсій них справ, в Артемівському окрузі було знято із пенсії 354 пенсіонери (5,4%), Харківському – 256 (5,2%), Київському – 176 (4,8%), Маріу польському – 125 пенсіонерів (10,8%). У переважній більшості у призначенні пенсій відмовлено за відсутністю належного стажу роботи, через матеріальну забезпеченість або працездатність [16,арк.8]. З цього часу чистки пенсіонерів стають періодичними. Масового характеру на була перевірка складу пенсіонерів восени 1933 року після переходу соцстраху у відання профспілок. Завданням повної одночасної перевірки було виявлення осіб, що не мають права на пенсію, або ж неправомірно зараховані до категорії інвалідів [17,4]. На думку радянсько–партійного керівництва однією із вимог по фор муванню стійких виробничих кадрів на підприємствах та встановленню

26

ІСТОРІЯ

Випуск 15

переваг у забезпеченні робітників провідних галузей промисловості було збільшення терміну безперервного страхового стажу для отримання пенсії. Виходячи із цього, постановою ЦВК та РНК СРСР від 13 лютого 1930 року було затверджено нове положення про пенсії та допомоги по соці альному страхуванню. Відповідно до його положень необхідний стаж роботи для отримання пенсій службовцям був збільшений з 8 до 12 років [18,132]. Перебудова соціального страхування відповідно до умов соціалістич ного будівництва, проголошена в рішеннях V пленуму ВЦРПС та реалізована в постанові ЦВК та РНК СРСР «Про соціальне страхуван ня» від 23 червня 1931 року зумовила нові принципові зміни в пенсійному законодавстві. Перед союзною радою соціального страхуван ня ставилося завдання в місячний термін переглянути правила забезпечення, встановивши при цьому: більш високі норми пенсій та понижений стаж роботи для робітників, зайнятих на важких та шкідли вих виробництвах; підвищити розміри пенсій, в залежності від тривалості стажу роботи в даній галузі; встановити заходи заохочення для пенсіо нерів, які продовжували працювати за наймом [19,6]. Поставлені завдання мали за мету, насамперед, сприяти збереженню та збільшенню необхідної кількості робітників у провідних галузях народного госпо дарства. Сприяти цьому мала диференціація розмірів пенсій, які: для працівників на підземних роботах становили 71–72% заробітку; для ме талістів – 65–66%; для текстильників – 60–62%. При визначені розмірів пенсій пропонувалося враховувати галузь народного господарства та стаж роботи [20,14]. Постановою СРСС при НКП СРСР від 29 лютого 1932 року «Про покращення пенсійного забезпечення з інвалідності, у випадку втрати годувальника чи із старості» страховим органам пропонувалося, ліквіду вати зрівнялівку в соціальному страхуванні, шляхом переважного забезпечення робітників провідних галузей економіки і, особливо, удар ників. Законодавством встановлювався також новий поділ працівників на категорії, в залежності значення того чи іншого виробництва для соціа лістичного будівництва. З метою диференціації стажу роботи, який давав право на пенсію, всі робітники та службовці поділялися на 4 категорії. До першої належали робітники, зайняті на підземних та шкідливих ро ботах. У другу категорію об’єднувалися робітники металургійної, машинобудівної, електротехнічної, вугільної, нафтової, хімічної промис ловості, залізничного та водного транспорту, виробничих підприємств зв’язку. Третю категорію представляли робітники, не віднесені до двох попередніх груп та службовці, зайняті на виробництві. Службовці, не зайняті безпосередньо на виробництві, відносилися до четвертої кате горії [21,21]. Для отримання пенсії з інвалідності по досягненню 50–ти річного віку, особам, віднесеним до першої категорії встановлювався стаж 6 років, другої та третьої – 8 років, четвертої – 12 років [6,3]. З переходом соціального страхування у відання профспілок, поста новою ВЦРПС від 16 лютого 1934 року призначення пенсій було передано обласним радам професійних спілок за місцем проживання. Це рішення негативно позначилося на загальному стані пенсійного

27

ІСТОРІЯ

Випуск 15

забезпечення. З місць повідомлялося про незадовільні знання проф спілковими діячами пенсійного законодавства, затягування періоду призначення пенсій, відсутність контролю за зберіганням та викорис танням бланків пенсійних посвідчень. Відмовившись від послуг почти, профспілки не змогли налагодити належної доставки пенсій [22,6]. Так, комісія ЦК КП(б)У, що перевіряла роботу із пенсіонування та ВТЕК по Чернігівській області виявила цілу низку порушень. Зокрема, в Коно топі із 63 обстежених інвалідів на дому – 33–м пенсія видавалася незаконно. У Шостці було виявлено розтрату коштів соцстраху більш як на 100 тис. крб.. За безвідповідальне ставлення до справи обслугову вання пенсіонерів, допущення тяганини, не реагування на багаточисельні скарги пенсіонерів, незадовільну постановку обліку та звітності голів шести районних рад профспілок було знято із роботи, а інших поперед жено [23,арк.58]. При перевірці відділом робітничо–селянської інспекції роботи Донецької окружної ради професійних спілок були виявлені не доплати пенсіонерам, за що проти керівників бюро соцстраху УСРР було порушено кримінальну справу. У Київській області зафіксовано 794 випадки неправильного нарахування пенсії на суму 30 126 крб. в місяць [23,арк.1]. Лише за перший квартал 1934 року в Донбасі було штучно збільшено пенсійні витрати на суму понад 600 тис. крб. Зважаючи на невтішні результати обстежень президія ВУРПС прийняла рішення про організацію перевірки усіх пенсійних справ з 1 жовтня 1933 року до 1 квітня 1934 року [24,арк.4а]. Окрім перевірки порядку оформлення пенсійних справ, за рішенням ЦК КП(б)У проводилися періодичні чистки складу пенсіонерів. Так, під час однієї із них, проведеної в березні 1935 року «із пенсії були зняті 1669 пенсіонерів – колишніх князів, графів, поміщиків, генералів, торгівців, фабрикантів, цукрозаводчиків, купців, які незаконно отрима ли 18 млн. крб.» [25,4] Пленум УРПС доручив президії та обласним радам до 15 березня 1936 р. закінчити остаточну перевірку складу пенсіо нерів та очистити управлінський апарат від «ворожих» елементів [26,2]. Поширення стахановського руху ставило перед органами соціаль ного страхування завдання його побутового забезпечення. ВЦРПС пропонував при встановленні пенсій стахановцям брати до уваги заробі ток за останні 12 місяців, необмежений максимальною сумою (для інших робітників – 450 крб.) [27,16]. Кардинальні зміни в організації пенсійного забезпечення були по кладені Постановою РНК СРСР від 23 березня 1937 року. Відповідно до її змісту профспілки зобов’язувалися передати із 1 травня в НКСЗ УСРР призначення всіх пенсій по державному соціальному страхуван ню як працюючим, так і непрацюючим пенсіонерам, а також їх виплату непрацюючим пенсіонерам [28,арк.9]. На профспілкові комітети покла дався лише контроль за своєчасною виплатою пенсій та правильним використанням коштів, виділених на обслуговування пенсіонерів та тру дове працевлаштування інвалідів [7,38]. Передача функцій органів соціального страхування до органів собе зу не була випадковою, а готувалася заздалегідь з ініціативи НКСЗ. У Центральному державному архіві громадських об’єднань України збе

28

ІСТОРІЯ

Випуск 15

реглася копія таємного листа наркомів соціального забезпечення УСРР І. Слинька та РСФРР І. Наговіцина до Й. Сталіна від 11 лютого 1936 року, в якому вони просили підвищити значення даних наркоматів в радянському будівництві через передачу їм частини функцій по соціаль ному забезпеченню та посилення кадрового апарату [29,арк.2–4]. Прийняття сталінської 1936 р. Конституції СРСР, яка за деклара тивністю положень була визнана однією з найбільш демократичних у світі зумовило рід нових змін в пенсійному страховому законодавстві. Так, постановою ВЦРПС «Про поліпшення державного соціального страхування для службовців», затвердженою РНК СРСР 31 липня 1937 року службовці в пенсійному забезпеченні по старості були прирівняні до робітників [7,36]. Пенсії з інвалідності та по втраті годувальника з цього часу виплачувалися у розмірах, встановлених для робітників відпо відних галузей господарства. Правила поширювалися на осіб, що припинили роботу після 1 серпня 1937 року [30,203]. Відповідно до проголошених конституційних принципів постановою РНК СРСР від 31 липня 1937 року були скасовані обмеження в пенсій ному забезпеченні за державним соціальним страхуванням для осіб, позбавлених виборчих прав через соціальне походження та колишню діяльність, окрім позбавлених прав за вироком суду. Пенсії особам та їх сім’ям, що втратили годувальників призначалися за умови, якщо заст рахований працював за наймом на 5 грудня 1936 року (день прийняття Конституції СРСР) [6,6].

28 грудня 1938 року прийнято постанову РНК СРСР, ЦК ВКП(б) та ВЦРПС «Про заходи щодо впорядкування трудової дисципліни, по кращення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживаннями у цій справі», спрямовану на формування «соціалістич ного відношення до праці» та економії коштів соціального страхування. Для інвалідів І та ІІ груп загального захворювання встановлювалася надбавка до пенсії за безперервний стаж роботи на одному підприємстві у розмірі від 10 до 25%, в залежності від категорій з 1 січня 1939 року [31,10]. Законодавець відійшов від розмежування на робітників та служ бовців при визначенні стажу, натомість вказавши окремі норми для чоловіків і жінок та встановивши пільги для осіб на підземних та шкідли вих роботах. Загалом необхідний стаж роботи, що давав право на пенсію, був збільшений в порівнянні із попереднім періодом більше ніж у 2 рази. При настанні інвалідності через трудове каліцтво чи професійне захво рювання пенсія призначалася незалежно від тривалості стажу роботи. Витрати по виплаті пенсій та допомог пенсіонерам, що не працювали і отримували пенсії по державному соціальному страхуванню та витрати по санаторно–курортному обслуговуванню цих пенсіонерів повинні були здійснюватися органами соціального забезпечення за рахунок коштів державного соціального страхування. Економія коштів, здійснена через запровадження даної постанови спрямовувалася профспілками на до даткове будівництво житла для робітників та службовців [31,13]. Отже, метою реформування пенсійного страхового законодавства у 1930–х роках було спрямування коштів соцстраху на забезпечення робіт ників провідних галузей економіки, із врахуванням класового підходу.

29

ІСТОРІЯ

Випуск 15

Основним завданням при цьому було формування стійких робітничих кадрів для промисловості, підвищення продуктивності праці, максималь не залучення інвалідів до праці, перехід від грошових до трудових видів забезпечення. Джерела та література 1. Шарпатий В.Г. Соціальне забезпечення в УРСР (20 – 30–ті роки ХХ ст.). – К., 2006. – 268 с.

2. Сташків Б.І. Теорія права соціального забезпечення: Навчальний по сібник. – К., 2005. – 405 с.

3. Печников Г.И. Справочник для предприятий и учреждений по выплате пособий и пенсий по социальному страхованию. – Л., 1933. – 116 с.

4. Быховский Н.И., Гутерман Б.Н., Любимов Б.А. Законы о пенсиях в поряд ке социального страхования по старости. – М., 1930. – 116 с.

5. Фрейман І.І. Збірка правил про пенсійне забезпечення застрахованих. – Харків, 1930. – 144 с.

6. Збірка постанов по державному соціальному страхуванню. – К., 1937. –30 с.

7. Государственное социальное страхование. Учебное пособие для слушате лей школ профдвижения. Под ред. Г.К. Москаленка. – М., 1953. – 224 с.

8. Горбунов А., Фридьев М. Государственное социальное страхование в СССР.

– М., 1938. – 40 с.

9. Всесоюзная коммунистическая партия (большевиков) о социальном страT ховании. Сборник документов. Подготовили к изданию А. Таубер и И. Ахматовский. – М., 1940. – 112 с.

10. Вопросы страхования. – 1930. – №52.

11. Центральний державний архів вищих органів влади та управління УкраїT ни (далі – ЦДАВО України). – Ф. 2851. – Оп. 1. – Спр. 1121.

12. Денисов Б. Украинские безобразия // Вопросы страхования. – 1930. – №32.

13. Вопросы страхования. – 1932. – №15.

14. Вопросы страхования. – 1932. – №31–32.

15. Вопросы страхования. – 1932. – №4.

16. ЦДАВО України. – Ф. 2623. – Оп. 1. – Спр. 3771.

17. Котов В. Проверить состав пенсионеров соцстраха // Вопросы страхо вания. – 1933. – №34.

18. СЗ СРСР. – 1930. – №11.

19. Вопросы страхования. – 1931. – №19.

20. Цейлиц В. Широко обсудить проект пенсионного закона // Вопросы стра хования. – 1931. – №16.

21. Вопросы страхования. – 1932. – №13.

22. Бобков И. За лучшее обслуживание пенсионеров // Вопросы страхова ния. – 1936. – №2.

23. ЦДАВО України. – Ф. 2605. – Оп. 4. – Спр. 531.

24. ЦДАВО України. – Ф. 2605. – Оп. 4. – Спр. 290.

25. Цветков А. Итоги пленума Украинского совета профсоюзов // Вопросы страхования – 1936. – №6.

26. Вопросы страхования. – 1936. – №6.

30

ІСТОРІЯ

Випуск 15

27. Крангачев Ф.Х. Когда же наконец будет изменено законодательство по соцстраху // Вопросы страхования. – 1936. – №5.

28. Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 7110.

29. Там само. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6884.

30. СЗ СССР. – 1937. – № 49.

31. О мероприятиях по упорядочению трудовой дисциплины, улучшению пракT тики государственного социального страхования и борьбе с злоупотреблениями в этом деле. – М., 1939. – 14 с. Мельничук О.А. Реформирование пенсионного страхования в Укра" ине в 1930–х годах Анализируются изменения организационно–правового характера при обеспечении пенсионеров в Украине в 1930–х годах. Ключевые слова: пенсия, пенсионеры, пенсионное страхование, стра ховая касса, страховой стаж.

Melnychuk, О.А. Reformation of pension insurance in Ukraine in 1930th The changes of organizatsion and legal character are analysed at providing of pensionaries in Ukraine in 1930th Key words: pension, pensionaries, pension insurance, insurance cashdesk, insurance experience.

31

Випуск 15

ІСТОРІЯ

УДК 94(477.8):329

Шляхтич Р.П.

Ідеологія ОУН напередодні Другої світової та Великої Вітчизняної воєн (на основі програмних документів)

Висвітлюються основні моменти ідеологічних пошуків ОУН в 1930 – 40–х роках ХХ ст. Показано зв’язок змін в ідеології ОУН зі змінами в європейській політиці. Ключові слова: ідеологія, ОУН, нацизм, програма, тоталітаризм, авторитаризм.

(Матеріали виступу на науковій конференції «Ідеологія ОУН та ідеологія Української держави сьогодні»)

Тема визвольних змагань українського народу 30–50–х років ХХ ст. є все більш актуальною для сьогоднішнього українського суспільства. Го ловним завданням є формування правдивої картини тих подій, руйнування радянських та чужодержавних міфів стосовно українських патріотів і їх ролі в історії України. Найбільш усталеним і традиційним радянським міфом є «зрадництво і запроданство» українських націоналістів на цистській Німеччині. На підтвердження цього міфу радянські історики наводили безліч фактів, які були або відверто сфальсифіковані, або вир вані із контексту. І одним з головних «свідчень» прихильності українських націоналістів до нацистської Німеччини була їх ідеологія 30–х років. Та ким чином, аналіз програмових документів Організації Українських Націоналістів дозволить визначити ідеологічні засади майбутньої Украї нської держави, а також пріоритетні напрями її соціально–економічного та політичного розвитку. Отже, метою нашої статті є аналіз програмових документів ОУН 30–х–початку 40–х років ХХ ст. і визначення головних рис ідеології цієї організації. Крім програмових документів ОУН, для написання цієї статті було використано праці В. Г. Касьянова[5], В Ухача [10], О. Багана [1]., П. Мірчука[7], І. Іллюшина[4]. В цих працях розкривається зміст ідео логії ОУН. Містяться авторські трактування ідеологічних засад ОУН. Хоча більшість авторів характеризують політико–державницькі ідеї і менше уваги звертають на соціально–економічні.

32

ІСТОРІЯ

Випуск 15

Організація Українських Націоналістів виникає в 1929 році і відра зу декларує себе як всеукраїнську, надпартійну та монократичну організацію [9,99]. Така організація мала бути єдиною політичною партією в май бутній Українській Самостійній Соборній Державі. На тлі кризи європейської політичної системи та розчарування ліберально–демокра тичними настроями Центральної Ради, в умовах, коли серед європейської еліти починає ширитися думка про хибність демократії, таке розуміння влади в державі здається доречним і виправданим [5,40]. Адже, як заз начав Марк Блок, історичний феномен ніколи не можна пояснити поза його часом[2]. Тому не можна давати оцінки міжвоєнній ідеології ОУН з позицій сьогодення. А для міжвоєнної Європи така позиція не викли кала осуду тому, що навіть країни з розвинутими традиціями демократії активно співпрацювали з новоутвореними тоталітарними та авторитар ними режимами. Формування Української держави, згідно програмових документів ОУН та реального стану справ на українських землях, мало пройти в три етапи: національного визволення, державного закріплення та роз витку. На першому етапі має бути встановлена національна диктатура, яка зможе відстояти Українську державу в боротьбі з її ворогами. На етапі державного закріплення, «голова держави» повинен «підготувати створення найвищих законодавчих органів на засаді представництва всіх організованих суспільних верств». Розвиток держави повинен забезпе чити голова держави, представницький орган та розвинуте місцеве самоврядування[9, 100]. До того ж, найбільше повноважень і відповідно влади зосереджуються саме у «голови держави». Він персоніфікує суве ренність і єдність нації, очолює збройні сили, керує державою через підпорядковані йому і перед ним відповідальні органи виконавчої вла ди[4,117]. Після розколу ОУН, в 1939–1941 роках утворилися дві організації – ОУН–Б та ОУН–М, з практично тотожними програмовими положен нями. Зокрема, не було розходжень і у побудові вертикалі влади. Так, згідно рішень ІІ Великого Збору ОУН (серпень 1939року), на чолі ОУН стоїть Голова Проводу Українських Націоналістів, який репрезентує визвольні змагання української нації і є її Вождем. Провід Українських Націоналістів є дорадчим і виконавчим органом при Голові ПУН. Вели кий Збір Українських Націоналістів є парламентом, який репрезентує еліту Нації. Українські землі поділено на Краї, які очолюють Провідни ки, які підпорядковані Голові ПУН [7]. До такого розуміння державної влади призвело становище ОУН і її членів в Польщі, яка з 1930 року розпочинає політику «пацифікації», чим ще більше радикалізує украї нський націоналістичний рух; а також тактичний розкол в середині ОУН, викликаний тим, що члени УВО в основному загартовані у війні і бойо вих акціях колишні офіцери УГА, люди дещо старшого віку, не хотіли підпорядковуватися Крайовій Екзекутиві ОУH на західноукраїнських землях, бо її представляли люди зовсім молоді [1,83] Не менш важливими видаються міркування ідеологів ОУН з приводу державного устрою майбутньої Української держави. Так, устрій Украї нської держави має будуватися на принципах націократії. Такими принципами є: «національна солідарність, надкласовість та проти партійність» [6,328]. М.Сціборський навіть висловлює думку, що всі

33

ІСТОРІЯ

Випуск 15

політичні партії, крім ОУН, повинні бути заборонені законом, тому що саме ОУН мала узгоджувати інтереси всіх верств українського суспіль ства. А національна солідарність мала проявитися у своєрідній формі суспільної організації майбутньої держави – державному синдикалізмі [8]. Тобто, українська нація сприймається як найвища, абсолютна ідейна і реальна цінність, а суспільство розглядається, як сукупність виробників певних цінностей [8]. Аби суспільство дійсно виглядало як сукупність, воно повинно бути згуртовано навколо національної ідеї. Такою націо нальною ідеєю проголошувалась боротьба за самостійну Українську державу [9,121]. В цій боротьбі повинні брати участь всі верстви населен ня на всій території України. Таким чином, тільки сильна влада, яка спирається на єдину українську націю, спроможна подолати зовнішній супротив і створити Самостійну Соборну Українську Державу. Але для того, щоб держава в подальшому існувала, потрібно вироби ти чітку стратегію її соціально–економічного розвитку. Одним із складових цієї стратегії є відношення влади до тих верств населення, які формують державу, забезпечення їх соціальними гарантіями та держав ним захистом. Так, у «Постановах І Великого Збору Організації Українських Націоналістів» (28 січня – 3 лютого 1929 р.) соціально– економічним питанням присвячено ІІІ розділ. В ньому, між іншим, проголошувалось, що хоч «інтересам народного господарства України відповідає розвиток сільського господарства» «держава буде сприяти упромисловленню країни». Пропонувалися певні преференції для сільського господарства та селянства. Зокрема, йшлося про передачу поміщицьких земель без викупу селянам, надання дешевих кредитів і розвиток сільськогосподарської кооперації. Таким чином, забезпечува лася підтримка середнього сільського господарства [9,100–101]. Складнішим було питання з приватною власністю на землю: від обереж них, завуальованих декларувань у постановах 1929 року до прямого наказу Клима Савура від 1943 року про скасування колгоспної системи і впровадження приватної власності на землю [3,931]. Стосовно промисловості пропонувалося йти соціально–демократич ним шляхом. Важливі для існування та оборони країни підприємства залишаться в державній власності, всі інші – мають бути приватизовані [9,100–101]. Також повинно бути встановлено загальне соціальне забез печення працівників, свобода праці, восьмигодинний робочий день. Декларувалися зародки профспілкового руху (права коаліцій та вільних умов) [6,458]. Все це свідчить про пошук оптимальної соціально–еконо мічної моделі розвитку майбутньої країни. З іншого боку, в кінці 1930–х років, згідно з принципами «націок ратії», основу економічного устрою України складає співпраця громадсько–виробничих верств, які керуються інтересами Нації. Еко номічна система спирається на мішані форми: державну, кооперативну і приватну власність [4,117]. Всі верстви населення повинні бути об’єднані в синдикати (професійні спілки) відповідно до своєї професії і господарських функцій. М. Сціборський виділяє навіть групи, які пред ставлятимуть інтелектуальну і фізичну працю: продукуюча інтелігенція, робітництво всіх родів промисловості і транспорту, селянство, власни ки промислових і торгівельних приватних підприємств тощо [7]. Таким чином, вже не йдеться ні про свободу праці ані про профспілковий рух. Натомість у «Відозві ІІ Великого Збору Українських Націоналістів»

34

ІСТОРІЯ

Випуск 15

проголошується, що «кожен українець – селянин, робітник, інтелігент – прикладе руку до Великої Будови і боротьби, або він раб і безвартісна людина» [9,121]. Питанням культури в ідеології ОУН відводилося не останнє місце. Так, ще в 1929 році було задекларовано, що основним завданням в галузі культурного будівництва є плекання власної української національної культури і викорінення «чужонаціонального поневолення в ділянці куль тури та психіки» [9,102]. У відповідності до цього завдання і формувалась політика у галузі освіти. Так, Д. Донцов зазначає, що молоде покоління мусить бути виховане на прикладі борця за свій народ. Ця визначальна мета включає дві ідеї, які особливо повинні жити в душі – віра в післан ництво власного народу і почуття честі. А такі прикмети, як відвага, чесність, вірність мусять бути реалізовані в чині [10, 24]. Школи націо нальних меншин повинні контролюватися органами держави. А розвивати потрібно лише ту культурну творчість та мистецькі течії, які «зв’язані зі здоровими проявами в минувшині української нації» [9,102]. Таким чином, у галузі освіти держава повинна дотримуватися чіткого протекціонізму власної культури. Але такий «здоровий егоїзм» в галузі культури не повинен сприйматися, як вороже ставлення до інших культур. Але, з іншого боку, в програмі бандерівців явною була протимос ковська спрямованість, а також очевидні антисемітські мотиви [5,36]. До речі, антисемітизм українських націоналістів, особливо бандерівців, став ще однією усталеною міфологемою з подачі радянських істориків. Відомо, що такі факти дійсно були, але, не слід забувати, що окремі на ціоналісти помилково єврейство ототожнювали з більшовизмом, проти якого боролися українські націоналісти [11,379]. І таку боротьбу проти більшовизму пропонувалося вести всім поневоленим Москвою народам. Отже, вже в «Маніфесті Організації українських націоналістів під про водом Степана Бандери» (грудень 1940 року), декларується ідея створення «Фронту поневолених Москвою народів», яка стане значно актуальнішою після закінчення ІІ світової війни [3,900]. У галузі зовнішньої політики ще в постановах 1929 року була закла дена підвалена майбутньої стратегічної помилки. Так у п.3 зазначено, що в своїй зовнішній політиці ОУН буде виконувати свої завдання шля хом союзів з тими народами, які вороже відносяться до окупантів України [9,102]. Отже, виступ проти радянської влади і Червоної армії, сподіваючись на допомогу Німеччини, був фатальною помилкою, яка «дискредитувала благородні цілі українського національно–визвольно го руху та його західноукраїнських лідерів» [11,377]. Таким чином, можна зробити наступні висновки: перші програмні документи ОУН були скоріше маніфестом, ніж докладно продуманою стратегічною програмою. Звідси й невизначеність та розмиті формулю вання багатьох важливих завдань побудови майбутньої держави. З іншого боку, вибух ІІ світової війни, окупація радянськими військами Західної України, тактичні розбіжності в середині ОУН призвели до радикалізації її програми на початку 1940–х років. Особливо яскраво це проявилось в ідеях «націократії» та «державного синдикалізму». Най менш розробленим був соціально–економічний блок програмних настанов ОУН, хоча, на думку Г.В. Касьянова, «він містив суміш соціаліс тичних, соціал–демократичних та народницьких ідей, яка мала

35

ІСТОРІЯ

Випуск 15

убезпечити принцип надкласової побудови української нації» [5,38]. Але, як би там не було, ідейні пошуки 1930–х початку 1940 – х років стали могутнім поштовхом до подальшого розвитку українського націоналі стичного руху. Література 1. Баган О. Націоналізм та націоналістичний рух. – Дрогобич: «Видавнича фірма відродження», 1994.

2. Блок М. Апология истории или ремесло историка. – М.: Наука, 1988 3. Дмитрук В.Г. Вони боролися за волю України. – Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2007.

4. Іллюшин І. Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939–1945 рр.// Український історичний журнал. – 1992. – №6.

5. Касьянов Г.В. Ідеологія ОУН: історико–ретроспективний аналіз// Украї нський історичний журнал. – 2004. – №1.

6. Кравченко В.І., Красноносов Ю.М., Панченко П.П., Перепелиця А.І. Україна у 20–30–ті роки. Мовою документів та очевидців. – Донецьк, 2002.

7. Мірчук П. Нарис історії ОУН. Том І / http://spilka.cjb.net 8. Сціборський М. Націократія / http://ukrlife.org 9. Україна в ХХ столітті. Збірник документів і матеріалів. – К. «Вища шко ла», 2000.

10. Ухач В. Боротьба за національне виховання є боротьбою за державність// Рідна школа. – 1998. – № 2.

11. Шайкан В., Шайкан В. Ідеологічні рудименти і український національ но–визвольний рух / Друга світова війна і доля народів України / Матеріали 2–ї Всеукраїнської наукової конференції м. Київ, 30–31 жовтня 2006 р. – К.: «Зовнішторгвидав», 2007. Шляхтич Р.П. Идеолгия ОУН накануне Второй мировой и Великой Отечественной войнами (на основе программных документов) Освещаются основные моменты идейных поисков ОУН в 1930 – 40–х го дах ХХ в. Показана связь изменений в идеологии ОУН с изменениями в европейской политике. Ключевые слова: идеология, ОУН, нацизм, программа, тоталитаризм, авторитаризм.

Shlyakhtich, R.P. Ideology of OUN on the Eve of the World War II and the Great Patriotic War (Based on the Policy Documents) Illumination of the principal points of ideological search of OUN in 1930s – 1940s of the 20th century. Revelation of dependence of changes in OUN’s ideology on changes in the European policy.

Key words: an ideology, OUN, Nazism, a programme, totalitarianism, authoritarianism.

36

ІСТОРІЯ

УДК 94(477.8)«1945/…»:329.

Випуск 15

Галицька–Дідух Т. В.

Ідеологічно–психологічне протистояння ОУН – УПА та сталінського режиму в перші повоєнні роки Висвітлюються форми і методи ідеологічно–психологічного проти стояння ОУН–УПА та сталінського режиму в перші повоєнні роки. Визначено пріоритети пропагандистсько–агітаційної діяльності ра дянського партапарату і націоналістичного підпілля, виокремлено її основні напрямки. Ключові слова: ідеологія, опозиційний рух, націоналістичне підпілля, ОУН, УПА.

(Матеріали виступу на науковій конференції «Ідеологія ОУН та ідеологія Української держави сьогодні») Якісно новий етап в осмисленні української історії ХХ ст. розпочав ся після розвалу СРСР та відновлення державної незалежності України. У 1991 році виклик часу Україна прийняла гідно, намагаючись аналізу вати історію з точки зору українських інтересів. Процес розбудови незалежної Української держави потребує узагальнення всього накопи ченого українським народом досвіду, оскільки проблеми сучасного державотворення в Україні багато в чому схожі з тими, які поставали протягом ХХ ст. Доводиться визнати, що пострадянське ук-раїнське суспільство про довжує інерцію мислення й світосприйняття радянської епохи, що позначається у всіх сферах політич-ного, соціокультурного, економіч ного, релігійного життя. Посттоталітарний синдром виявляється у нездатності суспільства втілити у життя принципи демократичного гро мадянського суспільства та правової держави, що виявляються у формі гострих дискусій (у тому числі з питань історії національно–визвольно го руху). На наш погляд, важливим є історичний аналіз тяглості боротьби за українську державність, зростання національної самосвідомості, праг нення українського народу до власного державного життя на засадах самостійності, соборності, самоврядності. Тому вивчення у різних площинах протистояння радянського режиму і українського національ но–визвольного руху в повоєнні роки є актуальним. У статті зупинимося на ідеолого–психологічній сфері цього протистояння в період «умирот ворення» Західної України.

37

ІСТОРІЯ

Випуск 15

Події повоєнних років продемонстрували безкомпромісний харак тер протиборства між українськими повстанцями і підпільниками та сталінським тоталітарним режимом. В звільнених областях Західної України з 1944 року розпочалося відновлення органів радянської влади. Одним із засобів їх встановлен ня стало залучення партноменклатури з інших областей УРСР та СРСР, яка виконувала волю сталінського режиму, а з другого боку мала досвід державно–партійної роботи. Про переважання ідеологічної складової свідчить відбір кадрів, схвалений постановою «Про відбір керівних парт ійних і радянських працівників для роботи в західних областях УРСР» (2 лютого 1944 р.). Подібні рознарядки постійно надходили в західно український регіон, починаючи з 1944 року. На чолі з першими секретарями обласних комітетів КП(б)У (Станіславського – М. Слонь) утворювалися так звані оперативні групи, до яких входило 500–600 номенклатурних працівників з досвідом роботи в партійних, комсо мольських, профспілкових, радянських структурах. Зокрема, згідно з інформаційною запискою організаційно–інструкторського відділу ЦК КП(б)У на червень 1944 року у Станіславську область прибуло 129 працівників. Слід зауважити, що направлявся на роботу в західноукраї нський регіон не тільки партійно–радянський актив, але й працівники вищої і середньої школи, установ культури, науки, охорони здоров’я, спеціалісти сільського господарства і промисловості. Зокрема із східних областей у західні протягом 1944–1945 роках було направлено близько 84 тис. керівних працівників і спеціалістів різних галузей народного гос подарства [22,122]. Однією з причин кадрової політики радянського керівництва була недовіра до західноукраїнського населення з огляду на перший етап ра дянізації краю у 1939–1941 роках, а також національно–визвольний рух в цьому регіоні в роки Другої світової війни і повоєнний період, тому у Станіславській області місцеві кадри становили тільки 7,6 %. Боротьба УПА була помітним гальмом у здійсненні радянською вла дою політичних, економічних та інших заходів у регіоні. Щоб налагодити стосунки з місцевим населенням, представники радянських структур використовувала не тільки силові, але й агітаційні методи, апелюючи до соціально привабливих програм, популістських декларацій. ЦК КП(б)У закликав місцеве партійне керівництво «поставити масово–політичну роботу на потрібну висоту і одночасно проводити нещадну боротьбу з бандитизмом» [12,арк.3]. Радянське керівництво ставило завдання «посилення боротьби з бан дами, підвищення політичної активності мас і створення навколо партійних і радянських організацій міцного, відданого активу» [9,арк.100]. В Західній Україні розгорталася мережа громадських орган ізацій: комсомольських і профспілкових. Безумовно слід підкреслити їх повну залежність від партії, а також той факт, що їхня діяльність зосе реджувалась в основному у містах, оскільки села знаходилися під контролем повстанців. На партійні, комсомольські та профспілкові організації покладалося завдання стати провідниками комуністичної партії, що автоматично означало сприяти колективізації, індустріалізації, денаціоналізації. Проводилася серія заходів партапарату: читання лекцій, проведення бесід, випуск стінгазет, підготовка плакатів і лозунгів, залу

38

ІСТОРІЯ

Випуск 15

чення самодіяльності, жіночих і молодіжних організацій [10, арк.10]. Зокрема, по Станіславській області було організовано 19430 гуртків «по вивченню Сталінської конституції та виборчого закону» [8,арк.29]. Радянські агітатори у політично–масовій оперували штампами на кшталт: «Жити ще нелегко. Але радянські люди знають, що наші труд нощі тимчасові, що вони безумовно будуть переможені, і що високі більшовицькі темпи господарського будівництва є запорукою якнайш видшого подолання труднощів» [21]. Великого значення радянське керівництво приділяло місцевій інтелігенції, тому проводило серію за ходів, демагогічно утверджуючи пріоритети української культури, традицій і звичаїв. Разом з тим за визнаннями самих агітаторів серйоз ною проблемою їх роботи було незнання української мови: «Працювати серед населення доводиться на українській мові, а це складно і дуже галь мує роботу. Безумовно, вихід можна було б знайти, організувавши гуртки по вивченню української мови, але ми в такій ситуації, ви про це знаєте, сьогодні ми тут, а завтра нас можуть перекинути на фінляндський фронт і т.п.» [7,арк.53]. З часом освітянські і медичні заклади стануть форпос том більшовицької політики, в основі якої русифікація та атеїзм. Слід зауважити, що ідеологічні кампанії радянський партапарат приписував «ініціативі мас» – місцевому населенню, однак вони скеро вувалися з центру, а на місцях впроваджувалися активом. Владна комуністична вертикаль спрацьовувала майже автоматично: на кожну вказівку з центру на місцях миттєво реагували: часом відписками, часом активними діями. Широко розрекламовані агітпропом і забезпечені організаційними зусиллями відповідних структур акції (зокрема реалі зації облігацій державних позик) сприяли поповненню держбюджету, що зменшувало можливості підтримки націоналістичного підпілля. Розробка і впровадження комплексу заходів, спрямованих на розви ток промислової і транспортної інфраструктури в Західній Україні сприяла зміцненню радянської влади в західноукраїнських містах. Зок рема протягом 1945 року запрацювали 273 промислові підприємства Станіславщини [25,121]. Слід зауважити, що міграційна хвиля росіян до обласних центрів Західної України свідчила про намагання Москви інтегрувати цей регіон до складу тоталітарної системи – СРСР, позба вивши його впливу націоналістичних сил. Викриваючи «успіхи» індустріалізації націоналістичні політвиховники зазначали: «Незважа ючи на деякі успіхи більшовицького режиму у відбудові господарства, незважаючи на кількаразове знижування цін тощо, соціяльно–станови ще робітничої кляси продовжує й далі залишатися дуже важким. Реальна зарплата робітництва продовжує далі залишатися дуже низькою. Зви чайний робітник заробляє пересічно від 400–500 руб. … дуже погана організація постачання харчовими продуктами. В столових звичайно харчі погані. Часто бракує хліба, цукру тощо. Ціни на більшість промто варів високі. Також дуже погані життьові умови. На багатьох заводах і фабриках … відсутні елементарні умови безпеки»[16,арк.190]. Непримиренного характеру набула інформаційна війна між украї нським національно–визвольним рухом і комуністичним режимом. Переваги без сумніву були в радянської сторони, оскільки в її руках зна ходилися засоби масової інформації, а також мережа шкіл і гуртків партійно–політичної освіти, тисячі пропагандистів. Головними завдан

39

ІСТОРІЯ

Випуск 15

нями радянської агітації було виховання неприйняття оунівської ідео логії, викликання негативного ставлення до «українсько–німецьких націоналістів», приживлення комуністично–тоталітарних ідеалів, свідо мості «радянської людини» [1,арк.1–8]. На виконання цих завдань працювали значні ресурси тоталітарної системи. З метою дискредитації національно–визвольного руху партапарат проводив гучні ідеологічні кампанії у засобах масової інформації по викриттю українсько–німецьких зв’язків в період Другої світової війни, ролі Греко–католицької церкви у цій співпраці, реквізиційної політи ки ОУН і УПА, за допомогою якої вирішувалася проблема постачання харчів і фуражу, репресивних заходів СБ щодо цивільного населення, саботажних акцій, в тому числі руйнування промислових об’єктів, адміністративних споруд, виробничих приміщень, клубів і т.п. У місцевій пресі публікувалися «покаяльні листи» тих, хто скористався радянською амністією, роз’яснювальні статті про переваги радянсько го устрою ін. Активно спекулювалися ідеї стаханівського руху. Зокрема в «При карпатській правді» була опублікована передовиця такого змісту: «Машиніст Станіславського депо тов. Никитін в грудневому змаганні транспортників завоював звання кращого машиніста Радянського Со юзу 9 лютого в честь виборів у Верховну Раду СРСР» [20]. Засобами масово–політичної роботи всіляко розпалювалася ворожнеча між замож ними і незаможними верствами сільського населення, виховувалася в останніх ненависть до підпільників. Дієвим засобом ідеологічного контролю стали лекції та індивідуальні бесіди представників радянської влади з місцевим населенням. Зокре ма, у червні–липні 1948 року в Станіславській області партійні органи (22 тис. осіб) провели 173 тис. бесід (1,6 млн. осіб) [24, с.422]. 27 листо пада 1945 року було прийняте рішення ЦК КП(б)У про виклики місцевого населення на бесіди із працівниками спецслужб, спрямовані на вербування агітаторів, виявлення членів ОУН і УПА, залякування. Зокрема за грудень 1945–січень 1946 року в Станіславській області такі бесіди були проведені у 323 населених пунктах із 963 [1,арк.4]. Корис туючись шпигуноманією в лавах СБ, радянські спецслужби всіляко компрометували родини учасників націоналістичного підпілля. Викли каючи їх на «співбесіди», органи НКВС і НКДБ кидали на них тінь сексотів, внаслідок чого представники СБ часто з цієї причини винищу вали безневинних людей. А це підривало довіру місцевого населення до підпільної мережі ОУН та УПА.

24 березня 1945 року ухвалено постанову ЦК КП(б)У «Про пере вірку обліку робітників та службовців на підприємствах промисловості, транспорту і в радянських установах західних областей України». Про тягом місяця в Станіславській області перевірили 356 об’єкти, на яких працювало 20 553 громадянина. Серед них виявлено 528 «класово чу жих елементів». В обласному центрі серед 8 844 перевірених— 26 «шпигунів, агентів гестапо та підозрілих», 71 «українсько–німецький націоналіст», 14 «польських націоналістів», 39 «зрадників батьківщи ни, німецьких пособників», 11 «антирадянських елементів», З «колишніх поліцаї»[24,381]. Створювалися спеціальні облікові групи, які перевіряли «дезертирів виробництва» [23, 36]. Проведення реєстрації населення в

40

ІСТОРІЯ

Випуск 15

західних областях України (постанова ЦК КП(б)У від 19 січня 1945 р.) також мало на меті завдати удару по націоналістичному руху опору та співчувачим з числа місцевого населення. До радянських методів залякування місцевого населення відносять прилюдні страти за вироками військових колегій. У Станіславській об ласті від серпня 1944 до лютого 1945 року відбулося 28 привселюдних страт (25 – у 18 районах і 3 – в обласному центрі). Поряд з терором радянським керівництвом використовувався такий дієвий метод як амністії. Сталінський режим спекулював бажанням іде ологічно нестійкої частини упівців до мирного життя і припинення кровопролиття, репресій проти родичів. «Наказую: всіх учасників банд, що добровільно з’являються, припинивши бандитську діяльність… а рівно й тих, що ухилилися від мобілізації в Червону Армію, – не підда вати ніяким репресіям, а негайно після явки відправляти їх на місця постійного мешкання» [19]. Протягом останньої декади травня 1945 року у Станіславській області 600 осіб відгукнулися на звернення Президії Верховної Ради і Раднаркому УРСР, ЦК КП(б)У від 19 травня 1945 року «До робітників, селян та інтелігенції західних областей України». Ра дянські спецслужби завдяки тому, що багато повстанців, повіривши обіцянкам амністії, вийшли з лісу і з’явилися з повинною, використали їх для розкладу збройних відділів націоналістичного підпілля й аген турної роботи, впроваджуючи їх в мережу ОУН і повстанські загони Зокрема у спецповідомленні начальника транспортного відділу МДБ Львівської залізної дороги (1946 р.) повідомлялося: «… по справі вико ристовується агентурна боївка із 3–ьох колишніх бандитів, які в залежності від заходів що проводяться використовуються оманлива бої вка для розвідки або участі в операціях» [4,арк.2]. Слід зауважити, що вербування агентури в Станіславській області за даними оргбюро ЦК КП(б)У «виконувалося незадовільно» [2,арк.7]. Це ніякою мірою не свідчить про те, що в регіоні не було симпатиків радянської системи, однак страх перед націоналістичним терором був сильнішим. Так в «Тимчасових інструкціях організаційної референту ри крайового проводу ОУН на західноукраїнських землях низовим організаціям про ставлення до національних меншин і політико–вихов ну роботу серед вояків УПА» (7 вересня 1944 р.) оголошувалася війна сексотам, яких пропонувалося знищувати навіть явно, через повішення серед села, з табличкою, на якій вказувалася причина теракту. Соціаль ною базою для формування сексотів вважалися вчителі, медики, працівники господарських та фінансових інституцій, сторожі, залізнич ники ін. Про страти есбістами місцевих активістів свідчили численні факти [14,арк.70зв,100,102.]. Таким чином УПА, утримуючи над знач ними західноукраїнськими територіями контроль, не давало змоги місцевому активові розгорнути свою діяльність. Звичайними явищами серед членів сталінських спецслужб в період «умиротворення» Західної України були: перевищення службових по вноважен-ь, мародерство, пияцтво, знущання над цивільним населенням і т.п. У протоколі закритих районних партійних зборів Городенківсько го району Станіславської області вказувалося: «Окремі винищувальні загони замість змістовної роботи займаються барахольством і система тичним пияцтвом» [9,арк.87].

41

ІСТОРІЯ

Випуск 15

У повідомленні Прокурора УРСР Р.Руденка на адресу керівників республіки йшлося про злочинні дії співробітників правоохоронних органів щодо мешканців західноукраїнського регіону. Масштаби несан кціонованого затримання і затягування розгляду справ за даними військового прокурора Львівського округу Ліпатова, зокрема по Стані славській області становили 33,6% . У доповідній записці наводилися численні факти тиску на арештованих, побиття з метою здобуття необхід ного для каральних установ «зізнання». Незважаючи на реакцію керівництва республіки і покарання винних згідно з чинним законодав ством, такі зловживання представників радянської влади ще більше посилювали антирадянські настрої, з одного боку, та симпатії до ОУН і УПА, – з іншого. Слід зауважити, що на насильство з боку радянської і націоналістичної сторони породжувало пригнічений морально–психо логічний стан місцевого населення. І в цій ситуації сталінське керівництво мало ширший простір для маневрування: постійне кадрове зміцнення органів НКВС та НКДБ у краї, які однак не змінили загаль ного негативного ставлення мешканців західних областей до сталінського режиму. Окупаційна політика місцевої влади давала простір пропаган дистській ре-ферентурі ОУН, спираючись на антирадянські настрої серед насе-лення та забезпечуючи собі його підтримку. Зокрема націоналі стичні листівки інформували: «Впродовж усього 1945 р. не залишилося в укр жодного міста, ні села, ні містечка, де б нквд не провело своїх масо вих арештувань. У кожному обл.– і райцентрі додатково зайнято під тюрми цілі комплекси будівель. Під час більших арештувань нквд зай має під в’язниці навіть школи, сільради і приватні будинки. Перебуваючи по кількадесят і кількасот у приміщеннях для кількох людей або у всіля ких льохах, підвалах, що в жодному випадку не надаються для мешкання, не дістаючи не тільки постелі, але навіть в’язки соломи, вони примушені сидіти на вогкій брудній полівці, вмлівають від тісноти і браку повітря. Серед нечистоти і жахливого голоду ширяться тут інфекційні хвороби, часто навіть штучно викликувані екаведистами. В’язнів без жодної при чини до крови побивають, зневажають, у найбільш садистичний спосіб знущаються над ними. Під час переслухань піддають кожного в’язня вишуканим середньовічним тортурам, в найбезсоромніший спосіб шан тажують» [18,арк.213]. Масово–політична діяльність радянських органів в перші повоєнні роки наштовхувалася на нерозуміння і протидію місцевого населення. Галичани з недовірою ставилися до будь–яких заходів більшовицької влади та військового командування, маючи досвід радянізації 1939–1941 pоків. Особливо неефективною була агітаційна діяльність на селі, оскіль ки радянське керівництво взяло курс на колективізацію, а пам’ять про голодомор 1932–1933 років була живою серед західноукраїнського на селення. Агітація на селі була вкрай необхідною для партапарату, оскільки встановивши контроль сільськогоспо-дарською продукцією, компартійне керівництво звужувало ре-сурси забезпечення повстансь ких загонів продуктами харчування. Місцеві партпрацівники звітуючи про партійно–масову роботу, зазначали: «… зараз від нас, районного парт ійного комітету, вимагається значних зусиль, щоб охопити всі села з

42

ІСТОРІЯ

Випуск 15

метою роз’яснення серед населення принципів колгоспного будівницт ва» [13,арк.4]. На території Станіславської області зокрема були прочитані лекції на теми: «Переваги колгоспного ладу над індивідуаль ним господарством», «Що дала Радянська влада трудящим західних областей України», «Боротьба більшовиків за колективізацію сільсько го господарства» та ін. [11,арк.19]. Своєю чергою націоналістичне підпілля переконувало місцеве населення у швидкій зміні владі в Західній Україні, а «тому слід в колгоспи вступати не потрібно і саботу вати всі заходи радянської влади по колгоспному будівництву»[11,арк.6]. Одним з найважливіших напрямів діяльності радянських органів на рубежі 1945–1946 років стало забезпечення перших повоєнних ви-борів до Верховної Ради, які мали відбутися 10 лютого 1946 року. Оунівське підпілля включилося в активну пропагандистську діяльність «серед на селення, закликаючи останніх не приймати участь в голосуванні, систематично сприяти в постачанні продуктами харчування… розвідуваль ними даними про дислокацію військових частин, розташування виборчих дільниць і членів виборчих комісій»[14,арк.107]. В Західній Україні по ширювалися націоналістичні листівки: «Українці! Верх Рада – слухняне знаряддя в руках імперіаліста Сталіна – нашого гнобителя і експлуатато ра! Геть сталінську Верховну Раду! Геть сталінські вибори до неї! Хай живе вільно обране представництво українського народу в Українській Са мостійній Соборній Державі! Українці! Сталінські депутати – підлі зрадники і люті вороги наро ду!...Сталінська «конституція» – найреакційніша в світі… Сталінський «виборчий закон» – жорстокий глум над нашими правами!» [17,арк.254]. Таким чином, владна комуністична вертикаль, маючи у своєму роз порядженні значні матеріальні і кадрові ресурси, використовувала не тільки силові, але й агітаційно–психологічні методи з метою зменшен ня соціальної бази національно–визвольного руху, а також включення Західної України в політико–ідеологічне, соціально–економічне та на уково–культурне поле радянської системи. Своєю чергою збройні формування на-ціонально–державницької орієнтації відстоювали стра-тегію боротьби за Українську соборну са мостійну державу (УССД). Велику увагу провід ОУН і УПА акцентував на питаннях ідейно– виховної роботи, починаючи з 1944 року новий етап боротьби за вплив у краї. З одного боку, можливості радянської військової та агітаційно– про-пагандистської системи були значно більшими. З другого боку, потреба захисту місцевого населення від більшовицького терору, роз губленість стрільців і старшин вимагали дис-циплінованості, відданості справі, мужності і згуртованості. Зокрема в інструкції надрайонним ке рівникам (1946 р.) звучав заклик «виховувати людину з твердим характером, вірного своєму народові, здатного боротися у самих важких умовах, такого, що усвідомлює, що на ньому лежить відповідальність перед історією» [3,арк.44–54]. Нагальним поставало питання кадрового забезпечення. Здійснення комплексних ідеологічних та політико–виховних захо-дів покладалося на спеціальні пропагандистські відділи. У «Тимчасових інструкціях організаційної референтури крайового проводу ОУН на західноукраїн ських землях низовим організаціям про ставлення до національних

43

ІСТОРІЯ

Випуск 15

меншин і політико–виховну роботу серед вояків УПА» (7 вересня 1944 р.) зазначалося, що в кожний самооборонний кущ треба призначити пропагандиста і його заступника. Пропагандистом мав бути політично освічений член ОУН, рішучий, ініціативний, «з прикметами бойовика». В інструкції визначалися завдання пропаган-дистів. Серед них відзначимо роботу серед цивільного населення, яка полягала в інфор муванні про національно–визвольну боротьбу, плеканні віри в перемогу, піднесенні бойового духу і витривалості народу, гуртуванні його навко ло націоналістичного руху, а також викриванні методів радянського режиму, спрямованих на уярмлення українського народу. У кожному відділі УПА мав бути, окрім пропагандиста, політвиховник, призначе ний за узгодженням з політвиховником при штабі ВО з числа «ідейно–сильних та найкраще політичновироблених членів ОУН». На них покладалося зобов’язання посилення політико–виховної роботи як серед вояків УПА, так і серед місцевого населення, яке мало бути не тільки пасивним симпатиком націоналізму, але активним учасником на ціонально–визвольної боротьби. В листівках, зокрема, вказувалося: «…ні жорстокі та безоглядні репресії залог МГБ, ні ворожі провокації та все страхіття безперервних облав, блокад, обшуків, засідок, слідження і аген тури, не в силі відчужити населення від підпільних кадрів. Населення знає, що в них має своїх найвірніших оборонців, порадників та приятелів і ділиться з ними останками своїх нужденних засобів. Ця солідарність на смерть і на життя між укр. народом та його революційними силами, це наша найбільша гордість, це наша сила і запорука перемоги» [16,арк.11]. Слід зауважити, що поряд з політвиховниками важливу роль у ство ренні належного морально–психологічного клімату в повстанських підрозділах відігравали священики різних конфесій. У арсеналі радянського керівництва націоналістичний рух називав ся гітлерівсько–націоналістичним, буржуазно–націоналістичним, розбійницьким, бандерівським. Останнє визначення фактично було пер соніфікацією національно визвольного руху з іменем його провідника – Бандери – і використовувалося радянським ідеологічним апаратом з метою створення негативного морально–психологічного стериотипу. З метою нейтралізації ворожої пропаганди спрямованої на ОУН і УПА націоналістичний провід навесні 1945 року ви-дав документ, у якому закликалося: «Кожний вояк УПА має називати себе властивою собі на звою, а саме українським повс-танцем, та цю назву треба популяризувати. Назва «бандерівець», якою залюбки називають нас наші вороги, не відпо відає змістові на-шої боротьби і є для нас некорисною та шкідливою». Незважаючи на це, штамп «бандерівець» міцно укорінився у свідомості радянської людини і має продовження і в сучасній Україні. Основними складовими ідеологічної роботи була критика суті стал інського тоталітаризму, його мети і форм досягнення, пояснення справжніх причин війни та її наслідків, ролі в ній російського народу і партократичної верхівки, а також роз’яснення завдань ОУН і УПА, виз начення їх внеску у боротьбу за незалежну соборну Українську державу. Свої ідеї та інформаційні матеріали ОУН і УПА поширювали різними способами. Першою чергою – шляхом друкованого слова. Лев Шанковсь кий в книзі «УПА і подпільна література» (Філадельфія, 1952) наводить

44

ІСТОРІЯ

Випуск 15

21 назву газет і журналов, 60 назв брошур и книжок, 81 назву листівок в період 1944–1950 років. У пропагандистській діятельності УПА і ОУН серйозною проблемою була недостача технічних засобів (радіопереда вачів, видавничо–поліграфічного обладнання, типографічного паперу, а також спеціально підготовлених кадрів. З другого боку, в руках радянсь кого апарату знаходилися значні сили для придушення не тільки збройної боротьби, але й усунення націоналістичної агітації, зокрема «вилучення розкидуваних і розклеюваних оунівцями антирадянських листівок» [14,арк.53]. В підпільній літературі містилися як публікації теоретичного і учбо во–практичного характеру, так і патріотичні пісні і вірші, прозові і сатиричні твори і т.п. Серед періодичних видань відзначимо наступні – «Ідея і чин», «До зброї», «Повстанець», «Шлях Перемоги», «Чорний Ліс», «За волю України», в яких публікувалися В.Гапас, О.Дяків–Гор новий, Д.Маївський, П. Полт-ава та ін. Окремо друкувалися брошури, теоретич-ні статті ідеологів націоналізму, контрпропагандистські мате ріали. Зокрема у статті П.Полтави (керівник головного осередку пропаганди УПА і на-чальник політвиховного відділу ГВШ УПА) «Полі тика московсько–большевицького уряду та його української агентури не має нічого спільного із справжньою волею укр. народу (У відповідь на виступ в ООН делегата Великобританії п.Макнейла)» зазначалося: «Нашими збройними діями ми боронимо наш народ перед найбільш знахабнілими і розбещеними большевицькими бандитами та їхніми ви служниками. Нашою пропогандивно–роз’яснювальною політичною ро ботою відкриваємо перед укр. народом, перед збаламученими масами всього Совєтського Союзу, скрайнє гнобительський, експлуататорський і терористичний характер большевицького режиму, вказуємо як треба будувати краще життя, закликаємо народ до боротьби за повалення не нависної протинародної совєтської влади, вселюємо в нього надію, дух спротиву, зміцнюємо волю до боротьби» [16,арк.173]. З метою ознайомлення зі світовим досвідом організації партизансь ких дій поширювалися такі брошури: «Спогади з визвольних дій», «Партизани» Гордієнка, «Тактика малих відділів» пол-ковника Лорене, «Супутник партизана» радянського полковника Колодзінського, німець ке видання «Боротьба регулярної армії з партизанами» та ін. Однак головним видом інформаційно–порпогандистських друкова них видань були все ж листівки, короткі за об’ємом і емоційні за змістом. Розрізняють інформаційні, листівки–документи, листівки–лозунги, листівки–звернення. Зокрема в одній із інформаційних листівок вказу валося: «В Україні, особливо в її західних областях від часу після останньої війни непереборно існує стан облоги залог МГБ. По селах по стійно квартирують опер групи /боївки/ МГБ. Обсаджені ними також залізничні станції, промислові заводи, колгоспи, вируби і місця звозу дерева і т.п. Ці залоги. А також комуністичний партійний апарат, послу говується всіма можливими засобами індивідуального та збірного терору. щоб перемінити населення в послушних невільників московських вель мож» [16,арк.10]. Характерною рисою психологічної війни ОУН і УПА було масове розвішування лозунгів на стінах будинків, радянських закладів, на пар канах, інколи на деревах. Серед закликів були поширені, зокрема, такі:

45

ІСТОРІЯ

Випуск 15

«Німецька каторга не гірша від сталінської! Геть загарбників з українсь кої землі», «Україна не буде колонією гітлерівсько–сталінських імперіалістів!», «Геть берлінсько–московських «визволителів» та «обо ронців!» [17,арк.403]. Широко використовувалися у роботі з місцевим населенням усні методи – бесіди, мітинги, збори, святкування національних і релігійних свят ін., що вимагали від їх організаторів ви-сокого рівня теоретичної підготовки, добрі знання історії, міжнарод-них справ. Здійснювалися заходи спрямовані на зниження морального духу и підриву боєздатності радянських військовослужбовців. «30.06 1949 р. в с.Грабівка (р–н Рожнятів, Станіславівської області) група повстанців роззброїла черво ноармійців, що доставляли дрова. Червоноармійцям забрано 4 ппш і після роз’яснювально–політичної гутірки їх відпущено» [16,арк.172 зв]. Одним із завдань психологічної війни українських повстанців була протидія пропаганді противника. Реакцією на позитивні результати ра дянських амністій стало рішення відпустити з повстанських лав випадкових людей, які перебували там не з ідейних переконань, а з мірку вань самозбереження. Загалом в повоєнний період було здійснено п’ять великих ідеологіч них кампаній націоналістичного підпілля: акція допомоги голодуючим на сході України, акція боротьби за українську молодь, збір обвинува чуваних матеріалів про злочини радянської системи, акції проти колективізації і депортації. Зокрема, особлива увага націоналістичних політвиховників зверталася на національне і релігійне виховання мо лоді з метою усунути її з–під впливу біль-шовицького агітпропу, піонерських та комсомольських організацій. У листівках, адресованих підростаючому поколінню, звеличувався подвиг упівців, як приклад самопожертви за незалежну Україну: «3.05 1945 р. енкаведисти відкри ли бункер в с. Делява (р–н Товмач, Станіславської області), в якому містилася підпільна друкарня. В ній якраз працював д.Богдан. енкаве дисти здобували бункер цілу добу, але безуспішно. Д.Богдан відбивався до останнього набоя, а на заклик піддатися відповів: «Не дочекаєте, кати України, щоб син Її вам здався». У боротьбі він усю ніч співав больше викам революційні українські пісні, нарешті, коли побачив, що бункер уже розкопують, застрілився з пістолі. Тіло героя большевики поколо ли штиками і спалили»[18,арк.238]. Повстанці повинні були вміти розмовляти і з дітьми молодшого віку. Пропагандисти ОУН намагалися залучити на свій бік західноук раїнську інтелігенцію. Націоналістична пропаганда стверджувала: «Українське підпілля ніколи не переслідувало і не переслідує служ бовців адміністративних, заготівельних та інших радянських установ тільки за те, що вони є службовцями…В Західній Україні большевиць ка влада, зустрівшись з широким визвольним повстанським і підпільним рухом та рішучим спротивом українських народних мас, кинула на боротьбу з ними не тільки поліційні загони мвд і мгб, але теж і службовців різних установ – адміністративних, заготівельних, кооперативних, культурно–освітніх і т.д. Мало того, большевицька влада озброїла їх і дала їм повну свободу в переслідуванні і тероризу ванні населення. Багато дехто із рад службовців, маючи таку свободу і будучи вірними наймитами большевицьких гнобителів, допускається

46

ІСТОРІЯ

Випуск 15

різних злочинів супроти населення на території дій УПА та підпілля та супроти українського народу в цілому!…Зрозуміло, що українське підпілля вважає таких «службовців» за ворогів українського народу, за вислужників московсько–більшовицьких окупантів і судить їх ре волюційним судом» [15,арк.140]. Реакцією на кадрову політику радянського режиму були листівки націоналістичного підпілля, в яких зазначалося, зокрема: «Українці! Московсько–большевицькі гнобителі з метою русифікації України масово насилають шовіністично–російсь кий елемент до наших міст і сіл, до наших фабрик і заводів, до наших шкіл, до всіх інституцій державного і господарського життя! Геть з України русифікаційний елемент! Українці зі східних облас тей! Не говоріть в Україні російською мовою це ганьба на власній землі говорити чужою мовою – мовою окупантів!... Скрізь у світі кожний на род говорить на власній землі тільки рідною мовою. Чому ми маємо бути гірші від них. Ганьба всім тим українцям, які в Україні говорять по–ро сійськи!» [17,арк.412]. Слід зауважити, що в Україні існував увесь спектр думок і оцінок СРСР: від цілковитого неприйняття методів нової радянізації краю й сталінської політики до її ви-правдання. Агітатори націоналістичного підпілля намагалися віднайти і пояснити причини таких відмінностей. «Під впливом російського вітру східні українці, ізольовані від Європи, виросли понівечені з національної точки зору. Якщо для нас російська мова є звуками іноді чужими, хоча часто і мелодійними, то для східного українця вона є близькою. Зростання України з Росією наскільки силь не, що у багатьох випадках неможливо з’ясувати, де починається українське і де закінчується російське… Якщо на Заході індивід прагне працею досягнути більшого і покращити свій і загальнолюдський жит тєвий рівень, то на Сході наприклад той, що має 8 га прагне до того, щоб ті хто мають 10 га мали також лише по 8 га…» [3,арк.38]. На жаль, для по-ширення націоналістичної ідеології серед населення Великої Украї ни не існувало об’єктивних передумов та й зрештою обмежені матеріальні ресурси не давали змогу ОУН і УПА розгорнути активну пропагандис тську роботу у східних і південних регіонах України. Загальноприйнятим є твердження про підтримку ОУН і УПА на самперед серед сільського населення Західної України. Однак велику увагу націоналістичним підпіллям відводилося агітаційній діяльності серед робітничої верстви. Зокрема, на початок четвертої п’ятирічки на ціоналістичні агітатори відгукнулися листівками і лозунгами такого змісту: «Четверта п’ятирічка – це не чуваний до тепер грабіж України. Україна і далі використовується як сировинна база і ринок збуту для російської промисловості. Не дозвольте Сталінській кліці грабувати наші багатства. Геть колоніальний грабіж України. Сталін вельможі хочуть так господарювати в Україні, як господарять в Африці капіталістичні грабіжники… Сталінські вельможі знову вироблятимуть тільки літаки, гармати, танки, не ці предмети споживання, яких ви найбільше потре буєте» [17,арк.406]. В іншій зазначалося: «Разом з тим Москво людиноненависники стосують ще визиск господарських засобів України. На наших землях переважно форсується лише видобувна промисловість, що побіч грабежі плодів землі являється головним предметом зацікав лення господарського планування ворога. Виробничий промисел

47

ІСТОРІЯ

Випуск 15

розбудовується лише в корінно московських і зауральських просторах, зате зовсім не відбудовуються українські заводи» [16,арк.11]. В період повоєнного руху опору УПА здійснювала певний вплив на представників різних націй: поляків, росіян, румунів, чехів ін. У відозві– пересторозі УПА до росіян, які допомагають поневолювати Україну від 1 липня 1950 року вказувалося: «Український визвольно–революцій ний рух, як і цілий український народ, прихиль-но ставляться до російських працюючих мас. Наприклад, в 1946–47 pp. українці допома га-ли голодуючим росіянам так само, як і своїм голодуючим братам. З російськими пра-цюючими ми прагнемо сьогодні спільно боротися про ти большевицьких вельмож, цієї нової кляси експлуататорів, що прийшла на зміну колишнім поміщикам і капіталіс-там» [6,арк.145]. Командуван ня УПА й провідники ОУН постійно наголошували на необхідності рейдування, в тому числі з пропагандистською метою. Зокрема в інструкції УПА для відділів, які відправляються в рейд до Чехословач чини (20 січня 1946 р.) зазначалося: «Кожен упівець повинен вести пропаганду, а якщо не може по причині слабкої підготовки вести розмо ву на політичні теми, тоді повинен розповідати про свої бойові будні і про боротьбу УПА… Розповідати факти боротьби українського народу, наслідки більшовицької неволі, її форми і зміст, форми більшовицького гніту взагалі… Підкреслювати, що ми хочемо співробітничати і жити мирно з російським народом, тільки необхідно ліквідувати більшовизм і т.д.» [5,арк.80–87]. Помилковими видалися розрахунки керівників українського націо налістичного руху на протистояння європейських країн і США та Радянського Союзу після завершення Другої світової війни. Серед повстанців поширювалися думки про «повстання Франції проти Німеч чини і одночасно східних народностей проти СРСР… Америка з Англією розіб’ють Радянський Союз так як він слабший і немає необхідної техн іки і тоді безумовно здійсниться мрія українського народу тобто буде самостійна ні від кого незалежна держава, про яку українці давно мріють» [14, арк.47–47 зв]. Однак сподівання націоналістичного проводу на війну і допомогу західних країн не виправдались. СРСР поступово утверджу вався в європейському та сві-товому співтоваристві і тому придушення руху опору було питанням часу. Таким чином, в перші повоєнні роки активно велася боротьба між радянською владою і визвольним рухом в ідеологічно–психологічній площині. Інформаційне протистояння відігравало значну роль у праг ненні віднайти підтримку з боку населення західного регіону. Як з боку радянського керівництва, так зі сторони націоналістичного проводу пріоритетне значення надавалося агітаційно–пропагандистській діяльності: публікуванню друкованої продукції, проведення бесід, мітингів, читання лекцій, поширення лозунгів і т.ін. Обидві сторони на магалися охопити пропогандистсько–виховною діяльністю усі верстви західноукраїнського населення. Однак пріоритет націоналістичного руху все ж таки становили селяни, більшовицького – кадри направлені із східних регіонів УРСР та населення міст. Одночасно матеріальні і людські ресурси дозволяли комбінувати різні так-тичні засоби з боку радянської сторони. З одного боку, здійснювалися заходи у соціально–економічній і культурній сферах, з другого боку, нарос-тав силовий тиск на ОУН, УПА

48

ІСТОРІЯ

Випуск 15

та їхніх симпатиків: депортації, масові арешти, реєстрація, діяльність ра дянських «націоналістичних» загонів, терор силових структур і т.п. Саме силовими методами був придушений національно–визвольний рух, хоча в західноукраїнському середовищі ще довгий період авторитет радянсь кої влади залишався низьким, а антирадянські настрої – суттєвими. Інтенсивна ідеологічно–пропогандистська діяльність ОУН і УПА сприяла не тільки політичному вишколові повстанців, але й поширен ню ідей української революції серед населення. Незважаючи на переваги радянської сторони та ізоля-цію ОУН та УПА від міжнародних чинників, національно–визвольний рух, маючи підтримку з боку місцевого насе лення ще протягом майже десяти років продовжував боротьбу за незалежну Україну. Ідеєю соборної самостійної Української держави, яку намагалися реалізувати ОУН і УПА, жило не одне покоління ук раїнців, тому національно–визольний рух у повоєнні роки, на мій погляд, не зазнав поразки, а трансформувався у інші форми: повстання в ГУЛА Гу, дисидентський рух, діяльність церкви в підпіллі, опозиційні організації, індивідуальний терор і т.ін. Джерела та література 1. Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф.1. – Оп.16. – Спр. 31.

2. Там само. – Оп.16. – Спр. 50.

3. Там само. – Оп.23. – Спр. 2968.

4. Там само. – Спр.2979.

5. Там само. – Спр.3939.

6. Там само. – Оп.24. – Спр. 31.

7. Державний архів Івано–Франківської області. – Ф. Р–1–П. – Оп.1. – Спр.

62.

8. Там само. – Ф. П–9. – Оп.1. – Спр.62.

9. Там само. –Ф. Р–12–П. – Оп.1. – Спр.23.

10. Там само. – Спр.47. – 11. Там само. – Спр.104.

12. Там само. – Ф. Р–15–П. – Оп.1. – Спр.12.

13. Там само. – Ф. П–25. – Оп.1. – Спр.38.

14. Там само. – Спр.43.

15. Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Ф.13. – Спр.376. – Т.4.

16. Там само. – Т.5.

17. Там само. – Т.10.

18. Там само. – Т.31.

19. Прикарпатська правда. – 1946. – 15 січня.

20. Прикарпатська правда. – 1946. – 14 лютого.

21. Правда. – 1947. – 5 травня.

22. Балух В. Деякі питання радянського будівництва в західних областях Української РСР у 1944–1945 рр.// Український історичний журнал. – 1983. – №4.

23. Баран В. Україна: новітня історія (1945–1991). – Львів, 2003.

24. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. – К., 2004.

25. Прикарпаття під прапором Рад. – Ужгород, 1989.

49

ІСТОРІЯ

Випуск 15

26. Ткаченко С. Повстанческая армия: тактика борьбы/Под общей редакци ей А.Е.Тараса. – Минск–Москва, 2000. Галицькая–Дидух Т.В. Идеологическо–психологическое противо" стояние ОУН–УПА и сталинского режима в первые послевоенные годы Освещаются формы и методы идеологическо–психологического проти востояния ОУН–УПА и сталинского режима в первые послевоенные годы. Определены приоритеты агитационной деятельности советского партапа рата и националистического подполья, выделены ее основные направления. Ключевые слова: идеология, оппозиционное движение, националисти ческое подполье, ОУН, УПА.

Galytskaya–Dydukh, T.V. Ideological and Psychological Confrontation between OUN–UPA and Stalin’s Regime in the First Post–War Years Illumination of forms and methods of the ideological and psychological confrontation between OUN–UPA and Stalin’s regime during the first post–war years. Definition of the priorities of advocacies carried out by the Soviet party apparatus and the nationalistic underground with marking out the key lines of its activities.

Key words: ideology, an opposition movement, a nationalistic underground, OUN, UPA.

50

ІСТОРІЯ

УДК 01.89(477)

Випуск 15

Ткаченко В.В.

Наукові школи в Україні 20–30–х років ст.: постановка проблеми та головні підходи до вивчення Досліджуються українські наукові школи 20–30–х років ХХ ст. як соц іально культурний феномен та аналізуються головні підходи до вивчення зазначеної проблеми

Ключові слова: наукові школи, наукові концепції, наукова ідеологія, науково дослідна програма.

Існування шкіл у різних галузях наук без сумніву довело надзвичай ну ефективність саме таких наукових об’єднань. Вони прокладають нові шляхи в науці, дають могутній поштовх у процесі наукового пошуку. Створення наукової школи – явище дуже складне, яке може з’явитися внаслідок багатьох чинників та обставин, тому й значення цього термі ну може бути багатоплановим та змінювати свій сенс в контексті конкретної епохи, галузі знання та навіть окремого наукового закладу. Цілком зрозуміло, що справжня наукова школа унікальна, суттєво відрізняється від загальної наукової спільноти та, багато в чому, є не повторною в історії науки. Вона асоціюється не тільки з ученим лідером, а й з історичним часом, державною політикою та національними тради ціями. До того ж сама школа, в залежності від її загального напрямку та впливу непересічних особистостей, що до неї входять, може справляти великий вплив на розвиток наукової та суспільної думки. В межах запропонованої статті розглядаються загальнометодологічні проблеми, пов’язані із дослідженням історії наукових шкіл та, зокрема, піддається аналізу стан дослідження відповідної проблематики стосов но України у період між двома світовими війнами, коли відбувався суперечливий і драматичний процес відродження і становлення украї нської науки за нових історичних умов. Наукові школи як соціальний феномен відносяться до тих важли вих інститутів людства, що спонтанно виникають на конкретному етапі окремої наукової дисципліни та розвитку суспільства в цілому. Цей про цес неможливо спрогнозувати чи запланувати, адже за наказом, в адміністративному порядку таке самодостатнє, неформальне об’єднан ня дослідників не створюється. Люди в них працюють не за примусом, а за власним бажанням, за покликанням.

51

ІСТОРІЯ

Випуск 15

Саме існування наукових шкіл є критеріально значимим показни ком того, що наука в даному суспільстві і державі розвивається повноцінно і плідно, що на визначально важливих напрямках наукової думки зосереджуються зусилля вчених кількох поколінь, які забезпечу ють довготривалу стратегію вирішення по справжньому суттєвих проблем наукового пошуку. Школа – це водночас і акумуляція ресурсів (інтелектуальних, фінансових, організаційних), і спадкоємність праці, і створення креативної атмосфери, де забезпечується поява проривних ідей, їхня критика, апробація і втілення у вигляді нових теорій, експери ментів, прикладних технологій та матеріалів. Наприкінці 20 х років ХХ ст. керівництво наукою в Україні оста точно перейшло на рівень державної політики і здійснювалося тими ж методами, що і в інших галузях народного господарства. Певною мірою це було виправдано, тому що численні галузі наук, особливо технічних, мали виняткове господарське або оборонне значення. Ось чому наукова діяльність зробилася об’єктом державного планування та фінансуван ня. За наказами центральної влади створювалися мережі наукових установ різного рівня та калібру (конструкторські бюро, групи, лабора торії й майстерні, науково дослідні інститути, заводи інститути, іспитові стенди й полігони тощо). Такі мобілізаційні моделі науково організаційної культури дозволя ли ефективно досягати поставленої мети, якщо вона задавалася певними чіткими параметрами (швидкість винищувача, його бойове споряджен ня, продуктивність прокатного стану тощо). Модель не спрацьовувала, коли йшлося про пошукову діяльність на напрямках, де результат не був визначений і значною мірою залежав від розвитку фундаментальної науки, яка не гарантувала швидкого повернення вкладених (і вкрай де фіцитних для СРСР) коштів. Більшу гнучкість, як показує сучасний досвід, могли б забезпечити корпоративні (що належать окремим фірмам або потужним підприємствам) чи приватні венчурні кампанії, що зай маються науково–дослідними розробками пошукового (ризикового) характеру, але для контексту СРСР кінця 20–х – початку 30–х років такі форми були практично неможливими. Втім, слід зазначити, що саме у 20–30–х роках в Україні з’явилися й досить швидко встигли отримати широке визнання наукові школи, які визначали теоретичну новизну і практичну значущість наукового знан ня майже впродовж усього ХХ ст. В умовах майже тотального контролю сталінської влади за всіма верствами суспільства, передусім за інтелі генцією, що жила під постійним жахом репресій, країна отримала колосальні досягнення, причому нерідко світового рівня практично в усіх наукових галузях. Намагання державних та партійних інституцій керу вати цим процесом, жорстко регламентувати наукову діяльність могло зруйнувати ієрархію та традиції, що вже склалися, та зрештою взагалі знищити школу (що в багатьох випадках й відбувалося). Проблематика наукових шкіл у сучасній науці. У сучасній істо ричній та наукознавчій літературі проблематика наукової школи висвітлюється досить широко. Багато робіт присвячено безпосередньо феномену наукових шкіл, розкриттю їх суті та механізму створення влас

52

ІСТОРІЯ

Випуск 15

них наукових концепцій. На даний момент існує велика кількість робіт, в яких аналізуються загальні характеристики наукових шкіл. Вже класичними стали роботи П.К. Анохіна [1], О.О.Баєва [2], О.О.Богомольця [3], П.Л.Капиці [4], К.А.Ланге [5], М.І.Родного [6], Ю.О.Храмова [7]. Зважаючи на основну наукову спеціальність авторів, не дивно, що вони аналізують школи, що склалися переважно у фізиці та математиці, де процес кристалізації та природної еволюції наукової школи простежується найбільш яскраво йі показово. Багато досліджень, переважно дисертаційних, присвячено окремим видатним постатям у різних галузях науки та створеним ними школам [8–11]. Складність проблеми «наукова школа» зумовила розмаїття підходів до неї та велику кількість трактувань самого поняття [12]. Можна навести декілька визначень, у яких проглядаються визна чальні спільні риси досліджуваного явища. «Наукова школа – неформальна творча співдружність у межах будь–якого наукового на прямку висококваліфікованих дослідників, об’єднаних спільністю підходів до вирішення проблеми, стилю роботи, спільного наукового мислення, ідей і методів їх реалізації [13,41], «наукова школа – нефор мальний науковий колектив, який формується при великому вченому на базі науково–дослідної установи з метою колективної розробки пев ної наукової ідеї (проблеми, напрямку) або ціла низка формально відособлених наукових колективів» [5,207], «наукова школа – колектив на чолі з науковим керівником, що є автором певної програми дослід ження. Кожній науковій школі притаманний певний стиль роботи, що залишається незмінним при зміні проблематики» [6,84]. О.О. Баєв відзначає, що ідеальна структура, яка б володіла ознака ми наукової школи, повинна мати єдність проблематики, методів дослідження і тлумачення наукових результатів, а до того ж була б пов’язана з певною особистістю і географічною точкою [2,503]. Лабо раторія, науково–дослідний колектив переходять у ранг школи тоді, коли в них є оригінальна концепція, яку можна розглядати як зовсім новий напрямок у науці. Наукова школа – це традиція мислення, особ лива наукова атмосфера. Така школа дуже прискорює становлення вченого [1,259]. Перелік визначень наукової школи можна продовжити і далі. Одра зу ж треба зауважити, що узагальнене визначення ще не сформоване, проте окремі характерні риси його вже виділені. М.Г. Ярошевський вка зує, що термін «школа» за усієї своєї невизначеності означає, по–перше, єдність навчання творчості та процесу дослідження, по–друге, позицію, якої дотримується одна група вчених по відношенню до інших. Він вид іляє серед інших такі наступні важливі ознаки наукової школи: наявність лідера, що задає вектор розвитку школи, наявність дослідницької про грами, що об’єднує колектив на основі єдиної мети, єдину парадигму спільної діяльності [14,86]. Для того, щоб розглянути процес створення наукових шкіл в зазна чений період, ми будемо намагатися дотримуватися концептуальних положень, висунутих та докладно обгрунтованих Ю.О.Храмовим. Річ у тому, що сучасні наукові школи, про які переважно йдеться у літературі,

53

ІСТОРІЯ

Випуск 15

окрім рис, зазначених нижче, мають й абсолютно нові, пов’язані із сис темою функціонування інформації. Ю.О.Храмов визначає наукову школу як неформальну творчу співдружність дослідників різних поколінь високої наукової кваліфікації на чолі з науковим лідером у межах якогось наукового напрямку, об’єднаних спільними підходами до вирішення проблеми, стилем робо ти і мислення, оригінальністю ідей і методів реалізації своєї наукової програми, що одержала значні результати та завоювала авторитет і сус пільне визнання у даній галузі знання [7,13]. Він визначає, зокрема, наступні характерні риси наукових шкіл: – наявність наукового лідера дослідницького колективу – видатно го вченого, керівника школи; – стиль роботи і методика досліджень; – наукова ідеологія, певна наукова концепція (фундаментальна ідея), науково дослідна програма; – особлива наукова атмосфера; – висока наукова кваліфікація дослідників, що групуються навколо лідера; – значимість отриманих школою результатів у певній галузі науки; – її високий науковий авторитет у цій галузі та громадське визнання [7,13]. На наш погляд, треба також обов’язково зважати на географічну та організаційно–структурну, навіть відомчу, «прив’язку» тієї чи іншої школи до конкретного місця – навчального закладу, дослідницького інституту, міста врешті решт. Адже у кожного видатного вченого, безу мовно, є прихильники й послідовники і поза межами його постійного професійного функціонування, але до складу наукової школи вони не входитимуть. Безумовно, треба брати до уваги також не тільки дослід ницьку програму школи, а й її навчальну функцію, спеціальне дбайливе створення кадрів, в процесі чого складаються ще й певні міжособистісні відносини, єдиний стиль роботи та самосвідомість. Українські наукові школи 20–30–х років як соціокультурний фе/ номен. Діяльність українських наукових шкіл у перші десятиріччя радянської влади вражає своїми масштабами та рівнем досягнень. В літературі традиційним став перелік видатних вчених, що створи ли свої школи. Світове визнання здобули математики М.М.Крилов, М.М.Боголюбов, Д. Граве, С.Н.Бернштейн, М.П.Кравчук та їхні учні. В ці роки виникли та розвинулися найвідоміші школи теоретичної фізи ки (Л.Д. Ландау, О.І.Ахієзер), фізики низьких температур (Л.В. Шубніков), фізики кристалів (І.В. Обреімов), ядерної фізики (К.Д.Си нельников, О.І. Лейпунський, А.К.Вальтер) кріогеніки (Л.В.Шубніков). Широко відомими були гірнича школа О.М.Терпигорєва та Л.Д.Шевя кова, потужні школи будівельної та гірничої механіки О.М. Динника та М.М.Федорова, деформівного твердого тіла, яку очолювали К.К.Симі нський і С.В.Серенсен, гідро– й аеродинаміки Г.Ф.Проскури, зварювання під керівництвом Є.О.Патона, електронної хімії Л.В.Писаржевського, турбобудування В.М.Маковського. Базуючись на потужних досягнен нях попередніх поколінь вчених у біології та медицині, виникали школи

54

ІСТОРІЯ

Випуск 15

в галузі патофізіології, анатомії, офтальмології, терапії (О.О. Богомо лець. В.П. Воробйов, В.П.Філатов, Н.Д.Стражеско). У біології виділялися яскраві постаті І.І. Шмальгаузена, Д.К.Зерова, М.Г.Холод ного, які теж створили власні школи. Навіть побіжного погляду достатньо, щоб помітити, що у переліку наукових шкіл переважають осередки, створені, насамперед, в техніч них та точних науках. Ці науки ще за імперських часів мали серйозну базу, яка складалася у центральних університетах та інститутах. Саме цей фундамент визначив і дозволив створити умови для поступового розвитку цілих галузей наук та більш–менш природного відтворення наукових кадрів. Існування наукових шкіл у багатьох галузях технічних наук дозволяє стверджувати, що в цей час вже встигла сформуватися українська технічна еліта – категорія технічної інтелігенції, якій прита манні найвищі професійні та моральні якості [10]. Той потенціал, що був сформований у 20–30–і роках XX ст., дозво лив потім витримати тяжкі випробування часів війни і значною мірою зумовив обличчя української науки у післявоєнні часи. Завдання, які радянський уряд ставив перед собою і країною – прискорена індустріа лізація, створення могутнього промислового потенціалу та оборонного комплексу, суттєво визначили орієнтацію фундаментальних та приклад них досліджень, а також значною мірою розв’язали проблеми фінансування саме цих галузей науки. Так, бурхливий розвиток фізики, зокрема ядерної, був би неможливий без масштабної державної підтримки. Крім того, з’явилися школи в абсолютно нових галузях науки, які досі в Україні не розвивалися, але були необхідні у нових суспільних та економічних умовах. П.М. Василенко став засновником і лідером наукової школи маши нознавства та сільськогосподарської механіки, В.В. Юр’єву належить заслуга створення вітчизняної школи в галузі селекції і насінництва сільськогосподарських культур, а Є.П.Вотчалу – школи українських ботаніків–фізіологів, оскільки бурхливий розвиток сільського господар ства потребував нових методів роботи. Багаторічна творча діяльність К.Г.Воблого започаткувала школу дослідників економічної географії в Україні і справила значний вплив на її подальше формування. З’явилася навіть школа в абсолютно новій галузі комунальної гігієни, яку очолював А.Н.Марзєєв. Таким чином, в зазначений період наукова еліта в Україні поступо во сформувалася, а її роль у суспільстві невпинно зростала. Ось чому, виходячи зі свого розуміння масштабу і складності соціально–економі чних завдань та темпів їх розв’язання, влада на рівні державної політики повинна була створювати умови для творчої праці вчених в галузях фун даментальних та технічних наук. У суспільних науках становище було іншим. Примітивна ідеологі зація цієї сфери громадського та наукового життя, агресивне втручання влади в процес наукового пошуку та розвитку, намагання звести все до єдиного марксистського знаменнику, негативно позначилися на цій га лузі. Зрозуміло, що партійним керівникам важко було предметно

55

ІСТОРІЯ

Випуск 15

втрутитись, скажімо, у якісь спеціальні проблеми фізики чи ботаніки зі своїми «вказівками». Із суспільними науками було, зрозуміло, інакше та набагато для них гірше. У цій царині ледь не кожен партійний вата жок вважав себе якщо не фахівцем, то цілком спроможним як «вказувати», так і «спрямовувати». Догматизм марксизму ленінізму та ідеологічна непримиренність і політична нетерпимість лідерів радянської історичної науки не дозво лили сформуватися школам у цьому напрямку, хоча й були певні спроби. Науково дослідницькі гуртки учнів окремих учених ентузіастів, які дія ли у вищій школі, важко визначати як школи. Звичайно, створення школи – процес, що триває десятиліттями. В той же час загальновизнаним є той факт, що за досить короткий період М.С.Грушевський створив київську школу історії України. За сприятли вих обставин, коли вдало поєднуються необхідні чинники: персональний, структурний, видавничий та ідеологічний (як після приїзду М.Грушевсь кого у 1924 р.), для цього може вистачити й декількох років. Київська школа встигла сформуватися, але не розвинулася повністю, не досягла свого природного апогею. Про її сформованість свідчить наявність на званих складників і той результат, який вона дала – збагачення української науки на багато десятиліть уперед. Її кваліфікують як істо рико соціологічну школу української історіографії, що об’єднала дослідників для реконструкції історії українського народу і громадсько державних та культурних інституцій, створених різними верствами українського народу. Особливістю цієї школи було застосування соціо логічного аналізу для дослідження різноманітних процесів в українській історії, використання порівняльно історичного методу. Саме школа М. Грушевського залучила до роботи чисельні документальні фонди з Ар хеографічної комісії, Архіву давніх актів, архівів Росії тощо, які надали багатий матеріал для історичних досліджень та узагальнень. Її організа ційну структуру у своїй сукупності становили історичні установи ВУАН, їхні працівники були представниками цієї школи [15,147–148]. Видат ний історик прагнув сформувати нову школу не тільки зі своїх колег науковців,а й з колишніх опонентів та навіть з конкурентів, нав’я заних владою, насамперед методом переконання на практиці у правильності його наукових ідей та методології. Деякі дослідники вважають, що крім школи М. Грушевського в 20– ті роки, поряд з марксистською школою М.Яворського у Харкові, все ж таки склалися ще й історико–правова школа М.Слабченка в Одесі, пред ставники якої хотіли поєднати державницьку ідеологію з марксизмом, та соціально економічна школа Д. Багалія у Харкові, яка намагалася запровадити марксизм у народницьку ідеологію і вважала школу М.Грушевського анахронізмом, а Яворського – неприйнятною [16]. Існує також думка, що національна державницька течія досягла ви датних успіхів у дослідженні історії України шляхом сполучення різноманітних підходів у річищі подолання методологічної кризи, доповнила схему М. Грушевського новим соціально–економічним і дер жавно–політичним змістом та створила елементи схеми історії України ХІХ ст. Як закономірний прояв альтернативності науки, її розвиненості як соціального та наукового феномену, виникли наукові школи

56

ІСТОРІЯ

Випуск 15

М. Грушевського, Д. Багалія, М. Слабченка, М. Василенка і М. Яворського [17,25]. Втім, через специфіку свого створення і функціонування та не тривалого часу існування в соціально політичному та соціокультурному плані вони фактично склали єдину (загальну, комплексну) школу. За винятком школи М. Яворського, всі ці осередки виконували тотожні соціальні функції, діяли в межах однієї схеми і течії, спільно протистояли більшовицьким і великодержавницьким концепціям, уособлювали націо нально культурне відродження. Саме вони забезпечували спадковість у поступі науки, робили спроби здолати методологічну кризу, готували наукові кадри, взаємодіяли і конкурували між собою, нарощували знан ня, прагнули створити власні концепції [17,26]. На наш погляд, навіть за наявності яскравих постатей таких видат них вчених, як Д.І.Багалій, М.П.Василенко, М.Є.Слабченко, О.І. Левицький та їх послідовників, при великій кількості створених в Ук раїні профільних установ, історичні наукові школи як окреме суспільне явище все ж таки не встигли розвинутися в повному обсязі. Безумовно, існували їх зовнішні структурні ознаки: постать лідера–засновника, колектив учнів і співробітників, науково–організаційне та матеріально– фінансове підґрунтя, деякі традиції, періодичний орган, наукове середовище, визнане місце в науці, відповідна самосвідомість членів. Вони виконували дослідницькі, організаційні, педагогічні та про світницькі завдання у певному просторі і часі. Але, як уже зазначалося, окрім інших умов, для повноцінного фор мування та подальшого існування шкіл у гуманітарних, зокрема, історичних, науках потрібен тривалий час. В точних та технічних на уках процес створення шкіл іде швидше, суспільні ж науки розвиваються в іншому режимі часу. Поступовий процес створення історичних шкіл був штучно зупинений, адже фактично їм було відпущено трохи більше 10 років, а їх доробок на тривалий час просто вилучили з наукового обі гу і він, на жаль, не справив всебічного впливу на подальший розвиток української науки. Твердження про існування етнографічної школи в українському мовознавстві теж викликає певний сумнів. Безумовно, у 20–і роки пра цювала ціла плеяда визначних мовознавців, «що шукали чистоту української мови в народній пісні, в фольклорі» – А.Кримський, О.Ку рило, І. Огієнко, Є. Тимченко, О.Синявський, М.Суліма та ін. Саме у цей час були створені чисельні наукові установи, існували періодичні видання тощо. Широкий розмах мали студії українських діалектів (Б.Ткаченко, П.Попов), видавалися підручники та словники [15,147– 148]. І все ж таки, на наш погляд, більш правильним було б називати цих вчених однодумцями, співробітниками, колегами. Наукової школи у за гальновизнаному сенсі тоді не склалося – не було одного визнаного лідера, єдиної парадигми та системи досліджень. Підводячи підсумки, зазначимо, що в контексті розвитку українсь кої науки у міжвоєнний період сформувалися певні визначні наукові школи, що плідно працювали в різних галузях та напрямках наукового пошуку. Ці школи цілком відповідають головним критеріальним озна кам досліджуваної проблеми. Насамперед, йдеться про неформальну творчу співдружність дослідників, очолюваних лідером і об’єднаних

57

ІСТОРІЯ

Випуск 15

спільними підходами та уявленнями про сутність проблеми, підходами та методами її вирішення тощо. Внаслідок низки причин (перш за все – зосередженість на завдан нях прискореної соціально–економічної модернізації та індустріалізації) особливо значного розвитку набули саме наукові школи, які діяли у сфері технічних та природничих наук і могли давати безпосредній швидкий прикладний ефект. Важливе значення відіграло і те, що в цих науках значно краще реалізовувалася певна спадкоємність, коли в роботі мог ли використовуватися і давати ефект підходи та принципи, що формувалися десятиліттями у дожовтневий час (що завідомо унемож ливлювалося для наук суспільних). Відповідно, формування наукових шкіл у сфері суспільно гумані тарних наук штучно гальмувалося, а згодом і свідомо зводилося нанівець. Ось чому повноцінних наукових шкіл у цих галузях практично не ви никло, у зв’язку з чим скоріше можна вести розмову про якісь «протошколи», що не набули належного визнання з боку радянської влади насамперед з політичних причин та невдовзі зазнали серйозних переслідувань. Література 1. Анохин П.К. Верю таланту // Наука сегодня. – М.: Наука, 1969. – С. 257 – 260.

2. Баев А.А. О научных школах // Школы в науке. / Под ред. С.Р. Микулин ского, М.Г. Ярошевского, Г. Кребера, Г. Штейнера. – М.: Наука, 1977. – С. 503 – 504.

3. Богомолец А.А. Избранные труды. – К.: Изд.–во АН УССР, 1958, Т. 3. – 359 с.

4. Капица П.Л. Резерфорд – ученый и учитель. – М.: Наука, 1973.

5. Ланге К.А. Организация управления научными исследованиями. – Л.: Наука, 1971. – 248 с.

6. Родный Н.И. Очерки истории и теории развития науки. – М.: Наука, 1969.

– 243 с.

7. Храмов Ю.А. Научные школы в физике / Под ред. В.Г.Барьяхтара. – К.: Наукова думка, 1987. – 400с.

8. Демкович Л.І. Іван Іванович Шмальгаузен – український зоолог і педагог // Вересень. – 2000. – №3. – С. 22–25.

9. Деркач О. П. Академік П.М.Василенко – засновник наукової школи зем леробської механіки в Україні. // Українознавство. – 2005. – Число 3. – С. 73–78.

10. Сухотеріна Л.І. Становлення і розвиток технічних наук в Україні у 20– 30–ті рр. ХХ ст. в загальноісторичному контексті .– Автореф. дис…докт. історичних наук.– К., 2005.– 27с.

11. Ярошенко О. Напрямки діяльності наукової школи академіка Максима Паламарчука // Історія української географії. Всеукраїнський науково–теоре тичний часопис. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2006. – Випуск 1 (13). – С.40–44.

12. Школы в науке. / Под ред. С. Р. Микулинского, М. Г. Ярошевского, Г.Кребера, Г.Штейнера. – М.: Наука, 1977. – 510 с.

13. Краснобокий Ю.М., Лемківський К.М. Словник–довідник науковця–по чатківця. 2–е вид., випр. і доп. – К.: НМЦВО, 2001. – 72 с.

58

ІСТОРІЯ

Випуск 15

14. Ярошевский М.Г. Логика развития науки и научная школа // Школы в на уке. / Под ред. С.Р.Микулинского, М.Г.Ярошевского, Г.Кребера, Г.Штейнера. – М.: Наука, 1977. – 510с.

15. Онопрієнко В.І. Історія української науки ХІХ – ХХ ст.. Навчальне ви дання. – К.: Либідь, 1998. – 304с.

16. Заруба В. До питання про школу М.Грушевського. – http:// www.franko.lviv.ua/Subdivisions/um/um8/Retsenziji/3–ZARUBA%20Viktor.htm 17. Водотика С.Г. Історична наука УСРР 1920–х років: соціополітичні, нау ково–організаційні та концептуальні основи функціонування 2001 року. Автореф. дис... д–ра іст. наук: 07.00.01 /. НАН України. Ін–т історії України. – К., 2001. – 33 с. Ткаченко В.В. Научные школы в Украине 20–30–х годов ХХ в.: по" становка проблемы и основные подходы к изучению Исследуются украинские научные школы 20–30–х годов ХХ века как со циально–культурный феномен и анализируются основные подходы к изучению данной проблемы. Ключевые слова: научные школы, научные концепции, научная идеоло гия, научно–исследовательская програма.

Tkachenko, V.V. Scientific Schools in Ukraine in the 20s"30s of the 20th Century: Problem Definition and Main Approaches to its Examination Investigation of Ukrainian scientific schools in 20s 30s of the 20th century as a social and cultural phenomenon, and analysis of the main approaches to investigation of this problem.

Key words: scientific schools, scientific concepts, scientific ideology, a scientific and research programme.

59

Випуск 15

ІСТОРІЯ

УДК 614.1(477)

Ткаченко І. В.

Організація санітарної служби та головні напрямки діяльності санітарних закладів України у 20–ті роки ХХ ст. Висвітлюється створення санітарної служби в УСРР у 1920–ті роки, досліджуються методи розв’язання кадрових питань, система підго товки санітарних працівників і головні напрямки діяльності санітарних закладів. Ключові слова: система підготовки, санітарна служба, кадрові питання.

На початку ХХ ст. Україна досить часто потерпала від загрозливих епідемій. Масове поширення інфекційних захворювань зумовлювалося несприятливою санітарною ситуацією, яку породжували скрутні матер іальні умови життя, санітарна некультурність населення, низький рівень медичної допомоги хворим та відсутність санітарно–профілактичних заходів щодо попередження захворюваності. Санітарний побут населення визначався несприятливими матеріаль ними та культурними чинниками: високою житловою скупченістю, як в місті, так і на селі, санітарною невпорядкованістю населених пунктів, браком коштів в бюджетах пересічних українців на санітарію, гігієну і оздоровлення, а також шкідливими умовами праці та майже цілкови тою відсутністю гігієнічних навичок у населення. Українські селяни не мали звички дотримуватися особистої гігієни: регулярно мити руки, купатися, користуватися милом та особистим руш ником. Надзвичайно несприятлива санітарна ситуація склалася в Україні в умовах післявоєнної розрухи і голоду 1921–1922 рокыв. Як згадував фундатор санітарної служби УСРР О.М. Марзєєв «сильно понизився матеріальний добробут населення, що доходило … до зубожіння як в містах, так і на селі. Харчування населення, що спочатку почало погіршу ватися (1916–1919 рр.), з часом перейшло в низці губерній в недоїдання (1919–1920 рр.) і нарешті вилилося в голод (1921–1922 рр.)». Загрозливий підйом інфекційних хвороб, що розпочався з 1919 року, вилився в 1921–1922 роках в небачену пандемію паразитарних тифів, катастрофічні епідемії кишкових інфекцій та віспи. Офіційна статиста, далека від дійсності, зареєструвала 2,4 млн. осіб, що перехворіли паразитарними тифами під час чотирирічної пандемії

60

ІСТОРІЯ

Випуск 15

1919–1922 рокыв. За наслідками вибіркового подвірного обстеження санітарно–гігієнічного стану українського села, проведеного в 1924 році в 9 губерніях УСРР, ці дані були уточнені. На підставі поправочного коефіцієнту, обрахованого в розмірі 4,2, за висновками О.М. Марзєєва, в 1919–1922 роках в Україні перехворіло висипним тифом не менше 5 млн. осіб і стільки ж – зворотнім тифом. Померло від паразитарних тифів близько 750 тис. осіб [1,80–81]. Саме життя вимагало негайного створення мережі санітарних зак ладів. Організація санітарної служби в Україні розпочалася «згори» – зі створення в березні 1920 року санітарно–епідеміологічного відділу Нар комздорову УСРР у складі п’ятьох підвідділів: епідеміологічного, санітарно–технічного, санітарного, залізничного та соціальних хвороб [2,арк.1–2]. Оскільки система медичних закладів в республіці розпала ся, для допомоги органам охорони здоров’я було сформовано систему міжвідомчих санітарних органів республіканського і губернського рівня, наділених надзвичайними повноваженнями – так званих «саннадзвич комів» [3,46–47]. Завдяки їх діяльності в умовах розрухи і голоду вирішувалися такі складні на той час питання, як забезпечення нечис ленних працюючих лікарень паливом та продовольством, а також організація санітарних протиепідемічних заходів [1,82]. Створення санітарної організації в УРСР започаткував ІІІ Всеук раїнський з’їзд бактеріологів, епідеміологів, санітарних лікарів, скликаний в квітні 1922 року в Харкові. Два попередні з’їзди, що відбу лися в 1920 та 1921 роках, через незначну кількість делегатів не набули необхідної чинності. На третій з’їзд прибуло 169 делегатів від усіх гу берній України – представники губернських санітарних органів, бактеріологічних інститутів і медичного факультету. З’їзд затвердив «Положення про санітарну службу України», яке встановило принци пи, організаційні форми і методи побудови і діяльності санітарних органів республіки [1,76]. Законодавче підтвердження положення отри мало в 1923 році після ухвалення ВУЦВК постанови уряду «Про санітарні органи республіки»[1,90,92]. Організація санітарної служби розпочалася з розв’язання кадрового питання. ІІІ Всеукраїнський з’їзд бактеріологів, епідеміологів і санітарних лікарів обрав завідувача санітарно–епідеміологічним відділом Накромздорову УСРР, який в умовах масового поширення інфекційних хвороб став провідним підрозділом наркомату. Відділ очолив активний земський діяч, відомий санітарний лікар О.М. Марзєєв. Для співпраці у відділі він запросив відомих санітарних лікарів, з якими тривалий час пропрацював у земствах. Відділ санітарної освіти очолив лікар, пізніше професор гігієни І.Я. Штрум. З Нікополя було запрошено санітарного лікаря А.І. Пижова, який мав багатий досвід протиепідемічної роботи. З Луганську – санітарного лікаря, знавця Донбасу і промислової санітарії М.Ю. Бродського. Організацію санітарної статистики було покладено на санітарного лікаря, пізніше професора, фахівця з соціальної гігієни і демографії С.А. Томіліна. Пізніше до цих співробітників приєднався колишній завідувач Катеринославським губернським статистичним бюро, лікар Н.Д. Степанов, який змінив на цій посаді А.Л. Смідовича, та санітарний лікар з Олешків на Херсонщині Л.Д. Ульянов, який в свій час працював в

61

ІСТОРІЯ

Випуск 15

Таврійській губернії разом з наркомом охорони здоров’я РСФРР С.П. Соловйовим. Скоро штат санітарно–епідеміологічного відділу поповнили ще 15 співробітників – кваліфіковані і досвідчені санітарні лікарі, активні прихильники радянської влади [1,70–71]. За спогадами О.М. Марзєєва, перед Наркомздоровом стояли не відкладні питання – «покращення матеріального і правового становища санітарних лікарів, повернення на санітарну роботу фахівців, які від неї відійшли, перегляд санітарних кадрів, очистка їх від чужих елементів, висунення не керівну роботу чесних, відданих справі людей, словом про ведення радянізації санітарної організації. Крім того, планувалося здійснити надання санітарній організації сучасних чітких організацій них форм, підняття серед санітарних працівників настроїв, тонусу, … мобілізації їх на вирішення великих санітарних завдань тієї епохи» [1,72]. За дорученням ІІІ Всеукраїнського з’їзду бактеріологів, епідеміологів і санітарних лікарів колегія Наркомздорову УСРР звернулася із закли ком «До санітарних лікарів» повернутися на роботу за фахом. Одночасно було вжито заходів щодо їх матеріального заохочення. По–перше, всі санітарні заклади було переведено на централізоване державне забезпе чення, в той час як лікувальні залишалися на місцевому бюджеті; а, по–друге, – в півтора – два рази підвищено оплату праці санітарних лікарів, порівняно з лікарями– «лікувальниками». За короткий час губернські санітарні установи очолили такі знані громадські санітарні лікарі, як С.П. Розанов в Київській губернії, Матульський – в Одеській, В.К. Крюков – в Полтавській, Н.С. Єрмолинський – в Донецькій, І.О. Вінаров – в Катеринославській, Н.М. Євменьєв – в Волинській, Шлєгєль – в Чернігівській. Харківську організацію ще з часів земств очолював відомий громадський діяч, впливовий член Харківського медичного товариства, талановитий журналіст, популярний в медичних колах санітарний лікар С.Н. Ігумнов [1,73–74]. В серпні 1922 року відбулося засідання вищого керівного органу санітарної організації – Першої Всеукраїнської санітарної ради, яка розв’язала питання організації санітарної справи в Україні. Рада ухвалила резолюції про створення транспортних та низових санітарних органів (по доповідям А.І. Єфімова «Про санітарну організацію на шляхах сполучення» та О.М. Марзєєва «Положення про санітарні комісії»); допоміжних лабораторних та наукових санітарних закладів (А.І. Пижова «Про санітарно–бактеріологічні лабораторії» та М.Ю. Бродського «Положення про бактеріологічні інститути та план їхньої роботи»), а також затвердила резолюцію про чергові завдання губернських санітарних організацій по доповіді О.М. Марзєєва [1,93–94]. Перші підсумки санітарної роботи підбила ІІ Всеукраїнська санітарна рада (травень 1923 р.), що накреслила заходи переходу від епідемічної до санітарної роботи та встановлення санітарного нагляду у зв’язку з падінням спалаху епідемій. Санітарна рада, скликана в Києві 1924 року, поставила питання про санітарно–профілактичну роботу на селі з метою санітарного оздоров лення сільської місцевості, а також про участь санітарних організацій в житловому будівництві, організацію санітарно–житлової інспекції в Україні та про гігієну житлового будівництва в українському селі. З

62

ІСТОРІЯ

Випуск 15

цьому питання Санітарна Рада висловилася за: «а) законодавчу регла ментацію прав санітарних органів в справі будівництва; б) активну участь санітарного нагляду у всіх заходах в галузі житлового будівництва; в) широку організацію у всіх губерніях курсів на покращену «гігієнічну хату»; г) обслідування й вивчення житлових умов на селі [1,108,111]. В цьому ж році було налагоджено постійний зв’язок санітарно–епі деміологічних органів Української РСР з відповідними органами інших радянських республік. За рішенням наради представників Наркоматів охорони здоров’я СРСР (Москва, березень 1924 р.) при Наркомздорові РСФРР впроваджувався інститут уповноважених санітарно–епідеміо логічних відділів Наркоматів охорони здоров’я союзних республік [4,арк.5].

VІ Всеукраїнська санітарна нарада, скликана в жовтня 1927 року, затвердила нову, комплексну форму організації санітарної служби Ук раїни – санітарні станції, які мали об’єднати роботу всіх санітарних закладів по окремих районах республіки. До складу «райсанстанцій» увійшли санітарно–бактеріологічні лабораторії, дезінфекційні загони, прищеплювальні і протималярійні пункти та інші санітарні заклади [1,114–116]. Ядро санітарної організації України складали 187 санітарних лікарів, які працювали в українській санітарній службі, засади якої було закла дено в добу Гетьманської держави Павла Скоропадського (у 1913 р. на території, де пізніше виникла Українська радянська держава, діяло лише 77 санітарних лікарів). Для підготовки кадрів санітарних працівників у Харкові в жовтні 1922 року було відкрито перші в Україні курси вдосконалення санітар них лікарів, розраховані на підготовку 50 слухачів впродовж півроку [1,76]. Курси мали забезпечити підготовку фахівців як широкого профі лю, так і вузької спеціалізації. До програми навчання входили різноманітні дисципліни: бактеріологія з практичними заняттями; ме тодика санітарно–хімічних дослідів; загальна гігієна; гігієна виховання й школи; професійна гігієна; соціальна гігієна; загальна епідеміологія; приватна епідеміологія; організація заходів боротьби з епідеміями; дез інфекція і дезінсекція; практика загального санітарного нагляду; санітарна експертиза; санітарна статистика; санітарна техніка; санітар на освіта; охорона материнства й дитинства; санітарне законодавство; організація медико–санітарної справи в Росії й Україні; громадська ме дицина; житлова санітарія; комунальне господарство. Заняття на курсах проводили висококваліфіковані викладачі – керів ники санепідвідділу Наркомздорову (О.М. Марзєєв, Л.Д. Ульянов, А.І. Пижов, С.А. Томілін, М.Ю. Бродський та ін.); наукові працівники Харківського бактеріологічного інституту і кваліфіковані санітарні лікарі столиці (Р.С. Кобрі, Б.В. Фавр, Н.Г. Нікольський); провідні санітарні інженери Харкова (Д.С. Черкес, Н.Г. Малишевський, М.Г. Панін), ви датні науковці з інших міст республіки ( в тому числі Д.К. Заболотний, Л.В. Громашевський) [1,104–105]. Завдяки діяльності курсів чисельність санітарних лікарів постійно зростала. В 1927 році їх кількість досягла 600, а лікарів бактеріологів – 300. За кількісними показниками порівняно задовільно забезпечували ся санітарними лікарями окружні міста – 1 лікар на 18 тис. мешканців

63

ІСТОРІЯ

Випуск 15

при нормі 1 лікар на 25 тис. населення. Втім, за якісними показниками ситуація була незадовільною: за штатним розкладом не вистачало більше третини (37%) лікарів– епідеміологів, яких замінювали працівники са нітарної освіти. Більше, ніж на чверть (27%) залишалася кадрово не укомплектова ною санітарна мережа села, що пояснювалося низькою питомою вагою «санепідслужби» в загальному бюджеті охорони здоров’я, й, особливо, – в районному бюджеті. І це в той час, коли більше половини округів (54,4%) не мали сільської санітарної мережі за нормами Наркомздорову. Більш того, в трьох сільськогосподарських округах УСРР один санітарний лікар обслуговував по 10–16 районів, тобто в цих округах санітарної мережі фактично не існувало. Бракувало санітарних лікарів і в сільській санітарній мережі Донбасу і Криворіжжя, де по чотирьох промислових округах штат ний розклад – один районний санітарний лікар на 1,5 райони не дотримувався, оскільки пересічно санітарний лікар призначався для об слуговування двох районів. Це було зумовлено небажанням лікарів працювати в промислових районах, де умови праці і побуту були особли во тяжкими [5,21–33]. Найбільше бракувало фахівців зі спеціальних галузей санітарної справи. В санітарних закладах республіки працювало лише 25 епідеміо логів, 75 санітарно–промислових лікарів, 17 житлово–санітарних інспекторів, 23 санітарно–харчових лікаря. Тому спеціалізовану санітар ну допомогу вдалося налагодити лише в 20% окружних центрах УСРР [6,15]. Проблему підготовки санітарних лікарів мали розв’язати санітарно– гігієнічні факультети, організовані наприкінці 20–х років при трьох медичних інститутах республіки [7,65]. Низьким залишався кваліфікаційний рівень санітарних лікарів. Зва жаючи на нерегулярне надходження наукової літератури до окружних бібліотек, Наркомздоров УСРР намагався забезпечити санітарних лікарів фаховими періодичними виданнями. До 1928 року йому вдало ся впоратися з цією проблемою: 85% санітарних лікарів як в місті, так і на селі, передплачували фахові журнали. Проте через перевантаженість, не всі передплатники бажали витрачати вільний час на ознайомлення з досягненнями санітарної науки [6,17–18] . Незадовільною залишалася науково–технічна база санітарної роботи. Санітарні лікарі не забезпечувалися не тільки необхідною науково–до відковою та санітарно–освітньою літературою, а й бактеріологічним обладнанням, санітарним та дезінфекційним знаряддям, а також спецо дягом та засобами пересування. Наркомату охорони здоров’я вдалося задовольнити попит санітар них організацій лише на дезінфекційну апаратуру (у містах – на 100%, а у районах – на 92%), щоправда, ця апаратура була малопотужною і зас тарілою. Гірше вирішувалася справа із влаштуванням бактеріологічних ла бораторій, особливо на периферії. Якщо стаціонарні лабораторії були організовані у всіх окружних центрах, то районні – лише в 60% округів УСРР. В решті округів їх замінювали примітивні похідні лабораторії, але в 11% округах не було й таких. Профільній роботі нечисленних сан ітарно–бактеріологічних лабораторій заважала їх завантаженість

64

ІСТОРІЯ

Випуск 15

клінічними аналізами, оскільки клінічні лабораторії при поліклініках тільки почали організовуватися. Не вистачало навіть такого примітивного санітарного знаряддя, як термометри та сантиметри. Більше половини (55%) санітарних лікарів, як у місті, так і на селі, не мали санітарної апаратури, а 4% – отримали її в неповному комплекті. Роз’їздній діяльності санітарних лікарів перешкоджав дефіцит транс портних засобів та спецодягу. У містах транспортом забезпечувалося менше половини (40%) санітарних лікарів, а спецодягом – половина. В селах забезпеченість спецодягом, який отримувало 2/3 районних санлі карів, була ліпшою, проте переважна частка (82,5%) районних санітарних працівників не мала змоги користуватися транспортом. За спогадами одного з керівників санітарної служби України В.К. К рюкова «районний санітарний лікар був наділеним лише добре підвішеним язиком, апаратурою ж для дослідів йому служили власні органи почуттів, а транспортом – власні ноги». З приводу таких «ме тодів дослідження» він іронізував: «подивився, понюхав, іноді покуштував і на основі цього дав «авторитетний науковий висновок на око» [6,17–18]. Продуктивність праці санітарних лікарів залежала не тільки від во лодіння новітніми методами діагностики та лікування, забезпеченості спеціальним обладнанням, реактивами, транспортом і спецодягом, а й від можливості використовувати робочий час для професійної діяльності завдяки допомозі підсобного персоналу. За нормативами Наркомздорову до кожного санлікаря загальної спеціалізації мав прикріплюватися допоміжний медичний персонал: в закладах окружного рівня – по одному помічнику, дезінфектору і, як тоді казали, віспощеплювачу (санітарному працівнику, який проводив щеплення), а в районних – в такій само пропорції працівники перших двох категорій, а ось віспощеплювачі – по одному на цілий район. Фактичний рівень забезпеченості санлікарів допоміжним персона лом суттєво відставав від норми. По окружних містах не вистачало 74% помічників санлікарів, 62% віспощенлювачів та 7% дезінфекторів. В той же час в 12,5% окружних міст УСРР санітарних лікарів замінювали по мічники. На периферії дефіцит допоміжного санітарного персоналу відчувався ще гостріше. 70% сільських санлікарів працювали без по мічників, а 80% – без дезінфекторів. Близькою до норми була забезпеченість районних санітарних лікарів допоміжними працівника ми, на яких покладалося завдання віспощеплення. В 70% районах санітарним лікарям допомагали віспощеплювачі. Кадрова неукомплектованість санітарних закладів не дозволяла роз горнути санітарну допомогу населенню, обмежуючи діяльність санітарним наглядом. Кадрова проблема безпосередньо залежала від матеріальної зацікав леності медичних працівників працювати в санітарних закладах. Хоча мінімальні ставки санлікарів, так званий «державний мінімум», встанов лювалися в розмірі на 10–15% більшому, ніж ставки «лікувальників», їх реальні прибутки були меншими, ніж у лікарів, які працювали в ліку вальних закладах. По–перше, санітарним лікарям не дозволяли займатися за сумісництвом лікувальною практикою в приватних медич

65

ІСТОРІЯ

Випуск 15

них закладах, де праця оплачувалася ліпше, ніж в державних. По–друге, досвідчені кваліфіковані лікарі–лікувальники отримували більшу плат ню, ніж їхні колеги з відповідним робочим стажем і кваліфікацією, що займалися санітарною справою. Й, по–третє, що було головним, але не афішувалося, санітарних лікарів не віддячували за надану допомогу по дарунками, як лікарів–лікувальників. В той же час, на матеріальному становищі санлікарів негативно позначалися високі витрати на житло, оскільки перевага в забезпеченні квартирами з комунальними послуга ми надавалася фахівцям лікувального профілю. В результаті прибутки санітарних працівників були меншими, ніж у колег, які займалися ліку вальною практикою. Лише в третині окружних центрів України праця районних санітар них лікарів оплачувалася відносно задовільно, решта ж отримувала мінімальну зарплату. В 22,5% округах становище сільських санпраців ників покращувала виплата «квартирних і комунальних» компенсацій. В місті зарплату вище середнього рівня отримували лікарі 37,5% округів України, нижче середнього – в половині округів, а в решті (12,5%) ок ругів – мінімальну. Найменші мінімальні ставки (для початківців) призначалися тим, хто працював в апараті. За даними В.К. Крюкова най нижчу зарплату отримували 5,5% апаратників – керівників нижчої ланки управління. Низькі зарплати змушували санітарних лікарів працювати на дек ількох роботах. Сумісництвом займалося 15% санлікарів, причому майже половина (6% санлікарів) – працювала в лікувальних закладах, пору шуючи заборону займатися лікувальною практикою. Частіше працювали за сумісництвом апаратники (23%), які, використовуючи посадове ста новище, легше працевлаштовувалися. Серед лікарів–практиків частіше вдавалися до сумісництва городяни (17,3% міських санлікарів). Міські сумісники частіше (у третині випадків) працевлаштовувалися за фахом, займаючи посади різних фахівців в багатопрофільних санітарних закла дах, які організовувалися у містах, що негативно позначалося на рівні санітарної допомоги. Санітарних лікарів, які працювали у різних санітарних закладах, було найменше на периферії (11,3%), однак саме серед сільських санітарних лікарів процвітало сумісництво «по лікувальній лінії»: дві третини суміс ників на периферії працювали в лікувальних закладах. Це пояснювалося наявністю вільних лікарських посад в сільських амбулаторіях через не бажання лікарів працювати на селі. Низька оплата праці не зацікавлювала лікарів займатися санітарною роботою і зумовлювала «плинність» санітарних кадрів, які в пошуках сумісництва переїжджали з округу в округ, що суттєво стримувало роз виток санітарної служби на периферії [5,21–33]. Література 1. Марзеев А.Н. Записки санитарного врача. – К., 1965.

2. Центральний державний архів виконавчих органів України (далі – ЦДА ВО України). – Ф. 342. – Оп. 1. – Спр. 182.

3. Соловьев М.Н. Из прошлого по борьбе с эпидемиями на Украине // Про филактическая медицина. – 1928. – № 12.

4. ЦДАВО України. – Ф. 342. – Оп. 1. – Спр. 677.

66

ІСТОРІЯ

Випуск 15

5. Крюков В.К. Санитарная организация Украины к Х–летию Октября // Профилактическая медицина. – 1928. – № 12.

6. Марзеев А.Н. Санитарная организация на Украине // Профилактическая медицина. – 1928. – № 12.

7. Сердюк А.М., Прицкер А.М. Завещание врача–профилактика. – К., 2003. Ткаченко И.В. Организация санитарной службы и основные направ" ления деятельности санитарных учреждений Украины в 20–е годы ХХ в. Освещается создание санитарной службы в УССР в 1920–е годы, исследуются методы решения кадровых вопросов, система подготовки са нитарных работников и основные направления деятельности санитарных учреждений. Ключевые слова: система подготовки, санитарная служба, кадровые вопросы.

Tkachenko, I.V. Organisation of Health Services and Core Lines of Activities of Health Establishments of Ukraine in the 20ts of the 20th Century Illumination of the process of creation of the health services in the USSR during 1920s, investigation of the methods to settle personnel matters, the system of training of sanitarians, as well as the core lines of activities conducted by the health establishments.

Key words: a training system, health services, personnel matters.

67

ІСТОРІЯ

УДК [327+328.2](477+438)

Випуск 15

Опанасенко О. І.

Діяльність Німецько – Українського та Україно – Німецького Форумів як складова культурного співробітництва Україна – Німеччина Аналізуються форми розбудови україно–німецького культурного співробітництва за посередництва культурних інституцій країн, а також представників бізнесових кіл. Ключові слова: економічне співробітництво, культурна співпраця, різнобічні україно–німецькі відносини, угоди, протоколи, Українсько – Німецький та Німецько – Український Форуми.

Вперше публікуються матеріали, які свідчать про розширення ук раїнсько–німецької культурної співпраці через роботу з організаціями, які не мають прямого відношення до культурної сфери діяльності. Вже в середині 90–х років суттєво розширився формат виміру культурної політики, яка раніше була пріоритетною для інституцій, що займались культурою. Німці своїм вдалим прикладом внесли в наш соціум розумі ння того, що культура може бути не лише справою вузького кола культурних діячів, а й широкого кола меценатів – вихідців з промисло вих та бізнесових кіл. Сьогодні вже не дивно, що культурою займаються всі – тобто розширилась сфера діяльності культури. Мова йде не лише про традиційні форми культурного співробітницт ва, а й про важливий аспект, на думку автора, взаємодії представників української громади в Німеччині та німецької громади в Україні та їх вплив на розвиток та зміцнення культурної співпраці між країнами. Ці відомості допомогли б, на думку автора, скласти більш повну уяву про складені відносин між Україною та Німеччиною. Окремо слід розповісти про деякі державні організації, які діяли та діють на території України за завдан ням Федерального Уряду Німеччини. Крім вже відомих Фондів та інституцій, які працювали в Україні майже с перших днів її незалежност і(Гете–Інститут, служба академічного обміну DAAD), у грудні 1998 року у Верховній Раді України було створено депутатську групу з міжпарла ментських зв’язків з ФРН. Очолив її перспективний український політик В.Онопенко – колишній міністр юстиції. В цей самий час в Німеччині

68

ІСТОРІЯ

Випуск 15

пані Люфт очолює в німецькому бундестазі парламентську групу «Німець ко–Український Форум», який став поштовхом для утворення однойменної організації [1,27]. Таким чином, 5 лютого 1999 року у Бонні, під особливо сприятливим знаком було закладено фундамент для тісного партнерства з Українсько – Німецьким Форумом, що був створений 19 листопада 1999 року. Членами правління обох поважних організацій ста ли не лише відомі політики, бізнесмени, а й діячі культури. Так, наприклад, членами останнього стали актор Богдан Ступка, який на той момент був міністром культури України, космонавт Леонід Каденюк та один з найві доміших українців в світі – боксер Віталій Кличко. Головування «Українсько – Німецьким Форумом» очолював Анатолій Кінах – лідер партії підприємців. Головою «Німецько – Українського Форуму» був Матіас Кляйнерт, відповідальний у концерні «ДаймлерКрайслер» за пол ітику та зовнішні зв’язки. Саме тоді, на початку 2000 років, праця «Німецько – Українського Форуму» була найбільш плідною, а співпраця з «Українсько – Німецьким Форумом» мала вагомі надбання. Автор по в’язує це, насамперед, з величезною зацікавленістю німецької сторони справою інвестування в Українську економіку та, крім цього, можливі стю здійснювати такі інвестиції. Це пояснюється тим, що фірма «ДаймлерКрайслер» має можливість підтримки різних проектів та здійснення різного роду благочинних акцій. Своїм завданням «Німецько – Український Форум» (в подальшому НУФ) вбачає сприяння розвитку співробітництва міст–побратимів, встановлення контактів з українськи ми вищими навчальними закладами та університетами, а також подальшу підтримку Київського обласного будинку дитини в м. Боярка. За мету ставилась необхідність інтенсифікації обміну думками між Німеччиною та Україною з політики та економіки. Для залучення якомога більшої кількості зацікавлених осіб обидва Форуми презентували себе в Інтер неті [2]. Крім цього, завдяки клопотанням НУФ «Німецька хвиля» переглянула відмову від трансляції програми українською мовою. Це рішення дирекції «Німецької хвилі» було викликане, насамперед, необх ідністю заощадження коштів. НУФу вдалося вирішити це питання, і з 26–го березня 2000 року така програма щодня почала виходити в ефір. У травні цього ж року за сприянням Бюро Делегата німецької економіки та, зокрема пані Карін Рау, відбувся круглий стіл за участю генерального директора радіостанції «Німецька хвиля» професора Дітера Вайріха пра цівників посольства ФРН в Україні та представників німецького бізнесу. Була представлена концепція «Німецької хвилі», яка у квітні 2000 року започаткувала 15–хвилинну програму українською мовою. Пан Вайріх зазначив також безперечно важливе збільшення годин прямого траслю вання на Україну та Німеччину. Основну причину таких намагань переважно в необхідності кращої інформованості українських бізнесменів та більш широкої презентації України на Європейському ринку загалом та німецькому зокрема. Для цього, за словами пана Вайріха, українському уряду необхідно посилити роботу з громадськістю за кордоном. Пан Вайріх запропонував спільно з Бюро Делегата німецької економіки в Україні та Німецько – Українським Форумом розробити план рекламно – інформа ційної діяльності, який дозволив би в наступні роки збільшити інформаційний потік до Німеччини в інтересах подальшого розвитку німецько–українських відносин загалом та культурних зокрема.

69

ІСТОРІЯ

Випуск 15

З інтерв’ю голови НУФу Матіаса Кляйнерта газеті «Франкфуртер Альгемайне» [3,10]: «Переконаний, що у 2000 році Німецько – Украї нський Форум примусить заговорити про себе.» Адже на відміну від інших подібних організацій крім економічних намірів мають місце куль турні та гуманітарні справи. Так, продовжуватиметься розпочата у 1999 році фірмою «Сандерс – Іршава», яка з 1999 року є невтомним і актив ним членом Німецько – Українського Форуму, допомога обласному будинку дитини в м. Іршава та Боярка. Директор фірми «Сандерс – Ірша ва» опікується дитячим будинком в м. Іршава вже з 1995 року. До цього будинку лише взимку 2000 року було передано медикаментів на суму 2 000 німецьких марок, рентгенівський апарат, а також медичні інстру менти на суму 250 000 німецьких марок. За свій кошт фірма утримує дитячий садок. А з 2000 року, на прохання Бюро Делегата німецької економіки, до списку благодійних справ долучилась ще й допомога дитячому будинку сиріт в м. Боярка. Фірма надає різноманітну допомогу сиротам: від зви чайних продуктів харчування і предметів першої необхідності до медичного обладнання, що коштує тисячі німецьких марок. За участю Бюро Делегата німецької економіки під час прес–конференції для ук раїнських журналістів у лютому 2000 року Швабський банк, на прохання голови Німецько – Українського Форуму пана Матіаса Кляйнерта, пе реказав сирітському притулку в м. Боярка 10 000 німецьких марок [4,18]. У 2000 році у приміщенні німецько–українського навчального бан ку, відкритого при Міжнародному інституті ринкових відносин та підприємництва – центр «Ринок», відбулась церемонія передачі грошо вої допомоги у розмірі 2 000 євро дитячому будинку. За прикладом іноземних партнерів до благодійної акції долучилися також і вітчизняні спонсори, серед яких був ректор Міжнародного інституту ринкових відносин та підприємництва, доктор В.Черевань. В своєму інтерв’ю жур налу «Німецько –Український огляд» пан В. Черевань повідомив, що відтепер буде постійно опікуватись дитячим будинком в м. Боярка [5,15]. У 2001 році за сприянням Німецько – Українського Форуму і осо бисто мера німецького міста Ноймюнстера пана Гельмута Лоозе була надана допомога відділенню дитячої онкогематології Київської облас ної лікарні. Синдикат з багатьох німецьких підприємств підтримав цю справу не лише фінансово, а й безкоштовно надав допомогу хто чим міг: надавали транспорт для транспортування хворих дітей до Німеччини на лікування, харчували дітей під час перебування в Німеччині (цим опікувалась мережа «ЕДЕКА» на півночі Німеччини). Німецькі фарма цевтичні фірми передавали клініці ОХМАТДИТ медикаменти та одноразові шприці. Крім безоплатних послуг виникають, звичайно, ще видатки на авіапереліт (15.000 німецьких марок), харчування (10.000 німецьких марок), на придбання медикаментів, включаючи цитостатичні препарати для терапії, необхідні для підтримки життя (5.000 німецьких марок). Для дітей хворих на онкогематичні захворювання 4–тижневий бюджет на утримання та лікування (з розрахунку 40 осіб) складав при близно 35.000 німецьких марок. За 10 років для українських дітей було зібрано 350.000 німецьких марок. У проміжками між заходами влітку часто надходили суми, які були спрямовані дитячій онкогематології у Києві. Так, клініка ОХМАТДИТ у період з 1998 по 2000 рік через Німець

70

ІСТОРІЯ

Випуск 15

ко –Український Форум отримала 20.000 німецьких марок на ліки, ци тостатичні препарати, комп’ютери, лабораторні реактиви та інше. Пожертви з’являються, зрозуміло, не самі по собі. Рік у рік керівництво Німецько –Українського Форуму надсилало письмові звернення май же до 500 оосіб–підприємців Німеччини [5,15]. В свій час, преса міста Ноймюнстера підтримувала це звернення в місцевих друкованих видан нях, по телебаченню та радіо. «За короткий проміжок часу ми маємо за своїми плечима конкретні справи»,– казав голова правління Німецько –Українського Форуму пан Матіас Кляйнерт. Серед запланованих і виконаних у 2000 році заходів проведені в рам ках Всесвітньої виставки у Ганновері у серпні 2000 року. «Дні України», під час яких відбулась зустріч членів правління обох Форумів. Спостер ігаючи за перебігом подій, сам по собі напрошується висновок, щодо активності Німецько – Українського Форуму та інертності Українсько – Німецького Форуму. Можливо, хтось заперечить цей факт, але через кількість матеріалу, який свідчить про роботу обох Форумів, перевага все ж таки не на нашому боці. І, як доказ цього факту, існування (хоча і фрагментарне: з 2000 р. – по 2003 р. ) журналу «Німецько – український огляд». Професійно підготовлений і вдало виконаний, він виходив 6 разів на рік двома мовами – українською та німецькою. На жаль, через недо статнє фінансування після зміни правління Німецько – Українським Форумом журнал припинив свою роботу з 2004 року. Але за 3 роки існу вання цього друкованого органу на його сторінках з’являлось багато інформації про наміри, проекти та їх виконання НУФом та УНФом. Серйозність підходу до справи зумовлена насамперед фінансовою мож ливістю спонсорів, які забезпечували існування Форуму. Так, з німецької сторони це такі підприємства–члени: «Дойтц», «Сіменс», «Дойчетеле ком», БМВ, «Рургаз» та, як вже зазначалось, «ДаймлерКрайслер». Крім цього, географія розташування фірм–членів НУФу сама каже про себе: компанії знаходяться в економічно стабільних та фінансово незалежних землях: Баварія, Рейн–Вестфалія, Баден–Вюртемберг тощо – це землі, промислові лідери, які дають 70% національного валового продукту Німеччини, насамперед за рахунок вироблених автомобілів всесвітньо відомих брендів «БМВ» та «Мерседес» [6,21]. Пізніше, з 2005 року, коли змінилось управління Форумом, коли члени правління представляли не заможні західні землі, а нестабільні східні, при тому ж сам вектор пол ітики НУФу змінив свій темп і потужність. Про це свідчить статистика звітів Форуму. Проведені кожного року загальні збори Німецько – Ук раїнського Форуму (починаючи з жовтня 1999 р. – І загальні збори, 29 травня 2000 р. – ІІ загальні збори), в журналі Німецько –український огляд давали докладний звіт про заплановану та проведену роботу Німецько – Українського Форуму. За сприянням цієї поважної органі зації у 2000 році мала місце низка культурних заходів, які мали значення для становлення україно–німецьких культурних відносин та обопільного збагачення обох культур – української та німецької. Однією з вагомих подій у сфері культури була гастрольна подорож Людвігсбурського міжнародного фестивального оркестру під керівництвом професора Вольфганга Гьонневайна. З 20 по 24 квітня 2000 року в містах Києві, Одесі, Харкові та Львові відбулись гастролі цього колективу [7,4]. На

71

ІСТОРІЯ

Випуск 15

концертах звучав «Німецький реквієм» Йоганнеса Брамса. Спонсором гастролей виступив «ДаймлерКрайслер». У рамках гастрольної подорожі відбулись зустрічі представників Форуму та концерну з представника ми місцевих органів влади, економіки і культури, а також німецьких підприємств відповідних міст та областей. У своїй промові з нагоди відкриття 29 травня 2000 року – ІІ загальних зборів Німецько – Украї нського Форуму пан Маті ас Кляйнерт сказав: «Я можу сьогодні стверджувати, що ця концертна подорож мала великий успіх не лише у музикальному плані. Мені здається, що нам вдалось досягти того, що цей ансамбль виконанням «Німецького реквієма» Брамса не тільки виз вав захоплення публіки, а й передав послання примирення» [8,27]. Крім гастролей, 26 квітня, в річницю руйнівної катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції, українська телевізійна студія «1+1» транслюва ла запис концерту. Це мало привернути увагу до особливої готовності німецької сторони і надалі надавати допомогу при ліквідації наслідків цієї трагедії. Таким чином, автор вбачає за доцільне казати про масштабну взаємодію україно – німецького соціуму, яка не може обмежуватись якоюсь конкретною сферою життя. Мова йде про більш широке співро бітництво, яке весь час виходить за рамки конкретної галузі, тісно переплітаючись одне з одним. Ще однією подією 2000 року було заснування філіалу Товариства німецької мови. 15 травня у присутності виконавчого директора Това риства німецької мови пані доктора Карин М. Франк–Сюрус та членів делегації з німецького міста Візбаден за підтримки Німецько – Украї нського Форуму офіційно було відкрито Київський філіал Товариства німецької мови. Відтоді для людей, які цікавляться німецькою мовою та культурою відкрились ще більш широкі обрії. Це, насамперед можливість ознайомитися з журналами «Sprachdienst» та «Muttersprache» в універ ситеті ім. Т.Г.Шевченка та бібліотекою міста Візбаден (приблизно 18000 томів). Слід також звернути увагу на пропозицію з платного вивчення німецької мови. Оскільки Товариство протягом 10 років підтримує тісні контакти з Інститутом німецької мови did, то воно запропонувало та кож німецьку мову українському слухачеві як альтернативу курсу в Гете–Інституті в Києві. Таким чином, напрошується висновок, що зап ропоновані послуги, які мають переважно вибірковий характер, розраховані на різного слухача підтверджують всю серйозність намірів німецької сторони відносно українського ринку освітніх послуг. Йдучи далі, у 2001 році спостерігається позитивна динаміка в роботі Німецько – Українського Форуму. Його інтереси виходять далеко за межі власної держави. Головною темою в роботі Форуму у 2001 році стає річниця незалежності України. Складається враження, що ювілейне свя то стосується Німеччини таким же чином як і України. За низкою заходів та активністю участі – ця думка не має шансів на спростування. Так, наприклад, серед основних заходів обговорених і погоджених правліннями Українсько – Німецького та Німецько – Українського Форумів на 2001 рік були урочистості з нагоди 10–ї річниці незалеж ності України та державне прийняття, які було запропоновано німецькою стороною провести в приміщенні «Коміше опер» 12 вересня 2001року за рахунок німецької сторони[9,18]. Для цього, знову ж таки за рахунок німецької сторони, для участі у художній частині заходу були запрошені

72

ІСТОРІЯ

Випуск 15

та розміщені артисти Державного камерного ансамблю «Київські солісти». Кількістю спільних заходів автор підкреслює прояви зацікав леності Німеччини Україною. В підтвердження цього слід навести факти підвищеного інтересу з німецької сторони до подій, що мають місце в Україні. Ще один публічний захід, присвячений 10–й річниці незалеж ності України, відбувся в Берліні у вересні 2001року за сприяння Федерального міністерства закордонних справ Німеччини та Німецько го товариства з вивчення Східної Європи. Серед пунктів «Плану основних заходів Українсько – Німецького та Німецько – Українського Форумів на 2001р.» на першому місці стоять співпраця та співробітниц тво, налагодження контактів, зустрічі, «круглі столи», підтримка проектів, подальше поглиблення партнерських відносин між містами України та ФРН. Цього ж року було запропоновано налагодити співро бітництво між Київським національним університетом ім. Т.Г.Шевченка та університетом м. Констанц. Пізніше це сприяло міцним дружнім сто сунками як між студентами, так і між викладачами. До речі, слід сказати, що окрім суто освітніх обмінів, хор викладачів університету Шевченка мав і має постійний контакт з хором міста Констанц. Ця співпраця весь час підкріплюється гастрольною діяльністю обох колективів[9,22]. Якщо казати про освітню взаємодію з Німеччиною, не можна обми нути програми, які були спрямовані на підвищення кваліфікації та стажування наших спеціалістів в Німеччині. Так, у 2001році, у Києві було відкрито Українсько – Німецький навчальний банк, який був першим і єдиним тренувальним банком в Україні. Реалізація проекту була здійснена у рамках програми ТРАНСФОРМ Федерального Уряду Німеччини[10,10]. Заклад функціонував на базі Київської Вищої Банк івської школи (КВБШ) при центрі «Ринок», який був відкритий при допомозі Німецько – Українського Форуму у 1999 році. Цей центр вже має досвід перепідготовки та підвищення кваліфікації комерсантів та банківських фахівців. Партнерами у реалізації проекту стали Національ ний банк та Міністерство освіти та науки України, а з німецького боку – Кредитна установа для відбудови (KfW), яка одна з перших відкрила своє представництво в незалежній Україні (у 1993 р.), Федеральний інститут професійної освіти (ВІВВ), Освітня академія Берлінського Банківського товариства, Центр міжнародної міграції і розвитку (СІМ). Сумісно з німецькими фахівцями було розроблено методичні плани і посібники. При цьому передбачається система дистанційного навчання через Інтернет. Чітко слідуючи хронології, просліджуються ознаки прогресу і динаміки у відносинах Україна – Німеччина. Проведені у травні 2002 року 4–ті чергові збори учасників Німецько – Українського Форуму показали це. Прес–конференція за участю НУФу, Міністерства закордонних справ ФРН та Німецького товариства з вивчення Східної Європи на тему: «Україна після парламентських виборів. Підсумки і перспективи.» зібрала чималу аудиторію учасників і просто цікавих. За словами пана Кляйнерта – голови правління НУФу прозвучали слова, що передавали основний зміст роботи Форуму: «Основна мета Форуму у розумінні та підтримці України. Ми хотіли б, – зазначив він, – допомогти розвивати нові контакти, долати існуючі бюрократичні та інші перешкоди і разом з нашими партнерами в Україні зміцнювати наше партнерство» [11,4]. Серед

73

ІСТОРІЯ

Випуск 15

запланованих заходів на поточний рік: підтримка НУФом німецькомовних навчальних курсів в одному з українських вузів, надання ділової допомоги Українському інституту досліджень економіки та політичного консультування в Києві, а також сприяння подальшому розвитку культурного обміну між обома країнами. Після опрацювання графіків запланованих заходів та звітових паперів НУФу, слід зауважити, що жоден з запланованих заходів не залишився не проведеним чи не профінансованим. Можливо через німецьку порядність, організованість, або педантичність всі заходи були виконані з точністю «до останньої букви». Але час сказати і про Українсько – Німецький Форум, головами якого відповідно були у 2000 року В.Ющенко, а починаючи з 2001року – А.Кінах. По–перше – інформації про Німецько – Український Форум набагато більше ніж про Українсько – Німецький Форум(УНФ) завдячувати власному друкованому органу – журналу «Німецько – Український огляд»). Все ж таки поміж малочисленних подій та заходів УНФу у вересні 2002 року в Києві перебувала делегація членів правління Німецько – Українського Форуму. Основною метою поїздки було пожвавлення співробітництва з Українсько – Німецьким Форумом, а також налагодження нових контактів з Україною. Під час розмови з головою УНФу та Прем’єр–міністром України А.Кінахом була висунута пропозиція про необхідність реорганізації Українсько – Німецького Форуму. Голова правління разом з його членами мали намір сформувати українське позапартійне коло друзів НУФу, до складу якого увійшли б люди, які безпосередньо зацікавлені у зміцненні німецько–українських відносин, – мери міст–побратимів, директори спільних підприємств, парламентарі, науковці, журналісти, словом усі, чия діяльність так чи інакше пов’язана з Німеччиною. Передбачалось участь окремих регіонів, тобто коло друзів не обмежувалось Києвом. Коло друзів має діяти здебільшого на приватному, незалежному від уряду рівні. Таким чином, можна буде уникнути політичної заангажованості організації, яка повинна мати неурядові цілі та характер. Спостерігаючи за співпрацею обох Форумів, робимо висновки, що діяльність обох організацій має самостійний характер. НУФ весь час намагається приймати участь в багатьох різного напрямку заходах, най частіше ним самим і організованих. А УНФ, інколи на запрошення НУФу, підтримує ці заходи і весь час висуває пропозиції. Але, всі захо ди, проекти, запропоновані НУФом, покликані наблизити Україну до Європи та зробити швидким і якомога безболісним процес євроінтег рації. Через це члени НУФу весь час пропонують реформи і проекти, які мають допомогти Україні потрапити в ЄС. У 2003 році в березні місяці на спільному засіданні Німецько – Українського Форуму і Німецького товариства з питань Східної Євро пи обговорювали дуже важливе для демократичного суспільства питання свободи засобів масової інформації в Україні. Журналісти та фахівці з Німеччині та України сперечались в питаннях цензури та самоцензури. Адже, не для кого не секрет, що в Україні дуже легко чинити тиск на засоби масової інформації. З такою думкою виступив журналіст неза лежної тижневої газети «Дзеркало тижня» С.Рахманінов [12,2]. З усією сміливістю, притаманною лише журналісту в демократичному суспільстві, він заявив, що ЗМІ в Україні вже через свою структуру є

74

ІСТОРІЯ

Випуск 15

таким, яким легко маніпулювати. Наскільки легко і відкрито це обгово рювалось є вже саме по собі кроком вперед. І дуже добре, що знаходились такі організації, які могли б викликати на відверту розмову обговорення наболівших проблем. Здавалося б жодної поради, жодного зауваження збоку німецьких експертів, лише вислухали і вголос обговорили, але цього вже було достатньо, щоб ситуація змінилась на краще. У 2003 році з’являється Спільна Заява Німецько – Українського та Українсько – Німецького Форумів. Приймаючи до уваги існуючі на про тязі багатьох років дружні відносини між народами між народами Німеччини та України Німецько – Український та Українсько – Німець кий Форуми мають на меті поглибити добрі відносини між обома країнами, розвивати далі на високому рівні співробітництво між ними та зміцнити дружбу між людьми в Україні та Німеччині. Правління обох Форумів з огляду на проведені заходи, домовились про таке: 1. Сприяти реформам в Україні, а також ролі громадських органі зацій та засобів масової інформації в процесі розбудови демократичного суспільства.

2. Здійснювати всі заходи для зближення з Європейським Союзом.

3. Покращити передумови для економічного співробітництва між обома країнами, включаючи покращення правових умов.

4. Зробити більш інтенсивним співробітництво в галузях культури, науки, освіти та підтримувати співробітництво молодої еліти в Німеч чині та в Україні.

5. Ширше інформувати про розвиток обох країн та поглиблювати двосторонні знання про культуру, традиції, народ [13,1]. Крім спільних домовленостей обидва Форуми зобов’язали один од ного дотримувати спільної робочої програми та графіку проведення спільних засідань (двічі на рік) в Україні та Німеччині. Важливим в спільній роботі буде вчасна інформованість про свою діяльність урядів, парламентів та громадських організацій обох країн. Ці публічно опубліковані домовленості свідчать, насамперед, що взає модія Німецько – Український та Українсько – Німецький Форуми на шляху до успіху, мають одно векторну політику, спільні цілі. А, коли дві сили рухаються в один бік ще й з неабиякою потужністю та швидкістю, це обов’язково призводить до результату. Єдине що, у форматі україно– німецьких культурних взаємин не спостерігається та інтенсивність, що у форматі економіки. Але, відомо, що розквіту кожної культури завжди передує економічна стабільність. Тому, автор статті дуже терпляче дос ліджує всі віхи зародження, становлення та розквіту україно–німецьких відносин і, як наслідок,стабільності різного плану відносин розвиток культурних взаємин. Література 1. Німецько–український огляд. – № 4, 2000.

2. www.deutschewelle.ua 3. Frankfurter Allgemeine. – № 7, 2000.

4. Німецько–український огляд. – № 3, 2000.

5. Німецько–український огляд. – № 1, 2000.

6. Deutschland. – № 2, 2002.

7. Дзеркало тижня. – № 16, 2000.

75

ІСТОРІЯ

Випуск 15

8. Німецько–український огляд. – № 3, 2002.

9. Німецько–український огляд. – № 3, 2001.

10. Німецько–український огляд. – № 4, 2001.

11. Berliner Zeitung. – № 24, 2002.

12. Дзеркало тижня. – № 16, 2001.

13. Німецько–український огляд. – № 1, 2003. Опанасенко Е.И. Деятельность Немецко–Украинского и Украинско– Немецкого Форумов как составляющая культурного сотрудничества Украина – Германия Анализируются формы построения украино–немецкого культурного со трудничества при посредничестве культурных институций двух стран, а также представителей бизнесовых кругов. Ключевые слова: экономическое сотрудничество, культурное сотруд ничество, разносторонние украино–немецкие отношения, соглашения, протоколи, Украино–Немецкий и Немецко–Украинский Форумы.

Opanasenko, Ye.I. Activity of the German–Ukrainian and Ukrainian" German Forums as a Component of Cultural Cooperation Ukraine –Germany Analysed are forms of the Ukrainian German culture cooperation structure through the intermediary of culture institutions of the two countries, as well as representatives of business circles.

Key words: an economic cooperation, a cultural cooperation, versatile Ukrainian German relations, agreements, Protocols, Ukrainian German and German Ukrainian Forums.

76

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

УДК 930.1(477):32

Солдатенко В.Ф.

Політичні портрети Винниченка і Петлюри революційної доби через призму історіографічного освоєння Висвітлюються основні підходи до історичних постатей Української революції – Винниченка і Петлюри – у зарубіжній, радянській та су часній українській історичній літературі. Ключові слова: революція, історіографія, політика, Центральна Рада.

Людські долі дуже примхливі, а часом надто суперечливі та важкоз багненні. Якщо ж мова заходить про осягнення життєвого й творчого шляху непересічних особистостей, коли історія сплела їхні біографії, їхню діяльність у тугий вузол, заплутавши непрості, іноді вкрай нерівні сто сунки, привівши в антагоністичні зіткнення характери, таланти, світоглядні й моральні орієнтації, дати ясні, чіткі, «прозорі» оцінки, котрі б задовольнили відразу «всі смаки», просто неможливо, нереально. То ж коли науковців звинувачують у тому, що вони не здатні на однозначні, безкомпромісні відповіді на прямо поставлені питання про кваліфіка цію внеску того чи іншого діяча в історичний поступ, навряд чи чинять у всьому виправдано, розважливо, справедливо. Сказане зовсім не означає, що при цьому дослідники взагалі вигово рюють собі індульгенції від критичних закидів на свою адресу, нерідко справді правомірних, логічних. Однак, постійно стикаючись з аналізом суспільних відносин, особливо ж на індивідуальному рівні, вони розум іють, що спрощення, поверховість, одномірність тут не лише небажані й неможливі. Вони часто, навіть, шкідливі, зводять пошук істини на безплідні манівці. Персоніфікований зріз відносин виявляється для «роз

77

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

кладання на полички» елементів вивчення не менш складним завдан ням, ніж дослідження суспільних рухів з мільйонами учасників, виявами стихійних поривань, непередбачуваними зламами масової психології, шокуючими вчинками тощо. А відтак і про надзвичайно важливі, фундаментальні речі доводить ся говорити не в абсолютних формулах і формах, а певною мірою «страхуватися» – вдаватися до численних застережень і «нашаровувань» пояснень, неодмінних апеляцій до об’єктивних обставин і суб’єктивних припущень. Гадається, що без вищезазначеного ніяк не можна приступати до спроби відтворення основних віх життя і діяльності, «інвентаризації» та наступного «ранжування» здобутків і невдач, оцінки творчого спадку таких крупномасштабних особистостей українського національно– визвольного руху, вітчизняного державотворення як Володимир Винниченко і Симон Петлюра. У 1920 році в Харкові «Всевидавом» було випущено невеличку об сягом (всього на 44 с.) брошуру «Винничернко проти Петлюри»[1]. До неї було включено статті, підготовлені на еміграції колишнім першим головою національного уряду України, колишнім Головою Директорії УНР В.Винниченком і деякими його однодумцями із зарубіжних украї нських комуністичних партій і груп проти тодішнього керівника українського державного проводу й Головного Отамана українських військ С.Петлюри. Відібравши матеріали, зредагував і написав до них передмову відо мий український поет, діяч боротьбистської партії (УКП(б)), члени якої після саморозпуску в березні 1920 року влилися до КП(б)У, Василь Блакитний (Елланський). Того ж року брошура вийшла і в Відні. Не вдаючись до аналізу змісту збірника, якостей статей, слід визнати пра вомірність назви видання. Справді, один керманич Української революції зовсім не стримується у нищівній, достатньо предметній та обгрунто ваній критиці іншого. Більшовики це блискуче знали й дуже ефективно використали в ідеологічній боротьбі за умонастрої мас – кращої, тала новитішої дискредитації чільника УНР, котрий тоді намагався всіма силами загальмувати невмолимий біг історії, що, розвиваючись явно не за його сценарієм, обіцяла розтрощити під своїм колесом і його самого і справу, яку він уособлював. Однак то був не перший (і не останній випа док), коли два українських діячі, і своєю власною волею і – не менше – волею політичної конґюнктури, опинилися в різних таборах, дедалі ди станціюючись один від одного. А були ж іще довгі роки взаємних симпатій, співпраці, товаришування, взаємопідтримки. І хоч радянська історіографія зробила чимало для того, щоб переко нати й наших співвітчизників й увесь світ у тому, що В.Винниченко і С.Петлюра «виліплені з одного тіста», що обидва належали до когорти буржуазно–націоналістичних контрреволюціонерів (іноді трохи м’якше – дрібнобуржуазних), однак усе ж націоналістичних контрреволюціо нерів, були однаковими ворогами українського народу, суспільного прогресу, протиставлення двох лідерів українства революційної доби остаточно не було подолано. Можливо до того й не особливо прагнули. Щоправда, достатньо охоче використовували самовикривальні цитати з «Відродження нації» В.Винниченка хоча при тому і незмінно додава ли щось на кшталт: «Якщо вже такий запеклий ворог українського народу

78

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

як В.Винниченко змушений був визнавати закономірність поразок бур жуазно–націоналістичної контрреволюції (і, рівною мірою, – перемог більшовиків), то що ще варто ддавати, доводити...». Відтак винничен кові міркування, оцінки, висновки часто слугували «останнім козирем», який викидався на стіл ідеологічних дискусій [2]. У С.Петлюри подібних витягів не знаходилось, то ж дещо лояльні ше ставлення до В.Винниченка, котре формувалося під впливом того, що «хоча б на словах» людина прагнула об’єктивності, на Головного Отамана не поширювалося. Тут домінувала непохитна негативна одно значність. Крім того, в інтелігентському середовищі циркулювала негласна інформація про В.Винниченка як одного з найпопулярніших вітчизня них письменників початку ХХ ст., котрого високо цінували визначні класики нашої літератури і мистецтва, як найвідомішого українського драматурга, чиї п’єси мали за честь ставити кращі акторські колективи Європи. Натомість С.Петлюра дедалі поставав у суспільній уяві як ма лоуспішний і не надто грамотний публіцист, а петлюрівщина усталено вважалася синонімом отаманщини – дикого бандитизму, нестримного свавілля, підлого зрадництва, ганебних єврейських погромів. Додатко вими імпульсами для закріплення віри у справедливість останнього слугували не зовсім ясні обставини (так, принаймні, багатократно ствер джувалось) загибелі Головного Отамана. Справжній талант прийнято визнавати, якщо він належить навіть ворогові. Вияви ж низького інстин кту, аморальності, «криваві сліди» викликають лише відразу, гнівний осуд, гидливу зневагу. На такий ремінісцентний грунт у суспільній свідомості почали на кладатися кроки, зусилля, спрямовані на «повернення» В.Винниченка і С.Петлюри в наше ідейно–політичне буття. Цей процес звівся не до про стого перенесення тлумачень та оцінок емігрантської й діаспорної історіографії на сторінки вітчизняних видань. За рубежем В.Винниченко зажив слави прибічника більшовизму, «комунізуючого» політика й потрапив у практичну ізоляцію в емігран тському середовищі, налаштованому у переважній більшості на антирадянський лад. На нього було зручно покласти значну долю відпо відальності за втрачений в добу Української революції історичний шанс, що залюбки й робили як колишні соратники [3], так і їх наступники [4]. Це також було спонукою для додаткових роздумів для тих, хто звикав сприймати світ не лише в чорно–білих фарбах, а в значно багатшій палітрі. Що ж до С.Петлюри, оцінки вигнанців з рідної землі розділилися. Найполярніші табори означилися достатньо виразно: для одних С.Петлюра – найвизначніший національний герой, найзаслуженіша по стать Української революції; для інших – бездарний вискочка, прикра випадковість, безпринципний політикан, справжня біда всієї визволь ної справи, сором нації. Природно, в умовах наростаючого ідеологічного протиборства двох систем, ескалації холодної війни представники пер шої, непримиренно–войовничої тенденції одержали щедру матеріальну підтримку і, в результаті – кількісну перевагу. То ж умовні «стартові позиції» двох політичних діячів при повер ненні в масову суспільну свідомість українства виявилися істотно відмінними.

79

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

В умовах пошуку моделей «соціалізму з людським обличчям» – як одного з офіційно задекларованих напрямків перебудовної доби – В.Вин ниченко мав усі шанси опинитися в перших рядах тих, кого після реабілітації репресованих жертв тоталітаризму й дисидентів, можна було «легалізувати». Звісно, Винниченко–літератор вів тут щодо Винниченка–політика, хоча поряд з передруком художніх творів [5] достатньо оперативно по чали перевидаватись і публіцистично–політичні праці [6]. У супровідних матеріалах до передруків творчої спадщини й узагаль нюючих нарисах про життєвий шлях (їх авторами були здебільшого літературознавці П.Федченко, М.Жулинський, С.Крижанівський), йшлося не лише про художні якості Винниченкової прози й драматургії, а й про його світоглядну позицію, політичні уподобання [7]. Один з на ріжних елементів при цьому – В.Винниченко – істинний демократ, соціаліст, марксист, який віддав усього себе служінню рідній нації, на родові. Висловлювалися навіть тези про те, що конфлікт з більшовиками значною мірою був зумовлений тим, що останні далі відходили від орто доксального марксизму, ніж В.Винниченко. Утім, великої уваги було надано й з’ясуванню епізоду, чи справді всту пив визначний український політик до лав КП(б)У і як можна було тлумачити факт його приїзду в радянську Україну в 1920 році, тривалі переговори з московським і харківським комуністичним керівництвом [8]. Наприкінці 80–х років минулого століття почався пошук корекції національної політики КПРС, оновлення моделі федеративного союзу радянських республік і, зрештою, вироблення нового союзного догово ру. І тут, здавалося, знаходилася, якщо не суголосність, то, принаймні, сутнісні прикметні точки дотику з позицією В.Винниченка (також М.Грушевського, М.Порша, М.Ковалевського, П.Христюка, М.Шаповала), яка кваліфікувалася як демократично–федералістична, і насправді такою й була. Проте після 1991 року ставлення до В.Винниченка і його спадку по чало істотно мінятися. Точніше, художньої творчості [9], його пропаганди це майже не торкнулося [10]. Передруковувалися й щоденникові запи си [11]. Окремі літературні шедеври було включено до вивчення в шкільних і вузівських курсах з української літератури, з українознавства. У ставленні ж до суспільно–політичних праць В.Винниченка, а відтак і до його комплексної оцінки як громадського діяча, сталися складні метаморфози. Дослідники умовно поділилися на три головних табори. Перші вбачають у В.Винниченкові одного з видатних діячів україн ства, державотворення, національного відродження [12]. Чимало тих, хто намагається поряд з очевидними позитивними яко стями В.Винниченка–політика відзначати й настільки ж очевидні негативні сторони його діяльності [13]. Основна відмінність від пред ставників умовно першої групи науковців полягає, головним чином, у сумарній співмірності одних та інших начал. Якщо перша група визна чено вважає, що домінантними в оцінках В.Винниченка, при врахуванні всіх від’ємних моментів, безперечно, є позитивний баланс, то представ ники другої групи неначебто урівноважують особисті якості й результати діяльності непростої особистості. Поступово достатньо помітної активності набули публічні виступи тих, хто віддавав перевагу критичним акцентам в оцінках особистості

80

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

В.Винниченка, його політичних здобутків. Певною мірою це було по в’язано зі ставленням до різних моделей державницької організації, апробованих в буремних подіях 1917–1920 років: засуджувались республікансько–демократичні тенденції й підносились авторитарно– монархічні [14]. Однак, гадається, що свою важливу роль тут відігравало і те, що оцін ки В.Винниченка постійно співвідносились зі ставленням до С.Петлюри, особистість, заслуги і творчість якого почали активно пропагувати після 1991 року. Власне, починаючи з революційної доби, не переводиться когорта публіцистів–адептів, для яких експлуатація імені С.Петлюри стала зруч ним способом самоствердження. Частково міфологізована, частково сумнівна й скандальна слава Голови Директорії й Головного Отамана Військ УНР часом сприймались і використовувались як надійний за хисний щит від природних претензій до примітивізму, поверховості, декларативності публікацій, центральним героєм яких був С. Петлюра. Більше того, їх автори справедливі сумніви, критичні міркування будь– які заклики до виваженості, науковості, принциповості досліджень неодмінно переводили у площину політичних звинувачень відповідаль них істориків у антипатріотизмі, відсутності державницьких почуттів і т. ін. Причому певний час (десь першу половину 90–х років) на відстою вання подібних позицій спрямовувався переважно юнацький ентузіазм малодосвідчених фахівців, що робили свої перші кроки в науку. Поши рення набули, зокрема «конкурси петлюрознавців» із гучними публічними заохоченнями, широкою публікацією витворів тих, хто при лучався до літератури, найменованої «петлюріаною» [15]. Не забарилися з передруком і поширенням в Україні діаспорних публікацій, у яких С.Петлюрі віддавалась пальма першості серед інших політичних діячів Української революції. Проводились численні публічні акції (конференції, «круглі столи», наукові читання й т. ін.), де ім’я Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР дедалі частіше звучало серед найвидатніших представників української еліти всіх часів. Почали активно передруковувати матеріали з творчої спадщини і самого С.Петлюри [16], супроводжувані такими високими й яскравими епітетами, на які тільки здатні були прихильники чеснот свого кумира. Так, у вступній статті до збірника «Симон Петлюра. Статті» О.Климчук беззастережно стверджує: «І було ще три роки (1918–1920), протягом яких Симон Петлюра стояв на українському овиді, мов біблійний велет». І.Срібняк вважає, що С.Петлюра «був і залишається центральною постаттю для дослідників новітньої історії України та історії українсь кої політичної думки. І це не перебільшення. С.Петлюра став символом збройної боротьби України за власну державність» [17,137]. Продовжуючи лінію на звеличення С.Петлюри, його виокремлення з когорти лідерів українства, Української революції, навіть протистав лення його іншим політичним і державним діячам, І.Срібняк, здається, втрачає почуття міри: «Сьогодні настав час об’єктивної оцінки постаті Симона Петлюри, який для нас є своєрідним містком між тією героїч ною добою визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького і сьогоденням, коли на карті Європи з’явилася неза

81

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

лежна Українська Держава. Це твердження можна обгрунтувати тим, що С.Петлюра, як і гетьман Б.Хмельницький, уособлював душу народу, його думки і почуття. С.Петлюра повніше, ніж будь–хто у той час, відбив столітні, споконвічні прагнення українського народу до самостійного життя, вільного існування у європейській сім’ї народів. В його особі найбільш владно поєдналися риси державного мужа і військового вождя, той симбіоз політики й військовості, який був при таманний національним героям–провідникам і будівничим суверенних держав світу» [17,161–162]. Неважко помітити, що на підтвердження тези–припущення автор висуває... припущення–аргумент (можливо для нього й аксіоматичний, а з точки зору наукових уяв – такий, що обовґязково має грунтуватися на переконливих фактах) і тим, сам себе надихаючи, полишає національ ний контекст, в рамках якого вже тісно оцінювати історичну роль і заслуги С.Петлюри, завершує розмову в руслі вселенських масштабів: «Все життя Симона Петлюри до останньої миті було віддане боротьбі за єдність і самостійність українського народу. Постать С.Петлюри не від’ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя і справедливості. Це забезпечило йому видатне місце не тільки в ук раїнській, а й світовій історії, у нетлінній памґяті нащадків» [17,162]. Таку ж тональність витримує і В.Сергійчук, що одну із своїх розві док про С.Петлюру промовисто назвав «Постать світового рівня» [18,16–21]. В гонитві за аргументами на доказ таких оцінок автор вдаєть ся і до нагадувань про С.Петлюру «як одного з дев’яти Президентів незалежної України в ХХ столітті» [18,17]. Долаючи ніяковість, доводиться звертати увагу плідного дослідника, що до 1991 року такої офіційної посади в істеблішменті України просто не існувало. Гносеологію затвердження цього терміну в діаспорних публ ікаціях В.Винниченко пов’язував ще в «Заповіті борцям за визволення» в 1949 з появою в Західній Європі «нової еміграції», тобто її післявоєнної хвилі: «Ні одна Конституція Української Революції, ні Центральної Ради, ні Трудового Конгресу не мають у собі такого інституту, ні такої назви. Іноді голову Центральної Ради Михайла Грушевського звали президен том, але ця назва була не офіційна. Трудовий Конгрес ніякого президентства не знав. За голову Держави він вважав голову Директорії і в такій якості та назві затвердив його» [19,53–54]. Тому В.Винниченко слово «президент» у поєднанні з особами С.Петлюри та А.Лівицького незмінно брав у лапки [19,53–63]. Принагідно варто зауважити, що самому В.Винниченку ці його пи сання «дорого коштували». Одержавши в свій час легітимним шляхом найвищий державний пост в Українській Народній Республіці (якого так і не був законно позбавлений), він «випадає» із числа «президентів». Так, у виданій 1993 році Інститутом дослідження модерної історії України книзі «Державний центр Української Народної Республіки в екзилі» у спеціальному розділі «Президенти Української Народної Республіки» в числі шести нарисів–портретів є матеріали про М.Грушевського, С.Петлюру, А.Лівицького, проте жодним словом не зга дується В.Винниченко [20,397–420]. Це, гадається, зайвий доказ відносності, умовності, застосування поняття «президент» щодо лідерів українського руху, Української рево люції.

82

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

Важко судити про логіку укладачів видання. Можливо, вони керу вались тим, що В.Винниченко не вважав себе вправі іменуватись президентом, то, мовляв, хай воно так і буде. Однак віднести такий підхід до наукових навряд чи хто зважиться, а інших аргументів просто немає. Тому хронологічно «проміжна» постать між двома «президентами» М.Грушевським і С.Петлюрою без зайвого клопоту вилучена. Між тим «президентоманія» набрала нових масштабів, примножую чи кількість публікацій про М.Грушевського та С.Петлюру як повноцінних, офіційних президентів УНР [21]. Взагалі, коли зустрічаєшся в історичних працях із сумнівними, су перечливими, спірними, малодоказовими положеннями, твердженнями, висновками, оцінками, виникає природне бажання, спираючись на власні переконання, методологічні принципи, додаткове чи грунтовніше знан ня фактів, здатність їх оригінальніше препарувати і т. ін., зав’язати наукову дискусію, в ході якої намагатися щось переглянути, щось спро стувати, щось уточнити. Однак, у працях, присвячених С.Петлюрі, іноді натрапляєш на такі пасажі, що будь–яке бажання вести науковий діалог зникає відразу, ос кільки відчувається абсолютна безперспективність полеміки із заангажованими до крайньої межі особистостями. Так, в 1996 році ви давництвом «Рада» у Києві видано книгу «Симон Петлюра та його родина. До 70–річчя його трагічної загибелі. Документи і матеріали». Упорядником і автором передмови є директор Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі В.Михальчук. Серед інших завдань, які розв’язує В.Михальчук, виявляється праг нення не просто звеличити С.Петлюру, а й зобразити його постаттю, що переважала будь–кого із сучасних їй діячів українства. З цією метою автор «Передмови» наступним чином порівнює С.Петлюру з М.Грушевським: «Велике місце в боротьбі за відродження України зай має, без сумніву, Михайло Грушевський. З його імґям переплетена поважна частина історіографії, історія Центральної Ради в Києві. Але й він не виявився послідовним державним мужем. Провідне місце в Раді займає Симон Петлюра. Він не зійшов з свого поста навіть у найважчих хвилинах, все борючись з труднощами, анархією і з «добрими приятеля ми» [18,9–10]. Тут невідповідність тверджень В.Михальчука всім добре відомим фактам (С.Петлюра, м’яко говорячи провідного місця в Центральній Раді ніколи не займав) настільки волаюча, що, здається просто незручно на гадувати їх поважному автору, чи звинувачувати його в очах читачів у елементарній науковій недобропорядності. Близькою за пафосом до вище цитованих творів є й інша розвідка В. Михальчука «Симон Петлюра в другому періоді (Революційно–воєнна дія 1917–1920 рр.)», вміщена у книзі «Симон Петлюра. Вибрані твори та документи» (К., 1994, С.І4І–153), яку було підготовлено Всеукраї нським товариством «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, Українською бібліотекою ім. С. Петлюри в Парижі, Фундацією Симона Петлюри в Канаді. Судячи з усього, автора не дуже бентежить, що для однозначних відповідей у порушених ним питаннях про розбіжності у поглядах М. Грушевського, В. Винниченка та С. Петлюри на перспективи військово го будівництва, чи про міру відповідальності Голови Директорії і Головного Отамана за єврейські погроми просто немає достатньо пере

83

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

конливих документів, в тому числі і в згаданому збірнику. А без них ка тегоричні заперечення щодо відповідальності керівника українського державницького центру, приміром, за антиєврейські акції, набувають, всупереч розрахункам їх авторів, ще більшого присмаку декларативності. До речі, спробу зібрати всі можливі аргументи для абсолютного історичного виправдання ролі С. Петлюри в дуже складних українсько– єврейських стосунках громадянської війни зробив Т. Гунчак ще в 1969 році у статті, що потім неодноразово друкувалася різними мовами і нещодавно включена до брошури «Симон Петлюра та євреї» [22,5–22]. Однак, не можна при цьому не звернути уваги на те, що стаття і «Додатки» не завжди і в усіх деталях кореспондуються між собою. Адже, все, що робилося Директорією, урядом УНР в цілому для протидії єврейським погромам, включаючи покарання винних за них, беззастережно відноситься до особистої позиції, заслуг С. Петлюри. Що ж до тих невтішних реалій, які обминути теж ніяк не можна, то від них Т. Гунчак намагається всіляко відгородити С. Петлюру, перекласти відповідальність на будь–кого іншого. Звісно, що подібна «наукова асиметрія» лише породжує додаткові питання. Практично не виходить за рамки такого підходу і В. Сергійчук, хоч і додає нових документів до дослідження непростої проблеми [23]. Значно об’єктивнішим виглядає підхід до проблеми С. Єкельчика, здійснений у статті «Трагічна сторінка української революції: Симон Петлюра та єврейські погроми в Україні (1917–1920)» [24,115–217]. Автор не лише суттєво збагатив фактологічний бік дослідження (що вже саме собою створило нові можливості для ґрунтовніших висновків), а й поставив питання про співвідношення між теоретичними уявами, по глядами, політичними постулатами, зафіксованими у документах (відозвах, зверненнях, деклараціях, наказах), і нездатністю українсько го проводу, особисто С. Петлюри, забезпечити втілення в життя їх положень, вимог. С. Єкельчик, зокрема, висловлює жаль з приводу того, що превентивні заходи проти єврейських погромів були обмеженими і малоефективними [24,172,203–204]. Водночас доводиться констатувати, що, поряд із виваженими тенденціями, прагненням до об’єктивності, сучасні дослідники дедалі частіше зосереджуються на апріорному розвінчанні міфологем про «Петлюру–антисеміта», «Петлюру – найважнішого погромника», на спростуванні винайденого «компенсаційного механізму», за яким головна провина за антисемітизм та єврейські погроми уособлюється в С. Петлюрі. Ставлячись до намагань викриття ідеологічної вигадки (дивись, наприклад, статтю В. Харченка «Міф про Симона Петлюру на тлі українсько–єврейських стосунків доби революції» [24,172,203–204]) із розумінням, не можна, однак, у всьому згодитись з явно ускладненою схемою пошуку історичної істини, запропонованою логікою доказів і одержаними, в результаті, висновками. Перечитавши чималу низку ретельно зібраних і відтворених авто ром тверджень про те, що С. Петлюра (як, між іншим, і А. Денікін та Н. Махно) з природної натури, з ідейних переконань не був погромни ком, хочеться щиро вірити авторитетним свідченням. Однак, тут же, мимоволі, ловиш себе на думці, що, за винятком другорядних осіб (анар хічних, самозваних батьків–отаманів та ще екстремістів–більшовиків), сучасному історику взагалі нікому висувати претензії щодо відповідаль

84

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

ності за десятки, сотні тисяч невинних жертв (про об’єктивні причини складних українсько–єврейських взаємин, про специфічну природу по громів як породження революційного процесу у їх тлумаченні дослідником – розмова окрема). Намагаючись переконати читача по суті у науковій незбагненності чинників єврейських погромів, В. Харченко зараховує до складників міфотворчості і українську історіографію, зок рема відомий тритомник В. Винниченка «Відродження нації». На жаль, автор спокусився на примітивізацію підходу до порушено го аспекту, вважаючи, що критичне ставлення В. Винниченка до С. Петлюри, його діяльності сталося «на грунті особистих непорозумінь та неприязні», а також бажання «створити «ікону» з власної постаті» [24,250]. У цьому зв’язку хочеться ще раз зазначити, що В. Винниченко, і як особистість, і як художник був значно масштабнішим у думках і вчин ках, ніж його часто сьогодні «подають», бажаючи хоч якоюсь мірою применшити, згладити враження від його запальних критичних виступів. Це й зрозуміло – адже спростувати свідчення, висновки, оцінки В. Винниченка неможливо – то, в такому разі, варто спробувати підірва ти довіру до нього самого, а, значить, – і, якоюсь мірою, до його висловлювань. А, втім, той же В. Харченко намагається «побити» В. Винниченка... самим же В. Винниченком. «З роками гарячий В. Винниченко ніби тро хи охолонув, та, продовжуючи критикувати свого колишнього колегу, зауважив у «Заповіті борцям за визволення» дещо іншу оцінку, котра не так ладно узгоджувалася з його попередніми писаннями: «Я мав сказа ти, що Петлюра ніколи не був ідейним чи іншим антисемітом, що він ставився негативно і з огидою до погромів. ...Винниченкова лиха натура згубила його, та, здається, до нього краще пасують його власні слова, кинуті на адресу Петлюри: «Він упав жертвою своєї нещасливої вдачі» [24,250]. По–перше, В. Винниченко і у «Відродженні нації» не стверджував, ніби С. Петлюра був антисемітом. І через тридцять років він своєї оцін ки щодо відповідальності С. Петлюри за ті єврейські погроми, що мали місце на території, підконтрольній уряду УНР, не міняв. В. Харченко просто зручно «відтяв» з відповідного сюжету «непотрібні» для нього (тобто В. Харченка) слова. У В. Винниченка у відповідному місці мова йде про його запрошення адвокатом вбивці С. Петлюри С. Шварцбарда виступити в суді 1927 року проти С. Петлюри. «Я заявив їм, – пише В. Винниченко, – що виступлю на суді, якщо прокурор мене запросить, проти Шварцбарта (так у В. Винниченка – В.С.) і головне на захист ук раїнського народу, себто і проти Швардцбарта, але і проти деяких петлюрівців, які, щоб виправдати Петлюру, казали, що весь українсь кий народ був антисемитським, що весь народ був погромщиком. Я мав сказати, що Петлюра ніколи не був ідейним, чи іншим антисемитом, що він ставився негативно і з огидою до погромів, але через свою слабоха рактерність не міг вжити радикальних заходів проти справжніх погромщиків. І в цьому його була вина» [19,52–53]. Коли б В. Харченко прагнув до подолання тенденційності, відтво рення справжнього ставлення В. Винниченка (як, власне, й інших творців історіографії Української революції) до єврейських погромів у часи Ди ректорії, він навряд чи пройшов би й повз інший сюжет з цитованого

85

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

вже «Заповіту борцям за визволення». В. Винниченко доводить, що С. Петлюра не мав власних твердих соціальних принципів і був слухня ним знаряддям тих груп українства, які «лестили його честолюбність» і з власних групових, корисних інтересів виявляли прихильність до Го ловного Отамана. До таких груп В. Винниченко відносить царське чиновництво, що поспішило українізуватися», земельних власників (по міщиків та «куркулів»), отаманів. Останні «оперували... не тільки проти більшовиків, але й проти українського селянства й робітництва та ще проти євреїв». Отамани, за оцінками В. Винниченка, походили переважно з куркульських елементів, царських урядовців, поліцаїв. Були серед них, на думку письменника, і «білогвардійські агенти–провокатори, які на вмисне для дискредитації українського руху, «України», штовхали отаманів на всякого роду ексцеси соціального і національного характе ру. «...Директорія це бачила і настійно, категоично вимагала від Головного Отамана, щоб він припинив ці злочинства своїх малих ота манів проти України. Але він не виконував постанов Директорії. Не виконував через те, що він був ідейним прихильником тих поліцаїв, по міщиків, куркулів, погромників. Він, повторюю, ніяких своїх твердих ідей не мав, а не виконував через те, що не хотів рішучими заходами, репресія ми підривати свою популярність у тих злочинців, які вважали його за свого представника і вождя» [19,37–38]. Так що протиставляти «пізнього» В. Винниченка, що «ніби трошки охолонув», більш емоційному «ранньому», очевидно, немає належних підстав. А, в результаті, й визнати за вдалу спробу В. Харченка «істо ріографічним аргументом» довести правомірність відстоюваних ним оцінок та логічних вибудов теж, очевидно, не можна. Принагідно слід звернути увагу ще на один суттєвий момент останньої винниченкової цитати. Автор «Відродження нації» не ототожнює позиції С. Петлюри і Директорії (звичайно, до того часу, доки С. Петлюра не став одноосібним правителем). Інші ж автори допускають (свідомо чи несвідомо) таке ототожнення, особливо ж, коли воно вигідне, «зручне» для пропонованих конструкцій. Так, до авторських праць С. Петлюри беззастережно включаються ті, які були плодом колективних зусиль, і які не лише не належали перу Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР, але й ті, авторство яких відомо. Наприклад, до збірників статей і вибраних творів С. Петлюри вклю чене звернення «Від правительства Української Народної Республіки». Останні рядки документа такі: «Голова Директорії Отаман Петлюра. Голова Ради Народніх Міністрів і Міністер Внутрішніх Справ І. Мазепа. Міністер Преси й Пропаганди Т. Черкаський. Міністер праці Й. Безпалко. Міністер Єврейських справ П. Красний. Керуючий Міністерством Пошт і Телеграфів І. Поливода. В.о. Міністра Народного господарства Г. Солодар. Державний Секретар Л. Шрамченко. м. Любар на Волині, 2 грудня 1919 року» [25]. У першому збірнику немає жодних приміток до документа, у другому – зазначається, що його взято з видання: «Олександср Доценко. Літопис Української Революції. ТЛІ. кн.4. Київ–Львів. 1923. Ст. 343–346». Між тим, безпосередній учасник подій, людина, яка теж поставила свій підпис під згаданим документом, тогочасний Голова Ради Народ них Міністрів і міністр внутрішніх справ І. Мазепа в подробицях описує вибухонебезпечну обстановку в Любарі наприкінці листопада – на по

86

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

чатку грудня 1919 року, змову отамана Волоха, захоплення повсталими 2 грудня 1919 року державної скарбниці і невдалу спробу С. Петлюри ліквідувати заколот, після чого «щоб уникнути нових «несподіванок» Петлюра, В. Тютюнник з своїм штабом і уряд негайно виїхали до сусід нього містечка Нова Чортория, де стояли Січові Стрільці». На нараді, що відбулася того ж дня (тобто – 2 грудня 1919 р.) на пропозицію І. Мазепи було ухвалено «негайно перейти до партизанських методів бо ротьби... На другий день (тобто 3 грудня 1919 р. – В.С.) в зв’язку з цим рішенням уряд ухвалив окрему відозву до населення України, яку підпи сав Петлюра і всі члени уряду. Текст цієї відозви виробили О. Безпалко та П. Феденко. Вона була підписана в Чорториї, але навмисне датована 2 грудня в Любарі, щоб уникнути немилозвучної назви «Чортория». А далі І. Мазепа наводить текст документа, автентичний відтвореному у згаданих збірниках [26,157–162]. Природно, укладачі збірника, як мінімум, повинні були дати до цьо го документа застереження, як і ким той документ готувався (якщо вони не знають того, або свідомо замовчують – у обох випадках стає сумно і гірко за нинішній стан науки та публікаторської справи). Не могли вони не розуміти й іншого. Адже, якби постало питання про видання творів І. Мазепи, Й. Безпалка, П. Феденка (теоретично – а чому б і не всіх інших членів уряду УНР?), то згадана відозва могла бути з таким же успіхом включена і до відповідних збірок. Однак, укладачі видань творів С. Петлюри, швидше за все, люди прак тичні, добре знають, що до останнього навряд чи ближчим часом дійде, то нехай яскравий, в чомусь навіть відчайдушний документ ще раз «спра цює» на авторитет їхнього кумира. Не хотілось би далі розчаровувати прихильників подібних прийомів, та доводиться вказати і ще на одну, але надто суттєву для розуміння до кумента деталь. У патетичній відозві не бракує палких гасел. Ось одне з них: «Вояки Української Армії і весь народ України! Нехай наша віра в нашу народну справу не захитається ні на мить!»

[27]. Проте, доводиться констатувати, що пафос документа, зокрема на веденого заклику, не можна ідентифікувати з тогочасними настроями Голови Директорії і Головного Отамана.

26 листопада 1919 року на військовій нараді в Старокостянтинові С. Петлюра доводив, що, по суті, в безнадійних умовах, головною запо рукою дальшої боротьби все ж є не перехід до повстансько– партизанських методів, а збереження регулярної армії [26,154]. Однак, на тій же нараді серед інших настроїв, виявились і бажання (їх уособив отаман Гайдамацької бригади Волох) «визнати радянську форму влади на Україні і в союзі з російськими більшовиками почати війну проти буржуазії цілого світу» [26,155]. Залунали відверті закиди в бік Голов ного Отамана як «фахівця» – головного винуватця поразок. С. Петлюра розгубився. «Я помітив, – згадував пізніше І. Мазепа, – що виступ Волоха і всі останні події (бунт «висів у повітрі», а потім дійсно відбувся – В.С.) не сприятливо вплинули на настрої Петлюри. Завжди бадьорий і повний енергії, він тепер зробився байдужий до всього того, що діялося навкру ги нього. Під впливом цих настроїв, очевидно він прийняв рішення їхати за кордон. В кожному разі тут, в Староконстянтинові, я вперше довідав ся про намір Петлюри виїхати за кордон» [26,155].

87

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

27 листопада 1919 року про намір С. Петлюри залишити пост і від’їха ти з України повідомив І. Мазепу генерал Юнаків. Довірча розмова того ж дня мала логічне продовження. Пізно ввечері С. Петлюра через осаву ла О. Доценка запросив до себе Голову Ради Народних Міністрів у «важливій державній справі». На зустрічі, в присутності отамана А. Мельника «Петлюра дав мені прочитати проект свого листа до уряду, в якому заявив, що при тих обста винах, які склалися, він вважає необхідним відійти від державних справ, а тому передає свої уповноваження, як голова Директорії і головний ота ман, раді міністрів під моїм (тобто І. Мазепи – В.С.) головуванням» [26,156]. Пояснюючи мотиви такого рішення, С. Петлюра сказав: «Я бачу, що для збереження нашої армії необхідний контакт з совітською армією, а тут, очевидно, на перешкоді буде моя особа. Крім того, контакт з боль шевиками напевне вимагатиме зміни нашої політики, а я не хотів би цим компромітувати ні себе, ні до певної міри українського руху, що ввесь час ішов під прапором справжньою демократизму. Нарешті в теперішніх обставинах все може бути: можуть мене убити десь по дорозі або я можу сам застрілитись» [26,157]. І. Мазепі коштувало чимало зусиль переконати С. Петлюру відмо витись від наміру. Заважав і присутній на бесіді А. Мельник, що підтримував бажання С. Петлюри відійти від справ, з чого І. Мазепа ро бив висновок, що крок С. Петлюри уже узгоджено із командуванням Січових Стрільців [26,157]. Можна по різному оцінювати поведінку в цьому епізоді С. Петлюри – в чомусь засуджувати, в чомусь по–людськи зрозуміти, навіть віддати належне виявленим шляхетності, гідності. Та мова в даному разі зовсім про інше. З усього викладеного видно, що тогочасні рішення, в даному разі – про перехід до партизанських методів боротьби, які започаткувала все та ж відозва, ініціював і приймав зовсім не Голова Директорії, що, як мовиться, «короля грав почет». Так нерідко бувало в історії. І ситуація з С. Петлюрою – більше цинічне правило, аніж прикрий випадок. Однак, вдаючись до відомого перефразу, в цьому, як і в інших випадках, слід все ж віддавати «богу – богове, а кесарю – кесареве». І розібратися при бажанні в тому, де «богове», а де – «кесареве» не так уже й складно, якщо, звісно, не переслідувати якусь іншу мету. Оптимізації досліджень про діяльність С.Петлюри в добу революції могли б дієво посприяти численні документи, віднайдені і опубліковані В.Сергійчуком у вітчизняних та зарубіжних (російських і польських) архівах [28]. Вони органічно доповнили два томи, що значно раніше по бачили світ за кордоном [29]. Добра половина матеріалів великого за обсягом видання датована 1917–1920 роками, а в решті (1921 – 1923 рр.) зустрічається чимало сюжетів, дотичних до проблем попереднього періо ду, пов’язаних із ним. Можливо, не зі всім, написаним у передмові до видання, яка має на зву «Великий державник України» можна погодитись. Так, з перших же рядків розвідки відомий історик висловлює різкі закиди владі, яка не визначилася у своєму ставленні до С.Петлюри «боїться згадувати його ім.’я, не кажучи вже про гідне відзначення пам’яті ..».

88

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

Ще категоричніше В. Сергійчук ладен картати тих, хто зважається на критичні зауваження на адресу одного з керівників Української ре волюції. «Користуючись історичним безпамянством вічного нашого чиновництва, – наголошує він, – вороги української державності про довжують знеславлювати світлий образ Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки» [29,5]. Гадається, що не слід поспішати зараховувати до числа «ворогів української держа ви», зокрема, тих вчених, які прагнуть об’єктивних оцінок діяльності С. Петлюри. А «світлий образ» останнього зовсім не варто штучно додат ково освітлювати такими, приміром, твердженнями, нібито ім.’я С. Петлюри «уособлює українців–самостійників національно–визвольних змагань 1917 – 1921 років» [29,5]. Справа в тому, що до початку 1918 року С. Петлюра не займав самостійницьких позицій, що, до речі, підтвер джують і документи тома [29,23]. І така, на перший погляд, незначна неточність в умовах перманентної дискусії навколо імені С. Петлюри здатна породжувати підозру, чи не робиться те свідомо, щоб у будь–який спосіб домогтися звеличення діяча, який можливо того й не вартий (на віщо інакше вдаватись до відходу від істини?) Однак в цілому передмова виважено представляє зібрані в книзі матеріали, а самі вони краще за все інше дозволяють об’єктивніше пізнати С. Петлюру, його революцій ну діяльність. На жаль, доводиться констатувати, що одержаною можливістю да леко не сповна скористалися історики, які обрали за краще зробити свій внесок у з’ясування ролі неоднозначної особистості у руслі започатко ваних у першій половині 90–х років тенденцій. І хоча серед тих, хто присвятив себе «петлюріані», було чимало й зрілих за віком людей, які змогли здійснити низку солідних за обсягом, зовнішньою атрибутикою (товстелезні – на сотні сторінок, коштовне поліграфічне виконання тощо) видань, останні лише зайвий раз продемонстрували відсутність помітного прогресу, підкреслили невідповідність форми і змісту випу щених книг. Можливо, найнаочніше це доводять праці С. Литвина [30]. Одне із завдань, які вони виконують – всемірне звеличення С. Пет люри, «захист» його імені від будь–яких критичних зауваг. Втім автор замахується і на «зверхзавдання» – поставити свого героя над усіма інши ми видатними діячами Української революції. Уже у вступі С.Литвин без тіні сумніву заявляє: «Майже вщухли дискусії стосовно М.Грушевського (це зовсім не так – В.С.). Подеколи не зовсім заслужено, на думку автора, вивищився над сучасниками В.Винниченко – політик (чому б не додати до зловтішних атак числен них заздрісників на справжній талант ще одну «оригінальну» «думку автора»? – В.С.). І хоча, як мовиться, Бог любить трійцю (те, що подібна лексика, м’яко говорячи, дисонує з науковою мовою, автора, вочевидь, зовсім не бенте жить – В. С.), місце третього (а може першого ?!) (промовисте поєднання знаків пунктуації належить «гострому перу» С. Литвина – В.С.), – зали шається майже порожнім» [31,13]. Покликаючись до Бога, автор насправді явно плутає грішне з пра ведним, вдається до тверджень, сприймати які зовсім непросто. Адже ніяк неможливо збагнути, скажімо, що в науці може бути «баланс між об’єктивністю і суб’єктивізмом», який В.Солдатенко «порушує», оскіль

89

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

ки «акцентує увагу переважно на прорахунках і помилках Петлюри» «без наведення об’єктивних факторів, що спричинили невдачі». Ті, хто не поділяє поглядів С.Литвина на С.Петлюру багаторазово звинувачуються у незнанні, чи ігноруванні джерельної бази, яка, буцім то, істотно розширилася останнім часом. Жодного ж випадку використання нових документів принципового характеру (зустрічають ся поодинокі, несуттєві свідчення, другорядні, або ж такі, які нічого істотно відмінного від давно відомої інформації не містять) у книгах ав тора виявити не вдалося. А тому доводиться констатувати, що то просто голі декларації, демагогічні заклинання, які до науки мало дотичні. Хоча кількість публікацій, присвячених С.Петлюрі, набула вражаю чих значень, в роки виповнення пам’ятних дат вона, природно, істотно зростала. Останнім часом це було пов’язано і з тим, що ім’я непересічно го українського діяча стало звичним використовувати в документах найвищого державного рівня. Так, в указі Президента України В.Ющенка «Про увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно–Українсь кої Народної Республіки» від 16 травня 2005 року ім’я С.Петлюри називається не лише серед інших керівників Української революції, яким варто присвятити низку заходів, а й міститься доручення Кабінету Міністрів вирішити в установленому порядку питання про споруджен ня пам’ятника Головному отаману (подібне адресне доручення торкається ще тільки В.Винниченка) [32]. Правда, персональний ювілей С.Петлюри (125–річчя) виповнився роком раніше і неначебто «в компенсацію» того, що тоді не з’явилося високого державного документа, вийшов Указ Президента України з нагоди 80–річчя смерті С.Петлюри, яке припало на травень 2006 року [33,112] Судячи з усього, «масла у вогонь» додали ювілейні заходи з нагоди 125–річчя В.Винниченка. З цього приводу було ухвалено спеціальну Постанову Верховної Ради України [34,3–4], а навіть часткова її реалі зація викликала ревну реакцію прихильників С.Петлюри, які постарались різними способами доводити, що їх улюбленець вартий більшої шани за прижиттєвого конкурента. Прикладом можуть бути виступи в пресі вже згаданого вище С.Лит вина. Йдучи ще далі у прагненні до звеличення свого кумира, історик додає до попередніх перетримок, фантазувань і фальсифікацій, які на в’язуються з настирливістю, гідною кращого застосування, нові елементи, особливо щодо воєнних талантів Головного Отамана, його величезного внеску у національне військове будівництво [35]. Підводячи підсумки сумнівним сентенціям, С. Литвин урочисто твер дить: «У найскладніші періоди боротьби 1919 р. С.Петлюра відіграв вирішальну роль, виявляв мужність, витримку, рішучість, волю і непо хитність державницької позиції» [35,59]. А далі в хід пускаються будь–які моменти, які зовсім не безпосередньо, а, навпаки – вельми опо середковано – «спрацьовують» на потрібний С.Литвину результат, викликаючи, іноді, крім логічних питань, ще іронічні відчуття. «Є бага то свідчень про виняткову хоробрість Петлюри, – категорично заявляє знавець біографії Головного Отамана, – і читач чекає далі «зливи фактів». Чекає даремно, оскільки на підтвердження С.Литвин наводить слова (знову слова!) генерал–полковника О.Удовиченка: «Петлюра не лякав

90

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

ся смерті... (купюра С.Литвина – В.С.), рвався до передової лінії фрон ту: від цього кроку його завжди (?! – В.С.) треба було стримувати (хто ж те так успішно міг робити? – В.С.). У першу чергу Головний Отаман відвідував козаків, що були у бойовій лінії» [35,60]. Ось така вона «виняткова хоробрість». Відвідав козаків на передовій – і вже герой! Які ще потрібні підтвердження, факти?! У регіональних засобах масової інформації зустрічалися публікації, в яких проглядає неприкрита ворожість до тих, хто чомусь іще ставить «каверзні» питання, сумніваючись у величі С.Петлюри. Такі випадки кваліфікувались як прояви антидержавного мислення і дій [36]. У зв’язку з ювілеєм Петлюри з’явилися і чималі обсягом моно графічні видання. Щоправда, вони мають популярний, публіцистичний характер. І до таких з них, як книга Б. Дорошенка – Товмацького [37] застосувати бодай наближені до наукових стандартів критерії взагалі неможливо: праця виконана на любительському рівні й загалом не вик ликає бодай якогось інтересу. Почерпнути з неї хоча б щось нове, оригінальне, цікаве неможливо. Порівняно значно краща книга В.А.Савченка «Симон Петлюра» [38]. «Український історичний журнал» відреагував на неї як на історіограф ічний факт [39]. Не відступаючи ні від загальної оцінки монографії, ні її окремих складових (для цього просто немає належних підстав), гадаєть ся, є сенс підтвердити вище сформульовані міркування уже з допомогою аргументів кваліфікації одного з новітніх видань, автор якого намагається сказати «власне слово» в осягненні складних феноменів. В.Савченко не бажає беззастережно приставати до будь–чиїх з на явних в історіографії поглядів і понад усе прагне заново, начебто передусім для самого себе, зрозуміти С.Петлюру як людину, зіткану з різних, суперечливих–позитивних і негативних – начал. Він відмов ляється штучно героїзувати, абсолютизувати непросту історичну постать і, так само, спеціально перебільшувати її очевидні вади, помилки. Уза галі створюється враження, що автор не стільки оцінює вчинки, дії політика, скільки скрупульозно констатує всі зібрані (частково відомі раніше, частково нововиявлені) факти. Прийом не новий і неодноразо во доводив свою ефективність. Особливо придатним, навіть виграшним, він видається у випадку з відтворенням біографії С.Петлюри, надто зап лутаної й суперечливої. На основі об’єктивно поданої інформації читач має здебільшого сам робити висновки та оцінювати політичного діяча і його дії. Звісно, обмежитись лише хронологічним нанизуванням фактів публіцист не може. Він застосовує й певний мінімум епітетів, удається до міркувань, які, вочевидь, видаються доречними, обґрунтованими, виваженими. І одержаний інтегральний результат, гадається, виявився цілком прийнятним. Зі сторінок книги Симон Петлюра постає живою людиною, наділе ною від природи чималими здібностями. Однак усім своїм змістом праця доводить, що відносити їх до виняткових, видатних – проблематично. Адже доля, яка винесла С.Петлюру на вершину української політики в критичних обставинах, швидше виявила дефіцит справжніх обдарувань у найнеобхідніших проявах: масштабне державницьке, стратегічне мис лення, здатність передбачати й теоретично обґрунтовувати суспільну перспективу, багата ерудиція, різнобічна компетентність, військовий талант, інтуїція та воля, історична відповідальність, ініціативність, умі

91

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

ння обирати оптимальні організаційні й кадрові рішення, тверді моральні принципи. Ось типовий зразок відтворення діяльності С.Петлюри, що належить до липня 1919 року: «Детально розбираючи воєнні плани, він в той же час не втручався в оперативну їх частину, оскільки був далеким від «академ ічної стратегії». На штабних нарадах Петлюра частіше мовчав, слухав, лише підводив короткі резюме «з цим я погоджуюся» або «це неможли во» [38,295]. Що ж стояло за висновками, до яких приходив Головний Отаман, чим він керувався, для читача залишається неясним, незрозумі лим. Утім, більшого автор, мабуть, зробити й не міг. Адже назовні карти ну відтворено досить реалістично. В усякому разі, змальоване явно збігається зі спогадами значної частини тих, хто перебував у тогочасно му оточенні українського лідера й пізніше прагнув об’єктивності [38,217–220,295 та ін.]. Природно, В.Савченко порівнює головного героя своєї книги з інши ми персонажами тогочасного історичного дійства, однак у окремих випадках дещо «перегинає палицю». Найнаочніше це видно на прикладі того ж таки В.Винниченка. Яких тільки характеристик не добирає ав тор, щоб довести: дещо заземлений політик–реаліст С.Петлюра все ж незрівняно перевершував мало не «за всіма статтями» свого антипода – В.Винниченка. Ну що взяти з «позера», «письменника», «партійного аматора», «фантаста», легковажного драматурга й «вітії»? [38,76,216,256 та ін.]. Здається, достатньо порівняти інтелектуальний потенціал обох діячів, матеріалізований у їхній творчості, теоретичний рівень, утілений у підго товлених документах, публічних виступах, моральні риси, зрештою, щоб поставити під серйозний сумнів старанно нав’язувані тези про те, що, поступаючись у конкурентному політичному житті С.Петлюрі, В.Винни ченко заздрив останньому, злісно інтригував проти нього, а потім ще й у «Відродженні нації», «Заповіті борцям за визволення» та інших публіци стичних творах до непристойного спотворив образ Головного Отамана. І зовсім уже без оцінки залишаються факти (а їх обходити ні В.Савченкові, ані будь–кому іншому не можна), що обидва рази (навесні–влітку 1917 р. і восени 1918 р.) «втягнув» С.Петлюру у «велику політику» не хто інший, як той же таки В.Винниченко [38,69–70], однак двічі наражався на «не вдячність» – ініціатором тертів, непорозумінь, суперечностей, був переважно С.Петлюра [38,76,77,116,117,124,210,225,226,235,240 та ін.]. Більше того, коли державна нарада в січні 1919 року пропонувала В.Вин ниченкові диктаторські повноваження, він від них відмовлявся на користь С.Петлюри [38,229]. Але останній, за фактами, наведеними В.Савченком, та й за досить поширеними чутками (а диму без вогню, як відомо, не буває...), перманентно так чи інакше був у центрі змов проти В.Винничен ка, підготовки заколотів, переворотів [38,210,212–214,226,235 та ін.]. Тож виходить, що С.Петлюра не мав іншої «зброї» в суперництві з В.Винни ченком. Це, мабуть, добре відчуває автор аналізованого твору, і тому «перегинає палицю» вже в інший бік: без будь–яких серйозних доказів він, наприклад, стверджує, що в десятих числах листопада 1918 року, «в ці тривожні дні кризи влади, ім’я «в’язня № 1» Симона Петлюри набуло величезної популярності в Україні» [38,196]. А далі – й поготів. Як відо мо, коли на таємному засіданні 13 листопада 1918 року обирали

92

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

Директорію, було вирішено ввести до її складу лише тих, хто був особис то присутній на зібранні. Виняток зробили лише для С.Петлюри, який через загрозу нового арешту (він тільки–но вийшов на волю після 4–місяч ного ув’язнення) виїхав під захист січових стрільців Є.Коновальця до Білої Церкви. І наполіг на цьому саме голова Українського національного со юзу В.Винниченко, який в особистій розмові заручився згодою С.Петлюри на входження до керівного органу підготовленого з його ініціативи та під його орудою повстання. То ж лише здивування можуть викликати наступні рядки публіциста: «Винниченко і Шаповал, «давні» недоброзичливці» Петлюри, тільки зраділи його відсутності – зайвий конкурент… Вони по думували взагалі не включати Петлюру «до влади», як те зробили з «президентом» Грушевським… Петлюра був небезпечним, сильним супер ником, який заважав «соціалістичним експериментам» лідерів національного союзу … і до того ж його особливо не любили можливі со юзники в Радянській Росії. Присутність Петлюри на таємному зібранні могла змінити весь хід подій. Ані Винниченко, ані Шаповал, а саме він – Петлюра – восени 1918–го був найпопулярнішим діячем у колах «свідо мих українців», прапором усіх незадоволених гетьманом і німцями. За ним була слава захисника Києва від червоних, противника закликання німців, військового міністра й земця, прихильника активної боротьби проти геть мана, а головне – потерпілого від диктатури, «сидільця», який майже весь період гетьманщини просидів за гратами «за правду». За жодним із учас ників наради за останній рік не було подібних подвигів. Петлюра цілком міг претендувати на становище голови Директорії, і його кандидатура мог ла зібрати більшість голосів… Але Петлюра не з’явився на Бібіківському…»

[38,200–201]. Тут буквально після кожного словосполучення з епітетом можна ста вити знак питання зі знаком оклику, можна спростувати практично кожне твердження–оцінку, висловити цілком слушні й обгрунтовані докори авторові за підтасовку фактів чи занадто довільне маніпулюван ня ними. Обмежимось одним – В.Савченко явно й істотно змістив у часі пік популярності С.Петлюри на момент, коли про нього як про діяча за гальнонаціонального масштабу та ще й з претензією на першу роль взагалі мало хто міг подумати. Можливо, він дивиться на свого героя через його ж амбіції, для яких об’єктивних підстав загалом не було. А відтак не дивно, що коли публіцист переходить до бодай лапідар ної оцінки ролі Головного Отамана в подіях, (а він дійсно опинився в ключовій, провідній ролі в національно–визвольній боротьбі й держа вотворенні), В.Савченко, здається, зовсім не знає почуття міри. С.Петлюра постає зі сторінок книги як одинокий рятівник української справи, справжній національний месія. Він, доводить автор, «практично не виходив зі свого розкішного штабного вагону, який раніше належав міністрові шляхів сполучення. У цьому вагоні, що став з лютого 1919–го для нього «рідним домом», він кидався між фронтом і тилом, сподіваю чись зупинити відступ військ [38,55]. У найважчі для республіки дні в геометричній прогресії зростали лави «незадоволених» Директорією, «незалежністю», політичним кур сом. То тут, то там спалахували бунти солдат, городян, селян, зріли змови «правих» і «лівих». Знову здавалося, що все – «українська ідея не спра цювала», виявилася нікому не потрібною, республіка загинула, а тим, хто «завинив» перед більшовиками, залишилося лише рятувати свої

93

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

шкури. Можливо, що якби Петлюра з його гучним ім’ям і харизмою не опинився на чолі держави й армії, республіка б припинила своє існуван ня ще в лютому 1919 року й розпалася б на сотню анархічних отаманій, які ворогують зі всім світом і одна з одною. ХХ століття зберегло нам масу прикладів капітуляції влади при перших поразках у війні… Але Петлюра й петлюрівці в 1919 р. боролися до останнього: у повному ото ченні, без тилу, набоїв, іноді зберігаючи за собою лише кілька десятків квадратних кілометрів. Такою стійкістю не можна не захоплюватись!»

[38,253]. Звісно, кожен має право бачити й оцінювати події по–своєму, а дослід ник, публіцист може пропонувати власні, індивідуальні тлумачення історичного досвіду, кваліфікувати внесок у нього тих чи інших дійових осіб. Однак особливої довіри навіть поданий з пафосом висновок В.Сав ченка не викликає, оскільки входить в істотну суперечність як із відомими фактами (сам С.Петлюра своїми анархічними діями – демонстративним ігноруванням голови Директорії, саботуванням урядових рішень і навіть ухвал Трудового конгресу, блокуванням переговорів з Москвою – місія С.Мазуренка, таємничими сепаратними зносинами з антантськими інтер вентами тощо, можливо, якнайбільше й сприяв тому паралічу влади, кризи республіки, від яких він потім безуспішно їх «рятував»), так і тими, які у величезній кількості наводить автор книги на інших сторінках (про них ішлося вище), і які вимальовують, м’яко кажучи, дещо інше уявлення й висновки щодо діяльності Головного Отамана. Отож, як видається, цілісного образу С.Петлюри, його справжнього місця в історичному процесі В.Савченку відтворити не вдалося. Не вда лося, як гадається, передусім, через брак концептуального бачення сутності революційної епохи на українських теренах, тобто концепції Української революції, її реального змісту, здобутків і втрат. З подібного роду міркуваннями, висновками, оцінками, що з’явля лися в пресі, однозначно–піднесеного відзначення ювілею С.Петлюри влаштувати було дуже непросто, попри всі старання його почитателів. А тут ще хронологічно майже паралельний ювілей В.Винниченка з дещо більшими підставами для вшанування його пам’яті. В усякому разі офі ційне реагування виявилося соліднішим (спеціальна постанова Верховної Ради, урочисте засідання громадськості, кілька змістовних конференцій [40], передачі на радіо і телебаченні, книжки), що виклика ло нервове невдоволення прихильників С.Петлюри. Прикметними з цього погляду стали розлога стаття в газеті «День» під промовистою назвою «Чому й дотепер В.Винниченко вивищується над Петлюрою?»

[41], а також стаття Ю.Шаповала про С. Петлюру в тій же газеті [42]. Згадані автори висловлюють невдоволення тим, що С.Петлюра й донині не поцінюваний, як слід, не має належної шани. І висувають пре тензії й до вчених (особливо тих, які, намагаючись триматися об’єктивності, зважаються на критичні зауваги на адресу політичного діяча – таких підозрюють, або й прямо звинувачують у нездатності вир ватися з пут радянської історіографії) й до недолугої влади незалежної України (не розуміє, кого треба слухати, й допускає «собі ж на шкоду» вшанування «не тих», тоді як С.Петлюру явно недооцінює), й, значною мірою до того ж таки В.Винниченка. У згаданій публікації С.Литвина, як і в попередніх, ні нових фактів, ні нових сюжетів, ні нових умовиводів немає. Зате сформульовані кри

94

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

тично–наступальні претензії до влади, яка не поставила С.Петлюри на належне йому історичне місце. «Доводиться констатувати, – з досадою пише історик, – не просто байдужість до його імені, а й те, що явище петлюрівщини вищі посадові особи держави все ще сприймають на рівні однолінійних тлумачень доби комуністичного тоталітаризму, а недруги української державності продовжують сповідувати стосовно нього руй нівний негативізм. Сучасним політичним і державним діячам для розуміння проблем творення нації корисним було б знання ідей С.Пет люри, які стали рушійною силою у відродженні українського народу та в його визвольній боротьбі» [43]. Після цього автор «ставить завдання» новій владі: «Донині в Україні немає жодного пам’ятника С.Петлюрі. Прийшов час спорудити такі па м’ятники у Києві, Полтаві, Кам’янці–Подільському тощо та відкрити його музеї, назвати його іменем вулиці міст, увічнити пов’язані з ним історичні місця. Домагання цього з боку громадськості напередодні 125– ї річниці минулого, 2004–го року, не знайшли підтримки старої влади. Сподіваємося, що нові владні структури України нарешті зрозумі ють свій обов’язок у цій справі, бо йдеться про відновлення історичної правди і справедливості щодо співтворця Української Народної Респуб ліки, будівничого українського війська та глави держави, спадкоємницею і правонаступницею якої є сучасна Україна» [43]. Як видно, накреслено цілу «програму монументальної пропаганди» (чомусь, правда, не згадано про пропозицію О.Кучерука, який ще в 1999 р. ставив питання: «Чи не настав час поставити меморіальну дошку Си монові Петлюрі на будинку колишнього КДБ СРСР у Москві?» – це назва спеціальної статті в історичному журналі) [44,153–154]. І влада цього разу виявилася чуйною й оперативною. Принаймні, під портретом, вміщеним до статті Ю.Шаповала, є підпис: «Нещодавно в Києві поряд із Будинком Учителя, де має бути зведено пам’ятник главі Директорії Української Народної Республіки Симону Петлюрі, відкри ли пам’ятну дошку [42]. Автор матеріалу згадує й інші події, які свідчать: «Нинішня влада Петлюру помічає». Та Ю.Шаповал впевнений, що зро зуміти справжнього С.Петлюру й віддати йому належне заважають дослідники, які «часом аж надто віддають данину своїм симпатіям і ан типатіям». А наведені слова – пряма реакція на негативну оцінку отаманщини, виплеканої С.Петлюрою. (Далі буде) Література 1. Винниченко проти Петлюри: Зб. Статей. – Харків, 1920. – 40 с.

2. Рубач М. К истории конфликта между Совнаркомом и Центральной Ра дой (дек. 1917) // Летопись революции. – 1925. – № 2. – С. 53–85; Яворський М. Революція на Вкраїні в її головніших етапах. – Харків, 1928. – 80 с.; Річицький А. Центральна Рада від лютого до жовтня. Нарис з історії української революції. – Харків, 1930. – 62 с.; Лихолат А.В. Розгром націоналістичної контрреволюції на Україні (1917–1922 рр.). – К., 1955. – 662 с.; Супруненко Н.И. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине. – М., 1966.

– 455 с.; Українська РСР в період громадянської війни. 1917–1920. – К., 1967. – С.

24, 25, 194, 262, 266, 273, 292, 323, 420; Історія Української РСР. У 8–ми т., 10–ти кн. – Т. 5. Велика Жовтнева соціалістична революція і громадянська війна на Україні (1917–1920). – К., 1977. – С. 34, 334–341 та ін.

95

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

3. Див.: Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К. – Відень, 1921; Його ж. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 126–154; 3 9. – С. 108–149; № 10. – С. 122–158; № 11. – С. 113–155; Христюк П. Замітки і матеріали до історії Ук раїнської революції. – Відень. – Т. 1. – 1921. – 152 с.; Т. ІІ. – 204 с.; Т. ІІІ. – 160 с.; Т. IV. – 1922 – 192 с.; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє–минуле (1914– 1918) – Львів, 1923. – 96 с.; Його ж. Історія України 1917–1923. – Т. І. – Ужгород, 1932. – 437 с.; Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма.

– Прага, 1928. – 333 с.; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. – Т.

1. Центральна Рада – Гетьманщина – Директорія. – Прага. – 1942. – 212 с.; ГриT горіїв Н. Спогади Руїнника. Як ми руйнували тюрму народів, а як будували свою хату. – Львів. – 1938. – 264 с. та ін.

4. Стахів М. Чи повстання Директорії УНР було правне? // Правничий вісник (Нью–Йорк). – 1955. – С. 27–38; Його ж. Україна в добі Директорії УНР.

– Скрентон. – 1966. – Т. 1. – 272 с.; Т. 2. – 248 с.; Мірчук П. Від другого до четвер того універсалу. – Торонто. – 1965. – 1965; Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–1918 рр. (Про що «історія мовчить»). У 2–х т. – Торонто. – Т. 1. – 1970. – 543 с.; Т. 2. – 1973. – 590 с.; Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К., 1993. – 407 с.; Лисяк– Рудницький І. Між історією й політикою. Статті до історії та критики української суспільно–політичної думки. – Мюнхен. – 1973. – 443 с.; Його ж. Суспільно– політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань // Сучасність (Мюнхен). – 1980. – № 9. – С. 60–77; Костюк Г. Володи мир Винниченко та його доба. Дослідження, критика, полеміка. – Нью–Йорк, 1980. – 320 с.

5. Винниченко В. Краса і сила. Повісті та оповідання. – К., 1989. – 752 с.; Його ж. Сонячна машина. – К.. 1989 – 619 с.; Його ж. Намисто. Оповідання. – К., 1989 – 380 с.; Його ж. Вибрані п’єси. – К., 1991. – 605 с.; Його ж. Раб краси: опо відання, повість, щоденникові записи. – К., 1994. – 383 с.

6. Винниченко В. Из дневников. Открытое письмо Сталину и членам Полит бюро ВКП(б) // Дружба народов. – 1989. – № 12. – С. 161–205; Його ж. Відродження нації (репринтне відтворення 1920 р.) – К., Ч. 1. – 348 с.; Ч. ІІ. – с.; Ч. ІІІ. – 536 с.; Його ж. Щоденник // Київ. – 1990. – № 9. – С. 91–123; № 10. – С.

96–110; № 11. – С. 88–106; Його ж. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991 – 128 с.

7. Прим. 2 з В.Винниченко: На перехресті, с. 302. (без Саппа).

8. Див.: Лозицький В. Чи був Володимир Винниченко членом КП(б)У // Літературна Україна. 1989 – 24 серпня. – № 34; Його ж. Не сприйнявши нових реалій. Сторінка з політичної біографії В.Винниченка // Під прапором ленініз му. – 1989. – № 12. – С. 73–78; Те ж саме // Маршрутами історії. – К., 1990. – С.

598–619.

9. Винниченко В. Оповідання. Слово за тобою, Сталіне! Роман. Чорна Пан тера і Білий Медвідь. – П’єса. – К., 2001. – 440 с.; Його ж. Записки Кирпатого Мефістофеля. – Черкаси, 2004; Його ж. Вибрані твори у двох т. – К., 2004. – Т. 1; Т. 2.

10. Див.: Гнідан О.Д., Дем’янівська Л.С. Володимир Винниченко. Життя, діяльність, творчість. – К., 1996. – 254 с.; Панченко В. Будинок з химерами. Творчість В.Винниченка 1900–1929 рр. у європейському світовому контексті – Кіровоград, 1998. – 235 с.; Масенко Л. Ознаки неореалізму в ранній прозі Воло димира Винниченка – Львів, 1998. – 330 с.; Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Серія: філологічні науки (українське літературознавство. – Вип. 27. Кіровоград. –

96

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

2000.– 208 с.; Михида С. Слідами його експериментів: змістові домінанти та по етика конфлікту в драматургії Володимира Винниченка. – Кіровоград, 2002. – 192 с.; Панченко В. Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості. – К., 2004. – 288 с.; Сиваченко Г. Пророк не своєї вітчизни (Експатріантський «мета роман» Володимира Винниченка: текст і контекст). – К., 2003. – 279 с.

11. Винниченко Володимир. Щоденники // Київська старовина. – 2000, № 3–6; 2001. – № 1–6; 2002. – № 1, 3–6; Його ж. Щоденники // Слово і час. – 2000.

– № 7–12; 2001. – № 1–2.

12. Солдатенко В.Ф. Путь на Голгофу // Українська ідея. Постаті на тлі ре волюції. – К., 1994. – С. 32–73; Його ж. Еволюція суспільно–політичних поглядів В.Винниченка в період Української революції // Український історичний жур нал. – 1994. – № 6. – С. 15–26; 1995. – № 1. – с. 13–22; Його ж. Сторінка емігрантської долі Володимира Винниченка // Микола Плав’юк: Україна – життя моє. – К., 2002. – Т. 3. Та долю іншу він обрав – душі неспокій. – К., 2002.

– С. 986–999; Його ж. Володимир Винниченко – лідер УСДРП, національно– державного відродження // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. Вип. 48. – К., 2003. – С. 5–16; Бегей І.І. Володимир Винниченко: штрихи до портрета людини і політика // Там само.

– С. 52–55; Солдатенко В. Епізод політичної біографії В.Винниченка: спроба повернення в Україну // Події і особистості революційної доби. – К., 2003. – С.

205–250; Його ж. Винниченків твір «Відродження нації»: мотивація, історія ство рення та загальна оцінка // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ. – Вип. 26. – К., 2004. – С. 34–50; КульT чицький С., Солдатенко В. Володимир Винниченко. – К., 2005. – 376 с.; Солдатенко В. Володимир Винниченко: на перехресті соціальних і національ них прагнень. – К., 2005. – 324 с.; Його ж. Три Голгофи: політична доля Володимира Винниченка. – К., 2005. – 349 с.; Його ж. Політик Винниченко і його ювілей // Дзеркало тижня. – 2005. – № 27–28. 16–29 липня; Олійник Б. Істинний соціаліст із гнізда Франка і Лесі // Літературна Україна. – 2005. – 4 серпня.

13. Див.: Жулинський М. Голгофа українця Володимира Винниченка // Вин ниченко В. Заповіт борцям за визволення. – С. 124–128; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. – К. – С. 32–43; Попович М. Україна: незалежність здобута і втрачена // Київська старовина. – 2001. – С. 14–26; № 2. – С. 25–37; Лозицький В.С. Роль УСДРП та Володимира Винниченка у роботі Центральної Ради і уряду УНР // Вісник Київського на ціонального університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. Вип.

48. – 2003. – С. 16–25; Великочий С.О. Національне й соціальне у державотворчій діяльності Володимира Винниченка періоду Української революції 1917–1920 років // Там само. – С. 26–29; Траверсе О.О. В.К.Винниченко з погляду сучас ників // Там само. – С. 66–68; Кульчицький С. Володимир Винниченко: перші етапи життєвого шляху // Проблеми історії України: Факти, судження, пошу ки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Вип. 9. – К., 2003. – С. 3–37; Його ж. Володимир Винниченко: життя в еміграції // Там само. – Вип. 8. – К., 2003. – С.

240–265; Його ж. Останні роки життя Володимира Винниченка // Там само. – Вип. 10. – К., 2004. – С. 3–30; Лозицький В. В.Винниченко і Політбюро ЦК КП(б)У // Лозицький В. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, сто сунки (1918–1991). – К., 2005. – С. 28–35; Попович М. Червоне століття. – К., 2005. – С. 195–222.

14. Див., напр.: Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917– 1919 рр. (історико–генетичний аналіз). – К., 1995. – С. 176–177, 253; Тинченко

97

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

Я. Перша українсько–більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). Київ, Львів, 1996. – 342 с.; Українська революція: 1917 – початок 1918 рр. (Проблеми, пошуки, узагальнення). – Запоріжжя, 1998. – 264 с.; Бойко О. Український на ціональний союз і організація протигетьманського повстання // Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1920 років: спроби творення і при чини поразки. – К., 2003. – С.7,226–266, 286–297; Капелюшний В. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно–визвольних змагань (1917–1921 рр.): К., 2003. – С.82–180; Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. Історико–архівні нариси. – К., 2003. – С.21–73.

15. Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879–1926). – К., 1992. – 260 с.; ПолT тавська Петлюріана: Матеріали Других Петлюрівських читань у Полтаві 15 серпня 1993 року. – Полтава, 1993. – 91 с.; Він – з когорти вождів. Збірник кон курсних праць про дореволюційну діяльність Симона Петлюри. – К., 1994. – 151 с.; Симон Петлюра та українська національна революція. Збірник праць дру гого конкурсу петлюрознавців України. – К., 1995. – 368 с.; Полтавська Петлюріана: Матеріали Третіх Петлюрівських читань у Полтаві 5 листопада 1994 року. – Полтава, 1996. – 208 с.; У 70–річчя паризької трагедії 1926–1996: Збірник пам’яті Симона Петлюри. – К., 1997. – 302 с.; Полтавська Петлюріана: Матері али Четвертих Петлюрівських читань. – Полтава, 1999. – 160 с.; Симон Петлюра у контексті українських національно–визвольних змагань. Збірник наукових праць. – Фастів, 1999. – 280 с.

16. Симон Петлюра. Народе Український: вибрані статті, листи, документи.

– Харків, 1992. – 152 с.; Його ж. Статті. – К., 1993 – 341 с.; Його ж. Вибрані твори та документи. – К. 1994 – 271 с.

17. Срібняк І. Симон Петлюра на чолі держави та війська. До питання про польсько–українські взаємини 1919–1920 років // Симон Петлюра та українська національна революція. Збірник праць другого конкурсу петлюрознавців Ук раїни. – К., 1995.

18. Див.: Симон Петлюра та його родина. До 70–річчя його трагічної заги белі. Документи і матеріали. – К., 1996.

19. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991.

20. Див.: Державний центр Української Народної Республіки в екзилі. Статті і матеріали. – Філадельфія – Київ – Вашінгтон, 1993.

21. Див., напр.: Михайло Грушевський. – К., 1996. – С. 84, 87; Усенко П. Чи був Михайло Грушевський президентом України? (від історії національних ка тастроф до катастрофи національної історії). – К., 2003. – 100 с.

22. Гунчак Т. Симон Петлюра та євреї. – К., 1993.

23. Сергійчук В. Уся правда про єврейські погроми. Мовою невідомих доку ментів і матеріалів. – К., 1996. – 102 с.

24. Симон Петлюра та українська національна революція. Збірник праць другого конкурсу петлюрознавців України. – К., 1995.

25. Симон Петлюра. Статті. – К., 1993. – С. 190–192; Його ж. Вибрані твори та документи. – К. 1994. – С. 166–169.

26. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. – Т. ІІ. – Кам’я нецька доба – Зимовий похід. – Мюнхен. – 1951. – С. 157–162.

27. Симон Петлюра. Статті. – К., 1993. – С. 192; Його ж. Вибрані твори та документи. – К.,1994. – С. 168.

28. Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. – Т. 3. – К., 1999. – 616 с.

29. Петлюра С. Статті, листи, документи. [Т.1]. – Нью–Йорк, 1956. – 480 с.; Т. 2. – Нью–Йорк, 1979. – 627 с.

98

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

30. Литвин С.Х. Петлюра у 1917–1926 роках. Історіографія та джерела. – К., 2000. – 464 с.; Його ж. Суд історії. Симон Петлюра і петлюріана. – К., 2001. – 640 с.

31. Литвин С. Суд історії. Симон Петлюра і петлюріана. – К., 2001.

32. Урядовий кур’єр. – 2005. – 26 травня.

33. Комуніст України. – 2006. – № 2.

34. Див.: Солдатенко В. Три Голгофи. – К., 2005.

35. Див.: Литвин С. Симон Петлюра: штрихи політичної біографії (до 125– річчя з дня народження) // Історичний журнал. – 2004. – № 5. – С. 57–60.

36. Див., напр.: Тінь на Петлюру – невігластво чи нафталін учорашнього дня? // Буковина. – 2005. – 12 січня. – № 3; Кучерук О., Ралдугіна Т. Хочу все знати. – 2005. – 5 лютого. – № 5(22).

37. Дорошенко–Товмацький Б. Симон Петлюра: Життя і діяльність. – К., 2005. – 608 с.

38. Савченко В. Симон Петлюра. – Харьков, 2004. – 415 с.

39. Див.: Солдатенко В.Ф. Нова книга про Симона Петлюру: міркування і роздуми // Український історичний журнал. – 2004. – № 6. – С. 135–146.

40. Див., напр., матеріали конференцій, надруковані у збірниках. ГромадсьT ко–політична діяльність Володимира Винниченка (до 125–річчя з дня народження). – К., 2006. – 280 с.; Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Серія Філологічні науки (літературознавство, мовознавство). Вип. 62. – Кіровоград, 2005. – 258 с. та ін.

41. С.Литвин. Чому й дотепер Винниченко вивищується над Петлюрою? // День. – 2005.– 28 травня. – № 94.

42. Шаповал Ю. Петлюра, якого ми все ще не зрозуміли // День. – 2006. – 1 червня.

43. День. – 2005. – 28 травня.

44. Пам’ять століть. – 1999. – № 6. Солдатенко В.Ф. Политические портреты Винниченка и Петлюри ре" волюционного времени через призму историографического освоения Освещаются основные подходы к историческим фигурам Украинской революции – Винниченка и Петлюри – в зарубежной, советской и совре менной украинской исторической литературе. Ключевые слова: революция, историография,политика, Центральная Рада.

Soldatenko, V. F. Political Portraits of Vinnichenko and Petlura of the Revolutionary Times in the Light of Historiography Assimilation Illumination of the main approaches to the historic figures of the Ukrainian revolution – Vinnichenko and Petlura – in foreign, Soviet and modern Ukrainian historic literature.

Key words: a revolution, historiography, a policy, the Central Rada (Council).

99

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

УДК 929.5 (477.51)

Випуск 15

Кривошея В.В., Кривошея І.І., Кривошея О.В.

Неурядова старшина Гетьманщини Висвітлюються питання історіографія, джерельна база, етапи фун кціонування категорій козацької старшини, яка не мала посад (урядів): значного військового товариства, бунчукового товариства, військового товариства, значкового товариства. Ключові слова: історіографія, джерельна база, старшина, Гетьманщина.

В українській, російській, польській мовах слово «товариш» має дещо різне значення. Словник В.Даля стверджує, що товариш – «ровня в чем либо», «односум», «сослуживец», «пеший конному не товариш», тобто не рівня, «конь коню товариш» [1,409]. Б.Грінченко вважає, що товариш це «член общества, участик предприятия» [2,269], Є.Тимченко – «това рищество, компанія» [3,393], тобто рівна спільнота сотні, полку, війська. Товамриш (maistre) серед найманців — кіннотник першої шеренги, який служив з власним почтом, утримуваним за його кошт, у складі челяд ників: почтового або шерегового (друга шеренга) і джур, особистих слуг товариша (третя шеренга), що наглядали за кіньми й зброєю [4]. В українській історіографії найбільший внесок у дослідження історії військового товариства зробив Лев Окиншевич [5]. Автор цікавився про блемою виділення зверхнього козацького стану до 1648 року і зауважував, що відповідно до вживаної тоді номенклатури всі належні до козацького війська особи вважались за членів «військового товари ства», а сама назва запозичена з польської традиції. Та вже в той час виділялись «товариші» більш культурні і заможні [5,7]. Після 1648 року Л. Окиншевич виділяв як «знатних», «значних» товаришів, перш за все шляхту, яка служила з свого грунту у Війську Запорозькому. Він вва жав, що ще чисельніше кол значних товаришів було не шляхетського походження [5,11]. На думку дослідника назва «знатне військове това риство» усталюється не одразу і якийсь час йде їх виділення з загалу товаришів. Історик аналізував різні терміни, які співіснували тривалий час: «заслужоний», «знатний», «значний», «старовинний» і на прикла дах показує виразне відокремлення знатного військового товариства у 70 – 90–х роках XVII ст. [5,22]. Дослідник вважав, що регіоном первіс ного формування знатного військового товариства є Стародубський полк, а точніше північні полки, як наслідок збереження землеволодіння, а на півдні цей процес почався значно пізніше [5,30–37]. Л.Окиншевич досліджував і зародження бунчукового товариства, на голошуючи, що процес виділення товаришів полку починався одночасно з виділенням бунчукових з 70–х років XVII ст. [5,28–29], зауважував

100

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

тривале співіснування знатного військового товариства поруч з бунчу ковим і виділяв 1723 рік, як початок процесу офіційного оформлення трьох відламів неурядової старшини, який розтягнувся і на 30–ті роки [5,43–50]. Значну увагу дослідник приділяв соціальному складу різних рівнів товариства, його освіті та побуту. Він характеризував значне товариство як поміщиків, що володіли населеними маєтками і вивчав їх економіч ний стан [5,58]. Розглядаючи питання про замкненість зверхнього стану в Гетьманщині і шукаючи відповідь на питання чи не проходили до звер хього стану всі, хто наближався до нього за економічним становищем, вказував на незамкнені соціальні межі й у XVIII ст. на прикладі вход ження до складу значного товариства, особливо до значкового, представників торгівельного і лихварського капіталу. Пояснив він та кий стан речей слабшими зв’язками українського шляхетства зі старими феодальними традиціями, порівнюючи із Західною Європою [5,67–69]. Історик зробив спробу дослідити кількісний склад різних розрядів товариства і дані про їх склад за віком [5,90–98]. Ліміт, який обмежував кількість значкового товариства, на думку Л.Окиншевича долався за рахунок таких категорій як «асигновані» в значкове товариство, «підвідомні полковій канцелярії» [5,100–101]. Особливо його цікавив характер службових зобов’язань і сама служба товариства. Л.Окиншевич звернув увагу, що вона здійснюється за ста рим феодальним принципом дворянської служби з населеної маєтності [5,52,55,58,120–152]. Він визначив, що бунчукове товариство виконува ло такі доручення центральної влади – гетьмана, ГВК, МК: участь у походах, командування окремими загонами, організація в похід значко вих, зустріч і супровід коронованих осіб, бути для «посилок» при гетьмані, супровід гетьмана в поїздках, пишний почт при гетьмані, участь у судовому слідстві (з 1727 р. як асесори суду Генерального, інколи і в полкових судах), участь в судах комісарських (слідство на місці та ухвала рішення), праця в переписах («у ревізіях»), доручення дипломатичного характеру (участь у посольствах, ведення переговорів в XVII ст., у XVIIІ ст. гінці до Петербургу), участь у перекладі і зведенні правничих книг, складання інструкцій для комісарів, складання опису речей після смерті старшин різного рангу, збирали підводи для надсилання в різні місця, доглядали за будівництвом і виправленням шляхів, догляд за гетьмансь кими маєтностями, головні доглядачі за поштою, догляд за поштою на окремих трактах, головні екзактори малоросійської індукти, керування Похідною канцелярією гетьмана, роздача державної допомоги бідним та неімущим, засідателі Генеральної рахункової комісії, при розділі маєт ностей (добр) померлих старшин та російських військових. За Л.Окиншевичем військове товариство було приписане до Генеральної військової кацелярії і виконувало різні її доручення: коман дування спеціальними частинами, служба на форпостах, вартова служба, постачання козацького війська, командування загонами на будівництві, участь у судовому слідстві (інколи і в полкових судах), участь в судах комісарських (слідство на місці та ухвала рішення), доручення пов’я зані з податками, особливо з 1722 року, коли було впорядковано скарбову службу: полковий збирач (полковий комісар), з 1727 року переважно це тільки значкові товариші, контроль над фінансами («рахункові комісії»), праця в переписах («у ревізіях»), доручення дипломатичного характеру

101

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

(участь у посольствах в XVII ст.), доставляли звірину і напої до Петер бургу, виконували доручення у маєтностях, що належали на гетьманську булаву, здійснювали покупки для дому гетьмана як у полках, так і за межами «в других иностранних местах», контроль на будівництві (геть манський палац у Батурині в команді генерального підскарбія, та інші), доглядачі пошти. Історик вважав, що значкове товариство залежало від полковника і часто окрім урядових доручень змушене було виконувати приватні дору чення полковників. Обов’язки значкових товаришів він визначав так: варта, служба на форпостах, постачання провіанту для війська, догляд за полоненими, збирання і надсилання в похід козаків, збирання інформації стосовно місцеперебування бунчукових товаришів, даних щодо походів бунчукових товаришів, тобто збирали «сказки», супровід хворих козаків з походу додому, супровід російських військових (з російськими рекру тами до Києва), перевірка караулів і роз’їздів проти злодіїв і грабіжників, в командах для викорінення розбійників у задніпровських місцях, форти фікаційні роботи в нових фортецях з командами козаків–робітників (наприклад, фортеці Св. Єлизавети), розвідувальні і шпигунські відряд ження, участь у судовому слідстві (судова колегія полкового суду), участь в судах комісарських (слідство на місці та ухвала рішення), доручення пов’язані з податками, особливо з 1722 року, коли було впорядковано скар бову службу: полковий збирач (полковий комісар); збір окремих податків, контроль над фінансами («рахункові комісії»), праця в переписах («у ре візіях»), доручення дипломатичного характеру (супровід послів, розмежування кордонів, гінці з листами до провінційної влади, інколи до Петербургу), так як бунчукові і військові товариші знаходились для ви конання поточних доручень при гетьману і ГВК, так і значкові товариші повинні були чергувати при полковому центрі («були на ординарсі»). Їх називали ординарсовими чи ординарними. В їх обов’язки входило вико нувати розпорядження полкової влади, навіть купувати канцелярське приладдя (папір, сургуч, свічки), виконували дрібні доручення Генераль ної Канцелярії (для посилок від полку по 2 значкових товаришів (1737), потім по 3 (з 1740)), з командою козаків полювати дичину для імпера торського двору, передача символів влади при «обранні» сотників (корогву), складали описи спадкового майна старшин, завідувачі різни ми перевозами (наприклад переволочанським), були при пожежній команді (Полтава, 1750), нагляд за мірами під час епідемій хвороб, в ко мандах по боротьбі з сараною, в командах на будівництві мостів, при вівчарнях «у догляду за полковими комісарами», доглядачі за відбірними вівцями, догляд за ранговими маєтностями, доглядачі над тимчасовими командами робітників (заготівля дрів, сіна для кінських заводів), супро воджували команди робітників на будівництво, охороняли майно, яке залишилось по смерті старшин (полковника), супровід колодників, прий мачі скарбових сум, при тютюнових конторах, при будівництві в’язниць, збір і висилка возів на різні потреби, збір биків для різних потреб, приста вами при «возах волових», «певчі» при петербурзькому дворі, комісія «прав Малороссійских», обслуговували Генеральну Артилерію по лінії адміністративних та господарських доручень. Слідом за О.Лазаревським, Л.Окиншевич вважав 1740 р. початко вим у процесі надання звання бунчукових, військових і знакових товаришів у відставку [5,100].

102

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

Дослідник вивчав також форми прийняття і виключення з рядів знат ного товариства. Він відмітив курінний поділ бунчукових товаришів та поширення компутів значного товариства [5,106–117]. Окремою сферою зацікавленості дослідника була система привілеїв і пільг у владі та в судовій і податковій системі щодо неурядової старши ни [5,153–163]. Аналізуючи питання проходження відламів товариства до зверхнього стану Російської імперії, Л.Окиншевич зробив висновок про незаперечне проходження до дворянства бунчукового товариства, а от нащадкам військового і значкового товариства довелось тягатися з Герольдією аж до указу 1835 року, який визнав права дворянства за військовими товаришами і відмовив значковим [5,165,170]. Новою значною сторінкою в історіографії неурядової старшини стала спадщина В.Панашенко. Час виникнення бунчукового товариства вона трактує як «започатковане наприкінці ХVII ст.» і «рельєфно проявилося за гетьманування І.Мазепи та І.Скоропадського» [6,291]. Дослідниця звернула увагу на заохочення і покарання бунчукових товаришів до несення служби, функції наказних полковників, командирів команд на форпостах і порубіжних лініях, прийом провіанту для армії, перевірку стану шляхів, організацію роботи поштових станцій, супровід значних світських і духовних персон, засідання в полковому і Генеральному судах [6,292–293]. Вона вказала на соціальну неоднорідність серед бунчукового товариства, яка визначала «первостатейність» і «второстатейність» [6,294]. На жаль, наявні документи не дозволяють більш детально дослідити цю проблему, в наявних реєстрах і відомостях подібна ієрархія відсутня. Здійснила порівняльний аналіз козацької старшини Чернігівського полку на час Генерального слідства про маєтності 1729 – 1730 років, вказавши на маєткові комплекси бунчукових товаришів Андрія і Якова Полуботків (1609 дворів), Семена Лизогуба (1170 дворів), Андрія Борковського (401 двір), Івана і Михайла Скоропадських (224 двори [6,296]). Автор робить висновок, що «основна частина приватновласницьких маєтностей у Лівобережній Україні (крім Гадяцького полку) належала бунчуковим товаришам» [6,296]. Не викликає заперечень теза про те, що «сімейні зв’язки між бунчуковими товаришами були одним із чинників зміцнення їх політичної ваги в суспільстві та примноження їхніх маєтностей», проте, слід розширити це твердження, що не тільке сімейних зв’язків з бунчуковими товариша, а з представниками всієї козацької, духовної і міщанської еліти Гетьманщини. Так, бунчуковий товариш Йосип Васильович Рославець (1725 – 1798 – ?) першим шлюбом був одружений з донькою генерального хорунжого Ганною Миколаївною Ханенко, а другим – з донькою генерального судді Оленою Олександрівною Дублянською [7,арк.76], Михайло Гнатович Рубець (? – ран. 1735) був зятем (1729) генерального обозного Якова Лизогуба, Іван Михайлович Миклашевський (? – 1740.26.02.) – полковника лубенського Василя Савича, Степан Іванович Лашкевич – полковника прилуцького Григорія Галагана. Значковий товариш Леон Семенович Пілатович одружився з донькою війта стародубського Спиридона Ширая, донька новгород–сіверського війта Євфимія Костянтинівна Пригара стала дружиною значного військо вого товариша Федора Самійловича Добронизького (? – 1706), син війта погарського Іван Климович Пісоцький (1734 – ?) мав двох дружин: Марфу Артемівну Лашкевич (? – ран. 1783), доньку військового товариша [8,119]

103

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

і Уляну Осипівну Рославець, доньку бунчукового товариша. Бунчуковий товариш Антон Максимович [9,104] одружився з донькою чернігівського війта Оленою Степанівною Отрохович (? – 1752). Абшитований бунчуковий товариш Павло Петрович Сахновський (1724 – 1784 – ?) був одружений з донькою протопопа сосницького Євдокією Федорівною Полторацькою (1736 – ?), бунчуковий товариш Федір Олександрович Чуйкевич (? – 1684 – 1760) – протопопа кролевецького Марією Дем’янівною Маковською [10,арк.597;11,арк.1–95], військовий товариш з Лубенського полку Іван Ковалевський (1743 – ?) одружився з донькою протопопа лохвицького Ганною Корниліївною Кривецькою [12,арк.7], донька бунчукового товариша Ганна Григорівна Андріанопольська була дружиною протопопа Якова Павловича Світа (1747 – ?), у їх володінні було 276 підданих в 1 селі і 1 хуторі (1788). Протопоп Олексій Жуковський (1723 – ?) був чоловіком доньки бунчукового товариша Уляни Григорівни Богданович [13,арк.35;14,арк.11]. Абшитований військовий товариш Павло Коробов (1730 – ?) – доньки прилуцького протопопа Параски Карпенської, абшитований військовий товариш Семен Рубан (1740/1748 – ?) – доньки протопопа опішнянського Марини Яківни Костенської [15,арк.124;12,арк.17], військовий товариш Онисим Білогруд (1750 – ?) – доньки протопопа роменського Тетяни Данилівни Паскевич [16,арк.33;17,арк.47;12,арк.10], військовий товариш Олексій Островський (1746 – 1782 – ?) – доньки протопопа іркліївського Уляни Йосипівни Кононович [18]. В.Панашенко визначила функції військових товаришів так: нерідко командували сотнею, супроводжували головну артилерію, відали скар бницею, боєприпасами, робота в комісіях рахункових, слідчих, межових, порубіжних, купівля для армії коней та волів, заготівля провіанту та фуражу, нагляд за шляхами та поштовими трактами, будівництво в Глу хові та Батурині гетьманських резиденцій, спорудження фортець, облік гербового паперу, догляд за вільними військовими посполитими [6,305– 306]. До функцій, які нею називаються, але з якими погодитися не можна віднесемо службу «в полковій канцелярії «в званіи войсковых канцеля рист» та «полковых канцелярист» [6,305]. Полковий канцелярист міг отримати чин значкового, а іноді військового товариша, військовий кан целярист, як правило, отримував наступний чин військового товариша, лише іноді (в зв’язку з особистими причинами і неможливістю продов ження служби та не вислугою чину військового товариша) – значкового товариша. Були випадки коли старшина знаходився на посаді старшого полкового канцеляриста і одночасно мав чин війського товариша. Значкове товариство дослідниця вважає нижчою ланкою знатного військового товариства [19,580]. Найбільшою заслугою В.Панашенко в дослідженні неурядової стар шини є фундаментальне розширення джерельної бази її дослідження. Цей напрям продовжили О.Репан, І.Ситий, С.Горобець та І.Кривошея [20]. Серед опублікованих реєстрів – бунчукових товаришів 1729 [21], 1736 року [22], значкових товаришів Чернігівського полку 1732 і 1737 років [23] , перелік неурядової старшини 1756 року, чії «сказки» зберег лися у ЦДІА України в Києві [24], табель військових товаришів 1763 року [25], компут бунчукового товариства 1729, 1734 років, про мож ливість залучення бунчукових товаришів Стародубського полку на

104

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

цивільну службу 1775 року, значкові товариші Київського 1779 року, Прилуцького 1775 року, Переяславського 1778 року, Стародубського 1778 року полків [6,291–347]. Увагу неурядовій старшині приділив В.Кривошея, який відзначив перехід полкового товариства у значкове товариство, вказав на існуван ня куренів значкових товаришів, наголосив на існуванні перехідної форми такої як значні бунчукові товариші [26,14], висловив думку про те, що бунчукове товариство було інституцією гетьманської влади [26,14;27,35]. Дещо пізніше назвав часовий проміжок, в який згадували ся значні бунчукові товариші (1723 – 1729 рр.) [27,33]. Розглядаючи роль значних військових товаришів, він вважає, що «наявність цієї категорії засвідчувала республіканські традиції, коли «славні» у Війську товариші нарівні з діючою старшиною могли впливати на гетьмана, на події в пол ку» [27,32]. Канадський історик З.Когут вважає, що неурядова старшина «мала свою формальну організацію – Значне військове товариство». Дещо не обгрунтованою є заява, що неурядова старшина «в середині ХVІІІ ст. поділялася на три соціальні категорії». З нашої точки зору, вірніше буде стверджувати, що соціальний стан в значній мірі впливав на отримання одного з трьох звань неурядової ієрархії. «Градації у Значному військо вому товаристві визначали не військовий чи адміністративний, а соціальний ранг, фактично від нього залежало призначення на всі поса ди, тому найвищі урядовці набиралися з числа перших двох категорій» [28,38]. Зауважимо, що найвищі урядовці обиралися не з двох категорій, а лише з бунчукового товариства. Джерелознавчі, регіональні, генеалогічні [29] і майнові [30] аспекти проблеми досліджує І.Кривошея. Г.Швидько вірно вказала на те, що гетьман бунчукове товариство використовував, «вилучаючи його з–під сотенної і полкової юрисдикції і підпорядковуючи своїй владі і суду» [31,62]. С.Горобець зазначив, що «володіння козацькими грунтами, що да вало змогу відбувати військову службу власним коштом, слугувало головною підставою для здобуття чину значкового товаришу» [23,15], стосовно складу значкового товариства він не безпідставно вважає, що «до складу значкових потрапляли козаки із заможних родин, полкової і сотенної старшини, канцеляристів, міських урядовців, навіть вихідців з духовенства» [23,15]. Історіографія неурядової старшини, незважаючи на наявність моно графії Л.Окиншевича, потребує сучасного серйозного дослідження. Навіть в найзагальніших рисах, проблема еволюції неурядової старши ни вимагає уточнення хронологічних меж переходу від однієї категорії до іншої, пояснення причин зміни статусу окремих категорій товари ства, відмови і повернення до звання військового товариша в 30–40 роках XVIII ст. та багатьох інших аспектів проблеми. Класифікація джерел досліджуваної проблеми опирається на загаль ну джерелознавчу класифікацію. Враховуючи особливості дослідження з письмових джерел особлива увага надається документальним. З нашої точки зору, у класифікації варто відобразити документи державного (як центральних органів влади, так і місцевих), громадського (різних недер жавних організацій, насамперед, станово–дворянських), церковного і приватного походження. В повній мірі використані законодавчі акти,

105

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

актові джерела, справочинні документи, статистичні матеріали, при чому останні для вказаної проблематики мають першочергове значення. Серед законодавчих актів важливі вказівки щодо старшини маємо в універсалах гетьманів та полковників. Універсали різних гетьманів час тково опубліковані, деякі знаходяться в архівосховищах. Серед гетьманських універсалів для досліджуванної тематики першочергове значення мають універсали про призначення на уряди, їх доповнюють полковничі універсали на чин значкових товаришів. Два універсали гетьмана Ю.Хмельницького від 23 липня 1660 року викликають запитання щодо їх автентичності: датовані одним днем, а Карпо Мокрієвич в одному із них названий військовим товаришем, а в іншому – полковим писарем чернігівським [32,163,164]. На жаль, всі знані варіанти цих універсалів копії. Документи спеціально фіксували призначення неурядової старши ни. Наприклад, справа «Про призначення значкового товариша Петровського писарем в 3–й компанійський полк (1769)» [33,арк.1–10], гадяцьким полковим суддею – бунчукового товариша Василя Биковсь кого (1738) [34], універсал про призначення значкового товариша Івана Кущинського на посаду царичанського сотника (1748 [35]), звільнення у відставку та надання чину значкового товариша бурмістру Полтавсь кого магістрату Андрію Терентенку (1758) [36], призначення значкового товариша Василя Потоцького сотником Кишенської сотні на місце по кійного брата Тимофія (1759) [37], тощо. В одній справі зосереджена інформація про приведення до присяги і отримання патенту на чин військового товариша Пошевні в жовтні 1771 року [38,арк.1–6]. Крім призначення джерельна база дозволяє відстежити звільнення з посади. Зразком таких документів може слугувати справа про звільнен ня у відставку через хворобу військового товариша Сулими 10 січня 1771 року [39,арк.1–9], універсал гетьмана Розумовського про звільнення від служб бунчукового товариша Леонтія Метельського за його проханням через старість [40,арк.1]. Цікавими є справи і про не присвоєння чину через відсутність вакансії, наприклад, казаку Ярошу в 1770 році [41,арк.1–4], справа про призначення отаманом м. Орель сина значко вого товариша Чорниша Данила 1760 року [42]. Надання земель від гетьманів, Малоросійських колегій, підтверджу ючі універсали дозволяють побачити в еволюції формування маєткових комплексів, земельних та інших надань. В Київському полку отримав землі військовий товариш Євреїнов [43,арк.1–5], ротмістр Дніпровсь кого пікінерного полку Кагановський подав зиск про перегляд справи про признання рішенння Малоросійської колегії про відняття у його тестя – військового товариша Ковалевського с. Шкурати для передачі до Генеральної скарбової канцелярії [44,арк.1–19]. Універсал гетьмана Д.Апостола підтвердив права військовому товаришу Осипу Ситенсько му на с. Серединка в полковій сотні Гадяцького полку [45,арк.1–2]. Бунчуковий товариш Юхим Дараган 1751 року отримав універсал геть мана К.Розумовського з підтвердженням прав на с. Бошни [46,арк.1–4]. Універсалом гетьмана І.Скоропадського відновлювалося право на власність військового товариша Івана Забіли, яку відібрав Мазепа [47,арк.10]. Так, в універсалі про розмежування вовчківських і церкови щанських земель вказується на лист Захара Шийкевича і Василя Чуйкевича від 1694 року [48,310]. Перший в універсалі названий знач

106

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

ним військовим товаришем, а другий – реєнтом. Ці звання обоє стар шин мали на час видання універсалу, але не в 1694 році, коли перший з них був писарем ГВС і військовим товаришем, а другий – старшим військовим канцеляристом. Особливо багатий вживанням терміну «значний бунчуковий това риш» 1729 рік. Лише в лютому цього року в журналі діловодства гетьманської канцелярії ним титулувалися Семен Чуйкевич, Василь Томара, Андрій Горленко [49,арк.22зв.,27,35]. Як вже зазначалося вище, першочергове значення для вивчення не урядової старшини мають статистичні матеріали. Звичайно, найбільш цінним джерелом цієї групи є реєстри чи компути. Особливо цінною є інформації у компутах бунчукових, значкових то варишів, щорічних «Ведомостя» про старшину по кожному полку, а також зведених реєстрах старшини Гетьманщини (насамперед, 1725, 1744, 1746, 1750 рр.). Неурядова старшина також фіксувалася у реєстрах учасників походів, як от, реєстрі козаків, полкової, сотенної старшини, бунчукових і значкових товаришів з переліком військових походів в яких вони брали участь та козаків, які через убогість були звільнені від походів. 1724, 1725, 1734 роках [50], відомості і особистому табелі полкових канцелярій про значкових товаришів і козаків, які знаходяться в військових походах, на форпостах та вдома від 5 січня 1735 року [51], справи про призначення значкових товаришів з козаків в 1736 – 1740 роках[52]. Неурядову старшину фіксували і в кожному полку. У Гадяцькому полку її представляють наступні документи: «Відомості і особистий та бель Гадяцької полкової канцелярії про значкових товаришів» 1735 року, «Послужні списки» про службу значкових, війскових товаришів 1763 року, справи про присвоєння чинів і звільнення у відставку старшин полку в 1769 – 1770 роках, відомості і особистий табель Гадяцької пол кової канцелярії про значкових товаришів. 30 вересня 1735 року [53], відомість і особисті табелі Гадяцької полкової канцелярії про наявність значкових товаришів і козаків та ступінь їх готовності до військового походу в жовтні 1735 року [54], особова відомість Гадяцької полкової канцелярії про значкових товаришів і козаків відправлених у перший польський похід в жовтні 1735 року [55]. Останній період існування ко зацької держави і персональний склад старшини в Київському полку розкривається «послужними» списками полкової старшини, сотників, війскових і значкових товаришів, отаманів, осавулів, хорунжих і писарів 1782 року, «Ведомістю» про службовців Київського полку з вказівкою часу вступу на службу, отримання чину, участі в походах, кількості підданних (1775 [56,арк.1–19]), «Послужними списками» службовців Київської полкової канцелярії (1774 – 1775) [57,арк.1–3], бунчукових і військових товаришів Київського полку станом на 8 січня і 24 жовтня 1776 року [58]. Ці дані доповнюють послужні списки чиновників Козе лецького, Остерського земських, Київського гродського судів і Київської сотенної комисії за січень 1776 року [59,арк.1–108]. Миргородський полк документований справами про присвоєння звань значкових товаришів дітям старшини 1752 – 1754 років, формулярними списками сотенних отаманів, значкових товаришів початку 80–х років ХVIII ст., Лубенсь кий – «сказками» військових, значкових товаришів Лубенського полку (1761), формулярним список війскових товаришів, возних і канцеля ристів 1782 року. Джерельну база дослідження Переялавського полку

107

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

складають формулярний список сотенних отаманів, осавулів і значко вих товаришів полку 1783 року, послужні списки значкових товаришів, сотенних осавулів, сотенних отаманів 1785 року, послужні списки воз них станом на 13 липня 1775 року [60]. З джерел цієї групи, які присвячені Полтавському полку, вдалося залучити «Именной список значковых товарищей и козаков рядовых и пеших орвжейных, без орвжейных, ко торые на лицо обретаются в полку и кто в яких отлучках в 1735 г.», список значкових товаришів 1736 року, бунчукових, значкових, військових то варишів (1761 р.). Стосовно неурядової старшини Прилуцького полку збереглися відомості про бунчукових, військових, абшитованих значко вих товаришів (1761 р.), «Ведомость о присутвующих в Прилуцкой полковой канцелярии и во всех полковых и сотенных чинах за 1774 г.»

[61,арк.1–24]. Їх доповнюють «Ведомость уволеных со службы чинах Прилуцкого полка за 1772 г.» [62,арк.1–23], «Ведомость о присутвую щих в Прилуцкой полковой канцелярии и во всех полковых и сотенных чинах за 1773 г.» [63,арк.1–23], «Ведомость уволеных со службы чинах Прилуцкого полка за первую половину 1779 г.» [64,1–20]. Значні прога лини в документації цієї групи є стосовно Стародубського, Ніжинського полків, яка представлена лише «сказками» бунчукових, військових і значкових, абшитованих значкових товаришів 1762 року Чернігівський полк, крім таких самих документів, представлений «річною» і «піврічною» відомістю про служби полкових старшин, значкових това ришів і сотенної старшини 1779 року. Поруч з реєстрами виключне значення мають присяжні книги. Відо мості про присягу імператриці козаків та духовенства Київського 1741 – 1742 років [65], Лубенського 1741 року [66], Ніжинського 1741 року [67], Переяславського 1741 – 1742 років [68], Миргородського 1741 – 1742 років [69] полків досить часто наводять реєстри не тільки неурядових старшин, що присягала, але і їх дітей. Окремою групою джерел є документи Генерального слідства про маєтності і Румянцевської ревізії. Для вивчення неурядової старшини неабияку вагу мають судові до кументи, купчі. Ці джерела переважно зосереджені у міських актових книгах, актах полкових судів. Серед судових документів значна частина стосується захоплення земель: 1771 рік козаки 1–ї Пирятинської сотні звинуватили бунчукового товариша Гамалію і значкового товариша Ва куловича у захопленні землі в с. Малютинці [70,арк.1–10], 1769 рік священик с. Велико–Селецкого 2–ї Пирятинської сотні С. Габич спові щав про напад на його дім отамана Клепана з козаками і захоплення млинових жерновів бунчуковим товаришемт Кулябкою [71,арк.1–3], батька і братів козака Басанської сотні Переяславського полку П. Гала са спробував закріпачити та захопопити їх майно бунчуковий товариш Стрешенцов [72,арк.1–2]. Ще 1768 року бунчуковий товариш Іваненко здійснював покріпачення мешканців с. Гостролуччя Переяславського полку [73,арк.1–6]. Судові джерела засвідчують прояви хабарництва. Так, збереглася справа зі звинуваченням військового товариша Соболевско го у хабарництві і розкраданні провіанту (1769 [74,арк.1–8]), справа бунчукового товариша Новаковича про хабарництво (1769 [75,арк.1–6]). В останній період існування козацької держави з’явилося таке дже рело, як послужні списки земських, судових і підкоморних установ. Більшість службовців цих установ попередньо перебували у козацько–

108

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

старшинському середовищі самі чи належали до козацько–старшинсь ких фамілій. Виключне значення мають фонди намісницьких управлінь. Найбільше таких матеріалів у фонді Київського намісництва (1782 – 1799 рр.) (ф. 193), найменше – Катеринославського (1781 – 1796 рр.) (ф. 209), яке збереглося найгірше. Деякі матеріали знаходимо в Чернігівському (1782 – 1797 рр.) (ф. 204) і Новгород–Сіверському (1781 – 1797 рр.) (ф.

206) намісницьких правліннях, канцелярії малоросійського генерал–гу бернатора (1765 – 1795 рр.) (ф.763), київської губернської канцелярії (1709 – 1781 рр.) (ф. 59). Комплексною групою джерел є здійснені у 1779 – 1783 роках описи намісництв. Опис Новгород–Сіверського намісниц тва відзначається серед них найбільшою інформативністю. У ньому згадані неурядові старшини з географічною локалізацією у кожному селі. Опис Київського намісництва фіксує всіх власників–старшин на 1781 і 1787 роки. В описі Чернігівського намісництва є лише окремі згадки і у питанні персоніфікації він значно поступається двом попереднім опи сам, при чому так званий опис Д.Пащенка порівняно з описом Шафонського має більшу інформативність для дослідження нашої про блематики. Серед матеріалів намісницьких, губернських і повітових дворянсь ких зібрань відзначимо відомості щодо прохождення служби, майновий і сімейний стан дворян різних років і різних повітів, рапорти і списки, подані графу Румянцеву–Задунайському про дворян різних повітів. Першочергове значення мають матеріали кінця ХVІІІ ст., пов’язані з входженням неурядової старшини до дворянства. Поколінні родовідні розписи заносилися в особові справи, які потім узагальнювалися у ро довідні книги. Невичерпний матеріал про старшину знаходиться у такій книзі Новгород–Сіверського намісництва, де на відміну від Чернігівсь кого (що теж збереглися), робилися записи не лише про конкретного старшину на час запису (10 січня 1788 р., 15 грудня 1790 р.), але і фіксу валася вся інформація стосовно його родоводу, згадувалися його попередники з вказівкою чину, серед яких були і представники неуря дової старшини. З статистичних джерел церковного походження велике значення мають метричні і сповідальні книги. З метричних книг дізнаємося, що Левицький–Леоновський Михайло з дружиною Марією 11 листопада 1781 року стали батьками Марка [76,арк.1]. Згідно даних родовідної кни ги дворянства Чернігівського намісництва Марія була донькою бунчукового товариша Стрешенцова [77,арк.160]. Метрична книга доз волила встановити вік і дату смерті військового Артема Білоцерківця, значкових товаришів Стефана Кисловича, Івана Чепурки [78,арк.30]. Документами особистого походження є «сказки», заповіти, яким знач ну увагу надавав ще О.Лазаревський. Для біограм як окреме джерело маєть непересічне значення автобіографічні матеріали. Дослідженні як масиви «сказок» 1756 і 1761/1762 років, так окремих старшин. Наприклад, «сказ ка» сотника новоміського Стародубського полку Тимофія Силенка детально знайомить з його бойовою біографією протягом 1705 – 1734 років [79,613–615]. Проте автор не вказав того факту, що його сотництву пере дувало знаходження в компуті значкового товариства, хоча дотичні факти і в «сказці» про це свідчать, як от його комісарство полкове у 1729 році. З ранніх «сказок» варто згадати борзнянького сотника Михайла Забіли 1727 року, який попередньо був і значковим товаришем [80].

109

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

В Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського зберігається цілий збірник тестаментів 1636 – 1761 років [81,274–284], окремі тестаменти розпорошені у різних архівних фондах. Про всяк випадок заповіт «в по ходе войсковом за Халчею» склав значний військовий товариш Пантелеймон Радич в липні 1701 року. Заповіт військового товариша Стародубського полку Івана Тимошенка 4 липня 1701 року вперше опуб лікований 1854 року і нещодавно перевидний С.Павленком [82]. В цьому документі зафіксовані статки військового товариша, який був сином полковника. Вдова бунчукового товариша Михайла Єсимонтовського (? – 1746), донька полкового писаря Марина Григорівна Скорупа перед смертю згідно «порядку малоросійському» 1 лютого 1765 року написа ла заповіт, в якому все рухому і нерухоме майно відписала Павлу Скорупі: с. Буду, д. Писарівку та мглинський грунт [83,арк.1]. Об’єктив на цінність цих документів полягає в тому, що фіксується матеріальний стан на час написання заповіту, іноді вказується час і джерела його фор мування, в карабарації (звістці про підтвержуючі знаки) фіксується група старшин, яка підписувалася. Крім того, простежується вся система ро динних зв’язків. Мотив створення подібних документів є основою їх достовірності. З цією групою джерел тісно пов’язані матеріали чолобитних, як, на приклад, Павла Миклашевського зі скаргою на бунчукового товариша, писаря генерального військового суду Данила Поморського про незаконне володіння ним землями, шо належали Миклашевським [84,арк.1–4]. Досить поширеною була практика звільнення від нарядів. З архів них справ дізнаємося, що абшитований військовий товариш Зарудний через стан здоров’я був звільнений від присутності в Яресківському со тенному правлінні, бунчуковий товариш Новицький за станом же здоров’я – від несення нарядів [85], військовий товариш Короленко че рез втрату майна в результаті пожежі – від призначення в похід 1769 року [86,арк.1–2]. Сюди ж варто додати звільнення від податків. Серед документів такого характеру зустрічається «супліка» від 5 січня 1729 року значкового товариша Опанаса Адаменка про звільнення від сплати податку за володіння млином [87]. Особливу увагу привертають документи особистого походження про розподіл майна чи подальші суперечки. Часто в таких справах зосеред жується інформація про кілька родин, як, наприклад, у справі про значкового товариша Родіона Янченка з бунчуковими товаришами Ми колою і Михайлом Борознами Лопазенськими про грунти 1741 року. Типовими справами цієї групи є справа про розподіл майна між спад коємцями померлого військового товариша Левицького (1767 – 1768 рр.), про суперечку за спадок між братами і сестрами Требинськими (1779 – 1782 рр.), справа дружини померлого бунчукового товариша Романа Янова Параски з її доньками, дружиною колезького асесора Осипа Ту манського та іншими її сестрами про порушення ними батьківського духовного тестаменту 1770 року, через захоплення яготинської греблі з млинами і грунтами у 1782 році між полковником Лукашевичем і бун чуковим товаришем Марковичем ще за позивом останного до матері Лукашевича, яка вже померла. Більш рівний характер мають договорні записи бунчукових товаришів братів Миклашевських про розподіл спад кових маєтків 1754 року, а також між спадкоємцями маєтностей

110

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

померлого бунчукового товариша Стороженка (15 вересня 1767 р.). Такі справи дозволяють простежити склад та формування маєткових комп лексів, від яких власників переходили ті чи інші надбання, доповнити цими даними біограми. Джерельний аналіз дає можливість зробити висновок про те, що над ійними джерелами є реєстри, присяги, «сказки», послужні списки, метричні і сповідальні книги, Генеральне слідство про маєтності, Рум’ янцевська ревізія, пом’яники, заповіти, метричні і сповідальні книги, судові та маєткові документи. Для дослідження неурядової старшини першочергове значення мають дворянські родовідні книги, контрольним джерелом є поминальні записи синодиків. З наративних же джерел най більшу увагу привертає листування, в меншій мірі – літописи. Охарактеризована вище джерельна база відзначається різноманітн істю і дає можливість вирішити поставлені в дослідженні завдання комплексного дослідження персонального складу козацької старшини. Прагнучи спертись на повноту фактів, автори використали всі наведені вище групи джерел, здійснивши перехрестне співставлення їх даних. Географія поширення товариства була загальнодержавною і виник ла вона ще в козацьких полках дореволюційної доби, тобто до 1648 року. Так, Адам Пясецький названий товаришем сотні Остапа Слуцького у війську гетьмана Лободи [88,102], у купчій Іван Тихонович Волевач зна читься як «значний реєстровий козак и обиватель мескій Чегринский» (1615) [79,215]. «Товариш сотні» відповідник польського «товариш корогви», як ба чимо мав загальнодержавне поширення, а його згадки в джерелах залежать від збереження її в тому чи іншому регіоні. Товариші і значні товариші сотні Сотня Товариш Глухівської сотні [32,314] Товариш сотні Сосницької [89,арк.232] Товариш значний сотні Сосницької [90,4] Знатний товариш сотні Пирятинської [91,499] Значний товариш глухівський Товариш сотні [92,346] Товариш сотні Глухівської [48,132] Товариш Батуринської сотні [93,арк.1] Товариш сотні Сенчанської [48,559] Товариш і обиватель почепський [94,413] Товариш сотні Ромненської [95,112]

Ім’я і прізвище

Дата

Джерело

Місце створення джерела

Юрій Годун

1664

універсал

М. Вороніж

Опанас Олексійович

1680

купча

М. Сосниця

Петро Онуфрійович

1698

купча

М. Чернігів

Леонтій Кичкаров син Василь Федорович

1699

тестамент

М. Пирятин

1687

М. Батурин

Ян Павловський Іван Шкирмот

1701 1690

Гетьманський універсал купча Гетьманський універсал

Дмитро Нестеренко

1685

Василь Тройка

1690

Яків Павлович Великосович Семен Остапович Ласкевич

1703 1709

111

Полковничий універсал Гетьманський універсал Гетьманський універсал

М. Глухів М. Батурин

М. Пирятин М. Батурин

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

Таблиця засвідчує загальногетьманську географію і час використан ня терміну «товариш полку» в 90–ті рр. ХVІІ – 20 –ті рр. ХVІІ ст. Товариші і значні товариші полку Полк Товариш полку Чернігівського [96,669] Товариш полку Чернігівського [97,14] Товариш значний полку Чернігівського [48,141] Товариш полку Стародубського [94,304] Товариш значний полку Чернігівського [98,4] Знатний товариш полку Полтавського [48,254] Товариш значний полку Переяславського Знатний товариш полку Чернігівського [99,арк.410] Знатний товариш полку Полтавського [48,381] Товариш полковий Знатний товариш полку Полтавського [100,88] Значний товариш полку Лубенського [5,48]

Ім’я і прізвище

Дата

Джерела

Місце створення джерела

Іван Молявка

1693

купча

С. Мохнатин

Семен Ялинський

1698

тестамент

М. Чернігів

Гетьманський універсал Гетьманський універсал купча

Іванполе

Сава Іовенко

1692

Стефан Ширай

1697

Павло Полуботок

1698

Захар Старицький

1700

Парфен Томара

1702

Мойсей Дмитрович Нестеренко

1716

Федір Случановський Недоведцкий Василь Кованька Петро

1707

Опанас Михайлович Жуковський

1706 1709 1716

Гетьманський універсал Гетьманський універсал

Гетьманський універсал купча Гетьманський універсал універсал

М. Батурин

М. Чернігів М. Батурин М. Батурин

М. Батурин М. Чернігів Під Решетилівкою

Пошуки ж коренів військового товариства на Стародубщині, на про тивагу південним полкам, є хибними. Джерела засвідчують розвиток значного військового і військового товариств в Полтавському полку [101] як символу республіканізму і незначне проникнення туди інституту бун чукового товариства. Задля забезпечення деяких родин гетьманською опікою і захистом, гетьмани (розпочинаючи з Самойловича (1685 р.) брали їх представників під бунчук – головний військовий знак. Бунчукове товариство, яке почало в той час складатися, існувало поруч із значним військовим товариством, але, на відміну від нього, було явищем, народженим не традиціями Війська Запорозького, а гетьманом як інституція його влади. З цієї точки зору є цікавим спостереження О.Шафонського, який стверджував, що статус значних військових то варишів і військових товаришів був значно вищим ніж у новоутворених бунчукових товаришів [102,111–112] і це вірно, бо перші вислужили це своєю військовою службою перед полчанами і серед полчан, а другі – перед гетьманом. Майновий стан бунчукового товариша залежав від нього самого, його батьків чи родичів. Військову службу від здійснював за свій кошт, вико ристовуючи свою «козацьку» чи «шляхетську» землю, яку він отримав від батька, матері, діда, тестя. На жаль, в літературі продовжується ти ражування ненаукових тверджень про якісь 200 дворів на чин бунчукового товариша [103].

112

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

Деяке непорозуміння викликає і фактична служба бунчуковим, військовим, значковим товаришем, а отримання універсалу на цей чин лише через кілька років. Це пояснюється протиріччям між традицією і новою практикою. Наявність козацької землі, з якої служили, була га рантією твого козацького статусу. В козацькому середовищі це переносилося і на землі значних козаків, тобто діти значкового товари ша служили з батьківської землі і самі були значковими товаришами, а з 1734 року на це необхідно було обов’язкове офіційне підтвердження влад них інституцій, яке претенденти не дуже намагалися отримати, особливо якщо їх майновий стан дозволяв ігнорувати соціальну статусність чи, навпаки, статки не дозволяли виконувати передбачувані обов’язки. Поступово, ліквідовуючи залишки республіканізму у організації війська, гетьмани (насамперед, І.Скоропадський) заміняють значне військове товариство бунчуковим, військовим і значковим товариства ми. Колишні значні військові товариші (хто ще залишався живим у 1710–х – 1720–х рр.) в залежності від ласки гетьмана отримували чин бунчукового, військового, чи, навіть, значкового товариша. Як перехідні форми зустрічаються значні бунчукові товариші, значні військові кан целяристи. Так, ще у 1723 році Василь Полоницький, Петро Корецький іменувалися значними бунчуковими товаришами [104,арк.4], а Василь Томара навіть у 1729 році. Іноді такі родини бралися під гетьманську протекцію. Наступна таблиця засвідчує, значне військове товариство також мало загальнодержавне поширення. Значні військові товариші Полк Значний військовий товариш [94,60] Значний військовий товариш [105,10] Значний військовий товариш Знатний військовий товариш [106] Значний військовий товариш [107,312–314] Значний військовий товариш [48,119] Значний військовий товариш [108,492] Значний товариш військовий [90,4] Значний військовий товариш [48,248] Значний військовий товариш [48,328] Значний товариш військовий Значний товариш військовий [5,42] Значний військовий товариш [109,арк.68] Значний військовий товариш [110,арк.1]

Ім’я і прізвище

Дата

Яків Солонина

1687

Юхим Вечорка

1687

Тишко Підлісний

Джерела

Місце створення джерела

Гетьманський універсал

М. Батурин

1688

Вирок суду

М. Гадяч

Данило Лісницький

1689

Царська грамота

М. Москва

Іван Сулима

1689

Скарга

М. Переяслав

Леонтій Черняк

1690

М. Батурин

Стефан Улізько

1692

Гетьманський універсал тестамент

Павло Полуботок

1699

Купча

Загура Стилевич

1702

Юрій Харевич

1704

Григорій Нечитало

1707

Гетьманський універсал Гетьманський універсал тестамент

Роман Проскура

1708

Купча

Максим Борохович

1709

Роман Борохович

1718

113

С. Курознів Стародубського полку М. Чернігів М. Батурин М. Батурин М. Новгород– Сіверський М. Богачка

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

Бунчукові товариші визначалися з першостатейних братів, дітей і онуків гетьманських, генеральної старшини і полковників, на службу ходили при гетьманах і завжди лише у гетьманській диспозиції і були лише під його ж судом, служили без винагороди. Їх не дозволялося ви користовувати за ордерами полкових канцелярій, а лише – ГВК. Бунчукові товариші дозволяли собі вести суперечки навіть з генераль ною старшиною, як це було в 1727 – 1731 роках між бунчуковим товаришем Іваном Рашевським і генеральним обозним Яковом Лизогу бом за с. Осняки. Значкове товариство, поруч з бунчуковим, утверджувалося на місце військового і полкового товариства ХVІІ ст. Товариш полку став знач ковим товаришем. В полках існували спеціальні курені значного товариства на чолі з отаманом. Неурядова старшина несла військову та інші види служб з власних земельних володінь. Жодна з неурядових категорій старшини не отри мувала маєтності на чин. Земля з якої вони служили була козача чи шляхетська і її часто не вистачало, щоб забезпечити відповідний матер іальний стан, в першу чергу, значкових товаришів. Не отримували землю і бунчукові товариші. Вони користувалися спадковою землею своїх батьків і дідів. З 30–х років XVIIІ ст. кількість значкових товаришів різко зростає за рахунок несення служби кількома представниками родини з одного земельного володіння «як за одного». Всі вони себе називали значкови ми товаришами, тоді як патенту не мали, точніше патент виписаний на одного. З часом, до 50–х років більшість з них отримали вже персональні патенти. Часто служили одночасно кілька представників родини, що викликало невдоволення, адже економічно нестабільне значкове това риство рідко могло собі дозволити додаткові матеріальні витрати, які тягла за собою військова чи цивільна служба. З самого початку (з середини 30–х років) спроби російської влади унормувати кількість неурядової старшини наштовхнулись на пасивний спротив. Протягом наступних десятиліть до середини 60–х років виник ли різні форми з допомогою яких Генеральна і полкові канцелярії долали обмеження чисельності неурядової старшини. Так з’явились атестовані, асигновані в значкові товариші, приписні з інших полків. Збережені спис ки значкових товаришів за полками дозволяють лише частково зафіксувати загальну чисельність і персональний склад товарства, так як зі смертю або абшитом значкового, військового чи бунчукового това риша його місце займав черговий претиндент на звання. Зміни персонального складу здійснювались протягом року. З середини 60–х років XVIIІ ст., з ліквідацією гетьманства, настав новий етап в розвитку неурядової старшини. Обмеження на чисельність товариства фактично вже не діють. Отримують патенти на звання знач кового чи військового товариша самі різні категорії населення Гетьманщини. З кінця 50–х, а особливо в 60–х роках все частіше звання військового товариша отримує багата міщанська верхівка. Друга Мало російська колегія з часу свого виникнення здійснювала чисельні призначення. При цьому бунчукові, військові, значкові товариші розг лядалися уже як звання і посада уже передбачала отримання цього звання. Сотники одночасно отримували і звання бунчукового товари ша, сотенні отамани – значкових чи військових товаришів, війти –

114

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

бунчукових, бурмістри, лавники – військових товаришів. Присвоєння звань іде як військовим, так і цивільним урядовцям. З початку 40–х років XVIIІ ст. простежується відновлення практи ки надання звання військового товариша. Відчутна послідовність в званнях: більшість новоспечених військових товаришів були перед тим військовими канцелярстами. Джерела та література 1.Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. – М., 1956. – Т. IV. 2.Словар української мови / Упорядкував Б.Грінченко. – К., 1997. – Т. IV. 3.Тимченко Є. Матеріали до словника писемної та книжної української мови ХV – ХVІІІ ст. – К., 2003. – Кн. 2.

4.Linde S.B. SB n/ !L— ownik j n/ !L— zyka polskiego. – 2–е wyd. – Lwуw 1855. – T. 2. – S. 684; T. 5. – S.689–690.

5.Окиншевич Л. Значне військове товариство в Україні–Гетьманщині XVII – XVIII ст. // Записки наукового товариства імені Шевченка. Т. CLVII. – Мюнхен, 1948.

6.Панашенко В. Бунчукові, військові і значкові товариші в Гетьманщині // «Істину встановлює суд історії». Збірник на пошану Федора Павловича. Т. 2. Наукові студії. – К., 2004.

7.Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі – ЦДІА УК). – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 17000.

8.Списки черниговских дворян 1783 года. – Чернигов, 1890.

9.Лукомский В.К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник. – К., 1993.

10. Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І.ВернадськоT го (далі – ІР НБУ). – Ф. І. – № 60497.

11. ЦДІАУК. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 763.

12. ЦДІАУК. – Ф. 193. – Оп. 2. – Спр. 203.

13. ІР НБУ. – Ф. VIII. – № 528/245. – Ч. VІ.

14. ЦДІАУК. – Ф. 98. – Оп. 2. – Спр. 89.

15. ІР НБУ. – Ф. VIII. – № 528/245. – Ч. І.

16. ІР НБУ. – Ф. VІІІ. – № 528/245. – Ч. ІІ.

17. Роменская старина. Исторические, статистические и бытовые записи о городе Ромне и его обывателях, от начала города до нашего времени / Составил И.А.Курилов. – Ромны, 1898.

18. ЦДІАУК. – Ф.54. – Оп.2. – Спр.535. – Арк.1; Оп.1. – Спр. 579. – Арк. 1.

19. Панашенко В. Козацька старшина і знатні військові товариші // Україна – козацька держава. – К., 2004. .

20. Панашенко В. Значкові товариші // Київська Старовина. – 1999. – № 4. – С.

126 – 141; Її ж. Значкові товариші // Українська козацька держава: Витоки та шля хи історичного розвитку. – К., 2000. – Вип. 7. – С. 165 – 174; Її ж. Полкове управління в Україні (середина XVII – XVIII ст.). – К., 1997.— 74 с.; Її ж. Соціальна еліта Геть манщини (друга половина XVII – XVIII ст.). – К., 1995. – 211 с.; Її ж. Бунчукові товариші // Київська Старовина. – 1997. – № 5. – С. 24 – 40; Ситий І. До історії українського війська: списки бунчукових товаришів та сотників 1733 р. // Сіве рянський літопис. – 2000. – № 5. – С. 38 – 40; Репан О.А. Бунчукове товариство у 1735 – 1739 роках // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. –

115

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

Дніпропетровськ: Видавництво Дніпропетровського універсітету, 2001. – С. 37 – 38; Його ж. Значкове товариство у 1735 – 1739 рр. // Гуманітарний журнал. – 2000.

– № 2. – С. 33 – 39; Кривошея І.І. До історії бунчукового, військового, значкового товариства // Гілея. Науковий вісник. – К., 2008. – Вип. 11. – С. 123 – 128.

21. Компут (списан в року 1729 марта 20) товариства бунчукового в полках рейменту гетманского найдуючихся // Київська старовина. – 1997. – № 5. – С.

34 – 47.

22. Реєстр бунчуковых товарищей по ведомостям с полков присланнимъ, кото ріе ниъ в домах обрътаются. 1736 г. // Київська старовина. – 1997. – № 5. – С. 38 – 40; Репан О.А. Старшинський реєстр 1736 року // Дніпропетровський історико– археографічний збірник. – Дніпропетровськ, 2001. – Вип. 2. – С. 548 – 553.

23. Горобець С. Списки значкових товаришів Чернігівського полку 1732 та 1737 рр. // Сіверянський літопис. – 2008. – № 1.

24. Кривошея І.І. До історії бунчукового, військового, значкового товари ства // Гілея. Науковий вісник. – К., 2008. – Вип. 11. – С.123 – 128.

25. Панашенко В. Військові товариші // Київська старовина. – 1998 — № 3. – С. 166 – 174.

26. Кривошея В.В. Національна еліта Гетьманщини (персональний склад і генеалогія козацької старшини. 1648 – 1782). – К., 1998. – Ч. І.

27. Кривошея В.В. Генеалогія українського козацтва. Нариси історії козаць ких полків. Вид. друге, доп. – К., 2004.

28. Когут Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Геть манщини 1760 – 1830. – К., 1996.

29. Кривошея І.І. Бунчукове, військове і значкове товариства Переяславського полку (1726 – 1782). Джерела. // Козацька скарбниця. Гетьманські читання. – К., 2005; Її ж. Генеалогія значкового товариства Миргородського полку: Авраменки, Короленки, Чапи. // Україна в Центрально–Східній Європі. – К., 2006. – Вип. 6; Її ж. Матеріали до генеалогії значкового товариства Полтавського полку (ХVII – ХVIII) // Генеалогічні записки українського Геральдичного товариства. Вип. 5. – Львів, 2007.

30. Кривошея В.В. Володіння бунчукового товариша Андрія Васильовича Борковського та його нащадків у XVIII ст. // Сіверянський літопис. – 2007. – № 6. – С. 106 – 114.

31. Швидко Г.К. Бунчукові товариші // Українське козацтво: Мала енцикло педія. / Керівн. авт. кол. Ф.Г.Турченко. Відп. ред. С.Р.Лях. – К.–Запоріжжя, 2006.

32. Універсали українських гетьманів від івана Виговського до Івана СамойT ловича (1657 – 1687). – К. – Львів, 2004.

33. ЦДІАУК. – Ф. 54. – Оп. 1. – Спр. 852.

34. Там само. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 6796. – 10 арк.

35. Там само. – Спр. 9262. – 6 арк.

36. Там само. – Спр. 15390. – 15 арк.

37. Там само. – Спр. 15719.– 11 арк.

38. Там само. – Ф. 54. – Оп. 1. – Спр. 1251.

39. Там само. – Спр. 1274.

40. ІР НБУ. – Ф. І. – № 59189.

41. ЦДІАУК. – Ф. 54. – Оп. 1. – Спр. 1130. .

42. Там само. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 16312. – 5 арк.

116

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

43. Там само. – Ф. 54. – Оп. 1. – Спр. 1169.

44. ЦДІАУК. – Ф. 54. – Оп. 1. – Спр. 793.

45. ІР НБУ. – Ф. І. – № 58782.

46. Там само. – № 58801.

47. Там само. – № 58797 – 58800.

48. Універсали Івана Мазепи (1687 – 1709). – К.–Львів, 2006. – Ч. ІІ.

49. ІР НБУ. – Ф. І. – № 53763.

50. ЦДІАУК. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 1335. – 92 арк., Спр. 1335 а. – 85 арк.

51. Там само. – Спр. 5105.– 90 арк.

52. Там само. – Спр. 5302. – 44 арк.

53. Там само. – Спр. 5107. – 1 арк.

54. Там само. – Спр. 5153. – 131 арк.

55. Там само. – Спр. 5154. – 100 арк.

56. Там само. – Ф. 54. – Оп. 1. – Спр. 1790. .

57. Там само. – Спр. 1816.

58. Там само. – Спр. 1972. – Арк. 1 – 17; Спр. 2012. – Арк. 1 – 39.

59. Там само. – Спр. 1930.

60. Там само. – Спр. 1874. – Арк. 1 – 6; Див. детальніше: Кривошея І.І. Бун чукове, військове і значкове товариства Переяславського полку (1726 – 1782). Джерела. // Козацька скарбниця. Гетьманські читання. – 2005.

61. ІР НБУ. – Ф. І. – № 59061.

62. Там само. – № 59065.

63. Там само. – № 59060.

64. Там само. – № 59066.

65. ЦДІАУК. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 8213. – 104 арк.

66. Там само. – Спр. 8230. – 392 арк.

67. Там само. – Спр. 8232. – 61 арк.; Спр. 8233. – 68 арк.

68. Там само. – Спр. 8236. – 471 арк.

69. Там само. – Спр. 8389. – 149 арк.

70. ЦДІАУК. – Ф. 54. – Оп. 1. – Спр. 1236.

71. Там само. – Спр. 939.

72. Там само. – Спр. 854.

73. Там само. – Спр. 795.

74. Там само. – Спр. 971.

75. Там само. – Спр. 947.

76. ІР НБУ. – Ф. І. – № 59095 – 59101.

77. Там само. – Ф. VІІІ. – № 528/245. – Ч. ІІ.

78. Там само. – Ф. І. – № 59095 – 59101.

79. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. – К., 1914. – Т. IV. 80. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Т. II. Полк Нежинcкий. – К., 1893. – С. 139 – 140; Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упорядник С.Павленко. – К., 2007. – С. 592 .

81. Див. детальніше: Кривошея О.В. Збірка духовних заповітів Інституту рукопису національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського як історичне джерело // Гілея. – 2007. – Вип. 8. – С. 274 – 284.

82. Черниговские губернское ведомости. – 1854. – № 5. – С. 32 – 33; Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. – С. 992 – 993.

117

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

83. ІР НБУ. – Ф. І. – № 58810.

84. Там само. – № 58874 – 58878.

85. ЦДІАУК. – Ф. 54. – Оп. 1. – Спр. 1190. – Арк. 1 – 4; Спр. 1196.

86. Там само. – Спр. 917.

87. ЦДІАУК. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 3248.– 4 арк.

88. АЮЗР. – Ч. ІІ. – Т. І.

89. ЦДІАУК. – Ф. 57. – Оп. 1. – Спр. 26.

90. Черниговские губернское ведомости. – 1888. – № 59.

91. Стороженки. Фамильный архив. – К., 1908. – Т. VI. – С. 499.

92. Лазаревский А. Обозрение Румянцевской описи Малороссии. Полки Киевский и Нежинский. – Чернигов, 1867. – Вып. ІІ.

93. ЦДІАУК. – Ф. КМФ–7. – Оп. 1. – Спр. 1012.

94. Універсали Івана Мазепи (1687 – 1709). – К.–Львів, 2002.

95. Генеральне слідство про маєтності Лубенського полку / Український архів. – Т. ІV. – К., 1931.

96. Василенко Н.П. Генеральное следствие о маєтностях Черниговского плка 1729 – 1730. – Чернигов, 1908. – Вып. ІІІ.

97. Ситий І. Тестамент Якова Кіндратовича Лизогуба (15.05.1698 р.) // Па м’ять століть. – 1996. – № 3.

98. Черниговские губернское ведомости. – 1888. – № 58.

99. ІР НБУ. – Ф. І. – № 3406.

100.Генеральне слідство про маєтності Полтавського полку 1729 – 1730 / Упорядкування І.Бутича. – Полтава, 2007.

101.Див.: ІР НБУ. – Ф. І. – № 51747 – 51959; № 55256; № 55257; Актовые книги Полтавского городового уряда ХVІІ века. Под ред. и примечания В.Л.Модзалевско го. Вып. І. Справы поточные 1664 – 1671 годов. – Чернигов, 1912; Актовые книги Полтавского городового уряда ХVІІ века. Вып. ІІ. Справы поточные 1664 – 1671 го дов. – Чернигов, 1913; Актовые книги Полтавского городового уряда ХVІІ века. Вып. ІІІ. Справы поточные 1672 – 1680 годов. – Чернигов, 1914. – /4/, 124 с.; Байда О.П. Старшина Полтавського полку (друга половина XVII ст.). – К., 1998.–41 с.

102.Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описа ние с кратким географическим историческим описанием Малыя России. – К., 1851. – Ч. 1.

103.Миллер Г.Ф. Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах. – М., 1846. – С. 62; Панашенко В. Бунчукові, військові і значкові товариші в Геть манщині. – С. 292.

104.ІР НБУ. – Ф. 61. – № 1153 – 1176.

105.Лазаревский А. К истории народного волнения бывшего в Гетьманщине вслед за постановлением Мазепы гетьманом // Украинские исторические ме лочи. – К., 1901.

106.Труды Полтавской архивной комиссии. – Полтава, 1912. – С. 156 – 158; Барвинский В.А. Генеральное слдствие о маетностях Миргородского полка. 1729– 1730. – Полтава, 1912.

107.Киевская старина. – 1884. – Т. 9.

108.Черниговские губернское ведомости. – 1863. – № 39.

109.ІР НБУ. – Ф. VIII. – № 241/102.

110.ЦДІАУК. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 293.

118

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

Кривошея В.В., Кривошея И.И., Кривошея Е.В. Неправительствен" ная старшина Гетьманщины Освещаются вопросы историографии, источниковая база, этапы функ ционирования категорий казаческой старшины, которая не имела должностей («урядов»): значительного войскового товарищества, бунчуко вого товарищества, войскового товарищества, значкового товарищества. Ключевые слова: историография, источниковая база, старшина, Гетман щина.

Krivosheya, V.V., Krivosheya, Ir.I., Krivosheya, Ye.V. Non"Governmental Foreman of the Hetmanate Illumination of issues pertaining to historiography, the source base, stages of functioning of categories of the Cossack Hetmanate, where there were no positions (“government”): reputable comradeship in arms, bunchuk comradeship in arms, comradeship in arms and “znachkove” comradeship in arms.

Key words: historiography, a source base, a foreman, the Hetmanate.

119

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

УДК 94(477–25):351.75

Випуск 15

Юрченко В.В.

Канцелярія київського окремого цензора: історія та діяльність Досліджується діяльність цензурних установ у Києві в 1865–1906 роках. Показано їх роль у суспільно–політичному житті України у другій половині ХІХ ст. Ключові слова: цензура, цензурні установи, канцелярія окремого цензора, преса.

Цензурні установи відігравали важливу роль у суспільно–політич ному житті України у другій половині ХІХ ст., коли друковані видання набули значного поширення .В той час у Києві, Одесі та Харкові діяли окремі цензори з внутрішньої та зовнішньої цензури а також позаштатні співробітники – цензори єврейських видань. У своїй роботі вони керу валися законом про пресу 1865 року. Перші дослідження діяльності цензури в Україні з’явилися на по чатку ХХ ст. Це були відгуки українських діячів М. Грушевського, П. Стебницького, Б. Грінченка, С. Єфремова та інших на тодішні норма тивні акти, які обмежували українське друковане слово [1]. Цій же проблемі присвятив кілька статей і Симон Петлюра [2]. Вказані праці можна вважати першими спробами дослідження роз витку і діяльності цензурних установ в Україні. У радянський період дослідження діяльності цензурних установ вва жалося неактуальним, адже в СРСР діяла своя цензура – Головліт. Після проголошення незалежності України з’явилися перші статті про антиук раїнську цензурну політику російського уряду [3] в яких показано також діяльність цензурних установ в Україні в ХІХ – на початку ХХ ст. Нині питання розвитку цензури в Україні у ХІХ ст. – на початку ХХ ст. дотично висвітлюється у працях про історію преси [4]. Важливим завданням сучасних істориків залишається написання історії цензурних установ у окремих містах і губерніях, що й стало метою даної статті 1 грудня 1865 року за розпорядженням міністра внутрішніх справ був ліквідований Київський цензурний комітет . У м. Києві були зат верджені посади двох окремих цензорів – з іноземної і внутрішньої цензури [5,арк.2]. Посада цензора видань на єврейській мові була збережена на попе редніх умовах. Перетворення цензурних установ було пов’язано з втіленням в життя нового закону про пресу [6,ст. 41988,41990] який зай мав певне місце серед реформ 1860–х років.

120

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

Як дві окремі установи з самостійним діловодством окремі цензори по іноземній і внутрішній цензурі у м. Києві існували нетривалий час. Уже в 1870–80–х роках, на відміну від цензурних установ у інших місцях, у Києві відбулося фактичне об’єднання згаданих двох установ в одну: Канцелярію київського окремого цензора, в штат якої увійшли окремий цензор по іноземній цензурі, окремий цензор по внутрішній цензурі, позаштатний співробітник по цензурі єврейських видань і два писарі. Очолював установу окремий цензор по іноземній цензурі [7]. У зв’язку з ростом періодичної і неперіодичної преси і порівняно невеликою кількістю іноземних видань, які поступали у цензуру в м. Києві, обо в’язки окремих цензорів змішалися. Цензор по іноземній цензурі, разом з цензурою іноземних видань, здійснював роботу і по внутрішній цен зурі. У функції Канцелярії київського окремого цензора входило: нагляд за місцевою періодичною пресою і неперіодичними виданнями, які дос тавлялися з будь – яких місць. Практично це були видання, які виходили на території Київської, Подільської, Волинської, Полтавської, Чернігі вської і Харківської губерній. З утворенням посади харківського окремого цензора по внутрішній цензурі цензура видань, які виходили в Харківській губернії, перейшла у його відання. Свої висновки по пере гляду рукописів і книг окремий цензор подавав у Головне управління у справах преси. У функції Канцелярії київського окремого цензора вхо див також перегляд іноземних періодичних і неперіодичних видань, які виписувалися чи привозилися із–за кордону. Свої висновки по інозем них виданнях окремий цензор направляв на затвердження в Комітет цензури іноземної в Петербурзі чи звіряв з друкованими списками за боронених і дозволених до поширення іноземних видань, які розсилалися Комітетом на місця. В основу роботи Канцелярії київського окремого цензора (як і всіх цензурних установ Росії) було покладено тимчасовий закон про пресу 1865 року. Згідно цього закону поряд з попередньою цензурою, функції якої визначалися статутом 1828 року і тимчасовими правилами від 12 травня 1862 року, вводилася каральна цензура для ряду видань. Від по передньої цензури в Петербурзі і Москві звільнялися періодичні видання, які отримали дозвіл Міністра внутрішніх справ; оригінальні твори, об ’ємом не менше 10 друкованих аркушів і переклади об’ємом не менше 20 друкованих аркушів. Повсюдно: наукові видання, всі видання уряду, видання на давніх класичних мовах і переклади з цих мов, а також пла ни, карти, креслення. Звільнені видання повинні були доставлятися в цензуру після їх друкування , але за декілька днів до передбачуваного випуску в світ. Цензурі надавалося право тримати книги три, а щомі сячні журнали два дні, потім або дозволяти їх випуск, або затримувати видання і розпочинати судове переслідування. Щотижневі і щоденні га зети і журнали повинні були доставлятися в цензурні комітети одночасно з початком друкування тиражу. Влада залишила за собою право негай но зупиняти випуск у світ твору, одночасно розпочавши судове переслідування. У випадку порушення закону видання піддавалися судовому пере слідуванню, а періодика ще й адміністративним стягненням. Закон максимально розширив коло відповідальних осіб. За зміст надрукованого твору могли нести відповідальність автор, власник ти

121

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

пографії, видавець. В періодичних виданнях відповідальність лягала на редактора як на головного винуватця. Справи преси і цензури зосереджувалися в Головному управлінні у справах преси при Міністерстві внутрішніх справ під вищим наглядом міністра. Він давав дозвіл на видання газети чи журналу і вирішував, чи будуть вони звільнені від попередньої цензури. Він мав також право ро бити періодичним виданням попередження з вказівкою на статті, які дали привід для цього. Після третього попередження видання призупиняло ся на термін до шести місяців. Приватне книгодрукування і періодична преса в провінції виходи ли лише після проходження попередньої цензури. Головне управління в справах преси давало свої вказівки місцевим цезурним комітетам у вигляді циркулярів. Циркуляри можна поділити на: – розпорядження по загальних питаннях преси; – розпорядження, які стосувалися цензурування періодичних ви дань; – розпорядження, які відносилися до цензурування творів на мало російському наріччі; – про цензурування творів на польській мові; – про цензурування творів на єврейській мові; – розпорядження про недопущення в пресі розбору справ про полі тичні злочини і взагалі про недопущення в пресі ніяких відомостей про політичних злочинців; – про твори, які підлягали дозволу поліції; – керівництво по цензуруванню художніх творів і про художні вис тавки; – про права цензури, які відносилися до засобів тиснення; – про цензурування медичних прейскурантів і оголошень; – про цензурування духовних творів; – про порядок друкування на обкладинках схвалень Міністерства народної освіти. Візьмемо для прикладу циркуляр, який відносився до розпоряджень по загальних питаннях преси і стосувався різних обмежень щодо друко ваного слова. В ньому зазначалося: «І. У всіх взагалі друкованих творах не допускати порушення належної уваги до вчення і обрядів церкви, охороняти недоторканість верховної влади і її атрибутів, повагу до осіб царського дому, непорушність основних законів, народну мораль, честь і приватне життя кожного. ІІ. Не допускати до друку творів і статей, що містять шкідливе вчення соціалізму і комунізму, схиляються до потряс іння та повалення існуючого порядку і поширенню анархії…У судженнях про недоліки адміністрації не допускати друкування імен осіб та назв міст і установ… Не дозволяється друкувати критики рішень Правлячого Сенату та інших вищих урядових установ,…статей, що ставлять під сумнів факти, проголошені в державних фінансових актах. Не допуска ти до друку статті : а) в яких розгортається неприязнь і ненависть одного стану до іншого і б) в яких містяться образливі насмішки над цілими станами чи посадами державної і громадської служби» [8,арк.1]. Видання звільнені від попередньої цензури Височайшим указом 6 квітня 1865 повинні були виходити у світ з дотриманням певного по рядку, встановленого тимчасовими правилами. На основі цих правил

122

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

екземпляри кожного номера періодичного видання , звільненого від по передньої цензури, надаються в місцеву цензуру, до випуску в світ, одночасно з тим, коли видання почали друкувати, якщо воно виходить не менше одного разу в тиждень, і не пізніше як за два дні до розсилки підписчикам чи випуску в продаж, якщо видання виходить рідше одно го разу в тиждень… Звинувачені в невчасному поданні екземплярів підлягали грошовому стягненню до 100 крб. Твір надрукований без по передньої цензури, міг бути випущений у світ не раніше як по закінченню триденного терміну з отримання розписки в отриманні Цензурним ком ітетом передбаченого законом числа екземплярів. Звинувачені у недотриманні цього правила підлягали тому ж стягненню. Із цього пра вила виключалися лише оголошення державних установ і твори, які стосувалися загально житейських і домашніх потреб, наприклад, весільні і різні інші запрошення [8,арк.11]. Особливо уважними, пропонувало Головне управління в справах преси, бути цензорам при цензуруванні дешевих видань, які призначалися для народного читання: «… при доз волі творів, призначених для народного читання, цензура зобов’язана суворо наглядати, щоб у них не тільки не містилося ворожого протис тавлення нижчого стану з вищим, але і не було ніяких роздумів чи сцен, які схиляли б до розгортання в народі незадоволення його становим ста новищем чи взагалі існуючими у нас, в силу закону, державними і суспільними порядками…» [8,арк.24]. Заборонялося ввозити в межі імперії, без особливого на те дозволу Головного управління в справах преси, будь – які книги і брошури, які видавалися за кордоном на малоросійському наріччі. Друкування і ви дання в імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонялося, за виключенням лише історичних документів , пам’яток і творів «изящной словесности» , але за умови що при друкуванні істо ричних пам’яток, безумовно дотримувався правопис оригіналів, а в творах «изящной словесности» не було допущено ніяких відхилень від загальноприйнятого російського правопису. Заборонялися також різні сценічні постановки і читання на малоросійському наріччі, а також і дру кування на ньому текстів до музичних нот [8,арк.290–290 об.]. Ось що зазначалося в одному з циркулярів Головного управління в справах пре си: «…з особливою суворістю і увагою розглядати всі оригінальні малоросійські твори, піддаючи виключенням і забороняючи при цьому не тільки все що протирічило загальним цензурним правилам, але при найменшому на те приводі, при можливості скорочуючи кількість таких бездарних творів у цілях чисто державних» [8,арк.303]. Цензурні комітети подавали Головному управлінню в справах пре си щорічні звіти в яких містилися відомості про періодичні безцензурні видання, що виходили в світ у звітному році, окремо від відомостей про видання підцензурні, зазначаючи в тих і інших відомостях назви видань і кількість випущених номерів, друкованих аркушів і екземплярів кож ного видання окремо, розподіляючи газети і журнали по змісту і характеру (офіційні, суспільно–політичні, ілюстровані, технічні, сільськогосподарські і ін.), а також за термінами виходу їх в світ (що денні, щотижневі, щомісячні і т. д.). Інформація про видання щойно дозволених у звітному році і тих які припинили своє існування в цьому році, про різні зміни, які відбулися на протязі року ( про розширення програм, про дозвіл додатків і ілюстрацій, про зміну термінів виходу в

123

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

світ і підписної ціни, про зміну редакторів і видавців і ін.). У цих звітах також зазначалися дані про заходи, прийняті з приводу порушення по станов про пресу. Бажаним також було висвітлення у звітах висновків, які стосувалися загальної характеристики місцевої періодичної преси. Що стосувалося видань неперіодичних, то по них необхідно було надавати особливі відомості про видання, які виходили в світ без попе редньої цензури, і про видання, які виходили під цензурою, а також і відомості з розподілом видань за мовами і за наступними категоріями: – азбуки, граматики, і інші книги для вивчення мов; – книги для дитячого читання; – книги для народного читання; – белетристика; – філософія, психологія, логіка; – педагогіка і твори по шкільним питанням; – богослів’я інших віросповідань; – історія, археологія, біографія; – географія, етнографія і подорожі; – соціологія, юридична і державна науки; – математика; – природознавство; – технологія; – твори по військовій і морській справі; – сільське господарство; – медицина; – музичні твори і ноти; – малюнки, креслення і т. ін.

– змішане. У всіх цих відомостях повинно бути вказано: число творів і кількість друкованих листів і екземплярів [9,арк.117]. При виконанні своїх обов’язків цензори повинні були керуватися цензурним статутом, вказівками Головного управління в справах преси, а також розпорядженнями місцевого генерал–губернатора, до якого вони повинні були звертатися за вказівками, особливо у випадках виникнен ня яких–небудь непорозумінь по цензуруванню місцевих періодичних видань.

12 травня 1906 року за розпорядженням міністра внутрішніх справ Канцелярія київського окремого цензора була ліквідована на основі но вих правил про пресу від 26 квітня 1906 року, які відміняли попередню цензуру. Було утворено Київський тимчасовий комітет у справах преси, головним завданням якого було судове переслідування видавців та ре дакторів газет та журналів за порушення цензурних правил. Література 1. Грушевський М. Ганебній пам’яті // Україна. – Кн. 4. – К., 1926. – С. 46 – 47; Грінченко Б. Тяжким шляхом (про українську пресу). – К., 1912. – 74 с.; ЄфреT мов С. З нашого життя (мова в українській пресі та вимоги читачів) // Рада. – 1907. – № 84.

2. Петлюра С. З українського життя в минулому році // Слово. – 1908. – №1 – 3; Його ж . Російські культурно–просвітницькі інституції на Україні // Слово. – 1907. – № 27.

124

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

3. Овсієнко О. Ф. Антиукраїнська цензурна політика // Українське питан ня в Російській імперії (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.). – К., 1999. – Ч. 1. – 203 с.; Тимошик М. Історія видавничої справи. – К., 2003.– 405 с.

4. Щербак М., Щербак Н. Цензура і преса в Києві на початку ХХ ст.// Істо рія. Сучасність. – К., 2007. – № 9.– С. 141–146.

5. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі – ЦДІАК України). – Ф. 442. – Оп. 371. – Спр. 107 6. Полное собрание законов. Собр.2, Т.40.

7. ЦДІАК України. – Ф. 294. – Оп. 1.

8. Там само. – Спр. 4А.

9. Там само. – Спр.94. Юрченко В.В. Канцелярия киевского отельного цензора: история и деятельность Исследуется деятельность цензурных учреждений Киева в 1865–1906 годах. Показана их роль в общественно–политической жизни Украины во второй половине ХІХ в. Ключевые слова: цензура, цензурные учреждения, канцелярия отдель ного цензора, пресса.

Yurchenko, V.V. Office of Kiev Special Censor: the History and Activity Investigation of activities of censorial establishments of Kiev in 1865–1906.

Revealed are their roles in the public and political life of Ukraine in the second half of the 19th century.

Key words: censorship, censorial establishments, the office of the special censor, the press.

125

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

УДК 930.1: 94(477) «1920–1941»

Випуск 15

Надурак Н. М.

Українська зарубіжна історіографія про діяльність УВО–ОУН (1920–1941 рр.) Аналізуються основні особливості та рівень дослідження українською зарубіжною історіографією діяльності Української військової органі зації та Організації українських націоналістів у 1920–1941 роках. Ключові слова: історіографія, Українська військова організація, Організація українських націоналістів, діаспора. (Матеріали виступу на науковій конференції «Ідеологія ОУН та ідеологія Української держави сьогодні»)

Сучасні умови існування української історичної науки дозволяють об’єктивно та всесторонньо дослідити діяльність Української військо вої організації та Організації українських націоналістів у 1920–1941 роках. Та все ж, велику увагу привертають особливості висвітлення цієї проблеми діаспорними істориками, які були її першодослідниками та формували образ українського націоналістичного руху для світової гро мадськості. Саме політичні реалії української історії XX ст. спричинили те, що до початку 90–х років центром вивчення історії УВО–ОУН була українська зарубіжна історіографія. Започаткували ці дослідження без посередні учасники руху українських націоналістів. Хоча їх роботи ґрунтувались на досить вузькій джерельній базі, здебільшого виконані на підставі спогадів, а на їх загальній спрямованості позначилися партійні й особисті позиції авторів, однак, у цих дослідженнях вперше підніма лись важливі питання історії українського націоналістичного руху. Питання характеристики особливостей та цінності діаспорної історіог рафії з історії руху українських націоналістів піднімали у своїх розвідках дослідники В. Косик, О. Вовк, Н. Варварцев, Д. Вєдєнєєв, Г. Биструхін та ін. [3;12;9;10]. Однак, не зважаючи на інтерес до зазначеної проблеми досі відсутнє комплексне дослідження, яке б відобразило цілісну картину роз витку та особливості української зарубіжної історіографії діяльності УВО–ОУН 1920–1941 років чим і зумовлена актуальність теми. Отож, необхідність історіографічного осмислення наукового доробку діаспор них авторів, що є метою даного дослідження, назріла вже давно. В той час, коли Україна була в складі СРСР, а в історичній науці панувала офіційна марксистсько–ленінська ідеологія, лише діаспорні дослідники могли відкрито без жодних ідеологічних штампів вивчати діяльність УВО–ОУН (1920–1941 pp.), що й дозволило сьогодні мати чисельні видання з даної проблеми. Водночас, потрібно зауважити, що значна частина цих досліджень мають певні недоліки. Щодо обставин дослідження проблеми, то слід відзначити, що на повноті й об’єктив ності праць діаспорних авторів позначились обмеженість джерельної

126

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

бази, що була в їх розпорядженні та брак доступу до документальних пам’яток національно–визвольної боротьби в Україні. Однак, при цьо му дослідниками інтенсивно залучались до наукового обігу підпільні видання, мемуарна література, матеріали урядових органів іноземних держав. На зміст діаспорних досліджень з проблеми також вплинув поділ членства організації на непримиримі табори: «бандерівців», «мель никівців» та «двійкарів», чому присвячена чимала кількість праць [45; 24; 2]. Гострі проблеми історії українського націоналістичного руху час то ставали у дослідженнях засобом ідейно–політичного протистояння і цілеспрямованої компрометації опонентів з націоналістичного табору. Характерною рисою значної частини публікацій діаспорних авторів було свідоме замовчування невигідних для себе проблем, приховування фактів і матеріалів, що здатні завдати шкоди іміджеві закордонних центрів в очах українців діаспори та світової громадськості. У першу чергу, це сто сувалося таких специфічних проблем, як терористична діяльність, методи індивідуального терору та жорстокість проти цивільних противників і колишніх соратників, співробітництво з іноземними спец службами, неоднозначне ставлення населення Західної України до методів дій підпілля УВО–ОУН, які не вкладалися у концептуальні схе ми науковців політичної еміграції [11,23]. Категорично негативно й демонізовано зображувались противники націоналістів – колишня польська влада та радянський режим, гостро сприймались й критикува лись всі їх кроки і кожен представник чи прихильник. Найґрунтовніші дослідження діяльності УВО–ОУН 1920–1941 років репрезентують історики П. Мірчук, представник бандерівської та З. Книш, мельниківської течій. В їх працях зібраний і узагальнений знач ний фактичний матеріал з проблеми. Однак, вони не позбавлені суб’єктивізму, є досить політизованими та спираються на обмежену джерельну базу. В монографії П. Мірчука «Нарис історії ОУН» зробле но першу спробу узагальнення й систематизації історії УВО–ОУН, автором проведено кропіткий збір інформації від учасників подій, ре конструйовано та детально висвітлено фактологічну історію УВО–ОУН від створення і до кінця 1939 року, охарактеризовано ідеологічні прин ципи, політику та стратегію націоналістичної організації, найбільші протестаційні акції та політичні процеси над її членами [47]. Значним досягненням дослідження стала спроба автора показати діяльність УВО– ОУН на широкому тлі політичних подій даного періоду. Однак, у праці присутні елементи пропагандизму, а її головним джерелом була міжвоє нна преса, що й стало причиною певних помилок і неточностей у роботі. Автор, не заглиблюючись, досить побіжно розглянув ідейно–політичну платформу УВО–ОУН та її зовнішньополітичну стратегію. Та все ж, монографія є першою і єдиною спробою комплексного дослідження діяльності УВО–ОУН міжвоєнного періоду українськими діаспорними істориками. Чималим є науковий доробок П. Мірчука, присвячений вис вітленню діяльності таких провідних постатей націоналістичного руху як Є. Коновалець, С. Бандера та Р. Шухевич [46;48;49]. Також важливе місце в діаспорній історіографії посідає творчість одного з провідних публіцистів українського націоналістичного руху З. Книша. Його творча спадщина різноманітна та включає популярну літе ратуру, публіцистичні твори, праці в збірниках і періодичних виданнях [23;30], спогади, мемуари [22] та монографії, присвячені окремим аспек

127

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

там історії УВО–ОУН [24;27;28;29]. Питанню створення ОУН присвя чена праця З. Книша «При джерелах українського організованого націоналізму», де автор ґрунтовно розкрив передумови становлення ОУН, участь у цьому процесі молодіжних націоналістичних організацій, ідеологію майбутнього утворення [31]. Однак, скупо висвітлено участь УВО у цьому процесі. Виклад матеріалу надто емоційний та політизо ваний, а основним джерелом дослідження є преса, спогади та праці довоєнних авторів, що стало причиною наявних фактологічних помилок. Важливим внеском у висвітлення окремих епізодів терористично–бой ових дій ОУН і Варшавського та Львівського процесів над членами КЕ ОУН стало двотомне дослідження «Варшавський процес ОУН» [25; 26]. Передвоєнному становищу в русі українських націоналістів, проблемі розколу в ОУН присвячена книга «Розбрат» [32]. Проте, жодна з праць З. Книша не є комплексним дослідженням і не охоплює усіх аспектів діяльності УВО–ОУН міжвоєнного періоду. Також у роботах помітна тенденційність щодо інтерпретації діяльності КЕ ОУН, особливо у став ленні до С. Бандери й «молодшого покоління» організації, через належність автора до ОУНм. Важливим доробком діаспорної історіографії є твори одного з керів ників ОУН Л. Ребета. У працях «Світло і тіні ОУН», «Теорія нації», він дав критичний аналіз розвитку українського націоналістичного руху [53;54]. Автор досить об’єктивно вказав на недоліки і промахи в діяль ності ОУН на Західній Україні, засудив політичну і стратегічну лінію свого попередника на посаді Крайового провідника С. Бандери, розкрив передумови та причини кризової ситуації, в якій опинилася ОУН у 1934 році. Однак джерельна база дослідження є досить обмеженою. З поміж праць керівників націоналістичного руху також слід згада ти ґрунтовну працю одного із засновників та ідеологів ОУН В. Мартинця «Українське підпілля. Від У.В.О. до О.У.Н.», де автор показав переду мови та обставини створення ОУН [41]. Головною ідеєю іншого аналітичного дослідження історика «Ідеологія організованого й т.зв. волевого націоналізму» є протиставлення ідейно–політичної платфор ми ОУН націоналістичній ідеології Д. Донцова [40]. Однак, його праці попри значний фактичний матеріал, навряд чи можуть дати об’єктив ний виклад минулого. Чимало науково–популярних, публіцистичних та мемуарних праць з історії УВО–ОУН належить перу С. Мудрика (С. Мечника) [42;43;44]. Разом з тим у своїх працях автор ретельно обминає політично невигідні питання співробітництва українського націоналістичного руху з інозем ними спецслужбами, романтизує керівників УВО–ОУН, які насправді були продуктом того жорстокого часу, а джерельна база досліджень є дуже бідною. Помітними подіями ставали видання збірок статей, що містили знач ну частину праць з окремих аспектів діяльності УВО–ОУН міжвоєнного часу [16;50]. Зокрема, це розвідки провідних діячів організації Д. Андр ієвського та Є. Ляховича про діяльність ПУН на міжнародній арені, у Лізі Націй та відносини ОУН із Великобританією [1;39], С. Ленкавсь кого, О. Бойдуника, З. Пеленського про обставини створення та утвердження ОУН на Західній Україні [37;5;51], М. Капустянського про військовий вишкіл в ОУН [20], які містять цінну інформацію з проблем, якими опікувалися автори в організації. Міжнародну діяльність УВО–

128

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

ОУН також досліджували І. Каменецький, А. Бедрій, К. Зеленко, В. Ко сик [19;3;18;34]. Поширення українського націоналізму на територію УСРР висвітлили Ю. Бойко та Д. Карамзин [6;7;20]. Вагомим внеском в наукове опрацювання ідеології українського націоналізму стали праці Р. Єндика, Ю. Бойка, М. Сосновського [17;8;57]. Вирізняються аналі тичні дослідження І. Лисяка–Рудницького [38]. Його концепції про місце і роль УВО–ОУН в українському та міжнародному історичному про цесі здійснили серйозний вплив на сучасну українську історіографію. Окремо слід відзначити вагомі біографічні розвідки українських за рубіжних авторів (П. Мірчука, Б. Кравціва, П. Дужого та ін.), присвячені провідним постатям та учасникам українського націоналістичного руху.

[46;48;49;36;13;14;15;4;35]. Ці праці є цінними у фактологічному плані, оскільки в них описується діяльність УВО–ОУН у міжвоєнний період, однак зміст робіт є популярно–пропагандистським, а їхні висновки не позбавлені суб’єктивності та гіперболізації, учасники боротьби, в якій порушувались норми людської моралі, постають ідеалізованими фігура ми. У цілому, якщо вести мову про персоналії націоналістичного руху, то лише за українською зарубіжною літературою практично неможливо скла сти об’єктивної думки. Варто зазначити, що для вивчення особливостей біографій керівників та окремих діячів УВО–ОУН становлять інтерес біографічні довідники, упорядковані П. Содолем [55;56]. Проте брак в упорядника достатньої кількості архівних матеріалів, намагання глориф ікувати учасників боротьби знижує інформативно–пізнавальну та наукову цінність цього унікального на сьогоднішній день довідкового видання. Окрему не чисельну групу українських зарубіжних авторів склали прихильники лівої, прорадянської орієнтації. Їхні праці мали ґострокри тичний, політизований характер, стимулювалися спецслужбами СРСР з метою компрометації ватажків закордонних націоналістичних центрів і минулого націоналістичного руху. Зокрема, широке коло проблем діяль ності УВО–ОУН міжвоєнного часу, співробітництво зі спецслужбами Веймарської республіки висвітлює С. Шевчук [58]. На терористичних проявах у діяльності націоналістичного руху наголошує в своїх працях В. Поліщук [52]. Однак, автор не аналізує глибинних причин драматич них явищ та не згадує про репресивну політику пануючих режимів проти українського народу. Таким чином, до здобутків української зарубіжної історіографії даної проблеми можна віднести введення до наукового обігу великого масиву документальних матеріалів, підпільних видань, мемуарної літератури, перше поглиблене вивчення різних аспектів діяльності українського націоналістичного руху, створення наукового доробку та узагальнюю чих праць з проблеми, що стали базою для сучасної української історіографії, викриття на міжнародному рівні антиукраїнської політи ки польського та радянського режимів, інформування світової спільноти про прагнення української нації до створення власної держави. Ці праці містять багатий матеріал про внутрішньоорганізаційні відносини в УВО–ОУН, що важливо для відтворення цілісної картини боротьби. Разом з тим, при аналізі цієї групи праць потрібно враховувати притаманні їм ідейно–політичну заангажованість, відчутне пропаганди стське забарвлення, емоційно–описовий характер, вплив політичної диференціації, брак серйозного аналізу історичних обставин, у яких функціонував український націоналістичний рух, та виважених узагаль

129

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

нень історичного матеріалу. На науковій цінності цих робіт позначили ся вузька джерельна база, намагання гіперболізувати місце і роль українського націоналізму в українському національно–визвольному русі XX ст. Та попри низький науковий рівень багатьох робіт, внесок української зарубіжної історіографії у вивчення діяльності УВО–ОУН 1920–1941 pоків має неперехідне значення. Діаспорні історики окрес лили головні напрями дослідження проблеми, адже в радянській Україні вивчення діяльності руху українських націоналістів слугувало виключ но цілям комуністичної влади, а дослідження українських зарубіжних авторів стали базою всіх сучасних вітчизняних розробок даної теми. Ці твори стали вагомим внеском для вивчення націоналістичного руху в Україні у кінці 80–х – на початку 90–х років в XX ст. У той же час, у сучасній українській історіографії піднятої нами проблеми спостерігаєть ся позитивний процес активного критичного переосмислення концепцій діаспорних авторів. Література 1. Андрієвський Д. Міжнародня акція ОУН // Організація Українських Націо налістів. 1929–1954. Збірник статей у 25–ліття ОУН. – Б.м.: На чужині, 1955. – С.

141–165.

2. Балей П. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року. – Б. м., б. р. – 118 с.

3. Бедрій А. Ґданськ–Данціґ – колишній важний осередок українського на ціонально–визвольного руху // Визвольний шлях. – 1982. – Кн. 4. – С. 489–493.

4. Білас і Данилишин / За ред. Д. Чайковського. – Нью–Йорк: В–во Органі зації оборони чотирьох свобід України, 1969. – 280 с.

5. Бойдуник О. Як дійшло до створення Організації Українських Націо налістів // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен: Видання фундації ім. Євгена Коновальця, 1974. – С. 359–379.

6. Бойко Ю. Євген Коновалець і Осередньо–Східні Землі. – Б.м., 1947. – 62 с.

7. Бойко Ю. Націоналізм на Східноукраїнських землях у добі Коновальця // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен: Видання фундації ім. Євгена Коно вальця, 1974. – С. 577–617.

8. Бойко Ю. Основи українського націоналізму. – Б.м., 1951. – 128 с.

9. Варварцев Н.Н. Национализм в обличье советологии: (Критика современ ной буржуазной историографии Украины). — К.: Наук. думка, 1984. – 262 с.

10. Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г.С. Меч і тризуб. Розвідка і контррозвідка руху українських націоналістів та УПА. 1920–1945. – К.: Генеза, 2006. – С. 22–94.

11. Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г.С. Меч і тризуб… – С. 23.

12. Вовк О. Висвітлення тематики ОУН і УПА в журналі «Український істо рик» // Укр. історик. – 1994. – № 1–4. – С. 90–95.

13. Дужий П. Роман Шухевич – політик, воїн, громадянин. – Львів: Галиць ка видавнича спілка, 1998. – 256 с.

14. Дужий П. Степан Бандера – символ нації. Ескізний нарис про життя і діяльність Провідника ОУН: У 2–х т. – Львів: Галицька Видавнича Спілка, 1996 – Т.1. – 190 с.

15. Дужий П. Степан Бандера – символ нації. Ескізний нарис про життя і діяльність Провідника ОУН: У 2–х т. – Львів: Галицька Видавнича Спілка, 1997. – Т. 2. – 384 с.

16. Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен: Видання фундації ім. Євгена Коновальця, 1974.

130

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

17. Єндик Р. Дмитро Донцов ідеолог українського націоналізму. – Мюнхен: Українське Видавництво, 1955. – 176 с.

18. Зеленко К. Великобританія і Україна // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен: Видання фундації ім. Євгена Коновальця, 1974. – С. 883–906.

19. Каменецький І. Українське питання в німецькій зовнішній політиці між двома світовими війнами // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен: Видан ня фундації ім. Євгена Коновальця, 1974. – С. 851–882.

20. Капустянський М. Військова підготовка ОУН // Організація Українсь ких Націоналістів. 1929–1954. Збірник статей у 25–ліття ОУН. – Париж:На чужині, 1955. – С. 115–139.

21. Кармазин Д. Український націоналізм в УССР // Організація Українсь ких Націоналістів. 1929–1954. Збірник статей у 25–ліття ОУН. – Париж: На чужині, 1955. – С. 103–114.

22. Книш З. Б’є Дванадцята. – Торонто: Срібна Сурма, 1993. – 384 с.

23. Книш З. Бойові дії в початках ОУН // Книш З. Так перо пише... Виб ранні статті. – Торонто: Срібна сурма, 1985. – С. 5–26.

24. Книш З. В сутінках зради. – Торонто: Срібна сурма, 1975. – 659 с.

25. Книш З. Варшавський процес ОУН: У 2–х т. – Торонто: Срібна сурма, 1986. – Т. 1. – 674 с.

26. Книш З. Варшавський процес ОУН: У 2–х т. – Торонто: Срібна сурма, 1986. – Т.2. – 535 с.

27. Книш З. Городок. – Торонто: Срібна Сурма, 1973. – 552 с.

28. Книш З. Дух, що тіло рве до бою... (Юліян Головінський, Крайовий Ко мандант У.В.О.). – Вінніпег: Накладом 4 Відділу ОДВУ ім. Ю. Головінського, 1951. – 199 с.

29. Книш З. На життя і смерть. – Торонто: Срібна сурма, 1980. – 256 с.

30. Книш З. ОУН до світової війни // Календар–Альманах «Нового Шля ху», 1979 p. – Торонто: Новий Шлях, 1979. – С. 39–51.

31. Книш З. При джерелах українського організованого націоналізму. – То ронто: Срібна сурма, 1970. – 186 с.

32. Книш З. Розбрат: Спогади й матеріяли до розколу ОУН у 1940–1941 роках. – Торонто: Срібна сурма, 1993. – 431 с.

33. Косик В. «Український історик» про ОУН–УПА // Укр. історик. – 1994. – № 1–4. – С. 82–89.

34. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / Пер. з фр. Р. Осад чука. – Париж; Нью–Йорк; Львів: Атлас, 1993. – 659 с.

35. Коссак. Охрімович. Тураш. – Торонто: Ліга Визволення України, 1968. – 190 с.

36. Кравців Б. Людина і вояк. В другу річницю смерти сл. п. Романа Шухе вича–Чупринки. – Нью–Йорк, 1952. – 30 с.

37. Ленкавський Є. Націоналістичний рух на ЗУЗ та 1–ий Конгрес Украї нських Націоналістів // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен: Видання фундації ім. Євгена Коновальця, 1974. – С. 395–425.

38. Лисяк–Рудницький І. Націоналізм // Лисяк–Рудницький І. Історичні есе / Пер. з англ. У. Гавришків, Я. Грицака: У 2–х т. – К.: Основи, 1994. – Т.2. – С. 248– 259.

39. Ляхович Є. Діяльність ОУН у Лондоні в 1933–1935 роках // Євген Коно валець та його доба. – Мюнхен: Видання фундації ім. Євгена Коновальця, 1974. – С. 907–925.

40. Мартинець В. Ідеологія організованого й т. зв. волевого націоналізму. Аналітично–порівняльна студія. – Вінніпег: Новий Шлях, 1954. – 200 с.

131

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

41. Мартинець В. Українське підпілля. Від У.В.О. до О.У.Н. – Б. м.; Б. в., 1949. – 535 с.

42. Мечник С. ОУН і розбудова української держави: роздуми та спостере ження довголітнього члена ОУН. – Львів: Каменяр, 1993. – 63 с.

43. Мечник С. Під трьома окупантами: Спогади українського революціоне ра–підпільника. – Лондон:УВС, 1958. – 208 с.

44. Мечник С. У боротьбі проти московської агентури. – Мюнхен: Укр. Вид– во, 1980. – 176 с.

45. Михайлюк Б. Бунт Бандери. – Б. м., 1950. – 104 с.

46. Мірчук П. Євген Коновалець. (У 20–річчя смерти). – Торонто: Ліга виз волення України, 1958. – 108 с.

47. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. – Мюн хен; Лондон; Нью–Йорк: Укр. Вид–во, 1968. – 639 с.

48. Мірчук П. Роман Шухевич (Ген. Тарас Чупринка). Командир армії безсмер тних. – Нью–Йорк; Торонто; Лондон: Т–во колишніх вояків УПА, 1970. – 269 с.

49. Мірчук П. Степан Бандера. Символ революційної безкомпромісовости. – Нью–Йорк, Б. в., 1961. – 158 с.

50. Організація Українських націоналістів. 1929–1954. Збірник статей у 25– ліття ОУН – Париж: На чужині, 1955. – 447 с.

51. Пеленський З. Між двома конечностями // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен: Видання фундації ім. Євгена Коновальця, 1974. – С. 502–524.

52. Поліщук В.В. Гірка правда: злочинність ОУН–УПА (сповідь українця). – Донецьк: Донеччина, 1996. – 496 с.

53. Ребет Л. Світла і тіні ОУН. – Мюнхен: Український самостійник, 1964. – 131 с.

54. Ребет Л. Теорія нації. – Мюнхен: Сучасна Україна, 1955. – 199 с.

55. Содоль П. Українська Повстанча Армія. 1943–1949. – Нью–Йорк: Про лог, 1994. – Довідник 1. – 199 с.

56. Содоль П. Українська Повстанча Армія. 1943–1949. – Нью–Йорк: Про лог, 1995. – Довідник 2. – 295 с.

57. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. З історії розвитку ідеології українського націоналізму. – Нью–Йорк; Торонто: Trident International Inc., 1974. – 420 с.

58. Шевчук С. Пора сказати правду про наші визвольні змагання. – Торонто: Б. в., 1967. – 112 с. Надурак Н.Н. Украинская зарубежная историография о деятельно" сти УВО–ОУН (1920–1941 гг.) Анализируются основные особенности и уровень исследований украин ской зарубежной историографией деятельности Украинской военной организации и Организации украинских националистов в 1920–1941 годы. Ключевые слова: историография, Украинская военная организация, Организация украинских националистов, диаспора.

Nadurak, N. N. The Ukrainian Foreign Historiography on Activities Conducted by UPA – OUN (1920–1941) The analysis of principal peculiarities and the level of researches conducted by the Ukrainian foreign historiography on the activities of the Ukrainian military organisation and the Organisation of the Ukrainian nationalists in 1920–1941.

Key words: historiography, the Ukrainian military organisation, the Organisation of the Ukrainian nationalists, the Diaspora.

132

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

УДК 930(477) «1917/1920»

Випуск 15

Булгаков Ю.В.

Сучасні дослідження відносин Української Держави з Радянською Росією в українській історичній науці Аналізується сучасний український історіографічний процес у галузі дослідження українсько–російських відносин доби Гетьманату Павла Скоропадського. Ключові слова: дослідження, аналіз, Україна, Росія, політика, переговори, консульства, дипломатичні представники, робота комісій.

Наукова розробка зовнішньополітичної діяльності гетьманського уряду була розпочата Т.Зарудою. І першим кроком у цьому напрямку стала стаття, присвячена українсько–російським переговорам 23 трав ня – 7 жовтня 1918 року, що вийшла друком у 1992 році [5,19–40]. Не залишились поза увагою дослідника й українсько–російські взаємини в його доповіді на конференції 1993 року, у якій він відзначив, що Росія мала для української зовнішньої політики особливу вагу не лише через свою потенційну агресивність, але й тому, що «в цій країні проживало кілька мільйонів українців, які постійно зазнавали утисків. Молода Українська Держава, що одним із головних напрямків своєї зовнішньо політичної діяльності обрала захист етнічних українців у інших державах, мусила особливу увагу звернути на опановані більшовиками території» [6,73]. Розглянуті були й основні аспекти та проблеми взає мин України з Радянською Росією. Приділено увагу дослідженню українсько–російських переговорів 1918 року у розвідці О.Лупандіна, яка побачила світ у 1994 році. Зокре ма, дослідник наголосив, що українсько–російські відносини цього часу розвивались досить складно. Головною причиною цього він вважав різке протиборство двох політичних напрямків в Україні: національно– державницького і російського великодержавно–шовіністичного у більшовицькому варіанті [7,35]. Складність товарообміну між радянською Росією та Гетьманатом не оминув увагою і П.Гай–Нижник у своїй статті, зазначивши, що не див лячись на існування торгівельних угод між радянською Росією та Україною, на практиці російська сторона всіляко гальмувала здійснен ня товарообміну [3,378–380]. Новий поштовх у посиленні інтересу до дослідження міжнародного становища українських урядів був викликаний відзначенням 80–ліття з

133

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

початку Української революції. 1998 року побачила світ узагальнююча праця М.Держалюка. Серед проблем, які найбільше зацікавили дослід ника, слід згадати вплив на становлення української державності російського чинника. Зокрема, використовуючи документи ЦДАВО України, автор вказав, що уряди Німеччини та Австро–Угорщини вва жали необхідним направити в Україну своїх добре підготовлених цивільних та військових спеціалістів, які могли б допомогти зміцнити українські урядові та армійські установи, члени яких виросли з російсь кої дійсності і були неспроможні проводити самостійну політику [4,61]. М.Держалюк зробив спробу розглянути передусім взаємини сторін у трикутнику Німеччина–Росія–Україна. З цієї точки зору, він особли во ґрунтовно проаналізував спроби анексіоністських дій Радянської Росії, яка, на його думку, починаючи з липня 1918 року, повела активну боротьбу проти української незалежності. Зокрема, це проявлялось в організації терору, диверсій, масового засилання підпільників та парти занських загонів на територію України, що призводило до дезорганізації та анархії, перешкоджало консолідації демократичних сил, погіршувало економічне становище та своєю чергою викликало масові виступи се лянських та міських мас проти державних органів України, які не мали змоги належним чином дати відсіч подібним діям. Так, 30 липня 1918 року агентом Москви, моряком з Кронштадта, соціалістом Борисом Донським було вбито головнокомандувача німець кими військами на Україні фельдмаршала Ейнгорна. Після цього накази та розпорядження по військах Центральних країн набули жорсткого ха рактеру. Застосування сили щодо мирного населення для встановлення порядку виявилося надто кривавим і невиправданим. Це, на думку Дер жалюка, призвело до порушення взаєморозуміння між окупаційною владою та місцевими органами влади і населенням. Проте, дослідник зазначив, що твердження про розгортання в Україні війни селянських мас проти австро–німецьких військ, яка супроводжувалася значними втратами серед мирного населення, видається перебільшеним. Звичай но, певні втрати були, але, як правило, на українсько–російському кордоні та під час знищення зарубіжних партизанських груп, що масово прибували в Україну з Росії [4,62–64]. Серед інших проблем міжнародних взаємин, Держалюк звернув увагу й на розвиток економічно–торговельних відносин Гетьманату, насампе ред з Росією. Зупинившись на характеристиці економічного стану України на квітень 1918 року, дослідник зробив спробу пов’язати важ кий стан української економіки із російською економічною кризою та її політичними чинниками. Врахувавши негативний досвід Раднаркому Росії у керівництві народним господарством, Гетьманат, на думку Дер жалюка, доклав усіх зусиль, щоб зберегти центристський демократичний лад у країні і поліпшити економічне становище шляхом значного по глиблення співробітництва і торгівлі з Центральними державами та Росією. Так, в процесі українсько–російських переговорів у червні 1918 року, серед іншого розглядалося питання про поставки із Росії до України вкрай необхідних для української економіки нафтопродуктів у обмін на продовольство. Було досягнуто домовленості про постачання в Україну 182 тис. пудів різних нафтопродуктів за відповідну кількість продоволь ства протягом місяця після підписання мирного договору між Україною

134

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

та Росію. Крім того, російська сторона запропонувала протягом двох– трьох місяців додатково поставити в Україну 700–800 тис. пудів нафтопродуктів в обмін на хліб незалежно від часу підписання мирного договору. Реалізація цих домовленостей, як зазначив дослідник, дозво лила досягти певних успіхів у подоланні економічної кризи в Україні [4,77]. Незважаючи на політичні суперечності, у сфері економіки, торгівлі та культури зв’язки України та Росії розширювалися: між ними відно вився транспортний рух, зріс потік пасажирських поїздів. У червні 1918 року на прохання російської сторони Україна дозволила закупити і не гайно поставити великі партії хліба, вугілля, а в Україну надходили нафта і мастила. У серпні 1918 року Україна погодилася на поставки до Росії 2 млн пудів коксу, 0,75 млн. пудів металів, 50 тис. пудів рейок взамін на 10 тис. пудів нафти, бензину, мастила, 100 тис. пудів паперу, 200 вагонів лісу, цементу, машин для обробки деревини на суму 1 млн. карбованців. В економічних взаєминах України і Росії, на думку Держалюка, вперше в історії переважила тенденція взаємоприйнятності цін, рівноправності, спільної зацікавленості у розширенні економічних зв’язків [4,84–85]. Не міг дослідник обійти своєю увагою взаємини України з Кримом, Доном та Кубанню у контексті українсько–російських відносин. Спро би зближення Гетьманату із Кубанню та Доном та приєднання Криму до України, на його думку, призводило до посилення напруги у взаєми нах між радянською Росією та Українською Державою [4,83,85]. Підсумовуючи висновки Держалюка щодо міжнародного станови ща гетьманської України, слід зазначити, що, на його думку, проблема політичних взаємин України та Росії залишилася неясною. Хоча удало ся досягти визначення демаркаційної лінії між Росією та Україною, що відповідала позиціям російських та німецьких військ за станом на тра вень 1918 року і підписати 12 червня 1918 року попередній договір, за яким обидві сторони зобов’язувались припинити бойові дії, успішно за вершити українсько–російські переговори не вдалося. Не було досягнуто згоди щодо основного – встановлення остаточних державних кордонів між Україною та Росією [4,80]. Проблемам українсько–російських взаємин доби визвольних зма гань присвячено кандидатську дисертацію О.М.Несук, захищену 1998 року. У її основу покладено значне коло джерел, що зберігаються у ЦДА ВО України, зокрема, щодо Гетьманату, у фондах Міністерства Закордонних справ, Ради Міністрів, Делегації Української держави у справі мирних переговорів з Росією. Використала дослідниця й доку менти з Російського державного архіву економіки. Серед інших груп джерел, дослідниця користувалася матеріалами періодичних видань «Нова Рада», «Вісник Генерального Секретаріату», «Державний Вісник» та ін., мемуарів тощо. У першому розділі дисертації розглядаються проблеми бачення мож ливостей розвитку українсько–російських взаємин представниками української еліти, зокрема В.Липинським, який бачив Україну в май бутньому як Трудову Монархію, рівноправного партнера Росії [9,10]. Територіальні питання в українсько–російських переговорах, що активно вирішувалися гетьманським урядом, розглянуті у другому розділі дисертації. Особливий акцент дослідниця робить на проблемі приєднання Криму у зв’язку з відносинами із Росією, прийшовши до

135

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

висновку, що обидві сторони мали однакові права на володіння півост ровом, тільки уряд РСФРР зміг їх використати більш вдало [9,12]. У третьому розділі аналізуються економічні стосунки між Росією та Україною. Щодо Гетьманату автор торкається проблеми встановлення двосторонньої торгівлі з Росією, повернення спільних боргів та розподі лу спадщини Російської імперії, зокрема Чорноморського флоту [9,13–14]. В останньому четвертому розділі авторка розглянула вплив третіх сил на українсько–російські взаємини (країн Антанти, Німеччини та Польщі). В цілому, оцінюючи значення для молодої української держав ності відносин із більшовицькою Росією, авторка прийшла до висновку, що «питання про східний кордон України залишилось відкритим не тільки через військові дії: невизначеність українських кордонів означа ла для Росії невизнання українських національних урядів» [9,17]. Питання про торгівлю, спільну спадщину та борги могли дати, на думку Несук, українським урядам можливість вигідного для них порозуміння з Радянською Росією, але ні Генеральний Секретаріат, ні уряд гетьмана П.Скоропадського, ні Директорія не змогли чи не зуміли скористатися такою можливістю. Авторка дійшла висновку, що ні Росія, ні країни Антанти, ні Центральні держави, ні Польща не розглядали Україну з позицій рівноправного партнерства. Цьому сприяли непевність украї нських урядів у виборі зовнішньополітичного курсу і їх нездатність до самостійної роботи у розбудові Української держави [9,18]. Слід зазначити, що з кінця 90–х років ХХ ст. посилився інтерес до публікації та аналізу джерел з історії зовнішньополітичної діяльності Гетьманату. Цікавою, зокрема, видається публікація збірки документів з історії російсько–українських взаємин 1918 року, видана в 1999 році. Її упорядники зауважили, що у здійсненні зовнішньополітичної стра тегії «гетьманський уряд перебрав на себе всі міжнародні зобов’язання Центральної Ради, зокрема, щодо виконання брестських угод» [8,7]. Важливі аспекти українсько–російських взаємин висвітлено у статті джерелознавчого характеру С.А.Борисенка. Основною метою даної пуб лікації, що побачила світ у 2003 році, було проведення типології масиву консульських документів та з’ясування їх інформаційно–тематичного потенціалу. Тому це дослідження має передусім джерелознавче значен ня, оскільки знайомить читачів із цікавими джерелами з історії зовнішньополітичної діяльності уряду П.Скоропадського, які зберігають ся у ЦДАВО України (фонди 1236, 2187, 2221, 2223). Водночас, автор подав коротку історію створення та діяльності українських консульсь ких представництв у Росії, зазначивши, що Міністерство закордонних справ Української Держави 15 липня 1918 року прийняло рішення про заснування генеральних консульств України в Москві та Петрограді, а також 30 консульських агентств – у Курську, Тулі, Воронежі, Пензі, Рибінську, Казані, Саратові, Самарі, Царицині, Архангельську, Омську та інших містах Росії. Однак реально українські консульські представ ництва функціонували лише в Москві, Петрограді, Саратові та Пензі. Решта так і не змогли налагодити своєї діяльності через протидію місце вих органів радянської влади, а також інших політичних та військових чинників, які визначали ситуацію на теренах колишньої Російської імперії [1,146].

136

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

Основним функціональним призначенням консульств, на думку Борисенка, було захищати інтереси громадян Української Держави та етнічних українців, що мешкали на території РСФРР. Переважно їх співробітникам доводилось займатися справами, пов’язаними із допо могою особам, що прагнули повернутися на Україну, або тим, що зазнавали незаконних переслідувань з боку представників російської влади, зокрема у звільненні українських громадян від призову до Чер воної армії, захисті їх від реквізицій особистого рухомого та нерухомого майна тощо [1,147–149]. На думку С.А.Борисенка, документи, що зберігаються у ЦДАВО України, дозволяють також вивчати й внутрішні проблеми функціону вання перших українських консульських установ, серед яких – недостатня кількість кваліфікованих кадрів, незнання української мови співробітниками та керівниками консульських установ тощо. В цілому, наукова розвідка С.А.Борисенка має певне значення для розкриття дже рельної цінності документального комплексу, створеного в процесі діяльності консульських установ Української Держави в РСФРР та пред ставляє його інформативні можливості. В тому ж 2003 році С. Борисенко захистив кандидатську дисертацію, в якій досить вдало зміг охопити різноманітні аспекти українсько–росій ських відносин доби Гетьманату. У двох підрозділах другого розділу «Українсько–російська мирна конференція: переговорний процес і ухва лені рішення» окресливши проблеми переговорного процесу, дослідник констатував, що, незважаючи на малорезультатність в кінцевому рахун ку, українсько–російські переговори поклали початок добі нових, хоч і формально, але паритетних стосунків між колишніми імперським цент ром і відокремленою національною частиною. Питання політичної самодостатності України набуло міжнародного значення [2,10–11]. Більш результативною на фоні інших комісій виявилася робота комісії з питань товарообміну, а також комісії у справах повернення біженців та військо вополонених. Російська сторона була реально зацікавлена в налагодженні товарообміну з Україною, зважаючи на гостру продовольчу кризу, котра охопила в той час РСФРР. Проте, весь хід українсько–російських перего ворів 1918 року не призвів до скільки–небудь суттєвих здобутків, хіба що за винятком кількох угод. Але, незважаючи на фактичну безрезультатність проведення українсько–російських переговорів, вони стали в подальшо му певним прецедентом для виборювання Україною своєї незалежності по відношенню до Росії, одним з наріжних каменів, закладених у фунда мент суверенної української держави [2,11–12]. У третьому розділі «Діяльність консульських служб Української Держави та РСФРР» крім тез, обґрунтованих у вищезгаданій статті [2,12], автор проаналізував діяльність консульських представництв РСФРР в Українській Державі. Зокрема, закордонним відомством ра дянської Росії на основі вже згадуваного прелімінарного мирного договору було заплановано відкрити на території Української Держави 7 консульських представництв: 3 генеральних консульства у Києві, Хар кові та Одесі, а також 4 консульських агентства у Полтаві, Житомирі, Кам’янці–Подільському та Чернігові. Слід визнати також, що справа заснування російських радянських консульств на території України не була позбавлена труднощів і про

137

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

блем. Реально почали працювати лише 2 генеральних консульства: у Києві та Одесі. Труднощі у створенні радянських консульств на території України були прямо пов’язані з політичним та ідеологічним протистоянням між двома державами. Проте, вже після відкриття російських консульств їх діяльність була спрямована в основному на ведення агітаційної та конс піративно–розвідувальної роботи, що не могло не позначитися на відношенні до них гетьманської влади. За повідомленням голови української мирної делегації С.Шелухина, з членами російської дипло матичної місії одного разу до Києва «прибуло два вагони осіб, які не мають нічого спільного з мировою конференцією». Проаналізувавши архівні документи, науковець дійшов висновку, що основною функцією в діяльності російських радянських консульств на території України був не захист прав і інтересів російських громадян, а проведення агітаційної та підривної роботи, спрямованої на порушення суверенітету та національних інтересів Української Держави. Що сто сується безпосередніх консульських функцій радянських представництв, то найчастіше вони надавали інформацію для своїх підданих та жителів РСФРР про місце перебування їхніх родичів на території обох держав. На відміну від РСФРР в Українській Державі етнічні росіяни не мали ніяких утисків, соціальна і економічна ситуація в Україні була стабільн ішою і спокійнішою. Тому, якогось помітного відтоку етнічних росіян з України не спостерігалося. Слід зазначити, що більшовицьке керівниц тво вміло використало свої консульські установи для поширення більшовицького впливу на населення України. Однак, попри все це існу вання російських консульств на території Української Держави сприяло усвідомленню російськими правлячими колами факту української пол ітичної самодостатності і окремішності [2,12–13]. Таким чином, дослідивши значний спектр проблем у відносинах між Гетьманатом і радянською Росією, всі науковці відзначили їх складність, зумовлену передусім небажанням російської сторони визнавати са мостійність політики новопосталої Української Держави з одного боку, та неспроможністю української політичної еліти організувати достой ний опір російській прихованій та відкритій експансіоністській політиці. Загалом, цей вектор зовнішньополітичної діяльності гетьманського уря ду виявився одним із найбільш досліджених у сучасній вітчизняній історіографії. Джерела та література.

1. Борисенко С. Документи консульських установ Української Держави в РСФРР як історичне джерело // Архіви України. – 2003. – №1–3(251). – С.

146 – 150.

2. Борисенко С. Українсько–російські відносини: квітень – грудень 1918 року: Автореф. дис... канд. іст. наук. — К., 2003. — 19 с.

3. Гай–Нижника П. Торговельно–промислова політика уряду Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського в 1918 р. // Інститут української ар хеографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського. Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – Т. 2. – К., 1997. – С. 353 – 396.

4. Держалюк М. Міжнародне становище України та визвольна боротьба у 1917–1922 роках. – К., 1998. – 240с.

138

ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Випуск 15

5. Заруда Т. Переговори між Українською Державою та Радянською Росією (23.У–7.Х 1918 р.) // Історичні зошити. – К., 1992. – В.1. – С. 19 – 40.

6. Заруда Т. Становлення та основні напрямки зовнішньої політики Украї нської Держави // Останній гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського (1873 – 1945). – К., 1993. – С. 66 – 82.

7. Лупандін О. Українсько–російські мирні переговори 1918 р. – К., 1994. – 40 с.

8. Мирні переговори між Українською Державою та РСФСР 1918 р.: Прото коли і стенограми пленарних засідань (Київ – Нью–Йорк – Філадельфія, 1999.

– 366 с.

9. Несук О. Українсько–російські відносини 1917–1922 рр.: Автореф. дис… канд.іст.наук. – К., 1998. – 18 с. Булгаков Ю.В. Современные исследования отношений Украинской Державы с Советской Россией в украинской исторической науке Анализируется современный украинский историографический процесс в области исследования украинско–российских отношений времён Гетьма ната Павла Скоропадского. Ключевые слова: исследование, анализ, Украина, Россия, политика, пе реговоры, консульства, дипломатические представители, работа комиссий.

Bulgakov, Yu.V. Modern researches into relations betveen Ukrainian State and Soviet Russia in the Ukrainian historical sciense The author analyzes modern Ukrainian historiographical process in field of the Ukrainian–Russian relations in Pavlo Skoropadsky Hetmanat times investigation.

Key words: investigation, analysis, Ukraine, Russia, politics, negotiations, consulates, diplomatic representatives, commissions’ activity.

139

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

ПОЛІТОЛОГІЯ

УДК [324+324.8][(100)+(477]

Оніпко О. Ф., Хомовненко М. Г.

Реєстри виборців: світовий та український досвід Висвітлюється практика та досвід по складанню списків виборців, як правової норми, у різних країнах і в Україні. Зроблено висновки та рекомендації по оптимізації роботи по складанню реєстру ви борців. Ключові слова: реєстр виборців, вибори, правова норма, політична влада, ЦВК.

Важливою і необхідною передумовою будь яких виборів є укладен ня списків виборців -– документів, що надають можливість отримати виборчий бюлетень і взяти участь у голосуванні. Якщо громадянин не внесений до списків виборців посадовою особою в державному органі, яка відповідальна за списки виборців, то він фактично позбавляється виборчого права. Ця обставина була правовою нормою у всі часи в більшості держав. Конкретні умови цієї юридичної норми регулюються державними законами, основна вимога яких – постійність проживання на конкретній території. По–друге, в результаті такої територіально– розподільчої системи управління виборчими правами громадян формується депутатський корпус представницьких та законодавчих органів влади. Отримавши одного разу владу і повноваження впливати на законодавчий процес, депутати від народу не завжди можуть утрима тися від спокуси впливу на формування результатів наступних виборів не лише виключно через волевиявлення громадян. Не оминуло і Украї ну патологічне бажання представників владних структур вплинути різними не публічними і не популярними, серед широкого загалу, ме тодами на результати виборів через корекцію списків виборців і організувати політичну владу під впливом групових або особистих інте ресів [1,2,3,4]. В Україні виборність владних структур, як прояв народовладдя відо ма з часів Київської Русі. Тодішнє віче були важливим вираженням

140

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

суверенних прав громадян, засобом участі Київської громади в управлінні державними справами. В період панування Литовської держави місцева родова шляхта обирала із свого складу сеймики, що здійснювали зако нодавчу діяльність, регулювали митну справу та організовували охорону. За часів існування Козацької держави виборною була Козацька рада, що встановлювали правила і вирішувала проблеми внутрішнього життя та зовнішніх відносин. Проте інституції демократії тих часів не були фор малізовані і були в більшій мірі звичаєвими правилами, що передавались місцевою громадою з покоління в покоління. Виборчого процесу в су часному розумінні не існувало. Колегіальні органи управління обиралися в значній мірі стихійно, часто під тиском зовнішніх сил і необхідності мобілізації всіх наявних ресурсі місцевої громади. Порядок вибору пред ставника громади виражався лише існуючими звичаями, а регламент виборів не завжди дотримувався [5,6]. Про нормативне закріплення виборчих процедур та їх одноманітне поширення по всій території можна говорити в контексті панування на українських землях Російської імперії та формування загальноімперсь кого законодавства. Так, з 1785 року на підставі «Грамоты на права и выгоды городам Российской империи 1785 года 21 апреля», в Україні, як і в інших колоніальних землях, почали провадити вибори повітових і губернських дворянських зборів та повітових і губернських маршалів. Вибори були становими, цензовими, проте саме вони заклали основи правового регулювання багатьох виборчих процедур, функції та повно важення посадових осіб, відповідальність за їх порушення. Так до участі у виборах долучалися всі міські жителі чоловічої статі, не молодші 25 років з річним прибутком не менше 50 рублів. Активного права позбувалися громадяни виключені міською управою з числа міських жителів на підставі вироку суду, а також з мотивів вчинення дій, які принижують честь і гідність громадянина і є підставою втрати до нього довіри. Вибори в міські думи проводились на становій основі за шістьма куріями (думи також називались «шестигласними»): справжні міські жителі, які володіли нерухомим майном в даному місті; купці – особи, які мали відповідний капітал та належали до тієї чи іншої гільдії, ремісники, основою належності до цієї групи виборців було членство в одному з ремісничих цехів; інородці та іноземні гості; «імениті громадя ни» до цієї курії могли належати особи, які відповідали одній з поставлених умов: не менше двох разів займали виборні посади в цьому місті, мали університетський, або академічний диплом на звання вчено го або художника, були власниками визначеного в місті достатнього капіталу, займалися оптовою, не роздрібною торгівлею; були власника ми морських кораблів; «посадські» – старожили даного міста, якщо вони не належали до жодної з попередній курій. При цьому такі категорії осіб допускалися до виборів тільки за умови наявності запису про них у міській книзі жителів. Відсутність такого запису тлумачилась в ті часи як відсутність громадянства відповідного міста, а значить і неможливість здійснення права на управління загальноміськими справами. Таким чи ном згадані городові книги були праобразом списків виборців, адже кожен громадянин, який хоча і володів активним виборним правом і належав до однієї із курій, міг реалізувати своє право лише за умови на явності запису про нього у городовій книзі [5,6 ].

141

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

Із впровадженням у 1864 році Земської реформи були суттєво змінені правила отримання активного виборчого права, а також вперше в історії українського виборчого законодавства було здійснено нормативне вре гулювання інституту складання, функціонування та постійного оновлення списків виборців. Городян вносили у список в порядку, який визначався сумою сплачених у казну податків, що надавали право на участь у виборах. Потім внесені у загальний список ділилися на три роз ряди: до першого розряду належали ті особи, які сплачували більші розміри податків, разом перераховували до казни міста одну третину податків усіх виборців; до другого – наступні за списком особи, які спла чували другу третину податків виборців, а до третього всі інші виборці. Складений таким чином список виборців затверджувала міська Дума, а до проведення перших виборів – губернатором міста. Водночас вказаний у Городському положенні від 1870 року порядок складання списків виборців порушував принцип рівності виборчого пра ва – вага голосу виборця першого розряду була в шість разів більшою, ніж вага виборця другого розряду і 82 рази більшою, ніж вага голосу другого розряду. Наведену систему складання списків виборців, явно неправильну та несправедливу для теперішнього розуміння прав людини і громадяни на, практики та дослідника того часу пояснювали врівноваженням майнових, а не особистих інтересів громадян. Адже об’єднавши усіх ви борців в один розряд, законодавець практично надавав би можливість вирішувати всі суспільно важливі справи представникам лише одного третього розряду, як найбільш чисельного і позбавив би такої можли вості представників двох інших розрядів. Викладена думка є логічною і вправленою для таких історичних умов, які існували на момент прий няття досліджуваних нормативних актів. Надання переваги в політичних правах неосвіченим, а досить часто і неписьменним верствам населення, мало б непередбачені наслідки: від нездатності функціонування найви щих органів влади – до зміни державного та суспільного устрою. У 1882 році на території Російської імперії набрало чинності нове «Городове положення», котре урівнювало усіх виборців в їхніх правах, виборців не ділили на три розряди, кожен мав один голос, всі формува ли єдине виборче зібрання. В разі поділу міста на виборчі дільниці, одна і та ж особа могла бути включена до виборчого списку лише однієї дільниці за власним вибором, здебільшого та території, на якій знаходилась більша частина її нерухомого майна. Списки виборців оп рилюднювалися за три місяці до виборів, а після внесення в них останніх виправлень губернатором міста ще раз підлягали оприлюдненню, а пізніше, як за місяць до дати виборів не могли бути зміненими. Стаття 38 Городського положення 1982 року чітко визначила, що особи, не вне сені до списку виборців, навіть якщо вони володіли активним виборчим правом, до участі у виборах не допускалися. [6]. Таким чином, у другій половині ХІХ ст. на території України було започатковане правове регулювання правил і процедур списків виборців. При цьому нововведенні законодавчі норми були для свого часу акту альними та прогресивними за змістом та реалізацією: вперше в історії визначилися органом та посадові особи, відпові дальні за складання та ведення списків виборців;

142

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

списки осіб, які володіли активним виборчим правом були пост ійними, а не періодичними, міська управа вносила до них виправлення і доповнення за будь яких змін у контингент виборців; перед кожними новими виборами списки виборців переглядалися, подавалися на затвердження міській думі та оприлюднювалися, що було важливою гарантією їх якості, відкритості та прозорості; громадяни мали право подавати скаргу на будь–які неправильності й прогалини у списках, що максимально сприяло реалізації всіма грома дянами, що володіли активним виборчим правом, свого права голосу; встановлювалися чіткі строки складання й оскарження списків виборців, що дисциплінувало учасників виборчого процесу. Новий етап розвитку виборчого законодавства розпочався в 1905 році після оприлюднення маніфесту «Про установлення Державної Думи» від 6 серпня 1905 року. Якщо до цього часу обиралися лише органи місце вого самоврядування, то тепер виборним став загальнодержавний орган державної влади. Почали втілюватися в життя принципи парламентсь кої та безпосередньої демократії. Водночас підзаконні акти встановлювали майнові і податкові цензи активного виборця. Практично у виборах до Державної Думи могли взя ти участь лише 15 відсотків населення. Не мали права голосу жінки, особи молодші 25 років, учні та студенти, військовослужбовці, бродячі іногородні й іноземці, особи засуджені за злочини проти власності, відлу чені від посади за вироком суду, банкроти, посадові особи, зокрема губернатори та віце–губернатори, поліцейські службовці. Також були законодавчо прописані норми, відповідно яких жінки мали право пере давати майнові цензи синам або чоловікам, а батьки, в тому числі військовослужбовці армії та флоту могли уповноважувати на участь у виборах замість себе своїх синів. Єдиною умовою реалізації таких по вноважень було оформлення відповідних доручень завіреного або нотаріусом, або суддею чи земським начальником. Таким чином законодавство про вибори до Державної Думи не за безпечували ні рівних, ні прямих, ні загальних виборів. Не вимагалась навіть особиста безпосередня участь у виборах. Аналізуючи правові нор ми, які регулювали інститути реєстрації виборців у 1905 році та порівнюючи їх із законодавчими актами 1870 та 1892 років, слід вказати на те, що рівень нормативної регламентації означеного інститут безпе речно підвищився, було розширено перелік установ, відповідальних за складання списків виборців, визначено державні органи, зобов’язані надавати допомогу міським і повітовим управам у встановленому пере ліку осіб, які володіють активним виборчим правом, чітко окреслено перелік відомостей про кожного виборця, котрі мають бути внесені до виборчого списку; закріплено гарантії відкритості і прозорості списків, можливості їх оскарження [5,7].

1917 рік ознаменував собою новий етап розвитку виборчих традицій в Україні. Утворення Української Народної Республіки та прийняття нею власних законодавчих актів відкрило шлях до проведення перших в історії нашої країни демократичних виборів. Для такого висновку дає підстави аналіз «Закону про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки» та Інструкції для користування розділом першим Закону про вибори до Установчих зборів Української Народної Респуб ліки від 11–16 листопада.

143

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

Ці нормативні акти відзначалися широкою та глибокою регламента цією всіх стадій виборчого процесу, зокрема стадії складання та уточнення списків виборців. Так, зокрема, Закон чітко визначав органи, на які покладалися по вноваження зі складання списків осіб, котрі мали право голосу, – ними були міські, селищні та волосні управи. Встановлювались також їх пра ва та методи діяльності, способи тримання інформації про жителів кожної виборчої дільниці – управи могли вимагати відповідних відомо стей від управляючих будинками, будинкових комітетів, власників, орендаторів, управляючих маєтками, від міліції, в’язниць, судових, уря дових та громадських установ, посадових осіб. Закон про вибори усував можливість багатократного голосування виборців, адже зазначав, що списки виборців складалися по кожній виборчій дільниці окремо, і ніхто не міг бути включений у виборчі списки більше, як по одній виборчій дільниці. Відповідно до статті 29 Закону до виборчих списків вносили ся відомості про кличне прізвище особи (актове або «виличне»), ім’я, по–батькові, вік, професію (якщо особу можна було переплутати з іншою) місце проживання, стать. Значна деталізація порядку складання списків виборців, норматив не закріплення конкретних вимог, які до нього ставилися, створення для уповноважених органів максимально сприятливих умов для створення точних, якісних і актуальних списків виборців, сприяли реалізації ви борчих прав усіма особами, які володіли правом голосу. На підставі складених виборчих списків міські, селищні та волосні земські управи виготовляли, та не пізніше ніж за три дня до виборів вручали кожному виборцю іменне посвідчення в якому зазначалось прізвище, ім’я, по–бать кові виборця, його адреса, виборча дільниця, номер, під яким він зазначався у виборчому списку, а також час і місце подання голосів. Та ким чином саме існуванням іменних посвідчень забезпечувалась широка обізнаність виборців про час і місце проведення виборів. Загалом ви борче законодавство Української Народної Республіки детально регламентувало процедури складання та уточнення списків виборців, забезпечувало таким чином їхній демократизм, гласність, відкритість, гарантувало участь усіх уповноважених осіб у голосуванні. Його чіткі, конкретні лаконічні норми на багато років випередили норми радянсь кого виборчого законодавства і практику проведення виборів без вибору [5,8]. В більшості країн проблеми списків виборців виникли з часу вста новлення загальних рівних виборів. Виборче право отримали всі дієздатні громадяни, що досягли певного віку. В часи існування чітких обмежень виборчого права (майнових, осілості, гендерних) подібних проблем не існувало. Виборчі списки мали кастовий характер та склада лись щораз заново, здебільшого, явочним способом. В країнах Західної Європи, де облік населення у вигляді громадянсь ких і муніципальних списків виник задовго до універсалізації виборчого права (Австрія, Німеччина, Франція, Іспанія, Швеція, Фінляндія), спис ки виборців формують щораз заново на підставі існуючих даних про поточний стан населення. Реєстр населення Франції, що використовуєть ся для формування списків виборців складається із мінімальної кількості особистих даних громадян. В системі реєстрації Німеччини використо вується близько 70 характеристик для ідентифікації особи. Велика

144

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

кількість реєстраційних показників не викликає невдоволення німець ких громадян. Держава користується повагою і довірою. Центральний реєстр населення в Австрії розглядається владою цієї країни як основа реалізації електронного уряду. Функції реєстрації виконує поліція і ма гістратура, а збереження даних та інформаційну безпеку відстежує спеціальний контрольний орган (дирекція по безпеці). Інформаційна система персональних даних громадян Австрії, крім виборчих кампаній, також використовується комунально–господарчими службами та інши ми державними організаціями. В усіх інформаційних системах персональних даних в європейських країнах доступ до персональних даних громадян відкрито тільки окремим службовцям, що мають спец іальні дозволи [9,10,11]. Сучасні демократії накопичили великий досвід перманентного впо рядковування виборчих списків на базі новітніх інформаційних технологій. Вчені університету штату Міннесота (США) проводять профільні дослідження проблематики обліку виборців і ведення списків виборців в аспекті збору виключно необхідних для виборчих процедур даних про громадян і вирішення задачі одночасної публічності та конф іденціальності реєстрів. В цьому центрі виділені самостійні реєстри для США, Канади і Австралії. Для підтримки цих реєстрів потрібно значно більші фінансові і матеріальні ресурси, як для реєстрів взаємопов’яза них з іншими базами обліку населення, що ведуться в усіх країнах. Що стосується витрат матеріальних та фінансових ресурсів, то в описанні національного реєстру Канади, що поновлюється щорічно на 20 відсотків, повідомляється про економію на кожній виборчій кампанії загальнодер жавного рівня 30 млн. доларів США після переходу від системи волонтерства на взаємопов’язану систему його ведення. Щорічно в бюро по виборах Канади поступає інформація із податкових декларацій з їх особистого дозволу (формат декларації має спеціальний пункт) на підставі якого громадянам Канади надсилають запрошення до участі у виборах. Таким чином протягом ХХ століття державним принципом реєстрації є включення кожного громадянина до реєстру виборців. При цьому громадяни Канади мають вільне право вибору. Не буде ніяких наслідків, якщо будь–хто не побажав надавати про себе інформацію. Водночас для реалізації активного виборчого права, будучи не представ леним в списках, громадянинові Канади в день виборів досить надати документальне підтвердження про постійне проживання в цьому районі і виборча комісія надасть йому можливість проголосувати. У Великоб ританії щорічно укладають реєстри виборців спеціальною службою чиновників–реєстраторів не на основі баз даних муніципальних органів, а по спеціально зібраних даних від домовласників [10,14]. Важливо відзначити, що питання збереження інформації та адек ватності віртуальних персональних даних реального життя різко активізувались після терористичних актів у США. Зокрема, Великоб ританія одною з перших оголосила про введення персональної пластикової картки для кожного громадянина. У Великобританії щорічно укладають реєстри виборців спеціальною службою чиновників– реєстраторів не на основі баз даних муніципальних органів, а по спеціально зібраних даних від домовласників. В самих США активно обговорюється проект створення електронних паспортів, що мають по

145

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

вноту інформації про громадянина в тому числі і відбитки пальців і циф рову фотографію очей [14]. В 2002 році 188 країн світу (в т.ч. Україна) підписали Новоорлеанську угоду, яка визнала нову технологію ідентифікації – біометрію обличчя – основою для закордонних паспортів і в’їзних віз наступного покоління. Загальновідомо, що в США не існує національного списку виборців, що мають право на голосування. В США відсутня уніфікована система реєстрації виборців і загальнодержавного документа, що засвідчує особу, в нашому розумінні – паспорта. Принцип реєстрації виборців у США – активна і чесна участь громадян. Громадянин США мусить підтвердити своє виборче право шляхом особистої реєстрації. Головним обов’язком посадових осіб, що працюють на виборах, є внесення до списків виборців всіх, хто володіє виборчим правом і виключення будь–якої можливості потрапити до списку тим, хто виборчим правом не володіє. На практиці існує в більшій мірі включення людей, що не володіють виборчим правом як позбавлення такої можливості повноправних громадян. Громадянам, прізвища яких у списках виборців відсутні, отримують тимчасові бюле тені, а перевірка їх правочинності проводиться добровольцями від політичних партій. В процесі перевірки можливі зловживання, якщо кон троль з боку однієї із партій послаблений або взагалі відсутній. За спостереженнями голови ЦВК Росії А.А.Вєшнякова на виборах президен та США в 2004 році відбувались такі події: якщо громадянин був зареєстрований, але з будь яких причин не потрапив до списків, то його голос враховували; якщо впродовж кількох днів потому право голосу громадянина не було підтверджено, то цей бюлетень не враховувався; людей, що не знаходили себе у списках, спостерігачі (в тому числі голова ЦВК Росії) зафіксували в Каліфорнії від 5 до 10 відсотків. Громадянин США може бути викреслений із списків виборців і позбавлений права голосу по ряду причин. Із–за відсутності загально державного реєстру виборців не можливо оцінити, якій кількості громадян відмовляють у праві голосу. Кваліфікуючи «шахрайство при проведенні виборів як держаний злочин», Крег С. Донсанто із відділу державного нагляду Міністерства юстиції США першим видом такого злочину називає навмисні дії по цілеспрямованому спотворенню списків виборців шляхом внесення неіснуючих осіб, або осіб позбавлених права голосу відповідно чинного законодавства даного штату. Так, у звіті ве ликого журі від січня 1983 року про безпрецедентне в історії США розслідування, по результатах якого в Чикаго було засуджено 58 чоловік, відзначено: – 2 листопада 1982 року мали місце численні випадки шахрайства при обліку виборців і підрахунку поданих голосів, що стало можливим в результаті попередньо свідомо проведеної поточної перевірки списків з метою створення запасу голосів виборців, якими можна скористатись на свою користь; – ці факти – наслідок дій патронатної системи підбору і призначен ня кадрів: в усіх випадках неправомірної діяльності голова дільничної виборчої комісії був співробітником однієї з структур міської адмініст рації, а найбільш опрацьовані способи шахрайства передавали з покоління в покоління;

146

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

– існуюча система перевірки списків виборців може бути ефектив ною тільки в разі, коли в ній на рівних умовах беруть участь всі конкуруючі сторони [10]. Можна цілком справедливо зробити висновок, що навіть в державі з давніми демократичними традиціями проблема списків виборців не має свого остаточного вирішення. Добровільна реєстрація розглядається тут як перший крок, виявлення мінімального інтересу до життя суспільства і не означає, що громадянин, який зареєструвався обов’язково буде го лосувати. Разом з тим, враховуючи, що частина повнолітніх громадян, не включених до списків, буває значною, і тим самим порушується ре альна соціологічна ситуація. Для часткового погашення недоліків у базах даних було введено правило обов’язкової реєстрації громадян, що до сягли повноліття. Список постійно контролюється, його доступність дозволяє всім суб’єктам політичного процесу переконатись в його вчасній актуалізації. Таким є поширений європейський зразок реєстру виборців добровільного режиму з обов’язковою реєстрацією громадян на момент досягнення ними виборчих прав. Як політичний феномен режим обов’язкової участі у виборах влад них структур, або обов’язковий вотум, поширений на всіх континентах. Обов’язковий вотум присутній в усіх типах держав, незалежно від їх місця як в світовій економіці, так і в типології політичних систем. Пере рахуємо держави, де в різні періоди ХХ століття голосування на виборах було, і по сьогоднішній день залишається, обов’язковим: Австрія, Авст ралія, Бельгія, Болгарія, Люксембург, Ліхтенштейн, Естонія, Греція, Кіпр, Італія, Швейцарія ( кантони Шаффхаузен, Сан–Галлен, Аргау і Тюргау ), Габон, Заїр, Сінгапур, Туреччина. В деяких випадках за по вноваження громадянського обов’язку застосовують санкції, від моральних (Бельгія, Італія) до штрафів (Австралія), а також позбавлен ня права на отримання місця на державній службі (Аргентина). Санкція у вигляді заохочення – склянка вина – існує дише в маленькій унітарній монархії Андорі. Обов’язкова реєстрація всіх правомочних громадян найбільш поши рена система при виборчій системі формування влади. При цьому режим обліку можна оцінювати по шкалі «безперервність–ситуативність» : – безперервний, на базі сучасних інформаційних технологій – в Ав стралії; – періодичний, поточний – в країнах, де історія демократичних ви борів складає десятки і сотні років, а щорічні списки ( реєстри ) незалежно від календаря вибрів вивішують для загального доступу в пунктах голосування; – спеціальний, ситуативний, який виникає при коливанні передви борчої ситуації від одної політичної кризи до другої, наприклад, в колишніх республіках Радянського Союзу (Грузія, Молдавія, Киргизія, Україна), а також деяких країнах Європи (Албанія, країни, що належа ли до колишньої Югославії та ін.), Африки (ЮАР, Західна Сахара та інші). Сучасний приклад багатої демократичної країни із зразковим режи мом ведення виборчих списків являє собою Австралія. Після того як в інформаційну систему введені особисті дані виборця (включно з адре сою), вони автоматично потрапляють у відповідний федеральний виборчий округ, виборчий округ штату або район при виборах до місце

147

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

вих органів влади. Коли виборець змінює місце проживання і присилає нову реєстраційну картку, інформаційна система також автоматично ак туалізує інформацію відповідним рівням виборчої структури. В такий спосіб безперервно і по всій країні ведеться реєстрація потенційних ви борців, і списки оновлюють в разі потреби. Вирішення задачі обов’язкової реєстрації в умовах іноземної окупації, військових дій і регулярних терористичних акцій було продемонстро вано в Іраку за допомогою ООН. Вища незалежна виборча комісія Іраку уклала списки виборців, перетворивши діючі в країні з 1996 року 550 пунктів роздачі продовольчої допомоги, в рамках програми ООН «На фта в обмін на продовольство», у свої реєстраційні пункти на основі продовольчих карток виданих кожній сім’ї виключно на всіх її членів. До участі у виборах були допущені всі громадяни Іраку, що народились до 31 грудня 1986 року ( старші 18 років ), а остаточні списки були го тові до 15 грудня 2004 року. Необхідно відзначити, що в більшості випадків форс–мажорних об ставин участь різних наднаціональних і міжнародних гуманітарних організацій та фондів у підготовці виборів є звичайною практикою. ООН з перших років її діяльності брала участь у підготовці національних ви борів, плебісцитів, та референдумів. Початок цьому процесу було покладено з офіційного спостереження за проведенням додаткових ви борів у Кореї в 1948 році. За час, що минув допомога була надана населенню близько 31 не самокерованим територіям, починаючи з То голенду і закінчуючи підопічною територією Папуа в 1990 році. В цей ряд можна також поставити населення незалежних держав, втягнутих у військові конфлікти, або тих, що шукають вихід із внутрішньої політич ної кризи демократичним шляхом. При цьому організаційні питання, в тому числі реєстрація й укладення списків виборців, залишається пріо ритетним для всіх рівнів участі ООН. З 1997 року активізував діяльність підрозділ ОБРЄ, що має назву Бюро по демократичних інститутах і пра вах людини (БДІПЛ) в області спостереження за виборами. Акцент був перенесений на те, що «вибори – це процес, а не одноденний захід» (Звіт 1997 р.), у зв’язку з чим діяльність ОБРЄ з людського виміру набула довгострокового і масовий характер, в тому числі дуже активно – на те риторії колишніх радянських республік і не тільки в її європейській частині. Процеси, що виникають в передвиборчій реєстрації можна умовно поділити на дві категорії: нормальні (близькі до норми), з високою ймо вірністю включення правомочних громадян у виборчі списки і відсутності в організаторів виборчого процесу намірів створити аварій ний запас голосів або свідомо не допустити до виборів певну частину виборців; анормальні (далекі від норми), при яких перманентно існує певний аварійний запас голосів, а також певна частина правомочних гро мадян не допускається до реєстрації шляхом правових актів або не правових прийомів. Для ілюстрації полярності передвиборчих реєстрацій наведемо кілька прикладів недавньої історії.

1. У Великобританії, а саме, в Північній Ірландії, в 2002 році був прий нятий спеціальний Акт про фальсифікацію результатів виборів (для виключення із виборчого процесу націоналістів і республіканців), який

148

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

всупереч Акту про народне представництво 2000 року діє лише на тери торії Північної Ірландії.

2. В Латвії 450 тисяч чоловік не визнані громадянами, латвійське російськомовне населення вважається «переселенцями СРСР» і по вністю виключене із політичного життя.

3. Вибори Президента Зімбабве 2002 року були визнані світовою спільнотою як нечесні після скорочення владою числа виборчих дільниць в містах, де опозиція мала найбільшу підтримку, примусивши виборців стояти в чергах по 30 годин. Водночас до списку виборців в сільській місцевості було дописано 400 тисяч імен після офіційного закінчення реєстрації.

4. Високу залежність від неформальних груп впливу добровільно– обов’язкової системи реєстрації продемонстрували вибори президента Афганістану в жовтні 2004 року. Так, за даними інформаційних джерел «Центральноазійського інформаційного центру», перед виборами жи телям афганської столиці, Кабулу, цілеспрямовано подавалась можливість багаторазового голосування. Багатьом виборцям видавали до п’яти реєстраційних карток, по яких на виборах видавали бюлетені для голосування. Подібні факти відзначені в південних районах Афганістану. В північних районах спостерігалась зворотня картина – одна картка на двох. Більшість таких порушень відзначено в таборах афганських біженців в Пакистані, де картки видавали без відповідного посвідчення особи і відсутня будь–яка впевненість в тому, що картки отримували лише громадяни Афганістану. Реєстрацію могли отримати також паки станські пуштуни. Саме розуміння громадянства і кордонів для пуштунських племен дуже умовне з їх родовою ієрархією і постійною сезонною міграцією через кордон: весною з долин у гори, восени з гірських пасовиськ – в долини. За даними виборчої комісії Афганістану до середини вересня проце дуру реєстрації виборців пройшли більше 10 мільйонів громадян – безпрецедентна для країни і поточної ситуації активність громадян. За оцінками західних спостерігачів, навмисна демонстрація місцевими організаторами виборів масова активність виборців пояснюється бага торазовою реєстрацією одних і тих же осіб, а також списками «фантомних виборців», щоб створити на виборах ілюзію масового волевиявлення і забезпечити сприятливу ситуацію для фальсифікації результатів голо сування на замовлення. За словами Голови незалежної комісії РБСЄ по правах людини в Афганістані Сіми Самар, якщо вибори виявляться чес ними лише на 60 відсотків, то це буде великим досягненням.

5. Проблема якості списків виборців дуже загострилась в усіх дер жавах пострадянського простору, де в 2003–2005 роках проходили вибори: в Грузії (Аджарія і Абхазія), Казахстані, Білорусії, Україні, Азербайджані, де обирали президентів, парламенти чи проводили рефе рендуми. Що стосується Грузії, то варіант попередньої реєстрації виборців виявив більше 700 тисяч фантомних виборців. В Азербайджані за чоти ри місяці до виборів у листопаді 2005 року з’ясувалось, що виборців ( за даними ЦВК республіки ) – 4555 тисяч, а в складі населення ( за даними Держкомітету ) осіб, старших 18–ти років – 5419 тисяч. Відомчий дис баланс склав 864,7 тис. осіб, або 19 відсотків загальної кількості

149

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

потенційних виборців. Така велика різниця в кількості виборців може радикально вплинути на остаточні результати виборів. Досить показова ситуація, що склалася за підсумками двох турів виборів Президента України в 2004 році – просто «навчальна класика» роботи над списками виборців. Так, якщо 21 листопада в ході другого туру виборів загалом по країні впродовж дня в списки виборців було додатково внесено біля 5 відсотків загального числа тих, хто проголосу вав на виборах, то в Донецьку між першим і другим туром кількість виборців збільшилась на 1,5 млн. осіб або на 15 відсотків. Порівняно з першим туром виборів 31 жовтня, коли із–за помилок в списках виборців не змогли проголосувати близько одного мільйона громадян України. Вочевидь, проведення чесних виборів не було метою організаторів ви борів на місцях і списки виборців були для цього основним засобом. Так, член ЦВК Марина Ставнійчук за півроку до виборів публічно ставила питання про незадовільний стан процесу підготовки списків виборців, але фінансові і організаційні проблеми так і не були вирішені. В резуль таті, якщо виборець приходив на виборчу дільницю і не знаходив себе у списках, то поновити своє виборче право гарантоване конституцією України, він міг лише після подачі заяви до територіальною виборчої комісії або суду [9,10,14,15]. В нашому огляді важливо навести технічні прийоми, що використо вують для створення загальнодержавних систем особистої ідентифікації громадян і осіб, що перебувають на території країни. Такі зусилля в значній мірі диференційовані традиціями, державним устроєм, фінан сами. Так, в США для ідентифікації особи досить надати будь–який документ, що засвідчує особу. кожне таке посвідчення має свій слід в федеральній інформаційній системі. В Нігерії (2003р.) і Уганді (2001р.) для профілактики фальсифікацій стали використовувати біометрію з видачею картки виборця, в ЮАР (1999 р.) й Казахстані (2004р.) – штрих–кодування, в Індонезії (2004р.), Іраку та Киргизії (2005р.) – мар кування пальців спеціальними чорнилами. В Японії зареєстровано патент на електронну скриньку для голосу вання, що водночас замінює члена виборчої комісії і зацікавлених спостерігачів, бо дозволяє проголосувати (опустити бюлетень), лише після сканування фотографії та інших даних паспорта. Принагідно відзначимо, що Японія не поспішає переходити на виключно електрон не голосування. При всіх своїх досягненнях японці надають перевагу голосуванню на виборах паперовими бюлетенями. Бразилія починає масштабну програму зі створення біометричної бази даних виборців. Нові скриньки для голосування, оснащені при строєм для зчитування відбитків пальців, були продемонстровані в Ріо–де–Жанейро. За інформацією Вищого виборчого трибуналу (ТСЕ) Бразилії, фе деральна поліція почне створювати базу даних. Першими будуть зареєстровані близько 50 тисяч жителів населених пунктів у штатах Мату–гросу–ду–сул, Рорайма й Санта–Катаріна, розташованих у діа метрально протилежних куточках країни.Кожний виборець буде дактилоскопований і сфотографований. За планом ТСЕ, створення інформаційної бази займе близько 10 років і обійдеться федеральному бюджету в 200 млн. реалів (117 млн. доларів). За цей час будуть внесені дані всіх 128 млн. виборців Голосування за допомогою біометричних

150

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

технологій покликане звести до мінімуму випадки фальсифікації на ви борах. З 1996 року процес голосування в найбіль шій державі Латинської Америки проводиться за допомогою електронних скриньок. Це дає змо гу за кілька годин обробляти приблизно 90 відсотків бюлетенів. Вибори в Бразилії обов’язкові, тому традиційно супроводжуються високою яв кою, що становить близько 80 відсотків. Водночас електронна технологія ідентифікації особи в планетарно му просторі та часі. Головним стимулом до цього є зовсім не демократичні вибори, а боротьба з тероризмом та наркотрафіком. Одним з таких мож ливих рішень є база даних відбитків пальців усіх потенційних виборців і мобільні телефони з сенсорними дисплеями, що мають надійний зв’я зок із сервером, що обслуговує цю базу даних. Компанія Nokia запатентувала в США сенсорний дисплей, що розпізнає відбитки пальців господаря і автоматично розблоковується від дотику. Такий дисплей може порівнювати відбиток пальців з базою даних користувачів і по різному працювати в залежності від того, хто візьме його в руки. Сен сорні дисплеї в стільникових телефонах стали популярними після випуску компанією Apple смартфона iPhone. В останніх моделях теле фонів фірми Apple використовують технологію Multitouch, що надає можливість керувати функціями за допомогою кількох одночасних до тиків до екрану. Поширення сенсорних дисплеїв фірми Nokia в подальшому майбутньому дозволить укласти дійсні списки виборців і контролювати видачу бюлетенів, використовуючи відбитки пальців як одноразовий електронний підпис. Затримка, як завжди , за відсутністю відповідною законодавчої бази. В 2002 році 188 країн світу (в т.ч. Україна) підписали Новоорле анську угоду, яка визнала нову технологію ідентифікації – біометрію обличчя – основою для закордонних паспортів і в’їзних віз наступного покоління. За результатами дослідження світового досвіду інформаційного об слуговування виборчих прав громадян можна відзначити наступне. По–перше, в усіх ситуаціях частина населення, що володіє актив ним виборчим правом від загальної кількості населення і має можливість реалізувати його на виборах, виражає одну із головних характеристик державного устрою, його легітимність та ефективність. По–друге, реально існуючі державні інформаційні системи забезпе чення виборчих прав громадян при певних об’єктивних та суб’єктивних обставинах створюють критичні ситуації: запас голосів шляхом вкидан ня бюлетенів за фантомних виборців або недопущення до голосування частини виборців з метою досягнення в нелегітимний спосіб будь–чиїх кланових, групових та особистих цілей. У зв’язку з такими обставинами змінюється характер стосунків двох самостійних і взаємно–незалежних частин виборчого процесу, а саме реєстрації виборців та підрахунку і розподілення голосів. Створена в такій послідовності політична систе ма стає в певній мірі залежною і нелегітимною на засадах повноти і достовірності списків виборців. Зазначимо також, що спосіб підготовки, укладання та використання списків виборців в сучасних умовах політичної кризи не менш важли вий як вибір варіанту виборчої системи. Стабільність кількості виборців на рівні, що переважає 37 мільйонів правомочних громадян, впродовж 16–ти років незалежності, при зменшенні кількості населення на п’ять

151

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

мільйонів чоловік, має явно не природній характер. Вочевидь крім всьо го іншого фундатори цих списків не знайомі з математичним законом Великих чисел. Необхідно терміново переходити на добровільну явоч ну реєстрацію виборців [5,6] Проблема достовірності списків виборців в Україні існує з часу підго товки перших демократичних виборів і проведення референдуму про незалежність України. Особливої гостроти набула після оголошення дати чергових виборів. А потім про неї забували на наступні кілька років. Новелою закону про позачергові вибори до Верховної Ради було обме ження права голосу громадян, що в період виборчої кампанії наважились перетнути державний кордон. А також визнання виборів легітимними при явці не менше 50% виборців занесених до списків. Як показало го лосування в день виборів списки в черговий раз виявились далекими від досконалості. На нашу думку складання списку було організовано без врахування впливу людського фактору, в усіх його негативних про явах. Головний негативний вплив людського фактору полягає в несанкціонованому доступу до особистих даних громадян неконтрольо ваної кількості осіб зайнятих обліком виборців. Серед цих людей залежних від організацій і осіб прямо зацікавлених в спотворенні спис ку виборців. Іншу категорію складають люди, що розглядають складання списків як роботу тимчасову, настроєних на конформізм, нездатних іден тифікувати наслідки своїх дій чи бездіяльності. В країнах де проблема реєстру виборців давно вирішена, ведеться постійна робота з потенцій ними виборцями. Обов’язковою є видача посвідчень виборців, що є єдиними документами які дають право участі у виборах. Наприклад у Мексиці, з її великою трудовою міграцією, контоль дійсноті карток ви борців проводять двічі на рік. Це при тому, що картка виборця Мексики має кольорову фотографію, відбитки пальців і персональний код вибор ця [ 10,13,14,15]. Дострокові вибори народних депутатів засвідчили, що громадяни України не втратили надію вплинути на розклад політичних сил. Ви борці суттєво змінили свої політичні уподобання. Безумовно на симпатії виборців вплинули результати і наслідки діяльності парламенту після виборів 2006 року. Інша тема – патологічне бажання політиків скорегу вати результати волевиявлення народу в процесі підрахунку поданих голосів чи створення коаліції політичних сил, не сумісної з тим самим волевиявленням. Все це відбувається у повній відповідності з відомою тезою: «Найбільше брешуть на війні, після полювання і перед вибора ми». Кожен має право на власну точку зору. А точка зору завжди залежить від займаного місця і позиції. За свідченням офіційних звітів Центральної виборчої комісії (ЦВК) найстабільнішим демографічним показником в Україні є кількість ви борців. Так, у 1991 році при кількості населення 51 мільйон 708 тисяч було зареєстровано 37 мільйонів 885 тис. виборців. У 2006 році напере додні парламентських виборів населення країни – 46 мільйонів 465 тисяч, виборців – 37 мільйонів 529 тисяч. Зауважимо, що зменшення населен ня на 5,24 мільйона осіб не вплинуло на кількість виборців. Дострокові вибори народних депутатів 30 вересня проходили по уточнених списках виборців відповідно поправок до Закону України «Про вибори народ них депутатів України» від 01.06.07. Суть поправок полягає, зокрема, в тому, що із списків виборців виключали громадян, що виїхали за кордон

152

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

і не повернулись менш як за три дні до виборів. Над уточненням списків виборців працювали робочі групи в усіх населених пунктах. Результати робочих груп контролювали контрольні групи. Громадян України, що працюють за кордоном близько 5–ти мільйонів, але до списків виборців було внесено 37 мільйонів 185 тисяч 882 особи. Із них 23 192 267 прого лосували на виборчих дільницях і 983 834 – за межами виборчих дільниць. Чергові спроби навести лад у списках виборців закінчилось звичним: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди». Знову багато виборців, що постійно голосують на одних і тих дільницях вперше не знайшли себе у списках і були позбавлені права голосу. В черговий раз багато літніх людей були стривожені запрошенням на вибори їх померлих родичів. Але списки виборців на цих виборах зберегли стабільність у 37 185 882 особи [16,20,21]. Така стабільність виборчих списків має просте пояснення. Списки традиційно залишаються важливим ресурсом фальсифікації результатів виборів. Мертві душі , фантомні виборці матеріалізуються в день ви борів, голосують відповідно уподобанням місцевого адміністративного ресурсу і знову переходять кожен у свій вимір простору до наступних виборів. Позачергові вибори народних депутатів України не стали ви нятком. Це при тому, що позачергові вибори стали п’ятими за останні три роки. При наявності бажання і відповідальності на п’ятикратному діалозі виборчих комісій з виборцями можна було сформувати пристойні виборчі списки. Принаймні списки тих виборців, що постійно ходять на всі вибори і залишити у спокої тих, хто досяг вічного спокою. Неважко також дослідити, хто створює фантомні будинки і сприяє матеріалізації їх мешканців у день виборів. Таким чином спроба створити достовірні списки виборців в черговий раз зазнала краху. Перманентний стан без відповідальності влаштовує всіх учасників процесу створення списків виборців. Основний об’єм робіт виконували службовці місцевих адміністрацій. Укладення списків було за межами їх службових обов’язків і від основ ної роботи їх ніхто не звільнив. Результат роботи відповідав їх ставленню до роботи і фаховій кваліфікації. Друга категорія – державні службовці в місцевих адміністраціях, що неждано – негадано отримали можливість розпоряджатись на свій розсуд значними бюджетними коштами і мате ріальними ресурсами у вигляді комп’ютерної техніки, телефонів та інших засобів зв’язку. При цьому за якість списків безпосередньо ніхто не відпо відав. Третя категорія – представники політичних партій у місцевих адміністраціях. Так званий «адміністративний ресурс». Вони мали свій інтерес до маніпуляції списками виборців. Спільними зусиллями цієї категорії і була досягнута загальна кількість виборців понад 37 мільйонів осіб в основному за рахунок впливу на безпосередніх виконавців робіт. Недосконалість списків виборців є прямим наслідком ігнорування впливу людського фактора на роботу загально державної інформацій ної структури. Результатом діяльності цієї структури і мали бути списки виборців для проведення дострокових виборів народних депутатів України. Діяльність персоналу в інформаційних системах чітко регла ментована нормами і правилами виконання функціональних задач. Будь–які порушення, відхилення від нормативної діяльності трактують як навмисні або ненавмисні дії, що ведуть до спотворення інформацій них потоків. Це дві основні загрози інформаційної безпеки для діяльності

153

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

інформаційної інфраструктури. Наслідком такої діяльності та бездіяль ності посадових осіб при укладенні списків виборців для дострокових виборів народних депутатів України стала низька достовірність списків, що потрапили на виборчі дільниці як офіційні [18 – 27]. Навмисні дії персоналу, що направлені на спотворення інформацій них потоків залежать від професійного статусу і посади, що займає конкретна особа в ієрархічній системі управління. Важливо виділити навмисні дії посадової особи, направленні на отримання результату не передбаченого регламентом вирішення функціональних задач.

– Несанкціонований доступ до інформації з метою повного знищен ня, викрадення або копіювання конфіденційної інформації в тому числі паролів, кодів, ключів і т. ін.

– Модифікація інформації, порушення її цілісності, підробка дат, спотворення прізвищ, перетасовка інформаційних масивів і т. ін.

– Викрадення або виведення з ладу носіїв інформації чи іншого тех нологічного обладнання.

– Викрадення, виведення з ладу, модифікація програмного забезпе чення в тому числі системи захисту інформації, наприклад, системи доступу.

– Порушення алгоритмів та процедур вирішення функціональних задач. Сама суть навмисних дій означає, що їх роблять з метою отримання результатів, не непередбачених функціональними обов’язками посадо вої особи, наперед задумано і свідомо. В усіх таких випадках мета вказаних дій не співпадає з метою дій, передбачених нормативами про фесійної діяльності. Існує ряд причин, що спокушають посадових осіб діяти всупереч цілей і задач інформаційних систем. Перша причина – незадоволення суб’єкта своїм соціальним стату сом або матеріальним станом. Здебільшого такий стан пов’язаний з нереалізованістю мотивацій своєї професійної діяльності. Такі співроб ітники добре обізнані з правилами функціонування інформаційної системи і можуть завдати найбільшої шкоди. На такі дії співробітники ідуть під впливом внутрішніх конфліктів внаслідок незгоди з діями кер івників підрозділів, прояву професійної солідарності, особливо у випадках, коли підрозділ очолює особа професійно безпорадна. Друга причина – несумісність мети професійної діяльності з цілями суб’єкта в інших сферах його приватного життя. До таких сфер належать політичні уподобання, спосіб проведення дозвілля, релігійні переконання, місце суб’єкта в сім’ї та інші фактори його особистого життя. Такі зіткнення інтересів викликають дії сторонніх осіб, чиї цілі та інтереси протилежні цілям системи, в якій працює суб’єкт. Організації та особи, від яких суб’єкт психологічно залежить спонукають, а часто примушують, до про типравних дій в інформаційній системі. При цьому застосовують весь арсенал впливу з урахуванням трьох рівнів психічної діяльності: базо вих властивостей (спрямованості особи), властивості психіки індивіда: психофізичної організації і фізичний стан індивіда. Наступні властивості особи слід характеризувати як фактори ризи ку, які мають потенційну загрозу безпеці інформаційних систем: – нездатність особи до самостійних рішень в особистому житті на рівні власних інтересів, переконань та планів;

154

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

– схильність особи до конформізму, готовність до сприйняття мані пулятивних та провокативних впливів, нездатність ідентифікувати такі впливи; – зниження здатності людей до особистого самоствердження, над високий або, навпаки, наднизький рівень самооцінки, що ускладнює процес особистого самовизначення і самоствердження; – схильність до зміни мотивації залежно від психічного чи фізично го стану. Кожна з цих якостей, а тим більше, коли вони в комплексі, – це і є людський фактор, здатний звести нанівець надійність інформаційної системи. Вміле використання людських слабостей надає можливість організувати навмисні дії персоналу та спотворення інформаційних по токів шляхом підкупу, погроз, шантажу і таке інше. Нейтралізація навмисних дій посадових осіб інформаційної систе ми полягає в передбаченні можливих помилок і мінімізації наслідків навмисних дій. Поширений підхід до вирішення таких задач полягає в оцінюванні лояльності персоналу, що на практиці означає оцінку мож ливості надання повноважень та рівня доступу до конфіденційної інформації. Слід мати на увазі, що мотиви діяльності людей можуть бути інтерпретовані лише на якісному рівні. Тому персонал, що обслуговує інформаційні системи, формується поступово, шляхом підбору за кри терієм професійної придатності. Приклади надійно функціонуючих інформаційних систем податкової адміністрації, пенсійного фонду, комерційних банків свідчать про наявність в цих структурах відповідаль ного та кваліфікованого персоналу. Ненавмисні помилки персоналу носять здебільшого випадковий ха рактер і їх наслідки важко передбачити. Головними причинами помилок є професійна некомпетентність, халатність або неготовність до виконан ня посадових обов’язків. Неготовність до належного виконання обов’язків може мати функціональне походження або сторонні причини. Типові наслідки таких помилок: – порушення технології та процедур виконання задач; – виведення з ладу або пошкодження носії інформації; – внесення помилок або втрата інформації; – виведення з ладу програмних та технічних засобів. Наслідки від ненавмисних помилок користувачів, операторів та інших осіб можуть бути значними. До того ж вони зустрічаються досить часто. Іноді такі помилки, що ініційовані невмілими діями персоналу можуть привести до повної зупинки інформаційної системи. Висновки 1. Відсутність достовірних списків виборців є наслідком впливу ком плексу об’єктивних і суб’єктивних чинників. Об’єктивно в Українській державі відсутні реєстри фізичних осіб, що можуть задовольнити кри теріям якості і вимогам до списків виборців. Спроби створити списки виборців на базі реєстру фізичних осіб паспортних столів не привели до позитивних результатів. Реєстри фізичних осіб паспортних столів збер ігають особисті дані громадян, що будь–коли були на обліку в цій установі. Саме з цієї причини списки виборців 16 років зберігають стаб ільну чисельність понад 37 мільйонів осіб.

2. Державний реєстр виборців – автоматизована інформаційно–те лекомунікаційна система(банк даних) призначена для зберігання та

155

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

обробки даних, які мають передбачені законом відомості про громадян України, що володіють правом голосу. Надійне функціонування такої системи потребує злагодженої роботи великої кількості персоналу рівно мірно розміщеного по всій території України у виконавчих органах державної влади. Успіх роботи Державного реєстру виборців напряму залежить від кваліфікації та відповідальності персоналу задіяного в автоматизованій інформаційно телекомунікаційній системі. Для змен шення наслідків можливих навмисних і ненавмисних дій персоналу, що не відповідають цілям функціонування системи, всі працівники повинні пройти попереднє тестування і навчання [ 18,26,28].

3. Укладення тестів, навчальних програм і проведення тренінгів пер соналу органів Державного реєстру виборців – це значний об’єм робіт, що до снаги лише кваліфікованим і досвідченим фахівцям. Таких фахівців в структурі ЦВК немає за визначенням. ЦВК – виконавчий орган державної влади, а не навчальний заклад. Для вирішення цієї про блеми необхідно залучити вищі навчальні заклади, що мають правознавчі факультети, фахівців з виборчого права та комп’ютерних технологій.

4. Для ефективного контролю достовірності бази даних Державного реєстру виборців необхідно запровадити практику попередньої реєст рації виборців з одночасною видачею посвідчень виборця. Посвідчення виборця спростить процедуру ідентифікації особи виборця в день ви борів, що зменшить кількість помилок членів виборчих комісій. Списки виборців будуть відповідати кількості виборців, що прийдуть на вибо ри. Зникне спокуса проголосувати за фантомних виборців. Наявність посвідчення з належним інформаційним захистом надає можливість попереднього голосування поштою, в консульських установах за кордо ном та в глобальній мережі INTERNET [16 – 28].

5. Для заохочення виборців до участі у попередній реєстрації необх ідно вести просвітницьку роботу через громадські організації політичні партії та навчальні заклади. При реєстрації громадян одночасно з по свідченням виборця їм слід вручити Довідник свідомого виборця. В цьому довіднику в необхідно доступній формі викласти основи вибор чого законодавства, програми політичних партій, біографії кандидатів відповідного виборчого округу. Видання Довідника свідомого виборця може стати самоокупною компанією за рахунок розміщення в ньому ко мерційної неполітичної реклами. Надіслати рекламу в кожну сім’ю – велика мрія кожного рекламодавця. Література 1. Всеобщая декларация прав человека 1948г. // Международные акты о пра вах человека. Сборник документов. – М. Норма, 1998. – С.39–43.

2. Серьогіна С.В.Європейські стандарти виборів і виборче законодавство України.// Вісник Центральної виборчої комісії. №1(7), 2007. – С.38–44.

3. Закон України «Про вибори народних депутатів України». Офіційний вісник України. – 1997. – № 4, ст.2.

4. Закон України «Про вибори Президента України». Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1999. – № 14, ст.81.

5. Шумляк Ольга. Еволюція реєстрації виборців в аспекті становлення і роз витку виборчого процесу в Україні // Вісник Центральної виборчої комісії. – № 3(9). – 2007. – С.81–87; №1(11). – 2008. – С.79–82.

156

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

6. Гурко А.Л. Наши выборы вообще и московские городские в особенности.

– М., 1889. – С.9–10. Дитягин И.И. Устройство и управление городов России. Т.1: Введение. Города России в ХVІІІ столетии. – СПб., 1875. – С.431–432.

7. Манифест об усовершенствовании государственного порядка 17 октября 1905 года // Полное собрание законов Российской империи. Собр. ІII. Т. ХXV. Отделение 1–е. – СПб.,1908. – Ст. 26803. – С.754–755.

8. Інструкція для користування розділом першим Закону про вибори до Уста новчих зборів Української Народної Республіки від 16 листопада 1917 р. // Центральний державний архів виконавчих органів влади. – Ф.115. – Оп.12. – Спр.1. – Арк. 39 9. Арбатская М.Н. Национальные информационные системы управления избирательными правами граждан // Журнал о выборах. – 2007. – № 2. – С.45– 48; 2007. – № 3. – С.31–36.

10. Лафитский В.М. Как американцы избирали президента // Журнал о выборах. – 2005. –№ 3. – С.60–63.

11. Истомин А.А. Так голосуют в Финляндии //Журнал о выборах. – 2005.

– № 2. – С.49–51.

12. Вешняков Д.А. Избирательные процессы в странах содружества незави симых государств // Журнал о выборах. – 2005. – №5. – С.2–4.

13. Вешняков А.А. Российское избирательное законодательство и междуна родные стандарты свободных демократических выборов // Журнал о выборах.

– 2007.– №1. – С.10–13.

14. Васильев В.И. Особенности избирательных кампаний в ФРГ//Журнал о выборах. – 2006. – № 5. – С.57–64; Васильев В.И. Гражданское общество и политические партии в ФРГ //Журнал о выборах. – 2007. – № 5. – С. 55–61.

15. Волков В.П., Перевозчиков В.Н. Федеральные выборы в Мексике // Жур нал о выборах. – 2006. – № 6. – С.58–66.

16. Живілє Вербілайте, член головної виборчої комісії Литовської Республ іки. Голосування поштою в Литві // Вибори – 2006: Досвід. Проблеми. Перспективи. Збірник матеріалів науково–практичної конференції. – К., 2007.

– С.80–84.

17. Костянтин Хівренко. Виборчі новини з–за кордону// Вісник Централь ної виборчої комісії. – 2008. – №1(11). – С.91.

18. Ставнійчук М.І. Система безпосереднього народовладдя в умовах неза лежності України: правовий аналіз та прогнози розвитку. Вибори 2006: Досвід. Проблеми. Перспективи. – К., 2007. – С.33–42.

19. Оніпко О.Ф., Хомовненко М.Г. Мандат виборця – елемент системи інфор маційного контролю виборчих процесів// Винахідник і раціоналізатор. – 2004.

– № 8. – С.10–13.

20. Оніпко О., Хомовненко М. Людський фактор і сучасні інформаційні тех нології у виборчих процесах України// ВІР. – 2003. – № 6. – С.18–20.

21. Оніпко О., Хомовненко М. Дистанційне навчання і новітні інформаційні технології у виборчих процесах України//ВІР. – 2005. – № 5. – С.22–23.

22. Оніпко О., Хомовненко М. Спосіб голосування виборчими бюлетенями/ / Патент України, № 3972. Бюл. № 12, 15.12.2004.

23. Оніпко О., Хомовненко М. Спосіб телеголосування в телефонній мережі. Патент України, № 9356, 15.09.2005.

24. Стельмах О.Н. Електронне голосування з використанням штрих–коду./ / Вісник Центральної виборчої комісії. – 2007. – №1(7). – С.77–81.

25. Симоненко В.А. Список збитків замість реєстру виборців.// Дзеркало тижня. – №25(654), 30.06.2007. – С.1,4.

157

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

26. Развадовская Елена. Украинец – находка для шпионов. Государство не умеет хранить секреты своих граждан.// Вечерние Вести. № 027 (1948), 12 фев раля 2008.

27. Закон України «Про державний реєстр виборців».// Реєстраційний код:39143/2007. http://www.gbo.kiev.ua Онипко А.Ф., Хомовненко М.Г. Реестр избирателей: мировой и ук" раинский опыт Освещается практика и опыт по составлению списка избирателей, как правовой нормы, в разных странах и в Украине. Сделаны выводы и реко мендации по оптимизации работы по составлению реестра избирателей. Ключевые слова: реестр избирателей, выбори, правовая норма, поли тическая власть, ЦИК.

Onipko, A.F., Khomovnenko, M.G. Electoral Register: the International and Ukrainian Experiences Elucidation of the practices and experiences in compilation of electoral registers as a legal norm in different countries and in Ukraine. Provided are conclusions and recommendations as to optimisation of work on electoral registers compilation.

Key words: an electoral register, elections, a legal norm, a political power, CEC (the Central Electoral Commission).

158

ПОЛІТОЛОГІЯ

УДК 321.01(477):258

Випуск 15

Дмитраш І. В.

Ідея волонтерського руху духовних осіб у сучасному українському державотворенні Розкриваються особливості волонтерського руху, реалізується хронологічний підхід до його розвитку на українських землях. Опи сується місійна діяльність духовенства з приходом християнства. Висвітлюється етнографічна позиція суспільного життя українців. Ключові слова: ідея, волонтер, волонтерська діяльність, духовність, держава, соціальне виховання, суспільна свідомість, історіографія. (Матеріали виступу на науковій конференції «Ідеологія ОУН та ідеологія Української держави сьогодні»)

Останнім часом, маючи громадську підтримку та повагу, в Україні дуже швидко розвивається волонтерська робота. Волонтерський рух є частиною будь якого суспільства, це той внесок, який роблять люди на засадах неприбуткової діяльності, без заробітної платні, без просування по службі для добробуту та процвітання спільнот та суспільства в цілому. Сьогодні необхідність роботи волонтерів зросла як ніколи. У зв’яз ку із необхідністю посилення впливу на найбільш уразливі групи населення (передусім це дорослі безробітні, молоді люди без будь якого заняття, діти, які позбавлені належної уваги з боку батьків або у яких немає батьків, пенсіонери, інваліди, в’язні тощо) та нездатністю держав них структур до адекватного вирішення проблеми волонтери стають тою незамінною силою, що здатна вирівняти, або хоча б згармонізувати, сус пільний дисбаланс. Нерозв’язаність таких світових проблем як винищення навколишнього середовища, зловживання наркотиками, заг роза поширення ВІЛ/СНІДу зумовила, щоб волонтери взяли на себе більшу частину відповідальності за розвиток співробітництва суспіль ства з державними та приватними секторами. Незаперечним є той факт, що до волонтерської діяльності інтенсив но долучаються й духовні особи. Отримуючи належні знання в духовних та державних вищих навчальних закладах, вони можуть належно вико нувати, фактично, будь яку волонтерську роботу у соціальній сфері суспільства. Волонтерська діяльність духовенства зарекомендовує себе практичною, ефективною, продуктивною і актуальною. Оскільки така діяльність, в основному, розвинулася і набула поширення у соціальній сфері суспільства, то про волонтерський рух більше відомо як про доб

159

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

ровільну діяльність світських осіб. Однак досвідом волонтерської діяль ності володіють не лише державні соціальні служби, приватні структури та компанії, але й релігійні організації. Адже волонтером може бути кож на особа, яка керується альтруїстичними мотивами, що виражаються через емпатію до іншої особи. Явище волонтерства (волонтерської діяльності) стало свідченням зростання соціальної свідомості та солідарності людей. Волонтерство на соціальному та цивільному рівнях реалізує потребу громадян приймати участь у наданні послуг, до яких вони покликані; зменшує «відстань» між громадянином та інститутами держави (суспільства), надає простір для розвитку соціального компоненту в організації спільноти в той мо мент, коли бракує послуг і соціальних заходів; є «зміцненням душі», що сприяє поширенню нормальних людських стосунків у медичних закла дах, геріатричних та паліативних будинках, притулках для неповнолітніх, інтернатах, в місцях позбавлення волі та інших [4,26]. В першочерговому розумінні термін «волонтер», часто – «волон/ терство», (від фр.volontaire – «доброволець») означає: – у міжнародному праві участь добровольців – іноземних громадян у воєнних діях на боці жертв агресії або народу, що веде збройну боротьбу за свободу і неза лежність проти іноземного гноблення [2,201]. «Новий тлумачний словник української мови» подає дефініціцю: «волонтер» – охотник, охочий. Охотне військо, застаріле, той хто став на військову службу за власним бажанням, доброволець [10,513]. «Тлумачний словник чужо мовних слів в українській мові»: «волонтер» – доброволець, особа, що добровільно пішла на військову службу [13,95]. «Малая Советская Эн циклопедия»: «волонтер» – (фр.volontaire, від лат. voluntarius) – особа, яка вступила на військову службу за власним бажанням, доброволець [16,571]. «Энциклопедический словарь»: «волонтер» – в іноземних військах, особи, які добровільно поступали на військову службу [15,332]. Як бачимо, цей термін в різних джерелах охарактеризований анало гічною думкою, та, разом з тим, в психології та соціальній роботі існує чимало визначень: добровільні помічники; люди, які надають безкоштовT ну допомогу; людина, яка працює безкоштовно, людина, яка переходить у розпорядження суспільства і сприяє розв’язанню місцевих проблем; люT дина, яка помагає «будувати храм»; це такі ж люди, як і інші, але здатні до вищого рівня відповідальності за суспільні проблеми. І ще більш важ ливий аспект, який ми поціновуємо у діяльності волонтерів, – це їхня добровільна участь у реалізації різноманітних соціальних програм, що служать тим, хто потребує підтримки і допомоги [7,6]. Термін «волонтерство» означає передусім діяльність на основі доброї волі. Виходячи з цього, «суботники», роботу «тимурівських» загонів та інші види активності, які здійснювалися безплатно за радянських часів не слід вважати формами волонтерства, адже вони зазвичай не відповіда ли принципу доброї волі, а були примусовим покаранням. Волонтерство – це діяльність, спрямована на допомогу іншим, яка здійснюється не за ради грошової компенсації, матеріальної користі і не ґрунтується на примусі [12,246]. Відповідно, волонтер – це людина, яка вільно займаєть ся діяльністю на користь суспільства, відгукується на чужі проблеми, вміє вислухати і дати слушну пораду, простягає свою дружню руку тим, хто цього потребує [9,153].

160

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

Водночас, волонтери – це добровільні помічники, які надають без посередню та вагому допомогу у реалізації соціальних програм. Така діяльність добровольців потребує не лише бажання та наявності вільно го часу, а й певних знань з психології, педагогіки, соціології, медицини та права, а також володіння навичками спілкування з різними верства ми людей [11,2]. Ідеологічною основою волонтерського руху є традиції безкорисли вої допомоги нужденним, розвиток соціальної активності, толерантності, навичок усвідомленої й активної побудови власного життя. Проводячи свою діяльність у сім’ях чи медичних закладах для людей похилого віку, інвалідів, наркоманів і хворих на СНІД, волонтери є провідниками «ак тивного спілкування між спільнотою здорових і спільнотою хворих» і «могутнім стимулом до загального зростання милосердя» [8,4]. Волонтерський рух – це той внесок, який робиться фізичними осо бами для добробуту та процвітання спільнот та суспільства в цілому, ця діяльність може бути багатоманітною: від повсякденних форм взаємо допомоги до спільних дій під час кризи. Під цим поняттям розуміють волонтерські дії як на місцевому, так і на державному рівнях, разом з цим, як двосторонні та міжнародні програми. Волонтери відіграють різносторонню роль в розвитку та добробуті країн [3,6]. Аналіз досвіду організацій, де працюють волонтери, у вітчизняній та зарубіжній практиці, сфери людського життя, на які спрямовані зу силля добровольців різного віку, рівень освіти, світосприйняття свідчать про те, що в нашому прагматичному суспільстві росте й інтенсивно по ширюється рух безкорисливої допомоги суспільству у вирішенні проблем інтелектуального, фізичного, психічного і емоційного розвит ку та соціального становлення членів самого суспільства. Загальне визначення волонтерства як служіння можна описати в кількох віхах: – така діяльність є не примусовою; – така діяльність базується на прагненні допомогти; – це справа, зроблена без попередньої думки про фінансову винаго роду; – така діяльність – це робота, а не гра [9,153]. Отож, такий волонтерський рух – це природно, і можливий він тільки у вільному, незалежному, демократичному суспільстві. Служін ня суспільству виховує громадянські почуття, а волонтерська діяльність, зокрема, є оптимальною умовою прояву альтруїзму, гуманності для са мореалізації та самовдосконалення людини будь якого віку. Водночас, можна стверджувати, що волонтерський рух для молодих людей є неви черпним джерелом набуття громадянського досвіду, можливості вчитися та сприяти розвитку солідарності в країні, можливості реалізувати себе у служінні суспільству [5,71]. Волонтерство може набувати будь яких форм: від традиційної сусідської взаємодопомоги до дій, спрямованих на вирішення соціальних конфліктів та проблем бідності. Це поняття включає діяльність волонтерів на місцевому та національному рівнях, хоч кожен народ, кожна людина має своє уявлення про те, хто такий во лонтер і що таке волонтерська діяльність [6,1]. Слід зазначити, що головною проблемою волонтерського руху зали шаються передусім труднощі організації їх (волонтерів) діяльності. Отже, організаторам такого руху потрібно не тільки ознайомитися з істо рією згаданої вище діяльності в інших країнах, а й повернутися до витоків

161

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

нашої національної культури, яка має вагомі надбання, досвід, традиції, а найголовніше – побудована на засадах християнства [5,73]. З метою розкриття особливостей волонтерського руху на Україні реалізуємо хронологічний підхід до його розвитку на українських землях. З давніх давен в Україні пропагувалось дотримання морально етичних норм, Божих Заповідей, вшанування Святих, Пресвятої Богородиці. В українській громаді і сім’ї було чітке розмежування ролей та обов’язків, культувалися витримка, мужність, працелюбність, чесність, не підкупність, волелюбність, справедливість, надійність, взаємовиручка, доброзичливість, гостинність, милосердя, благодійність [1,31]. Говорячи про благодійність, ми розуміємо, що це вияв цілеспрямо ваної уваги до людей, які з різних причин не можуть власними силами забезпечити собі хоча б мінімальні умови існування (на відповідному загальному рівні цивілізованості суспільства), надання їм посильної до помоги в збереженні й організації своєї життєдіяльності, підтримання їх матеріально і духовно. Це соціальне явище має у нашій країні свою історію, традиції й особливості, ознайомлення з якими становить не тільки пізнавальний інтерес, але й практичну вартість для тих, хто пра цює у соціальній сфері або має намір зайнятися цією роботою. Серед багатьох спільних рис, притаманних різним народам, є здатність до співчуття, співпереживання, готовність відгукнутися на чужу біду, прийти на допомогу. Ці людські якості існують здавна, з ча сом змінюються форми і способи їх вираження. Не обділені ними й слов’яни. Письмові згадки західних мандрівників давнини засвідчують їх гостинність, милість, чуйне обходження з полоненими. Християнство відіграло особливу позитивну роль в історичному роз витку слов’ян, в тому числі у піднесенні їх благодійності. Таку ж місію виконували й інші релігії, які в тій чи іншій формі проповідують гуман істичне ставлення до людини. Запроваджуючи християнство на Русі, князь Володимир сам глибо ко сприйняв ті думки, звернені до душі людини, що закликають людей турбуватися про ближнього, бути милосердним. Ось деякі з них: «Бла женні милостиві, бо помилувані вони будуть», «Хто просить у тебе, то дай, а хто хоче позичити в тебе – не відвертайся від нього», «Продай добра свої та й убогим роздай», «Тіштеся з тими, хто тішиться, і плачте з тими, хто плаче». Пройнявшись духом християнських повчань, Воло димир, за свідченням літопису, велів «усякому старцеві й убогому приходити на княжий двір, брати їжу і питво». Та оскільки немічні і хворі не могли добиратися до його двору, князь повелів зробити теліги, куди клали хліб, м’ясо, рибу, овочі, мед в бочках, квас і возили по місту, пита ючи: «Де хворі і старці, які не можуть ходити?» Таким роздавали усе необхідне [1,20]. Прагнучи розвинути благодійництво, надати йому організованого ха рактеру, князь Володимир невдовзі (996 р.) видає Устав (або закон), в якому згідно з релігійними настановами доручає духовенству і церков ним структурам опікування і нагляд за лікарнями, лазнями, притулками для одиноких тощо, встановлює для благодійних закладів «десятину» [1,21]. Як відомо, цей мудрий правитель здійснив багато прогресивних для свого часу заходів, завдяки яким освіченість, культура русичів досягла високого рівня. Це, зокрема, заснування училища для навчання убогих

162

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

людей, богомільні, будинки для паломників, запровадження народних свят, на яких виявлялася турбота про «годування» убогих, сиріт, вдів, мандрівників, роздавалася їм велика милостиня. Літописи розповідають, що в часи Київської Русі були спроби вихо вання глухонімих. У літописах за Іпатським і Лаврентіївським списком читаємо: «Симь же роздаяным на учение книжное, и сбыться пророче ство на Русской земле, глаголюющее: в юны дни услышать глуси словеса книжная, ясны, будем язык изнивыхь». Прогресивні люди Київської Русі розуміли величезне значення книжного навчання для глухонімих і дітей з вадами мови. В опікуванні дефіцетарних дітей і дорослих помітну роль відігравав Києво Печерський монастир. Вже в першій половині XI ст. за ініціати вою ігумена Печерського монастиря Феодосія Печерського недалеко від обителі було відкрито окремий дім для дітей сиріт (сліпих, глухих, калік). У письмових джерелах ми знаходимо свідчення про те, що «о доме сем шла большая слава». Київські князі гуманно ставилися до калік. Володимир Мономах у своєму заповіті дітям писав: «Всего же более убо гих не забивайте, но, насколько можете, по силам кормите и подавайте сироте» [7,84]. Таким чином, в Київській Русі світська влада і духовен ство здавна звертали увагу на дітей калік, прагнули допомогти їм. Щоправда розвиток соціальної опіки в Київській Русі був перерваний, як і весь хід суспільного розвитку нашого народу, татаро монгольським нашестям, що виявилося важким випробуванням для його життєздатності. Тільки у XV ст. справи громадської опіки знову почали поширюватись. Позитивну роль у цьому відігравали братства (общини міського населен ня), що створювалися у середині XV ст. Спочатку братства були благодійними і називалися в грамотах «братствами любові» і «братства ми милосердя». У XIV – XV ст. не існувало законодавства щодо змін або поліпшення громадської опіки. До цього часу ще діяли принципи органі зації громадської опіки, які склалися в Київській Русі [1,85]. В умовах краху державності й чужоземного владарювання на пер ший план в збереженні й об’єднанні духовних сил народу об’єктивно виступає православна церква. Вона стала одночасно і єдиним пристани щем для потребуючих допомоги вбогих, старців, немічних. Церква та монастирі взяли на себе благочинні функції, користуючись тим, що та тарські хани, особливо в перший період панування над Руссю Україною, з повагою ставилися до духовенства, надавали ієрархам грамоти (ярли ки), звільняли церкви й монастирі від дані та поборів, залишали за духовенством турботу про опіку тих, хто її потребував. Татаро монгольські спустошення завдали непоправної шкоди Україні, її суспільно політичний розвиток ще довго стримувало поне волення іншими державами, а творчі сили виснажували чужинські впливи, війни, чвари. Та навіть за цих умов закладені ще з часів Київсь кої Русі традиції благодійницької діяльності не були забуті. На складному шляху відродження і державотворення поступово розвива лися різні форми суспільної опіки, у якій виразно окреслюються провідні напрями, що взаємно доповнювали один одного. Українські князі Острозький, Вишневецький, гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа були, як правило, вихідцями з середніх верств населення, а тому добре знали запити своїх співвітчизників у низах, в кри тичних ситуаціях завжди намагалися допомогти найбільш знедоленим.

163

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

Перед лицем чужинської загрози, в умовах тривалої бездержавності на південно руських землях існували і зміцнювалися загалом демокра тичні, гуманні для свого часу звичаї, традиції, форми соціального буття. В основі ладу, що утвердився на Наддніпрянщині після повстання 1648 року, лежала ідея соціальної рівності. В Російській державі, до якої в середині XVII ст. приєдналася більша частина України, ставлення офіційної влади до соціальних проблем було суперечливим і непослідовним. З одного боку, продовжувала існувати започаткована старокиївськими князями традиція допомагати нужден ним, роздавати милостиню, спільно боротися з голодом й іншими лихами. Вона всіляко підтримувалася церквою, громадською думкою, набувала розмаху і численних прибічників серед людей різних станів, чиє матеріальне благополуччя дозволяло їм особистими засобами спри яти полегшенню участі бідуючих, насамперед убогих, хворих, сиріт, а також безпритульних і голодуючих. З другого боку, в міру ускладнення соціальних проблем, владні органи, громадськість починають усвідом лювати обмеженість приватної благодійності і усталених форм церковно монастирської опіки, шукають нові підходи до боротьби з жеб рацтвом, іншими недугами, що нестримно вражали суспільство. Ідея розгортання державної системи громадської опіки почала реал ізуватися за царя Федора Олексійовича, який у 1682 році наказав споруджувати шпиталі (богадільні), щоб «надалі на вулицях волоцюг і лежачих жебраків не було». Здорових цар велів примусити хліб свій «за живати працею чи якимось ремеслом на загальнонародну користь», бо всіляке неробство не веде ні до чого іншого, окрім як до злих справ і злодійства. На селах основний тягар соціальної допомоги здійснювався гро мадськістю. В Україні довго зберігало своє значення народне віче. Традиція колективно вирішувати широке коло питань господарського і суспільного життя дістала розвиток в селянській громаді, однією з виз начальних рис якої стало самоврядування. Громаді притаманні тісні зв’язки між людьми, залежність і взаємодопомога на грунті спільних інте ресів. Одночасно вона служила волевиявленням індивідуальних свобод, люди об’єднувалися у ній для досягнення взаємної вигоди і безпеки. Кожна громада була зобов’язана мати свій фонд убогих і сиріт (хоча це траплялося нечасто). При потребі громада шукала кошти із внутрішніх резервів (продаж власного майна, лісу, штрафи тощо), залучала для до помоги церкву. На відміну від Візантії і Росії, де церква спиралася на світську владу й навпаки, в Україні вона не залежала від державної влади, а залишала ся «справою громади». У ХVIII ст. вона набрала характеру демократичної установи громади. Матеріально вона живе переважно за рахунок коштів парафіян, які беруть участь у вирішенні питань, пов’язаних з викорис танням пожертвувань, призначенням священиків, служителів, їх оплатою. Тому Українська Церква поступово перетворилася на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. Перші стали традиц ійним місцем найбільш масових зустрічей і спілкування людей. Біля них відбувався обмін інформацією, обговорювалися наболілі життєві питан ня, нерідко оголошувалися розпорядження керівництва громади та урядові накази [1, 24–25].

164

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

Виховання дефіцитарних дітей в богадільнях, притулках і виховних будинках сприяло формуванню оригінальних систем виховання і навчан ня глухонімих, сліпих та розумово відсталих дітей, що знайшло свою дальшу реалізацію в умовах спеціальних училищ, які почали створюва тися в Україні для глухонімих у першій половині XIX ст. та для сліпих і розумово відсталих у кінці XIX ст. і на початку XX ст. Особливим різновидом громад виявилися церковні братства, які брали активну участь в розв’язанні багатьох соціальних проблем своїх прибічників і тогочасного українського суспільства. До них входили пе реважно міщани й духовенство, оскільки згадані об’єднання (асоціації) були органічно пов’язані з церквами. Зокрема, братства відкривали особливі «старечі» шинки, прибутки від яких йшли на утримання шпиталів. Їх значення виходило далеко за рамки звичайної філантропічної діяльності. Вони були втіленням гума ністичних поглядів на старість, немічність, убозтво, сирітство. Ці явища суспільного життя народ вважав лихом, але не приниженням. Відповід ним чином розцінювали себе представники соціальних низів. З цього приводу відомий історик О.Єфименко відзначала: «Дотепер зберігся ще цей, між іншим, вже вимираючий, тип старця, який дивиться на своє становище як на відому заслугу перед людьми, оскільки надає їм змогу робити добрі справи і тим самим здобувати заслугу перед небом», [1,29] тобто Бoгoм. Значну благодійну діяльність проводили також монастирі. Крім ре лігійної і просвітницької діяльності вони розвивали різного роду ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомогу старцям, оси ротілим, потерпілим від лиха. Релігійні організації істотно впливали на громадські стосунки поза церквою. Велике соціальне значення мали її благодійні повчання, обря ди і ритуали, контроль за виконанням моральних настанов, індивідуальна робота з віруючими. Засуджувалися зневага до старших, дармоїдство, лінощі, розпуста, пияцтво. У храмові дні (свята) біля церков влаштову валися громадські обіди, обдаровування старців, калік, сиріт, праця в свята вважалася гріховною. В інші дні заохочувалася милостиня і спри яння «розговінню» убогих. Громада й церква турбувалися також про родинне здоров’я, виховання дітей, поважне ставлення молоді до батьків і літніх людей [1,30]. У суспільному житті українців міцно утвердився відомий усім слов’ янським народам звичай взаємодопомоги. Найпоширеніші його форми – супряга (співпраця двох сусідів) і толока – колективне виконання трудо містких чи термінових робіт. Сходилися на неї найчастіше після попереднього запрошення. Не піти на толоку – означало образити госпо даря і навіть всю громаду. Толокою переважно будували хати та інші споруди, косили сіно, жали, копали картоплю тощо. Таким чином допомагали вдовам, солдаткам, багатодітним, потерпі лим від повені, погорільцям, хворим, немічним та іншим зубожілим людям. Для них з милосердя толоки були безвідробіткові (на відміну від оплачуваних чи відробіткових), а для потерпілих від лиха – терміно вими, усім селом не лише зводили житло, але й зносили реманент, молодняк худоби, посівний матеріал, одяг, харчі. Толока мала велике соціально виховне значення (атмосфера спільної праці, солідарність,

165

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

спілкування, розваги, моральна підтримка, приклад для молоді і так далі). Завдяки їй людина знає, що громада виручить з біди, не дасть пропасти. Соціальне виховання природно, органічно впліталося у повсякден не буття і підлягало постійному контролю. Соціальна мобільність, громадська активність були настільки високими, наскільки цього вима гала дійсність. Кожен повнолітній мешканець усвідомлював свій обов’язок перед іншими, без примусу його виконував, намагався досяг ти вищого рівня в багатьох сферах, виявляв для цього зусилля, кмітливість, ощадливість. Це дозволило українському народу уберегти ся від остаточного поневолення і асиміляції, відтворити унікальні форми державності, багату й самобутню культуру, справитися з соціальними недугами, «кожен із представників відомих українських родин чи то уря довців, чи комерсантів мав за честь щось добре зробити для «братів», які були знедолені, потребували допомоги» [1,32]. Саме так свого часу в Києві було створене Товариство сприяння по чатковій освіті, споруджено Народну аудиторію, де проводилися публічні медичні читання, організовувалися богадільні для старих людей, які не мали родин і засобів до існування. В них багато самотніх і немічних знаходили на схилі літ притулок, харчування, підтримку. Кожна етнокон фесійна громада в Києві тих часів мала певні заклади. В них опікувалися одинокими людьми, надавали медичну та іншу допомогу бідним [1,31– 33]. Отже, історія нашої країни багата власним досвідом становлення і розвитку форм громадського опікунства. Вони цінні і в наші дні, коли го стро постала потреба у вдосконаленні як існуючих державних структур соціальної допомоги і створенні нових, що відповідали б сучасним умо вам та вимогам, так і розгортанні різних форм громадської і приватної благодійності. Ці традиції узагальнили значний соціальний досвід благо дійництва, допомоги, підтримки створили універсальний соціальний простір та підґрунтя для формулювання теоретичних засад волонтерсь кої роботи. Відтворюючи національний менталітет, традиції вносили свій історично культурологічний колорит у становленні волонтерства. Як бачимо, ідея волонтерського служіння в державотворчій діяль ності має свої коріння ще в далекому минулому і спостерігається в глибині віків наших пращурів. Ідея волонтерства духовних осіб у наш час набуває різноманітних форм: організація та проведення релігійних свят (свято святого Мико лая, Різдвяного вертепу, Великодніх гаївок та інших), відвідування пацієнтів лікарень, геріатричних та паліативних будинків, притулків для неповнолітніх, шкіл інтернатів, місць позбавлення волі. Багато духовних осіб здобувають вищу освіту у державних навчаль них закладах, отримуючи належні знання з педагогіки, психології, юристпруденції, соціальної педагогіки, історії, філології, журналістики. Таким чином, ці люди можуть ефективно працювати в багатьох сферах держави і виконувати продуктивну працю у різних категоріях суспіль ства. Поряд з тим, у багатьох розвинутих країнах світу волонтерський рух є основою системи саморегуляції у суспільстві. Вважають, що саме за лучення широких кіл громадськості до вирішення суспільних проблем на волонтерських засадах може створити передумови для формування такої системи саморегуляції у суспільстві, коли проблеми, що виника

166

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

ють, можуть бути вирішені за рахунок внутрішнього потенціалу цього суспільства [14,94]. Волонтерські об’єднання справді поширені в усьо му світі, а останнім часом їх стає все більше й в Україні, при цьому однією із головних проблем стосовно волонтерського руху є те, що до цього часу в Україні немає офіційного визначення понять «волонтерська діяльність» і «волонтер», не визначений і сам статус волонтера [5,64]. Проте відзначимо, що згідно правових аспектів розвитку волонтерсь кого руху держава своєчасно реагує на цю потребу часу, про що переконливо свідчить встановлення у законодавчому полі основ держав ної політики щодо волонтерства, введення до законодавства основних термінів і понять стосовно цього соціального явища, визначення суб’єктів державного управління і громадського самоврядування, відповідальних за розвиток волонтерського руху [8,5]. Зокрема, прийнято Закон Ук/ раїни «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21.06.2001 р. №2558–111; Закон України «Про соціальні послуги» під 19.06.2003 р. №966–TV; Закон України «Про Загальнодержавну програму підтрим ки молоді на 2004–2008 роки» від 18.11.2003 р. №1281–IV, а також ряд постанов та розпоряджень: розпорядження Президента України «Про організацію проведення в Україні у 2001 році Міжнародного року во лонтерів» від 22.03.2001 р. №б7/2001–рп.; постанова Кабінету Міністрів «Про затвердження Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг» від 10.12.2003 р. №1895; розпорядження Кабінету Міністрів «Про утворення Координаційної ради з питань роз витку та підтримки волонтерського руху» від 23.04.2003 р. № 225–р.; постанова Верховної Ради «Про Рекомендації парламентських слухань про становище молоді в Україні «Формування здорового способу жит тя української молоді: стан, проблеми та перспективи» від 03.02,2004 р. №1425–IV [8,131]. Згідно із Загальною декларацією волонтерів, яку було прийнято на 11 Конгресі Міжнародної Асоціації Волонтерів 14 вересня 1990 року в Парижі, волонтерська діяльність розглядається як інструмент соціаль ного, культурного, економічного та екологічного розвитку. В ній підкреслюється, що волонтерство – це добровільний вибір, що відобра жає особисті погляди і позиції; це активна участь громадянина в житті суспільства, що виражається, як правило, у спільній діяльності в межах різного роду асоціацій. Волонтерство сприяє покращенню якості життя, особистому процвітанню й поглибленню солідарності, реалізації основ них потреб на шляху будівництва справедливого і мирного суспільства, більш збалансованому економічному і соціальному розвитку, створен ню нових робочих місць і нових професій, у Декларації проголошено низку головних принципів руху, зокрема, принцип надання особистих або організованих послуг, а також принцип перетворення волонтерства в елемент особистого розвитку, набуття нових знань та навичок. І хоч у питанні волонтерства виникають проблеми, ми звертаємось до такого загону людей, які розумом і серцем розуміють і відчувають болі, труд нощі, радощі і печалі інших людей, і, як стверджують самі учасники цього руху, волонтерство це – прекрасний стан душі. Характерно, що у розв’язанні гострих соціальних проблем, які нині стоять перед українським суспільством, все більшого значення поряд з вдосконаленням державної системи захисту населення набуває відрод ження, розвиток благодійної діяльності різних організацій та установ,

167

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

спеціальних громадських об’єднань і приватних осіб. Зміст волонтерсь кої діяльності фактично не змінюється, але форма здійснення набуває різного характеру. На даний час, волонтерська діяльність духовних осіб є актуальна та перспективна і потребує подальшого наукового аналізу та практичної реалізації духовними лідерами волонтерами. Література 1. Андрущенко В.П. Соціальна робота. Актуальні проблеми теорії та практи ки соціальної роботи на межі тисячоліття. – К.: УДЦССМ, 2001. – 344 с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. Бусел В. Т. – Ірпінь: ВТФ Перун, 2005. – 1728 с.

3. Вайнола Р.Х., Капська А.Й., Комарова Н.М. Волонтерський рух в Україні: тенденції розвитку. – К.: Академпрес, 1999. – 112 с.

4. Душпастирство охорони здоров’я італійської Церкви: Національна рада єпископів Італії у Справах душпастирства охорони здоров’я / Видано Міжєпар хіальною комісією у справах душпастирства охорони здоров’я УГКЦ. – Львів : Друкарські кушти, 2005. – 32 с.

5. Діяльність центрів соціальних служб для молоді України: сучасний стан і перспективи розвитку / За ред. Толстоухова С.В., Багай В.В., Вакуленко О.В., Зайцева З.Г. та ін. – К.: Академпрес, 1999. – 112 с.

6. Дибайло Василина: Розробка та впровадження волонтерських програм / Український Католицький Університет. – Львів, 2006. – 32 с.

7. Капська А.Й. Технологія волонтерської роботи в сучасних умовах. – К., 2001. – 140 с.

8. Капська А.Й. Підготовка волонтерів до соціальної роботи: Навчально методичний посібник. – К.: Держсоцслужба, 2005. – 152 с.

9. Маккарлі Стів, Лінч Рік. Управління діяльністю волонтера: Ресурсний Центр розвитку громадських організацій «Гурт», 1988. – 163 с.

10. Новий тлумачний словник української мови / Укладачі: Яременко В., Сліпушко О.: В 4 т. – Т. 1. – К.: Аконіт. – 1998. – 910 с.

11. Обласний центр соціальних служб для молоді: Навчальна програма «Шко ла волонтерів». – Івано Франківськ, 2001. – 9 с.

12. Полтавець В. Соціальна робота в Україні. Перші кроки: школа соціаль ної роботи Національного університету «Києво могилянська Академія». – К.: Академія, 2002. – 240 с.

13. Тлумачний словник чужомовних слів в українські мові / Сліпушко О.М. – К.: Криниця, 1999 – 507 с.

14. Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник / За ред. Адру шенко В.П. – К.: ДЦССМ, 2002. – 226 с.

15. Энциклопедический словарь / Под ред. Введенского Б.А.: В 3 т. – Т. 1. – Москва: Государственное научное издательство: Большая Советская Энцикло педия, 1954. – 332 с.

16. Малая Советская Энциклопедия / Под ред. Введенского Б.А.: В 10 т. – Т.

2. – Москва: Государственное научное издательство: Большая Советская Эн циклопедия, 1958. – 571 с.

168

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

Дмитраш И.В. Идея волонтерского движения духовных лиц в совре" менном украинском творении государства Раскрываются особенности волонтерского движения, используется хро нологический подход к его развитию на украинских землях. Описывается миссийная деятельность духовенства с приходом христианства. Освеща ется этнографическая позиция общественной жизни украинцев. Ключевые слова: идея, волонтер, волонтерская деятельность, духов ность, страна, социальное воспитание, общественное сознание, историография.

Dmitrash, I.V. The Idea of a Voluntary Movement of the Clergy in the Contemporary Process of State Creation in Ukraine Revealed are peculiarities of a voluntary movement upon application of a chronological approach to its development in the Ukrainian lands. Description of a missionary activities conducted by the clergy with advent of Christianity.

Elucidation of the ethnographical position in the public life of the Ukrainians.

Key words: idea, a volunteer, voluntary activities, spirituality, a country, a social education, the public conscience, historiography.

169

Випуск 15

ПОЛІТОЛОГІЯ

УДК 323.2 (477)

Іванілов О.В.

Політичні альтернативи в Україні: спроба історико–ретроспективного аналізу Аналізуються проблема української політичної альтернативістики у контексті ретроспективного підходу. Охарактеризовано специфічні особливості альтернативних проектів суспільного розвитку у пол ітичній історії України XVII – XX ст., які визначаються як спроби оптимізації загального цивілізаційного клімату у державі.

Ключові слова: політична система, альтернативність, нелінійний розвиток суспільства.

Історія завжди має право на альтернативу. Історичний процес суп роводжується альтернативними варіантами та нереалізованими проектами. Власне, сама історія – це постійний вибір шляхів розвитку, який заперечує інші альтернативні підходи. Такі альтернативи немов втрачають свою історичну цінність і, природно, виявляються поза ме жами наукових досліджень. Вказаний підхід до історичних альтернатив особливо характерний для часів домінування на дослідницькому терені жорстких методологічних конструкцій, монолінійних концепційних установок, які детермінують та чітко визначають закономірність історичного розвитку, не залишаючи жодного шансу на варіативні умовні допущення. Водночас, історія скла дається не стільки з очевидних фактів, які вже відбулися, скільки з нескінченої низки альтернатив, драматичних виборів, відтиснень, нівелю вань та зникнень. Усі ці явища формують живу тканину історичного процесу. Подібні положення є характерними для політичній історії України нового часу (XVII – XІX ст.), коли ознаки альтернативного розвитку чітко формувалися у суспільній свідомості, залишаючи помітний слід в історії і, тим самим, надаючи можливість уявити, здавалося, вже запрог рамований історичний процес у всій повноті, різноманітності та драматичності. Звернення до політичних конституційних альтернатив в історії України, до проектів нереалізованих, але існуючих немов тінь генераль ного політичного розвитку, сприяє детальному висвітленню політичної палітри української реальності. Ці проекти є живою частиною суспіль но–політичної історії держави, її орієнтирами, вказуючи на сутнісні тенденції всієї української історії. Проблема української політичної аль

170

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

тернативістики у контексті ретроспективного підходу є метою статті, що пропонується. Розробка альтернативності у політичній історії України набула знач ного розвитку у другій половині 80–х років ХХ ст. (дослідження М.Михальченка, О.Толочка, В.Литвина, В.Ткаченка). У середині 90–х років, у нових соціокультурних умовах, було сформульоване питання про ліберальну альтернативу розвитку України та акцентовано на кон ституційні проекти вітчизняних авторів початку ХХ ст. (праці В. Кременя, В. Горбатенка, І. Кураса та ін.). Дещо прагматичний та ідеологічний підхід до проблеми альтернативності 80–х років був роз ширений і набув нового змісту [11,7]. Зазначимо, що у західній історіографії на той час вже існувала «теорія альтернатив», автори якої виступали проти детерміністської історіографії. Проте, всі підходи (кож ний з яких правильно орієнтувався у своїй галузі дослідження на принцип альтернативності історико політичного процесу), тим не менш не перетинали «рубікон» проблеми, не ставили альтернативність істо ричного процесу у центр реального соціально економічного політичного, культурного, релігійного, етнічного життя народів. І, зокрема, не як вибір того або іншого шляху, і не як його «багатоваріантність», а як драматич ну комплексність, нерозривність зі всім процесом історичного розвитку, що перебував під впливом різних суперечливих довготривалих і пост ійно змінних чинників. З цієї точки зору, реальний історичний процес є процесом альтернативним [4,7]. Як правило, відправною точкою документальної альтернативності політичного життя України Нових часів дослідники ХІХ – ХХ ст. (М.Грушевський, В.Ліпінський, В.Сергієвич) вважали діяльність Б.Хмельницького та Переяславську Раду. Водночас, подібний підхід певною мірою формалізований, адже і поза чітко розробленими консти туційними проектами XVII – початку XX ст. українська політика не раз вирішувала важку дилему вибору, перебуваючи під дією загальноєвро пейського політичного розвитку. На українську реальність значною мірою впливали соціально економічні, політичні, культурні, релігійні чинники, що висували проблему політичного вибору [1]. Звичайно, немає необхідності детально характеризувати всю політич ну історію країни до XVII ст., але деякі моменти необхідно конкретизувати. Пошук політичних альтернатив в Україні розпочався відразу ж з появою в Європі нової державної інституції – Запорізької Січі, яка ввібрала в себе, з одного боку, сильний національний елемент, а з другого, – реалії польської, литовської і східноєвропейської державності. В останніх вже оформився інститут магдебурзького права та місцевого самоврядування, а у Речі Посполитій склалась політична традиція виборності королів. У віддалених від України регіонах Європи існували італійські аристокра тичні республіки; Франція відкрила Генеральні Штати; а в Англії за два століття до цього виник ранньосередньовічний конституційний документ, що обмежував самовладдя королів – Велика хартія вільностей. Таким чином, навколишні політичні реалії висували перед Україною певні пол ітичні питання. Однією з причин такого становища була і перманентна зовнішньополітична небезпека, що століттями загрожувала східнослов’ янським землям. Йдеться про періоди монголо–татарської навали і тривале іноземне ярмо, кримсько–турецьку експансію з Півдня, литовсь ко–польський вплив тощо.

171

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

Внаслідок зазначених чинників, Україна у XV–XVI ст. відставала у політичному розвитку від передових, поки що середньовічних моделей європейського світу. У процесі характеристики еволюції українського політичного устрою необхідно враховувати і специфічні внутрішньопо літичні чинники розвитку країни, зокрема, соціально економічні особливості. Напружена боротьба з сусідами, і перш за все із Кримсь ким ханством та Польщею поглинала колосальні матеріальні і людські ресурси. На постійні війни відволікалася найбільш сильна і здорова ча стина населення, найбільш динамічна частина суспільства – українське козацтво. Все це визначало цивілізаційний рівень розвитку України, і зокрема, відставання у політичній сфері. Відсутність сильного «третього прошарку» населення, розвиненої «середньої сили» створила сприятливий ґрунт для авторитарних впливів російської державності в умовах відсутності власних політичних проти ваг. У цей бік спрямовували країну і геополітичні особливості, а також багатонаціональний і багатоконфесійний склад її населення. Вважаємо, такий контекст був не випадковим, а відображав у сукуп ності специфіку всього історичного шляху розвитку України. Не можна залишати поза увагою і таке явище української історії як закріпачення селянства. Очевидно, що введення кріпацтва в Україні наприкінці ХVІІІ ст. було викликано складним комплексом внутрішніх та зовнішньополі тичних умов життя країни. Прикріплення селян до землі, втрата ними прав особи стала драматичним, але закономірним явищем української історії. Якщо на Заході подібні тенденції не мали такого глобального характеру, а для низки високорозвинених для того часу країн вони ста ли лише історичним епізодом, то в Україні вони були довготривалими. Феномен кріпацтва виявився тісно вплетеним в тканину всього украї нського життя – в її економіку, політику, культуру. У таких умовах в українських землях дедалі більше укорінялися елементи російського деспотизму, а також жорсткі моделі західного абсолютизму. І як резуль тат – формування виключно проросійської політичної системи, що розвивалась на величезних євразійських просторах в оточенні зовсім інших цивілізаційних тенденцій. На такому історичному зламі у процесі української політичної ево люції і виникли перші ознаки цивілізаційної тенденції, що враховувала загальноєвропейську, а меншою мірі східноєвропейську політичну ево люцію. Саме з цієї точки зору ми маємо право розглядати перші альтернативи модернізації політичної системи України. Наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. П.Дорошенком, І.Мазепою, П.Орликом здійснювались спроби розробки та реалізації проектів ви ходу країни із тупика так званої суспільної «руїни». Криза політичної системи виявилася, з одного боку, у російських репресіях проти націо нальних українських пріоритетів, а з іншого – у щонайгострішому протистоянні угрупувань козацької старшини. П.Орликом був сформу льований чіткий альтернативний «конституційний проект політичного устрою України». Якби положення конституції були реалізовані, то у сукупності з іншими реформами, з появою послідовних елементів місце вого самоврядування це представило б у першій половині XVIІІ ст. зовсім іншу модель політичного розвитку країни, що тривала паралельно з ци вілізаційним досвідом Західної Європи.

172

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

Отже, по суті це була перша спроба спроектувати альтернативний шлях політичного розвитку країни, спроба рішуча, драматична і невдала. Але важливо мати на увазі не якісь абстрактні моделі боротьби за права людини, демократію, цивільне суспільство, а цілком конкретні спроби в умовах жорстокої російської деспотії XVІІІ ст. добитися хоча б деякого цивілізаційного зрушення. І в цьому контексті і І.Мазепа, і П.Орлик опи нилися на вершині тодішнього лібералізму, громадянськості. Поява сформульованої політичної альтернативи була заявлена. Водночас було визначено на майбутнє, цивілізаційне протистояння російського самодер жавного деспотизму і української моделі «лібералізму», хоча остання на той час не мала під собою ніякої скільки–небудь реальної опори та існу вала лише ідеями освічених одинаків. У цей період розпочався цивілізаційний відлік іншого розуміння місця України у тодішньому світі. І цей відлік в умовах складних соціокультурних реалій був достатньо мас штабним і універсальним. Він цілком кореспондувався з європейськими тенденціями свого часу. Майбутні політичні події в Україні лише контрастували означену лінію. Певним проривом на цьому шляху стала праця Кодифікаційної комісії під керівництвом Я. Лізогуба, яка намагалася конкретизувати та обґрунтувати основні альтернативи політичного розвитку України у складі Російської імперії. З’являлася невимовна для України можливість вже у XVIIІ ст. піти іншим шляхом розвитку, що декларувався політич ними свободами, терпимістю, демократизмом влади. Зрозуміло, російська дійсність не могла допустити реалізації подібних альтернатив. Однак, слід альтернативи завжди залишається, підкреслюючи, що як у самому суспільному житті, так і в його взаємозв’язках з європейським світом неодмінно з’являються варіативні політичні імпульси. Ще один знаковий альтернативний цивілізаційний зліт в Україні можна віднести до років гетьманату К.Розумовського (1750 – 1764). За останнього гетьмана Україна послідовно рухалась у напрямку подаль шої євроінтеграції: розвивалася зовнішня торгівля, розширювалися контакти з іноземцями. Серйозні прориви відбулися у сфері міжнарод них відносин, з’явилися контури участі України у великій європейській політиці. Розроблялися проекти організації першого в Україні світсько го університету у Батурині. Але головне – відбулося істотне зрушення у галузі цивільного світобачення. Навколо цього політичного стрижня оберталася вся законодавча практика влади. Були реалізовані спроби встановити нові порядки у судах, удосконалити процес судочинства і прискорити процедуру розгляду справ. Розпочалася боротьба з амораль ними явищами і корупцією. Все це свідчило, що реформаторський дух у верхах суспільства набирав силу, створював позитивний ґрунт. Проте скасування інституту гетьманату, а потім ліквідація Запорізької Січі надовго загальмували цей процес. Специфіка подібного розвитку подій яскраво подана у роботах М.М.Сперанського, зокрема, у «Введенні до Укладення державних за конів» (1809). Політик вказував, що хоча Захід тих часів енергійно переходив від системи «феодальної» (що для автора ідентифікувалось з самодержавством, однолінійністю розвитку) до «системи республік» (тут на першому місці виступала Англія, а закінчувався список післярево люційною Францією, падінням феодальних державних основ). Російська

173

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

імперія, на думку М.Сперанського, тільки починала цей закономірний шлях [12]. Відмітимо, що після трьох, дійсно зльотів альтернатив в історії України – у середині XVIІ ст. і на початку XVIIІ ст., поступово визріва ло усвідомлення необхідності змін, все частіше привертали увагу останні цивілізаційні процеси у західних країнах. На жаль, це розуміння відчувалося в усіх ешелонах влади, проте не оформлялося у певні аль тернативні проекти, виступаючи як спроби поліпшення загального цивілізаційного клімату у країні. Певним етапом на шляху українського конституціоналізму був кінець другого десятиліття XIX ст., коли закінчилися наполеонівські війни, визначилася нова карта Європи. Фінляндія і Польща одержали власний, альтернативний конституційний устрій, а Олександр I став основним автором розробки Конституційної хартії для Франції з її га рантіями рівності всіх громадян перед законом, релігійною терпимістю, збереженням Цивільного кодексу Наполеона, затвердженням двопалат ної Асамблеї. На цьому зламі епохи і народилися такі альтернативні конституційні проекти: достатньо помірна «Статутна грамота» М.М.Новосильцева, революційна і водночас толерантна щодо України «Конституція» М.Муравйова, екстремістська «Руська Правда» П.Пес теля, «конституційна модель» фундаторів Кирило – Мефодіївського товариства. З кожним десятиліттям розширювався діапазон цих про ектів, ускладнювалася їх політична палітра. 20– 40–і роки ХІХ ст. надали у даному контексті яскравий приклад, висунувши до порядку денного (політична модернізація) усю гамму тодішніх цивілізаційних альтерна тив – від конституційно–монархічної та революційно–демократичної до ліберально–федеральної. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Україна переживала все охоплюючу суспільну кризу, ряд революційних ситуацій (1859 – 1863, 1878 – 1881, 1905 – 1907 рр.). Це був період незвичайного динамізму суспільних, національних і культурно–освітніх процесів, гострих соц іальних конфліктів. Запровадження у середині ХІХ ст. в економіку країни капіталістичного способу виробництва призвели до змін у структурі сус пільства, в його матеріальному і духовному житті, викликали піднесення громадсько–освітньої діяльності. Спалах національної самосвідомості та процесів культурної самоідентифікації підготував творчість дослідників минулого: Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, які розглядали розвиток народу у взаємозв’язку з вивченням національної історії. Українські автори прагнули зв’язати в єдину концепцію всю історію українського народу, враховуючи історико–генетичний аналіз альтернативних проектів (зокрема, М. С. Грушевський у праці «Історія України–Русі»). Вони накопичили значну кількість фактичного матеріалу. Це стало основою для виникнення наступних наукових концепцій. За допомогою національно–орієнтованих студій було узагальнено надбання всієї української науки та культури. Така ситуація дозволила визначити методологічні, методичні та тематичні пріоритети. Поширення нової хвилі інтересу до питань політичної альтернативи обумовлювалось багатьма чинниками: піднесенням українського національно– визвольного руху; усвідомленням українством себе як суб’єкта світової історії; розвитком національної самосвідомості; засвоєнням

174

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

європейських наукових надбань; відділенням української науки від російської [10,279]. Апогеєм політичної альтернативи стали конституційні проекти ук раїнських політичних партій, які, по суті, були останнім цивілізаційним словом національної політики, таким, що враховувало живі реалії краї ни, ментальність народу, політичні традиції і надавало перспективу еволюційного розвитку. Далі вже йшли фантастичні плани і програми революційного зламу всієї існуючої системи, з далеко не ясними соц іально–економічними і політичними наслідками. Між цими критичними етапами української історії продовжувалось накопичення ідей, засвоєн ня нових європейських політичних реалій. Після чергового етапу, що демонстрував політичний струм високого напруги, слідував законо мірний спад, пошук компромісів за умов збереження вже сталих цінностей і переваг існуючої системи. Альтернативні проекти модерні зації політичної системи України були лише певною конституційною «спробою», зондажем політичних настроїв громадськості. Разом з тим, представники української політичної думки, спостерігаючи загальне цивілізаційне відставання України і розуміючи його першопричини, по суті, відображали в своєму сприйнятті української дійсності весь спектр суспільного життя. Кожна політична альтернатива або навіть реформа торський крок постійно і багато разів зважувався як ними самими, так і їх сподвижниками. І якщо баланс порушувався і загрожував непрорахо ваними варіантами, слідувала відмова від альтернативного проекту і починалась розробка нового. Поширення радикалізму на початку ХХ ст. за умов відсутності ґрун товних ліберальних тенденцій через загальні цивілізаційні причини з великим запізненням стало одним з найважливіших регуляторів пол ітичних реформ. Альтернативні проекти ХІХ – початку ХХ ст. спрямовувались на зміни у політичній системі, в економіці, фінансовій сфері тощо. Разом з тим, політичне життя України у складі Російської імперії оберталося в зачарованому колі: розвиток країни міг здійснюва тися лише за умов обмеження автократії та послідовній націоналізації. А саме це загрожувало традиційним політичним основам Росії неясни ми наслідками, враховуючи загальний низький цивілізаційний рівень країни, положення селянства. Звідси постійні коливання влади, повільні обережні рухи у політичній сфері. Звідси періодичні підштовхування сподвижників на конституційні ініціативи і постійні відступання назад, а у ХХ ст. і з урахуванням зростання загальної соціальної і національної напруги в країні. Звідси і відставання у сфері реформування всього суспільного життя. Конституційні проекти періоду національно–виз вольних змагань 1917 – 1920 років та перших років радянської влади, ці нереалізовані політичні можливості, блискуче підтверджують вказане положення. Вони стали зримими орієнтирами цих коливань і відставань. Кожен черговий конституційний проект в історії України ставав вчо рашнім днем європейській цивілізації і одночасно підтверджував визначену життєвість української політичної моделі. Подібні коливан ня і перманентне відставання ставали іманентною стороною всього суспільного життя. Ця іманентність політичної історії України, з по вільними тенденціями, і водночас прагнення до сутнісних змін, як історична естафета передані і у ХХІ ст. Ті ж ознаки, ті ж проблеми, той же незнайдений баланс між автократією і демократизмом, цивільним

175

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

суспільством свободами, правами людини залишилися в спадок неза лежній України. Зазначимо, що навіть зараз правляча еліта, широкі круги громадськості, нарешті, народ часто не заперечують розумність і ба жаність для України автократичного або олігархічного правління, хай і прихованого конституцією. Такий стан нагадує політичний устрій краї ни впродовж розглянуто періоду. Нажаль, загальноцивілізаційні параметри розвитку країни, як відомо, насилу піддаються палким ідеям теоретиків суспільного прогресу. Таким чином, сутність політологічного аналізу полягає у система тичному порівнянні та оцінці історичних та сучасних альтернатив, доступних політикам у процесі рішення суспільних проблем. Завданням політолога – аналітика є розробка рекомендацій щодо максимальної ефективності політичної системи та забезпечення захисту інших сусп ільно значущих цінностей, з орієнтацією на типові та альтернативні стратегії. А останніх в історичному досвіді України, як засвідчує ретрос пективний огляд, є чимало. Література 1. Бабкіна О.В. Політична модернізація суспільства: теоретичні основи // Проблеми сучасної політики та шляхи її здійснення: Тези доповідей і виступів Всеукраїнської науково–практичної конференції. — Одеса, 1993.

2. Балуев Д.Г. Введение в политический анализ: Учебное пособие. – Ниж ний Новгород: ННГУ, 2000. – 300 с.

3. Вироблення державної політики: рекомендації для України в контексті євро інтеграційного досвіду країн Балтії та Польщі: зб. аналітичних звітів і за писок / наук. ред. В. Кілієвич. – К.: К.І.С., 2005. – 388 с.

4. Горбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть: Монографія. – К.: Академія, 1999. – 240 с.

5. Дєгтяр А.О. Моделювання процесу прийняття державно–управлінських рішень: методологічний аспект // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – Х.: Вид–во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2003. – №3(18). – С. 90 – 97.

6. Дембицька Н. Демократизація суспільства як становлення партнерських відносин між політичною владою і особистістю // ХХІ століття: Альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія: Матеріали ІІ Міжнародної науково–теоретичної конференції, 28 – 29 травня 2003 року / ред. Г.П. Балаба нова. – К.: Фенікс, 2004. – С. 137 – 142.

7. Дерев’янко С. Наукове прогнозування політичних процесів // Державна політика в гуманітарній сфері (матеріали «круглого столу»). – Івано– Франківськ, 2001. – С. 26 – 31.

8. Дмитренко М.А. Політична система України: розвиток в умовах глобалі зації та інформаційної революції / М.А. Дмитренко: НПУ імені М.П.Драгоманова, Ін–т оперативної діяльності та держ. безпеки. – К.: Знання України, 2008. – 544 с.

9. Згуровський В.З. Системна методологія передбачення / В.З. Згуровський. – К.: Політехніка, 2001. – 50 с.

10. Кремень В.Г. Україна: проблеми самоорганізації / В.Г. Кремень, Д.В. Та бачник, В.М. Ткаченко. – К.: Промінь, 2003. – Т.1. – 384 с.; Т.2. – 464 с.

11. Курас І. Українське суспільство на рубежі століть: утвердження рефор маторського курсу // Вісник НАНУ. – 2001. – №2. – С. 7 – 8.

176

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

12. Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки):Підруч ник. – К.: Либідь, 2002.–576 с. Иванилов А.В. Политические альтернативы в Украине: попытка ис" торико–ретроспективного анализа Анализируется проблема украинской политической альтернативистики. Характеризуются специфические особенности альтернативных проектов общественного развития в политической истории Украины XVII – XX в.в., как попытки оптимизации общего цивилизационного климата государства. Ключевые слова: политическая система, альтернативность, нелинейное развитие общества.

Ivanilov, O.V. Political alternatives are in Ukraine:attempt of historical– retrospective analysis The problem of Ukrainian political Alternative was subject an historical– structural analysis in the context of retrospective approach. Is describe the specific features of alternative projects of community development in political history of Ukraine of XVII – XX centuries, what are determined as attempts of optimization of general civilization’s climate in the state.

Keywords: political system, alternativeness, nonlinear development of society.

177

Випуск 15

ПОЛІТОЛОГІЯ

УДК 323.2

Колісник Л. О.

Політичне конструювання регіональних соціальних стереотипів Аналізуються створювані політиками через засоби масової інфор мації стереотипи щодо діяльності на території України ОУН–УПА. На прикладі аналізу оцінок діяльності ОУН–УПА користувачами Інтер нету.

Ключові слова: ЗМІ, соціальні стереотипи, українська національна ідея, національна ідентичність.

(Матеріали виступу на науковій конференції «Ідеологія ОУН та ідеологія Української держави сьогодні»)

Протягом останніх сімнадцяти років Україна розбудовує власну дер жавність. Із набуттям незалежності можемо констатувати початок активної наукової (а також громадської) дискусії з приводу необхідності визначення української національної ідеї, набуття української національ ної ідентичності, розбудови української нації (із різним бачення того, якою ця нація має бути), актуальність і важливість якої важко переоці нити. Але процес українського націотворення ускладнюється через регіонально–культурну строкатість країни. Не тільки кожна етнічна, але й регіональна спільнота, виходячи із власної знаково–символічної світоглядної системи, концентрує «свою історію», яка складається із знання про факти, що відбулися на проміжку часу, визначеному як період існування даної спільноти, та «прабатьків» чи національних героїв – колишніх членів групи, з якими теперішні по коління відчувають емоційний зв’язок. «Власна історія» будь–якої соціальної–територіальної групи не є ідентичною сумі всіх відомих фактів, вона – результат селекційного процесу, коли тільки окремі фак ти з минулого стають предметом групового визнання і захоплення. В результаті деякі історичні події чи особи перетворюються на національні символи, які втілюють сучасні суспільні цінності, інші – відкидаються. Критерії для такого відбору переважно визначаються сучасним станом національної спільноти, впливом існуючої системи цінностей, соціаль ною, економічною та політичною ситуацією [1,270]. Дана стаття присвячена аналізу процесу та результатів формуван ня ідеологічного простору України на прикладі міста Дніпропетровська. За об’єкт даного дослідження взяті коментарі відвідувачів Дніпропет ровського міського Інтернет–сайту на статтю «Фільм про ОУН–УПА

178

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

покажуть в українських школах» [2]. В даній статті мова йде про те, що президент України В.Ющенко схвалив ідею показу документального фільму «Повстання духу», присвяченому ролі українських націоналістів в Норільському повстанні тих представників ОУН–УПА, хто знаходився за гратами радянських таборів у 1953 році. Стаття викликала бурхливе Інтернет–обговорення не стільки щодо показу фільму у школа, скільки відносно свого бачення проблеми вояків ОУН–УПА, зокрема обгово рюваної нещодавно ідеї надання їм статусу героїв–визволителів. Реакція авторів коментарів, що будуть проаналізовані нижче, розг лядається в даному дослідженні в якості сформованих регіональних стереотипних уявлень, джерела яких чітко прослідковуються у ЗМІ, за явах політиків та, зокрема під час передвиборчих агітацій. Тим більше, що формат передвиборчих агітацій набув постійного довготривалого процесу, його формату набули повсякденні політичні ток–шоу, засідан ня Верховної ради, новинні програми, та інші інформаційні джерела, через які відбувається комунікація влади з громадянами України. Методика, вибрана для даного дослідження відрізняється певною но визною, та надає можливість відслідкувати крайні (найбільш виразні, випуклі) реакції, що складаються у не менш реальний, терміновий та емоційний зріз, який в багатьох випадках навіть більш інформативний, аніж репрезентативна думка людей, частині з яких взагалі не цікава об говорювана проблематика, а самі вони у будь–якому випадку найчастіше знаходяться осторонь процесу. Слід також відзначити, що саме такі реп ліки в певній мірі відтворюють ідеологічну картину певного мегаполісу. Особливість та переваги методики полягають також у тому, що аналізу піддаються не формалізовані відповіді на задані запитання (як відомо, часто респонденти дають ті відповіді на які від них чекають). Контент– аналізу піддаватимуться ситуативні сплески емоцій без певної вибірки, що в подальшому групуються у смислові блоки – регіональні стереотипи. В якості територіальної одиниці вибрано велике місто (мегаполіс). Сучасне місто постійно перебуває у центрі уваги соціуму. Саме воно є зосередженням великого культурного потенціалу, що підтримується су часними соціальними інститутами і створює відповідний рівень запитів, прагнень та сподівань сучасного індивіда [3, 266]. Стереотипи – це усталені тривкі колективні переконання про осо бисті характеристики, притаманні певні етнічні/національній/ регіональній спільноті. Вивченням стереотипів займались такі вчені як Г.Олпорт, Є.Шестопал, Г.Кцоєва. стереотипи виникають у процесі кла сифікації (категоризації) нами світу Вони демонструють тенденцію до спрощення інформації, яку ми отримуємо ззовні. Стереотипи є когні тивним механізмом, який робить «видимими» кордони між власною та іншими групами шляхом перебільшення розбіжностей між своєю та чу жими спільнотами, з одного боку, й мінімізації відмінностей всередині власної спільноти – з іншого [1,271]. З отриманих протягом десяти днів (на першу добу приходиться більше 50% всіх коментарів, на другу добу біля 32%, і так далі за мірою зниження активності) з дня публікації статті коментарів можна виділи ти певні смислові блоки (стереотипи), що виступили в якості реакції на загадану нижче статтю. Аналіз їх буде поданий від крайньо негативних до позитивних.

179

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

1. Члени ОУН–УПА – фашисти, їхні діти та внуки теж, немає сенсу навіть переглядати минуле. «…пособники фашистської окупації, фа шистські прихвосні, замучили ні в чому неповинних мирних жителів». Крім того, весь негатив переходить на ініціатора дискутування даної те матики – президента країни. Оцінка його як фашиста, його батька – як поліцая.

2. Пасивна, залежна позиція західної України – заможний роботя щий схід України: «У Львові ніхто не працює, проїдають гроші, що зароблені в шахтах Донбасу», «…основний дохід нашої економіки завдя ки Донбасу та нашому регіону (Дніпропетровську)», «…на шахтах та заводах працюємо, а на заході тільки гопак танцюють та вишиванки ви шивають», «…ще й вчать нас якою мовою говорити, кого поважати», «…працюють за кордоном, податків не платять а нас ще вчити будуть», «може в нас і не так багато поетів, але кормимо ми всю країну».

3. Несвоєчасність підняття даного культурного діалогу: «…рано ду мати про історичне минуле, спочатку країну треба нагодувати», «…як для молоді, так і для старшого покоління зараз не актуально, що було в минулому столітті. Хвилює те, що ліки дорогі, тощо».

4. Замовний характер актуалізації проблематики ОУН–УПА (сум нівна піар–акція) з різними цілями: «…як правило, історичні дослідження пишуться на чиєсь замовлення. Спочатку було замовлення комуністів, зараз профашистського керівництва, влада зміниться й знову перепи шуть історію», «…влада зміниться, почнуть показувати протилежну інформацію і всі знову почнуть вірити. Ну як же, «новини» говорять, там не обдурюють, та політикою не займаються», «…уроки політінфор мації зранку в школах повертаються, показ ідеологічного кіно, цензура на розповсюдження інформації», «…подібне було, коли вивчали твір «Піднята цілина» Л.І.Брежнєва. У свідомості хочуть щось закарбувати, як у старі часи, тоді ці літературні твори вивчались в колективах, шко лах».

5. Регіональна й історична «окремішність»: «…у нас є свої святині Історичний музей – Діорама «Битва за Дніпро» – це святе місце про подвиги наших пращурів, фільми, зняті про них, книги, написані про них, все це неможливо змінити», «…батьків сьогоднішніх школярів ви ховували по–іншому».

6. Не слід «чіпати» історію: «…жити треба вчитись по–людськи, а не злобу розпалювати та старе згадувати», «…кто старое помянет, тому глаз вон», «…необхідно обійтися без ажіотажу – менше криків, а паралельно й негативу, нехай народ сам вирішує».

7. Позиція примирення: «…вони всі герої, й радянські воїни й воїни УПА», «…на війні немає хороших людей – всі вбивці», «…навмисне на в’язувати суспільству стереотипи можна тільки з однією метою – зайвий раз його (суспільство) розколоти на декілька ворогуючих таборів», «…ні традицій ні культури не знаємо свого народу. Спочатку необхідно по любити свою країну», «…німці теж стріляли в спину наших дідам, але їх ми простили, отримали гроші та вибачення. Чекаємо, щоб нам виплати ли, і лише тоді простимо?», «…важливіше навчити й східних й західних й північних й південних й новокримськотатарських дітей культурі, і ці діти вийдуть зі школи, й складуть свою власну думку про історію. Таким чином, з поданого аналізу видно, що процеси, які відбувають ся у політиці та між політиками, необдумані «інформаційні війни», що

180

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

несуть не завжди продуману ідеологічну спрямованість, а зачасти основ на їх мета – вразити опонента, запам’ятатись електорату, надовго вкорінюються у свідомості українців. Такі «месиджі» не зникають, а відтворюються у ідеології громадян, основна маса яких не має можли вості чи бажання пояснювати для себе більш глибоко ситуацію та задовольняється короткими репліками. Таким же чином діти реагують на короткі та змістовні, емоційно насичені рекламні ролики, з часом по вертаючись до побачених брендів. Термін дії таких інформаційних «посилів» достатньо тривалий. Саме такою, не завжди обдуманою, й необережною інформацією формується ідеологічний простір та потенціал нації. В подальшому будь– які дії чи спроби згуртувати націю, створити національну ідею залежать від того ідеологічного простору, що закладено на певній території. Крім того, впливають такі чинники як менталітет, історична пам’ять тощо. А саме такі «готові» інформаційні, власно «не оброблені» блоки наймен ше піддаються переформатуванню чи інтелектуальній обробці. Перед проведенням дослідження автором була поставлена гіпотеза про те, що для створення певного ідеологічного простору суспільству необхідно скоріше не максимальне інформування, а обмін досвідом та культурна співучасть (наукові конференції за участю представників з різних регіонів, дитячі спільні табори, взаємовідвідування «ідеологічно полярних» на сучасному етапі регіонів). Інформація ж повинна бути дозованою, виваженою, різноманітною, з врахуванням регіональних та ментальних особливостей, вже набутої інформації та стереотипів. Без належної підготовки така інформація може або зразу ж відкидатись, або накопичуватись на власні та створені ЗМІ стереотипи. Підтвердження даної гіпотези можна вважати результати соціологі чного дослідження, проведеного наприкінці червня 2007 року в Луцьку, де майже третина опитаних (32%) не знають, хто такий Роман Шухевич [4] (в основному це стосувалось молодих людей до 30 років). Але відсутність інформації про головного командира Української повстансь кої армії не протиставляється світоглядним позиціям, тобто значній підтримці діяльності ОУН–УПА, і не в останню чергу саме молоддю. Тобто в даному випадку власна позиція ґрунтується на емоційних, а не на раціональних переживаннях, які за необхідністю можна поновити та трансформувати. Показником неефективності інформації про діяльність ОУН–УПА свідчать результати всеукраїнського соціологічного дослідження, де заз начається, що сьогодні жителі України скоріше підтримають примирення ветеранів радянських та німецьких військ, аніж ветеранів Української повстанської армії та Червоної Армії [5]. Неможна нехтувати такими результатами, а проводити виважену ідеологічну політику із залучен ням спеціалістів та науковців. Але, незважаючи на це, результати соціологічних досліджень свідчать про позитивну динаміку у ставленні українців до наданням статусу учас ників національно–визвольної боротьби воїнам ОУН–УПА. Якщо у грудні 2006 року незгодних з наданням такого статусу воїнам ОУН–УПА 42%, то у грудні 2007 року таких вже було біля 46% [6]. Таким чином, у даному дослідженні тільки намічено певні проблемні місця побудови ідеологічного простору, а також виявлені можливості саме за допомогою соціологічних методів дослідження фіксувати ефек

181

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

тивність створення національної ідеї. Для більш ґрунтовних висновків у подальшому необхідно буде дослідити кореляції політичних месиджів з історичною пам’яттю, з освітніми програмами, їх тривалість (життєз датність) у стереотипному мисленні громадян України (окремих регіонів). Джерела та література 1. Середа В.В. Конструювання образу іншого та історичної ідентичності в Україні і Польщі: порівняльно–текстуальний аналіз шкільних підручників з історії // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного сус пільства. – Харків, 2003. – С. 270–276.

2. www.gorod.dp.ua 3. Іванкова–Стецюк О.Б. Історико–культурний центр міста в просторі ціннісних ідентифікацій (з досвіду вивчення преференцій мешканців Львова) // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. – Харків. 2006., Том 2. – С. 266–271.

4. Треть жителей Луцка не знает, кто такой Роман Шухевич http:// www.kartina–ua.info 5. Украинцы больше хотят примирения с немцами, чем с ОУН–УПА http:// www.korrespondent.net 6. Социологи уже «нарисовали» для Ющенко нужные проценты одобрения закона про ОУН–УПА http://mediaua.com.ua Колесник Л.А. Политическое конструирование региональных соци" альных стереотипов Анализируются создаваемые политиками через средства массовой ин формации стереотипов относительно деятельности на территории Украины ОУН–УПА. На примере анализа оценок деятельности ОУН–УПА пользова телями Интернета. Ключевые слова: СМИ, социальные стереотипы, украинская нацио нальная идея, национальная идентичность.

Kolesnik, L.A. A Political Construction of Regional Social Stereotypes Analysis of stereotypes of OUN UPA activities in the territory of Ukraine created by politicians through the mass media. Based on analyses of OUN UPA activities assessments made by Internet users.

Key words: the mass media, social stereotypes, the Ukrainian national idea, the national identity.

182

ПОЛІТОЛОГІЯ

УДК 112.62

Випуск 15

Сіданіч М. О

Особливості взаємовідносин біхевіоралізму та історії американської політичної науки Аналізуються проблеми становлення історії американської політичної науки на біхевіоралістичному етапі в середині ХХ ст. Простежуються аспекти впливу біхевіоралізму на розвиток досліджень як історії американської політичної думки так і історії американської політичної науки у період 1920–х – 1970–х років. Окремо приділяється увага до аналізу сутності американської політичної теорії та характерних напрямків її розвитку у вищезазначений період.

Ключові слова: американська політична наука, історія американської політичної думки, біхевіоралізм, американська політична теорія.

Розвиток політичної науки США у ХХ ст. визначив сучасний стан соціальних наук у всьому світі. Намагаючись детально розглянути особ ливості даних процесів, слід звернутися, перш за все, до американських робіт, присвячених історії політичної думки Сполучених Штатів. На перший погляд, доволі дивним видається факт невеликої кількості робіт, присвячених даній тематиці, і це на фоні грандіозного американського наукового політологічного доробку загальносвітового значення. Однак, при більш детальному розгляді стає зрозумілим специфічність станови ща історико–політологічних досліджень у США. Це викликано, передусім, особливим характером становлення американської політич ної науки минулого століття. У якості академічної теми історія американської політичної науки вивчається у США або під заголовком політичної теорії, або, як визна чається Американською Асоціацією Політичної Науки, на перетині нормативної та історичної теорії (Політична теорія: нормативна та Істо рична (Political Theory: Normative and Historical) [1,34]. Такий поділ покликаний відділити дане коло дослідницьких проблем з–поміж інших, наприклад: Політична теорія: Емпірична та Аналітична (Political Theory: Empirical and Analytic) [2,34]. У США початок формування політичної науки в якості справжньої наукової дисципліни було анонсовано після завершення Другої Світо

183

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

вої війни. Серед багатьох американських політичних дослідників того часу виникали почуття невдоволення «традиційною» політичною нау кою, яка фокусувала дослідницьку увагу на поняттях політичної згоди, громадянства, держави, обов’язків, повноважень, свободи, і, здавалось, була більше зацікавленою у зазначенні необхідних моделей поведінки людини, а не в описі реальної поведінки людини і пояснення причин саме таких дій або вчинків. Традиційна політична теорія, на думку післявоєнних дослідників, була більш стурбованою минулим часом ніж теперішнім – із своїми «ста рими» книгами, що називались «класикою», які ніяким чином не стосувались проблем післявоєнного світу. Тому, зрозуміло, що популяр ними стали заклики до повернення у «реальний світ», де дослідник не довіряє старомодним та «до–науковим» теоріям минулого, а робить спро бу теоретизування сучасних процесів, використовуючи науковий метод. «Ми маємо відділити факти від значень, опису від приписування, ідеї та ідеали від інтересів, «є сьогодні» від «має бути»… Ми маємо віднайти і використовувати універсальні закони людської поведінки для пояснен ня причин людських вчинків, і виразити це у змодельованих параметрах та ситуаціях» [3,61]. Такі ідеї стали поштовхом «біхевіоралістичної ре волюції» у післявоєнній Америці. «Революціонери» не були ворожими до всіх форм політичної теорії – навіть навпаки, вони охоче визнавали, що аналіз таких політичних по нять як, наприклад, «влада» може бути дуже корисним для політичної науки, однак вони вороже, або, як мінімум, із антипатією ставились до історії політичної думки. За їхньою логікою, якщо політична наука базу валась за принципом природничих наук, таких як фізика, то у науковому колі не було місця для більш раннього «до–наукового теоретизування». «В решті–решт цілеспрямовані фізики вивчають фізику, а не історію фізи ки. Дослідник може бути прекрасним фізиком, але зовсім неосвіченим у теоріях, висунутих Іонійською натурфілософською школою або Арісто телем. Тому, як у фізиці так і у політичній науці – зовсім непотрібно вивчати теорії Цицерона, Арістотеля або Платона для того, щоб стати про фесійним політичним дослідником. Крім того, час та зусилля, втрачені на їх вивчення зменшить можливості дослідження внутрішньої сутності су часної політики» [4,34]. До біхевіоральної революції 1950–х років сильного і несумісного роз колу між «політичною наукою» та історичним дослідженням політичної думки не було. Велика кількість видатних американських дослідників, в тому числі і Чарльз Мерріам [5] внесли свій вклад у дослідження історії політичної думки. Найбільші відділення політичної науки пропонували навчальні курсу під загальною назвою «Історія політичної думки: від Пла тона до наших днів». Більшість представників першого покоління біхевіоралістів – Роберт Даль, Девід Істон, Хайнц Елау, Девід Труман, та інші починали студентами–дослідниками політичної теорії і частина їх перших наукових публікацій мала пряме відношення до Західної політич ної думки. Як студенти–випускники та аспіранти вони глибоко вивчали праці Данніга «Історія політичних теорій» (History of Political Theories (1902), Меллвана «Розвиток політичної думки на Заході» (Growth of Political Thought in the West (1932), та особливо Сабіни «Історія політич ної теорії» (A History of Political Theory (1937). Проте пізніше, розвиваючись «революціонери» відкинули обернений у минуле «істори

184

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

цизм» їх старійшин. В своїх працях Істон звинувачував попередників: «Сьогодні політична теорія зацікавлена, передусім, тільки в історії ідей». Коротко і жорстко біхевіоралістична революція остаточно розвела по різні боки «наукове дослідження політичної поведінки» та «історичне дослід ження політичної думки» – таким чином, у біхевіоралістів дія та думка стали аналітично відокремленими один від одного і, навіть, незалежними. Початок Холодної війни, виникнення загрози ядерної катастрофи, «полювання на відьом» в уряді та академіях під час періоду Макартизму, зростаюча роль логічного позитивізму, пошуки ціннісно–нейтральних досліджень, розвиток фундацій (Форда, Рокфеллера, Карнегі, Рассел Сейдж та інші) та їх фінансування «об’єктивних» та «не–ідеологічних» емпіричних досліджень у біхевіоралістичній політичній науці – ці та інші фактори вплинули на маргіналізацію історії політичної думки в рамках відділів політичної науки. В той час коли Фундація що фінансувала вихід нової книги про Арістотеля ставала, скоріше, виключенням із загальної картини, дослідження «авторитарної особистості» та психо–індивідуа лізму американського лібералізму були забезпечені фінансами та ресурсами аж занадто щедро. Ліберальна спадщина у Америці була простежена ґрунтовно виключ но до однієї фігури «Видатного філософа Америки містера Локка». Локк розглядався в якості джерела понять та категорій, які використав Джеф ферсон для виправдання Американської революції. Локк захистив індивідуальні права і право приватної власності від державної влади, він був раннім і палким захисником релігійної терпимості, що була визнана і гарантована у США першою поправкою до Конституції. Навіть в умо вах середини 1950–х років Локк продовжував справляти визначний вплив на американську політику, оскільки стабільна та деідеологізова на внутрішня політика США базувалась на «Локківському консенсусі» стосовно свободи, індивідуальних прав та захисту власності. Це бачен ня з часом було піддане серйозним викликам. У дослідженні Бернарда Бейліна памфлетної літератури, що була написана до і під час Амери канської революції віднайшов зовсім невелику кількість посилань на Локка, і значну більшу на Болінброка, Тренхарда та Гордона – представ ників «Англійського ліберального крила», державних пропагандистів раннього вісімнадцятого сторіччя. Наголоси на Локка та лібералізм виявились «значно притягненими» у ранній «республіканській» американській політичній думці. Республіканська політична думка підкреслювала центральну роль громадянської благо чинності, загроз внутрішньої корупції та небезпеки постійної армії. Нове дослідження та відновлення республіканської політичної думки розпочав Зера Фінк (Zera Fink) у 1944 році, який аргументовано, базуючись на віднайдених джерелах, критикував «Локківський консенсус». Дослідники історії полі тичної науки у своїх працях підкреслювали важливу роль «Локківських аргументів», що відігравала у становленні раннього американського ка піталізму, пропонували «слідкувати за доларом, для того, щоб побачити хто виграв, а хто програв у ранньому капіталістичному становленні. Су часні дослідники Джойс Апплебі (1992) та Айзек Крамнік (1990) [6;7] продовжили ці теми, і запропонували розглядати республіканську ри торику як ідеологічну маску, що була використана Джефферсоном та іншими для маскування та виправдання появи ліберально–капіталістич ного соціального порядку в Америці кінця XVIII – початку XIX ст.

185

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

До Другої світової війни американці не були призвичаєні до напи сання власних версій та викладення свого бачення історії американської (та західної) політичної думки. Зазвичай їх пошуки в даному руслі зво дились до розгляду процесів появи лібералізму та його тяжкої боротьби і, як наслідок, тріумфу над авторитаризмом та нетерпимістю. Тогочасні довоєнні американські дослідники підкреслювали вихов ну функцію політичної науки, її відповідальність за політичну освіту громадян. Коріння такого бачення було запозичено у класичній «мо ральній науці» зразка XVIII ст. , що проявлялась у Томаса Джефферсона, Френсіса Лібера, пізніше у Джона Девея та молодого Чарльза Мерріа ма. Однак вже тоді, на противагу даному баченню політичної науки виступали позиції, в яких поняття «наука» брала гору над поняттям «пол ітична», така політична наука виступала теорії громадського контролю та об’єднувала спеціалістів та державних чиновників. Найяскравішим представником даного напряму виступив Вудро Вільсон. Захоплюючі та лякаючі політичні феномени того часу – громадянська війна, емігра ція, урбанізація вимагали не тільки вивчення але і виправлення, реформування. Політика великих міст, наприклад, демонструвала справ жню панораму політичних проблем надто серйозних для ігнорування. Хвилі емігрантів з Ірландії, Італії, Скандинавії, Росії, Східної Європи поповнювали ряди американських громадян виставляючи нові завдан ня політичній науці та загрози для політики. Якщо суспільні науки загалом, та політична наука зокрема не мала змоги політично просвіти ти та емансипувати все населення, то тоді виникала необхідність розробки механізмів управління громадянами, яких необхідно було дис циплінувати та охолоджувати ентузіазм, що був рушійною силою популізму, соціалізму та інших рухів. Добробут Америки – головне значення американської політичної дисципліни, і об’єктивні концепції політичної науки маскують норма тивне бачення дослідниками Сполучених Штатів. Коли політичні дослідники сперечаються навколо аналітичних концепцій, включаючи, обов’язково, концепцію демократії, вони фактично сперечаються стосов но американської ідентичності, а саме її необхідного вигляду. Насьогодні, за визначеннями багатьох дослідників, ідентичність або само–розумін ня віртуально беззмістовне якщо тільки вона не спрямована на відношення до «інших». Тільки одним способом можна описати здобут ки США – через контрасти із іншим світом. Тому американські політологи постійно описують американську ідентичність шляхом пря мих або опосередкованих порівнянь із іноземними режимами. Бачення американськими дослідниками своєї країни завжди вира жалося через три стилізовані ідеологічні конфігурації. В першому випадку, політичні дослідники дотримуються «опозиційного» бачення Америки, вбачаючи у американських політичних інститутах структурні хвороби і шукають варіанти їх радикальної трансформації. Друга ідео логічна конфігурація може бути названою «націоналістичною». Із цієї перспективи, американські політичні інститути є досконалими і не ви магають жодного порівняння або вивчення через порівняння із іноземними системами. «Націоналізм» може проявлятись у двох фор мах. Перша – це своєрідний «екзепціоналізм» (exceptionalism, тобто винятковість), що означає твердження про унікальність політичної сис теми США та повну неможливість її «експорту». Друга – «тріумфальна»,

186

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

згідно якої чим більше країн світу пройде подібний Сполученим Шта там шлях становлення політичної системи тим більше шансів на встановлення універсальної гармонійної світової системи. Третя ідеологічна конфігурація знаходиться між «опозиційним» та «націона лістичним» полюсами і має назву «аккомодаціонізм» (accommodationist, тобто компромісність) за яким, якщо націоналістичні та опозиційні на прями консервативні та радикальні, то аккомодаційна позиція – реформістська. Опозиційні ідеологічні характери рідко викликали резонанс, або який– би помітний вплив. Жодного колишнього президента APSA не можна віднести до радикальної опозиційної інтелектуальної орієнтації мінімуму орієнтації праць, на яких він, або його репутація були вибудувані. Тільки часткові виключення до загальної маргінальної опозиційної ідеології відбу вались протягом 1930–х та 1960–х років. Під час Великої Депресії 1930–х років у американських студмістечках марксизм набув шаленої, як для Америки, популярності. Дисертація Алмонда, що була захищена у 1938 році була написана у критичному до національного «плутократичного» класу. Роберт Даль, Девід Істон, Сеймур Мартін Ліпсет, Герберт Саймон, як мінімум «фліртували» у довоєнний час із різновидами соціалізму у 1930–х роках. Такт само, велика кількість представників сучасної амери канської професури, будучи студентами та аспірантами підтримували колись радикальну політику стосовно політичної науки у 1960–х. Історично, політична наука США завжди були розщеплена між на ціоналістичної та акомодаційною моделлю. Протягом Великої депресії дисципліна схилилась до аккомодаціонізму. Поки деякі дослідники за хоплювались радикалізмом, домінуюча тенденція мала охопити реформістський дух «Нового Курсу» Рузвельта. У 1950–х та на початку 1960–х років американська політична наука почала значно схилятись до консервативної націоналістичної моделі досліджень. Її приховані форми проглядались крізь думки Роберта Даля у його класичній праці «Передмова до теорії демократії», в якій автор зазначав, що американська політична система «ефективна система для підтримки соціального миру у неспокійному та непомірному, потужно му та різноманітному комплексному суспільстві» [8,92]. Форми націоналістичної моделі проявлялись у дослідженнях Сеймуром Апсетом демократії американського стилю – «добре суспільство у безпосередній дії». На думку дослідників у праці Алмонда і Верби «Громадянська куль тура» присутній так званий «тріумфальний націоналізм» за яким виголошена авторами «Англо–американська політична геніальність» поставила інші державні утворення на декілька щаблів нижче. Можливо, найбільш впливовим чинником розвитку післявоєнної американської політичної теорії стала європейська наукова еміграція наприкінці 1930–х та 1940–х років, насамперед німецько–єврейська. Ганна Аренд, Ерік Фойгелін, Лео Стросс, Ганс Кебен, Отто Кіршмер, Франц Ньюманн; представники Франкфуртська школа теоретиків–кри тиків: Теодор Адорно, Макс Хорхетмер, Гербет Маркузе, Еріх Фромм; філософи: Альфред Шульц, Хам Йонас та ін.; соціальні дослідники: Пол Лазарсфельд, Ганс Моргентау справили значний та тривалий влив на американську політичну теорію та історію політичної думки [9,117]. Емігранти привнесли у науку власне бачення історії політичної дум ки, в першу чергу, – філософське та політичне. Філософське бачення

187

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

ґрунтувалось на традиціях німецького ідеалізму та його критики. Політичне бачення виражалось у тому факті, що емігранти були представ никами німецької нації, а отже і спадкоємцями жахливої історії Німеччини ХХ століття: Веймарська республіка не змогла стати перепоною на шляху нацизму, оскільки була не тільки політично слабкою, але і продемонстру вала філософське банкрутство. Млявий, толерантний лібералізм Веймара нічого не міг протиставити жорстокому та фанатичному фашизму, кому нізму та іншому лівому або правому екстремізму. Політичний режим озброївся тільки філософією, яка визнавала політичний нейтралітет, яка не може нічого підтримати і може зносити майже все, включаючи власну смерть. Цей урок, отриманий емігрантами, і пізніше переданий американ цям полягав у тому, що лібералізм виступає своєрідною само руйнівною політичною філософією, а у слабкості лібералізму проростає фашистсь кий та комуністичний фанатизм – псевдо філософії які процвітають і озброєні міцною політичною філософією. Основне завдання емігранти вбачали у критиці лібералізму і пошуці та конструюванні більш сильної та більш обґрунтованої альтернативної філософії. Стросс вимагав формування сучасної філософії лібералізму без впли ву фундацій. «Анонсувавши «кризу нашого часу як наслідок кризи політичної філософії» Лео Стросс намагався відслідковувати походжен ня та діагностувати невиліковні хвороби лібералізму, релятивізму та псевдо науковості» [10,45]. Строссівську критику сучасного лібераліз му в Америці підтримували Християнські консерватори та представники американського інтелектуального консерватизму. Пост–ідеологічна політика консенсусу у США 1950–х – 1960–х років була політикою техніки, що використовувала найефективніші засоби для досягнень не проблемних та незаперечних результатів. У цьому само вдоволеному консенсусному та оптимістичному кліматі демократія американського стилю декларувала «гарне суспільство безпосередньо у дії». В цьому кліматі історія політичної думки стала як ніколи «застарі лою» на думку дослідників. Політика вже не була стурбованою конкуруючими ідеями та баченнями, ідеї та ідеали були захищені мис лителями, які вже давно спочили. Минуле було добре та чесно пройдене і інтерес до історії політичної думки сприймався в якості антикварного інтересу до ідей, що не були релевантними у сучасності. Студенти, що вивчали політичну теорію та мали живий інтерес до Утопічних та неор тодоксальних ідей переконувались у необхідності повороту від мертвого минулого до прагматичного сьогодення. Проте політична теорія не стала повністю занедбаною. Остаточні кардинальні зміни відбулися у 1970–х роках, і відродження американсь кої політичної теорії було викликане великою кількістю факторів. Громадянські права, анти–в’єтнамські рухи, жіночий рух рішуче проде монстрували що «ідеї» є релевантними, а «ідеологія» – політична теорія – не померла. Кризові явища наприкінці 1960–х у США дали поштовх до розробки теорії насильного та не насильного протесту, громадянської не покори, джерел та меж обов’язків та інших термінів політичного впливу. Одним із найважливіших факторів стало «закінчення» біхевіораль ної революції, у якій біхевіоралісти, якщо не отримали поразку, то як мінімум залишився «нічийний» результат: обіцянки «науки» про пол ітику отримали свої результати, а ті хто стійко асоціювався із біхевіоралістичним рухом були дискредитовані своєю підтримкою «про

188

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

ти–повстанських» досліджень, та урядовими операціями у В’єтнамі. Логічний позитивізм, що став філософською основою біхевіоралізму перебував у фокусі гострої критики філософії науки та політичних дос лідників. Американською реакцією на дану ситуацію став факт появи у 1970–х років певної кількості праць присвячених американській пол ітичній філософії. Першою стала найбільш впливове дослідження Джона Ролза «Теорія справедливості»(1971), пізніше з’явилась праця Роберта Нозіка «Анархія, Держава та Утопія» (1974). Обидва автори виконали свої теоретичні розробки в галузі політичної теорії будучи професійни ми висококласними аналітичними філософами. У Сполучених штатах початок формування політичної науки в якості справжньої наукової дисципліни було анонсовано після завершення Другої Світової війни. До біхевіоральної революції, яка почалась у 1950– х роках сильного і несумісного розколу між «політичною наукою» та історичними дослідженнями політичної думки не було. Початок Холодної війни, виникнення загрози ядерної катастрофи, період Макартизму, зростаюча роль логічного позитивізму, пошуки ціннісно–нейтральних досліджень, розвиток фундацій та їх фінансуван ня «об’єктивних» та «не–ідеологічних» емпіричних досліджень у біхевіоралістичній політичній науці – це фактори впливу на маргіналі зацію історії політичної думки в рамках відділів політичної науки. Ліберальна спадщина у США простежена ґрунтовно виключно до однієї постаті Джона Локка. Локк розглядається в якості джерела понять та категорій, які використовував Джефферсон під час Американської революції. Найбільш впливовим чинником розвитку післявоєнної американсь кої політичної теорії стала європейська, насамперед німецько–єврейська, наукова еміграція наприкінці 1930–х та 1940–х років. Емігранти при внесли у політичну науку США власне філософське та політичне бачення історії політичної думки. Проте політична теорія у Сполучених штатах так і не стала повністю занедбаною. Остаточні кардинальні зміни відбулися у 1970–х роках. Відродження американської політичної теорії було викликане такими факторами: громадянські права, анти–в’єтнамські рухи, жіночий рух, які продемонстрували що «ідеї» є релевантними, а «ідеологія» – політична теорія – не померла. Кризові явища наприкінці 1960–х дали поштовх до розробки в Америці теорії насильного та не насильного протесту, грома дянської непокори, джерел та меж обов’язків та інших термінів політичного впливу. Одним із найважливіших факторів відродження політичної теорії загалом, та історії політичної думки зокрема, стало «закінчення» біхеві оральної революції, яка протягом всього свого існування специфічно впливало на розвиток даних політологічних субдисциплін. Література 1. Dario Castiglione, Iain Hampsher–Monk. The History of Political Thought in National Context. Cambridge University Press, 2001. – 313 p.

2. Там само.

3. Herbert F. Weisberg. American Political Science Association Meeting. Political Science: The Science of Politics. Algora Publishing, 1983. – 307 p.

4. L. Hainz. The Liberal Tradition in America. New York, 1955. – 280 р.

189

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

5. C.Merriam. A History of Political Theories. New York, 1924. – 192 p.

6. I.Kramnick. Republicanism and Bourgeois Radicalism. Ithaca, New York, 1990.

– 149 p.

7. J. Appleby. Liberalism and Republicanism in the Historical Imagination.

Cambridge, Mais., 1992. – 276 p.

8. R.A. Dahl. Political Theory: Truth and Consequences. World Patina, 1956. – 192 p.

9. J.G. Gunnell. The Descent of Political Theory .Chicago,1991. – 411 p.

10. L. Strauss. What is Political Philosophy? Glencoe, 1959. Сиданич М.A. Особенности взаимоотношений бихевиорализма и иcтории американской политической науки Анализируются проблемы становления истории американской политичес кой науки на бихевиарлистическом этапе в середине ХХ в. Прослеживаются аспекты влияния бихевиорализма на развитие исследований как истории американской политической мысли, так и истории американской политичес кой науки периода 1920 – 1970–х годов. Отдельно уделяется внимание анализу сути американской политической теории и характерных направле ний ее развития в указанный период. Ключевые слова: американская политическая наука, история американ ской политической мысли, бихевиорализм, американская политическая теория Sidanich, M.A. Features of relations between behavioralism and history of American political science The author analyzes problems of history of American political science during the behavioral period in the middle of XX century. There is a research of aspects of behavioral influence on the development of researches of history of American political ideas and history of American political science between 1920 – 1970th in this article. Besides, the Author analyzes essence of the American political theory and directions of its development in this period.

Keywords: American political science, history of American political thought, behavioralism, American political theory

190

Випуск 15

ПОЛІТОЛОГІЯ

УДК: 327: 242.7: 316.3

Хилько М. М.

Політична культура: історія дослідження, термін, проблема типології

Аналізуються теоретико методологічні основи дослідження політич ної культури, історія проблеми, походження і сутність терміну «політична культура», типологія політичної культури. Ключові слова: політична культура, політична система, політика, влада, громадянське суспільство, демократія, консенсус.

Політична історія незалежної України демонструє існування нагаль ної необхідності дослідження проблематики політичної культури. Численні помилки й невдачі на шляху реформування різних сфер життя суспільства, високий рівень невдоволення населенням діями влади й опо зиції, а також власною неспроможністю реально впливати на політичні процеси гостро ставить питання про необхідність дослідження глибин них причин зазначених проблем, зокрема, дослідження рівня політичної культури населення України. У світовій науковій думці існують різні підходи щодо дослідження генезису політико–культурного підходу. Одні дослідники вважають, що дослідженням явища політичної культури тією чи іншою мірою займа лися мислителі з давніх часів. Так, Каванах вважає, що «поняття культури, духу, настрої або сукупність цінностей, що формує спосіб здійснення політики народу або групи, були відомі з тих пір, як люди почали обговорювати питання політики». На думку цього дослідника, у давнину не існувало терміну політична культура, проте як явище вона досліджувалася: «Політична культура – це скоріше новий термін для старої ідеї» [1]. Схожу позицію має Алмонд, який починає свій історич ний огляд політико–культурних концепцій із Платона [2]. Натомість Бринт вважає, що дослідження політичної культури роз почалися вже у більш пізні часи. Бринт розглядає три культурні традиції в дослідженні політичної культури: 1) французьку соціологічну тради цію від Монтеск’є до Токвіля; 2) німецьку традицію культурної філософії від Канта до Вебера; 3) біхевіористичний підхід американської політо логії [3]. Нині значна частина дослідників сходяться на тому, що відлік дослідження політичної культури у її сучасному вигляді слід вести саме від біхевіористичної традиції американської політології.

191

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

Сам термін «політична культура» вперше вжив німецький філософ доби Просвітництва Гердер у XVIII ст. У праці Гердера «Ідеї до філо софії історії людства» термін «політична культура» двічі зустрічається при розгляді політичного життя древніх євреїв і греків [4,144]. При цьо му, для Гердера політична культура була тісно пов’язана із соціальною культурою, тож у його працях багато з того, що відноситься до соціаль ної культури, відноситься і до політичної культури, яка таким чином розуміється в широкому сенсі як соціальна організація суспільства, за гальноприйняті символи і цінності, звичаї і норми суспільної діяльності. Загалом же, у XVIII–ХІХ ст. термін «політична культура» ще тільки починав вживатися в соціально–етичному значенні, а в політичному практично не використовувався. У російській науковій думці термін «політична культура» одним з перших почав використовувати Струве, який у 1901 році в статті «У чому ж щирий націоналізм?» відніс політичну культуру, поряд з релігійною і суспільною, до тієї частини культурної творчості, «яка представляє без посереднє поле для людського духу», протиставивши її «нижчій сфері матеріальних інтересів» [5,554]. Для Струве політична культура є час тиною духовної культури, вона ґрунтується на політичній зрілості і відповідальності і є протилежністю політичної наївності. Політична куль тура пов’язана з культурою політичної діяльності і демократизмом, що несумісно як із зайвою революційністю, так і з надмірним консерватиз мом щодо політичних і соціальних питань. Таке розуміння політичної культури досить близьке до її сучасного трактування. Незважаючи на використання терміну «політика культура» у пра цях окремих дослідників ще з XVIII–ХІХ ст., а також наближення змісту, який вкладався в цей термін, до його сучасного тлумачення, входження терміну до широкого наукового обігу в якості політологічної категорії відбулося лише в середині ХХ ст. завдяки працям американських досл ідників Алмонда, Верби, Пауелла, Парсонса, Істона та інших. На думку Такера, поява концепції політичної культури в амери канській політології була певною реакцією на різні психокультурні теоретичні побудови, які зводять усе громадське життя до простого про довження або відтворення сімейних зразків поведінки, що переважають у приватному житті [6,177]. Каленський вважає, що виникнення кон цепції політичної культури обумовлене пошуком стійких характеристик поведінки і політичної свідомості народних мас і особливостей політич ного стилю пануючої еліти [7,80]. Алмонд у 1956 році своєю статтею «Порівняльні політичні систе ми» поклав початок сучасної віхи у теоретичному дослідженні політичної культури. Алмонд розглядав політичну культуру як «конкретну модель орієнтацій на політичні дії, пов’язану з особливостями політичної сис теми» [8,396]. У спільній із Вербою праці 1963 року «Громадянська культура: політичні позиції і демократія у п’яти державах» дослідник виділяв три типи орієнтацій учасників політичної системи: пізнавальні (знання про політичну систему і процеси); емоційні (відчуття щодо пол ітичної системи і процесів); оціночні (судження і оцінки щодо політичної системи і процесів). Сукупність цих орієнтацій лежить в основі політич них дій учасників політичної системи [9,13–15]. В українській науковій думці дослідження політичної культури в тій чи інший формах мало місце ще в працях Оріховського–Роксолана, Ви

192

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

шенського, Козельського, Костомарова, Драгоманова, Антоновича, Гру шевського, Винниченка, Липинського, Донцова, Старосольського та ін. Проте систематичне дослідження політичної культури розпочалося лише у 1970–х роках в межах радянської науки. В СРСР «піонерами» дослід ження політичної культури були Бурлацкий, Каленський, Федосеев [10,52–55; 7,80–86;11,87–90]. Пізніше політичну культуру досліджува ли у своїх працях (у т.ч. в дисертаційних роботах) Баранський, Баталов, Бочаров, Бриль, Галкін, Житенєв, Кейзеров, Пивнева, Ребкало, Соловй ов, Тайван, Трошихін, Хакімов, Чередниченко та інші. При цьому, як це часто бувало в СРСР, включення у радянську політичну науку багатьох понять і термінів, теоретичних конструкцій політичної культури йшло через критику західних вчень. Аналіз політичної культури дається в пра цях сучасних російських дослідників Амеліна, Арнольдова, Блінова, Гаджиєва, Демідова, Ожегова, Шерегі та інших. За часів незалежної України політичну культуру досліджують вітчизняні науковці: Андру щенко, Бабкін, Бебик, Говоруха, Головаха, Горбатенко, Кресіна, Михальченко, Нагорна, Новохатько, Ребкало, Римаренко, Рудич, Ша повал, Шкляр, Яремченко та інші. Що стосується появи політичної культури як явища людського існу вання, то Аристотель у своїй праці «Політика» розглядав людину як «політичну істоту», маючи на увазі, що нормальне людське життя в прин ципі можливе лише в полісі і через поліс, тобто політика осмислювалася як найбільш важлива сторона людського існування. Відповідно до тако го підходу, політична культура є невід’ємним елементом людського існування в якості соціальної істоти, тож виникає вона одночасно із по явою людини як політичної істоти. Ряд дослідників пов’язують появу політичної культури із виникнен ням приватної власності і влади, появою класів і держави. На шляху історичного розвитку до свого нинішнього стану політична культура пройшла через період максимального протистояння соціальних класів, що характеризувався прагненням знищити політичного суперника. За умов «дикого капіталізму» різні класи мали свою політичну культуру, яка майже цілковито заперечувала політичну культуру інших класів (політична культура найманих робітників, селян, поміщиків і капіталістів тощо). Зняти надмірну соціальну напругу і зблизити політичні культу ри різних класів в країнах, які нині відносяться до найбільш розвинених, допомогли соціально–економічні реформи, зокрема розвиток акціонер ного капіталу і перетворення значної частини населення у власників акцій. Так, коли серед найманих робітників були поширені цінні папе ри, це зробило їх співвласниками підприємств, що зблизило їх інтереси і погляди із роботодавцями. Зникало підґрунтя класичної революційної тези, що пролетаріату нічого втрачати, а відповідно – зникла зацікав леність широких робітничих мас у дестабілізації; ці народні маси стали кістяком середнього класу як основи суспільства. Класові межі стали розмитими, і було створено базис для формування цілісної політичної культури всього суспільства. Ближче до кінця ХХ ст. у ціннісних орієнтаціях жителів розвитих індустріальних країн відбулися нові суттєві зміни: перехід від матеріал ізму до пост–матеріалізму – більший акцент став робитися на проблемі самореалізації, самовираження, якості життя людини [12;13]. Зміна цінностей на постіндустріальні ще більше спричинила розмивання класо

193

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

во–політичної ідентичності, відбулися серйозні зміни в політичній куль турі населення. Виходячи з первісного значення терміну культура як освоєння (у т.ч. знань), політичну культуру можна розглядати як включення пол ітики в людське життя, її освоєння людиною. Політична культура починається там і тоді, де різні суспільні інститути, соціальні групи, інди віди, явища розглядаються у зв’язку з їх політичним змістом. При цьому, залежно від свого положення щодо державної влади, рівня політичної самосвідомості, реальних можливостей виявляти себе в політичній сфері індивіди, групи, соціальні класи можуть по різному освоювати реальність. Спектр існування в політичному суспільстві досить широкий: від пасив ного споглядання до активного впливу на всі сфери життя суспільства з метою змінити існуючу державну політику. Політика стосується усіх, бо вона всеохоплююча, вона пронизує всі сфери життя, змушуючи людину політично оцінювати навколишнє се редовище, політично мислити і політично діяти. При цьому, з одного боку, дії, предмети, явища можуть безпосередньо не відноситися до пол ітики, але бути фактом політичної культури. Наприклад, високі спортивні показники представників країни на Олімпійських іграх на чебто відноситься до світу спорту, проте одночасно вони є елементом політичного престижу країни, особливо це стосується авторитарних суспільств, для режимів яких це додатковий спосіб самоствердження всередині країни [14]. З іншого боку, політичне явище з очки зору пев ного суб’єкту може не мати ніякого політичного змісту, а тому не матиме відношення до його політичної культури. Наприклад, вибори в автори тарних режимах часто перетворюються на формальний громадський обов’язок, тому голосувати ходять всі (щоб не бути покараними), проте ця участь не є висловлюванням їх політичної волі. Всепроникнення політики у всі сфери людського існування не по винне вести до надмірної політизованості суспільного життя, бо це може дати зворотній ефект: власне політичний погляд може зникнути і бути витісненим формальним технічно–політичним поглядом. Прикладом можуть виступати тоталітарні суспільства, де існування політичних інститутів стає самоціллю. При збереженні видимості всепроникнення політики, політична культура у таких суспільствах перебуває на низь кому рівні, а політична участь перетворюється на формальність, яку виконують «на автоматі», не задумуючись і не вкладаючи в політичну за формою дію ніякого реального змісту. Крім того, надмірна і бездумна політизація всіх сфер життя може наносити значну шкоду розвитку краї ни. Наприклад, в СРСР все підпорядковувалося «генеральній лінії» партії, від чого, зокрема, страждала наука, яка у всьому мала знаходити підтвердження правильності комуністичних ідей. Публікація ідей бага тьох зарубіжних дослідників ставала можливою лише у контексті їх критики з точки зору марксизму–ленінізму. Навіть художні твори по винні були мати в анотаціях пояснення, як їх публікація виправдана з точки зору комуністичного виховання читача (таким чином майже всіх авторів, твори яких видавалися, записували в соціалісти, приписуючи їм соціалістичні ідеї). При цьому, часто «докази» відповідності як нау кових трудів, так і художньої літератури комуністичній ідеології були лише «відписками» для цензури, своєрідними штампами, які не несли

194

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

реального смислового навантаження і насправді не відносилися до сфе ри політичної культури. У сучасній науковій думці існує чимало визначень політичної куль тури. Браун запропонував класифіковані їх у дві групи: 1) ті, що обмежують сферу політичної культури суб’єктивними орієнтаціями націй, соціальних груп або індивідів щодо політики; 2) ті, що розширю ють концепцію політичної культури до включення в неї зразків політичної поведінки [15,610]. При цьому, більшість дослідників відда ють перевагу першому підходу з більш вузьким предметом дослідження політичної культури. Ряд дослідників розділяють сучасні концепції політичної культури на «емпіричні» – які базуються на інтерпретаціях матеріалів конкрет них соціологічних досліджень і статистику, а також «антропологічні» – які виходять із загальних культурологічних й історичних побудов [16;17]. Одні дослідники аналізують політичну культуру в якості одного з ком понентів політичної системи суспільства, а інші вивчають політичну культуру як підсистему загальної культури. Найбільш поширеним у сучасній науковій думці, зокрема й ук раїнській, є «класичне» визначення політичної культури Алмонда, який розглядав її як «конкретну модель орієнтацій на політичні дії, пов’язану з особливостями політичної системи». Саме це визначення в тій чи інший мірі лягло в основу ряду інших. Вітчизняний «Політологічний словник» 2005 року дає два тлумачення терміну «політична культура»: «1) якісний склад політичного життя суспільства, що визначається історичними, соці ально–економічними і політичними умовами і відображає рівень засвоєння суб’єктом – суспільством, групою, особою – відповідних полі тичних відносин, способів діяльності, норм і цінностей, ступінь соціокультурного розвитку людини та ступінь її активності у перетворенні політичної, соціальної дійсності; 2) сукупність індивідуальних позицій, і орієнтацій учасників системи, політичного процесу; суб’єктивна сфера, що лежить в основі політичних дій і надає їм відповідного значення» [18,588]. «Політологічний енциклопедичний словник» 2004 року, підго тований за участі Національної академії наук України і Української асоціації політологів, визначає політичну культуру як «частину загальної культури, яка формується і виявляється в процесі політичного життя; істо рично і соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їх політичної творчості, який відбиває процес опанування суспільством, націями, класами, іншими соціальними спільнотами та індивідами полі тичних відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних здатностей як суб’єктів політичного життя» [19,507]. Аналізуючи політичну культуру з позиції системно–функціональ ного аналізу, відзначимо, що її важливими структурними елементами є: політичне знання, політична свідомість, політичні цінності, політична ідеологія. Політична культура виконує такі важливі суспільно–значимі функції, як: пізнавальна, функція політичної соціалізації, забезпечення реалізації інтересів соціальних спільнот, політичної стабілізації, норма тивно–регулююча, комунікативна, прогностична функції. Що стосується типології політичної культури, то у праці «Грома дянська культура: політичні позиції і демократія у п’яти державах» Алмонд і Верба здійснили порівняльний аналіз політичних культур США, Великобританії, Німеччини, Італії й Мексики за ступенем роз

195

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

витку громадянських якостей членів цих суспільств, визначивши три «чисті» типи політичної культури: 1) патріархальна, для якої характерні низький рівень інтересу широких мас населення до функціонування політичної системи і небажання брати участь у політичному житті; 2) підданська, якій властива зацікавленість населення у функціонуванні політичної системи, але виключно в ролі підданих; участь населення у політичному житті низька; 3) активістська, яка відзначається і високим інтересом населення у функціонуванні політичної системи, і його актив ною участю в політичному житті. Алмонд і Верба відзначили, що в реальному житті названі типи полі тичних культур змішуються в різних пропорціях відповідно до різного рівню інтересу громадян до політики, їх обізнаності і компетентності у політичній сфері, впевненості у власній можливості впливати на полі тичні процеси, активності участі у політичному житті. Вищий тип політичної культури, в якому населення достатньо компетентне, ціка виться і бере активну участь у політичному житті, дослідники назвали «громадянською культурою», яка характерна для більшості розвинутих демократичних країн. Як протилежність виступає тип відчуженості населення від політики, що характерно для слабко розвинутих і тоталітарних суспільств. Існують також держави, які демонструють дис пропорції в рівнях розвитку різних показників політичної культури. Як приклад дослідники наводили Мексику, в якій низький рівень політичної поінформованості і компетентності громадян поєднувався з високим рівнем їх політичної активності. За типологізацією політичних культур за ступенем громадянських якостей членів суспільства, політична культура народу України нале жить до змішаних типів, поєднуючи елементи і патріархальної, і підданської, і активістської політичної культури, адже мають місце дис пропорції в рівнях розвитку різних показників політичної культури. Зокрема, високий рівень бажання населення брати участь у прийнятті політичних рішень поєднується з небажанням брати участь у діяльності політичних партій і рухів, слабкою вірою в можливість власного впливу на політичні процеси, недовірою до політичних інститутів; задекларова не зростання інтересу до політики поєднується з достатньо низьким рівнем політичної поінформованості і компетентності. Такий тип полі тичної культури загалом є характерним для суспільств, які, подібно до нашого, перебувають на шляху трансформації. Ряд дослідників розрізняють реальну й ідеальну політичні культу ри. При цьому, вся історія розвитку політичної культури розуміється як рух до визначеного ідеалу, постійне закономірне наближення до нього або ж як наслідок удосконалювання законодавства в політичній сфері, поліпшення традицій і звичаїв. Ідеальним взірцем політичної культури не обов’язково має бути якесь певне «світле майбутнє». Ідеалізації може бути піддано зразки минулого, які в силу різних причин (у т.ч. міфізації) вважаються кращими за сьогодення. Так, наприклад, за часів Великої французької революції мала місце пропаганда громадських переваг античності. У наш час актуальним є ідеалізація прихильниками «ісламсь кого відродження» принципів організації давніх мусульманських суспільств [20]. У Російській Федерації бачимо ідеалізацію радянсько го минулого, а також минулого Російської Імперії.

196

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

Ідеальна політична культура завжди вважається кращою за реаль ну, проте якщо у демократичних правових країнах до цього ідеалу реально прагнуть, у авторитарних і перехідних суспільствах буває на впаки – реальна політична культура не лише не наближується до ідеалу, а навіть віддаляється від нього. При цьому, в обох випадках номінально може виглядати так, що країни наближуються до ідеальної політичної культури через відповідне реформування законодавства – але різниця в тому, чи виконується насправді це законодавство в реальному житті. Цілком можливе суперечливе існування офіційно визнаних і проголо шених регуляторів і реальної політичної культури. Наприклад, у державі існують певні закони і суспільно–визнані етичні норми політики, які визначають правила політичної гри, проте в реальному житті ці закони і норми не виконуються (на жаль, прикладом тут може бути Україна). Таким чином фактично існують два паралельні світи політичної куль тури: 1) ідеальна політична культура, тобто та, якою вона має бути і якою її номінально визнають політичні актори; 2) реальна політична культу ра – та, якої не мало б бути, якби політичні актори дотримувалися правил і норм, які вони номінально визнають. Інший розріз, в якому дослідники розрізняють ідеальну і номіналь ну політичні культури, полягає в тому, що ідеальна політична культура розуміється як ідеали–цілі певної суспільної групи. У цьому випадку ідеальна політична культура являє собою ціннісне відношення до ре альної і нормативної політичних культур; ідеальна політична культура пропонує той зразок політичного освоєння реальності, який, на думку її прихильників, повинен стати загальним і замінити собою в перспективі недосконалий існуючий нині в емпіричній реальності. Причому, ця мета представляється цілком досяжної, і з її досягненням зв’язується розви ток і процвітання суспільства. Тут політичні ідеали формуються як обґрунтування і реалізація об’єктивно дозрілих політичних інтересів, а також умови існування тієї спільності, що висуває цю модель як мету своєї практичної політичної діяльності [21,25]. Нормативна ж політич на культура, на відміну від ідеальної в сенсі ідеалів певної суспільної групи, носить загальний характер, тому має тією чи іншою мірою врахо вувати інтереси всіх суспільних груп, бути результатом певного роду консенсусу, компромісу. За ступенем спільності і приналежності норм нормативно–ціннісної культури тій або іншій соціальній групі, виділяють: 1) універсальні суспільні норми, які торкаються інтересів всього суспільства і здебіль шого зафіксовані в правових актах; 2) групові норми, що відбивають інтереси різних соціальних груп і їх уявлення про політичну діяльність; 3) індивідуальні (особистісні) норми, що лежать в основі ціннісних орі єнтації окремих суб’єктів і їх діяльності у політичній сфері. У політологічній науці також існує типологізація політичної куль тури, за політичним режимом – демократична, авторитарна, тоталітарна політичні культури. За демократичної політичної культури в управлінні політичними процесами (через своїх представників у владі) беруть участь широкі верстви населення, основні політичні актори дотримуються визначених правил гри (як писаних законів, так і неписаних суспільно– прийнятих норм). У авторитарній і надто – в тоталітарній політичній культурах реальна участь широких верств населення в процесах управ ління державою зведена до мінімуму, хоча за формальними ознаками

197

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

(наприклад, голосування на виборах) вона може бути аналогічною до демократичних суспільств. У авторитарних і тоталітарних режимах полі тична культура часто вироджується, перетворюючись на формально–номінальне явище. За комунікативним критерієм дослідники виділяють відкриті і зак риті політичні культури. Перші характерні для більшості сучасних розвинених країн і сприяють універсалізації політико–культурних цінностей. Відкритість сприяє обміну досвідом політичної культури між різними країнами, що дає можливість вироблення спільних ідеалів пол ітичної культури і їх реалізації. Прикладом є країни Європейського Союзу, які за десятиліття співпраці виробили уніфіковані норми пол ітичної культури, що сприяє взаєморозумінню, виробленню єдиних правил гри і ефективній співпраці між країнами – членами ЄС. Закриті політичні культури більш характерні для авторитарних і тоталітарних суспільств, для країн так званого третього світу, в яких влада значною мірою тримається на необізнаності громадян з більш ефективними фор мами управління, на вірі у вищій «обраності» нинішніх керівників. За ставленням до існуючої політичної системи і орієнтацією на засо би її зміни чи збереження виділяють революційну, реформаторську, консервативну і реакційну (контрреволюційну) політичні культур. При цьому, дві перші орієнтуються на зміну існуючого стану речей, а дві ос танні – на його збереження. Революційну і реакційну політичну культуру поєднує схильність до радикальних засобів відстоювання своєї позиції; тоді як реформаторську і консервативну політичні культури характери зують помірковані методи відстоювання власної позиції. Реформаторська політична культура виявляється в прагненні здійснити поліпшення полі тичної системи суспільства шляхом примирення інтересів різних суспільних груп, переконанні в необхідності удосконалювання засобів політичного управління. Консервативна ж політична культура прагне збереження політичного статус–кво і заснована на переконанні в адек ватності нинішніх політичних інститутів суспільним інтересам. Можна також окремо виділити конформістську політичну культуру – коли полі тичний суб’єкт зорієнтований просто на пристосування до існуючих порядків, безвідносно до ефективності функціонування політичних інститутів; цей же суб’єкт з легкістю може переорієнтуватися і на нові порядки у випадку зміни політичного режиму. У радянській науковій думці поширеними були спроби історичної типологізації політичної культури – виділення якісно різних способів політичного освоєння реальності, що змінюють один одного у процесі історичного розвитку людства. «Типізація (теоретичні або емпірична) має сенс лише остільки, оскільки самі типи можуть бути якось упоряд ковані за їх якісними особливостями, від певного «відсталого» через перехідні стани до якогось «передового», «ідеального». – писав радянський дослідник Ядов [22,24]. У той же час, така типологізація наштовхнулася на проблему необхідності врахування специфіки істо ричного розвитку різних народів, що ускладнює оцінку за шкалою «відстале – передове». Також мали місце спроби співвіднесення історичного типу політичної культури з історичними періодами, наприклад, із суспільно–економічни ми формаціями. Як визначальну ознаку типів політичної культури було обрано класовий чинник, за яким розрізняли культуру соціального гноб

198

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

лення, культуру соціального протесту; буржуазну політичну культуру, пролетарську політичну культур, соціалістичну політичну культуру [23,112; 24,41; 25,75–80; 26,121–224]. Бурлацький і Галкін запропонували типологію політичної культури відповідно до рівня суспільного розвитку, що виявляється в типі відно син між громадянським суспільством і політичною системою. Таким чином вони виділяли чотири основні типи політичної культури: архаїчна, елітарна, представницька і політична культура високої громадянськості (комуністична). Ці типи політичної культури вважалися базовими, кожен з яких може бути розчленований за іншими параметрами [27,198– 213]. Існує також класифікація політичних культур за ступенем консен сусу щодо ключових аспектів соціального порядку, загальноприйнятої системи цінностей і норм, що об’єднує суспільство і гарантує його стабільний розвиток. У розвинених демократичних суспільствах до най важливіших питань загальної згоди відносять кінцеві цілі розвитку суспільства, процедури їх досягнення, правила політичної поведінки. При цьому, базовим рівнем консенсусу є однорідність основних суспіль них цінностей, що лежать в основі політичної культури суспільства. Якщо такої однорідності немає, політична культура суспільства є фрагменто ваною, що роз’єднує людей і несе загрозу демократичним цінностям. Виділяють дві групи країн із відмінними консенсусними традиція ми: 1) англосаксонські держави з відносно однорідною, інтегрованою громадянською культурою; суперництво політичних сил в таких краї нах, як правило, не порушує суспільної згоди і стабільності, й обмежується боротьбою пропозицій щодо найбільш ефективних шляхів досягнення одних і тих самих цілей; 2) країни з неоднорідним населен ням (наприклад, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія); такі суспільства в політичній науці називають гетерогенними, полісегментними, фрагмен тарними. Пошук консенсусу в таких державах є більш складним, але, як показує приклад названих країн, за наявності конструктивної позиції провідних політичних сил і відповідної державної політики, в таких сус пільствах також цілком можливе формування консенсусу щодо основних політичних цінностей. Що стосується нашої держави, то в ній, на жаль, має місце фрагмен тарна політична культура, яка характеризується відсутністю консенсусу між членами суспільства щодо основних політичних, соціально–еконо мічних, цивілізаційно–культурних цінностей. Особливо яскраво ця фрагментарність, фактично доведена політиками до розколу, проявила ся під час кількох останніх парламентських і президентських виборів [28,197–209]. Отже, проблематика політичної культури є надзвичайно широкою і стосується ключових питань розвитку країни. Стан політичної культу ри значною мірою впливає на формування і функціонування всієї політичної системи країни, багато в чому визначає перспективи суспіль ного розвитку, шлях еволюції, і в кінцевому підсумку – рівень життя людей. Розвинена сучасна політична культура є необхідною передумо вою справжньої демократизації держави, реальної широкої участі населення в процесах організації суспільства і системи влади в ньому, побудови громадянського суспільства, формування політичної нації. З цієї точки зору надзвичайно важливим є дослідження стану, рівня роз

199

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

витку політичної культури населення України, визначення проблемних моментів і пропозицій щодо їх подолання. Література 1. Kavanagh D. Political Science and Political Behavior. – L: Allen & Unwin, 1983.

2. Almond G.A. The Intellectual History of the Civic Culture Concept // The Civic Culture Revisited / Ed. by G.A.AImond and S.Verba. – Newbury Park; New Delhi: Sage Publications, 1989.

3. Brint M. A Genealogy of Political Culture. – Boulder, Colo.: Westview Press, 1991.

4. Herder J.G. Reflections on the Philosophy of the History of Mankind /Transl.

by T.O.Churchill; abridged and with an introduct. by F.E.Manuel. Chicago; The Univ. of Chicago Press, 1968.

5. Струве П.Б. В чем же истинный национализм? // Струве П. На разные темы: (1893–1901 гг.): Сб. статей. – СПб: Изд. О.Н.Поповой, 1902.

6. Tucker R.C. Culture, Political Culture, and Communist Society // Political Science Quarterly. – N.Y., 1973. – Vol.88, No.2.

7. Каленский В.Г. Политическая наука в США: Критика буржуазных кон цепций власти. – М.: Юридическая литература, 1969.

8. Almond G. Comparative Political Systems // Journal of Politics. Gainesville, 1956. – Vol.18, No.3.

9. Almond G.A., Verba S. The civic culture: Political attitudes and democracy in five nations. – Princeton, New Jersey: Princeton University Press, 1963.

10. Бурлацкий Ф.М. Ленин. Государство. Политика. – М.: Наука, 1970.

11. Федосеев А.А. Доктрина «политической социализации» в буржуазной социологии // Проблемы борьбы против буржуазной идеологии. Вып.1 /Отв. ред. Н.М.Кейзеров. – Л.: Изд. ЛГУ, 1971.

12. Inglehart R. Culture Shift in Advanced Industrial Society. Princeton, – N.J.: Princeton Univ. Press, 1990.

13. Inglehart R. The Silent Revolution in Europe: Intergenerational change in Post–Industrial Societies // American Political Science Review, 1971. –Vol.65.

14. Мережковский В.Г. Спорт как фактор идеологической обработки моло дежи в фашистской Германии и его проявление на современном этапе буржуазного спортивного движения. Дисс. канд. пед. наук. – Вологда, 1986.

15. Brown A. Political Culture // The Social Science Encyclopedia / Ed. by A.Kuper and J.Kuper. – Boston; Henley: Routledge & Kegan Poul, 1985.

16. Lane, Ruth. Political Culture: Residual Category or General Theory? // Comparative Political Studies, 1992. – Vol.25, No.3.

17. Nesbitt–Larking P. Methodological Notes on the Study of Political Culture // Political Psychology. – N.Y., 1992. – Vol.13, No.1.

18. Політологічний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. зал. / За ред. М.Ф.Головатого та О.В.Антонюка. – К.: МАУП, 2005.

19. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П.Горбатенко; За ред. Ю.С.Шемшученка. В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенка. – 2–е вид., доп. і пере роб. – К.: Ґенеза, 2004.

20. Mozaffari М. Authority in Islam from Muhammad to Khomeini. – Armonk; London: M.E.Sharpe, inc., 1987.

21. Белов Г.А. Политическая культура советского общества // Вестник Мос ковского университета. Сер. 12. Теория научного коммунизма, 1982. – №1.

200

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

22. Ядов В.А. Методологическое обоснование повторных и сравнительных исследований //Социологические исследования, 1985. – №1.

23. Смирнов В.В. Развитие политической культуры в условиях зрелого со циализма // Актуальные проблемы современного политического развития: (Очерки теории) / Отв. ред. Г.Х.Шахназаров, Ю.А.Тихомиров. – М.: Юрид. лит., 1982.

24. Утенков В.М. Исторические этапы развития политической культуры // Вопросы теории и практики идеологической работы: Вып.15. – М.: Мысль, 1983.

25. Проблемы философии культуры: Опыт историко–материалистическо го анализа / Под ред. В.Ж.Келле. – М.: Мысль, 1984.

26. Политическая культура социализма / Ред. колл.: А.А.Алтмышбаев, А.К .Карыпкулов, Л.Н.Коган. – Фрунзе: Илим, 1984.

27. Бурлацкий Ф.М., Галкин А.А. Современный Левиафан: Очерки полити ческой социологии капитализма. – М.: Мысль, 1985.

28. Хилько М.М. Політична культура населення України: аналіз ступеня кон сенсусу, інтегрованості, міжнаціональної злагоди // Вісник Харківського національного університету: питання політології. Зб. наук. праць. – №493. – 2006. Хилько М.М. Политическая культура: история исследования, тер" мин, проблема типологии Анализируются теоретико–методологические основы исследования по литической культуры, история проблемы, происхождение и суть термина «политическая культура», типология политической культуры. Ключевые слова: политическая культура, политическая система, поли тика, власть, гражданское общество, демократия, консенсус.

Khylko, М.М. Political culture: the history of the analysis, terminology, problems of typology Theoretical–methodological basis of political culture researches, the history of the problem, terminology and typology are analyzed.

Key words: political culture, political system, policy, government, civil society, democracy, consensus.

201

ПОЛІТОЛОГІЯ

УДК: 327.54 (73)

Випуск 15

Худолій А. О.

Механізми формування суспільно– політичних стереотипів та їхній вплив на свідомість громадян Проаналізовано особливості формування суспільно політичних сте реотипів. Висвітлено маніпулятивний характер їхнього використання політиками. Виявлено та описано стереотипні уявлення американсь кого президента Дж. Буша, що вплинули на формування зовнішнього курсу США.

Ключові слова: стереотип, маніпуляція, політика, ідеологія, когнітивні особливості.

В умовах зростання ролі внутрішніх чинників на зовнішньополітич ну діяльність державних діячів США набуває актуальності дослідження упереджень та стереотипів, що відіграють важливу роль у прийнятті політичних рішень. Власне актуальним і раніше не досліджуваним виявляється аналіз вивчення суспільно–політичних стереотипів. У статті переслідуються такі завдання: · Описати механізми формування стереотипів; · Проаналізувати особливості стереотипів; · Виявити та описати стереотипи американського президента Дж. Буша, що вплинули на формування зовнішнього курсу країни за останні роки. Людині притаманно створювати уявлення та образи того, чого вона боїться або чим вона захоплюється. Ці образи люди сприймають як живі об’єкти та приписують їм певні характеристики. Таки чином створюють ся стереотипи. Стереотипізація та соціальна категоризація. Процес стерео типі зації пов’язаний із категоризацією явищ світу. Під категоризація розуміють процес, у ході якого об’єкти / суб’єкти, у даному випадку людей відносять до певних категорій (соц. груп), зазвичай на основі ви явленої подібності або відмінності [11,18]. З метою спростити сприйняття зовнішнього світу люди членують його на певні категорії, категоризують. Окрім категорій, люди мають і стереотипи, імовірні уза гальнюючі репрезентації соціальних груп. Соціальні категорії та стереотипи активно використовують у пом’якшенні спілкування, як соц

202

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

іального так і політичного. Категоризуючи людей, відносячи їх до пев них соціальних груп, ми тим самим категоризуємо природний світ. Дискусійним є питання щодо того чи стереотипи є корисними, необхід ними та фундаментальними для процесів мислення, проте не викликає сумнівів ідея того, що вони збагачують людей інформацією, яку вони несуть. Процес стерео типізації є нормальним і типовим явищем, необхід ним для мислення людини [11,19]. Із процесом категоризації пов’язані упередження, що перебільшують подібності та відмінності між категоріями. Припускають, що наявність стереотипів може вплинути на процес обробки та збереження інформації. Одне з ключових упереджень, що асоціюється зі стереотипами є внутріш ньо–групове упередження. На відміну від природних категорій, ми належимо до певної соціальної групи, і ця приналежність має прямий вплив на наше відчуття ідентичності. Теорія соціальної ідентичності ствер джує, що групова приналежність впливає на формування упередження щодо інших груп [19,26]. Ми вважаємо, що група до якої ми належимо є ліпшою ніж інші. Є внутрішня мотивація для позитивної самооцінки – почувати себе добре, комфортно. Зважаючи на те, що група є продовжен ням нас самих, то ідентифікуючи себе з групою, то ми маємо потребу почувати себе комфортно і в групі, отже, сприймати групу позитивно для того, щоб мати позитивну соціальну ідентифікацію. Це досягається шля хом пошуку шляхів щоб сприймати і вважати власну групу кращою у порівнянні з іншими групами. Людині притаманно перебільшувати подіб ності з певною категорією / групою та відмінності між категоріями та групами [14,72]. Стереотипізація є формою викривлення культурних відмінностей та показником рис групової диференціації. Стереотипи бе руть свій початок із родоплемінних стосунків, коли логічним наслідком племінної єдності була ворожість до інших племен. Плем’я здобувало ти пову відмінність через протиставлення іншим групам, і ідея постійного ворога/ворожого племені є найлегшим шляхом для того, щоб підсилити суспільні зв’язки що об’єднують спільноту людей разом. Із розвитком спільноти, починаючи з племені мисливців–збирачів коренів, розвивали ся кооперація та агресія. Взаємокооперація та процес соціального згуртування, який супроводжує його з’явився з потреби полювати ефек тивно. Нове відчуття солідарності та відданості сприяли появі напруження між двома сусідніми групами на основі двох причин. По–перше, коли їжі було обмаль, виникла потреба захистити угіддя для полювання від хи жацької активності чужинців. Народилося територіальне відчуття власності. По–друге, для того, щоб утримувати і зміцнювати територіальну солідарність, напруження та фрустрацію слід було спрямувати назовні групи, а отже на інші групи. Суперництво з іншими племенами, з очевид них чи надуманих причин, сприяло формуванню колективного відчуття, національного духу [14,73]. З іншого боку категоризація та стереотипізація є універсальними інструментами адаптації, що використовують для сприйняття суспільного середовища. Хоча, з іншого боку стереотипи є глибоко упередженими уяв леннями і досить часто призводять до ігнорування індивідуальних с особливостей та очорнення інших груп [11,19]. Стереотипізація визначає поведінкові норми для групи, що є відмінним від опису індивідуальної поведінки. Стереотипи є корисними тільки за певних умов: на них свідо мо опираються, вони приписують певні норми поведінки, вони є точними

203

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

і вони діють як перше припущення або допомога у ході пошуку виходу за певних умов у чужій культурі. Вони зменшують культурний шок, і зреш тою можуть зазнати модифікації у ході набуття достатнього досвіду. У іншому випадку, вони блокують точну оцінку, завдають шкоди коли лю дина помилково попадає в іншу групу, неточно описують групові норми і/або формують хибні уявлення про норми даної групи. Проте, дослід ження свідчать, що люди покладаються на стереотипи навіть у тих випадках, коли факти свідчать про інше [18,156]. Стереотипи відображають набір ментальних уявлень про світ. Вони є втіленням такого потрібного людині відчуття відмінності від інших, відмінності між собою та об’єктом, який у ході формування стереотип них ментальних уявлень стає іншим [12,40]. Стереотипи виникають тоді, коли з’являється загроза цілісності власного Я. Отже, вони є частиною нашого способу справитися з нестабільністю нашого сприйняття навко лишнього світу. Тому, не варто вважати, що вони є позитивними, радше вони є необхідними [12,40]. Джон Моріс під стереотипом розуміє когось або щось, хто / що відпо відає усталеному зразку або процесу [17,48]. ЗМІ відіграють не останню роль у формуванні нових стереотипів. Когнітивні аспекти стереотипів. Стереотипи можна розглядати як когнітивні структури, що вміщують знання, вірування та сподівання реципієнта стосовно певних соціальних груп [16,42]. Вони виникають унаслідок процесу категоризації. Вони необхідні людині для орієнтації у складному світі, тобто виконують функцію орієнтира. На думку Д. Маскі, з ними не варто воювати. Проте, на відміну від інших узагаль нень, вони є обмеженими і спрощеними, і до того ж часто ґрунтуються на плітках, анекдотах, клішованих образах, створених ЗМІ або на недо статньо обґрунтованих свідченнях [15,125]. Сандер Гілман стверджує, що стереотипи відіграють важливу когні тивну роль у категоризації світу. Водночас, вони є інструментом влади, що спрямована на обмеження страху, який виникає у ході спілкування / зіткнення з іншими / чимось чужим. Більше того, ця когнітивна функ ція є необхідною, оскільки допомагає сприймати себе як особистість. Вони сприяють появі ілюзії про абсолютну відмінність між однією та іншою людиною [10,18]. Стереотипи виникають тоді, коли з’являється загроза цілісності людини. Вони є результатом хвилювання, стурбова ності, спроектованих на іншого/іншу, свідченням / виявом втрати власного контролю [10,20]. І ця втрата контролю проектується на іншо го, який на відміну від цієї людини, робить все правильно і ніколи не втрачає самовладання. Категорії відмінності членують світ людини, до помагають категоризувати власну особистість, і водночас навести лад який насправді є ілюзією порядку / ладу у світі [10,25]. Стереотип є зручним інструментом у ситуації тривоги, оскільки до помагає перебороти її. Як тільки тривога пройшла, від стереотипу звільняються. Стереотип є прихованим бажанням контролювати інших [13,189]. Суспільно–політичні стереотипи. Дослідження феномену маніпу ляції показують, що одним з головних «матеріалів «, з яким працює маніпулятор, є суспільно–політичні стереотипи як невід’ємні компонен ти індивідуальної та масової свідомості [6;4].

204

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

У радянській психології стереотипам були присвячені роботи Агєє ва В.С., Бодальова О.О., Куніциної В.М., Панфьорова В.М. та ін. [1; 2; 3]. При визначенні поняття стереотип в одних випадках підкреслюють цілісність, яскраво виражене оціночне та ціннісне забарвлення. В інших випадках акцентують на його динамічних характеристиках – стійкість, ригідність, консерватизм, які свідчать про здатність стереотипу з успі хом чинити опір будь–якій інформації, що спрямована на його зміну. Г. Теджфел узагальнив головні висновки досліджень у галузі соці ального стереотипу: 1) люди з легкістю виявляють готовність характеризувати великі групи людей (чи соціальні категорії) недиференційованими, грубими і пристрасними ознаками; 2) така категоризація відзначається стабільні стю протягом дуже довгого часу; 3) соціальні стереотипи певною мірою можуть змінюватися залежно від соціальних, політичних чи економіч них змін, але цей процес відбувається дуже повільно; 4) соціальні стереотипи стають більш виразними і ворожими, коли виникає соціаль на напруга між групами; 5) вони засвоюються дуже рано і використовуються дітьми задовго до виникнення уявлень про ті групи, до яких вони належать; 6) соціальні стереотипи не являють собою вели кої проблеми, коли не існує відвертої ворожості у відносинах груп, але в умовах конфлікту ними дуже складно управляти [20,146]. Часто у визначеннях соціального стереотипу наголошується на його переважно негативному характері, що перешкоджає повному, адекват ному взаєморозумінню між людьми. З цього приводу В. Агеєв зазначає, що процес стереотипізації з психологічної точки зору нерелевантний етичній антиномії «добре – погано «. Сам процес не є поганим чи доб рим. Стереотипізація виконує об’єктивно необхідну функцію в загальній психічній регуляції діяльності, дозволяючи швидко, просто і достатньо надійно категоризувати, спрощувати, схематизувати бачення соціальної реальності. Стереотипізація є своєрідним «грубим « механізмом, тоді як у сфері соціального сприйняття діють й такі гнучкі механізми як іденти фікація, емпатія, соціально–психологічна рефлексія тощо [1,98]. Суспільно–політичні стереотипи – це стійка сукупність уявлень, що утворюються у свідомості як на основі особистого життєвого досвіду, так і з допомогою різноманітних засобів масової інформації. Крізь при зму стереотипів сприймаються реальні предмети, стосунки, події, особи. Завдяки їм відбувається скорочення сприйняття інформаційних та іде ологічних процесів у свідомості. Жодна людина не може обійтись без «автоматизмів « у сприйнятті та мисленні – обдумувати заново кожну ситуацію у неї не вистачить ні психічних сил, ні часу. Таким чином, сте реотипи, як необхідний для людини інструмент сприйняття і мислення, наділені стійкістю. Вони можуть бути виявлені, вивчені і використані як мішені для маніпуляції. Оскільки їх користь для людини полягає в тому, щоб сприймати і оцінювати швидко, не думаючи, маніпулятор може їх застосовувати як фільтри, через які його жертви бачать дійсність [5,100]. На магічній силі стереотипів базується політика. Якщо вдасться підштовхнути великі маси людей бачити якесь явище суспільного жит тя через призму стереотипу, який необхідний маніпулятору, то переконати їх потім у протилежному дуже важко. С. Кара–Мурза зазна чає, що стереотипів–мішеней існує порівняно небагато, особливо в

205

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

інтелігенції, що просякнута раціональним мисленням. Таке мислення відкладає у свідомості дуже невелику частину людського досвіду, і ця частина осідає у вигляді стереотипів як завчених і легко пізнаваних сен тенцій типу «якщо А, то Б» [6,195]. Уніфікація способів мислення, оцінок і реагувань великих мас насе лення призводять до де індивідуалізації, де персоніфікації людей, перетворення їх у вразливих об’єктів маніпулювання [4,116]. Для масо вих почуттів характерні явища, яких немає в індивідуальній психіці – зараження, стихійне розповсюдження. Тому загальною принциповою ус тановкою в маніпуляції масовою свідомістю є попереднє «розхитування « почуттів емоційної сфери. Головним засобом для цього слугує створен ня чи використання кризи, аномальної ситуації, що справляє сильний вплив на почуття. Це може бути великий політичний скандал, різке збідніння великих груп населення, релігійний конфлікт тощо. Як мішень маніпулятивного впливу часто використовуються низькі або агресивні людські потяги: вороже ставлення до несхожих на нас, нетерпимість до якогось типу людей, вразливість перед спокусою грошей, слави, влади. Як правило, маніпулятори експлуатують потреби, які повинні діяти без відмовно: потреба в безпеці, в їжі, у соціальній ідентифікації. Сьогодні ЗМІ виступають не просто передавальною ланкою, вони визначають соціальний сенс подій, що відбуваються, програмуючи тим самим поведінку громадян. Мас–медіа, конструюючи реальність, пре парують цілісну реальність і оформлюють її у певні поняття, символи, образи. Сучасний етап розвитку досліджень ролі ЗМІ у політиці характеризується відсутністю єдиної моделі. У 1940–і роки багато аме риканських і західноєвропейських аналітиків вважали, що преса і радіо контролюють думки людей у суспільній сфері. Ця модель дістала назву моделі максимального ефекту. Після Другої світової війни і до початку 1970–х років панівним був протилежний погляд – вплив ЗМІ на фор мування позицій, ставлення до суспільства дає мінімальний ефект. Дослідники стереотипів звернули увагу на феномен опору публіки. Вис новок, який вони зробили, полягає в тому, що: неможливо змінити стереотип, боротьбу можна вести тільки за тих, хто ще не прийняв оста точного рішення [7,445]. Завдяки телебаченню політики отримали надзвичайно ефективний інструмент впливу на суспільство, що відкриває небачені раніше мож ливості формування політичних орієнтацій, а також маніпулювання громадською думкою. Стан політичної свідомості. Залежно від специфіки відображення політичних явищ у структурі суспільної свідомості виокремлюють полі тичну ідеологію. Ідеологія виступає як вищий науково–теоретичний рівень духовних цінностей. Вона формується насамперед шляхом політич ної освіти, політичних наукових досліджень. Політична ідеологія є системою правових ідей, поглядів, ідеалів, принципів, понять. Підкрес люється позитивна і негативна роль різних стереотипів при ідеологічному впливі. Пропаганда можлива лише шляхом налагодження соціально–пси хологічних контактів, за допомогою механізмів, що здатні подолати бар’єри і вкорінювати ідеологію у свідомість людей, перетворювати знання в пе реконання. Соціально–психологічні механізми впливу ідеології на особистість, на погляди людей здійснюється переважно за допомогою механізмів навіювання та переконання [8,174].

206

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

Стан політичної свідомості, як зазначає В. Щегорцов, є ланкою, що з’єднує свідомість як процес відображення і усвідомлення дійсності та практичну діяльність людей. Стан політичної свідомості справляє сут тєвий вплив на поведінку людей, мотиви прийняття ними певних рішень. Він включає в себе наявність у свідомості групи, індивіда певного уста новочного ставлення до сприйняття тієї чи іншої суспільної інформації, до вироблення певного ставлення до різних політичних явищ. Стан пол ітичної свідомості – це не просто сукупність тих чи інших ідей, поглядів, уявлень і почуттів, а таке їх місце в цій сукупності, коли одні з них зай мають домінуюче становище і пронизують весь її зміст. Залежно від того, які ідеї, почуття, уявлення, оцінки, думки переважають в той чи інший відрізок часу, можна робити висновок про спрямованість стану політич ної свідомості в даний момент [9, 25]. Все, що виражається свідомістю, так чи інакше торкається потреб, інтересів людей і викликає у них пере живання, певні емоційно–вольові ставлення до явищ і фактів дійсності. Сучасний стан американської суспільної свідомості можна охаракте ризувати як деформований та нестійкий. У ній багато як застарілих стереотипів, так і найновіших поглядів. Соціологічні дослідження засвід чують, що багатьом громадянам США притаманне відчуття впевненості, віри в те, що все можна змінити у власному житті й в країні в цілому. У поданій нижче таблиці узагальнено базові небезпеки, зазначені в промовах президента США Дж. Буша (молодшого) за період з 2001 по 2008 роки. Для аналізу було використано 10 ключових промов. Таблиця 1.

До застарілих стереотипів ми віднесли агресію, боротьбу зі злом у світі, напади на американців, тиранію, війни, ворогів, зброю масового знищен ня, загрози, оскільки подані поняття зазначають усі американські політики, починаючи з Г.С. Рузвельта і закінчуючи Дж. Бушем. До нових стерео типів відносяться наступні: війна з тероризмом, радикальний Іслам,

207

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

ісламські терористи, тероризм в образі Аль Каеди і загалом терористи. Найбільшу небезпеку створюють ТЕРОРИСТИ, оскільки президент Дж. Буш згадав їх 104 рази у своїх основних промовах, виголошених в Конг ресі, інавгураційних виступах, зверненнях до американського народу тощо. ЗАГРОЗИ та ВОРОГИ поступаються кількісно, проте знаходяться на другому та третьому місцях. Зазначені вище небезпеки існували в мину лому, і вони залишилися актуальними і тапер, що свідчить про те, що стереотипи не зникають. Менш численними є терористи Аль Каеди та війна з тероризмом. Найменш численними є поняття АГРЕСІЯ, РАДИ КАЛЬНИЙ ІСЛАМ та ІСЛАМСЬКІ ЕКСТРЕМІСТИ. Порівнюючи загрози для США перед 11 вересням 2001 року, ми добігаємо висновку, що стереотипи, пов’язані з безпекою країни, виживання є домінуючими у політичному світосприйнятті американського президента Дж. Буша. На пружена міжнародна ситуація, швидкі зміни на політичній арені, нестабільність на Близькому Сході спричиняє закріпленню існуючих та формуванню нових стереотипів у свідомості американців, що знаходить відбиток у політичній діяльності американських політиків, формуванні зовнішньополітичного курсу країни. Отже, стереотипи є компонентом широких стосунків дихотомії влаT да – знання, які продукують і організовують правдиві знання про ІНШИХ. В цьому сенсі вони приносять користь групі, що їх формує, оскільки вони характеризують цю групу більше ніж групу, яка спричи нила їхнє утворення. Проведений аналіз стереотипів дає змогу виявити ключові поняття, які проектують політики, існуючі та сформовані уяв лення та риси, що суспільна свідомість приписує ІНШИМ в інтересах формування само ідентичності. Перспективу подальших досліджень вбачаємо в детальному аналізі стереотипних уявлень решти американських політиків з метою виявлен ня їхньої ролі у формуванні зовнішньополітичного курсу країни. Література 1. Агеев В.С. Психологическое исследование социальных стереотипов // Вопросы психологии. – 1986. – № 1. – С. 95 – 102.

2. Агеев В.С. Межгрупповое взаимодействие: социально–психологические проблемы – М.: Наука, 1990. – 250 с.

3. Бодалев А.А. О социальных эталонах и стереотипах и их роли в оценке личности / А.А. Бодалев, В.Н. Куницына, В.Н. Панферова // Человек и обще ство: (ученые записки НИИКСИ). – Л.: Изд–во ЛГУ. – Вып. 9. – 1971. – 148–162.

4. Доценко Е.Л. Психология манипуляции: феномены, механизмы и защита.

– М.: «ЧеРо», «Юрайт», 2000. – 344 с.

5. Каламаж Р.В. Психологічні аспекти формування правової культури ви борців: Дис.… канд. психол. наук: 19.00.06. – К., 2004. – 205 с.

6. Кара–Мурза С.Г. Власть манипуляции. – М: Академический Проект, 2007.

– 384 с.

7. Почепцов Г.Г. Теория коммуникации. – М.: «Реал–бук», К.: «Ваклер», 2001.

– 656 с.

8. Уледов А.К. Общественная психология и идеология. – М.: Мысль, 1985. – 268 с.

9. Щегорцов В.А. Социология правосознания. – М.: Мысль, 1981. – 174 с.

10. Gilmann, L. Sander. Difference and Pathology: stereotypes of Sexuality, Race and Madness. – Ithaka, NY: Cornell University Press, 1985. – 185 p.

208

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

11. Greenland Katy. ‘Can’t live with them, can’t live without them’: stereotypes in international relations // Stereotypes in contemporary Anglo–German Relations / ed. by Reiner Emig. – New York: St. Martin’s Press, 2000. – P. 15–30.

12. Grossman Alan. Stereotypes and projective mechanisms: forging links between psyche and culture // Stereotypes in contemporary Anglo–German Relations / Ed.

by Rainer Emig. – New York: St. Martin’s Press, 2000. – P. 31–46.

13. Herbrehter Stefan. Cosmopolitanism and Europe: translating the other // Stereotypes in contemporary Anglo–German Relations / Ed. by Rainer Emig. – New York: St. Martin’s Press, 2000. – P. 187–201.

14. Husemann Herald. We will fight them on the beaches // Stereotypes in contemporary Anglo–German Relations / Ed. by Rainer Emig. – New York: St. Martin’s Press, 2000. – P. 58–79.

15. Lцschmann Martin. With literary texts against stereotypes: stereotypes in language learning // Stereotypes in contemporary Anglo–German Relations / Ed.

by Rainer Emig. – New York: St. Martin’s Press, 2000. – P. 123–136.

16. Macki D.M. Social psychological foundations of stereotype formation // C.N. Macrae, Charles Staugor and Miles Hewstone (Eds.). Stereotypes and Stereotyping.

– London: Routledge, 1996. – P. 41–78.

17. Morris A. John. Stereotypes, language and the media: plus зa change? // Stereotypes in contemporary Anglo–German Relations // Ed. by Rainer Emig. – New York: St. Martin’s Press, 2000. – P. 47–57.

18. Price Susan. A view from a bridge: stereotypes of the German in business and higher education // Ed. by Rainer Emig. – New York: St. Martin’s Press, 2000. – P. 155–162.

19. Tajfel, H. and Turner, J.C. An integrative theory of intergroup conflict // In W.G. Austin and S. Worschel and W.G. Austin (Eds.). Psychology of intergroup relations. – Monterey, CA: Brooks/Cole, 1979. – P.29–42.

20. Tajfel H. Social stereotypes and social groups / Turner J.C., Giles H. (eds.)

Intergroup behavior. – Oxford: Basil Blackwell, 1981. – P. 144–167. Худолий А.А. Механизмы формирования общественно–политичес" ких стереотипов и их влияние на сознание граждан Проанализированы особенности формирования общественно–полити ческих стереотипов. Описан манипулятивный характер их использования политиками. Выявлены и описаны стереотипные представления американ ского президента Дж. Буша, которые повлияли на формирования внешнего курса США. Ключевые слова: стереотип, манипуляция, политика, идеология, ког нитивные особенности.

Khudoliy, A.А. Mechanisms of Formation of Social and Political Stereotypes and the Way They Affect Consciousness of Citizens Peculiarities of social and political stereotypes as well as their formation have been analyzed. Manipulative character of their application by politicians has been highlighted. Stereotypes of American President G. Bush have been distinguished and described.

Key words: stereotype, manipulation, politics, ideology, cognitive peculiarities.

209

ПОЛІТОЛОГІЯ

УДК 327.51+327.82

Випуск 15

Шевчук О. В.

Дискусії щодо «тайванської проблеми» в Конгресі США в 1990–і роки

Аналізуються позиції представників Республіканської та Демократич ної партій США в Конгресі щодо проблеми Тайваню. Структуруються підходи політико–формуючих кіл США відносно реалізації зовнішнь ополітичних настанов в Азійсько–Тихоокеанському регіоні. Ключові слова: США, КНР, Азійсько–Тихоокеанський регіон, тайванська проблема, зовнішньополітична стратегія, національні інтереси.

Однією з проблемних зон на геополітичній карті АТР, де потенцій но можливо виникнення військового конфлікту є район Тайванської протоки. Вибір шляхів розв’язання тайванської конфліктної проблеми, серцевиною якої є питання щодо возз’єднання двох частин Китаю, пред ставлених на сьогодні Китайської Народною Республікою і Китайською Республікою на Тайвані (КР на Тайвані), матиме істотний вплив на си туацію в АТР в цілому. Це особливо важливо, зважаючи на значення цього регіону для сучасної світової економіки і залучення до структури регіональних міждержавних взаємовідносин центросилових держав світу – США та КНР. Ця проблематика зумовила визначення основних зав дань даної розвідки: 1) висвітлити підходи політико–формуючих кіл США до реалізації стратегічних зовнішньополітичних настанов в АТР в 1990–ті роки; 2) проаналізувати вплив політичних дискусій в Конгресі США на еволюцію «тайванської проблеми» в американсько–китайсь ких відносинах; 3) на основі проведеного аналізу сформулювати теоретичні і практичні висновки й оцінки щодо можливих моделей роз в’язання «тайванського вузла». Дослідження детермінуючих факторів впливу щодо зовнішньополі тичної стратегії США в постбіполярний період відносно «тайванської проблеми» є складовою частиною комплексних досліджень вітчизняних науковців С.О. Шергіна, А.В. Дашкевича, Є.Є. Камінського, Б.М. Гонча ра, І.Д. Дудко, Л.О. Лещенка., О.Г. Івченка, С.О. Нікішенка тощо. Геополітичні інтереси центросилових держав регіону США та РФ акту алізують дослідження витоків, моделей врегулювання «тайванської проблеми» російськими науковцями С.М. Роговим, С.А. Карагановим, А.Д. Богатуровим, Ю.М. Галеновичем та ін.; а також американськими

210

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

політологами Зб. Бжезинським, Г. Кіссінджером, Дж. Айкенберрі, К. Менгесом, Д. Лемптоном тощо. Ситуація «двох Китаїв», яка виникла на рубежі 40–х – 50–х років ХХ ст. і на сучасному етапі має значний детермінуючий вплив на рефор мування механізму зовнішньополітичних регіональних взаємовідносин й трансформацію основних вимірів системи безпеки АТР. Початок періоду постбіполярності охарактеризувався підписанням президентом США У. Клінтоном 7 вересня 1994 року документа під на звою «Перегляд політики щодо Тайваню». Незначні зміни, які були задекларовані цим документом викликали різку критику з боку амери канських законодавців. 28 вересня 1994 року сенатор Ф. Мурковскі, який представляв в сенаті штат Аляска, за підтримки голови сенатського ко мітету з міжнародних відносин Д. Хелмса запропонував на розгляд конгресу резолюцію, яка виражала крайнє незадоволення політикою адміністрації У. Клінтона. В ній була закладена низка альтернативних кроків щодо Тайваню, які відрізнялись суттєвим радикалізмом, і в ви падку прийняття істотно погіршували б відносини з КНР. Вказувалось, що Тайвань є п’ятим по значимості торговим партнером США, а обсяг американської продукції, яку щорічну імпортує острів вдвічі перевищує відповідні показники КНР. Сенатор Ф. Мурковскі, назвав результати президентського Ревю від 7 вересня 1994 року «неконкретними і неадек ватними» [1]. Резолюція містила цілу низку достатньо рішучих пропозицій. Найбільш вагомими з яких були: 1. Дозволити візити в США президента Тайваню і всіх високопосадовців; 2. Дозволити візити на Тайвань високопосадовців США, сключаючи міністра оборони і держ секретаря; 3. Підтримати присвоєння Тайваню статусу спостерігача в ООН як перший крок на шляху наступного незалежного представницт ва; 4. Відмовитись від зобов’язань зниження «якості і кількості» озброєнь, які поставляються на Тайвань, зафіксованих в спільному американсь ко–китайському комюніке від 17 серпня 1982 року, і надалі керуватися в своїх рішеннях виключно оборонними потребами острову; 5. Запрова дити щорічну доповідь держсекретаря комітетам з міжнародних справ сенату і палати представників, присвячену економічним, політичним, культурним і військовим відносинам між США і Тайванем; Зробити більш жорсткою критику загроз з боку КНР щодо насильницького при єднання острову [1]. 5 жовтня 1994 року резолюція була прийнята сенатом. Необхідно відзначити, що більшість ініціатив викладених в доку менті були явно нездійсненні і вступали в різке протиріччя з традиційною політикою США щодо Тайваню, яка залишалась незмінною протягом більш ніж 20 років. Перші три положення документу, фактично означа ли початок курсу на підтримку незалежності Тайваню і могли викликати різке загострення відносин з КНР (навіть до розриву дипвідносин) та небезпеку військової конфронтації в Тайванській протоці. Така ради кальна і ризикована зміна курсу для адміністрації У. Клінтона, яка прагнула стабілізувати свої відносини з Пекіном, була безумовно неприй нятною. Проте, резолюція не мала на меті реально змінити курс, а була покликана морально підтримати союзний США Тайвань і підштовхну ти адміністрацію до подальшого зміцнення зв’язків з островом. Одним з визначальних факторів впливу щодо визначення векторів політики США стосовно тайванської проблеми стала перемога 8 лис

211

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

топада 1994р. республіканської партії на виборах до конгресу. До пред ставників республіканців перейшов контроль над основними комітетами обох палат. Напередодні президентських виборів 1996 року республі канці не могли не використати таке вразливе місце адміністрації У. Клінтона, як її тайванська політика.

9 травня 1995 року конгрес фактично одноголосно прийняв спільну резолюцію щодо візиту президента Тайваню Лі Денхуея до США. Пред ставляючи резолюцію на розгляд сенату Ф. Мурковскі підкреслив: «На відміну від КНР, відносини з якою обтяжені чисельними проблемами, Тайвань є зразком втілення всіх зовнішньополітичних цілей, декларо ваних США: успіхів в розвитку демократії, тісному економічному співробітництву з США, виконання зобов’язань союзника США в регі оні» [2,6307]. В документі також відзначалось: «Відносини між КНР і Тайванем значно покращились порівняно з 1979 р., що є чітким сигна лом для США – якщо сама КНР веде активний діалог з Тайванем, то з яких причин від нього повинні утримуватись США» [2,6307]. Подальший розвиток подій засвідчив, що результати прийняття ре золюції виявилися більш масштабними ніж могли передбачити її ініціатори. Додатковим дестабілізуючим чинником американсько–ки тайських виявилась позиція президента Лі Денхуея щодо проблеми возз’єднання з материковим Китаєм. Характеризуючи позицію тайвансь кої адміністрації з цього питання він відзначив: «Китай повинен возз’єднатися, але це возз’єднання повинно відбутися в інтересах всього китайського народу, на основі демократії, свободи і рівного процвітання в руслі світових тенденцій. Китай не може возз’єднатися за комуністич ного режиму, який довів свою неспроможність, або за формулою «одна держава – дві системи» [3,131]. Основними чинниками від яких узалеж нювалась проблема возз’єднання острову з материком були визначені: 1. Возз’єднання за комуністичного режиму або за формулою «одна дер жава – дві системи» не принесе демократії всьому Китаю і зробить мрії співвітчизників з материка щодо демократичного життя, ще більш дале кими і недосяжними; 2. Лише возз’єднання за демократичного ладу зробить об’єднані сили Тайваню, Гонконгу і континентального Китаю додатковим інструментом регіональної стабільності. «Єдиний, але зак ритий і автократичний Китай буде неминуче викликати занепокоєння в сусідніх країнах, порушувати баланс сил в Азії, загрожувати миру і ста більності в Азійсько–Тихоокеанському регіоні», – підкреслив Лі Денхуей [3,131]; 3. Лише комплексна демократична система з налагодженими механізмами законності і прозорими політичними процесами посилить взаємну довіру між двома сторонами протоки [3,131]. Змістовне наван таження цих висловлювань, яке фактично означало декларування потребу зміни політичної системи КНР, надання американським конг ресом візи президенту Тайваню Лі Денхуею, що зробило можливим його візит до США в червні 1995 року, наближення президентських виборів на острові і достатньо радикальні заяви американських парламентарів викликали вкрай негативну реакцію з боку КНР. Офіційний Пекін відповів призупиненням двосторонніх контактів з Тайбеєм. Також, були перервані переговори КНР з США з військових питань і з питань конт ролю над озброєнням. В червні 1995 року частини НВАК провели військові навчання і запуски ракет в Тайванській протоці.

212

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

Реакцією з боку конгресу США на протести китайської влади став «Закон про політику щодо Китаю», прийнятий 20 липня 1995 року. Пре амбула закону чітко артикулювала основні причини незадоволення американських законодавців: «Порушення міжнародних стандартів нерозповсюдження зброї масового знищення; продовження широкомас штабних і ґрунтовно документованих утисків прав людини; продовження дискримінаційних і нечесних торгових практик щодо США» [4]. Закон пропонував президенту і адміністрації США посилити тиск на Китай з метою: 1. Звільнення американського журналіста Г. Ву; 2. Домогтися дотримання режиму нерозповсюдження зброї масового знищення і ра кетних технологій щодо Ірану і Пакистану; 3. Домогтися дотримання прав людини; 4. Приборкати надзвичайну модернізацію і розширення військових можливостей Китаю, домогтися від нього більш відкритої військової політики, щоб убезпечити сусідніх до КНР держав; 5. Домог тися припинення військової активності в Південно–Китайському морі, яка загрожує сусідам Китаю, і допомогти їм розв’язати протиріччя мир ним шляхом; 6. Домогтися від КНР чіткого виконання торгових угод, і еквівалентного доступу американських товарів на китайський ринок; 7. Домогтися заборони експорту до США товарів виготовлених з викори станням праці ув’язнених; 8. Зменшити рівень ескалації відносин Китай–Тайвань шляхом встановлення діалогу та інших конструктив них засобів довіри [4]. Разом з тим, незважаючи на рішучі формулювання закону, настрої серед американських законодавців суттєво змінились. Так, протягом обговорення в палаті представників голова підкомітету з Східно–Азійсь ких і Тихоокеанських відносин Д. Берейтер підкреслив: «Відносини Сполучених Штатів з Китайською Народною Республікою погіршились до тривожного рівня. Сучасні американсько–китайські відносини хо лодні, формальні і розвиваються під впливом жорстких суперечок. В цих умовах, ворожість і образливість з обох сторін може вихлюпнутись че рез край і стати причиною невиправних наслідків. Безумовно, нову холодну війну з Китаєм, не можна виключати, але можна уникнути. Протягом сьогоднішніх дебатів на нас лягає велика відповідальність за довгострокові перспективи крихких американсько–китайських відносин. Не підлягає сумніву, що непотрібні тертя в американсько–китайських відносинах не в інтересах Сполучених Штатів» [4]. Ця заява високопос тавленого парламентаря фактично засвідчувала, що Закон 1995 року був до певної міри результатом компромісу між прихильниками «м’якої» і «жорсткої» лінії щодо Китаю. Різке збурення незадоволення в США викликали масштабні навчан ня НВАК в березні 1996 року. 19 березня 1996 року спікер палати представників республіканець Б. Джиллман виніс на розгляд конгресу спільну резолюцію № 148, яка засуджувала дії Китаю. В преамбулі резо люції підкреслювалось: «Навчання спрямовані на залякування тайванських виборців напередодні президентських виборів, а ракетні пуски біля Тайваню і перешкоджання роботі міжнародних морських і авіаційних шляхів загрожують як Тайваню, так і політичним, військо вим, комерційним інтересам Сполучених Штатів та їх союзників» [5, Н2342]. В резолюції відзначалось: «Перед обличчям подібної загрози Тайвань має право на самооборону від військової агресії, в тому числі і через розробку системи протиракетної оборони» [5, Н2342].

213

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

Необхідно відзначити, що в цілому текст резолюції був витриманий в достатньо поміркованих тонах і був зваженим і конструктивним посланням офіційному Пекіну. Єдиним пунктом, який викликав розбі жності між Конгресом і держдепартаментом був сьомий параграф в якому підкреслювалось: «Сполучені Штати у відповідності до «Закону про відносини з Тайванем», конституційним процесом Сполучених Штатів, і тісною дружбою з демократичним урядом і народом Тайваню повинні допомогти захиститися від вторгнення, ракетних атак або блокади з боку КНР» [5, Н2342]. 21 березня 1996 року в Сенаті відбулося обговорення власної резолюції, яка давала оцінку березневим навчанням НВАК. Ос новними положеннями резолюції були: 1. Проведення ракетних пусків і військових навчань в Тайванській протоці є загрозою безпеці і стабільності Тайваню і суперечить духу трьох спільних американсько– китайських комюніке; 2. Конгрес США застерігає уряд КНР від продовження подібних дій щодо Тайваню і рекомендує розпочати діа лог з його урядом на вищому рівні з метою розв’язання суперечностей і проблеми майбутнього Тайваню; 3. Президент повинен у відповідності до «Закону про відносини з Тайванем» 1979 року негайно провести кон сультації з Конгресом щодо адекватної відповіді Сполучених Штатів на пуски і навчання і ступінь загрози, яку вони мають для безпеки і стабіль ності Тайваню; 4. Президент повинен у відповідності до «Закону про відносини з Тайванем» переглянути зміст і обсяги оборонних статей і послуг, які можуть бути необхідними для підтримання здатності Тайва ню до самооборони щодо зростання військової загрози; 5 Уряд Тайваню повинен зберігати свою прихильність мирному розв’язанню своїх май бутніх відносин з КНР на основі взаємоприйнятних рішень [6,S2622]. Подальший текст резолюції містив підтвердження прихильності США своїм зобов’язанням перед КНР і Тайванем, закріплених в трьох спільних комюніке і «Законі про відносини з Тайванем» [6,S2623]. За тональні стю та змістом резолюція Сенату була більш поміркованою ніж проект запропонований Конгресом, і за змістом, була закликом про повернення американсько–китайсько–тайванських відносин до політико–юридич них засад раніше досягнутих домовленостей. Небезпека дестабілізації ситуації в регіоні, як китайськими, так і американськими «експеримен тами» в сфері тайванської політики, зумовила фактично одностайний виступ сенаторів, проти будь–яких кроків, які сприятимуть загострен ню ескалації в Тайванській протоці. Свідченням надзвичайної гостроти кризи 1996р. стало звернення Ради Європи до керівництва КНР із закликом припинити будь–які військові дії щодо Тайваню [7,53], а також заява МЗС Російської Феде рації від 12 березня 1996 року, в якій зазначалось, що позиція Росії з тайванського питання залишається незмінною: Тайвань є невід’ємною частиною КНР. Але в заяві було підкреслено, що РФ виступає за мирне врегулювання Тайванської кризи 1996 року. Головним методом ліквідації ескалації напруженості між островом та материком, констатувалось у заяві зовнішньополітичного відомства РФ, повинен бути «серйозний, конструктивний діалог» [7,55]. Отже, криза 1996 року спричинена запланованими на 25 березня першими в історії Тайваню прямими президентськими виборами, засві дчила: по–перше, що Тайвань залишається важливим елементом конструкції міждержавних відносин в АТР. Військові дії КНР в Тай

214

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

ванській протоці мали дві мети: перешкодити здійсненню так званої праг матичної дипломатії Тайваню й припинити кампанію, спрямовану на подвійне представництво Китаю в складі ООН, про доцільність якого неодноразово заявляли тайванські урядовці [8,31–33;9,14–15;10,5;11,42– 45;12,33;13,26]; а також, були підтвердженням відстоювання принципу «одного Китаю» і внутрішньополітичного характеру тайванської про блеми. За твердженням лідера КНР Цзян Цземінь: «Послідовне дотримання принципу одного Китаю – основа і передумова мирного об’єднання» [14,7]; по–друге, керівництво КНР в свої діях керується принципом розумної достатності, оскільки пряме застосування військової сили проти Тайваню призвело б до призупинення військо во–політичного співробітництва між Вашингтоном й Пекіном, викликало б дестабілізацію в регіоні, враховуючи договірні відносини острова з США та розширення японсько–американського договору без пеки в 1996–1997 роках, а також позицію й інших країн АТР; по–третє, для тайванської адміністрації важливим було отримати сигнали щодо продовження Вашингтоном курсу на збереження Тайваню в фокусі аме риканських інтересів в АТР; по–четверте, динаміка зовнішньополітичних відносин засвідчила, що характер взаємодії центрів сили регіону як ос новних складових системи безпеки визначається, насамперед, силовими параметрами держав. Проте, потепління в американко–китайських відносинах, яке пов’я зувалось з візитами лідера КНР Цзян Цземіня (1997 р.) до США і президента США У. Клінтона до КНР (1998 р.) не визначило чітку сис тему координат взаємовідносин Вашингтон–Пекін–Тайбей щодо забезпечення безпеки Тайваню. Масштаби і приховані політичні при чини, спричинили актуалізацію питання щодо дійсних можливостей і намірів Пекіна відносно Тайваню. Американські парламентарі включи ли до закону про військовий бюджет на 1997 рік пункт 1305, який зобов’язав Пентагон підготувати конгресу доповідь «Добірні військові можливості Китайської Народної Республіки». Розсекречена версія до кументу була опублікована 2 квітня 1997 року. Зміст доповіді дав прихильникам стримування Китаю в Конгресі привід для привертання загальної уваги до модернізації збройних сил КНР і стратегічних цілей КНР на міжнародній арені. Ознайомлення з доповіддю дозволило голові комітету з національ ної безпеки палати представників С. Флойду зробити висновок: «Китайські лідери вважають нас ворогом, головною перешкодою їх па нуванню в Східній Азії. Ця доповідь, хай навіть і в обережних виразах, свідчить про це. Вона, також засвідчує, що китайці розуміють не обхідність компенсувати ті військові переваги, якими на даний момент володіють Сполучені Штати. Китай виніс урок з поразки СРСР в хо лодній війні, зрозумівши, що суперництво з Америкою вимагає терпіння і сили протягом тривалого періоду. Стратегічні проблеми, які створю ються швидким розвитком і ефективним озброєнням Китаю, можуть стати для нас більш тяжким випробуванням, ніж був Радянський Союз» [15]. Конгресмен особливо підкреслив небезпеку, яку становить для США та їх союзників в регіоні (насамперед Тайваню) динамічний роз виток Китаєм ракетних технологій. «Якщо ми прагнемо зберегти свою роль в Східній Азії і підтримати безпеку регіону, то Сполучені Штати і наші союзники повинні зайнятися регіональною системою протиракет

215

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

ної оборони більш ґрунтовно» [15]. Ці заяви високопоставленого члена Конгресу не могли не стурбувати американських законодавців. З цього моменту, конгрес став приділяти все більше і більше уваги військовим можливостям КНР та її політичним цілям в регіоні. Разом з тим, аналіз тексту доповіді, засвідчує, що висновки зроблені С. Флойдом були значно радикальніші, ніж сам документ. Так, в преам булу доповіді «Китайська військова стратегія і оперативні концепції» відзначалось: «Довгострокова мета Китаю – стати однією з великих світо вих держав. Його лідери розглядають першу половину ХХІ ст., як час, коли Китай досягне положення провідної економічної і політичної сили в Східній Азії. Виступи і дії китайської сторони підтверджують теорію щодо віддання Китаєм пріоритету економічному зростанню і модерні зації, а не військовій силі» [16,1]. Окрема увага авторами доповіді була приділена майбутній військовій стратегії КНР, яка на їх думку поляга тиме в: «Концентрації зусиль на посиленні оборонних можливостей свої збройних сил, за одночасного розвитку здатності вести короткотривалі збройні конфлікти високої інтенсивності в регіоні». Військова модерні зація скоріш за все буде спрямована на трьох напрямках: створення невеликих високотехнологічних сил для гнучкого реагування в регіо нальному контексті, значних низько– і середньотехнологічних сил для підтримання внутрішньої безпеки і оборони країни і помірної кількості ракет стратегічного призначення для стримування інших атомних дер жав» [16,1]. Аналітичні дані однієї з авторитетних науково–дослідних організацій США Ренд–корпорейшен засвідчують, що в другій половині 90–х років ХХ ст. збройні сили КНР залишались оснащеними «старію чим, зношеним і неадекватним озброєнням» [17,45]. Що ж до можливої загрози Тайваню, то необхідно відзначити, що дані доповіді «Добірні військові можливості Китайської Народної Республіки» не підтверджу ють наявності в КНР не лише намірів, але і можливостей для захоплення острову. В документі відзначається: «Істотна нестача вантажопідйом ності і низка інших обмежень зумовлюють досить обмежені можливості ВПС КНР щодо масштабних повітрянодесантних операцій і до цього часу, сили 43, 44 і 45 повітрянодесантних дивізій, які становлять повітря нодесантні сили Китаю, застосовувались виключно для місій всередині країни» [16,3]. Таким чином, згідно доповіді, геополітичні амбіції на п’ятдеся тилітній період обмежуються східно–азійським регіоном, модернізації збройних сит займає вторинне положення по відношенню до економіч ного розвитку і орієнтована переважно на завдання оборони країни і ведення локальних збройних конфліктів. Ці розбіжності в підходах, знач ною мірою визначаються тим, що поняття стабільність розглядається виключно як статична величина, як підтримання статус–кво, а будь– яка зміна поточного стану справ однозначно трактується, як загроза стабільності. В цій ситуації сам факт модернізації збройних сил Китаю і збільшення військового бюджету не може автоматично створювати заг розу стабільності. Її дестабілізацію можна констатувати виключно в випадку, якщо модернізація НВАК прийме характер, який загрожува тиме існуючій системі міжнародних відносин в регіоні і насамперед лідерській ролі Сполучених Штатів Америки. Доповідь міністерства оборони США дійсно постулює прагнення КНР в довгостроковій перс пективі набути статусу «однієї з великих світових держав», але в ній не

216

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

згадується щодо намірів домогтися статусу наддержави. Доповідь чітко і не двозначно вказує, що військове будівництво КНР орієнтовано на оборонні потреби і не фіксує жодного факту, який би засвідчував не те, що досягнення, але навіть приблизного паритету з силами США в регі оні. «Здатність Китаю щодо досягнення цілей своєї військової модернізації на десятилітню перспективу і надалі будуть значною мірою узалежнені від темпів впровадження західних технологій, вміння вико ристовувати придбане нове озброєння і налагоджувати його взаємодію і його спроможність щодо виробництва відповідних аналогів всередині країни без підтримки з–за кордону. Скоріш за все, Пекін буде мати змішані результати в усіх трьох сферах. Подібні проблеми можуть заш кодити досягненню Китаєм основних завдань військової модернізації тими темпами, на які розраховує його керівництво», – підкреслювалось військовими експертами [16,2]. Виходячи з визначення стабільності як відносно плавного, рівномі рного і передбачуваного типу руху системи міждержавних відносин, за якого система може існувати, відновлюватись і змінюватись, не втрача ючи при цьому своїх базових характеристик, необхідно визнати, що текст доповіді засвідчує, що військова модернізація КНР не загрожує регіо нальній стабільності. Ця точка зору була ще раз підтверджена палаті представників під час слухань з затвердження військового бюджету на 1998 рік. Виступа ючий перед членами комітету з асигнувань з щорічною доповіддю головнокомандуючий тихоокеанськими силами США адмірал Дж. Прю ер доводив: «Вони (КНР – Авт.) модернізують свої сили, але їм доведеться пройти довгий шлях, перед тим як створити сучасну армію. Їх ракети, правда, проходять по іншій категорії. Дякуючи їх успіхам в цій сфері, вони можуть загрожувати Тайваню. Так що це окрема пробле ма» [18,12]. Щодо тайванської проблеми, то Дж. Прюер відзначив: «Ситуація в порівнянні з попереднім роком покращилась, хоча ми не виключаємо відновлення непорозумінь між Тайванем і Китаєм. В на ших спільних інтересах не загострювати китайсько–тайванську кризу. Це така ж частина нашої стратегії, як і відданість, нашим демократич ним принципам» [18,17]. Оптимальний варіант зовнішньополітичної стратегії США щодо КНР на думку Дж. Прюера полягає в тому, що: «Ми повинні вести справи з Китаєм без зайвих пристрастей. Моя точка зору, що ми ніколи не будемо настільки близькими друзями, щоб стискувати один одного в обіймах. Я вважаю, що ми повинні розвивати співробіт ництво з Китаєм з позицій взаємної поваги і сили, з прицілом на довгострокову перспективу. Можливо, навіть дуже довгострокову, за нашими стандартами. В випадку з Китаєм, ми не можемо просто уклас ти контракт, і одразу почитати збирати його плоди. На нас чекає довготривала, планомірна робота» [18,23]. Разом з тим, стурбованість активним реформуванням збройних сил КНР знайшла своє відображення під час дебатів в конгресі присвячених витратам на національну безпеку. Так, каліфорнійський конгресмен С. Хантер заявив: «Китай приміряє на себе черевики наддержави, залишені Радянським Союзом, і я вважаю, що його наміри щодо Сполучених Штатів найкраще всього представлені закупівлею в Росії ракетних крей серів. Китай стає надзвичайно агресивним» [19,Н1100].

217

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

Факторами, які сприяли посиленню підозрілості законодавців щодо Китаю стали гучні скандали пов’язані з передачею американськими кам паніями КНР ракетних технологій і так званою «справою Джона Чунга», звинуваченого в передачі значних сум з фондів підконтрольних коман дуванню збройних сил Китаю на виборчу кампанію президента У. Клінтона. Обидва скандали кидали тінь на адміністрацію і створювали сприятливу атмосферу для подальшого коректування «китайської» пол ітики США республіканською більшістю Конгресу. З 25 червня по 3 липня 1998 року відбувся візит президента У. Клінтона до Китаю. В комюніке, яке підводило підсумок візиту позиція США щодо тайванської проблеми була сформульована в вигляді «трьох ні»: відмова США від підтримки незалежності Тайваню, принципу «двох Китаїв» та участі Тайваню в міжнародних організаціях, членство в яких передбачає державний статус [20,193]. Таке позиціонування США щодо Тайваню викликало різку критику з боку провідних діячів республі канської партії. Техаський конгресмен республіканець Т. ДеЛей заявив в своєму в своєму виступі в палаті представників 20 липня 1998 року: «На жаль, президент У. Клінтон пішов далі політики «трьох ні», теоре тично виключивши можливість самовизначення Тайваню. Наполегливі спроби адміністрації зробити вигляд, що президент лише повторив тра диційні положення американської політики, просто невірні. Жоден президент ніколи не вживав слів, які використав У. Клінтон» [21,S5888]. Зважаючи на те, що аргументація супротивників політики «трьох ні» була досить розпливчатою і мала скоріш емоційний, ніж юридичний ха рактер, резолюція прийнята конгресом щодо виступу президента, стала компромісним документом. Текст сенатської резолюції № 107 «Підтвер дження американських зобов’язань перед Тайванем» не містив жодних нових положень щодо міжнародного статусу острову і фактично повто рював американські зобов’язання, закріплені в «Законі про відносини з Тайванем» і трьох американських комюніке 1972, 1979, 1982 років, в яких вони визнали існування «одного Китаю», а також висловили побажан ня вирішити проблему Тайваню шляхом переговорів між Пекіном та Тайбеєм. Отже, метою більшості американських парламентарів, які підтримали резолюцію, була демонстрація своєї підтримки Тайваню, занепокоєному заявою У. Клінтона, але не перегляд існуючих міжнарод них зобов’язань на користь острову. Разом з тим, в наступному 1999 році питання щодо безпеки Тайва ню знову було піднято в конгресі в зв’язку з обговоренням проекту «Закону про посилення безпеки Тайваню». Законопроект був представ лений на розгляд палати представників 18 травня 1999 року, групою конгресменів, очолюваної лідером республіканців в палаті представників Т. ДеЛеєм. Обґрунтовуючи необхідність розширення військового співро бітництва США і Тайваню, конгресмен Т. ДеЛей посилався на необхідність попередження повторних криз в Тайванській протоці, знач ний прогрес Китаю в розвитку ракетних озброєнь і слабкість політичної лінії адміністрації У. Клінтона надзвичайно піддатливою тиску з боку КНР [22,Е998–999]. Ключовими положеннями закону стали: 1. Другий параграф секції 2, який визнавав, що з моменту розриву офіційних міждержавних відно син з Тайванем, політика США щодо кінцевого статусу Тайваню полягала виключно в тому, що статус острову повинен бути визначений

218

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

мирними засобами і на основі волевиявлення населення острову. Ця за ява стала прямим викликом позиції президента, повністю дезавуювавши задекларовану ним політику «трьох ні» [23,2]; 2. Параграф 5 секції 2, відзначає, що уряд Тайваню більш не претендує на роль уряду Китаю, що є опосередкованим показником ослаблення зв’язків об’єднуючих Тайвань і Китай і могло б бути використано як аргумент на користь са мовизначення острову [23,2]; 3. Параграф 11 секції 2 стверджував, що положення «Закону про відносини з Тайванем» мають більшу юридичну силу, ніж положення будь–якого з трьох спільних американсько–ки тайських комюніке [23,5]. Визнання цього означало фундаментальне зміщення пріоритетів американської політики в бік Тайваню, оскільки закон, складений свого часу конгресом з метою максимально амортизу вати острову втрату державного статусу, не містив жодних зобов’язань щодо дотримання політики «одного Китаю» і формально не виключав можливості проголошення островом незалежності; 4. Пункт А, секції 5, визнавав, що обсяг і зміст поставок американських озброєнь на Тайвань повинні визначатися виключно оборонними потребами острову і не по винні обмежуватись положеннями американсько–китайського комюніке 1982 року, оскільки це суперечить положенням Закону про відносини з Тайванем» [23,10]. Це, в сукупності з пунктом 4 першого параграфу фак тично означало відмову від американських зобов’язань щодо обмеження військової допомоги Тайваню. Окрім цього, документ значно розширював межі американсько–тай ванського військового співробітництва. Були дозволені обміни вищими офіцерами, до генералів включно. Закон зобов’язував міністра оборони в шестимісячний термін встановити лінію прямого зв’язку між Тихоо кеанським командуванням США і військовим командуванням Тайваню. Президент США отримував повноваження на поставку Тайваню ком понентів системи протиракетної оборони театру військових дій і низки інших систем протиповітряної оборони, а також даних американських супутників раннього повідомлення. Закон, зобов’язував президента на правляти до конгресу щорічну доповідь, яка висвітлюватиме запити тайванської сторони в сфері озброєння і рішення у відповідь адмініст рації, з детальною аргументацією кожної відмови [23,10–12]. Таким чином, «Закон про посилення безпеки Тайваню» став суттє вою спробою законодавчої влади змінити американську політику щодо Китаю з часів прийняття «Закону про відносини з Тайванем». Ряд по ложень закону фактично денонсував більшість домовленостей, закріплених в трьох спільних американсько–китайських комюніке. Фактично закон ознаменував закінчення 20–літнього періоду «невиз наченості» в відносинах США з Тайванем і КНР та спрямовував Сполучені Штати Америки в бік односторонньої підтримки Тайваню. Одним з аспектів зіткнення інтересів США і Китаю на регіональному рівні залишається протистояння щодо тайванської проблеми. Небезпе ка можливого китайсько–тайванського конфлікту полягає в тому, що розпочавшись як локальний, він, за умови підключення альянсу США – Японія, неминуче переросте в масштабний регіональний конфлікт. Джерела та література 1. Senate resolution 270 – Relative to United States relation with Taiwan // Congressional Record – Senate. – September 28, 1994 // www.wais.access.gpo.gov

219

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

2. Senate concurrent Resolution 9 – Regarding the visit by president Li Teng– Hui of the Republic of China on Taiwan to United States // Congressional Record – Senate – May 9, 1995. – P. S6307– S6312.

3. Дэнхуэй Ли. Позиция Тайваня. Пер. с кит. – М.: МГУ им. М.В. Ломоносо ва. Институт стран Азии и Африки, 2000. – 272с.

4. China policy act of 1995 // Congressional Record – House. – May 2, 1995 // w w w . f r w e b g a t e 4 . a c c e s s . g p o . g o v / c g i – b i n / waisgate.cgi?WAISdocID=09911510894+7+1+0&WAISaction=retrieve 5. Sense of Congress regarding United States support of Taiwan // Congressional Record – House. – March 19, 1996. – 29 p.

6. Expressing the sense of the Congress that the United States is committed to military stability in Taiwan Strait // Congressional Record – Senate. – March 21, 1996. – 19p.

7. Жуйвэнь Сюй. Кризис в Тайваньском проливе (1996 год) и политика Рос сии в отношении Тайваня // Российско–тайваньские отношения и их роль в развитии Азиатско–Тихоокеанского региона. Сб. докладов конференции / Мос ковский университет им. М.В. Ломоносова. Институт стран Азии и Африки. – М.: ТОО «Древо жизни», 1997. – С. 50–57.

8. Пора сказать Тайваню «да»! Выступление официального представителя правительства Генерального директора Правительственного информационно го бюро Китайской Республики д–ра Джейсона Ху перед членами Совета по международным отношениям (Нью–Йорк, 19 сентября 1994 года) // Свобод ный Китай. – 1994. – № 4. С. 28–34.

9. Концепция «одного Китая» и воссоединение Китая: Пер. с кит. – Прави тельственное информационное бюро Китайской Республики. – Таіреі, 1997. – 20 с.

10. Шэн В. Закону об отношениях с Тайванем 20 лет // Свободный Китай. – 1999. – № 4. – С. 2–7.

11. В поисках справедливости // Свободный Китай. – 1995. – № 3. – С. 42– 45.

12. Отношения между Вашингтоном и Тайбеем и прагматическая диплома тия Китайской Республики // Свободный Китай. – 1997. – № 4. – С. 32–36.

13. Су Ци. Место Китайской Республики в мировом сообществе // Свобод ный Китай. – 1997. – № 3. – С. 22–26.

14. Цзян Цземинь, Ли Пэн. Выступление по тайваньской проблеме: Пер. с кит. – Пекин: Межконтинентальное издательство Китая, 1996. – 77 с.

15. Floyd D. Spence Press Release, House National Security Committee. China: U.S. Obstacle to Superpower Status. – April 8, 1997.

16. Selected military capabilities of the People Republic of China. Report to Congress Pursuant to Section of the FY 97 National Defense Authorization Act – 620 р.

17. Khalizad Z., Shulsky A., Byman D., Cliff R., Orletsky D., Shlapak D., Tellis A. The United States and a Rising China: Strategic and Military Implications. – The RAND Corp. – Santa Monica Ca., 1999. – 168 p.

18. Department of Defense appropriations for 1998. Hearing before a subcommittee on appropriations House of Representatives. One hundred fifth Congress, first session. – Washington: U.S. Government printing office, 2002. – 38 р.

19. National security and military readiness // U.S. Congress. Congressional Record. – Wash., 1998. – Vol. 144: Proceedings and debates of the 105th Congress, 2 nd. session. pt. 25, March 11, 1998. – 45 p.

220

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

20. Китайская Народная Республика в 1998г.: Политика, Экономика, Куль тура. – М.: РАН, Институт Дальнего Востока, 2000. – 364с.

21. Affirming the United States commitment to Taiwan // U.S. Congress.

Congressional Record. – Wash., 1998. – Vol. 144: Proceedings and debates of the 105th Congress, 2 nd. session. pt. 91, July 10, 1998. – 24 p.

22. An S.O.S. from Taiwan. Hon. Tom DeLay of Texas in the House of Representatives. – Tuesday, May 18, 1999 // Congressional Record – Extensions of remarks. – May 18, 1998. – 2 р.

23. H.R. 1838. To assist in the enhancement of the security of Taiwan, and for other purposes. 106th Congress 1 st. session. – May 18, 1999. – 69 p. Шевчук А.В. Дискуссии относительно «тайванской проблемы» в Кон" грессе США в 1990–е годы Анализируются позиции представителей Республиканской и Демократи ческой партии США в Конгрессе относительно проблемы Тайваня. Структурируются подходы политико–формирующих кругов США к реали зации внешнеполитических установок в Азиатско–Тихоокеанском регионе Ключевые слова: США, КНР, Азиатско–Тихоокеанский регион, тайванс кая проблема, внешнеполитическая стратегия, национальные интересы Shevchuk, A.V. The discussions towards «Taiwan problem» in Congress USA in 1990–th There are analyze the positions of representatives of Republican and Democratical party of USA in Congress towards Taiwan problem. The approaches of politically – forms USA circle are structured towards realization of foreign political persistence in Asia – Pacific ocean region.

Key words: USA, Chinese People’s Republic, Asia – Pacific ocean region, Taiwan problem, foreign political strategy, national interests.

221

Випуск 15

ПОЛІТОЛОГІЯ

УДК [329:321.7](477)

Шкуренко К.О.

Демократичні засади західних партійних систем Розглядаються партійні системи в контексті західної партійної демок ратії. Зроблено висновок, що багатопартійна демократична система має значний резерв можливостей розвитку і удосконалення. Ключові слова: партійні системи, політичні партії, партійний плюралізм, партійна демократія, стандарти партійної демократії.

Партійні системи посідають важливе місце в політичній системі де мократичних суспільств, оскільки саме через механізм їх функціонування фактично здійснюється процес партійного управління владою. Розбіж на теза про те, що політичні партії є посередниками між громадянським суспільством і державою набуває свого змістовного значення лише у тому випадку, коли під політичними партіями розуміється не їх абстрактна сукупність, а саме партійна система, яка сформувалася. Тому можна стверджувати, що, врешті–решт, не партії, а саме партійна система ви конує в умовах представницької демократії роль опосередкованої ланки, через яку здійснюється прямий і зворотний зв’язок між громадянським суспільством і державою. Партійний плюралізм є невід’ємним атрибутом демократії. Він зас нований на праві людей висловлювати свої думки, політичні погляди і переконання, в центрі яких знаходиться проблема влади. Партії, оформ люючи плюралізм цих поглядів і переконань у вигляді загальної волі й інтересів окремих сегментів суспільства, озвучують і виражають їх і як організаційна структура ведуть політичну конкурентну боротьбу за їх реалізацію. Тому багатопартійність є найважливішим інструментом де мократії в політичній структуризації суспільства і балансуванні його різних політичних сил. Будь–які спроби обмеження багатопартійності в суспільстві є антидемократичними. Партії є різними як за своїми кількісними параметрами, так і за свої ми можливостями реально претендувати на участь у владі. У кожній демократичній країні існують свої історичні і культурні особливості, тра диції, що визначають характер як багатопартійності в цілому, так і окремих партійних утворень. Багатопартійності, на наш погляд, не можна розгля дати як специфічну систему, якою вона не є. Багатопартійність – це аморфне утворення, яке не має системного характеру. Вона є сукупністю існуючих політичних партій, які мають спорадичний, контурний харак

222

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

тер взаємодії, що і перетворює партії на відносно самостійні, автономні організаційні структури. Наявність багатопартійності – це та основа, яка служить важливим чинником формування партійності системи як скла дової частини політичної системи демократичного суспільства. Не зважаючи на те, що проблематиці партійних систем приділялося і надається багато уваги як в зарубіжній, так і у вітчизняній науковій літературі існує низка питань, що вимагають чітких відповідей, які по в’язані з цією проблематикою. Перше з них пов’язано з визначенням самого поняття «партійна система». Слід зазначити, що такого суворого і чіткого в науковому значенні визначення поки не існує. Розглядаючи поняття «партійна система», Ю.Шведа стверджує, що воно визначається як у вузькому, так і в широкому значенні. У вузькому значенні під партійною системою розуміються взаємостосунки між парт іями. У широкому – відбувається ототожнення партійної системи з політичною системою, з огляду на те, що за допомогою партій реалізо вується державна влада. Але як вузьке, так і широке розуміння партійної системи не дає відповіді на питання про те, які партії її формують і скла дають. Адже будь–яка система – це не тільки взаємовідношення її елементів, але і кількісно–якісна визначеність самих елементів. Класичне визначення поняття «партійна система», дане М.Дюверже, зводиться до розуміння її як форми і умов взаємостосунків партій в певній державі. Тобто, партійна система є системою відносин між партіями. Аналізую чи це визначення, Ю.Шведа цілком справедливо відзначає, що «партійна система» – це щось більше, ніж просто сума конкуруючих на політичній арені партій. Саме зв’язки між політичними партіями визначають ха рактер партійної системи як окремого політичного явища [1,387]. Розвиваючи свою думку, Ю.Шведа стверджує, що «партійна систе ма – це, з одного боку, статична конфігурація національних політичних партій на виборчому або парламентському рівні, а, з іншого – динаміч ний характер взаємних зв’язків між партіями, який визначається, перш за все, їх боротьбою за виборчі голоси і публічне становище в контексті можливості завоювання відповідальності за державну політику» [1,387]. Але і це визначення не дає чіткої відповіді на питання, які ж партії фор мують партійну систему – ті, які беруть участь у виборах або ті, які, перемігши на них, формують парламентську систему. Аналогічну невизначеність містить і поняття партійної системи, яке дає Т.Шмачкова, спираючись на ідеї Ж.–Л.Кермонна. Під партійною системою розуміється (в рамках даного політичного режиму) політична конфігурація, складена з сукупності незалежних елементів і визначена кількістю і параметрами існуючих в ній партій» [2,140]. У цьому визна ченні виокремлення системи як «сукупності незалежних елементів» суперечить сутнісному розумінню системи. Багатоманітність визначень партійної системи є результатом нечітко го розрізнення понять «багатопартійність» і «партійна система», які далеко не тотожні, і недотриманням вимог теоретичного аналізу, пов’я заних з використанням діалектики таких категорій як сутність і явище. Це означає, що суть партійної системи не може бути розкрита через її типологію, перелік функцій і взаємостосунків партійних елементів. Широко поширена точка зору, що партійну систему демократії ут ворюють так звані «системні партії», цілі і діяльність яких не суперечать існуючій політичній системі. Антисистемні партії, звичайно, опиняють

223

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

ся за межами партійної системи [1,388–389]. На наш погляд, така точка зору не відповідає принципам самої демократії, яка передбачає наявність широкого плюралізму ідей, світоглядів і політичних доктрин, природ но, в межах загальнолюдських цінностей і конституційних обмежень. Спроба введення до складу партійної системи тієї або іншої демок ратичної країни всіх існуючих в ній політичних партій є невиправданою, бо поняття «багатопартійність» і «партійна система» розрізняються за своїми сутнісними характеристиками. Існує достатня кількість прикладів демократичних країн, в яких діє значна кількість партій, але безперечно партійна система в них пов’язана з функціонуванням обмеженого кола партій. В умовах становлення, утвердження і розвитку демократичних сис тем, звичайно, далеко не всі партії, які заявляли про свої претензії на політичну владу, зуміли одержати реальну підтримку виборців, змогли сформувати сильні структури, витримати випробування виборами. Слід зазначити, що надмірна кількість партій, більшість з яких суто формально заявляли свої претензії на владу, дезорієнтує виборців під час виборів. Крім того, це завдає шкоди і самому уявленню виборців про партії як ключового елементу політичної системи суспільства. Це не оз начає, що кількість партій необхідно скорочувати до оптимального мінімуму, що суперечить природі демократії, яка вимагає плюралізму у всіх сферах життя суспільства, і обмежує право громадян, незалежно від їх кількості, виражати свою політичну волю організованим способом. Йдеться про ті законодавчо–правові регулятори, які повинні сформува ти якийсь «пул» політичних партій, що володіють, хоча б мінімальним потенціалом для реальних претензій на владу в суспільстві. Практика такого регулювання досить добре відпрацьована в різних демократич них країнах під час проведення виборчих кампаній. Зважаючи на несистемний характер цього поняття у зарубіжній літературі поняття «багатопартійність» практично не вживається. Де мократія в дійсності функціонує не на основі наявності певної безлічі політичних партій, а на їх системній цілісності. Це означає, що в демок ратичних країнах існує певна сукупність партій як своєрідний суспільний організм, який живе за своїми власними внутрішніми законами, функціо нує на основі стандартів партійної демократії і одночасно є політичним інститутом. Партійна система представляє вузьке коло політичних партій, які є впливовими об’єднаннями і беруть реальну участь в уп равлінні державою. Тому формування демократичної партійної системи є свідченням високого рівня зрілості багатопартійності і громадянсько го суспільства. Саме виникнення партійної системи відбувається тоді, коли партії починають виконувати визначальну роль у формуванні і ре алізації державної політики, а не просто бути присутнім в політичному житті країни як статисти або як демократичний символ. Демократична партійна система неможлива без партійності влади, яка повинна бути обов’язково оформлена в систему – «правляча партія – опо зиція» [3]. При цьому правляча партія повинна постійно відстоювати свій статус в конкурентній боротьбі з опозицією. Функціонування демокра тичної партійної системи передбачає періодичну змінність місць правлячої партії і опозиції в своїй реальній боротьбі за владу. Наявність такої особ ливості партійної системи є важливим стандартом партійної демократії.

224

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

Звідси можна зробити висновок, що якщо партійна система не має прав лячої партії (партій) і опозиції, то як така, вона, по суті, не існує. Додавання державності тієї форми, яка відповідає стандартам демок ратії, «вимагає в першу чергу створення дієздатної багатопартійної системи як універсального механізму зв’язку соціуму з його політични ми структурами, а головне – соціетального контролю над самою державою» [4,28]. Головною функцією партійної системи в політичній системі демок ратичного суспільства і відповідним стандартам партійної демократії є функція керівництва і політичної відповідальності за її здійснення, оскільки демократична партійна система володіє винятковим правом на реалізацію легітимної державної влади. Конкурентна партійна система виконує визначальну роль в діяльності парламенту, уряду і опозиції. У парламенті вона повинна організувати ефективний законодавчий про цес і забезпечити повноцінну діяльність опозиції, налагодити дієву міжпартійну координацію. Саме демократична партійна система повин на визначати діяльність основних урядових структур і контролювати впровадження в життя урядом виборчої програми партії, що перемогла, або коаліції партій. Партійна конкуренція всередині партійної системи дозволяє пере можцям здійснити контроль за владою і через неї почати реалізацію своїх передвиборних програм. Влада, яка створюється таким чином, одержує демократичну легітимність, оскільки переможці спираються на волю більшої частини народу, яка є, зрештою, сувереном влади. Легітимна партійна система, таким чином, визначає відповідальність влади перед суспільством за допомогою партій, які довели свою суспільну затребу ваність в процесі загальних виборів. «Вплив політичних партій залежить від їх місця в механізмі політич ної влади, тобто від партійної системи, яка склалася в державі. Партійна система, в першу чергу, є приналежністю політичного устрою, яка виз начає кількісний склад партій і їх ставлення до влади. Критеріями, за якими розрізняють партійні системи, є, по–перше, ставлення держави до діяльності партій, по–друге, наявність або відсутність опозиції і, по–третє, фактичні можливості опозиції впливати на владу. В цілому опозиційні партії, висуваючи свої програми соціально–політичних дій, критикуючи політику тих, хто знаходиться при владі, забезпечують публічний контроль за правлячою партією і здійснюють постійне вироб лення альтернативної політики» [5,381]. Як вважає С.Ліпсет, головним чинником, що впливає на виникнен ня багатопартійності і партійних систем, є пануючі в суспільстві соціально–політичні розмежування (cleavage) [6,16]. Саме навколо них здійснюється формування демократичної партійної системи, яка яскра во відображає наявність цих розмежувань в суспільстві. До числа основних суперечностей, що розділяють суспільство, можна віднести соціально–економічні, культурно–етнічні, релігійні, зовнішньополітичні та інші. Характерно, що саме соціально економічні суперечності в суспільстві породили політичний спектр в параметрах – «ліві» – «праві». Сучасні розвинені демократії зуміли забезпечити постійне і стійке зростання своїх економік, що призвело до створення для більшості на селення гідних умов життя. У зв’язку з цим минула гостра суперечність, пов’язана з класичним соціально–економічним протистоянням, посту

225

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

пово послаблює свою дію на хід суспільного життя. Виникають нові суспільні розмежування, пов’язані з новою системою цінностей постінду стріального суспільства. Питання розширення політичної участі і самореалізації особи, проблеми якості життя, екології, глобалістики ви ходять на перший план серед сучасних демократичних цінностей. Їх приймають, перш за все, ті суспільні сегменти, які пов’язані з середнім класом, високим рівнем освіти. Вони готові підтримати ті нові партії, які пов’язані з постіндустріальними цінностями або ті партії, які коре гують свої програми у зв’язку з цією новою суспільною орієнтацією. Все це, поза сумнівом, вносить зміни в існуючі демократичні партійні систе ми, наповнюючи їх новим змістовним значенням. Значний вплив на тип і характер функціонування партійної систе ми в умовах демократії має форма владного правління, пануюча в тій або іншій країні. Президентська форма правління не сприяє, більше того, обмежує можливості партійної системи впливати на виконавчу владу. При ній чітко виявляється домінування виконавчих структур над парт ійними, яке значно зменшує можливості партійного керівництва країною. Тому саме парламентська форма правління якнайповніше реалізує де мократичну місію політичних партій в справі колегіального управління країною і, відповідно, визначає політичну відповідальність за це управ ління перед виборцями. Чим сильніша партійна система, відзначають В.Меркель і А.Круас сан, і чим більш розвинена система організованих груп інтересів, тим менше проявляється домінування виконавчої влади і неформальне ре гулювання політичних процесів [7,25]. Партійна система є важливим політичним інститутом демократич ного суспільства і є відносно довговічним і нормативним зразком соціальних зв’язків, який вважається легітимним і володіє відповідним потенціалом для вирішення проблем і регулювання людських відносин. У цьому плані політичні інститути розглядаються як регулятивні еталони, які сприяють становленню і реалізації рішень, що розповсюд жуються на все суспільство. Законодавче закріплення інститутів перетворює їх на формальні інститути. Проте, політичні інститути мо жуть виникати не тільки законодавчо, але і еволюційним шляхом на основі систематичних взаємодій політичних акторів без їх законодавчо го оформлення [7,22]. Формальні інститути у вигляді конституцій, статутів і законів, де термінують формальні структури політичної системи і механізми легітимної влади. Неформальні інститути представляють традиції, зви чаї, стереотипи, моральні і релігійні цінності, переконання, які мають довгостроковий характер спілкування. Політична взаємодія допускає необхідність того, що неформальні правила можуть існувати як всередині, так і поза формальними інститу тами. Єдність формальних і неформальних правил гри і утворює рамки політичної взаємодії. У ліберальних конституційно–правових демократіях обидві форми інститутів взаємодоповнюють один одного, тобто «формальні інститу ти спираються на додаткову підтримку неформальних інститутів» [7,23]. Неформальні механізми підкріплюють формалізовані політичні процедури і дають можливість формальним інститутам гнучко присто совуватися до вимог суспільства і політичного процесу. Але у будь–якому

226

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

випадку демократія не передбачає процес підміни своїх формальних інститутів неформальними, незалежно від того, чи здійснюється цей процес знизу або зверху. Все це в повній мірі стосується й інституту партійної системи. Проникнення неформальних інститутів і практик у формально–пра вові інститути досить небезпечне для демократії, оскільки це обмежує основні демократичні принципи формально рівних шансів політичного представництва соціальних інтересів. Неформальні інститути можуть, зважаючи на відсутність необхідного суспільного і правового контролю, отримати доступ до такого формального політичного інституту як партій на система [8,25]. Через це, можна сказати, що недопустимість заміни інституту партійної системи різноманітними іншими неформальними інститутами є важливим стандартом партійної демократії. Класифікація демократичних форм правління, заснована на кількості діючих в ній партій і пов’язана з розділення на двопартійні і багато партійні політії. При цьому часто така типологія використовується не тільки для класифікації партійних, але і політичних систем в цілому. Багато дослідників переконані, що характер партійної системи помітно впливає на виборчий процес і ще істотніше – на процес прийняття полі тичних рішень. Але, як переконливо показав М.Дюверже, тип демократичної парт ійної системи здебільшого визначається і характером виборчої системи. У цьому плані сформульований ним «соціологічний закон» стверджує, що мажоритарна виборча система з одним туром переважно формує двопартійну систему, а пропорційна виборча система породжує багато партійний тип системи. М.Дюверже, як і З.Нойман, відзначають тісний взаємозв’язок між кількістю партій і рівнем стабільності демократії. На їх думку, двопарт ійна система найбільш відповідає стану речей, оскільки здатна відобразити природну дихотомність громадської думки. Одночасно вона стабільніша, ніж багатопартійна система, оскільки більш помірна. У першій є тенденція до зменшення політичних розбіжностей, що знижує партійну демагогію. У другій же спостерігається поглиблення політич них розбіжностей, посилення суперечностей, що призводить до радикалізації громадської думки [9,215,387–388]. Узагальнюючи цю думку, можна дійти закономірного висновку про те, що багатопартійна система відрізняється від двопартійної тим, що вона не може забезпечувати чіткої перспективи ефективної політичної структуралізації суспільства. Таким чином, двопартійній системі при писується здатність об’єднувати політичні інтереси, а сам процес цього об’єднання виступає лише проміжною стадією, пов’язаною з усвідомлен ням інтересів та їх трансформацією в невеликий набір політичних альтернатив. У багатопартійній системі, яка пов’язана з функціонуванням в ній значного числа невеликих партій, зростає вірогідність того, що кожна з них, при мінімумі об’єднувальних тенденцій, може виражати виключно інтереси тільки свого незначного сегменту. На думку М.Дюверже, будь–який вибір завжди має дуалістичний характер, а тому двопартійність здебільшою мірою є природною. Але, як відзначає А.Кинєв, практика дає приклади нашарування дуалізмів (праві – ліві, націоналісти – західники, місто – село і т. ін.), що й призво

227

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

дить до появи багатопартійності [10]. Ми не можемо погодитися з дум кою М. Дюверже про те, що лише двопартійність має природний характер, зважаючи на нібито дуалістичну універсальність політичного вибору. На наш погляд, можна повністю приєднатися до точки зору А.Салміна, який цілком справедливо вважає, що, хоча партійні системи Англії і Франції складалися по–різному, в них, проте, можна знайти риси схожості – «і британська і французька партійна системи біполярні, при тому, що в одній з них двохполюсність представлена тим, що, звичайно, вважається як двопартійність», а в іншій – системою двох блоків: внут рішньо більш–менш (залежно від епохи) рихлих, але таких, що чітко розрізняються ціннісними установками» [11,313]. Враховуючи вищесказане, ми вважаємо недостатньо обґрунтованою точку зору Ю.Шведи про те, що «лише двопартійна система є найнабли женішою до парламентської моделі демократії» [1,278]. На наш погляд, цифра два навряд чи розкриває змістовний бік демократичного плюра лізму. Так, двопартійна система знімає багато проблем, пов’язаних з формуванням парламенту і уряду, але негативом цієї партійної системи є тенденція до монополії, яку наполегливо не хочуть помічати прихиль ники такої системи. Напевно, багато в чому має рацію І.Шапіро, стверджуючи, що «нечисленність провідних партій означає, що фактич но ми маємо справу з олігополістичною конкуренцією… пошук двопартійного консенсусу… є насправді антиконкурентною змовою, спря мованою на обмеження ринку… [12,29]. На нашу думку, тільки помірні багатопартійні системи забезпечу ють механізм максимального залучення громадян до політичного життя, тому що опозиційні партії не виключаються з процесу ухвалення дер жавних рішень. Навіть при багатопартійній системі відбувається деяка поляризація сил, у результаті якої утворюються центри політичної важ кості навколо окремих партій і партійних блоків. Кількість таких центрів, а також їх вплив визначають собою критерії, за якими розрізняються демократичні багатопартійні системи. Як вважає Б.Максимець, саме ба гатопартійність є ефективним способом виявлення різних підходів, поглядів та інтересів [5,382]. Але існують партійні системи, в яких відсутнє дійсне і серйозне суперництво між партіями. Таку партійну систему можна оцінити як малоальтернативну. Вона поступово вини кає в межах самої демократії у міру того, як в суспільстві починає знижуватися гострота соціально–економічних суперечностей і послаб люються соціально–класові антагонізми. Значний вплив на існування в умовах демократії багатопартійності, партійної системи і її структурованості надає виборча система. Т.Шмач кова цілком справедливо наголошує, що «виборчий закон» покликаний кодувати специфічні, залежні від соціуму, його політичної культури, особливості політичної поведінки й інші суспільні потреби» [4,29]. Виборча система значно впливає на партійне життя, кількість, чи сельність об’єднань, представництво партій, тобто партійна і виборча системи – це дві реальності, які нерозривно пов’язані одна з одною. Головне полягає в тому, щоб ці системи забезпечували реальне представ ництво більшості значущих сегментів суспільства як суверенів влади і сприяли успішному функціонуванню і розвитку демократії. Відомо, що не існує ідеальних виборчих систем. Всі вони мають як свої переваги, так і недоліки, причому одна і та ж виборча система може

228

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

функціонувати по–різному в різних ситуаціях і в різних політичних куль турах. Виборчі системи повинні сприяти стабілізації політичної системи суспільства. Тому цілком допустимим є комбінування виборчих систем, а також використовування різних їх типів для проведення виборів різних рівнів. Демократична змішана виборча система повинна відповідати основ ним принципам демократії, які проголошують права, свободи, гідність людини і виводять її на перший план історії людства, поєднувати їх з вираженням інтересів цієї особи в партійному форматі, без якого партійна демократія немислима. Це означає, що змішана виборча система повин на в собі поєднувати особистісні характеристики кандидата з його партійною приналежністю. Пропорційна виборча система з преференці ями, на наш погляд, якнайповніше відповідає потребам демократії, оскільки вона дозволяє одночасно вирішувати кілька важливих для де мократії завдань. По–перше, вона дозволяє позбавитися знеособленості партійного виборчого списку і представити ту або іншу партію на вибо рах в особі її конкретних представників, які в своїх округах конкурують з опонентами інших партій. По–друге, це дозволить поставити перепо ну появі у партійному списку кандидатів осіб, які є випадковими для партії і опинилися в ньому з якихось суб’єктивних або кон’юнктурних міркувань партійної верхівки. По–третє, така виборча система посилює представництво в партійному списку регіональних лідерів партій і відпо відно сприяє підвищенню активності й ролі регіональних структур в життєдіяльності партій. Реальні можливості політичних партій в боротьбі за політичну вла ду перевіряються виборчою процедурою. Фактично партійна система виникає в результаті виборів і формується з числа партій–переможниць, що пройшли до парламенту. Але контури партійної демократичної сис теми позначаються вже в процесі виборчих кампаній. Прагнучи стати реальними учасниками партійної системи, політичні партії завжди ре тельно враховують усі варіанти реалізації цієї мети, одним з яких може стати процес утворення передвиборних коаліцій. Ю.Шведа цілком справедливо відзначає, що «партійна коаліція є вибором такої партійної конфігурації, яка, спираючись на існуючі мож ливості й умови, найбільш оптимальним способом служить реалізації поставленої мети» [1,275]. Партії, які беруть участь у формуванні ко аліцій, завжди піддаються загрозі втрати своєї політичної ідентичності й лише впевненість у тому, що кінцевий результат об’єднання за своєю значущістю у вигляді позитиву перевищить негатив, може примусити партії почати роботу в цьому напрямі. Особливої значущості набуває практика коаліцій при формуванні парламентської більшості й опозиції, формуванні уряду. Передвиборні партійні коаліції вимагають уважного і глибокого роз рахунку і моделювання ситуації, враховуючи безліч чинників. Успіх подібних коаліцій досягається тоді, коли партії, що їх формують, спові дають досить близькі політичні цінності й борються за підтримку відповідного сегменту (або сегментів) виборців. Це не призводить до втрати партіями своєї політичної ідентифікації і обмежує перетікання голосів виборців на підтримку інших партій або їх коаліцій. Найважливішою функцією демократичної партійної системи, яка створюється після виборів, є формування коаліційної парламентської

229

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

більшості й урядової коаліції. Якщо міжпартійна співпраця відповідає демократичним принципам, то вона, на наш погляд, може мати тільки коаліційний, але не блоковий характер. І ця особливість міжпартійної співпраці виступає стандартом партійної демократії. Будь–який політичний блок – принципово нерівноправна ієрархі зована структура, яка завжди допускає внутріблокові відносини «панування – підпорядкування». Блок – нестійка структура, оскільки вона спирається на слабкий базовий компроміс, особливо якщо він ще й ідеологізований. Тут також слід зазначити, що блок на відміну від ко аліції, звичайно, будується за перевагою у схемі не «для чого–небудь», а «проти кого–небудь». Необхідно також відмітити і такий важливий стандарт демократич ної партійної системи, як її нерозривний взаємозв’язок з розвиненим громадянським суспільством і завершеним процесом структуризації пе реважної частини населення. Наявність незначних маргінальних груп в цьому плані не може загрожувати соціальній системі демократії. Як відзначає Ф.Рудич, ідеальної моделі демократичного управління не існує, але «досвід країн з давніми демократичними традиціями свідчить, що найбільше цій моделі відповідає багатопартійна політична система» [13,183]. Багатопартійна демократична система має значний резерв можливостей розвитку і удосконалення. Ця особливість – одна з сильних сторін демократії, але удосконалення демократичних механізмів може здійснюватися виключно на базі демократичних принципів, які перевірені всім ходом життя суспільства [13,164]. Література 1. Шведа Ю. Теорія політичних партій і партійних систем. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 528 с.

2. Шмачкова Т.В. Мир политических партий // Полис. – 1992. – № 1 – 2. – С. 226–233.

3. Коргунюк Ю. Тезисы доклада на II Всероссийском конгрессе политоло гов. – http://www.partinform.ru/articles/doclad.htm 4. Шмачкова Т.В. Теория коалиций и становление российской многопартий ности: методики рационализации политического процесса // Политические исследования. – 1996. – № 5. – С. 28 – 52.

5. Максимець Б. Політичні партії і партійні системи в суспільно–політично му процесі // Вісник НАДУ. – 2004. – № 4. – С. 378–383.

6. Липсет С.М. Неизбывность политических партий // Политическая на ука. – 2006. – № 1. – С. 14–26.

7. Меркель В., Круассан А. Формальные и неформальные институты в де фектных демократиях // Полис. – 2002. – № 1. – С. 6–17.

8. Мельниченко В. Політичні партії на правовій орбиті // Віче. – 1996. – № 12. – С. 50 – 58.

9. Дюверже М. Политические партии. – М.: Академпроект, 2000. – 558 с.

10. Кынев А. Диагноз – партийная недостаточность. – http:// www.democracy.ru/library/newsarchive/article.php?id=272 11. Салмин А.М. Современная демократия: очерки становления. – 2–е изд., расшир. и испр. – М.: AL Marginem, 1997. – 448 с.

230

ПОЛІТОЛОГІЯ

Випуск 15

12. Шапиро И. Переосмысливая теорию демократии в свете современной политики // Полис. – 2001. – № 4. – С. 27–36.

13. Рудич Ф.М. та ін. Політична система сучасної України, особливості ста новлення, тенденції розвитку. – К.: Парламентське вид–во, 1998. – 352 с. Шкуренко К.А. Демократические принципы западных партийных систем Рассматриваются партийные системы в контексте западной партийной демократии. Сделан взвод о том, что многопартийная демократическая система имеет значительный резерв возможностей развития и совершен ствования. Ключевые слова: партийные системы, политические партии, партийный плюрализм, партийная демократия, стандарты партийной демократии.

Shkurenko, K.A. Democratic Principles of Western Party Systems Review of party systems within the context of the western party democracy. It is concluded that a multiparty democratic system has a significant reserve of possibilities for development and improvement.

Key words: party systems, political parties, party pluralism, party democracy, standards of party democracy.

231

Випуск 15

ФІЛОСОФІЯ

ФІЛОСОФІЯ

УДК 141.332:130.3

Матвєєв В.О.

Теософія в аспекті самореалізації особистості Аналізується актуальність розвитку теософії та Теософського товариства. Дана проблема розглядається в історичному та філософському аспектах. Особливу увагу приділяється аналізу те ософії в аспекті самореалізації особистості. Ключові слова: теософія, містицизм, самореалізація, особистість.

Починаючи з другої половини ХХ ст. спостерігається зростання ціка вості як до містицизму взагалі, так і до теософії та Теософського товариства зокрема. Термін «теософія» (від грец. theos – Бог і sophia – мудрість, знання), вживається зазвичай в двох аспектах: 1) В широкому сенсі цього слова – як містичне богопізнання. У Псевдо–Діонісія Ареопагіта, наприклад, цей термін є синонімом теології. Однак в ході історичного розвитку ці поняття наповнилися різним змістом. Теософією на відміну від теології, котра спирається на одкровення та догмати, почали називати вчення про бога, котре засноване на позаконфесійному суб’єктивному або езотеричному досвіді, викладеному у вигляді зв’язної упорядкованої системи. Деякі дослідники відносять до теології гностицизм, герметизм, неоплатонізм, каббалу, вчення розенкрейцерів тощо. Більш розповсюдженим є, однак, застосування цього терміну до низки містичних вчень XIY–XYIII ст., що стоять поза ортодоксальною церковною християнською традицією, – Я.Бьоме, Парацельса, Л.К. Сен–Мартена, графа Сен–Жермена, Е.Сведенборга, Ф.Етингера та ін. Представник німецької класичної філософії Ф.Шеллінг вживав термін «теософія» для позначення синтезу містичного богопізнання та раціоналістичної філософії. Для російського філософа В. Соловйова «вільна теософія» означає вищий синтез різних методів пізнання.

232

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

2) Релігійно–містичне вчення російсько–української (народилася на території Україні) письменниці О. П. Блаватської (1831–1891) та її по слідовників. Відкидаючи «історичні форми релігії», теософія прагнула об’єднати різні віросповідання через розкриття тотожності або схожості езотеричного змісту всіх релігійних символів і створити на цій основі свого роду універсальну систему знань. Згідно теософії, головна мета людини – досягнення окультного «знання» і надприродних здібностей, що можливе за допомогою індивідуального духовного пошуку та наяв ності таємної традиції вищих посвячених, махатм (букв. «велика душа»), що інспірують духовну еволюцію людини. Ідеями теософії цікавився широкий спектр людей від махатми Ганді до російського художника– абстракціоніста В.Кандинського. Особливо в цьому ряду виділяються О.І. и М.К.Реріхи, що започаткували один з її напрямів теософії – агні– йогу. За час свого існування Теософського товариства вийшла велика кількість публікацій, в яких відбилися різні, часто кардинально протилежні позиції щодо оцінки даного феномену. Першу позицію можна визначити як апологетичну. Вона представлена в першу чергу в роботах самих теософів: О.П.Блаватської, Х.С.Олкотта, А.Безант, Й.Рамачараки, Ч.У.Ледбітера, Р.Штейнера та ін. Праці теософів мали великий резонанс в різних країнах світу, про що й свідчить досить широка популярність теософії. В середовищі християнської церкви були і є різні щодо теософії позиції. Якщо в перші десятиліття існування Теософського Товариства його ідеями нерідко захоплювалися православні священики в Росії та інших країнах (наприклад, С.Ключніков в передмові до роботи А.Безант «Езотеричне християнство» наводить слова одного з видних церковних ієрархів Болгарії; « Лише тепер я зрозумів, що таке істинне християнство» [1,11]), то в даний час православна церква особливо Руська займає щодо теософії однозначно негативну позицію. Так, диякон Андрій Кураєв, який виступає в якості свого роду її рупора, видав низку робіт, де порівнює теософію з сатанізмом [2,3]. Подібну позицію займають й інші богослови. Наприклад, архімандрит Рафаїл опублікував в Інтернеті статтю під назвою: «Про теософію», де вказує, що під теософією «приховується неоязичництво, котре хоче зруйнувати християнство і побудувати на місці Церкви пантеон – «храм всіх богів». Перед таким визначення теософії о. Рафаїл дає визначення язичництву, вказуючи, що «для святих отців, християнських апологетів і містиків язичництво було духовною катастрофою людства, втратою істинного Бога і поклонінням демонічним силам, котрі являли себе під іменами і масками язичницьких божеств. Це був світ чорної руйнівної енергії, область темряви і духовного безумства, куди не проникало світло божественного Логосу». Тому теософія, на думку о. Рафаїла, є «релігія сатани, де Бога хочуть представити у вигляді демона, а демонам поклонятися, як Богу» [4]. Більш гнучку позицію на даний час займають інші напрями христи янства – католицизм і протестантизм. На теософських конференціях і семінарах часто приймають участь не лише рядові священики, але й ієрархи, які нерідко вказують, що теософія допомогла їм краще зрозум іти догмати християнства в контексті інших релігій, особливо завдяки засвоєнню духовної практики Сходу. Таке оновлення християнства, на їх думку, є дуже важливим для сучасності. В деяких католицьких мона

233

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

стирях і протестантських общинах практикують йогічні вправи і меди тативну практику на кшталт дзен–буддистської. Цікавим фактом є також те, що попередній Папа римський Павло Іван ІІ виступив із закликом інкультурації, тобто впровадження християнства через культуру інших народів і пропонував обрати в якості експериментальної бази Індію. Що стосується наукового підходу, то з точки зору як позитивістської та матеріалістичної філософії, а також природничих наук в більшості випадків теософія розглядалася як мракобісся, а її засновниця О.Блаватська – як «шарлатанка» та «крадійка душ». Так, відомий вчений В. Соловйов в своїй досить об’ємній роботі врешті решт висловив своє розчарування Теософським товариством та О.Блаватською, з котрою був особисто знайомий [5]. Сучасна дослідниця Пазілова В.П. також займає негативну позицію відносно засновниці Теософського товариства, даючи останній досить різку характеристику: «... судячи з мемуарів, мадам Блаватська володіла (або страждала) тою особливою самозапальною уявою, що медичною мовою називається маячнею, або міфоманією, а на літературній – хлестаковщиною...» [6,17]. Полковника Г. Олкотта Пазілова йменує не інакше як «спіритом–невдахою» [6,19]. Разом з тим є немало публікацій, де роботи представників Теософського Товариства оцінюються вельми позитивно. Так, наприклад, махатма Ганді в своїй автобіографічній роботі «Моє життя» писав: «Пам’ятаю на прохання братів я прочитав «Ключ до теософії» м–м Блаватської. Книга ця викликала в мене бажання читати книги з індуїзму. Я не вірив більше місіонерам, котрі стверджували, що індуїзм наповнений забобонами» [7,89]. Досить відомий російській дослідник духовної культури О.Владіміров в своїй монографії «Кумран і Христос» [8], цитує С.Кренстона, котрий в своїй роботі присвяченій О.Блаватській, вказував, що «Таємна доктрина» постійно лежала на робочому столі Альберта Ейнштейна [9,10–11], автора теорії відносності, котрий останні тридцять років працював над створенням теорії єдиного поля. Таким чином, великий учений, що відкрив теорію відносності не цурався ідей О.Блаватської. У О.П.Блаватської було також немало друзів в науковому світі. В Теософському товаристві були задіяні американський винахідник Томас Едісон, відомий хімік і фізик XIX ст. Вільям Крукс, знаменитий французький астроном Каміль Фламмаріон, американський філо-соф Вільям Джеймс. Кренстон наводить також перелік ідей О.Блаватської, котрі через десятиліття були визнані наукою [9,514–550]. Дослідниця Мінутко І.А. в своїй роботі наводить статті з різних видань Індії, Англії, США, де автори високо оцінюють внесок О. Блаватської в світову культуру [10,359–364]. Виходячи з такого плюралізму думок відносно теософії та Теософсь кого товариства досить актуальним є завдання з наукової точки зору провести дослідження історії виникнення Теософського товариства, ідей, котрі воно популяризує (особливо ідею вдосконалення людини) та виз начення наскільки цінним є внесок в філософську думку його засновників. Головну роль в створенні Теософського товариства зіграла наша зем лячка, Олена Петрівна Блаватська, котра народилася 11 серпня 1831 року в Катеринославі (нині Дніпропетровськ), в інтелігентній дворянській сім’ї: батько був офіцером, мати, що рано померла, була досить популяр ною в сорокових роках письменницею, котрій відомий літературний

234

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

критик В.Г.Бєлінський присвятив декілька хвалебних сторінок, назвав ши її російською «Жорж Санд». В сім’ї свого діда Олена Петрівна провела значну частину свого дитинства, спочатку в Саратові, де він був губер натором, а потім в Тифлісі. Уже в дитинстві в неї проявлялася нахил до містицизму. Вона часто розповідала про містичне відвідання її невідо мими особами. Найчастіше їй являвся образ індуса в білій чалмі, котрого вона називала своїм Покровителем, бо він, як вона вважала, не раз ряту вав її в небезпечних ситуаціях. В сімнадцять років, для того, щоб набути свободу від контролю своїх рідних, вона вийшла заміж за сорокалітнього чиновника, дійсного статсь кого радника Н.В.Блаватського, якого через декілька місяців не задумуючись кинула і відправилася в подорож по Туреччини, Греції, Єгипту, намагаючись проникнути в Тибет. З 1851року по 1853 рік вона подорожує по Південній Америці, переїжджає в Індію, робить другу не вдалу спробу проникнути в Тибет і повертається через Китай і Японію в Америку. З 1853 року по 1858 рік – подорож по Північній і Центральній Аме риці і переїзд в Англію, повернення з Англії через Єгипет і Індію й третя невдала спроба проникнути в Тибет. Повернувшись на чотири роки в Росію, Блаватська не покидає своєї мрії відносно Тибету і в 1864 році таки її здійснює. 8 вересня 1875 року О.П.Блаватська разом з полковни ком Г.С.Олкоттом, з яким вона познайомилася рік тому, У.К.Джаджем та ін. створює Теософське товариство. 17 листопада Г.Олкотт офіційно проголошує про створення товариства. В 1877 році була опублікована перша велика книга О.Блаватської «Викрита Ізіда» в Нью–Йорці, що викликала велику зацікавленість з боку американської публіки. Діяльність товариства незабаром поширилася на багато країн Європи й Америки. В 1879 році міжнародна штаб–квартира була перенесена в Бомбей, а пізніше, в 1882 році, в Адьяр, передмістя Мадрасу, де знахо диться й до сьогодні. Там зведений теософський храм, де знаходиться колосальна статуя О.П.Блаватської, котра сидить на в’ясасані (кріслі, що нагадує трон, так в індуїстських храмах завжди шанували видатних духовних вчителів – гуру). Починаючи з жовтня 1879 році почав виходити журнал «Theosophist», що сприяв росту популярності Теософського руху в Індії в 1979–1884 років Блаватська і Олкотт робили тривалі поїздки по Індії, намагаючись пробудити цікавість індійського народу до власної релігії та культури. З–за хвороби О.П.Блаватська змушена була повернутися в Європу. Але незважаючи на погіршення здоров’я вона не припиняє своєї роботи. Так нею були написані три томи «Таємної доктрини», «Ключ до Теософії», «Голос мовчання», велика кількість статей в журналі «Lucifer», котрий вона почала видавати зразу по приїзду в Лондон. Блаватська померла 8 травня 1891 року. Кремована в Йокінгському крематорії (граф ство Суррей, Англія). Полковник X.С. Олкотт був першим президентом Товариства (1875– 1905). Після нього Товариство очолювали Анні Безант (1907–1933), Г.С. Арундейл (1934–1945), К. Джинараджадаса (1946–1953), Н.Шрі Рам (1953–1973) і Джон Б.С. Коутс (1973–1979). З 1980 г. президентом То вариства являеться Радха Берн’є. А. Безант, під час свого президентства проголосила молодого індуса Крішнамурти новим «спасителем» людства, що було її ідеологічно–полі

235

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

тичним прорахунком, оскільки через деякий час Крішнамурті відійшов від теософії. Це спровокувало розкол Теософського товариства і виді ленням антропософії на чолі з Р. Штейнером (1861—1925 рр.). Що стосується Німецького Теософського товариства, котре виникло в липні 1884 року під головуванням В.Губбе–Шлейдена в Ельбельферді. то можна зазначити, що воно зіграло значну роль в розвитку теософсько го руху. Товариство видавало журнал «Сфінкс», де друкували свої статті немало відомих вчених – психологів, філософів, істориків. Другою хви лею теософського руху є течія пов’язана з іменем видатного філософа Ф.Гартмана, котрий не тільки був особисто знайомий з О.П.Блаватською, але й певний час був діючим президентом Теософського товариства, під час її відсутності. Ф.Гартман в 1889 році організував теософський світський монастир в Асконі, а також надрукував переклади індійських священних текстів і переклади Блаватської в своєму журналі «Квітки ло тосу». Крім вказаних журналів в Німеччині також були видані книжна серія «Бібліотека езотеричних праць», серія «Теософські праці», переклади Дао–Де–Дзин, Бгагавад–гіти, праці, де висвітлювалися різні аспекти буд дизму, містичного християнства тощо. В серпні 1896 року було створено Німецьке Теософське Товариство як національна галузь Інтернаціональ ного Теософського Братства. Російське Теософське товариство було створене в 1908 році. Цьому сприяли, очевидно, як містична народна традиція, так і захоплення тає мними та окультними організаціями в дворянскому середовищі. За десять років свого існування – до його заборони Радянською владою в 1918 році – товариство вело досить широку культурно–просвітницьку діяльність: лекції, дослідницькі семінари, курси, книговидавництво, роз робка педагогічних систем, створення братств та сільськогосподарських общин. Після заборони, теософія в Радянському Союзі змушена була роз вивалася підпільно і лише, так звана, перебудова надала можливість появі перших публікацій починаючи з 1990–х років, що вже не несли в собі чітко вираженої критично–негативної спрямованості, як за часів існу вання тоталітарної системи. Першою офіційно відкритою подією стала проведена в травні 1990 року в Москві в Центральному Домі літераторів виставка, що була присвячена О.П.Блаватській «Сфінкс ХIХ століття». На цю виставку асо ціацією «Світ через культуру» була запрошена й Радха Берньє, Президент Міжнародного Теософського товариства. Це поклало відродженню тео софії в Росії, оскільки група ентузіастів з Асоціації «Світ через культуру» (Р.Т.Дроздова, Е.С.Лєбєдєва, Д.Н.Попов та ін.) прийняла рішення про відновлення Російського Теософського товариства. 8 січня 1991 року в Палаці Культури «Меридіан» (м. Москва) відбулася Установча конфе ренція РТТ, були затверджені Устав, Маніфест та програма Товариства.

14 березня 1991 року Устав РТТ був зареєстрований Міністерством Юс тиції РСФСР і внесений в державний реєстр уставів громадських організацій під номером 16. Головою був обраний Д.Н.Попов. Відпові дальним секретарем Є.С.Лєбєдєва. В цьому ж році був також відроджений журнал «Вісник Теософії», друкований орган дореволюційного Російсь кого Теософського товариства (Свідоцтво про реєстрацію засобу масової інформації «Вісник Теософії» № 1267 від 18.11.91).

236

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Крім того, в 1991 році Російським Теософським товариством була організована виставка присвячена життю і творчості О.П.Блаватської, котра демонструвалася не лише в Росії, але й містах інших республік колишнього Радянського Союзу: Львові, Києві, Каунасі. Були відкриті відділення РТТ в м. Санкт–Петербурзі і Смоленську, а також секції в Калузі і Дніпропетровську. При Російському Теософському товаристві створений Еколого–культурний виховально–освітній центр «Відкрита свідомість». З 2000 року в Інтернеті діє сайт www.theosophy.ru, де зби рається інформація про різні теософські групи та бібліотека теософської літератури. Що стосується України, то хоча офіційно зареєстрованої секції Міжна родного Теософського товариства тут немає, але все ж є існує сайт www.ankh.org.ua , де розміщені адреси представників МТТ в чотирьох містах України: Києві, Дніпропетровську, Ялті та Кремінній, Луганської обл. Українські теософи ведуть досить активну пропагандистську робо ту. Так за останні роки вони прийняли участь в організації семінару МТТ в Києві (серпень 2004 р.), конференції в Криму (червень 2006 р.), форумі присвяченому О.П.Блаватській (вересень, 2004 р., Дніпропетровськ), щорічних зборах МТТ в Адьярі (грудень 2006 р.), Європейському Конг ресі теософів ( 2007 р., Гельсінкі ). В Києві, по вул. Жилянській, в приміщенні Бібліотеки езотеричної літератури, практично щосуботи, чи таються лекції з теософської тематики. В Дніпропетровську, на батьківщині О.П.Блаватської, з 1991 року ведеться робота по створенню в Домі Фадєєвих по вул. Ленінградській, 11 Музейного центру О.П.Бла ватської та її сім’ї. На даний час Теософське Товариство являє собою міжнародну орган ізацію, яка діє майже в 70 країнах світу, об’єднуючи близько 150 тисяч членів (в т.ч. 33 тис. в Індії). Сюди входять люди, що належать до різних рас і народів, сповідують різні релігії і мають різні професії. Очевидно, для розуміння суті теософії і тенденцій її поширення не обхідно визначити причини завдяки яким зростає популярність філософії в сучасному світі. Проводячи певний інтроспекційний аналіз, можна зазначити, що криза віри в західному світі, що почалася, очевидно, ще з діяльності фран цузьких матеріалістів, котрі ставили собі за мету звільнити людину від церкви, вбачаючи в останній перешкоду до світлого майбутнього. Од нак, ці благі наміри привели, на жаль, не стільки до бажаного звільнення людини, скільки до втрати віри і поширення нігілістичних тенденцій, песимізму і скептицизму в середовищі освічених європейців. Тому не дивно, що теософія знайшла відгук в серцях інтелігентних людей, що знаходилися і знаходяться в духовних пошуках, оскільки вона завжди прагнула вирішити сенсоважливі питання, наділивши людину відчут тям усвідомлення своєї участі не лише в соціальних, але й в космічних процесах, вказавши тим самим на її гідне місце, як в суспільстві, так і в Універсумі. Успіх теософії також полягав в тому, що вона як система знань, праг нула поєднати в собі раціоналізм та езотерику, новітні наукові концепції та стародавні релігійні ідеї, роблячи акцент на розкритті езотеричних вчень і вказуючи на те, що вони не суперечать новітнім відкриттям в науці, а, навпаки, сучасна наука лише підтверджує прозріння стародавніх мудреців. Така позиція, без сумніву, надавала відчуття цілісного світо

237

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

розуміння (хибного чи вірного з точки зору науки – це вже інше питан ня, до речі, сучасна наука, на жаль, так і не змогла побудувати в повній мірі цілісну картину світу). Таке поєднання в теософії науки, релігії та езотерики претендує на універсальність даної системи, оскільки нама гається поєднати всі відомі методи пізнання -– релігію, як метод образно–інтуїтивного пізнання світу, філософію, як інтелектуальний індуктивно–дедуктивний метод та науку, як експериментальний метод. Тобто тут є спроба синтезу інтелектуально–наукові методів пізнання з еврістично–інтуїтивними, В сучасному захопленні теософією однією з причин є, очевидно, й те, що соціальні трансформації, що охопили пострадянське суспільство викликали маргіналізацію широких верств населення, оскільки в них змінився звичний спосіб життя і моральні орієнтири. Звернувшись до світової історії, неважко помітити, що будь–які серйозні трансформації в суспільств були підготовленими ідеологічно. Згадаймо, що ідеологія – це система поглядів, умонастроїв, концепцій, теорій і відповідних ним інститутів, що забезпечує внутрішню інтенцію розвитку і являється свого роду планом розвитку для широких мас населення і чого, власне, не було створено ні до, ні після проголошення так званої «перебудови» в колиш ньому Радянському Союзі. Навпаки, ставилася задача деідеологізації навчально–виховного процесу (подібні завдання в 90–х роках ХХ ст., наприклад, вирішувало Міністерство освіти України). Це привело, на наш погляд, не стільки до запровадження основ демократії, скільки до того, що велика кількість населення опинилася в маргінальному стані. В такому стані розгубленості, як відомо, особливо загострюються питан ня сенсу життя і визначення чітких життєвих орієнтирів. Крім того, відсутність чіткої державної ідеології та національної системи самореа лізації особистості стимулюють духовні пошуки і прагнення відшукати таку систему за допомогою котрої було б можливим реалізувати себе як особистість, розкривши свої глибинні здібності, щоб мати змогу впевне но протистояти суспільним негараздам. Теософія ж не просто сповідує якусь певну ідеологію, а репрезентує її як ідеологію братства, взаємодо помоги і безкорисливості, доповнюючи її своєю системою самореалізації, що базується на езотеричному культурному потенціалі, причому не стільки просто пропонуючи її своїм послідовникам, скільки допомагаючи кожному через освоєння езотеризму знайти свій власний індивідуаль ний шлях самовдосконалення. Теософське товариство з часу свого виникнення проголосило три головні мети: 1. Всезагальне братство, незалежно від кольору шкіри, раси, статі, віросповідання або касти.

2. Порівняльне вивчення релігій, науки і філософії.

3. Дослідження невідомих законів природи і прихованих сил людини. Це повинно, на думку представників теософії, привести в першу чергу до гармонії і взаєморозуміння в суспільстві незалежно від сповідування віри. Кожну релігію вони розглядають в якості особливого прояву Бо жественної мудрості, котру необхідно пізнати. Гаслом Теософського товариства є вислів: «Немає релігії вище за істину». Його послідовники вважають, що теософія існувала завжди, проявляючи себе через езотеричну частину кожної релігії, в цьому і є спорідненість релігій. Тобто езотеричні доктрини, на думку прихиль

238

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

ників теософії, завжди стояли ближче одна до одної ніж їх зовнішній прояв або екзотерика. Виходячи з цього, послідовники Теософського товариства не схильні вважати теософію синкретичним вченням або новою релігією, як це, зазвичай, подається в науковій літературі. Вирішуючи онтологічні проблеми, теософія намагається поєднати як матеріалізм так і ідеалізм (вчення, що мали гостре протистояння в ХІХ та до другої половини ХХ ст.), стверджуючи, що матерія і дух є лише протилежними полюсами єдиної універсальної реальності і на основі цього висновку проголошуючи, що теософія стоїть на позиціях монізму, оскільки долає вузькі межі як матеріалізму, так й ідеалізму. Термінологія, якою оперують теософи є досить складною, але все ж тут спостерігається тенденція вживати терміни більш зрозумілими євро пейському читачу, і лише коли аналоги в європейських мовах є відсутніми, застосовується термінологія східних релігій. Так, наприк лад, термін «теософія» по суті є грецьким аналогом санскритського слова «брахма–відья» або «божественне знання». Необхідно відзначити про наявність певних демократичних засад Теософського товариства. Хоча його члени притримуються схожих по глядів, офіційної доктрини дане товариство немає. Згідно резолюції, прийнятої генеральною радою Теософского товариства, немає такого вчення або думки, котре б якимось чином нав’язувалося б членам Това риства або спонукало б їм слідувати. Можливо, в цьому проявляється індуїстська традиції, де особливо шанують тих мудреців, що започатку вали нове вчення, називаючи їх «муні» (одне з імен Будди, як відомо, є Шак’ямуні, тобто мудрець з роду Шак’їв). На відміну від християнства, яке, зазвичай, негативно ставилося до самостійного тлумачення святого письма, в індійській традиції вважалося, що ведична література настільки обширна, що кожен може взяти з неї те, що йому до вподоби, тому зазви чай вітався індивідуальний пошук. Тому в деяких книгах, виданих послідовниками Теософічного товариства по іншому розставлені акцен ти ніж в роботах О.Блаватської, але це вважається цілком припустимим, оскільки тут заохочується самостійний підхід в освоєнні духовних цінно сте. Теософське товариство виступає проти того, щоб його вважати релігійною організацією а тим більше сектою (що до речі було підтверд жено рішенням американського суду), оскільки в нього входять як віруючи, так і невіруючі. В той же час на відміну від цілком світської організації його відрізняє почуття єдності і братства, що є характерним для духовних організацій. Дане Товариство не заявляє про те, що воно володіє істиною в останній інстанції, але прагне до створення умов для пошуку цієї істини, на основі взаємодопомоги і підтримки. Часто дослідників теософії вводить в оману те, що одна з перших книг, виданих Теософським товариством називалася «Езотеричний буддизм», оскільки тут буддизм розглядається не стільки як релігія, за початкована Сіддхартхою Гаутамою, скільки «буддизм» як стан просвітлення, осягнення вищої, точніше божественної мудрості. Відносно реінкарнації в теософії питання вирішується позитивно, але це вирішення ближче до філософії буддизму ніж до філософії брах манізму, оскільки в брахманізмі вважається, що душа трансмігрує з одного тіла в інше, то в буддизмі вважається, що людина складається з системи дхарм, найдрібніший частинок (як фізичних, так і духовних) і

239

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

після смерті дхарми розпадаються, щоб під дією карми зібратися в ново му тілі. Тобто затрачені зусилля людини не пропадають даремно. Послідовники теософії вірять в те, що О.Блаватська отримала вищі знання від махатм (буквально «махатма» означає «велика душа»). Це люди, які досягли повної самореалізації або богореалізації. Це не таємний уряд, вважають члени теософського товариства, а братство, яке логічно вини кає, оскільки люди, що досягли досконалості, поєднані своєю свідомістю з усім світом, і тому можуть підтримувати зв’язок один з одним, вони мо жуть допомагати людям, що знаходяться в духовному пошуку, але не впливати на політичні події, оскільки свідомість людей не зміниться в позитивному плані, ніякі реформи не будуть ефективними. В теософії, як уже зазначалося, розроблене своє вчення про досконалу людину. На відміну від ортодоксальних релігій, які вважають засновника ми своїх релігій або ж богами, або ж пророками в якості унікальних особистостей, теософи притримуються тієї думки, що цього рівня розвитку може досягти звичайна людина, хоча можливо їй для цього буде потрібно не одне життя. Проблемі духовного розвитку велика увага приділялася в роботах наступниці О.Блаватської А.Безант, котра з атеїстки перетворила ся на віддану теософії послідовницю. Так А.Безант в своїй роботі «Досконала людина» вказує на те, релігії присвоюють досконалій людині різні імена, але яким би не було це ім’я – Митра, Крішна, Осиріс, Будда, Христос – це всього лише імена, що символізують людину, котра стала досконалою. І цей досконалий ідеал не належить до якоїсь однієї релігії, нації, людському співтовариству, він не обмежений рамками однієї віри. Кожна релігія вико нує свою місію з тією ефективністю, з якою ясністю вона цей ідеал висвітлює, і точністю, з якою вона вказує шлях його досягнення. Ім’я Христа, котре використовується для досконалої людини в християнстві, це не лише ніж ім’я людини – це найменування її стану духовного розвитку. «Христос в вас – надія слави» – ось ідея християнських вчителів, вважає А.Безант. Людина по мірі довгої течії еволюції досягає стану Христа, щоб завершити свій шлях, що тривав довгі століття, вона та, чиє ім’я в західних країнах пов’язано з одним з «синів бога», котрий досяг остаточної мети людського існування [11]. Таким чином проаналізувавши історію виникнення, цілі та завдан ня Теософського товариства, можна зробити певні висновки: – Виникнення теософії пов’язане з кризою як традиційних релігій, так і раціоналістичного мислення. Теософія ж намагається створити уні версальну систему знання поєднавши в собі філософію, науку і езотеричні засади як східних, так і західних релігій, акцент роблячи на езотеризмі, вважаючи, що саме через нього всі релігії пов’язані одна з одною. При цьому теософи намагаючись довести, що новітні наукові відкриття не суперечать стародавнім таємним знанням, тому виступають за синтез інтелектуаль но–наукові методів пізнання з еврістично–інтуїтивними, – Теософія сповідує ідеологію братства і взаємодопомоги, чим надає точку опори людям, що втратили морально–духовні орієнтири (як це спостерігається в нашому суспільстві) або знаходяться в духовних по шуках.

– Теософія пропонує свою систему самореалізації, що є вкрай важ ливим для людей, котрі живуть в нестабільному суспільстві і можуть розраховувати в більшості випадків лише на власні сили. Вінцем духов

240

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

ного розвитку в теософії вважається досягнення рівня божественності або рівня Ісуса Христа.

– Теософське товариство базується на демократичних засадах, спра ведливо вважаючи, що вдосконалення суспільства є можливим лише через вдосконалення конкретних людей. Тому в демократичних країнах влада не перешкоджає роботі Теософського товариства, виключенням були лише СРСР та фашистська Німеччина.

– Теософія може стимулювати розвиток науки уже тим, що пропо нує діалог, пропагуючи своє парадигмальне бачення онтологічних, гносеологічних та антропологічних проблем.

– Так звана «перебудова» в Радянському суспільстві дозволила тео софії вийти з підпілля, але широкого розповсюдження на даний час вона отримати все ж не може, головною причиною чого являється її езоте ричний характер. Література 1. Безант А. Эзотерическое христианство. – М.: ПП «Чертановская типог рафия», 1991. – 195 с.

2. Диакон Андрей Кураев. «Сатанизм для интеллигенции». О Рерихах и Пра вославии ( комплект из двух книг). – Москва: Издательство «Московское подворье Свято–Троицкой Сергиевой Лаври», 2007. – 960 с.

3. Диакон Андрей Кураев. Кто послал Блаватскую? Теософия, Рерихи и Пра вославие. – Краснодар: Издательство «Советская Кубань», 2000. – 399 с.

4. Архімандрит Рафаїл. О теософии. http://pravosl.narod.ru/Html/ teosof_01.html.

5. Соловьев В.С. Современная жрица Изиды. Мое знакомство с Е.П. Блавац кой и «теософическим обществом» – СПб: Издание Н.Ф.Мертца, 1904. – 342 с.

6. Пазилова В.П. Современная ли жрица Изиды? – М: Знание, 1991. – 64 с.– (Новое в жизни, науке. Сер. «Культура и релігія», № 10.

7. Ганди М. Моя жизнь. –М., 1969. – 443 с.

8. Владимиров А. Кумран и Христос. – М.: «Беловодье», 2002. – 765 с.

9. Крэнстон С. Е. Е.Бла-ватская: жизнь и творчество основательницы совре менного теософского движе-ния. Пер. с англ. Рига, 1999. Цит. По: Владимиров А. Кумран и Христос. – М.: «Беловодье», 2002, с. 113.

10. Минутко И.А. Елена Блаватская: Великая провидица. – М: АСТ–ПРЕСС КНИГА, 2005. – 384 с.

11. Безант А. Пути к посвящению. Совершенный человек. – М.: «АМРИТА – РУСЬ», 2003. – 144 с. Матвеев В.А. Теософия в аспекте самореализации личности Анализируется актуальность развития теософии и Теософского обще ства. Данная проблема рассматривается в историческом и философском аспектах. Особое внимание уделяется анализу теософии в аспекте само реализации личности. Ключевые слова: теософия, мистицизм, самореализация, личность.

Matveev, V.A. Theosophy from the Aspect of Personal Self–Fulfilment Analysis of relevance of theosophy development and the Theosophical society.

This problem is reviewed in the historical and philosophical aspects. Special attention is paid to analysis from the aspect of personal self–fulfilment.

Key words: theosophy, mysticism, self–fulfilment, a personality.

241

ФІЛОСОФІЯ

УДК 111.852:161.1–3.09

Випуск 15

Полянська В. І.

Мистецтвознавчі витоки російського формалізму Вивчається вплив західноєвропейського мистецтвознавства на роз витокросійської формальної школи, висвітлюється її відмінність від мистецтвознавчих теорій Західної Європи Ключові слова: мистецтво, формальна школа, формалізм, метод, форма, зміст, образ.

Cьогодні спадок російської формальної школи став предметом ана лізу та дискусій серед філософів багатьох країн світу. Для об’єктивного осмислення російського формалізму необхідна багатостороння рекон струкція процесу його становлення не тільки як лінгвістичної, але й як філософсько–естетичної школи. Безперечно, російський формалізм виник на підгрунті, підготовлено му як європейською філософією, так і мистецтвознавством. Ідеї, що висувалися російськими формалістами, були широко використані набагато раніше такими європейськими мистецтвознавцями–формаліста ми: Г. Вьольфліном, А. Гільдебрандом, Х. Маре, А. Ріглем, К. Фідлером. Тому головною метою нашого дослідження є аналіз тих аспектів захід ноєвропейського мистецтвознавства, які мали найпотужніший вплив на естетику російського формалізму. Щоб наблизитися до рішення цього завдання, звернемось, поперше, до праць А. Гільдебранда, який, безумовно, мав очевидний вплив на ста новлення російського формалізму. Ідеї Гільдебранда та їх продовження в естетиці російського формалізму досліджувалися такими відомими вченими, як В.Ерліх, Ханзен–Льове, Ю.Крістєва та іншими. Гільдебранд у своїй книзі «Проблема форми в образотворчому мис тецтві» поставив цілий ряд питань, котрі викликали надалі полеміку й дискусії з позитивістами, які бачили ідеал мистецтва у точній фіксації образів, у максимальному наближенні мистецтва до об’єктивної реаль ності. До полеміки підключалися й прихильники «історичного методу», згідно з яким витвір мистецтва розглядався як продукт історичного роз витку суспільства. Надаючи питанню форми особливу перевагу, Гільдеб ранд розумів форму як сукупність внутрішніх співвідношень витвору мистецтва, або спосіб, завдяки якому частковий образ, власне, й почи нає мати художню цінність: «За самою своєю природою форма впливу така, що в ній кожен окремий фактор явища має певне значення тільки

242

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

по відношенню до іншого або в контрасті з ним… Усе базується на взає мовідносинах, кожен фактор впливає на всі інші, визначаючи спільно з іншими їхнє значення» [1,28]. Таке існування форми стає можливим завдяки оригінальному трак туванню об’єкта сприйняття. Досліджуючи процес візуального сприйняття форми, коли глядач наближається так близько, що бачить уже не об’єкт, а окрему його точку, Гільдебранд відзначає той момент, у якому «… просторове відношення окремих точок буде відчуватися як акт руху. Тут зір перетворюється повністю на дотик та на акт руху, і уявлен ня, що звідси випливають, не будуть уже уявленнями зорових вражень.., а уявленнями руховими і створюють матеріал сприйняття та уявлення форми. Весь наш досвід про пластичну форму об’єкта отриманий був першочергово шляхом дотику, нехай то буде дотик рукою чи оком» [1,22– 23]. На думку Гільдебранда, людина бачить настільки, наскільки вона конструктивно переживає річ, створює собі приблизний зоровий образ і наповнює його до міри своєї пластичної потреби руховими уявленнями. Іншими словами, форма – це комплекс уявлень, це справжня натура художника. Гільдебранд намагався розмежувати два поняття – форму буття і форму впливу. Перше – це реальне існування об’єкта, друге – зорове враження. Форма буття реально належить об’єкту: «Форма впли ву містить у собі відношення деякого уявлення форми до певного зорового враження і є тому вихідний пункт для такого уявлення форми, яке утримує певне зорове враження, на противагу уявленню форми буття, як простому резуль тату форм, звільненому від зорового враження» [1,87]. Гельдебранд, як скульптор, бачив свою, особливу мову у пластиці, в архітектурі. Якщо в поезії, на його думку, мова переносить нас у світ удаваного, то витвори архітектури – у реальність: «Архітектуру можна порівнювати з поезією, у якій суттєвим є не те, що поет пише німецькою, англійською чи французькою мовами, а те, що він написав своєю мовою. Тому виявляється поверховим і чисто формальний поділ, який базуєть ся на висновку архітектурного значення й художньої цінності будови з особливостей даного стилю» [1,149–150]. А. Гільдебранд створив складну й суперечливу аналітику природи та функцій художньої форми, яка була суттєво модифікована Р.Вьольфліном у його класичній праці «Основні поняття історії мистецтв». Формальна школа в особі Гільдебранда, Фідлера, Рігля, Вьольфліна поставила питання про специфічний, властивий лише образотворчому мистецтву зміст художнього зору, чисто зоровий розум, який обумов лює характер художньої форми й робить образотворче мистецтво особливим видом духовної діяльності. Зміст, що зароджується у твор чості художника, згідно із західноєвропейськими теоретиками формалізму, унікальний і не має нічого спільного зі змістом літератури, музики, театру, не кажучи вже про філософію, релігію чи науку. Формальна школа в мистецтвознавстві зробила значний крок упе ред порівняно з існуючою культурно–історичною школою, переконливо довівши, що в мистецтві все є форма. Пафос наукових праць Гільдебран да та Фідлера визначався намаганнями відродити велику форму класичного мистецтва, знайти вихід із кризи художньої творчості, що намітилася наприкінці XIX ст.

243

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Якщо імпресіоністи бачили вихід із художньої кризи у створенні нових художніх форм, що якісно відрізнялися б від старих форм існую чого мистецтва, то Гільдебранд і Маре намагалися повернути мистецтву величність шляхом розуміння таємниць класичної художньої форми. Відродження «великого стилю» вони пов’язували з розкриттям секретів правильного зору, втраченого, на думку Гільдебранда, сучасними йому художниками. На відміну від імпресіоністів Гільдебранд і Маре намага лися передавати в мистецтві не зорові уявлення від речей, а об’єктивно обумовлений погляд на них. Однак власне художнього змісту в реаль ності вони так і не знайшли. Так виникло головне протиріччя мистецтва Гільдебранда і його теоретичної концепції – розрив правильного зору з тим, що в класичній естетиці називалося об’єктивною художньою істи ною. Розв’язання цього протиріччя, яке шукали Гільдебранд та його однодумці, поклало початок формальному методу в мистецтвознавстві. Формалізм у мистецтвознавстві, біля витоків якого стояв Гільдеб ранд зі своєю концепцією художньої форми, бере початок ще з опору декадентству. Це парадокс, без якого не можна зрозуміти й філософію мистецтва Вьольфліна. Концепція художньої форми, яка заклала осно ви формалізму в мистецтвознавстві, водночас містила дуже важливі й продуктивні ідеї про свій, специфічний, властивий саме образотворчо му мистецтв зміст художньої форми. Російські формалісти, які, безумовно, були знайомі зі спадком німецьких мистецтвознавців, нео дноразово використовували такі визначення, як «повсякденний зір», «розуміючий зір», «художній зір», що послугувало основою для тлума чення принципу «очуднення», введеного Шкловським до теорії російського формалізму. Шкловський та Ейхенбаум, так само, як і Гільдебранд, вважали, що твір стає художнім, коли він досягає певної самостійності й цілісності, коли він здатен стати поруч з природою і в якомусь сенсі протиставити себе їй. Для цього, писав Гільдебранд, «на слідувальний зміст має бути розвинутим і піднесеним на вищу стадію мистецтва, з більш ширшою точкою зору, яку, взагалі, я назвав би архі тектонічною, причому, звісно, лишалося осторонь звичайне спеціальне значення слова «архітектура». Архітектуру я розумію тут тільки як по будову цілісної форми, незалежно від мови форм. Така архітектура, такий внутрішній пласт існує у драмі, у симфонії; вони є органічним цілим відо мих відносин так само, як і картина, і статуя… » [1,15] Для формалістичної концепції «бачення» об’єктивний світ, пред метність є тільки зовнішнім засобом, який слугує для передачі суб’єктивних особливостей художника, зокрема, його «зору». Згідно з цією позицією, художник може уникнути копіювання тільки тоді, коли він відмовляється від зорово правдивого відтворення дійсності. Гільдебранд відкидав мімесис в образотворчому мистецтві, протис тавляв сприйняття предмета в його істині і зорове уявлення про нього. Зір, за Гільдебрандом, є, перш за все, просторовим сприйняттям триви мірної форми. Що ж зв’язує російських формалістів з Гільдебрандом, які міркування Гільдебранда схиляють його самого до формалізму, а зго дом впливають на становлення російського формалізму? Якщо образотворчий бік мистецтва вичерпується передачею загаль ної норми зорових уявлень, то будь–який художній зміст зводиться до завдань відтворення тривимірності просторової форми. Але сам Гільдеб ранд звертає увагу на те, що пластичність у мистецтві – це не копіювання

244

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

зорового сприйняття тривимірної форми чи навіть загального випадку такого сприйняття, художньо виражена пластичність присутня тільки там, де зорові уявлення виражають ідеальний зміст. Аргументи Гільдеб ранда на користь того, що художня правда, пластично виразне відтворення форми вимагають перетворення образу на дещо зовсім іде альне, причому це ідеальне не тільки не втрачає свого чуттєвого характеру, а й додає зображенню вищу, порівняно з ілюзорно точним відтворенням предмета, чуттєву, зорову правду, – ці аргументи мали серйозну мистецтвознавчу цінність і, безумовно, впли нули на розвиток російського формалізму. Вьольфлін, на відміну від Гільдебранда, розглядав форму як історію бачення об’єкта, причому розглядався не сам об’єкт, а спосіб його зобра ження. Вьольфлін розмежовував живописні й лінійні стилі, ілюструючи їх прикладом живописності Рембрандта та графічності Дюрера: «Лінійний стиль є стилем пластично відчутої визначеності. Рівномірно тверде і чітке обмеження тіл повідомляє глядачеві впевненість: він ніби дістає можливість обмацати тіла пальцями, і всі моделюючі тіні так тісно зв’язуються з формою, що прямо–таки викликають відчуття дотику. Зображення і річ стають ніби тотожними. Живописний стиль навпаки, більшою чи меншою мірою відчужений від речі, якою вона насправді. Для нього немає безперервних контурів, і відчутні на дотик поверхні зруйновані. Ми бачимо розташовані поруч не зв’язані між собою плями. Малюнок і моделювання перестають геометрично співпадати з пластич ними формами і дають тільки оптичне враження від речі» [2,38 ]. Вьольфлін підкреслював перевагу для кожної людини свого, особ ливого сприйняття, яке залежить від багатьох параметрів лінії, фону, площини, глибини відкритості, замкнутості, чіткості, розмитості… Переважання того чи іншого фактора визначає, на його думку, конст руктивну форму епохи, в межах якої розміщується весь набір витворів мистецтва. Лінія і фон, за його переконанням, є провідними у формот воренні. Лінія, за Вьольфліном, є найпростішим початком форм речей як замкнених об’ємів та силуетів, з одного боку, і динамічного формот ворчого принципу, з іншого. З нею зв’язана «мальовничість» витвору мистецтва. Лінія в другому своєму аспекті є те, що робить з твору дещо більше, ніж суму його елементів, шляхом того, що кожна «форма так вплетена до загального зв’язку цілого, що виходить відчуття якогось руху, що пронизує предмет» [2,45]. Конструктивні завдання мистецтва, заявлені Вьольфліном, через реакцію на попередні «зображувальні» завдання, іноді набирали воро жих форм. Учення про безпредметне мистецтво та самі спроби безпредметної творчості й були таким утворенням. Теоретична думка дослідників не могла обійти це явище, в якому відкривалося нове, ще не вивчене коло завдань. Воррінгер, один із послідовників Гільдебранда, вважав, що геомет ричний стиль, заснований на принципі абстракції, передає чисто негативне ставлення до всього оточуючого. Коли людині моторошно у ворожому для неї світі, їй залишається одне: скувати цей світ в геомет ричні форми, безглузді, беззмістовні абстракції. «Грецький зодчий, – писав Воррінгер, – ставиться до свого матеріалу–каменя майже з по хіттю і тому дозволяє самій матерії проявлятися як такій. Готичний зодчий, навпаки, ставиться до каменя з чисто духовним прагненням ви

245

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

разності, з конструктивними цілями, що склалися незалежно від каме ня: камінь для нього має значення лише як зовнішній і несамостійний засіб здійснення. Результатом є абстрактна конструктивна система, в якій каменю належить лише практичне, а не художнє значення» [3,54]. Алоїз Рігль, глава Віденської школи мистецтвознавства, теж мав до сить серйозний вплив на російських формалістів. Від Рігля беруть початок ідеї не тільки сучасного західного офіційного мистецтвознав ства, а й опозиційного крила сучасної західної науки про мистецтво, естетики Франкфуртської школи – провідного напряму в сучасній західній ліворадикальній філософії. Інтерпретація ідей Рігля в лівора дикальному дусі стала одним із джерел так званої «вульгарної соціології» в радянському мистецтвознавстві 20–30–х років і, звичайно ж, формаль ної школи. Віденська школа мистецтвознавства в особі А. Рігля, М. Дворжака та їхніх послідовників намагалася зрозуміти історію мистецтва як про цес зміни художніх форм, їхнього розвитку. Сутність образотворчого мистецтва виводилася Ріглем із законів зору. Цю ідею в подальшому підхопили й розвинули російські формалісти в контексті кінематограф ічного мистецтва. Як і теоретики російської формальної школи, Рігль сподівався, що будує чітку наукову систему, яка не має до ідеології нія кого відношення. За Ріглем, мистецтво існує за своїми, притаманними тільки йому законами. На наш погляд, на російський формалізм могло серйозно вплинути вчення Рігля про стилі, в основу якого він заклав поняття форми. Згідно з його теорією, різноманіття художніх стилів пояснюється різноманіттям художніх форм і, навпаки, життя однієї фор ми в різних стилях, її «генетична зміна» ведуть до появи нових стилів. Рігль описував феномен мистецтва: «форми» перетворюються, змінюєть ся їхній «зовнішній характер», з’являється новий стиль. Але яка ж сила перетворює форми? Що змінюється «по суті», коли на поверхні змінюєть ся «стиль»? Рігль дає відповідь, яка стала стрижневою ідеєю його вчення, – цією силою, що перетворює форми, є художня воля. Таким чином, те орія художньої волі – це нове пояснення стилів. Художня воля, за Ріглем, може й повинна конструювати нові художні форми, а, отже, й нові стилі. Свого часу ідея конструктивної функції здійснила корінний перево рот у західноєвропейському мистецтвознавстві. Сам предмет зображення оцінювався тепер з точки зору засобів зображення, з точки зору своєї конструктивної ролі в замкненій єдності твору. Особливо чітко ця ідея була виражена в роботах Конрада Фідлера, який стверджував, що пред мет із системи видимого світу мав перейти до системи засобів зображення – до системи площини, лінії, руки творця і таке інше. І художній задум, і предмет цього задуму – усе повинно мати конструктивне значення, інакше воно не може мати відношення до мистецтва. Але висновків про прин ципову безпредметність мистецтва звідси не випливало. І теорія конструктивізму, і вчення про безпредметність як найвищий ідеал мистецтва були лишень програмними деклараціями деяких ху дожніх напрямів. Формальний напрям західного мистецтвознавства запроваджував свої, специфічні особливості мистецтва, та менш за все він схильний був недооцінювати смислову значимість мистецтва. Для європейського формального методу велике значення мала боротьба з позитивізмом та натуралізмом, які позбавляли мистецтво змісту; євро

246

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

пейські формалісти не боялися змісту, розуміючи, що художню конст рукцію, позбавлену глибокого світоглядного значення, неминуче утилізують. Європейський формалізм не тільки не заперечував зміст, а більше того, самій формі старався додати глибокого світоглядного значення: «Ми не повинні шукати для мистецтва завдання, протилежні серйозно му завданню пізнання; ми швидше маємо неупереджено вдивлятися в те, що власне робить художник, щоб зрозуміти, що він охоплює такий бік життя, який він один і може охопити, і досягає такого пізнання дійсності, яке недоступне ніякому мисленню»[4,301 ]. За такого розумі ння форма і зміст художнього твору приводилися до одного знаменника, знімаючи будь–яке їх протиставлення. За великим рахунком, тенденції збереження значення змісту були продовжені в російському формалізмі. Західноєвропейський формалізм виник, у першу чергу, на підгрунті образотворчих мистецтв, зокрема – музики. А російські формалісти знай шли собі опору в лінгвістиці, вони поставилися до літератури як автономної сфери теоретичних досліджень, віддаляючись від естетики, соціології, психології та історії. Саме література стала тим науковим полем, на якому й була побудована російська формальна школа. Література 1.Гильдебранд А. Проблемы формы в изобразительном искусстве.– М., 1991.

2.Вёльфлин Р. Основные понятия истории искусств.– Спб., 1994.

3. Worringer W. Abstraktion und Einfuhlung. Munhen, –1911.

4.Fidler K. Shriften uber Kunst.– Berlin 1967. Полянская В.И. Искусствоведческие истоки русского формализма Исследуется влияние западноевропейского искусствознания на развитие российской формальной школы, обозначается её отличие от искусствовед ческих теорий Западной Европы. Ключевые слова: искусство, формальная школа, формализм, метод, форма, содержание, образ.

Polanska, V. I. Studies of art sources of Russian formalism Influence of Western European arts sources is explored on development of Russian formal school, its difference is designated from the studies of art theories of Western Europe.

Key words: art, formal school, formalism, method, form, maintenance, appearance.

247

Випуск 15

ФІЛОСОФІЯ

УДК 130.2: 17.021.2: 140.8] (477) «18/19»Л.Українка

Михайляк У.С.

Філософія любові у творчості Лесі Українки Досліджується унікальне тлумачення Лесею Українкою філософсь кої концепції любові. Значення любові розкривається у контексті боротьби жінки за своє рівноправне становище з чоловіком, а та кож в процесі самоствердження особистості загалом. Ключові слова: любов, особистість, жінка, чоловік, рівноправність, гідність.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. характеризуються швидким та впевне ним рухом науки як провідного чинника суспільного життя. Внаслідок цього з’являється філософія позитивізму, яка виправдовує і розвиває цей рух. Позитивне, за О.Контом, – усе, що є реальне, достовірне, корис не, точне і конструктивне. Паралельно із позитивізмом розвивається і філософія екзистенціалізму, поштовх якій надали А.Шопенгауер та С.К’єркегор. Згідно з ученням екзистенціалістів, першим і єдиним пред метом, який гідний уваги філософії, може бути тільки людина. Пізнання людини ставлять собі за мету також філософська антропологія, персо налізм, фройдизм, ніцшеанство. Ставила його й Леся Українка. Для поетеси, зокрема, важливим аспектом людського життя є почуття лю бові. Про цілісну концепцію любові в системі філософських поглядів Лесі Українки ще донедавна ніхто й не говорив. Нову сторінку розуміння любові відкриває постмодерна і феміністична інтерпретація філософсь кої спадщини поетеси, представлена дослідженнями В.Агеєвої, О.Забужко, Н.Зборовської, С.Павличко, та деякими іншими. У даній статті спробуємо довести, що філософія любові Лесі Українки відобразила кризу усталеного консервативного погляду на цю категорію людського буття і знаменувала перехід до нової модерністсь кої світоглядної парадигми. В контексті переоцінки патріархальних стереотипів розглянемо оригінальну концепцію любові Лесі Українки. Криза усталеної європейської свідомості і пошук основ для нового людського життя привели до такого розуміння людського життя, яке вимірюється у порівнянні із його вищим космічним проявом того по рядку, який у кращих своїх порухах знайшов вияв в античні часи, де жінка була рівною у правах з чоловіком. Любов починає оцінюватись не як сцена людського життя, а як її складова. На зміну матеріалістичній

248

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

патріархальній концепції любові приходить прагнення проникнути за її іншу межу, що знаходить своє відображення у захисті суверенності, са модостатності і особистості жінки, насамперед не тільки як об’єкту, а й як суб’єкту кохання. Загалом, теоретичних постулатів щодо визначення ролі та значення любові в житті людини існує нині дуже багато. Уся стро катість існуючих уявлень про любов відбиває багатоманітне існування любові Лесі Українки як жіночої, а не патріархальної первини, яка про ходить через усю творчість поетеси і через її життя. Власне, письменниця у своїх творах обстоює ідею загальнолюдської цільності, виступає за гар монізацію стосунків чоловіка і жінки, у яких перевага надається саме жінці. Дух фемінізму долає усталену традицію патріархальної концепції, що визнавала у жінці другорядну істоту, котра, немов якась річ, повністю залежна від чоловіка. Поетеса показує, що порушення гармонії чолові чого і жіночого єства у стосунках любові приводить до втрати себе як людини і чоловіка, і жінку, коли вони не рівні. Леся Українка ідею лю бові подає як подолання статевої диференціації чоловіка і жінки. У ході цієї боротьби народжується особистість – жінка, яка усвідомлює себе людиною на рівних з чоловіком і стає частиною української нації люд ства – рівною серед рівних. Ось чому любов у Лесі Українки стає ще й сутністю людського самоствердження та натхнення, надається не через приреченість, тобто, кінцевість власного життя, а через його жіночу вічність, як народження нового життя, як вічне прагнення до гармонії та самовдосконалення. Тлумачення любові як категорії екзистенційної філософії Лесі Українки отримує значення нових смислових горизонтів. Любов набу ває сенсу свободи життя у рівноправності чоловіка і жінки, яка (рівноправність) розумілася як перевага початку саме жіночого, що є умовою рівноправ’я. На думку поетеси, всі люди повинні жити на основі такого розуміння рівності й свободи, але умовою до нього є жіноча пер вина. Культ любові, творчого екстазу почуттів і переживань людини сприймається і об’єктивується письменницею на багаторівневому досвіді раціонального–чоловічого та ірраціонального–жіночого «не спрощено– прямолінійно, не однозначно–прозоро, а в усій мінливості, варіативності й парадоксальності» [7,281]. Вона відкарбовує не тільки те, що є, а й те, що буде, а надмірність любові лише свідчить про її феноменологічну недоступність. Після смерті С.Мержинського любов як самовідречення і співчуття для Лесі Українки наповнюється новою сутністю. «Одержима» стала тим твором, в якому проблема кохання отримала містичний зміст духовної драми. Леся Українка показує три рівні усвідомлення любові: Міріам, Месії та юрби–народу. Любов народу не розповсюджується далі задо волення власних потреб, є споживацькою. І все ж Месія, незважаючи на це, дбав про людей («улюблених люблять»). Він «годівлю дав юрбі, тілам і душам, / всім дав спокій, / ... нікому / не відмовляв потіхи і поради» [11,126–127]. Юрба приймала Його любов, але не йняла віри, що Він Син Божий. Леся Українка показує страждання на шляху любові, яка залишається іноді незрозумілою людям. Так, письменниця відтворює складну колізію стосунків у любові по лінії «індивід – маса», «індивід – індивід», «індивід – провідник». «Якщо помилки й діяння Месії про сякнуті глибоким гуманізмом – він любить всіх, то для Міріам

249

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

виявляється неможливим поєднання любові до Месії з любов’ю до всіх» [7, С.282]. Вона намагається оцінити ситуацію з боку розуму. Але там, де є розум, почуттів нема. Точніше, є і почуття – але притиснуті, відки нуті ratio. Вона не розуміє, як можна любити тих, хто кричав: «Розпни його, розпни!». Межею пізнання любові у Лесі Українки стає сократівське «Я знаю, що я нічого не знаю». Міріам каже: «Я знаю те, що я нещасна жінка» [11,128], з одного боку, а з другого: «Чого ж я сподівалась?.. Я не знаю!»

[11,127]. Так філософія любові у Лесі Українки водночас стає екзистен цією буття, яке поєднує її з Ніцше. Поєднання такого тлумачення і розуміння любові в контексті образів з галереї нових людей, які з’явля ються в Європі, виводить і переносить її з національно–українського кола в коло європейської культури. Водночас, і національний образ любові набуває європейського забарвлення, він ніби відривається від національ ного ґрунту і стає зрозумілим усім людям світу. Саме Леся Українка стала тим філософом в українській культурі, який виніс цю проблему на рівень вселюдських символів. Розкриття феномену любові вона здійснює че рез протиріччя української свідомості кінця ХІХ – початку ХХ ст. Символічним є і те, що для Лесі Українки це не тільки межа віків, а й межа «людинолюбства», яке еволюціонує від еґоцентризму до альтруїз му, від індивідуалістичного еросу чоловіка стосовно жінки, як до засобу задоволення, до надлюбові або любові до всіх і до жінки як до людини також (агапе). Так, «романтичний досвід ХІХ ст., що долав обмеженість класицизму, «бездушну розсудковість», уґрунтованого на раціоналізмі Просвітництва, був досвідом багатоплановим – свободи життя, свободи індивіда у виборі того, у що він, зрештою, вірив чи не вірив, в якому чільну роль відігравав культ любові, творчого екстазу, почуттів і пере живань людини» [7,28]. Леся Українка сприйняла сутність любові як обов’язок, поетично осмислила її і прикрасила могутніми засобами модерністського мистец тва. В образі Міріам вона сформувала психологічний тип романтика. Психологія любові Лесі Українки – це, передусім, жіноча психологія. У її любові жінка – водночас і донька, і коханка, і мати – виростає з не свідомих безодень минувшини, із «царства Матерів» (К.Юнг). Поряд з А.Шопенгауером, Ф.Ніцше, О.Шпенглером та З.Фройдом ірраціоналістичний принцип світобачення Лесі Українки відкривав мож ливість індивідуально–особистісного проникнення у сутність поняття любові як національного, властивого українцеві почуття. Її любов – це аристократизм духу, до якого необхідно дорости, дійти. Одним з таких шляхів стає страждання з приводу любові і навколо любові. Особистість отримує власний шлях любові – очищення любов’ю, випробовування любов’ю. Любов стає певною системою цінностей і такою цінністю є по вернення до національного життя. Отже, її любов тотожна життю, а життя повинно бути національним. Так кохання як категорія етики стає для Лесі Українки надією на визволення свого народу від ярма духовно го кріпацтва. Те, що для російської культури кінця ХІХ – початку ХХ ст. було справжнім відкриттям, для української – на вищому витку ево люції стало модерним поверненням до власної національної природи. Світ любові, у розумінні її Лесею Українкою, розкриває нам сенс цього поняття боку її оцінки як характерної ознаки жіночості української куль

250

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

тури, вияву телурократичності національного почуття, яке властиве кож ному українцеві. Прив’язаність до сакрального в житті кожного українця є наріжною щодо національної української міфопоетичної моделі любові як блага і добра, які протистоять один одному як минуле (жіноче) язичницьке та імперське (чоловіче, патріархальне) існування України. Ось чому у віко вічному лісі на Волині відбувається й дія «Лісової пісні». Гімн любові Лесі Українки до свого народу перегукується з гімном любові до всіх людей, висловленим святим апостолом Павлом: «Коли я говорю мова ми людськими й ангельськими, та любови немаю, то став я як мідь та дзвінка, або бубон гудячий! І коли маю дар пророкувати і знаю всі тайни і всяке пізнання і всю віру, так що можу переставляти й гори, а немаю любові, то я ніщо. І якщо роздам усе своє майно, і віддам тіло своє на спалення, а не маю любові, то нема мені з того ніякої користі. Любов довготерпелива, любов лагідна, любов не заздрить, любов не чваниться, не горда, не поводиться нечемно, не шукає свого, не роздратовується, не гнівлива, не радіє з несправедливості, а тішиться правдою, усе покри ває, всьому вірить, завжди надіється, все терпить. Любов ніколи не перестає» [8; І Кор.13:1–8]. Її любов – це роздум «про буття, про непоєднуваність моральних приписів, про те, що дотримання чи сповідування людиною кожного окремо з них є можливим, навіть необхідним, а от поєднати їх на рівні окремого людського духа не вдається, що, своєю чергою, призводить до виникнення «зони напруження» у відносинах між людиною й суспіль ством, людиною й людиною» [7,284]. Категорія любові, таким чином, набуває у Лесі Українки чинності моралі. Втім, розкутість і свобода, тра диція і норма співіснують, борються і набувають ознак нового модерністського звучання стосовно любові саме як подолання колишніх заборон. У своїй концепції любові Леся Українка залишається жінкою. Мужність чоловіків по відношенню до жінки як статева диференціація на сильного і слабкого, жіночність з боку жінки у відношенні до чоловіків стають для неї найбільшою обмеженістю – перешкодою для людяності. Відкриття «жіночої» природи світу і любові «свого роду, компенсація, врівноваження раціонально–логічного («чоловічого») інтуїтивно–сти хійним («жіночим»)» [3,206]. У бінарній опозиції Річард – Джонатан («У пущі») ця дилема накладається на євангельську розповідь про Мар ту і Марію, де перша дбала про потреби господарські, а друга – про духовні. Джонатан впадає в буденність, Річард ж обирає шлях на Голго фу. Засуджуючи Річарда на вигнання, юрба нехтує найбільшим даром – талантом любові. Упокоєний громадою Джонатан, колишній побратим Річарда, з художника перетворюється на ремісника. Таким чином, Леся Українка показує, до чого приводить раціоналізація людського життя як перевага чоловічого початку у ньому, що веде до відкидання любові взагалі. Вона переконана – прагматизм дискредитує себе, а філософсь кий позитивізм, у протистоянні з антропологізмом, стає переможеним жіночим гуманізмом. Реалізація філософії любові як надлюбові у драмі «У пущі» здійснюється через притчу про талант. Христос вживає слово «талант» не як позначення грошової одиниці, а в означенні найбільшої християнської чесноти – любові до ближнього по–жіночому. Відмова від такого розумі

251

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

ння любові супроводжується втратою духовної ідентичності людини. На прикладі Річарда, сплюндрованого юрбою, будь–яка людина перестане бути творцем. Неспівпадіння культурних світів юрби і митця є свідчен ням невичерпності ідеї любові, в основі якої лежить універсальна довершеність жіночого буття. У процесі втрати гармонії «чоловік–жінка» втрачається «значимість як неповторність буття індивіда, так і силове поле етнокультурної спільноти» [5,73]. Зіткнення різних поглядів і способів буття любові як патріархального, так і жіночого, в межах однієї імперії, є проекцією тієї моделі культури, до якої дійшла Леся Українка як філо соф. Конфлікт онтологій, справжня «війна статей» є новим способом вирішення проблем буття любові у власному стражданні. Усвідомлення цього стає способом несення хреста свободи, а перемога жіночої любові над чоловічою ненавистю здійснюється через переживання стану богопо кинутості і зникнення «обрію спільності». Це внутрішнє очищення, або катарсис, і не кінець, не смерть, а утвердження життя через самовдоско налення, через необхідність повернення до Жінки. Філософія любові Лесі Українки відображає найтонші емоції, гли бокі узагальнення, диспути з актуальних проблем буття. На зрілому етапі творчості її любов сповнена символічності, позначена спостереженням над індивідуальним. У ній підсилена ступінь умовності, глибокий пси хологічний зміст, з’являється нова лексика. Колізія любові проектується з самої душі письменниці, заснована на власному досвіді кохання. У ній відчутне прагнення любити і бути любленою. Альтруїзм (жіночий), на думку Фройда, якраз і відрізняється від егоїзму (чоловічого) нестачею прагнення сексуальних задоволень, які згодом сублімуються в його лібідо, в пристрасть [9,420]. Ця любов, в її найвищому екстазі, значно приємніша за будь–яку тілесну насолоду, тому що з боку жінки – це є любов’ю до новонародженого життя. Сама мислителька цей стан нама гається обґрунтувати у листі до А.Ю.Кримського: «... я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають, що сонце прийшло жити до їх в саму душу» [10,371]. Любов у ній – це щось вічне, що стоїть над людиною. Мавка, зустрівши любов, оживає. У романтичних ідеалах та екзистенційних особливостях української духовності Леся Українка черпає силу своєї любові, визначає власну концепцію любові, яку мож на назвати феміністичною. У філософському житті другої половини XIX ст., зокрема у період раннього модернізму, відчутні тенденції кризи раціоналізму та реаліз му. У своїй філософії любові мислителька, за С. К’єркегором, проходить три стадії розвитку: естетичну, етичну і релігійну. Так само, як і він, по етеса виходить за всякі межі, виражає любов з боку її неузасадненості, стає ідейним попередником українського аванґарду. Але якщо ранній романтизм намагався звільнити любов від натовпу, то новоромантизм Лесі Українки прагне звільнити любов у самому натовпі. Із зникненням натовпу його місце займає жінка з любов’ю. Самоусвідомлення любові як любові жіночої починається із з’ясування і подолання у собі комп лексу меншовартості. Такі пошуки сутності любові відбуваються в межах бінарної опозиції, що ведуть між собою нескінченну дискусію між тра диційним у свідомості людини і новим. Драматичні колізії любові викликають напругу, привертають до себе увагу, стають неповторним

252

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

явищем світової літератури і філософської думки. З’являється нова інтерпретація трагічного модусу любові: трагізм національного по єднується у Лесі Українки з світовим. У збірці 1893 року «На крилах пісень» ми бачимо численні українофільські жалі–голосіння, готовність служити знедоленим, з’являється опозиція темряві, яка стане однією з центральних у філософії любові Лесі Українки. У збірці «Думи і мрії» (1899 р.) та в наступних «Відгуках» (1902 р.) романтична жіноча спря мованість посідає значно більше місце. Її любов утверджує культ незаанґажованого мистецтва й високої краси і не втрачає здевальвова них кризою матеріалізму ідеалів. Леся Українка відмовляється від раціоналізму та сцієнтизму, бачить просвіток у зближенні любові жіно чо–індивідуальної і любові юрби. Безсмертя любові вбачає в сакральних цінностях національно–української моралі як самопожертви, відпові дальності всіх за всіх. Однак із стверджувально–оптимістичною однозначністю з’являється прагнення осягнути наявну гармонію, ті «не беса любові», до яких вона йде із хаосу земного. У цій філософії відчувається прагнення «прориву до зір, до краси, до світла, від хаосу – до згармонізованого космосу» [1,39]. Прагнення дістатися до сенсу життя здійснюється через любов. Її модернізм руйнує раціональну модель лю бові класичного типу, де чоловікові належить первинна роль. Від цього «глухонімого» сьогодення Леся Українка намагається відштовхнутися і повернутися до «високих» і плідних культурних епох національної ук раїнської минувшини. Любов у її феміністичному русі і фемінізм у любові стають для Лесі Українки однією з найважливіших рис повернення на ціональної і тому для неї модерної культури. Література 1. Агеєва В. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. – К.: Либідь, 1999. – 264 с.

2. Бичко А. Леся Українка: світоглядно–філософський погляд. – К.: Украї нський центр духовної культури, 2000. – 184 c.

3. Дорошко Л. Ще раз про «жіночу» первину «Лісової пісні» Лесі Українки / / Леся Українка і сучасність (До 130–річчя від дня народження Лесі Українки). Збірник наукових праць. – Луцьк: Вид–во Волинська обласна друкарня, 2003.

– 444 с. – С. 201–207.

4. Забужко О. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. – К.: Факт, 2007. – 640 с.

5. Захарчук І. Від драми любові до драми свободи // Леся Українка і націо нальна ідея: Збірник наукових праць. – К., Вид–во імені Олени Теліги, 1997. – 127 с. – С. 69 – 74.

6. Зборовська Н. Моя Леся Українка: Есей. – Тернопіль: Джура, 2002 – 228с.

7. Кармазіна М. Леся Українка. – К. : Вид. дім «Альтернативи», 2003. – 416с.

8. Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа. З додатком псалмів. Новий переклад. – Вид–во Еванджел Байбл Транслейторс енд міністріс. – Торонто: Канада, 1991. – 486 с.

9. Фрейд З. Психо–аналитические этюды. – Минск, ПОПУРРИ, 2006. – 600с.

10. Українка Леся. Лист до А. Ю. Кримського від 9 лютого 1906 р. // Леся Українка: Зібрання творів у дванадцяти томах. – К.: Наук. думка, 1979. – Т. 12.

– С. 155.

253

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

11. Українка Леся. Одержима // Леся Українка: Зібрання творів у дванад цяти томах. – К.: Наук. думка, 1976. – Т. 3. – С. 126–147.

12. Українка Леся. У пущі // Леся Українка: Зібрання творів у дванадцяти томах. – К.: Наук. думка, 1976. – Т. 5. – С. 9–134. Михайляк У.С. Философия любви в творчестве Леси Украинки Исследуется уникальная трактовка Лесей Украинкой философской кон цепции любви. Значение любви раскрывается в контексте борьбы женщины за свое равное положение с мужчиной, а также в процессе самоутвержде ния личности вообще. Ключевые слова: любовь, личность, женщина, мужчина, равноправие, достоинство.

Myhailiak, U.S. Philosophy of love in the creation by Lesya Ukrainka In the given article the interpretation by Lesya Ukrainka philosophical conception of love. Sense of love expose in context of struggle of women for her equality with men, and in process realization of personality in general.

Key words: love, personality, women, men, equality, dignity.

254

ФІЛОСОФІЯ

УДК 316.462+316.3+13

Випуск 15

Кононов І.Ф.

Розум, влада і суспільство: необхідність перевизначення понять

Висвітлюється співвідношення понять розум, влада і суспільство. Зроблено висновок про те, що конфлікт між ринком і демократією може бути вирішений через знаходження нової політичної форми для суспільства другого модерну, в якому будуть поєднуватися гло бальний, національний та локальний рівні. Ключові слова: суспільство, соціальна структура, Другий модерн, політична форма суспільства, глобалізація. (Продовження. Початок: Гілея(науковий вісник). Вип.14) (Матеріали виступу на науковій конференції «Ідеологія ОУН та ідеологія Української держави сьогодні»)

4. Політична форма суспільного життя: кризові явища і ідеологічні відповіді. Найбільш радикально зміни, пов’язані з становленням суспільства Другого модерну, відбиваються на політичному житті країн. Тут я буду переважно орієнтуватися на українські реалії, маючи на увазі, що в них відображаються загальносвітові тенденції. Перше, що кидається в очі, коли ми розглядаємо український політичний процес, це його відірваність від загального плину життя в країні. Через це в країні майже всі роки неза лежності фіксується недовіра до політичних інститутів. Наприклад, за даними Інституту соціології НАН України середній бал оцінки діяльності Президента України тільки один раз з 1998 року перевищив 4 бали за 10– ти бальною шкалою, склавши в 2005 році 5,6 бали. Але вже в 2006 році його значення дорівнювало 3,8 балам[35,15]. Проілюструю ставлення до різних інститутів, порівнюючи Донбас та Галичину. При цьому буду спиратися на дані березня 2007 року(Таб лиця 1). З позицій класичних соціологічних теорій такий стан потрібно виз начити як глибоку кризу легітимності політичної влади в країні. Але в

255

Випуск 15

ФІЛОСОФІЯ

Таблиця 1[36] Розподіл відповідей на запитання «Наскільки Ви довіряєте наступним органам влади?» (середні бали. Шкала: 1–5. В дужках – стандартне відхилення). № п/ п

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

Органи влади

Верховна Рада України Кабінет міністрів Президент України Конституційний суд Верховний суд Генеральна прокуратура Обласна Рада Обласна державна адміністрація Обласна прокуратура Обласний суд

Міська рада Виконавчий орган міської ради

Луганськ N=363

2,1 (1,2599) 2,3 (1,3359) 1,9 (1,1453) 1,9 (1,3686) 2,0 (1,4108) 1,8 (1,3511) 2,1 (1,3636) 2,2 (1,3071) 2,0 (1,3679) 2,1 (1,4193) 2,2 (1,3471) 2,2 (1,3663)

Львів N=375

Стаханов Дрогобич N=300 N=298

Центральна влада 2,1 1,7 2,3 (1,0612) (1,2973) (0,9794) 2,0 1,7 2,5 (1,0228) (1,3536) (1,0565) 2,8 2,8 2,0 (1,2026) (1,2472) (1,4015) 2,4 2,3 2,1 (1,3053) (1,5366) (1,4429) 2,3 2,2 2,5 (1,3170) (1,5203) (1,4579) 2,0 1,8 2,4 (1,2221) (1,5765) (1,3381) Обласна влада 2,5 2,1 2,3 (1,2011) (1,4407) (1,3987) 2,4 2,4 2,0 (1,1610) (1,4280) (1,3627) 2,0 1,8 2,3 (1,2333) (1,4634) (1,3544) 2,4 2,1 1,8 (1,2749) (1,5075) (1,4167) Міська влада 2,6 2,4 2,4 (1,2501) (1,4106) (1,2815) 2,4 2,3 2,4 (1,24250 (1,4084) (1,2487)

Села Луганської області N=100

Села Львівської області N=100

2,4 (1,2335) 2,6 (1,2885) 2,4 (1,1148) 2,2 (1,4132) 2,2 (1,4142) 2,1 (1,4162)

2,0 (1,0832) 2,0 (1,0832) 3,2 (1,0957) 2,6 (1,5767) 2,3 (1,7417) 2,0 (1,5584)

2,3 (1,5754) 2,4 (1,5844) 1,7 (1,5496) 1,8 (1,6275)

2,1 (1,4106) 2,0 (1,4064) 2,0 (1,4357) 2,2 (1,4895)

2,4 (1,5086) 2,5 (1,4802)

2,6 (1,3070) 2,6 (1,3165)

такому стані Україна існує з середини 1992 року. У всякому випадку, з цього часу криза легітимності була зафіксована дослідженнями, в яких мені доводилося брати участь[37,168]. Народні маси почали осмислю вати своє ставлення до правлячого класу через опозицію «ми» – «вони». «Вони» сприймалися як невизначена множина, що живе за своїми зако нами, не схожими на закони, якими керуються прості люди. При цьому ставлення до елітних груп суспільства з боку нашого населення харак теризувалося певною амбівалентністю. З одного боку, саме в елітних групах люди вбачали причини своїх бід. Від них же вони очікували і наступних загроз. Але, з іншого боку, саме в цьому середовищі вони праг нули знайти відповідального лідера, на якого можна покластися[38,60]. Варто підкреслити, що таке сприйняття політичної системи і елітних груп суспільства склалося в період становлення національної держави. Апріорно зрозумілим здається, що і ставлення національної держави, і формування модерної української нації, і культурні перетворення вима гають довіри між елітними групами і народними масами. До таких висновків підштовхує досвід становлення національних держав десь 100 років тому. Отже, цей стан свідчить про невідповідність наших уявлень, сформованих в минулу епоху, новій реальності.

256

Випуск 15

ФІЛОСОФІЯ

Мабуть, найбільш яскравим прикладом такої невідповідності може слугувати поділ за віссю «праві – ліві», який з часів Великої французь кої революції 1789 – 1794 років структурує поведінку людей в політичному полі. Він і зараз використовується в публічному політич ному дискурсі, але в наш час виконує перш за все маніпулятивні функції. Для найбільш потужних політичних сил сучасного світу став характер ним зсув до серединної політичної позиції. Дії подібних політичних партій все частіше обумовлюються не ідеологічними, а прагматичними міркуваннями. Партії втрачають функції представництва великих сусп ільних верств і набувають самодостатнього характеру бізнес–проектів. Безумовно, партії змушені певною мірою виконувати/імітувати функ цію представництва. Інакше вони не зможуть отримати владу за допомогою демократичних механізмів. Але в Україні це їх штовхає до позиціонування як представників цінностей регіональних спільнот. Партійна система України завдяки цьому формується з прив’язкою до великих макрорегіонів. Виникає враження, що еліта поділила між со бою простір держави і використовує псевдопредставництво для мобілізації свого електорату. Отже, для України бізнес–проектний ха рактер політичних партій є особливо актуальним. Реально ж в нашій країні великі партії є політичними відділами найпотужніших клієнтель них структур. Інтереси патронів цих структур, які є представниками транснаціональної буржуазії і знаходяться поза межами соціальних структур нації, є головними орієнтирами діяльності подібних політич них утворень. Але саме за ці партії/блоки віддають голоси переважна більшість виборців. Наведу дані останніх виборів до Верховної Ради, знов порівнюючи Донбас та Галичину (Таблиця 2). Таблиця 2 [39] Результати голосування 30 вересня 2007 р. в Донбасі та Галичині (за даними ЦВК України) (число виборців та % ) Області

ПР

БЮТ

НУ–НС

КПУ

Донецька область

1720073 (72.05%) 932833 (73.53%) 62551 (4.19%) 23190 (2.95%)

93743 (3.92%) 64697 (5.10%) 752127 (50.38%) 397326 (50.67%)

39021 (1.63%) 21972 (1.73%) 537767 (36.02%) 288409 (36.78%)

144443 (6.05%) 107597 (8.48%) 15433 (1.03%) 6136 (0.78%)

Блок Литвина 20771 (0.87%) 30508 (2.40%) 16421 (1.10%) 7645 (0.97%)

191805 (8.03%) 15919 (1.25%) 9220 (0.61%) 6249 (0.79%)

20069 (3.01%) 8 013 918 (34.37%)

342930 (51.57%) 7 162 174 (30.71%)

233843 (35.16%) 3 301 012 (14.15%)

4606 (0.69%) 1 257 397 (5.39%)

10323 (1.55%) 924 568 (3.96%)

7507 (1.12%) 668 185 (2.86%)

Луганська область Львівська область Івано– Франківська область Тернопільська область Україна в цілому

СПУ

З цієї таблиці видно, що в полярних регіонах України змагання відбу вається між одними і тими ж суб’єктами політичного життя. Орієнтації ж виборців задаються їх регіональною приналежністю. Зворотнім боком перетворень в межах політичного класу стала ево люція політичної свідомості народних мас. Більшості населення важко розташувати себе в межах поділу на правих і лівих. На рівні повсякден

257

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

ності втрачено розуміння сенсу цього поділу, для більшості населення він став неактуальним. На вербальному рівні респонденти ще користу ються політичними етикетками, але вони не визначають навіть їх стабільних електоральних орієнтацій. Наприклад, вчені Інституту соціо логії НАН України в 2006 р. на прохання «У політичному спектрі зазвичай вирізняють окремі, більш або менш самостійні течії. Нижче наведено декілька таких течій. Виберіть, будь ласка, одну з них, яка най ближча Вам» отримали наступний розподіл відповідей (у %): · Комуністична – 8,3% · Соціалістична – 16,0% · Соціал–демократична – 15,1% · Зелені – 2,1% · Ліберальна – 2,2% · Християнсько–демократична – 2,3% · Національно–демократична – 9,3% · Націоналістична – 2,8% · Інше – 1,8% · Ніяка взагалі – 9,6% · Ще остаточно не визначив свою позицію –14,1% · Я не розуміюсь на цих течіях – 16,4% · Не відповіли – 0,1% [35,11]. Навіть у випадку фіксації суто вербальних реакцій 40,2% опитаних дорослих громадян України не змогли співвіднести свою політичну по зицію з позицією якоїсь політичної течії. Але ж результати голосувань при виборах і у 2006 року, і у 2007 року дають зовсім інший розподіл симпатій. Соціалісти і соціал–демократи взагалі не представлені в Вер ховній Раді нинішнього скликання. В ході опитування «Вибори до Верховної Ради України – 2007 р. очима мешканців Луганської області» [40] спеціалістами кафедри філо софії та соціології Луганського національного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка перед респондентами серед інших ставилося запи тання «Як би Ви охарактеризували свої політичні переконання?» Конструюючи анкету, я передбачив дещо інші відповіді. Респонденти повинні були розташувати себе в політичному континуумі, полюсами якого є крайні ліві і крайні праві. 66,1% респондентів дали відповідь, що у них немає стійких політичних переконань. Крайніми лівими себе виз нали – 1,5%, лівими – 9%, лівоцентристами – 5,9%, правоцентристами – 4,8%, правими – 11,6%, крайніми правими – 1,1% опитаних. Крос–табу ляція розподілів на це запитання і на запитання про електоральні наміри показала, що і ті, хто визначився з своїми політичними переконаннями, навряд чи слідують їм у своїй політичній поведінці. Про це свідчить склад електорату різних партій в нашому регіоні (Таблиця 3). Відсутність чітких координат у населення породжує цинізм і па сивність, або ж орієнтацію на особистість лідера політичної сили. При цьому ЗМІ продовжують створювати викривлений образ соціального світу, накладаючи на нього стару сітку категорій. Цією ж сіткою корис туються вчені і навіть самі політики. Якщо в індустріальному суспільстві політичні дії організовувалися і легітимізувалися за допомогою набору головних ідеологій – лібераліз

258

Випуск 15

ФІЛОСОФІЯ

Таблиця 3 Люди з різними політичними переконаннями в складі тих, хто збирався 30 вересня голосувати за різні партії/блоки в Луганській області (в %) Назви партій

Крайні

Ліві

ліві

Ліво

Право

центристи

центристи

Праві

Крайні

Немає

праві

стійких

Кількість

переконань Партія регіонів

0,6

9,7

6,9

5,2

12,8

0,8

64,0

БЮТ

2,0

3,3

6,5

9,8

13,7

1,3

63,4

n = 773 n =153

НУ–НС

0,0

10,0

13,3

10,0

20,0

0,0

46,7

n =30

СПУ

3,0

15,2

6,1

9,1

6,1

3,0

57,6

n =33

КПУ

8,3

27,5

5,0

3,3

6,7

1,7

47,5

n =120

ПСПУ

2,6

7,9

7,9

0,0

5,3

2,6

73,7

n = 38

Блок Литвина

1,9

5,7

0,0

3,8

20,8

0,0

67,9

n = 53

ВО «Свобода»

0,0

0,0

33,3

0,0

0,0

0,0

66,7

n=3

му, консерватизму і соціалізму/комунізму, то зараз цей ідеологічний набір втратив своє значення[41]. Слід наголосити саме на втраті значен ня всього ідеологічного набору. Всі названі ідеологічні позиції взаємообумовлені, а отже неможливо говорити про занепад комунізму, передбачаючи розквіт лібералізму. Класичний лібералізм акцентує ува гу на правах людини, а не на правах транснаціональних корпорацій. Тим більше не має він стосунку до існування офф–шорних зон, які перетво рилися на чорні діри світової економіки. Можу погодитися з висновком Девіда Харві, що неолібералізм сформувався як класовий проект. Його стимулювали на початку 1980–х років Р. Рейган і М. Тетчер. Ці діячі намагалися за рахунок звільнення від держави ринкових сил позбутися кризових явищ в своїх країнах. Але наслідком цієї програми стало збільшення нерівності у світі в цілому, і в розвинутих країнах зокрема. Д.Харві наводить дані, що доля національного доходу, що припадає на 0,1% найбагатших громадян США, збільшилася з 2% в 1978 році до 6% в 1999 році. В Сполученому королівстві за останні 25 років 1% найбільш багатих людей подвоїли свою частку в національному доході з 6,5% до 13%. Розрив середньої заробітної плати в американській корпорації між топ–менеджером і робітником виріс з 30:1 на початку 1970–х років до 500:1 в 2000 році [42,41]. Але це проект не національної, а транснаціо нальної буржуазії. Він задав контури того типу глобалізації, який відповідає її інтересам. Показником сили цієї верстви є те, що провідні країни так і не ліквідували офф–шори, хоча цей винахід руйнує спро можність навіть наймогутніших держав забезпечувати існування суспільства загального добробуту. Але це свідчить і про те, що неолібе ралізм не може перетворитися на повноцінну ідеологію. Адже неможливо цілком відверто відкрито сформулювати антисуспільні цілі невеликої групи і запропонувати їх всьому суспільству в якості платформи для ціннісного консенсусу. Тому подібні ідеологічні платформи формулю ються «для своїх». В них переважають прагматичні міркування, а загальнонаціональні чи, тим більше, загальнолюдські інтереси розгля даються радше як засіб для маніпулювання суспільною свідомістю.

259

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Тому зараз назви провідних ідеологій індустріального суспільства використовуються як лейбли, будучи приватизованими певними пол ітичними бізнес–проектами. Справжні ж ідеологічні течії частіше за все існують у формі, якій І. Попова дала назву ідеологій повсякденності [43]. Занепад великих ідеологій посилює відрив політичної підсистеми сусп ільства від товщі народного життя. Разом з тим, сучасні суспільства є надзвичайно складними і не можуть існувати без політичної форми. Тому руйнування цього зв’язку треба визначити вкрай небезпечним. Ідеології забезпечували єднання елітних груп і народних мас, мобілізацію сусп ільства на досягнення визначених цілей. Правда, одночасно з цим, набір великих ідеологій в індустріальному суспільстві створював постійну можливість громадянської війни, стимулюючи великий героїзм і вели ку жорстокість. І героїзм, і жорстокість виправдовувалися перспективою спільного спасіння, передумовою якого було придушення, або і фізичне знищення якоїсь частини суспільства. Деградація суспільства з класо вою соціальною структурою прирік і визначений ідеологічний набір на занепад. Але одночасно цей же процес був причиною відриву політич ної сфери від основної маси населення. Надія на громадянське суспільство поки що залишається надією. Це веде до розповсюдження в сучасному світі імітативної демократії, різноманітних дирежистських режимів, які від самого початку вражаються глибокою корупцією. Відрив політики від товщі народного життя породжує нігілістичне ставлення до неї з боку більшості членів суспільства, а, отже, і нездатність протид іяти несприятливим тенденціям. Окремо слід сказати про ідеологію націоналізму. Я її не відношу до того набору ідеологій, які втратили ґрунт з кризою індустріального сус пільства і з трансформацією його соціальної структури. Навпаки, у націоналізму з’явився навіть новий живильний ґрунт. В глобальному світі, де національні держави втрачають значну частину своїх регулюю чих функцій, з’являється все більше причин для міжетнічних сутичок. Цьому сприяє масова міграція. До цього підштовхує і глобальний куль турний пресинг Заходу (перш за все США). Холод функціональних світів інформаційного суспільства примушує людей шукати тепло не тільки в малих групах, але і в примордіальних спільнотах. На етнічному ґрунті мільярди людей сподіваються знайти ідентичність і сенс буття. В цих стосунках у націоналізму є серйозний антиглобалістський потенціал. До того ж націоналізм, на відміну від інших ідеологій Першого модерну, завжди декларував свій надкласовий характер, пропонуючи модель на ціонального солідаризму. Але ядром навіть громадянського націоналізму виступав етніцизм (відстоювання інтересів певного етносу). Тому на ціоналізм як ідеологія солідаризму був обмеженим і ніс в собі загрозу конфлікту. Але і зараз націоналізм як ідеологічна позиція буде зберіга тися. Правда він буде існувати у вкрай несприятливому середовищі. Я спробував це показати, порівнявши ціннісну системи українського на ціоналізму (бандерівський варіант) з ціннісною системою другого модерну. Реконструкцію ціннісної системи українського націоналізму було зроблено на основі праць С. Ленкавського[44;45]. Для стислості представлю це порівняння в табличній формі (Таблиця 4) [46,297].

260

Випуск 15

ФІЛОСОФІЯ

Таблиця 4 Порівняння ціннісних систем українського націоналізму та космополітизму Другого модерну № п/п 1.

Ціннісні позиції

2.

Трансцендентальні буття Часова орієнтація

3.

Просторова орієнтація

4.

Ідеальна спільнота

5.

Провідна політична ідея

6.

8.

Провідна орієнтація особистості в суспільстві Ідеальне самовідчуття людини в соціальному світі Модус життя особистості

9.

Ідеал міжлюдської взаємодії

7.

основи

Український націоналізм Бог–творець Опора на колективне минуле нації Священний простір Батьківщини Нація як органічна цілісність Власна національна держава Примат спільного Гідність людини Богоподібної істоти Героїзм Соціальна справедливість

як

Космополітизм Другого модерну Невизначеність. Особистий вибір людини. Опора на спільне майбутнє людства Життя в різних просторах, до яких ставляться функціонально Первинні групи як інтимне середовище індивіда Свобода індивіда, права людини Примат індивідуального Гідність людини як результат творення нею своєї власної біографії Комфортність Соціальна справедливість

Таким чином, націоналізм буде існувати у вкрай несприятливому суспільному середовищі. З одного боку, він буде виконувати корисну функцію, наголошуючи на особливих інтересах етнічних та національ них спільнот. З іншого ж боку, націоналізм не зможе виробити цілісну програму виходу з кризи сучасної політичної форми суспільства. Внас лідок цього цілком можливим є формування екстремістських форм націоналізму, які будуть відволікати людство від вирішення фундамен тальних проблем сьогодення.

5. Перспективи. Підбиваючи підсумки, можна сказати, що Друга модернізація штов хає до сприйняття суспільства як багаторівневої реальності, де поєднуються глобальний, цивілізаційні, національні, регіональні і ло кальні рівні. Варто наголосити, що саме в цій суперечливій єдності і існує зараз суспільство. У такому випадку є всі підстави констатувати не відповідність політичної форми суспільства його сучасному розвиткові. Відсутність політичної форми суспільства на глобальному рівні є зараз найважливішою проблемою виживання людства. Другою проблемою є пошук моделі узгодження глобального, цивілізаційного, національного, регіонального і локального рівнів політичного життя. Мабуть, першим про необхідність знаходження форми єдності люд ства написав Б. Гаврилишин: «Існують серйозні причини, які змушують нас висувати певні ідеї і готувати перші начерки, якщо не проекти, майбутнього світового ладу» [11,196]. Він проаналізував існуючі альтер нативи цьому шляху. Одні з них вели до загального знищення, інші до повної дезінтеграції світу, і жодна не давала надії на вирішення глобаль них проблем. «Шляхом виключення малоймовірних варіантів приходимо знову до ідеї «світового ладу» як нашого найвірогіднішого майбутнього і в далекій перспективі неминучого. ХХІ ст. повинне побачити його го ловні контури і, можливо, навіть певну форму» [11,200]. Б. Гаврилишин визначив і основні ознаки нового суспільного ладу: культурний і релі

261

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

гійний плюралізм; співпраця при владі, її колегіальність; федеральний характер політичних інституцій; представницька демократія на вищих рівнях поєднується з прямою демократією на нижніх рівнях правління, що забезпечує широку участь громадян у прийнятті рішень[11,200–201]. Такому політичному устрою найкраще відповідає домінування групо во–кооперативних цінностей. «Неминучим і вірогідним здаються поширення та утвердження групово–кооперативних цінностей, що доз воляють людині пристосовуватися до співвітчизників, зберігаючи індивідуальність, підпорядковувати себе певним спільним цілям і ви щим пріоритетам, не вдаючись до фізичного примусу, регламентованих законодавчих правил, громіздкого благодійного бюрократичного апара ту» [11,203]. Для економіки в цих умовах «Певна форма системи узгодженого вільного підприємництва, яка зберігає динамізм приватної ініціативи, автоматичні регулятивні механізми ринку і, крім того, ство рює такі умови, за яких навіть приватна власність слугує єдиній суспільній меті, є най життєздатнішою моделлю» [11,204]. Фактично, в цих положеннях викладені основи нової ідеологічної системи, яка виводить за ідеологічні обрії індустріального суспільства. Зараз в якості нової ідеологічної позиції активно пропонують республі канізм [47]. Порівняння цих двох позицій дає можливість подивитися на них більш різнобічно. Якщо республіканізм передбачає обмеження участі громадян в політичному житті, то концепція Б. Гаврилишина пе редбачає розширення демократичної участі. Якщо республіканізм є суто політичною концепцією, то модель Б. Гаврилишина передбачає єдність цінностей, політичного і економічного устрою. Достоїнством останньої позиції є також те, що вона спирається на конкретний досвід успішного розвитку Швейцарії. Саме узагальненням цього досвіду є бачення однієї з можливих рис світового ладу: «Істинно федеральний характер політич них інституцій зі взаємопов’язаними відповідальністю і виключним правом на прийняття рішень на різних рівнях суспільної ієрархії – світо вому, регіональному, «країни», «провінції», округу, громади і сусідської общини» [11,201]. Отже, в нинішньому світі політичне поле повинно значно розшири тися і набути як мінімум чотирьохрівневого характеру – глобального, національного, регіонального і місцевого. Це не виключає можливості інших рівнів в світових макрорегіонах (як ЄС). Мабуть, стосунки між рівнями повинні визначатися на основі принципу субсидіарності. Тільки баланс між названими рівнями політичного поля може привести світ другого модерну у стан рівноваги. В сучасному світі справедливість му сить набути характеру суспільного договору, який укладається в межах людства, а не тільки в межах нації. Отже, цей договір повинен передба чати відповідальність країн за рівноправні умови в економічних та політичних стосунках. Він повинен не обмежуватися тільки соціально– економічними і політичними умовами буття людей, але і гарантувати їх культурний розвиток і екологічні умови життя. Найважливішим питанням становлення нового суспільного ладу є питання про суб’єктів суспільної дії, які будуть рушійною силою цього процесу. На цей час воно практично не розроблене. Зараз можна сказа ти тільки те, що рух до солідаристської моделі глобального суспільства

262

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

повинен об’єднати інтелектуалів, промисловців/підприємців, людей найманої праці. Розумію, що цей пункт може викликати найбільше за перечень. Але погляд на Землю як на «космічний корабель» передбачає прагнення до солідаризму. Варіанти ідеологічних позицій, що провоку ють громадянську війну, зараз є самогубними для людства. Фактично, тільки це зараз і можна сказати. Мабуть, взагалі такий рух передбачає можливість для людей всіх соціальних станів участь у ньому. Головною тут стає інтелектуальна і моральна позиція. Треба відверто сказати собі, що ми тільки на самому початку шляху пошуку узгодження нового стану людства і політичної форми його існу вання. На цьому шляху серйозною потіхою будуть тіні минулого, які переслідують нас у формі застарілих понять суспільно–політичного дис курсу. Можливо, Українській національній асоціації Римського клубу варто в якості головного напрямку роботи обрати роботу по вироблен ню моделі оптимального світового ладу і визначення місця України в процесі його формування. Це не заклик до національного місіонізму. Скоріше це заклик до ініціативи в межах світової спільноти. Майбутній світовий лад може бути тільки результатом спільних зусиль людства. Але ініціатива є дуже важливою. Для успіху цієї справи корисно було б ініціювати підтримку в Україні інтелектуального руху за перевизначен ня понять суспільного дискурсу. В перспективі він повинен вийти за суто академічні межі, об’єднуючи інтелектуалів, промисловців і підприємців і людей найманої праці. Це надасть йому життєвості і перетворюючої сили. Зовні це схоже на конфуціанський заклик до виправлення імен. Але ми не можемо сподіватися знайти в минулому вірне розуміння світу, що тільки народжується. Все буде залежати від наших зусиль. Література 1. Український переклад: Ґіденс Е. Нестримний світ: як глобалізація пере творює наше життя / Пер. з англ. Н.П.Поліщук. – К.: Альтерпрес, 2004. – 100 с.

2. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну / Пер. с нем. – М.: Прогресс – Традиция, 2000. – 384 с.

3. Soros G. The worst market crisis in 60 years // http://www.ft.com/cms/s/ 24f73610 (Published: January 22. 2008).

4. Еляков А.Д. Интернет – тотальная угроза обществу // Мировая экономи ка и международные отношения. – 2007. – №11. – С.92 – 98.

5. Шишков Ю.В. Россия на развилке стратегических дорог // Мировая эко номика и международные отношения. – 2007. – №12. – С.25 – 34.

6. Курков А.Ю. Пикник на льду. Роман. – Харьков: Фолио; М.: ООО «Изда тельство АСТ», 2001. – 318 с.

7. Данилов–Данильян В. Возможна ли «коэволюция природы и общества»? // Вопросы философии. – 1998. – №8. – С.15 – 25.

8. Сергеев П.А. Проблемы мировой энергетической безопасности // // Ми ровая экономика и международные отношения. – 2007. – №12. – С.15 – 25.

9. Простаков Г. Терминал – конкурент трубы // Эксперт – Украина. – 2008. – №1–2. – С.26 – 31.

10. Кононов И.Ф. Мировоззренческие аспекты проблемы освоения космоса. Автореф. дис. к.филос.н. – К., 1986. – 15 с.

263

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

11. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективніших суспільств. Доповідь Римському клубові. – К.: Основи, 1993. – 238 с.

12. Кисель М.А. Джамбаттиста Вико. – М.: Мысль, 1980. – 197 с.

13. Штомпка П. Социология социальных изменений / Пер. с англ. – М.: Аспект–Пресс, 1996.– 416с.

14. Кононов І. Соціологія і проблеми просторової організації суспільства // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2004. – №4. – С.57 – 78.

15. Аристотель. Политика // Аристотель. Сочинения в четырех томах. – Т.4. – М.: Мысль, 1983. – С. 376 – 644.

16. Denis C. Quebec–as–distinct–society as conventional wisdom: The constitutional silence of Anglo–Canadian sociologist//Canadian Journal of Sociology/ – 1993. – №18(3). – P. 251 – 269.

17. Валлерстайн И. Конец знакомого мира. Социология XXI века / Пер. с англ. под ред. В.Л. Иноземцева. – М.: Логос, 2004. – 368 с.

18. Теория общественно–экономической формации / Отв. ред. В. В. Денисов.

– М.: Наука, 1983. – 357 с.

19. Материалистическая диалектика. В 5–ти т. – Т.4. Диалектика обще ственного развития / Отв. ред. В. Г. Марахов. – М.: Мысль, 1984. – 320с.

20. Категории исторического материализма / Редакционная коллегия Н. И. Дряхлов, В. И. Разин, Э. Лассов, Г. Штилер. – М.: Мысль, 1980. – 351 с.

21. Рущенко І.П. Загальна соціологія. – Харків: Вид–во Нац. ун–ту внутр. справ, 2004. – 524 с.

22. Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирова ние экономики / Пер. с англ. А. Н. Нестеренко. – М.: Фонд экономической книги «Начала», 1997. – 180 с.

23. Кирдина С.Г.Институциональные матрицы и развитие России //http:// www.kirdina.ru/book/ 24. Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. – М.: Политиздат, 1992.

– 543 с.

25. Степин В.С. Теоретическое знание. – М., 1999. // http:// www.philosophy.ru/library/stepin/index.html 26. Бек У. Космополитическое общество и его враги // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2003. – Том VI. – №1. – С.24 – 53.

27. Hinton–Smith, Sam. The offshore world // http://www.opendemocracy.net/ globalization–vision_reflections/offshore_3375.jsp 28. Мартин Г. – П., Шуман Х. Западня глобализации. Атака на процветание и демократию / Пер. с нем. – М.: Издательский Дом «Альпина», 2001. – 335 с.

29. Regions That Work. How Cities and Suburbs Can Grow Together/Pastor M. Jr., Dreier P., Grigsby III J. E., Lуpez–Garza M. – Minneapolis: Published by the University of Minnesota Press, 2000. – 263 p.

30. Бек У. Современная жизнь в развязанном мире: индивидуализация, гло бализация и политика // http//www.soc.pu.ru/publications/pts/bek_3.shtml 32. Therborn G. Introduction. From the Universal to the Global// International Sociology – 2000. – Vol.15 (2). – 149 – 150.

33. Основи демократії: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів / За заг. ред. А. Колодій. – К.: Вид–во «Ай Бі», 2002. – 684 с.

34. Кутуев П. Мировая система как предмет социологического анализа: но вая исследовательская парадигма Андре Гундера Франка // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2007. – № 2. – С. 17 – 35.

264

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

35. Арсеєнко А. Глобалізація: соціальні зміни і наслідки напередодні XXI століття// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1999. – № 1. – С. 42 – 58.

36. Паніна Н.В. Українське суспільство 1992 – 2006: соціологічний моніто ринг. – К.: Інститут соціології НАН України, 2006. – 94 с.

37. Емпіричні дані отримані в березні 2007 р. під час реалізації другого етапу наукового проекту «Україна: образи регіонів та міжрегіональні відносини» (ініціатори – Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, Дрогобицький державний педагогічний університету ім. І.Франка та Центр з вивчення суспільних процесів та проблем гуманізму (м. Луганськ). На цей час в його межах здійснено два крос–регіональні опитування. На друго му етапі методом стандартизованого інтерв’ю первинна соціологічна інформація збиралася в містах Львів (n=375), Луганськ (n=363), Дрогобич (n=298) та Ста ханов (n=300), а також в чотирьох селах Луганської та Львівської областей (n=по 100). Вибірка в кожному з населених пунктів використовувалася квотна, репре зентативна за ознаками статі, віку та освіти (підготовлена С.В. Хотою та Н.О. Дробахою). Польовим дослідженням в Луганській області керували С.В. Хобта та Н.О. Дробаха, у Львівській області – С.А. Щудло та В.Є. Савка. Математична обробка даних за допомогою пакету SPSS була здійснена колек тивом викладачів кафедри філософії та соціології Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченко під керівництвом С.В. Хоб ти.

38. Гражданское общество: идея, наследие социализма и современная укра инская реальность / Научн. ред. И.Ф.Кононов. – Луганск: Альма матер, 2002. – 284 с.

39. Кононов И. Ф., Кононова Н. Б., Денщик В. А. Кризис и самоорганизация. Шахтерские города и поселки Донбасса в период реструктуризации угольной промышленности: социальное и экологическое измерения. – Луганск: Альма– матер, 2001. – 143 с.

40. Джерело: http://www.cvk.gov.ua/vnd2007/w6p001.html 41. Опитування методом стандартизованого інтерв’ю проводилося протя гом 13 – 16 вересня 2007 р. Було опитано 1502 чол. Вибірка використовувалася квотна, районована, репрезентативна за статтю, віком та освітою (розрахунки зроблені Хобтою С.В., нею ж проведена комп’ютерна обробка первинної соціо логічної інформації).

42. Гарний огляд класичного набору ідеологій див.: Z ќ” !® piewak P. Ideologie i obywatele. – Warszawa: Biblioteka «Wi ќ” !® zi», 1991. – 234 s.

43. Власова О. Не может служить вечно. Беседа с Дэвидом Харви // Экс перт–Украина. – 2008 – №3. – С.40 – 45.

44. Попова И.М. Повседневные идеологии, Как они живут, меняются и ис чезают. – К.: Институт социологии НАНУ, 2000. – 219 с.

45. Ленкавський С. Короткий нарис історії українського націоналізму // Ленкавський С. Український націоналізм. Твори. – Т.1./ За ред. О. Сича. – Івано–Франківськ: Лілея–НВ, 2002. – С.48 – 101.

46. Ленкавський С. Провідні ідеї сучасних культурних процесів в Україні // Ленкавський С. Український націоналізм. Твори. – Т.1./ За ред. О. Сича. – Івано–Франківськ: Лілея–НВ, 2002. – С.483 – 500.

47. Кононов І.Ф. Український націоналізм у світі Другого модерну // Ціннісно–смисловий вимір буття українського суспільства і перспективи ук раїнського націоналізму. Матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції,

265

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Івано–Франківськ, 17 – 18 листопада 2007 р. – Івано–Франківськ: Місто НВ, 2007. – С. 292 – 303.

48. Хархордин О. Что такое республиканская традиция? // http:// www.polit.ru/lectures/2007/12/27/respublica.html Кононов И.Ф. Разум, власть и общество: необходимость измене" ния понятий Освещается соотношение понятий разум, власть и общество. Сделан вывод о том, что конфликт между рынком и демократией может быть раз решен через нахождение новой политической формы для обществ Второго модерна, в которой будут сочетаться глобальный, национальный, регио нальный и локальный уровни. Ключевые слова: общество, социальная структура, Второй модерн, по литическая форма общества, глобализация.

Kononov, I.F. The Reason, Power and Society: the Need of Changes in Notions Illumination of correlation among the notions of reason, power and society.

The conclusion is made that the conflict between the market and democracy can be resolved when a new political form for societies of the Second Modern would be found to unite the global, national, regional and local levels.

Key words: a society, a social structure, the Second Modern, the political form of a society, the globalisation.

266

Випуск 15

ФІЛОСОФІЯ

УДК 323.1

Кочергін І. О.

Історична пам’ять як складова національної ідеї Висвітлюється вплив історичної пам’яті на національну ідею. Про понуються шляхи подолання явищ, стереотипів і міфів, які були сприйняті населенням України в часи панування совєтської влади. Це і буде першим кроком до вироблення нової історичної пам’яті. Ключові слова: історична пам’ять, національна ідея, національна ідентичность. (Матеріали виступу на науковій конференції «Ідеологія ОУН та ідеологія Української держави сьогодні»)

Кожен народ, накопичуючи історичний досвід, дивиться на світ під власним кутом зору. Хоча, варто визнати, що більшість людей здебіль шого не усвідомлює існування цього досвіду. Та все ж люди постійно стикаються з ним у повсякденному житті. Історичний досвід або ж істо рична пам’ять не відноситься до матеріальних категорій, але уявити собі яким чином будь–яка спільнота може існувати без неї доволі важко. Перш ніж вести мову про історичну пам’ять чи національну ідею визначимося із цими поняттями. Напрочуд ємне визначення поняття історична пам’ять дала відомий український історик Наталя Яковенко. На її думку, історична пам’ять – це колективне уявлення про минуле, фундамент національної ідентич ності [14]. Кожен народ має свою історичну пам’ять, яка поруч з мовою, культурою та іншими чинниками відрізняють його від інших народів, визначаючи його тожсамість. Більшість спеціалістів визнають, що історична пам’ять є важливою складовою національної ідеї, нарівні з такими явищами як мова, культу ра, стиль життя, територія, економіка тощо. Саме так вважають британський вчений Е.Сміт та польська дослідниця Т.Хінчевська–Ген нель [9,285;12,23]. Київський історик Ю.Б.Смольніков взагалі вважає історичну пам’ять та національну мову головними складовими націо нальної ідеї [19,3]. Щодо поняття «національна ідея» серед дослідників не існує знач них розбіжностей. О.С.Забужко вважає, що національна ідея – це синтетичний погляд на свою національну спільноту як на єдиний роз горнутий в соціальному часі й соціальному просторі континуум і разом із тим як на суб’єкт історичного процесу [8,8].

267

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Дещо розлоге визначення дають дослідники О. та Ю.Куць. Національ на ідея – це ядро, навколо якого консолідується полі– чи моноетнічна спільнота, це джерело й синтези стратегії дій, що уможливлюють збере ження та розвиток національного буття; причому серцевиною цього складного духовного феномена визнаються забезпечені державою права і свободи людини [11,31]. На думку професора С.М.Возняка, національна ідея – це філософія національного життя, його теорія й практика, особли ва форма світобачення через призму національних цінностей та ідеалів [2]. Найбільш вдале визначення, на нашу думку, дав філософ Мартин Бубер: «Національна ідея – це усвідомлення народом його внутрішньої єдності і зв’язку, його історичного характеру, його традицій, власного становлення і розвитку, долі й призначення; що дозволяє народу зроби ти їх предметом своєї свідомості і своєї долі» [1,259]. Як бачимо, більшість дослідників сходяться на думці, що однією з важливих складових національної ідеї неодмінно виступає історичний процес чи історичний характер, чи буття, що в принципі і формує істо ричну пам’ять. Отже, національна ідея за своєю суттю річ онтологічна і є виражен ням історичного буття народу заради історичного розвитку, самобутності та самозбереження, це концентрований вираз стратегічної мети, голов них пріоритетів нації на зриме майбутнє. Це ідея консолідації та єдності нації, без якої нація як така не може відбутися. Можливо, дехто помітить схожість національної ідеї з поняттям на ціоналізм. Однак націоналізм вужче за національну ідею. Націоналізм спирається на певну політичну практику, яка, у свою чергу, випливає з національної ідеї. До того ж національну ідею створити не можливо, на відміну від теорії націоналізму. На думку історика Я.Й.Грицака, лише історичний досвід існування окремої спільноти може виробити націо нальну ідею [5]. З ним погоджується Н.М.Яковенко, яка вважає, що «історична пам’ять нації – це категорія мінлива, відтак, кожна нова си туація неминуче тягне за собою корекцію цієї–от пам’яті, а відповідно й національної ідентичності її носіїв» [14]. Кожна епоха вимагає від певної спільноти своєї об’єднуючої ідеї. В період Середньовіччя це були релігійна чи династична ідеї, а з ХІХ ст. – національна. Доля кожної конкретної спільноти залежала від того яким чином вона відреагує на виклик часу, яку об’єднуючу ідею вона виро бить. В цьому їй (спільноті) допомагала серед іншого й історична пам’ять. З плином часу історична пам’ять людей, які населяли українські землі неодноразово змінювалася – це факт незаперечний. Щоправда ця істо рична пам’ять не завжди допомагала «українській спільноті» гідно відповісти на виклики часу і досягти єдності. Цьому заважало багато причин. Серед них дослідники називають подвійну ідентичність, яка була притаманна українській (руській, козацькій) спільноті. На цьому наго лошують З.Когут, О.Гнатюк, Я.Грицак та інші [4;6;10]. Деякі дослідники пояснюють подвійну ідентичність геополітичною роздвоєністю украї нських земель між Сходом і Заходом [6;15;16]. Про вплив історичної пам’яті на національну ідею можемо говорити починаючи з ХІХ ст., коли утверджується поняття нація. На рубежі XVIII–ХІХ ст. історія вкотре кинула українській спільноті виклик. Саме тоді на думку доктора філософських наук С.М.Возняка почалося про

268

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

будження національної свідомості [2]. Однак в середовищі козацької еліти та її нащадків виробилася ідея, яку Клара Гудзик назвала «мало російським патріотизмом», який живився козацькими літописами та хроніками [7]. Цей патріотизм дивним чином співіснував з «великорусь ким патріотизмом». Як наслідок, спомини про козацькі часи так і не переросли в національну свідомість, обмежившись оплакування слав ного минулого та зацікавленістю старовиною. Рубіж ХІХ–ХХ ст. дав українській спільноті нову національну ідею – досягнення повної державної незалежності. Ця ідея заснована на досвіді існування Руської держави, Галицько–Волинського князівства, Козаць кої республіки, Української Народної республіки 1917–1920 років живили думки декількох поколінь борців за незалежність до 1991 року. В.М.В’ят рович вважає, що у ХХ ст. «основою національної пам’яті українців як народу, котрий протягом сотень років перебував у стані чужоземного по неволення й був об’єктом щонайбрутальніших знущань та геноцидних дій, є його боротьба за утвердження найважливішого національного ідеалу: здобуття політичної, культурної та економічної незалежності» [3]. Зауважимо, що ідея досягнення незалежності в Україні не стала все охоплюючою, тому то й лунають останнім часом голоси, мовляв, «українська» спільнота не виборола собі незалежність, вона сама прий шла до українців. Однак не можна скидати з рахунку той факт, що у 1991 році за незалежність України проголосувало більше 90% її мешканців. Отже, в свідомості «української спільноти» існували якісь консолі дуючи чинники. На нашу думку, чи чинники лежать в площині негативних спогадів про минуле. Війни, репресії, голодомори, пересліду вання інакодумаючих, економічна нестабільність життя в межах СРСР, Чорнобильська катастрофа мали більший вплив на пересічного україн ця аніж боротьба в період національно–визвольних змагань 1917–1920 років, діяльність Організації українських націоналістів чи Української повстанської армії. З цим погоджується і Зиновій Когут, який вважає, що ОУН та УПА не стали загальною частиною української історичної ідентичності [10,240]. Радянська пропагандистська машина, яка вважалася однією з найк ращих, протягом декількох десятиліть «ґвалтувала» історичну пам’ять українців і врешті–решт здеформувала її так, що і досі багато громадян України поводять себе на українській землі не як нащадки українців, а як нащадки завойовників. Я.Й.Грицак більш категоричний в своїх оцін ках і вважає, що для значної частини населення України історична пам’ять практично знищена [4,3]. В умовах відсутності історичної пам’яті не можна вести мову про вироблення будь–якої національної ідеї. Тобто спочатку треба сформу вати нову історичну пам’ять. Доктор філософії Євген Сверстюк гадає, що цей процес вже розпочато.

31 травня 2006 р. постановою Кабміну №764 створено Український Інститут національної пам’яті. Основними його завданнями є: – посилення уваги суспільства до власної історії, поширення об’єктив ної інформації про неї в Україні та світі; – реалізація державної політики та координація діяльності у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу; – реалізація державної політики та координація діяльності у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу;

269

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

– забезпечення всебічного вивчення етапів боротьби за відновлення державності України у ХХ ст., історичного минулого Українського на роду, в тому числі усіх форм репресій; – здійснення комплексу заходів з увічненням пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, учасників національно–виз вольної боротьби. Поки що ця інституція працює не надто ефективно. Увага суспіль ства привертається до подій, які аж ніяк не викликають позитивних емоцій і прагнення до творення нової національної ідеї: трагедія Крут 1918 року, Голодомор 1932–1933 років, сталінські репресії, трагедія Чор нобиля. Створювати націю довкола трагедій, смертей і військових поразок – щонайменше дивно. Про катастрофи необхідно пам’ятати, жертви потрібно шанувати, але не варто влаштовувати із цього приводи для свят. Нація формується довкола перемог і досягнень. Так само не находять значного відгуку і не сприяють консолідації «української спільноти» події Полтавської чи Конотопської битв, діяльність І.Мазе пи, С.Петлюри, Української повстанської армії. Навпаки, педалювання цих питань ще більше роз’єднує українців. Процес вироблення історичної пам’яті ускладнений тим, що значна частина населення України і досі є носієм так званої «радянської іден тичності». Такої думки дотримуються В.М.В’ятрович, Я.Й.Грицак, В.О.Яворівський та багато інших дослідників. Важливими складника ми цієї ідентичності, на нашу думку, є: комплекс меншовартості (малоросійства, «меншого брата» тощо), соціальна пасивність («моя хата з краю...»), правовий нігілізм («закон як дишло...») та комплекс необов ’язковості, ненадійності («у кожному українцю дрімає Мазепа»). Подолання цих явищ, а також багатьох стереотипів і міфів, які були сприйняті населенням України в часи панування совєтської влади і буде першим кроком до виробленні нової історичної пам’яті. Загалом вироблення історичної пам’яті вимагає масштабних заходів, при чому не одиничних на кшталт святкування у 2008 році 300–ліття союзу короля шведського Карла ХІІ та гетьмана України І.Мазепи, а систематичних. Перше, необхідна уніфікація та стандартизація шкільних підручників з історії . В них повинні бути відображені ключеві дати з української історії, які найяскравіше відображають головні ідеї національної пам’ яті народу: боротьба за свободу і незалежність, тяглість демократії на українських землях, релігійні традиції та культура тощо. Історик О.Удод висловив думку, що шкільний підручник з історії має стати таким самим атрибутом держави як прапор, герб і гімн. Адже, не дарма вже декілька років російська сторона закликає Україну ство рити спільні підручники історії. Автори концепцій спільних підручників чудово розуміють, що так можна впливати не лише на формування ба чення минулого в сусідній державі, а й на процеси формування національної ідентичності її громадян. На допомогу підручникам мають прийти популярні історичні кни ги. Прикладом може стати серія «Про Україну з гонором і гумором», яку запустив Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського. Жахливою можна назвати ситуацію з так званими історичними місцями. Це пам’ятники, музеї, заповідники, архітектурні пам’ятки та

270

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

інше. В.М.В’ятрович називає їх «місцями пам’яті». В Україні спокійно уживаються пам’ятники лідерам, які нищили українську державність, а також пам’ятники тим, хто творив її. В нас стоять постаменти діячам, які були творцями Голодомору 1932–1933 років, а також тим, хто від того Голодомору постраждав. Така сама ситуація з назвами десятків міст і тисяч вулиць. В Україні і досі споруджуються пам’ятники тим, хто ни щив українську державність (пантеон «Орлят» у Львові, угорський пам’ятник на Верецькому перевалі, пам’ятник Леніну в Полтавській об ласті, монумент Катерині ІІ в Одесі). Водночас мешканці Полтави виступають проти встановлення пам’ятнику своєму земляку С.Петлюрі. В тій самій Полтаві на державні кошти діє музей «Полтавської битви», де й досі прославляється слава зброї ворога української козацької дер жави. Отже, друге, на часі узгодження політики відносно пам’ятників, му зеїв, назв населених пунктів і вулиць. Плутанина і безлад панують у нас в історичному календарі. Українці продовжують святкувати день появи армії, яка руйнувала українську державність і день народження держави проти якої ця армія воювала. Не зрозумілим виглядає святкування на державному рівні дня перемо ги держави, яка нищила не лише українську державність, але й власне «українську спільноту». Створення національного історичного кален даря, мало б стати третім. Четверте, Україна й досі не має свого погляду на історію через ху дожні фільми, і продовжує використовувати в цій царині послуги своїх сусідів. Лише один показ фільму «Хоробре серце» призвело до того, що британський уряд надав шотландцям право обирати власний парламент. Уявімо, який вплив на суспільство мала б поява бодай десяти яскравих історичних кінострічок з українським змістом. Якоюсь викривленою є ситуація з українськими архівами. Дослід ники й досі не можуть отримати доступ до всіх фондів, пов’язаних з національно–визвольним рухом, репресивною машиною СРСР тощо. Складається враження, що комусь дуже не хочеться, щоби в Україні з’я вилася повна і правдива картина нашого з вами минулого. «Тільки після того, як зникнуть ці абсурди, – зазначає В.М.В’ятро вич, – Україна перестане бути державою із не передбачуваним минулим, більше того – стане країною з перспективним майбутнім» [3]. З цим важ ко не погодитися. Отже, допоки ситуація у названих напрямах не зміниться, годі чека ти кардинальних змін у вироблені історичної пам’яті і, відповідно, появи нової української національної ідеї. Література 1. Бубер М. Народ и его земля // М.Бубер. Избранные произведения / Пер. с нем. – М.: Книга, 1979. – С.257–345.

2. Возняк С.М. Національна ідея як концентрований вияв ціннісних орієн тацій українського народу: Віхи історичного розвитку // http:// archive.kraina.org.ua/ua/material/248/і 3. В’ятрович В.М. Кому и для чего необходим «пересмотр» истории? // Зер кало недели. – 2008. – 29 марта – 5 апреля.

4. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст.: (Навчальний посібник). – К.: Генеза, 2000. – 360 с.

271

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

5. Грицак Я.Й. Парадокси національної ідентичності // День. – 2007. – 18 жовтня.

6. Гнатюк О. Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність. – К.: Критика, 2005. – 528 с.

7. Ґудзик К.П. Історіографія й українська ідентичність // День. – 2005. – 15 січня.

8. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Фран ківський період. – К.: Наукова думка, 1992. – 118 с.

9. Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму. Монографія. – К.: Либідь, 1999. – 352 с.

10. Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К.: Критика, 2004. – 351 с.

11. Куць О., Куц Ю. Етнополітичні аспекти розбудови української держави. – Харків: Видання журналу «Березіль», 1999. – 274 с.

12. Сміт Е. Національна ідентичність. – К: Основи, 1994. – 224 с.

13. Смольніков Ю.Б. Проблема відродження української мови та історичної пам’яті в Україні (др. пол. 80–х – поч. 90–х рр. ХХ ст.). Теоретичний аналіз. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук. – К. – 2005. – 20 с.

14. Яковенко Н.М. Нова доба – нові підручники. Про потребу дискусії над підручниками з історії України // http://www.novadoba.org.ua/data/metod/ yakovenko.rtf.

15. Яковенко Н.М. «Україна між Сходом і Заходом»: проекція однієї ідеї // Яковенко Н.М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Ук раїні XVI–XVII ст. – К.: Критика, 2002. – С.333–365.

16. Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси із історії культури до початку XVIII століття. – Львів, 2001. – С.1–12. Кочергин И.А. Историческая память как составная национальной идеи Освещается влияние исторической памяти на национальную идею. Пред лагаются пути преодоления явлений, стереотипов и мифов. Это и будет первым шагом к выработке новой исторической памяти. Ключевые слова: историческая память, национальная идея, нацио нальная идентичность.

Kochergin, I.A. Historical Memory as a Component of the National Idea The influence of historical memory on the national idea is investigated. The ways to overcome phenomena, stereotypes and myths are proposed. This would be the first step to new historical memory formation.

Key Words: historical memory, national idea, national identity.

272

ФІЛОСОФІЯ

УДК 172.3

Випуск 15

Дойчик М. В.

Толерантність як вияв гідності нації Розкривається суть розуміння толерантності як вияву гідності нації; стверджується, що толерантність постає вищим моральним прин ципом розвитку як окремо взятої людини, так і нації в цілому; зазначається, що толерантність є найбільш важливим критерієм культурного розвитку, соціального здоров’я та гідності нації. Ключові слова: цінність, толерантність, гідність, людина, нація. (Матеріали виступу на науковій конференції «Ідеологія ОУН та ідеологія Української держави сьогодні»)

Актуальність проблеми толерантності не потребує особливих доказів. Енергія злоби та ненависті до усього несхожого, до людей, які спілку ються іншою мовою, сповідують іншу релігію, дотримуються іншої системи цінностей, увірвалася в ХХІ ст., поглиблюючи економічні, соц іальні та психологічні проблеми. Нетерпимість ширяє не лише на пострадянському просторі, але й в усьому світі. Ігнорування норм міжна родного права, локальні війни, терористичні акти, переслідування національних меншин, проблеми біженців, етнічні, релігійні чистки – ось наслідки дії цієї руйнівної сили. Усім зрозуміло, що без толерант ності неможливо не лише здійснити мрію про громадянське суспільство, а й вижити у сучасному світі. Метою даної роботи є аналіз специфіки толерантності як важливого критерію духовної зрілості нації, вияву нею самоповаги та гідності. Різні грані феномену толерантності осмислювалися такими відоми ми вченими як: Е. Фромм, Д. Медоуз, А. Гусейнов, Р. Апресян, В. Малахов, М. Попович, І. Бичко, С. Кримський, С. Римаренко, Ю. Пав ленко, І. Захара, Н. Ємельянова. Однак розуміння толерантності як відзеркалення духу нації, ступеня її самоусвідомлення, вияву власної гідності залишається відкритим і малодослідженим питанням. Поняття толерантності було народжене в європейській культурі ще за часів античності. Воно містило в собі переважно вимоги щодо реліг ійної толерантності. Помітної раціоналізації та артикульованості поняття толерантності набуло в Європі за Нового часу. Воно стало стратегічною інтелектуальною відповіддю на виклики релігійних війн цієї доби, які спустошували європейський континент. Наприкінці ХVІІ століття, в 1685 році, з’явився відомий трактат британського філософа Дж. Лок ка «Epistola de tolerantia» («Листи про толерантність»).

273

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Джон Локк дійшов висновку: досконала толерантність — це не тільки свідоме та позбавлене негативного забарвлення визнання державою сво боди «іншого» самому вести свої громадянські або приватні справи у будь–який спосіб, тільки без суперечок iз законом. Це ще й захист з боку держави свободи кожного громадянина від будь–якого нелегітимного її обмеження. Висновок Локка базувався на визнані свободи невід’ємним правом людини, а також неприпустимості втручання держави у справи віроспо відання і т.ін. В той же час він не був продуктом чисто теоретичних міркувань. Філософ осмислив і узагальнив реальні процеси, пов’язані з пошуками шляхів усунення небезпечного для країни протистояння між прихильниками англіканської церкви та різноманітними іновірцями (ди сентерами), осередки яких виникли під час фундаментальних соціальних і релігійних перетворень. Влітку 1689 року британський парламент ух валив Акт терпимості (Toleration Act). Досить швидко з’ясувалось, що легітимне співіснування кількох церков зовсім не веде до анархії та втрати керованості, а робить державу сильнішою. У такий спосіб толе рантність вперше продемонструвала свій потенціал дієвого інструменту досягнення політичної злагоди різноманітних сил за умов збереження ними законної свободи і права бути самими собою. Філософська категорія толерантності формулювалася в цьому творі в контексті існування проблеми релігійної нетерпимості. Пізніше питан ня толерантності набуло нових сенсів та значень, у тому числі й у контексті міжнаціональних взаємин. Варто нагадати, що толерантнiсть є однiєю з характерних рис менталiтету українського народу, що в станi «ментальної орiєнтацiї» ет носу формувалася протягом багатьох столiть. «Пiвденноруси, – писав М. Костомаров, – з незапам’ятних часiв звикли чути у себе чужу мову i не цуратися людей з iншими нахилами». Саме на т.з. «дух терпимостi» звертав увагу В. Вернадський, зазначаючи, що важливi риси менталiтету українцiв, в т.ч. i толерантнiсть, формувалися «на грунтi ентнографiчних особливостей психiки, культурних тяготiнь та нашарувань, що пов’язу ють Україну iз Захiдною Європою, та iсторично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму» [8]. Так, корiння толерантностi українського народу знаходяться в гли бинах його iсторiї, в тих «євангельських правилах» терпимостi, якi були сприйнятi ним разом з християнською вiрою. На думку відомого українського громадського діяча, дослідниці по блеми толерантності, Ю. Тищенко, описати сенс феномену толерантності складніше, ніж дати визначення його антонімам — ксенофобії, шовініз му та іншим подібним явищам [6]. Найновіше визначення толерантності в сучасних документах сфор мульовано в Декларації принципів толерантності від 16 листопада 1995 року, затвердженої резолюцією № 561 Генеральної конференції ЮНЕС КО. Тут у п. 1.1 статті 1 толерантність визначається як «повага, сприйняття та розуміння різноманіття культур нашого світу, форм са мовираження та самовиявлення людської особистості». Відтак її формуванню сприяють «знання, відкритість, спілкування та свобода думки, совісті і переконань». Іншим визначенням толерантності є «єдність у розмаїтті». Декларується, що толерантність є не тільки мо ральний обов’язок, а й політична та правова потреба, адже саме вона

274

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

уможливлює досягнення миру, сприяє переходу від культури війни до культури злагоди. Відповідно до цього толерантність також визначаєть ся передусім як «активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав та основних свобод людини. Толерантність у жод ному разі не може бути виправданням посяганню на ці основні цінності. Потураючи антидемократичним, антисуспільним явищам толерантність набуває деструктивної, негативної форми. Толерантність завжди має бути конкретною, мати межі та зумовлю ватися етичними, правовими та звичаєвими нормами [2,292]. Принцип толерантності в позитивній формі можна виразити як ви могу поваги. Ця повага передбачає визнання іншості іншого як самодостатньої цінності. В цьому сенсі толерантність постає не просто як терпіння, а утвердження ціннісного статусу іншого, навіть якщо за своєю природою він нам чужий. Толерантність, як важлива моральна вимога, вибудовується по ана логії із заповіддю любові – фундаментальним принципом універсальної етики милосердя. Ця вимога в одному з розгорнутих варіантів може бути сформульована так: «Поважай ближнього, як самого себе, навіть якщо ти не можеш його любити. Не дозволяй, щоб і його, як і тебе самого, не поважали». Толерантність немов би слідує логіці золотого правила моральності: повага до себе, прийняття себе, почуття власної гідності розуміється в якості основи для побудови взаємин з іншими. Гідна людина, не дозво лить принижувати себе, ніколи не піддасть приниженню інших. Тільки поважаючи чужу гіжність, можна зберегти свою — такий істинний за кон збереження гідності. Гідність — це воістину голос Бога в серці людини, який дозволяє їй поводитись гідно при будь–яких життєвих випробуваннях. В межах розуміння толерантності як перенесеного на інших почуття власної гідності стали можливими твердження, висловлені різними мис лителями: повага до інших перш за все передбачає самоповагу. Толерантність починається не із зорієнтованості на іншого, а з того, що в сучасній філософії отримало назву «турботи про себе». Якщо нація не поважає себе, вона не може бути ні моральною, ні стійкою, ні шанованою з боку інших. Толерантність в даній ситуації по стає як позірність, безвольність, фікція. Тільки безумовна самоповага і прийняття себе є основою росту у всіх інших сферах людських відно син. «Що визначає силу нації? Мужність, впевненість у собі і усвідом лення власної гідності, що не дозволяє їй опуститись до ганебного стану; іншими словами — характер, що не зможе стерпіти ні зневаги, ні завдати її комусь», — підкреслював видатний англійський державний діяч, премьєр–міністр Великобританії Уільям Пітт (1759—1806) [4,4]. У цьо му визначенні схоплена суть не тільки поняття гідності нації, але й гідності кожної окремої людини, що належить до неї. Розвинутим по чуттям власної гідності, як правило, володіють ті люди, яким поталанило народитись у сім’ї народів, що ніколи і нікому не дозволяли доводити себе до приниженості і ганьби. У цьому відношенні менталітет людини в певній мірі похідний від менталітету нації, до якого вона належить. Від того, в якому суспільстві людині визначено стати особистістю, зале жить і усвідомлення нею власної гідності. При цьому жодна нація не

275

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

ризикує втратити свій суверенітет, доки її представники сповнені по чуття власної гідності. В цьому плані можна сміливо стверджувати, що гідність кожної окремої людини — гарантія державного суверенітету в цілому. Звідси можна стверджувати також, що гідність людини — це аль фа і омега конституційного ладу, які правовій державі належить захищати в рівній мірі як взаємодоповнюючі і взаємообумовлюючі кон ституційні цінності. Зауважимо, несприйняття себе, незадоволеність собою, почуття не повноцінності, безсилля, приниження, вітчуження від власної сутності, компенсаційно породжують недовіру до інших, страх перед іншими, не нависть та агресію. Для повернення, актуалізації почуття власної гідності, вибудови відносин з іншими на засадах толерантності і рівності, перш за все слід дійти згоди зі своїм минулим, прийняти його, спокутувати його. Споку та означає (з грецького оригіналу) самозміну. В самозміні полягає сенс буття нації. Без неї, без розв’язання гострих вузлів минулого, в умовах сучасного мінливого світу, неможливо реалізувати національний ідеал. Без неї неможливе формування здорового почуття власної гідності, тоб то переживання цінності свого буття. Це припущення про необхідність самозміни у справі толерантності виключно важливе: якщо нація хоче жити гідно, то без оновлення, очищення, не позбувшись комплексу мен шовартості, вона не зможе бути толерантною, тобто ставитись із повагою до представників інших культур. На нашу думку, гідність нації вияв ляєтья не тільки у спільних ситуативних перемогах, тріумфах, а й у здатності до самозміни та оновленя. Отже, толерантність – це складне завдання. У справі толерантності потрібна визначеність. У практиці міжнаціонального співжиття завжди слід починати з доброго ставлення до себе, своїх одноплемінників, од новірців, іншими словами, з поваги та визнання цінності буття своїх ближніх. Пріорітет у виявленні шани та доброзичливості завжди має бути відданий представникам своєї нації, єдність якої визначена істо рією та культурою, спільною долею. По відношенню до одноплемінників ми маємо прямі, однозначні зобов’язання. Толерантність у цьому випадку передбачає, що чужих слід приймати як своїх, тобто неупереджено. Це – ставлення, в якому ніби все урівнюється, немов би представник іншої нації чи віри є моїм співвітчизником, одновірцем. Ми підійшли до розуміння важливості об’єктивності як необхідної умови толерантності. Об’єктивність – це здатность бачити людей та ре чей такими, якими вони є, тобто об’єктивно, вміння виокремлювати цю об’єктивну картину від тієї, яка складається під впливом навіяних страхів і бажань. У шовінізмі, як формі нездорового, гіпертрофованого націоналізму, найбільшою мірою виявляється неспроможність бути об’єктивним. Для шовініста єдиною існуючою реальністю є та, що в ньому самому, що виз начається його страхами, комплексами і бажаннями. Нації, що мають значний обсяг невирішених внутрішніх проблем, найчастіше необ’єктив но сприймають одна одну. Вони акцентують увагу на дрібних негараздах і недоліках інших, не помічаючи власних вад та соціальних виразок, зви нувачують або силою намагаються переробити інших. Одну націю щодня подають як вкрай негідну і жорстоку, в той час як власна нація є втілен ням усього доброго і шляхетного. Будь–яка дія ворога розглядається за

276

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

однією міркою, будь–яка власна дія – за іншою. Навіть позитивні, доб розичливі кроки ворога вважаються ознакою диявольської хитрості, скерованої ввести в оману нас і цілий світ, в той же час як наші злі вчин ки викликані суворою необхідністю і виправдовуються шляхетними цілями, яким вони слугують. В сутності, якщо досліджувати відносини між націями так само, як між окремими людьми, можна прийти до вис новку, що об’єктивність є швидше виключенням, а нарцисичні, шовіністичні викривлення – у тій чи іншій степені – правилом для су часної національної свідомості [7,171–172]. Толерантність з необхідністю вибудовується на засадах рівності. Суть принципу рівності в реалізації толерантності полягає у визнанні того, що усім людям незалежно від будь–яких ознак, чи то: раси, кольору шкіри, статі, мови, місця народження, життя та інших соціальних відмінностей належить той самий об’єм прав, що забезпечуєу підсумку збереження свободи і гідності кожної окремої особистості і панування принципу справедливості для усіх людей. Будь–яке заперечення рівноп рав’я є порушенням почуття власної гідності, відхиленням від принципу справедливості, що незмінно веде до дезінтеграції і розбалансування суспільного життя, порушення безпеки і порядку у суспільстві. Той, хто мислить свою націю поза іншими націями, поза загально людськими перспективами, зверхньо, вбачає в ній найвищу межу духовного розвитку, той є поганим націоналістом – шовіністом, і у найкращому випадку прирікає свою націю на периферійне, безальтер нативне і безбарвне існування. Нація не може набути свою унікальність, індивідуальність, збагнути цінність свого буття, гідність, якщо вона не вийде за свої власні межі. У такій ситуації вона не матиме критерія, необхідного як для об’єктивного виміру свого власного розвитку, так і для співставлення з іншими націями. Саме фактор відмінності є фундаментальною передумовою Гармонії (всесвітньої, цивілізаційної, міжособистісної) [3,65]. Важливим елементом толерантності є вимога прощати образи. То лерантність з необхідністю вимагає прощати образи. Смисл даного прощення полягає не в забутті нанесеного зла чи приниження. Забути можна і у зневазі, і у повній байдужості нації до того, хто завдав їй крив ди і страждань або прагнув до цього. Прощення, певним чином, є відмовою від помсти, нейтралізацією ненависті, примиренням, прийнят тям іншого. У зневазі і ненависті інший не вважається гідним уваги. Прощення – це згода на мир, це визнання іншого і прийняття його. Цей елемент у справі толерантністі не є поступкою, поблажливістю чи поту ранням розповсюдженню соціальної деструктивності. Толерантність – це, передусім, активна позиція, що формується на основі визнання уні версальних прав, свобод та гідності людини, визнання того, що люди із природи своєї відрізняються зовнішнім виглядом, становищем, мовою, поведінкою і мають право жити в мирі та зберігати свою індивідуальність. Крім того, погляди однієї людини не можуть бути нав’язані іншим. У вимозі прощення передбачається і дещо інше: не слід брати на себе право засуджувати інших і нав’язувати їм свою волю. У данному вира женні толерантність часом наштовхується на гострі рифи національної свідомості, якій надто важко простити те, що не можна простити: смер тельні історичні образи і біль втрат. Така ситуація, коли «минуле не відпускає», може значно звузити історичні перспективи нації, а іноді

277

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

спровокувати рецидив, тобто повторення та ескалацію конфліктів ми нулого. Що ж робити у відповідь на зневагу, заподіяне зло? Це – питання, на яке важко дати конкретну відповідь. Відомо, що відповідати зневагою на зневагу, приниженням на приниження, злом на зло не має сенсу, та й про сто є беззмістовною справою. Історія засвідчує, що в кінцевому підсумку, це призводить лише до морального та фізичного виснаження нації, знач них людських та матеріальних втрат. До того ж це безвідповідально перед наступними поколіннями, яким доведеться «розміновувати» успадковані проблеми минулого. Можна припустити, що толерантність як відповідь ксенофобії, партикуляризму і шовінізму, повага як відповідь на прини ження, добро як відповідь злу відновлюють порушену рівність та сприяють підтриманню морального порядку. Можна визнати, що толерантність є важливою умовою досягнення миру, переходу від війни до культури миру. Проте, як цю думку здійснити практично, залежить від конкретної ситу ації. Питання меж толерантності є непростим завданням сучасності [1,7]. Отже, толерантність завжди постає перед людьми у вигляді ситуа тивних життєвих завдань, для вирішення яких немає готового алгоритму, навіть у тій мінімальній їх частині, як збереження власної гідності. Важ ливо пам’ятати, що саму можливість збереження власної гідності у людини чи спільноти ніхто не може забрати. Як історично, так і біогра фічно життєвий досвід засвідчує, що часом виключно гідна поведінка у конкретній ситуації свавілля чи лиходійства може бути достатньою для того, щоб зупинити неправедні дії. Почуття власної гідності підкреслює особливу цінність людини та нації. Воно є переживанням власної цінності і утвердженням її, можливо навіть, усупереч обставинам. Тільки сильна духом нація досягає тієї моральної висоти, коли толерантність, а не конфлікт, стає способом виявлення своєї гідності та історичності. Отже, толерантність, на нашу думку, є ключовим моральним прин ципом міжнаціональних взаємин, основою мирного співжиття і збереження життя. Толерантність постає важливим та об’єктивним ви явом рівня культурного розвитку, соціального здоров’я та гідності нації. Література 1. Ємельянова Н. Насильство і толерантність: проблема меж і безмежності // Вісник житомирського державного університету імені Івана Франка. – 2008. – Випуск 38. – С. 3–7.

2. Захара І. Толерантність як феномен демократичногосуспільства: украї нський варіант // Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально–східноєвропейський досвід /За редакцією Анатолія Карася. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 1999. – С. 285–292.

3. Михальченко М., Самчук З. Україна доби межичасся. – К.: Відродження, 1998. – 288 с.

4. Мучник А. «Датський» принцип // День. – №113, середа, 27 червня 2001.

5. Римаренко С. Теорiя культурного плюралiзму. – К.: Довiра. Генеза, 1996. – С. 105.

6. Тищенко Ю. Українська поліетнічність та принципи толерантності // http://www.cidct.org.ua/uk/studii/1–2(05)/7.html 7. Фромм Э. Душа человека: Перевод. – М.: Республика, 1992. – 430 с.

278

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

8. Черкасова Л. Толерантность – діалог в умовах міжконфесійного та етно національного розвитку сучасної України // http://www.iai.donetsk.ua/_u/iai/ dtp/CONF/7/articles/sec6/s6a11.html Дойчик М.В. Толерантность как проявление достоинства нации Раскрывается сущность понимания толерантности как проявления дос тоинства нации; утверждается, что толерантность выступает высшим моральным принципом развития как отдельного человека, так и нации в целом; отмечается, что толерантность есть важным критерием культурно го развития, социального здоровья и достоинства нации. Ключевые слова: ценность, толерантность, достоинство,человек, нация.

Doichyk, М.V. Tolerance as the Appearance of the Nation’s Dignity In the article the essence of the view on tolerance as the appearance of the nation’s dignity is revealed, tolerance’s being the highest moral principle of the development of an individual as well as the whole nation is stated. It is mentioned that tolerance is the most impotant criteria of cultural dev–nt, social health and dignity of the nation.

Key words: value, tolerance, dignity, individual, nation.

279

ФІЛОСОФІЯ

УДК 141.332

Випуск 15

Загарницька І. І.

Чуттєвість людини як філософська проблема Висвітлюється історична генеза поглядів на феномен людської чут тєвості. Обгрунтовується думка про те, що чуттєвість, емоційний відгук – сутнісна характеристика людського роду, з якої народжуються любов і ненависть, добро і зло, совість і гідність. Наголошується, що відсутність уваги до виховання почуттів має катастрофічні наслідки для розвитку особистості, оскільки cаме в них закладена вся повно та людського існування. Ключові слова: чуттєвість, емоційний відгук, особистість.

Думки науковців з приводу людської чуттєвості завжди були недно рідними. Відмінність поглядів вилилася у тривале протиставлення свідомості й почуттів, логічного та емоційного, розуму й серця, раціо нального та ірраціонального. Його гостроту яскраво характеризують відомі вислови Р.Декарта – «Я мислю, отже існую» [3,481], та Ж.–Ж.Рус со, який стверджував, що «існувати – значить почувати, тому що вартість почуттів незрівнянно вище розуму» [9,216]. Свою цікавість до почуттів дослідники спрямовували на значне коло питань: їх роль у пізнанні світу; співвідношення з інтелектуальним і ра ціональним, оцінним та експресивним; статус з позиції філософії, психології, фізіології та інших наук. Арістотель розпочав аналіз почуттів з подиву, Р.Декарт – з сумніву, К.Ушинський – з успіху. На думку І.Кан та, почуття не помиляються не тому, що вони завжди мислять істинно, а тому, що вони не мислять взагалі, вони почувають. Софіст Протагор пе реконував, що світ є таким, яким він представлений в почуттях людини. Ця думка відображена в його висловах: «Людина є мірою всіх речей існу ючих, що вони існують, и не існуючих, що вони не існують»; «Як ми відчуваємо, так воно й є в дійсності»; «Все є таким, яким воно нам здаєть ся» [7,172]. Іншими словами: є тільки те, що людина сприймає своїми органами чуття, и немає того, що пройшло повз них. Платон вважав по чуття дієвим засобом формування особистості, а вірно спрямовані задоволення та страждання розглядав як сутність виховання. Філософське розуміння «чуттєвого» набуває всезагального характеру вже в давньогрецьких натурфілософів, які намагались репрезентувати всю різноманітність явищ, доступних чуттєвому сприйняттю, як результат спільного їм усім початку. Але це розмаїття явищ природи вони шукали насамперед у чомусь тілесно визначеному. Подальший розвиток філософії,

280

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

заснований на такому підході, призвів до втрати універсальності в ро зумінні «чуттєвого», до поступового відокремлення категорії «чуттєвого» від всезагального. Згодом, завдяки думці, що почуття затьмарюють для людини світ справжнього знання, філософи дали їм низку назв: «темне знання», «не ясне пізнання», «нечітка уява». Наприклад, Демокріт, за легендою, навіть виколов собі очі, щоб ніщо не відволікало його від спостереження справ жнього. Вважалося, що називатися філософом має право лише той, хто спромігся піднятися над власними почуттями та неупереджено виявити сутність речей. Аристотель був переконаний, що в почуттях людини відображуються конкретні речі та явища, але справжню істину про них можно виразити лише в поняттях – безпосередніх продуктах не почуттів, а розуму. Б.Спіноза доводив, що людські почуття можуть й перешкод жати наближенню до істини, якщо вони дезорганізують пізнавальний процес. Середньовічному підходові до почуттів притаманна думка: тіло – «в’язниця душі», а пристрасті – ланцюг, що прикує до тлінного світу особистість, яка не підкорить їх одному дозволенному почуттю – вірі в Бога. Й хоча емоційний світ людини дуже цікавив середньовічних мис лителів, її афективні реакції викликали в них недовіру та осуд. Визнаючи необхідність контролю розуму над почуттями, філософи того часу го ловною метою існування людини все ж таки вважали підкорення пристрастей «істинній вірі». «Службова» роль розуму стосовно віри, схвалення тільки обумовлених нею почуттів – найважливіший принцип середньовічного світорозуміння. Новизна, яку принесло Відродження – це, на думку одного з дослід ників естетики тієї епохи А.Ф.Лосєва, «надзвичайно енергійне висунення примату краси, причому почуттєвої краси» [5,64]. Вперше в історії захі дної культури в центр ставиться особистість, яка поєднує в собі почуттєвий, інтелектуальний і творчий початки. Культура Відроджен ня із притаманною їй художньо–естетичною формою осмислення почуттів – апологією «свята почуттів», нової чуттєвості, – допомогла розкріпачити світ людської чуттєвості, розхитала ортодоксію поперед ньої епохи. Філософи Просвітництва ставляться до почуттів людини суворіше, ніж за Відродження. Головним завданням вони вважають їх наукове вив чення та дослідження, а також регулювання їх засобами розуму задля збільшення шляхетносты почуттів на користь людині. У філософських концепціях Нового часу – емпіризмі й раціоналізмі– розум і чуттєвість протиставляються. Раціоналісти розглядають чуттєвість як спрощений розум, емпіристи вважають розум ускладненим досвідом відчуттів. На ведемо кілька прикладів. Ф.Бекон розрізнює чуттєву та розумну душу людини. Розумна душа входить у людину за божественним провидінням, вона є предметом тео логії, а чуттєва душа має всі характеристики тілесності і є предметом філософських досліджень. Таким поділом він створює для науки кон цепцію, яка дає змогу вивчати людину та її вчинки. Чуттєвість Ф.Бекон визнає вихідним моментом пізнавальної діяльності особистості. Творцем класичного сенсуалізму визнають Д.Локка, який першим довів, що мислення загального грунтується на чуттєвому сприйнятті сущого та сутності, що знання загального та істина грунтуються на чут

281

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

тєвому досвіді. Сенсуалізм Д.Локка тісно пов’язаний з методологічним емпіризмом: визнається роль розуму, однак обмежується його значен ня. Функція розуму – комбінувати емпірично створені судження. Д.Локк заперечує існування вроджених ідей і стверджує поняття рефлексії. Душа людини, на його думку, позбавлена вроджених ідеальних структур та понять, тому він проголошує душу чистим аркушем, на який досвід на кладає свої письмена. Наслідуючи головні принципи філософії Д.Локка, досліджував мож ливості чуттєвого пізнання дійсності і Д.Берклі. Але, разом з тим, він зміг висвітлити слабкі місця матеріалістичного сенсуалізму. На основі роздумів про властивості субстанції як носія властивостей речей філо соф робить висновок, що субстанція принципово не підвладна чуттям. Він наголошує, що саме людські чуття виступають основою, субстанцією речей, які сприймаються як сукупність різних властивостей. У його праці «Трактат про початки людського знання» міститься висновок, що суб станцією може бути лише дух чи суб’єкт, який сприймається чуттєво. Щоб довести це, Д.Берклі використовує аналіз різних чуттєвих власти востей людини і стверджує, що чуттєве сприйняття кольорів, руху, смаку, форм речей неможливе без відповідних ідей, що мають існувати до сприй няття речі чи виникати разом із відчуттями. Вказуючи на суперечливість ситуації, коли ідея може існувати до сприйняття речей (бо це фактично означає наявність чуттєвого сприйняття), Д.Берклі називає помилковою думку про можливість існування матеріальної немислячої субстанції. Речі є лише комплексами наших чуттів, їх існування можливе виключ но завдяки нашій свідомості. Діяч Просвітництва Ж.–Ж.Руссо висуває тезу, що чуттєва діяльність людини є не тільки самостійною формою суб’єктивності, а що це – го ловна форма духовної діяльності, основа формування особистості. Саме від ідеї Руссо про першість почуттів у філософії починається лінія, яка на передній план духовного життя індивіда виводить підсвідомі мотиви його дій. Навіть совість та геніальність у творах Ж.–Ж.Руссо розгляда ються як найвищі форми інстинктивності, відокремлені від розуму. Він першим висуває тезу, що однобічний розвиток інтелекту порушує гар монію між здібностями індивіда та потребами організму, і, в результаті, послаблює природні сили людини. Згідно з Ж.–Ж.Руссо, головна причина людських страждань – про тиріччя між природою людини та суспільними інститутами. Подолати їх вдасться через зміну системи освіти та методів виховання. У своїй системі виховання Ж.–Ж.Руссо головним вважає почуття, тому інколи його книгу «Еміль, або Про виховання» називають філософією почуття, а його педагогіку – вихованням почуттів. Підкреслюючи, що наука дос тупна всім, а почуття – кожній людині, філософ зазначав: «… ми слабкі нашими поняттями, зате ми великі нашими почуттями» [9,145]. Згодом ця ж думка прозвучить у творах В.Г.Бєлінського, який вва жав, що без почуттів ідеї холодні, позбавлені енергії та не здатні перейти у справу. Він оцінював людей, виходячи із сили і дієвості їх почуттів. «Мертві бувають між живими, – писав він, – так же, як і живі між мерт вими, тому що те, що життя для тварини, то смерть для людини…що життя для раба життєвих потреб і користі, який нічого не бачить далі задоволення потреби голоду і кишені…, – то смерть для людини мисля чої і почуваючої» [2,74].

282

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Інший представник епохи Просвітництва, Л.Фейєрбах, також нада вав величезного значення безпосередності людських переживань, сердечності людських відносин. Чуттєвість він розумів як синтетичну, узагальнюючу характеристику антропологічних якостей «природи лю дини», її тілесності, розуму, волі, серця. Філософ був переконаний, що людина має саме стільки почуттів, скільки необхідно для цілісного сприй няття світу. Цікаві думки щодо чуттєвості людини знаходимо у представників української кордоцентричної філософієї або української філософії сер ця Г.Сковороди, П.Юркевича, М.Гоголя, Т.Шевченка і П.Куліша. Філософський кордоцентризм, на думку С.Ярмуся, означає те, що ос новну рушійну роль в житті людини відіграють не розумово–раціональні сили, а, скоріш, енергія її почуттів, або, образно кажучи,»сили людсько го серця» [14,402]. Тобто, почуття – домінуюча, а мислення і воля – підпорядковані функції. Цікаво, що й Г.Гете, дотримуючись подібної думки, стверджував, що перед великим розумом слід схилити голову, а перед великим серцем – коліна. П.Юркевич був переконаний, що людина, яка не вміє розуміти влас не серце із властивими йому почуттями та емоціями, не вміє бачити і слухати себе саму, така людина дивиться на світ чужими очима. Витон ченність чуттєвого сприйняття призводить до розвитку в особистості прагнення сердечного пізнання світу, так званого прямого пізнання дійсності – не розумом, а серцем. А серце необхідно виховувати, розви ваючи в людині чуйність та душевність. Природою почуттів цікавився і німецький філософ В.Г.Ляйбніц, шукаючи компромісну позицію між раціоналізмом Р.Декарта та емпі ризмом і сенсуалізмом Д.Локка. І хоча вважав, що без чуттєвого досвіду жодна інтелектуальна діяльність була б неможливою, однак зазначав, що чуттєвість – це смутне пізнання, що потребує розумового пояснення та впорядкування. Лише розум здатен оцінити чуттєве задоволення від прекрасного як безпосереднє відчуття порядку. Цим поглядом на при роду чуттєвості В.Г.Ляйбніц розпочав тенденцію визначати смак як здатність інтуїтивно відчувати прекрасне, як почуття, що стосується лише приємної зовнішньої форми. Поступово протиставлення емоцій та інтелекту втрачало гостроту: філософи визнавали, що пошуки істини потребують гармонійного по єднання розуму й почуттів. Зрозуміло, ця думка не була для науки новою – ще в ХІІІ сторіччі Р.Бекон відзначав, що існують два види знання, одне – отримане завдяки аргументам, інше – через переживання. Але лише починаючи з І.Канта у філософії розум та чуттєвість почали розгляда тися як дві самостійні здібності. І.Кант називає їх двома стовбурами пізнання. Його позиція дозволяє не лише зрозуміти самостійність розу му та чуттєвості, а й точніше окреслити зміст поняття «чуттєвого». Роль «чуттєвого» І.Кант обмежує тим, що воно робить об’єкти наочними, але істинність цих об’єктів затверджує чистий розум, логіка. Філософ розр ізняє емпіричні відчуття (чуттєве сприйняття, відчуття) та естетичні почуття, причому і емпірична чуттєвість, і естетичні почуття є певними модифікаціями стану суб’єкта. Видатний російсько–американський соціолог П.Сорокін, досліджу ючи закономірності розвитку цивілізацій, торкнувся феномену чуттєвого в своїй роботі «Соціальна та культурна динаміка». Ключова категорія

283

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

автора – це соціокультурна суперсистема, в основі якої лежить світог ляд, сформований на базі визначеного способу пізнання. Для кожного її типу інтегруючим фактором виступають чотири філософські світоглядні посилки: бачення природи об’єктивного світу, природи потреб, рівня задоволення та шляхів і методів насичення останніх. Виходячи з цього, П.Сорокін визначив три типи суперсистем: 1. умоглядна або спіритуал істична, що базується на надчуттєвій реальності; 2. сенсуалістична, що визнає чуттєвість джерелом та мірою усіх речей; 3. ідеалістична, що ба зується на синтезі інтуїції, розуму та чуттєвості. Названі суперсистеми існують ідеально, але історично об’єктивуються в матеріальних засобах задоволення потреб людей. Запропонована П.Сорокіним типологія суперсистем нагадує погля ди російського вченого М.Хлєбникова, який у 70–і роки ХІХ ст. виділив три типи цивілізацій: чуттєву, утилітарно–реалістичну та ідеалістично– релігійну. Кожен тип має в основі визначену ціннісну (у термінології автора – «регулятивну») орієнтацію. Пріоритетом чуттєвих цивілізацій виступають матеріальні насолоди та чуттєве кохання, що головує серед людських потреб і пропагується як культовий феномен. Всі суспільні процеси побудовані на індивідуалізмі та жадобі до насолоди, що висна жує духовні сили народу і не гарантує відтворення нації. Філософ характеризувати даний тип цивілізації як регресивний і прогнозує його швидке зникнення з історичної сцени. Визнаючи чуттєве одним із найважливіших аспектів буття, П.Со рокін так як і М.Хлєбніков застерігає, що постійна орієнтація людини на почуттєву насолоду та максимальний прибуток призводять до втра ти почуття міри і духовних засад власного існування. Розглянувши в своїй книзі «Людина. Цивілізація. Суспільство» по чуттєве мистецтво, П.Сорокін зазначає, що воно прилучає людину до багатства сенсорно сприйманої дійсності, показує останню у всій роз маїтості та вводить культуру сприйняття цієї розмаїтості в повсякденне життя. Натомість перебільшена почуттєвість мистецтва неминуче при зведе до кризи. Маючи на меті «принести витончену почуттєву насолоду: розслаблення, збудження втомлених нервів, розвагу, звеселення», це мистецтво «відзначене збуджуючою хтивістю» рівня «вино – жінки – пісня» [10,437]. Мистецтво поступово стає товаром, створеним для про дажу. В результаті стрімко поширюється концепція людської культури, де «все духовне ... висміюється» [10,469]. Цікаві погляди на людську чуттєвість знаходимо у працях А.С.Ка нарського, що прагнув осмислити діалектику естетичного процесу як теорії пізнання феномену чуттєвого взагалі. Протиставлення чуттєвого раціональному, на думку А.С.Канарського, веде до виключення з чуттє вості моменту свідомості, розуму, духовності, отже, до невірного уявлення її саме там, де вона має братися в закінченій, досконалій формі, наприклад, в саморусі того ж мистецтва. Чуттєве – це не просто предметність діяльності людини, що байду же споглядається чи сприймається. Це – особлива предметність, насамперед у тому розумінні, що з нею пов’язане і виявлення певних цінностей існуючого (чи то у вигляді властивостей, якостей чи особли востей речей) і виявлення такого стану людини, який у відношенні не лише самої людини, але й суспільства виступає як дійсно безпосереднє чи по–людські самоцільне. Ця цілісність стану визначається не стільки

284

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

тим, що людина сприймає, скільки тим, як відбувається таке сприйнят тя, чи який соціальний сенс даного акту діяльності взагалі. Іншими словами, цільність такого роду залежить не лише від особливостей пред мету і його якостей, які, безперечно диктують спосіб сприйняття речі, але й від характеру соціального буття людини в цілому, в кінцевому ра хунку, від характеру суспільного виробництва. Чуттєве завжди несе характеристики цього виробництва – головного у способі життєдіяль ності і світосприйняття особистості. Завдання, на думку А.С.Канарського, полягає в тому, щоб із самого початку представити чуттєвий акт людини таким, яким він є, в його дійсній природі. Але його дійсність – це, по–суті, вся історія соціально го буття людини. І якщо саме в цій історії вперше породжується і розвивається людська чуттєвість, то природа її настільки ж складна, на скільки складна вся суспільна виробнича діяльність людей. А.С.Канарський пише, що «природа чуттєвого об’єкта є аналогічною природі людини, здатної до чуттєвого осягнення і перетворення світу. Вся попередня історія розвитку способів виробництва людей, їх образів життя була і залишається історією становлення чуттєвого явища, історією його перетворення з природньо–байдужого на соціально–не байдужий для людини предмет. Причому сама ця небайдужість, сприймаємість, чуттєвість предмету давалася людині не одразу, хоча здібності до відчуття та споглядання в неї ніхто не віднімав. Вона дава лася через тривале формування у людини суспільних потреб, прагнень та інтересів. І тільки в міру того, як розширювалося коло таких потреб, розсовувалися й самі кордони чуттєвого бачення світу людиною» [4,132]. Ця думка співзвучна поглядам К.Маркса, який вважав чуттєвий світ сукупною чуттєвою діяльність індивідів, що його складають. В його тво рах зазначено, що оточуючий чуттєвий світ – історичний продукт промисловості і суспільного стану, результат діяльності цілого ряду по колінь, кожне з яких продовжувало розвивати промисловість і способи спілкування попередників та видозмінювало соціальний лад у відповід ності із зміненими потребами. Оскільки чуттєвий акт особистості є результатом усієї історії осуспільнення людей, а людський чуттєвий процес – насамперед складний соціальний акт людини, то важливо не лише визнати людину «чуттєвим предметом», а оточуючий її зовнішній світ – «чуттєвою данністю», а й представити таку даність у вигляді істо рично змінних умов життєдіяльності людей, а людину – як суб’єкта, що здійснює ці зміни. Чуттєве – процес, до того ж не просто природнього, а й суспільно– історичного порядку. Це ставить питання про об’єктивність чуттєвого, тобто незалежність його існування від самих почуттів. Безперечно, чут тєве – об’єктивне. Але об’єктивне не лише тим, що підвладне відчуттю та сприйманню, а насамперед тим, що воно власне і є практика, неза лежність існування якої доводиться саме зміною її діяльністю людей. Вперше питання про історичність чуттєвої діяльності людини по ставив ще Г.Гегель. Заперечуючи існування застиглої та споглядальної чуттєвості, він представив її як щаблі «самовиразу духа», до того ж та ким чином, що власний рух духу визначав і розвиток форм людської чуттєвості. Однак ідеалізм не дозволив Г.Гегелю зрозуміти, що за таки ми формами «натхнення» чуттєвості приховані різноманітні змінні форми і способи життєдіяльності людини.

285

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

В наш час феномен людської чуттєвості продовжує цікавити багать ох дослідників. Наприклад, відомий філософ–педагог І.А.Зязюн розглядає чуттєвість як виявлення людських почуттєвих сил. В.Бітаєв у своїй докторській дисертації зазначає, що чуттєвість людини є водночас основою її самосвідомості та мотивації вчинків, визнається найближчим виявленням суб’єктивної «самості». Чуттєвість як форма духовної ак тивності ґрунтується на переживанні єдності зі світом та його осмисленні, виступає основою ставлення людини до світу. Оцінюючи специфіку чут тєвості, автор стверджує, що почуття не відображає, а осмислює предмет, охоплює його людську значимость та проникає в нього не як у безвіднос ну об’єктивність, а як у співвіднесеність, співмірність сутності людини. Зазначимо, що й нині частина дослідників сперечається щодо співвідношення розуму та почуттів. Деякі вчені продовжують переко нувати, що люди – насамперед раціональні істоти, оскільки суть нашого буття є пізнавально–інтелектуальною. Примат розуму над почуттями в цих дослідженнях пояснюється тим, що за допомогою розуму сучасна людина планує свою кар’єру, розв’язує фінансові питання, робить вис новки. При цьому вона слухає здебільшого голос розуму, а не серця. Інші дослідники, навпаки, схильні вважати, що люди за своєю при родою насамперед емоційні істоти. Навіть навчальний процес буде більш ефективним, якщо відбуватиметься через переживання. Немає сумніву, що розум і логіка потрібні для успішності в сучасному технократичному світі. Що характерним для сучасної людини є домінування раціональ ної сфери над світом почуттів і, здебільшого, вирішується названа суперечка на користь розуму. Але, зневажаючи власну емоційно–почут тєву сферу, ми тим самим руйнуємо свій внутрішній світ. Така відсутність уваги до почуттів має катастрофічні наслідки, тому що cаме в них закладена вся повнота існування особистості, а багатство її внутрішнього життя визначається, насамперед, якістю та глибиною пе реживань. Думку про надзвичайну важливість чуттєвої складової духовного світу людини знаходимо ще в стародавніх філософів, які обґрунтовува ли потребу осмислення кожної істини через людські почуття, оскільки були переконані, що немає нічого в розумі, чого спершу не було б у по чуттях. Пригадаймо давній латинський вислів про те, що людський розум годується наукою і мисленням, а до світу промовляє душею. Через сто ліття цю ж думку підтримав у своїх роботах Б.Бім–Бад, наголошуючи на дуальній сутності людини, яка є одночасно почуттєвою і раціональ ною істотою. Психологи переконують, що загальне сприйняття людиною свого життя як щасливого чи нещасливого є відбиттям її емоційного стану. Недаремно в роботах К.Ушинського підкреслюється: «Думка, що почу вання в людині дорожчі над усе, цілком справедлива в тому відношенні, що ні в чому так не виявляється справжня, непідробна людина, як у своїх почуваннях: виявляється сама для себе й для інших, наскільки її почу вання доступні іншим. Ніщо – ні слова, ні думки, ні навіть вчинки наші не виражають так ясно і вірно нас самих і наше ставлення до світу, як наші почуття: в них чути характер не окремої думки, не окремого рішен ня, а всього змісту душі нашої та її строю» [13,79]. Подібних поглядів дотримується переважна більшість сучасних вче них, які, заперечуючи можливість чисто споглядального мислення

286

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

окремо від почуттів, доводять, що зовнішні (середовищні) умови впли вають на розвиток особистості не безпосередньо, а тільки проходячи крізь її чуттєву сферу, тому що людина, пізнаючи світ, бачить його в яскравих образах, гармонії звуків і фарб. Згадаймо слова В.Сухомлинського: «Якщо почуття людини скуті, – писав він, – то вони роблять розум ра бом» [12,191]. Оскільки будь–яку мить свого існування ми перебуваємо в певному емоційному стані, він істотно впливає на все, що і як ми робимо, про що думаємо, що бачимо або, навпаки, не помічаємо. Саме емоції та почуття забарвлюють наше життя світлими й темними кольорами, дають нам можливість радіти і дарувати радість іншим, любити й ненавидіти, страж дати і співпереживати. З віком, становленням особистості та під впливом соціальних фак торів (середовище, в якому вона зростає, вимоги та звички, характерні для суспільства й людей, що її оточують) поступово накопичуються здо бутки її досвіду, відповідно, розвивається і чуттєва сфера особистості. Недаремно почуттями називають суспільно створену форму безпосереднього переживання людиною взаємодій із дійсністю, яка була сформована культурою. Пригадаймо слова К.Маркса: «Лише завдяки предметно розгорнутому багатству людської істоти розвивається, а час тково і вперше породжується, багатство суб’єктивної людської чуттєвості,... такі почуття, ...які затверджують себе як людські сутнісні сили. Тому що не тільки п’ять зовнішніх почуттів, але і так називані ду ховні почуття, практичні почуття (воля, любов і т.д.), – одним словом, людське почуття, людяність почуттів, – виникають лише ... завдяки олюд неній природі. Утворення п’яти зовнішніх почуттів – це робота всієї попередньої всесвітньої історії» [6,45]. Таким чином, чуттєвість, емоційний відгук – специфічна характе ристика людського роду, з якої народжуються любов, ненависть, добро, зло, совість, честь, безкорисливе прагнення до високих вчинків. Але, щоб досягти досконалості, чуттєвість особистості повинна увібрати в себе людську культуру. Тільки в такому випадку вона посяде належне їй місце однієї з найважливіших сутнісних людських особливостей. Література 1. Андрущенко В.П. Вступ до філософії. Великі філософи. – Харків: СПДФЛ Чиженко С.Ю., Тов. «РИФ», 2005. – 512с.

2. Белинский В.Г. Полное собрание сочинений.– М.: Изд–во АН СССР, 1956, – Т.4. – 484c.

3. Декарт Р. Сочинения: в 2–т. – М.: Мысль, 1989, – Т.1. – 572с.

4. Канарский А.С. Диалектика эстетического процесса: Диалектика эстети ческого как теория чувственного познания. – К.: Вища школа. Издательство при КГУ. – 1979. – 215с.

5. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. – М.: Мысль, 1982. – 456с.

6. Маркс К., Энгельс Ф. Избранные произведения: В 3 т. – М.:Политиздат, 1983. –Т.3. – 639с.

7. Материалисты древней Греции. – М.: Гос. изд–во полит лит–ры, 1985 – 240с.

8. Право и государство в их обоюдных отношениях: Исследование о проис хождении, сущности, основных началах и способах развития цивилизации вообще / Хлебников Н. – Варшава: Тип. Варш. жанд. окр., 1874. – 498 с.

287

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

9. Руссо Ж.–Ж. Педагогические сочинения. В 2–х т. Под ред. Г.Н.Джиблад зе.– М.: Педагогика, 1981. – Т.1. – 656с.

10. Сорокин П. Кризис нашего времени // Сорокин П. Человек. Цивилиза ция. Общество. – М.: Политиздат, 1992. – 544с.

11. Сорокин П.А.Социальная и культурная динамика. Пер. с англ. – СПб.: Изд–во Русского Христианского Гуманитарного института, 2000. – 1056с 12. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: В 5–ти т. Статті. – К.: Радянська школа, 1977. – Т.5. – 639с.

13. Ушинський К.Д. Педагогические сочинения: В 6 т. – М.: Педагогика, 1990.– Т.6. – 528с.

14. Ярмусь С. Кордоцентризм – підстава української духовності й філософії // Збірник праць ювілейного конгресу у 1000–ліття хрещення Руси–України. – Мюн хен, 1988–1989. – 435с. Загарницкая И.И. Чувственность человека как философская про" блема Освещается исторический генезис взглядов на феномен человеческой чувственности. Обосновывается мысль о том, что чувственность, эмоцио нальный отклик – сущностная характеристика человеческого рода, из которой рождается любовь и ненависть, добро и зло, совесть и честь. Под черкивается, что отсутствие внимания к воспитанию чувств имеет катастрофические последствия для развития личности, потому что именно в них заложена вся полнота человеческого существования. Ключевые слова: чувственность, эмоциональный отклик, личность.

Zagarnytska I.I. Human sensibility as the philosophical problem The historical genesis of the points of view about the phenomena of the human sensuality is observed in this article. Settle in idea about sensuality, emotional response as the essence characteristics of humanity, which gives birth to love and hate, good and evil, conscience and honour. The point of view that the absence attention to education senses has catastrophic consequences, because exactly in them are all completeness of human existence, are settle in this article.

Key words: sensuality, emotional response, human.

288

ФІЛОСОФІЯ

УДК 323. 1: 141.82

Випуск 15

Дичковська Г. О.

Український націонал–комунізм та його вплив на політичну організацію суспільства Здійснено аналіз світоглядно–ідеологічного становлення українсь кого націонал–комунізму в ХХ ст. Виявлено стратегічні та тактичні напрями його діяльності. Показано, що націонал–комунізм – спе цифічне явище українського політичного життя, яке мало суттєвий вплив на формування політичної свідомості та організації українсь кого суспільства. Ключові слова: націонал–комунізм, політична свідомість, світогляд, ідеологія, українське політичне життя. (Матеріали виступу на науковій конференції «Ідеологія ОУН та ідеологія Української держави сьогодні»)

Український національний комунізм починає формуватися задовго до 1917 року. Ще в структурах РСДРП (Російської соціал–демократич ної робітничої партії) та УСДРП (Української соціал–демократичної робітничої партії) зароджується полеміка стосовно національного пи тання, яка, власне, і дасть подальшу назву цілому напрямку політичної думки: український національний комунізм. Суть світоглядно–політичного становлення націонал–комунізму по лягає в поступовій еволюції від абстрактно–ідеальної ідеї соціальної справедливості до розуміння необхідності створення власних владно– політичних структур. Феномен, а радше парадокс української суспільно–політичної думки загалом зводиться до того, що вона нама гається вирішувати політичні проблеми у безструктурному просторі, покладаючись не на свідому організацію, а на самоорганізацію суспіль ства. Починаючи від М.Костомарова, охоплюючи всю народницьку традицію, та, врешті, початки соціал–демократичної (комуністичної), – українська суспільно–політична думка має виразну нехіть до ідеї побу дови державницьких структур. Це певною мірою закономірно – відчуваючи на собі тиск імперських держав, Україна намагається ство рити альтернативний тип організації суспільства, бездержавний, де державні інститути однозначно відкидаються, а держава трактується виключно як «знаряддя експлуатації» (С.Подолинський, М.Костомаров, М.Драгоманов, М.Грушевський, УСДРП).

289

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Націонал–комунізм починається там, де українські комуністи почи нають усвідомлювати потребу, а навіть необхідність повноцінного функціонування власної партійної структури (УСДРП). Цей процес розпочинається після 1910 року стараннями Льва Юркевича1 (псевдонім Рибалка) та Дмитра Донцова, який на той час був членом УСДРП (ро боти до 1917 року) [5;6,421–423]. Обидва вказані автори розпочинають полеміку із В.Леніним з приводу національного питання. Суть суперечки зводиться до можливості організації Української соціал–демократичної партії як окремої і самостійної політичної структури. Справа в тому, що із численних робіт Леніна про національне питан ня можна зробити висновок, що більшовики засуджують будь–які форми національної дискримінації, визнають рівноправність націй, надають свободу розвитку мови, самоуправління та вважають право нації на са мовизначення, на утворення власної держави, невід’ємним правом будь–якої нації [10,11]. Закономірно, що частина українських комуністів мала намір скористатися «правом нації на самовизначення», саме звідси і починається конфлікт. Декларовані права блокуються в зародку насамперед категоричним невизнанням УСДРП. Російська соціал–де мократія намагається нівелювати окрему структуру, повністю поглинути її. Зрозуміло, що така позиція породжує протест. Якщо Д.Донцов (він на той час був членом УСДРП) зосереджує свою увагу на доведенні на ціональної дискримінації з боку російської соціал–демократії, то Лев Юркевич у полеміці з Леніним доводить, що Іліч, «проголошуючи ідею самостійництва», насправді декларує ілюзію, а будь–які спроби украї нської комуністичної партійної самоорганізації ним заперечуються і навіть знищуються [25,421–423]. Отже, на першому етапі, в 1910–1917 роках український національ ний комунізм формує розуміння необхідності власної партійної самоорганізації. Можна сказати, що в системі цінностей відбувається перехід від ідеї всеоб’ємної «соціалістичної справедливості» до ідеї «Ук раїна соціалістична». На цьому етапі ще немає теоретичних розробок , які б стосувалися державного апарату, армії чи навіть загальних прин ципів організації суспільства. Але з’являється головне: розуміння необхідності формування власних політичних структур. В реальності бездержавності єдиною функціональною побудовою могла бути політич на партія. Другий етап розвитку українського націонал–комунізму триває від 1917 року до кінця 1930–х. В більшості саме роботою Сергія Мазлаха2 1 Юркевич Лев, син заможного лікаря з гурту «українців польської культури», що виник під впли

вом В.Антоновича. З 1904 – член Революційної української партії /РУП/, в 1907 виїжджає за кордон, соціал–демократ, працює над національними проблемами («Національна справа і робітництво», 1913; «Русские социал–демократы и национальный вопрос», 1917), вимагав окремого функціону вання УСДРП, протестував проти підпорядкування РСДРП. Після лютневої революції 1917 намагався повернутися в Україну, помер у Москві, 1918?. Ці та інші біографічні дані наводяться за Енциклопедією українознавства, гол. ред. Володимир Кубійович, видавництво «Молоде життя», пеT ревидання в Україні, НТШ, Львів, 1993.

2 Мазлах Сергій (1880 ?– 193?)– справжнє прізвище Робсман, єврейського походження, діяч КП(б)У.

Створив першу українську комуністичну опозицію на грунті опору національній політиці більшо виків. В 1920 роках керівник Центрального Статистичного Управління УССР, розстріляний або загинув у таборах.

290

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

та Василя Шахрая3 «До хвилі: Що діється на Вкраїні і з Україною?»

(1919) дослідники розпочинають історію національного комунізму, не надто враховуючи процеси, які відбувалися в УСДРП. У вказаній роботі С.Мазлах та В.Шахрай розкривають централізаційну і русифікаторську політику більшовизму. Вони спрямовують до В.Леніна ряд запитань, які повинні показати фальшивість Ленінської національної політики. Ав тори стверджують: Ленін забув ті красиві слова та істини (мається на увазі декларація про право націй на самовизначення, про право вільного розвитку мови тощо), які промовляв вчора (перед революцією), і ре альність така, що насправді руйнуються будь–які спроби незалежного функціонування українського державно–політичного організму. На томість в Україні штучно запроваджуються політичні інститути Російської федерації [13]. Проходить складний процес зміни світоглядних ідеалів. Усвідомлення невідповідності між ідеальною та практичною Ленінською (більшовиць кою) програмою спонукає до потреби не тільки виробити новий суспільний ідеал, але й сформувати власні політичні структури суспіль ства. Суспільний ідеал із абстрактної ідеї соціалізму поступово перетрансформовується в ідею національного соціуму, що внутрішньо організований за законами соціальної справедливості. Визріває розумін ня потреби не просто партійної самоорганізації, а структурної розбудови всього суспільства. Національний комунізм цього періоду знаходиться у цілком інших політичних умовах ніж УСДРП: відбувається процес тво рення радянської держави, який вимагає організації уже не просто партійного, а суспільного життя. Перебуваючи в руслі всезагального ра дянського становлення, українські націонал–комуністи насамперед звертають увагу на організацію культурно–освітнього та наукового жит тя. Інша важлива ділянка – функціонування силових та армійських структур. Українські комуністи намагалися до логічного завершення довести ідею партійної самоорганізації. В Таганрозі (1918) відбулася нарада з приводу перспектив пролетарської революції на Україні. Після числен них дискусій було запропоновано два проекти резолюцій: – «Створити автономну партію зі своїм Центральним Комітетом та своїми з’їздами, але який підлягає загальному Центральному Комітету і з’їздам Російської комуністичної партії.» (Є.Квірінг); – «створити самостійну комуністичну партію, яка має свій централь ний комітет і свої партійні з’їзди та зв’язана із Російською комуністичною партією через міжнародну комісію (ІІІ Інтернаціонал)» (М.Скрипник та інші) [2,87]. Поіменне голосування показало такі результати: за пропозицію М.Скрипника висловилось 35, а проти – 21, утримався – 1 [2,87]. Та ким чином стає очевидним, що намагання створити самостійну партійну, а пізніше – суспільну структуру було доволі суттєвим. Бажання форму вати свою політику через ІІІ Інтернаціонал тотожне маніфестуванню себе 3 Шахрай Василь – член УСДРП, член Центральної Ради (1917), більшовик, комісар військових справ

у першому Харківському Радянському уряді, критикував русифікаторську політику більшовиків, розстріляний денікінцями на Кубані в 1919р. високоосвічений, знав кілька європейських мов, вив чав твори К.Маркса в оригіналі, перекладав на українську мову праці В.Леніна.

291

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

як рівноправного гравця на міжнародній арені. Нажаль негласна постано ва ЦК трактувала офіційний український ЦК лише в межах повноважень обласного центру. Під цим «негласним» тиском «самостійницьку» по станову було знято і ухвалено рішення про входження в Російську компартію і підпорядкування ЦК РКП [2,87]. В 1919 році О.Шумський спрямовує на розгляд Центрального Ви конавчого комітету ІІІ Інтернаціоналу «Меморандум Української комуністичної партії боротьбистів до Виконавчого комітету ІІІ Інтерна ціоналу» суть якого фактично повторює ідеї М.Скрипника про створення незалежної від РКП(б) комуністичної партійної організації. І, хоч ЦВК ІІІ Інтернаціоналу відкинув «Маніфест» [8,261], проте цей документ яскраво ілюструє, що український націонал–комунізм різними спосо бами, постійно і послідовно намагався розбудувати власну політичну структуру, яка б враховувала специфіку господарського, партійного та духовного життя на Україні. На початку 1918 року Т.Г. Масарик писав стосовно революційних подій в Росії: «Царизм династії Романових був некультурним і бруталь ним… царизм російських мас і революціонерів був ще гіршим: вони позбулися царя, але самі не позбулися царизму» [27]. Вищенаведена ситуація є яскравою ілюстрацією до вказаного висловлювання: централь на комуністична влада приймала політичні рішення диктаторським способом, абсолютно ігноруючи процеси в суспільстві. Українським комуністам не вистачило політичної волі іти до кінця і відстоювати самоорганізацію власної політичної структури. Їхні хитан ня, суперечливість рішень вказують на те, що світоглядно і організаційно вони перебували на етапі формування, становлення, коли немає і ще не може бути чіткої стратегії, а головне – не сформовано і однозначно не визначено мету діяльності. З одного боку, протиставляючи свою пози цію московському централізму, вони творили власну ідеологію, партійні та господарські структури, стверджували, що Радянська Україна повинна бути самостійною; з іншого боку – «боротьбисти» (О.Шумський) засуд жували інші українські партії за «надмірний націоналізм», вважали неправильним ставити незалежність України як самоціль, вважали, що нема підстав для боротьби між російським і українським пролетаріатом. Така «двоякість» прослідковується і в діях: «боротьбисти» створюють свій ревком, намагаються сформувати уряд, але коли більшовики не виз нають легітимності їхніх дій, подають заяву на вступ до КП(б)У [8,261–262]. Ні ідеологічно, ні організаційно українські комуністи не зуміли вибудувати самодостатню політичну структуру, яка повністю відповідала б за організацію суспільства. Варто зупинитися над культурно–освітньою проблематикою. Загаль ноприйнято вважати ці структури аполітичними чи, принаймні, вторинними в організованій структурі суспільства. Разом з тим саме в цій галузі відбувається максимальне протистояння офіційної більшо вицької політики та українських комуністів. Справа в тому, що культурно–освітні структури найбільш причетні до творення політич ного та загалом соціального ідеалу суспільства, а також до самого процесу соціалізації людини, саме тому вони становлять з одного боку – фор мотворчу базу суспільства, а з іншого – вони ж начебто майже не

292

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

причетні до адміністративних, правових та силових інститутів держави і є маргінальною частиною організаційно–політичної системи. О.Шумський доводив, що капіталізм систематично поневолював різні народи, духовний гніт – різновид такого поневолення, тому націо нальні культури можуть бути формою боротьби із класом поневолювачів. Для того щоб використати культуру пригнічених народів у класовій бо ротьбі, необхідно підняти рівень національних культур, надати їм можливість піднятися до рівня більш розвинутих народів [8,263]. З та кого засновку логічно випливає дві тези: негативне ставлення до будь–якого «духовного гніту» та розвиток національних культур. Зако номірно, що така позиція була неприйнятною для централізаторських тенденцій більшовиків. Можна сказати, що починаючи від 1917 року між українськими на ціональними комуністами та офіційною радянською державою формується протистояння в сфері ідеології. Одна з функцій, яку вико нує ідеологія, – самозбереження системи. Таким чином протистояння в сфері ідеології чітко вказує на наявність чи, принаймні, зародження двох організаційних систем. Власне, саме таким чином і розвивалися історичні реалії. Виникає центральна, керована з Москви, система Рад і засновуєть ся на місцях власна система самоуправління. Центрально–імперська структура вимагає підпорядкування України і спонукає прийняти ціннісну ієрархію великої централізованої держави диктатури пролета ріату, а український націонал–комунізм, діючи в рамках цієї структури, намагається насамперед задовольнити потреби місцевого населення, причому не лише в аспекті матеріального забезпечення, а також в сфері духовного життя суспільства. Саме цей феномен розгортається бурхли вою українізацією 1920–х років, з її вибуховим розвитком поетичної, художньої, театральної творчості. Але центральна тоталітарна система підпорядковує суспільне жит тя власному контролю, на ключові державні пости призначають своїх керівників, а через них намагаються підпорядкувати собі українську гро мадськість. Олександр Шумський 4 писав: «Коммунист–украинец является «типом лишнего человека» на Украине… Я впервые остро ощу тил это в 1926 г., после приезда на Украину т. Кагановича…». Для кожного націонал–комуніста момент відчуття себе «зайвим» приходив в різний час. Найвищий апогей ізгойності демонструють численні суїциди 1930– 4 Шумський Олександр, родом з Волині, провідний член Української Партії Соціалістів–

Революціонерів з 1909, член Центральної Ради. На ІV з’їзді УПСР (Українська партія соціалістів–революціонерів) (1918) увійшов до фракції «боротьбістів», в партійній газеті «Бороть ба» вони висловили свою позицію, а пізніше вийшли з партії, організували власний V з’їзд (1919), на якому оголосили про створення Української партії соціалістів–революціонерів (комуністів). В 1919 організовував на Лівобережжі повстання проти Директорії. В 1919 став народним комісаром освіти в уряді Х.Раковського. Після ліквідації «боротьбістів», вступив до КП(б)У, його обрано чле ном політбюро ЦК КП(б)У. У 1920 був наркомом внутрішніх справ УРСР, в 1921–1923 – представник УРСР в Польщі, в 1924–1927 – нароком освіти УРСР, протестував проти призначен ня в 1925р. Л.Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У. Внаслідок цього конфлікту виявилось «національне збочення» Шумського. Захищав М.Хвильового на форумі полібюро ЦК КП(б)У. В 1927 Шумський був звільнений з усіх постів у КП(б)У та уряді УРСР і висланий до Москви, де став головою правління Всесоюзної профспілки працівників освіти. З 1933 засланий на Соловки. Точна дата смерті не встановлена, ймовірно – 1946 рік.

293

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

х років (М.Скрипник5, М.Хвильовий, П.Любченко6). Центральна тотал ітарна система, не бажаючи зародження і розвитку української політичної самоорганізації, різними способами знищувала її носіїв. Між тим, в 1920–х роках національні комуністи намагаються опану вати уже не тільки сферу духовного простору суспільства, М.Скрипник, який займає достатньо високі посади в структурі радянської адміністра тивної ієрархії, вимагає рівноправного функціонування української і російської мов, служби в армії за місцем проживання, припинення ру сифікації українців через освітню і армійську системи, намагається вберегти від закриття українські заклади шкільної та спеціалізованої освіти на території Кубані та Курщини і Вороніжчини, де на той час про живало багато українців [19,93]. М.Скрипник висловлює думку, що не місцеве населення має при стосовуватись до партійних ієрархів, переймаючи їхню мову і культуру, а навпаки, представники партії мають доносити комуністичні істини у національній, легкій для сприйняття формі. По–суті таким чином знову відбувається діалог між центральною адміністративно–диктаторською та самоорганізованою політичною системою. Підсумовуючи можна сказати, що націонал–комуністи 1920–30–х років не зупинялися на творенні автономного життя політичної партії, а намагалися сприяти самоорганізації суспільства у всіх сферах – духов но–культурній та господарській. Вони пробували сформувати власну ідеологічну систему, і, хоч репресії та фізичне знищення націонал–ко муністів на території Радянського Союзу не дали змоги органічно розвинутися вказаним процесам, та все ж цей період мав суттєвий вплив на становлення української політичної системи загалом. Ще один аспект функціонування українського націонал–комунізму – діяльність Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Соціал–демок ратичні та ліворадикальні ідеї були достатньо поширені в Галичині на початку ХХ століття. Українська соціал–демократична партія формуєть ся, як і УСДРП, в 1900–1903 роках. Аналогічно як в Російській імперії йде намагання відділитися від РСДРП, на західноукраїнських землях соціал– демократія спочатку функціонує разом з поляками, поступово відходить від спільних партійних структур і формує власні. Разом з тим світоглядно– 5 Скрипник Микола, родом з Донеччини, в 1897 р. вступив у РСДРП. За революційну роботу в складі

РСДРП(більшовиків) до 1917р. був кілька разів засуджений та засланий. Брав участь у Жовтневій революції – член Петроградського військово–революційного комітету. В грудні 1917 р. направле ний на Україну як представник Центрального Комітету партії. В 1918р. призначений головою Радянського уряду України. Голова бюро для створення КП(б)У. У 1919 р. був членом колегії Все російської Надзвичайної Комісії і завідував відділом боротьби з контрреволюцією. У 1921– народний комісар внутрішніх справ, народний комісар юстиції і Генеральний прокурор УРСР, 1927–33 – народний комісар освіти УРСР. Директор інституту марксизму–ленінізму, голова Українського т–ва істориків–марксистів, дійсний член УАН. Нагороджений орденом Червоного Прапора (1922) та орденом Трудового Червоного Прапора УРСР (1928). Закінчив життя самогубством в 1933 році. Формально М.Скрипника було реабілітовано в 1950 рр., але всі його праці залишались під заборо ною аж до часів незалежності.

6 Любченко Панас, родом з Київщини, член Центральної Ради від УПСР, потім – боротьбист, член

КП(б)У, активно підтримував політику ВКП(б), зокрема поборював націонал–комунізм, виступав громадським обвинувачувачем під час процесу СВУ. В 1937, передбачаючи арешт, разом з дружи ною закінчив життя самогубством, на московських процесах 1937–1938 був звинувачений у створенні «національно–фашистської організації».

294

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

політичні орієнтації її зводяться до намагання усунути соціально–економ ічну експлуатацію, яка є джерелом і причиною всіх суспільних негараздів. В 1919 році член УСДП7, а одночасно член УНРади Володимир Тем ницький виголошував: «Наша політика мусить йти наліво, наліво і ще раз наліво» [9,122]. Із колишніх соціал–демократів в грудні 1918 року в Станіславові була утворена опозиційна до ЗУНР організація – Селянсь ко–робітничий союз (СРС). В програмі організації зазначалося: «Селянсько–Робітничий Союз є політичною організацією, що має перетворити дотеперішній капітало–бюрократичний лад на лад соціал істичний і тим знищити станові привілеї, політичний, національний і релігійний гніт та економічну експлуатацію» [16]. Тут домінували про більшовицькі настрої, заклики до соціалістичної революції, засудження намагань українського уряду укласти дипломатичні зв’язки з «буржуаз ною» Антантою [9,122–125]. Є підстави вважати, що саме СРС стала підґрунтям створення КПЗУ. Націонал–комуністичні настрої панували не лише в партійних струк турах, інтелігенція, населення мало великі сподівання на позитивні зміни в радянській Росії. Зокрема поет Василь Пачовський8 писав: «Больше вицька потопа не вдіє нічого Західній Україні, бо голий розбою не боїться і нехай дріжать перед цею потопою Польща і ціла Антанта… Нам не за лишається нічого іншого, як вступити в цей рух і ним керувати так, щоб він нам найменше шкодив» [22,107–108]. Варто наголосити, що для українських соціалістів і комуністів – соціалізм – це послідовне визволення всіх націй від національного гноб лення. Газета Української соціал–демократичної партії «Воля» писала, що «на те, щоби єдність міжнародного пролетаріату розвивалася уповні, треба, щоби кожний народ був також у своїй хаті» [14]. Трагедія захід ноукраїнських комуністів, яка для багатьох із них закінчилася фатально, полягала в тому, що вони не розуміли: для Ленінської позиції соціалізм – це поступова асиміляція і злиття всіх націй в одну мононаціональну спільноту (при цьому ідентичність цієї спільноти не вказується, але «мається на увазі»). В 1919 році в Станіславові відбувається конференція комуністич них груп і проголошується створення Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ), до складу Центрального комітету партії увійшли О.Васильків9 (Крілик), Турянський, Р.Роздольський, М. Заячківський. Пізніше більшість з них стали провідними членами КПЗУ. КПСГ вела активну діяльність проти уряду Західноукраїнської Народної Республ іки і навіть намагається здійснити збройне повстання і проголосити Радянську Соціалістичну Республіку або Галицьку соціалістичну рес публіку [9, 357–359]. Ця спроба закінчилася поразкою. Комінтерн вимагає від КПСГ увійти в склад Комуністичної робітничої партії 7 Українська Соціал–Демократична Партія (УСДП), відкололася від Української Радикальної партії

в 1900 році, в 1903 відбувся перший її з’їзд, до 1907 була була підсекцією польської соціал–демок ратичної партії Галичини, пізніше молода опозиція заклала основи самостійної партії. «Самостійницьку» політику активно проводили В.Старосольський, М.Ганкевич. В 1924 польська адміністрація ліквідувала УСДП, частина її членства перейшла в КПЗУ.

8 Пачовський Василь, поет, драматург, представник угрупування «Молода муза», написав багато пат ріотично–державницьких творів, зокрема «Гетьман Мазепа», «золоті ворота» 9 Васильків Осип (О.Крілик), один з лідерів КПЗУ, виключений з її лав у 1928, дата смерті невідома.

295

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Польщі, чому активно протидіє група О.Васильківа. В 1921 році в Москві між КП(б)У (яка фактично контролювала КПСГ) та КРПП було підпи сано угоду про входження КПСГ до складу польської партії. Але на цьому протистояння з поляками не закінчилося. В 1922 році прихильники О.Васильківа вирішили бойкотувати вибори до польського сейму, за що їх звинуватили у співробітництві із еміграційним урядом Євгена Петрушевича, колишнього керівника ЗУНР. КРПП була змушу взяти до уваги прагнення українських комуністів. На ІІ з’їзді КРПП во сени 1923 було визнано, що в разі перемоги соціалістичної революції в Польщі, Східна ГАЛИЧИНА Возз’єднається з Радянською Україною. На цьому ж з’їзді перейменовано Комуністичну партію Східної Галичи ни на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ), діяльність якої поширювалась на територію Волині, Полісся, Підляшшя і Холмщини. Групі на чолі із О.Васильковим, К.Максимовичем10 та Р.Турянським11 вдалося відстояти широку автономію КПЗУ, партія проводила свої кон ференції та з’їзди (1921, 1925, 1928, 1934), обирала центральний комітет та мала представництво в Комінтерні. Цікаво, що ця своєрідна перемого КПЗУ була оцінена більшовика ми негативно. Тодішній керівник Комінтерну Г.Зінов’єв вважав, що возз’єднання Західної та Радянської України не актуальне, слід сприя ти соціалістичній революції у країнах Західної Європи [9,361–362]. Водночас виразна автономізація КПЗУ привела до того, що до її складу ввійшла численна фракція Української соціал–демократичної партії на чолі з А.Чернецьким та М.Парфеновичем. Так як КПЗУ була нелегальною організацією, то для легальної ро боти вона формує в 1926 році Українське Робітничо–Селянське Соціалістичне Об’єднання «Сельроб». Незважаючи на те, що КПЗУ мала інтернаціональний склад, до її членства входили не тільки українці, але й поляки та євреї, які прожива ли в Галичині, то все ж загалом партія дотримувалась позицій націонал–комунізму, схожих до тих, які відстоювали О.Шумський, М.Хвильовий, М.Скрипник. В 1923 році в підконтрольному КПЗУ жур налі «Нова культура» друкується робота С. Літнього «Маркс і Енгельс про національне питання», де акцентується на тому, що інтернаціональ ний рух пролетаріату можливий лише між самостійними націями [17]. КПЗУ активно формувала власне світоглядно–ідеологічне бачення та навіть пробувала проводити елементи міжнародної політичної діяльності: підтримувала радянських однодумців (О.Шумського) в Ко мінтерні, проводила відповідну агітаційну роботу в німецькій, польській та австрійській комуністичних партіях. Така поведінка не узгоджувалась 10 Максимович Карло, справжнє прізвище Саварин, родом з Галичини, під час Першої світової війни

попадає в російський полон, в 1917 році вступає до Української партії соціалістів–Революціонерів, пізніше став боротьбістов і вступив до КП(б)У, був членом її ЦК, особисто знав О.Шумського. Після того, як почав проводити виразну націонал–комуністичну політику в КПЗУ, був переведений до Москви, в 1933 році арештований та обвинувачений в приналежності до мережі УВО в Україні та до підпільного Всеукраїнського Боротьбістського центру. В 1934 році зник безслідно.

11 Турянський Роман (справжнє прізвище Кузьма, родом з Тернопільщини, з 1919 року член КП(б)У, з 1924 – активний діяч КПЗУ, редактор газети «Наша правда», з 1926 – представник КПЗУ в польській секції Комінтерну, за національний «ухил» в 1928 виключений із КПЗУ, в 1932 на вик лик Комінтерну виїхав до Москви, де заарештований 1933, ймовірна дата смерті – 1940.

296

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

із домінуючою тоталітарною доктриною Радянського Союзу. В 1928 році за вказівкою Й.Сталіна та Л.Кагановича в Гданську на партійній нараді ЦК КРПП було піддано різкій критиці О.Васильківа та К.Максимови ча, які «пройшли блискавичну еволюцію від комунізму до націоналізму, вступаючи на шлях відкритої боротьби з СРСР та Радянською владою» [9,366]. ЦК КПЗУ було розпущено, а групу Василькова–Турянського виключили з партії. З таким трактування аж ніяк не погоджувались уже колишні члени ЦК КПЗУ. В пошуках справедливості вони звертаються до Виконавчо го комітету Комуністичного Інтернаціоналу. Але це звернення залишилось без уваги і ІІІ з’їзд КПЗУ, що відбувся в Харкові в1928 році обрав М.Заячківського, кандидатура якого була узгоджена із Л.Кагано вичем, головою організації [9,367–368]. Пізніше тих діячів КПЗУ, які перебували на території УРСР було знищено (зокрема Турянського Р., Максимовича К, Крушельницького А. з родиною, Рудика С.12). Не оминула репресивна машина і новий склад ЦК КПЗУ. М.Заячківський, Г.Іваненко були арештовані в 1933 році і звинувачені як «агенти» ОУН, подальші арешти тривали в 1934. Це підривало авторитет КПЗУ. На ІV з’їзді західноукраїнських комуністів довелось формувати новий Центральний комітет. Але і цей склад ЦК КПЗУ (М.Ірчак, М.Баран, В. Корбутяк) був арештований в 1937–1938 роках [9,369–370]. Розвал КПЗУ завершився в 1938 році, коли була ліквідована і Комуністична партія Польщі. Після приходу на Західно українські землі в 1939 радянської системи, багато членів КПЗУ було арештовано і навіть ліквідовано. Цікаво, що тотальне нищення українського комунізму на цьому не завершилось. В 1972 році виходить книга М.Олексюка «Ленінська ідей на спадщина і прогресивна преса Західної України (20–30–ті рр. XX ст.)»

[15], ґрунтовна і виважена робота, яка дуже швидко попала в список «неблагонадійних» та була вилучена з продажу і бібліотек. Підсумовуючи, можна сказати, що КПЗУ приймала активну участь у формуванні політичної системи суспільства. Не маючи змоги безпосе редньо впливати та організовувати господарське життя суспільства, західноукраїнські комуністи зосереджуються на партійній роботі. Вони стараються створити, розбудувати і утримати власну партійну структу ру, легко знаходять спільну мову із українськими комуністами Радянської України, відстоюють власну автономну організаційну струк туру у стосунках з польським комуністичним рухом. КПЗУ виразно заявляє про себе і на міжнародній арені, її участь в Комінтерні, взаємо дія з комуністичними партіями інших країн, виявляє виразне намагання не лише формувати власну політичну структуру, а й впливати на пол ітичні структури інших країн. Врешті ЦК КПЗУ – одна з небагатьох структур, що намагається протистояти тиску партійного диктату Ра дянського Союзу і захистити свою позицію і честь через структури Комінтерну. Трагізм загибелі трьох (!) Центральних Комітетів КПЗУ виявляється ще більше в абсурдності їх звинувачення і знищення. Адже ідеологічно 12 Рудик Степан, родом з Івано–Франківщини, редагував журнал «Культура», за симпатії до «шумсь

кизму» в 1927 виключений із КПЗУ, заарештований в 1939, подальша доля невідома.

297

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

вони були послідовними комуністами і в своїй діяльності відстоювали права робітників, прагнули до злиття із Радянською Україною, бороли ся проти імперських тенденцій в європейському комуністичному русі. В 1929 році Й Сталін проголошує тезу загострення класової боротьби в умовах диктатури пролетаріату [20,228–229] і критикує Бухаріна за ідею «згасання класової боротьби при соціалізмі», майже через десять років опонента названо «ізвергом» і розстріляно [21,590–591]. Аналогічно зни щено і західноукраїнських комуністів. Найменша неузгодженість, прагнення відстояти власну позицію каралися нещадно. Згідно з твердженням В.Беха «соціальний світ має два різновиди форм: потенційну та реальну. Потенційна форма має віртуальний харак тер, скрита в людині і має можливість сформуватися і виявитися лише при наявності певних зовнішніх умов. Реальна форма, навпаки, знахо диться на зовнішній стороні, має часову протяжність, піддається часовому розкладу і залишає слід в історичній памяті народу» [1,217]. Український національний комунізм не мав умов для власного самови явлення. Тоталітарна система Радянського Союзу різними способами нівелювала весь його суспільнотворчий потенціал, аж до фізичного ви нищення носіїв ідеї. Реальний вплив був суттєвим в дореволюційний період, незначною мірою – в 1920–ті роки, а в 1930–х, в силу арештів, розстрілів і самогубств, поступово зникає зовсім. Дещо довше триває діяльність КПЗУ, але і вона неухильно занепадає. Після 1940–х років національний комунізм цілком переходить на «віртуальний» рівень: в офіційно–політичному світі ніхто не дозволяє собі висловлюватись в руслі ідей націонал–комунізму. Така тенденція відновлюється аж після відомої боротьби М.Хрущова із культом особи Сталіна в другій поло вині 1950–х –1960–х роках [26]. Драма українського націонал–комунізму в тому, що він недооцінив потенційної можливості переростання більшовизму в абсолютну дикта туру, яка, до того, ж супроводжувалася апологією абсолютного насильства, якщо воно стосувалося «ворогів» комуністичної, а на прак тиці – більшовицької ідеї. А підстави перетрансформації потенційного дореволюційного більшовизму в жорстку насильницьку тоталітарну систему були. В.Ленін дає таке визначення диктатури: «Наукове понят тя диктатури означає не що інше як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язану владу, що безпо середньо спирається на насильство. Не що інше, як це, означає поняття: «диктатура»» [12]. Між тим, для українських комуністів характерними були дещо інші ідеали, і, нехай вслід за І.Франком [24,14] їх можна назвати «економіч ним фаталістичним оптимізмом», то суть їх дещо відмінна від захоплення диктатурою і насильством. Справа в тому, що в «потенції» комуністична ідеологія містить не одну, а дві можливі лінії розвитку, а одночасно – дві парадигмальні спря мованості. За класифікацією О.Сичивиці їх умовно можна поділити на «ідеальну» та «конструктивно–практичну» [18]. Очевидно невипадко вим є величезний вплив комуністичної ідеології в Європі і в світі протягом ХІХ – ХХ ст. «Ідеальна» частина цієї ідеології спрямована проти визиску людини людиною, проти нелюдських умов праці, постає намагання так організувати суспільство, щоб в ньому зникла соціальна

298

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

несправедливість, щоб людина була повністю забезпечена необхідними матеріальними середниками, що, одночасно, дасть їй величезну свободу діяльності та творчого розвитку особистості. «Ідеальна» частина комуністичної ідеології – це закономірна, мораль но–етична реакція на економічну експлуатацію, на зневагу до людей праці, на непомірне прагнення до багатства. Тобто цей «ідеальний комунізм» містив глибокі гуманістичні ідеї, споріднені навіть із релігій но–християнською свідомістю, яка, як відомо, ще з євангельських часів не пропускає «багатого» через «вушко голки» до царства небесного. Саме ця «іпостась» комунізму залишається привабливою і до сьогодні, саме її називав І.Франко «етичним соціалізмом». Це – закономірне прагнення людей до справедливих стосунків у сфері матеріального виробництва. Нажаль ці прекраснодушні утопії перекриваються «конструктивно– практичними» ідеями, які задля втілення комуністичного ідеалу в життя передбачають: боротьбу між класами та знищення класу експлуататорів (фізичне знищення не трактувалось як неможливе чи аморальне); вста новлення диктатури пролетаріату (диктатура, як було вказано, часто ототожнювалась із необмеженим насильством [3,271–276]) та повною націоналізацією, яка часто ставила людину в залежність від чиновника, що здійснював функцію розподілу. Поєднання цих ідей із замислом мак симальної централізації і створило радянську тоталітарну систему, Цікавим є твердження М. Вебера: «Коли аксіоматична етика любові проголошує не противитись злу насильством, то для політика має силу протилежне значення: ти повинен, застосовуючи силу, протистояти злу, інакше будеш відповідати за те, що зло взяло гору» [4,179]. Пристосову ючи дане висловлювання до ситуації функціонування українського націонал–комунізму, можна сказати, що катастрофа, яка спіткала його в 1930–х роках, – це відповідальність за невміння чітко і послідовно формувати власну політичну систему, починаючи від ідеології і закін чуючи партійними і урядовими структурами. Політична організація суспільства часто уявлялась ідилічно. Державі, як базовому інституту політичної системи, не надавалось достатньої ваги, фактично в межах централізованої політичної системи Радянського Со юзу тільки починала формуватися нормативно–регулятивна складова нової, відмінної організації суспільства. Український націонал–комунізм намагався сформувати власні нормативні документи і правила поведін ки в політичному житті, вони суттєво відрізнялися від центральної матриці, але не створили цілісної документальної системи, яка б могла виступати регулятивним механізмом. Найбільш вираженою і оформленою є ідеологічна складова націо нал–комунізму. Концептуально її можна окреслити таким чином: – Мета політичної діяльності – досягнення соціалістичного ладу; – Стратегія політичної діяльності – усунення соціального і націо нального гніту; – Тактичні дії – формування власної партійної системи; – Практична реалізація політичної мети – створення Української радянської республіки у федерації із іншими радянськими республіка ми світу. У взаємодії із центральною владою націонал–комунізм сприяв ста новленню політичної системи України. Адже, незважаючи на репресії,

299

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

центр змушений був робити різноманітні поступки, які не дозволяли забути, що Україна – не регіонально–територіальна, а оригінальна полі тична структура. Література 1. Бех В.П. Философия социального мира // Нова парадигма: Журнал нау кових праць. – Вип. – 51. – К.: Вид–во НПУ ім.. М.П. Драгоманова, 2005. – С.

217.

2. Большевистские организации Украины в период установления и укреплеT ния Советской власти (ноябрь 1917 –апрель 1918 гг.). Сборник документов и материалов. – Киев, 1962. // Цит. За Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. – К.: Тандем, 1996.

3. Валіцький А. Марксизм і стрибок у царство свободи: історія комуністич ної утопії / Пер. З польськ. Д.Андрухів. – К.: Вид. дім «Всесвіт» 1999.

4. Вебер Макс. Соціологія. Загальні історичні аналізи. Політика. – К., 1998.

5. Донцов Д. Енгельс, Маркс і Лассаль про «неісторичні нації». – К.: Серп і молот, 1918. – 50 с.

6. Донцов Д. Сучасне політичне положення нації та наші завдання. Реферат, виголошений на ІІ Всеукраїнському студентському з’їзді в липні 1913 р. у Львові. – Львів: Молода Україна, 1913.– 12 с.; Українська суспільно–політична думка в 20 столітті : документи і матеріали. – Мюнхен, т.1, 1983. – С.421–423.

7. Енциклопедія українознавства. Гол. ред. Володимир Кубійович, видав ництво «Молоде життя», перевидання в Україні, НТШ. – Львів, 1993.

8. Кафарський В. Комунізм і український національно–визвольний рух. – Івано–Франківськ: Плай, 2002. – .

9. Кугутяк М. Історія української націонал–демократії (1918–1929). Т.1. – Київ – Івано–Франківськ: Плай, 2002.

10. Ленин В. Вопросы национальной политики и пролетарского интернаци онализма. – М., 1965.– 192 с.; 11. Ленин В.И. Критические заметки по национальному вопросу; О праве наций на самоопределение; О национальной гордости великороссов. – М., 1969.

12. Ленін В.І. Твори. К.: Політвидав України, 1952–1962. – Т. 10, С.212. // Цит за Валіцький А. Марксизм і стрибок у царство свободи: історія комуністич ної утопії / Пер. З польськ. Д.Андрухів. – К.: Вид. дім «Всесвіт» 1999.

13. Мазлах С., Шахрай В. До хвилі: Що діється на Вкраїні і з Україною? – Саратов: Український відділ народного комісаріату до справ національних, 1919.– 104 с.

14. Майстренко И. Национальная политика КПРС. – Мюнхен, 1978. – С.20 // цит. за Кафарський В. Комунізм і український національно–визвольний рух. – Івано–Франківськ: Плай, 2002.

15. Олексюк М. Ленінська ідейна спадщина і прогресивна преса Західної України (20–30–ті рр. XX ст.). – Львів, 1972.– 276 с.

16. Програма СРС. – Станиславів, 1919. – С.1.

17. С.Літній. «Маркс, Енгельс про національне питання». Нова культу ра,1923р.; // Олексюк М. Ленінська ідейна спадщина і прогресивна преса Західної України (20–30–ті рр. XX ст.). – Львів, 1972.– С.240–241.

18. Сичивиця О. Дві іпостасі комуністичної парадигми суспільного прогре су або дволикий Янус комунізму // Українські проблеми.1(5). – Львів,1994.– С. 83–89.

300

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

19. Скрипник М. Статті й промови. т. II, Національне питання, ч.1. – 1929. – 360с.

20. Сталин Й. О правом уклоне в ВКП (б) // Сталин Й. Вопросы лениниз ма. Изд. Одиннадцатое. – М.: Государственное издательство политической литературы, 1947. – С.228 – 229.

21. Сталин Й. Отчетный доклад на ХVІІІ съезде партии о работе ЦК ВКП(б) // Сталин Й. Вопросы ленинизма. Изд. Одиннадцатое. – М.: Государственное издатель ство политической литературы, 1947.

22. Стахів М. Західня Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923рр. – Т.ІV. – Скрентон, 1960. – С. 107–108 // Цит. за Кугутяк М. Історія української націонал–демократії (1918– 1929). Т.1. – Київ – Івано–Франківськ: Плай, 2002.

23. Українська Національна Рада // Республика. – 1919. – 29 березня. // Цит. за Кугутяк М. Історія української націонал–демократії (1918–1929). Т.1. – Київ – Івано–Франківськ: Плай, 2002. –С. 122.

24. Франко І. Про соціалізм і марксизм. Рецензії і статті 1897 – 1906.– Нью–Йорк: Пролог, 1966. – 258c.

25. Юркевич Л. Російські соціал–демократи і національне питання. Жене ва, 1917// Українська суспільно–політична думка в 20 столітті : документи і матеріали. – Мюнхен, т.1, 1983.– С.421–423.

26. Mace J. Communism and the Dilemmas of National Liberation: National Communism in Soviet Ukraine. 1918–1933. – N.Y., 1983. – P. 307.

27. Thomas G. Masaryk. The New Europe (The Slav Standpoint). – Lewisburg: Bucknell University Press, 1972. – pp. 118, 123. // цит. За Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм /Пер. З англ.. Г.Касьянов. – К.: Основи, 1998. – С. 410. Дичковская Г. О. Украинский национал–коммунизм и его влияние на политическую организацию общества Проведено анализ мировоззренчески–идеологического формирования украинского национал–коммунизма в ХХ в. Определено стратегические и тактические направления его деятельности. Показано, что национал–ком мунизм – специфическое явление украинской политической жизни, которое существенно влияло на формирование политического мировоззрения и оргнанизации украинского общества. Ключевые слова: национал–коммунизм, политические убеждения, ми ровоззрение, світогляд, идеология, украинская политическая жизнь.

Dychkovska, Н.О. The Ukrainian national–communism and its influence on the political organization of society The analysis of world outlook and ideological forming of the Ukrainian national– communism in the 20th century is made. The strategic and tactical directions of its activity are revealed. It is shown, that national–communism is the specific event of the Ukrainian political life, which had essential influence on the forming of political consciousness and organization of Ukrainian society.

Key words: national–communism, world outlook, ideology, the Ukrainian political life, political consciousness.

301

Випуск 15

ФІЛОСОФІЯ

УДК 128:329.17(=161.2)

Середін А. М.

Уявлення про смерть в ідеології українського націоналізму Досліджується місце концепту «смерть» в націоналістичнй ідеології, аналізуються увлення про смерть в працях українських громадсь ко–політичних діячів ХХ ст.

Ключові слова: смерть, етносимволізм, ідеологія, націоналізм. (Матеріали виступу на науковій конференції «Ідеологія ОУН та ідеологія Української держави сьогодні»)

Вивчення концепту «смерть» та ставлення до нього є частиною вив чення механізмів походження і розвитку націоналістичних ідей, а також структурних елементів національної свідомості. Відомий дослідник на ціоналізму Бенедикт Андерсон вказує на важливе місце уявлень про смерть в націоналістичній свідомості. Він відзначав, що «ні марксизм, ні лібералізм не переймаються особливо поняттями смерті й безсмертя. Якщо ж націоналістична уява цим так цікавиться, це наводить на думку про її глибоку спорідненність з уявою релігійною». Оскільки ця спорідненність аж ніяк не випадкова, варто було б розпочати розгляд культурних проявів націоналізму зі ставлення до смерті як останньої з усіх можливих невідворотностей [10,29]. Зокрема, тема нашого дослідження може бути корисною для розвитку парадигми етносимволізму в націоналістичних студіях. Етно символізм звертає увагу на роль суб’єктивних моментів – спільних міфів, пам’яті, етнічних традицій на процес формування національної свідо мості [13,71]. Також наше дослідження є корисним для розвитку проблематики історії ментальностей. Ідеології, що ґрунтуються на тих чи інших ідеях, можуть досить легко стати елементами ментальностей, однак вони не ідентичні. Ідеологія – це зміст переконань, вона «віддаленіша» від особистіс ного ядра, а ментальність – це більш рання, «ближча» загальна диспозиція [11,23]. Тому, досліджуючи комплекс ідей, ми виходимо на ментальні структури, на яких базуються ідеї. У зв’язку з цим, на нашу думку, слід розглянути співвідношення бут тя нації і буття індивіда в ідеології українського націоналізму.У М. Міхновського ми знаходимо рядки: «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: «Смерть політична, смерть національна, смерть куль турна для української нації» [9,152].

302

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Отже, для автора категорія буття нації є конечною категорією. «Смер тельну рану» для нації завдає відступництво еліти: «Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть з цим масовим відступництвом інтелігенції? І війна, і пошесть – вони косять без розбору і учених, і темних, і бідних і багатих, відступництво забрало цвіт нації – найкультурнішу її верству» [9,155]. Далі автор констатує: «Таким чином, українофіли лишилися без потомства, а сучасна молода Україна вважає себе безпосереднім спад коємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною та ук раїнофілами немає ніяких зв’язків – крім однієї страшної і фатальної зв’язі – своєю кров‘ю заплатити за помилки попередників» [9,155]. Таким чином, для відновлення єдності поколінь, в якому виражаєть ся буття нації, необхідна самопожертва молодих націоналістів. З цього виходить, що буття нації має більшу цінність, ніж буття індивіда. Ю. Вассиян вдається до обґрунтування того, що насправді таке підпоряд кування є гармонійним взаємозв’язком, метафізична сторона якого розкриває нам зовсім інший вимір: «Для одиниці нація не є ідеалом, аб солютною вартістю, але ідеєю, формою творчого буття, що не дивлячись на багату різнорідність своїх ідеалів, вдержує їх у відношенні певного споріднення, співналежності. Одиниця вважається супроти нації засо бом тільки зі становища свідомості, що ідея нації переходить межі її існування, – отже, тільки з огляду на обставину, що актуальність самої ідеї зумовлена неперервною присутністю одиниць, які дають їй зміст. Якщо розум людський зумів би найтися в положенні надособового суб ’єкта нації, він бачив би в одиниці не засіб, але ідеал нації» [5,208]. Д. Донцов вважав націю головною формою об’єктивізації світової волі. Таким чином, під впливом німецької волюнтаристської філософії (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше), він вважав взаємозв’язок буття нації і бут тя індивіда категорією ірраціонально–метафізичною. Він різко критикував раціональні і матеріалістичні підходи до визначення націо нального буття: «Драгоманов гримав проти сього патосу пророків, бо мало в них «гуманності, альтруїстичної думки», а натомість багато «ска женої ненависті проти тих, хто не приймає віри пророків і апостолів». Знов страшне засліплення, бо безсила є та ідея, яка обмежується лише «альтруїзмом» до себе, а позбавлена «скаженої злоби» проти чужого світу. Ось слова одного більшовика: «РСФСР не лише 5 букв, але й 5 огненних знаків, що звістують світові нову правду. За ці 5 знаків я, що до нестями ненавиджу убивство, візьму рушницю і піду вбивати». Посилаючи на смерть тих, хто не поділяв його науки, Кальвін казав: «Бо так хоче, щоб пішла в непам’ять ціла людськість, коли треба битися за його славу». Ось той патос, якого бракує українській ідеї, що знала лише захват до свого, але не заперечення чужого» [7,114]. «Можна було вмирати за суверенність народу, але не за пропорціональне виборче пра во... За соціалізм як за соціальне убезпечення? За Україну «як земля вширшки, як небо ввишки», але за «автономію», «самоопрєдєлєніє з прісоєдінєнієм»? Можна було вмирати за самостійність, але не за феде рацію...» [7,119]. Релігійність Д. Донцова дуже своєрідна, має вигляд войовничого християнства, завжди пов’язана з ідеями боротьби. Він говорить про недоцільність страху смерті, але в своєрідній формі: «Вони носять в гру дях не людський страх, страх осуду, мук і смерті, а страх Божий, страх

303

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

щоб не зламатися в службі справі, не охлянути в вірі, не піддатися сла бостям, або спокусам зла» [6,53]. Як бачимо, в усіх вищенаведених уривках ми зустрічаємось або з ідеєю підпорядкування буття індивіда буттю нації, або з похідною від неї ідеєю готовності прийняти смерть в ім’я ідеї нації. При цьому ці ідеї виступають або крізь призму філософського осмислення світу, або хри стиянський символізм. Тут, ми вважаємо, цікаво буде навести уривок з промови С.Бандери на могилі Є. Коновальця в Роттердамі, у 1958 році: «Коли стоїмо над могилою Того, хто був у нашому спільному змаганні Перший, Найбільший, Єдиний, – то жаль і біль проймають наші серця з такою ж невпинною гостротою, як тоді, 20 років тому, коли вперше, в різних обставинах і не одночасно, але з однаковою грозою поразила нас страшна звістка про загибель Провідника. І час, який проминув від тієї пори та проніс перед нами стільки великих і важких, героїчних і трагіч них подій, – не в силі заглушити цього жалю. А проте і цей жаль–біль не переходить у нас в одчай. Бо кріпить нас віра в Бога, Його справедливість і безмежну доброту, віра в безсмертність людської душі – де є нам певність, що наш Провідник приймає участь у новому, вищому і незнищимому житті. З цієї самої віри черпаємо пере конання про нерозривний зв’язок Його й інших полеглих борців за волю з нашими дальшими визвольними змаганнями. Цей зв’язок полягає не тільки на їхньому вкладі у визвольну справу за життя, але продовжуєть ся далі в інший містичний спосіб. Розділені кордоном смертні, але з’єднані зв’язком віри, ідеї і любові – живі та померлі будуть собі взаєм но помагати перед Богом і через Бога» [2,590–591]. Проаналізувавши даний текст, можна виділити відразу три аспекти сприйняття смерті: жаль за померлими як типово людське відчуття; хри стиянська ідея вічної душі і ідея зв’язку між живими і мертвими, ідея, яку підсумувавши аналіз попередніх текстів, можна охарактеризувати як ідею буття нації, на якій ґрунтується власне націоналістичне сприй няття смерті. Варто звернути увагу на уявлення про зв’язок жертовності з націо нальною ідеєю у творах ідеологів українського націоналізму. Слід зазначити, що це питання безпосередньо стосується їх як ключових фігур в націоналістичному русі, особливо це слушно для практиків, таких як Степан Бандера, адже йому доводилося оперувати людськими життя ми. Я почну з розгляду уривку його статті: «Коли там зостановлюємось над незліченними втратами найкращих синів і дочок українського наро ду, яких день у день, рік у рік знищує більшовицька Москва, тоді все наново насувається питання про доцільність ведення протибільшовиць кої боротьби. Це питання завжди виринає у зв’язку з проблемою жертв большевицького режиму. Сама ж революційна боротьба коштує чимало жертв, до того ж найкращих українських патріотів. Але крім того з усією боротьбою та з широким спротивом більшовизмові, підсичуваним тією боротьбою, ворог пов’язує свої нелюдські методи тотального терору ма сового знищення людей» [3,399]. Також ми думаємо, доречно тут буде навести уривок зі статті Степа на Бандери «Ідея і людина в ідеологічному русі», надрукованої в «Шляху перемоги» у Мюнхені в 1954 році. «В кожному ідеологічному чи політичному русі найголовнішу ролю відіграють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і

304

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

світоглядні засади в ідеологічному русі та керівні програмові настанови в політичному творять «душу», істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і збільшують ідеї та програму і тією метою беруть активну участь у русі, – творять його живий, діючий організм. Обидва основні складники ідеологічного руху – ідея і людина – од наково важливі і необхідні для його існування і розвитку: як без одного так і без другого він не може розвиватися і діяти» [1,299]. Даний уривок дещо нагадує роздуми Юліана Вассияна про взаємов ідношення буття нації і буття індивіда, які ми наводили вище. У самого Юліана Вассияна є яскраві рядки, присвячені проблемі жертовності в ім’я нації: «На легендарному бойовищі вершиться руками незримої долі зрима необсяжна людська гекатомба – пам’ятник жертовного життя. Велетенська піраміда мертвих скочила твердо на чотирьох рогах благо словенного чорнозему і славиться його священним Пантеоном, що в ньому як у нездобуваному животі, замкнутий дух землі, який незбори мою силою оживляє лицарське тіло мільйонів полеглих воїнів–жертов. Нерукотворний український жертовний вівтар» [4,175]. «Дух землі, замкнутий у священному Пантеоні», який «оживляє лицарське тіло мільйонів полеглих воїнів», на наш погляд, є поняттям, яке подібне до зв’язку між мертвими і живими борцями національної ідеї, де їхня смерть виступає лише як перехід з одного стану в інший. Треба звернути увагу, що мільйони полеглих воїнів–жертов складають одне лицарське тіло, яке є змістом, сутністю буття нації. Далі уявлення ще раз переконливо свідчать про спорідненість на ціоналістичного світогляду з релігійним. При цьому впадає в очі те, що ідея буття нації як спільноти мертвих, живих і ненароджених дуже нага дує язичницьку ідею буття Роду. Таким чином ми крізь аналіз ідей націоналістичного світогляду вийшли до аналізу ментальності націо налістів. Теза про подібність націоналістичних уявлень про смерть до уявлень слов’янського язичництва підтверджує гіпотезу Б.Еренрайх про те, що світогляд націоналізму є подібним до світогляду «до осьових» (за К. Ясперсом) релігій, які, на відміну від «після осьових» світових релігій, були племінними культами [12,214]. На нашу думку, розгляд проблем жертовності буде неповним без розгляду текстів Ю. Липи: «Про Україну і про свій патріотизм пересічний українець взагалі не любить говорити. Хто пригадує собі тепер людей, що йшли на просту й скромну смерть за свій край у великих недавніх роках, ствердить, що вони робили це без зайвих слів і без декламацій» [8]. Тут ми бачимо подібні до вищенаведених уявлення про смерть зара ди нації, як те, що розуміється українцями як щось саме собою зрозуміле, як своєрідний ритуал, що виключає розгляд її як смерть заради слави. Проте, якісно новий підхід до жертовності розкривається в іншому уривку: «Доцільність акції – це те, що зв’яже поняття державності з дійсністю. Мала згадка з часів великої війни 1914–1918 років ілюструє це твердження. Англійським підстаршинам було поставлено тоді питан ня: «Що є першим обов’язком вояка?» Нагороду в анкеті отримав один з підстаршин за таку відповідь: «Кажуть, що першим обов’язком вояка є загинути для свого краю. Це – неправда. Першим обов’язком вояка є дбати про те, щоб якнайбільше загинуло ворогів його краю». Чиста жер товність (на яку такі багаті українці) – це ще не є здобування державності.

305

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Індуси–фанатики, що кидаються під важкі стопи слона британського генерал–губернатора, не будують держави. Але живих людей іще більше, як недоцільна офірність, нищить надмірне доктринерство. Бачимо не одну катастрофу державності, коли доктрину поставляють понад живим організмом, слова – над життям. Багато цих прикладів на наших очах» [8]. Тут ми бачимо суто раціональний підхід до проблем жертовності, проте насправді це є раціоналізований погляд до проблем жертовності, який віддзеркалює метафізичне бачення органічності буття нації (у Ю. Липи – української раси). Це ми можемо побачити в наступних його рядках: «Отже, живий організм України, живий український характер ставимо на перше місце. Все є доцільно, що служить силі українського організму. Від початку ясним є, що тільки доцільність фізичного збереження раси може бути підставою розуміння державності. Не є першим обов’яз ком живого організму загинути, а лишень не датися загинути, вийти з небезпеки оборонною дорогою. Тому, коли хтось говорить про українську державність, то перше питання, що йому поставимо, буде: як уявляє він господарку не тільки духовними вартостями України, але її фізичними силами, її людським матеріалом. Не можна прикриватися тим, що ук раїнці – це одна з шести найбільших груп населення Європи, отже, завжди ріками крові проложить собі шлях до перемоги. Отже, беручи доцільність тих чи інших українських державних чин ників упродовж історії, справджуємо їх вартість для українців під оглядом збереження раси. Таким чином, доцільне господарство кров‘ю – це є перша прикмета державності, чи в явних, чи в укритих формах. Забава в марнотратстві крови – це один з найбільших злочинів щодо своєї раси. Легкодухи, може думають, що не несуть відповідальності, коли легкодушно закликають до марнотратства крови. Однак, це є найцінні ше з усіх цінностей України, і нема пробачення тим, що викликали безцільне для раси і Провидіння пролиття крови» [8]. Отже, ми бачимо, що попри ці різні полюси сприйняття жертовності, їх ментальна підоснова ґрунтується на базовому для націоналістичного світогляду уявленні про органічне буття нації. Власне націоналістичний аспект сприйняття смерті ґрунтується на підпорядкуванні ідеї буття індивіда ідеї буття нації. Людина набуває цінності як людина лише через долучення до національного буття. Та ким чином, смерть заради збереження існування нації є «торжеством самого життя». З іншого боку, нація все ж таки є спільнотою живих індивідів, тому необхідно утриматись від «марнотратства кров‘ю» зара ди того ж збереження існування нації, яка мислиться і як спільнота «мертвих, живих і ненароджених» і як «найвища форма об’єктивізації світової волі», що передає їй категорії найвищої істини. Література 1. Бандера С. Ідея і людина в націоналістичному русі // Бандера С. Перс пективи нашої революції. – К.: Інститут національного державознавства, 1999.

2. Бандера С. Над могилою Є.Коновальця // Бандера С. Перспективи нашої революції. – К.: Інститут національного державознавства, 1999.

3. Бандера С. Хоч би які великі жертви–боротьба конечна //Бандера С. Перспективи нашої революції. – К.: Інститут національного державознавства, 1999.

306

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

4. Вассиян Ю. Воююча Україна // Вассиян Ю. Твори: Степовий сфінкс. – Торонто: Євшан–зілля, 1972.

5. Вассиян Ю. До головних засад націоналізму // Націоналізм. Антологія.

– К.: Смолоскип, 2000.

6. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Дрогобич: Відродження, 1995.

7. Донцов Д. Націоналізм // Донцов Д. Ідеологічні і гносеологічні твори. – Львів: Кальварія, 2000.

8. Липа Ю. Призначення України // www.radical.biznat.com/ 9. Міхновський М. Самостійна Україна // Націоналізм. Антологія. – К.: Смолоскип, 2000.

10. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження та поширення націоналізму. – К.: Критика, 2000.

11. Дінцельбахер П. До історії і практики історії ментальності // Історія євро пейської ментальності. – Львів: Літопис, 2004.

12. Еренрайх Б. Ритуали крові // Волинь 1943. Боротьба за землю «Ї». – Квітень. – 2003. – № 28.

13. Сміт Е. Націоналізм. – К.: К.І.С., 2001. Середин А.Н. Представление о смерти в идеологии украинского на" ционализма Иследуется место концепта «смерть» в националистической идеологии, анализуются представления о смерти в роботах украинских общественно– политических деятелей ХХ века. Ключевые слова: смерть, этносимволизм, идеология, национализм.

Seredin, A.N. The Concept of Death in Ukrainian Nationalist Ideology The place of the «death» concept in the nationalist ideology is investigated, the concepts of death in world of Ukrainian social and political figures of the 20th century are analyzed.

Key Words: death, ethnic symbolism, ideology, nationalism.

307

ФІЛОСОФІЯ

УДК 1(091)(477)

Випуск 15

Пятківський Р. О.

Теорія консолідації України: кінець ХІХ – перша третина ХХ ст. Здійснено аналіз основних концепцій національної єдності, що сформовані творцями ліберал–соціалістичної, націонал–демокра тичної, націоналістичної та консервативної ідеологій в Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. З’ясовуються чинники, які, на думку ук раїнських мислителів, є умовою формування та зміцнення нації, запорукою її успішного розвитку. Ключові слова: нація, національний організм, національна ідея, національна єдність.

(Матеріали виступу на науковій конференції «Ідеологія ОУН та ідеологія Української держави сьогодні»)

Однією з причин сучасної суспільної кризи в Україні, яка суттєво стримує процеси націєтворення і розбудови держави, є відсутність не обхідної внутрішньої єдності як серед її політичної еліти, так і населення загалом. Тому доленосним для українського соціуму завданням є при скорити процеси етноінтеграції, подолати суспільний атомізм і політичну розпорошеність через окреслення і прийняття єдиних цінностей, світог лядних орієнтирів, спільних внутрішньо та зовнішньополітичних цілей тощо. Встановити шляхи вирішення проблеми допоможе вивчення сус пільно–політичних та філософських поглядів вітчизняних мислителів кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. – складного, суперечливого періоду піднесення національної свідомості українського народу і його змаган ня за національне та політичне самовизначення. Саме в цей час українська ідея набуває теоретичного усвідомлення, стає буттєвою і вик ристалізовується у формі провідних суспільно–політичних ідеологій: ліберал–соціалістичної, націонал–демократичної, націоналістичної та консервативної. Проблема об’єднання нації в українській філософії кінця ХІХ – першій третині ХХ ст. недостатньо висвітлена у науковій літературі. Узагальнюючі наукові дослідження, в яких би спеціально і системно вивчались новітні проекти консолідації українського народу, відсутні. Лише побіжно даної теми у своїх працях торкались В.Горський, Г.Кась янов, В.Кремень, І.Лисяк–Рудницький, В.Лісовий, В.Потульницький та деякі інші науковці.

308

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Мета статті – окреслити зміст основних концепцій національної єдності, які були поширені в українській філософській та суспільно– політичній свідомості кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Протягом зазначеного періоду тлумачення українськими мислите лями принципів національного життя пройшло певну еволюцію. Поява нових методологічних принципів у світовому суспільствознавстві, а та кож бурхливі події, що тоді відбувались в Україні, зумовлювали постійну корекцію їхніх поглядів на історичні завдання, що стоять перед украї нським народом, і зміну акцентів при вирішенні питання національної консолідації. Впродовж останніх десятиліть ХІХ – першої третини ХХ ст. в українському суспільно–політичному житті домінувала ліберально– соціалістична ідеологія, котра сформувалася на ґрунті народницької історіософської парадигми. Представники напрямку – найвизначніши ми з–поміж яких були В.Антонович, М.Драгоманов, М.Грушевський і М.Павлик, – стали творцями «культурницької» теорії консолідації ук раїнського народу. Українські ліберал–соціалісти вважали змістом і метою історії «похід людства до щастя і правди», котрі запанують лише із перемогою ідей гуманності, демократизму й соціалізму. Визнаючи поступ людства клю човою історичною цінністю, вони розцінювали націю лише як його «ґрунт, форму та спосіб» (М.Драгоманов), а покликання національної культури бачили у тому, щоб служити «знаряддям поступу і причетності до загальнолюдських вартостей» [1,99–100]. Проголошуючи локальні культури найбільш стабільним і необхід ним чинником історії, ліберал–соціалісти головну роль народу вбачали у продукуванні й збереженні власної культури та традиції, а також виявленні своєї «провідної ідеї». Оформившись під впливом антропо логічних ознак, територіальних обставин, культурного розвитку та деяких інших чинників, національна ідея зцементовує народ і сприяє його самоідентифікації. Міцно солідаризує народ мова, яка є атрибутом національного самовиявлення, свідченням оригінальності й повноцін ності культури, в якому нація кодує свою духовність, історію та всебічний багатовіковий досвід. Саме тому стирання національної мови затримує поступ нації як частини людства, а, отже, перешкоджає його демокра тичному розвитку [2,442]. Суть української національної ідеї ліберал–соціалісти вбачали у ре алізації принципу «широкого демократизму і признання рівного права задля кожної одиниці суспільства» [3,18]. Щоб здійснити її, українсь кий народ повинен досягти високого рівня культурного розвитку, щиро вірити у правдивість цієї ідеї, плекати у своєму середовищі моральний героїзм й готовність до великих жертв заради неъ, одночасно позбуваю чись вікової пасивності, «самозречення» і атомізму. Мислителі закликали сконцентрувати зусилля навколо інтересів реальних творців культури – трудових верств і, насамперед, селянства, яке є головним представником української народності та одиноким носієм її національної ідеї, єдиним по справжньому демократичним елементом. Заперечуючи проти встановлення диктатури пролетаріату, ліберал–соц іалісти виступали за об’єднання промислових робітників з українським селянством у єдину міцну національну силу і посилення зв’язків між містом й селом.

309

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Ліберально–соціалістична теорія обґрунтовувала й важливість по вернення країні її «мозку» – інтелігенції, яка, виховуючи у народу політичну принципіальність і солідність, повинна допомогти йому добитись бажаного. На думку М.Грушевського, завдяки своєму соціаль ному статусу, представники освіченої верстви можуть також виступити «корисним, нейтральним, об’єктивним елементом» парламентської бо ротьби, вносячи справедливі і розумні ідеї в середовище, де вирують матеріальні і класові пристрасті. Вчений закликав всі українські партії віднайти «середній термін своїх спеціальних національних домагань», утворити «моральний союз» і вести цивілізовану боротьбу, засвідчив ши таким чином здатність виконати свій елементарний обов’язок перед народом [4,41–42]. Одночасно українські ліберал–соціалісти виступали з позицій на родницького егалітаризму, вважаючи вищі економічні класи «елементом ненаціональним і навіть антинаціональним» (М.Грушевський), а тому ігнорували проблеми елітного шляху державного будівництва України». Їхній проект обґрунтовував можливість ефективної організації суспіль ства поза державою, базуючись на тезі, що найкраще «синтез» національних культур відбувається у великих міжнаціональних об’єднан нях. Вбачаючи у федеративно–демократичному русі «синтез миру і прогресу» та оцінюючи його як «висновок історії» (М.Драгоманов), пред ставники напрямку вважали достатнім для України здобути статус широкої автономії у складі реорганізованої у демократичну республіку Росії, щоб вже спільно з нею рухатись до майбутньої Європейської фе дерації. Домінуюча в українському народництві та вітчизняній суспільній думці загалом антидержавна настроєність, стала одним із проявів фено мену так званого «українського нігілізму», суть якого дослідник Т.Лютий визначив як «здатність уникати того способу існування, що називається національним буттям, утримуючись на українському ґрунті» [5,146]. Розглядаючи національну проблематику «крізь призму загально людських і гуманістичних ідеалів», ліберал–соціалісти закликали «вменшувати націоналізм і вбільшувати інтернаціоналізм», висловлю вали переконання, що «оборонці української національності не будуть націоналістами» [6, 104]. Сповідуючи еволюційно–культурницький шлях національної організації, мислителі напрямку намагались об’єднати українське населення під гаслами кращої соціальної перспективи, об іцяючи забезпечити права і потреби особи, вдосконалити матеріальний добробут кожної людини, завершити перемогу соціального егалітариз му, підтримати спокій у суспільстві тощо. Однак, віддання переваги соціальному питанню над національним, недооцінка ваги держави у житті нації й світоглядна аристофобія завадили прихильникам ліберал– соціалістичної культурницької парадигми об’єднати та організувати український народ під час його національно–визвольної боротьби 1917– 1920 років. Уряди Української Центральної ради та Директорії, очолювані переважно прибічниками цієї доктрини, більше зусиль і часу віддали декларуванню соціальних гасел і організації боротьби з «внутр ішніми класовими ворогом», ніж питанням державного будівництва, що, в свою чергу, стало причиною поразки останнього. Приблизно з 90–х років ХІХ ст. в Україні починає активно розвива тися націонал–демократичний суспільно–політичний напрямок, найвизначнішими представниками якого виступили І.Франко, Леся

310

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Українка, Т.Зіньківський, Б.Грінченко, М.Міхновський, Ю.Бачинський, С.Петлюра та інші відомі українські діячі. У їхньому середовищі було обґрунтовано якісно новий «органістичний» концепт консолідації нації. Сенс історії українські націонал–демократи вбачали у повноцінно му розвитку нації та її активній участі у світовому розвитку людства, спрямованому на утвердження принципів національної і особистої сво боди. Визнаючи головним критерієм прогресу не щастя всього людства, а окремої «людської одиниці», мислителі вважали невід’ємною умовою щастя особи її розвиток у вільному середовищі своєї нації. Критикуючи «антигуманні» філософські концепції, котрі в основу суспільного роз витку клали закони «вовчої» боротьби і конкуренції, І.Франко наголошував, що справжній суспільний прогрес починається там, де на ступає «здруження людей», коли виникає суспільно–організаційна цілісність, в якій єдність, а не внутрішня протидія, визначає подальший поступ [7,345]. Націонал–демократи наголошували, що народ буде ефективно роз виватися лише тоді, коли він організується в єдину націю, оригінальну «живу колективну одиницю». Вони вперше зауважили, що в інтересах національного розвитку необхідно в середовищі нації витворити всі ті стани і верстви, що відповідають певним функціям народного життя. І.Франко та Леся Українка розглядали навіть питання можливої участі багатих і впливових верств у розвитку України, вбачаючи у відсутності міцної еліти одну з причин її політичних, культурних та економічних негараздів. Фундаментом національного організму націонал–демократи вважа ли трудові верстви та інтелігенцію, спільні зусилля яких завжди визначають його історичну долю. Власне, перед українською інтеліген цією і ставилось завдання «…витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і яка сильна держава не може остоятися» [8,404]. З цією метою представники освіченої верстви повинні якнайшвидше по вернути собі авторитет серед народної маси, діючи на національному ґрунті реально, систематично, відповідально і жертовно, а не «залітати за хмари» (І.Франко). Оскільки нація може звільнитись і надалі успіш но розвиватись лише за рахунок національних почувань та діяльності своїх громадян, то, на думку націоналів, наполеглива, продуктивна пра ця для свого народу здатна перетворити кожну особистість на активного учасника суспільних змін чи навіть зробити її «національним героєм». До числа ключових чинників, які відіграють провідну роль у перетворенні народу на «єдиний національний організм» націонал–де мократи зараховували національну свідомість народу ( в І.Франка – здатність «чути себе українцями») і мову – «орган духовного життя на роду», втративши який нація втрачає рацію свого існування. З’ясування ж національного ідеалу, на їхнє переконання, здатне розбуркати народ, заставити його поважати своє національне я, розбудити у ньому почут тя гідності та самостійності, «поставити його на власні ноги» і подолати звичку «бути рабом чужого життя» [9,303]. Не випадково, за відсутності

311

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

в душі національного ідеалу, наголошував І.Франко, найкращі українські сили зазвичай «тонули в общеросійськім морі», а ті, що лишилися на своєму ґрунті, «попадали в зневіру і апатію» [10,283]. Щоб перетворити українську національну справу на справу всього українського населення, націонал–демократи вважали необхідним об ’єднати її зі справою народного добробуту. З цією метою М.Міхновський пропонував українській інтелігенції звернути більше уваги на поширення серед робітництва національної ідеї, а серед селянства – ідеалів соціалі стичних. Він, як і більшість націонал–демократів, виступав за створення національних (а не інтернаціональних) організацій робітників і селян, котрі забезпечать здобуття трударями соціальної і політичної свободи. Важливе місце у процесах консолідації і відродження нації націо нал–демократи відводили націоналізму, вважаючи нещастя українства наслідком недостатнього поширеності цієї доктрини у його середовищі [11,109]. Зростання націоналізму і мілітаризму наприкінці ХІХ ст. І.Франко вважав ознаками піднесення та органічного росту нових суспільств, а головне – свідченням «...емансипації людської одиниці, її тіла й духу, її потреб, бажань і вірувань, від усіх згори накинених пра вил, формул і догм» [12,291–292]. Націонал–демократи були переконані, що впродовж історії між націями, між державами точиться боротьба за самостійність та збереження власного ладу, а тому єдиним гарантом сво боди будь–якої нації вважали її силу. Визнаючи, поруч із «мирними» заходами суспільних змін, засади боротьби, більшість із них, однак, відки дали гасла класової ненависті, що здатні перешкодити національній боротьбі та встановленню єдності у суспільстві. Усвідомлюючи мож ливість викривлення будь–якої доктрини, мислителі радили тримати націоналізм як «почуття природне» «під контролем ідей гуманізму – любити свій народ, працювати для його не значить зневажати і ненави діти іншу якусь народність» [13,106]. У націонал–демократичній ідеології чи не вперше з’являється спро ба подолати притаманне українській суспільній думці насторожене сприйняття держави. Представники напрямку визнавали державну са мостійність найкращою і найпевнішою запорукою національного життя народу, його повноцінної участі у світовому історичному процесі, а тому перспективу утворення вільних міжнародних союзів для осягнення ви щих міжнародних цілей відкладали до часів, коли «…всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів» [10,284]. Як «органічний витвір історії народу», держава повинна підпорядкувати діяльність своїй нації, прагнути забезпечити всі людські й громадські права своїм громадянам. Саме воля і добрі порядки, на думку Лесі Українки, дозволять не лише забезпечити згоду між людьми, але й встояти самій державі [14,220]. Таким чином, проголошення представниками націонал–демократич ної ідеології цінності органічної нації та усвідомлення важливості об’єднання й активної участі всіх верств і громадян у національному житті, спрямували їхні зусилля на пошук шляхів творення цілісної соц іальної структури української нації. Зі зростанням національної свідомості українських мислителів вщухають заклики до класової бо ротьби у середині нації, котра руйнує її організм. На жаль, дана позиція не стала провідною в українських суспільно–політичних реаліях, а тому

312

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

проект «української органічної нації» не був реалізований за життя його творців й, на жаль, залишається недостатньо оціненим сьогодні. Трагічний стан України на початку 20–х років ХХ ст. і відсутність реальних перспектив її майбутнього зумовили появу волюнтаристичної теорії чинного націоналізму Д.Донцова, в якій автор обґрунтував своєр ідну «ієрархічну» модель організації української нації. Розглядаючи історію як нескінченний процес невщухаючої бороть би між націями за існування та панування, Д.Донцов визнавав право «сильних рас « організовувати людей і народи в інтересах зміцнення існу ючої культури й цивілізації. Заперечуючи існування всезагальних законів справедливості, мислитель був переконаний, що нації які хочуть грати роль у світі, повинні покладатись виключно на свою волю та здатність «пхнути історію наперед» відповідно до власної правди, не зважаючи на суму затраченої енергії та кількість жертв. Вважаючи потреби нації «най реальнішою річчю на світі», мислитель ставив її ірраціональне право на життя понад будь–яку етику, вище інтересів індивіда і людського життя. Запорукою стабільності і політичного успіху нації Д.Донцов вважав існування у її середовищі суспільної піраміди, в якій окреслюють своє існування дві основні суспільні групи: керуюча меншість та пасивна більшість. Еліта, в порівнянні з масою, завжди володіє більшою свобо дою в рухах і точністю в діях, вона формує нові ідеї і творить всі суспільні органи, без яких спільнота приречена на катастрофу. Активний динамі чний дух меншості надихає масу, яка підсвідомо горнеться до сили, є вразливою щодо «інстинкту насильства», а тому стає слухняною в ру ках сильного «різьбяра». Наділена властивостями організатора суспільного життя, еліта об’єднує і мобілізує спільноту на звершення національної ідеї, в якій відображаються традиційні погляди на світове завдання нації. Д.Донцов був переконаний, що провідними елементами національного ідеалу, котрі допомагають нації швидше дійти до мети, є експансія, організованість і «власновладство». «Всеобіймаючий» ідеал незалежного існування, створення політичної нації є тим чинником, що скеровує всі думки і прагнення одиниць і груп нації до одної мети, забез печує внутрішню консолідацію національного організму», – писав мислитель [15,162–163]. До цього рівня не може досягнути нація «куль турна», котра не має власного національно–політичного ідеалу, а тому мусить засвоювати ідеал чужий, залишаючись позаду в «життєвій бо ротьбі», або й загинути. Єдиним виходом для України, якщо вона не хоче загубитись в історії, Д.Донцов вважав прийняти волюнтаристську, ірраціональну концепцію «нового націоналізму». «Всеобіймаючою» ідеєю для українства мисли тель вважав здобуття власної політичної влади і запровадження ефективної форми господарювання, які забезпечать йому повноцінне суспільне буття [15,317]. Реалізувати цю ідею можна лише шляхом відки нення космополітичних цілей і чужих ідеалів, визнання пріоритету суверенності, зближення з Європою і цінностями західної культури, які забезпечують активність нації, а головне – сепаратизм від Росії. Розці нюючи протистояння між Росією і Європою як історичний факт, Д.Донцов вважав, що Україні необхідно визначитись: або увійти у євро пейський духовно–правовий простір, або залишитись неважливою провінцією євразійської імперії. Національну місію України, ідеолог

313

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

чинного націоналізму вбачав у боротьбі з Росією і виконанні функції чинника рівноваги у просторі цілого континенту [16,144]. Вважаючи, що воля нації неодмінно повинна проявлятися назовні, Д.Донцов найкращим органом, суб’єктом вияву її цілей вважав власну державу. Сприймаючи державу як «апарат для осягнення мети нації», мислитель будь–які виступи проти власної держави розцінював як на ціональну зраду і застерігав: «...хто відкидає поняття політичної нації, мусить прийти до неґації поняття нації взагалі, яка не може існувати без власних державнополітичних змагань»[15, 97]. Таким чином, виступаючи з позиції «власновладства і могутності нації», Д.Донцов обґрунтував концепцію національної консолідації на вколо волюнтаристичних проектів провідників нації, котрі покликані виступити «апостолами ідеї боротьби» і витворити з маси придатний матеріал для провадження історично значимих подій. Проголошуючи першочерговим завдання нації вижити у міжнародній «війні всіх проти всіх», ідеолог чинного націоналізму, на відміну від українських ліберал– соціалістів, вважав, що організація внутрішніх сил у державі мусить відповідати вимогам її зовнішньої екзистенції, а не здійснюватись відпо відно до принципів «співіснування без взаємної шкоди» та схиляння проводу перед «атомістичними забаганками власного середовища». У зв’язку з цим він гостро критикував ідеологію й діяльність українських народників і соціалістів, які, «мислячи не в крузі ідей держави», а «в крузі ідей суспільності», робили українську націю пасивною й не могли забезпечити їй історичну перспективу. Ідеологи українського консерватизму (В.Липинський, С.Томашівсь кий, Д.Дорошенко, В.Кучабський) відстоювали «державницький» проект організації української нації. Наголошуючи на тотожності поняття нації саме з поняттям держа ви, а не якогось класу чи раси, як про це заявляли прихильники соціалістичної та націоналістичної ідеологій, В.Липинський стверджу вав, що «без своєї власної суверенної державної організації не може бути нації» [17,211]. Держава, особливо національна, відіграє творчу роль в організації, керуванні та захисті суспільства, тільки вона здатна зреалі зувати або забезпечити конкретні громадські тенденції, виступити гарантом збереження «органічних» традицій народу, котрі становлять підмурки національної культури та етнічної єдності. Націю як органічне сполучення еліти і маси, що твориться внаслі док їхнього внутрішнього ірраціонального бажання «бути нацією» та згуртування спільним почуттям «територіального патріотизму», В.Ли пинський називав «продуктом складного взаємовідношення держави і громадянства» [17,387]. На думку мислителя, відносини держави і гро мадянства повинен регулювати закон, в основі якого має лежати принцип взаємного обмеження прав кожною із сторін, а також готовність грома дян визнати пріоритет суспільних інтересів над інтересами власними, що, в врешті–решт, дозволить спільноті стати нацією. Ідеалізація українськими консерваторами місії держави у суспіль ному бутті супроводжувалась піднесенням до статусу соціальної цінності Монарха як символу міцності держави і неподільності нації, котрий здат ний об’єднати здорову й сильну національну еліту, всі поодинокі класи та всіх громадян в одну національну цілість, спаяну «органічним духом».

314

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Згідно консервативної історіософії, тільки народ, класи і стани яко го прикладають зусилля для внутрішньо класової консолідації і взаємного порозуміння між собою в ім’я всім бажаного законного ладу і спокійної праці, зможе здобути власну державу і, підтвердивши сувере нітет на своїй землі, як велика нація взяти активну участь у світовій історії. Втілення ідеї класового і станового примирення, національного згуртування особливо важливе в умовах, коли нації загрожує зовнішнє поневолення. Тоді консолідуючими націю чинниками виступають не лише єдина національна ідея і один спільний національний провід, але й наявність спільного ворога, ненависть до якого «...заміняє спільною емоцією брак спільної орґанізованости, дисципліни, політичного розу му і волі» [18,45]. «Нації творяться перемогами, або нещастями психологічно спільними для всіх членів одного національного колекти ву», – стверджував В.Липинський [17,16]. Усвідомлюючи вагу силової підстави державного існування нації, українські консерватори, на відміну від мислителів ліберал–соціалістич ного напрямку, ціннісним елементом соціальної структури називали збройні сили (армію), які становлять, словами В.Липинського, «спин ний хребет» суспільства. В.Липинський вважав, що найбільш досконало співробітництво всіх класів здійснюється за умови їх рівноправності при класократичному ме тоді соціальної організації, коли в межах унітарної монархічної держави вони, як органічні колективи, що внутрішньо об’єднуються єдиним ви дом праці та спільною історичною традицією, творять суспільну дійсність у своїй сфері, забезпечуючи всебічний розвиток нації і зміцнюючи власну державу. Однак фундатором національного організму і охоронцем само стійницької національно–державницької традиції консерватори вважали хліборобський клас, представники якого акумулюють в собі і традиції християнської моралі, і духовно–культурні традиції народу, і своєрідний спосіб господарювання, а прив’язаність до землі робить їх завше найбільш зацікавленими в існуванні власної незалежної держави. Називаючи класократичний устрій Трудової Монархії традиційним і найбільш придатним методом організації українського суспільства, В.Липинський найбільш вартісним у ньому вважав спосіб організації еліти, яку, на основі класової селекції, творять «найсильніші, найздатніші і найбільш авторитетні у своїх класах» представники. Класократичну аристократію мислитель змальовував як найкращий тип еліти–творця, що забезпечує ритмічність і гармонійність розвитку суспільства, під ке рівництвом якої воно переживає найяскравіші періоди свого існування. Вважаючи українство по своїй природі «рухом верхів», В.Липинсь кий стверджував, що лише вирівнювання класів по «найвищому типу» може забезпечити нації розвиток, в той час як пропаговане народника ми і соціалістами «рівняння на тип найнижчий» – це шлях дестабілізації й занепаду українського суспільства [17,52]. Заперечуючи теорії «автоматичного» формування нації на основі етнографічної маси, її типу, характеру, мови та території, українські кон серватори вважали її будівництво справою «національних аристократій», котрі покликані «тесати» історію по образу своїх ірраціональних бажань, творити об’єднуючі громадські цінності та ідеї, організувати несвідому пасивну масу у свідому націю [17,130]. Тільки організаційно і політич но сильна провідна верства, що вміє керувати своїми та чужими

315

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

пристрастями, може опанувати політично нездібну, схильну до анархії частину суспільства. Для реалізації свого покликання еліта повинна во лодіти також авторитетом в очах населення, який залежить від легітимності її влади, духовної й фізичної якості її представників. З цією ж метою, відповідно до універсального закону «єдності поступу і кон серватизму», кандидати на політичний провід і правляча верства повинні завжди вести боротьбу за владу між собою виключно в рамках одної дер жави і на підставі одного основного закону. Розуміючи, яку величезну силу влади зазвичай зосереджують у своїх руках політичні лідери, українські консерватори вказували на необхідність «обмеження» їхнього надмірного ірраціоналізму традицій ними соціальними установами, до числа яких вони зараховували і духовні інститути. Релігію і традиційну церкву консерватори вважали організуючою силою, що здатна побороти моральну й соціальну анар хію, до якої в принципі схильна будь–яка спільнота [19,14]. Вони формують «народну душу», морально підтримують діяльність законної влади, виступають важливим консолідуючим чинником у процесі націо генезу, а тому «ніякої користи від нищення консервативних основ нації і від нищення з громадського боку найвартніщих прикмет церкви: тра дицийности, вірности, послуху й дисципліни – для нації бути не може» [19,80]. З іншого боку, діяльність сект та протестантських церков, які, поширюючи вільнодумство, збільшують суспільну розпорошеність та дезорганізацію, на думку консерваторів, є особливо небезпечною для націй, які історично мають нахил до анархії та «антигромадського інди відуалізму». Консолідацію України консерватори закликали здійснювати в кон тексті національного завданням, до якого її народ був «історично покликаний Богом» – здійснити синтез між Сходом і Заходом, гармон ізувати впливи двох відмінних культур, світоглядів, понять і цивілізацій, і на цім зв’язку витворити власну національну індивідуальність. «Без такої гармонізації, ми гинемо як нація: підпадаєм – не завойовані ніколи чужою зброєю, а завжди власним внутрішнім розкладом – під впливи то східної Москви, то західної Польщі. Гинемо, покарані за не виконуван ня того завдання, яке дано тільки нам…», – застерігав В.Липинський [19,55]. Таким чином, консервативна концепція національної консолідації є найбільш теоретично виробленою і систематизованою. Її автори вияв ляли симпатії до суспільних сил та соціальних інституцій, які сприяють політичному й культурному вдосконаленню суспільного організму на основі його власних традицій і в межах своєї політичної організації, од ночасно засуджуючи руїнницькі й анархічні елементи. Проте, через досить пізнє оформлення, нечисленність адептів, а також внаслідок не сприятливих історичних обставин, філософські і політичні ідеї ідеологів консерватизму не стали домінуючими в українському світогляді, а ди намічним спробам реалізувати державницький проект у політиці гетьманського уряду Української держави 1918 року, завадила недостат ня виробленість державницького мислення у переважної частини українського населення та політичних опонентів, котрі ідейно та зброй но виступили проти нього. Розглянуті концепції консолідації Україні, вироблені вітчизняними мислителями кінця ХІХ – першої третини ХХ ст., демонструють

316

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

відмінність розуміння принципів її досягнення. Однак суспільні проце си останніх років переконливо засвідчують, що український народ здобув власну державу швидше, ніж було завершено його оформлення в орган ічну націю, а значить історично йому судилося здійснювати національне зростання за проектом «через державу до нації», який було обґрунтова но представниками українського консерватизму. Тому безперечну цінність становлять висловлені його представниками ідеї щодо необхідності плекання державницького мислення та територіального патріотизму серед українства, котрі забезпечать єдність і гармонію в його середовищі, а також сприятимуть оформленню сильної патріотичної еліти, відродження традиційних соціальних установ тощо. Українська громадськість не повинна також відмовлятись сьогодні від задумів лібе рал–соціалістів вдосконалювати форми соціального життя шляхом запровадження ідей гуманності й демократизму, так само, як і від націо нал–демократичної моделі «органічної» нації та патріотичних закликів Д.Донцова відроджувати волюнтаризм українського духу. Одночасно українство не має права повторити і свої «історичні» помилки: продов жувати недооцінювати національні та державницькі інтереси, вважати їх другорядними, порівняно із соціальними питаннями, або ж навпаки розвивати свої національні устремління у вкрай радикальних формах. Кожна з розглянутих теорій має сильні й слабкі сторони, ідеї, котрі донині залишаються визначними здобутками української суспільно– політичної і філософської думки, та положення, що втратили свою актуальність через закладений у них метафізичний догматизм та «істо ричність». Відтінити перші від других є важливим завданням сучасного філософського українознавства, яке в такий спосіб допоможе залучити багатий вітчизняний історіософський досвід до сучасних процесів тео ретичного моделювання пріоритетів української нації та шляхів розбудови української держави. Література 1. Грушевський М. З нашого культурного житя // Грушевський М. Наша полїтика. – Львів: З друкарнї НТШ, 1911. – С. 89–106.

2. Драгоманов М. Что такое украинофильство? // Драгоманов М. Вибране / Упоряд. Р.С.Міщук. – К.: Либідь, 1991. – С. 430–455.

3. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К.: Дніпро, 1991. – 238 с.

4. Грушевський М. На руїнах // Грушевський М. З біжучої хвилі: Статті й замітки на теми дня 1905–6р. – Київ: З друкарнї С.В.Кульженка, 1906. – С. 33– 43.

5. Лютий Т. Нігілізм: анатомія Ніщо. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. – 296 с.

6. Грушевський М. Вільна Україна. Статті з останніх днів // Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть / Упоряд. О.Л.Копиленко – К.: Т–во «Знан ня» України, 1991. – С. 95–109.

7. Франко І. Що таке поступ? // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т. 45: Філософські праці. – С. 300–348.

8. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т. 45: Філософські праці. – С. 401–409.

9. Зіньківський Т. Фихте Старший // Писання Трохима Зіньківського / Зре дагував Василь Зайченко. – Львів: Друкарня НТШ, 1896. – Кн.2. – С. 289–309.

317

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

10. Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45: Філософські праці. – С. 276–285.

11. Справа української інтелїґенциї в програмі Української Народньої Партії. – Чернівці: Б.В., Б.Р. – 112 с.

12. Франко І. На склоні віку. Розмова вночі перед Новим роком 1901 // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т. 45: Філо софські праці. – С. 286–299.

13. Зіньківський Т. Молода Україна, її становище і шлях // Писання Трохима Зіньківського / Зредагував Василь Зайченко. – Львів: Друкарня НТШ, 1896. – Кн. 2. – С. 81–119.

14. Леся Українка. Державний лад // Леся Українка. Зібрання творів: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1977. – Т. 8: Літературно–критичні та публіцистичні статті. – С. 215–222.

15. Донцов Д. Націоналізм. – 3–тє видання. – Лондон: Українська Видавни ча Спілка, 1966. – 363 с.

16. Донцов Д. Підстави нашої політики // Донцов Д. Твори / Упоряд. О.Ба ган. – Львів: Кальварія, 2001. – Т.І: Геополітичні та ідеологічні праці. – С.91–242.

17. Липинський В. Листи до братів–хліборобів: Про ідею і орґанізацію украї нського монархізму. Писані 1919–1926. – Ню–Йорк: Видавнича Корпорація «Булава», 1954. – 470 с.

18. Липинський В. Покликання «Варягів» чи організація хліборобів? – 2–е видання. – Нью–Йорк: Видавнича Корпорація «Булава», 1954. – 114 с.

19. Липинський В. Реліґія і церква в історії України. – 2–е видання. – Ню– Йорк: Видавнича Корпорація «Булава», 1956. – 111 с. Пяткивский Р.А. Теории консолидации Украины: конец ХІХ – первая треть ХХ в. Анализируются главные концепции национального единства, которые были сформованы творцами либерально–социалистической, национал– демократической, националистической и консервативной идеологий в Украине конца ХІХ – первой трети ХХ в. Устанавливаются факторы, кото рые, по мнению украинских мыслителей, есть условиями формирования и укрепления нации, а также ее успешного развития. Ключевые слова: нация, национальный организм, национальная идея, национальное единство.

Pyatkivskyi, R.А. The theories of consolidation of Ukraine: the end of the 19th – the first third of the 20th centuries The author defines the conceptions of the national unity which were created by the main Ukrainian ideologies of the end of the 19th – the first third of the 20th centuries: the liberal–socialistic, the national–democratic, the nationalistic and the conservative. The conditions of forming and becoming stronger of the nation which were selected by the Ukrainian thinkers are determined in the article.

Key words: nation, national organism, national idea, national unity.

318

Випуск 15

ФІЛОСОФІЯ

УДК 141.7:316.347=161.2.

Кувичко С. О.

Спеціфіка розвитку архетипичних образів в сучасній ірраціональній ментальності українського соціуму Розглядається розвиток архетипічних образів (на прикладі образу Змія) крізь призму різних методологічних підходів (психологічного, історико–соціологічного й філософського). Ключові слова: архетипічний образ, ментальність, ірраціональне, соціум. (Матеріали виступу на науковій конференції «Ідеологія ОУН та ідеологія Української держави сьогодні»)

Починаючи з проголошення незалежності України дуже гостро стоїть питання побудови єдиної «національної ідеї». Це є наслідком того, що, по–перше, Україна дуже довго знаходилася у складі інших держав. По– друге, під впливом глобалізації, яка супроводжується вестернізацією, втрачається почуття певної культурної приналежності. Все це породжує щось подібне до психологічного захисту. Тобто, коли існує страх втра тити свою індивідуальність, необхідно чітко усвідомити відповіді на питання «хто я», «який я» тощо. Пошук «національної ідеї» дуже часто абсолютизується. А іноді навіть має політико–ідеологічний характер. І це треба усвідомлювати. «Національна ідея» не зможе змінити економічний стан країни (якщо, звісно, не зміниться форма державного правління або якщо не буде ве ликих соціальних чи природних катаклізмів). Вона може посприяти цьому, але це станеться на протязі не менше, ніж двох поколінь. Вироби ти «національну ідею» важливо. Однак, треба чітко усвідомлювати (бути чесним із собою) на що вона буде здатна і який період для цього по трібен. Необхідно мати на увазі, що «національна ідея» потрібна перш за все для формування та підтримання національної й громадянської іден тичності та для підвищення морального рівня громадян. І вже потім слід очікувати відчутного впливу та позитивних змін в соціальній, еко номічній і інших сферах людської життєдіяльності, підґрунтям яких будуть національна та громадянська самосвідомість і високий мораль ний рівень населення. Та перетворення цих ґрунтовних засад потребує часу. Тим більше, що існує безліч чинників, які ставлять перешкоди ре алізації «національної ідеї». Найважливіші з них – це нестабільність

319

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

економічного та політичного стану країни, установки і стереотипи, що існують в сучасній ірраціональній ментальності українців і сприяють дезінтегруючим тенденціям. «Національна ідея», як і будь–яка ідеологія, ґрунтується на симво лах і символічних інтерпретаціях. Багато символів сягають своїм корінням до архетипічних образів, що відображені в міфах та казках. Казки та міфи, як і будь–який твір сакрального характеру, мають щонайменше три рівні інтерпретації: буквально–історичний, морально– етичний, символічний. Перші два рівні доступні для сприйняття навіть побутовій свідомості. Третій – символічний, потребує спеціального роз глядання. Він більше впливає на глибинні рівні підсвідомості. Саме на символічному рівні казки, міфи, перекази передають найважливішу для нащадків інформацію про створення світу, про його структуру, утворю ють підґрунтя для формування того, що називають національним менталітетом тощо. Тлумачення символічного змісту дає дуже важливий науковий ма теріал. Але існує проблема інтерпретації архетипічних образів, які отримують різне символічне значення в залежності від контексту або застосування різних методологічних підходів до їх інтерпретації. Ці двоз начні за своєю сутністю символи і архетипи, а точніше – їх інтерпретація, можуть бути загрозою єдності соціальної спільноти (дезінтегруючим елементом). Та чи інша інтерпретація отримує перевагу в ідеології й впливає на формування ірраціональної складової свдомості. Одним з найсуперечливіших архетипів є образ Змія. Тому, саме на його прикладі й буде розглянуто в цій роботі розвиток архетипічних образів. Дослідженням міфів займалися Е. Кассірер, А. Аарне, О. Афанасьєв, М. Бахтін, В. Вундт, М. Грушевський, М. Еліаде, В. Іорданський, Дж. Кембелл, В. Клінкер, Л. Леві–Брюль, К. Леві–Строс, О. Лосєв, Є. Меле тинський, В. Пропп, О. Ранк, М. Стеблін–Каменський, Дж. Дж. Фрезер, О. Фрейденберг, К. Юнг, Я. Грімм, Ж. Дюмезіль, Х. Е. Керлот, О. Ма ковський, Е. Ріс і Б. Ріс. Вивчення проблем міфу і міфології свідомості продовжується у сучасній українській науці О. Білокобильским, О. Ки рилюком, В. Личковахом, С. Уманським, Н. Хамітовим, О. С. Колесніком. Отже, мета даної роботи: на прикладі образу Змія проілюструвати специфіку розвитку архетипічних образів у сучасній ірраціональній мен тальності українського соціуму. Завдання роботи: 1. Розглянути поняття «архетип» і природу цього явища.

2. Визначити, які чинники сприяють формуванню позитивної інтер претації образу Змія.

3. Визначити, які чинники сприяють формуванню негативної інтер претації образу Змія.

4. Визначити, яка інтерпретація образу Змія властива сучасному українському соціуму. Теоретичною основою роботи стали дослідження Леві–Строса К.

[2], Юнга К.Г., Бурлачука В., Фон Франц М.–Л., Хендерсона Д.Л., Проп па В.Я. [9], Козирєва Г.І. [13]. Фактичний матеріал наводився з робіт Раєвського Д.С. [7], [8], Лоз ко Г.С. [10], Дяченко О. [12], Проппа В.Я. [9]. Архетипи (гр. archetypes – первообраз, модель) – універсальні обра зи та символи, які притаманні колективній свідомості та зумовлюють

320

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

індивідуальні способи почуттів і мислення щодо конкретних об‘єктів або ситуацій; за К.Г. Юнгом, архетипи – це первинні, вроджені психічні структури, зразки, які становлять зміст колективного несвідомого і ле жать в основі загальнолюдської символіки сновидінь, міфів, казок та інших творінь фантазії, у тому числі й художньої [1,25–26]. Архетипів існує стільки ж, скільки типових ситуацій у житті. При виникненні си туації, що відповідає даному архетипу, він активізується і з’являється спонукання, що, як і інстинктивний потяг, прокладає собі шлях до реал ізації всупереч усьому. За Юнгом, архетипи успадковуються майже біологічно, як продукт еволюції розуму і вони діють на рівні інстинкту. Ми вважаємо, що таке успадкування малоімовірне. Будь–які образи справді приходять до нас з підсвідомості і ними підсвідомість намагається повідомити щось нашій свідомості, але ці образи закладені в підсвідоме вихованням, спільною діяльністю, спілкуванням тощо. Архетипічні образи зберігаються куль турою і передаються в рамках культури або під час обмінних процесів між культурами. Також, за Юнгом, архетипи мають універсальне значення для всьо го людства. Скоріше за все, можна говорити про єдині для майже всіх народів об’єкти символізації (наприклад, вогонь, сонце і місяць, най сильніші тварини тощо), а не їх значення. Бо є вдосталь прикладів, коли один і той же архетипічний образ чи символ у різних народів має пря мопротилежні значення. Наприклад, Дракон на Сході, можливо, найшанованіша істота, на сучасному Заході він, навпаки, вважається втіленням Зла. Сонце в зоні з помірним кліматом однозначно вшано вується як податель благ, а в пустелі воно сприймається як вороже. Таким чином, архетипічні образи – це певні зразки, що сформували ся у колективній свідомості і закладаються кожній людині у підсвідоме вихованням, соціалізацією, спільною діяльністю, спілкуванням тощо. Вони з‘являються: у змінених станах свідомості (в сновидіннях, трансі), у відповідних архетипічних ситуаціях. Пояснення архитипічному обра зу треба шукати в контексті культури суспільства, в якому він використовується, а також культур оточуючих суспільств, особливо тих, з якими це суспільство знаходиться в тісних відносинах або між ними є спорідненість. Міфологію вивчають різні наукові дисципліни. Для нашого дослід ження ми умовно виділимо три методологічних підходи: психологічний, історико–соціологічний і філософський. Цей поділ ґрунтується різниці рівнів смислового значення казок та міфів. Психологічний підхід зосе реджується на індивідуальному, історико–соціологічний – на рівні соціальної взаємодії, взятої в часовій перспективі, а філософський – на світоглядному рівні. Для психологічного підходу все, що відбувається у казці або міфі, є відображенням психологічних процесів, що проходять у внутрішньому світі індивіда. Розробкою методів покращення психологічного стану на основі казок займається казкотерапія, що є галуззю психологічного на прямку арт–терапії. До речі К. Леві–Стросс звертав увагу на те, що діяльність шамана у примітивних суспільствах нагадує психоаналіз. Він приводить приклад тексту шаманської пісні й ритуал зцілення, аналізуючи їх, приходить до висновку, що в пісні використовуються сим воли–архетипи, взяті з міфології, які впливають на функції органів

321

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

хворого, що разом з навіюванням і самонавіюванням дає позитивний результат [2,147–215]. Історико–соціологічний підхід буде використовуватися водночас із філософським, що повинно дати нам цілісну картину в розумінні поход ження і зміни казкових сюжетів, визначити чинники, які впливали на формування якостей архетипічних образів. Міф (від гр. – переказ, сказання) – найчастіше розуміється як архаїчне оповідання про дії богів та героїв, за яким стояли фантас& тичні уявлення про світ, про керуючих ним богів і духів [3,370]. Міфологія – це 1) форма суспільної свідомості, спосіб духовно–прак& тичного освоєння світу; 2) сукупність міфів певного народу [4,456]. Це найдавніша форма світогляду, яка пройшла певну еволюцію в процесі розвитку людської свідомості. На ранніх етапах розвитку людства з’являється як спосіб світосприйняття, світовідчування, світорозуміння, що ґрунтується на смисловій спорідненості люди& ни із світом, коли особистість не відрізняє психологічне значення й смисл речей від їх об’єктивних властивостей і сприймає явища при& роди як живі істоти. Міфологія виступає історично першою формою культури, яка впорядковує й регулює людські відносини, програму& ючи несвідому сферу психіки за допомогою табу, обрядів та ритуалів. Міфологія втрачає свою всеосяжну силу з ростом усві& домлення людиною своєї автономії і свободи, коли порушується безпосередня злитість із життям суспільства і природи. Але, пере& ставши бути єдиною домінуючою формою світогляду, міф не зникає зовсім, він укривається в глибинах несвідомого. Людина завжди збе& рігає потребу в позараціональній спорідненості зі світом, а це означає, що міфологічне вимірювання органічно властиве людській душі й культурі. В сучасних суспільствах міф функціонує, головним чином, в межах різного роду ідеологічних систем [5,126–127]. Казка – архетипічний жанр фольклору, епічний твір, переважно про заїчного характеру, в якому описуються фантастичні події, що натякають на колізії емпіричного світу й образно–символічно розв’язують їх [6,181]. Казка представляє собою суміш фантастичного та реального. Казка та міф можуть відображати різні аспекти життя соціуму, в яко му народжуються. Це може бути відображення якихось дійсних значущих соціальних подій в історії етносу, змін в соціальній структурі: у багатьох індоіранських народів існує міф про трьох братів, в якому молодший брат стає царем, – це може відображати дійсні соціальні про цеси: отримання влади кастою воїнів [7,145–161; 8,33 –77]. Це може бути відбиток обрядів і культових дійств: ініціація (в багатьох казках, де є Баба–Яга, та в деяких, де є Змій), весілля (в казках, де йде боротьба ге роя за наречену) тощо [9,150–285]. Може бути міфологічне відображення природно–соціальних процесів: у казках «Білосніжка і сім гномів» або «Сім богатирів» О. С. Пушкіна богиня весни й родючості живе в симво лічних представників семи місяців, у які проводилися основні сільськогосподарські роботи [10,55]. Треба усвідомлювати, що багато казок, поки дійшли до нас, зазнали низки змін. Під тиском нової соціальної реальності, наприклад, зміни релігії, те, що спочатку мало позитивне значення, в новій інтерпретації отримало негативне забарвлення. Напевно, найсуперечливішим, з точ

322

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

ки зору інтерпретації, є образ Змія або Дракона. Отже, розглянемо його крізь призму різних підходів. У психологічному підході образ Змія має однозначно позитивну інтерпретацію. Він символізує внутрішню силу, яка включає в себе ком плекс характеристик підсвідомого: агресія, бажання, задоволення первинних потреб, а також чутливість. Для психології завжди було дуже важливо знайти порозуміння з підсвідомим. Саме тому в багатьох каз ках тільки перемога над Змієм, тобто своїми інстинктами, дає змогу отримати руку й серце дами, тобто, у психологічному смислі, – душевну гармонію. Що цікаво, справжня перемога над Змієм не передбачає його повного знищення, а скоріше приборкання. Найяскравіший приклад приведений у Біблії, коли Бог не карає Люцифера, а відводить йому певне місце у своєму царстві для виконання певної функції. Психологічний підхід в цьому питанні наближається до архаїчного світогляду. Це ре зультат його раціонального переосмислення. Подібно до цього образ Змія отримував позитивне значення в гностиків, філософів і містиків, дію чих навіть в християнській традиції. З точки зору інших підходів, інтерпретація образу Змія не є такою однозначною, вона змінюється в залежності від історичних ситуацій або трансформаційних процесів у колективній свідомості, які, в свою чергу, відображаються на світогляді. Змій, в сучасних західних суспільствах, найчастіше асоціюється з «ворогом». Але це було не завжди. Інтерпре тація образу Змія змінилася під впливом соціальних змін, а ще більше – від перемоги християнства, в якому простежується чітка безкомпроміс на опозиція Змію. В інших культурах образ Змія або Дракона може мати одночасно як негативний, так і позитивний характер, наприклад, у Китаї, Індії тощо. По–перше, треба усвідомити, що, за В.Проппом, Змія в казках і міфах може бути представлено будь–якою холоднокровною істотою (репти лією чи рибою). Уявлення про Змія у вигляді дракона (або маючої дивні властивості істоти: декілька голів, крила тощо), скоріш за все, властиве народам, що вже відносно довгий час мають обмежену безпосередню взаємодію з дикою природою. Крім того, образу Змія властива природа, що включає в себе водяну, вогняну, повітряну та земну сутність одно часно. Найархаїчніше уявлення про Змія представляє його як тотемічного предка, подателя благ. Первісний ритуал ініціації передбачав умовне поглинання чудовиськом (тотемним звіром), що представляло собою вхід у якусь споруду, що мала вигляд відповідної істоти. Там «неофіт» здо бував магічні здібності, що допомагали йому потім займатись звичними для племені справами (мисливство, рибальство, а потім землеробство і т. і.) [9,307–314]. У багатьох давніх культурах було уявлення, що світ народився з пер вородного Хаосу в результаті єднання жіночої та чоловічої першооснов (казкові Дід і Баба). І в деяких народів чоловіча першооснова була пред ставлена в образі Змія. Виникнення подібного міфу й філософського вчення, що визнає дві першооснови світу, який організується з Хаосу та перетворюється в структурований Космос, дослідники зв’язують з епо хою неоліту. Світоглядна основа всіх (як давніх, так і сучасних) традиційних зем леробских культур лежить у площині двох найголовніших культів:

323

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

культу родючості та культу предків. Причому, втіленням культу родю чості є Богиня, Мати–Земля. Її володіння – це все, що оточує людину. Представником культу предків у деяких культурах, зокрема в загаль нослов’янському фольклорі і казках, виступає Змій (Дід, Дідух). Потойбічний (підземний, нижній) світ – це традиційно володіння змієпо дібних персонажів (Змія, Змія Горинича, Ящера, Кощія і т. д.). Але оскільки вже давно втрачено зв’язок з автохтонною міфологією, яка була переорієнтована на християнську традицію й асимільована нею, народні обряди виконуються майже механічно. Втрачені знання про сутність представника предків. Тільки в деяких творах фольклору існує натяк на зміїну природу владики потойбічного світу [11,183–188]. Отже, в багатьох культурах, стародавніх і сучасних, образ Змія має позитивне значення. Він вшановується як символ мудрості, могутності, родючості, вічної молодості, йому надають якості захисника, деміурга, тотемного покровителя тощо. Та, як вже вказувалося, образ Змія має й негативне тлумачення. Негативна інтерпретація образу Змія. На наш погляд, найяскраві ше ілюструє негативне ставлення до образу Змія його злиття з «образом ворога». Зв’язок образу ворога з образом Змія можна прослідити на при кладі загальнослов’янської міфології й змін світосприйняття слов’ян на протязі історії. Звісно, що цей приклад не може бути універсальним для всього людства. Але може бути застосованим як приклад при розгля данні деяких культур з подібною долею. Отже, в слов’янських предків, імовірно, Змій вшановувався як демі ург, володар потойбічного світу, представник культу предків. І тут треба звернути увагу на те, як уявляли наші предки потойбічний світ у про сторовому відношенні. Архаїчній міфологічній свідомості притаманна всеєдність: нема роз ділу на сакральний і профанний простір і час. Світ сприймається як течія де немає смерті, є тільки життя в іншому стані. Саме почуття безперерв ності життя як циклічності виявилося у шануванні предків. Для міфологічної людини життя не переривається ні у просторі, ні в часі. Вся природа для неї – це єдина стихія (субстанція). Минуле життя транс формується в теперішнє, теперішнє – в майбутнє, між генераціями не існує перерви. Попередні генерації, предки, продовжують духовно жити в нових генераціях, душі предків в омолодженому вигляді успадкову ються їхніми нащадками. Відчуття безперервності життя настільки ясне і безумовне, що міфологізована людина заперечує й сам факт смерті. У більш розвинених міфологічних системах сакральний простір зву жується: сакральна сфера померлих предків усувається в потойбічний, трансцендентальний світ, а в світі земному, реальному вона репрезентована сакральними точками – могилами, курганами. В іншому просторово–ча совому вимірі перебувають і боги як абсолютизовані сили природи. Спілкування з ними в земному профанічному просторі обмежене сакраль ними точками (священний гай, камінь, гора, мегалітичні споруди, храм тощо). Сакральні точки профанічного простору – це місця зв’язку між умовно–замкненим світом людей та умовно–замкненими потойбічними світами. При цьому розрив замкненості ірреальних світів відбувається в чітко визначені «сакральні моменти» профанічного часу, «піки сакраль ної активності» [12,67].

324

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

У багатьох культурах існувала така модель світу: у вертикальній площині світ поділяється на три частини – світ богів (вирій), світ лю дей, підземний світ; у горизонтальній площині – від сакралізованого центру (світового дерева) на всі сторони світу простір людей розгортаєть ся колами, перші кола – простір своїх, а далі – простір чужих [12,71–73]. Але в архаїчних суспільствах спочатку існувала тільки горизонталь на модель світу. Тобто потойбічний світ, володіння Змія, знаходився в горизонтальній площині та починався там, де закінчувалися освоєнні території племені. Таким чином, образ Змія зливався з «образом воро га», тобто «чужого». Поняття «ворог» корінням сягає до родоплемінного періоду розвит ку суспільства. Воно народжене співвідношенням «свій–чужий». Воно було необхідним для самоідентифікації соціальної групи і для розумін ня, що виступає небезпекою для самого існування групи. Для архаїчного соціуму навколишній світ був достатньо ворожий: небезпека підстерігала людину на кожному кроці. Тому «образ ворога» в масовій свідомості формувався як комплексне поняття, збірний образ, що включає в себе різні негативні явища. «Ворог» може персоніфікува тися як з реальною, так і з уявною загрозою. Він може асоціюватися з конкретною особистістю, племенем, етносом і навіть з природним яви щем (засуха, саранча, епідемія), стихійними лихами або міфічною істотою. «Образ ворога» – це якісна (оцінна) характеристика, сформована суспільною свідомістю. Сприйняття ворога й уявлення «образу ворога» можуть різнитися тому, що уявлення «образу ворога» включає в себе не тільки об’єктивну реальність, але й установки, забобони, стереотипи властиві масовій свідомості [13,31–32]. Слід відзначити, що у казках, на відміну від багатьох міфів, просто рове сприйняття світу немовби вертається до архаїчного, тобто світ людей і потойбічний світ існують в горизонтальній площині. Можливо, негативний образ Змія має певний зв’язок з уявленням про час у традиційних суспільствах. У землеробських традиційних сус пільствах зазвичай присутнє циклічне уявлення про час. Все у світі народжується, розквітає і помирає, щоб відродитись знову. Цей процес символічно представлений як змія, що кусає свій хвіст. І фразою: «Все вертається на кола свої». Змій, у цьому контексті, відображає зміни: пе рехідні фази циклів (ініціації), переселення, стихійні лиха, війни тощо. Зазвичай в традиційних суспільствах великі, значні зміни подібного ха рактеру сприймаються в негативному забарвленні. У цьому смислі, мабуть, невипадково саме втручання Змія привело до вигнання Адама і Єви з райського гаю. За В. Проппом, на певному ступені розвитку, в суспільстві відмира ють архаїчні обряди. Міфи, що оживляли їх, стають незрозумілі, але по традиції продовжують переказуватися. І спочатку доповнюються под робицями, що повинні пояснити дії, що відбуваються в міфі, а потім, поступово змінюються згідно з пануючою ідеологією [9,315–323]. Так відбулося й зі слов’янами. Єдиний натяк на зв’язок з тотемізмом у пізніх варіантах слов’янських казок про змієборців – це те, що Змія може вби ти тільки Змій, тобто герой повинен бути зміїного роду. Часто, наприклад, він якимось чином народжений від риби або від поїдання риби, або герой піддається поглинанню (символічній ініціації). Дуже

325

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

часто в казках Змій представлений як нездоланна істота, але він сам знає, хто його вб’є і натякає, що це буде людина з його роду [9,356–359]. У слов’ян сприйняття Змія як «ворога» посилювалося протистоян ням із степом, особливо в часи Київської Русі. У контексті подій тих часів деякі архаїчні казки, що, переважно, передавали символічну суть обряду ініціації отримують нове життя. Іноді, вони зберігають загаль ний смисл, але змінюються в деталях [14,261]. Також, значний внесок у формування інтерпретації образу Змія як «ворога», як вже вказувалося, зробило християнство. У сучасних хрис тиян, особливо євангелістів, слова: «диявол», «змій», «дракон», «сатана», «ворог» – це синоніми. Інтерпритація образу Змія в сучасній свідомості українського соц/ іуму. В останнє десятиліття в ментальності українського соціуму відбуваються процеси, які можна назвати тільки духовно–ціннісною кризою. Вона проявляється у стиранні чітких меж у розумінні «добра» і «зла». Це продиктовано і нестабільністю в економічній, політичній, соц іальній сферах життя, і впливом ЗМІ, що дуже часто неоднозначно ілюструє сучасних «господарів життя», легітимізуючи насилля, отриман ня прибутків нечесним шляхом тощо. Але, можливо, проблема криється в духовній специфіці сучасної західної культури, яку з таким завзяттям ми взяли за взірець. Бо ще Юнг зазначав, що в сучасному йому суспільстві з’явилася тенденція до бажання людей вшановувати не тільки Бога, але й Диявола (у смислі чогось темного, «жіночої іпостасі»). Це продикто вано інтуїтивною потребою гармонізації світоглядної ідеології, яка дасть змогу більш ефективної психологічної адаптації індивіда до стрімких змін сучасного світу. Враховуючи вище сказане, треба зазначити, що образ Змія в сучасній українській свідомості здебільшого ще має негативне значення. Тим більше, що в Україні все більше розповсюджуються протестантські хри стиянські течії (де образ Змія не вшановується). Але дедалі частіше він отримує і позитивні характеристики. Приводом для цього є поширення світоглядних концепцій Сходу, де інтерпретація образу Дракона–Змія хоча й має подвійне значення, але більш схиляється до позитиву. Та кож, треба мати на увазі поширення творів жанру «фентезі», у якому, до речі, дуже часто «переспівуються» казки та міфи, і в якому теж стирається чітка межа характеристики образу Змія (він може бути як позитивним персонажем, так і негативним). До цього треба додати розвиток психо логії, психологічного світогляду (як вже вказувалося, в психології образ Змія має позитивний характер) та відродження прихильності до язичництва, яке дуже часто виступає проти християнства і займає пря мопротилежні ідеологічні позиції. Специфіка сучасної ірраціональної ментальності українського соц/ іуму. Ірраціональна ментальність формується в процесі виховання, соціалізації, «ідеологічної обробки» шляхом засвоєння емоційно навантажених установок, стереотипів, ярликів. Особливо сильно вкорі нюються елементи, що торкаються питань «життя і смерті», безпеки, тобто ті, які в підсвідомості переплітаються з інстинктом самозбереження. Подібно до образу Змія, деякі архетипічні образи в процесі свого розвитку змінюють своє значення в залежності від ідеології. Наприк лад, архетип Воїна, на наш погляд, де в чому схожий з образом Змія: він єдиний, але містить в собі як «образ Захисника», так і «образ Нападни

326

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

ка» (загарбника). Цей приклад пов’язаний з дезінтегруючою тенденцією в сучасній ірраціональній ментальності українців. На протязі десятиліть за радянської влади формувався потужний шар негативного сприйнят тя образу Західної України. Засобами для цього були фільми, книги де «бандерівці» – однозначні вороги на рівні з фашистами, розповіді «з перших вуст» про ненависть до «москалів» сучасних західних українців (дещо подібне існувало й стосовно східняків на заході), анекдоти про те ж саме тощо. За перше десятиліття незалежності якось вдавалося уникати прори ву всього цього негативу. Вдало працював об’єднуючий архетип «єдиної Неньки Батьківщини», взятий за ідеологічну основу. Та з 2004 – 2005 років в розпалі виборчої боротьби жадоба до влади підштовхнула пол ітиків до застосування в агітації елементів, що розбуркали сплячий вулкан ненависті, що ледве не привів до соціальної катастрофи. Ці події показали, що потрібна цілеспрямована робота для викорінення негатив них стереотипів із ірраціональної ментальності українців як Сходу, так і Заходу України, та пошуку шляхів до порозуміння між ними. Це безпе речно потребує нових трансформацій, задіяних у ідеології архетипів. Підбиваючи підсумки нашого дослідження, можна зробити такі вис новки: По–перше, міфи та казки містять в собі архетипічні образи та ситу ації, що є зразками, виробленими колективною свідомістю в процесі розвитку суспільства. По–друге, існує дуже багато архетипічних образів, що мають под війне значення – як позитивне, так і негативне. Це залежить від контексту їхнього вживання, методології вивчення. По–третє, одним з найсуперечливіших архетипічних образів є образ Змія. По–четверте, психологічний підхід, на відміну від історико–соціо логічного й філософського, пов’язаний з раціональним переосмисленням елементів архаїчної свідомості. По–п’яте, в багатьох культурах Змій є символом сили, родючості, виступає як деміург, тотемний покровитель, предок, тобто має позитив ну інтерпретацію. По–шосте, негативна інтерпретація образу Змія у багатьох випад ках є наслідком соціальних змін, змін у ідеології, світогляді. По–сьоме, інтерпретація образу Змія у свідомості сучасного украї нського соціуму має неоднозначний характер. З одного боку, зберігається негативне забарвлення, продиктоване християнською ідеологією. Але з іншого боку росте позитивне значення образу Змія під впливом соціаль но–культурних трансформацій. По–восьме, сучасна ірраціональна ментальність українців досі збер ігає ідеологічні конструкти радянських часів стосовно образів «східняків» і «західників», що є дезінтегруючим чинником, котрий по трібно усунути. Література 1. Соціологія: словник термінів і понять / За заг. ред. Біленького Є.А. і Коз лова М.А. – К., 2006. – 372 с.

2. Леви–Стросс К. Структурная антропология / Пер. с франц. – М., 1985. – 535 с.

327

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

3. Философский энцикопедический словарь / Редкол.: С.С. Аверинцев, Э.А. Араб–Оглы, Л.Ф. Ильичёв и др. – 2–е изд. – М., 1989. – 815с.

4. Філософський словник соціальних термінів./ під заг. ред. В. П. Андрущен ка. – Х., 2002. – 672 с.

5. Философия. Краткий тематический словарь. – Ростов н / Д., 2001. – 416 с.

6. Хамитов Н., Крылова С. Философский словарь. Человек и мир. – К., 2006. – 308 с.

7. Раевский Д.С. Очерки идеологии скифо–сакских племен: опыт реконст рукции скифской мифологии. – М., 1977. – 215 с.

8. Раевский Д.С. Модель мира скифской культуры: проблемы мировоззрения ираноязычных народов евразийских степей I тысячелетия до н. э. – М., 1985. – 256 с.

9. Пропп В. Морфология волшебной сказки. Исторические корни волшеб ной сказки. (Собрание трудов В. Я. Проппа.) Комментарии Е. М. Мелетинского, А. В. Рафаевой. Составление, научная редакция, текстологический коммента рий И. В. Пешкова. – М., 1998. – 512 с.

10. Лозко Г.С. Коло Свароже: Відроджені традиції. – К., 2005. – 222 с.

11. Сознание и социальная реальность. Монография / Научн. ред. И.Ф. Кононов. – Луганск, 2004. – 432 с.

12. Дяченко О. Простір і час фольклорних світів: пам’ять генерацій // Філо софська думка. – 1999. – № 1–2. – С. 64 – 79.

13. Козырев Г. «Враг» и «образ врага» в общественных и политических от ношениях // Социологические исследования. – 2008. – № 1. – С. 31 – 39.

14. Плетнева С. Образ «волшебного помощника» в одной русской сказке // Древности славян и Руси. – М., 1988. – С. 206 – 211. Кувычко С.А. Специфика развития архетипических образов в совре" менной иррациональной ментальности украинского социума Рассматривается развитие архетипических образов (на примере образа Змея) сквозь призму разных методологических подходов (психологичес кого, историко–социологичесного и философского). Ключевые слова: архетипичний образ, ментальность, иррациональное, социум.

Kuvychko, S.A. Specificity of Development of Archetypical Images in the Contemporary Irrational Mentality of the Ukrainian Society Review of development of archetypical images (by the example of Serpent image) in the light of different methodological approaches (psychological, historical and sociological, and philosophical).

Key words: an archetypical image, mentality, the irrational, a society.

328

Випуск 15

ФІЛОСОФІЯ

УДК 147.7

Чорний В. С.

Роль та місце військової організації у філософській думці та суспільно–політичній практиці давньогрецького соціуму Аналізуються філософські погляди античного періоду. Особлива увага звертається на важливе значення військової організації у жит тєдіяльності давньогрецького суспільства. Ключові слова: давньогрецьке суспільство, військова організація, військова сфера, модернізація.

Становлення держави та проблеми керівництва суспільством, а також численні війни, які супроводжували античність не могли залишитися осторонь філософських роздумів давньогрецьких мислителів. У VI ст. до Р.X., під час царювання Кіра, в епоху занепаду Іонійських вільних держав у Малій Азії починає складатися система поглядів на зазначені проблеми. Це відбувалося під егідою філософії або й при її безпосередній участі. Одним з найяскравіших представників іонійської філософії був Фалес Мілетський (625–526 рр. до Р.Х.). Як вважав Г. Гегель, власне, з нього й починається історія філософії [1,202]. Фалес був не тільки пер шим грецьким філософом, але й видатним державним діячем, його ім’я ставили поряд з іменами найвідоміших законодавців Греції. Про актив ну політичну та законодавчу діяльність Фалеса свідчать ті високі державні посади, які він обіймав за Креза та у Мілеті. Геродот повідом ляє, що Фалес брав участь у поході Креза проти Кіра і допомагав царю своїми порадами. Наприклад, коли виникли ускладнення при переході ріки Галіс, він порадив відвести її за допомогою каналу, викопавши його за табором у формі півмісяця. Це дало змогу війську перейти річку убрід. Що ж стосується патріотизму та ставлення до батьківщини, то Діо ген розповідає, що Фалес неймовірними зусиллями утримав мілетців від союзу з Крезом, коли той виступив проти Кіра. Тому, коли, після поразки Креза, інші іонійські держави були підкорені персами, лише мілетці не потерпали від поневолення. Але незважаючи на свою бурхли ву політичну діяльність Фалес, за свідченням Діогена, рано відійшов від державних справ, займався лише наукою і тільки у пізній період свого життя присвятив себе філософії [1,191–204]. Власне філософський, а не вузькопрофесійний підхід до проблем війни миру та військової діяльності починається саме з Геракліта.[2,128].

329

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Геракліт говорить про війну, як про граничне буття світу людей і богів: «Війна – батько усього, усього цар, одним вона богами бути вказала, іншим – людьми, одних рабами зробила, інших – вільними» (фр. 53). Цей, один з найвідоміших афоризмів Геракліта щодо панівної ролі війни (ворожнечі, боротьби) у Всесвіті, характерний тим, що Геракліт прикла дає до війни традиційні предикати, якими греки наділяли Зевса – «батько усього, усього цар». Це підкреслює виняткову роль, якою наділяв Ге ракліт війну у своєму світобаченні, не випадково вона вказує, кому бути людьми та навіть богами, тобто є силою, що перевершує як людей, так і богів. Не даремно ж «полеглих на війні боги шанують та люди» (фр. 24). За Гераклітом війна завжди виступає у нерозривній єдності зі своєю протилежністю тобто миром. Гра цих суперечливих протилежностей («війна – мир», зима – літо», «достаток – голод») явище швидше косм ічного масштабу, аніж соціального виміру. Сам Всесвіт існує завдяки невпинній боротьбі протилежностей, які обертаються одна навколо одної внаслідок чого «вороже примирюється, та з розбіжних – найчарівніша гармонія» (фр. 8). У цьому космічному законі – витоки неспокою, бо ротьби, війни, у тому числі й у житті людей (поліс, як відомо, є фрагментом Космосу, тобто світового порядку). Таким чином, війна розглядається Гераклітом як принцип та рушійна сила розв’язання будь–яких суперечностей. Це джерело найнеймовірн іших метаморфоз, витоки усього. Війна, як всесвітня правда, визначає кожному своє місце (див. фр. 80) [3,43–142]. Геракліт не відокремлює війну і мир із сукупності проявів бінарних протилежностей, не дає їм будь–якої моральної оцінки, ототожнюючи війну з боротьбою взагалі. Визначальним є те, що Геракліт одним з перших звернувся до проблем війни і миру, як прояву єдиного цілого, що роз’єднуючись, само з собою з’єднується, утворюючи гармонію Космосу. Такою була політична прак тика того часу. А, що має рацію для практики, те й має рацію для теорії. Геракліт своїм розумінням війни відтворив реальний стан речей, який існував у тогочасному суспільстві [4,74–75]. З удосконаленням соціального життя змінювалися й погляди на роль і місце у суспільстві військової організації та війни загалом. Особливо бурхливого розвитку ці процеси набули у двох центрах давньогрецької цивілізації – Афінській державі та Спарті. Піднесення Афін починаєть ся у добу двох перських війн (490 р. до Р.Х. та 480–79 рр. до Р.Х.). До цих пір видатних людей породжували Іонія та Велика Греція (грецькі міста Південної Італії та Сицилії). Перемога Афін над перським царем Дарієм при Марафоні (490 р. до Р.Х.) та об’єднаного грецького флоту над його сином і наступником Ксерксом (480 р. до Р.Х.) під проводом Афін забезпечили їм домінуюче становище. Іонійці на островах та час тині узбережжя Малої Азії повстали проти персів, і афіняни допомогли їм визволитися, прогнавши персів з Балканського півострова. У цій кам панії спартанці, які дбали тільки про свою власну землю, участі не брали. Таким чином Афіни стали провідним учасником союзу проти Персії. За статутом цього союзу кожна з держав–учасниць мала постачити або певне число кораблів, або кошти на їхнє спорядження. Більшість держав обрала друге, і у зв’язку з цим Афіни здобули перевагу у силі флоту над іншими союзниками й поступово трансформували союз у Афінську імперію [5,61–64]. Афіни розбагатіли й процвітали під муд

330

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

рим керівництвом Перикла, якого на протязі 15 років (445–430 р. до Р.Х.) обирали першим стратегом держави. За Перикла було проведено безліч реформ, які поступово покращу вали демократичний устрій Афін. Однією зі значних була військова реформа під час якої Перикл здійснив реорганізацію війська та флоту. Була створена навчальна ескадра у складі шістдесяти кораблів, яка близь ко півроку перебувала у морі. Значно покращився морський та військовий вишкіл екіпажів, проте й зросли державні витрати: раніше веслярам та матросам трієр платили тільки під час бойових походів, те пер же усі члени навчальної ескадри отримували протягом шести місяців по три оболи щодня. Екіпаж трієри, зазвичай, складався майже з двох сот осіб; таким чином, загальні суми витрат була, дуже значні. Але вихідці з найбідніших прошарків суспільства, які служили на флоті, з радістю сприйняли можливість тривалого та стабільного заробітку. З цих же прошарків набиралися й лучники, кількість яких складала сімсот осіб. Після реформи їхня чисельність значно зросла, а грошове утримання стало таким же, як і у гоплітів. Кінним лучникам призначили подвійне утримання. Таким чином, реформа змінила характер афінських збройних сил – вони стали народними. Саме за Перикла почався процес професіоналі зації армії, значно зросли роль та місце військової організації у житті тогочасного соціуму. Для суспільної свідомості Афінської республіки періоду її піднесен ня і могутності сформувався особливий взаємозв’язок між соціумом та військовою організацією: брати участь у справах держави і служити в афінському війську мали право тільки повноправні громадяни, які об робляли рідну землю (пізніше – які мали земельну власність). У випадку війни вони складали серцевину війська у якості важкоозброєних воїнів – гоплітів. Саме через господарсько–етичне ставлення до рідної землі формувалося почуття причетності до долі батьківщини. Землеробство визнавалося цивільною школою воїна, а служба у війську – священним та почесним обов’язком кожного громадянина [6,77]. Патріотизм про являвся не тільки у цьому. Особу, яка ухилялася від громадських справ, афіняни не поважали і взагалі вважали пустоцвітом. Понад усе у людині цінувалися любов до батьківщини. Віддати за неї життя вважалося про явом найвищої доблесті. Про «арете» – громадянську відвагу – розмірковували не тільки Сократ, Протагор та інші філософи: про неї гаряче сперечалися у багатьох родинах та серед друзів. Військова організація давньої Греції, що структурно складалася з сухопутної та морської компоненти, з об’єктивних обставин, завжди була найголовнішим соціальним інститутом тогочасного суспільства. Поліс, який головний принцип свого існування вбачав в абсолютній незалеж ності, повинен був боротися проти інших полісів або проти зовнішніх ворогів, для забезпечення власного суверенітету та свободу. Приміром, у Афін був період, коли вони протягом двох років перебували у стані війни проти трьох противників. Саме тому організації забезпечення військової безпеки приділялося таке велике значення. До цього були причетні усі без виключення члени суспільства. Військова служба афінського громадянина тривала з 18 до 60 років. З 18 до 20 років у якості ефеба він проходив суворо регламентовану дійсну військову службу призов на яку відбувався за встановленою про

331

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

цедурою. Збори дема розпочиналися з перевірки віку юнака, потім відбу валася верифікація законності його народження та вільного становища, наслідки перевірки закріплювалися голосуванням. Згодом булє оціню вало фізичні здібності призовників після чого вони, простягнувши ліву руку на вівтар, урочисто присягали усіма силами сприяти зміцненню могутності своєї батьківщини. З перших днів військової служби, ото чені різного роду наставниками, молоді ефеби навчалися бути вправними вершниками, метати спис, перебуваючи у сідлі тощо. У кінці першого року служби у театрі Еклесія проводився огляд військ. На другий рік ефеби стояли залогою у фортецях та патрулювали околиці. У кінці ефебії юнаки були зобов’язані відвідати певну кількість відомих святилищ. На цьому дійсна військова служба закінчувалася і розпочиналася служба у «резерві», яка тривала з 20 до 50 років. Демобілізовані громадяни зано силися до призовних списків. У цей період їх, за розпорядженням стратегів, у будь–який момент могли призвати на військову службу. З 50 до 60 років час ветеранів («служба у запасі»), разом з ефебами та ме теками вони у складі військ територіальної оборони, зобов’язані були захищати межі Аттики. Так, протягом 42 років громадяни Афін викону вали свій військовий обов’язок. Загалом військова служба стосувалася лише громадян, разом з тим до армії зараховувалися й метеки. Афіни не мали у своєму розпорядженні професійної військової орган ізації на постійних засадах. Головна її частина – ополчення, перебувало у резерві. У разі виникнення війни усі громадяни, які відносилися до трьох перших цензових станів та вікових меж, в обов’язковому порядку призивалися до сухопутного війська, а представники четвертого стану закликалися на флот. Сухопутна складова давньогрецької військової організації поділялася на десять корпусів, сформованих з представників однієї племінної спільноти, їх очолювали таксіархи. Кожен корпус складався з лохів (со тень), які, у свою чергу, поділялися на декадархи та пемпадархи. Військовою організацією командував архонт, полемарх, якому допома гало десять стратегів. Кожен зі стратегів командував контингентом, сформованим з представників його племінної спільноти. У V ст. страте ги анулювали посаду полемарха, і самі розпочали здійснювати почергове командування – кожен протягом одного дня. Як засвідчує сама назва, стратеги повинні були командувати збройними силами та займатися усім тим, що з ними пов’язане. Проте їхні права незабаром істотно розшири лися, оскільки оборона країни тісно переплітається із зовнішньою політикою та економікою. Стратеги стали дуже впливовими чиновни ками ще й тому, що цю посаду можна було обіймати скільки завгодно часу, і до того ж щорічно. Архонтом же, який продовжував формально залишатися першою особою у державі, ставали тільки один раз у житті. Таким чином, кожен, хто прагнув зробити вдалу і тривалу кар’єру, бо ровся саме за посаду стратега. Військова дисципліна була не надто суворою. За рядову провину при суджувались тілесні покарання та штрафи. Стратег надавав перевагу впливу на почуття честі та любові до батьківщини. Афіняни рідко зали шалися неуважними до напучень своїх воєначальників. У разі здійснення важких провинностей після проведеного походу збиралась військова рада, яка вирішувала долю тих, хто провинився. Правопорушникам загрожу вали великі штрафи і часткове позбавлення громадянських прав.

332

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Військова організація завжди перебувала у тісному зв’язку з релі гією. Присяга ефебів та відвідини ними святилищ служать тому яскравим підтвердженням. Перед кожним бойовищем відбувалася рада з богами. Якщо ознаки були сприятливі, то глашатай оголошував війну. Перед кожним виступом воєначальник здійснював жертвоприношення та звер тався до богів з молитвою. Військо завжди супроводжували віщуни. Надзвичайно велика роль у афінському суспільстві належала соціальному прошарку, який займався виготовленням зброї та забезпе ченням потреб армії і флоту. Під час обговорення питань, у яких зіштовхувалися інтереси різних соціальних груп, народні збори прохо дили бурхливо і не завжди обходились без бійки. Так, наприклад, під час обговорення питання щодо Пелопоннеської війни у народних збо рах зіштовхувались інтереси різних соціальних груп: майстри–зброярі та постачальники військового спорядження, виступали за війну, очіку ючи від неї надприбутків. Хлібороби ж були упевнені, що війна принесе їм спустошення і тому протестували проти неї [7,23–41]. Полюсом, який протистояв Афінській державі була Спарта. Тип уп равління та спосіб життя у ній, завжди відрізнявся від афінського. Єдиними громадянами тут були спартіати, які називали себе Рівними. Вони складали незначний прошарок у державі. Тільки громадянам Спар ти належала земля на території поліса, яка були поділена приблизно на рівні частини. До кожної земельної ділянки прикріплювалися сім’ї ілотів, які перебували у жахливішому становищі, ніж афінські раби. Щороку проти ілотів, з метою їхнього залякування, оголошувалися війни. Мо лоді спартіати проходили особливе ініціаційне випробування (кріптею). Воно полягало у прихованому полюванні на ілотів, під час якого ілотам влаштовували нічні засідки, що, зазвичай, закінчувалися їхнім безкар ним вбивством. Кожен ініціат повинен був знищити як мінімум одного ілота. Молоді спартіати зараховувалися до війська у двадцятилітньому віці і служили до 30–ти років. Військовики, навіть якщо вони були одру жені, жили та харчувалися разом зі своїми товаришами у групі, набраній за наслідками голосування. Кожен військовик вносив до загальної каси свій грошовий внесок згідно чітко визначеного тарифу. Якщо він цього не робив, то позбавлявся громадянства. Упродовж періоду служби дру жина військовика мала певні свободи – вона керувала усією сімейною власністю тощо. Спартіати не мали права брати участь у політичному житті держави допоки не пройдуть військової служби і їм не виповнить ся 30–ть років. Повне звільнення від виконання військового обов’язку наступало у 60–ть років. Військова організація Спарти – єдине профес ійне військо у давній Греції. Інші поліси формували військові організації, які комплектувалися громадянами, і носили більш–менш імпровізацій ний характер. Спартанське військо була однією з наймогутніших військових органі зацій у Греції. Воно викликало загальне захоплення не тільки у греків, але й у іноземців. Особливо вражаючим видовищем був марш спартансь кого війська під звуки музики. Гопліти носили червоні туніки та довге волосся. Зазвичай, військом командував один з двох царів при нагляді з боку ефорів. За організаційно–штатною структурою спартанське військо поділялася на п’ять полків (морів), які, у свою чергу, складалася з чоти рьох лохів, що нараховували по сто гоплітів. Спарта мала у своєму

333

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

розпорядженні незначну кількість вершників. Здобувши надзвичайно високий вишкіл в умовах суворої дисципліни, спартанські воїни демон стрували патріотизм, що витримував будь–які випробування. Той, хто під час бойових дій кидав свій щит, накликав на себе безчестя і виклю чався з числа громадян. У V ст. до Р.Х. Спарта, приборкавши свого давнього противника – місто Аргос, об’єднала пелопоннеські міста у федерацію, яка відтепер слідувала у річищі її зовнішньої політики. Цей альянс виявився дієвим під час мідійських війн та підтриманні гегемоністських амбіцій Спарти у регіоні [8,102–117]. Соціально–політичний устрій стародавньої Спарти, місце і роль військової організації у її життєдіяльності мали великий вплив на філо софсько–політичні погляди Платона та наступних мислителів. Як зазначав К. Поппер, завдяки своїй доктрині схожості між Спартою та ідеальною державою Платон став одним з тих, хто з найбільшим успі хом пропагував «великий міф Спарти» – нев’янучий та впливовий міф про вищість спартанського устрою та способу життя [9,55]. Платон народився у 428 або 427 р. до Р.Х., на початку Пелопоннесь кої війни. Він був заможним аристократом, деякі його родичі були причетні до влади тридцятьох тиранів. У ті дні, коли Афіни зазнали по разки, він був уже юнаком, тож міг покласти вину за поразку на демократію, яку через своє соціальне становище та родинні зв’язки швид ше за все зневажав. Платон був учнем Сократа, якого щиро любив і глибоко шанував, – а Сократа, зокрема, позбавила життя також демок ратія. Тому не дивно, що він, ілюструючи свій ідеал держави, звернувся до прикладу Спарти [5,99]. У своїй ідеальній державі Платон розрізняє три соціальні стани: охо ронців, їхніх озброєних помічників або воїнів і стан працівників (селян, ремісників, торговців тощо). Але насправді є лише два стани: військова каста – озброєних та освічених правителів, – і каста неозброєних підда них. Бо охоронці не утворюють окремого стану, а просто є старими та мудрими воїнами, які висуваються з лав помічників завдяки своїм нео рдинарним здібностям. Платон стверджує, що ідеальна держава повинна спиратися на жорстке станове розмежування. Це – кастова держава. Таким чином, проблема уникнення суперечностей між станами роз в’язується не через відміну станів, а через вивищення панівного прошарку, яке не повинне підлягати сумніву. Як і у Спарті, лише прав лячій верстві дозволяється носити зброю, лише вона наділена політичними та іншими правами, лише вона здобуває освіту, тобто на вчається особливого «царського мистецтва» – здійснювати керівництво державою [9,61]. Соціально–політичне обґрунтування структури держави Платон доповнює психологічним: подібно до того як у душі людини повинні гар монійно поєднуватись воля, розум, бажання та відповідні чесноти, так і у державі повинні існувати та певним чином співвідноситися соціальні верстви. До того ж роль особи у державі визначається перевагою у її душі тієї чи тієї здібності – розуму, мужності або розсудливості [10,182–185]. Політичний принцип, що визначав виховання душі, а саме збереження стабільності держави, визначав також тілесне виховання. Мета точніс інько така ж, як і у Спарті. На відміну від різнобічного виховання афінського громадянина, Платон вимагав, щоб в ідеальній державі з прав

334

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

лячої верстви плекали професійних воїнів, готових виступати як проти зовнішніх, так і проти внутрішніх ворогів. Як зазначає Платон дітей обох статей «слід садовити на коней і показувати їм справжню війну; а якщо це можна зробити не наражаючи їх на небезпеку, то дітей треба завести в гущавину битви і дати скуштувати крові – як це роблять з молодими хортами» [9,69]. У своїх працях Платон намагався розкрити зв’язок війни та військо вої організації з суспільними відносинами і, передусім, з політикою. За його визначенням політика – це керівництво суспільними справами, справами держави. Політику та політичне мистецтво Платон називає «верховним над усім, царським мистецтвом». Цю тезу він розвиває та відстоює у своїй праці «Держава» та у діалозі «Політик». «…Яку ж на уку наважимось називати ми володаркою усього цього розкішного та величного військового мистецтва, – запитує філософ, – крім науки дос теменно царської?» [11,17]. Політичну науку Платон визначає як мистецтво, яке керує усіма іншими видами діяльності. У діалозі «Про тагор» він писав, що військове мистецтво є частиною політичного мистецтва. При цьому він виступав проти приниження ролі останнього. «Ми не визнаємо, – підкреслював філософ, – що політичне мистецтво – це військова наука, тобто наука допоміжна...» [11,17]. Такий підхід, на його думку, був помилковим. Війну Платон вважав природним станом суспільства, законним і справедливим способом добування рабів та захоплення нових територій. Людину він розглядав як істоту, підпорядковану законам природи. За кони, які діють у тваринному світі, давній мислитель переносив на людське суспільство. Тут, на його думку, панує природне право сильно го над слабким. І, тому, війна безперервна, вічна, її неможливо ліквідувати. «Те, що більшість людей називає миром, – заявляв він, – є тільки ім’ям, насправді ж у природі існує вічна непримиренна війна між усіма державами» [11,17]. Поняттю мир не відповідає ніяка реальність: мир – лише абстракція, порожній звук. Зарозумілість більшості людей, підкреслював Платон, полягає у небажанні визнати того, що «усі пере бувають у війні з усіма як у суспільному, так і приватному житті і кожного з самим собою» [11,17]. Важливі думки висловив Платон і про джерела війн: «А хто винуватець воєн, заворушень та бойовищ, – запитує філо соф, – як не тіло та його пристрасті? Адже усі війни відбуваються заради наживи, а до наживи нас спонукає тіло, якому ми рабськи служимо» [11,18]. Платон розрізняв внутрішні та зовнішні війни. До першого виду відносяться війни між самими греками, які, на думку Платона, не заслу говують навіть назви війна, а повинні називатись чварами, що виникають між «спорідненими» за кров’ю людьми. У таких війнах грецькі воїни повинні утримуватись від спустошення полів, від підпалів, від жорсто кого поводження із співвітчизниками та від перетворення їх у рабів. Другий вид утворюють війни греків проти чужоземних племен – вар варів, які, на думку Платона, є ворогами за своєю суттю. У війнах проти варварів, зазначав Платон, необхідно діяти жорстоко та невблаганно, до їхнього повного знищення. Досліджуючи сутність військової організації Платон заклав підва лини вчення про її функції. Зокрема, він зазначав, що військо призначене для боротьби не тільки проти зовнішніх, але й проти внутрішніх ворогів.

335

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

У цій тезі знайшла відображення практика тих часів – коли у надзви чайних ситуаціях для стабілізації обстановки застосовувалося військо. А, загалом, зокрема в Афінах, функції поліції виконували державні раби – «декілька сотень високого зросту скіфів, спеціально привезених з північного узбережжя Чорного моря. … Вони не жаліли палиць навіть для людей вільнонароджених» [7,71]. Платон дуже прихильно ставився до «військової діяльності», по рівнював її з мистецтвом, яке перевершує інші види людської діяльності та вимагає «надзвичайної старанності». Він висловлювався за застосу вання науки і перед усім математики, «до справ військових», радив виховувати не тільки тіло (гімнастикою), але й душу воїнів (музикою), наполягав на тому, щоб військовики поважали богів [11,18]. Таким чином, Платону належить пріоритет у розробці соціально– філософських проблем військової організації та її ролі у житті суспільства, які знайшли відображення у функціях щодо забезпечення військової безпеки. Він продовжив вчення, започатковане Демокритом, про види війн, а саме зовнішні та внутрішні, висловив думки про приро ду війн. Важливе місце в ідеальній державі Платона належить воїнам, до яких він ставився з особливою любов’ю. Витоки політики Платон вбачав у людській душі, в філософії та етиці з її категоріями добра та справедливості. Він був прихильником авторитаризму, аристократизму, виступав проти тогочасної афінської демократії. Платон характеризу вав демократію як нестабільну, здатну породжувати війни. Проте усі його спроби реалізувати концепцію досконалої держави на практиці потерп іли фіаско – жоден з його учнів не зміг утриматися при владі (К. Поппер, приміром, нарахував серед учнів та помічників Платона щонайменше дев’ять тиранів [9,158]). Та хоч як там було, погляди Платона мали над звичайно великий вплив на подальший розвиток європейської філософської та військово–філософської думки. За словами англійсь кого мислителя Альфреда Вайтхеда, усю європейську філософську традицію можна розглядати як коментар до Платона [12,69]. Загалом же, суспільно–історичний досвід давньогрецького соціуму щодо використання військової організації для забезпечення військової безпеки держави надзвичайно корисний та повчальний під кутом зору модернізації військової сфери українського суспільства. Література 1. Гегель Г.В.Ф. Лекции по истории философии. Книга первая. – С.–Пб.: Наука, 1993. – 349 с.

2. Цюрупа М.В. Военные теоретики Европы о войне, мире, и национальной безопасности. – К.: КВГИ, 1996. – 250 с.

3. Геракліт. Про природу // Тихолаз А. Г. Герекліт. – К.: Абрис, 1995. – С.

43–142.

4. Андрущенко В.П. Історія соціальної філософії: (Західноєвропейський кон текст): Підруч. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Тандем, 2000. – 416 с.

5. Рассел Б. Історія західної філософії / Пер. з англ. Ю. Лісняка, П. Таращу ка. – К.: Основи, 1995. – 759 с.

6. Цюрупа М.В., Будаг’янц Л.М. Соціальна філософія та філософсько–соціо логічні проблеми війни, миру, армії. Курс лекцій. – К.: КВГІ, 1999. – 89 с.

7. Кравчук А. Перикл и Аспазия: Пер. с польского. – М.: Наука, 1991. – 268 с.

336

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

8. Бюттен А.–М. Классическая Греция / Пер. с фр. Н.М. Заблоцкого. – М.: Вече, 2006. – 384 с.

9. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Том 1. / Перекл. з англ. О. Коваленка. – К.: Основи, 1994. – 444 с.

10. Богомолов А.С. Античная философия. – М.: Изд–во Моск. ун–та, 1985. – 387 с.

11. Філософія і методологічні проблеми воєнної теорії та практики / Під заг. ред. С.П. Мосова. – К.: НАОУ, 2006. – 308 с.

12. Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. Філософія: по сібник для студентів вищих навчальних закладів. К.: Академія, 2001. – 576 с. Черный В.С. Роль и место военной организации в философской мысли и общественно–политической практике древнегреческого со" циума Анализируются философские взгляды античного периода. Особенное внимание обращается на огромное значение военной организации в жиз недеятельности древнегреческого общества. Ключевые слова: древнегреческое общество, военная организация, военная сфера, модернизация.

Cherny, V.S. The Role and Place of a Military Organisation in the Philosophical Thought and Socio"Political Practices of the Ancient Greece Society Analysis of philosophical views during the Ancient Age. A special attention is paid to great importance attached to military organisation in the social life of the Ancient Greece.

Key words: an Ancient Greece society, a military organisation, a military sphere, modernisation.

337

ФІЛОСОФІЯ

УДК 130.3:316.64:378.694

Випуск 15

Вашкевич В. М.

Вдосконалення історичної освіти як складова формування історичної свідомості молоді Висвітлюється проблема формування особистості через модерні зацію навчання, впровадження нових технологій, реалізацію пріоритетних принципів реформування навчального процесу. Ключові слова: історична свідомість, історична освіта, гуманізація, гуманітаризація, індивідуалізація навчання, молодь.

Процес формування історичної свідомості української молоді довготривалий та неоднозначний. Формування освіченої, творчої осо бистості, становлення її фізичного і морального здоров’я – одне із стратегічних завдань реформування освіти в Україні. Проблема формування особистості належить до фундаментальних не тільки в пе дагогічній, але й у соціальній, політичній, культурній сферах суспільного життя [4,41]. Виконання цього завдання потребує модернізації змісту, форм, методів і засобів навчання, впровадження нових технологій, реал ізації пріоритетних принципів реформування навчального процесу, які передбачені Національною програмою розвитку освіти у ХХІ ст. Це насамперед – демократизація, гуманізація, гуманітаризація, індивідуа лізація навчання, які ґрунтуються на прогресивних традиціях, національних освітніх ідеалах українського народу. У зв’язку із цим значна увага в нашій державі приділяється створен ню нової системи викладання історичних дисциплін, зокрема, такого предмета, як українська історія, у навчальних закладах, яким належить провідне місце у формуванні історичної свідомості молодого покоління. Систематичне вивчення історії починається ще зі школи. Історичне знан ня делегується учням практично кожним предметом. Однак цілісне, систематичне й послідовне вивчення ними історичного минулого здійснюється саме на уроці історії. Державна національна програма «Освіта» визначила стратегію за гального розвитку освіти в Україні. Вона спрямована на створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання. Це дасть можливість досягнути високих освітніх рівнів, створити умови для кож ного школяра постійно духовно самовдосконалюватися, формувати інтелектуальний та культурний потенціал. Тому й історична освіта має бути спрямована на виховання таких рис особистості, які є найвищою цінністю нації взагалі [9].

338

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Разом з тим, як застерігають фахівці, про розвиток, оновлення на ціональної освіти може йтися лише в тому разі, коли вона фактично стає пріоритетним напрямом державної політики. Поки ж культура й освіта використовуються у ролі декорації для розігрування парламентських вистав. Тому не дивно, що й офіційні проекти реформування освіти поз бавлені конкретності, демонструють знайомі зразки парадної риторики й пишномовності. Про трагедію, що сьогодні розігрується в середній і вищій школі, не прийнято говорити вголос. «Бадьоро й завзято інститути змінюють вив іски, перетворюються на університети, академії тощо, школи стають гімназіями та ліцеями. У цих іграх беруть участь дорослі, дітям і юнацт ву відведено роль іграшок, матеріалу для тривалого соціального і педагогічного експерименту» [12,121]. У процесі вдосконалення історичної освіти досить актуальним за лишається цілий ряд не вирішених проблем. Головною серед них залишається підготовка сучасних навчальних програм, підручників та навчальних посібників. «Складним і дотепер нерозв’язаним завданням залишається підготовка підручника для вищої школи. Особливо украї номовного» [5,47]. Нагальною є також підготовка типової навчальної програми для середніх спеціальних, загальноосвітніх шкіл, особливо з поглибленим вивченням історії, методичних рекомендацій щодо викла дання з таких школах (класах). Це дозволило б певною мірою оптимізувати і процес викладання історії в середній школі, і її вивчення учнями. Все назване, у повній міри, треба віднести до вищих навчаль них закладів. Не завадило б також у ринкових умовах існування держави розробити перспективний план переоснащення навчального процесу в школах та вищих навчальних закладах, маючи на увазі створення відео підручників з історії України, аудіовізуальних засобів навчання, картографічного матеріалу тощо. Цього вимагає подальший процес уні версалізації навчання у вищій школі, перехід вищих навчальних закладів різних ступенів акредитації до підготовки бакалаврів, спеціалістів, магістрів. Болючим місцем поліпшення вивчення історії України залишається підготовка сучасних підручників та навчальних посібників. Незважаю чи на існуючі труднощі, перші кроки до створення нових підручників з української історії вже зроблено. До цієї роботи залучені провідні вчені Інституту історії України АН України, викладачі вузів, шкіл. Вони підго тували й випустили в світ ряд видань, розрахованих на учнівську та студентську аудиторії, у яких намагалися об’єктивно відтворити наше історичне минуле з урахуванням сучасних наукових поглядів [10; 7, 225– 230]. Подальше розгортання роботи над підручниками та посібниками історичного профілю матиме важливе значення для освітньої сфери й для всього суспільного життя нашої країни. Актуальним у процесі вдосконалення історичної освіти залишаєть ся перехід до нової методики викладання історії у середніх та вищих навчальних закладах. Навчальний процес є основним джерелом форму вання історичної свідомості молоді. На це звертають увагу такі дослідники, як П. Кравченко, В. Андрущенко, Л. Губерський, М. Ми хальченко, В. Кремень, В. Огнев’юк, інші вчені й організатори освіти. Насамперед, тут мова йде про викладання історії у вузі. Воно забезпечує цілісне ставлення молоді і студентів до історичного процесу; формує

339

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

структуроване історичне знання; сприяє «зануренню студентів в істо рію»; має ціннісний характер. Цьому ж сприяє вивчення студентами історії інших наук (природничих і гуманітарних), де прослідковуються імена, факти, події, які є невід’ємною складовою розвитку загальної історії культури народу. Загалом у вузах України цей блок навчання організований досить пристойно. І за змістом, і за кількістю годин він займає помітне місце в структурі підготовці бакалавра, спеціаліста, маг істра. Разом з тим є тут і серйозні недоліки. Нерідко викладання історії у вузі дублює відповідний курс загальноосвітньої школи. Суттєвого при росту знання, оцінки, висновків не спостерігається. В такому разі студент втрачає до історії інтерес. Його історична свідомість, скоріш, розрих люється, а ніж кристалізується в нову якість, як це мало б здійснюватись. Актуальним завданням на сьогодні є оновлення змісту викладання історичних наук у вузі. Історичне знання, оцінки, висновки, які делегу ються студенту через викладання історичних дисциплін, мають мати «прирощений характер» у порівнянні з шкільною програмою. Одночас но, викладання цих дисциплін у вузі має носити діалогічний характер у формі: а) діалогу студента з викладачем–істориком; б) діалогу студента з навчальним підручником; в) діалогу студента з своєю історичною пам’яттю, сформованою в школі і оновлюваною в процесі вивчення історії у вузі; г) діалог студента з соціально–історичним досвідом, що існує у формі соціальних стереотипів, масової свідомості, суспільно–побутових міфо логем тощо. Потребує оновлення методика викладанні історичних дисциплін. Особливо в контексті впровадження особистісного підходу та залучення інформаційних технологій. Більш активного впровадження потребують Інтернет–технології. Нерідко побутує і таке явище, як скорочення істо ричної частини знання при викладанні тих чи інших навчальних дисциплін. Історія фізики, хімії, географії, математики, соціології, пси хології і т.ін. майже не викладаються або розглядаються поспіхом, особливо в частині їх українознавчого контексту. Це невільно формує своєрідну меншовартість історичної свідомості студентів. Між тим, історія української науки, культури і соціальної практики є органічною складовою світової історії. Причому, в ній вона виступає далеко не Попелюшкою, а «зачарованою Красунею», до якої вузівські курси мають забезпечити доступ. Актуальним завданням у цьому сенсі є оновлення змісту всіх вузівських курсів, проведення додаткових нау ково–педагогічних розвідок у царині вітчизняної науки, «переведення» їх результатів у навчально–виховний процес. У викладанні історії у вузі необхідно сміливіше запозичувати пере довий вітчизняний досвід та досвід інших країн. При цьому треба враховувати, що значний обсяг навчального матеріалу студентам дово диться опрацьовувати самостійно. У зв’язку із цим особливо актуальним стає перехід до активних методів навчання, високий ступінь гнучкості й адаптивності яких дозволяє ефективно використовувати їх у різномані тних ситуаціях навчального процесу у вузі. Безперечно, такий процес має обов’язково базуватися на обґрунтованому поєднанні різних методів і прийомів. При відносному пріоритеті активних методів на заняттях з

340

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

історії мають зайняти належне місце і лекції, і семінарські заняття, і са мостійна робота над книгою, і вивчення передового досвіду, і, звичайно, індивідуальна практична робота студентів. Тільки органічна єдність усіх методів навчання надає навчальному процесу необхідної універсальності й продуктивності, робить його дійсно проблемним за змістом та ефек тивним за формою [9;6]. Нові методики викладання історії у вузі обов’язково мають опира тися на активні методи і форми навчання, які найбільше задовольняють потребу студентів у самонавчанні та самовдосконаленні. Такі активні методи і форми поширюються на досить велику групу прийомів та спо собів проведення теоретичних і практичних занять з історії. Це і проблемно–пошукові завдання до кожної семінарської теми, які спря мовують студентів на поглиблене вивчення історії, і наукові реферати, що націлюють студентський пошук на самостійне вивчення минулого, і розробка відповідно до теми курсу історії (з урахуванням профілю фа культету) типів семінарських занять, методів і прийомів активізації роботи студентів на них. Але серед власне активних методів, які доціль но використати у нових методиках викладання історії у вузах, треба особливо виділити такі, як аналіз конкретних ситуацій, розв’язування проблемних завдань, ділові (операційні та імітаційні) ігри, індивідуальні практикуми, «круглі столи» тощо [1;8]. При використанні вказаних методів під час навчання історії бажа ним є обговорення зі студентами питань, що стосуються типу, форм і методів проведення практичного заняття з історії, розподіл між ними різних ролей (пропонента, опонента, рецензента, експерта та ін.). Це не тільки підвищує відповідальність студентів за проведення заняття, але й сприяє набуттю ними знань і навичок самостійної роботи та вирішен ня організаційних проблем. Досить результативні і викликають певний інтерес такі прийоми активізації роботи студентів, як самостійне фор мування проблемних питань доповідачу, аналіз на основі засвоєного понятійного апарату актуальних проблем історичної науки, постановка і обговорення в рамках теми семінарського заняття таких питань, що хвилюють самих студентів, у вирішенні яких вони найбільш зацікавлені. Усе це розвиває у студентів самостійний і творчий підхід до вивчення, висвітлення і засвоєння питань відповідної теми семінару. Разом з тим необхідно відзначити деяку інертність з боку частини студентів щодо використання активних форм і методів організації їх са мостійної роботи на практичних заняттях з історії. Досвід її викладання показує, що деякі студенти вважають заняття з впровадженням актив них форм і методів навчання більш важкими, ніж заняття, що проводяться за традиційними методами і формами. Адже активізація роботи студентів на практичних заняттях з історії вимагає від них наба гато більшого витрачення зусиль і при підготовці, і під час проведення самих занять. Саме тому з інтересом приймають нові, активні форми і методи навчання більш підготовлені студенти і, навпаки, скептично став ляться до них ті, що не люблять витрачати зусилля для поглибленого вивчення історії [2;13,46–51]. Це ставить перед викладачами додаткові завдання подальшої активізації роботи студентів на практичних занят тях з історії. Треба зауважити також, що перехід до нової методики викладання історії у середніх та вищих навчальних закладах вимагає забезпечення

341

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

відповідною навчально–методичною літературою. Тому найближчим часом необхідно підготувати і видати методичні посібники з викладан ня історії України в середній загальноосвітній школі, історичного краєзнавства для історичних факультетів педінститутів та університетів, джерелознавства історії України тощо. Злободенною проблемою вдосконалення історичної освіти молоді залишається індивідуалізація навчання історії. Адже саме індивідуалі зація відповідно до нової концепції освіти в Україні повинна стати засобом найбільш повного і раціонального розкриття можливостей кож ної особистості. У зв’язку з цим для зарубіжної та вітчизняної педагогіки XX ст. характерні пошуки у напрямку створення систем індивідуалізо ваного навчання, тобто таких систем організації навчального процесу, що пристосовують його до власних особливостей учня, організовують його індивідуальне просування за навчальною програмою. Сучасний «західноєвропейський підхід до індивідуалізації навчання полягає у ство ренні груп із різним рівнем навчальних завдань та індивідуалізованим темпом пізнавального просування. Так звана практика малих груп ши роко застосовується в організації навчального процесу середніх шкіл Англії. Індивідуалізація навчання тут означає відмову від горизонталь ного групування за віком і створення навчальних груп за рівнем підготовки та успішності з окремих предметів з гнучкими переходами із групи в групу в залежності від виду навчальної роботи та освітніх мож ливостей учня» [11,60]. Усі заходи, спрямовані на вдосконалення історичної освіти молоді, мають піднести її на якісно новий рівень. Сучасна освіта має стати де мократичною, гуманізованою, спрямованою на вирішення завдань розбудови української держави. Демократизація, індивідуалізація та гуманізація історичної освіти повинні дати молоді більший ступінь сво боди, дозволяють зробити усвідомлений вибір шляху самореалізації у складному світі, що постійно змінюється. При цьому не слід забувати, що вдосконалення історичної освіти відбуваєтеся в ринкових умовах розвитку економіки України, що вимагають істотних змін державної освітньої політики на тому чи іншому етапі її реалізації, постійного ко регування тощо. Як би складно не йшов цей процес, важливо лише, щоб при цьому було збережено доступність освіти для різних категорій гро мадян та її найвищу якість. Сучасній середній та вищій школі потрібні конструктивні парадиг ми та технології не лише історичної освіти, але й історичного виховання, які б забезпечили умови для саморозвитку особистості у різних видах творчої діяльності. Провідна роль у цьому процесі належить вітчизняній загальноосвітній школі, хоча «шліфування» історичної свідомості мо лоді продовжується й поза її межами. При цьому однією з головних вимог до сучасної школи «є обов’язкове поєднання процесу озброєння учнів міцними основами сучасної науки з процесом вироблення звички мис лити, спрямованої на перетворення знань у трудову й суспільну діяльність» [10,3]. Тому першочерговими завданнями учителів–істо риків були і залишаються питання організації процесу вивчення учнями історії як безпосередньо на уроках, так і в позаурочний час. При цьому переслідується мета не тільки набуття учнями історичних знань, а, го ловним чином, їх виховання, збагачення, розвиток як особистостей, розширення їх здібностей до самостійного набуття знань у майбутньо

342

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

му. І робити це слід, звичайно, використовуючи активні методи й прийо ми, уникаючи шаблону, схематизму, примітивізму. Слід зазначити, що вказані форми роботи у минулому були досить ефективними. Фінансова криза середини 90–х років ХХ ст. підточила їх масовість і вчительський ентузіазм. У деяких школах подібні форми роботи з учнями з ряду об’єктивних та суб’єктивних причин у букваль ному розумінні зведені нанівець. Водночас, там, де вчителі перебувають на рівні своєї професійної відповідальності перед державою і майбутні ми поколіннями, відповідна робота не лише не згорнута, але й навпаки, отримала нові імпульси своєї активності. Базуючись на новітніх дослід женнях у галузі методики викладання історії, психології, педагогіки та інших наук, вивченні передового педагогічного досвіду історики–енту зіасти намагаються у сучасних складних умовах реформування освіти примножити навчально–виховні можливості позаурочних форм роботи з молоддю. Не менш важливою в гуртковій роботі є реалізація принципу науко вості, що передбачає «озброєння учнів досвідом творчої діяльності. Розвиток такого досвіду, як переконує практика навчання передових шкіл і вчителів, а також спеціальні дослідження, можливий лише завдя ки включенню учнів у розв’язання навчальних проблем і проблемних завдань» [7,103]. Передумовою мислення є здивування віднаходження, усвідомлення суперечності. За браком часу, внаслідок різного рівня підготовленості учнів учитель історик практично не має змоги часто використовувати на уроках проблемні, логіко–пізнавальні завдання. Та й характер виу чуваного матеріалу, багатоплановість мети, завдань уроку не дають здебільшого можливості для цього. Тому саме на заняттях гуртка до скла ду якого входять зацікавлені школярі, можна створити ситуацію пошуку, розв’язання історичної проблеми. Особливої актуальності набуває реалізація принципу емоційності навчання, зумовленого положеннями сучасної психології та філософії про єдність мислення і чуттів. В умовах, коли треба підвищувати інте рес до навчання, активізувати пізнавальну діяльність школярів та студентів, цей принцип, реалізований на практиці педагогами–новато рами, має вагоме значення. Адже кожен педагог має відкрити перед молоддю радість праці, запалити іскорку подиву, збудувати емоційні імпульси, що породжують їхнє бажання вчитися. Однією з активних форм історичного виховання у позаурочний час є краєзнавча робота. Шкільне краєзнавство – це всебічне вивчення шко лярами під керівництвом учителя історичних, соціально–економічних та природних аспектів рідного краю. У такому розумінні воно розгля дається як ефективна форма зв’язку навчання і виховання з життям. Саме тому вивчення історичного минулого рідного краю виступає важливою складовою історичного виховання молоді. Та й загалом «історичний підхід в краєзнавчій роботі необхідний для розуміння сучасної дійсності» [7,5], а також для формування духовного світу особистості. В умовах розбудови Української держави має настати час, коли істо ричне краєзнавство перестане бути справою одних лише ентузіастів і любителів. Нині існує нагальна необхідність у тому, щоб воно стало обо в’язковою умовою виконання вимог навчальних програм і практичного здійснення завдань, які стоять перед загальноосвітньою школою, що ре

343

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

формується. Тому історичне краєзнавство повинне пронизувати усі сто рони навчально–виховної роботи. Без нього просто неможливо здійснювати реальний зв’язок навчання і виховання з життям, досягну ти ефективних результатів у загальноосвітній підготовці молоді. Історико–краєзнавчі дослідження, як правило, охоплюють локаль ну історію, життя та діяльність окремих людей, пам’ятки історії, культури. До цих досліджень залучені не тільки вчителі загальноосвітніх шкіл, але й науковці інститутів, співробітники архівів, культурно– освітніх установ. Зокрема значний історико–краєзнавчий потенціал мають музейні установи. В Україні другої половини 1990–х років діяло близько 400 державних музеїв, основна частина яких підпорядкована Міністерству культури. Та все ж найбільш тісно із завданням історич ного краєзнавства була пов’язана робота, насамперед, історичних і краєзнавчих музеїв, що становили близько 2/3 усіх музейних установ нашої держави. З багатьох проблем підвищення ефективності і якості науково–дос лідної роботи в молодій Українській державі особливе місце займає підготовка наукових кадрів. Вона забезпечується всією системою народ ної освіти. Надійна основа для цього закладається вже в роботі середньої школи, а культивування її продовжується у вищій школі. Саме тому вчи телі історії повинні готувати найбільш талановиту молодь до роботи наукового працівника, виховуючи у неї невтомний, жертовний інтерес до науки. Допомогти здійсненню цього завдання покликані й засоби масової інформації, які відіграють вагому роль в історичному вихованні молоді. Сьогодні у пресі, на телебаченні й радіо відкриті спеціальні рубрики, цикли передач на історичні теми. Активну участь у висвітленні нових підходів, пов’язаних з осмисленням нашого минулого, беруть, зокрема, такі видання, як «Український історичний журнал», «Дніпро», «Дзвін», «Архіви України», «Сучасність», «Віче» та ін. Безперервно впливаючи на молодіжну аудиторію, засоби масової інформації забезпечують формування та утвердження історичної свідо мості молоді, виховуючи у них повагу до минулого та почуття історичної відповідальності за майбутнє. З огляду на це майже всі газети та журна ли того часу друкували безліч статей, що висвітлювали питання як давньої історії, так і тогодення. Проте не завжди зрозуміло, чому деякі автори, які абсолютно безпідставно вважали себе фахівцями з питань історії, з власних суб’єктивних позицій переглядали багато досліджених історичних періодів та, очевидно на догоду частині читачів, «перекручу ють історичні факти, або ж зовсім нехтують деякими історичними подіями. Дуже часто на сторінках наших газет та журналів з’являються статті, що претендують на відкриття «білих плям», або висловлюють оригінальні думки з різних питань історії, ґрунтуючись не на історич них джерелах, а на домислах та їх емоційному сприйнятті» [7,121]. На жаль, часто інтерес молоді до вітчизняної історії задовольнявся та задо вольняється саме статтями, написаними людьми дуже далекими від історичної науки. Нерідко ці роботи торкались найболючіших питань, таких, наприк лад, як етногенез українців та його роль у світовій історії. Автори таких «досліджень» вишукували предків українців серед інших народів, у тому числі і таких, якими навряд чи можна пишатись, як, наприклад, гуни.

344

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

На їх думку, славним слов’янським ватажком був Гатило, якого давні автори начебто помилково називали царем Атилою. З такої літератури ми можемо довідатись, що сармати були не тюркомовними племенами східного походження..., а їх вождя називали слов’янським іменем Цар– мати, звідки начебто і пішла назва народу, який населяє величезні території Євразії» [3]. А як розглядати «верат» про місце знаходження Трої на території Києва або походження від останнього назви Японсь кого міста Кіото? Перелік подібних «відкриттів» можна було б продовжити, хоча не варто цього робити, тим більше, що їх кількість ос таннім часом зменшується. Звичайно, ставлення до тих чи інших подій завжди дістає свій вираз у певних категоріях цінності та оцінки. При всьому бажанні історик не може уникнути морально–оціночних суджень, хоч в історіографії й ро билося чимало спроб проголошення об’єктивізму. Проте ціннісний підхід, який пронизує історичне дослідження на всіх його етапах, не по винен спричинювати довільний відбір і тлумачення історичних фактів. Тому у публікаціях в засобах масової інформації, як і в наукових дослі дженнях, критерій цінності, пов’язаний із суспільними інтересами, і критерії науковості мають бути злиті воєдино. Отже, вплив засобів масової інформації на розвиток історичного пізнання, його результати і висновки не підлягає сумніву. Історичне пізнання служить засобам задоволення потреби суспільства знати своє минуле, а відтак і необхідності формування історичної свідомості мо лоді. Завдяки історії кожне нове покоління людей усвідомлює своє місце в часі, свій спадкоємний зв’язок з предками та нащадками. Потік історії, що несеться в майбутнє, поглинає теперішнє, а останнє, включаючись в історичний процес, формує історичну свідомість молоді на сучасному етапі. Література 1. Балаев А.А. Активные методы обучения. – М.: Профиздат, 1986. – 190 с.

2. Гузик М.П. Учить учиться. – М.: Педагогика, 1981. – 300 с.

3. Каган М.С. Мир общения: Проблема межсубъектных отношений. – М.: Политиздат, 1988. – 319 с.

4. Кремень В. Освіта і наука України: Шляхи модернізації. Факти, роздуми, перспективи. – К.: Грамота. – 2003. – 216 с.

5. Науково–освітній потенціал нації: погляд у ХХІ століття. Книга 2. Освіта і наука: творчий потенціал – державо– і культуротворення. – К., 2003. – 670 с.

6. Орієнтований зміст виховання в національній школі. Методичні рекомен дації/ Заг.ред. Є.Коваленко. – К.: ІЗМН, 1996. – 300 с.

7. Педагогіка і психологія. –1997, № 1.

8. Поташник М.М. Педагогическое творчество: проблеми развития и опыт.

– К.: Рад.шк., 1988. – 345 с.

9. Професійна підготовка студентів педагогічних інститутів до виховної діяльності. Збірник наукових статей / За заг. ред. А.Капської. – К.: Ін–т змісту і методів навчання, 1996. – 300 с.

10. Радянська освіта. – 1990. – 27 березня.

11. Рибак О. Індивідуалізоване навчання у зарубіжній школі // Мандрівець.

– 1994. – № 1. – 29 с.

345

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

12. Уварова Є., Култаєва М. Людина–невидимка, протей чи божа сирота // Віче. – 1994. –№ 4. – 30 с.

13. Щукина Г.И. Исследование проблемы активизации учебно–познаватель ной деятельности // Сов. педагогика, 1983. – № 11. – 200 с. Вашкевич В.Н. Совершенствование исторического образования как составная формирования исторического сознания молодежи Освещается проблема формирования личности через модернизацию обучения, внедрения новых технологий, реализацию приоритетных прин ципов реформирования учебного процесса. Ключевые слова: историческое сознание, историческое образование, гуманизация, гуманитаризация, индивидуализация обучения, молодежь.

Vashkevuch, V.N. Perfection of Historical Education as a Constituent in Formation of Historical Consciousness of the Youth Elucidation of the issue of formation of a personality through modernisation of teaching, introduction of new technologies, realisation of underlying principles in reformation of academic activities.

Key words: historical consciousness, humanisation, humanitarization, individualisation of teaching, the youth.

346

ФІЛОСОФІЯ

УДК 141.7:378.11

Випуск 15

Кивлюк О. П.

До проблеми управління вищим навчальним закладом у системі «суспільство – наука – освіта» Аналізуються проблеми управління вищим навчальним закладом та можливості вирішення конфліктних ситуацій у системі «суспільство – наука – освіта». Ключові слова: система «суспільство – наука – освіта», соціальний конфлікт, вищий навчальний заклад, організаційний порядок.

В умовах реформування соціальної та політичної системи суспіль ства, яке здійснюється на фоні гострої економічної кризи майже в усіх галузях суспільного життя, у тому числі і в тріаді «суспільство – наука – освіта», нині особливого значення набуває процес вивчення механізмів управління елементами даної тріади та їх взаємодії, які сприяють ви никненню та розвитку тих або інших макроконфліктних ситуацій, або ж їх вирішенню. Проблеми управління вищим навчальним закладом, як основної лан ки в системі вищої школи, – носять складний і багаторівневий характер. Від ступеня узгодженості всіх рівнів і об’єктів – будь–то навчальний процес, науково–дослідницька робота, діяльність кафедр, ректорату, структурних підрозділів, студентських груп залежить, в певній мірі, за гострення тих конфліктних явищ, які існують в суспільстві, або ж їх пом’якшення, –зниження рівня напруженості в навчальному закладі. Суть соціологічного підходу до управління складається з трьох його ком понентів. Перший – ядро механізму управління, – цілеспрямований керуючий вплив. Такий вплив може бути як зовнішнім, орган управлін ня знаходиться за межами самих об’єктів, так і внутрішнім – вплив здійснюється підрозділом або суб’єктом, який входить до складу самого об’єкту. Другим компонентом є соціальна самоорганізація – спонтанні процеси внутрішньоколективного регулювання – лідерство, престиж, неформальні групо утворення, соціальні норми. Обидва названих ком понента утворюють третій, організаційний порядок, який включає в себе як результати «минулої» керівної праці (об’єктивні рішення в стабільній посадовій структурі, адміністративному розкладі), так і систему правил та норм відносин у колективі, що стихійно склалися. Оптимальне співвідношення цих компонентів передбачає їх інтеграцію на основі ви користання можливостей та врахування меж кожного з них, зняття

347

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

можливих протиріч та конфліктів. Отже, керівник зацікавлений у тому, щоб як можна більший об’єм рішень (наказів, завдань тощо) перевести з форми разових впливів на форму довготривалого порядку, або ж «підключити» спонтанні регулятори до мети, яка стоїть перед організа цією. В цьому розумінні проблематику соціального управління складають такі актуальні проблеми, як взаємодія формальної і нефор мальної структур, відношення керівник–підлеглий, участь виконавців у відпрацюванні загальних рішень, об’єднання особистої, групової і загаль ноорганізаційної мети, оцінка керівництва, адаптація персоналу тощо. Принципово важливу роль у вирішенні проблем управління вищим навчальним закладом, науково–дослідницькою роботою і навчальним процесом грають організаційні фактори, основними з яких є організац ійний порядок, соціальна організація, формальна, неформальна і соціально–психологічна організація. Організаційний порядок – це система довготривалих, достатньо ста більних зв’язків, норм і цілей, що регулюють організаційні відносини (міжорганізаційні, внутрішньоорганізаційні, офіційні, неофіційні, зап лановані, спонтанні, «вертикальні», «горизонтальні» тощо), які виникли між підрозділами і людьми як членами організацій з приводу здійснен ня їх функцій. Організаційні відносини варіюються в залежності від конкретного соціокультурного середовища за ступенем і характером формалізації, стилю керівництва. Організаційний порядок утворюється з двох джерел. Перше – про дукція «минулої» управлінської праці, тобто зафіксовані в постійних елементах організації раніше прийняті рішення. Розвиток управління призводить до значного накопичення елементів організаційного поряд ку. Наслідки такого накопичування неоднозначні. З одного боку, звужуються можливості цілеспрямованого управляючого впливу, ново введень, реорганізацій, а при абсолютизації організаційного порядку виникає загроза бюрократизму і стагнації організації; з другого – управ ління отримує у своє розпорядження більш розвинутий оргмеханізм, керівники розвантажуються від багатьох стереотипних рішень, які най частіше повторюються. У цьому розумінні організаційний порядок утворює формальну організацію, яка забезпечує стабільність і стійкість організації. Друге джерело формування організаційного порядку – спон танна взаємодія, традиції, звички, норми службової поведінки, які прийняті в даному середовищі, що складають неформальний зміст орган ізаційного порядку. В об’єднанні з цілеспрямованим управлінським впливом і соціальною самоорганізацією організаційний порядок утво рює механізм соціального управління. Соціальна організація, стосовно соціального об’єкту, визначається: по–перше, як неприродне об’єднан ня інституціонального характеру, яке займає деяке визначене місце в суспільстві та спрямоване для виконання більш–менш чітко окресленої функції, тобто в такому значенні слово «організація» розглядається, як автономний об’єкт та відноситься, наприклад, до підприємства, вузу, добровільного союзу тощо; по–друге, як визначена діяльність з органі зації, що включає в себе розподілення функцій, налагодження стійких зв’язків, координацію, тобто «організація» дещо співпадає зі словом «уп равління», хоча і не вичерпує його, а також виступає як процес, пов’язаний з цілеспрямованим впливом на об’єкт та передбачає при сутність фігури організатора і контингенту кого організовують; по–третє,

348

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

як характеристика ступеня упорядкованості деякого об’єкту, а під соц іальною організацією розуміється визначена структура, будова і тип зв’язків як спосіб об’єднання частин у дещо ціле, специфічний для кож ного роду об’єктів. Соціальний конфлікт у вищій школі в системі «суспільство – наука – освіта» носить багаторівневий характер, як лінійний – так і суборди наційний. Але перш за все, він є відображенням тих конфліктних явищ, які існують у самому суспільстві, специфічно переломлюючи у собі кон флікти і потрясіння, що виникають і вирішуються у суспільних відносинах. Вивчення і аналіз літературних джерел, теорій та методик, у виборі підходів щодо висвітлення даної проблеми, дозволяє виділити наступні роботи: Д. Козера [1] і Д. Дарендорфа [2], котрі заснували і розвинули теорію соціального конфлікту, як реакцію на функціональну теорію Т.Парсонса [3] з його теорією рівноваги. Крім того, важливо відзначити такі методологічно необхідні й актуальні для розуміння суті питання положення, як неможливість уникнення конфлікту в суспільстві (сис теми, що розвивається). Конфлікти відображають процеси інтеграції та диференціації соціального розвитку. Теорія конфліктного функціоналі зму Д. Козера [1] дає можливість розуміти конфлікт як позитивний фактор, що сприяє збереженню соціальних систем, а діалектична теорія Д. Дарендорфа [2] – синтезувати конфлікт і зрозуміти його напрямок. У розумінні природи соціального конфлікту в системі «суспільство – наука – освіта» мають визначене практичне значення роботи про рівень конфлікту і класифікації за ступенем соціальної напруги, за соціальним самовизначенням, соціальним самопочуттям, соціальним управлінням, соціальним контролем і нормами, про неформальні групи, про галузі дослідження соціального конфлікту, його об’єктів і суб’єктів В.Л.Сосн іна [4] про типологію конфліктів «за типом задіяних осіб» і «виду стосунків», їх структурних елементів та характеристикам, джерелам і причинам виникнення конфлікту, формам конфліктної поведінки та дій залучених осіб, за соціальними умовами, в яких відбувається конфлікт; за наслідками вирішення конфлікту; за соціальним рівнем аналізу кон флікту. При підході до виявлення соціального конфлікту в даному випадку необхідно зробити деякий концептуальний вибір у розумінні його сут ності. Системний підхід дозволяє подолати змістовну розбіжність відношень концепту і денотата соціального конфлікту в системі «сусп ільство – наука – освіта». По–перше, необхідність обліку рівнів аналізу конфлікту (соціологічного, соціально–психологічного, індивідуального), який відображає ступінь соціальності конфлікту у розумінні його де термінованості об’єктивними закономірностями і протиріччями; по–друге, обліку відображення фундаментальної ознаки конфлікту – факту існування будь–якої форми протиріччя; по–третє – специфіки самих структурних елементів конфлікту (учасники, причина, соціальне середовище, результат, наслідки). Така орієнтація дозволяє у межах єдиної теоретико–методологічної основи розробку різноманітних типо логічних систем конфлікту, а також вивчення як різних форм станів протиріччя (від неприязні, ворожнечі й агресивності до несумісності цілей та інтересів об’єктивного і суб’єктивного характеру), так і видів несумісних взаємодій –від стабільних, регульованих соціальними нор

349

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

мами, до більш відкритих, прямих, нерегульованих, які можуть доходи ти до застосування насилля. Отже, специфіку соціального конфлікту в системі «суспільство – наука – освіта» можна охарактеризувати як зіткнення інтересів різних соціальних сил і груп, частковий випадок прояв соціального протиріччя, а також усвідомлення носіями конфліктної ситуації своїх протилежних інтересів та цілей діяльності. При цьому структурними елементами кон флікту, його учасниками в макроконфліктних ситуаціях можуть виступати політична і адміністративна надбудова – з одного боку, на вчальний заклад – з іншого. В мікроконфліктних ситуаціях носіями конфлікту є міжособистісні протиріччя між студентом і студентом, студентом і викладачем, викладачем і викладачем, викладачем і завка федрою, викладачем і адміністрацією тощо. При цьому вид розбіжної взаємодії носить регульований соціальними нормами характер, а рівень його аналізу включає в себе три форми: соціологічний, соціально–пси хологічний та індивідуальний. Проблеми зародження і розвитку соціальних конфліктів в системі «суспільство – наука – освіта» специфічно відображаються у відношен нях вищої школи з політичною та адміністративною надбудовою. Взаємозв’язок тут практично детермінований відношеннями об’єкта і суб’єкта влади. Сам процес становлення і формування високоорганізо ваного громадянського суспільства безпосередньо пов’язаний з природою конфліктів. Тому цілком закономірною і природною є увага до даного питання з боку вчених і політиків. Однак більшість з них сприймають конфлікти та їх наслідки тільки з негативного боку, пов’язуючи їх із заг розою суспільної і особистої соціально–психологічної стабільності. Проте, спроби політичних діячів використовувати конфліктну ситуацію, що назріває, як можливості стимулювання подальшого розвитку пол ітичного процесу різними громадськими групами або силами, незалежно від їх відношення до діючої влади, однозначно сприймаються як дії си лового характеру. Соціальний конфлікт в системі «суспільство – наука – освіта» існує, як відмічалося раніше, не сам по собі, а є частиною тієї соціально–еко номічної кризи, яка уразила суспільство, сферу матеріального та духовного виробництва, економіку, політику, культуру та мораль, в тому числі освіту і науку. При цьому серед багатьох різних типів соціальних конфліктів в даній системі основні з них пов’язані з: – недостатньою соціально–правовою захищеністю суб’єктів освіти (неадекватне співвідношення заробітної плати до об’єму виконаної ро боти, навчально–методичних навантажень, морально–психологічних витрат тощо); – зменшенням ролі науки у вищих навчальних закладах (скорочен ня фінансування та відмова від багатьох актуальних прикладних досліджень, відтік висококваліфікованих наукових кадрів за кордон або ж до комерційних структур тощо); – випадками корупційних діянь під час вступу до вищого навчаль ного закладу та у процесі навчання; – розвитком системи платної освіти і, в зв’язку з цим, великими матеріальними витратами батьків на навчання дітей; – працевлаштуванням випускників, їх професійним зростанням та подальшою соціальною адаптацією.

350

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Таким чином, причини виникнення конфліктних ситуацій в системі «суспільство – наука – освіта» можна розділити на дві групи. Перша – об’єктивні причини, пов’язані з кризисним характером сучасного сусп ільства. Вони носять довготривалий характер і конфлікти на їх основі вирішуються тільки в процесі подолання кризи. Друга – суб’єктивні, пов’язані з взаємодією особистості та суспільства, характеру, поглядів і відношення суб’єкта освіти, викладача, наукового співробітника, аспі ранта, студента з колегами, професійною групою, оточуючим його соціумом та суспільством в цілому. Саме на вирішення конфліктів дру гої групи повинна бути направлена увага керівництва навчальних закладів, вищої школи та Міністерства освіти. Література 1. Coser L. The function of social conflict. – Glencoe, 1956.

2. Darendorf R. Class and conflict in industrial society. – Stanford:Univ. press, 1989.

3. Парнос Т. Социальная система. – Гарвард, 1952.

4. Соснин В.Л. Конфликта социального концептуальная схема. Социология. Т.3. Междисциплинарные исследования. – М.,1991. Кивлюк О.П. К проблеме управления высшим учебным заведением в системе «общество – наука – образование» Анализируются проблемы управления высшим учебным заведением и возможности разрешения конфликтных ситуаций в системе «общество – наука – образование». Ключевые слова: система «общество – наука – образование», соци альный конфликт, высшее учебное заведение, организационный порядок.

Kivluk, O.P. Concerning the Issue of Management at a Higher Education Institution within «Society – Science – Education» System Analysis of issues of management at a higher education institution and opportunities to settle conflict situations within «society – science – education» system.

Key words: «society – science – education» system, a social conflict, a higher education institution, a managerial order.

351

ФІЛОСОФІЯ

УДК 37.01:316.4.063.3/3=161.2

Випуск 15

Щудло С. А.

Освіта як чинник соціально–політичної та культурної інтеграції українського суспільства Осмислюються особливості виконання сучасною освітою функції соціальної інтеграції. Аналізується вплив постмодернізму на соц іально–освітні відносини. Зроблено висновок, що цивілізаційні зміни в позитивному плані сприяють деідеологізації освіти, формуванню плюралізму та діалогічності, відмові від примусової соціалізації. Водночас такі зміни ускладнюють культурну цілісність та інтеграційні процеси в соціумі. Ключові слова: освіта, соціальна інтеграція, соціалізація, культурну цілісність. (Матеріали виступу на науковій конференції «Ідеологія ОУН та ідеологія Української держави сьогодні»)

Однією з функцій освіти, яка утворює функціональне ядро цього соціального інституту, є соціальна інтеграція. Освіта включає особу в соціальні відносини, залучає її до соціальних цінностей, процесів. При цьому освіта не тільки знайомить з культурними нормами, цінностями, соціальними ролями, але і сприяє їх інтеріоризації, відтворенню певно го способу життя. Залучаючи до єдиних цінностей, навчаючи певним нормам, освіта стимулює єдині дії людей, формує суспільну свідомість, включає в єдину аксіометричну систему і таким чином об’єднує людей . Актуальність даної проблеми полягає в тому, що сучасне суспіль ство стає все більше мультикультурним, ліберальним, пропонує культурний плюралізм, що ускладнює виконання освітою функції інтег рації. Водночас цивілізаційні тенденції підсилюються все більш яскравим проявом регіоналізації українського соціуму, поставивши під сумнів культурну цілісність українського суспільства. На етапі становлення модерної української нації періодично актуалізується регіональний чин ник, загострюючи міжрегіональні стосунки, особливо у політичній та етнонаціональній площинах. Регіональні відмінності постають одним з бар’єрів консолідації українського соціуму, які впливають на формування національної ідентичності та творення держави – нації, що вимагає по шуку моделі інтеграції суспільства.

352

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Метою статті є визначення місця освіти в сучасному українському суспільстві, осмислення її здатності у виконанні функції інтеграції соц іуму. У культурному та цивілізаційному контексті освіта виступає як ме ханізм соціалізації особистості. «Освіта, прилучаючи людину до Логосу, сприяє подоланню конфронтації між людьми та культурами...», –– відзначав французький філософ П’єр Абен’ю. Звідси постає питання, яким чином освіта може виконувати поставлену місію, який її вплив на світоглядні основи особистості і зв’язок з ними? Диференціованість і самодостатність окремих сфер індивіда не дає змоги формувати духов ну цілісність особистості. У зв’язку з цим, сучасні тенденції переходу до суспільства знань, постмодерного суспільства, побудованого на доміну ванні постматеріалістичних цінностей, вимагають осмислення того, яка людина, з якими якостями потрібна майбутньому суспільству. Виявлен ня «ідеального» типу особистості пов’язане з потребою усвідомлено і цілеспрямовано через інститут освіти формувати особистість. Наскільки ця функція може бути виконана сучасною освітою? Проблемам концептуального осмислення інноваційних процесів у сфері освіти присвячена значна кількість праць, зокрема В. Бакірова, Л. Губерського, О. Вишневського, В. Кременя, В. Розіна, В. Скотного та ін. Наукове осмислення реформ вищої освіти здійснено у дослідженнях В. Андрущенка, В. Астахової, Б. Головка, В. Кипеня, Ю. Чернецького та ін. Аналіз постмодернізаційних тенденцій у розвитку інституту освіти знайшов відображення у працях Є. Подольської, Л.Сокурянської, О.Нав роцького та ін. Незаперечним є факт, що освітня політика, функціонування і розви ток освіти зумовлюються системою відносин у суспільстві. Взаємозв’язок системи підготовки кадрів з державним ладом побачили ще у ХVІІІ ст. французькі просвітники, зокрема Гельвецій відзначав, що «у кожній дер жаві мистецтво формувати людей так тісно зв’язано з формою правління, що якась зміна у суспільному вихованні навряд чи можлива без зміни у самому державному ладі». Кожне суспільство висуває перед системою освіти свої вимоги, які відображаються у змісті навчання, навчальних про грамах, доборі керівних і педагогічних кадрів, у методах комплектування учнів і студентів. Слушно зауважує відомий педагог О. Вишневський, що «всяка добра організація освіти мусить орієнтуватися на чітко окресле ний зміст соціального замовлення, яке випливає з тих процесів, що переживає народ, а відтак і на їх прогноз» [1,90–91]. Таким чином, освіта відіграє роль «своєрідного буфера між особистістю і суспільством, фор мує особистість під «соціальне замовлення», тобто так, як необхідно для успішного функціонування у даному суспільстві» [2,342]. Така мета по винна бути чітко визначена у нашій системі освіти. Однак втілення її у сучасному суспільстві стикається зі значними труднощами. Це стосуєть ся не лише українського суспільства. Така ситуація продиктована глибшими цивілізаційними змінами. У методологічному плані дуже важливим є усвідомлення того, що постіндустріальне (постмодерне) суспільство є гетерогенним, проголо шує плюралізм, різноманіття, диверсивність, мультипарадигмальність. Соціалізація в умовах постмодерну має два аспекти для особистості: з одного боку, ця ситуація полегшує їй життєве завдання, занурює у простір свободи, не нав’язуючи догм і авторитетів, а з іншого – посилює

353

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

відповідальність за вибір власних орієнтирів, власної свободи з орієнта цією на особистісні цілі і смисли. «Світогляд сучасної постмодерністської людини не має певних потужних основ, оскільки усі форми ідеології розмиті, не спираються на волю, в ній вживається усе, що раніше вважа лося несумісним; в постмодерністському світогляді немає стійкого внутрішнього ядра» [3,360]. Цивілізаційні зрушення зумовлюють якісні зміни самого інституту освіти, серед яких: діалогічність, відкритість, орієнтація на полікуль турність у змісті освіти; зміна структури етапів та рівнів формальної освіти тощо. При цьому необхідно розрізняти два зустрічних процеси в модифі кації інституту освіти: по перше, освіта стає засобом вирішення соціокультурних проблем і проникає в усі сфери суспільної життєдіяль ності, по–друге, стає самоцінністю. Ці феномени свідчать про пошук нових форм інтеграції освіти з іншими сферами життєдіяльності. У такій ситуації особлива відповідальність покладається на освіту, яка повинна виконувати смислоутворювальну функцію у суспільстві, визначаючи цінності культури та соціалізувати їх. Важливо виявити та зрозуміти нові типи комунікацій, які виника ють у ситуації постмодерну та їх вплив на формальну освіту. Поступово «розмиваються» освітні функції у різноманітних сферах життєдіяльності індивіда. Освіта охоплює усі сфери, усе суспільство, всіх індивідів про тягом усього життєвого періоду. У такому випадку акцент у змістовному плані для освіти змінюється. Тепер метою освіти не може виступати ово лодіння будь–якою професією, набуття навичок та знань. Освіта перетворюється на неперервний процес удосконалення особистості. Виховання моральних якостей (почуття обов’язку, відповідальності і т.д.), творчості, громадянства виходить на перший план. Однак зміст освіти, на жаль, не позбавлений перекосів. Найчастіше освіта зводиться до місії навчання, трансляції знань, формування професійної майстер ності та компетентності, а вихованню відводять другорядну роль, або й цілком намагаються вивести за межі освітнього процесу, розглядаючи як ідеологізацію освіти. Таким чином, формування духовної сутності часто залишається поза увагою. На нашу думку, влив інституту освіти на формування духовного світу особистості може буде більш плідним через формування громадянської ідентичності, що призупинить зрос тання регіональної неоднорідності України, регіоналізації на ґрунті мовних проблем тощо. На жаль, існуюча система освіти вимагає реформ, оскільки не побу дована на таких підвалинах. Вона повинна забезпечити цілісний процес інтеграції професіоналізму з розвитком особистості. Свідченням глобальної динаміки цінностей є ціннісна теорія Р. Ін гельхарда. Вчений доводить переорієнтацію ціннісної системи людства від матеріалістичних до постматеріалістичних цінностей. Так, молодші покоління демонструють більшу орієнтацію на постматеріалістичні цінності, ніж старші. Такий рух відбувається від покоління до поколін ня. Соціалізувавшись певним чином у ту чи іншу аксіометричну картину світу, певне покоління притримується її упродовж усього життя. Ціннісні зміни ідуть у суспільстві не фронтально, а стратифіковано, від когорти до когорти. Аксіометрична межа проходить між відносно однорідними в ціннісному відношенні поколіннями. На думку дослідника А. Вардомаць

354

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

кого, формативним, визначальним вважається віковий інтервал 12–18 років, який відіграє домінантну роль, визначаючи життєві цінності на всю наступну біографію [4,46]. Такі результати підсилюють значення освіти у формуванні особистості, оскільки саме на ці роки припадає су цільне охоплення молоді інститутом освіти. Освіта здатна впливати на суб’єкта певної епохи, формуючи такі цінності та якості, які проявлять ся в майбутньому. Аналізуючи ситуацію, яка склалася у системі вітчизняної освіти, мож на відзначити одну з сучасних тенденцій, яка негативно відображається на здатності виконувати освітою, насамперед вищою, інтеграційну функ цію. Ця тенденція полягає у порушенні цілісності системи вищої освіти України. Основним показником наявності даної тенденції є перетворен ня, фактично, колись єдиного освітнього простору в конгломерат регіональної освіти. У даний час усе більше студентів навчаються в регіональних ВНЗ. В такій ситуації прослідковуються, з одного боку, позитивні моменти. Зок рема, забезпечення життєдіяльності студентів здійснюється з меншими затратами як для студентів, так і для ВНЗ, легше врахувати у навчаль ному процесі регіональну специфіку економіки. Водночас, негативних моментів більше, аніж позитивних. У державі порушується академічна мобільність студентів та викладачів. А цей параметр включений як ос новна компонента у Болонський процес і є важливим для розвитку сучасної освіти та інтеграції України в Європейський освітній простір. Результати соціологічних досліджень засвідчують [5], що випускни ки шкіл стають менш мобільними і все частіше орієнтуються на вищий навчальний заклад, який є територіально ближчим, розміщується у рег іоні проживання, що здешевлює навчання, в тому числі проїзд, проживання, харчування і т. ін. У той час, європейський освітній простір характеризується інтернаціоналізацією освіти, що виявляється у формі зростання взаємних обмінів студентами, викладачами і дослідниками тощо. Сучасна освіта повинна поєднувати в собі полікультурне і національ но–патріотичне виховання. Задля виконання завдань останнього незрівнянний виховний вплив має мова як один з найважливіших ком понентів культури, її основа. Однак на сьогодні «існує низка проблем, пов’язаних саме з мовною політикою та мовними стратегіями як у на вчанні, так і у вихованні» [2,350] і постає бар’єром на шляху інтеграції українського суспільства. На значній частині території України перехід навчальних закладів на державну мову є недостатнім. Не сформовано належною мірою потреби її вивчати, знати, спілкуватися та будувати систему особистої культури на основі національної мови. Погодимося, що «особливе місце в повноцінному прилученні до культури, духовних, моральних, інтелектуальних цінностей і традицій належить мові. По суті вона є не тільки засобом комунікації, але і ключем, що дозволяє розкри вати закодований в культурі сакраментальний зміст»[3,352]. Ще одним чинником, який може виявитись суттєвим бар’єром до виконання освітою інтеграційної функції, є низькі оцінки якості сучас ної освіти. У крос – регіональному соціологічному дослідженні [6] ми з’ясували думку мешканців полярних регіонів України – Львівщини та Луганщини – про якість сучасної середньої та вищої освіти, як вона змінилася, порівняно з «радянською». Зрозуміло, що отримані оцінки

355

Випуск 15

ФІЛОСОФІЯ

містять суб’єктивну компоненту, є достатньо інтуїтивними, однак відоб ражають «дух освіти», ставлення соціуму до інституту освіти. Відображення якості освіти у масовій свідомості є тією оцінкою, що вра ховує не лише внутрішні показники якості, що більш адекватно визначаються за допомогою педагогічних та освітніх параметрів, а, швид ше, показники, які лежать поза системою освіти та коригуються такими глобальними процесами, як життєвий рівень, якість життя, стан ринку праці та ін. Соціологічний аналіз результатів засвідчив (Табл.1) переважання негативних оцінок, що вказує на зниження якості освіти. Це стосується як рівня середньої освіти, так і вищої. Водночас, варто відзначити, що оцінки сучасних змін у якості освіти є досить різноплановими. Транс формації інституту освіти сприймаються неоднозначно. Пересічний мешканець не часто може адекватно сприйняти, зрозуміти і оцінити той потік перманентних експериментів та інновацій, що відбувається у сфері освіти. Результати вказують на амбівалентність опіній, навіть їх аморфність. Таблиця 1 Як змінилась якість освіти, порівняно з радянськими часами? (%) Зросла

Середньої освіти Вищої освіти

25,4 27,3

Залишилась на тому ж рівні 22,7 16,4

Знизилась

Важко відповісти

32,7 33,4

19,2 22,9

Варто зазначити, що якість освіти є багатогранною характеристи кою, яку складно виміряти. На якість освіти впливають «минуле» (попередня якість освіти, пануючі академічні цінності), «сучасне» (ре сурси, що виділяються на освіту державою і суспільством; ефективність управління; престиж освіти і оплата праці освітян, усталена структура підготовки фахівців тощо) та «майбутнє» (вплив постмодернізму, рух до суспільства знань, зростаюча потреба у вдосконаленні професійної компетентності громадян, формування творчих особистостей). Аналізу ючи перспективи інституту освіти, соціолог Є. Подольська серед головних характеристик освіти в умовах постмодерну виділяє наступні [3,360]: – відмова від ідеології диктату стосовно світогляду учня; школа не бажає формувати людину з заданими властивостями; – реалізація мультикультурної освіти, тобто учитель не має права нав’язувати єдиного способу сприйняття дійсності; – відмова від примусової соціалізації, підгону під «ідеальну іден тичність» тощо. Зазначені тенденції все більше ускладнюватимуть можливість куль турної цілісності та інтеграції соціуму. Разом з тим постмодерністські ідеї є досить протиречивими, парадоксальними, невизначеними, водно час, пропонуючи критичне мислення, відмову адаптаційної парадигми виховання, від примусової соціалізації, ідеологічного диктату та обме ження свободи, що є досить позитивним.

356

ФІЛОСОФІЯ

Випуск 15

Література 1. Вишневський О. На шляху реформ: Актуальні питання сучасної українсь кої освіти та змісту виховання. – Дрогобич: Коло, 2005. – 176 с.

2. Скотна Н. Особа в розколотій цивілізації: освіта, світогляд, дії. – Львів: Українські технології, 2005. – 384 с.

3. Подольская Е. А. Постмодернизм в образовании: студент – человек воз можностей, а не реализаций // Методологія, теорія та практика соціологічного налізу сучасного суспільства. Збірник наукових праць. У 2–х т. Том.1 – Харків: Видавничий центр Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, 2006.– С. 357 – 361 с.

4. Вардомацкий А. П. Сдвиг в ценностном измерении? // Социологические исследования. – 1993. – № 4. – С. 46 – 55.

5. Щудло С. А. Перспективи випускників шкіл Західної України щодо про довження вищої освіти // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методоло гія, теорія, методи».– 2007.– №761. – Вип.20.– С. 116 – 122.

6. У березні 2007 р. було проведено крос–регіональне опитування, яке здійсню валося в межах спільного наукового проекту Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка на тему «Україна: образи регі онів та міжрегіональні відносини» (автор статті – координатор проекту у Львівській області). Дослідження проводилося методом стандартизованого інтер в’ю на основі репрезентативної квотної вибірки в містах Львів (N=375), Луганськ (N=363), Дрогобич (N=298) та Стаханов (N=300), а також в чотирьох селах Лу ганської та Львівської областей (N= по 100). Опитувались громадяни, віком від 18 років. Щудло С.А. Образование как фактор соцально–политической и культурной интеграции украинского общества Осмысливаются особенности реализации современным образованием функции социальной интеграции. Анализируется влияние постмодернизма на социально–образовательные отношения. Сделан взвод о том, что циви лизационные изменения в позитивном плане способствуют деидеологизации образования, формированию плюрализма и диалогичности, отказу от при нудительной социализации. В то же время такие изменения усложняют культурную целостность и интеграционные процессы в социуме. Ключевые слова: образование, социальная интеграция, социализация, культурная целостность.

Schudlo, S.A. Education as a Factor of Socio"Political and Cultural Integration of the Ukrainian Society Interpretation of peculiarities of realisation through the contemporary education of the social integration functions. Analysis of the impact exerted with post modernism upon the socio educational relationships. It is concluded that changes pertaining to civilisation positively encourage deideologisation of education, formation of pluralism and promotion of a dialogue, as well as rejection of forced socialisation. Simultaneously, such changes complicate the cultural integrity and processes of integration in a society.

Key words: education, a social integration, socialisation, integrity.

357

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

Н АУ К О В Е Ж И Т ТЯ РЕЦЕНЗІЯ Михайлюк В.П. Новий підхід до відтворення історії аграрної на/ уки, освіти і техніки (Вергунов В.А. Нариси історії аграрної науки, освіти та техні/ ки/УААН, ДНСГБ. – К.: Аграрна наука, 2008. – Ч.2. – 568 с.; портр. – (Іст.–бібліогр.сер. «Аграрна наука в особах, докумен/ тах, бібліографії»; Кн. 24.) У 2006 році науковці і фахівці–аграрники та історики аграрної науки радо вітали першу частину книги Директора Державної наукової сільськогосподарської бібліотеки Української академії аграрних наук, професора, агронома за освітою і палкого прихильника історичної науки В.А.Вергунова «Нариси історії аграрної науки, освіти та техніки» (490 с), що стала 12 книгою історико–бібліографічної серії «Аграрна наука в особах, документах, бібліог рафії», заснованої автором ще у 2001 році. Нещодавно у київському видавництві «Аграр на наука», вийшла друком в тій же серії (Кн.

24) і під тією ж назвою її друга частина, яка є логічним продовженням першої і також являє собою збірку одноосібних статей професора В.А. Вергунова, що раніше були надруковані у різних пе-ріодичних і мо нографічних виданнях. Автор, висвітлюючи розвиток наукової думки, сільськогосподарсь кої дослідної справи в Україні, наводить невідомі раніше факти та події з життя і наукової творчості видатних вчених–аграріїв. Ціла серія оригінальних матеріалів присвячена науково–організац ійним засадам функціонування вітчизняної галузевої науки – від її первісних основ до академічної фор-ми існування. В окремому розділі «Загальні проблеми становлення та розвитку сільськогосподарської на уки і освіти» розглядаються важливі документи різних періодів історії України щодо науково–освітнього забезпечення аграрної галузі під ку том декларованих нинішньою виконавчою владою країни євроінтеграції та глобалізації.

358

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

Рішенням Президії Української академії аграрних наук від 26 квітня 2001 року при Центральній (нині Державній) науковій сільськогоспо дарській бібліотеці УААН було започатковано діяльність Центру історії аграрної науки, який, завдяки наполегливості його керівника професо ра В.А. Вергунова, зробив багато позитивних зрушень у комплексному дослідженні проблеми започаткування, становлення й розвитку сільсько-господарської дослідної справи в Україні. ДНСГБ УААН та її Центр історії аграрної науки зробили також вагомий внесок у систе-ма тизацію наукових досліджень з питань об’єктивного і незаангажованого висвітлення історії становлення й розвитку сільськогосподарської на уки та освіти не лише в межах Української академії аграрних наук, а й держави. В.А. Вергуновим повернуто багато славетних імен видат-них вчених та освітян, що творчо й натхненно працювали, стверджуючи на ціональну ідею. Автор показує, що багато з них, насамперед з політичних мотивів того часу, було викрес-лено з історії аграрної науки. Певною мірою це стосується окремих фактів і подій у діяльності Академії, її на уково–дослідних інститутів і дослідних станцій. Адже нинішньому поколінню важливо знати правду, навіть гірку, про своє минуле, про внесок кра-щих синів України у розвиток світової науки. Професор В.А. Вергунов переконливо доводить, що сільське госпо дарство, продовжуючи залишатися провідною галуззю економіки України, залежить від рівня наукового забезпечен-ня. Декларовані ви конавчою владою інтеграційні процеси зму-шують більш зважено ставитися до майбутнього аграрного сек-тора, особливо в умовах при ватної власності на основні засоби. Для прийняття виважених рішень потрібно знати власну історію раціонального використання українських земель. Усе це є вкрай необхідними для майбутнього країни та її продо вольчої безпеки. Автор книги є також відомим вченим у галузі аграрної біографісти ки, котрий плідно й активно розробляє цей напрямок останнє десятиріччя. Творчі напрацювання В.А. Вергунова висвітлюють багато маловідомих сторінок становлення й розвитку вітчизняної історії аграр ної науки, освіти і техніки, еволюційний поступ якої засвідчує невід’ємну її приналежність до українського природознавства. Другій частини «Нарисів історії аграрної науки, освіти та техніки». належить окреме синтезуюче місце. Книга, безперечно, стала черговим важливим кроком до пізнання істини та об»єктивного відтворення історії аграрної науки, адже історію необхідно вивчати не таку, як ми її собі уявляємо, а таку, якою вона є насправді. Книга відтворює цілісну картину галузевої історії науки, освіти і тех ніки та аграрної бібографістики. Збірка розрахована на науковців, істориків науки і техніки, аспі рантів, викладачів і студентів вузів аграрного профілю І – IV рівнів акредитації, усіх, хто цікавиться історією вітчизняної аграрної науки. Про цінність і актуальність видання свідчить тай факт, що першими рецензентами видання були Президент УААН, академік М.В.Зубець, доктор сільськогосподарських наук, професор, лауреат Держав-ної премії України в галузі науки та техніки В.В. Шелспов (Державна наукова сільськогосподарська бібліотека Української академії аграрних наук),

359

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, член–кореспондент АПН України В.П. Коцур (ДВНЗ «Пере яслав–Хмельницький державний педагогічний університет їм. Григорія Сковороди»), доктор історичних наук, професор В.І. Кучер (Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України), доктор історичних наук, професор В.П. Михайлюк (Східноукраїнський націо на-льний університет ім. Володимира Даля) та інші провідні фахівці і науковці–історики аграрної науки. Всі вони дали високу оцінку двотомнику. Про високу цінність представленого видання можна судити і по його підтримці академіком–секретарем Від-ділення наукового забезпечення трансферу інновацій УААН члена–кореспондента УААН І.В. Гриника, а також спонсорству Науково–виробничої фірми «Дріада» (керівник – кандидат с.–г. наук, професор, лауреат Премії Автономної Республіки Крим у галузі науки і техніки П.Н. Лазар), Української держав-ної на сіннєвої інспекції (керівник – кандидат с.–г. наук, заслужений працівник сільського господарства України В.М. Маласай), Закарпатського інсти туту АПВ УААН (директор – член–кореспондент УААН А.В. Балян) і Волинського інституту АПВ УААН (директор – В.Д. Пахольчук). Сподіваємося, що це не остання спроба автора зробити осо-бистий внесок у пізнання історії природознавства України взагалі та її агроно мічного напряму зокрема.

360

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

Інформація про навчально–вишкільний збір–конференцію «Ідеологія ОУН та ідеологія української держави сьогодні» З 11 по 20 липня 2008 року в Карпатах, біля підніжжя Говерли, на Заросляку в наметах проводився навчально–вишкільний збір–конфе ренція, присвячена 100–літтю С. Бандери, під назвою «Ідеологія ОУН та ідеологія Української Держави сьогодні». В заході взяло участь 107 осіб. Метою даного заходу було дати змогу науковцям різних спеціально стей та різних регіонів України висловити своє бачення вказаної проблематики, передати свій досвід студентам та учнівській молоді, зустрітися із учасниками визвольних змагань 1940–50–х років, ознайо митися з історичною спадщиною ОУН –УПА та творчо адаптувати її в сьогодення Української держави. На прикладі цілісності табору зрозу міти та відчути цілісність України. Виробити проект «Наше спільне майбутнє». Взяти участь у прибиранні та благоустрої Карпатського за повідника, зокрема г. Говерла. Подібний табір проводився минулого року в Рожнятівському рай оні, але це перший табір–конференція загальноукраїнського масштабу з такою потужною науковою складовою. Наші організатори: гуманітарне відділення Української Академії Наук, молодіжна громадська організація «Осмомисли» (Івано– Франківськ), Інститут суспільних досліджень (Дніпропетровськ), Центр визвольного руху (Львів). Захід відбувається за підтримки управляння у справах сім’ї, молодіжної та гендерної політики виконавчого комітету Івано–Франківської міської ради та управління у справах сім’ї та мо лоді Івано–Франківської обласної державної адміністрації. В роботі табору взяли участь представники з різних міст України: Алчевська, Донецька, Дніпропетровська, Івано–Франківська, Києва, Кривого Рогу, Луганська, Львова. Діяльність табору складалася з наукової, освітньої, туристичної та творчої частин. Робота наукової конференції включала в себе пленарне засідання та роботу в секціях, круглий стіл «Особистість, нація, людство: організаційні принципи співпраці та взаємодії. Ідеологічний та праксе ологічний аспект», створення проекту «Наше спільне майбутнє». З доповідями виступили науковці з різних регіонів України. Матеріали доповідей викладено у статтях, що опубліковано в «Гілея (науковий вісник)». Випуск 14: – Стефанів В.С. Релігія та церква в ідеології націоналістичного руху в Україні 1920–1930–ті роки;

361

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

– Панченко В.Г. Основні віхи формування українського економіч ного націоналізму; – Ткач Д.Ю. Український націоналізм та національний бізнес; – Гавришко М.І. Феномен націонал–соціалізму у возіях Українсь кого політикуму Галичини 1930–х років; – Набока О.В. Україна та виклики сучасного глобального капітал ізму; – Кононов І.Ф. Розум, влада і суспільство: необхідність перевизна чення понять (Частина перша); – Радченко О.Б. Проблеми аксіосфери сучасної української інтел ігенції. Випуск 15: – Галицька–Дідух Т. В. Ідеологічно–психологічне протистояння ОУН – УПА та сталінського режиму в перші повоєнні роки – Надурак Н.М. Українська зарубіжна історіографія про діяльність УВО–ОУН (1920–1941 рр.)

– Шляхтич Р.П. Ідеологія ОУН на передодні Другої світової та Великої Вітчизняної воєн (на основі програмних документів) – Дмитраш І.В. Ідея волонтерського руху духовних осіб у сучасно му українському державотворенні – Колісник Л.О. Політичне конструювання регіональних соціаль них стереотипів – Дичковська Г.О. Український націонал–комунізм та його вплив на політичну організацію суспільства – Дойчик М.В. Толерантність як вияв гідності нації – Кононов І.Ф. Розум, влада і суспільство: необхідність перевизна чення понять – Кочергін І.О. Історична пам’ять як складова національної ідеї – Кувичко С.О. Спеціфіка розвитку архетипичних образів в су/ часній ірраціональній ментальності українського соціуму – Пятківський Р.О. Теорія консолідації України: кінець ХІХ – пер ша третина ХХ ст.

– Середін А.М. Уявлення про смерть в ідеології українського на ціоналізму – Щудло С. А. Освіта як чинник соціально–політичної та культур ної інтеграції українського суспільства Тези виступів інших учасників опубліковано в «Гілея (науковий вісник». Випуск 15. Надзвичайно цікавим був формат конференції, круглі столи, де сту денти і учні мали змогу не лише прямого і безпосереднього спілкування із науковцями, а співпрацювали у безпосередній творчій діяльності. Освітня частина програми табору включала фільм про УПА та її місце в історії України, зустріч з ветеранами УПА та політв’язнями ра дянських таборів Орестом Дичковським та Дмитром Верхоляком, а також психологічні тренінги по лідерству, конфліктності.

362

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

Творча частина табору складалася з майстер–класів: з бісероплетін ня, плетіння оберегів з сіна, в’язання дідуха, опанування мистецтва танцю («гуцулка», коломийка, «аркан», «полька»). В день відкриття табору виступав український фольк–гурт «Кораллі» (трембіта, сопілка, скрип ка тощо). Також відбулася постановка розважально–обрядового дійства «Свято Івана Купала». Туристична частина основними завданнями мала походи учасників на Говерлу, до водоспаду, вивчення місцевих легенд. Частина творчої групи здійснила дводенний похід, відвідавши не лише Говерлу, але г. Піп Іван. При таборі працювала дитяча група з 24 осіб (в тому числі на півсироти та діти, позбавлені батьківського піклування). Діяльність цієї групи включала походи в гори, в ліс на ягоди, на річку, розвиваючі ігри, співи народних та повстанських пісень, тренінги спілкування. Результати заходу: проведена повноцінна наукова конференція, яка активізувала творчу діяльність науковців та студентів, результати конференції будуть опубліковані; проведена виховна та навчальна ро бота з молоддю різних регіонів України в напрямку її громадянської внутрішньої інтеграції; діти та молодь долучилися до неформальних, активних та цікавих форм наукової та просвітницької роботи; здійснено активний відпочинок для молоді та дітей. Резолюція Вишкільно–наукового табору–конференції «Ідеологія ОУН і ідеологія Української держави сьогодні» (11–20 липня 2008 р., Ів–Франківська область, Заросляк, г.Говерла) Ми, учасники конференції (науковці, аспіранти і студенти з Алчевсь ка, Донецька, Дніпропетровська, Дрогобича, Івано–Франківська, Кривого Рогу, Києва, Луганська, Львова) заслухавши доповіді, провівши обговорення та творчі диспути, констатуємо, що базові світоглядні цінності громадян України є спільними, незважаючи на негативні та дез інтегративні регіональні суспільно–політичні стереотипи. Такі стереотипи можуть бути подолані міжрегіональним діалогом в різних сферах буття суспільства, ініційованим громадськістю та підтриманим державою. Спираючись на результати дискусій, учасники пропонують: У сфері світоглядних пріоритетів та світовідчуття: · Розвиток відчуття позитивної співпричетності мешканців різних регіонів; · Опрацювання проекту спільного позитивного майбутнього; · Формування спільного модерного простору української маскуль тури; · Долання конфесійних розбіжностей через усвідомлення вищості Божественного над конфесійним. У сфері комунікації: · Запровадження трансукраїнського експресу Луганськ – Івано– Франківськ, який перебував би в дорозі не більше 20 годин;

363

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

· Продовження міжобласного обміну журналістами; · Створення при ОДА комунікативних центрів, відповідальних за зв’язок між регіонами; · Створення при місцевих органах самоуправління Фондів міжрег іональної комунікації; · Введення до стрічки новин регіональних інформагенцій агенцій новин з інших областей; · Державна підтримка розвитку внутрішнього туризму, перш за все шкільного та студентського; · Проведення любительських обмінних творчих та фотовиставок (школа – школа, ВНЗ – ВНЗ) У сфері історичної пам’яті: · Пошук спільних національних героїв – людей, які прагнули зміни ти український світ на краще; · Завершення чужих війн на українській території. У сфері освіти та науки: · Запровадження обміну студентами, викладачами, читання спец курсів представниками ВНЗ іншого регіону; · Проведення наукових конференцій «Спільне позитивне майбутнє України», «Український герой»; · Зробити доступною спадщину української суспільно–політичної думки; · Продовження порівняльних соціологічних досліджень громадсь кої думки в областях, започатковане за ініціативою науковців Луганська та Дрогобича. У сфері інформації: · Розробка і впровадження концепції спільного інформаційного простору; · Створення віртуального музею «Вся Україна».

364

Випуск 15

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Тези наукової конференції «Ідеологія ОУН та ідеологія української держави сьогодні»

Палько О. П.

Особливості політичної доктрини українського націонал–комунізму XIX–XX ст. у суспільно політичній думці позначені боротьбою двох абсолютно різних напрямків: націоналізму та комунізму. Ці дві течії існу вали паралельно, а тому зазнали глибоких метаморфоз взаємо доповнення та взаємопроникнення. Націонал–комунізм з’явився в результаті рецепції західноєвропейсь ких політичних традицій, а також в результаті боротьби між різними політичними течіями. Націонал–комунізм – це політична ідеологія, що ґрунтується на по єднанні ідей націоналізму та комунізму та їх практичного втілення. Ця течія головним своїм завданням ставить захист як соціальних, так і на ціональних прав людини. Націонал–комунізм як політична течія знайшов втілення у програм них документах кількох партій. Окрім Української комуністичної партії (УКП, існувала 1920 – 1925 рр.), в положеннях програми якої безпосе редньо втілились теоретичні набутки В.Шахрая та С.Мазлаха, була ще Українська комуністична партія (боротьбистів) (1918–1920). Існував націонал–комунізм і в лавах КП(б)У. В УРСР найвідомішими проява ми були «шумськизм» та «хвильовим» 1930–х роках, за іменами наркомів УРСР. Ідеї націонал–комунізму можна досліджувати і в попередників УРСР. Діячі УНР, наприклад В.Винниченко, М. Грушевський, політичні ідеологи Західної України – І.Франко, Ю.Бачинський, по праву вважа ються ідеологами теорії національного соціалізму. Український націонал–комунізм як доктрина з’явився у 1919 році. Оформлення напряму відбулося із виданням книги В.Шахрая та С.Маз лаха «До хвилі. Що діється на Україні та з Україною». Ця праця була чи не першою спробою у світовій політичній думці поєднати націоналізм та комунізм в одне ціле. Україна комуністична, але самостійна – ось праг нення і суть доктрини націонал–комунізму. Націонал–більшовизм став альтернативою радянському більшовизму на території УРСР у 20–30– х роках. Український націонал–комунізм продовжив світову тенденцію

365

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

рецепції комуністичної теорії та адаптації її до умов та особливостей національної держави. Яскравою спробою такої адаптації була концеп ція австромарксизму О.Бауера та К.Реннера, які розробили концепцію «національного федералізму», вони обґрунтували неможливість засто сування загальних тенденцій при побудові соціалізму, оскільки в кожній епосі та в кожній країні існує свій власний марксизм. Різновидностей соціалізму буде стільки ж, скільки і націй, тому що соціалізм кожна на ція сприймає особисто, пристосовуючи його до власного національного буття. Це явище ці дослідники назвали «аперцепцією». Радянська влада однаково негативно ставилася до таких політичних ідей, хоча й їх творці були «справжніми комуністами». Націонал–ко мунізм був переможений політикою українізації, яка створила ілюзію реалізації програмових цілей націонал–комуністів: визнано са мостійність УРСР, дозволено представництво українських комуністів у Комінтерні, мав місце загальний ренесанс української культури. Це знач но послабило невдоволення всередині КП(б)У та опозицію офіційному курсові більшовиків. З іншого боку націонал–комунізм також багато в чому спирався і на ідеї, розроблені ідеологами націоналізму. Але, хоча обидві ці пол ітичні течії й мали спільного противника, так і не змогли знайти спільного ідеологічного консенсусу. С.Бандера у праці «Перспективи української національно–визвольної революції» дав послідовну кри тику націонал–комунізму. Так, націонал–комунізмом він називає таку ідеологічно–політичну концепцію, «...яка має на меті побудову, втри мання самостійної держави якогось народу з комуністичним устроєм». Націоналізм ставить за найвищу мету розвиток нації та розбудову національної держави. Націонал–комунізм визнавав незалежність дер жави лише територіально, але не ідейно. «Нова Росія і нова Україна – дві рівноправні сестри, дві вільні країни, дві незалежні, самостійні і в той же час об’єднані спільними інтересами, пошаною чемності одна до одної, – ось до чого ми прагнемо...» [2]. Метою ж національно–визволь ної революції є усунути з України комунізм у цілому й у всіх його проявах. Саме десь на межі рівноваги цих двох різних світоглядів поставала трагічна дилема поєднання непоєднуваного – російського більшовизму і українського націоналізму. Як пише І.Лисяк–Рудницький, ці люди, що «хотіли сполучити віру в комуністичну революційну ідеологію із вірністю батьківщині, опинилися в надзвичайно трудному становищі. Бо в очах своїх патріотично настроєних співвітчизників вони були спільниками чужого наїзника, тоді як їхні партійні товариші дивилися на них із глибоким підозрінням, як на небезпечних ухильників» [1]. Література 1. Лисяк–Рудницький І. Між історією й політикою. Статті до історії та кри тики української суспільно–політичної думки. – Нью–Йорк, 1973. – С. 225 2. Мазлах С, Шахрай В. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – Нью–Йорк, 1967. – С. 23

366

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

Лященко І. А.

Особистість, нація, людство: організаційні принципи співпраці та взаємодії У житті все починається з малого. Маленька людина, яка стала яск равою особистістю, є фундаментальною основою кожної нації. Нації, в свою чергу, кількісно, а головне – якісно формують світову єдність, на зва якій «Людство». На нашу думку, організаційні принципи співпраці та взаємодії тріа ди «Особистість – Нація – Людство», ми можемо розглядати у двох площинах. З одного боку, дане тріо складає ієрархічну піраміду або владну вер тикаль. Чому не просто піраміду чи вертикаль? А все тому, що Людство – це не сумарне кількісне утворення, не проста арифметика з доданків зусиль окремо взятої особистості і навіть не плід наполегливої Праці. Це – Співпраця, спільні права та обов’язки між людьми у конкретному соціумі, у міжнаціональних взаємовідносинах на світовій арені, у діа лозі людства сучасності з людиною завтрашнього і післязавтрашнього дня. З іншого боку, тріада «Особистість – Нація – Людство» може розг лядатися не лише у вертикальній, але й у горизонтальній площині. Незаперечною є теза, що кожна особистість, кожна нація є автономним гравцем з низкою власних інтересів, поглядів, переконань, а головне – життєвою позицією, ідеєю. Саме ідея є основою будь якої ідеології. Національна ідея, на нашу думку – це Звичайна Пересічна Людина з додатком чотирьох потреб, задоволення яких забезпечить становлення Її як Непересічної Особистості, без якої неможлива Нація і Людство за галом. Нічого надзвичайного, лише задоволення чотирьох потреб. Світовий досвід підказує, що починати необхідно з економічної по треби. Людину необхідно забезпечити, по перше, працею відповідно до її освітнього рівня і, по друге, відповідною заробітною платнею. Наступ на, соціальна потреба задовольняється у зв’язку з попередньою і складається з таких простих речей як: якісне харчування, чисте довкіл ля, здоров’я (кваліфікована медична допомога), власне житло, якісна освіта, відпочинок. Наступною потребою є духовна. Це право людини бути віруючою або ж атеїстом. І нарешті, культурна потреба, що задо вольняється повним забезпеченням інформаційної невизначеності. Отже, ХХІ століття засвідчує, що давньогрецьке правило «Золотого перетину»: «у здоровому тілі здоровий дух», як було, так і залишається основною ідеєю, ідеологічним аспектом співпраці і взаємодій Особис тості, Нації, Людства.

367

Випуск 15

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Скринник Н. М.

Аксіологічне підґрунтя української національної ідеї А. Шептицького А. Шептицький належить до тих виняткових історичних постатей у нашому релігійно–церковному і національному житті, світла пам’ять про яких залишається назавжди. Часто маємо справу із парадоксом, що справді визначні ідеї отримують втілення вже після смерті їх носіїв. Подібне ми відстежуємо, досліджуючи життєвий і творчий шлях А.Шеп тицького. Головними критеріями, на яких будує усю свою творчу спадщину А. Шептицький є повага до людської гідності, свободи та життя, яка у соц іально–економічному контексті трансформується у засаду непорушності приватної власності. А. Шептицький неодноразово твер-див про хрис тиянський принцип пошани до людського життя та пропону-вав відновити власність, конфісковану радянською владою, вважав, що етич ний прин-цип захисту людського життя переважає навіть розбіжності між Церквою та соціалістами (в питаннях приватної власності) і комун істами – (сто-совно релігійної свободи) [2,149]. А. Шептицький закликав до соціальної та релігійної солідарності, висуваючи етичні критерії, засновані на християнському законі любові. Адже в соціально–політичній та релігійно–церковній сферах історичну перспективу об’єднання зумовлювали доцентрові сили (єдність, послух, любов), а перешкоджали їй відцентрові сили (бунт, ненависть, егоїзм) [4,49]. Оскільки християнський вибір обов’язково зорієнтований на любові, він завжди прямував до об’єднання. Для А. Шептицького це було моральним стандартом, критерієм, за яким слід розпізнавати сутність історичних процесів та оцінювати поступ у справі єднання. Цінністю українського народу та однією з умов єдності, на думку митрополита, є українська мова. «Що ж робить якесь число людей народом? – запитує А. Шептицький – Передовсім мова. Всі, що по–ук раїнськи говорять, або що вважають українську мову за рідну, будуть становити український нарід» [3,290]. Отже, для митрополита мова є одним із чинників (поряд з волею), що творять націю. Адже рідна мова закладена в людині на рівні національного генетичного коду. Таке розу міння особливо актуальне для теперішньої України, оскільки воно єдине спроможне погодити проблему мовно зрусифікованого Сходу з ідеєю національного відродження. Проявом глибокого патріотизму А. Шептицького, на думку профе сора А. Колодного, було те, що Україну він називав «Рідною Хатою». І це не просто образний вислів. Саме українська хата – праматір пристан ку людського, була тією колискою нашого народу, в якій від покоління до покоління передавалися його традиції, художні смаки, мораль, світо бачення. А. Шептицького турбувало й те, що ця Хата хоч і рідна, але поділена ворогуючими братами. Проте, зауважує він, український на род є одним народом і йому належить стати монолітом [1,17].

368

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

Включаючи в основу національної єдності принцип субсидіарності, соціальної та релігійної солідарності, виховання молоді, мову, А. Шеп тицький наголошує, що ці елементи є головними критеріями для виховання в молоді патріотизму і любові до Батьківщини. За А. Шептицьким, ніяка нація не може мати на довкільні народи жодного впливу, якщо вона не репрезентує якоїсь ідеї універсального значення, що стає історичним призначенням того народу. Тільки народ, який стає носієм великої універсальної ідеї, здатен належно здійснити волю Божу, використати талант, йому даний від Бога, щоб царство Боже ширилося по цілому світі. Народ, що вкладає значний ціннісний еле мент у культуру християнського світу, а згодом і цілого роду людського стає духовно великим і здобуває повагу та визнання в сім’ї народів. Література 1. Колодний А. Андрей Шептицький про будівництво рідної хати // Хрис тиянство і національна ідея. (Науковий збірник). – Київ – Тернопіль –Краків: Укрмедкнига, 1999. – С. 17 – 23.

2. Пастирський лист митрополита А. Шептицького зі Львова «До духовен ства і вірних єпархії», 5 липня 1941 р. // Акт ЗО червня 1941. Збірник документів і матеріалів. – Львів – Київ: Піраміда, 2001. – С. 149.

3. Шептицький А. До української інтелігенції // Шептицький А. Докумен ти і матеріали. Церква і суспільне питання. – Львів: Місіонер, 1998. – Т.ІІ, кн.1.

– С.290.

4. Яроцький П. Митрополит А. Шептицький між церквою і політикою // Людина і світ. – 1999. – №11. – С. 49–50.

Кушнір О. М.

Проблема державницької ідеологія на сучасному етапі розвитку українського суспільства На сьогодні питання національної iдеологiї є важливим i актуаль ним, адже кожна цивілізована держава не розвивається як самостійна без національної iдеологiї. Лише в українській Конституції прописано, що в Українi заборонена будь яка iдеологiя. Тому насамперед потрібно змінити ставлення до цього питання. На сучасному етапі зробити це дуже важко, адже в сам термін «ідеологія» вкладають дуже багато різних, ча сом прямопротилежних значень. До того ж у свідомості значної частини українців це слово асоціюється перш за все з iдеологiєю комуністичною. Ставлення до неї неоднозначне, але усе це не повинно означати, що від iдеологiї необхідно відмовитись взагалі. Слід виховувати у собі пози тивне ставлення до цієї проблеми. Насамперед треба збагнути, що таке «iдеологiя». Ідеологiя – це пев ний план розвитку держави як структурно єдиного механізму. Ідеологiя є також схемою дії для влади i суспільства. Цей план схема дій повинна бути пристосована до мети, яку перед собою ставить суспільство.

369

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

Для нашого великого за обсягом i строкатого за кiлькiстю поглядів суспільства потрібна iдеологiя, як б спершу об’єднала українцiв у єдину націю. Цього можна досягнути за допомогою нового позитивного мiфу про Україну, в якому Україна не є «окраїною» чиїхось держав чи територiй, а має певну серцевинну територiю i сакральний центр, який є єдиним для усiх українцiв. Сама ж iдеологiя повинна бути прийнятною для максимально мож ливої кiлькостi громадян України, тобто мiстити в собi елементи соцiалiзму, нацiоналiзму та лiбералiзму. Тому, як видається, при розробцi нацiональної державної iдеологiї повинен бути застосований мультипа радигмальний пiдхiд, суть якого полягає в тому, щоб застосовувати не одну, а кілька методологічних матриць для суспільного розвитку. Чому саме елементи соцiалiзму та лiбералiзму? Тому що лiбералiзм довiв свою життєздатнiсть та частково ефективність (Ф. Фукуяма). Чому елементи? Лiбералiзм має i свої негативи, якi можна подолати соцiалiзмом. I усе це має бути пiдпорядковано iдеї органiчної нацiї, тоб то нацiоналiзму. Чому не соцiалiзм? Тому що вiн показав свою нереальнiсть, але вiдмовлятись вiд нього не варто, бо вiн врiвноважує лібералізм через ідею соціального колективізму. Чому не нацiоналiзм? Тому що українцi столiттями перебували під впливом пропаганди, яка засуджувала нацiоналiзм як ворожу iдеологiю. Намагання активно пропагувати чи навіть нав’язати нацiоналiзм протя гом останніх двадцяти років є безрезультатними, оскільки українці не готові сприймати його в позитивному ракурсі. Такий мультипарадигмальний пiдхiд дозволить узяти від кожної iдеологiї усе найкраще i врівноважити негативи. Постає питання, чому ми знову «вигадуємо велосипед»? Чому ми не скористаємося досвідом, наприклад, Авcтрiї або Японії чи якоїсь іншої держави? Знову ж таки це не буде дієвим, тому що бездумне копіюван ня жодного разу ще не дало позитивного результату. Не потрібно, як писав М.Костомаров, повторювати постійно «українську хибу» – копі ювати чуже. Потрібно у питанні національної iдеологiї пристосовувати світовий досвід до українських реалій. Для того, щоб з’ясувати, якою ж усе таки повинна бути державна iдеологiя, проаналізуємо ідейно політичний досвід українського держа вотворення ХХ століття. Найбільш плідною в цьому плані, на наш погляд, є iдеологiя ОУН, в якій було поєднано елементи вільного ринку з iдеалом поваги до кожної людини і панувала iдея органiчної нації. Закономірним аспектом у розробці будь якої ідеології є питання про методи та шляхи її реалізації в суспільно політичному житті держави. Проте, послідовне втілення національно спрямованої ідеології в сучас них реаліях української дійсності є дуже проблематичним, хоча й надзвичайно актуальним. Це не вигідно нашим політикам (у нас немає масштабних і самодостатніх державних дiячiв), які дбають якщо не про власні, то про сторонні інтереси. До такої ситуації, на нашу думку, при звела недосконала нормативно правова база, що дає простір для різного роду махінацій та зловживань, а також недостатня здатність суспільства брати на себе владно політичну відповідальність. Що ж до сторонніх зацікавлень, то основним завданням зовнішніх деструктивних сил зав жди буде знищення держави і власне українського соціуму зсередини.

370

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

Отже, наше завдання – сформувати позитивне ставлення до ідео логії як необхідної частини світоглядно духовного буття нації, створити потужну ідеологію суспільної перспективи, яка б могла зорганізувати суспільство. Зробити усе, щоб нова iдеологiя була втілена у життя. Лише так ми зможемо збудувати потужну Україну.

Стефінів Л.

Ідеологія сучасної Української держави в контексті глобалізації Кожний пересічний українець зіштовхувався із таким поняттям як глобалізація. Ставши широковживаним, воно втратило своє первісне значення і набуло нових, часто важкодоступних і незрозумілих сутніс них характеристик. Про глобалізацію написано чимало, існує навіть окрема наукова галузь – глобалістика. Проте, часто у розмаїтті синонім ічних, а для декого, можливо, і зовсім тотожних категорій, таких як модернізація, вестернізація, інтеграція, уніфікація, глобалізація видаєть ся поняттям, що позбавлене змісту. Незважаючи на такий релятивізм, реальність існування глобалізац ійних процесів уже ні в кого не викликає сумнівів: вільний потік інформації до різних точок планети завдяки телебаченню і мережі Інтер нет; подолання кордонів держав студентами, робітниками, біженцями, емігрантами і зміна таким чином етнічної карти багатьох держав; масш таби впливу ТНК та зменшення ролі національної економіки, поширення цінностей, ідеалів, традицій і звичаїв англосаксонської культури – ось невеликий перелік фактів, які доводять очевидність існування феноме ну глобалізації. Масштаби впливу глобалізаційних процесів настільки великі, що її стали порівнювати із п’ятою владою. Якщо в процесі модернізації людину ідентифікували як homo technicus, то епоха глобалізації трансформувала її в homo cognitus (Е. Тоффлер). Такий своєрідний космополіт, громадянин світу стає членом світової спільноти, розчиняючись в однорідних стандартах, частково втрачає свою національну ідентичність. Гострі дискусії точаться не тільки довкола визначення категорії гло балізації, значно більше привертають увагу наслідки глобалізаційних процесів, їх вплив на соціальні, економічні, політичні та культурні про цеси. Відомий американський політолог З. Бжезінський зазначає, що, з одного боку, глобалізація створює можливості для економічного зрос тання, припливу іноземного капіталу і поступового скорочення дуже поширеної бідності. З іншого боку, вона часто загрожує великим без ладдям, втратою національного контролю над основними економічними активами і соціальною експлуатацією. Для групи обраних вона забезпе чує вихід на нові ринки і можливості політичного панування. Чим технологічно розвинутішою є країна, чим більший її капітал та інновац

371

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

ійніша економіка, тим більший ентузіазм викликає в еліти цієї країни поширення глобалізації. Звертаючи увагу на наукове бачення феномену глобалізації російсь кими вченими (О. Панарін, А. Уткін, В. Іноземцев, С. Долгов), можна відзначити, що вони містять багато цікавих ідей і аргументів, проте не можливо не звернути увагу на надмірне захоплення їх авторів ідеями російської виключності та історичної ролі Російської Федерації у сучас них цивілізаційних змінах. Характеризуючи процеси глобалізації, науковці переважно розглядають їх крізь призму американізації з усіма негативними наслідками, викликаними геостратегією США. Україна займає особливе геополітичне становище, розташовуючись у серцевині Європи, вона утворює цілу низку важливих сполучних кор донів між Європою та Азією. Згідно з концепцією Гантінгтона, Україна локалізована на порубіжжі між двома опозиційними цивілізаціями, при мирення між якими не передбачається. Вона безпосередньо розділяє ті країни, які є першими кандидатами на вступ до НАТО, і Росію, яка там ніколи не буде. За Кіссінджером, Україна розташована на сході геополітичного про стору, який розділяє два із шести глобальних носіїв – Європу і Росію. Росія чинить тиск на західну сусідку, а принциповим завданням Атлантичного союзу є гарантування того, щоб російський традиційний націоналізм не вихлюпнувся через кордони цієї країни. При цьому очевидно, що реаліза ція Америкою глобального балансу сил включає Україну до кола ймовірних кандидатів на «урівноваження» Росії в Європі. Можливо, роль України як такого своєрідного «мосту» і стає предметом спекулятивних політичних ігор, які супроводжуються ідеологічною боротьбою, особливо інтенсифікованою у процесі передви борчих кампаній. Не зважаючи на те, що Україна займає важливе геополітичне становище, наша держава не є глобальним лідером і навіть не інтегрована до впливових геополітичних союзів (прогнози щодо тер міну вступу України до ЄС –– справа невдячна), вона є швидше маріонеткою, якою намагаються маніпулювати два ворогуючі світи. В умовах неможливості вибору виключно одного геополітичного вектора ще одну залізну завісу навряд чи вдасться створити, український пол ітичний істеблішмент не прагне знайти оптимально збалансований шлях розвитку, а воліє радше спекулювати на політичній міфотворчості, ос новна мета якої – прибрати неблагонадійних конкурентів. Скільки ідеологій пропонувалось прищепити українському народові за роки незалежності? У нас 1 т металу виготовляється завдяки роботі 10–ти працівників, на Заході – одного. У нас на 1 га витрачається в рази більше пального, а врожайність чи удій на 1–ну корову в рази нижчий. Щоб покращити ріст економіки потрібна заміна технологій і організації виробництва. Тисячам шукати нову професію і засвоювати нові навики. Проте, такого ніколи не скаже наш політик своїм виборцям. «Ми знай демо наш український прорив: посадимо олігархів, домовимося з Москвою. Ми поліпшимо Ваше життя вже сьогодні без жодних зусиль з Вашого боку». Ці та багато інших горезвісних обіцянок трансформуються в ідеології «нашизму», «проривізму», «регіоналізму», а віднедавна і «єди ноцентризму». Українська ідеологія в умовах глобалізації ніколи не зможе згурту вати українську націю доти, доки буде опиратися на очікування допомоги

372

Випуск 15

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

із зовні, доки передвиборчі обіцянки будуть виконуватися шляхом вип лати соціальної «юшки», а реальні проблеми будуть завуальовуватися міфом про поділ України по двох берегах Дніпра. Українська політична система повинна опиратися на ідеологічні постулати, які б пропагували національну єдність; відкривали реальні економічні перспективи і пока зували шляхи їх досягнення, завдяки зусиллям своїх же природних, робочих, інтелектуальних і організаційних ресурсів. Ідеологічна пропа ганда, яка буде супроводжуватися вирішенням конфліктних ситуацій, а не їхнім кулуарним залагодженням, подоланням стереотипів меншовар тості і підняттям загальної політичної культури, зможе реалізувати Україну як регіонального лідера, зробити її самодостатньою і одночасно відкритою країною.

Щудло Р. С.

Формування громадянської ідентичності студентської молоді Формування українського суспільства неможливе без утвердження у духовному розвитку молодого покоління національних та громадянських цінностей. Становлення та розвиток громадянського суспільства перед бачає існування певного типу соціальних ідентичностей, які в процесі функціонування забезпечують сталий і неперервний поступ суспільства до громадянської стадії свого розвитку. Колективні ідентичності соціаль них спільнот піддаються конструюванню та трансляції. Традиційно, провідну роль у формуванні громадянської ідентичності відіграють зак лади освіти. Особливе значення у цьому процесі відводиться інституту вищої освіти. Одним з освітньо–виховних завдань вищої освіти є форму вання громадянськості як комплексу відповідних якостей, настанов, ідентифікаційних практик, які пов’язують індивіда зі своєю державою не лише фактом приналежності до громадян даної держави, а й відчуттям приналежності до єдиної соціально–політичної спільноти – нації. Феноменологія набуття особистістю ідентичності належить до однієї з найскладніших проблем, що включає символічні і раціональні рівні свідомості, індивідуальні і філогенетичні основи. А. Ватерман іден тичність пов’язує з наявністю у людини чіткого самовизначення, яке включає вибір цілей, цінностей і переконань, яких людина дотримуєть ся. Якщо у розумінні феномена «ідентичність» існує достатня узгодженість поглядів, то щодо сутності громадянської ідентичності та кого консенсусу немає. Формування громадянської ідентичної висуває проблему співвіднесення національного та громадянського. Розглядати національну і громадянську ідентичності як тотожні буде коректно у тому випадку, коли ми національну ідентичність розглядатимемо як резуль тат усвідомлення і прийняття своєї приналежності по політичної спільноти – нації–держави. Водночас, усвідомлення та прийняття своєї культурної приналежності передбачає етнічну (національну) іден тичність. В сучасних умовах становлення громадянської ідентичності стає головним критерієм результативності процесу консолідації украї нського суспільства. Разом з тим, погодимося, що «національним

373

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

цінностям належить особливе місце в структурі громадянської ідентичності особи. Саме вони є базовими у формуванні комплексу гро мадянських рис особистості» [1,185]. Становлення ідентичності відбувається протягом всього життя лю дини, починаючи з раннього дитинства. Сензитивним періодом формування адекватної ідентичності є молодіжний вік, коли особа найак тивніше проходить процес соціалізації, входить в різні сфери суспільного життя. Саме тому особлива роль у формуванні громадянської ідентич ності має відводитися освіті. Навчально–виховний процес через зміст навчальних планів і програм, підручників та посібників надає оптимальні можливості для цілеспрямованого систематичного впливу на свідомість молоді. Сьогодні освіта як засіб виховання громадянина не повинна обмежуватися лише змістовою складовою, яка відтворює систему філо софських, правових, економічних та інших видів знань. Це має бути також і система переконань і громадянських чеснот, які формуються і закріплю ються на основі застосування відповідних знань у повсякденній практиці. Таким чином, освіта сьогодення як органічна складова громадянсь кого виховання повинна передбачати комплекс заходів, насамперед ціннісно–орієнтаційних, спрямованих на підготовку молодої людини до життя в демократичному суспільстві, до активної її участі в суспільних процесах, толерантного сприйняття різних вірувань і культур, захисту соціальних свобод і прав людини тощо. Такі заходи задають ціннісні мо ральні орієнтири людини в її повсякденній практиці, формують національну гідність, формують патріотизм і відданість українському народові, розвивають громадянські чесноти, а також формують грома дянську позицію і досвід участі громадян у державному управлінні і самоврядуванні, розвивають особистісну відповідальність за дії та вчин ки. Освіта закладає потужний фундамент становлення громадянської свідомості в демократичному суспільстві. Досвід багатьох держав засвідчує, що на індивідуальному та на гру повому рівнях усвідомлена та ціннісно значуща загальнонаціональна ідентичність не може виникнути сама по собі, а є результатом цілеспря мованої діяльності інститутів держави. Тобто йдеться про процес конструювання громадянської ідентичності політичними, ідеологічни ми, освітніми та іншими засобами. При цьому принципового значення набуває питання, навколо яких ідей, цінностей, символів, програм мож на формувати громадянську ідентичність і консолідувати суспільство. Перш за все населення слід консолідувати навколо демократичних, кон ституційно–правових цінностей, програм економічного та соціального розвитку, перспектив майбутнього розвитку держави та громадянсько го суспільства. Разом з тим, у моделі формування громадянської ідентичності варто сполучити політичні та етнокультурні ознаки. В ос нові гармонійної, високорозвинутої громадянської ідентичності повинна лежати позитивна ідентичність зі своєю соціальною спільнотою, яку ха рактеризують позитивний образ власної держави–нації. Література 1. Гаврилів Н. Національні аспекти громадянської ідентифікації молоді // Молодіжна політика: проблеми і перспективи. Збірник матеріалів V Міжнарод ної науково–практичної конференції (Дрогобич, 18–19 квітня 2008 р.). – Дрогобич: Редакційно–видавничий відділ ДДПУ ім. І.Франка, 2008. – С. 184 – 187.

374

Випуск 15

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Половський В. С.

Усна історія ОУН і УПА Ще десятиліття тому було прийнято говорити про численні «білі плями» в нашій історії, про необхідність їх заповнення тощо. Зараз ува га прикута до розв’язання болючих проблем, які є подразниками суспільного спокою і поділу України. Парадокс полягає в тому, що пи тання, які апріорі мали б стати об’єднавчими, в сучасних інтерпретаціях дають цілком протилежний результат. У гонитві за спецсхронами, що ніби мали б стати панацеєю і розв’я зати всі проблеми, наша історична наука на диво послідовно ігнорує свідчення безпосередніх учасників визвольних змагань. Ставлення до усної історії як найменш цінного і недостовірного джерела випливає з системи освіти, котра ще не надто далеко відійшла від традицій радянсь ких ВНЗ. Намагатися по своєму тлумачити події минулого і не враховувати при цьому поглядів очевидців є злочином, адже усна істо рія – це сукупність мільйонів історій, це постійно відступаючий потік минулого часу (Джудіт Мойєр). І щодалі, то ця цифра скорочується, істо рія бідніє, втрачаючи свою мозаїчність. Світовий досвід у сфері oral history Україна змогла запозичити та використати ще в перші роки незалежності завдяки відкриттю в Києві «Центру досліджень усної історії та культури», який очолював Вільям Нолл. Результатом роботи цієї установи стала поява дослідження з вив чення депресивного періоду нашої історії – 20 30 х років ХХ ст. Виділяємо також проекти Української Асоціації Усної Історії («Усні історії остарбайтерів», «Україна ХХ століття у пам’яті жінок»), окремо стоять масштабні дослідження тематики Голокосту та нещодавні суттєві зрушення у вивченні Голодоморів. Щодо вивчення українського Руху Опору, то збором свідчень учас ників збройного підпілля займається Центр Досліджень Визвольного Руху у Львові. Кожна з цих установ, кожен проект логічним своїм завершенням має публікацію результатів досліджень. Проте, досі фун даментальних праць в даній галузі не створено. Не претендуючи на заповнення цієї ніші, спробуємо визначити го ловні проблеми, що зустрічаються на шляху дослідника, запропонувати можливі варіанти їх вирішення, а також зрозуміти сутнісні моменти зна чимості усної історії для подальшого поступу історичної науки зокрема і українського суспільства загалом. Для вирішення поставлених завдань намагатимемось систематизувати наявні в літературі поради та допов нити їх власними напрацюваннями. Спочатку спробуємо визначити ряд проблем, які створюють собі істо рики через відсутність досвіду інтерв’ювання чи певні особисті якості. По перше, це дезорганізованість і нервозність, якими грішать саме не досвідчені дослідники. Постійні побоювання упустити щось важливе, страх даремності докладених зусиль виникають в ході поганої поперед ньої роботи інтерв’юера. Всі ці страхи передаються респонденту, який втрачає інтерес до такої розмови. Для кращої організації роботи необхі

375

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

дно визначити чітку схему інтерн’ювання, яка має містити базові інфор маційні питання. Жива розповідь старших людей не може будуватися за принципом анкети, але дослідник в ході розповіді має заповнити клю чові інформаційні питання. По друге, надміру «кваліфіковані» історики мають звичку критику вати опитуваного за певні висловлювання, робити виправлення і зауваження за принципом «я знаю краще». Тут слід нагадати про спе цифіку саме усної історії, яка полягає в цінності інтерпретацій. Всі неточності та міфи мали причини свого виникнення і вже сам цей факт має цікавити дослідника. Диплом не дає права доводити сучаснику тих подій, що він не правий лише тому, що його думка не співпадає з панів ною на даний момент доктриною. По третє, заангажований історик може очікувати від оповідача лише певних відповідей й ігнорувати інші. Це, наприклад, можуть бути очікування на розповіді про звірства УПА або героїчні подвиги і само пожертви. Головною проблемою в даному випадку є невміння чути «дрібниці», тому тут досліднику варто взяти на озброєння поширену в модерній західній історіографії концепцію цікавості до деталей, з яких, власне, і складається історія народу, історія особистостей. І четвертою перешкодою може стати належність респондента до іншо го соціального прошарку, що своїм наслідком може мати його відповідну поведінку і навіть потребу говорити на «іноземній мові». Адже освітній діапазон респондентів – від неписьменних до людей з гімназійною чи університетською освітою. Неодмінно існуватиме й віковий бар’єр, що неодмінно мусить враховувати опитувач. Крім особистісних упередженнь дослідника, з якими він може і зо бов’язаний справитися, його можуть очікувати набагато серйозніші перешкоди, створені самими респондентами. Адже якщо фахівця зі збо ру спогадів учасників збройного підпілля ще можна підготувати, то останні, як справжні партизани, навчені хіба мовчати. Тому слід бути готовим до того, що: в багатьох респондентів існуватиме страх перед записуючими при строями (у кращому випадку) або непереборне бажання говорити шаблонно, «на камеру» (у випадку гіршому). Спрацьовує ефект «вимк неної камери» – душевної розмови до, після чи в перерві з метою налагодження комунікацій, створення дружньої атмосфери; респондент нічого не захоче казати чи просто не пам’ятає. Адже наша пам’ять має захисну здатність – забування. Ми формуємо наші спогади таким чином, щоб почувати себе комфортно. А історик прагне повернути людину в стресовий період її життя, пов’заний з драматичними сторінка ми нашої історії. Тут мусимо пам’ятати про обережність і делікатність. у розмові може відчуватися героїзація, романтизація свого мину лого, адже, окрім усього іншого, це ще й спогади про молодість як кращий період життя розповідача; або, навпаки, применшення власної ролі («Та що я, от Іван…»); проявлятиметься страх сказати щось зайве, бажання зберегти влас ну суспільну маску (адже в кожного є таємниці, які не треба знати навіть близьким). Така ситуація шкідлива для інтерв’ю свого роду зациклені стю респондента на особистій таємниці, небажанням розкритись. Підсилює цей момент звичка всезагального мовчання тоталітарних часів, коли надміру балакучим було зле;

376

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

респондент може не вміти говорити (погано виходить самостійно розповідати, іноді спрацьовує ефект доповнювача, коли ведеться робота паралельно, наприклад, з подружжям); розмова може мати форму «блукання», «перестрибування», недо тримання лінійності. Насправді, це майже постійні супутники такого роду інтерв’ю. У всіх цих випадках необхідним є обережно і делікатно вести оповідача, формулювати спрямовуючі запитання; буває, жінці незручно розказати певні моменти чоловікові і на впаки (скромність); можлива наявність серії історій «заготовок», які учасник подій уже звик повторювати. Решта відкидається як неважливе. Це явище поши рене в середовищі «зірок» – постатей, які часто дають інтерв’ю, звикли до них. Загрозою тут є не стільки повторюваність інформації, як пере плітання подій пережитих з прочитаними, почутими і т. д. Звичайно, цей перелік не є універсальним і всеохопним. Окрім того, жодна з ситуацій не зустрічається у «чистому» вигляді. Всі вони мож ливі у найнесподіваніших комбінаціях і варіантах. В одного респондента інформацію потрібно буде випитувати, інший очікуватиме підказок, ще когось неможливо буде спинити… Проте, у будь якому випадку потрібно пам’ятати про завдання, які ставить перед собою збирач свідчень оче видців. Саме вони головним чином і визначають тип поведінки інтерв’юера з усіма її наслідками. Завдання можуть бути дуже розмаїтими, однак ми спробуємо ок реслити ті, що видалися нам найбільш суттєвими в ході нашої власної практичної роботи у даному напрямку: – наукове встановлення істини; – встановлення суб’єктивного відображення істини учасниками подія; – узгодження різних деталей, фактів з відомими офіційній науці даними; – встановлення нових невідомих фактів, процесів, суспільно світог лядних характеристик історичного явища. Саме свідчення очевидців в усій їх різноманітності створюють мо заїчний ефект реальності. Сучасні засоби фіксації інформації начебто мали б полегшити роботу дослідника, знівелювати цінність стенографі чного запису усних джерел. Проте, необхідність їх фіксації стає все актуальнішою в силу того, що ненадійність технічних носіїв може зро бити інформацію недоступною цілком. Переконані, незабаром це буде проблемою для істориків, позбавлених традиційного джерела. Упереджені, неточні, деталізовані свідчення учасників подій є не обхідні для історії. Саме цей тип джерел робить її живою, ставить людину в центрі подій, а не партію, клас чи правителя. Важливим аспектом усної історії є її виховна функція. Причому тра диційно тут розуміють патріотично виховну місію щодо молоді. Справді, для цієї соціальної групи свідчення учасників визвольного руху є жи вою легендою, яка підсилює ефект від прочитання сухого фактажу в підручниках, сприяє формуванню здорової національної позиції. Ми ж хочемо наголосити ще й на виховній функції щодо істориків. Спілку вання з «живим джерелом» сприяє подоланню професорського скепсису, породжує чуйність та інтерес, а також стриманість в оцінці подій минулого.

377

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

Подолання нав’язаних окупантом міфологем нашої історії немож ливе без залучення свідчень тих, кого змушували мовчати десятиліттями. Окрім того, сам факт зацікавленості життям цих людей сприяє підви щенню самооцінки, демонструє їх потрібність для суспільства. В цьому полягає не менш важливий морально етичний аспект. Тут важливим моментом є залучення саме молоді до запису свідчень учасників зброй ної боротьби українського народу. Отже, в рамках даного дослідження ми спробували окреслити зміст основних проблем, з якими зустрічається кожен науковець, що займаєть ся наративними джерелами. Вони є типовими, тому знання їх в майбутньому дозволить уникати повторення помилок. Окрім того доц ільним було б запровадження профільного періодичного видання, на сторінках якого став би можливим обмін досвідом, публікація нових підходів, результатів досліджень, тощо. Тільки тоді вдасться подолати певний безлад і неорганізованість наших збирачів усної історії, які зараз працюють на рівні громадських організацій чи в рамках міжнародних проектів. Також ми визначили найбільш значимі аспекти функціонування усної історії для нашого суспільства. Заявлено нами наступну тріаду: історична, виховна та етична. Кожна з них має своє специфічне віддзер калення в житті нашого соціуму, а у своїй єдності вони складають шлях до залікування найбільш болючих ран нашої гіперзаполітизованої історії. Саме знайомство з живим досвідом минулого дає можливість зрозуміти суть багатьох проблем сучасності, адже історія – вчителька життя.

Мартинюк М. Л.

Роль Збройних Сил , військово патріотичного виховання в політичній стратегії України У всі часи мужність і честь, стійкість і відданість обов’язку були не обхідними якостями у справі захисту Батьківщини і не тільки у військовий час. Сьогодні військова справа стає престижною, не дивля чись на те, що наша держава не має агресивних намірів. Багато молодих людей бажають отримати військову спеціальність. Так за інформацією відбіркової комісії Львівського інституту Сухопут них військ Національного університету «Львівська політехніка» на окремі спеціальності конкурс у 2008 році становить один до шести. Особ ливо популярні ті факультети, де відбувається підготовка фахівців механізованих та аеромобільних підрозділів, культурно виховної, про світницької роботи та організації дозвілля у військах. Також велика кількість бажаючих серед старшокласників отримати повну середню освіту у ліцеях з посиленою військово — спортивною підготовкою, у тому числі і у Прикарпатському військово – спортивно му ліцеї – інтернаті. Ми повинні пишатися талановитим і патріотичним поколінням, яке обирає нелегку долю захисника Батьківщини .

378

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

Наявність певної політичної та економічної нестабільності , дисба ланс соціально економічного розвитку регіонів України, надмірне соціально економічне розшарування населення можуть призвести і при зводять (виборча президентська компанія 2004 року) до загострення внутрішньополітичної обстановки в державі. І тут свою велику стабілі зуючу роль відіграє армія. Армія, як невід’ємний інструмент політики держави. Історичний досвід показує, що в моменти глибоких криз сусп ільства армія може виходити з підпорядкування законної влади, розпадатися на формування, що протистоять один одному, претендува ти на політичну самостійність, вирішувати долю політики і політиків. Тому військово патріотичне виховання відігравало і відіграє дуже велику роль в політичній стратегії України. У багатьох виступах і публікаціях відомих політиків, аналітиків та військових експертів досить ґрунтовно порушуються питання фінансу вання, забезпечення житлом, розроблення та закупівлі нового озброєння і військової техніки, матеріально технічної бази, бойової підготовки та інших важливих проблем становлення професійних Збройних Сил. Тема ж військово патріотичного виховання недостатньо пропагуєть ся в українській армії, залишаючись другорядною. Ще на початку року, характеризуючи стан військово патріотичного виховання у країні та в Збройних Силах, Президент України висловив переконання, що моральний дух солдата — це найважливіше для боєз датності армії. Якщо людина, яка одягла військову форму, не розуміє, для чого прийшла в армію, то свого завдання вона не виконає. Солдат повинен відчувати, що він є унікальним носієм важливої функції — за безпечення суверенітету своєї країни. Світовий досвід переконує, що керівництво більшості держав світу не допускає стихійності процесу формування іміджу своїх збройних сил, а докладає значних зусиль, щоб сформувати його. Тому всі структури політичного керівництва України мають зрозуміти, що воєнна політика є дієвим засобом посилення легітимності влади, необхідною умовою ефективної зовнішньої та внутрішньої політики. Однак аналіз українського медіа простору показує, що у формуванні іміджу Збройних Сил і воєнної політики України основні політичні інститути суспільства активної участі не беруть: парламент вже «забув» про Збройні Сили; політичні партії та блоки використовують проблеми армії як засіб залучення голосів виборців; засоби масової інформації переважно смакують негативні факти з армійського життя. Один з воєнних теоретиків Генріх Жоміні писав, що уряд, який під будь яким би не було приводом залишає в зневазі свою армію, годен за судження, тому що підготовляє приниження своїй країні і своїм військам замість того, щоб, діючи протилежно, підготувати їх успіх. Зовсім не дотримуюсь тієї думки, що уряд повинен жертвувати для армії всім, це було б нісенітницею. Але все ж армія повинна бути предметом постійно го його піклування, і це стосується не тільки питань фінансового та матеріально технічного забезпечення, а і інформаційно пропагандистсь кої роботи військово патріотичного спрямування з громадськістю. Отже, Україна сьогодні потребує цілісної Державної програми, ско ординованої, планомірної та професійної комунікаційної кампанії, спрямованої на підвищення як внутрішнього, так і зовнішнього автори тету Збройних Сил України.

379

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

Басенко Н. В.

Повстанська пісня як неформальний аспект ідеологічного вишколу в ОУН і УПА Ідеологічний вишкіл в ОУН і УПА завжди відігравав велику роль з огляду на те, що цим організаціям потрібні були перш за все національ но свідомі і добре підготовлені кадри, підтримка українського населення під час ведення боротьби, адекватне розуміння становища організації та українського народу загалом з боку світової громадськості. «Основни ми завданнями нашої пропаганди є поширити серед найширших мас Українського Народу ідеї та політичну програму Українського Націо налізму, змобілізувати їх до боротьби за ідеї Української Революції, дати відпір ворожій пропаганді, явному й замаскованому наступові ворожої політики, та приєднати до протимосковської боротьби також поза ук раїнські сили» – йдеться в одній із постанов другого великого збору ОУН, що відбувся в квітні 1941 року [2,40]. Опанування всіх українсь ких і не тільки українських середовищ означало створення сприятливого простору для розгортання дієвого прагнення нації до створення власної держави. Документи засвідчують, що питання організації та ведення пропа ганди, вишкіл членів ОУН і УПА та ідеологічно просвітницька робота з населенням були поставленні належним чином. Розроблялись спеціальні освітньо вишкільні програми, підбиралися матеріали, виховувалися інструктори, які мали навіть певну спеціалізацію. Ідеологічно вишкіль ною роботою займався спеціальний орган – Реферантура пропаганди. Як бачимо, все це – офіційно формальні інституції, що спрямовували свій вплив на свідомість українства. Та поза організованою структурою – конкретною силою з певною цільовою спрямованістю, якою, безпе речно, були і ОУН, і УПА, завжди є неформальні аспекти, вплив яких на людську свідомість часто є навіть більшим, ніж прямий інформатив но організаційний вплив. Якщо брати найбільш широке розуміння ідеології як системи пев них ідей, які лежать в основі світоглядно цілеспрямованої діяльності певного суб’єкта (людини, групи, суспільства), то безумовно для успіш ного і повноцінного функціонування та розвитку ОУН і УПА мусили мати власну ідеологічну доктрину. Пропаганда основних ідей ОУН і УПА на організаційному рівні, як ми вже визначили, здійснювалася через власні військові та політичні вишколи всередині структури та відповідну просвітницько пропагандив ну та дипломатичну діяльність назовні від імені структури. Основною ознакою такої діяльності є її раціоналізованість, системність, спрямо ваність на мисленнєве сприйняття. Проте, попри потужний вплив цих організацій на свідомість українства раціональними методами, для стійкості та внутрішньої ідейної єдності всередині самих організацій, а також для ефективної співпраці із зовнішнім середовищем цього було замало. Звідси необхідною умовою підтримання внутрішньої віри та сили духу кожного свідомого члена організації, передачі та підтримки віри у

380

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

свої сили та сили українського народу загалом мусів стати також і емоцій но ірраціональний компонент ідеологічно вишколу, що завжди спирається не на раціональне осмислення, а на відчуття. Цей аспект фун кціонування ідеології виникав майже стихійно, ґрунтуючись на потребі емоційної реалізації. Одним із таких неформальних аспектів ідеологіч ного вишколу в ОУН і УПА є повстанська пісня. Як відомо, пісенна творчість споконвіків займала особливе місце в житті українського народу. Піснею супроводжуються усі етапи життя людини, з нею вона народжується і помирає, у пісні вона висловлює не тільки свої думки, а в основному свої прагнення і почування, такі як радість і біль, гнів, любов, ненависть, смуток, печаль, ніжність, вдячність та інші. Словесна творчість окремих авторів ставала колективним над банням народу і переходила в розряд всезагальної цінності, що передавалася з покоління в покоління як символічний зв’язок між гілка ми єдиного роду. Тому повстанська пісня має своїм підґрунтям безмежний фольклорно пісенний пласт української нації, а її джерела можна виводи ще від військових дум та билин часів Київської Русі. В ідеологічному аспекті значення повстанської пісні випливає перш за все зі світоглядно філософського концепту «слово зброя». Слово, наділене магічною силою, стає здатним протистояти силі фізичній, може змінювати людей і творити нову реальність. Для воїна володіння такою зброєю звісно ж має життєво важливе значення, тим більше що в по єднанні з музичним супроводом слово стає силою, що допомагає піднятися над собою, здолати страх та відвоювати втрачені цінності. Призначення пісні – впливати не тільки на свідомість, але й на підсвідомість, на внутрішній стан, бойовий дух повстанця, ось чому «у кожного українця, душа якого вболівала за долю України, завжди серце завмирало від чудової партизанської пісні, бо то було на рівні підсвідо мості від роду племені, від рідної землі» [1,5 6]. Звідси витікає ще одна сутнісна ознака повстанської пісні в контексті її функціонування як неформального аспекту ідеологічного вишколу. Тематично повстанська пісня завжди є носієм ідеї (чи кількох ідей вод ночас), що передається від суб’єкта до суб’єкта як в раціональний, так і в нераціональний (інтуїтивно ірраціональний) спосіб. Що це означає? Будь яка ідея, висловлена в пісні на рівні слова («Хлопці, підемо, боро тися будемо за Україну, за рідний народ»), сприймається свідомо і безпосередньо. Музика, мелодія пісні створює емоційний вплив на того, хто її слухає, пробуджуючи відповідні відчуття, що є моментом співпе реживання, по перше, подій, які оспівуються (формального змісту пісні), по друге, співпереживання ідей, які становлять сенсове ядро всього емо ційного заряду пісні. Тому «повстанська пісня невтомно, досить сильно й ефективно будила в народі патріотичну піднесеність, виховувала мужність, кликала до стійкої непокори, боротьби з підступними ворога ми й пропагувала визвольні ідеї» [1,8]. Третій важливий момент у значенні повстанської пісні як неформаль ного аспекту ідеологічного вишколу полягає в тому, що вона мала векторну спрямованість не лише на слухача, що є зараз, а й на майбутнє покоління, до якого разом з піснею має перейти й ідея, в ній закладена, а також історична пам’ять про події, що її породили. Тобто повстанська пісня (не важливо, має вона автора чи ні) стає засобом ретрансляції ідеї та емоції в часі, продовжуючи таким чином саме «життя» ідеї.

381

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

Наприклад, ідея боротьби за визволення рідної землі знаходить в повстанській пісні не тільки своє продовження, але й свою реінтерпре тацію в світлі нових подій, захоплюючи в коло колективної пам’яті їхнє відображення. Пам’ять про народну боротьбу насправді уже століттями жила в народно пісенній творчості, починаючи від стародавніх украї нських дум та билин про боротьбу проти татар та половців (у загальному – ворогів). Тому повстанська пісня з усіма її мілітарними аспектами як носій такої ідеї у суті своїй не була новою. Вона була трансформованим відповідно до суспільних обставин та нових історичних умов продов женням відображення боротьби в колективній свідомості народу. Отже, суть емоційного компоненту ідеологічного впливу повстансь кої пісні можна відобразити за допомогою ланцюжка смислово часової спрямованості на суб’єкт: пісні, на яких було виховане покоління, що ввійшло до лав ОУН і УПА (патріотичне родинне виховання, ідеологіч ний культурно інтелектуальний вплив середовища) – боротьба в лавах ОУН і УПА, збройна боротьба, поля боїв, підпілля, духовно емоційні переживання, що потребували вираження, – творення пісень (по встанські пісні як переосмислення і емоційне переживання того, що відбувається) – співання пісень тоді (в підпіллі, поміж людьми, перед боєм, в хвилини душевної потреби) – передача через повстанську пісню пам’яті та ідеї наступним поколінням, їхнє духовно інтелектуальне й ідеологічне виховання за допомогою пісні. Література 1. За волю України. Антологія пісень національно визвольних змагань. За писи, розшифрування, гармонізація, обробки, перепис нот, упорядкування, примітки, статті Євгена Гіщинського. Видання друге, доповнене. – Луцьк: Во линська книга, 2007.

2. Причинки до суспільного мислення (ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929 1955 рр.): Збірка статей. – Едмонтон, 1989. – 149 с.

Лукашук Г. Б.

Лісозбереження як складова фізичної та економічної безпеки України Ідеологія країни як система стратегічних цінностей повинна обов’яз ково включати також екологічні аспекти збереження середовища проживання соціуму, інакше, при будь–яких культурних, економічних і навіть духовних успіхах вона приречена на поразку. Територія України, розташована в лісовій, лісостеповій та степовій зонах, задля стійкості природного середовища необхідно мусить містити ліс як формотворчий фактор екологічно здорового довкілля. Саме тому «лісова політика» має комплексно та стратегічно розроб лятися в загальнодержавних масштабах. Лісові масиви не можуть передаватися у власність чи під вирубку без узгодження із стратегією

382

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

розвитку геотериторіального простору Української держави. На сьогодні в цьому напрямку немає достатньо цілеспрямованої та далекосяжної політики. Ліс в більшості випадків розглядається не як геостратегічний ресурс, а як господарська сировина, придатна для швидкого викорис тання. Ще радянський вчений А. Яблоков писав, що експлуатувати природу довготривало та успішно можна лише тоді, коли людина актив но сприяє відтворенню природних ресурсів. Більше того, варто ставити вимогу розширеного відтворення. Але головним є розуміння не просто господарського відтворення лісів, а лісів як одного з базових, стабілізуючих та детермінуючих фак торів формування середовища проживання людини. Вплив лісу на клімат, ґрунтоутворення, очищення повітряного басейну, водний баланс давно не викликає заперечень не лише в спеціалістів, а навіть в пере січних громадян. Водночас викликає занепокоєння те, що ці не просто важливі, а стратегічні у плані розвитку соціуму фактори постійно ігно руються в реальному житті і господарській політиці. Спустошливі повені на Закарпатті та Прикарпатті, посухи в степо вих районах України, деградація ґрунтів – все це приносить мільйонні економічні збитки, однак заради тимчасової вигоди лісозбереження, яке чи не єдине може бути докорінним фактором стратегічної зміни нега тивних біоценотичних тенденцій, не стало пріоритетом української державної політики. Тут варто зауважити, що не лише держава має формувати стратегію лісозбереження як фактору стабілізації середовища, а саме суспільство має усвідомити, що безвідповідальне ставлення до експлуатації такого природного ресурсу як ліс загрожує життєвими катастрофами. Зокрема, варто звернути увагу на ліс та гідробаланс середовища. Від найдавніших часів існувала практика заборони на вирубку лісу у прибережній зоні, в Радянському Союзі таким лісам надавався статус заповідних. Та, власне, й відтоді ця норма часто ігнорувалася, не звертають на неї увагу і тепер. Між тим, введення такої норми в практику дало б можливість не лише збільшити лісові площі, але й суттєво знизити проблему втрати гідроре сурсів та їх шкідливого впливу у випадку повеней. Лісозбереження має вплив і на економічний розвиток України, при чому не лише в ракурсі лісовикористання та супутніх промислів, а насамперед як рекреаційний, туристичний та екологостабілізаційний ресурс. Видається, що ідеологічно варто використати ідею Г. Дичковської, суть якої зводиться до того, що світоглядне протистояння «суспільство – при рода» та бездумне ставлення до лісу і природи виключно як до економічного ресурсу є безперспективним, а його подолання можливе через ідею поєднання етнічної культури, природного середовища та су часного індустріального соціуму. Література 1. Яблоков А.В. Методологические аспекты взаимоотношения человека и животного мира // Методологические аспекты исследовагния биосферы. – М., 1975. – С. 372.

2. Дичковська Г. О. Концепція біоетноценозу як парадигма екологічного мислення. Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. Випуск VІІ. – Івано–Франківськ: «Плай», 2005. – С. 71–76.

383

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

Газда Н. Я.

Формування національної самосвідомості дітей дошкільного віку Ретроспектива історії українського народу переповнена не лише тра гічними подіями. Часто–густо знаходимо факти переслідувань, утисків, гонінь, зневаги – «малороси», «хохли». І важко не погодитися з А. Кузьмінським, що для того, щоб вижити нам, українцям, треба було вдатися до психології поступливості, терплячості, а згодом й меншовар тості [2,175]. Ще важче констатувати той факт, що на порозі 17–літньої річниці незалежності України поняття «українська меншовартість» не зникає, трансформуючись у масові еміграції, бажання змінити націо нальність, повернутися до часів радянської влади. Не відкидаючи об’єктивних проблем нашого сьогодення, розуміючи їх масштабність, переконані, що найважливіше завдання, яке стоїть пе ред кожним українцем – це подолання тієї меншовартості, про яку згадувалося вище, це виховання в собі та в своїх дітях національної свідо мості, національної гідності, національної ідеї. Національна свідомість – це передусім усвідомлення себе як нації – окремої спільноти, яка має свою мову, культуру, звичаї, характер, світог ляд. Національна свідомість – явище не лише українське. Будь–яка спільнота людей, яка на певному етапі свого розвитку усвідомлює себе нацією, проймається національною ідеєю, тобто ідеєю своєї окремості, значимості у світі. І оту національну «значимість», на нашу думку, слід виховувати з дуже раннього віку, в ідеалі її слід передавати з молоком матері. Про це зазначали і класики української педагогіки – Г. Ващенко, Ю. Дзерович, І. Огієнко, С. Русова, Г. Сковорода, М. Стельмахович, К. Ушинський та інші. Слід зазначити, що державні документи, які стосуються українсько го дошкілля, а саме Концепція дошкільного виховання в Україні, а також Закон України про «Дошкільну освіту» зорієнтовують батьків та педа гогів на національний розвиток дітей з перших років життя. Так у згаданій вище Концепції зазначається, що «вихідні засади концепції роз витку й виховання дитини визначаються суверенним правом кожного народу й передбачають формування гармонійно розвиненої підростаю чої особистості, наділеної національною свідомістю, гідністю, прагненням зберігати й примножувати національну культуру як елемент культури загальнолюдської». Найбільш глибоко ідеї національного виховання розкриті у працях Г. Ващенка. Педагог вважав, що за виховний ідеал «треба визнати той, що витримав іспит історії, найбільше відповідає психології народу, ув ійшов у психіку народних мас, відбитий у народній творчості і в творах кращих митців і письменників, що стали духовними провідниками сво

384

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

го народу [1,104] Г. Ващенко зазначає, що національний ідеал – це «не вишивана сорочка, яку можна скинути і залишитися українцем. Ідеал людини – це те найкраще, що створив народ в розумінні властивостей людської особистості» [1,103]. В основі виховного національного ідеалу Г. Ващенка лежать ідея служіння кожної людини Богові й Україні. Посилаючись на Концепцію дошкільного виховання, а також підсу мовуючи внесок провідних педагогів у національне виховання дітей дошкільного віку виділяємо наступні чинники, які сприятимуть розвитку національного самоусвідомлення дітей даної вікової категорії: – Зростання дитини під мамину колисанку, бабусину казку, діду севі приповідки, тобто постійне щоденне перебування дітей у мудрому слові, пісні свого народу. Вивчення й знання дітьми народного фольк лору, гри, іграшки, що неодмінно сприятиме не лише передаванню культурного досвіду від одного покоління до іншого, а й зростання на ціональної самосвідомості.

– Навчання дитини рідної мови через безпосереднє живе спілкуван ня з рідними, знайомими, однолітками. Виховання поваги до рідної мови, як мови своїх батьків і своєї нації, бажання говорити чистою, незасміче ною мовою.

– Зростання дитини серед рідної природи. Вчити дітей любити, берегти й турбуватися про природу рідного краю.

– Залучення дітей до народних традицій, звичаїв, обрядів – вив чення й безпосередня участь у них з метою глибшого пізнання матеріально–духовної культури свого народу.

– Ознайомлення з державною (прапор, гімн, тризуб) й народною (верба, калина, лелека, соловей тощо) символікою.

– Ознайомлення з доступними для дітей дошкільного віку відомос тями рідної історії, сприяти пробудженню інтересу до неї, до історичної пам’яті, усвідомлення себе як частини свого народу. Як зазначала С. Русова, «національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а, навпаки, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу; воно через пошану і любов до свого народу вихо вує в дітях пошану і любов до других народів і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями [3,13]. І саме усвідомлення себе українцем–ук раїнкою й відчуття гордості за те, що «Я – українець», «Я – українка» є основою національного й загальнолюдського виховання. Література 1. Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994.

2. Кузьмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка родинного виховання: навч. посіб. – К.: Знання, 2006.

3. Софія Федорівна Русова. Інформаційний довідник. – Ів.– Франківськ: КМІН, 2006.

385

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

Марчій Т. М.

Громадянське становлення української дитини при вивченні іноземної мови В наш час підвищений інтерес до вивчення іноземної мови зумовлений не тільки виходом України на європейський рівень, а й усвідомленням розвитку особистості дитини у процесі навчання. Вод ночас, будь–яке навчання є елементом соціалізації дитини, в нашому випадку – в українському суспільстві. Дитина як громадянин суспільства формується, зокрема, у процесі спілкування, включаючи спілкування іноземною мовою. Основним при значенням іноземної мови є сприяння в оволодінні усною та писемною комунікацією відповідно до мотивів, цілей і соціальних норм мовленнє вої поведінки у типових сферах і ситуаціях життя [2,3]. Головною метою навчання іноземної мови є формування комуні кативної компетенції дитини, що, в свою чергу, пов’язано з базою соціокультурних і соціолінгвістичних знань, умінь і навичок, які забез печують адаптацію особистості в соціумі і допомагають їй соціалізуватись як громадянину суспільства [2,3]. Однією зі змістовних ліній мовного компоненту освітньої галузі «Мови і літератури» є соціокультурна (окрім мовленнєвої, мовної та діяльнісної (стратегічної)). Вона полягає в засвоєнні культурних і ду ховних цінностей свого та інших народів, норм, які регулюють стосунки між поколіннями, статями, націями, сприяють естетичному і морально– етичному розвиткові. Це, в свою чергу, формує соціокультурну компетенцію особистості. Соціокультурна лінія змісту освіти з іноземних мов [1,40] включає відомості про особливості культури, звичаї, традиції, свята, суспільно– політичні реалії та державну символіку, побут міст, сіл, пам’ятки, музеї, театри країни, мова якої вивчається, а також вміння порівнювати звичаї та традиції країни, мова якої вивчається та своєї власної. Одним із завдань вивчення іноземної мови в школі є формування гуманістичного світогляду та духовного світу дитини, рис громадянина України, який здатний приймати та осмислювати національні та загаль нолюдські цінності [1,36–38]. Навчання іноземній мові, на наше переконання, має водночас вклю чати і соціальну міжнаціональну комунікацію, в якій би той, хто вчиться спілкуватися іноземною мовою міг передати її ж засобами українські традиції, елементи побуту, світосприйняття тощо, не втрачаючи украї нської ідентичності. На нашу думку, найдоцільніше реалізовувати згадані вище завдан ня за допомогою ігор, зокрема рольових, як дієвих засобів соціалізації

386

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

дитини у вивченні іноземної мови та становлення її як громадянина, зок рема у позакласній та позашкільній діяльності. Гра є формою організації дитячої активності, свого роду зразком культури народу з відображен ням його психологічного складу та національних особливостей. До прикладу, у молодшому шкільному віці, можна запропонувати рольову гру–комунікацію, яку можна використовувати як на уроці, так і позау рочний час. З метою громадянського виховання дитини на уроці іноземної мови доцільно, на нашу думку, організовувати рольові ігри між двома або більше мовцями, один з яких зіграв би роль українця, а інший – іноземця. Розмова на певну тему повинна вестись іноземною (англійською) мовою. У початковій школі можна запропонувати наступні теми: «Моє рідне місто», «День незалежності», «Мої канікули», «День перемоги», «На вулиці» тощо. Можна використати ілюстрації та костю ми. При цьому варто звертати увагу дітей на те, чому саме вони люблять свій рідний край, місто, що для них дороге, чи вважають вони себе гро мадянами України і як вони це розуміють. З метою сприяння адаптації дитини при роботі в парах, малих гру пах, рухомих шеренгах, командах тощо доцільно використовувати прийоми соціального тренінгу (line–up, smile, kind words, politeness, gratitude та інші), прийоми наслідування, драматизації, які сприяють позитивній взаємодії дітей у рольових іграх [3,118]. Таким чином, зміст мовного компоненту спрямований, зокрема, і на формування гуманістичного світогляду особистості як громадянина, розширення кола її культурно–пізнавальних інтересів, виховання в дітей любові та поваги до своїх традицій та толерантного ставлення до чужих. Література 1. Довідник учителя англійської мови в запитаннях та відповідях / Авт.–упо рядн. О. С. Любченко. – Х.: Веста: Видавництво «Ранок», 2006. – 608 с.

2. Програми для загальноосвітніх навчальних закладів та спеціалізованих шкіл з поглибленим вивченням іноземних мов. Іноземні мови. 2 – 12 класи. – К., 2005. – 208 с.

3. Роман С.В. Методика навчання англійської мови у початковій школі. На вчальний посібник. – К.: Ленвіт, 2005. – 208 с.

387

НАШІ АВТО Р И

Випуск 15

Н А Ш І А В ТО Р И Басенко Надія Вікторівна – аспірант Інституту філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано–Франківськ). Булгаков Юрій Володимирович – аспірант Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вашкевич Віктор Миколайович – доктор філософських наук, академік Української академії наук, професор кафедри управління та євроінтеграції Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. Газда Наталія Ярославівна – аспірант та асистент кафедри теорії та методики дошкільної освіти Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано–Франківськ). Галицька–Дідух Тамара В’ячеславівна – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано–Франківськ). Дичковська Галина Орестівна – кандидат філософських наук, доцент Прикарпатського університету імені Василя Стефаника (м. Івано– Франківськ), докторант Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (м. Київ). Дмитраш Іван Васильович – магістр теології Івано–Франківської теологічної академії УГКЦ. Дойчик Максим Вікторович – кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано–Франківськ). Загарницька Ірина Іванівна – кандидат філософських наук, директор Інституту розвитку дитини Национального педагогичного университету імені М.П. Драгоманова (м. Київ). Іванілов Олександр Вікторович – аспірант та викладач кафедри управління та євроінтеграції Інституту соціології, психології та управління Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (м. Київ). Кальніцька Наталія Дмитрівна – кандидат історичних наук, доцент, докторант Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (м. Луганськ). Кивлюк Ольга Петрівна – кандидат педагогічних наук, науковий співробітник Інституту педагогіки АПН України.

388

НАШІ АВТО Р И

Випуск 15

Колісник Лариса Олксіївна – кандидат соціологічних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету (м. Дніпропетровськ). Кононов Ілля Федорович – доктор соціологічних наук, професор, завідувач кафедри філософії та соціології Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Кочергін Ігор Олександрович– кандидат історичних наук, доцент Національного гірничого університету (м. Дніпропетровськ). Кривошея Володимир Володимирович – доктор історичних наук, академік Української академії наук, головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса НАН України. Кривошея Ігор Іванович – кандидат історичних наук, доцент, докторант Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (м.Київ). Кривошея Ірина Іванівна – кандидат історичних наук, доцент кафедри соціально–гуманітарних дисциплін ВПНЗ «Європейський університет» (м. Умань). Кривошея Олена Вікторівна – старший науковий співробітник Музею гетьманства (м. Київ). Кувичка Сергій Олексійович – аспірант кафедри філософії та соціології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Кушнір Олександр Мирославович – студент Інституту історії і політології Прикарпатського Національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано–Франківськ). Лукащук Галина Богданівна – асистент Національного лісотехнічного університету України. Лященко Ірина Анатоліївна – студентка філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Мартинюк Микола Лонгинович – полковник, директор Прикарпатського військово спортивного ліцею – інтернату (м. Івано–Франківськ). Марчій Тамара Михайлівна – аспірант Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано Франківськ). Матвєєв Віталій Олексійович – кандидат філософських наук, доцент, завідувач кафедри соціогуманітарних дисциплін Інституту землевпорядкування та інформаційних технологій при Національному авіаційному університеті (м. Київ). Мельничук Олег Анатолійович – кандидат історичних наук, доцент, докторант Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова.

389

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

Меша Володимир Григорович – кандидат історичних наук, старший викладач кафедри історії Донецького інституту підприємництва. Михайлюк Віталій Павлович – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри всесвітньої історії Східноукраїнського університету імені Володимира Даля (м. Луганськ). Михайляк Уляна Степанівна – викладач філософії та соціології Львівського державного техніко–економічного коледжу. Надурак Наталя Миколаївна – аспірант Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано– Франківськ). Оніпко Олексій Федорович – доктор технічних наук, академік Української академії наук, президент УАН. Опанасенко Олена Іванівна – аспірант кафедри українознавства Національного університету харчових технологій (м. Київ). Палько Олена Павлівна – студент філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Половський Володимир Семенович – вчитель історії Івано– Франківської гімназії № 1. Полянська Вікторія Іванівна – кандидат філософських наук, доцент, докторант філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Пятківський Роман Олександрович – кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано–Франківськ). Середін Артур Миколайович – науковий співробітник Дніпропетровського історичного музейю імені Д.І. Яворницького. Сіданіч Максим Олександрович – аспірант кафедри політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Скринник Наталія Михайлівна – студент філософського факультету Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано–Франківськ). Солдатенко Валерій Федорович – доктор історичних наук, професор, член–кореспондент Національної академії наук України, завідувач відділом Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України. Стефінів Лілія Вікторівна – студент Інституту історії та політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано–Франківськ). Ткаченко Володимир Володимирович – кандидат історичних наук, академік Української академії наук, професор кафедри управління та євроінтеграції Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (м. Київ).

390

НАУ К О В Е Ж И Т ТЯ

Випуск 15

Ткаченко Ірина Владиславівна – аспірант кафедри історії та археології України Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка. Хилько Максим Миколайович – кандидат філософських наук, науковий співробітник Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Хомовненко Михайло Герасимович – академік Української академії наук. Худолій Анатолій Олексійович – кандидат філологічних наук, доцент, викладач Національного університету «Острозька Академія» (м. Острог). Чорний Віталій Сергійович, кандидат філософських наук, доцент, полковник, докторант кафедри філософії Національної академії оборони України. Шевчук Олександр Володимирович – кандидат політичних наук, доцент, завідувач кафедри політології Миколаївського державного університету імені В.О.Сухомлинського. Шкуренко Каміла Олексіївна – кандидат політичних наук, викладач кафедри соціально–гуманітарних дисциплін Південнослов’янського інституту Київського славістичного університету ( м. Миколаїв). Шляхтич Роман Петрович – аспірант кафедри історії України Криворізького державного педагогічного університету. Щудло Руслан Степанович – магістр з управління навчальним закладом Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Щудло Світлана Андріївна – кандидат соціологічних наук, доцент, завідувач кафедри правознавства, соціології та політології Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Юрченко Вікторія Валентинівна – аспірант кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

391

Випуск 15

ЗМІСТ ІСТОРІЯ Кальніцька Н. Д. Русько–половецька боротьба протимонголо–татарської агресії у першій чверті ХІІІ ст. ................................. 4 Кривошея І. І. Еволюція взаємин магнатів Потоцьких і християнських церков: на прикладі Правобережної України ХУШ–ХІХ ст. ............................ 10 Меша В.Г. Православна церква і робітничий клас в Україні в останній чверті ХІХ ст. .................................................................... 19 Мельничук О.А. Реформування пенсійного страхування в Україні у 1930–х роках ........................................................................ 24 Шляхтич Р.П. Ідеологія ОУН на передодні Другої світової та Великої Вітчизняної воєн (на основі програмних документів) ................... 32 Галицька–Дідух Т. В. Ідеологічно–психологічне протистояння ОУН – УПА та сталінського режиму в перші повоєнні роки ............................ 37 Ткаченко В.В. Наукові школи в Україні 20–30–х років ст.: постановка проблеми та головні підходи до вивчення ......................................... 51 Ткаченко І.В. Організація санітарної служби та головні напрямки діяльності санітарних закладів України у 20–ті роки ХХ ст. ............................ 60 Опанасенко О.І. Діяльність Німецько – Українського та Україно – Німецького Форумів як складова культурного співробітництва Україна – Німеччина ....................................................................... 68 ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО Солдатенко В.Ф. Політичні портрети Винниченка і Петлюри революційної доби через призму історіографічного освоєння (Ч.1) .............. 77 Кривошея В.В., Кривошея Ір.І., Кривошея О.В. Неурядова старшина Гетьманщини ............................................................................. 100 Юрченко В.В. Канцелярія київського окремого цензора: історія та діяльність ...................................................................... 120 Надурак Н.М. Українська зарубіжна історіографія про діяльність УВО–ОУН (1920–1941 рр.) ............................................................. 126 Булгаков Ю.В. Сучасні дослідження відносин Української Держави з Радянською Росією в українській історичній науці ........................ 133 ПОЛІТОЛОГІЯ Оніпко О.Ф., Хомовненко М.Г. Реєстри виборців: світовий та український досвід ................................................. 140

Випуск 15 Дмитраш І.В. Ідея волонтерського руху духовних осіб у сучасному українському державотворенні ................................................... 159 Іванілов О.В. Політичні альтернативи в Україні: спроба історико–ретроспективного аналізу ............................................................. 170 Колісник Л.О. Політичне конструювання регіональних соціальних стереотипів .......................................................................... 178 Сіданіч М.О. Особливості взаємовідносин біхевіоралізму та історії американської політичної науки ................................................................ 183 Хилько М.М. Політична культура: історія дослідження, термін, проблема типології .................................................................. 191 Худолій А.О. Механізми формування суспільно–політичних стереотипів та їхній вплив на свідомість громадян ................................................ 202 Шевчук О.В. Дискусії щодо «тайванської проблеми» в Конгресі США в 1990–і роки ............................................................... 210 Шкуренко К.О. Демократичні засади західних партійних систем ....................... 222 ФІЛОСОФІЯ Матвєєв В.О. Теософія в аспекті самореалізації особистості ................................. 232 Полянська В.І. Мистецтвознавчі витоки російського формалізму ..................... 242 Михайляк У.С. Філософія любові у творчості Лесі Українки ............................... 248 Кононов І.Ф. Розум, влада і суспільство: необхідність перевизначення понять (Ч.2) ........ 255 Кочергін І.О. Історична пам’ять як складова національної ідеї ............................ 267 Дойчик М.В. Толерантність як вияв гідності нації ..................................................... 273 Загарницька І.І. Чуттєвість людини як філософська проблема ............................ 280 Дичковська Г.О. Український націонал–комунізм та його вплив на політичну організацію суспільства ............................................ 289 Середін А.М. Уявлення про смерть в ідеології українського націоналізму ...... 302 Пятківський Р.О. Теорія консолідації України: кінець ХІХ – перша третина ХХ ст. .................. 308 Кувичко С.О. Спеціфіка розвитку архетипичних образів в сучасній ірраціональній ментальності українського соціуму ......................... 319 Чорний В.С. Роль та місце військової організації у філософській думці та суспільно–політичній практиці давньогрецького соціуму ............... 329 Вашкевич В.М. Вдосконалення історичної освіти як складова формування історичної свідомості молоді ....................................... 338 Кивлюк О.П. До проблеми управління вищим навчальним закладом у системі «суспільство – наука – освіта» ............................................... 347 Щудло С. А. Освіта як чинник соціально–політичної та культурної інтеграції українського суспільства ................................................. 352

Випуск 15 НАУКОВЕ ЖИТТЯ РЕЦЕНЗІЯ. Михайлюк В.П. Новий підхід до відтворення історії аграрної науки, освіти і техніки .............................................. 358 ІНФОРМАЦІЯ про навчально–вишкільний збір–конференцію «Ідеологія ОУН та ідеологія Української Держави сьогодні» Тези наукової конференції «Ідеологія ОУН та ідеологія української держави сьогодні» ............................................................................................................... 361 Палько О.П. Особливості політичної доктрини українського націонал–комунізму ............................................................................... 365 Лященко І.А. Особистість, нація, людство: організаційні принципи співпраці та взаємодії ....................................................... 367 Скринник Н.М. Аксіологічне підґрунтя української національної ідеї А. Шептицького ................................................................................ 368 Кушнір О.М. Проблема державницької ідеологія на сучасному етапі розвитку українського суспільства ....................................... 369 Стефінів Л.В. Ідеологія сучасної Української держави в контексті глобалізації ................... 371 Щудло Р.С. Формування громадянської ідентичності студентської молоді ... 373 Половський В.С. Усна історія ОУН і УПА ................................................................... 375 Мартинюк М. Л. Роль Збройних Сил , військово– патріотичного виховання в політичній стратегії України ................................... 378 Басенко Н.В. Повстанська пісня як неформальний аспект ідеологічного вишколу в ОУН і УПА ........................................................... 380 Лукашук Г.Б. Лісозбереження як складова фізичної та економічної безпеки України ...... 382 Газда Н.Я. Формування національної самосвідомості дітей дошкільного віку ................ 384 Марчій Т.М. Громадянське становлення української дитини при вивченні іноземної мови .................................................. 386

Випуск 15

СОДЕРЖАНИЕ ИСТОРИЯ Кальницкая Н.Д. Русско–половецкая борьба против монголо–татарской агрессии в первой четверти ХІІІ века ................................. 4 Кривошея И.И. Эволюция взаимоотношений магнатов Потоцких и христианских церквей: на примере Правобережной Украины ХУШ–ХIX вв. ....................... 10 Меша В.Г. Православная церковь и робочий класс в Украине в последней четверти ХІХ в. ......................................................... 19 Мельничук О.А. Реформирование пенсионного страхования в Украине в 1930–х годах ....................................................................... 24 Шляхтич Р.П. Идеолгия ОУН накануне Второй мировой и Великой Отечественной войнами (на основе программных документов) ...................... 32 Галицькая–Дидух Т.В. Идеологическо–психологическое противостояние ОУН–УПА и сталинского режима в первые послевоенные годы .................... 37 Ткаченко В.В. Научные школы в Украине 20–30–х годов ХХ в.: постановка проблемы и основные подходы к изучению ...................................... 51 Ткаченко И.В. Организация санитарной службы и основные направления деятельности санитарных учреждений Украины в 20–е годы ХХ в. .............. 60 Опанасенко Е.И. Деятельность Немецко–Украинского и Украинско–Немецкого Форумов как составляющая культурного сотрудничества Украина – Германия ............................................... 68 ИСТОРИОГРАФИЯ. ИСТОЧНИКОВЕДЕНИЕ Солдатенко В.Ф. Политические портреты Винниченка и Петлюри революционного времени через призму историографического освоения (Ч.1) ......................................................................... 77 Кривошея В.В., Кривошея Ир.И., Кривошея Е.В. Неправительственная старшина Гетьманщины ...................................................... 100 Юрченко В.В. Канцелярия киевского отельного цензора: история и деятельность .............. 120 Надурак Н.Н. Украинская зарубежная историография о деятельности УВО–ОУН (1920–1941 гг.) ............................................................. 126 Булгаков Ю.В. Современные исследования отношений Украинской Державы с Советской Россией в украинской исторической науке ................. 133

Випуск 15 ПОЛИТОЛОГИЯ Онипко А.Ф., Хомовненко М.Г. Реестр избирателей: мировой и украинский опыт ................................................. 140 Дмитраш И.В. Идея волонтерского движения духовных лиц в современном украинском творении государства ........................................ 159 Иванилов А.В. Политические альтернативы в Украине: попытка историко –ретроспективного анализа ...................................................... 170 Колесник Л.А. Политическое конструирование региональных социальных стереотипов ..................................................................... 178 Сиданич М.A. Особенности взаимоотношений бихевиорализма и иcтории американской политической науки ...................... 183 Хилько М.М. Политическая культура: история исследования, термин, проблема типологии ............................................................ 191 Худолий А.А. Механизмы формирования общественно– политических стереотипов и их влияние на сознание граждан ........................ 202 Шевчук А.В. Дискуссии относительно «тайванской проблемы» в Конгрессе США в 1990–е годы ........................................................... 210 Шкуренко К.А. Демократические принципы западных партийных систем .... 222 ФИЛОСОФИЯ Матвеев В.А. Теософия в аспекте самореализации личности ............................... 232 Полянская В.И. Искусствоведческие истоки русского формализма .................. 242 Михайляк У.С. Философия любви в творчестве Леси Украинки ........................ 248 Кононов И.Ф. Разум, власть и общество: необходимость изменения понятий (Ч.2) ............ 255 Кочергин И.А. Историческая память как составная национальной идеи ......... 267 Дойчик М.В. Толерантность как проявление достоинства нации ........................ 273 Загарницкая И.И. Чувственность человека как философская проблема .......... 280 Дичковская Г. О. Украинский национал–коммунизм и его влияние на политическую организацию общества ..................................... 289 Середин А.Н. Представление о смерти в идеологии украинского национализма ................. 302 Пяткивский Р.А. Теории консолидации Украины: конец ХІХ – первая треть ХХ в. .................................................................................... 308 Кувычко С.А. Специфика развития архетипических образов в современной иррациональной ментальности украинского социума ........... 319 Черный В.С. Роль и место военной организации в философской мысли и общественно–политической практике древнегреческого социума ............. 329

Випуск 15 Вашкевич В.Н. Совершенствование исторического образования как составная формирования исторического сознания молодежи .................. 338 Кивлюк О.П. К проблеме управления высшим учебным заведением в системе «общество – наука – образование» .................................. 347 Щудло С.А. Образование как фактор соцально–политической и культурной интеграции украинского общества .................................................. 352 НАУЧНАЯ ЖИЗНЬ РЕЦЕНЗИЯ. Михайлюк В.П. Новый подход к реконструкции истории аграрной науки, образования и техники ................................................... 358 ИНФОРМАЦИЯ об учебно–тренировочном сборе–конференции «Идеология ОУН и идеология Украинского Государства сегодня» Тезисы научной конференции «Идеология ОУН и идеология Украинского Государства сегодня» ........................................................................................................ 361 Палько О.П. Особенности политической доктрины украинского национал–коммунизма ...................................................... 365 Лященко І.А. Личность, нация, человечество: организационные принципы сотрудничества и взаимодействия ......................................................... 367 Скринник Н.М. Аксиологическое основание украинской национальной идеи А.Шептицкого ..................................................... 368 Кушнір О.М. Проблема идеологии государственности на современном этапе развития украинского общества ....................................... 369 Стефінів Л.В. Идеология современной Украинской державы в контексте глобализации .................................................... 371 Щудло Р.С. Формирование гражданской идентичности студенческой молодежи ...................................................................... 373 Половський В.С. Усная история ОУН и УПА ............................................................. 375 Мартинюк М. Л. Роль Вооруженных Сил, военно–патриотического воспитания в политической стратегии Украины .................................................... 378 Басенко Н.В. Повстанческая песня как неформальный аспект идеологической подготовки в ОУН и УПА ................................................ 380 Лукашук Г.Б. Лесосохранение как составная физической и экономической безопасности Украины ......................................... 382 Газда Н.Я. Формирование национального самосознания детей дошкольного возраста .............................................................. 384 Марчій Т.М. Гражданское становление украинского ребенка при изучении иностранного языка .............................................................. 386

Випуск 15

CONTENT HISTORY Kalnitskaya, N.D. The Russ–Polovtsian struggle against Mongol–Тartar aggression in the first quarter of the ХІІІ century ....................... 4 Kryvosheya, I.I. The Evolution of Magnates Potocki and the Christian Church on the Ukrainian Territories in 18–19th centuries ....................................... 10 Mesha, V.G. The Orthodox Church and the Working Class in Ukraine during the Last Quarter of the 19th Century ........................................... 19 Melnychuk, О.А. Reformation of pension insurance in Ukraine in 1930th ............. 24 Shlyakhtich, R.P. Ideology of OUN on the Eve of the World War II and the Great Patriotic War (Based on the Policy Documents) ............................ 32 Galytskaya–Dydukh, T.V. Ideological and Psychological Confrontation between OUN–UPA and Stalin’s Regime in the First Post–War Years ............. 37 Tkachenko, V.V. Scientific Schools in Ukraine in the 20s 30s of the 20th Century: Problem Definition and Main Approaches to its Examination ............. 51 Tkachenko, I.V. Organisation of Health Services and Core Lines of Activities of Health Establishments of Ukraine in the 20ts of the 20th Century .......................... 60 Opanasenko, Ye.I. Activity of the German–Ukrainian and Ukrainian German Forums as a Component of Cultural Cooperation Ukraine –Germany ................ 68 HISTORIOGRAPHY. SOURCE STUDE Soldatenko, V. F. Political Portraits of Vinnichenko and Petlura of the Revolutionary Times in the Light of Historiography Assimilation (1) ................ 77 Krivosheya, V.V., Krivosheya, Ir.I., Krivosheya, Ye.V. Non Governmental Foreman of the Hetmanate .......................................................... 100 Yurchenko, V.V. Office of Kiev Special Censor: the History and Activity ............. 120 Nadurak, N. N. The Ukrainian Foreign Historiography on Activities Conducted by UPA – OUN (1920–1941) ................................................. 126 Bulgakov Yu.V. Modern researches into relations betveen Ukrainian State and Soviet Russia in the Ukrainian historical sciense ..................................... 133 POLITICAL SCIENCE Onipko, A.F., Khomovnenko, M.G. Electoral Register: the International and Ukrainian Experiences ............................................................... 140 Dmitrash, I.V. The Idea of a Voluntary Movement of the Clergy in the Contemporary Process of State Creation in Ukraine ..................................... 159

Випуск 15 Ivanilov, O.V. Political alternatives are in Ukraine: attempt of historical–retrospective analysis ................................................................. 170 Kolesnik, L.A. A Political Construction of Regional Social Stereotypes ................. 178 Sidanich, M.A. Features of relations between behavioralism and history of American political science ........................................... 183 Khylko, М.М. Political culture: the history of the analysis, terminology, problems of typology ................................................................. 191 Khudoliy, A.А. Mechanisms of Formation of Social and Political Stereotypes and the Way They Affect Consciousness of Citizens .......................... 202 Shevchuk, A.V. The discussions towards «Taiwan problem» in Congress USA in 1990–th .......................................................................... 210 Shkurenko, K.A. Democratic Principles of Western Party Systems ......................... 222 PHILOSOPHY Matveev, V.A. Theosophy from the Aspect of Personal Self–Fulfilment ................ 232 Polanska,V. I. Studies of art sources of Russian formalism .......................................... 242 Myhailiak, U.S. Philosophy of love in the creation by Lesya Ukrainka .................... 248 Kononov, I.F. The Reason, Power and Society: the Need of Changes in Notions (2) .................. 255 Kochergin, I.A. Historical Memory as a Component of the National Idea .............. 267 Doichyk, М.V. Tolerance as the Appearance of the Nation’s Dignity ....................... 273 Zagarnytska I.I. Human sensibility as the philosophical problem .............................. 280 Dychkovska, Н.О. The Ukrainian national–communism and its influence on the political organization of society .......................................... 289 Seredin, A.N. The Concept of Death in Ukrainian Nationalist Ideology ................ 302 Pyatkivskyi, R.O. The theories of consolidation of Ukraine: the end of the 19th – the first third of the 20th centuries ........................................ 308 Kuvychko, S.A. Specificity of Development of Archetypical Images in the Contemporary Irrational Mentality of the Ukrainian Society .................... 319 Cherny, V.S. The Role and Place of a Military Organisation in the Philosophical Thought and Socio Political Practices of the Ancient Greece Society ................. 329 Vashkevuch, V.N. Perfection of Historical Education as a Constituent in Formation of Historical Consciousness of the Youth .................... 338 Kivluk, O.P. Concerning the Issue of Management at a Higher Education Institution within «Society – Science – Education» System ............. 347 Schudlo, S.A. Education as a Factor of Socio Political and Cultural Integration of the Ukrainian Society ..................................................... 352 SCIENTIFIC LIFE REVIEW. Mikhaylyuk V.P. Nev Approach recreation of History of agrarian Science, Educations and Technicians ........................................ 358

Випуск 15 INFORMATION on educational and training convention/conference «Ideology of OUN and Ideology of the Ukrainian State Today» Theses of the scientific conference «Ideology of OUN and Ideology of the Ukrainian State Today» ............................ 361 Palyko, O.P. Peculiarities of a political doctrine of the Ukrainian national communism ........................................................................... 365 Lyaschenko, I.A. Personality, nation, and the humankind: organisational principles of cooperation and interaction .......................................... 367 Skrynyk, N.M. Axiological foundations of the Ukrainian national idea of A. Sheptytsky ............................................................... 368 Kushnir, O.M. The issues of the state ideology on the contemporary stage of development of the Ukrainian society ................................. 369 Stefiniv, L.V. Ideology of the contemporary Ukrainian state within the context of globalisation .................................................... 371 Schudlo, R.S. Formation of civil identity of the studentship ...................................... 373 Polovsky, V.S. Verbal history of OUN and UPA ........................................................... 375 Martynuk, M.L. The role of Armed Forces, military and patriotic education in the political strategy of Ukraine .................................... 378 Basenko, N.V. A rebellious song as an informal aspect of an ideological drill at OUN and UPA ........................................................... 380 Lukashuk, G.B. Forest preservation as a component of physical and economic safety of Ukraine ................................................................... 382 Gazda, N.Ya. Formation of the national self consciousness of children of a pre school age ................................................................ 384 Marchiy, T.M. Civil formation of a Ukrainian child while learning a foreign language ................ 386

Вимоги до оформлення наукових статей 1. Редакція приймає до друку статті виключно за умови їх відповідності вимогам ВАК України до структури наукової статті (див. Постанову Президії ВАК України № 7 & 05/1 від 15.01.2003 р.:«Гілея (науковий вісник)»: Збірник наукових праць – К., 2007. – Вип. 7; 8 ). Наукові статті повинни містити такі необхідні елементи: – постановка проблеми у загальному вигляді та зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями; – аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття; – формулювання цілей статті (постановка завдання); – виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів; – висновок з цього дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку.

2. Рукопис статті подається українською або російською мовами, роздрукований на принтері шрифтом Times New Roman. Разом із рукописом подається електронний варіант статті на дискеті, диску чи електронною поштою.

3. Статті, автори яких не мають наукового ступеня, надають рецензію доктора наук або витяг із протоколу засідання кафедри (відділу) про рекомендацію статті до друку.

4. Основний текст статті має супроводжуватись шифром УДК і трьома анотаціями (українською, російською, англійською). Всі анотації повинні містити прізвище, ініціали автора, назву статті, текст анотації (до 50 слів), перелік ключових слів (дивись зразок).

5. Матеріал в анотації викладають стисло і точно з використанням синтаксичних конструкцій, притаманних мові ділових документів, уникаючи складних граматичних зворотів. Необхідно вживати стандартизовану термінологію, а не маловідомі терміни і символи. Без вживання слів «У статті …» або «Стаття присвячена …».

6. Вимоги для оформлення тексту: всі поля 20 мм; шрифт Times New Roman, кегель 14, інтервал – 1,5; абзацний відступ – 10 мм. Рисунки й таблиці оформляються згідно з ДСТУ.

7. Стаття обов’язково супроводжується авторською довідкою із зазначенням прізвища, ім`я, по батькові (повністю); наукового ступеня, звання, посади, місця роботи; домашньої адреси і телефонів, адреси електронної пошти.

8. Відповідальність за точність поданих фактів, цитат, цифр і призвіщ несуть автори матеріалів. Редакція матеріали не рецензує і не повертає. У статтю можуть бути внесені зміни редакційного характеру без згоди автора. Редакційна колегія залишає за собою право відхилити неякісні матеріали без пояснення причин.

9. У разі передруку посилання на «Гілея (науковий вісник)» обов’язкове.

10. Збірник регулярно розсилається у бібліотеки за переліком, встановленим ВАК України. Адреса редакції: ...... 03142, м. Київ, вул. Семашка , 15 Телефон: ................. (044) 424 65 89 Моб.телефони ......... 8 067 509 33 99, 8 097 364 06 65 Е – mail: ................... gileya@gileya.org.ua

Зразок оформлення статті

УДК 16. 167.7

Ємельянова В.П.

Еволюція філософського розуміння суспільства: від Т. Гоббса до Н. Лумана Аналізуються зміни змістовного направлення найбільш відомих конT цепцій щодо визначення сутності суспільства. Ключові слова: суспільство, соціокультурна система, соціальна структура, соціальна дія, комунікація. Т е к с т

с т а т т і .

(В тексті посилання на літературу або джерела [1,123], [2,27], [3,арк.37].)

Література або Джерела та література 1. Андрущенко В.П. Роздуми про освіту. Статті. Нариси. Інтерв’ю. – К., 2004. – 248 с.

2. Бузгалин А.В. «Постиндустриальное общество» – тупиковая ветвь со циального развития? // Вопросы философии. – 2002. – № 5. – С.26 43.

3. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі – ЦДІАКУ). – Ф.57. – Оп.1. – Спр.340.

4. Там само. Спр.30. (Список літератури складати: а) або за алфавітом; б) або за порядком циту вання). Емельянова Ю.П. Эволюция философского понимания общества: от Т.Гоббса до Н. Лумана Анализируются изменения содержательной направленности наиболее известных концепций в определении сущности общества. Ключевые слова: общество, социокультурная система, социальная структура, социальное действие, коммуникация.

Jemelianova, Yu. P. Evolution of philosophic understanding of society: from T. Gobbs to N. Luhmann The author analyzes change of substantial orientation of the best known social conceptions.

Key words: society, societylTcultural system, social structure, social action, communication.

Наукове видання Збірник наукових праць «Гілея (науковий вісник)» В и п у с к 15 Научное издание Сборник научных работ «Гилея (научный вестник)» В ы п у с к 15 Scientific edition Collection of scientific papers «Gileya (learned mercury)» 15/th e d i t i o n Головний редактор – Вашкевич В.М. Відповідальний секретар – Кривошея В.В.

Підписано до друку 10.11.2008 р. Формат 60х90 1/16. Друк офсетний. Ум. вид. арк. 28,48. Наклад 300 прим. Видавництво УАН ТОВ «НВП «ВІР».

03142, Київ, вул. Семашка, 13. Друк ПП «Фенікс». Зам. №