Page 1


«Всесвітня козацька енциклопедія» — це видан­ ня, в якому зібрано основні відомості про всесвітній козацький рух, а також про митців, у творчості яких знайшли своє відображення подвиги козацьких зви­ тяжців. Значну частину цього енциклопедичного ви­ дання становлять відомості про події та діячів новіт­ нього Козацького Відродження, що започатковува­ лося після розпаду Радянського Союзу в Україні, Росії та в інших незалежних державах, і які — як і чимало відомостей з давньої козацької історії — вводяться в пострадянський енциклопедично-довідковий обіг уперше. Автор «Всесвітньої козацької енциклопедії» — Богдан Сушинський, відомий письменник та історик, академік, перу якого належать фундаментальні мо­ нографії: двотомне видання «Козацькі вожді України. Історія України в образах вождів та полководців XVXIX ст.», Козацька Україна: «Хмельниччина», «Князі та полководці стародавньої України», «Історія Чор­ номорського козацтва XVIII-XX століть», «Всесвітня історія лицарства», «Історія українського лицарства»; популярні романи з історії козацтва «На вістрі меча», «Французький похід», «Вогнища Фламандії», «Шлях воїна», історичні есе «Гетьман Мазепа: повернення до Батурина», «Гетьман Виговський — погляд із XXI сто­ ліття», «Слово про Скит Манявський», «Львівський Ставропігіон: між минувшиною і вічністю»; він здійснив прозову літературну інтерпретацію і дав своє тлумачення Велесової книги — «Велесова книга предків»; автор численних історичних розвідок, опуб­ лікованих в періодиці. Розрахована на широке коло читачів, «Всесвітня козацька енциклопедія XV-початку XXI століть», без­ сумнівно, з цікавістю буде сприйнята науковцями, сту­ дентами і викладачами вузів, військовослужбовцями та сучасним козацьким лицарством, одне слово, всіма, хто небайдужий до історії України, історії її невмиру­ щого козацтва, всього всесвітнього козацького руху.


Б

ОГДАН

уш инський

ВСЕСВІТНЯ К О ЗА Ц Ь К А Е Н Ц И К Л О П Е Д ІЯ XV-ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТЬ

digitized ш сшгюп [T -ftA rto m .c o m ]


крАЇнський народ ПИСАВ

свою історію не ЛІТОПИСАМИ Т А ХРОНІКАМИ, А КОЗАЦЬКИМИ ШАБЛЯМИ Т А ПІСТОЛЯМИ,

витворюючи з рідної землі величну, Безсмертну енциклопедію КОЗАЦЬКИУ м о ги л

Б огдан О у ш н н сь к н іі


Шщр

Б огдан

II п н с ь к п п С уш

Всесвітня коза Ч )І Л «

XV-ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТЬ


ББК 63.3(4Укр)46-294я20 С917 УДК 94(47)“1647-174”-258.299(031)

(Тушинський, Богдан Іванович Всесвітня козацька енциклопедія / худ. оформлення О. П. Чередниченко. — Одеса: «Видавничий дім ЯВФ», 2007. — 570 с.

ISBN 966-2900-01-2 «Всесвітня козацька енциклопедія» —це видання, в якому зібрано основні відомості про всесвітній козаць­ кий рух, а також про митців, у творчості яких знайшли своє відображення подвиги козацьких звитяжців. Значну частину цього енциклопедичного видання становлять відомості про події та діячів новітнього Козацького Відрод­ ження, що започатковувалося після розпаду Радянського Союзу в Україні, Росії та в інших незалежних державах, і які - як і чимало відомостей з давньої козацької історії - вводяться в пострадянський енциклопедично-довідко­ вий обіг уперше. Автор «Всесвітньої козацької енциклопедії» —Богдан Сушинський, відомий письменник та історик, ака­ демік, перу якого належать фундаментальні монографії: двотомне видання «Козацькі вожді України. Історія Ук­ раїни в образах вождів та полководців XV-XIX ст.», «Козацька Україна: «Хмельниччина», «Князі та полководці стародавньої України», «Історія Чорноморського козацтва XVIII-XX століть», «Всесвітня історія лицарства», «Істо­ рія українського лицарства»; популярні романи з історії козацтва «На вістрі меча», «Французький похід», «Вогни­ ща Фламандії», «Шлях воїна», історичні есе «Гетьман Мазепа: повернення до Батурина», «Гетьман Виговський: погляд із XXI століття», «Слово про Скит Манявський», «Львівський Ставропігіон: між минувшиною і вічністю»; він здійснив прозову літературну інтерпретацію і дав своє тлумачення Велесової книги —«Велесова книга предків»; автор численних історичних розвідок, опублікованих в періодиці. Розрахована на широке коло читачів, «Всесвітня козацька енциклопедія XV-початку XXI століть», безсумн­ івно, з цікавістю буде сприйнята науковцями, студентами і викладачами вузів, військовослужбовцями та сучасним козацьким лицарством, одне слово, всіма, хто небайдужий до історії України, історії її невмирущого козацтва, всього всесвітнього козацького руху.

^ 0503020902 С ----- 7ZZ -----2007

Беї оголош-

ББК 63.3(4Укр)46-294я20

ISBN 966-2900-01-2 © Сушинський Б.І., 2007 © Чередниченко О.П., оформлення, 2007


ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОЗАЦЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ Слово до Читача.

Упродовж віків і віків українська нація сприйма­ ла і завжди сприйматиме козацтво, як невід’ємний атрибут свого фізичного і духовного існування. Вона пройнялася козацьким духом, возвеличила його до святості національної ідеї і пройшла шлях від усві­ домлення себе як нації, що породила козацтво, до нації, цим козацтвом породженої. Можна з упевненістю сказати, що козацтво, як форма духовного і військового лицарства - неперевершений витвір українського національного генія. У психології козацтва, його самовбивчій одчайдушності, зневазі до ворога, страху і смерті - психологія того, Істинного Українця, з якого витворювався ідеал української нації поколінь минулих і витворювати­ меться ідеал поколінь майбутніх. У ній - основа спар­ тансько-козацької євроцивілізації XXI століття. «Всесвітню козацьку енциклопедію» я почав ство­ рювати саме тоді, коли в Україні започатковувалася могутня хвиля Козацького Відродження, викликана історичним передчуттям народу свого національного визволення та самим проголошенням незалежності України. Така ж хвиля відродження охопила й респуб­ ліки та краї Російської федерації, особливо, Кубань, Дон, Терек, Далекий Схід, Забайкалля, а також Біло­ русію, Казахстан, Придністров’я. Хтось із наших сучасників сприймав це відрод­ ження лише як тимчасове ностальгічне звернення до героїчної минувшини, хтось хотів би бачити в козацтві лише таке собі зібрання шанувальників фольклору. Насправді ж ми стали свідками відродження не стільки зовнішньої атрибутики козацтва, скільки його дже­ рельної духовності. Ясна річ, нині козацтво все ще перебуває на стадії організаційного становлення. Про­ те питання: «Бути чи не бути сучасному українському козацтву в постіндустріальному суспільстві XXI сто­ ліття?» полягало, передусім, у тому, чи зуміє воно, вийшовши за межі суто фольклорного відродження традицій козацтва України XV-XVIII ст., віднайти свою сутність в умовах України століття XXI. На мій погляд, йому це, загалом, вдалося. Як вдалося це й козацтвам Росії, Білорусії та Казахстану. Стосовно ж того, яким повинен бути сучасний український козак, відповім:

Сучасний український козак - це фізичне, мо­ ральне й духовне поєднання шляхетного євро­ пейського лицарства, священної самурайської самозреченості і беззастережної, чернечої відданості своєму воїнському братству. Саме козацтво має стати надійним гарантом незалежності Українсь­ кої держави, її військової могутності та держав­ но-політичної самодостатності. Перед вами - енциклопедичне видання, в якому вперше в світі зібрано основні відомості про історію світового козацтва, його діячів, побут, озброєння; про твори, в яких відображено добу Козаччини та митців, відданих цій темі. Ясна річ, у цьому, першому, виданні вдалося зібрати далеко не все, що стосується минуло­ го і сучасного козацького руху в Україні та в світі. Зрештою, зібрати «геть усе» ніколи й не вдасться, адже козацтво існує, дослідження його історії триває, отже процес цей нескінченний, і він ще живитиме і живи­ тиме подальші видання «Всесвітньої козацької енцик­ лопедії». Тим часом, чимало відомостей про козацтво вза­ галі вводиться мною в енциклопедично-інформацій­ ний обіг вперше. Опрацьовуючи ж відомості, які вже зустрічаються в історичних виданнях, енциклопедіях та всіляких довідниках, я відбирав здебільшого те, що стосується безпосередньо козацтва, козацької темати­ ки, вносячи поправки і доповнення, що випливають із фактів, засвідчених сучасними дослідниками. Крім того, значна частина інформації опрацьована безпо­ середньо за архівними даними та за документами су­ часного козацтва; повідомленнями преси, автобіогра­ фічними даними наших сучасників; опрацьовано й використано в цьому виданні і чимало давніх джерел: літописів, монографій істориків, науково-публіцистичних та художніх творів, відомчої довідкової літерату­ ри... ... Відтак, у руках у вас - перша в історії України, перша в світі «Всесвітня козацька енциклопедія XVпоч. XXI століть». Богдан Сушинський, академік, член Національної Спілки письменників України, генерал козацтва, Верховний отаман Південного регіону Козацтва Нової України.


Абазин — Аграханське козацтво

Абазин Андрій (р.н. невід.-помер 1703) - військовий діяч часів Козаччини. Полковник брацлавський (1684-1703). Брав участь у походах правобережних козаків проти кримських татар (90-і роки XVII ст.). Один із керівників антипольського повстання під проводом С. Палія (1702-04), під час якого команду­ вав загоном брацлавських козаків. Разом із полковником С. Самусем визволяв від поляків Немирів (жовтень 1702). Керував у лютому 1703 обороною Ладижина (тепер місто Вінницької обл.). Після падіння цього містечка, пораненим по­ трапив у полон і був страчений поляками у м. Шаргороді разом із багатьма іншими повстанцями. Август II Сильний (1670-1733) - польський король. При владі був двічі - в 1697-1706 і в 1709-33. Відомий також під іменем Фрідріха-Августа І, як курфюст саксонський (1694-1733). Був союзником Петра І у Північній війні (170021), в якій брали участь українські козаки.Зазнавши поразки від шведського ко­ роля Карла XII, Август II зрікся корони на користь Станіслава Лещинського, що був ставлеником шведів, але в 1709, за допомогою Петра І, повернув собі польський трон. Козаки активно втручалися в боротьбу за владу цих двох ко­ ролів - претендентів на трон, що відображено в історичній та художній літера­ турі. Під час повстання С. Палія, Август II повів (1697-1700) польські війська на придушення його, але зазнав поразки у другому поході на Україну (1703-04). Маючи союзником гетьмана І. Мазепу, королю Августу II все ж таки вдалося придушити це повстання. Згодом він наполегливо домагався цілковитого конт­ ролю над Правобережною Україною, закріплюючи його домовленостями з рос­ ійським імператором.

Абазин Андрій

І

•V.

ч

<

Автономов Олександр (1889-1919) - російський військовий козацький діяч. Походив з кубанського козацького роду. Брав участь у Першій світовій війні, яку закінчив у чині хорунжого. Один з організаторів червоного прокомуністичного руху на Кубані. У січні 1918 обраний головнокомандувачем «Південно-Східної революційної армії», яка діяла в районі станиці Тихорєцької. В квітні 1918 керу­ вав обороною Катеринодара від наступаючих частин білої Добрармії. З квітня по травень 1918 був командувачем військами Кубанської Радянської республі­ ки. За відмову підкорятися контролеві Центрального виконавчого комітету цієї прокомуністичної республіки, був відсторонений від командування. Ображений на ЦВК, О. Автономов поїхав шукати правди до Петрограда. За клопотанням С. Орджонікідзе, був направлений військовим уповноваженим у Владикавказ, де сформував червоноармійські загони з місцевих горців. На чолі одного з таких загонів брав участь у боях з білоармійцями на річці Терек. У лютому 1919 помер від тифу. Аграханське козацтво (1724-1736) - козацтво, яке заснувало свої станиці на Північному Кавказі, в басейні річки Аграхань (територія Терського козацт­ ва). Утворилося Аграханське козацтво в травні 1724, коли від кожної станиці Війська Донського по кілька сімей було переселено на Північний Кавказ. В 1725 в Аграхань було переселено ще 500 родин. За наказом Урядового Сенату, виданого на підставі Імператорського указу (під № 4452 від 5 лютого 1724), мовиться:

Аграханське козацтво


Всесвітня козацька енциклопедія «...Оних козаків на Аграхань і на Гребні по 500 сімей перевести наступного літа, з їх провожатими, і йти їм сухим шляхом». А 20 березня 1724 з’являється ще одне розпорядження: «Донських козаків, котрих велено вислати з запольнихрічок для переселення на Аграхань 500 сімей, в Гребні же 500 сімей, і з них послати до фортеці Святого Христа по Сулаку до морського гирла 500 сімей». Клімат Аграхані виявився настільки несприятливим для переселенців, що, як зазначається в Аграханське «Короткій хроніці Донського козацького війська», значна частина їх вимерла «від козацтво дурного клімату», тобто, здебільшого, від малярії. Крім того козакам часто доводи­ лося вести сутички з вороже налаштованим місцевим населнням. В 1736 терито­ рію між річками Аграхань та Сулак було повернуто Персії, а залишки козацтва з родинами (всього 452 особи) були відведені за річку Терек. Від того часу назва «Аграханське козацтво» зникає, а козаків, що повернулися з Аграхані, почина­ ють називати «Терським сімейним військом». В 1746 Сімейні козаки об’єдналися з Казарівськими козаками, які жили у верхів’ях Терека і Кубані. З цього часу вони почали називатися «Гребенськими козаками».

Адамцевич Євген (1904-1972) - відомий український кобзар, бандурист. Народився в с. Солониці, тепер Лубенського району на Полтавщині, але майже все своє життя прожив у Ромнах. Ще в дитинстві втративши зір, він присвятив себе музиці, збиранню фольклору, кобзарству. Однаково талановито володів скрип­ кою, бандурою та сопілкою. Гри на бандурі навчався у відомого бандуриста Мусія Олексієнка. У 20-ті роки виступав у складі Миргородської капели бандуристів. Багато подорожуючи Україною, популяризував народні пісні та думи, в яких осп­ івується українське козацтво. Зокрема, в його виконанні лунали твори, присвя­ чені подвигам славетних козацьких полководців Семена Палія, Станіслава Моро­ зенка (Мрозовицького), Дмитра Вишневецького (Байди). Саме йому українська музична культура завдячує збереженням славетного «Запорізького маршу», який, в обробці композитора В. Гуцала, виконується в наші дні в Україні майже на всіх урочистостях, і який ось уже кілька десятиліть слугує символом українського національного відродження. Помер і похований в с. Холмівка Бахчисарайського р-ну Кримської обл..

Адашев Данило

Адлерфельд Густав

Адашев Данило (р.н. невід.-помер 1561) - боярин, російський військовий діяч. Брав участь у Казанському (1552) поході І. Грозного, під час якого відзна­ чився у битві під Казанню; а також у Лівонському (1558) поході. В 1559 цар по­ слав його на чолі 8-тисячного загону на допомогу князю Д. Вишневецькому. При­ єднавши до свого війська загін запорізьких козаків, Д. Адашев посадив їх на збу­ довані під Кременчуком чайки і здійснив похід на Крим. Висадивши десанти на західному узбережжі півострова, Адашеву вдалося перемогти кілька татарських загонів і визволити з полону чимало українців та росіян. Брав участь у виступах опозиції проти царя Івана IV, за що з кількома іншими бунтівниками - князями та боярами - був страчений. Адлерфельд Густав (1671-1709) - шведський воєнний хроніст, історик. Пе­ ребував у війську шведського короля Карла XII під час Північної війни (1700-21), а також під час його «української кампанії», в тому числі брав участь у битві під Полтавою (1709), де й загинув. Основна його праця «Воєнна історія шведського короля Карла XII з 1700 до битви під Полтавою 1709 р.» (в 4-х томах) була видана лише в 1740 році в Амстердамі, у аперекладі на французьку. Для пізнання історії українського козацтва вона цінна тим, що дає можливість поглянути очима шведсь­ кого історика на участь українських козаків у Полтавській битві, як на боці шведів, так і на боці росіян. До того ж, вона дає певне уявлення про політику і наміри гетьмана Мазепи, його взаємини з Карлом XII.


Аграханське козацтво - Азово-Чорноморське козацьке військо Адріанопольськнй мирний договір 1713 - договір укладений 13 (24 ?) червня 1713 між Туреччиною та Росією на завершення російсько-турецької війни 1711-13 pp. Ця війна виявилася для Росії невдалою, а мирний договір - невигід­ ним. Згідно з ним, володіння Османської імперії поширювалися до Сіверського Адріанопольськнй Дінця і межиріччя Орелі та Самари, тобто до кордонів Лівобережної Гетьмансь­ мирний договір 1713 кої України. Крім того, Росія зобов’язана була вивести всі свої війська з тери­ торій, підвладних Речі Посполитій. А ще - вона втрачала контроль над части­ ною земель Запоріжжя та була відтіснена від Азовського узбережжя. Термін дії Адріанопольського договору сягав 25 років. Азаби - турецька морська піхота часів Козаччини. Підрозділи азабів ставали гарнізонами приморських фортець, супроводжували торговельні кораблі. їх використовували для висадження десантів та штурму приморських фортець во­ рога. Козакам часто доводилося битися з азабами під час абордажних штурмів турецьких кораблів.

Азаби

.Г'

Азов - місто поблизу гирла р. Дон (Ростовська обл., Росія). За часів Козаччини Азов був однією з могутніх турецьких фортець, яку українським козакам не раз доводилося здобувати. В X ст., під назвою Танаїс, входив до складу Київської Русі. В XI ст. був захоп­ лений половцями, які дали йому назву Азак. Завойований в 1471 турками, Азак (перейменований на Азов) став майже неприступ­ ною фортецею. З 1637 по 1643 місто перебувало під контролем Донського козацтва (т. зв. «Азовське сидіння»), а потім знову було захоплене турками. В 1696 здобутий військами російського царя Петра І. В 1739, за Бєлгородським договором, приєднаний до Росій­ ської імперії.

Азов 1698 р. Азово-Чорноморське козацьке військо - міжобласна громадська органі­ зація, заснована в 90-х роках XX ст. За даними на січень 2006 року, має свої осеред­ ки в 15 областях України: Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Кіровог­ радській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Сумській, Вінницькій, Херсонській, Харківській, Рівненській, Черкаській, Чернігівській та Київській. У програмі цієї організації записано, що метою діяльності Азово-Чорноморського козацького війська є сприяння відродженню Українського козацтва, в основі якого - козацькі звичаї, українська національна ідея, захист економічних, духовних, культурних та історич­ них здобутків Українського козацтва. Військо сприяє розбудові Збройних Сил України, підготовці молоді до служби в армії, військовому вишколу козаків-офіцерів запасу. При війську діють охоронні фірми «осавульські полки», Фонд соц­ іальної адаптації козаків, спілка соціального захисту козаків, кредитна спілка, центр козацького вишколу, інформаційний аналітично-видавничий центр, центр комерц­ ійних та господарських проектів, спортивно-характерницький та інші центри. Військо поділяється на Південний округ (створений у січні 2004), який охоплює 9 міжобласних козацьких організацій, а також Херсонський, Кіровоградський та Миколаївський полки; Центральний округ Кіровоградщини, що об’єднує 31 ко­ зацький осередок, в тому числі 5 полків, 1 курінь, 11 сотень; студентсько-моло­ діжний осередок «Молода Січ», козацький ліцей ЗСШ № 31 та ін. До війська належать також Отаманський, Донецький осавульський, Агропромисловий, Дніпропетровський, Київський, Окремий Ялтинсько-Алупкінський округи, Реє­ строве Київське козацтво та інші підрозділи. Верховним отаманом Азово-Чорноморського козацького війська є генерал козацтва (генерал армії) Віталій Каленяк.

З мапи інж. О.Лаваля і Е.фон Боргсдорфа

Азово-Чорноморське козацьке військо


Всесвітня козацька енциклопедія Азовські козаки - назва козаків гарнізону фортеці Св. Анни. Коли, згідно з Прутським договором 1711, м. Азов було віддане Туреччині, російський уряд вирі­ шив створити фортецю Транжамент (неподалік Черкаська). Гарнізоном там стояли регулярні царські війська і полк донських козаків, який носив назву Азовського. В 1730 фортецю перенесли ближче до Ростова і назвали іменем Св. Анни. В січні 1737 козаки Азовського полку були відокремлені від гарнізону Св. Анни і почали назива­ тися «Азовськими козаками». В червні 1775 Азовський полк було розформовано. Відтак і зникла назва «Азовські козаки». Азовське козацьке військо (1832-1866) —військо, засноване колишніми задунай­ ськими запоріжцями, козаками Задунайської Січі. Історія війська, власне, починається в 1828, коли дві тисячі козаків-задунайців на чолі з кошовим отаманом Йосипом Гладким, через 53 роки після зруйнування Запорізької Січі, вирішили повернутися з турецьких володінь на рідну землю, в підданство Росії. Перше, до чого вони вдали­ ся - допомогли росіянам переправитися через Дунай, задіявши для цього свою ко­ зацьку флотилію. На згадку про послугу, Дунайському козацькому полку, утворено­ му з козаків-задунайців на чолі з Й. Гладким (квітень 1829), вручено було (в грудні 1831) прапор з написом «За хоробрість і старанність, виявлені під час переправи через Дунай 27 травня 1828 року». За переказами, 28 травня 1828 p., на одній із своїх чайок козаки переправили і самого імператора Миколу І. На веслах сиділо двадцять курінних отаманів, а керманичем був сам кошовий. Хлопці, очевидно, доб­ ряче попітніли, веслуючи, оскільки, розчулений їх старанністю, імператор видобув з валізи полковницькі еполети та Георгіївського хреста і вручив їх Йосипу Гладко­ му. Так само старалися козаки і воюючи проти своїх недавніх союзників - турків. По завершенню війни, російський уряд надав Дунайському полку, - для військового контролю та володіння - частину північно-західного узбережжя Азовського моря, між річками Берда та Обиточна. В травні 1832 козаки Дунайського полку та інші козаки, що повернулися з Придунав’я, стали основою для формування козацького війська (царський указ від 27 травня 1832). Згідно з «Положенням про Азовське козацьке військо», козаки зобов’язані були виставляти морський батальйон, піший півбатальйон та кілька команд, котрі провадили б морське патрулювання узбереж­ жя. В 1850 населення території Азовського війська становило близько 9 тисяч осіб. У степах, між сучасними містами Маріуполем та Бердянськом, козаки налагодили досить розвинене сільське господарство. Морські кордони оберігали 44 козацькі чайки. Використовували ці чайки і для завоювання Кавказу. В 1838 році, лише за два літні місяці морської блокади узбережжя поблизу Сухум-Кале (Сухумі), українські козаки втратили понад 500 осіб убитими. Штаб козацтва знаходився в селі Никольському (з 1838 - в Петровському). Азовські козаки відзначилися під час Кримської війни 1853-56, що було засвідчено Георгіївським прапорім (врученим війську в серпні 1856), на якому був напис: «За хоробрість і зразкову службу під час війни з францу­ зами, англійцями і турками в 1853, 1854, 1855 і 1856 роках». Одначе Росія не була зацікавлена в тому, щоб українське козацтво й далі існувало на одвічних запорізьких землях, чи хоча б поблизу від них. Уже в 1862 році 800 козаків, з родинами, було переселено на Кубань і зараховано до Кубанського війська. Таке переселення трива­ ло до осені 1864. В жовтні цього року, згідно з даними «Довідкової книжки імпера­ торської головної квартири», Азовське козацьке військо (понад 6 тисяч шабель) було ліквідоване, «а прапори його передано Кубанському козацькому війську». (За інши­ ми даними, указ про розформування війська надійшов 14 жовтня 1865, а процес переселення козаків та розформування козацтва тривав до 27 серпня 1866, коли була закрита канцелярія війська в станиці Петровській). О

Азовський та Таганрозький козаки. 1774 р.

■г

і* '.

.л*

1Чут ***\ *«/•«

Ш

іі

у V Л "З <f4V у

V*-

\

V*.

Прапори Азовського козацького війська

і-1 ЩІ •В

Азовське козацьке військо

_

Азовське козацьке військо —Донецьке обласне товариство Українського козацтва- Основна мета - відродження козацько-лицарських традицій серед молоді Донеч­ чини. Засноване 1996 року. Зареєстроване 4 червня 1997 року. Налічує два курені: До-


Азовські козаки - Акерман нецький та Маріупольський. Очолює козацтво отаман, полковник Українського козацтва Вадим Задунайський.

,.л козицькє військо /лЗовськє

Азовське сидіння - такої назви набула героїчна оборона Азова спільним гарн­ ізоном, що складався з донських та запорізьких козаків, і яка тривала з 1637 по 1643 роки. Здобули козаки, під орудою отамана Васильєва, цю турецьку фортецю навесні 1637, маючи намір позбавити донське козацтво постійної загрози з боку турок, а також відкрити собі вихід по Дону в Азовське море. Гарнізон міста був досить сильним, отож здобути його козацьким полкам вдалося лише після 2-місячної облоги, під час якої запорізькі козаки відзначилися своєю мужністю та кмітли­ вістю. Проте султан Ібрагім І не мав наміру змиритися з втратою такого важливого форпосту і влітку 1641 року під стінами Азова з’явилася величезна (240-тисячна) армія Туреччини, підкріплена могутнім флотом. Понад три місяці тривала ця обло­ га козацької фортеці, і, врешті-решт, турки, зазнавши чималих втрат, змушені були відступити від Азова. Скориставшись з цього, козаки звернулися до російського царя Михайла Федоровича з проханням допомогти військом та гарматами, проте допомоги цієї так і не дочекалися: російський уряд просто не наважувався розпо­ чинати справжню велику війну з Туреччиною, і навіть наказав козакам залишити місто. Підкоряючись цьому наказові, а також розуміючи, що ще однієї такої облоги турків їм не витримати, донські й запорізькі козаки залишили (1642) Азов, зруйну­ вавши при цьому всі його основні укріплення. Докладні відомості про події, що розгорталися в цей час під Азовом, містяться в російській «Повісті про Азовське осадне сидіння донських козаків», (XVII ст., автор невідомий), написаній у формі військового донесення.

Азовське сидіння

Азовські походи - походи російсько-українських військ уп­ родовж 1695-1696 на р. Дон і до Азова, в яких брали участь ук­ раїнські козаки. Перший такий похід російський цар Петро І здійснив навесні 1695, проте здобути фортецю Азов і, в такий спосіб, відкрити собі шлях до Азовського моря, він не зумів. Навесні 1696 російська армія знову з’явилася під стінами Азова. Сюди ж, за наказом гетьмана І. Мазепи, прибув і 15-тисячний загін ук­ раїнських козаків під командуванням наказного гетьмана, полков­ ника чернігівського Якова Лизогуба (1675-1749). Збудувавши по­ близу фортеці добре укріплений табір, російські війська та ук­ раїнські козаки взяли фортецю в облогу і час від часу здійснюва­ ли штурм її укріплень. Врешті-решт, в липні 1696, турки змушені були капітулювати й Азов опинився в руках росіян. Відомо, що Петро І високо поцінував мужність українських козаків і, зокре­ ма, їх командуючого. Акерман (з 1944 - Білгород-Дністровський) - місто, тепер —районний центр Одеської обл. Розташований на правому березі Дністровського лиману. Порт. Ще до нашої ери на місці Акермана існувала грецька, а згодом римська, колонія Тіра, розкопки якої і досі провадяться поблизу фортеці. ВІХ-ХІІІ ст. це місто, під назвою Білгород, було центром союзу праукраїнських племен уличів і тиверців. В XIII-XIV ст. —у складі Галицько-Волинського князівства. В XIV ст., захопивши місто, генуезці перейменували його на Монкастро. В XV ст. підпадає під владу Молдови, а в 1484 році, під назвою Акерман, стає форпостом Османської імперії. В XVI-XVIII ст. Акерман перетворюється на столицю Буджацької (Білгородської) орди. За часів Козаччини місто не раз здобували штурмом козацькі полки. Перший історично відо­ мий похід козаків відбувся 1541. Місто згадується у багатьох історичних працях та творах художньої літератури.

Здобуття Азова в 1696р. «ЇМ ОСИ

ТзvWl

ш

ш

Акерман (Білгород) гравюра XVII ст.


Всесвітня козацька енциклопедія Акче - дрібна турецька срібна монета XI-XVII ст. В різні часи містила від 1,2 г до 0,13 г срібла. Таку ж назву мала і срібна монета Кримського ханства. На аверсі її Акче. викарбовували ім’я правлячого хана, а на реверсі - ханський знак (тамгу) з іменем і 1037р. титулом, писаними арабською мовою. Зазначалися також рік і місце карбування. Назва її досить часто зустрічається в історичній літературі. Алафа

Албанське військо

Алафа (тюркськ.) - фураж, а також провізія, яку мали право одержувати посли та інші знатні особи; грошова винагорода воїнів, війська. Албанське військо - сформоване в березні 1775, на засадах козацького війська, з албанців та греків, які під час російсько-турецької війни служили на Російському флоті та в берегових частинах, і після закінчення війни були поселені поблизу фор­ тець Керч таЄникале. В серпні 1779 Албанське військо було переформоване на Грець­ кий полк, до якого входили й албанці (проте греки там чисельно переважали). В квітні 1795 греки, з так званих «грецьких вільних дивізіонів» та Грецького полку, були поселені поблизу Одеси, на правах вільних військових поселенців (на поло­ женні козацьких) і з них було виокремлено албанців, з яких сформували Албансь­ кий кінний дивізіон. У травні 1797 Албанський (на той час уже перейменований на Грецький, оскільки греки там чисельно переважали) полк було розформовано. В 1803 з греків та албанців, які раніше служили в цьому, вже ліквідованому, дивізіоні, було сформовано Одеський грецький батальйон. В листопаді 1810 Одеський грець­ кий батальйон, до якого входили албанці, перетворений на військове поселення. В 1854 частина поселенців албанського батальйону увійшла до сформованого в 1854 для війни з турками «Легіону Імператора Миколи І», до якого, крім албанців, прилу­ чилися греки, серби, чорногорці, молдавани та валахи. В назві Албанського війська не було терміну «козацький», але хроніка його подаєть­ ся у Довідковій книзі Імператорської головної квартири «Козацькі війська. Хроніка гвар­ дійських козацьких частин», як такого, що перебувало «на положенні козацьких». Алексєєв Михайло (1857-1918) - генерал Російської армії. Походив з родини солдата надстрокової служби. В 1876 закінчив Московське піхотне юнкерське учи­ лище, а в 1890 - Миколаївську Академію Генштабу. Учасник російсько-турецької війни 1877-78. Був професором кафедри військової історії Академії Генштабу (18981904). З серпня 1915 - начальник штабу Верховного Головнокомандувача армією Російської імперії, з квітня по червень 1917 - Верховний Головнокомандувач. З грудня 1917 - член «тріумвірату» Донського цивільного комітету - уряду, який відав спра­ вами Донської козацької області; очолював у ньому комітет, який займався внутріш­ ньою та зовнішньою політикою і фінансами. З кінця 1917 очолював Алєксєєвську офіцерську організацію, яка займалася формування Добровольчої армії. В серпні 1918 був обраний «Верховним Керівником», організатором Білої Добровольчої армії, зі штаб-квартирою в Катеринодарі. При ньому було утворено «Особливу нараду», яка стала вищим цивільним органом управління Донським краєм і Кубанню. У жовтні 1918 помер у Катеринодарі.

Павло Алеппський (Халебський)

Алеппський (Халебський) Павло (бл. 1627-1669) - мандрівник, архідиякон, син антіохійського патріарха Макарія. Народився в м. Халебі (Алеппо, Сирія). Суп­ роводжував свого батька під час його візитів до Москви (1652-59 та 1664-69). В 1664 та 1656 шлях його пролягав через Україну. Особисто зустрічався з Б. Хмель­ ницьким. Автор подорожніх нотаток «Подорож антіохійського патріарха Макарія в Росію в половині XVII ст.» (1653-56), (в перекладі російською - в Москві, 18961900), що залишаються цінним джерелом пізнання життя і державного устрою Ук­ раїни часів Хмельниччини. Зокрема, П. Алеппський засвідчує, що в ті часи в Ук­ раїні був досить високий рівень грамотності, жінки читали в церкві молитви з моли­ товників. Подає цікаві дані з економіки та побуту українців, в тому числі й козацтва.


Акче Алея Гетьманів. - Алея, закладена 23 жовтня 1999 в Батурині (на Чернігів­ щині), на території Батуринського державного заповідника «Гетьманська столи­ ця». Закладення її відбувалося з нагоди перенесення академіком Б. Сушинським праху гетьмана І. Мазепи з Галаца (Румунія) до Батурина (18-23 жовтня 1999), а також 290-річчя від дня смерті І. Мазепи. В закладенні Алеї, що відбулося з ініціативи Б. Сушинського, взяли участь гетьман Українського козацтва Іван Білас, інші козаки, громадські та політичні діячі України. На пам’ятній стелі, що відкриває Алею, викарбовано слова Богдана Сушинського: «У діяннях геть­ манів - історія, слава і державна велич України».

Амурське козацьке військо

Алтун - золота турецька монета. Назва її зустрічається в «козацькій» літе­ ратурі. Альбрехт Ян (р.н. і р.см. невід.) - син польського короля Казимира IV. Польський полководець і політичний діяч кінця XV ст. У своїй «Хроніці» польський хроніст Мартин Бєльський описує похід (1489) Я. Альбрехта на Под­ ілля, проти татар, зазначаючи при цьому, що провідниками його війська були місцеві козаки. Вважається, що це перша писемна згадка про українських козаків. Аманат (з араб.) - заручник. Той, кого залишили, як гаранта виконання умов договору або недоторканості послів. Так, одним з аманатів кримського хана, який гарантував виконання козаками домовленостей з татарами, був (1648) син Б. Хмельницького Тиміш. Амурське козацьке військо - військо, сформоване в Росії, на Далекому Сході, в басейні прикордонної ріки Амур. Указ Військового міністерства про утворення Амурського козацького війська з’явився в грудні 1858 року. Проте історія його розпочалася раніше. Ще в листопаді 1856 російський уряд прийняв рішення про термінове переведення на Амурську лінію, тобто на кордон між Росією та Китаєм (Маньчжурією), двох кінних полків та чотирьох батальйонів Забайкальського війська. Це рішення було продиктоване прагненням Росії зміцни­ ти кордон, закріпитися на Далекому Сході і мати надійну військову силу для придушення можливих заворушень місцевого населення. З різних причин це рішення виконане не було. До 1860 на Амурську лінію було перекинуто лише кілька кінних козацьких сотень: Нижньо-Благовєщенсь­ ку, Буреїнську, Кумарську, Константинівську та Поярківську, а також дві сотні козаків-піхотинців. Одначе й цього було достатньо, щоб сформувати з них Амурську козацьку бригаду. Власне, цю бригаду й слід вважати зав’яззю Амурсь­ кого козацького війська. Щоб якось поповнити козацтво людьми, в травні 1858 було вирішено перекинути на Амур 2000 штрафників колишнього Корпусу внут­ рішньої охорони. Набралося й кілька сотень різного охочого люду. Внаслідок всього цього, «Положенням про Амурське козацьке військо» (від 1 червня 1860) було затверджено такий його склад: Перший і Другий Амурські кінні козацькі полки, Амурський та Уссурійський піхотний козацькі батальйони, і два резервні піхотні козацькі батальйони. В травні 1869 до Амурського війська була відряджена Уссурійська козацька сотня, сформована з добровольців Забайкальського козацтва та нижніх чинів Східно-Сибірських лінійних батальйонів. Рівно через десять років відбулася реорганізація Амурського війська на основі нового «Статуту про військову по­ винність Амурського козацького війська», згідно з яким військо зобов’язане було постійно тримати під прапорами Першій кінний полк і два піхотних півбатальйони: Амурський та Уссурійський. Але цього виявилося замало і на підмогу їм була сформована з добровольців Східно-Сибірських лінійних батальйонів Друга Ус­ сурійська козацька кінна сотня. Та вже наступного року дві - Перша і Друга

Ян І Альбрехт худ. Ян Матейка, 1891

Герб Амурської області, 1878


Всесвітня козацька енциклопедія Уссурійські —сотні були виведені з війська і перетворені на регулярні. Ще одна радикальна зміна сталася в червні 1899, коли округ Уссурійського піхотного півбаАмурське козацьке тальйону було виокремлено з Амурського війська і на його основі сформовано військо Уссурійське козацьке військо (див.). У грудні 1890 було запроваджене «свято війська», яке відзначалося 17 березня. Захищати кордон по Амуру, не маючи своєї флотилії, було неможливо. Ось чому в 1897 запроваджено наряд від війська на корабельну службу в АмурськоУссурійській козацькій флотилії, положення про яку було затверджено в листо­ паді 1902. У 1900 році відбулася низка прикордонних боїв та сутичок з китайця­ ми, під час яких амурські козаки виявляли мужність, хоробрість і самопожертву. На відзнаку цього, в лютому 1903 низці підрозділів Амурського козацького війська, від імені імператора, було вручено прапори, а кільком підрозділам —різні відзна­ ки: срібні сурми, стрічки на головні убори... Ще через рік у складі Лейб-гвардійського Зведено-Козацького полку з’явився окремий Амурський взвод, який формувався винятково з козаків-амурців. А в грудні 1909 було увічнено й ім’я Іркутського та Єнісейського генерал-губернатора, командуючого військами Східного Сибіру генерал-ад’ютанта графа Миколи Муравйова-Амурського, кот­ рого вважають одним із засновників Амурського козацтва, та одним із тих, хто прокладав для Росії шлях до Великого Океану. Його ім’я було присвоєне Амурсь­ кому козацькому полку, який відзначився у російсько-японську війну 1904-1905. Адміністративним центром Амурського козацького війська було м. Благовєщенськ. Під час Жовтневої (1917) революції та Громадянської війни (1918-1922) в Росії козаки-амурці брали участь у боях, як на боці «червоних», так і на боці «білих». Після утвердження в Росії комуністичного режиму, Амурське козацтво, як і всі інші, було ліквідоване, а значна частина козаків усіх чинів зазнала репресій. Після Козак Амурського розпаду Радянського Союзу (1991) Амурське козацтво знову було відроджене. козацького війська. Благовєщенськ, 1900 Амурський козацький, генерал-ад’ютанта, графа Муравйова-Амурського, полк —полк, що перебував у складі Амурського козацького війська (див.). Ро­ довід свій веде від Першого Амурського козацького кінного полку, сформовано­ го в червні 1869, на основі «Положення про Амурське козацьке військо». В 1894 з назви полку було вилучено визначення «кінний», а в березні 1899 знято його номер, і полк почав називатися «Амурський козацький». У грудні 1909 полку було присвоєне ім’я Іркутського та Єнісейського генерал-губернатора, командувача військами Східного Сибіру генерал-ад’ютанта, графа Муравйова-Амурського. Прикордонна служба вимагала від козаків полку постійного напруження, їм Амурський козацький, не раз доводилося вступати в бої та сутички з китайцями. Про них свідчили напи­ генерал-ад’ютанта, графа си на вручених Четвертій та П’ятій сотням полку Георгіївських срібних сурмах Муравйова-Амурського, (лютий 1903): «За Еюр, Хінган і Цицикар в 1900 році», та Шостій сотні: «За полк Хінган і Цицикар в 1900 році». В 1911 р. полку були вручені відзнаки на головні убори: «За відзнаку під час війни з Японією в 1904-1905 роках». Крім того, Третій сотні було вручено стрічки - «За відзнаку проти китайців в 1900». т

Анапський гірський напівескадрон

W

Анапський гірський напівескадрон - підрозділ, сформований в липні 1842, на засадах козацького, і який прирівнювався до козацького. Набраний був з пред­ ставників кавказьких народностей та кубанських козаків. У квітні 1861 переформований на Кубанський кінно-іррегулярний ескадрон, але в березні 1865, по тому, як підрозділ зазнав втрати у сутичках з горцями, його знову було переформовано на напівескадрон. У січні він був розформований, а на його основі сформовано загін самооборони (від горців), який називався Сотня Кубанської постійної міліції. Під час подальших переформувань козаки сотні влилися в частини Кубанського козацького війська.


Амурське козацьке військо - Антонович Володимир Анатолія - старовинна назва півострова Мала Азія. За часів Козаччини назва всієї азіатської частини Туреччини. Саме в Анатолії розташовуються міста Анатолія Синоп, Трапезунд, які за часів П. Сагайдачного, С. Кішки та інших гетьманів і кошових отаманів, не раз доводилося здобувати українським козакам, визволя­ ючи своїх побратимів - турецьких бранців.

Андрусівський мир (перемир’я) - мирний договір, укладений 19 лютого 1667 між Росією та Польщею про припинення російсько-польської війни (165467). Назву дістав за назвою села Андрусового, що на Смоленщині. Цим догово­ ром було дипломатично визнано офіційне входження Лівобережної України та Сіверської землі до складу Росії. Правобережна Україна (крім Києва) залишала­ ся у складі Речі Посполитої. Таким чином, відбувся поділ України на дві, підлеглі двом імперіям, частини, що викликало обурення значної частини козацтва і мир­ ного населення. Що ж до Запорізької Січі, то над нею формально було запровад­ жено протекторат обох цих країн. Це, в свою чергу, спонукало козаків до бо­ ротьби і проти Польщі, і проти Росії. Підписавши цей договір, Росія, по суті, зрадила Україну, зневажила статті Переяславської угоди. Можна з упевненістю сказати, що з підписанням Росією Андрусівського миру, «Акт про возз’єднан­ ня» (1654) України з Росією втратив свою юридичну чинність. Анкудинське (Анкудинове, Кудинове) гирло - одне з гирл Дунаю. Відок­ ремлює острів Анкудинів від материка в районі Вилкового (Кілійського району на Одещині). За 3 км від моря з’єднується з гирлом Полуденним. На берегах Анкудинського гирла селилися запорізькі козаки та донські козаки-некрасівці. Часто згадується в історичній та художній літературі, присвяченій дунайському козацтву. Анна (1693-1740) - Анна Іванівна, імператриця (1730-40) Росії, племінни­ ця імператора Петра І. Домагалася цілковитого знищення української автономії у складі Російської імперії. Після смерті (1734) гетьмана Д. Апостола не доз­ волила обирати нового гетьмана. Заснувала так зване «Правління гетьманського уряду» (1734-50), яке очолював князь О. Шаховськой. У складі уряду було троє росіян і троє українців. Діяв він за таємними інструкціями, якими заборонялося встановлювати зв’язки з іноземними урядами, заохочувалися мішані шлюби українців з росіянами, що розглядалося як ефектний засіб русифікації. Антонович Володимир ( 1834-1908) - видатний український історик, етно­ граф, археолог. Родом з містечка Махнівці Бердичівського повіту Київської губер­ нії (тепер с. Комсомольське Козятинського р-ну на Вінниччині). Освіти набував у Київському університеті (в 1855 закінчив медичний, а в 1860 - історико-філологічний ф-ти). З 1878 року був професором російської історії цього ж університету. Тривалий час був головним редактором Тимчасової комісії, що займалася дослід­ женням стародавніх актів та інших документів, котрі зберігалися в київських бібліо­ теках та архівах. В 1881 очолив Історичне наукове товариство Нестора-літописця. Основні роботи В. Антоновича, які стосуються історії козацтва, - «Исследование о казачестве по актам с 1500 по 1648 год» (1863); «Последние времена казачества на правой стороне Днепра по актам 1679-1716 гт.» (1868);«Актьі о гайдамаках» (1876). Йому також належить «Очерк истории Великого княжества Литовского (до смерти Ольгердта)» (1878); «Бесіди про часи козацькі на Україні» (збірка лекцій, 1897). Вважав, що в козацькому устрої найповніше зреалізовувалися засади української державності, що тяжіла до вічової демократії Київської Русі. У роки радянської влади був оголошений комуністами «українським буржуазним націоналістом», і праці його фактично були під забороною. Учнями його «Київської історичної шко­ ли» були такі відомі історики, як М. Грушевський, Д. Багалій,..

Андрусівський мир

Анкудинське (Анкудинове, Кудинове) гирло


Всесвітня козацька енциклопедія Апанович Олена (1919-2000) - одна найпослідовніших сучасних дослід­ ниць історії українського козацтва. Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. Кандидат історичних наук (1950). Народилася в м. Мелекес Ульяновської обл. (Росія). Дитинство її минало в Китаї, оскільки батько був службовцем Китайсь­ ко-Східної залізниці. Освіту здобувала на філологічному факультеті Харківсько­ го педагогічного інституту (1941) та в аспірантурі при Центральному державно­ му історичному архіві України. Козацька тематика її досліджень представлена працями: «Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії. 50-70 роки XVII ст.», «Запорізька Січ і її прогресивна роль в історії українського наро­ ду», «Збройні сили України першої половини XVIII ст.» (1969), «Розповіді про запорізьких козаків», «Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний», «Гетьмани Ук­ раїни і кошові отамани Запорізької Січі», «Гетьмани - будівничі української куль­ тури», «Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність» та ін. Апостол Данило (1654-1734) - визначний військовий і політичний діяч. Геть­ ман Лівобережної України (1727-34). Походив з Полтавщини, з козацького стар­ шинського роду. Був людиною високоосвіченою, володів хистом полководця і дипломата. В 1689 перебував у складі делегації до Москви, очолюваної гетьманом І. Мазепою. Як полковник миргородський (1682-1734), спочатку приєднався зі своїм полком до гетьмана І. Мазепи, але в листопаді 1708 перейшов на бік Петра І. Брав участь у Прутському і Перському походах російсько-українських військ, воював у Лівонії (1701) та Польщі (1705). В 1727 був присутній під час коронування російського царя Петра II. Домігся (після арешту гетьмана П. Полуботка) ви­ борів нового гетьмана та значно ширшої автономії для України. У жовтні 1727, у Глухові, козацька рада обирає Д. Апостола гетьманом Ліво­ бережної України. В ранзі гетьмана він провадить реорганізацію судової та по­ даткової систем, а також системи землекористування. За його гетьманства з’я­ вився кодекс законів «Права, за якими судиться малоросійський народ». Нама­ гається поліпшити освіту і вибороти незалежність України. В 1733 Д. Апостол тяжко захворів, його паралізувало. Скориставшись його станом, російська імпе­ ратриця Анна Іванівна ліквідувала український уряд, і всю владу в Україні пере­ дала князеві О. Шаховському. Помер Д. Апостол 15(17) січня 1734 і похований у Сорочинцях, у збудованій ним церкві.

Апостол Павло

Апостол Павло

Апостол Павло (р.н. невід. —помер 1668) —український козацький діяч. Походив з молдавського боярського роду. В Україні опинився за часів гетьмана Б. Хмельницького. Був полковником Гадяцько-Миргородським (1671-73; 167678). Батько гетьмана Данила Апостола (1654-1734). Засновник великого украї­ нського козацького роду. Апостол Павло (р.н. невід. - помер 1736)-полковник миргородський (17271736). Син гетьмана Д. Апостола. Освіту здобував в Петербурзі. Дотримувався проросійської орієнтації. Загинув під час походу російсько-українських військ у Крим, у бою з турками під Козловим (Євпаторія). Залишив по собі писемну спад­ щину у вигляді «Щоденника», якого вів з травня 1725 по травень 1727 французь­ кою мовою (перекладений на російську і виданий О. Лазаревським). «Щоден­ ник» є важливим джерелом пізнання козацького руху та умов життя на Лівобе­ режній Україні. Арабат (Арабатська Стрілка) - піщана коса, що відокремлює озеро Сиваш від Азовського моря. Довжина 112 км, ширина від 270 м до 7 км. Від материка відділяється протокою Тонкою. Після вторгнення в 1475, при хані Менглі-Гіреї, турків у Крим, тут, на косі, було збудовано фортецю, в якій розташувався турець­ кий гарнізон. Поява цієї та інших фортець призвела до васальної залежності

16


Апанович - Аркан Кримського ханства від Туреччини. Водночас присутність турецьких гарнізонів спонукала кримських татар до частих наїздів на українські землі, адже, в разі серйозної небезпеки з боку козаків чи польсько-української армії, на допомогу завжди могли прийти турки.

Арабат

Аргамак - старовинна назва породистих східних коней. Часто зустрічаєть­ ся в історичній літературі часів Козаччини.

Аргамак

Аргат (з грецьк. наймит, або від тюрк, айрат). Поширена у XVIII ст. серед козацтва назва «козацької голоти», яка змушена була наймитувати не лише в маєтках українських магнатів, але й за кордоном - у Валахії, Молдові і навіть у Криму. Саме аргати становили значну частину гайдамаків, які діяли під прово­ дом М. Залізняка (під час відомого повстання Коліївщини), який теж певний час наймитував. Аргачин - острів, що існував на Дніпрі, на Запоріжжі (нині - затоплений). Вже на початку XVI ст. виявився місцем козацьких «уходів», тобто промислів: рибальства, полювання, бджільництва.

Аргат

Аргачин

Аржевітін Станіслав (1961) - Секретар Ради Українського козацтва при Президентові України (з 2005), Голова ради Асоціації український банків, рад­ ник Президента України, генерал-полковник козацтва. Кандидат економічних наук. Народився у с. Колочава Міжгірського р-ну Закарпатської обл. Закінчив фінансовий ф-т Київського інституту народного господарства. З серпня 1982 по грудень 1982 - економіст Черкаської обласної контори Будбанку СРСР; з грудня 1982 по липень 1984 - заступник помічника начальника фінансової служби військової частини. В 1984-88 - старший ревізор Української республіканської контори Будбанку СРСР. Начальник ОПЕРУ та начальник відділу Київського обласного управління Промбудбанку СРСР (1989-90). З січня 1991 - голова Правління «Укрпостачбанку» (з жовтня 1991 - АБ «АЖІО»). Академік Націо­ нальної академії проблем людини. Почесний доктор Міжнародної кадрової ака­ демії. Нагороджений орденом «За заслуги» III ст.. Автор наукових праць «Фінан­ сові посередники та їхня діяльність на фінансових ринках» (1998); «Концентра­ ція виробництва і малий бізнес у харчовій промисловості» (1999, у співавторстві); «Перші десять років банківської справи в Україні» (2000). З жовтня 1998 - ко­ мандир Гетьманського полку Українського козацтва. Тривалий час був Генераль­ ним скарбником УК (з 1998). Арійчук Євген (1950) - активний учасник відродження Українського Чор­ номорського козацтва на Одещині. Народився в с. Лужани Кіцманського району Чернівецької обл. Закінчив Чернівецький медичний інститут (1973). Тривалий час був головним лікарем різних лікувальних закладів на Миколаївщині. В 198587 працював медиком в Афганістані. Зараз він є головним лікарем поліклініки № 2 м. Одеси. В козацькому русі - з червня 1996 року. Є одним із засновників коша Чорномор-Дністровська Січ Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва (див.), заступник кошового обозного коша з медицини, має військове козацьке звання курінний (1998). Аркан - мотузок із зашморгом на кінці. Татари досить часто використову­ вали це знаряддя не лише для того, щоб відловлювати своїх коней, але й як зброю, якою висмикували вершників із сідла, або брали в полон мирних жи­ телів. Таку ж назву - «Аркан» - має український чоловічий танець.

Арійчук Євген

Аркан


Всесвітня козацька енциклопедія Аркас Микола (1853-1909) - український історик та композитор. Народив­ ся в Миколаєві. Навчався в Одеській гімназії та Новоросійському (тепер - Одесь­ кому) університеті (1875). У 1875-98 служив у морському відомстві в Миколаєві. Автор опери (лібрето та музика) «Катерина», на сюжет однойменної поеми Т. Шевченка. Його перу належить «Історія України-Русі» - одне з провідних дже­ рел історії козацького руху в Україні. Вперше видана в 1908, у Петербурзі. Фото­ типічні видання цієї праці з’явилися також 1990 і 1991, у видавництві «Вища школа». В 1994 перевидана у вид-ві «Маяк» (Одеса) з передмовою доктора істо­ ричних наук Р. Сарбея «Микола Аркас і його «Історія України-Русі». Аркебуза (з франц.) - гнотова рушниця, яка застосовувалася в європейських арміях в XV-XVI ст. Тривалий час перебувала на озброєнні українських козаків. Заряджалася з дула. Аркебуза Германія, 1425 р.

Козацька армата

Артилерійська старшина

Армата - козацька артилерія. Вона поділялася (на Лівобережній Україні) на генеральну, тобто ту, котра перебувала в розпорядженні гетьмана чи командую­ чого військами і була його особистим резервом; полкову —котра перебувала в розпорядженні полкової старшини і вступала в бій за наказом полковника чи полкового обозного; сотенну, котра підлягала сотникові (її ще називали «городовою арматою») та фортечну артилерію, котра підпорядковувалася комендантові фор­ теці і виставлялася на фортечних стінах, бастіонах та валах. Генеральна армата (артилерія) розташовувалася безпосередньо в гетьманський резиденції та була у віданні Генеральної канцелярії військової артилерії, на чолі якої стояв генераль­ ний обозний. Генеральна армата, яку було вивезено з України Петром І, налічува­ ла всього-на-всього 40 гармат. Але після цього склад генеральної артилерії так ніко­ ли й не був доведений до такої чисельності гармат. Надалі вона, зазвичай, стано­ вила всього 6 гармат. Починаючи з 1738, артилерія кожного полку, з якою той вирушав у похід, налічувала лише три гармати. Чому так мало? Та тому, що рос­ ійське командування не допускало, щоб в українських козацьких полках гармат виявилося більше, ніж у російських. Побоювалося, що, на випадок бунту, неба­ жання підкорятися наказам російського командування, українські козацькі пол­ ки можуть перемогти російські вже хоча б тому, що матимуть перевагу в арти­ лерії. А комплектувалася полкова козацька артилерія лише легкими півторафунтовими гарматами, які, хоча й дозволяли легко маневрувати в польових умовах, про­ те були дуже ненадійними під час штурму фортець. Що ж до сотенної артилерії, то, починаючи з 1709 року, український козацький полк не міг мати на озброєнні більше двох гармат. Знову ж таки, ця абсурдна заборона на кількість виходила від російського військового командування. Артилерійська старшина - старшина артилерійських команд. Вона, як і рядові гармаші, не лише була звільнена від усіх інших козацьких повинностей, але й отримувала платню за обслуговування гармат, яке, як і ведення вогню, ви­ магало від козацьких старшин (артилерійських офіцерів) особливих знань та навичок, тому ці старшини дуже цінувалися в кожному полку і вважалися стар­ шинською елітою. До артилерійської старшини українського козацтва належа­ ли: генеральний обозний, полковий обозний, артилерійський генеральний оса­ вул, артилерійський полковий осавул; артилерійський генеральний писар, арти­ лерійський полковий писар, артилерійський генеральний хорунжий, артилерійсь­ кий полковий хорунжий, артилерійський генеральний отаман. Крім платні за вдале ведення артилерійського бою, артилерійські старшини досить часто одержували


Аркас Микола - Астраханське козацьке військо від командування російської армії, від царського уряду, або від гетьмана, всілякі Артилерійська старшина подарунки - хутра, дорогоцінності... Аслан-Кермень (Асланкирен, Асланкермен) - татарська фортеця, що роз­ ташовувалася на правому березі Дніпра, неподалік сучасного м. Береслава (Хер­ сонська обл.). Козакам не раз доводилося здобувати цю фортецю штурмом, щоб мати вільний вихід в Чорне море. Астаматій (Остаматенко) Остафій (р.н. невід.-помер 1678) - дипломат часів Хмельниччини. Організатор державної митної служби. Молдаванин за походженням. Створив так звані «митні комори» на молдавському та москов­ ському кордонах. Один з авторів проекту конвенції між Україною і Туреччиною щодо торгівлі на Чорному і Середземному морях. Згідно з цією конвенцією, українські торговельні кораблі мали право вести торгівлю в усіх турецьких про­ вінціях. В 1675-77 (за правління гетьманів П. Дорошенка та Ю. Хмельницького) - посол України в Туреччині. Страчений у 1678 за наказом Ю.Хмельницького, котрий запідозрив його у зраді. Підозра ця виникла у зв’язку з невдачами ту­ рецьких військ під час Чигиринських (1677-78) походів. Астраханська козацька команда - команда, сформована в 1552 в Астра­ хані, коли, після здобуття цього міста, в ньому був залишений гарнізон із сол­ датів та городових козаків. В 1705 стрільці астраханських полків, Московського та Зажарського, влаштували бунт. Після придушення його, значну частину стрільців було страчено, частину відправлено на війну зі шведами і лише зовсім незначний гурт стрільців залишився в Астрахані. З них, їхніх дітей, різночинців та іншого люду, в 1737 було сформовано Астраханську козацьку команду, котра мала нести гарнізону службу та здійснювати патрулювання в степах поблизу Астрахані. Команда складалася з трьохсот козаків, і їй було передано прапори та інші клейноди Зажарського стрілецького полку. В березні 1750 Астраханську козацьку команду було переформовано в Астраханський козацький кінний полк (500 шабель), котрому були передані прапори Астраханської команди. В травні 1766 Астраханський козацький полк став основою для створення Астрахансь­ кого козацького війська (див.). Астраханське козацьке військо. Історію свою військо починає з 1750 року, відтоді, як Астраханську козацьку команду (див.) було переформовано на Аст­ раханський козацький кінний полк чисельністю в 500 шабель. В 1776 до Астра­ ханського полку були приєднані Волзьке козацьке військо, терські та сімейні козаки, Гребенське військо і Моздоцький козацький полк. Відтак було проголо­ шено створення Астраханського козацького війська, станиці якого розташову­ валися в Астраханській, Саратовській та Самарській губерніях. Наступного року до нього було приєднано і Хоперський козацький полк, а в 1784 у військо влилися єнотаївські козаки, що служили на Царицинській лінії. Останнє приєднання до війська відбулося 5 квітня 1786, коли воно поповнилося Чорноярською та Крас­ ноярською козацькими командами. А вже 11 квітня цього ж року військо було розформоване. Від нього були відокремлені гребенські, терські, сімейні, хоперські та волзькі козаки. Всі вони були перетворені на підрозділи поселенців Кавказь­ кої козацької лінії. Окремо почав існувати і Моздоцький козацький полк. І лише в лютому 1799 надійшов наказ про переформування залишків Астраханського війська на Астраханський козацький полк. Ще через два роки до цього полку при­ єднані Царицинська, Саратовська і Камишинська козацькі команди. В січні 1804 до полку приєднано 400 козаків, котрі проживали в трьох станицях Царицинської лінії: Олександрівці, Пичужинці та Дубівці. В травні 1817 знову утворено Астра­ ханське козацьке військо, котре цього разу складалося з трьох полків та козацької

Аслан-Кермень

Астаматій (Остаматенко) Остафій

Кізлярський та Астраханський козаки 1774 р. (За О. Висковатовим)

Прапор Астраханського козацького війська 1818 р.


Всесвітня козацька енциклопедія кінно-артилерійської півроти. В листопаді того ж року, полкам війська вручено З Астраханське козацьке прапори. В червні 1839 затверджено «Положення про склад полків Астрахансь­ військо кого козацького війська», а в червні 1868 —нове «Положення про Астраханське козацьке військо». Знадобилося ще кілька років, щоб в 1872 було затверджено й «Положення про військову повинність Астраханського козацького війська». На­ прикінці 1890 запроваджено «День війська» —ним стало 19 серпня. А в 1906 сформовано Гвардійський взвод Астраханських козаків, який увійшов до складу Третьої зведеної сотні Лейб-гвардії Зведено-Козацького полку. З 1722 підрозділи війська несли службу на Царицинській прикордонній лінії, з 1808 «службу нагляду в Великій Букеєвській Орді». З 1812 по 1815 частина астраханських козаків воювала проти Наполеона у складі двох калмицьких полків. Крім того, одна сотня полку увійшла до складу корпусу, який з1813по1816 діяв на території Персії. Допомагали астраханські козаки і козакам терським та ку­ банським. З 1823 по 1831 один з полків постійно перебував на Північному Кав­ казі. Щоб підтримувати належну військову виучку, з 1862 по 1865 одну сотню щорічно посилали на Кавказ, для участі в боях і для вивчення тактики бою. Другий і Третій полки Астраханського війська брали участь в Турецькій війні (1877), де особливо відзначилися в битвах під Гассан-Калою, Аладжем, Деве-Бойну і при штурмі Козак та урядник Карса. Під час революційних подій в Росії, все військо було мобілізоване для підтри­ Астраханського козацького мання порядку. У часи Громадянської війни в Росії (1917-22) астраханські коза­ війська 1817-1825 pp. ки брали участь у боях, як на боці «червоних», так і на боці «білих». Після утвер­ дження в Росії радянської влади, Астраханське козацьке військо було ліквідова­ не разом з іншими козацькими військами, проте після розпаду (в 1991) Радянсь­ кого Союзу, почався процес відродження Астраханського козацтва.

Астраханський похід рос­ ійських військ і козаків (1556)

Астраханський похід російських військ і козаків (1556) —похід, організо­ ваний за наказом російського царя Івана Грозного, з метою з ’ясування ситуації в Астрахані. На той час Астраханським ханством правив хан Дервіш-Алі, який прийшов до влади за підтримки росіян і певний час був їх союзником. Але в 1555 він вирішив остаточно зректися союзу з Росією і налагодив взаємини з Туреч­ чиною та Кримським ханством. Оскільки до Москви надходили супротивні чут­ ки щодо подій в Астрахані, Іван Грозний почав готуватися до чергового походу туди. Для цього він послав до Астрахані невеликий загін стрільців на чолі з воє­ водою Іваном Черемисиновим. Неподалік від Астрахані до них приєднався загін волзьких козаків отамана Ляпуна Филимонова (до 500 осіб). На цей час на загін козаків уже здійснив був напад передовий загін астраханських татар, але козаки розбили його і, дочекавшись прибуття стрільців (2 червня 1556), на невеликих кораблях-стругах, озброєних гарматами, подалися до Астрахані. Оскільки про розвідку Дервіш-Алі не потурбувався, то вирішив, що це насувається велике військо російського царя (як у 1552 воно насунуло на Казань), і що зі стін Астра­ хані він бачить передовий загін його. Замість того, щоб організувати оборону сто­ лиці, хан і весь його двір, у супроводі значної частини війська, просто втекли з міста. Дізнавшись про це, стрілецько-козацький загін майже без жодного пост­ рілу увійшов до міста, жителі котрого змушені були виявити йому покору. Через певний час хан Дервіш-Алі з’ясував, з ким він має справу, зрозумів, що зганьбився через свою лякливість, і діставши підмогу у вигляді невеличкого загону кримських татар (усього 700 шабель), спробував повернути собі столицю. Але було вже пізно, тим паче, що воєвода та козацький отаман зуміли налагодити взаємини з кількома ногайськими мурзами, які не бажали повернення ДервішАлі. Створивши власні загони, ці мурзи завдали йому поразки і при цьому захо­ пили всі гармати, з якими той хотів штурмувати Астрахань. Відчуваючи, що виби­ ти стрільців і козаків, які на той час отримали солідну підмогу, йому не вдасться, Дервіш-Алі, в сподіванні на кращі часи, подався до Туреччини. Цей похід був одним із перших, коли на міжнародну арену вийшли волзькі козаки.


Астраханське козацьке військо - Ахтирський ... козацький полк «Атаман» - спеціальна розвідувально-диверсійна школа, котра була створе­ на восени 1944, в Австрії, при Козацькому Стані (див.) та Добровольчому козаць­ кому кавалерійському корпусі СС (див.). Засновниками школи стали генераллейтенант козацьких військ А. Шкуро та генерал-майор Т. Доманов. Школа готу­ вала розвідників-диверсантів та організаторів повстанських загонів, які мали діяти на території Дону, Кубані і Тереку, в тилу радянських військ, а також після Другої світової війни. З випускників і курсантів цієї школи, в березні 1945 гене­ рал А. Шкуро розпочав формування «Вовчого загону» («Волчий отряд»), який пер­ шим мав бути перекинутий на Кубань і підняти антикомуністичне повстання за незалежність Кубані від Росії. Сформувати цей загін він не встиг, оскільки в Шеврон «Вовчого загону» Австрії, разом з іншими генералами-козаками, змушений був здатися англійським військам і вже в червні 1945 був виданий радянському військовому командуванню. Атестат (від лат. Attestor - посвідчувати, підтверджувати) - своєрідна по­ свідка особи, яку канцелярія Запорізької Січі видавала в XVIII ст. козацькій старшині, а також рядовим козакам, які залишали Січ із наміром провідати рідних, набирати для Січі молодь, або підлікуватися. Атестат мав засвідчувати, що дана особа є вільною, нікому з поміщиків не підвладною і законослухня­ ною. Для цієї мети в атестаті подавалися не лише ім’я та прізвище козака, але й місце його народження, місця попередньої служби, участь у бойових діях, його посада на Січі, і, що важливо, з’ясовувалося, з яких причин козак залишає Січ і куди та з якою метою прямує. Саме ця «графа» атестату засвідчує, що документ цей був разовим, і вважався дійсним тільки для однієї поїздки за межі Січі. Зок­ рема, до наших днів збереглося кілька атестатів, які були видані козакам за часів кошового отамана Петра Калнишевського, і які слугують для дослідників ко­ зацтва неоціненними документами січового буття. Ахтирський Слобідський черкаський козацький полк - полк, сформо­ ваний у червні 1651, з українців Слобідської України, яких в офіційних доку­ ментах російського уряду та командування називали «черкасами». Козаки пол­ ку брали участь у Північній війні (1700-21). Командував тоді полком полковник Іван Перехрест. У березні 1765 полк переформовано на Ахтирський гусарський і передано регулярній російській армії. В 1796 він став називатися Першим гу­ сарським полком.

Атестат

Ахтирський Слобідський черкаський козацький полк

Астрахань. Я. Стрейс, 1676 р.

21


Всесвітня козацька енциклопедія

р р м и м іц ^ ^

СMMW«I

А

U МГ 1/

і

І

а

4

•І

£

аЮ МГ xuv

22


Багалій Дмитро —Байбуза Тихін

ш ****

U bea Багалій Дмитро ( 1 8 5 7 - 1 9 3 2 ) - відомий український історик. Академік ВУАН (з 1 9 1 9 ). Належав до історичної школи В. Антоновича. Народився у Києві. На­ вчався в Київському та Харківському університетах. З 1883 був приват-доцен­ том кафедри російської історії Харківського ун-ту, з 1 8 8 7 - професором цього університету. У 1 9 0 6 - 1 9 1 6 —ректор Х арк івського університету. З 1 9 1 4 по 1 9 1 7 — голова Харківської міської Думи. З 1919 - голова історико-філологічного від ділу ВУАН. Був завідуючим науково-дослідної кафедри історії України Харківського ун-ту. У роки радянської влади обирався віце-президентом АН УРСР, очолював Інститут шевченкознавства та Центральне архівне управління України. Один з дослідників творчості Т. Шевченка, автор передмов до деяких видань його поем «Кавказ», «Сон», «Єретик». Історії козацтва торкався у своїх працях: «Нариси з історії колонізації і по­ буту степової околиці Московської держави» (1887); «Магдебурзьке право в Ліво­ бережній Малоросії» (1892); «Українська старина» (1896); «Історія Слобідської України» (1918); «Нарис української історіографії» (1923-1925). Базавлук - острів на Дніпрі (на Запоріжжі). Ще на початку XVI ст. він був місцем козацьких уходів, тобто промислів. В 1593, після зруйнування татарами Томаківської Січі, козаки заклали Січ на острові Базавлук, збудувавши тут по­ льові укріплення. Існувала Базавлуцька Січ до 1638.

Базавлук

Базавлук - річка, права притока Дніпра, яка тепер протікає територією Дніпропетровської обл. і впадає в Каховське водосховище. Має притоки, найбільші з яких - річки Кам’яна і Солона. Увійшла в історію Козаччини, оск­ ільки навпроти її гирла, на острові Базавлук, у XVII ст. розташовувалася Запор­ ізька Січ, з якою пов’язано чимало вікопомних подій з історії козацтва та й вза­ галі, України.

Базавлук

Базавлуцька Січ (1593-1638). Закладена козаками в 1593 р. на Дніпрі, на острові Базавлук. Знаходилася неподалік села Капулівки Дніпропетровської обл., тепер затопленого. Існувала до перенесення її на Хортицю. Січ становила со­ бою польову фортецю, утворювану земляним валом, огорожею з паль та кількох веж. На валу та вежах встановлювалися гармати. Місцевість навколо Січі була поросла лісом та вкрита мережею боліт та проток, що утруднювало дії і ворожої кінноти, і ворожого флоту. Саме тут, на Січі, споряджалися флотилії козацьких «чайок», які вирушали в морські походи. Байбуза Тихін (р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч другої половини XVI ст. Кошовий отаман, гетьман реєстрового козацтва. Походив із заможної стар­ шинської родини, що володіла землями у верхів’ях р. Псьол. Гетьманську була­ ву отримав після відсторонення від влади гетьмана X. Нечковського (орієнтов­ но в 1597). Вів міжусобну боротьбу за булаву з гетьманом Ф. Полоусом, обра­ ним частиною антипольськи налаштованих козаків. Улітку 1598 брав участь у поході до Дністра, приєднавши, на вимогу козаків, свої загони до бунтівних за­ гонів Ф. Полоуса.

Базавлуцька Січ

Байбуза Тихін


Всесвітня козацька енциклопедія Байбуза (р. н. і р. см. невід.) - польський шляхтич, від рук якого, за переказами, загинув у місті Красному, в 1651, уславлений полководець Визвольної армії, народ­ ний герой, сподвижник Б.Хмельницького Данило Нечай. Байда - козак, герой української народної «Пісні про Байду» («У Царграді на риночку»). В образі Байди зображено відважного козака, істинного патріота, борця проти турецько-татарських загарбників XVII ст. Деякі дослідники вважають, що в основі цього літературного образу —доля князя, гетьмана Дмитра Вишневецького (див). «Байда» - Всеукраїнський фестиваль козацької пісні. Проводиться за рішення Великої Ради Українського козацтва, що відбувалася в Тернополі в 2001. Перший фестиваль «Байда-2001» відбувся 6-7 жовтня 2001, в Тернополі; Другий фестиваль 12-13 жовтня 2002 року і теж у Тернополі. За даними на січень 2007, відбулося п’ять фестивалів (всі в Тернополі), в яких брали участь представники багатьох творчих козацьких колективів з різних областей України. Байрон Джордж-Ноел-Гордон (1788-1824) - видатний англійський поет. Наро­ дився в Лондоні. Походив з дворянського роду. Мав титул лорда. Пер Англії, був членом Палати Лордів (з 1809). Автор поетичних збірок «Години дозвілля» (1807), «Гяур» (1813), «Корсар», «Лара» (1814), філософської драми «Манфред» (1917), «Па­ ломництво Чайльд Гарольда» (1812-1818), «Шільйонський в’язень». Залишивши в 1816 Англію, брав участь в русі італійських карбонаріїв, у національно-визвольній боротьбі грецького народу. Козацька тематика репрезентована історичною поемою «Мазепа» (1818) про гетьмана І. Мазепу та його добу. Не раз публікувалася в Ук­ раїні, в перекладі Д. Загули.

Гравюра з малюнка М. Микешина 7 травня 1873 р.

Бакланов Яків ( 1 8 0 9 - 1 8 7 3 ) —генерал-лейтенант козацьких військ, походний отаман Донських козацьких полків Кавказу, один з найславетніших донських козаць­ ких командирів, героїв «епохи Кавказьких воєн Росії». Походив з давнього козацько­ го дворянського роду, зі станиці Гугнинської Війська Донського. Службу розпочав в 1 8 2 4 , рядовим козаком. Тривалий час служив у різних полках Війська Донського. В 1 8 5 0 призначений командиром Двадцятого Донського полку, а в 1853 Височайшим указом його перевели до Кавказького корпусу, де він служив начальником кавалерії лівого флангу. На цій посаді Я. Бакланов перебував (уже в чині генерал-майора) до 1 8 5 5 року. Штаб-квартира його розташовувалася в Грозному. Згідно з наказом го­ ловнокомандувача окремим Кавказьким корпусом, у 1 8 5 5 він став начальником ірре­ гулярної кавалерії, яка діяла на турецько-кавказькому кордоні. Здається, ця служба не дуже подобалася йому, оскільки вже наприкінці цього ж року він залишив діючу армію і подався у відпустку: спочатку на Дон, а згодом до Санкт-Петербурга. Відпу­ стка тривала майже два роки, аж поки в лютому 1 8 5 7 його не було призначено походним отаманом Донських козацьких полків, які перебувають на Кавказі. З 1863 по 1 8 6 7 він у службовому відрядженні в Вільно. Під час придушення Польського по­ встання Я. Бакланов «завідував Донськими полками Віленського округу». Тобто це слід розуміти так, що він займався постачанням цих полків, їх розквартируванням та іншими проблемами. Генерал Бакланов був одним із тих козацьких командирів, які брали безпосередню участь у придушені чеченського повстання під командуванням легендарного Шаміля. Досить сказати, що в липні 1845, за бій з чеченськими по­ встанцями в урочищі Шаухал-Берди, він був нагороджений орденом Св. Анни 2 ст. В липні 1 8 4 6 він відбивав напад загонів Шаміля на фортецю Внезапну. Про те, як по­ водилися козаки в Чечні, говорить той факт, що Я.Бакланов був нагороджений шаб­ лею за «...винищення аулів Махмуд-Юрт, Перхикан-Тала і Бенк-Komopo». Саме за бої в Чечні він був удостоєний чина полковника. А в червні 1851 генерал Бакланов «винищив аул Дахин-Ірзац». Чин генерал-лейтенанта йому присвоєно в 1 8 6 0 , і теж за


Байбуза - Бар

придушення повстанського руху в Чечні. За свою жорстокість і систематичне вини­ щення чеченських аулів він дістав прізвисько «Даджал», тобто «Сатана». Горські стрільці не раз намагалися вбити його, але залишили на його тілі лише кілька пора­ нень. У серпні 1904 ім’я генерал-лейтенанта, походного отамана Якова Бакланова, як «вічного шефа», було присвоєне Сімнадцятому Донському козацькому полку. Бакшиш (з тюрк .) - хабар, дарунок. Часто зустрічається в літературі про козацтво. Балацька балка - урочище на Запоріжжі. Давнє місце козацьких промислів. У 1757 тут формувалися повстанські козацько-гайдамацькі загони під проводом за­ порізького козака Максима Бурила, який згодом діяв у районі Дніпра.

Особистий штандарт Я. Бакланова

Бал-мез - великокаліберна далекобійна гармата, що тривалий час була на озб­ роєнні турецького війська. Стріляла ядрами вагою до 50 кг. Використовувалася ко­ заками (як трофейна зброя) під час облоги фортець. Банат - історична область між Дунаєм, річкою Муреш (Мурещул), Транс­ ільванськими Альпами і Нижньою Тисою. Площа - 28 тис. км2. До 1919 належала до Угорщини. Згідно з Тріанонським мирним договором (1920), поділена між Ру­ мунією та Югославією. Після зруйнування у 1775 за наказом Катерини II Нової Січі, частина козаків подалася на Дунай і човнами піднялася до Банату (тепер румунська частина), що перебував під австрійською владою. Згодом частина банатських козаків повернулася в Україну і приєдналася до Азовського (або Озовського) війська. Бандурка (Рихлієвський) Данило (бл. 1738 - р. см. невід.) - знаний козацькогайдамацький зрячий бандурист. Був учнем талановитого богуславського бандури­ ста Матвія Волошина. Тривалий час (приблизно з 1754) жив на Запорізькій Січі, оспівуючи козацькі походи. Був приписаний до Корсунського куреня. В 1760 став «походним бандуристом» гайдамаків. В 1761 був заарештований російськими жан­ дармами. Мабуть, десь там, у в’язниці фортеці Св. Єлизавети (на місці сучасного Кіровограда) він і помер Бантиш-Каменськин Дмитро (1788-1850) - український та російський істо­ рик і археограф. Народився у Москві, в родині відомого історика, керуючого архі­ вом Колегії іноземних справ Миколи Бантиша-Каменського. Освіту здобував як юнкер Московського архіву колегії закордонних справ (з 1800) та в Московському університеті. В 1816 став чиновником з особливих доручень, а згодом очолював канцелярію військового губернатора князя Рєпніна, в Полтаві. Потім був призначе­ ний цивільним губернатором Тобольська (1825-1828), а в 1836 - губернатором Віденської губернії. За переконаннями своїми був російським монархістом. Чима­ ло відомостей про українське козацтво міститься у його праці «Історія Малої Русі» (1822), а також у підготовленому ним збірнику документів «Джерела малоросійської історії» (1858-1859, у двох частинах). Його перу належить 5-томний «Словник достопам’ятних людей Російської землі» (1847); роман «Княжна Марія Меншикова» та довідкове видання «Біографії російських генералісимусів та генерал-фельд­ маршалів» (у 4-х част., 1840). Бар - старовинне українське містечко на річці Ров, правій притоці Південного Бугу (тепер райцентр Вінницької обл.). Часто зустрічається у козацьких літописах та історичній літературі. В 1768 тут виникла військово-політична організація польської шляхти (див. «Барська конфедерація»).

Банат

Бандурка (Рихлієвський) Данило


Всесвітня козацька енциклопедія Барабаш Дмитро (р. н. і р. см. невід.) —гетьман запорізького козацтва. На істо­ ричній арені з’явився за часів гетьманування П. Сагайдачного. Гетьманську булаву йому було вручено козаками на початку 1617, коли П. Сагайдачного тимчасово відсто­ ронено від влади на Січі. В 1617 здійснив вдалий похід на Стамбул, здобувши та попаливши його околиці. У відповідь Туреччина послала свої війська в Україну. Проте Барабаш Дмитро бойові дії тривали недовго. Відчувши, що польсько-української армії йому не здола­ ти, командуючий турецькими військами Іскандер-паша уклав 17 вересня 1617 у м. Буші (на Поділлі) з поляками мирний договір, за яким поляки зобов’язалися заборо­ нити козакам здійснювати рейди на турецьку територію. Та, ясна річ, козаки цієї угоди не дотримувалися. Писемних свідчень діяльності Д. Барабаша залишилося мало, хіба що дослідники виявили грамоту за підписом Д. Барабаша, якою той вима­ гав від адміністрації Переяславського полку повернути землю якомусь козакові. На початку 1618 Д. Барабаш поступився булавою П. Сагайдачному. Подальшу долю його дослідниками не з’ясовано.

Барабаш Іван

Барабаш Яків

' LYTN1A4 A POL L I N O W A KOZDEY SFRATC COTOWA V#

4| f| V»'* f *T+'ilFire frnH tri3 f t .. w »: . t і a • і f Ш%f »#l f »» ? 4 f ftf

I_V/AK/ABARANO'jI IC7A

f* • H. H ■ f ПІ чп то о Ю 'їМ

Ї * tilt <9 * <C Ку« (W»0•••**« t\

£i ,

ЦТИ

Барбен Клод

Барабаш Іван (р.н. невід.-помер 1648) - полковий осавул, наказний гетьман реєстрового козацтва, наказний гетьман України (1646-48), полковник чигиринсь­ кий. Існують відомості, що за походженням своїм він був вірменином, але в дитинстві його нібито викрали козаки і зростав він чи то на Січі, чи в українській козацькій родині. Дотримувався одверто пропольської орієнтації. В 1646 звернувся, однак, до короля з поданням, в якому описував кричущі порушення законів, котрих припускалися на козацьких територіях польські магнати та військові. Король Владислав IV дав І. Барабашеві грамоту, якою наділяв його правом збільшити до 20 тисяч осіб чисельність ко­ зацького реєстру, а також повернув козакам усі права і привілеї, яких вони були позбав­ лені за участь в антипольському повстанні під проводом П. Павлюка, Я. Остряниці та Д. Гуні. Як відомо, Б. Хмельницький викрав у І. Барабаша цю грамоту, використавши її для підготовки повстання. Навесні 1648 І. Барабаш очолив козацький загін, котрий, спільно з польськими військами, повинен був придушити збройне повстання під проводом Б. Хмельницького. У травні 1648 загинув у бою з повстанцями. Барабаш Яків (р.н. невід.- помер 1658) - кошовий отаман Запорізької Січі (165758). Дотримувався проросійської орієнтації. Спільно з полковником М. Пушкарем очолив повстання (1657-58) проти гетьмана І. Виговського. По тому, як повстання було придушене, приєднався до російських військ воєводи Г. Ромадановського і про­ довжував збройні виступи проти загонів І. Виговського. Іменував себе «кошовим отаманом». В 1658 в одному з боїв був захоплений козаками гетьмана Виговського у полон і страчений. Барановський (Баранович) Лазар (1620-1693) - один із провідних церковних, політичних та культурно-освітніх діячів України XVII ст., письменник. Освіту здо­ бував у Київській братській школі. В 1650-1657 був ректором Київської колегії, аз 1657 до кінця життя залишався архієпископом чернігівським. В 1674, для потреб релігії та світського книгодрукування, заснував у Новгороді-Сіверському власну дру­ карню, яку згодом перевів до Чернігова. Возз’єднання України з Росією сприйняв позитивно, але, побачивши до яких трагічних наслідків воно призвело, до кінця життя обстоював політичну, державну та релігійну автономію козацької України. Його перу належать збірка віршів «Лютня Аполлона», а також ряд релігійно-полемічних праць: «Меч духовний» (1666), «Труби словес проповідних» (1674), в яких обстоював Пра­ вослав’я, виступаючи проти унії та окатоличення. Барбен Клод —відомий французький книговидавець XVII ст. Саме в його дру­ карні в Парижі 1663 року було вперше видано книгу французького історика, мандр­ івника та дипломата П’єра Шевальє «Історія війни козаків проти Польщі», в якій відображаються події Визвольної війни українського народу 1648-1654 pp.

26


Барабаш Дмитро - Батозька битва Барва (козацькі однострої) - досить поширена, особливо серед лівобережно­ го козацтва, назва козацького однострою. Наймані козаки «охотницьких полків» одержували «барву» натурою, тобто у вигляді одягу, або ж їм виплачувалася грошо­ ва компенсація, за котру вони повинні були придбати собі одяг військового зразка. В 1763, наказом гетьмана К. Розумовського, для лівобережних полків було запро­ ваджено синій мундир з червоними вилогами (на польський лад); компанійські полки були зодягнені у зелені мундири. Що ж до генеральної старшини та самого гетьма­ на, то вони мали мундири німецького взірця. До обов’язкового походного одягу козака належали: кожух, жупан, шапка, чоботи (три пари), сорочки (три пари), вбран­ ня «свитне» та опанча. Згідно зі спеціальним наказом, походний одяг у козака мав бути заготовлений заздалегідь (спеціальна комісія мала право перевіряти це), і но­ сити його вдома суворо заборонялося. Тобто в похід козак мав вирушати у всьому новому. Барська конфедерація (1768-1772)- військово-політична організація польської шляхти, що виникла 29 лютого 1768, під час з’їзду польських аристократів у м. Барі (тепер Вінницької обл.). Конфедерація була націлена на обмеження прав короля, розширення привілеїв шляхти, придушення визвольної боротьби українського на­ роду. Саме жорстокість, з якою війська конфедератів поводилися на українських землях, призвела до повстання під проводом М. Залізняка та І. Гонти (Коліївщина). Підтримуючи Барську конфедерацію, Туреччина оголосила війну Росії (1768), а Франція допомогла зброєю. Керував військами конфедератів французький генерал Дюмур’є. Розпалася конфедерація 1772 року, під каральними ударами королівсь­ ких військ та загонів російської армії, котрі були послані царем на прохання польсько­ го короля. Барська шляхта - дрібна польська й українська шляхта Поділля, яка вважала себе нащадками українських бояр, і під польським впливом оголошувала себе шлях­ тою. Представники «барської иіляхти» часто брали участь у боях проти козаків та українських повстанців. Після Люблінської унії «барська шляхта» зрівнялася у пра­ вах з усією іншою шляхтою. Бастирма (бастурма) - в’ялене на сонці ялове або бараняче м’ясо, яке готува­ лося особливим способом. Бастирма була і в походному раціоні українських ко­ заків. Батіг - урочище на березі Південного Бугу, поблизу с. Четвертинівка (нині Тростянецького р-ну Вінницької обл.). В 1652 тут відбулася велика битва (див.), в якій українська армія під командуванням Б. Хмельницького розгромила польське військо гетьмана Калиновського. Батозька битва - відбулася 22 травня 1652, в урочищі Батіг, розташованому поблизу Південного Бугу (с. Четвертинівка Тростянецького р-ну Вінницької обл.). Вона стала однією з визначних битв Визвольної війни під проводом Б. Хмельниць­ кого. Українська армія вщент розгромила тут польське військо під командуванням коронного гетьмана М. Калиновського. Битва виникла внаслідок того, що польський уряд намагався зірвати похід українського війська у Молдову. Польське військо на­ раховувало близько 50 тис. шабель. Козаки, спільно з загонами кримських татар, оточили поляків в їх укріпленому таборі поблизу гори Батіг, і після цілоденного бою здобули перемогу, яку сучасники порівнювали з перемогою Ганнібала під Кан­ нами (216 р. до н. е.). Польські загони, що йшли на з’єднання з М. Калиновським, дізнавшись про цей розгром, поспішливо відступили на Волинь. Сам коронний геть­ ман М. Калиновський загинув під час битви. Натхненний цією перемогою, украї­ нський народ значно посилив визвольну боротьбу проти Польщі.

Барва (козацькі однострої)

Барська конфедерація

Барська шляхта

Бастирма (бастурма)

Батіг

Батозька битва


Всесвітня козацька енциклопедія Баторій Стефан (1533-1586) —король Речі Посполитої (1576-1586), син семигородського (трансильванського) князя Стефана IV. До обрання на польський трон був воєводою семигородським (1571-1576). Освіту здобував у Падуанському універ­ ситеті. Увійшов в історію як король-воїн і король-реформатор. В 1579-82 роках здо­ був перемогу у Лівонській війні, внаслідок якої Лівонія була прилучена до Польського королівства. Своїм універсалом в квітні 1578 встановив блокаду Січі, заборонивши торгувати з запоріжцями зброєю та порохом і допускати їх до «волості». За його правління польська шляхта здобула значні привілеї, а також посилилися позиції Ор­ дену єзуїтів. За наказом С. Баторія в 1578 збільшено кількість українського реєстро­ вого козацтва (до 500 шабель), яке, по суті, було реорганізоване у постійні, про­ фесійні військові сили. В 1583 реєстр збільшено до 600 шабель. Ці поступки козац­ тву були продиктовані конфронтацією Польщі з Московією. В обов’язки реєстрово­ го козацтва входили: охорона південних кордонів Речі Посполитої від турків і татар та придушення повстань.

%

/

Герб м. Батурина. 1671

Батурин - містечко (нині селище Бахмацького р-ну Чернігівської обл.), розта­ шоване на р. Сейм. Перша писемна згадка датується 1625 роком. За переказами, назване так на честь польського короля С. Баторія. Під час Визвольної війни (164854) Батурин був здобутий повстанцями і проголошений сотенним містечком Стародубського полку. В 1669-1708 Батурин правив за резиденцію гетьманам Лівобереж­ ної України. Саме в ньому перебувала, зокрема, резиденція гетьмана І. Мазепи. Ово­ лодівши в 1708 Батурином, російські війська під командуванням О. Меншикова з надзвичайною жорстокістю винищили все його населення і зруйнували саме місто. Про варварську жорстокість росіян у Батурині писали тодішні зарубіжні газети. З часів Козаччини тут зберігся палац графа К. Розумовського, побудований (1799-1803) за проектом Ч. Камерона, а також будинок (з прилеглим до нього парком) генераль­ ного судді В. Кочубея. Це в ньому зростала Мотря Кочубеївна, в яку безнадійно за­ кохався гетьман І. Мазепа. З 1994 у Батурині існує державний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця».

Г РА Д ®

Батуринські статті

Б А Т Х Р И Н 'Ь .

Батуринські статті - угода, укладена в 1663 p., між гетьманом І. Брюховецьким та урядовою делегацією Московії. В основі Батуринських статей були Березневі статті 1654 року, підписані Б. Хмельницьким. Проте в них з’явилися і принципово нові пункти, якими, зокрема, передбачалося, що гетьманат безоплатно забезпечува­ тиме гарнізони московітів продуктами харчування, що українська влада зобов’язана повертати російським поміщикам усіх селян, котрі втікатимуть в Україну, а також було заборонено українським купцям ввозити на територію Московії горілку, тю­ тюн. Діяли Батуринські статті до 1665, тобто до появи нової угоди, названої «Мос­ ковськими статтями».


Баторій Стефан - Башкирське козацьке військо Бахмутські козаки —назва почала вживатися з 1701 року, відтоді, як охорону відібраних у державну скарбницю Бахмутських соляних джерел (на Донеччині), котрі до того були промислами українських запорізьких козаків, поклали на бах­ мутських, торських та маяцьких козаків, під загальною назвою «Бахмутська ко­ зацька компанія». В березні 1721 ця «козацька компанія» була підпорядкована Військовій колегії Російської імперії. В жовтні 1748 з бахмутських, торських та маяцьких козаків сформовано Бахмутський кінний козацький полк. В 1764 він був переформований на Луганський пікінерний (тобто озброєний піками) полк. З ча­ сом його ще раз переформували, і на 1912 рік він уже був 4-м гусарським полком Російської армії.

Бахмутські козаки

Бахчисарай - місто, засноване в XV ст. Тепер - центр Бахчисарайського р-ну Кримської автономної республіки. До XVIII ст. був столицею Кримського ханства. В 1648 Б. Хмельницький вів тут переговори з ханом Іслам-Гіреєм III з приводу спільної боротьби проти Речі Посполитої і залишив заручником свого сина Тимоша. Бахчисарай часто згадується в науковій та історичній літературі про часи Ко­ заччини. Бахчисарайський мирний договір - укладений у січні 1681, у Бахчисараї, між Московією, Туреччиною і Кримським ханством про перемир’я, який мав діяти упродовж 20 років. Згідно з ним Київ та ряд прилеглих містечок визнавалися приналежними до Московії. За це татари здобували право кочувати південними степа­ ми України, що викликало величезне незадоволення українського козацтва, адже, по суті, під владу татар було передано давні козацькі території. Кордон між Туреч­ чиною та Московією визначався по Дніпру. Цим договором фактично було закріп­ лено приєднання Лівобережної України, а також Києва і Запоріжжя, до Московії. Підписання Бахчисарайського договору полегшило Московії переговори з Польщею, внаслідок яких було укладено так званий «вічний мир». Знову ж таки, без урахуван­ ня інтересів українського народу, а отже, й козацтва. Башкирське козацьке військо - вперше ця назва почала вживатися з січня 1736, коли, у зв’язку з війною між Росією і Туреччиною, військове відомство нака­ зало призвати на службу до Російської армії 3 тисячі башкирів. Від 1574 року, коли землі башкирів було захоплено російськими колонізаторами і коли було засновано укріплене місто Уфа, й аж до XVIII ст., росіяни не залучали башкирів до військової служби. Вперше незначна кількість башкирів була залучена до служби в 1714, і на них покладалася охорона будівництва якогось містечка за Уралом, у Сибіру. Але вже в червні 1724 вийшов спеціальний указ, яким категорично заборонялося ство­ рювати з башкирів окремі полки: судячи з усього, росіяни побоювалися, що полки войовничих башкирів, котрі все ще не бажали миритися з колонізацією їх земель, піднімуть повстання. В квітні 1798 з башкирських поселень утворено 12 кантонів, тобто адмінполків. У серпні 1812, для участі у війні з Наполеоном, з башкирів сфор­ мовано 20 Башкирських козацьких полків, котрі добре зарекомендували себе в боях і, на подив росіян, не вчинили бунту. Та все ж таки в 1846 з 12 кантонів російський уряд залишив тільки 3. Жителів усіх інших кантонів було позбавлено козацьких прав та перетворено на цивільне населення. В 1854 з башкирських козаків сформо­ вано 4 башкирські полки. В лютому 1855 вони, а також населення Башкирських кантонів, були з’єднані в Башкирське (козацьке) військо, до складу якого були залу­ чені й підрозділи, сформовані з жителів Оренбуржжя інших національностей. Вод­ ночас, відновлено частину кантонів, чисельність яких була доведена до 13. У травні 1863 військовим відомством Російської імперії було затверджене «По­ ложення про Башкирське військо», а з 1865 воно було передане Міністерству внут­ рішніх справ, що означає, що відтоді підрозділи Башкирського козацького війська несли лише охоронну службу та використовувалися в якості жандармських. В 1874

Герб Бахчисарая 1784р.

Бахчисарайський мирний договір

Генерал та штаб-офіцер Башкирського козацькогс> війська


Всесвітня козацька енциклопедія році, на підставі нового «Статуту про військову повинність», Башкирське військо Башкирське козацьке було ліквідоване, натомість, на його базі, сформували лише один Башкирський ес­ військо кадрон, у липні 1875 переформовано на кінний дивізіон. А в 1878 цей кінний дивіз­ іон перетворився на Башкирський кінний полк. Одначе російський уряд непокоїла непокірність башкирів, і в 1882 Башкирський кінний полк було ліквідовано. Мало того, було наказано надалі військових полків чи інших підрозділів з башкирів не формувати, а, на випадок війни, з них дозволялося формувати лише Башкирську кінну міліцію, яка підтримувала б порядок, здебільшого, на території, заселеній баш­ кирами, а також відігравала роль місцевих формувань самооборони. На цьому, влас­ не, й завершується історія Башкирського козацтва. Башловка

Башловка - особлива, збільшена частка здобичі, якою товариство наділяло найхоробріших козаків після переможної битви.

Бедрило Михайло

Бедрило Михайло (1938) - наказний отаман Українського Козацтва, радник Го­ ловного отамана Кальміуської паланки, генерал-хорунжий Українського Козацтва. Народився на Львівщині, в родині кравця. Батько його, Михайло Бедрило, служив в армії Української Директорії, очолюваної С. Петлюрою, а під час Другої світової війни співпрацював з ОУН, обшиваючи воїнів Української Повстанської Армії. М.М. Бедрило став автором козацького однострою, прийнятого спочатку в Кальміуській паланці, на Донеччині, а згодом і в усьому Українському Козацтві. Йому ж належать ескізи козацьких шевронів та кокарди. Пошиттям цього однострою займається очо­ люваний М. Бедрилом салон «Адам» в Донецьку. За ініціативою М. Бедрила, при Кальміуській паланці створено Козацький Центр духовності і культури, раду якої він нині очолює.

Безбородько Андрій

Безбородько Андрій (1711-1780) - український козацький діяч. Походив з ко­ зацького шляхетного роду Безбородьків. Батько відомого українсько-російського дер­ жавного та військового діяча князя Олександра Безбородька (1747-1799). Тривалий час служив військовим канцеляристом та генеральним писарем українського козац­ тва. Був предводителем Чернігівського шляхетства. Полковник Київського полку. Один з авторів звернення чернігівської шляхти до Катерининської комісії.

Безбородько Андрій

Князь О. Безбородько. Худ. Иоган Батист Лампі старій.

Безбородько Андрій (1783-1814) - український козацький діяч. Походив з дав­ нього українського козацького шляхетного роду Безбородьків, засновником якого вважається козацький старшина Іван Безбородько (помер 1717). Полковник. Був ко­ мандиром Першого Полтавського козацького полку (див.). Мав титул дійсного ка­ мергера. Оскільки дітей він не мав, то з його смертю обірвалася чоловіча лінія князів Безбородьків. Безбородько Олександр (1747-1799) - князь, російський і український держав­ ний діяч. Канцлер Російської імперії за імператора Павла І. Походив з українського козацького роду. Освіту здобував у Київській духовній академії. Служив у канцелярії генерал-губернатора Лівобережної України графа Румянцева. Був учасником Пер­ шої турецької війни. Командував Київським полком та був членом Генерального суду. Очолював російську делегацію на переговорах, внаслідок яких в 1791, в Яссах, було укладено Ясський мир, яким завершилася Друга турецька війна. Допоміг Павлу ІУ його сходженні на престол та в інтригах проти Катерини II. Дехто з дослідників припускає, що саме О. Безбородько міг бути автором «Історії Русів», проте перекон­ ливих доказів цього не існує. Домігся від Павла І, щоб той відновив Генеральний суд та деякі інші установи Гетьманщини в Україні, скасовані Катериною II. З його допо­ могою було видано (1777) «Короткий літопис Малої Росії» В. Рубана, чимало сто­ рінок якого присвячено історії козацтва.

ЗО


Башкирське козацьке військо - Безкровний Олексій Безклубий Леонід (1947) - один із засновників Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського Козацтва (на Одещині). Народився в Одесі. Закінчив юри­ дичний факультет Одеського держуніверситету. В 1990 був серед тих, хто відроджу­ вав на Одещині козацтво. З грудня 1990 по грудень 1991 був першим крайовим ота­ маном Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського Козацтва. Тоді ж, у Безклубий Леонід 1990, створив в Одесі «Звичаєву громаду козаків Одеси та України», яка займається відродженням давніх козацьких звичаїв та національної боротьби Спас-гопак («Звичспасгопак»). Очолює Федерацію Пластунської січової школи джур Одещини по вив­ ченню «Звичай-спасгопака». Сам Леонід Безклубий, за його твердженням, похо­ дить з роду отамана Задунайської Січі Йосипа Гладкого.

Безкровний Олексій (1785-бл. 1833) - генерал-майор козацьких військ, військо­ вий (наказний) отаман Чорноморського війська. Один із найуславленіших отаманів Кубанського козацтва. Походив з давнього українського козацького роду. Батько його, Данило Безкровний, був обер-офіцером Чорноморського війська. Освіту О. Безкров­ ний мав домашню. Людина виняткової фізичної сили, мужності та відваги, він вра­ жав усіх, хто знав його, своєю самовідданістю в бою і своєю спритністю. Службу він розпочав в 1800, коли ще був п’ятнадцятилітнім. Брав участь у Закубанських походах проти горців, здебільшого, проти черкесів. 3 1811 він уже був хорунжим і командував загоном козаків, який відрізнявся особливою заповзятістю у боях з гор­ цями. Наступного року, враховуючи виняткові старанність і безстрашність, О. Без­ кровного було підвищено в чині до сотника і, водночас, надано чин поручика гвардії, з переводом на службу в гвардію. Упродовж 1812-14 відзначився у боях з француза­ ми під час Бородінської та інших битв і дослужився до полковника. Про славу його свідчить той факт, що, як офіцер особливої хоробрості, він у 1813 був переведений до конвою імператора Олександра І. Після завершення війни з Францією, О. Без­ кровний повернувся зі своїм Дев’ятим козацьким полком на Кубань і знову почав здійснювати походи на горців, відбивати їх численні напади та придушувати заво­ рушення. З 1823 по 1827 О. Безкровний зі своїм полком провів у Польщі, де контро­ лював кордон між Царством Польським та Прусією. Після повернення в 1827 на Кубань, він був призначений командуючим усією Чорноморською кордонною лінією, а 27 вересня цього ж року Височайшим Указом Урядового Сенату його було призна­ чено військовим отаманом Чорноморського війська (того ж року посаду було пе­ рейменовано: замість «військовий отаман», стали вживати термін «наказний ота­ ман») - на цій посаді він і пробув до 1830. До речі, крім суто військових справ, отаман дієво займався викоріненням зловживань у військовій адміністрації краю. О. Безкров­ ний зі своїм полком брав участь у війні з Персією та Туреччиною. За особливу відзнаку під час облоги Анапи, йому було присвоєно чин генерал-майора і нагороджено орде­ ном Св. Георгія 4 ст. В «Хроніці гвардійських козацьких частин» (Довідковій книзі імператорської головної квартири) говориться таке: «Повернувшись з-під Анапи, генерал Безкровний здійснив ще дві експедиції зі своїм загоном на землю черкесів і винищив шість аулів. За військові відзнаки в цих експедиціях він був нагороджений золотою шаблею, прикрашеною діамантами та з написом «За хоробрість». У 1831 році генерал О. Безкровний здійснив свою останню експедицію проти горців, які діяли під командуванням Цокомо. Залишившись під час бою наодинці з цілим гур­ том ворогів, він мужньо відбивався, вражаючи своєю силою та хоробрістю і ко­ заків, і ворогів. Козакам ледве вдалося вирвати його з оточення горців. Після цього рейду О. Безкровний уже не випробував долю. Увесь зранений, стомлений війнами і походами, він зосередив свою діяльність на розбудові за Кубанню низки укріплень, своєрідних фортів. Одне з цих укріплень було назване Олексіївським, саме на честь отамана Олексія Безкровного. З якихось причин в останні роки життя у нього дуже погіршилися взаємини з князем Паскевичем і, після низки інтриг, його було позбавлено посади наказного отамана. Генерал Безкровний був досить заможною людиною. Перед смертю значні кошти він заповів на спорудження в Катеринодарі

Генерал-майор козацьких військ Олексій Безкровний


Всесвітня козацька енциклопедія притулку для літніх та скалічених козаків. З часом такий притулок справді було Безкровний Олексій збудовано. В серпні 1904року ім ‘я наказного отамана, генерал-майора Олексія Без­ кровного присвоєне Першому полку Кубанського козацького війська».

Безпалий Іван

Безрідний Федір

Бейлербей

Безпалий Іван (р. н. невід. - помер 1718) - полковник, наказний гетьман Ліво­ бережної України (1658-1659). Командував полком під час повстання проти гетьма­ на І. Виговського. Після поразки повстання відступив на територію Московії, в рай­ он Білгорода. У листопаді 1658, на раді Лівобережних козацьких полків, був обра­ ний наказним гетьманом Лівобережної України. Спільно з загонами І. Сірка збройно виступав проти правління І. Виговського. Командував проросійськи налаштованими полками у битвах під Лохвицею та під Конотопом (1659). На раді у Переяславі (жов­ тень 1659) поступився булавою Ю. Хмельницькому. За часів гетьманування Ю. Хмель­ ницького був генеральним суддею (1659-1663). Безрідний Федір (р. н. і р. см. невід.) - легендарна постать, український козаксирота, мужній воїн і патріот, герой козацької думи «Федір безродний, бездольний», яка існувала у понад 10 варіантах і виконувалася багатьма кобзарями. Один із варі­ антів, у виконанні талановитого кобзаря О. Вересая, був записаний композитором М. Лисенком. Особу, що стала прототипом цього героя, дослідникам ідентифікувати не вдалося. Бейлербей - керівник (правитель) ейялета - великої адміністративної одиниці (області, краю) в Туреччині, за часів Козаччини. Ейялети поділялися на санджаки.

Бекет

Бекет (від слова «пікет») - так у XVIII ст. в Україні називалися козацькі пости та сторожові вежі, на яких постійно перебували вартові, котрі вогнищем на вежі по­ винні були сповіщати про наближення ворога. Чисельність бекету сягала 4-х осіб.

Белзьке воєводство

Белзьке воєводство - воєводство Речі Посполитої, що охоплювало північну частину сучасної Львівської обл., з містами Белз і Буськ, та північно-західну части­ ну Польщі, з містами Грабовець та Любачів. Утворене польським урядом у 1462 з земель колишнього давньоукраїнського Белзького князівства (XII-XV ст.). Назва його часто зустрічається в літературі часів Козаччини. Під час визвольної війни армія Б. Хмельницького діяла і на землях Белзького воєводства.

Бентковський Йосип

Бентковський Йосип (1812-1890) - учасник козацького руху на Кавказі, стати­ стик, історик. За походженням поляк. Брав участь у Польському повстанні 1830. Був взятий в полон і засланий на Північний Кавказ. Там він зрікся католицтва, перейшов у православ’я і став козаком Кавказького козацького лінійного війська. З 1871, і до кінця днів своїх, перебував на посаді секретаря Ставропольського статистичного комітету. Його перу належить ряд досліджень з проблем статистики, зокрема, «Ма­ теріали для статистично-економічного стану Ставропольської губернії» (1876); «Ста­ тистика населених місць і поземельна власність в Ставропольській губернії», «Ма­ теріали для історії колонізації Північного Кавказу. Част. І. Ногайці» (1883). Ці праці дають дослідникам цікавий матеріал щодо існування козацьких поселень на Ставропіллі, їх чисельності, побуту тощо.

ь

/! V fa** * ці165 ТетФ

.іас* і Гарай воГ^

систе: Мосю СТ.ІІсвою Б міжу 0

Пош ПІСЛЯ] пош охорон проте ( табір п Джала*] чалипе КОГОІВ{ ОД-ПОВе тойчасf

^ Нар ^Cpf Чад* .

Ni

N J9.0

Березанська паланка

Березанська паланка - одна з трьох паланок (адміністративних територій), з яких складалося українське Чорноморське військо. Заснована 1789. Займала, в ос­ новному, територію сучасної Миколаївської обл. На чолі паланки стояв полковник, якого призначав Чорноморський Кіш (рада козацького війська). Розформована 1792, за наказом Катерини II, разом з усім Чорноморським козацтвом, основна частина якого була переселена росіянами на Кубань.

vЧь

S4

>S: \N \

32


Безпалий Іван - Бесбаші

Березань - острів, розташований у північно-західній частині Чорного моря, при вході у Дніпровський лиман, неподалік Очакова. Довжина 850, ширина - від 200 до 850 метрів. За часів Козаччини на Березані стояла турецька залога, тут були фортечні укріплення. Під час російсько-турецької війни (1768-1774) був здобутий українськими чорноморськими козаками (800 багнетів) під командуванням Антона Головатого. Березневі статті 1654 - договір, укладений між Україною і Московією в 1654. Названий так, оскільки переговори щодо його прийняття тривали з 13 по 27 берез­ ня 1654. Українське посольство, що вирушало до Москви після Переяславської ради, очолювали козацький старшина С. Богданович-Зарудний та майбутній гетьман П. Тетеря. Разом з листами Б. Хмельницького, українські дипломати передали уряду Московії проект договору, що складався з 23 статей. Ними для України передбача­ лася широка автономія, зберігалося 60-тисячне військо, місцева адміністрація... Гарантувалося невтручання московських воєвод у внутрішні справи України, пра­ во гетьманського уряду підтримувати міжнародні відносини, збереження судової системи, національної освіти тощо. Ще за життя Б. Хмельницького (помер 1657), Московія порушила всі без винятку статті цього договору, а в другій половині XVIII ст. цілковито ліквідувала залишки автономного устрою, перетворивши Україну на свою колонію. Берестейська (Берестецька) битва - битва, що відбулася 18-30 червня 1651, між українською козацько-повстанською армією Б. Хмельницького і військами Речі Посполитої під командуванням короля Яна-Казимира, поблизу м. Берестечка (на Волині). Початок битви виявився досить вдалим для українського війська. Проте, після переговорів з королем, підкуплений поляками кримський хан Іслам-Гірей III почав відступати в бік Криму. Б. Хмельницький, маючи при собі лише особисту охорону, наздогнав татар і спробував умовити хана повернутися під Берестечко, проте був, по суті, захоплений у полон. Скориставшись із цього, поляки оточили табір повстанського війська, обороною якого в різні часи керували полковник Ф. Джалалія, І. Богун та інші. Після 10-денної виснажливої оборони, повстанці розпо­ чали переговори з поляками. Король вимагав капітуляції, з видачею Б. Хмельниць­ кого і всіх вищих повстанських старшин. Не погодившись з цими умовами, козаць­ ко-повстанські війська 30 червня прорвали оточення і відступили на Київщину, де в той час перебувала ставка Б. Хмельницького. Після поразки під Берестечком, Б. Хмель­ ницький змушений був укласти з Польщею надзвичайно невигідний для українсь­ кого народу Білоцерківський договір (переговори відбувалися у м. Біла Церква). Берестейщина (Білоруська Україна)—так називається територія, котра вклю­ чала теперішню Брестську та південну частину Гомельської області Білорусії. Уп­ родовж усієї української історії Берестейщина була українською землею. В 1238 під Дорогочином (Брестська обл.), воїни Галицько-Волинського князя Данила Галицького розгромили війська тевтонського ордену, поклавши край його експансії на слов’янські землі. Під час Визвольної війни 1648-1654 населення Берестейщини брало активну участь у бойових діях, які відбувалися і на Берестейській землі. В 1918, за часів гетьмана П. Скоропадського, Берестейщину офіційно було включено до складу України. Значна частина населення Берестейщини в роки Другої світової війни брала участь у діях Української Повстанської армії, або підтримувала та співчу­ вала їй. Бесбаші (тур. бейсубаші) - старший воєначальник, що виконував обов’язки військового губернатора певної території Османської імперії, або завойованого тур­ ками краю. Слово це часто зустрічається в історичній літературі про козацтво.

Березань

Березневі статті 1654

Берестейська (Берестецька) битва

Битва під Берестечком гравюра середини XVII ст.

Берестейщина (Білоруська Україна)

Бесбаші


Всесвітня козацька енциклопедія Бєльський Мартин (1494-1575) - відомий польський хроніст. У своїй «Хроніці Мартина Бєльського» (Санок, 1856) окремий розділ «Про козаків» присвятив зарод­ женню українського козацтва, його побуту та бойовим діям. Ця хроніка є неоцінен­ ним історичним джерелом для всіх дослідників історії Польщі й історії козацтва. Бихов - містечко на правому березі Дніпра (тепер - райцентр Могильовської обл. Бєларусі). Не раз згадується в історичній літературі у зв’язку з походами козаків під командуванням 1. Золотаренка та інших полковників під час Визвольної війни 1648-1654. Білас Іван (1953) - гетьман Міжнародної громадської організації «Українське Козацтво» (1998-2005). В Українському козацтві з 1996. Народився в с. Шоломиничі Городецького р-ну на Львівщині. Закінчив Львівську школу міліції (1975), юридич­ ний факультет Львівського університету (1981) та правничий факультет Українсько­ го вільного університету в Мюнхені (1993). Автор понад 80 наукових праць, заступ­ ник головного редактора журналу «Військо України». Генерал-лейтенант Збройних сил України. Обирався депутатом Верховної Ради України. Доктор історичних (1994) та юридичних (1993) наук, професор. Заслужений юрист України (з 1997). Голова Координаційної ради з питань розвитку Українського козацтва при Президентові України (1998-2005). У квітні 2000 року очолював групу українських козаків-парашутистів, яка висадилася на Північному полюсі. Білгородська (Буджацька, Добруджська) орда

Білгородське гирло

Білецький Іван

Пам ’ятна монета 100 руб. ПМР. 2006 р.

Білгородська (Буджацька, Добруджська) орда - татарська (ногайська) орда, заснована у XV ст. ногайськими татарами (20-30 тис. осіб), переселених у Буджацькі степи турками зі степів приволзьких. Перебувала у васальній залежності від Туреч­ чини і Кримського хана (докладніше див. «Буджацька орда»). Білгородське гирло - одне з гирл Дунаю, назване так на честь Білгорода (нині Білгорода-Дністровського, що на Одещині). Дуже старий рукав Дунаю, який поділяє містечко Вилкове на острівну та материкову частини. На берегах цього гирла сели­ лися українські задунайські козаки (друга половина XVIII ст.) та донські козакинекрасівці. Часто згадується в історичній та художній літературі про подунайське козацтво. Білецький Іван (р. н. і р. см. невід.) - козацький діяч XVIII ст. Кошовий отаман запорізького козацтва (1734-1738 з перервами). Під його командуванням козаки зас­ нували нову Січ на річці Підпільній, притоці Дніпра, на території, контрольованій Кримським ханством та Туреччиною. На чолі Запорізького війська брав участь у війні російської армії проти польських військ, що підтримували короля С. Лещинського. Діючи на підлеглій Польщі Правобережній Україні, підтримував гайдамаць­ кий рух, що саме народжувався. В 1736 очолив козацькі полки, які, спільно з рос­ ійськими військами, здобули Перекоп та здійснили похід на Козлов (Євпаторія). Роз­ бив татарську орду під час нападу її на Україну в 1738, витіснивши татар з території між пониззям Південного Бугу і Дністра. Білий Сидір (р. н. невід. —помер 1788) —військовий осавул, кошовий отаман Чорноморського козацького війська (1788). Походив з дворян Новоросійської гу­ бернії. Ще в юності розпочав військову службу на Січі. 1774 був у складі делегації запорізьких козаків, які вели переговори в С.-Петербурзі з царським урядом про долю запорізького козацтва. Але переговори ні до чого не призвели. Після ліквідації (1775) Січі російськими військами, зумів уникнути репресій і вийшов у відставку вже як майор російської армії. Тривалий час займався розвитком свого поміщицького має­ тку на Херсонщині. В 1786 очолював дворянське зібрання Херсонського повіту. Коли Російській імперії знадобилися козацькі шаблі для придушення татарського повстання

34


Бєльський Мартин - Богданович-Зарудний Самійло та війни з турками (указ імператора від 1 липня 1783) С. Білий організував козаць­ Білий Сидір кий полк (до 1000 шабель). За участь в російсько-турецькій війні (1768-74) наго­ роджений Георгіївським Хрестом. В 1787 обраний кошовим отаманом Василькі­ вської Січі Чорноморського козацького війська. Загинув у 1788, у бою під Очаковим. Біломісні козаки - козаки, які в XVII ст., з дозволу російського царя, селилися на вільні від податків («білі») землі в Сибіру, щоб освоювати й обороняти їх. Ці поселенці не сплачували податків за користування своїми наділами.

Біломісні козаки

Білоруське козацтво - республіканська громадська козацька організація, зас­ нована в Мінську (Бєларусь) в 1991. Вважає себе продовжувачем історії перших полків білоруського козацтва —Могилівського, під командуванням полковника К. Поклонського; та Чауського - полковника Івана Нечая, які були сформовані в сере­ дині XVII ст., за наказом російського царя Олексія Михайловича. Білоруське козац­ тво тісно співпрацює з Білоруською православною Церквою. В лютому 2005 ними підписано спільну «Програму співробітництва задля зміцнення православ’я та ду­ ховності». Крім того, козацтво займається вивченням історії козацького руху в Біло­ русії, його представники беруть участь в Постійній міжнародній раді козаків Біло­ русії, Росії та України. На чолі Білоруського козацтва стоїть Верховний отаман Мико­ ла Улахович (2005). Блискуча Порта - одна з назв Туреччини, що була поширена в XV-XVIII ст. (поряд із назвами Висока Порта, Османська імперія). Широко вживається в істо­ ричній та художній літературі про козацтво.

Блискуча Порта

Богаєвський Африкан (1872-1938) - генерал-лейтенант Російської армії. По­ ходив з давнього аристократичного російського роду. Закінчив Миколаївську ака­ демію Генштабу. Служив у гвардійській кавалерії, в тому числі і в елітному Лейбгвардії Отаманському полку, в якому служили здебільшого вихідці з козацьких ро­ дин. Перед революцією був командиром кавалерійської дивізії. В грудні 1917 при­ був на Дон, щоб прилучитися до боротьби проти радянської влади. Наказом генера­ ла Каледіна був призначений командувачем військами Ростовського району, військо якого формувалися здебільшого з донського козацтва. В травні 1918 обраний голо­ вою Донського уряду, а з лютого 1919 обраний отаманом Всевеликого війська Донсь­ кого. Вів активні бойові дії проти червоних військ. З 1920 року перебував в еміг­ рації, де став одним з організаторів емігрантських козацьких громад. «Богдан Хмельницький та його старшина» - брошура сучасного дослідни­ ка Козаччини В.Сергійчука (К. «Фотовідеосервіс», 1996), в якій ідеться про адміні­ стративно-територіальний устрій України XVII ст. та провідних полковників Хмель­ ниччини. Богданович-Зарудний Самійло (р. н. і р. см. невід.) - український військовий і політичний діяч XVII ст. Дипломат. Генеральний суддя Запорізького війська (з 1654), учасник Визвольної війни проти Польщі (1648-1654). Як визначний дипло­ мат Хмельниччини, очолював козацькі посольства до Польщі, Туреччини, Московії. Зокрема, в 1654 очолив посольство України до Московії з приводу підписання Бе­ резневих статей про військово-політичний союз України і Московії. Під час правл­ іння гетьмана І. Виговського був одним із ініціаторів Гадяцького договору, згідно з яким Україна вступала в союз із Польщею. Згодом служив у гетьмана Ю. Хмель­ ницького, виступаючи за союз із Туреччиною.

«Богдан Хмельницький та його старшина»

Богданович-Зарудний Самійло


Всесвітня козацька енциклопедія Богун Іван (р.н. невід.-помер 1664) —видатний військовий і політичний діяч часів Хмельниччини. Походив з українського шляхетного роду. Подільський, Кальницький (Вінницький) і Паволоцький полковник. Наказний гетьман (1651). Коман­ дував корпусом козацько-повстанських військ під Жовтими Водами, Корсунем, Збо­ ровом та інших битвах Визвольної війни. В 1651, під час битви під Берестечком, був обраний наказним гетьманом і зумів вивести рештки українського війська з оточен­ ня. Негативно ставився як до промосковської, так і до пропольської орієнтації окре­ мих полководців Визвольної війни, обстоюючи ідею незалежності України. Рішуче критикував гетьмана Ю. Хмельницького за підписані ним у 1659 «Переяславські етапі», якими було скасовано основні права і вольності козаків, основи української державності, закладені в Переяславському договорі. Брав участь у поході правобе­ режного гетьмана П. Тетері на Лівобережну Україну (1663-64), під час якого був звинувачений поляками у зраді і розстріляний 17 лютого 1664 неподалік НовгородаСіверського. Богуслав —місто, перше літописне свідчення про яке датується 1195, коли про нього згадується, як про давньоукраїнську фортецю, збудовану проти половців. Те­ пер - центр Богуславського р-ну Київської обл. 1240 зруйнований монголо-татарською ордою. В XIV ст. був захоплений литовцями. В 1569 виявився під владою по­ ляків. В історії Козаччини відомий подіями, пов’язаними з повстанням К. Косинського (1591-1593), С. Наливайка (1594-1596), П. Павлюка(1637), Я. Остряниці (1638) та ін. В 1648 війська Б.Хмельницького визволили Богуслав з-під польського пану­ вання і він стає центром Богуславської сотні Білоцерківського полку. Проте, за Андрусівським перемир’ям (1667) знову входить до Польщі. Упродовж XVI-XVII ст. не раз згадується у літописах у зв’язку з нападами на нього татарських орд. В 1678 богуславці чинили опір військам Ю.Хмельницького, за що той зруйнував місто. В 1685 був визволений від поляків військами полковника С. Самуся, що діяли у складі повстанських військ С. Палія. Жителі Богуслава взяли активну участь у повстанні гайдамаків. В 1793, разом з усією Правобережною Україною, Богуслав опинився у складі Російської імперії. Згадується у багатьох працях істориків та в історичних творах письменників. Боротьба богуславців проти поневолювачів та козацька істо­ рія міста відображені у народних думах «Про Марусю Богуславку» і «Бондарівна».

М. Дерегус. Маруся Богуславка.

Богуславський полк

Богуславка Маруся (р. н. і р. см. невід.) - героїня української народної думи «Про Марусю Богуславку» та інших суто фольклорних і літературних творів. З думи випливає, що М. Богуславка походила з м. Богуслава і була донькою священика (по­ півною). Потрапивши до турецького полону, вона здобула довіру турка-господаря і коли той, передавши їй ключі від темниць, подався до мечеті, визволила 700 козаківполоненців. Текст думи «Про Марусю Богуславку» опублікував, зокрема, М. Драгоманов у своїй розвідці «Про українських козаків, татар і турків» (1876). За сюжетом думи створено однойменні твори І. Нечуй-Левицького, М. Старицького. На музику А. Свєшнікова створено балет «Маруся Богуславка». Дослідники припускають, що існував реальний прототип образу Марусі Богуславки. Богуславський полк —назва адміністративно-територіальної одиниці Гетьмансь­ кої України з центром у м. Богуславі. Утворився в 1685, під час визвольної боротьби населення Правобережної України під проводом С. Палія проти поляків. До полку входили Богуславська, Стеблівська, Медвинськата ін. сотні. З 1685 по 1712 полков­ ником цього полку був відомий військовий діяч, соратник С. Палія Самійло Самусь (1685-1712). Козаки-богуславці брали участь у походах проти кримських татар, у боях (1702-1704) з поляками під Білою Церквою, Бердичевом, Баром, Немировом... Ліквідовано було Богуславський полк в 1712, згідно з угодою між Московією та Польщею, за якою значну частину богуславських козаків було переселено на Ліво­ бережну та Слобідську Україну.

36


Богун Іван - Болбочан Петро Богуш Яким (р. н. і р. см. невід.) - український військовий діяч XVIII ст. На­ казний кошовий отаман запорізького козацтва (1709). Наказним отаманом Я. Богуша було обрано по тому, як російські війська зруйнували козацьке містечко Кам’я­ ний Затон і почали просуватися до Січі. Яким Богуш був настроєний рішуче. На раді, що відбувалася під його головуванням, козаки вирішили «Січі москалям не віддавати!» Посла росіян, який пропонував козакам здати Січ, вони втопили у Дніпрі. Я. Богуш організував оборону Січі, яку росіянам вдалося здобути лише з допомо­ Богуш Яким гою зрадника-полковника Г. Галагана та його козаків. З уцілілими козаками Я. Бо­ гуш відійшов до р. Кам’янки, де заснував тимчасову Січ, а вже звідти подався в Олешки. В ранзі кошового отамана Олешківської Січі, Я. Богуш звернувся з лис­ том до шведського короля Карла XII, що перебував тоді у Бендерах (Молдова), з закликом знову розпочати боротьбу проти росіян, щоб допомогти визволити Украї­ ну з-під їх гніту. В «Історії Малої Росії» Бантиш-Каменський цитує листа-відповідь Карла XII, в якому той висловлює надію, що боротьба проти Росії триватиме, і зак­ ликав козаків залишатися під його «королівськім прапором».

Бодянський Осип (1808-1877) - професор, філолог-славіст, історик, літера­ тор. Народився у с. Варві Полтавської губернії (тепер селище в Чернігівській обл.), в родині священика. В 1834 закінчив відділення словесності Московського універ­ ситету. В 1842-58 (з перервою) - професор кафедри історії літератури слов’янсь­ ких наріч цього ж університету. Був редактором періодичного видання «Чтения Московского общества истории и древностей российских», в якому, серед іншого, публікував і матеріали з історії Українського Козацтва. Брав участь у русі слов’я­ нофілів, де належав до ліберального крила. За редакцією О. Бодянського видано «Літопис Самовидця», а також «Історію Русі в», які є важливими джерелами історії української Козаччини. В 1837-1842 здійснив поїздку слов’янськими країнами, де вивчав історію їх народів. Він є автором історичної розвідки «Про час виникнення слов’янських письмен» (1845) та низки інших праць. Божко Юхим (1885-1920) - козацький військовий діяч часів Української На­ родної Республіки та Гетьманщини (1918). Був отаманом повстанського корпусу «Запорізька Січ», котрий брав активну участь у поваленні уряду гетьмана П. Скоро­ падського. Під час боротьби з російськими військами та проросійськими, прокому­ ністичними українськими частинами, командував Другою дивізією «Запорізька Січ», котра входила до складу групи генерала Юрка Тютюнника, що, в свою чергу, підпо­ рядковувалася головному отаманові Симону Петлюрі. Дивізія налічувала близько 10 тисяч козаків, мала 10 гармат та 50 кулеметів. Ю. Божко відзначався надзвичай­ но неврівноваженим, анархічним характером, був схильний до військового авантю­ ризму. Під час боїв за Жмеринку, в липні 1919, за наказом Ю. Тютюнника, отамана і комдива Ю. Божка було заарештовано за «бешкетництво та невиконання наказів», а Другу дивізію реорганізовано і підпорядковано іншому командирові. Незабаром Ю. Божко був звільнений з-під арешту і продовжував командувати невеликими ко­ зацькими підрозділами Української Армії. Загинув у 1920 році, під час збройної су­ тички з отаманом Волохом, старшиною Гайдамацького Коша Слобідської України. Болбочан Петро (1883-1919) - визначний військовий діяч Української Народ­ ної Республіки, що ввійшов в історію України, як командувач Запорізького (козаць­ кого) корпусу, а згодом і командувач військами Директорії (кінець 1918- поч. 1919). Народився в с. Гижцях (тепер Хотинського р-ну Чернівецької обл.), в родині свяще­ ника. Після закінчення Кишинівської духовної семінарії, відмовився від духовного слу­ жіння, а закінчив Чугуївське юнкерське училище і, як офіцер Російської армії, брав участь у Першій світовій війні. Одразу після проголошення в січні 1918 незалежної української держави, сформував з фронтовиків Першої світової Український республ­ іканський полк, на чолі якого взяв участь у обороні Києва від комуно-російських військ


Всесвітня козацька енциклопедія М. Муравйова, що ввійшов в історію України, як «кат Києва». Згодом Болбочан командував 1-м Запорізьким куренем Окремого Запорізького загону генерала УНР К. Прісовського, 2-м пішим полком Запорізької дивізії УНР, який уславив себе під час розгрому російсько-комуністичних військ на Лівобережній Україні. Нарешті, в квітні 1918 в чині підполковника командував Кримською групою українських військ, Болбочан Петро яка розгромила комуно-російські війська в степах сучасної Херсонщини та в Криму. Після виводу, на вимогу германського командування, українських військ з Криму, охороняв українсько-російський кордон в районі Харківщини та Сумщини. За виз­ начні заслуги перед Україною, гетьман П. Скоропадський присвоїв йому чин пол­ ковника, проте скоро Болбочан виявився в опозиції до гетьмана, оскільки не сприй­ мав його намірів об’єднатися з Росією на федеративній основі. Після приходу до влади Директорії, командував Запорізьким корпусом Армії УНР, а відтак був при­ значений головнокомандувачем українських військ на Лівобережній Україні. Але на цій посаді його спіткала військова невдача, оскільки наприкінці 1918 та на початку 1919 йому довелося виводити війська УНР з Лівобережної України. По тому Болбочана було заарештовано і несправедливо звинувачено в державній зраді. Висланий за межі УНР, в Галичину, Болбочан не змирився з таким вироком, повернувся в УНР і спробував очолити корпус та здійснити збройне повстання проти Директорії. При­ наймні в цьому його звинуватив Військово-польовий суд Армії УНР, за вироком яко­ го П. Болбочана було розстріляно. Бондаренко Іван

DESCRIPTION

D V K R A N IE . QVI SONT PLVSIEVRS Ргмюю dp Rojrtumedc

PologMt. CONTENVfeS DEPVIS la cocfiot de b Мо&оий. n&ua ш Iknaceido'h Tnoflnnie.

ENSBitoLE IKV*S MO£rtS, CWt

fs ftm d riie r a ,

b r h Янг *

ВI A V F LA K

A * О ІГ В H U<% VB( C А | | І 9 І>»

b Gem i t h U i, ML D С Г І Х Г

Борзаковський Пилип

Борзиа

Бондаренко Іван (р. н. невід.-помер 1768) —ватажок одного з гайдамацьких загонів, що брав участь у Коліївщині. До того, ймовірно, козакував. Герой народної пісні «Ой хвалився Бондаренко». Боплан Гійом де Левассер (бл. 1600-1673) - відомий французький інженерфортифікатор, архітектор, військовий картограф, дослідник. Тривалий час - понад 15 років - перебував на військовій службі в Речі Посполитій. За його проектом та під його керівництвом збудовано Кодацьку фортецю на Дніпрі (1635) та ряд палаців і замків у Барі, Бродах (1631-33), Підгірцях (1635-40), де разом з венеціанським архі­ тектором Андре дель Аква споруджував замок Конєцпольських), Кременчуці (163435), а також у Франції, куди він відбув у 1648. Надзвичайну цінність для дослідників історії України і, зокрема, козацтва, має його праця «Опис України або областей королівства Польського, розташованих між кордоном Московії й Трансільванії» (ви­ дано у Франції, в Руані, в 1651, 1660), з якої чимало дізнаємося про побут, звичаї та військовий устрій українського козацтва, маємо географічні та економічні відомості про Україну XVII ст. Цю працю перекладено кількома мовами, в тому числі й украї­ нською. Боплан склав також карту тогочасної України. Борзаковський Пилип (р. н. і р. см. невід.) —військовий діяч і літописець XVIII ст. За гетьмана П. Полуботка, служив канцеляристом Генеральної військової канце­ лярії Лівобережної України. П. Борзаковському належить авторство одного з розділів «Діаріуша Генеральної військової канцелярії». Цей розділ «Діаріуша» (тобто щоден­ ника) охоплює порівняно невеличкий період (з липня 1722 по листопад 1723) правлін­ ня гетьмана П. Полуботка, проте дає можливість дослідникам досить виразно уявити собі військове, соціальне і політичне становище Лівобережної України тих часів. Борзна —старовинне містечко на Чернігівщині. У перших згадках фігурує ще в XV ст., як заможний хутір. Містечком стала, очевидно, наприкінці XVI ст., оскільки відомо, що вже в 30-х роках XVII ст. місто Борзна отримало магдебурзьке право, що дало поштовх до розвитку в місті ремісництва і торгівлі. Тоді ж почалося посилене укр­ іплення Борзни фортечними стінами, які перетворили її на одну з могутніх українських фортець. Під час Визвольної війни (1648-1654) місто, за універсалом гетьмана, ста­ ло сотенним містом Борзнянського козацького адмінполку (1648-1649 та 1654-1655).


Бондаренко Іван - Борухович Михайло В 1649 Борзнянський полк було розформовано і Борзна стала сотенним містом Чер­ нігівського полку, а після розформування 1655 - сотенним містом Ніжинського адмінполку. Відомо, що 1655, універсалом гетьмана, Борзну було передано у володі­ ння («на ранг») наказному гетьманові І. Золотаренку. Козаки полку та Борзнянської сотні брали активну участь у Визвольній війні українського народу та в численних повстаннях. Під час Чорної ради 1663 (в Ніжині) значна частина козаків Борзнянської сотні виявилася в опозиції до гетьмана І. Брюховецького, за що 8 делегатів-старшин, які були учасниками цієї ради, гетьман наказав стратити. Завершується давня козацька історія Борзни в 80-х роках XVIII ст., коли російський уряд ліквідував українську автономію та гетьманський устрій, відтак Борзна стала центром Борзнянського повіту Чернігівського намісництва Російської імперії. Після проголошення 1991 Незалежності України, в Борзні було створено осе­ редок громадської організації «Українське козацтво». Борзна

Борзнянський полк —адміністративно-територіальна одиниця та військовий підрозділ в часи Гетьманської України. Був сформований на початку 1648, під час Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, з полковим центром в м. Борзні (тепер Чернігівської обл.). В зв’язку з реорганізацією полкової структури Гетьмансь­ кої України, в 1649 році, наказом Б. Хмельницького, Борзнянський полк було роз­ формовано, а його територію приєднано до Чернігівського полку у вигляді сотні. 1654 Борзнянський полк було відроджено, але вже наступного року знову розфор­ мовано і приєднано у вигляді сотні до Ніжинського. Очолювали цей полк полков­ ники П. Забіла та С. Курбацький. Козаки полку брали активну участь у Визвольній війні українського народу 1648-54, а також у козацько-селянських повстаннях на Лівобережній Україні. Після здобуття в 1991 Україною незалежності, на території Борзнянського району утворено районову організацію «Українського козацтва».

Борзнянський полк

Боровиця - містечко на р. Боровиці, неподалік Дніпра (тепер - Чигиринського р-ну Черкаської обл.). У XVII ст. мала фортечні укріплення. Згадується в історичній літературі у зв’язку з повстанням у 1637 козаків і селян під проводом П. Павлюка. Під Боровицею було закладено табір повстанців, де й відбувалася генеральна битва з поляками, в якій повстанці зазнали поразки. Під час Визвольної війни 1648-1654 у складі Чигиринського полку діяла Боровицька козацька сотня.

Боровиця

Бородавка (Неродич) Яцько (р.н. невід.-помер 1621) - сотник, гетьман запо­ різького козацтва. Гетьманську булаву отримав у 1620, коли П. Конашевича-Сагайдачного було усунено від гетьманства за «угодовську» політику стосовно поляків. Того ж року Я. Бородавка здійснив морський похід на Стамбул, під час якого захопив передмістя і перебив значну частину стамбульського гарнізону. Повернувшись на Січ, оголосив, що козаками можуть бути всі, хто бажає називатися ними, чим спровокував масовий притік селянства, до якого Січ виявилася не готовою. В 1621, на козацькій раді в урочищі Суха Діброва (на Черкащині), Я. Бородавка знову був обраний геть­ маном, а П. Сагайдачний на чолі делегації відправлений до Варшави на переговори з польським урядом з приводу спільної боротьби з військами турецького султана Османа II, що підійшли до гирла Дністра. Привівши 40-тисячне військо до Дністра, Я. Бородавка здобув штурмом фортецю Сороки, а згодом підступив під Хотин. Підтри­ муваний поляками, П. Сагайдачний повів з ним переговори про об’єднання козацького війська з польським. Відчуваючи, що переговори ні до чого не призведуть, П. Сагай­ дачний підступно напав на Я. Бородавку, заарештував його і скарав на смерть.

Бородавка (Неродич) Яцько

Борухович Михайло (р. н. і р. см. невід.) - козацький і державний діяч XVIII ст. Полковник гадяцький, наказний гетьман Українського Козацтва. У 1697 році брав участь у війні українсько-російського війська проти татарсько-турецької армії, яка намагалася захопити пониззя Дніпра аж до Кодака. Його полк прикривав Кодацьку

Борухович Михайло


Всесвітня козацька енциклопедія фортецю. Очолював корпус українського війська, яке, за наказом гетьмана І. МазеБорухович Михайло пи, брало участь на боці Росії у Північній війні (1700-1721). Зокрема, відзначився у боях під Ригою та Друєю. Відомостей про його участь у шведсько-українськоросійській війні 1709 р. на території України не існує. Очевидно, він усе ще перебу­ вав зі своїм військом у Прибалтиці. В 1701, внаслідок тяжких боїв та сутичок між козаками і росіянами (козакам не виплачували платню, принижували їх), корпус М. Боруховича розпався, а рештки його були приєднані до корпусу Д. Апостола.

Бочковий збір

і

І. Браницький худ. А. Мірус (1700-1790)

Братковський Данило

•V iW W .1 “'і

Г іу л і

Бочковий збір - збір (податок), котрий здійснювався на території Запорізького Війська з тих козаків (чи посполитих селян ), котрі виробляли вино або інше спирт­ не. «Бочковий збір» у деяких документах називався ще «винним податком». Браницький Іоани-Клементій (1689-1771) - відомий польський військовий і політичний діяч. Походив з давнього польського аристократичного роду. Батько його, Стефан-Микола Браницький, був воєводою Підляшським. Військову кар’єру розпо­ чинав у французькій армії. Повернувшись до Польщі, посідав кілька важливих по­ сад, але в історію увійшов в 1720, коли був призначений генералом коронної арти­ лерії. Після смерті польського короля Августа II Саксонського, діяльно підтримував прихильників саксонської орієнтації і потрапив за це до в’язниці. Після приходу до влади польського короля Августа III, Браницький став польовим коронним гетьма­ ном, тобто заступником командувача (коронного гетьмана) військами Речі Посполи­ тої, а в 1746 ще й призначений був воєводою Краківським. В 1752 він призначається великим коронним гетьманом, тобто головнокомандувачем усіма польськими війська­ ми. Брав участь у придушені козацько-селянських повстань в Україні. Був в опозиції до короля і певний час домагався приходу до влади роду Чарторийських. Після смерті Августа III Саксонського, Браницький прагнув посісти польський трон, але зазнав поразки. Визнаючи владу нового короля Станіслава Понятовського, він все ж таки змушений був тривалий час жити в своїй резиденції в Білостоці. Таємно підтриму­ вав рух Барських конфедератів (див.). Братковський Данило (р. н. невід.-помер 1702) - поет, громадський діяч. Ро­ дом з Волині. Як депутат шляхетських сеймиків Київщини і Волині, виступав на захист українського населення і православної церкви. Однодумець І. Мазепи, з яким з 1700 підтримував тісні зв’язки. Активний учасник антипольського повстання (1702) під проводом С. Палія. Страчений поляками у Луцьку. Д. Братковський - автор полі­ тичної сатири «Світ, переглянутий за частинами» (1697), в якому гостро критикував польську шляхту за її ставлення до українського населення і, зокрема, до козацтва. Брацлав (Браслав) - місто в Україні, на Поділлі, розташоване на р. Південний Буг (тепер Брацлав - селище міського типу Немирівського району Вінницької обл.). Перша писемна згадка про це українське місто датується 1362, як про місто, підпо­ рядковане Великому Князівству Литовському. В 1362-1432 Брацлав перебував у складі Польщі, а тоді знову повернувся під юрисдикцію Литви. В 1497 гарнізон та жителі Брацлава мужньо оборонялися від татарської орди, але все ж таки місто було здобу­ те ординцями і вщент поруйноване. 1564 Брацлав набув магдебурзького права, яке дало поштовх для подальшого розвитку міста, як значного ремісничого і торгівельного центру. 1569 воно стає центром Брацлавського воєводства Речі Посполитої. Одначе українське населення Брацлава і всього воєводства не бажало й далі мирити­ ся з польською окупацією і брало участь в козацько-селянських повстаннях кінця другої половини XVI ст., а також у Визвольній війні 1648-1654 під проводом Б. Хмель­ ницького. Влітку 1648 корпус Визвольної армії під командуванням полковників І. Ганжі та М. Кривоноса здобули це сильно укріплене місто і, витіснивши поляків з території усього воєводства, сформували тут Брацлавський козацький адмінполк. Упродовж багатьох років Брацлав залишався одним з опорних пунктів української


Бочковий збір - Бродники Визвольної армії в боротьбі проти польських колонізаторів. В 1653 гарнізон Брацлава під командуванням полковника І. Богуна мужньо протистояв тут 15-тис. кор­ пусу польського шляхтича С. Чарнецького. Тривалий час Брацлав перебував у складі Гетьманської України, але 1657, у відповідності з пунктами Андрусівського пере­ мир’я між Московією (яка на той час розглядала Україну, як частину своєї держави) та Польщею, Московія підступно, супроти волі українського народу, передала Брац­ лав Польщі. Після здобуття в 1991 Україною незалежності, в Брацлаві створено районову козацьку організацію, що входить до «Українського козацтва». Брацлавський полк - адміністративно-територіальна одиниця та військовий підрозділ у складі Гетьманської України. Був створений влітку 1648 під час Виз­ вольної війни під проводом Б. Хмельницького з центром у м. Брацлаві. Сотенними містами його були Тульчин, Браїлів, Красне, Ямпіль, Шаргород, Райгород, Чечельник, Комаргород та інші. Всього за «гетьманським реєстром» 1649 в полковому підпорядкуванні перебувало 22 сотні, в яких налічувалося 2655 реєстрових козаків. Козаки, а також населення полку брали активну участь у Визвольній війні 1648-54. В 1667 Брацлавський полк було об’єднано з Вінницьким. У відповідності з умова­ ми Андрусівського договору, Московія передала територію Брацлавського полку Польщі, одначе українське козацтво з цим не змирилося. Полк був одним з центрів міжусобної боротьби за гетьманську булаву та центром повстань під час Великої Руїни в Україні, що призвело до занепаду Брацлава та кількох його провідних со­ тенних містечок. В 1685, після відновлення козацтва на Правобережній Україні, полковник А. Абазин відродив Брацлавський полк й очолив його. Відтак козаки полку під командуванням А. Абазина, С. Палія та С. Самуся брали участь у бо­ ротьбі проти поляків, за відродження на Правобережній Україні українського геть­ манського устрою. По тому як в 1702 полковник А. Абазин потрапив у полон, полк очолив Ф. Шпак. За домовленістю між Польщею та Московією, в 1712 Брацлавсь­ кий полк, територія якого перебувала в той час під юрисдикцією Польщі, було роз­ формовано. Після здобуття в 1991 Україною незалежності, на території Брацлавсько­ го району було створено підрозділ громадської організації «Українське козацтво». Брежі, де (р. н. і р. см. невід.) - граф, посол Франції у Польщі в середині XVII ст., радник французького короля, генерал-лейтенант французької армії. Сприяв пе­ реговорам Б. Хмельницького та І. Сірка з представниками уряду кардинала Д. Мазаріні та головнокомандувача Французькою армією принца де Конде щодо участі українських козаків у Тридцятилітній (1618-48) війні на боці Франції. Саме він по­ радив прем’єру Франції кардиналу Д. Мазаріні найняти на службу українських ко­ заків, які прибули до Франції у жовтні 1645. Брестська церковна унія (1596) - унія (об’єднання) Православних Церков України і Білорусії з Католицькою Церквою Речі Посполитої. Проголошена була на церковному Соборі у Бресті (тепер обласний центр Бєларусі). Внаслідок цього об­ ’єднання утворилася уніатська (греко-католицька) церква, що була підпорядкована Ватикану. Унія призвела до посилення релігійного та національного утисків в Ук­ раїні, ополячення й окатоличення українців. Одне з гасел Визвольної війни під про­ водом Б. Хмельницького було спрямоване саме на ліквідацію унії та відродження Православної Церкви. Цього ж домагалися й ватажки численних повстань. На Ліво­ бережній Україні була остаточно ліквідована в 1654, на Правобережній - 1793. Бродники - етнос, який, згідно з писемними джерелами, стихійно сформував­ ся в ХІІ-ХІІІ ст. в Північному Причорномор’ї. Істинне походження цього етносу та його національний склад - не відомі, але з давньоруських літописів, де згадки про бродників датуються 1147 та 1216, а також із візантійських джерел, випливає, що ос­ новна частина цього етносу була сформована з представників східного слов’янства.

Брацлав (Браслав)

Брацлавський полк

Брежі, де

Брестська церковна унія

Бродники


Всесвітня козацька енциклопедія Загони бродників, на поклик давньоукраїнських князів, не раз брали участь в їх міжу­ собній боротьбі, виступаючи при цьому в ролі найманців. Водночас відомо, що брод­ ники були тісно пов’язані соціально-економічними та військовими зв’язками з по­ Бродники ловцями, що дає окремим дослідникам привід припускати, що бродники (назва, мож­ ливо, походить від їх кочівного способу існування, адже вони «бродили» степами) були одним із половецьких племен. 1223 року в битві на Калці бродники виступили, як союзники татар. Знову ж таки, окремі дослідники вважають, що перші козацькі ватаги формувалися з бродників, до яких поступово приєднувалися селяни-втікачі з різних регіонів України. Саме від бродників козаки нібито переймали устрій громад, Mil і І *» спосіб життя, промисли і деякі традиції. 1 R О N 1 О V І |, DK «II IP X Н Оі А. lilt* T4«r«||Aft| И. N1»* Броньовський Мартин (p. н. і р. см. невід.) - знаний польський історик та дип­ ломат. Очолюючи 1579 посольство польського короля Стефана Баторія до Кримсь­ AM. 1C кого ханства, Броньовський вів щоденник (діаріуш), який потім ліг в основу його •• •»< подорожніх нотаток «Опис Татарії», що з’явилися друком 1595. Ця праця цінна тим, «-mm • ми»»*» що в ній чимало сторінок було відведено описові буття запорізьких козаків, через землі яких пролягав шлях посольства. Збереглися також нотатки М. Броньовського, в яких він описує похід українсько-польського війська на кримських татар 1620, коли вої­ нам вдалося визволити значну кількість українців, що були татарськими бранцями. Брюховецький Іван (р. н. невід.-помер 1668) - кошовий отаман Запорізької Січі, гетьман Лівобережної України (1663-68), російський боярин. Уперше згаданий в «Реєстрі Війська Запорізького» 1649, як старший служник Б. Хмельницького. Після смерті Б. Хмельницького супроводжував його сина Юрія Хмельницького до Києва, для навчання в колегії. В 1659 Ю. Хмельницький послав І. Брюховецького на Січ, наказавши формувати партію підтримки, яка повернула б йому, Ю. Хмельницькому, булаву. І. Брюховецький це доручення виконав. Після обрання Ю. Хмельницького гетьманом, не повернувся до нього, а три роки (1659-62) жив на Січі, здобуваючи авторитет серед козацтва. Був обраний кошовим отаманом (1661 -62), а потім і «ко­ шовим гетьманом» (1662-63). Створивши досить впливову опозицію Ю. Хмельниць­ кому, ніжинський полковник В. Золотаренко та полтавський полковник Я. Сомко почали інтриги проти нього та один проти одного, виборюючи право на булаву. При цьому обидва полковники старанно доносили один на одного у Москву. Цим і скори­ стався І. Брюховецький. Прибувши до табору росіян, він посіяв підозру щодо обох. В 1663, на Чорній раді у Ніжині, за підтримки росіян, І. Брюховецького було обрано гетьманом. Після цього він наказав стратити всіх провідних суперників. Підписав, запропоновані Московією Батуринські статті (1663), в яких містилися значні поступки московітському уряду. Вів збройну боротьбу з правобічним гетьманом П. Тетерею. В 1663-64 pp. відбив спроби поляків захопити Лівобережжя. В 1665 одружився на доньці російського боярина і теж одержав боярське звання. Відтак передав російсь­ ким воєводам майже всі державні функції в Україні. Згодом схаменувся, спробував підняти повстання проти російських військ, але козаки не підтримали його, а кілька полків перейшло на службу до правобережного гетьмана П. Дорошенка. Під час зустрічі двох гетьманів (на Полтавщині, поблизу Опішні) 7(18) червня 1668 І. Брю­ ховецького вбили йому ж таки підлеглі козаки.

Бугогардівська паланка

Бугогардівська паланка —одна з трьох паланок (адміністративно-територіаль­ них округів) Запоріжжя часів Нової Січі (1734-75). Землі її обмежувалися річками Інгул та Південний Буг з одного боку, а також Дніпром і «новосербською» межею - з другого. Адміністративним центром була слобода Гард (неподалік сучасного м. Южноукраїнського Миколаївської обл.) де розташовувалася канцелярія (штаб) паланки та казарми гарнізону прикордонної сторожі. На території паланки знаходилися по­ над 370 зимівників. В ній існували козацькі слободи: Мигія, Соколи, Балацьке та ін.


Броньовський Мартин Будзиновський В’ячеслав Буданов Іван (1879-р. см. невід.) - козак станиці Федосєївської Верхньо-Донсь­ кого округу. Закінчив юридичний факультет Московського університету. Працював присяжним повіреним. В 1818 обраний від своєї станиці депутатом Донського Буданов Іван Військового Кола і незабаром став його секретарем. Після завершення громадянсь­ кої війни в Росії, жив в еміграції в Парижі. Працював в одній з приватних адво­ катських контор. В 50-і роки був членом правління «Козацького Союзу». На власні кошти видав у Парижі «Казачий исторический сборник». В 1957 видав книжку «Значение казаков в жизни России», яка стала п’ятим томом п’ятитомного видання під загальною назвою «Дон и Москва». Ці книги теж були видані на кошти автора та пожертвування козаків. Буджак - нині рідко вживана назва території між нижніми течіями Дунаю і Дністра. Назва походить від тюркського слова «буджак», тобто «кут». Так називав­ ся весь степовий простір від пониззя Дунаю до пониззя Дністра. В історичній літературі часто згадується у зв’язку з тим, що на цій території розташовувалася Буджацька орда. Буджацька (Білгородська, Добрудзька) орда - татарська (ногайська) орда. Сформувалася в кінці XV на початку XVI ст., внаслідок розпаду в XV ст. Золотої Орди та поступового переселення багатьох ногайських родів (20-30 тисяч осіб) у межиріччя Дністра і Дунаю. Буджацька орда була підпорядкована намісникові Кримського хана («прибережному азі»), резиденція якого розташовувалася в селі Ханкишла (тепер Удобноє Б-Дністровського р-ну Одеської обл.). При цьому орда мала й власного правителя - сераскира. Територія орди поділялася на 5 улусів, в яких, за даними на поч. XIX ст., налічувалося 206 поселень (аулів). Буджацькі ор­ динці здійснили безліч набігів на українські землі, грабуючи й випалюючи їх. До­ сить часто свої походи вони здійснювали спільно з Кримською ордою. В 1806, після вступу російських військ в Бессарабію, значна частина буджацьких ногайців була переселена в Таврійську губернію, де поступово розселилася на територіях сучас­ них Донецької, Запорізької, Херсонської та Дніпропетровської обл. Таким чином, Буджацька орда як державне (адміністративне) утворення перестала існувати. В 1812 році, за домовленістю між Росією і Туреччиною, понад 3 тисячі родів но­ гайців було переселено на територію Турецької імперії. Буцжацьке Січове Козацьке військо - козацьке формування, офіційно зареє­ строване в 1994 році. Входило до складу Українського Козацтва. Першим отама­ ном був Іван Діоріца, походним отаманом був обраний Михайло Скляренко. В 1999 році переформоване в Подунай-Дністровську Січ, з осідком в Білгороді-Дністровському (на Одещині), наказним отаманом якої призначено Михайла Скляренка. Ос­ новні напрямки роботи - розвиток козацьких фермерських господарств та козаць­ ких промислів, зокрема, бджолярства. Будзиновський В’ячеслав (1868-1935) - відомий історик, письменник, гро­ мадський діяч, публіцист. Один з організаторів Русько-Української Радикальної партії (жовтень 1890, Львів), співпрацюючи в якій, виступав як редактор партійно­ го видання «Громадський голос». Один із засновників (на Західній Україні) Націо­ нально-демократичної партії (1899, спільно з І. Франком, Є. Левицьким...) В 18861887 редагував газету «Праця». Козацька тематика в його творчості репрезентова­ на грунтовною двотомною працею «Історія України» (1924), в якій значна увага приділяється історії українського козацтва, Гетьманській Україні, проблемам їх міжнародних зв’язків. Його перу належить історичний нарис «Гетьман Мазепа», в якому докладно розглядається політична ситуація, на тлі якої виник союз гетьмана І. Мазепи і шведського короля Карла XII. Він - автор низки історичних оповідань та повістей, зокрема, «Осавул Іван Підкова», «Пригоди запорізьких скитальців».

Буджак

Буджацька (Білгородська, Добрудзька) орда

Буджацьке Січове Козацьке військ

Будзиновський В’ячеслав


Всесвітня козацька енциклопедія Буза - безалкогольний напій, який кримські татари виготовляли з пшона, куку­ рудзи і пшениці. Володіли секретами його виготовлення і козаки, що осідали по зи­ Буза мівниках.

Бузьке козацтво

«те % «

\

4'ь-

ч

А ? . ,, Козак і урядник Бузького козацького війська (1803-1812)

Бузьке козацтво (відроджене)

Буковинський кіш

Бузьке козацтво (козацьке військо, 1785-1798; 1803-1817) —сформоване 12 лютого 1785 року «з бузьких та інгульських поселених козаків і селян, викуплених урядом у бузьких поміщиків» (як стверджується у «Довідковій книжці Імператорсь­ кої Головної квартири», в якій хроніка війська укладена за архівними документами). Спочатку це козацтво існувало в складі одного полку (1500 шабель), якого в червні 1786 було поділено на два полки: Перший і Другий Бузькі кінні полки. 5 листопада 1787 ці полки включено до складу Катеринославського козацького війська під на­ звою: Бузький полк Катеринославського козацького війська. Згодом цей полк виді­ лено в окремий Бузький кінний козацький полк. 6 травня 1803 року цей полк, а та­ кож із 600-а болгарських переселенців, котрі жили на його території, «з доданням до них вихідців з інших південнослов’янських народностей», сформоване Бузьке ко­ зацьке військо. Складалося воно з трьох полків, яким тоді ж, у травні 1803, вручено сотенні прапори. Відомо, що в 1786 двома полками бузьких козаків командували підполковник І. Касперов та майор Скаржинський. Підполковник І. Касперов був одним із засновників козацтва: саме він, ще в 1775 році, будучи майором, очолив Перший Бузький козацький полк, сформований для участі у російсько-турецькій війні і розселений на берегах Інгулу. А загалом Бузьке козацьке військо дислокувалося в межиріччі Мертвовод-Інгул. Ставка військового отамана знаходилася в с. Соколи (тепер це територія м. Вознесенська). Під час російсько-турецької війни бузькі коза­ ки брали участь в боях під Очаковом, Бендерами, Акерманом, Кілією. Особливо відзначився полк бузьких козаків під час штурму в грудні 1790 Ізмаїла. Три полки цього війська брали участь і в російсько-турецькій війні 1806-12. В 1814 до складу війська зараховано великий загін «малоросійських козаків», котрі «віддавна жили на території Бузького війська». Козаки брали участь у війні проти армії Наполеона. Слід відзначити, що Перший Бузький козацький полк, за участь у здобутті Парижа, був нагороджений - в січні 1816 - Георгіївським штандартом з написом: «На подяку за визначні подвиги, виявлені у минулу війну в битвах під Вязьмою, Кроаном, Jlaoном, Арсисом». Згідно з указом від 8 жовтня 1817, Бузьке козацтво було розформо­ ване, а козаки перетворилися на військових поселенців. На практиці це виглядало так: Перший і Другий Бузький полки були об’єднані відповідно з Третім та Четвер­ тим Українськими уланськими полками і переформовані на Перший, Другий, Третій Бузькі уланські полки, у складі яких бузькі козаки й перетворилися на військових поселенців. Указ про ліквідацію війська призвів до повстання козаків, яке тривало понад 3 місяці і якого російським військам довелося придушувати силою. Бузьке козацтво (відроджене) - козацтво, засноване 20 жовтня 1990 року, на Миколаївщині. Складається з Братської, Сланецької та Миколаївської паланок. Кан­ целярія козацтва знаходиться в містечку Братському. Головним отаманом від дня заснування є Михайло Радкевич. На березень 2000 р. чисельність козаків сягала 8328 осіб. У складі козацтва діє екологічна сотня на чолі з сотником Валентином Янковським, яка опікується проблемами екології південного Побужжя. Буковинський кіш —кіш Українського Козацтва, який існує на території Черн­ івецької обл. в наші дні. Заснований в перші дні існування Незалежної України. До його складу входять Лужанський, Шипинський, Стрілецькокутський, Заставнівський, Чернівецький та інші курені. Кошовий отаман (1998) - Олександр Бурденкж. Козаки коша організовують козацькі дружини, які підтримують (спільно з міліцією) громадський порядок, провадять військово-патріотичну роботу. Хор стрілецької пісні Лужанського куреня став лауреатом І Всесвітнього фестивалю козацьких мистецтв.


Буза - Бурляй Кіндрат Буковинська крайова козацька Січ ім. І. Мазепи —Чернівецьке крайове коза­ цьке товариство Українського козацтва. Засноване в січні 2005 на основі Малої Кіцманської Січі (що базується в містечку Кіцмані Чернівецької обл.). Січовики брали активну участь в урочистостях з нагоди обрання Гетьманом України Прези­ дента України Віктора Ющенка. Під час вручення гетьманської булави делегати від Січі тримали на головою Президента калинову віть, привезену з Буковини. На фес­ тивалі козацької пісні «Байда-2005» колективи Січі посіли призові місця. Отама­ ном Січі обрано було Василя Волощука.

Буковинська крайова козацька Січ ім. І. Мазепи

Булава - загальновідомий вид зброї у формі стрижня з голівкою на кінці. Відо­ ма з часів Київської держави. Як зброя, застосовувалася у війську багатьох народів. У козаків булава була ще й символом вищої влади, яку козацька рада вручала кошо­ вим отаманам та гетьманам козацького війська, України або її частини (гетьманові Лівобережної чи Правобережної України). Терміни «вручити булаву», «покласти булаву», «втратити булаву», що широко вживаються в художній літературі, озна­ чають бути обраним кошовим (гетьманом) або ж відстороненим від влади. З XIV ст. відома булава, голівка якої виготовляється у вигляді вертикальних металевих пластин «пер». її називають перначем і вона слугувала й зараз слугує символом полковницької влади. Обидва види булави належать до козацьких клейнодів. Втім, ще й у XVI ст. булаву іноді використовували і як бойову зброю. ••

Бунчук (крим.-татар. - оздоблене кульками намисто на шиї коня) - військова регалія (клейнод) українських гетьманів та кошових отаманів. Мала вигляд списа (іноді з блискучою кулею на верхньому кінці), до якого прикріплювалися кінське волосся і китиці. Вважався однією з вищих регалій - символів влади, і постійно перебував під наглядом спеціального козацького старшини - генерального бунчуж­ ного, або одного з його помічників, «бунчукового товариша». Новому гетьманові чи кошовому бунчук вручали разом з іншими клейнодами. Гетьманський бунчук мав посріблені китиці, а бунчук кошового традиційно виготовляли з білого кінсько­ го волосся, помережаного червоними (чи малиновими) нитками. Бунчукові товариші - козацька старшина, котра не підлягала ні сотенному, ні полковому уряду і не мала посад, а перебувала «під бунчуком гетьмана». Чин бун­ чукових товаришів було запроваджено гетьманом І. Самойловичем (див.) і проісну­ вав він до 1764. Бунчукові товариші, зазвичай, були великими землевласниками, мали свої маєтки, кріпаків. У мирний час бунчукові товариші не зобов’язані були відбувати будь-які козацькі повинності, могли лише виконувати спеціальні дору­ чення гетьмана чи Генеральної канцелярії, зокрема, перевіряти скарги, проводити всілякі ревізії, входити до складу різних комісій. Під час війни вони теж усіляко намагалися уникнути мобілізації, посилаючи замість себе «козацьких наймитів» (заступників). Дослідникам відомий документ, складений 18 квітня 1739 року, яким вимагалося, щоб полковники взяли підписку від бунчукових товаришів, які прожи­ вають на території їхніх полків, що, під страхом смертної кари, вони виступлять у похід і прибудуть на збірний пункт козацького війська. Така жорсткість у вимогах викликана була тим, що бунчукові товариші мали значний військовий досвід і мог­ ли ставати старшими козацькими офіцерами, керувати великими загонами. Бурляй (Бурлій, Бурлюй) Кіндрат (р. н. і р. см. невід.) - полковник гадяцький (1648-1655), наказний гетьман під час Визвольної війни під проводом Б. Хмель­ ницького, дипломат. Прославився ще в 1629, коли очолив загін козаків, які здійсни­ ли морський похід на Синоп (Туреччина). В 1648 разом із загоном реєстрових ко­ заків перейшов на бік повстанців. Не раз виявлявся у складі посольств і делегацій, які вели переговори від імені Б. Хмельницького. Зокрема в 1648 очолив посольство до кримського хана Іслам-Гірея III. Призначався наказним гетьманом, виконував

Бунчужний худ. Иозеф Брандт.

Бурляй Кіндрат


Всесвітня козацька енциклопедія важливі доручення військово-дипломатичного характеру. В 1653 разом з полковни­ ком С. Мужиловським вів переговори з царським урядом Московії щодо входження Бурляй України до складу Московії. В 1655 теж очолював посольство до Москви з листом (Бурлій, Бурлюй) від Б. Хмельницького, в якому гетьман просив дозволу розпочати переговори зі Шве­ Кіндрат цією щодо спільної боротьби проти Польщі. Подальша доля невідома.

Бурсак Панас (Афанасій)

Бурсак Панас (Афанасій) (р. н. невід.-помер 1825) - старшина Кубанського козацтва. Українець. Сотник. Син отамана Кубанського козацтва Федора Бурсака. В березні 1812 очолив добірну Імператорську чорноморську козацьку сотню, сформо­ вану з кубанських козаків, вихідців з України. Сотня брала участь у майже всіх ос­ новних битвах російсько-французької війни 1812. Під час Бородінської битви сотня П. Бурсака знищила кілька французьких батарей. 29 жовтня 1812 він зі своєю сот­ нею захопив французького генерала Ожеро з рештками його бригади. У вигляді тро­ феїв, козаки привезли на Кубань 700 кірас французів. В 1813 брав участь у так званій «битві народів» проти військ Наполеона під Лейпцигом (Німеччина). Прославився в битві проти французької кавалерії. Нагороджений прусським орденом «За заслу­ ги». Після війни П. Бурсак зі своєю сотнею упродовж двох місяців перебував на околиці Парижа. Повернувшись на Кубань, 28 березня 1825 покінчив життя само­ губством. На думку історика Івана Попка, який описав його життя, він скоїв це на знак протесту проти чиновницького свавілля. Бурсак Федір (р. н. невід-помер 1816) - військовий скарбник, отаман Кубансь­ кого козацтва. Розпочав козацьку службу на Запорізькій Січі в 1764, переселившись разом з іншими козаками на Кубань. Був козацьким старшиною, військовим скарб­ ником. В 1799 прийняв отаманство від Тимофія Котляревського (див). Очолював козацькі походи проти черкесів. Був одним з ініціаторів заснування на Кубані кінних заводів, першого училища для дітей козаків у Катеринодарі (1806). Воював з турка­ ми на Дунаї (1807). У березні 1812 сформував Імператорську козацьку чорноморсь­ ку сотню, якою командував його син - Панас (Афанасій) Бурсак.

Бутколи (путкали)

Бутколи (путкали) - так турки називали українських козаків і, зокрема, заду­ найських козаків. Це слово вживається в історичній літературі, особливо в книжках дореволюційних авторів.

Буцький (Томаківка, Городище, Дніпровський) острів

Буцький (Томаківка, Городище, Дніпровський) острів - острів на Дніпрі, на Запоріжжі, неподалік того місця, де права притока Томаківки впадає у Дніпро. Те­ пер цей острів з’єднано з правобережжям Дніпра. Ще в 40-х роках XVI ст., як засв­ ідчує «Хроніка Бєльського», тут була козацька Січ, перші козацькі укріплення. Саме на о. Буцькому (Томаківці) формував свій перший повстанський загін Б. Хмельниць­ кий. Захопивши цей острів, козаки-повстанці укріпили його й перетворили на ос­ новну базу.

Бучацький мирний договір

Бучацький мирний договір - договір, укладений 18 жовтня 1672 року між Річчю Посполитою і Туреччиною. Названий так за назвою міста Бучача (тепер Терноп­ ільської обл. України). Цей мирний договір був спробою припинити тривалу (16721676) польсько-турецьку війну, під час якої козацьке військо на чолі з гетьманом Петром Дорошенком виступало союзником Османської імперії і воювало проти Польщі. Умови договору утворювали досить складну політичну ситуацію в Україні, оскільки все Подільське воєводство Речі Посполитої переходило під юрисдикцію Туреччини, а під булавою гетьмана Дорошенка залишалося лише Брацлавське воє­ водство та південна частина воєводства Київського. З усіх цих територій поляки по­ винні були вивести своє військо, одначе й гетьманський уряд України опинявся під протекторатом Стамбула. Втім, реальної чинності цей договір не набув, оскільки в квітні 1673 року польський Сейм відмовився ратифікувати його. Це рішення Сейму

46


Бурсак Панас (Афанасій) - Буша призвело до відновлення активних бойових дій, які тривали аж до 1676 року, коли обидві виснажені війною держави змушені були укласти новий, Журавненський, Бучацький мирний мирний договір, що виявився більш сприйнятним для польських сенаторів. договір Буша - в давнину містечко, а нині село Ямпільського району Вінницької обл. Мало вигідне географічне розташування, оскільки стояло на р. Марафі, при впадінні в неї р. Вушанки. Перші писемні згадки дослідники віднайшли в джерелах XVI ст. Ні точної дати появи міста, ні імені його засновника не з’ясовано, але припускають, що це укріплене містечко було зведене князями Бучацькими, аби його гарнізон охо­ роняв князівські маєтності від набігів ординців. В XVII ст., в часи Гетьманщини, Буша стала одним із форпостів української державності, центром Брацлавського адмінполку. В історію України Буша увійшла своєю героїчною обороною від польських військ. Почалася ця військова епопея в січні 1654, коли польські полки спробували штурмом здобути місто-фортецю, яке обороняв 6-тисячний козацький гарнізон. Одначе штурм не вдався, а козацький загін підмоги змусив поляків відве­ сти свої війська. Так само невдало завершився для поляків і другий штурм, до якого вони вдалися в березні 1654. Нарешті, в листопаді того ж року під вали Буші підійшло 60-тисячне військо поляків, які вирішили здобути фортецю штурмами та тривалою облогою. їм протистояв 6-тисячний загін козаків на чолі з сотником Гречкою та загін міського ополчення. Після кількох штурмів, коли основна маса захисників Буші загинула, поляки увірвалися до міста. І тоді дружина сотника Зависного, на той час уже загиблого, спустилася в пороховий льох і висадила його в повітря саме тоді, коли його обступив великий гурт поляків. Після цього майже всіх жителів поляки винищили, а місто зруйнували. Подвигові гарнізону Буші присвячено чима­ ло літературних творів, найвідомішими з яких залишаються повість Михайла Старицького «Облога Буші» та його драма «Оборона Буші». Після здобуття 1991 Ук­ раїною незалежності, в Буші було створено осередок громадської організації «Ук­ раїнське козацтво».

Буша

Молитва барських конфедератів. Артур Гроттгер, 1861

47


Всесвітня козацька енциклопедія

Вагін Меркурій

Валахія

Вагін Меркурій (р.н. невід.- помер 1712) —сибірський козак, мореплавець, відкривач сибірських земель. Не раз очолював загони сибірських козаків, які вивча­ ли та приєднували до Російської імперії території Північного Сибіру. Був у складі загону, котрий відкрив Перший Ляховський острів. Загинув під час сутички з гру­ пою козаків, що здійняла проти нього, як отамана, бунт. Валахія (Волощина) - князівство на чолі з господарем (Великим князем). Зас­ новане в XIV ст. на землях, що є історичною областю Валахії, розташованою між Дунаєм та Карпатами. В свою чергу, ця історична область поділяється на два гео­ графічні та історико-етнічні регіони: Мунтенію (Мультянію) або Велику Валахію з центром у Бухаресті; та Олтенію, або Малу Валахію, з центром в м. Крайова, і межевим кордоном між ними слугує річка Олт. З’ясовано, що в І ст. н.е. територія та населення сучасної Валахії входили до складу племінного союзу даків (Дакії). ВIIIII ст., після завоювання римлянами, Дакія стала однією з провінцій Римської імперії. Історія її в IV-VI ст. сповнена подій, пов'язаних із нападами племінних об«єднань гунів та аварів. В ті ж часи в Валахії з’являються й слов’янські поселення, які, в поєднанні з гето-датським населенням в його романізованому вигляді й стали осно­ вою зародження Х-поч. XI ст. народності валахів, або, за слов’янською літописною традицією, «волохів». В X-XIV ст. на Волощину хвиля за хвилею накочуються пече­ ніги (Х-ХІ), половці (XII), а зрештою і монголо-татари (XIII). Власне Румунія (Цара Роминяска, тобто «Румунська земля») сформувалася на початку XIV ст. Спочатку вона офіційно називалася Мунтенією, а згодом, за істо­ ричною традицією, - Валахією. Гартувалася ця держава в тривалій боротьбі за своє існування з поближніми державними утвореннями - Болгарією, Сербією та Угорщи­ ною. У союзі з Молдовою утворилася Велика Валахія на чолі з монархом, що мав титул «господар», і посада якого була виборною, що, зауважимо, не сприяло стабіль­ ності в цій державі. В 1415 Волощина потрапляє в залежність від Туреччини і пла­ тить їй данину. Після масованого вторгнення турків в 1462 —вона перетворюється на залежне князівство, в якому володаря призначали в Стамбулі. В українців і волохів були спільні вороги - Туреччина і Кримське ханство; крім того, значна частина валахів знаходила притулок на українських землях, рятуючись при цьому від османів. Відтак валахи приєднувалися до загонів українських по­ встанців і теж ставали козаками. А вже в 60-70 роки XVI ст., українське козацтво стає важливим військово-політичним чинником, який впливає на становище в Мол­ дові та Валахії. Перший серйозний похід на Валахію козаки під проводом Д. Вишне­ венького здійснили 1563, далі були походи І. Свірчевського та І. Підкови. В 1594-95 в боях проти турків спільно виступають загони валахів, запорізьких козаків та ко­ зацько-повстанського війська С. Наливайка. Значний загін козаків діяв у складі війська валаського господаря Михая Хороброго і під час переможної битви з турками 1595, а також у ході визвольної війни валахів 1599-1601, коли, внаслідок успішних дій на військових та дипломатичних фронтах, М. Хороброму вдалося об’єднати Валахію, Молдову і Трансільванію, витворивши нове могутнє державне об’єднання. Окрему сторінку у взаєминах Козацької України та Валахії було написано в часи Визвольної війни 1648-54 під проводом Хмельницького. Прагнучи створити антипольську коаліцію, Хмельницький вів наполегливі дипломатичні переговори з гос­ подарем Валахії Матвієм Бесарабом (1634-54). Одначе в другій половині XVII ст..

48


Вагін Меркурій по тому як Україна, виявилася у складі Росії, а Трансільванія —під гнітом Туреччи­ ни, Валахія не змогла й далі чинити належний опір Туреччині і змушена була підко­ ритися Стамбулові. Переломними для Валахії стали російсько-турецька війна та Адріанопольськнй договір 1829 року, внаслідок якого Валахія була звільнена від турецького гніту і набула своєї державності під протекторатом Росії. А вже 1859, об’єднавшись із Молдовою, вона утворила єдину державу, котра з 1861 явилася світові під назвою Румунія. А далі йде новітня історія Румунії, яка виходить за межі історії її взаємин з Козацькою Україною.

Васильківський Сергій

Валахія

Василевич Гнат ( р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч XVI ст. Гетьман запор­ ізького козацтва (1596-1597). Відомостей про нього надзвичайно мало. Звертався з універсалом до прикордонної сторожі з закликом об’єднувати свої сили з запорізь­ кими козаками та зміцнювати фортеці для відсічі татарам. 1596 р. зібрав велике військо, яке мав намір вести в Угорщину на допомогу у боротьбі з турками, але через військовополітичну ситуацію, що склалася, похід не відбувся.. Проводив переговори з польським урядом щодо проходження козаків через контрольовану ними територію. Скинутий з гетьманства, очевидно, через підозру у намаганні зблизитися з поляками. Васильківський окремий козацький полк ім. І. Мазепи - полк у складі Азово-Чорноморського козацького війська. Заснований в березні 2004. Основні види діяльності —розвиток та популяризація видів спорту, засновані на козацьких тради­ ціях. Відродження козацького конярства. Участь в охороні громадського порядку. Отаман полку - полковник Українського козацтва Андрій Півень. Васильківський Сергій (1854-1917) - видатний український пейзажист, жи­ вописець. Родом з м. Ізюма (тепер Харківської обл.) Освіти набував у Петербурзькій імператорській Академії мистецтв. В 1886-88 як пенсіонер (стипендіат) Академії мистецтв здійснив поїздку до Франції, де знайомився з творчістю західноєвропейсь­ ких митців. Саме там він ностальгійно звертається до милих серцю пейзажів Украї­ ни, замальовки яких на багато років стають провідними в тематиці його творів. З 1888 осідком художника стає Харків, одначе він веде мандрівний спосіб життя, пішки подорожуючи Харківщиною, Полтавщиною та Запоріжжям. Козацька тематика в творчості С.Васильківського засвідчена його картинами «Сутичка козаків з татарами» (1892), «Козачий пікет» (1888), «Сторожа запорізьких вольностей» (бл. 1890), «Козак у степу. Тривожні ознаки» (бл. 1905), «Козача гора» та «Козача левада» (1890). В 1900 в Харкові відбулася перша персональна виставка творів С. Васильківського, на якій було демонстровано 120 творів. Разом із худож­ ником М. Самокишем видав альбом «З української старовини» (1900). Відомо, що на замовлення Полтавського земства, він виконав три великоформатні мозаїчні ком­ позиції: «Вибори полковника Мартина Пушкаря», «Козак голота» та «Чумацький Ромоданівський шлях», але вони не збереглися, загинули під руїнами колишнього будинку Полтавського земства під час Другої світової війни. Знаковою для творчого життя художника стала друга персональна виставка в Харкові (1912), де подано акварельні портрети Б. Хмельницького, П. Дорошенка, В. Кочубея та ще 24-х діячів Козацької України. До козацького набутку С. Васильк­ івського належать і його роботи «Козак-Мамай» (1911), «Дума про трьох братів» (1915), «Похід козаків» (1917). Всього ж він залишив нащадкам майже 3 тис. мис­ тецьких робіт. Мистецтвознавці відзначають психологізм письма С. Васильківсь­ кого, сюжетність та реалістичність його творів, глибоке знання і талановите відтво­ рення історичних подій та національних характерів. Велегура Петро (р.н. і р. см. невід.) - полковник (1772-75) Кальміуської па­ ланки Нової Січі. Відомо, що військову кар«єру він починав козаком Щербинівського куреня. Увійшов в історію Запорізького козацтва тим, що рішуче боронив східні

Васильківський окремий козацький полк ім. І. Мазепи

Васильківський Сергій. Фото 1904 р.

Велегура Петро


Всесвітня козацька енциклопедія кордони Запоріжжя по річці Міус, та витісняв донських козаків і московітських про­ мисловиків з лівобережжя Кальміуса, з річок Єланчик і Кринка, а також із азовських лиманів. При цьому Велегура не зупинявся перед збройним протистоянням з росіяВелегура Петро нами, хоча на той час Україна уже була цілковита поглинута Російською імперією. Під час знищення російськими війська Запорізької Січі (1775) донські козаки заа­ рештували Велегуру, закули в кайдани і, на вимогу князя Потьомкіна, відіслали до Москви. Десь там, у холодній Московії, і губляться сліди цього українського козакапатріота, оборонця землі запорізької.

XXI Велика Рада Українського козацтва

«Велике братство козацьких військ»

XXI Велика Рада Українського козацтва (26 листопада 2005) - Велика Рада УК, під час якої було ухвалено ряд важливих для подальшого розвитку УК рішень. В Раді взяли участь делегації 16 крайових та 4 окремих (міжрайонних) козацьких то­ вариств. Відбувалася Рада в Києві і приурочена була першій річниці Помаранчевої революції. Рішення XXI Великої Ради, в Українському козацтві було відновлено по­ саду Гетьмана Українського козацтва. Згідно з Положенням про цю посаду, Гетьман УК визнає чинним Гетьмана - Президента України В. Ющенка, і вважає себе підпо­ рядкованим йому. Гетьманом УК XXI Велика Рада УК обрала генерал-отамана УК, Головного військового отамана Кальміуської паланки УК Миколу Пантелюка. Вели­ ка Рада окреслила коло питань, спрямованих на підтримку Гетьмана України Вікто­ ра Ющенка. Пріоритетними завданнями УК визнано було національно-патріотичне виховання молоді та підготовка її до служби у Збройних Силах України. Своїм наказом № 3 від 24 листопада 2005 Гетьман УК М. Пантелюк призначив першого заступника Гетьмана УК генерал-отамана Анатолія Петька - польовим геть­ маном Чорноморського козацького округу; польовим гетьманом, Верховним отама­ ном Галицько-Волинського округу УК призначено було генерал-хорунжого УК Франца Павонського, крайового отамана Хмельниччини, а польовим гетьманом - Вер­ ховним отаманом Гетьманського козацького округу —генерал-отамана Андрія Дрофу, крайового отамана Київщини. «Велике братство козацьких військ» («Великое братство казачьих войск») козацька організація в Росії. Складається з Курського війська (16 тис. осіб), Кримсь­ кого війська (близько 5 тис. осіб), Кубанського війська (бл.7,5 тис. осіб), Козацького товариства Москви (бл. 700 осіб) та кількох незначних товариств (общин) у Мос­ ковській і Псковській областях Росії. Підтримує взаємини з організаціями: «Україн­ ське козацтво» (Україна), Придністровським Чорноморським козацтвом та з «Трійственним союзом козаків США». Козаки братства сповідують монархізм та відрод­ ження «Вєлікай і Недєлімай Рассєї». Отаман - Олександр Тропінін. Наказний ота­ ман - Олександр Андріанов (дані на 2002). Велике Князівство Литовське - як держава, утворилося в XIII ст., увібравши в себе, крім суто литовських земель, території кількох князівств, що доти входили до складу Київської Русі. Вело боротьбу за своє існування з німецькими лицарями (в 1236 - битва біля Саулет, 1260 - поблизу озера Дурбе). За князювання Великого князя Гедиміна (1316-41), Велике Князівство Литовське стало сильною впливовою державою зі столицею у Вільнюсі. В 1385 об’єдналося з Польщею (Кревська унія) і великий князь Ягайло став королем Польщі. За князювання (1392-1430) Вітовта, те­ риторія князівства сягала берегів Чорного моря. У 40-х роках XV ст. у складі князів­ ства були відроджені Київське і Волинське удільні князівства. Внаслідок Люблінсь­ кої унії (1569) Велике Князівство Литовське, по суті, стає частиною Польщі. В роки Визвольної війни (1648-54) українським козакам доводилося воювати і проти ли­ товських військ, що діяли і в складі польської армії, й окремими з’єднаннями (особ­ ливо на території Київщини та сучасної Бєларусі). Фактично Велике Князівство Ли­ товське перестало існувати наприкінці XVIII ст., коли в 1795 р. більша частина його була загарбана Росією, решта, зокрема, території на лівобережжі Німану, - Пруссією.

50


XXI Велика Рада Українського козацтва - Вельямінов Іван Великий канцлер литовський - прем’єр-міністр Великого Князівства Литовсь­ Великий канцлер кого, складової частини Речі Посполитої. литовський

Великий Луг - назва місцевості, котра була адміністративно підпорядкована Чортомлицькій Січі. Це низинна і, до значної міри, заболочена місцевість, завшир­ шки від 3 до 25 кілометрів, що на сотні кілометрів простягалася від острова Хорти­ ця вздовж Дніпра. Під час повеней значна частина Великого Лугу вкривалася во­ дою. Наявність лісів, високих трав, а також величезної кількості дрібних проток, озер і затонів, дозволяло запорізьким козакам-промисловикам, під час нападів орди, переховуватися там у недоступних для кінноти місцях. Втім, самі татари вкрай рідко наважувалися проникати в невідомі їм нетрі, та й лише на незначну відстань від степу. Завдяки величезним запасам риби та мисливської дичини (тут були навіть олені), козаки-промисловики не лише утримували себе, але й у значній кількості постачали рибу і дичину гарнізонові Запорізької Січі. Крім того, з Великим Лугом було пов’язано чима­ ло всіляких легенд, вірувань та містичних уявлень, що дає підставу дослідникам ствер­ джувати, що він відіграв важливу роль у духовному житті Січі. Якщо Січ називали «матір’ю козацтва», то Великий Луг - «батьком», справедливо вважаючи, що саме ці два чинники: Запорізька Січ та Великий Луг - і породили козацтво як таке. Великі Будища - містечко (тепер село) на Полтавщині, в якому навесні 1709 розташувалася штаб-квартира шведського короля Карла XII. Саме тут 27 березня 1709 Карл XII приймав кошового отамана запорізьких козаків Костя Гордієнка. Тут К. Гордієнко домовився з гетьманом І. Мазепою та шведами про спільні бойові дії проти російських військ. Час заснування В. Будищ невідомий. В 1660 В. Будища стають сотенним центром Полтавського полку. В 1687-1709 містечко було у во­ лодінні за посадою («на булаву» чи «наранг») гетьмана І. Мазепи, а в часи гетьмана І. Скоропадського, з 1709 —у володінні обозного Полтавського полку М. Бороховича. З 1775 В. Будища перебували у складі Полтавського повіту Катеринославського намісництва Російської імперії, а з 1796 - у складі Малоросійської губернії Росій­ ської імперії. Тепер це село Гадяцького р-ну Полтавщини. Після здобуття в 1991 Україною незалежності, місцевий козацький осередок входить до Полтавської край­ ової організації «Українського козацтва». Величко Самійло (бл. 1670-бл. 1728) —відомий козацький літописець, автор «Сказанія о войнє козацкой з поляками чрєз Зіновія Богдана Хмельницького», що відоме ще як «Літопис Величка». Родом з Полтавщини. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, володів кількома іноземними мовами. Був канцеляристом у генерального писаря Василя Кочубея. Служив (з 1704) писарем у Генеральній військовій канцелярії гетьмана України. 1702 брав участь у поході російсько-украї­ нського війська в Польщу, де воно виступало в союзі з королем Августом II. Після страти В. Кочубея (1708), С. Величка, як давнього приятеля Кочубея, було заареш­ товано. Після нетривалого ув'язнення, довгий час жив у Диканьці (тепер - Пол­ тавська обл.), де вчителював і займався літературною працею. Події, відображені в «Літописі Величка» (див.), охоплюють період з 1620 по 1700 pp. При цьому літопи­ сець використовував вітчизняні, а також польські (зокрема, поему С. Твардовського «Війна домова...») й німецькі джерела. Цінність літопису полягає ще й у тому, що він є чудовим зразком української книжної мови XVII ст. Назва основної праці С. Величка - 4-томна «Летопись собьітий Юго-Западной России в XVII веке» (К. 18481864), в якій головна увага приділяється визвольній боротьбі українського народу під проводом Б. Хмельницького. Вельямінов Іван (1771-1837) - генерал-лейтенант, генерал-губернатор Захід­ ного Сибіру. Брав участь у війні з армією Наполеона в 1805-1807. Командуючи Кексгольмським піхотним полком, здійснив перехід по льоду Ботнічеської затоки

Великий Луг

Великі Будища. Герб 1995 року.

о В О и н

іоздкои шу урн»

__

кЬ адоХ м м ю ім а м * В ий д и 5^*оров***> мнии> »ціі4 »—«—і і—иИТ— ІіЛКОЮ МЙЬ ЯМСАНІДОІМ

[іУшрм» шштмт■ ММІ цліАтШпш«if*

алпм*

міхлиловш

ІІмА* і <(іічА амм« f Л І Т О p o t ь ІІМяафкІ k«І*!»1. ИЛ«І ц ії»! и* «ф*«*М4ІМНИ* ♦•***Ч _____І о л *

Вельямінов Іван


Всесвітня козацька енциклопедія на Аландські острови, чим викликав захоплення багатьох тогочасних військових. Проте вже наступного року припустився якихось помилок у командування і, за рішен­ ням Військового суду, був відсторонений від командування полком. Повернувся на військову службу лише в 1811, напередодні Вітчизняної війни. В 1812 він уже ко­ мандував дивізією, з котрою діяв на території Латвії, неподалік Риги, проти війська французького маршала Макдональда, а в 1813 його дивізія, і сам генерал І. Вельямінов, відзначилися під час штурму Данцига. Командуючи дивізією, що діяла в Грузії, спільно з козацькими частинами, здійснював рейди проти горців. В 1827 був призна­ чений командиром окремого Сибірського корпусу та генерал-губернатором Захід­ ного Сибіру. За його участю формувалися Лінійне Сибірське козацьке військо та Сибірське козацьке військо, утверджувалися команди та полки сибірських городо­ Іван Вельямінов вих козаків. З 1833, й до кінця життя, залишався членом Військової ради імперії. худ.Дж. Доу, 1828

Вельямінов Олексій

Вельямінов Олексій (1785-1838) - генерал-лейтенант. Командувач військами Кавказької лінії і Чорноморії. Військову кар’єру розпочав у війнах проти військ Наполеона (1805). Брав участь у турецькій війні 1810. В 1816 призначений начальни­ ком штабу окремого Грузинського корпусу. В 1818 командував загоном, який, спільно з терськими козаками, діяв проти горців. Був командиром армійсько-козацького кор­ пусу, що діяв в 1821 під Тарками, а в 1823-26 - за Кубанню. Командуючи військами Кавказької лінії, полемізував з генералом, командиром Кавказького корпусу Паскевичем, який дотримувався оборонної тактики. Вельямінов, навпаки, сміливо здійсню­ вав рейди, відтісняючи горців, завдаючи їм поразки в гірських аулах та ущелинах, і в такий спосіб забезпечуючи непорушність кордонів імперії. Подав імператору Ми­ колі І письмовий звіт про військово-політичний стан на Кавказі, з пропозицією змінити тактику пасивної оборони на тактику рейдів і великих експедицій, завдяки яким можна було заставати горців несподівано, не дозволяючи їм об’єднуватися у великі військові з’єднання. Для оборони Північного Кавказу, за міркуваннями О. Вельямінова, необ­ хідно було постійно мати до 15 тисяч піхоти і до 10 кінних козацьких полків. Саме на пропозицію генерала О. Вельямінова, до Кавказького Лінійного козацького війська були приєднані 33 казенні поселення Ставропольської губернії, що дозволило рішу­ чіше провадити наступальні дії проти закубанських горців. Починаючи з 1834, гене­ рал О. Вельямінов здійснив, на чолі козацьких загонів, ряд експедицій проти горців і розпочав будівництво низки фортець не лише за Кубанню, але й на березі Чорного моря. Під час однієї з експедицій, щоб показати солдатам приклад багатотерпіння, майже шість годин простояв у снігу і смертельно захворів. У серпні 1904 ім’я генерала Олексія Вельямінова, як «вічного шефа», було при­ своєне Першому Лінійному полку Кубанського козацького війська. Вересай Остап (1803-1890) - відомий український кобзар, співець козацької слави, народний бард. Родом з села Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської гу­ бернії (нині Срібнянського р-ну Чернігівської обл.). Син кріпака. Володів високим тенором. Знав сотні народних козацьких дум та пісень. Був знайомий з художником Львом Жемчужниковим, який записав від нього кілька народних пісень та познайо­ мив з Паньком Кулішем, а також написав його портрет. Творчістю його дуже захоп­ лювався композитор М. Лисенко, зусиллями якого 1875 року було організовано вис­ тупи О. Вересая у Петербурзі. Старовинні твори у виконанні О. Вересая записували, для подальшої їх обробки, етнографи М. Чубинський та В. Русов. Помер у квітні 1890 у м. Сокиринці, де й похований.

Верлан

Верлан (р. н. і р. см. невід.) —військовий діяч XVIII ст. Сотник надвірних ко­ заків князя Любомирського, отаман загону гайдамаків. Родом з Брацлавщини - су­ часна Вінницька обл. Певний час був запорізьким козаком. У 60-ті роки очолював сотню надвірних козаків князя Любомирського. Згодом, видаючи себе за полковни­ ка Війська Запорізького, створив загони повстанців, котрі незабаром розрослися.

52


Вельямінов Олексій - Верьовкін Микола Окремі ватаги Верлана діяли проти поляків на Поділлі, Волині і навіть сягали Гали­ чини. В усіх загонах Верлан запроваджував козацький лад, на визволених територ­ іях створював козацьку адміністрацію, призначаючи сотників та полковників. Усе Верлан населення на контрольованих його загонами територіях Верлан примушував при­ сягати на вірність російській імператриці Анні. В 1734, зазнавши поразки від рос­ ійських військ, які не бажали розповсюдження повстанського руху, утік до Молдо­ ви. Подальша доля його невідома. Вернигора (р. н. і р. с. невід.) - козак-характерник. Володів даром віщуна. По­ ходив з с. Дмитрівки, що знаходилося на Лівобережжі Дніпра, на території Корсунського староства. Жив в кінці XVIII на початку XIX ст. Корсунський староста Суходольський вів записи його віщувань. Ознайомившись з ними, польський пись­ менник Михайло Чайковський (Садик-Паша) захопився постаттю віщуна і його передбаченнями, і створив повість «Вернигора», головним героєм якого став козакхарактерник. У повісті дослідники вбачають прагнення письменника в дещо ідилі­ чному світлі подати взаємини між українцями та поляками, роблять наголос на спільній боротьбі поляків і козаків проти турків, татар та інших ворогів. «Весела ' їч» - мистецька асоціація, яка об’єднує українських сатириків і гу­ мористів зі штаб-квартирою в Запоріжжі. Заснована ініціативною групою на чолі з письменником Петром Ребром ( у березні 1995), який залишається незмінним її керівником. Асоціація має філії в Києві, Вінниці, Черкасах, а також своїх членів і симпатиків за кордоном: у США, Австралії, Росії. Налічує понад 300 дійсних членів. Є співзасновницею всеукраїнської літературної премії ім. П. Сагайдачного та видає гумористично-сатиричний альманах «Весела Січ» (первинна назва - «Веселий курінь»). Під патронатом асоціації проводиться всеукраїнське свято гумору «Весела Січ». Вестфальський мир - підписаний країнами-учасницями Тридцятилітньої війни (1618-1648) 24 жовтня 1648 у Мюнстері (Вестфалія). Поклав край цій затяжній, виснажливії! війні, в якій загони українських козаків-найманців у різні роки воюва­ ли то на боці Австрії, то на боці Франції. Вешняк-Якубович (Вишняк) Федір (р.н. невід.-помер 1650) - полковник чи­ гиринський (1648-1650), дипломат, наказний гетьман Українського Козацтва. Ро­ дом з Полтавщини. Освіту здобував у Києво-Могилянській колегії. Певний час був січовим козаком на Запоріжжі. До Визвольної війни під проводом Б. Хмельницько­ го служив старшиною реєстрового козацтва. В 1636-37 був військовим писарем. В 1648 разом із Филоном Джалалією у Кам'яному Затоні перейшов на бік повстанців. На чолі полку брав участь у битвах під Жовтими Водами та під Корсунем (1648). Будучи полковником чигиринським (тобто центр цього адмінполку знаходився в гетьманській столиці), часто, за відсутності Б. Хмельницького, виконував обов’яз­ ки наказного (заступника) гетьмана. В ранзі дипломата очолював гетьманське по­ сольство до Варшави (1648) і двічі (1649) до Москви, де вів переговори з російсь­ ким царем Олексієм Михайловичем щодо союзу України з Росією. Під час Збаразь­ кої битви був наказним гетьманом. В 1650 загинув у бою (за іншими відомостями, помер наприкінці 1650 в Чигирині). Верьовкін Микола (р.н. невід.-помер 1878) - наказний військовий отаман Уральського козацького війська (1865-73, 1874-76), генерал-лейтенант російської армії. В 1839 закінчив Перший московський кадетський корпус, отримавши чин прапорщика артилерії. У складі корпусу генерала Ридигера воював (1849) в Угор­ щині. Під час Кримської (Східної) війни 1853-56 брав участь в облозі Силістрії та в битві на річці Чорній. В 1861 брав участь у боях в Туркестані і тривалий час був начальником Сирдар’їнської прикордонної лінії. З 1865 він був наказним отаманом

Вернигора

«Весела Січ»

Вестфальський мир

Вешняк-Якубович (Вишняк) Федір


Всесвітня козацька енциклопедія Уральського козацтва, а під час Хівинського походу 1873 командував оренбурзьким козацьким загоном. Після Хівинського походу знову повернувся до обов’язків наказ­ ного отамана Уральського козацького війська. Був одним з розробників «Положення про Верьовкін Микола військову повинність в Уральському козацькому війську» та «Положення про громадсь­ ке господарське управління Уральського козацького війська». За його отаманства ці положення й були прийняті. З 1876 й до смерті виконував обов’язки члена Комітету для поранених при військовому отамані Уральського козацького війська.

Виборні козаки

Виговський Данило

Виговський Іван

Виборні козаки - термін, що був узаконений розпорядженням керівника Мало­ російської колегії князя О. Шаховського від 16 вересня 1735 року. «Виборними коза­ ками» вважалися ті, котрі здатні були самі забезпечувати себе —зброєю, амуніцією, конем, харчами —для несення козацької служби. Ті ж, хто не здатний був забезпечувати себе цим, тобто належав до збіднілого прошарку, стали називатися «підпомічниками» (див.). Мобілізація виборних козаків провадилася у відповідності до кількості дворів. Від «козацького ґрунту» виставлявся один виборний козак. Згідно з ревізією козаць­ кого стану від 1735, всі підпомічники були вилучені з козацького реєстру, відтак ви­ борних козаків залишилося 20 тисяч осіб. В Інструкції Генеральної військової канце­ лярії від 16 вересня 1735 було підраховано, що повне спорядження «виборного козака» має сягати 21 карбованця 22 копійок, сума на той час чимала. Відтак Генканцелярія наказувала полковникам та полковим канцеляріям вважати «виборними козаками» тільки тих, котрі мають не лише землю, але й промисли та досить ґрунту «поля орного, сіноко­ су, лісу» а також млини, бджоли, худобу, винокурню, солодовню, чи будь-яке інше майно та промисли. Повинні були самозабезпечуватися й ті козаки, які мали незначні земельні наділи, та в межах 10-50 возів сінокосу. Але виборний козак повинен був мати серед членів сім’ї такого, котрий би обробляв його землю на час, коли він буде залучений до несення козацької служби. Якщо ж козак мав лише поле, але угідь —для утримання худоби —не мав, то йому повинні були допомагати козаки-підпомічники. До «вибор­ них без підмоги» козаків зараховувалися й ті, що займалися винятково скотарством і мали 2-3 коня, 2-3 воли та вівці, або бджоли і «більше нічого не мали». За даними Ніжинсь­ кої полкової канцелярії, в 1737 році в цьому полку нараховувалося 3146 виборних ко­ заків і 3971 козак-підпомічник. Тобто з цього випливало, що процес зубожіння козацтва тривав і що незаможних (малозаможних) козаків у полку було значно більше, ніж тих, котрі здатні були на самоспорядження, а отже придатні були до козацької служби. Виговський Данило (р.н. невід.-помер 1659) - полковник, військовий і політич­ ний діяч часів Хмельниччини. Рідний брат гетьмана І. Виговського. Брав участь у Визвольній війні з 1648. Командував сотнею, полком, був призначений полковником бихівським (м. Бихів, нині Могильовської обл. Бєларусі). В 1655 командував корпу­ сом українсько-угорського війська, що воювало проти Польщі. Брав участь у здо­ бутті Любліна. Був одним з ініціаторів ухвалення Гадяцького договору. Очолював корпус в армії гетьмана 1. Виговського, який провадив бойові дії проти російських військ та союзних їм лівобережних козацьких полків. Під час битви під Києвом, коли він сробував вигнати з Києва московську залогу, зазнав поразки і потрапив у полон. В 1659 страчений (закатований) росіянами у Калузі (Росія). Виговський Іван (р.н. невід.-помер 1664) - генеральний писар. Гетьман Украї­ ни (1657-59). Походив з давнього роду української шляхти. Місце народження не з’ясоване. За одними даними нібито походив з містечка Гоголів, що на Полтавщині, за іншими - з Овруцького повіту Київського воєводства, де його батько мав маєт­ ності. Освіту здобував у Києво-Могилянській колегії. В 1630-40 pp. був юристом Луцького братського монастиря, керував справами луцького земського суду, служив писарем у канцелярії польського комісара, що правив в Україні від імені короля, як гетьман. У битві під Жовтими Водами (1648) перебував у складі польської армії, по­ трапив у полон до татар, але був викуплений Б. Хмельницьким. Після смерті Б. Хмель­


Виборні козаки —Визвольна війна українського народу

ницького, виконував обов’язки гетьмана (наказного гетьмана) при неповнолітньо­ му Юрії Хмельницькому. В 1657-59 був гетьманом України. Боровся за відроджен­ ня незалежності України. У жовтні 1657 уклав оборонний союз зі Швецією. Відно­ вив союз із Кримом. В 1658 розгромив опозиційні війська полковника М. Пушкаря, підтримувані Московією. У вересні 1658 уклав Гадяцький договір з Польщею, який викликав невдоволення значної частини козацтва та населення. В червні 1659 роз­ громив російські війська, що намагалися здобути облогою Конотоп (Конотопська битва). На раді в Білій Церкві передав булаву Ю. Хмельницькому. В 1664 розстрі­ ляний поляками. Заповідав поховати себе в Скиті Манявському (тепер Ів.-Франківської обл.), проте могили його не віднайдено. За іншою версією, похований в с. О Йосиповичах Жидачівського р-ну на Львівщині. (Докладніше про це у моєму романі-есе «Гетьман Виговський —погляд із XXI століття»). Визвольна війна українського народу (1648-1654) - визвольна війна україн­ ського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького проти польсько-шля­ хетського національного, релігійного та соціального поневолення. Розпочалася з повстання козацько-селянського загону, сформованого групою старшин під прово­ дом Б. Хмельницького на о. Томаківка, на Дніпрі, неподалік Запорізької Січі. 21 січня 1648 загін перебрався на Січ і з’єднався з січовим козацтвом, а через кілька днів, на козацькій січовій раді Б. Хмельницький був обраний гетьманом козацькоповстанського війська. На початку повстання Хмельницький звернувся з листом до коронного гетьма­ на Речі Посполитої М. Потоцького з вимогою вивести польські війська з козацьких земель і розпочати переговори про надання Запоріжжю автономії в межах Речі По­ сполитої. Одначе для польського керівництва ці вимоги виявилися несприйнятними. Сприяв розгортанню боротьби і той факт, що, після переговорів Хмельницького з ха­ ном Іслам-Гіреєм III, на допомогу повстанцям прийшов загін татар (близько 4 тис.) під командуванням перекопського мурзи Тугай-бея. Упродовж 1648 повстанці здобули низку блискучих перемог під Жовтими Водами, під Корсунем, а також ж у Пилявецькій битві, внаслідок чого армія Хмельницького визволила переважну більшість етнічних кордонів України, сягнувши Львова і Замостя. Завершився цей переможний похід урочистим в’їздом Б. Хмельницького до Києва, де його зустрічали представники духовенства з усіх визволених територій України на чолі з митрополитом С. Косовим і, що дуже важливо, при цьому був присутній Єрусалимський Патріарх Паїсій. У цей час ніщо не заважало Хмельниць­ кому ініціювати проголошення незалежності України, а себе - гетьманом (королем, царем, Великим князем, словом, правителем) Незалежної України. Тим паче, що при цьому в«їзді були присутні посольства з Туреччини, Валахії, Семигороддя та Молдови, тих держав, які підтримали б вихід України з під корони Речі Посполи­ тої. Але, замість того, щоб із благословіння Патріарха, формувати незалежну дер­ жаву, Хмельницький повів переговори з Патріархом, щоб той дозволив йому взяти шлюб із кумою (що Церквою заборонялося), а королеві Польщі надіслав листа, в якому запевнив, що він є вірнопідданим польської Корони і гетьманом «Його Коро­ лівської Милості Війська Запорізького». Відтак ці події, як і вся подальша поведін­ ка Хмельницького, свідчать, що насправді він не мав наміру створювати незалежну державу, обмежуючись лише закріпленням козацьких вольностей, пом’якшенням релігійного та соціального утисків з боку польських магнатів. Упродовж усієї Виз­ вольної війни він демонстрував, або, як він писав: «декларував себе» підданим польського короля, запевняючи, що воює не проти короля та Речі Посполитої, а проти «королев ’ят», тобто магнатів, які перебувають в опозиції до короля. Вже сама участь козацького делегації в елекційному Сеймі, на якому обирали нового короля Польщі Яна-Казимира (після смерті в травні 1648 короля Владислава IV) засвідчу­ вала, що, маючи під своїм контролем майже всю етнічну Україну, Хмельницький перед усім світом демонструє: він і його військо є підлеглими польської Корони.

Виговський Іван

Визвольна війна українського народу


Всесвітня козацька енциклопедія В 1649 Хмельницький здобув перемоги у битвах під Збаражем та Зборовим, од­ наче час для проголошення Незалежної України було втрачено. Уклавши Зборівську угоду (8 вересня 1649), Хмельницький домігся певної автономії для трьох воєводств: Визвольна війна Брацлавського, Київського та Чернігівського, але й цього разу обмежився розбудо­ українського народу вою військово-повстанської адміністрації, яка, хоча й носила певні елементи автономізму, проте не може визнаватися нами ознакою державності України. Тим паче, що й цього разу у своїх листах та універсалах Хмельницький офіційно запевняв, що і/ він залишається підданим короля, а військо його є «військом Його Королівської Ми­ лості». Така позиція гетьмана заважала сусіднім країнам визначитися у ставленні до Козацької України як до незалежної держави, що вийшла з-під польської корони і, водночас, знову провокувала короля і польський Сейм на нові походи в Україну, ос­ кільки підданий короля має підкорятися волі монарха і Сейму. Невизначеність намірів гетьмана підривала довіру до нього талановитих полководців М. Кривоноса, І. Богуна, И. Глуха, І.Сірка та ін. і зневірювала повстале козацтво. Війна виснажувала сили обох, українського й польського, народів, роблячи їх вразливими перед спільними ворогами: Туреччиною, Кримом, Московією. У червні 1651 військо Хмельницького зазнало сильної поразки під час Берес­ тецької битви, в якій повстанці втратили кращі сили свого воїнства, що дуже демо­ ралізувало повстале селянство. Щоправда, в битвах під Білою Церквою (вересень 1651) та в Батозькій (навесні 1652) Хмельницькому вдалося завдати поразки незнач­ ним військовим силам Польщі, одначе ініціативу і реальну можливість утвердити незалежність України він втратив. Втім, на моє глибоке переконання, він ніколи й не прагнув цього, обмежуючись формулою: «булава гетьмана - але з рук польського короля». 1653, після Жванецької битви, і Хмельницькому, й усім його полководцям стало зрозуміло, що в України є лише два шляхи: або скоритися Речі Посполитій, або ж ставати під протекторат якоїсь іншої сильної держави. У цей час Хмельниць­ кий наполегливо звертається до царя Московії Олексія Михайловича з проханням прийняти його разом із військом і всіма землями у свої підданство. І жовтня 1653 Земський Собор у Москві розглянув прохання Хмельницького и ухвалив рішення «взяти Військо Запорізьке з усіма землями під високу государеву руку». Причому привертає увагу, що, посилаючи прохання про прийняття себе особисто, війська й усієї Козацької України в московське підданство, Хмельницький не мав для цього жодних підстав: ні рішення повстанського війська, ні рішення козацького кола Запо­ різького коша. В січні 1654 відбулася Переяславська рада, на якій було проголошено входження України до складу Московії. Ряд провідних полководців: Богун, Глух, Сірко та інші відмовилися брати участь в цьому дійстві, вважаючи дії Хмельницько­ го зрадою інтересів козацтва і всього українського народу. Після Переяславської ради бойові дії проти поляків час від часу відновлювалися, але їх уже не можна сприйма­ ти, як продовження національно-визвольної боротьби, оскільки царський уряд Мос­ ковії оголосив, що всі міста добуті козаками, переходять «під високу царську руку» і стають територією Московії. 1656 у Вільно було укладене перемир'я між Моско­ Постанова Земського Со­ вією та Польщею, у відповідності з яким Україна була розчленована між цими двома бору від 1 жовтня 1653 р. державами. При цьому українську делегацію не було допущено на переговори навіть в якості спостерігача. Царський уряд вмотивовував це тим, що Хмельницький та його військо є підлеглими царя Московії, а територія України є територією Мос­ ковії. Ще за життя Хмельницького (помер 27 липня 1657) Московія порушила всі пункти Переяславської угоди. Упродовж сотень років Російська імперія ставилася до України, як до своєї колонії, вдаючись до постійного національного гноблення. Спроби декого з сучасних українських істориків переконувати суспільство, що зав­ дання Б.Хмельницького полягало в тому, щоб «домогтися створення незалежної соборної України», не мають під собою ніякого підґрунтя і є ні чим іншим, як ще одним патріотичним міфом. (Докладніше про це - в книзі: Сушинський Б. «Козацька Україна. Хмельниччина», Одеса, 2004). и


Винар Любомир - Витовт Винар Любомир (1932) - відомий український історик. Народився у Львові. Освіти набував в Українському Вільному університеті у Мюнхені. Академік Украї­ нської Вільної АН, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. Багаторічний головний редактор журналу «Український історик», що видається за кордоном (НьюЙорк, Вінніпег, Мюнхен) і який був суворо заборонений комуністичним режимом у часи Радянського Союзу. Зараз працює професором Кентського державного уні­ верситету (штат Огайо, США). Майже всі його наукові пошуки пов'язані з історією козацтва. Так, в 1957 з’являється його монографія «Козацькі зв'язки з Ватиканом в 1593-1599»; далі він досліджував «Проблему зв'язків Англії з Україною за часів гетьманування Богдана Хмельницького» (1959); життя і діяльність Андрія Войнаровського - «Андрій Войнаровський» (1962); його перу належать історичні розвід­ ки «Проблема періодизації козацької доби» (1963); «Князь Дмитро Вишневецький» та «Дипломатична місія Олександра Комуловича в Україну 1594»; «Початки украї­ нського реєстрового козацтва» (1964); «Огляд історіографічної літератури про по­ чатки української козаччини» (1965); «Габсбурги і українські козаки» (1975). Основні наукові пошуки свої Л. Винар здійснював у ті часи, коли в Радянській Україні об«єктивне дослідження історії козацтва було неможливе, а будь-які публі­ кації з цього приводу підлягали жорстокій цензурі. Крім того, Л. Винар мав змогу опрацьовувати значний масив документалістики та дослідницьких джерел, який знаходився за кордонами України і для українських радянських дослідників, влас­ не, був недосяжним. Можна з упевненістю сказати, що Л. Винар давно став про­ відним українським істориком, і то не лише діаспори. «Випищики» - козаки, яких виписували з реєстру. Так, гетьман Михайло До­ рошенко (1625-28) змушений був, згідно з Куруківською угодою (див.), зменшити козацький реєстр з 40 тисяч до 6 тисяч шабель. Тобто 34 тисячі колишніх реєстро­ вих козаків (котрі перебували на утриманні польського уряду) перетворилися на «випищиків», які залишалися без засобів до існування і не мали права називатися козаками. Крім того, вони не мали права жити на «волості», тобто там, де жили реєстрові козаки. їм заборонено було об' єднуватися в загони та обирати отамана чи гетьмана. Саме «випищики» нерідко ставали рушійною силою повстань. Висока Порта - одна з поширених у XV-XVIII ст. назв Туреччини (Османської імперії), що широко вживається в історичній літературі з часів Козаччини. Височан Семен (р. н. і р. см. невід.) - один з ініціаторів і керівників селянсько­ го повстання в Галичині, що розпочалося восени 1648. Викликане воно було націо­ нальним піднесенням, що панувало в Галичині у зв’язку з наближенням до Львова військ Б. Хмельницького та успіхами Української Визвольної армії у Визвольній війні. Разом з полковником І. Богуном командував обороною Вінниці (1651). Був призначений полковником лисянським. В 1668 за антиросійські настрої засланий царським урядом до Московії. Подальша доля його невідома.

«Випищики»

Висока Порта

Височан Семен

V f\

Вітовт (Витовт, Вітаутас) (1350-1430) —видатний литовсько-польський держав­ ний діяч. Великий князь Литовський 1392-1430), відомий полководець, який ко­ мандував литовськими загонами у боях проти Тевтонського Ордену (1370-76). Три­ валий час обстоював незалежність Литви від Польщі. Розбудовуючи Литовську дер­ жаву, підкорив собі Київське (за часів князя Володимира Ольгердовича), Волинське, Чернігівське князівства, оволодів Поділлям. Упродовж 1406-08 тричі водив військо на Московію і встановив кордон між Литвою та Московією по річці Угрі (1408). Ко­ мандував литовським військом у битві під Грюнвальдом (1410). В 1413 підписав у м. Городня, від імені Литви, акт про Литовсько-Польську унію, що призвело до ока­ толичення православної Литви і до обмеження незалежності Литовської держави. Саме поява цієї унії змусила українську шляхту негативно ставитися до Вітовта,

Винар Любомир

Великий князь Вітовт (гравюра XVI ст.)


Всесвітня козацька енциклопедія Вітовт

Вихід

Вишенський Іван

Вишневець

f

a

віддаючи перевагу його супротивнику у боротьбі за литовський трон Болеславу Свидригайлу, який став Великим князем одразу після смерті Вітовта. Вихід (вигін) - формування походних козацьких колон та виступ у похід. Досить часто виходи були навчальними, гетьман чи російське командування (залежно від того, кому українські козаки підпорядковувалися) влаштовували «виходи» задля пе­ ревірки готовності козаків. Вишенський Іван (бл. 1550-1620) —відомий український письменник-полеміст. Родом із м. Судова Вишня (тепер Львівської обл.). Жив і працював у Луцьку. Підтри­ мував зв’язки з Львівським Братством. У 90-х роках прийняв чернечий сан і відтоді жив здебільшого на Афоні (Греція). Основні твори його були спрямовані проти Бе­ рестейської унії і католицизму. Відстоював Православ’я в Україні, і в цьому його підтримувала значна частина української козацької старшини. У 1604 прибув до України і певний час жив у Львові, але не зійшовся у поглядах з провідними членами Львівського Ставропігійського братства. Пробувши певний час в Учнівському мона­ стирі та Манявському скиті, в 1606 повернувся на Афон. Його перу належать по­ лемічні есе «Звинувачення диявола миродержця», «Писаніє до єпископів, що втекли від православної віри» та інші (всього близько 20 творів), в яких рішуче виступав проти католицизму і, зокрема, проти окатоличення українського народу. Водночас І. Вишенський виступав і проти світської освіти, проповідував аскетизм. Твори його надихали на боротьбу за віру багатьох козацьких вождів, вони ставали теоретичним підґрунтям для патріотично настроєних українських священиків. Вишневець - містечко на Волині (тепер селище Збаразького р-ну на Тернопіль­ щині). Вважається, що саме від назви цього маєтку, де й досі зберігаються рештки замку Вишневецьких, походить прізвище князів Вишневецьких, рід яких дав Україні кількох діячів Козаччини, а Польщі —короля, Михайла Вишневецького (1633-1673). Вишневецький Дмитро (1516-1563) - князь, один із засновників організовано­ го козацького руху в Україні і Запорізької (Хортицької) Січі. Походив від туровопінських Рюриковичів, був нащадком Великого князя Литовського Гедиміна. Впер­ ше його ім’я згадується в документі 1545. Припускають, що в складі польського війська в 30-40-х pp. XVI ст. Вишневецький брав участь у війні з турками. 1550 польський король Сигізмунд II Август наділив його Канівським і Черкаським староствами, завдяки чому Д. Вишневецький виявився оборонцем значної частини півден­ них кордонів Польського королівства, а отже, й України. В 1553 посварився з коро­ лем і подався до Туреччини (за однією з версій - до Стамбула), де, як припускають, перебував на правах гостя султана і знайомився з організацією турецької армії. На початку 1554 повернувся в Україну і знову дістав під свою владу Канівське і Чер­ каське староства. Крім того, король Сигізмунд II Август призначив його начальни­ ком прикордонної застави (королівським стражником) на Хортиці (1554). В 1556, спільно з загоном російських військ, здійснив похід проти татар і захопив ІсламКермень. Здійснив також спробу захопити фортецю Озю (Очаків). Того ж року (за іншими даними - 1555) висадився на дніпровський острів Мала Хортиця і спорудив там польову фортецю «Хортицький замок», який став прообразом Січі. У травні 1557 татари на чолі з ханом Девлет-Гіреєм взяли фортецю в облогу, але здобути її не змог­ ли. Після цього Д. Вишневецький відбув до Москви і перейшов на службу до царя Івана Грозного. В 1559 очолив загін українсько-російських військ, що здійснив на­ пад на Крим, а в липні цього року —на Азов. В 1560 здійснив другий похід на Азов. Наступного року перейшов на службу до польського короля. Йому було повернуто всі звання і маєтки. Прагнучи втрутитися в молдавські справи, він 1563 з загоном козаків і польської шляхти переходить молдавський кордон. Тут Д. Вишневецький потрапив у полон і

58


Вихід - Віденська Січ

був переправлений до Стамбула. За «Хронікою Мартина Бєльського», його скинули з фортечного муру на гак, зачепившись за який ребром, він висів 3 дні, аж поки не був убитий пострілом з лука. Побутує думка, що саме про його загибель ідеться в думі «Про Байду-козака». Вишневецький Дмитро Юрій (бл. 1628-1682) - князь, український магнат. Походив з того ж роду, що й Дмитро Вишневецький. Як офіцер польської армії, брав участь у боротьбі проти Визвольної армії Б. Хмельницького. Зокрема, коман­ дував загоном польсько-українського війська під Збаражем (1649). Після Визволь­ ної війни відійшов від активної військово-політичної діяльності.

Вишневецький Дмитро

Вишневецький Дмитро Юрій

Вишневецький Михайло (Міхал-Фома-Корибут) (1640-1673) - король Речі Посполитої (1669-73). Син українського магната князя Ієремії Вишневецького. Дотримувався проавстрійської орієнтації. Внаслідок невдалої війни з Туреччиною, під час якої турки здобули Хотин і значну частину Поділля, змушений був укласти Бучацький мир (1672), надзвичайно невигідний для Польщі, а відтак і для України. За часів правління М. Вишневецького, Польща остаточно ослабла, позбулася ко­ лишньої військової та політичної могутності, посилилися чвари між магнатами. Частина Правобережної України, згідно з Бучацьким договором, відійшла до Ту­ реччини. Помер у Львові. Вишневецький Михайло (р. н. і р. см. невід.) - князь, гетьман українського козацтва. З давнього роду князів Вишневецьких. Будучи старостою Черкаським і Канівським, очолив в 1569 корпус українського козацтва, що за наказом польського короля вирушив у похід під Астрахань, на допомогу російським військам. Допомі­ гши росіянам здобути Астрахань, козаки, повертаючись додому, заснували на Дону м. Черкаськ. В 1574 М. Вишневецький перебував за кордонами Речі Посполитої з дипломатичною місією. Під час польсько-російської війни (1579-1580) командував корпусом козаків, що діяв у складі польської армії. Вважався одним із найталановитіших полководців українського козацтва та Речі Посполитої.

тт

&

щ ■?

Вишневецький-Корибут Ярема (Ієремія) (1612-1651) - князь, полководець, український магнат, воєвода руський. З давнього роду князів Вишневецьких. В 1631 прийняв католицтво. Основні маєтки знаходилися в районі Лубен на Полтавщині. Мав власне надвірне козацьке військо, що сягало 12 тисяч шабель. На чолі загону польського війська та надвірних козаків, придушував повстання (1638) Я. Остряниці та Д. Гуні. З 1635 був сенатором польського Сейму. В 1648-1651, на чолі 6тисячного війська, брав активну участь у боротьбі проти Визвольної армії украї­ нського народу під проводом Б. Хмельницького. Відзначався особливою жорстокі­ стю у розправах над повстанцями. Уперто виступав проти Православ’я. Основної поразки його загін зазнав у битві під Пилявцями восени 1648. Влітку 1649 король Ян Казимир призначає його коронним гетьманом (головнокомандувачем) військ Польщі. Відтак він очолив боротьбу польських військ проти повстанців. Ім’я Ієремії Вишневецького часто згадується в історичній літературі часів Козаччини. Помер у серпні 1651, під час наступу польського війська на Білу Церкву, у м. Паволочі від пошесті (як зазначається у польській хроніці). Віденська Січ - товариство студентів-українців, які навчалися на території Австро-Угорщини. Заснована 1867 з центром у Відні. Першим керівником Віденської Січі був письменник і композитор Анатолій Вахнянин. Почесними членами були М. Драгоманов, М. Грушевський, І. Франко. В 1893 австрійський уряд заборонив діяльність «Січі», проте вона продовжувала діяти напівлегально аж до 40-х років XX ст.

Віденська Січ


Всесвітня козацька енциклопедія Візир (везир) - міністр, член Дивану (ради при султані), вищий сановник ТуречВізир чини. «Великий візир» означає «прем’єр-міністр». Досить часто візирі командували корпусами турецького війська, що діяло проти козаків.

«Війна домова»

Військо Вірних козаків Чорноморських ім. гетьмана Б. Хмельницького (ВВКЧ).

«Війна домова» (повна назва польською: «Wojna domowa z Kozaki I Tatary, Moskwa,.. przez lat dwanascie toczaca sis dotad») - «Громадянська війна з Козаками, Татарами та Москвою... що точиться ось уже дванадцять літ» - історико-епічна по* ема польського поета і перекладача Самуїла Твардовського (бл. 1600-61). У складі польського війська С. Твардовський брав участь в у московському поході 1616-17, набував військового досвіду в Хотинській війні 1621. На перші літературні твори його надихнула участь, у складі польського посольства, в переговорах з Туреччи­ ною. Саме враження від подорожі до Туреччини та перебування в Стамбулі лягли в основу його подорожніх нотаток «Надзвичайне посольство Криштофа Збаразько­ го...», яке побачило світ 1633. Значний час перебуваючи в якості канцеляриста та хроніста при дворах польських магнатів Збаразьких та Вишневецьких, Твардовсь­ кий мав змогу добре ознайомитися з суттю українсько-польських взаємин, з побу­ том українських селян та козацтва, з історією України. Все це допомогло йому в роботі над поемою «Владислав IV» (1649), де відтворюється життєвий шлях короля, при якому запалала Визвольна війна українського народу 1648-54. Поему «Війна домова», перше видання якої було опубліковане бл. 1651 (за іншими даними -1655), він писав в Україні. Безпосереднім поштовхом до написання поеми «Війна домова» став перебіг нещасливої для українців Берестецької битви, учасником якої у складі польського війська був - як припускають - і сам Твардовський. Характерно, що ос­ новною причиною, яка спонукала Хмельницького розв'язати війну, поет вважає його прагнення помститися за власні кривди. І Твардовський справді мав достатньо до­ казів цього, із підтвердженням листами, універсалами та умовами, які гетьман вису­ вав під час переговорів. Змальовуючи перебіг битв під Збаражем та Берестечком, інші події, Твардовсь­ кий не приховує свого зневажливого ставлення до українського козацтва, як до збіго­ виська гультяїв та «зухвалого хлопства». Водночас, він критично відгукується про морально-психологічний стан польського війська, яке відвикло від воєн і втратило бойовий дух. Зате справжніми героями цієї війни поет вважає короля Яна-Казимира, який у тяжкий для вітчизни час зумів об'єднати Польщу і врятувати її від поразки; та Єремію Вишневецького, який, на думку Твардовського, цілковито зрікся власних планів та амбіцій і жертовно став на захист Речі Посполитої. При цьому поет вдаєть­ ся до образного, натуралістичного змальовування тих жорстокостей, до яких украї­ нська повстанська армія вдавалася, винищуючи поляків, католиків та іудеїв. Поема мала значний успіх. Вона вражала сучасників своїх художнім рівнем, пат­ ріотичним настроєм та знанням історичних реалій. Недарма після появи цієї поеми, яка стала прикладом для навчання та наслідування для багатьох інших польських митців, Твардовського почали називати «польським Вергілієм». Значний вплив мала ця поема і на українських літераторів, і навіть істориків. Доведено, що одним із ос­ новних історичних джерел для написання С. Величком його «Літопису», стала саме поема С. Твардовського «Війна домова»; особливо це стосується тієї частими літопису, в якому йдеться про часи Хмельниччини. Інша річ, що С. Величко не в усьому погоджу­ вався з Твардовським у його оцінках подій і подеколи вступав з ним у полеміку. Навіть у наші часи поема «Війна домова» все ще належить до польської та світової класики. Чорноморських ім . г е т ь м а н а Б. Х м ел ь н и ц ь к ого (ВВКЧ). Засноване, як обласна громадська організація, зі штаб-квартирою в Одесі, 6 травня 2002 року. Створене було на основі Земляцтва Чорноморських козаків, що існувало в Одесі (1997-2002 pp.), як міська організація. Отаманом ВВКЧ ім. гетьма­ на Б. Хмельницького обраний генерал-осавул, член Національної Спілки письмен­ ників України Олег Дрямін, писарем —полковник Володимир Таран. До козацтва _

В ій с ь к о В ір н и х к о за к ів

60


Візир - Військо Донське

увійшли одеські козацькі організації: Сотниківський Кіш, Пересипська Січ, Цент­ ральна паланка. Військо Донське - козацьке військо, яке історично сформувалося на теренах Московії в середній та нижній течії р. Дон та на її притоках. Утворилося внаслідок злиття наприкінці XVI-на поч. XVII ст. козацьких громад «верхових», (що базували­ ся в середній течії Дону) та «низових» козацьких спільнот. Військо Донське не зна­ ло січового устрою, як це повелося на Запоріжжі, а формувалося за станичним прин­ ципом, коли «козаками» вважалися всі жителі даної станиці, все населення Землі Війська Донського. При цьому кожна станиця, кожне містечко мали свого виборно­ го отамана, а Військовий Круг обирав військового отамана Війська Донського. Тво­ рилося Військо Донське за представницьким принципом, за яким кожне козацьке містечко, з підлеглими йому станицями та хуторами, давало однаковий відсоток козацьких ополченців. У мирний час чисельність Війська сягала від 2 до 8 тисяч, а під час війни оголошувалася загальна мобілізація. Основі рішення приймалися на Військовому Крузі, в якому брали участь деле­ гати від усіх містечок та станиць Дону. В окремих випадках, для прийняття особли­ во важливих рішень, або в разі виникнення внутрішнього конфлікту між претен­ дентами на посаду військового отамана, скликався Великий Круг, який збирав більш широке представництво від усіх козацьких верств, нагадуючи «Чорні Ради» в ук­ раїнському козацтві. Військова старшина, що складалася з військового отамана, двох осавулів та двох судців, обиралася на один рік, і їй, канцелярії, належала вся військова та адміністративна влада на Землі Війська Донського. З 1618 Військо Донське стає реєстровим і перебуває на утриманні, принаймні частковому, царсь­ кого уряду Московії. За участь в боях, охорону кордонів та «вірну цареву службу», царський уряд оплачував службу козаків зброєю, порохом, грошима, тканинами, хлібом та сіллю. Одначе прагнення царського уряду цілковито підпорядкувати собі Військо Донське завжди викликало спротив: у 1632 козаки відмовилися присягати на вірність цареві Олексію; ще двічі, в 1646 та 1648, відмовилися приймати жалувану грамоту, якою козацтво утверджувалося як підлегле цареві, і навіть платню. І тільки 1671, після придушення повстання під проводом С. Разіна, в якому взяли участь і донча­ ки, козацтво, по суті, під багнетами, було приведене до присяги на вірність цареві. Відтоді царська адміністрація почала рішуче обмежувати права козацтва. Особли­ во яскраво це виражалося після придушення повстання О. Пугачова. Козацтву було заборонено мати виборну старшину, натомість з’явилася призначувана, яка мала офіцерські козацькі чини. Було організовано реєстрацію козацького населення, а все некозацьке, яке з’явилося в Донській області в пошуках волі, було записане в ранг «іногородніх», відтак різко обмежувалося в своїх правах у порівнянні з козаць­ ким. Й нарешті в 1786 вся заселена донськими козаками територія була оголошена адміністративно-територіальною одиницею Російської імперії - Землею Війська Донського. За Військом закріплювалася земля, яка передавалася у користування козацьким станицям для поділу між козацькими родинами. Упорядковано було й військову службу, чому сприяло затвердження 1802 «Положення про військову служ­ бу Донського козацького війська». Відомо, що це іррегулярне військо мало вистав­ ляти на час війни 80 п’ятисотенних полків, дві артилерійські роти, один тисячний полк (якщо йшлося про похід в інші країни), а ще особливі, елітні Отаманський полк та Лейб-гвардії козацький полк. Ще суворішими були вимоги, затверджені положенням про службу 1835. Все чоловіче населення Землі Донської мало нести службу упродовж 25 років. За призовом козак мав з’являтися зі своїм обмундиру­ ванням та спорядженням, зі своєю шаблею, кинджалом та конем. За службу кожен козак наділявся 30-десятинами землі. 3 1815 Земля Війська Донського перебувала у військовому та адмінпідпорядкуванні у Головного штабу Військового міністерства Росії; з 1875 - у Головного управління козацьких військ, а з 191 0 -у Козацького

Військо Донське

Герб Області Війська Донського 1878 р.


Всесвітня козацька енциклопедія відділу Головного штабу. В період з 1870 по 1920 Область Війська Донського вклю­ чала території сучасних Ростовської, Волгоградської областей Російської Федерації, Військо Донське Луганської і частково Донецької областей України. Адміністративний центр перебу­ вав у Черкаську (з 1806 - Новочеркаську). Донські козаки використовувалися рос­ ійським урядом для придушення польських повстань 1831 та 1863-64. Вони відзна­ чилися під час Кримської війни 1853-56. Чотири полки та дві батареї козаків брали участь в Російсько-Японській війні 1904-05. Ціла армія - 57 полків та кілька дрібних підрозділів - була сформована з Донських козаків для участі в Першій світовий війні. Під час Громадянської війни в Росії частина донських козаків підтримувала комун­ істичний переворот, інша частина —білий рух. В 1920, після перемоги комуністів, Об­ ласть Війська Донського була розформована і значна часина її склала Донську об­ ласть Російської республіки, а в 1924 землі донських козаків увійшли були до ПівнічноКавказького краю. Згідно з Постановою ВЦВК від 1920, козацтво як особливий соціаль­ ний стан РРФСР було ліквідоване, а вся земля козацтва стала державною власністю. Комуністичний режим провадив жорстокі репресії серед козацтва, аби не допустити його відродження. До 1936 козаки, у зв'язку з їх неблагонадійністю, навіть не мали права служити в Червоній Армії, але 20 квітня 1936, постановою ЦВК СРСР, ці обмеження були скасовані і під час Другої світової війни кілька козацьких дивізій воювали у складі Червоної Армії проти німців. Втім, значна частина козаків воювала і в складі частин генерала Власова та інших військових формувань, на боці Німеччини, прагнучи по­ валення ненависного комуністичного режиму в СРСР. В 90 роках XX ст. на Дону поча­ лося відродження Донського козацького Війська вже як громадської організації. У квітні 1996 воно було офіційно визнано Указом Президента Російської федерації.

Військо Запорізьке

Військо Запорізьке (Низове) - офіційна назва запорізького козацького війська, якої дотримувалися гетьмани й кошові отамани в листах до правителів сусідніх дер­ жав та в універсалах. Відтак широко вживається в історичній літературі. Базувалося це військо на Січі, що закладалася на островах та берегах Дніпра й інших річок. Очолював військо - кошовий отаман (зрідка —гетьман). Поділялося на курені (див.). Формувалося здебільшого з козаків, які постійно жили на Січі та на території, підпо­ рядкованій Запорізькій Січі. Упродовж усього періоду свого існування XVI-XV1II ст., Військо вело боротьбу з Кримською і Буджакською ордами та з Османською імперією (відомості про неї - в статтях про кошових отаманів, паланки, битви...). В часи Гетьманщини назва «Військо Запорізьке Низове» поширювалося на все украї­ нське козацтво, іноді так називали й саму Українську державу.

Військовий довбиш

Військовий довбиш - козацький старшина. Був помічником військового осаву­ ла та виконував роль судового пристава Запорізького козацтва під час екзекуцій. В його обов’язки входило: зачитувати вироки, а також постанови старшинської ради чи полкового суду, або кошового отамана, на місці страти козака-злочинця чи зрад­ ника; або на козацькій раді. Він же досить часто і виконував смертні вироки.

Військовий круг

Військовий круг - загальновійськові збори у кубанських, донських, терських, волзьких, яїцьких, гребенських козаків в XV1-XVI1I ст. Круг був вищим органом влади цих козацтв. На ньому обирали отаманів та іншу козацьку старшину. В 1917-18 військові круги діяли у білокозаків Дону та Уралу.

Військовий старшина

Військовий старшина —офіцерський чин в російських козацьких військах. В 1754-1885 відповідав чину майора. З 1885 до 1922 - підполковника.

Військовий товариш

Військовий товариш - козацький офіцер (XVII ст.) з особливих доручень. Ви­ конував накази тільки російського генерал-губернатора, не будучи підвладним геть­ манській канцелярії. Перевіряв листи, скарги, пильнував, щоб не виникало зради. Під його командуванням з 1709 перебувало три піхотні роти.

62


Військо Запорізьке - Військові служителі Військовий товмач (толмач, тлумач) - військовий служитель Запорізької Січі. Це був освічений канцелярист, який знав кілька мов і який був перекладачем при Військовий товмач кошовому отамані та при канцелярії під час переговорів з іноземними послами, купцями та мандрівниками. Він також перевіряв документи іноземців, їх повнова­ ження, перекладав кошовому листи іноземних володарів. Військовий шафар (від польс. Szafarr- ключник, економ) - збирач податків на користь Запорізької Січі на перевозах. Пости військових шафарів розташовувалися на Бугогардівському, Самарському, Микитинському та інших перевозах (річкових переправах). Він мав у своєму розпорядженні одного чи двох помічників, «підшафарів», а також писаря і підписаря, які вели спеціальні облікові книги. Військові канцеляристи —військові служителі на Запорізькій Січі, які вели реєстр кошових козацьких куренів та всього коша, видавали спеціальні атестати козакам, які йшли на волость; від імені кошового отамана вели листування. На них покладалося все діловодство Січі. Канцеляристи поділялися на власне канцеляристів, підканцеляристів, писарів та підписарів і перебували в безпосередньому підпоряд­ куванні кошового (військового) писаря. Військові регалії - військові клейноди Донського, Кубанського, Терського та інших козацьких військ. До військових регалій російських козацьких військ нале­ жали: георгіївські штандарти, георгіївські прапори, прості прапори (без написів), бунчуки. Належали до військових регалій російських козацьких військ і традиційні ко­ зацькі клейноди. Так, серед військових клейнодів Війська Донського бачимо: герб Війська Донського міста Черкаська, у вигляді хоругви,«пожалувано'і» царем у жовтні 1803; шаблю за «непорушну вірність»; хвіст бобиля, або бунчук «За віру і вірність» (лютий 1706); булаву з написом «За віру і вірність»', насіку з таким самим написом; насіку з написом «Насіка Війська Донського 1704року», якою козацтво було відзна­ чене в вересні 1704; насіку малу, котрою козацтво було нагороджене невідомо коли; пернач, якого було вручено козацтву в березні 1746 і якого «присвоїли» Отаману всіх козацьких військ Спадкоємцю Цесаревичу. До військових регалій належали також срібні сурми, Георгіївські сурми з Георгіївською перев’яззю. Подібні військові регалії були і в Кубанському війську. Але там існували свої військові клейноди. Зокрема, тут бачимо дві великі срібні сурми без написів, «невідомо коли й ким вру­ чені»; булаву отаманську, срібну, котра була «пожалувана» російським царем запо­ різьким козакам в 1763 і передана Чорноморському війську в 1788; дві великі мідні булави, чотирнадцять малих мідних булав, п’ять великих срібних полковницьких перначів і вісімнадцять малих мідних перначів; насіку з написом «Насіка Кубансь­ кого Війська 1904 року», вручену козакам в 1904. До військових регалій Терського козацького війська належали такі військові клейноди: насіка, дарована імператрицею Катериною Великою (коли саме, офіцій­ но не відомо); насіка Волзького війська (в березні 1732); булава з агатового дерева зі сріблом (коли і ким саме подарована - не відомо); дві мідні гармати з написом: «Козакам колишнього Волзького війська, за вірну їх службу» (1738). - цим поняттям охоплювалося нижче військове керівниц­ тво Запорізької Січі. Серед військових служителів дослідники виокремлюють пуш­ карів, довбишів, товмачів, шафарів, канцеляристів, писарів, січових табунників (які відповідали за випас та охорону табунів), січових скотарів, і навіть «шкільних ота­ манів», які займалися навчанням козачат, джур. Майже кожен із цих військових слу­ жителів мав одного чи кількох помічників (підпушкарів, піддовбишів, підшафарів...).

Військовий шафар

Військові канцеляристи

Військові регалії

В ій с ь к о в і с л у ж и т е л і

Військові служителі


Всесвітня козацька енциклопедія Вільне козацтво - козацький рух, що зародився у березні-квітні 1917 у Звени­ городському повіті на Київщині. Ініціаторами його стали селяни Смоктій (с. Гусакове), Ковтуненко і Пищаленко (м. Звенигородка). У квітні 1917 відбувся повітовий з’їзд Вільного Козацтва, яке було проголошене «територіальною військовою орган­ ізацією, заснованою для оборони вольностей українського народу та охорони ладу». Вільне козацтво До кінця 1917 рух охопив велику територію України. Осередки ВК з’явилися в Чер­ касах, Каневі, Ніжині, Бердичеві, Києві. В січні 1918 секретаріат військових справ УНР визнав ВК військовою організацією. В кожному повіті було утворено по одній піхотній і кінній сотні. 16-20 жовтня 1917 в Чигирині відбувся Всеукраїнський з’їзд Вільного Козацтва, на якому 200 делегатів представляли 60-тисячне військо ВК. В тому числі були й осередки на Кубані. Обрано було Генеральну Раду на чолі з голов­ ним отаманом, командиром 1 Українського корпусу генералом П. Скоропадським. Наказним отаманом було обрано Полтавця-Остряницю. Організаційним осередком стала Біла Церква. Взимку 1917-1918 ВК бере активну участь в обороні України від російсько-комуністичної навали. Отаманом Звенигорського коша стає Юрко Тютюн­ ник. ВК здобуло ряд військових перемог, зокрема, в районі станції Бірзула (нині - м. Котовськ на Одещини). Під час правління гетьмана П. Скоропадського ВК було ого­ лошене демобілізованим, але значна частина вільного козацтва зберегла свої осе­ редки, діючи в підпіллі, і брала участь в антигетьманському повстанні. В 1919-1923 вільні козаки брали участь у повстаннях проти комуністичного режиму в Україні. Згодом були спроби відродити Вільне Козацтво в еміграції. Осередки його створю­ валися в Канаді, Австрії та інших країнах.

«Вільне козацтво»

«Вільний козак»

Вільні військові поселенці

Вільні волзькі козаки

«Вільне козацтво» - бюлетень закордонних організацій Українського Вільного козацтва. Редактором та фінансистом його був осавул відділу преси Генеральної управи (штабу) закордонних товариств Українського Вільного козацтва В. Шостак. Бюлетень згуртовував колишніх членів Вільного козацтва, яке діяло під час Грома­ дянської війни (1917-20) в Україні, членів їх родин та симпатиків. Виходив друком у 1947-65. «Вільний козак» —щоденна газета, заснована Генеральною Радою Вільного Козацтва (див.) у жовтні 1917. Виходила в Білій Церкві до січня 1918. Редактором був генеральний суддя Вільного Козацтва Модест Левицький. Висвітлювала історію украї­ нського козацтва та проблеми формування осередків Вільного козацтва в умовах УНР. Вільні військові поселенці - селяни, які внаслідок Визвольного війни під про­ водом Б. Хмельницького (1648-54) були визволені з-під гніту шляхти і здобули собі статус вільних військових поселенців. Ці люди не мали права називатися козаками (хоча формально й називалися ними) і становили значну частину населення Геть­ манщини. Маючи землю, реманент та інше господарство, поселенці платили пода­ ток на утримання гетьманського війська та гетьманської адміністрації, забезпечува­ ли продовольством та фуражем охотницьке (наймане) військо. Села, якими були за­ селені поселенці, перебували в підпорядкуванні Військового Скарбу Гетьманщини й управляли ними призначені представники гетьманської адміністрації. Одначе після смерті Б. Хмельницького та з настанням часу Великої Руїни, права військових посе­ лян почали порушуватися. Лише в 1652-1708 сотні сіл вільних поселенців було пе­ редано в приватну власність козацьким старшинам, російським дворянам та новій українській шляхті. До середини XVIII ст. в усій Гетьманщині залишилося лише якихось 5 тис. дворів. Після скасування Гетьманщини припинили своє існування і вільні військові поселення з їх поселенцями. Вільні волзькі козаки. Перша згадка про цих козаків датується 1560 роком. Утворилися вони з різного «біглого люду», котрий селився у пониззі Волги, в районі Царицина. Значна частина цих козаків займалася грабіжництвом, переймаючи ку-

64


Вільне козацтво

пецькі каравани та нападаючи на купецькі кораблі. Щоб убезпечити важливі торго­ вельні шляхи по Волзі та вздовж її берегів, царський уряд послав війська під командою стольника Івана Мурашкина, які в 1577 перебили або розвіяли масу цього розбійниць­ кого козацтва. Частина козаків отамана Нечая вийшла в Каспій, досягла Персії, де й залишилася. Менша частина заявила про свою вірність уряду, припинила розбій­ ницькі напади і в 1591 взяла участь у поході російських військ проти ногайського кня­ зя Шемхала Тарковського. Близько 1610 волзькі (вільні волзькі) козаки зникають. При цьому зафіксовано, що значна частина їх була переселена на Царицинську лінію посе­ лень та укріплень і перетворилася на царицинських лінійних козаків. Вільнокозацька військова школа. Школа, заснована Генеральною Радою Вільного Козацтва у жовтні 1917 у Білій Церкві. Існувала до січня 1918. Готувала старшин і підстаршин для Вільного Козацтва. Вільшанська угода (1617) —угода, укладена між українським повстанським козацтвом та польським урядом 28 жовтня 1617, в урочищі Суха Вільшанка непо­ далік м. Таращі (тепер Київської обл.). Потреба в подібній угоді виникла передусім у польського уряду та військового командування, які побоювалися, що своїми морсь­ кими походами в володіння турків та конфліктами з кримськими татарами козаки, під проводом кошового Дмитра Барабаша, можуть спровокувати нову польськотурецьку (і татарську) війну. Щоб стримати козаків і підпорядкувати їх собі, польське командування, за королівським універсалом, створило спеціальну комісію на чолі з воєводою руським Яном Даниловичем та князями Острозьким і Збаразьким. Мала ця комісія в своєму підпорядкуванні і кілька полків. Одначе переговори не вдалися: козаки були налаштовані войовниче і щодо турків-татар, і щодо самих поляків. Си­ туація почала змінюватися по тому, як коронному гетьману С. Жолкевському вдало­ ся укласти мирну угоду з турками, а на чолі запорізький козаків —за підтримки поляків —виявився значно поміркованіший і стриманіший в словах та діях Петро Сагайдачний. Організувавши поблизу р. Рось два табори, С. Жолкевський та П. Сагайдачний обмінялися делегаціями. Одначе варіанти угоди, які вони пропонува­ ли, суттєво відрізнялися один від одного, тому вдалися до компромісного варіанту. Спочатку поляки пропонували обмежити число козаків жорстким реєстром, але зрештою пристали на пропозицію козаків: не визначати чисельність реєстру. Зате було прийнято умови поляків: виписати «з козаків» усіх тих людей, які попристава­ ли до козацтва в останні роки: шинкарів, ремісників, різників та селян, що повтіка­ ли з маєтків шляхти. Козацька старшина досить охоче пристала на це, оскільки й сама прагла очис­ тити лави козацтва від люду, який не додавав йому честі. Тим паче, що в такий спосіб обмежувалася й кількість козаків. Тепер кошовий отаман мав обиратися ко­ заками, але затверджуватися польським урядом, а отже, бути підконтрольним йому. Крім того, козаки повинні були проживати на відведених їм територіях, не виходи­ ти з них і не займати землі, які належали волості, а водночас не нападати на та­ тарські улуси і турецькі володіння. Важливо, що ця угода були підтримана спец­ іальною постановою польського Сейму. Якогось особливого впливу на козацькопольські взаємини угода не справила, але все ж таки вона була ще одним визнанням польським урядом українсько-козацьких реалій, а крім того, допомагала врегульо­ вувати певні конфлікти, що виникали між польською адміністрацією і шляхтою з одного боку, та козацтвом —з іншого. Вінграновський Микола (1936-2004) - відомий український поет, прозаїк і кінематографіст. Народився в м. Первомайську на Миколаївщині. Закінчив Всесо­ юзний інститут кінематографії (Москва). Виступав як актор та режисер. Постанов­ ник 10 художніх та документальних фільмів. Лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка (1984), літературної премії «Благовіст» та премії Фундації Антоновичів

Вінграновський Микола

Вільні волзькі козаки.

Вільнокозацька військова школа

Вільшанська угода


Всесвітня козацька енциклопедія (США). Його перу належать книги віршів: «Атомні прелюдії» (1962), «Сто поезій» (1967), «Поезії», «На срібнім березі» (1978), «Київ», «Губами теплими і оком золо­ тим» (1984) та ін. Козацька тематика в його творчості репрезентована романом «СеВінграновський верин Наливайко» (1993) та публіцистичною книжкою нарисів «Чотирнадцять сто­ Микола лиць України» (1997) про міста, які в різні періоди історії України були гетьманськи­ ми столицями. Автор сценаріїв документальних фільмів на козацьку тематику: «Чи­ гирин - столиця Богдана Хмельницького», «Батурин - столиця гетьмана Івана Мазе­ пи» (1993), «Гетьман Сагайдачний» (1999)

Вінницький (Кальницький) полк

Вінницький кіш Українського козацтва ім. І. Богуна

«Віра і Воля»

Вінницький (Кальницький) полк - адміністративно-територіальна та козаць­ ко-військова одиниця у складі Гетьманської України. Був сформований влітку 1648, одразу по тому, як територія майбутнього полку виявилася під контролем козацькоповстанських військ Б. Хмельницького. Першим полковим центром було м. Кальник (тепер с. Пальник Іллінецького р-ну на Вінниччині). Того ж року з Кальницьким полком злився Животівський полк. Згідно з гетьманським реєстром, 1649 у Кальницькому полку налічувалося 19 сотень, центрами яких були містечка: Кальник, Тетіїв, Животов, Іллінці, Погребища, Вінниця, Немирів та інші, а чисельність козаків, які постійно перебували під прапором, сягала трохи більше 2 тисяч шабель. З 1653 пол­ ковим центром стає Вінниця, відтак і полк починає іменуватися Вінницьким. На цей час в адмінполку налічувалося 62 села і містечка. Оскільки полк був прикордонним і на його території точилися бої з польськими військами та з ордою, що з'являлася зза Кодими, то незабаром військові й економічні сили його були підірвані, населені пункти розорені, кількість населення різко зменшилася. Відтак 1667, після передачі Росією Правобережної України під протекторат Польщі, Вінницький полк було роз­ формовано, а його сотні передані полку Брацлавському. Серед керівників цього адм­ інполку дослідники називають імена полковників О. Вінницького, І. Федоренка, 0. Гоголя (одного з предків письменника М. Гоголя), прославлених полководців І. Богуна та І. Сірка. Відомо, що в часи гетьмана І. Мазепи була спроба відродити цей полк, але вона не вдалася. В наш час, в Незалежній Україні, на території, що належа­ ла тоді до Вінницького (Кальницького) полку, діють осередки кількох Всеукраїнсь­ ких козацьких організацій. Вінницький кіш Українського козацтва ім. І. Богуна —Вінницька крайова організація Українського козацтва. Заснована в середині 90-х років XX ст., як про­ довжувачка традицій Кальницько-Вінницького козацького полку, яким у часи Виз­ вольної війни 1648-54 командував наказний гетьман, полковник України Іван Богун. У формуванні коша брали участь гетьмани УК В’ячеслав Чорновіл та Володимир Мулява. Кошовики створюють шкільні гуртки юних козачат, якими потім опікують­ ся; здійснюють походи місцями слави Українського козацтва. За даними на 1 січня 2007, Вінницький кіш нараховував у своїх лавах понад 19 тисяч козаків, а кошовим отаманом був генерал-осавул УК Володимир Лебедевич. «Віра і Воля» —щотижневий вісник Міжнародної громадської організації «Ко­ зацтво Запорізьке». Редактор, засновник і видавець —Ігор Заворотний. Редакція перебуває в м. Прилуки на Чернігівщині. Заснований в січні 2002. Висвітлює історію, традиції українського козацтва, розбудову та діяльність МГО «Козацтво Запорізь­ _

_

ке».

«Вічний мир»

«Вічний мир» - договір, укладений між Московією та Річчю Посполитою о травня 1686 у Москві. В основу його положень покладені статті Андрусівського миру 1667, яким Україну було поділено між Московією та Польщею по Дніпру. « В іч н и и мир» узаконював та уточнював цей поділ, завершуючи тривалу боротьбу двох дер* жав за панування на українських землях. У відповідності з «Вічним миром», П,Д юрисдикцією Речі Посполитої залишалися Галичина, Волинь, південна частина Киі-

66


Вінницький (Кальницький) полк - Владислав IV Ваза

вського воєводства та Брацлавщина. Під юрисдикцією Московії - Північна Київ­ щина з Києвом, Чернігівщина та Сіврщина і землі Запорізького козацтва. Північна Київщина та Брацлавщина повинні були стати нейтральною смугою і залишатися незаселеними чи принаймні малозаселеними. Відтак усе Поділля визнавалося польським володінням. Тобто через зраду Московії, в підданство до царя якої по­ дався був Хмельницький зі своїми прибічниками, Україну було буквально розшма­ товано. При цьому і Польща, й Московія однаково не бажали відродження та поси­ лення козацтва і робили все можливе, щоб Козацька Україна припинила своє існу­ вання. Вічні шефи козацьких частин - з метою увічнення пам’яті видатних діячів та полководців Російської імперії, їх імена присвоювалися окремим козацьким пол­ кам та іншим підрозділам, і в такий спосіб ці діячі проголошувалися «вічними ше­ фами» (на відміну від шефів, які здійснювали шефство реально, за свого життя). Виходячи з хронології проголошення вічними шефами, можна припустити, що тра­ диція ця започаткована в квітні 1810 року. Саме тоді вперше було названо ім’я «вічно­ го шефа». Ним став генерал-фельдмаршал князь Потьомкін-Таврійський (намісник Катеринославський). А бути вічним підшефним князя випало Першому козацькому полку Кубанського козацького війська. Якось так сталося, що про цю традицію на тривалий час забули. Згадали ж про неї лише через сімдесят років: у 1882 вічним шефом Першого Сибірського козаць­ кого полку став отаман Тимофій Єрмак. А в 1901 Перший Донський козацький полк став називатися іменем свого «вічного шефа» генералісимуса князя О. Суворова. Масова ж поява «вічних шефів» козацьких частин з присвоєнням їм імен цим частинам сталася в 1904 році. І зрозуміло чому: насувалися революційні події 1905, отож слід було підвищувати бойовий дух та вірність козацьких частин. Крім того, чимало козацьких полків та інших підрозділів добре проявили себе під час попе­ редніх воєн та придушення бунтів. Серед нововисвячених шефів знаходимо імена М. Кутузова, отамана Платова; генерал-ад’ютанта (ад’ютанта Імператора) графа Муравйова-Амурського; генерал-ад’ютанта графа Орлова-Денисова, військових отаманів: Власова, Денисова, Сфремова, низки генералів, котрі свого часу коман­ дували козацькими армійськими полками. Цікаво, що на цій хвилі, виявилися увіч­ неними й імена українських козацьких полководців. Так, вічним шефом Першого Полтавського полку Кубанського війська став кошовий отаман Сидір Білий (сер­ пень, 1904); Першого Катеринодарського полку Кубанського козацтва - кошовий отаман Захар Чепіга (серпень 1904); Першого Уманського полку Кубанського ко­ зацького війська - кошовий отаман, бригадир Антон Головатий. Владислав IV Ваза (1595-1648) - польський король (1632-1648). Син польсько­ го та шведського короля Сигізмунда III з династії Вазів та Анни Габсбург. В 1610, ще коли він був королевичем, частина російських бояр проголосила його російсь­ ким царем. На цій підставі, як претендент на російський трон, він двічі в 1617-18 та 1632-34 провадив війни з Росією. У 1632, всупереч опозиції значної частини маг­ натів і сенаторів, визнав уніатство і православну українську митрополію, уніатсь­ кого та православного українських митрополитів, що позитивно позначилося на розвитку православ’я в Україні. Проте в 1596 обидва митрополити були визнані польськими церквою та урядом незаконними. За часів його правління виникли ве­ ликі козацько-селянські повстання під проводом П. Павлюка (1637), Д. Гуні та Я. Остряниці (1638), а в 1648 - Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького. Був особисто знайомий з Б. Хмельницьким. В 1646 вів із ним переговори щодо органі­ зації спільної боротьби польської армії та українських козаків проти Кримського ханства і Туреччини.

«Вічний мир»

Вічні шефи козацьких частин


Всесвітня козацька енциклопедія Власов Максим (р.н. невід.-помер 1848). - Військовий отаман. Наказний ота­ ман. Генерал-лейтенант, генерал від кавалерії. Походив з родини донського козаць­ кого старшини. Бойове хрещення дістав у сутичці з горцями. Брав участь у Польській кампанії (1792,1794), у війні з Францією 1806-1807. Тут, у Франції, у війні з Наполе­ оном, він служив під командуванням генерала М. Платова і вважався його учнем. Під час Вітчизняної війни 1812 командував ар’єргардом корпусу генерала Пла­ това, зокрема, відступаючи від Німану, безпосередньо стримував натиск французь­ кого авангарду. А під час битви під Малоярославцем та відступу Наполеона, навпа­ ки, майже весь час командував козацьким авангардом. За битву під Ковно нагород­ жений орденом Св. Георгія 4 ст. В 1813-14 роках воював у складі Російської армії в Германії та Франції, перебу­ ваючи при цьому в корпусі генерал-ад’ютанта Чернишова. Повернувшись до Росії, був призначений походним отаманом донських козаків, які діяли в Грузії, а наступ­ ного року придушував антиросійське повстання, що відбулося в Імеретії та в Ширванському ханстві. З 1820 по 1826 командував Чорноморським військом, здійснив кілька походів проти закубанських черкесів. Відзначався під час цих нападів такою жорстокістю по відношенню до мирного населення, що, на вимогу черкеських князів, Військове міністерство змушене було віддати його під суд. Але в 1830 імператор помилував його і, на чолі загону козаків, послав до Польщі, для придушення по­ встання поляків. У Польщі він поводився з такою ж жорстокістю. В лютому 1831, в битві під містечком Вавр, він отримав вісім шабельних ран і дві рани пікою, і був винесений з поля бою непритомним. В 1836 призначений військовим отаманом Донсь­ кого козацтва. При ньому було введено в дію нове «Положення про управління Донсь­ ким військом». Розпочато переселення на Дон сімейних козаків з Першої кавказької лінії. Помер в станиці Усть-Медведицька, від холери. Там і похований.

«Вогнем і мечем»

«Вогнем і мечем» —роман (1882-84) видатного польського письменника Генрика Сенкевича (1846-1916). У ньому відтворено складні польсько-українські взаєми­ ни часів Хмельниччини. Публікація роману відбувалася у складні для Польщі часи бездержавності та роздробленості. Можливо, тому він був сприйнятий основною масою поляків на хвилі шовіністичної ненависті до українського козацтва, як до ос­ новного, на їхній погляд, чинника падіння Речі Посполитої, її знесилення, після якого вже не міг здійснитися задум «Великої Польщі від моря до моря», та й взагалі, Польща вже не могла повставати перед світом як могутня наддержава, якою вона на початку XVII ст. справді була. Роман «Вогнем і мечем» спричинився до різкого спа­ лаху польського націонал-шовінізму, запалюючи шляхту на боротьбу за відроджен­ ня Польщі. Природно, що тогочасна українська критика сприйняла появу цього роману з обуренням. Одним із перших рішуче виступив проти викривлення Сенкевичем істо­ ричної правди та нагнітання ворожнечі між двома народами український науковець і публіцист Володимир Антонович, що засвідчено його статтею «Польско-русские отношения XVII в. в современной польской призме», опублікованій у п'ятій книзі за 1885 «Киевской стариньї». Таку ж позицію зайняв письменник О. Маковей, публі­ цист І. Мовицький та інші. Досить критично поставився до історичної правдивості цього твору і відомий польський письменник Б. Прус, якого підтримали кілька інших діячів культури, зокрема, П. Хмельовський. Проте осібну і, як на мене, наймудрішу позицію займав польський історик Ольгерд Гурко, який, по-перше, закликав не пе­ ребільшувати значення цього твору у визначені суті польсько-українських національ­ них взаємин, а по-друге, пояснював, що, працюючі над романом, Г. Сенкевич вихо­ див не зі свого власного упередженого ставлення до українців та їхнього козацтва, а з тих упереджених недостовірних фактів, якими наповнювали вітчизняну історію давні хроністи та сучасні дослідники. Як би там не було, а пристрасті навколо про­ читання цього твору поляками й українцями, витлумачення його задуму, ідеї та долі історизму час від часу спалахують і в наші дні.

68


Власов Максим —Волинський (Зв’ягельський) полк

Войнаровський Андрій (бл. 1680-1740) — відомий український козацький діяч. Племінник гетьмана І. Мазепи (він був сином рідної сестри Мазепи Олександри та шляхтича Я на Войнаровського). Полковник. В 1708, разом з гетьманом Мазепою, перейшов на бік короля Карла XII. Командував козацьким корпусом, який успішно діяв проти росіян в боях під Гадячем та під Веприком. Брав участь у Полтавській битві, після якої відступив з Мазепою та шведами до Бендер. Спільно з гетьманом П. Орликом намагався сформувати антиросійську коаліцію з Туреччини, Криму, Швеції та Польщі, з допомогою яких можна було б відродити українське козацтво та незалежність України. В 1716 був заарештований в Гамбурзі російськими аген­ тами і переправлений до Петербурга. Відбував заслання в Якутську, де і помер. Став героєм поеми російського поета К. Рилєєва «Войнаровський» (1824). Волейна потреба - таким, досить дивним для нас, терміном, іменувалася за часів Козаччини генеральна битва. Як правило, супротивники зважувалися на неї після кількох штурмів фортець та незначних сутичок окремих підрозділів. Нерідко траплялися випадки, коли командування українських козаків і польського чи яко­ гось іншого війська заздалегідь домовлялися про час і місце «волейної потреби». Волзьке козацтво - почало формуватися в XVI ст., на пониззі Волги, з селян, які втікали сюди, рятуючись від сваволі поміщиків. В 1777 існувало Волзьке ко­ зацьке військо, яке формувалося на тих самих засадах, що й Донське, та, до певної міри, й Запорізьке козацтво. Ставка отамана і військової канцелярії перебувала в станиці Дубівка (поблизу сучасного Волгограда). В 1777 частина Волзького козац­ тва була переселена на Північний Кавказ і влилася в Терське козацьке військо, інша частина була приєднана до Астраханського козацького війська. Завдання як Волзь­ кого, так і тих козацьких військ, в які згодом влилися волзькі козаки, полягала в тому, щоб охороняти кордони Російської імперії та придушувати національно-виз­ вольний рух на захоплених російськими колонізаторами територіях. Відносно ко­ роткий термін існування Волзького козацтва можна пояснити тим, що воно створи­ лося не на самому порубіжжі, а в глибині території Російської імперії, в той час, коли козацькі шаблі потрібні були на Північному Кавказі та на прикаспійських рівни­ нах (щоб не допустити відродження Астраханського ханства).

Войнаровський Андрій

Волейна потреба

Волзький козак 1774 р.

Волзьке військове козацьке товариство (Волзьке військо) - козацька орган­ ізація, яка діє на Поволзькому регіоні Росії. Статут товариство затверджено Розпо­ рядженням Президента Російської Федерації 11 червня 1996 (№308). Військовим отаманом затверджено було Бориса Гусєва. До козацтва входять козацькі органі­ зації Волгоградської, Астраханської та інших областей. Волзьке козацьке військо. Військо, яке існувало на Поволжі, в районі Цари­ цина (Волгоград) в XVIII ст. Сформоване було в березні 1732 з козацьких команд і жителів поселень, які знаходилися на Царицинській лінії. Але в травні 1776, у зв’язку з тим, що кордони Російської імперії стали пролягати далеко від Царицинської лінії, все Волзьке військо було переселене на Азовсько-Моздокську лінію, й увійшло до складу Астраханського козацького війська. Проте в квітні 1786 полки Волзького війська були виокремленні з Астраханського війська і передані Кавказькому лінійно­ му війську. Й нарешті, в лютому 1799 Волзьке військо було переформоване на Волзь­ кий полк. Таким чином Волзьке військо припинило своє існування, а козаки, що складали його, були сформовані в два Волзькі полки Кавказького лінійного війська. Волинський (Зв’ягельський) полк - адміністративно-територіальна та вій­ ськово-козацька одиниця Гетьманської України. Основи цього адмінполку були зак­ ладені ще восени 1648, по тому, як Визвольна армія під проводом Б. Хмельницького визволила Волинь від польських військ. Одначе за Зборівською угодою, укладеною

Волзьке козацьке військо.

Волинський (Зв’ягельський) полк


Всесвітня козацька енциклопедія між гетьманатом і польським урядом 1649, Волинь переходила під юрисдикцію Польщі. І хоча значна частина козаків новосформованого полку приєдналася до армії Хмельницького, одначе територія його опинилася під польською окупацією. В 1657 Волинський (Зв’ягельський) полк році, коли козацькі війська знову виявилися на Волині, полк було відроджено. В часи гетьманства І. Виговського козацькі сотні полку існували в Острозі, Старокостянтинові, Ізяславі, Полонному та ряді інших містечок.

Волость

Волоський (Покуцький) шлях

Волость - назва території, котра знаходилася за межами Землі Запорізької Січі, за межами Дикого Поля. Цілком можливо, що термін цей зародився в середовищі козацтва. В документальних джерелах часів Козаччини «вийти на волость» означало полишити землі Січі і податися на землі, що належать до адміністративно-територ­ іальних одиниць Речі Посполитої, або згодом - Гетьманщини. В договорах між коза­ ками та польським урядом спеціальна обумовлювалося, коли і в якій якості козаки мають право «виходити на волость»; визначалися взаємини між «волостю» та Січчю. Волоський (Покуцький) шлях - один із шляхів, яким татари здійснювали гра­ біжницькі походи в Україну. Пролягав правим берегом Дністра від Б-Дністровсько­ го через Покуття (тепер Івано-Франківщина) аж до Львова. Назва часто зустрічаєть­ ся в історичній літературі.

Восьмий Донський козацький, генерала Іловайського 12-го, полк. - Полк у складі Донського козацького війська. Сформований в 1873, для відрядження з Дону на «зовнішню службу». Первісна назва —Донський козацький № ЗО полк. В липні 1875 названий Донським козацьким № 8 полком, а в травні 1894 це вже Восьмий Донський козацький полк. У серпні 1904, у полка з’явився «вічний шеф», ним став генерал, отаман Війська донського Василь Іловайський. Відтак полк почав назива­ тися: Восьмий Донський козацький, генерала Іловайського 12-го (тобто дванадцято­ го в роду Іловайських), полк. У квітні 1869 полку вручений Георгіївський прапор з написом: «Хороброму Донському козацькому Дячкіна полку». Прапор має свою істо­ рію. З’явився він ще в 1813 і вручений був, після вигнання з Росії армії Наполеона, Восьмому Донському козацькому Дячкіна полку. На час вручення прапора Восьмо­ му Донському, генерала Іловайського, полку, Восьмого полку Дячкіна вже не існува­ ло. Під час Громадянської війни (1918-1922) в Росії, частина козаків брала участь у Генерал В. Іловайський 12-й боях на боці «червоних», частина - на боці «білих». Після утвердження в Росії ра­ Худ. Дж. Доу, 1822 дянської влади, полк було розформовано разом з усім Донським козацьким військом.

Врангель Карл. Невід, худ. 1858-1861

Врангель Карл (1800-1872) - військовий діяч Росії, генерал від інфантерії. Ви­ ховувався без батьків, в Імператорському сирітському домі. Перший офіцерський чин прапорщика отримав в 1819, і служив він тоді в учбовому карабінерному полку. В 1882 - в Лейб-гвардії єгерському полку. Діставши відрядження на Кавказ, спільно з козацькими частинами, брав участь у боях з персами (1827) та в Турецькій війні (1828). Особисто відзначився під час штурму Карса та Ахалпиха. Разом з єгерським полком брав участь у придушенні польського повстання (1831). В 1838 - командир Єреванського полку. Відтак, він 17 років провів на Кавказі, командуючи спочатку Кавказькою резервною гренадерською бригадою, а згодом - 21 піхотною дивізією. Ного солдати, спільно з загонами терських козаків, завдали поразки туркам та гор­ цям на Чингильських висотах (17 липня 1854), де К. Врангеля було поранено. Після турецької війни К. Врангель командував Четвертим, а згодом Третім піхотним кор­ пусом, далі був призначений командувачем військами Київського військового окру­ гу. З 1862 по 1869 - член Військової ради. З березня 1869 - офіційно «перебував при особі імператора».


Волость - Всеукраїнське козацьке Військо Врангель Петро (1878-1928) - відомий російський військовий діяч. Генерал російської армії. Походив з давнього аристократичного роду. Барон. Народився в м. Новоолександрівську Ковенської губернії (тепер Зарасай, Литва). Закінчив Гірни­ чий інститут у С.-Петербурзі (1901). Служив (з 1901) в лейб-гвардії кінному полку, де в 1902 отримав чин корнета гвардії. Учасник першої світової війни. Був коман­ диром Уссурійської дивізії, що діяла у Карпатах, у складі 18 корпусу російської армії (командир - генерал Кримов). Дивізія була сформована в основному з сибі­ рських, амурських та уссурійських козаків. Брав активну участь у формуванні на Дону білої Добровольчої армії генерала А. Денікіна (1918). З березня 1919, після поразки Добрармії, був проголошений Правителем Півдня Росії. Командував Рос­ ійською Армією, тривалий час утримував Кримський півострів та таврійські степи. У листопаді 1920 його Російська Армія, значну частину якої складали донські, ку­ банські, терські та інші козаки, зазнала поразки від Червоної Армії. Ще будучи Врангель Петро. Правителем, він відкидав будь-яке співробітництво з урядом Української Народної Невід, худ. 1920 р. Республіки, не визнавав приналежність Криму до України й рішуче обстоював ідею «єдиної і неподільної Росії». В еміграції продовжував очолювати російські білог­ вардійські військові та цивільні формування й організації. Створив Російський За­ гально-Військовий Союз (1924). Помер у Брюсселі. За однією з версій, був отруєній. Похований у Белграді (Сербія). Всевелике Військо Донське (ВВД) - Міжнародна громадська козацька органі­ зація, що діє на території історичної Області Війська Донського. Міністерством юстиції Російської Федерації цю організацію зареєстровано 12 квітня 1995. Штаб козацтва знаходиться в Ростові-на-Дону. Військовий отаман - Микола Козіцин. До складу ВВД входить Військове козацьке товариство (очолюване отаманом В. Хижняковим), до якого належать близько 15 тисяч козаків з Ростовської, Волгоградсь­ кої та інших областей, а також Москви. Організації ВВД зареєстровані і в Україні, де вони дотримуються проросійської орієнтації. Всесвітній (Першій) конгрес козаків - конгрес, що відбувся 2003 року в Но­ вочеркаську Ростовської обл. Російської Федерації. В ньому взяли участь представ­ ники від козацьких громад 32 країн світу, зокрема, США, України, Канади, Німеч­ чини, Австралії, Болгарії, Австрії... Виступи козаків на конгресі стосувалися історії світового козацтва та проблем і перспектив розвитку козацьких громад у різних країнах світу, координації їх діяльності. В рамках конгресу відбувалося відзначен­ ня 250-річчя від дня народження козацького генерала Матвія Платова, одного з ге­ роїв Бородінської битви (між російською та французькими арміями, під Москвою, 1812). Під час конгресу виступив радник Президента Росії з питань козацтва гене­ рал-полковник Геннадій Трошев.

Всесвітній (Першій) конгрес козаків

Всесвітній (Четвертий) Збір Кубанських козаків. - Зібрання козацтва, яке відбулося 10-12 вересня 2004 року в Краснодарі. З доповіддю на Зборі виступив отаман Кубанського війська генерал Володимир Громов. На Зборі було обговорено проблеми та перспективи розвитку Кубанського козацтва, політичну ситуацію в Росії, а також виконання тих заходів з розвитку козацтва, що визначалися в «Декларації рос­ ійського козацтва», яку було прийнято в листопаді 1990 року на Кубані, на Раді ота­ манів, яка й започаткувала процес цілковитого відродження Кубанського козацтва.

Всесвітній (Четвертий) Збір Кубанських козаків

Всеукраїнське козацьке Військо - Всеукраїнська спілка козацьких організацій. Заснована 2004 в Києві, на підставі «Угоди про спільну діяльність», що була укла­ дена між Азово-Чорноморським козацьким військом (В. Каленяк), Характерним козацтвом (В. Куровський), Звичаєвою громадою українських козаків (Є. Петрен­ ко), Реєстровим козацтвом (Г. Нужний), Українським гетьманським військом (М. Фурса), Товариством Нестора Махна «Гуляй-Поле» (О. Притула) та низкою інших

Всеукраїнське козацьке Військо


Всесвітня козацька енциклопедія Всеукраїнське козацьке Військо

Всеуральське козацьке військо

Вуйцік Збігнев

Вуяхевич-Височинський Михайло

козацьких організацій. Верховним отаманом обрано Віталія Каленяка, генерала козацтва. Засновники виступили зі «Спільною заявою», в якій звернулися до всіх козацьких організацій України з пропозицією приєднуватися до даної козацької спілки. Всеуральське козацьке військо —регіональна козацька громадська організа­ ція, яка увібрала в себе десятки козацьких товариств Нижнього і Середнього Уралу та Оренбурзького краю. Створена на основі Союзу козаків Оренбуржжя. Установ­ чим Колом стало Друге Велике Коло Уралу, що відбулося 5-6 грудня 1992. Отаманом був обраний родовий козак В. Титов. Всеуральське козацьке військо стало складо­ вою частиною Союзу Козацький військ Росії (СКВР). Вуйцік Збігнев (1922) - відомий польський історик, професор. Народився у Варшаві. Під час Другої світової війни брав участь у русі опору, належав до Армії Крайової, тобто армії, яка виступала проти комуністичного режиму і проти Армії Людової, що підтримувалася Радянським Союзом і на багнетах якої утверджувалася в Польщі комуністична влада. Під час німецької окупації Польщі Вуйцік навчався на історичному факультеті підпільного Варшавського університету. По війні продов­ жив навчання в Католицькому ун-ті Любліна та Варшавському держуніверситеті. Всі його історичні пошуки пов’язані з історією України, з польсько-українськи­ ми взаєминами і, зокрема, з історією українського козацтва. Інтерес до історії Ко­ заччини Вуйцік засвідчив ще темою своєї магістерської дисертації - «Політика Ру­ дольфа II щодо козацтва», а тема докторської дисертації визначалася лаконічно: «Україна у 1660-1663 рр.» (1950). Його історичним дослідженням сприяло те, що тривалий час Вуйцік працював спочатку в Національному музеї в Неборові (194748), а далі - в Головному архіві давніх актів у Варшаві (1948-61), а з 1953 очолював відділ наукових праць цього архіву. З 1959 є співробітником Інституту історії Польської Академії Наук, зосереджуючись при цьому на дослідженні історії польськоукраїнських взаємин та історії українського козацтва. Серед праць, якими активно користуються як польські так і українські історики, бачимо його монографію «Анд­ русівський трактат 1667 року і його генеза» (1960); «Дике Поле у вогні. Про Козач­ чину в давній Річпосполитій» (1968); «Річпосполита у взаєминах з Росією і Туреч­ чиною 1674-1679» (1976); «Козацькі війни в давній Польщі» (1989). Історії України і, зокрема, Козаччини значною мірою присвячена і його ґрунтов­ на хроніка польського короля Яна III Собеського «Ян Собеський. 1629-1696» (1983). Завдяки архівним пошукам Вуйціка, світові явилися доти невідомі документи, пов’я­ зані з діяльністю Богдана та Юрія Хмельницьких, його перу належать історичні роз­ відки, присвячені таким діячам козацької доби, як Д. Гуня, Л. Капуста. Г. Гуляницький, К. Косинський та ін. Праці Збігнева Вуйціка сприяють об'єктивному пізнанню істинних взаємин між польським та українським народами, пізнанню їх багатовіко­ вої спільної історії та спільної долі. Вуяхевич-Височинський Михайло (1625-1697) - козацький старшина, військо­ вий писар гетьманату наказного гетьмана Якима Сомка. По тому, як Сомко програв двобій за булаву І. Брюховецькому, останній, уже будучи гетьманом, одразу ж після Чорної ради 1663 в Ніжині, домігся того, щоб російський уряд заслав ВуяхевичаВисочанського до Московії. Документів, які б проливали світло на подробиці його заслання, не існує, але дослідниками з'ясовано, що на політичній арені України він знову виринає після заслання в 1668, в чині генерального писаря (тобто начальника штабу) гетьманату, за гетьмана П. Дорошенка. В 1683-91 був генеральним суддею гетьманату, після чого вирішив полишити кар«єру козацького старшини і податися до монастиря. З 1691 і до останніх днів свого життя (1697) сучасники знали його в сані архі­ мандрита Києво-Печерської лаври.


73


Всесвітня козацька енциклопедія

Габсбург-Лотрінген Вільгельм Франц (Вишиваний Василь)

Василь Вишиваний. Фото 1918 р.

Гаврилович Андрій

Габсбург-Лотрінген Вільгельм Франц (Вишиваний Василь) (1895-1948) визначний український військовий діяч. Один з організаторів і командирів формації Українських Січових Стрільців. Поет. Голова управи Українського національного товариства вільних козаків (вільнокозацького товариства), створеного у Відні і 1921. Походив з імператорської династії Габсбургів. Народився в м. Пула (Хорватія). Ав­ стрійський ерцгерцог, архикнязь. Доводився рідним племінником останньому імпе­ ратору Австро-Угорщини Карлу І. Освіту здобув у Військовій академії ім. МаріїТерези (1915). Був офіцером 13-го уланського полку австро-угорської армії, який був укомплектований українцями-галичанами. Псевдо «Василь Вишиваний» дали йому солдати, з'ясувавши, що ерцгерцог охоче носить подаровану йому сорочкувишиванку. Він оволодів українською мовою, цікавився історією України. Навесні 1918 командував групою військ австрійської армії, яка підтримувала війська гетьма­ на П. Скоропадського. Діючи в районах Олександрівська та Слисаветграда, уникав каральних експедицій і наказував солдатам лояльно ставитися до населення. Серед офіцерів Кримської групи гетьманських військ П. Болбочана витала ідея проголоси­ ти В. Вишиваного гетьманом України на противагу гетьману П. Скоропадському, проте ерцгерцог відмовився брати участь у цій авантюрі. Частини, якими команду­ вав В. Вишиваний, як нелояльні гетьманові, були відведені на Буковину. Командував полком Українських Січових Стрільців (УСС), що діяли у складі Української Га­ лицької Армії, під час відступу якої потрапив до румунського полону. Звільнений у вересні 1919, прибув до Кам'янця, на той час - столиці Директорії, де отримав чин полковника армії УНР і призначений начальником відділу міжнародних зв'язків Ген­ штабу. Відав також питаннями формування загонів Січових Стрільців та Вільного Козацтва. З кінця 1919 повернувся до Австрії. Виступав як поет. Його перу належить збірка українською мовою «Минають дні» (1921), присвячена боротьбі українського народу за незалежність. Чудово володів українською мовою, переймався проблема­ ми української культури, української державності. В 1937 був учасником свята (з'їзду) запорізьких козаків у Парижі. В 1948 заарештований в Відні агентами Москви, за­ суджений на 25 років комуністичних концтаборів. Помер у Києві, 18 серпня 1948, у лікарні Лук'янівськоїтюрми від катувань та туберкульозу. В Україні пам’ятають про Василя Вишиваного (Вільгельма Габсбурга), як про борця за незалежність нашої держави, українського поета, військового та громадського діяча, який мужньо бо­ ровся, страждав і вмер за Україну. Гаврилович Андрій (р. н. і р. см. невід.) - український військовий діяч XVII ст. Гетьман нереєстрових козаків. Обраний на козацькій раді, що відбулася наприкінці 1631 року. Очолював нереєстрових козаків-випищиків (реєстрових у цей час очолю­ вав І. Петражицький-Кулага). Гетьман І. Петражицький-Кулага послав своїх пред­ ставників на елекційний сейм у Варшаву, щоб після смерті короля Сигізмунда Ш обрати нового короля. Одначе його делегатів на засідання сейму не допустили. Обу­ рений цим, А. Гаврилович, на чолі 16-тисячного загону козаків та спільно з загоном козаків І. Петражицького-Кулаги, здійснив рейд на Волинь, де певний час громив маєтки польських шляхтичів.


Габсбург-Лотрінген (Вишиваний Василь) - Галицький полк Галицький договір 1658 - договір, укладений, після тривалих переговорів, між Гетьманською Козацькою Україною на чолі з гетьманом І. Виговським і Річчю По­ сполитою 16 вересня 1658. Чимало сучасників Виговського та істориків пізніших часів вважали цей договір «пропольським», оскільки, за його умовами, контрольо­ вані козацькими військами Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства, утво­ рювали Велике князівство Руське, котре входило до Речі Посполитої, утворюючи разом з Польщею та Великим князівством Литовським федерацію. Насправді ж І. Виговський прагнув зберегти автономну козацьку державність перед загрозою цілко­ витої колонізації України Московією, котра на той час уже порушила всі без винят­ ку пункти Переяславської угоди, якими обумовлювалося так зване возз'єднання України з Московією. За умовами договору, очолювати Велике князівство Руське мав гетьман, обра­ ний на Раді, до складу якої входили представники козаків, духовенства, міщан, се­ лян та шляхти. Одначе після виборів, кандидатуру гетьмана мав затверджувати ко­ роль. Україна мала право підтримувати зовнішні відносини, але при цьому змуше­ на була узгоджувати свою зовнішню політику з королем та польським сенатом. Під командуванням гетьмана мала перебувати незначна армія, що складалася б з ЗО тисяч козаків та 10 тисяч іноземних найманців. За першим покликом короля та се­ нату, це військо повинно було ставали під прапори Речі Посполитої. Цікавим було вирішення церковної проблеми. Така ненависна православному люду в Україні церковна унія скасовувалась, натомість Православна Церква в усьому урівнювалася в правах із Католицькою (що одразу ж викликало хвилю невдоволення у католицьких церковних колах). Допускалося, що в Україні мало діяти два університети. Кількість гімназій та колегіумів не обмежувалася, але за умови, що навчатися там мали грецькою або латинською мовами. За поданням гетьмана, сто козаків, передусім стар­ шин, з кожного полку отримували польське шляхетство, тобто ставали дворянами, а всім іншим козакам гарантувалися такі ж соціальні права, як і полякам. Вся законодавча влада в Україні мала належати Раді. А отже Україна утверджу­ валася як держава - що дуже важливо! - яка на конфедеративній основі входить до складу Речі Посполитої. Якщо оцінювати Гадяцький договір об’єктивно, з урахуванням військової, пол­ ітичної та соціальної ситуації, в яких Україна опинилася в часи підписання Гадяцького договору, тобто вже після смерті Б. Хмельницького, коли земля українська була буквально розшматована претендентами на булаву (йдеться про часи «Великої Руїни») та навколишніми державами, то доходиш висновку, що на тому етапі умови договору були дуже вигідними. Дотримання їх могло консолідувати українське сусп­ ільство, допомогти Україні військово та економічно зміцніти і продовжити боротьбу за об’єднання українських етнічних земель та за утвердження повноцінної державності. Одначе на заваді реалізації цього проекту стало кілька факторів. По-перше, велику пропагандистсько-підривну роботу в Україні розгорнула агентура Московії, яка не бажала втрачати контроль над Україною; та промосковськи налаштованих козацьких старшин. По-друге, спрацьовувало традиційне неприйняття Польщі як патрона і союзника, що підсилювалося недовірою церковних кіл, які звикли, що впродовж віків Католицька Церква і католицька польська держава завжди пересліду­ вали і пригноблювали Православну Церкву і віруючих. І нарешті, у Виговського вия­ вилося чимало впливових ворогів серед військово-політичної еліти України й особли­ во серед потенційних претендентів на булаву. По тому, як Виговський втратив була­ ву, пункти Гадяцького договору втратили свою актуальність і юридичну силу. Гадяцький полк (1648-1782, з перервами) - адміністративно-територіальна та військова одиниця Гетьманської України. Створений на початку 1648 адміністра­ цією визвольно-повстанського руху Б. Хмельницького, з центром у м. Гадячі (нині районний центр Полтавської обл.). Сотенними центрами його були Опішня, Гадяч, Веприк, Зіньків, Бірка та ін. Першими полковниками були полковники Визвольної

Гадяцький договір 1658

~,*• »і ** ’ •' /ш *лГ/>А»• * •• У , - .V л і L

.

-

fr-* *

*f" —*

г Г«г»«.Л/» •

<•.

"

r

L -k - і.

*

a J - 1. • • n * » /

. 4

-74

*•

• •*

/ 'і Присяга короля Яна Казимира на договорі підписана 10 червня 1659

Гадяцький полк


Всесвітня козацька енциклопедія армії Яків Хмеленко, Кіндрат Бурляй. В 1649, у зв’язку з перетворенням території Гадяцького адмінполку на рангову маєтність Б. Хмельницького, його було реорганіГадяцький полк зовано у Гадяцьке староство й об’єднано з Полтавським адмінполком. Адміністра­ тивна реорганізація Лівобережжя, що відбувалася в 60-х роках XVII ст., призвела до того, що Гадяцьке староство було розформоване, а його територію перетворено на Зіньківський полк з центром у м. Зінькові (нині Полтавської обл.). Та вже на початку 70-х років XVII ст. полк знову перейменовано на Гадяцький і центр перенесено до Гадяча. Гетьманська ревізія адмінтериторій, що відбулася 1764, засвідчує, що на той час до Гадяцького адмінполку входили 11 міст і 982 села і хутори, в яких проживало близько 70 тисяч населення, майже 22 тисячі з яких становили так звані «виборні козаки». На цей час адмінполк поділявся на 15 сотень, з центрами у містечках Опішня, Веприк, Комишня, Лютенька та ін. Відомо також, що в 1729-1738 полковниць­ ким перначем Гадяцького адмінполку володів знаний полковник, автор козацького літопису Г. Граб’янка. В історії козацького руху Гадяцький адміністративний та військовий полк відомий тим, що воїни його брали участь у Визвольній війні 16481654 та в російсько-турецьких війнах XVIII ст. Більш трагічні сторінки його історії пов’язані з участю козаків-гадячанців у повстанні проти гетьмана Виговського та в боротьбі проти шведсько-українських військ 1708-1709, за часів І. Мазепи. В історії Козаччини відоме також повстання Гадяцького полку, що відбувалося влітку 1678 року. Розпочалося воно в липні 1678 і мало яскраво виражений анти­ кріпосницький характер. Гадячан підтримали козаки і селяни сусіднього Прилуць­ кого та сотні деяких інших полків. Того ж року повстання було придушене геть­ манськими військами та частинами російської армії. Відтак в усіх містах цих полків було розквартировано російські війська, а місцевих селян заборонялося залучати (у мирний час) до козацької служби.

Гадяч

Гадяч - містечко на Лівобережній Україні, на правому березі р. Псьол (тепер Полтавської обл.). Час заснування невідомий. Перша письмова згадка датована пер­ шою половиною XVII ст., у так званій «Книге Большому чертежу», що містила опис України. Первинна назва - «Гадське городище», в народі - Гадяче. Був полковим адміністративним центром Лівобережної України. В часи гетьманування Івана Брю­ ховецького - столиця Лівобережної України. На Січі тривалий час існував Гадяць­ кий полк, під клейнодами якого гуртувалися вихідці з Гадяцького адмінполку. Газир (походження назви не з’ясоване, можливо від кримсько-татар. «азир» готовий) - металева або дерев’яна втулка, яка вшивалася на верхній частині, на гру­ дях, черкески по обидва боки розрізу. Первинне призначення - зберігання мірки пороху, якої вистачало для одного пострілу з рушниці. Але з другої пол. XIX ст., коли вогнепальна зброя почала забезпечуватися капсульно-гільзовими патронами, газирі втратили своє призначення, проте ще який час вони використовувалися для збере­ ження запасних набоїв, але згодом взагалі втратили своє первісне значення і пере­ творилися на елемент прикраси. Вперше газирі почали використовувати кавказькі воїни-горяни, але наприкінці XVIIIct., к о л и в черкески почали одягати воїнів Чорно­ морського козацького війська (згодом Кубанського козацтва), газирі стали не­ від'ємним атрибутом козацького одягу. Прикрашені газирями черкески були і в одно­ строї Вільного козацтва, що зароджувалося в 1917, та в інших козацько-кавалерійських частинах, які з'являлися в армії УНР та під час Української революції 1917-20. Зокре­ ма, в черкесках з газирями красувалася особиста охорона гетьмана П. Скоропадсь­ кого, добірний Гайдамацький полк та кінна бригада ім. отамана Костя Гордієнка.

Гайдамака

Гайдамака (від арабо-турецького «гайде-мак» - паливода, порушник спокою, людина, схильна до свавілля) - вживається в історичній літературі у двох значеннях. 1. На означення учасника гайдамацько-повстанського руху на Правобережній Україні в середині та другій половині XVIII ст. (див. «Гайдамаччина»),

76


Гадяч - Гайдамаччина 2. Службовець українських військових формувань часів Української національ­ ної революції 1917-20. Гайдамацькі формування, які в різних частинах мали назву «кіш», «курінь», «полк», формувалися з державницьки налаштованих українцівдобровольців та з українізованих частин колишньої російської армії, які на час ре­ волюційних подій виявилися на території України. Однострої, а також виборність старшин, проведення рад та деякі інші традиції гайдамацьких формувань нагадува­ ли козацькі, та й самі бійці гайдамацьких формувань вважали себе козако-гайдамаками. Такими, зокрема, були бійці Гайдамацького кінного полку ім. кошового ота­ мана К. Гордієнка, кіш «Чорних запорожців», Гайдамацький кіш Слобідської Ук­ раїни, очолюваний головним отаманом С. Петлюрою, підрозділи «синьо-жупанників». Український гайдамака

Гайдамацький Кіш Слобідської України - добровільне повстансько-військове формування, яке виникло в Україні в листопаді 1917. Складався з куреня «чорних» та куреня «червоних» гайдамаків (в залежності від кольору шликів, що були не­ від'ємним атрибутом одностроїв). На кінець 1917 нараховувало всього лиш 300 бійців, переважно з колишній офіцерів та унтер-офіцерів російської армії та ще юнкерів військових училищ. На початку 1918 кіш очолив С. Петлюра, який перед тим пішов у відставку з посади генерального секретаря військових справ (міністра оборони). Поділ у підрозділах коша був традиційно козацький: десятка (відділен­ ня), сотня (рота), курінь (батальйон). Коли в лютому 1918 відбулася реорганізація армії УНР, кіш об'єднався з Вільним козацтвом отамана М. Ковенка і залишився непідвладною командуванню армії військовою структурою (щось на зразок націо­ нальної гвардії) під командуванням С. Петлюри. Проте навесні 1918 кіш увійшов до складу 1-ої Запорізької бригади на правах «Гайдамацького кінного коша Слобі­ дської України», який наприкінці квітня переріс в «Гайдамацький полк». У цій якості він існував у складі український визвольної армії, поки існували Незалежна Украї­ на, і доля цього з'єднання була такою ж, як і доля УНР та Гетьманщини часів П. Скоропадського. Гайдамаччина - повстансько-козацький рух, що існував упродовж XVIII ст. на Правобережній Україні. Вперше в історичних джерелах гайдамаки згадуються в 1714. «Гайдамаками» називалися здебільшого розбійники, грабіжники, саме тому польська шляхта й почала називали учасників цього руху «гайдамаками», а сам рух - «гайдамаччиною». Одначе українських повстанців це не образило і незабаром «гайдамак», «гайдамаччина» стали самоназвами. А відтак увесь рух почав назива­ тися «Гайдамаччиною». Гайдамаки використовували партизанську тактику. Уника­ ючи відкритих боїв з військами, вони нападали на окремі підрозділи, брали в обло­ гу і здобували штурмом окремі міста, а здебільшого грабували слабко захищені поміщицькі садиби та палаци магнатів. Діяли вони жорстоко, грабунки стали їхнюю звичною справою. Одначе в народі їх діяння сприймалися, як боротьба проти польських поневолювачів, проти соціального гніту. Ядро гайдамацьких загонів ста­ новили запорізькі, городові та надвірні козаки, які мали найбільший бойовий досвід і виступали в гайдамацькому русі в якості командирів та інструкторів військової справи. Основну ж масу становили незаможне селянство та міщани. Бойові дії гай­ дамаків тривали з весни по осінь, а взимку загони, як правило, відпочивали: части­ на - на Лівобережній Україні, де вони залишалися недосяжними для польських карателів, а частина —на території Запорізького козацтва. Загалом досить в'ялий та регіональний, гайдамацький рух час від часу переростав у великі інтенсивні по­ встання. Перше з них, що відбулося 1734, очолив сотник надвірного козацтва Верлан, який походив з Поділля і який так і залишився в нашій історії постаттю досить загадковою. Ватажками окремих загонів були Г. Голий, Грива, Темко, Моторний та інші.

1734 р.

Гайдамацький Кіш Слобідської України

Гайдамаччина


Всесвітня козацька енциклопедія Наступний спалах повстанських дій відбувся 1750, і цього разу ватажками вия­ вилися отамани Ведмеденко, Сухий, Лях, Тесля... Проте найбільшого розголосу та Гайдамаччина історико-фольклорного відлуння набуло повстання під проводом М. Залізняка та І. Гонти (1768), підтримуване загонами отаманів С. Журби, І. Бондаренка. М. Швач­ ки... Набуло це повстання і власної назви - «Коліївщина». Виявилося воно масовим та кривавим, але, врешті-решт, і воно, так само як і попередні, було придушене польськими військами. Відмінним виявилося хіба що те, що Коліївщина була приду­ шена поляками за зради і збройної підтримки російських військ. Основні сили Коліївщини формувалися на території Бугогардівської паланки (див.) і зокрема на острові Мигії посеред Південного Бугу, у ті часи значно повноводнішого ніж нині. Щоб знищити бази гайдамаків-коліїв, російський уряд посилав на Бугогард спеціальні каральні загони. Козаки-січовики теж були не вдоволені роз­ бійницькою славою, яка тінню падала і на запорізьке козацтво. На Січі навіть фор­ мувалися загони, які намагалися не так знищити гайдамаків, що перебували на тери­ торії Запоріжжя, як витіснити їх звідти. Галеас - трищогловий військовий корабель, що мав 52 весла і до 300 воїнів. Козаки-бранці нерідко ставали веслярами на турецьких галеасах. Гаїеас 17 ст.

Гаїера 17 ст.

Галущинський Михайло

Військова печатка Григорія Гамалії

Галера (від італ. Galera) - веслово-вітрильний двощогловий корабель. Відомі два типи галер: бастард - галера з досить широким корпусом та округлою кормою, яка була досить місткою, але тихохідною; і швидкохідна зензелі - галера з вузьким корпусом. Екіпаж галери сягав 400 і більше осіб, як правило вона була близько 50 м. завдовжки і до 6 м. завширшки, за осадки до 2 м. Ніс галери завершувався наконеч­ ником, який слугував тараном. Оснащена була двома щоглами зі скісними вітрила­ ми. На озброєнні турецьких галер, з якими не раз зустрічалися в бою козацькі чайки, були важкі гармати. Веслярами на турецьких галерах були раби-полоненці, серед яких траплялося й чимало козаків. Відомо, наприклад, що тривалий час веслярамигалерниками були такі видатні козацькі вожді, як І. Сулима, С. Кішка... Галущинський Михайло (1878-1931) - військовий, громадський та науковоосвітній діяч Галицької України. Увійшов в історію України, як перший командир легіону Українських Січових Стрільців (УСС), які під час Першої світової війни (до 1915) діяли у складі австро-угорської армії. З березня 1915 був представником УСС при Генеральному штабі австро-угорської армії. Після завершення війни тривалий час був професором підпільного університету у Львові, який діяв таємно від польської влади, даючи освіту патріотам України, що прагли бачити Галичину у складі Вели­ кої Незалежної України. В 1934, уже після смерті Галущинського, у Львові вийшли друком його спогади - «З українськими січовими стрільцями». Гамалія Григорій (р.н. невід. - номер 1702) - козацький діяч другої половини XVII ст. Походив з відомого козацького роду Гамаліїв, представники якого в різні часи очолювали Лубенський, Паволоцький, Черкаський, Полтавський полки та різні сотні на Лівобережній Україні. Був учасником Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, перебував з посольською місією в Туреччині. За гетьманства І. Брюховецького служив полковником лубенським (1665). Перебував у складі гетьмансь­ кого посольства до московського царя Олексія Михайловича (1665). Наступного року взаємини Гамалії з гетьманом Брюховецьким дуже ускладнилися через те, що геть­ ман підозрював його (і, здається, небезпідставно) у зносинах зі своїм суперником, П. Дорошенком. Певний час він навіть перебував під арештом, але вже 1668 у складі козацького посольства знову відбув до Туреччини. В 1669 Гамалія перейшов з заго­ ном козаків на Правобережну Україну і приєднався до війська правобережного геть­ мана П. Дорошенка. Військова кар’єра його складалася вдало: він був полковником паволоцьким (1672-73), генеральним осавулом гетьманського війська (1674) і навіть

78


Галеас - Гарасимчук Василь наказним гетьманом (1674). По тому, як П. Дорошенко втратив булаву, Гамалія пе­ рейшов на службу до лівобережного гетьмана І. Самойловича. Але, не знайшовши з ним спільної мови, виявився серед авторів доносу на нього цареві Московії, в якому Самойловича звинувачували у зраді. Відтак до останніх днів життя (1702) служив під булавою гетьмана І. Мазепи. Був досить заможною людиною, володів кількома селами. Похований у містечку Лохвиця, яке, очевидно, було його рідним. Гаммер-Пургшталь Иозеф (1774-1856) - відомий німецький історик-сходознавець. Автор низки публікацій з історії Близького Сходу та солідного дослідження «Османська імперія: державний устрій і управління» (1816). Ця праця дає цікавий матеріал для розуміння взаємин Османської імперії з Запорізьким козацтвом і Геть­ манщиною. Чимало місця приділено морським походам січового товариства та здо­ буттю козаками турецьких фортець: Акермана, Очакова, Тягині. Дослідники його наукових пошуків відзначають об’єктивність Гаммер-Пургшталя у висвітленні історії козацького руху та взаємин Січі і Туреччини. Ганжа Іван (р.н. невід.-помер 1648) - полковник уманський. Згадується в історії козацького руху, як учасник морських походів. Був старшиною реєстрового козацт­ ва, що діяло у складі польського війська під командуванням С. Конецпольського. Один з полководців Визвольної війни 1648-1654. Очолював козацькі загони в бит­ вах під Жовтими Водами і Корсунем (1648). Після Корсунської битви командував окремим корпусом, що самостійно діяв у районі Умані та на Поділлі. За однією з версій, загинув під час Пилявецької (1648) битви, за іншою - нібито перейшов на бік поляків і певний час воював у складі польського війська. Одне слово, доля його після 1648 невідома. Ганжа Сава (р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч України кінця XVI ст. Пол­ ковник, командир козацького корпусу. В квітні 1575 брав участь у битві (він коман­ дував флангом) під Сороками (Молдова) козацького війська гетьмана І. Свирговського, що підтримувало антитурецьке повстання молдавського господаря Іона ВодиЛютого. Під час битви було розгромлене турецьке військо Кара-Мустафи. Після цього, очоливши один з корпусів, С. Ганжа увійшов у Валахію і штурмом здобув Бухарест. Повертаючись в Україну, приєднав до свого корпусу рештки корпусу за­ гиблого гетьмана І. Свирговського, але зазнав поразки у битві при Дунаї, неподалік Кілії. Гарасимчук Василь (1880-1944) - відомий український історик та педагог. Родом із села Ільківці Сокальського р-ну на Львівщину. 1900-1904 студент філо­ софського факультету Львівського університету, де був активним слухачем історич­ ного семінару проф. М. Грушевського. Повернувшись зі служби в австро-угорській армії (1904-05), тривалий час (по 1913) вчителював у гімназіях Станіслава (тепер Івано-Франківськ) та Львова. Був учасником Першої світової війни. В 1920-25 вик­ ладав історію у Стрийській гімназії. З 1925, за дорученням Української Академії Наук, вивчав в архівах Львова та Кракова джерела з історії Західної України. В 1940-41 був науковим співробітником Львівського відділу Інституту історії Украї­ ни. Наукові розвідки та праці публікував, здебільшого, в «Записках наукового това­ риства Тараса Шевченка» (НТШ). Саме тут побачили світ його розвідки «Іван Ви­ говський і Юрій Хмельницький» (1904), «Виговщина і Гадяцький трактат» (1909). В «Записках НТШ» з’являлися і його публікації, присвячені битві під Чудновим (1660) та осмисленню Переяславських статей Б. Хмельницького 1654. Вже в наш час, в 1994, львівське відділення Інституту української археографії ім. М. Грушевсь­ кого опублікувало зібрані та досліджені В. Гарасимчуком «Матеріали до історії ко­ заччини XVII віку —Львівські історичні праці. Джерела».

Гамалія Григорій

Гаммер-Пургшталь Иозеф

Ганжа Іван

Ганжа Сава

Гарасимчук Василь


Всесвітня козацька енциклопедія Гард (Бугогардівська паланка) —один із найважливіших прикордонних постів Запорізької Січі в XVIII ст. Розташовувався поблизу с. Богданівки (Доманівського рГапл ґБугогашіівська НУ на Миколаївщині). Паланка налічувала понад 300 козаків, на чолі з полковником. v Головним завданням бугогардівських козаків було —охороняти бузький кордон Січі, контролювати переправу через Буг в районі села Богданівки, та захищати основні рибальські промисли запоріжців. т-,я р д ів . ни.ж..~ ичии (гардівничий отаман) ж

Гаркуша (Миколаєнко) Семен

TaDKViua Филон

Гардівничий (гардівничий отаман) —старший (отаман) рибальського промислу, який відав спорудженням гарду .(спеціальної греблевої споруди, з допомогою якої ^ Рибу заганяли у спеціальні пастки), налагоджував промисел риби для поставок на Січ чи для власного вжитку, і відповідав за його охорону та за сплату відповідного мита. Обирали гардівничого отамана на раді рибальської артілі, на один рік. Гаркуша (Миколаєнко) Семен (бл, 1739-1784) - козацький діяч, отаман по­ встанських загонів в Україні в 70-80-х pp. XVIII ст. Народився в містечку Березань в Білорусії. З дитячих років виховувався на Запорізькій Січі, де був джурою, займався промислами. Під час російсько-турецької війни 1768-74 у складі корпусу запорізь­ ких козаків брав участь в походах під Очаків та Хаджибей (тепер Одеса). В 70-х роках очолив повстансько-козацький загін гайдамаків, з яким учиняв напади на поміщицькі маєтки по обидва сторони Дніпра та на Слобідській Україні. Влітку 1773 царські війська розгромили його загін, а самого Гаркушу (це його січове псевдо) заарештували і засудили до каторжних робіт в Таганрозі. Після втечі з каторги (в 1776), Гаркуша повертається на Січ і з козацької сіроми формує новий гайдамаць­ кий загін, що діє тими ж розбійницько-партизанськими методами. 1778 року його заарештовано, проте він утікає з в’язниці в Ромнах, формує новий загін і діє тепер уже не лише в Україні, але і в Білорусії. 1783 року його знову заарештовують, цього разу в м. Ропську в Білорусії, але за кілька місяців він утікає, щоб діяти на чолі нового загону. Востаннє російська влада заарештовує Гаркушу в лютому 1784. Ви­ рок суду —довічна каторга в Херсонській каторжній в’язниці. Того ж року, не витри­ мавши катувань та каторжної праці, Гаркуша вмирає у в’язниці. Гаркуша був популярним у народі. Про нього складали легенди і думи. Перекази про подвиги Гаркуші лягли в основу художніх творів Г. Данилевського, Г. КвіткиОснов’яненки, О. Стороженко. Гаркуша Филон (Антон) (р.н. невід.-помер 1658) —відомий козацький полково­ дець, полковник Визвольної армії, полковник полтавський, ватажок повстанського загону. Походив з міста Бихова (тепер республіка Бєларусь). Як козацький старши­ на, брав участь у битвах під Жовтими Водами та Корсунем (1648). Командував козацьким корпусом, що діяв (1648) у Білорусії, в районі Слуцька та на р. Березині. Штурмом здобув на початку 1649 Гомель, Пінськ, Мозир. В 1651 командував ко­ зацькими військами, що діяли проти польсько-литовського війська Я. Радзивілла під Києвом. У 1653 очолив українське посольство до російського царя Олексія Михай­ ловича - просив, щоб той прийняв український народ «під високу цареву руку», хоча не мав на це ніяких повноважень. Командував корпусом військ гетьмана І. Виговсь­ кого, що придушував антигетьманське повстання (1658) кошового отамана Якова Барабаша та полковника М. Пушкаря. Востаннє згадується 1658, як полковник пол­ тавський. Подальша доля його невідома.

Гармаш

Гармаш - артилерист. Козак з гарматної обслуги, яка належала до сотенної чи полкової «артилерійної служби» (XVIII ст.).

Гасай Баша

Гасан-Баша —торговельне передмістя Нової Січі. Займав чималу площу і мав власне укріплення та свій незначний гарнізон, який у дні ярмарок виконував пол­ іцейські функції. Дослідники вважають, що на території Гасан-Баші розташовува-

80


Гард (Бугогардівська паланка) - Генеральна Військова Канцелярія лось близько 500 будівель різного призначення - заїжджі двори, крамниці, склади для товарів, які привозили сюди вітчизняні та іноземні купці. На чолі гарнізону Гасан-Баша стояв «базарний отаман», якого теж жартівливо називали Гасан-Башею, а також військовий кантаржій, зі своєю командою, в обов'язки якого входило збирати мита за товари і плату за змогу торгувати в Гасан-Баші. Ворота Гасан-Баші прикривала озброєна гарматами сторожова вежа, а поблизу воріт постійно чатувала охорона. Торгівля на Гасан-Баші була дуже прибутковою для Січі і давала левову частку над­ ходжень до січової скарбниці. Гвинтовка Матвій (р.н. і р. см. невід.) - український козацький діяч XVII ст. Полковник ніжинський. Був у складі делегації гетьмана І. Брюховецького, яка в 1665 прибула до Москви, аби укласти договір. Проте підписати цей договір М. Гвин­ товка відмовився, вважаючи його занадто проросійським. Повернувшись в Украї­ ну, він почав викривати Брюховецького за його антиукраїнську, проросійську пол­ ітику. В 1667 був позбавлений посади полковника ніжинського і заарештований. Після смерті Брюховецького, був звільнений і служив у наказного гетьмана Д. Мно­ гогрішного. Очолював делегацію гетьманату на переговорах з московським уря­ дом, за що знову був призначений полковником ніжинським. В 1672 засланий до Сибіру, оскільки московський уряд запідозрив, що він, разом з гетьманом Много­ грішним, прагне здобути для України незалежність. Подальша його доля невідома. Гейденштейн (Гайденштайн) Рейнгольд (1553-1620) - відомий польський хроніст, дипломат, мандрівник. Походив з давнього германського аристократичнолицарського роду, представники якого перебували на польській службі. Припуска­ ють, що народився в Кенігсберзі. Освіту здобував в Кенігсберзькому, Віттенберзькому, Падуанському та кількох інших європейських вузах. Слухання лекцій по сла­ ветних університетах він поєднував з мандрівками європейськими країнами. На хліб собі заробляв службою на посадах секретаря і юриста при прусському герцо­ гові Альбрехтові II Фрідріху, та секретаря великого коронного канцлера (прем’єрміністра польського уряду) Яна Замойського. В 1581 він стає секретарем польсько­ го короля Стефана Баторія, що дозволяє йому мати вільний доступ до варшавсько­ го та краківського архівів. В ролі дипломата брав участь в ряді посольств Речі По­ сполитої до Пруссії, Курландії, Інфляндії... Разом зі своїм шефом Яном Замойським брав участь у боях з татарською ордою, що плюндрувала Галичину (1594). Основна праця, з якою він дійшов до нащадків. - латиномовна хроніка «Справи польські від смерті Сигізмунда-Августа», яка з'явилася друком 1672 у Франкфуртіна-Майні (Германія) й охоплює історію Польщі від 1572 по 1601. Гейденштейн кілька разів бував в Україні, що дозволило йому подавати в своїх працях опис українських міст Києва, Брацлава, Білої Церкви, Переяслава... Він відтворює події, пов'язані з козацькими повстаннями під проводом Криштофа Косинського та Северина Нали­ вайка 1591 -96, переповідає про події, пов’язані з молдавським походом козаків під проводом І. Підкови; розглядає польсько-українські (козацькі) взаємини в світлі спільної боротьби поляків та українців проти турецько-татарських навал. Генеральна Військова Канцелярія - вища адміністративно-державна уста­ нова Козацької України, Гетьманщини. Заснована під час Визвольної війни украї­ нського народу 1648-54. На першому етапі це була канцелярія при гетьманові, щось подібне до генерального штабу в сучасній армії. Але з появою визволених козаками значних територій, почала набувати не лише функцій Ради Генеральної старшини (вищої військової ради, яка визначала стратегію і тактику боротьби), але й функцій близьких до парламентсько-сенатських та Кабінету міністрів. Місцем розташуван­ ня Генканцелярії стала гетьманська столиця: спочатку це був Батурин, далі Чиги­ рин, згодом Гадяч, Батурин, Глухів. Генканцелярія займалася як військовими спра­ вами (комплектування військових підрозділів, пропагандистсько-агітаційна

Гвинтовка Матвій

Гейденштейн (Гайденштайн) Рейнгольд

Генеральна Військова Канцелярія


Всесвітня козацька енциклопедія діяльність, забезпечення війська зброєю, продовольством і фуражем), так і держав­ но-адміністративних: формувала посольства, писала листи, складала тексти дого­ Генеральна Військова ворів, формувала адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини, наділяла Канцелярія маєтностями та позбавляла їх; формувала військово-державний архів, займалася діло­ водством та вела спеціальні діаріуші, тобто своєрідні щоденники (хроніки). Очолю­ вав Канцелярію генеральний писар, чия відповідає сучасному начальнику Генштабу і, до певної міри, прем’єр-міністру. Принаймні це була друга особа в Гетьманщині. У штаті Генканцелярії були військові канцеляристи, канцеляристи, служителі-підписки (писарі), протоколісти, які вели протоколи рад та переговорів; а ще - копіїсти, товмачі (перекладачі). Комплектували штат Генканцелярії здебільшого з випускників Києво-Могилянської та Острозької академій і різних колегіумів. Відомо, що за часів гетьмана І. Ско­ ропадського в штаті Генканцелярії налічувалося 25 штатних службовців, та ще з десяток позаштатних працівників (учнів чи практикантів), яких готували як резерв Генканцелярії, полкових і сотенних канцелярій. Генканцелярія функціонувала до 1764, тобто до ліквідації Гетьманату.

Генеральна Військова Рада

Генеральна канцелярія Скарбу військового

Генеральна похідна військова канцелярія

Генеральна Військова Рада - найвищий військово-державний орган управлін­ ня в Козацькій Україні часів Гетьманщини. Формально в Генраді міг брати участь будь-хто з козаків, але іноді запрошували й делегації від селян, міщан, духівництва. Скликали Генраду тільки за універсалом гетьмана, і вів її, як правило, сам гетьман. Проводили такі ради здебільшого на р. Росаві (Київщина), або в Переяславі. Підтри­ мання порядку покладалося на геносавула та його команду. Підрахунку голосів не існувало. Оскільки в Генрадах іноді брало участь понад тисячу осіб і стояли вони натовпом, то «згоду» визначали на око, за більшістю рук, піднятих вгору шабель, іноді й за криком. На Генеральній раді обирали гетьмана та генеральну старшину, оголошували війну чи схвалювали мирну угоду, розглядали умови союзницьких до­ говорів, як це було під час переяславської ради 1654, коли розглядалося питання входження до складу Московії, чи 1657, коли розглядалися перспективи союзу зі Шве­ цією. З кінця XVII ст. Генрада втрачає свій визначальний характер і свій демократизм. Скликають її, в основному, для санкціонування рішень гетьмана, Генканцелярії та Гене­ ральної ради старшин. Функціонувала до 1764, тобто поки існувала Гетьманщина. Генеральна канцелярія Скарбу військового - вищий фінансовий орган Ко­ зацької України, Гетьманщини, адміністрації. За функціями - щось на зразок міністер­ ства фінансів. Користувалася певною автономією і підпорядковувалася безпосеред­ ньо гетьманові та раді Генеральної старшини. Діяла в 1723-81 (з перервами). Розта­ шовувалася в Глухові. На чолі скарбової канцелярії знаходилися двоє генеральних підскарбіїв (саме двоє, що давало певну гарантію чесності). Апарат скарбової кан­ целярії формувався з канцеляристів, секретаря та обліковців (калькуляторів). Спец­ іальний державний контроль за діяльністю канцелярії покладався на спеціальну лічильну комісію (1734-76), яка керувала та наглядала за діяльністю податківців. Основі обов’язки скарбової канцелярії - збирати податки, контролювати прибутки та видатки, тобто формувати бюджет Гетьманщини; видати військовими та рангови­ ми маєтностями. Скарбова канцелярія продовжувала існувати і після ліквідації Геть­ манщини (1764), але вже підпорядковувалася Другій Малоросійській колегії, утво­ реній указом російського уряду для управління Україною, і тепер вона вже викону­ вала здебільшого ревізійні функції щодо правильності і доцільності використання коштів. Генеральна похідна військова канцелярія - військова козацька канцелярія, яка володіла всіма правами та обов’язками Генеральної, але діяла під час війни чи під час походу. Очолював її, зазвичай, генеральний писар, а в разі його відсутності, один із старших писарів, або ж козаки обирали наказного генерального писаря.

82


Генеральна Військова Рада - Генеральний писар Генеральна старшина - вищий командний склад козацько-повстанської Виз­ вольної армії (1648-1654) та Війська Запорізького, члени якого водночас перейма­ лися й цивільно-правовими та адміністративними проблемами. В часи Гетьманату вся реальна влада в Козацькій Україні перебувала в руках генеральної старшини, яка перетворилася на державну адміністрацію в центрі і в регіонах Гетьманщини. До генеральної старшини за чинами та посадами належали: гетьман, генеральний обозний, генеральний писар, генеральний суддя, генеральний підскарбій, генеральГенеральна старшина ний осавул, генеральній хорунжий. Дорадчим голосом на радах Генеральної стар­ шини користувалися бунчукові товариші (див.), які допомагали генеральним стар­ шинам у виконанні їх обов’язків і, водночас, слугували кадровим резервом військо­ во-козацької еліти. На початковому етапі утвердження цієї інституції, генеральних старшин обирали на козацьких радах, але в часи Б. Хмельницького їх почав призна­ чати сам гетьман, а після утвердження російської влади в Україні призначав уряд Московії. Генеральна старшина була скасована разом із скасуванням в Україні Геть­ манщини, а отже й державності. Генеральний бунчужний. - Бунчук (див.) - один із знаків гетьманського має­ стату (клейнодів) у формі древка з металевим яблуком на кінці, з-під якого звисає кінський хвіст. Отож, за задумом козацьких першозасновників, генеральний бунчуж­ ний - то був, кажучи сучасною мовою, офіцер штабу Гетьманату (серед. XVII-XV1II ст.), котрий персонально відповідав за збереження цього клейнода, а попри це, ви­ конував особливі доручення гетьмана, інспектуючи окремі козацькі полки, пере­ віряючи скарги. Під час бойових дій міг командувати окремим козацьким корпусом чи рейдовим загоном. Посада ця була виборною. Генеральний ландміліційський військовий суд - спеціальний військовий суд, запроваджений в Українському ландміліційському корпусі (у складі 20 полків), який займався будівництвом та охороною системи укріплень (Української лінії, див.). Суд розглядав справи, пов’язані зі злочинами, скоєними козаками-ландміліціонерами; зі злочинами проти ландміліціонерів, на території Української лінії; а також справами дезертирів, котрі на бажали й далі залишатися ландміліціонерами, не вит­ римуючи тяжких умов праці та служби на цій прикордонній лінії. Генеральний обозний - начальник артилерії та обозу козацького війська. Один з найвищих (другий після гетьмана) чинів козацького чи козацько-повстанського війська. Генеральний обозний керував будівництвом укріплених таборів та, за зви­ чаєм, ставав їх комендантом. Нерідко приймав командування над окремим козаць­ ким корпусом, в певних випадках заступав гетьмана. Відав продовольчим та зброй­ ним постачанням війська. Посада генерального обозного була виборною. Генеральний осавул (генеральний ад’ютант) - помічник гетьмана. Стежив за дотриманням законності, звичаїв та традицій у військах, провадив навчання та ог­ ляди війська, розглядав скарги та пропозиції козацьких старшин. У військовий час виконував особливі доручення гетьмана, міг командувати певною частиною війська, очолювати групу парламентарів під час переговорів з командуванням противника. Посада була виборною. Генеральний писар - одна з найвищих посад у козацькому війську та в Геть­ манській Україні. Очолював генеральну канцелярію. Відав усією військовою чи дер­ жавною документацією, готував укази та накази, займався листуванням. Був пер­ шим радником гетьмана, брав участь у переговорах на найвищому рівні, приймав послів іноземних держав та військ. У воєнний час виконував функції, близькі до функцій (кажучи по-сучасному) начальника генерального штабу. Посада була ви­ борною.

Генеральний бунчужний

Генеральний ландміліційський військовий суд

Генеральний обозний

Генеральний осавул

Генеральний писар


Всесвітня козацька енциклопедія Генеральний скарбник (підскарбій) - одна з найвищих посад Запорізької Січі, козацького війська та Гетьманської України. Запроваджена в 1729. Генеральний скарбГенеральний скарбник ник відав усіма фінансами України, контролював її прибутки та видатки, тобто по­ єднував у собі (кажучи по-сучасному) функції міністра фінансів та голови Нацбанку. Посада була виборною.

Генеральний суд

Генеральний суддя

Генеральний хорунжий

Герасименко Іван (1957)

Гетьман

Генеральний суд - вищий судовий орган Гетьманщини. Розглядав найважливіші судові справи, пов'язані з діями вищих посадовців Гетьманщини—генеральних стар­ шин, полковників та адмінполковників; розглядав апеляції та скарги на рішення пол­ кових і сотенних судів, давав судам нижчої інстанції інструкції та роз’яснення. Гене­ ральний суд перебував у підпорядкуванні гетьмана, який мав право помилування, затверджував смертні вироки та переглядав рішення Генсуду, Генеральний суд мав власний охоронний підрозділ «курінь генерального судді», козаки якого охороняли суд та засуджених і виконували вироки. Вели судові засідання двоє генеральних суддів, а брати в них участь могли гене­ ральні старшини, а також, в залежності від характеру справи, представники полко­ вої та сотенної старшини і, звичайно ж, судовий писар з помічниками. С 1728 Гене­ ральний суд перетворився на апеляційну інстанцію, до складу його входили троє суддів від української, а троє від російської сторін, і засідав суд за участю і під кер­ івництвом самого гетьмана. За гетьмана К. Розумовського до Генсуду входили пред­ ставники від полків. Скасований був Генсуд разом із скасуванням Гетьманщини. Генеральний суддя - одна з найвищих державних посад часів Гетьманської України. Тлумачив звичаї і закони, головував на засіданнях Генерального суду, на які скликали суддів з міст і містечок, що були (судді) підпорядковані йому. Вершив суд над державними злочинцями, розглядав апеляції і прохання про помилування, конт­ ролював роботу місцевих судів. Посада була виборною. Генеральний хорунжий. - Задумувалася ця вища військова посада для стар­ шин, які мали оберігати, відповідати за охорону великих, гетьманських прапорів (хоругв). У реальному житті генеральний хорунжий може сприйматися нами, як офіцер генштабу, що наділений був комендантськими функціями. Брав участь у військових радах. Подеколи очолював особисту охорону гетьмана. Провадив слідство у спра­ вах, пов'язаних із злочинами старшин. У воєнний час міг командувати окремими козацькими з’єднаннями, виконувати обов’язки наказного гетьмана. Посада була виборною. Герасименко Іван (1957) - активний учасник козацького руху на Одещині. Край­ овий отаман (1977) Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козац­ тва. Народився в м. Липовці на Вінниччині. В 1986 закінчив Одеське Вище військо­ ве артилерійське училище. До 1994 перебував на службі у Збройних Силах. Майор запасу. В 1995 обраний отаманом Кочубеївського коша Чорноморського ПодунайГуляйпільського козацтва. З 1999 очолює козацьку охоронну фірму «Одеська козацька варта». Викладач школи допризовної підготовки молоді. Гетьман - найвище військове звання в Польщі та Литві (коронний гетьман) в XV-XVII ст. В Україні в XVI —середині XVII ст. —«старший» реєстрового козацько­ го війська, що складалося з козаків, занесених до реєстру —офіційного списку, виз­ наного польським урядом. Під час походу запорізьких козаків в XVI-XVII ст. - ви­ борний командувач. Обирали гетьманів і під час селянсько-козацьких повстань. Найвідомішими з гетьманів були К. Косинський, С. Наливайко, Т. Федорович, І. Сулима...


Генеральний скарбник - Гетьманат «Гетьман» - громадсько-політичний та науково-популярний журнал, заснов­ ником якого виступає ПП «Телерадіокомпанія «ІК». Виходить із січня 2004 року. Головний редактор - генерал-хорунжий Українського козацтва Ігор Кравчук. У жур­ «Гетьман» налі стали популярними розділи «Третій Гетьманат», в якому відтворюють пробле­ ми відродження українського козацтва, та «Сучасні історики про козацтво». Чима­ ло місця відводиться історичним розвідкам, пов'язаним з козацькою минувшиною, з військовими та культурними традиціями козацтва, міжнародними зв’язками Геть­ манату. В журналі публікуються Укази Президента - Гетьмана України, та всі основні документи, які стосуються розбудови сучасного козацтва. Гетьман Війська Запорізького - був головнокомандувачем Запорізького війська, тобто січового лицарства, котре існувало як професійне регулярне військо. Одначе слід зазначити, що влада його розповсюджувалася і на території, які конт­ ролювалися Січчю, тобто в певних ситуаціях він виступав у ролі головного адміні­ стратора цих країв. Посада була виборною. Гетьман Лівобережної (Правобережної) України. - Керівник держави. Го­ ловнокомандувач військами. Мав повноваження гетьмана України, влада якого, однак, обмежувалася Лівобережною (Правобережною) частиною України. Обирався на козацькій раді, що складалася з делегацій від адмінполків. Гетьман наказний. - Існувало чотири типи наказних гетьманів. Гетьман, що обирався козацтвом тимчасово, до виборів постійнодіючого гетьмана. До таких виборів козацтво вдавалося за екстремальних умов, зокрема, в разі загибелі чи тяж­ кого поранення гетьмана під час походу. Був ще наказний гетьман, що призначався гетьманом на час походу. Таке мало місце в тих випадках, коли сам гетьман не міг, чи з якихось причин не бажав, вести військо в похід. Третій тип - коли частина козаків не згодна була з законнообраним гетьманом і тимчасово призначала свого, вдаючись до цього, як до засобу політичного тиску на законного гетьмана. И на­ решті, за часів входження України до складу Російської імперії, «наказними» нази­ валися всі гетьмани, яких, не рахуючись з волею козацької старшини, призначав царський уряд. Хоча, згідно з законом, уряд мав лише затверджувати гетьманів, яких обирали козаки. Гетьман повстанського війська. - Цей чин я виділяю окремо, хоча досі істо­ рики до цього не вдавалися. «Гетьманом повстанського війська» слід вважати го­ ловнокомандувача, який очолював повстанські війська, до складу яких входили та­ кож і загони запорізьких, городових чи надвірних козаків. Майже завжди українські повстанці оголошували себе козаками, а своє військо —козацьким. «Гетьман Сагайдачний» - фрегат, флагманський корабель Військово-Морсь­ ких Сил України. Спущений на воду наприкінці березня 1992 зі стапелів керченсь­ кого заводу «Залив». 4 липня 1993, після ходових випробувань, на кораблі піднято військово-морський прапор України. Базується фрегат «Гетьман Сагайдачний» у Севастопольській бухті. В вересиі-жовтні 1996 фрегат разом із великим десантним кораблем «Костянтин Ольшанський», на якому була рота морських піхотинців, здійснив трансатлантичний перехід до Сполучених Штатів, відвідав кілька військо­ во-морських баз, провів спільні навчання з кораблями США. Гетьманат - неофіційна назва Української Держави, що існувала в часи геть­ мана Павла Скоропадського, з 29 квітня 1918 по 14 грудня 1918, затвердивши офі­ ційну назву держави, Українська Держава, гетьман водночас проголосив изетьманат», поєднуючи в цьому устрої форми монархічного та козацько-демократичного

Гетьман Війська Запорізького

Гетьман Лівобережної (Правобережної) України.

Гетьман наказний.

Гетьман повстанського війська

«Гетьман Сагайдачний»

Гетьманат


Всесвітня козацька енциклопедія правління. За Гетьманату вся повнота законодавчої та виконавчої влади належала гетьманові. Він призначав Отамана (прем'єр-міністра) Ради Міністрів, був Верхов­ ним Головнокомандувачем Української Армії та Флоту. Провідною ідеєю Гетьмана­ Гетьманат ту було відродження в Україні козацького устрою, об'єднання усіх етнічних украї­ нських земель, формування на засадах козацтва української армії. Спеціальним уні­ версалом (16 жовтня 1918) гетьман Скоропадський відновив козацтво як окремий соціальний стан у тих місцях, де воно історично існувало. В кожному повіті (районі) організовувався адмінполк, який складався із адмінсотень. У межах губернії полки складали кіш. Відтак їх очолювали сотенні, полкові та кошові отамани. При цьому кошові отамани підпорядковувалися безпосередньо гетьманові, який очолював Ве­ лику козацьку раду (щось на зразок парламенту). Відтак при кошових, полкових та сотенних радах діяли відповідні козацькі ради. Гетьманат автоматично був скасова­ ний після зречення в грудні 1918 року гетьмана Скоропадського від влади і передачі її Директорії УНР, війська якої на той час уже захопили Київ.

Гетьман України

Гетьман України —керівник держави. Головнокомандувач військами Гетьмансь­ кої України. Обирався козацькою радою, що утворювалася з делегацій адмінполків, регіонів, окремих козацьких чи повстанських військ та Запорізької Січі. У новітній історії України Гетьманом України на Великій Раді на Хортиці 4 червня 2005 було обрано Президента України Віктора Ющенка.

Гетьманщина

Гетьманщина - усталена, хоча й напівофіційна, назва автономної української держави, що існувала в 1664-1764 на території Лівобережної України, включаючи й м. Київ, у складі Росії. Назва походить від того, що управління здійснювалося геть­ маном Лівобережної України та гетьманською державною канцелярією. В 1764, ука­ зом уряду Росії, Гетьманщина була ліквідована. Термін часто вживається в художній та історичній літературі.

Гетьманщина

Гетьманщина

Гетьманський полк Українського Козацтва

Гетьманщина - назва (форма) української державності та форма правління, що виникли в Україні в 1918, після розвалу російської імперії і приходу до влади в Ук­ раїні гетьмана Павла Скоропадського (1883-1945), нащадка гетьмана (1708-22) Івана Скоропадського (1646-1722). Гетьманщина 1918 року набувала певних ознак дав­ ньої козацької гетьманської держави, з її полково-сотенним адміністративним уст­ роєм, козацькими ритуалами і традиціями. Гетьманщина - назва території, що в XVI1-XV1II ст. обіймала значну частину нинішньої Правобережної та Лівобережної України і перебувала під управлінням гетьмана України (гетьмана Лівобережної чи Правобережної України). Адміністра­ тивно поділялася на полки і сотні, що мали свою адміністрацію, а в воєнний час займалися формуванням військових частин. Гетьманський полк Українського Козацтва - полк УК, сформований за нака­ зом гетьмана УК Володимира Муляви, в жовтні 1998 року, в Києві, на відродження історичних традицій Гетьманських полків, які існували за часів гетьманства Б. Хмель­ ницького, 1. Мазепи, П. Скоропадського. Перші десять козаків цього полку було по­ свячено (покозачено) І жовтня 1998 року, в соборі Святого Володимира в Києві. До цього полку належать відомі політичні діячі, бізнесмени, банкіри... Зокрема, одним із перших вступив до нього Голова Правління банку «АЖІО» Станіслав Аржевітін, який був Генеральним Скарбником Українського Козацтва. В січні 1999 р. до полку був прийнятий тодішній Голова Національного банку України Віктор Ющенко, який згодом став прем’єр-міністром, а з січня 2005 - Президентом України. Більшість козаків полку є працівниками банку «АЖІО». Саме в конференц-залі цього банку зберігається прапор Гетьманського полку, очолюваного гетьманом УК.


Гетьман України - Глинський Михайло Гиря Іван (р. н. невід.-помер 1655) - козацький військовий діяч XVII ст. Пол­ ковник реєстрового козацтва, один із сподвижників Б. Хмельницького. З 1620 по 1630 - був полковником Війська Запорізького, обирався військовим суддею. На Гиря Іван початку Визвольної війни (1648-54) командував полком реєстрових козаків, з яким перейшов на бік Б. Хмельницького. В 1648-49 був полковником білоцерківським. Брав активну участь у формуванні повстанської армії Б. Хмельницького.

«Гірка чаша Івана Мазепи» - аналітична стаття кандидата історичних наук Василя Марочкіна у журналі «Україна» (№25 за червень 1989), в якій постать геть­ мана Івана Мазепи розглядається на тлі політичних та військових реалій кінця XVII початку XVIII ст. в Україні та Московії; аналізується ряд історичних джерел та об­ ставини, які підштовхнули І. Мазепу до союзу з королем Швеції Карлом XII; доля гетьмана після Полтавської битви (1709). Гладкий (Бондар) Йосип (1789-1866) - кошовий отаман Задунайського запо­ різького козацтва. Засновник та наказний отаман Азовського козацького війська. Генерал-майор російської армії. Походив з давнього козацького роду, з Полтавщи­ ни. У 1830 залишив у рідному селі Мельники Золотоніського повіту свою багатодітну родину й подався до Криму, а згодом — до Одеси на заробітки. На кораблі добувся гирла Дунаю, де записався козаком Платнирівського куреня. Воював у складі ко­ зацького загону на боці турків проти греків. У травні 1828, з загоном козаків та січовими клейнодами, перейшов (в м. Ізмаїлі) на бік російської армії, у складі якої воював проти турків. Мав зустріч з імператором Миколою І. За наказом російсько­ го імператора, козаків переселили на узбережжя Азовського моря (між Бердянсь­ ком та Маріуполем), де було засновано Азовське козацьке військо. У чині генералW майора російської армії И. Гладкий став наказним отаманом цього війська. З люто­ го 1837 налагодив охорону Азовського узбережжя та східного узбережжя Чорного моря. В 1853 ( за іншими даними —1849) вийшов у відставку і жив на своєму неве­ личкому хуторі на Катеринославщині. Помер від холери у м. Олександрівську (те­ пер - м. Запоріжжя), де і похований на козацькому цвінтарі. Гладкий Матвій (р.н. невід.-помер 1652) - наказний гетьман, полковник мир­ городський, полковник Визвольної армії, керівник антипольського повстання. М. Гладкий не раз виконував дипломатичні доручення Б. Хмельницького. Він був у складі посольства, що на елекційному Сеймі (осінь 1648) у Варшаві підтримало кандидата на трон Яна-Казимира. Він же очолював делегацію на переговорах з по­ ляками під Берестечком (червень 1651). Командував корпусом козаків, що взимку і навесні 1649 діяв у Білорусії. Прославився під час Корсунської, Збаразької та Пилявецької битв. Рішуче виступив проти поступок шляхті за статтями укладеної Б. Хмельницьким Зборівської угоди. Під час Берестецької битви (1651), за відсутності Б. Хмельницького, був обраний наказним гетьманом. В 1652 очолив антипольське повстання на Лівобережжі, не допускаючи повернення польських військ і шляхти в Україну. Після Берестецької битви був претендентом на булаву гетьмана. Страче­ ний 8 травня 1652 за наказом Б. Хмельницького. Глинський Богдан (р. н. і р. см. невід.) - князь, військовий і політичний діяч кінця XV-початку XVI ст. Староста черкаський. В 1492 і 1493, на чолі козацьких загонів та ополчення, двічі відбивав напади татарської орди на Черкащину. В 1494 здобув Очаків, який захищав турецький гарнізон. За деякими відомостями, взяв участь у антилитовському повстанні (1607-1508) під проводом свого брата Михай­ ла Глинського і разом із ним емігрував до Московії. Глинський Михайло (р.н. невід.-помер 1534) - князь, керівник антилитовського повстання. Походив з давнього татарсько-українського роду Глинських, що

«Гірка чаша Івана Мазепи»

_

Гладкий (Бондар) Йосип

Гладкий Матвій

Глинський Богдан

Глинський Михайло


Всесвітня козацька енциклопедія мав маєтності на Полтавщині та Поліссі. Освіту здобував у Німеччині. Служив при дворі цісаря Максиміліана та офіцером в армії курфюста Саксонського Альбрехта. В 1499 (1500) призначений маршалом двору Великого князя Литовського Олександ­ ра І (1461-1506). В 1507-1508 очолював повстання проти Великого князя ЛитовсьГлннський Михайло кого Жигмонта І Старого. В цьому повстанні брали участь і загони українських ко­ заків. Після поразки емігрував до Московії. Брав участь у походах російських військ проти татар. В 1514-1526 перебував у московській в’язниці, нібито за зраду на ко­ ристь Литви. Помер 1534, під час другого ув’язнення.

Глух Йосип

Глухів

Герб Глухова 17 ст.

Глух Йосип (р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч XVII ст., полковник умансь­ кий, командир корпусу Визвольної армії. Активний учасник Визвольної війни. Під час рейду корпусу І. Богуна в Білорусію (1649) командував полком. В 1651 розбив під Вінницею корпус польського генерала Лянцкоронського. Прославився під час битви під Берестечком (1651), після якої наздогнав і розгромив великий загін татар, котрі поверталися до Криму, грабуючи українські землі. Переяславського договору про возз’єднання України з Росією не визнавав, вважаючи його трагічною помил­ кою Б. Хмельницького. Глухів —місто, районний центр у Сумській області України, якому випало бути останньою столицею Гетьманщини. В 1708-22 там розташовувалася резиденція геть­ мана Лівобережної України І. Скоропадського; в 1722-24 - наказного гетьмана П. По­ луботка; в 1727-34 - Д. Апостола, а в 1750-64 - К. Розумовського. У цьому ж місті, підтверджуючи його статус як міста столичного, була штаб-квартира Малоросійської колегії, розташовувалися російсько-українські урядові установи (1722-27), а також під час другої й останньої ліквідації Гетьманщини в 1764-66. Вперше Глухів згадуєть­ ся в Іпатіївському літописі під записом за 1152, як місто Чернігівського князівства. Це місто над річкою Ссманню, притокою Десни, вдало розташовувалося на кам'янистім плато, між річкою та струмком Нетечею, і, закладаючи його, першобудівники врахо­ вували передусім те, що на плато легко можна спорудити фортецю. В XIII-XIV ст. Глухів був столицею Глухівського князівства. В середині XIV ст. він виявився під владою Великого князівства Литовського, а в 1503 —під юрисдикцією Московії. По тому, як в 1618 війська Польщі витіснили з цих країв московітів, Глухову було надане магдебурзьке право, а щоб розпочати його історію з чистого, але вже польського, аркуша, поляки перейменували Глухів на Новий Острог. Проте нову польську назву жителі Глухова не сприйняли так само, як і нових його володарів. Населення Глухова брало активну участь Визвольній війні 1648-1654. На початку 60-х XVII ст. Глухів стає сотенним центром Ніжинського полку, а в 1655-65 - цент­ ром Глухівського адмінполку. Наприкінці XVII ст. у Глухівській фортеці базувалася значна частина козацької артилерії. В 1708, по тому, як російські війська стерли з лиця землі гетьманську столицю Батурин, вирізавши все його, понад 20-тис. насе­ лення, гетьманську столицю уряд Московії наказав перенести до Глухова, поближче до російського кордону. В 1708 тут проведено козацьку раду, на якій новим гетьма­ ном, замість Мазепи, було обрано І. Скоропадського. Одна з підстав, що спонукала до перенесення столиці до Глухова, - могутня глухівська фортеця. Складний рельєф, великі, здебільшого заповнені водою, рови і могутній дубовий частокіл над двох великих валах робили Глухів, особливо його фортечний замок, майже неприступ­ ним. Наприкінці 1663 - на початку 1664 облогами та штурмами його спробувало здобути польське військо на чолі з Яном II Казимиром, але так і не здобуло. В 1685 старий замок згорів, а нові загальноміські укріплення були слабкими. Сам той факт, що російська влада не бажала, аби відновлювалися старі фортечні вали і замок, свідчить, що росіяни не були зацікавлені у відновленні могутньої козацької твер­ дині. Але до кінця Гетьманщини тут розташовувалися Генеральна Військова канце­ лярія, Канцелярія генеральної армати (тобто артилерії), Генеральна скарбова канце­ лярія (військова скарбниця).


Глух Йосип —Гоголь Остап Хроніки та спогади сучасників стверджують, що на початку XVIII ст. Глухів був великим адміністративнім, культурним та промисловим центром, який славив­ ся і своєю архітектурою, з прикметами класицизму та українського бароко, якими відзначалися палац-резиденція гетьмана К. Розумовеького, будинки козацької стар­ шини, адмінбудівлі Першої та Другої Малоросійської колегії. Місто славилося своїм виробництвом міді, ювелірними майстернями та керамічними цехами. Одначе після двох всеміських пожеж в 1746 та 1784 від столичної краси Глухова мало що зали­ шилося. Хіба що Миколаївська церква, в якій на вірність російському цареві прися­ гали його вірнопіддані гетьмани І. Скоропадський, Д. Апостол та К. Розумовський, та ще кілька відроджених історичних пам'яток. З 1782, після ліквідації полковосотенного устрою Лівобережної України, Глухів стає повітовим центром Новогород-Сіверського намісництва Російської імперії, з 1796 —Малоросійської губернії, а з 1802 - Чернігівської губернії. В історичній частині Глухова створено Держав­ ний історико-культурний заповідник. Глухівська Рада (1750) - рада козацької старшини, на якій гетьманом було обрано Кирила Розумовеького. Відбувалася в м. Глухові, зі згоди російського уря­ ду. Рішення цієї ради символізувало тимчасове відродження на Лівобережжі геть­ манської влади. Глухівські статті (1669) - спеціальна угода, укладена 16 березня 1669 у м. Глухові. 27 статей її визначали правові відносини між Лівобережною Україною та Росією. Підписана гетьманом Д. Многогрішним та представниками царського уря­ ду. Цей договір з’явився одразу по тому, як Глухівська козацька Рада підтвердила обрання гетьманом Д. Многогрішного (це обрання відбулося 1668, у НовгородСіверському, де Д. Многогрішний був проголошений гетьманом Лівобережної Ук­ раїни). Цією угодою Лівобережна Україна позбавлялася права мати міжнародні взає­ мини, тобто одного з найважливіших атрибутів державності. Козацький реєстр об­ межувався 30 тисячами шабель. Було зменшено кількість російських воєвод, котрі після укладання угоди залишалися лише в Києві, Чернігові, Ніжині та Переяславі, але й вони не мали права втручатися в адміністративні справи гетьманської влади, а повинні були займатися лише військовими питаннями. У свою чергу гетьманська адміністрація зобов’язувалася висилати в Росію тих російських селян, котрі втіка­ ли в Україну, рятуючись від кріпацької неволі. Гоголь Микола (1809-1852) - видатний український російськомовний пись­ менник. Народився в с. Сорочинцях на Полтавщині (тепер - Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавщини). Походив з давнього козацького старшинського роду Гоголів-Яновських і водночас був нащадком гетьманів П. Дорошенка та І. Скоропадського. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук (1821-1828). З 1828 по 1848 жив у Петербурзі, де служив чиновником та навчався в Академії мистецтв. З 1834 був ад’юнкт-професором кафедри загальної історії Петербурзького універси­ тету. В 1848 повернувся в Україну, в рідні краї. Найбільш відомі його твори: цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831 -32), «Повість про те, як посвари­ лися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» (1835), повість «Шинель» (1842), поема «Мертві душі» (1842). Козацька тематика найвиразніше репрезентована ге­ роїчною, всесвітньо відомою повістю «Тарас Бульба», а також у повістях «Пропала грамота» та «Страшна помста», у романі «Гетьман» (1831). Гоголь Остап (Євстафій, Остафій) (р.н. невід.-помер 1679) - визначний ко­ зацький діяч, полковник, наказний гетьман. Народився, як припускають, в с.Гоголях (тепер Віньковецького р-ну Хмельницької обл.), в заможній шляхетській ро­ дині. Володів польською, латинською та українською книжною мовами. На пол­ ітичній арені з'явився в розпал Визвольної війни. Перша згадка про нього, як про

Глухів

Глухівська Рада

Глухівські статті

Микола Гоголь. Худ. Е. ДмитриевМалюнов. 1852.

Гоголь Остап


Всесвітня козацька енциклопедія козацького отамана загону подільських козаків, датується 3 серпня 1648. Ті джере­ ла, які дозволяють дослідникам простежити його військову кар’єру, досить ненадійні, але все ж таки з'ясовано, що в 1654 він стає полковником Війська Запорізького, тобто полковником Визвольної армії. Припускають, що на той час він міг бути пол­ ковником уманським. Тривалий час був полковником подільським (могилівським), з центром в м. Могильові (тепер Могилів-Подільський), в 1664-65 полковником брацлавським, за гетьманства П. Дорошенка був наказним гетьманом. Військово-політичний шлях його складний і сповнений протиріч. Активний учас­ ник Визвольної війни, він був сподвижником спочатку Б. Хмельницького, а згодом І. Виговського. В часи Великої Руїни змушений був підлаштовуватися під різні течії і постаті, залишаючись при цьому патріотом України. Кращим виходом із ситуації, що склалася після смерті Б. Хмельницького, він вважав відхід України від Московії і, за умови збереження автономії козацької України, союз із Польщею. У різні часи підтримував і брав участь в битвах та політичних авантюрах І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Дорошенка, П. Суховія, П.Тетері. Кожен із цих гетьманів та пре­ Гоголь Остап тендентів на булаву вбачав в О. Гоголі передусім авторитетного козацького полков­ (Євстафій, Остафій) ника, досвідченого воїна і патріота. Гоголь підтримав Гадяцький (1658) та Слободищенський українсько-польські договори, націлені на зближення Козацької України з Річчю Посполитою. На чолі полку брав участь у поході польського короля Яна II Казимира на Лівобережну Україну, що перебувала під владою Московії (1663-64). Підтримав протурецьку та прокримську орієнтацію П. Дорошенка, знову ж таки з надією, що йому вдасться об«єднати Україну, вирвавши її регіони з-під влади Росії та Польщі. Він - один із полководців Конотопської битви (1659), в якій війська І. Виговського розгромили військо росіян. Відмовився брати участь в Переяславській Раді 1659, на якій, за наполяганням із Москви, замість Виговського, було обрано Ю. Хмельницького. У листопаді 1658 він присягнув на вірність московському цареві, але залишався вірним Україні. Коли П. Дорошенко зазнав невдачі у намаганні створити Ук­ раїнську державу під протекторатом Туреччини, О. Гоголь в листопаді 1674, в польсько­ му таборі під Баром, разом з усією старшиною Подільського полку, присягає на вірність королю Польщі Яну III Собеському, на вірність Речі Посполитій. По цьому він отримав королівський привілей на пожиттєве командування Подільським козаць­ ким полком, до якого, для зміцнення, було передано і частину Брацлавського полку. Відчувши, що має в особі О. Гоголя надійного союзника, король Ян III Собеський призначає його наказним гетьманом (з квітня 1675) правобережного козацтва, підпорядковуючи йому Поліський, Брацлавський, Вінницький (Кальницький) та Уманський адмінполки, і три полки охочих городових козаків. Відтак під його була­ вою виявилася ціла держава. З листопада 1676 по грудень 1678 його резиденція пе­ ребувала в м. Димері (тепер селище в Вишгородському p-ні Київщини), тут же непо­ далік розташовувалася основна маса його війська. Відчувши, що дні його лічені, О. Гоголь наприкінці грудня 1678 склав з себе гетьманські повноваження і став ченцем Межигірського монастиря, підвладного лівобережному гетьманові. Тут 1679 він і помер, передавши перед смертю свої клейноди - срібну булаву, бунчук та військову корогву, настоятелеві монастиря для зберігання.

Гоголь-Яновський Яків

Гоголь-Яновський Яків (р. н. і р. см. невід.) - військовий діяч XVII ст., полков­ ник часів Б. Хмельницького. З козацького роду Гоголів-Яновських, з якого походили письменники Василь Гоголь (1777-1825) та Микола Гоголь (1809-1852).

Голеніщев-Кутузов (Кутузов-Смоленський) Михайло

Голеніщев-Кутузов (Кутузов-Смоленський) Михайло (1745-1813) - великий російський полководець, князь Смоленський, головнокомандувач Російською Ар­ мією, під командуванням якого воювали козацький корпус генерала Платова та інші козацькі частини і з’єднання. Генерал-фельдмаршал. Почесний товариш Крилівського куреня Запорізької Січі (з 1773). Народився в Петербурзі, в сім’ї військового інженера, генерала у відставці. В 14 років закінчив інженерно-артилерійську школу


Гоголь-Яновський Яків - Голеніщев-Кутузов Михайло (за іншими джерелами - курси артилерійського інженерного корпусу) і розпочав службу капралом артилерії. Згодом він був кондуктором та інженером корпусу, а в 16 років став офіцером. Йому випало служити під командуванням таких таланови­ тих російських полководців, як Румянцев та Суворов. Зокрема, 6 років прослужив під командуванням О. Суворова в Криму. Як командир Бузького Єгерського корпу­ су, брав участь у боях під Очаковом, і в грудні 1790 відзначився під час штурму Ізмаїла, де командував лівим крилом військ О.Суворова. За цю операцію він був нагороджений орденом Св. Георгія 3 ст. Проявив себе і як дипломат. Зокрема, в 1792 М. Голеніщев-Кутузов був призначений послом Росії в Туреччині. Служив директором Сухопутного шляхетського корпусу. В 1805 командував російською армією, посланою на допомогу Австрії, щоб спільно діяти проти військ Наполеона. Під час цієї кампанії М. Кутузов здобув кілька перемог, одначе його військо та авст­ рійська армія зазнали серйозної поразки під Аустерліцем (1805). Вражений цим, імператор Олександр І усунув Кутузова від командуванням і в 1806 призначив військовим губернатором Київської губернії. Саме під керівництвом М. Кутузова, було розпочато будівництво фортечних укріплень в Києві, на Печерську. В 1811 Кутузов став командувачем Молдавською (Дунайською) армією Росії, яка в червні цього року завдала рішучої поразки туркам в Рущанській битві. А вже наступного року він домігся укладення з Туреччиною надзвичайно вигідного для Росії Бухаре­ стського мирного договору. Проте й цього разу Олександр І залишився незадоволеГоленіщев-Кутузов ним —але вже тим, що М. Кутузов занадто повільно вів переговори - і замість нього (Кутузов-Смоленський) командувачем Молдавською армією призначив адмірала Чичагова, який і підпису­ Михайло. вав договір від імені Росії. Худ. Дж. Доу. 1829. Початок Вітчизняної війни 1812 М. Кутузов зустрів відстороненим від коман­ дування, маючи титул графа. І проживав він у цей час в Україні, в своєму маєтку в с. Горошках Волинської губернії (тепер це територія Житомирщини). Одначе, дізнав­ шись про перехід Наполеоном російського кордону, Кутузов, після двотижневого перебування в селі, прибув до Петербурга, де служило чи жило цивільним життям чимало офіцерів, які перебували колись під його командуванням, чи, просто, добре знали його як воєначальника. Це й посприяло тому, що він був обраний начальни­ ком народного ополчення, у формуванні якого сам брав участь. Після вторгнення Наполеона в Росію, імператор Олександр І відбув з армії і постала потреба призна­ чити загального головнокомандуючого російськими військами. Комісія вищих дер­ жавних сановників, створена указом імператора для цього питання, зійшлася на кандидатурі М. Кутузова, який усе ще залишався дуже популярним і в народі, і в армії. Імператору таке призначення не подобалося, Кутузову він не довіряв та й самого його недолюблював, але, йдучи на поступку громадській думці, все ж таки призначив його на цю посаду. Незадовго до цього призначення М. Кутузову був «пожаїуваний» титул світлого князя. Під командуванням Кутузова Російська армія здобула блискучу перемогу над французькою армією. Втративши значну частину військ, Наполеон змушений був відступити з Росії. В грудні 1812 М. Кутузов був офіційно проголошений «рятівни­ ком Вітчизни». Указом імператора Олександра І йому було надано титул «князь Смоленський» і нагороджено орденом Св. Георгія 1 ст. Наприкінці того ж 1812 року Кутузов, на чолі російських військ, дійшов до Ельби, але в сілезькому містеч­ ку Бунцлау (тепер Болеславець у Польщі) в квітні 1813 несподівано помер. За нака­ зом імператора, поховано було Кутузова в Петербурзі, в Казанському соборі, а на Наполеон І на майдані перед собором споруджено пам’ятник йому. Тоді ж король Прусії наказав Бородінських висотах, спорудити пам’ятник і в Бунцлау, на якому був напис: «До цих місць князь КутузовВ. Верещагін. 1897 Смоленський довів переможні російські війська, але тут смерть поклала край слав­ ним дням його. Він врятував свою Вітчизну і відкрив шлях до визволення Європи. Хай же буде благословенною пам ’ять героя». У Вітчизняну війну 1812-1814 лише Донське козацтво виставило, під команду­ ванням М. Кутузова, майже 35 тисяч шабель. Чимало їх було виставлено й іншими


Всесвітня козацька енциклопедія козацтвами: Кубанським, Терським і, звичайно ж, Українським. В січні 1912 року, коли Росія відзначала 100-річчя перемоги над Наполеоном, ім’я М. Кутузова було присвоєне Першому Кубанському полку Кубанського козацького війська; Першому Голеніщев-Кутузов Кубанському пластунському батальйону та Першій Кубанській козацькій батареї. (Кутузов-Смоленський) В серпні 1904 ім’я генерал-фельдмаршала М. Кутузова-Смоленського було при­ Михайло своєне також Тринадцятому Донському козацькому полку. В 1942 Президія Верхов­ ної Ради СРСР своїм Указом заснувала орден Кутузова, який мав 3 ступені (орден Кутузова 3-го ст. засновано в лютому 1943). Голіцин Василь (1643-1714) - боярин (з 1676), російський військовий та дер­ жавний діяч. На чолі російських військ брав участь у боях, пов'язаних із Чиги­ ринськими походами 1677-78. Повернувшись до Москви, певний час очолював Малоросійський приказ (щось на зразок міністерства у справах Малоросії). Брав безпосередню участь у підготовці до укладення російсько-польського Вічного миру 1689, згідно з яким Україну було юридично розчленовано по Дніпру на дві частини, одна з яких, Лівобережна, залишалася під юрисдикцією Московії, друга, Правобе­ режна - Польщі. Командував спільними російсько-українськими військами під час Кримських походів 1687 та 1689. Перший із них закінчився невдачею винятково через те, що Голіцин погано підготував до нього військо, не знав маршруту просу­ вання армії та реальних умов, в яких йому доведеться діяти. Щоб якось виправдати­ ся, переклав усю провину на гетьмана І. Самойловича, який командував українсь­ ким козацьким військом, звинувативши його в зраді. По тому, як Самойловича було позбавлено булави, гетьманом - за протекцію Голіцина, було обрано І. Мазепу. Під час другого Кримського походу московітсько-козацькі війська досягли Перекопа і мали всі шанси увірватися на півострів та здобути Бахчисарай. Але Голіцин неспод­ івано наказав повертатися в Україну: чи то злякався, чи, може, був підкуплений ха­ ном. Прийшовши в 1689 до влади, Петро І відсторонив колишнього фаворита царів­ ни Софії від усіх державних справ, позбавив боярства та володінь і заслав до Архан­ гельського краю, де майже через п'ятнадцять років той помер.

Голландська експедиція російських військ (1799)

Голландська експедиція російських військ (1799) - експедиція, яку здійснив корпус російських військ (17 тисяч за участю козаків) під командуванням генерала Германа. Союзниками росіян тут були англійці, корпус яких (31 тисяча осіб) діяв під командуванням герцога Иоркського. За первісним задумом, союзники мали розгро­ мити французький корпус в Голландії генерала Блюра Блюна (22 тисячі шабель та багнетів), з’єднатися з корпусом австрійців і повести наступ на Францію. Першими успіху досягли англійці. Ледве встигнувши висадитись на узбережжі Голландії, вони примудрилися взяти в полон у портах увесь голландський флот, який, до речі, здався їм без бою. Здобувши таку легку й безкровну перемогу, та позбувшись флоту супер­ ника, англійці якось одразу втратили інтерес до подальших подій. Ні, 8 вересня 1799 вони ще підтримали наступ росіян на французьке військо, але він ні до чого не призвів. Під час другого наступу, вже 21 вересня, армії союзників все ж вдалося дещо відтісни­ ти французів, при цьому вони втратили понад 6 тисяч осіб, на тисячу більше, ніж французи, одначе перемоги, не досягли. Після цього союзники повели наступ на приморське містечко Кастрикум. Задум операції зародився у англійців, одначе місто здобували все ж таки росія­ ни, під особистим командуванням генерала Германа. Але якось так сталося, що Герман не повідомив англійців про свій успіх і не попросив допомоги, отож незабаром росіяни були вибиті з містечка, втративши на цих «маневрах» понад 3 тисячі солдатів. Дізнавшись про їх поразку, герцогу Иоркському стало геть сумно. Він термі­ ново уклав з французами угоду про перемир’я і, прихопивши полонений голландсь­ кий флот, повернувся до Англії. Відтак генералу Герману, корпус якого катастрофіч­ но зменшувався, не залишилося нічого іншого, як терміново сідати на кораблі та повертатися до Росії.

92


Голіцин Василь - Головна старшина Голобуцький Володимир (1903-1993) - український історик, доктор історич­ них наук (з 1948), професор (з 1949). Народився в с. Великий Бір Суразького повіту на Чернігівщині (нині це територія Брянської обл. Росії). Освіту здобував в ПівнічноКавказькому університеті (Ростов-на-Дону). Був науковим співробітником Інститу­ Голобуцький Володимир ту історії АН України. Його перу належать праці «Визвольна війна українського народу під керівництвом Хмельницького» (М., 1954); «Чорноморське козацтво» (К., 1956); «Запорізьке козацтво» (К., 1957), «Запорізька Січ в останні роки свого існу­ вання (1734-1775)» (1961) та ін. В 1993 опубліковане автором друге, значно дооп­ рацьоване видання його праці «Запорізьке козацтво», в якому В. Голобуцький праг­ нув позбутися проросійської та соціальної заангажованості у висвітленні історії козацтва, збагатив свою книгу новітніми документальними знахідками. Головатий Антін (1744-1797) - писар, суддя Війська Запорізького, наказний кошовий отаман Чорноморського козацтва, полковник російської армії. В 1774 очо­ лював делегацію від Січі до російської імператриці Катерини II, яка домагалася поновлення прав і вольностей Українського Козацтва. Восени 1787 року, на козацькій раді, що відбулася поблизу Херсона, було утворено «Військо вірних (Російській імперії) козаків», на якій А. Головатого обрано військовим суддею. В 1787 команду­ вав козацькою флотилією, що діяла під Очаковим, штурмував і здобув захоплений турками острів Березань. Брав участь у визволенні від турків Хаджибея (Одеси, 1789), Бендер, Ізмаїла (1790). Був безпосереднім організатором переселення украї­ нських козаків з межиріччя Дністра і Південного Бугу - на Кубань (1792-1793), а відтак став одним із засновників Кубанського козацтва. В 1796 брав участь у Персь­ кому поході російської армії, під час якого командував двома кінними козацькими полками та козацькою флотилією. На початку 1797, після смерті кошового отамана Чепіги, імператор Павло І призначив його кошовим отаманом. Проте смерть зава­ дила А. Головатому стати до виконання цих обов’язків. А. Головатий - герой народ­ ної пісні «Від Кілії до Ізмаїлова покопані шанці» та інших народних пісень. Відо­ мо, що й сам він був автором кількох віршів-пісень. У багатьох сучасних публікац­ іях стверджується, що А. Головатий помер і похований в Катеринодарі. Зокрема, це стверджується і в книзі «Українське козацтво. Мала енциклопедія» (Київ-Запоріжжя, 2002, автор статті Р. Шиян). Проте існує й інша версія, що нібито, знесилений ранами, походом і хворобою, Головатий помер 29 січня 1797, і похований на ост­ рові Сарі, що в Каспійському морі неподалік Ленкорані (Азербайджан). В 1996 р. представники Всекубанського козацького війська спільно з науковцями спробували віднайти могилу Головатого, аби перенести його останки на Кубань, але виявити його могилу не змогли. Отож питання щодо місця поховання отамана залишається відкритим. В 1999 йому споруджено величний пам’ятник (роботи Олександра То­ карева) в Одесі. Ініціатором руху за встановлення цього пам’ятника був письмен­ ник, академік Богдан Сушинський (Видавець). Головатий Павло (1715-1795) - козацький діяч XVIII ст. Походив із давнього козацького старшинського роду. Був останнім суддею Запорізького війська. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 був генеральним обозним українського козаць­ кого війська. Після зруйнування Січі, росіяни заарештували П. Головатого і заслали до Тобольська, де в Знаменському монастирі він ще 20 років провів у ролі в'язняченця. Схоже, що там він і помер. Згадку про нього знаходимо в поемі Т. Шевченка «Гайдамаки». Головна старшина - у XVII-XVIII ст. виборні посадові особи (не плутати з генеральною старшиною). В часи гетьманату їх було, за звичаєм, дев’ять осіб, яких обирали на козацькій раді разом із гетьманом, і які ставали радниками гетьмана з усіх важливих питань. Головна старшина виконувала особливі доручення гетьмана, на неї покладалися дипломатичні місії. Цікаво, що гетьман навіть не мав права карати

Головатий Антін. Невід, худ. 18 ст.

Головатий Павло

Головна старшина


Всесвітня козацька енциклопедія головних старшин, а лише зобов’язаний був доповідати про їх вчинки чи злочини Головна старшина російському урядові. Обирали головних старшин на все життя.

Головне Управління козацьких військ

Головне Управління Козацьких Військ при Президенті Російської Федерації

Головне Управління козацьких військ. - Управління, котре було створене ЗО березня 1944, в Берліні, при Міністерстві східних територій Германії. Начальником Управління був призначений генерал-лейтенант козацьких військ, донський отаман, емігрант Петро Краснов. Ця установа задумувалася керівниками Третього рейху, як головний політичний та адміністративний орган Дону, Кубані і Тереку. Від міністер­ ства управлінням нею опікувався начальник одного з відділів доктор Хімпель. Уп­ равління переймалося всіма проблемами, пов’язаними з біженцями та емігрантами з козацьких територій Росії. Воно також займалося формуванням добровольчих ко­ зацьких частин, котрі, спільно з німецькими військами, воювали проти радянських військ. Саме стараннями службовців цього Управління, й особисто П. Краснова, було сформовано Козацький Стан (див.), що налічував до 60 тисяч емігрантів з Ку­ бані, Дону, Тереку. При Управлінні діяв Комітет у справах російських емігрантів. Зусиллями працівників Управління було сформовано штаб Головного Управління козацьких військ, якого очолив генерал-майор Семен Краснов (племінник П. Крас­ нова). Управління діяло до кінця Другої світової війни (травень 1945). Головне Управління Козацьких Військ при Президенті Російської Федерації - Управління у справах козацтва, яке було створене Указом Президента РФ Б. Єльцина 20 січня 1996 (№ 67) «Про Головне Управління козацьких військ при Президенті Російської Федерації». Поява цього документу і цього органу управління викликала неоднозначну оцінку в козацьких колах Росії. Вже ЗО січня 1996 в Москві відбулося Коло козаків Центру та Півдня Росії, в якому взяли участь представники: Михайло Філін - Козацьке братство; Микола Козіцин - Всевелике Військо Донське-1; Олек­ сандр Поляков - Окремий Донський козацький округ; Юрій Чуреков —П'ятигорсь­ кий відділ Терського козацького війська; В'ячеслав Афанасьєв —Верховний отаман Білорусії та інші отамани. Коло прийняло резолюцію, в якій закликало Президента ліквідувати Головне Управління козацьких військ. Оскільки Коло вітав лідер рос­ ійських комуністів Г. Зюганов, то стає зрозуміло, що й інспірували скликання цього Кола комуністи. Одначе ніякого впливу на рішення Президента РФ Б. Єльцина резо­ люція Кола не мала. 16 квітня 1996 він видає спеціальний Указ «Питання Головного Управління козацьких військ при Президенті Російської Федерації», в якому це Уп­ равління узаконюється і затверджено положення про його діяльність, намічено шля­ хи подальшого об'єднання російського козацтва. Того ж дня було видано й Указ Президента РФ «Про порядок залучення членів козацьких товариств до державної та іншої служби» (№ 563) та «Про економічні й інші пільги, які надаються козаць­ ким товариствам і їх членам, які взяли на себе зобов'язання по несенню державної та іншої служби».

Головне Управління Козацьких Військ (ГУКВ) Півдня Росії

Головне Управління Козацьких Військ (ГУКВ) Півдня Росії - керівний та координаційний орган козацьких товариств Півдня Росії, створений під час Верхов­ ного Кола козаків Півдня Росії, що відбулося 16 травня 1992. ГУКВ покликане ске­ ровувати та координувати діяльність козацьких організацій Дона, Кубані, Північно­ го Кавказу та Нижнього Поволжя. Начальником ГУКВ Коло призначило військового старшину Мещерякова. Одначе реально ГУКВ підпорядковано Головному Управлі­ нню козацьких військ при Президенті Росії.

Головний отаман

Головний отаман - уперше офіційно ця назва з'явилася в Україні в листопаді 1918 й означала вона посаду верховного головнокомандувача всіх військових фор­ мувань Української народної Республіки (повна назва «Головний отаман Республі­ канських військ» - по жовтень 1920), а з листопада 1920 з'являється нова посада Головний отаман військ і Флоту УНР. Вводячи цю посаду, керівники УНР підкрес-


Головне Управління козацьких військ - Голубець Микола лювали, що військо УНР продовжує традиції українського козацтва, а по-друге, що Головний отаман об’єднує як регулярні військові сили, так і добровільні козацькопартизанські формування. Вдруге посаду Головного отамана було відроджено разом із відродженням в Україні Українського козацтва. Офіційно це проголошено на першій Великій раді 13-15 жовтня 1990. За відсутності посади гетьмана, Головний отаман був найвиГоловний отаман щою посадовою особою в Українському козацтві, і нею став обраний Великою ра­ дою голова київського товариства «Просвіта» Олекса Починок, журналіст-телевізійник за фахом. А на другій Великій раді УК козаки обрали собі на гетьмана (жовтень 1991-жовтень 1992) В'ячеслава Чорновола, запровадивши в такий спосіб посаду гетьмана, а Головний отаман став першим заступником гетьмана. На нього тоді ж було обрано Євгена Петренка (1991-1994). Традиція обирати Головного ота­ мана, як першого заступника та помічника гетьмана, зберігається й досі.

Голота Ілля (р.н. невід. - помер 1649) - полковник Визвольної армії, один із полководців, героїв Визвольної війни, сподвижник Б. Хмельницького. Особливо гучної слави набув під час «білоруського походу», коли на чолі десятитисячного козацького корпусу, навесні 1649, прийшов на допомогу повстанцям, що діяли в Білорусії проти військ литовського князя Я. Радзівіла. Розгромивши ці війська в першому ж бою, І. Голота об’єднав навколо свого загону ще близько ЗО тисяч місце­ вих повстанців, утворивши, по суті, самостійну армію, і здобув низку блискучих перемог. Одначе в липні 1649 військове щастя зрадило його. Невеликий загін І. Голоти був оточений литовською армією поблизу міста Загалля і майже весь заги­ нув. Серед загиблих був і полковник І. Голота. Своєю хоробрістю і військовим та­ лантом він настільки вразив своїх сподвижників, що про нього почали складати пісні, про його подвиги ходили легенди і перекази. Голуб Олифер (р. н. і р. см. невід.) - козацький військовий діяч XVII ст. Геть­ ман реєстрового козацтва (1622-1623), козацький флотоводець. Учасник Хотинсь­ кої війни 1621. Брав участь у антипольському повстанні під проводом М. Жмайла. Послідовник гетьмана П. Сагайдачного. Прагнув припинити чвари між козацькими старшинами, покласти край низці антипольських повстань, які він сприймав, як прояв громадянської війни, і зосередитися на боротьбі з зовнішніми ворогами. Організовував морські походи до кримських, а згодом і до турецьких берегів. Вис­ тупив на боці кримського хана Мухаммед-Гірея у його боротьбі за трон з принцем Джанібек-Гіреєм. У морському бою поблизу Кафи О. Голуб розгромив турецький флот і змусив прибічників Джанібек-Гірея, що засіли в місті, визнати за хана Му­ хаммед-Гірея. В 1623 році тричі водив козацькі чайки до передмість турецької сто­ лиці, звільняючи при цьому полонених козаків. Викликав невдоволення у значної частини козаків тим, що не бажав виступати проти поляків. Наприкінці 1623 (або на початку 1624) козацька рада усунула його від гетьманства. У складі польської армії брав участь у польсько-московітській (Смоленській) війні 1632-34, де коман­ дував полком козаків. За однією з версій, загинув під час походу козаків на Крим. Голубець Микола (1892-1942)- історик, громадський діяч, письменник, відо­ мий український журналіст. Виступав як редактор кількох українських часописів. Його перу належить ґрунтовна монографія «Історія української культури», в якій чимало місця відведено питанням української культури часів Гетьманської Украї­ ни. Виступав як співавтор «Історії України» (спільно з І. Крип’якевичем). Видав кілька збірок поезій. Увійшов в історію козацтва, як дослідник генеалогічного древа багатьох українських козацьких діячів та дослідник їх родової геральдики. Зок­ рема, він автор монографії «Золота книга українського лицарства: генеалогічногеральдичний словник» (1939).

Голота Ілля

Голуб Олифер

Голубець Микола


Всесвітня козацька енциклопедія Голубок Гаврило (р.н. невід.-помер 1588) - кошовий отаман Війська Запорізь­ кого. В 1588 командував великим загоном козаків, що, за наказом гетьмана М. РуГолубок Гаврило жинського, вирушив до Валахії, аби підтримати одного з претендентів на трон. Заги­ нув у битві з турецько-валаськими військами під м. Бичиною.

Гомін Павло

Гонта Іван. Худ. Г. Константинов. 1802.

Гончар (Гончаров) Осип

Гопак

Гордієнко Кость

Гомін Павло (р. н. і р. см. невід.) - козацький військовий діяч XVII ст. Кошовий отаман запорізького козацтва. Кошовим став, орієнтовно, в 1657, за часів гетьмана І. Виговського. У вересні 1657 надіслав І. Виговському листа, в якому застерігав його від зближення з Польщею, заявляючи, що Січ залишиться вірною політиці Б. Хмель­ ницького. Наприкінці 1659, після страти, за наказом гетьмана, кошового Якова Бара­ баша, козаки обирають П. Гомона кошовим отаманом удруге. Підтримував наміри Ю. Хмельницького повернути собі булаву. Кілька разів збройно виступав проти військ 1. Виговського. Гонта Іван (р.н. невід.-помер 1768) - полковник уманський, один із керівників антипольського козацько-селянського повстання (Коліївщини). Родом із села Росішки (тапер - Христинівського р-ну Черкаської обл.). Служив сотником уманської над­ вірної міліції польського магната Ф. Потоцького. 1757 був призначений сотником надвірних козаків в Умані і водночас був наділений селами Росішки та Орадівкою. У рідних Росішках на власний кошт збудував церкву. Разом зі своєю сотнею перейшов 1768 на бік повстанців, очолюваних М. Залізняком. Після здобуття Умані проголо­ шений повстанцями полковником уманським. Взятий 26 червня 1768 у полон росія­ нами і переданий полякам. Підданий жорстоким катуванням і страчений 6 липня 1768 у с. Серби поблизу Могильова-Подільського. Там і похований. Один із героїв поеми Т. Шевченка «Гайдамаки». Гончар (Гончаров) Осип (1796-1879)-відомий козацький діяч, отаман козаківнекрасівців. Родом з подунайської козацької станиці. В 1829 козаки обрали його впов­ новаженим у своїх справах при російському командуванні в Ізмаїлі. В 1837, з кілько­ ма своїми однодумцями, втік на територію, контрольовану Туреччиною. Певний час був купцем, згодом із загоном козаків охороняв турецькі торговельні каравани. У 1864, як представник некрасівців, зумів домогтися від турецького уряду відміни без­ платної служби козаків, і надалі козаки-некрасівці служили, як усі інші піддані сул­ тана. Повернувшись до Росії, він прийняв чернечий сан і в 1879 помер в м. Хвалинську Саратовської губернії. Ного життя було описане публіцистом Кудрявцевим в «Очерке истории старообрядцев в Добрудже» та його соратником, козаком-некрасівцем О. Нікітіним («Русская старина», № 4 за 1883). Гопак - старовинний український народний танець, який справедливо вважається козацьким. Дослідження деяких сучасних хореографів, істориків та фахівців з єдиноборств доводять, що сформувався він на основі прийомів «козацького рукопашно­ го бою», котрі були складовою частиною фізичної підготовки запорізьких козаків. За характером хореографії своїх «па» вважається одним із найскладніших танців світу. Назву його дослідники виводять від слова «гопати», тобто скакати, плигати. В давні часи він був суто чоловічим танцем. Тепер в деяких його варіантах беруть участь і жінки. У різних музичних обробках «Гопак» використовувався композито­ рами М. Мусоргським (опера «Сорочинський ярмарок»); П. Чайковським (опера «Мазепа»), М. Лисенком (опера «Енеїда»)... Гордієнко Кость (р.н. невід.-помер 1733) —визначний військовий діяч. Кошо­ вий отаман Запорізької Січі (1702-28, з перервами). Походив з давнього аристокра­ тичного роду Гординських. Навчався у Києво-Могилянській академії. Відчував осо­ бисту неприязнь до І. Мазепи, але, мріючи про незалежну Україну, приєднався до нього напередодні Полтавської битви, вибивши перед цим російські гарнізони з


Голубок Гаврило - Господар фортець Новий Кодак і Старий Кодак та розгромивши російські загони під Царичанкою і на р. Орелі. Після поразки під Полтавою (1709), відійшов зі шведами і гетьманськими військами до Бендер (Молдова). Навесні 1711 знову командував полком запорізьких козаків у поході гетьмана П. Орлика на Правобережну Україну. Похід виявився невдалим. Ще більше ускладнив ситуацію Прутський мирний до­ говір 1711 між Туреччиною та Росією, після якого гетьман П. Орлик по суті втратив Туреччину, як дієвого військового союзника. Того ж року Гордієнко добувся Олешківськоі Січі і був обраний кошовим отаманом (1711-28). Помер 4 травня 1733 і похований на козацькому цвинтарі поблизу Січі.

Гордієнко Кость

Гордон Патрик (1635-1699) - відомий військовий діяч Російської імперії, інженер-фортифікатор. Виходець із Шотландії. Певний час був на службі у польського короля, брав участь у Чуднівській битві 1660 між польськими та російськими війська­ ми. На службі в російського царя з 1661. Мав чин генерал-майора та контр-адміра­ ла. В 1667-1686 у складі російських військ служив в Україні, брав участь у Кримсь­ ких походах (1687 і 1689) російсько-українських військ. В історію України й козац­ тва увійшов, як хроніст, автор «Щоденника генерала Патрика Гордона», який є важ­ ливим джерелом інформації про Україну часів гетьмана Самойловича і її козацтво XVII ст. Горленко Дмитро (Лазар) (р.н. невід.- помер після 1725) - полковник при­ луцький (1692-1708), наказний гетьман (1705) українського козацтва. В 1705 ко­ мандував корпусом козаків, що брали участь у Північній війні на боці росіян. В 1708 приєднався зі своїм полком до військ Карла XII та І. Мазепи і брав участь у Полтавській битві. Після смерті І. Мазепи (квітень 1710) був одним із претендентів на гетьманську булаву. В 1711 очолив посольство гетьмана П. Орлика до Стамбула. Командував полком під час походу гетьмана П. Орлика (1713) на Правобережну Україну. Згодом служив у війську гетьманів І. Скоропадського та П.Полуботка. Ос­ танні відомості про нього дослідники виявили у зв’язку з тим, що він командував козацьким корпусом під час походу російсько-українських військ в Дагестан (1725, Гилянський похід). Городові козаки - назва ця виступає у двох значеннях. Перше - «городовими» в нашій історичній та художній літературі досить часто називають усіх «осілих» козаків, тобто нелапорожців, козаків, котрі жили в містах і селах і бралися за зброю лише під час війни чи селянсько-козацьких повстань. Друга назва - офіційна, яка з’являється в офіційних документах і остаточно закріплюється після так званого возз’єднання України з Московією (1654). Чисельність городових козаків почала регулюватися російським урядом і сягала 60 тис шабель. Згідно з імператорським указом (1735), «городовими козаками» почали визнаватися лише «виборні козаки», яких вибирали з числа заможного, родового козацтва. Чисельність їх сягала 30 тис. В 1783, після ліквідації автономії Лівобережної України, указом російського уряду городове козацтво було скасоване.

Горленко Дмитро

Городові козаки

Горохова Діброва (Крута Балка) - урочище, розташоване за 10 км від м. Корсуня (тепер Корсунь-Шевченківський Черкаської обл.). У цьому урочищі загін ко­ заків на чолі з М. Кривоносом влаштував засідку, яка підстерегла відступаючих з «корсунського табору» поляків під командуванням коронного гетьмана М. Потоцького. В битві, що розгорнулася тут 16 травня 1648, польським військам було завда­ но нищівної поразки, а сам М. Потоцький потрапив у полон.

Горохова Діброва

Господар - титул правителів (князів) у Молдавії та Валахії в XIV-XIX ст. Пев­ ний час, в XIV-XVI ст., «господарем», або «Великим господарем» іноді називали Ве­ ликого князя Литви. Одним із господарів Молдови (1578) був гетьман Іван Підкова.

Господар


Всесвітня козацька енциклопедія Граббе Павло (1787-1885) —військовий наказний отаман Війська Донського (1865-1866), граф, генерал-ад’ютант російської армії. Брав участь у російсько-фран­ цузькій війні 1812-1814. В 1817 призначений командиром Лубенського гусарського полку. В 1828 командував авангардом російських військ у Валахії, під час російсь­ ко-турецької війни 1828-1829. В 1831, під час придушення польського визвольного повстання (1830-1831), був начальником штабу Першого піхотного корпусу. В 1838 призначений командувачкм військами на Кавказькій лінії та в Чорноморії. В 1865 призначений наказним отаманом Війська Донського, але через рік звільнений, возведений в графське достоїнство і призначений членом Державної ради. Під його командуванням козаки та солдати російської армії здобули чеченський аул Ахульго, брали участь в експедиції в Ічкерські ліси (1842). За його отаманства з’явилася Гра­ мота імператора Олександра II, згідно з якою термін козацької служби було скороче­ Граббе Павло. но з 25 до 15 років. Невід, худ. 1858-1861

Граб’янка Григорій

Грамота царя Івана IV (1570)

Граб’янка Григорій (р.н. невід.-помер бл. 1738) —український літописець, ав­ тор добре знаного в історичній науці «Літопису Григорія Граб’янки» (К., 1854). Ос­ віту здобував у Києво-Могилянській академії. Володів латиною, німецькою та польською мовами. Козацько-військову кар’єру розпочав 1686. Був гадяцьким сот­ ником. До речі, походження слова «козак» Граб’янка виводить від слова «козар» тоб­ то «скіф». По суті, Граб’янка вважає козарів певним соціальним прошарком скіфів, тим прошарком, що цілковито присвятив себе військовій службі. З’явившись в Ук­ раїні, у складі татаро-монгольської орди, з Середньої Азії, вони почали називати себе «козаками». Тривалий час Г. Граб’янка був полковим осавулом, а з 1717- га­ дяцьким полковим суддею. В 1729 призначений полковником Гадяцького полку. До­ магався відновлення гетьманського правління. Загинув у бою під час російсько-ту­ рецької війни (1735-39), беручи участь у поході в Крим. Грамота царя Івана IV (1570) - найдавніший урядовий документ, що зберігся в архівах Російської імперії, і який засвідчує існування Донського козацтва. Датовано грамоту 3 січня 1570. Нею цар Іван IV визнавав факт існування на підвладних йому територіях козацтва як такого і вимагав, щоб козаки у всьому слухалися його послабоярина Івана Новосельцева, який прийде до них з цією грамотою і який залишаєть­ ся на козацьких землях у ранзі особистого представника царя. У ній вимагається, щоб козаки «слухалися Новосельцева в усіх государевих справах і тим Царю служи­ ли». За це Іван IV обіцяв козакам державну платню. Існують відомості й про те, що козаки жили на Дону раніше 1570 року, і вже тоді вони поділялися на «низових», тобто тих, що поселилися в нижній частині Дону, та «верхових» —що жили у верхній течії, і формувалося це козацтво з біглого люду, котрий прибував з території Мос­ ковії та України. Одначе документально, та ще й на такому рівні, факт існування Донського козацтва засвідчено саме цією грамотою. Що ж стосується боярина І. Новосельцева, то він прибув до козаків, які жили на річці Північний Донець. Але, незважаючи на те, що козаки виявили бажання співпрацювати з царським урядом, щорічну платню уряд цей почав видавати їм лише з 1618 троку, та й то нерегулярно. До цього часу козакам платили лише в тих випадках, коли потрібні були їх військові послуги, тобто, як найманцям; і тільки тим, котрі брали участь у поході. Відомо також, що в 1614, вже інший цар, Михайло Федорович, наділив донське козацтво пер­ шим військовим прапором, котрий мав засвідчувати підлеглість козацтва Російсько­ му цареві. На ньому було написано, що з цим прапором козаки повинні «проти не­ другів стояти і на них ходити». Що вони й робили упродовж усього свого існування. За даними на 1912 рік, прапор цей не зберігся і доля його не відома. В 1646 було переселено на Дон 3 тисячі охочих вільних людей, тобто козаків. У вересні того ж року цар Олексій Михайлович «пожалував» Донське козацтво новим прапором - за перемогу над кримським царевичем Донат-Гиреєм-Нураданом, у битві, що відбула­ ся під «Черкаським городком» і в якій взяли участь українські козаки.


Граббе Павло - Гребінка Євген

Грамотні козаки - те ж саме, що й реєстрові козаки. Простонародна назва ця виникла від того, що реєстрових козаків записували в «грамоту», тобто в спеціаль­ ний обліковий журнал, в реєстр. Гребенське козацьке військо - військо, яке існувало на Північному Кавказі в XVII-XVIII ст. Зародилося воно по тому, як, після приєднання Рязанського князів­ ства до Московської держави, значна частина «рязанських городових козаків», котрі жили в Червленому Яру, в 1520, на знак протесту, сіла на човни і подалася Волгою до Хвалинського (Каспійського) моря. Висадившись в гирлі річки Терек, одна час­ тина козаків тут і залишилася і почала називати себе «терськими козаками». Інша ж частина вирішила селитися поближче до гір (до гребенів). Вона і почала називати себе Гребенськими козаками. А ще це козацтво називало себе «вільною козацькою громадою Гребенською». Але в 1860, під натиском горців, козацька громада змуше­ на була переселитися на правий берег Тереку (при впадінні в Терек Сунжі), по­ ближче до терських козаків. А вже в 1711 ці ж козаки переселилися на лівий берег, щоб від безкінечних набігів горців їх могла захищати й ріка. Тоді ж вони офіційно почали називатися Гребенським козацьким військом. Оскільки саме по собі існувати це військо не могло, царський уряд підпорядку­ вав його в грудні 1720 Астраханському губернаторові. У такий спосіб уся терито­ рія, яку посідали гребенські козаки, виявилася анексованою Російською імперією. А вже наступного року саме військо було підпорядковане Військовій колегії. Цілко­ вите ж визнання його прийшло в 1727, коли війську були вручені військові та пол­ кові прапори. Ще більше воно зміцніло після приєднання до нього Терсько-Сімейного війська (1746). Проте злиття це тривало недовго. Вже в 1755 Терсько-Сімейне військо було віокремлене з Гребенського в самостійне. У травні 1776 всі полки Гребенського війська були передані Астраханському війську, тобто як самостійне військо воно перестало існувати. Остаточно його істо­ рія завершилася в 1786, коли полки колишнього Гребенського війська були відок­ ремлені від Астраханського війська і приєднані до козаків-поселенців Кавказької • •••

ЛІНИ.

Своє перше бойове хрещення гребенські козаки прийняли в 1577, коли, спільно з терськими козаками, завдали поразки військам кримського хана. В 1590 гребенські козаки, і теж спільно з терськими, взяли участь у поході князя Солнцева-Засєкіна проти горського князя Шемхала Тарковського. Ще через три роки вони були в складі експедиційного корпусу воєводи Хворостина, а в 1604—воєвод Бутурліна і Плєщєєва. Довелося їм повоювати і з Малою Ногайською Ордою, походом на яку вони ходили спільно з дончаками. А в 1645 брали участь в облозі Азова та відбивали під його стінами натиск ногайців Великої Орди. Доля склалася так, що в 1677 гребенські козаки побували в Україні, в Чигиринському поході (див.). А з 1687 по 1689, уже разом з українськими козаками, воювали проти кримських татар у Криму. Останній похід, засвідчений хронікою бойових дій війська, відбувся в 1781, коли, знову ж таки, спільно з терськими козаками, полки його здійснили похід на Анапу. Подвиги козаків Гребенського війська були відзначені Георгіївським штандартом «За військові подвиги проти непокірних горців 1577-1877», з ювілейною Олександрівською стрічкою (врученим в серпні 1881). Крім того, Гребенському полку цього війська вручено Георгіївський прапор, з таким самим написом, та простий прапор з напи­ сом «За відзнаку в Турецькій війні і за справи проти горців в 1828 і 1829 роках». Гребінка Євген (1812-1848) - відомий український письменник. Родом з с. Мар’янівки, тепер Гребінківського р-ну Полтавської обл. Після закінчення Ніжинсь­ кої гімназії (1831). до 1834, служив у 3-му Малоросійському козацькому полку Росій­ ської армії. Вийшовши у відставку, перебрався до Петербурга і захопився літератур­ ною творчістю. Козацька тематика окреслена в його поемі «Гетьман Свирговський» (1839), повісті «Ніжинський полковник Золотаренко», в романі «Чайковський» та

Грамотні козаки

Гребенське козацьке військо


Всесвітня козацька енциклопедія поемі «Богдан» (1843). За духом своїм твори його були історико-романтичними. Писав Гребінка Євген українською та російською мовами. Вважається одним із засновників новітньої ук­ раїнської літератури. Греков Петро (р.н. невід.-помер після 1814) - генерал-майор козацьких військ. Походив з давнього козацького роду. Службу розпочав рядовим козаком Війська Донського в 1784. Вже наступного року йому було присвоєно чин хорунжого, і він прийняв бойове хрещення в битві при р. Малці. В 1788-1791 брав участь у боях з турками. Під час штурму Ізмаїла командував загоном донських козаків, який діяв у складі корпусу генерала Платова. Тут він був відзначений чином капітана. В 1791 він зі своїм загоном придушує повстання в Польщі. У бою під Дубенками його поранило в руку. Але тут він відзначився і його підвищують до секунд-майора. В 1794, усе ще перебуваючи в Польщі, П. Греков уже командує козацьким полком. А чин полковника здобув, воюючи з французами під час Італійського походу Російської армії. Його козаки виявляли мужність у битвах при Бергамо, Моренго, Требії... В 1809 полковник Греков командував усім авангардом Валаського корпусу, який діяв проти турків. В 1811, в битві під фортецею Рушук, він уже очолював чотири козацькі полки і незабаром здобув чин генерал-майора. Війну з Наполеоном П. Греков зустрів на посаді командира корпусу, що складав­ ся з десяти полків донських козаків. Діючи окремими загонами, його козаки пере­ слідували відступаючих французів до річки Березини, безперервно нападаючи на обози та ар’єргардні частини. В битві під білоруським містом Борисовом його кор­ пус не лише зумів розбити великий загін французів, але й понад дві тисячі їх поло­ нити. А ще йому випало взяти участь у Лейпцігській битві, і навіть увійти зі своїми козаками до Парижа, за що його було удостоєно російського ордена Св. Володимира та баварського ордена Св. Максиміліана-Іосифа. У серпні 1904 ім’я генерал-майора П. Трекова було присвоєне Шістнадцятому Донському козацькому полку. W

Грецьке військо

Унтер-офіцер і рядовий Грецького Балаклавського піхотного батальйону 1797-1830

__

Грецьке військо - військо, яке перебувало на положенні козацького, почало своє існування в серпні 1779, коли Албанське військо (див.) було переформоване на Грець­ кий полк (сформований з греків та албанців, які воювали під час Турецької війни у складі російського флоту та в берегових частинах). У листопаді 1787 з греків було сформовано Грецький вільний дивізіон, який входив до складу «Армії князя Потьомкіна». В квітні 1795 греки з грецьких вільних дивізіонів та Грецького полку були поселені неподалік Одеси і переформовані на Грецький полк. У грудні 1796 Грець­ кий полк підпорядковано Військовій Колегії і переформовано в Грецький піхотний батальйон. У жовтні 1797 Грецький батальйон переселено на околиці Балаклави. З греків та албанців, котрі все ще жили під Одесою, сформовано Одеський грецький батальйон, а той батальйон, що існував під Балаклавою, названо Балаклавським грець­ ким батальйоном. В листопаді 1810 Одеський та Балаклавський піхотні батальйони перетворено на військові поселення. В листопаді 1819 Одеський грецький батальй­ он приєднано до Балаклавського під загальною назвою Балаклавський. У жовтні 1859 Балаклавський грецький батальйон ліквідовано. Але ще в квітні 1807 цей ба­ тальйон був нагороджений Георгіївським прапором за взяття Анапи. В 1854 частина воїнів-греків увійшла до «Легіону Імператора Миколи І», сформованого в Севасто­ полі (для війни з турками) з греків, албанців, сербів, чорногорців, молдаван та валахів. Одразу після війни цей легіон було розформовано. Ще одна цікава деталь: в травні 1787, до приїзду в Крим імператриці Катерини II, старанням невтомного князя Потьомкіна, якому здалося замало «потьомкінських сіл», було сформовано («з благородних дружин та дочок бапаклавських греків, в кількості 100 осіб») особливу Амазонську жіночу роту. Щоправда, вже в травні цього ж таки року, щойно імператриця відбула з Криму, Амазонська грецька рота була розформована.


Греков Петро - Громадянська війна У назві Грецького війська відсутній термін «козацьке», але сформоване воно було на засадах козацьких військ і перебувало «на положенні козацьких», і хроніку Грецьке військо його ми знаходимо у Довідковій книзі Імператорської головної квартири: «Козацькі війська. Хроніка гвардійських козацьких частин, по 1 квітня 1912 року».

Грецька хата - щось на зразок готелю чи заїжджого двору, які існували на Запорізькій Січі і в яких зупинялися іноземні посольства.

Грецька хата

Громадянська війна (1918-1922) - війна, що розгорнулася між Добровольчою Громадянська війна армією (значну частину якої складало козацтво), армією адмірала Колчака, генера­ (1918-1922) ла, барона Врангеля та іншими військовими з’єднаннями «білих», - і частинами Червоної Армії та з’єднаннями, які підтримували утвердження в Росії радянської влади та комуністичного режиму. Найзапекліші бої в ході Громадянської війни відбу­ валися на Дону, Кубані, Поволжі, в Сибіру і на Далекому Сході, а також на території України. Декрет про створення Робітничо-Селянської Червоної Армії (РККА) було підписано В. Леніним 15 січня 1918 року. Тоді ж, у січні 1918, почала формуватися й Добровольча Армія «білих» під командуванням генерала Лавра Корнілова. На кінець 1918 Червона Армія вже нараховувала 1,5 мільйона бійців, а до кінця 1920 чисельність її зросла до 5,5 мільйона. Добровольча ж армія на квітень 1918 нараховувала всього лише 6 тисяч багнетів. Дослідники стверджують, що загальні втрати Білої і Червоної армій під час Громадянської війни становили 800 тисяч бійців. Втрати серед мирного населення —близько 18 мільйонів осіб. Однією з пер­ ших великих військових операцій Громадянської війни став штурм Добрармією Вожді Добровольчої армії Катеринодара (10-13 квітня 1918), захист якого здійснювали частини Південно(зліва-праворуч) генерали Східної Революційної армії. Добрармія була занадто малочисельною, щоб здобути С. Марков, А. Денікін, штурмом таке місто, до того ж, якраз перед штурмом, загинув її командуючий М. Алексеєв генерал Л. Корнілов. Це сталося 13 квітня, а на 14 квітня намічено було генераль­ ний штурм міста. Новий командуючий генерал А. Денікін не наважився вести своє поріділе військо на штурм, а, завбачливо відійшовши від Катеринодара, повів Добрармію назад, на Дон, звідки вона й прийшла (див. «Перший Кубанський похід»). І все ж таки в боях на підступах до Катеринодара Добрармія втратила понад 2 тисячі бійців. Ще однією операцією, котра привертає увагу дослідників, стала Казанська, під час якої, 5-10 вересня 1918, частини Червоної Армії оволоділи столицею Татарії Казанню. Білогвардійський гарнізон Казані становив всього 6 тисяч бійців. В той час, як на місто наступала П’ята армія «червоних» (командуючий Славен), Арська група військ (Азин) та «червона» Волзька флотилія, яка вже 9 вересня зуміла виса­ дити десант на околиці Казані. 10 вересня, одночасним наступом з трьох сторін, частини «червоних» (понад 15 тисяч багнетів) зуміли здобути місто штурмом. Це Кавалерійська атака. була перша велика наступальна перемога Червоної Армії, яка дозволила їй оволоді­ Фото 1919 р. ти ініціативою. Великі загони козацтва були задіяні під час оборони Царицина (Волгоград). Гарнізон «червоних», серед яких було чимало козаків, становив близько 45 тисяч бійців (під командуванням К. Ворошилова). Донською ж армією, котра майже цілко­ вито складалася з донських та кубанських козаків (теж до 45 тисяч осіб), команду­ вав генерал Краснов. Саме в цей час генерал Петро Краснов утверджував державне утворення Доно-Кавказький Союз, котре мало об’єднати під однією владою всі ко­ зацькі території Північного Кавказу. Отож здобуття Царицина повинно було гаран­ тувати безпеку цього союзу. Бої тривали з 25 липня по 7 вересня 1918 року. Так і не здобувши міста, Краснов відвів своє військо на Дон, поповнив його новими підроз­ Р * ділами, дав відпочити, і вже 22 вересня знову рушив на Царицин. 15 жовтня козаки Краснова навіть увірвалися були на околиці міста, але, зазнавши удару з тилу Пер­ Один з перших полків шої Стальної дивізії «червоних», змушені були знову відійти на Дон. Третій штурм Червоної Армії. 1918 р. відбувся в січні 1919. Цього разу козакам вдалося вийти до Волги північніше та південніше міста, і взяти його в кліщі, але загальний наступ червоних військ на


Всесвітня козацька енциклопедія південь Росії змусив отамана Краснова втретє, і тепер уже назавжди, відвести свої частини на Дон. Громадянська війна Залишився в історії Білого руху та Громадянської війні і рейд Донського кавале­ (1918-1922) рійського козацького корпусу генерала Мамонтова (10 серпня -19 вересня 1919). Цей 9-тисячний корпус зумів пройти рейдом тилами «червоних» через Тамбов, Козлов, Воронеж, але, оточений корпусом чисельністю до ЗО тисяч бійців, з великими труднощами прорвався через кільце, втративши при цьому понад 7 тисяч солдатів. Проте рейд Мамонтова, як вважають дослідники цієї війни, настільки дезорганізу­ вав тили «червоних», що не дозволив їм успішно провести серпневий наступ на південному напрямку. В вересні-листопаді 1919 білогвардійські сили востаннє спробували прорватися до Петрограда, щоб відродити тимчасовий уряд (або й монархію). Командував цим наступом генерал Юденич, Північно-Західна армія якого складалася всього-на-всього з 18 тисяч бійців. В той час, як чисельність війська «червоних» перевершувала 50 тисяч. Юденичу все ж таки вдалося прорвати оборону «червоних», захопити низку населених пунктів, в тому числі й Царське Село, і підступити до Петрограда. Проте в нього вже не вистачало сил, щоб оволодіти таким великим містом з таким чисель­ ним гарнізоном. До того ж, «червоні» терміново перекинули під Петроград ще близько 20 тисяч бійців. Та й серед частини військ «білих», особливо серед солдатів, велася революційна пропаганда, котра обіцяла, бачте, селянам землю, а робітникам фабри­ ки, і котра своєю демагогією деморалізувала солдатські маси. Врешті-решт, Юде­ нич змушений був відійти з рештками своїх військ в Естонію, де його бійці були інтерновані. Козацькі кінні корпуси генералів Шкуро і Мамонтова діяли і в боях під Вороне­ жем (13 жовтня-16 листопада 1919). Загальна чисельність білогвардійських сил Добрармії та Донської армії сягала лише 15 тисяч. В той час, як сили «червоних» пере­ вершували 20 тисяч бійців. У кавалерійській битві, що розгорнулася під Вороне­ жем, між майже 8-тисячним кавалерійським корпусом(значна частина якого теж ста­ новила козаки) Будьонного та козацькими частинами «білих», «червоні» зуміли роз­ бити основні сили наступаючих й оволодіти спочатку Воронежем, а згодом і стан­ цією Касторною. Після цієї битви війська «білих» виявилися дуже ослабленими, що було засвідчено подальшими битвами і подіями. В жовтні 1919 Перший армійський корпус генерала Кутєпова зумів розсіяти оборону «червоних», захопити Орел і піти наступом на Тулу. Проте цей наступ було зірвано значно переважаючими силами «червоних» (62 тисячі проти 22,3 тисяч бійців). Кінцевою метою цього походу було здобуття Москви, одначе бої, що розгорнулися в районі Орла, виснажили війська «білих» і ті, зазнаючи значних втрат, змушені були відступити до Курська. Відтак чисельність військ «червоних» почала переважати на всіх фронтах, в той час, як людські резерви «білих», по суті, вже були вичерпані. В січні 1920 частини двох червоних фронтів Південного (Єгоров) та Південно-Східного (Шорін) повели на­ ступ на Ростов-на-Дону. Спочатку «білим» вдалося потіснити «червоних» на підсту­ пах до міста (район Генерального Мосту), але в цей час кінний корпус Думенка про­ рвав оборону «білих» і захопив Новочеркаськ. «Білим» не залишалося нічого іншо­ го, як зняти частину військ і кинути їх до Новочеркаська, але саме це дозволило «чер­ воним» вже 8 січня увірватися в Ростов-на-Дону. Щоправда, 9 січня Корніловська піхот­ на дивізія, що відступала з фронту, зуміла вибити «червоних» з міста, але протрималася вона там лише один день. Відтак Збройні Сили Півдня Росії, якими командував гене­ рал Денікін, як єдине ціле, припинили своє існування. Частина «білих» змушена була відступити в гори Північного Кавказу, де їх чекали аули горців, котрі ненавиділи росіян ще з часів «підкорення Кавказу», інша частина подалася до Криму. Єгорлицьку битву (25 лютого-2 березня 1920) називають найбільшим кавалерій­ ським бойовиськом Громадянської війни. І це справді так, якщо зважити, що з обох боків у ній, в межиріччі Єгорлика та Манича, зійшлося близько 25 тисяч вершників. Перший етап битви закінчився тим, що козацька кіннота «білих» відійшла до станції

102


Громика (Громека) Михайло - Грузинська гусарська рота Єгорлицька. Кіннота Будьонного два дні штурмувала її і, лише отримавши значне підкріплення, змогла вибити звідти «білих». Після цього війська Денікіна почали Громадянська війна відходити до Катеринодара та Новоросійська, до портів, в яких значна частина білих, (1918-1922) особливо офіцерства, назавжди залишить Росію. Маючи під своїм командуванням 27 тисячну «Російську армію», генерал, барон Врангель сподівався, що йому досить довго вдасться протриматися в Криму, де його військам сприяло саме географічне положення півострова. Тим паче, що, ско­ риставшись перепочинком, «білі» зуміли звести досить могутні Перекопсько-Чонгарські укріплення, котрі захищали Перекопський перешийок - єдиний сухопутний шлях до півострова. «Червоні» вдалися тут до обхідного маневру. Незважаючи на листопадовий мороз та втрати, Шоста армія «червоних» (командарм Корк) убрід подолала озеро Сиваш й, захопивши Литовський півострів, почала загрожувати тилам оборони «білих». Водночас 51 дивізія Блюхера почала наступ на самі укріп­ лення. Вже 9 листопада «червоним» вдалося захопити Турецький Вал, тобто клю­ чові позиції оборони «білих». 10-11 листопада білоармійці спробували затримати наступ «червоних» на другому рубежі - Ішунських позиціях, але сили «червоних» настільки переважали, що утриматися вже не було змоги. Втративши понад 10 ти­ сяч бійців, «червоні» все ж таки зуміли прорвати оборону і вирватися на степові Загін комсомольців-добпростори півострова, де стримувати їх уже не було кому. Війська Врангеля почали ровольців перед відправ­ панічно відступати до портів, і звідти, на всьому, що могло триматися на воді, ева­ кою на Південний фронт. куйовуватися за кордон Росії. 1920. На цьому громадянська війна в європейській частині в Росії та в Україні, по суті, завершилася, хоча ще щонайменше два роки окремі заворушення та бої відбува­ лися в різних регіонах колишньої імперії, зокрема, на Далекому Сході та в Сибіру. Громадянська війна призвела до величезних втрат серед козацтва Тереку, Ку­ бані, Дону, а також України (де в цей час уже сформувалися частини Вільного Ко­ зацтва та інші формування); вона надовго поділила козацтво на «червоних» та «білих». А головне, що після утвердження в Росії радянської влади, всі козацькі війська було розформоване, відтак було ліквідовано - принаймні комуністичний режим намагався ліквідувати - і саме козацтво, його волелюбний дух; навічно при­ пинити розвиток козацького руху в Росії та Україні. Але після розпаду Радянського Союзу (1991) козацтво все ж таки знову відродилося. Громика (Громека) Михайло (р.н. невід.-помер 1651) - військовий козацький діяч, один із соратників Б. Хмельницького. В 1649-51 - полковник білоцерківсь­ кий. Під час Визвольної війни (1648-54) командував полком. Був у складі делегації, яка на чолі з Б. Хмельницьким підписала в 1651 Білоцерківський договір з Польщею, згідно з яким різко скорочувалася чисельність реєстрового козацтва, гарантувалося повернення на свої маєтності польської шляхти. Загинув у Корсуні, під час бунту козаків Білоцерківського полку, викликаного складанням зменшеного козацького реєстру.

Громика (Громека) Михайло

Громушина балка - яроподібна низина, що прорізає частину о. Хортиця. За часів Запорізької Січі тут відбувалися козацькі ради, всілякі урочистості, та козацькі гуляння та забави. Починаючи з 1997, тут відбуваються урочистості козацькі змаган­ ня (забави) з бойових мистецтв сучасних українських козаків. Останнім часом тут відрод­ жено кулачні бої «пава на лаву», які полюбляли наші предки козаки-запоріжці. Грузинська гусарська рота - рота, яка була організована на засадах козацької й існувала, як козацька. Сформована в квітні 1740, з грузинських князів та дворян. Мета сформування - участь у війні проти турків та горців. В 1769 рота увійшла до складу Московського легіону, а в 1775 була розформована. За даними на червень 1732, в «Табелі нерегулярних військ низового корпусу російської армії» рахувалося 109 грузинів, здебільшого вихідців із дворянських родин.

Гусар Грузинської гусарської роти. 1741 р.


Всесвітня козацька енциклопедія Грузинський піхотний полк («Джар») - полк, сформований в червні 1831, на засадах козацького і який офіційно прирівнювався до козацького, з усіма належними козацтву правами. Набраний був з ополченців Телавського та Сигнахського повітів Грузії. Мав неофіційну назву «Джар». У червні 1832 перейменований на Перший Грузинський піхотний полк. В травні 1849 - на Грузинську піхотну дружину. Полк Грузинський піхотний (дружина) брав активну участь у придушенні антиросійського повстання горців. На полк («Джар») відзнаку цього, у вересні 1854, йому вручено прапор з написом: «Нашій грузинській дружині за відмінно-старанну службу, надавану постійно у справах з непокірними горцями». Дружина виправдала сподівання російського командування, виявила себе з найкращого боку, оскільки вже в 1861 її було удостоєно права називатися: «Гру­ зинська піхотна, Його Імператорської Високості, Великого князя Георгія Михайло­ вича, дружина», а в серпні 1870 вручено Георгіївський прапор «За Кавказьку війну». Проявили свою мужність грузинські воїни і під час російсько-турецької війни, про що свідчать вручені дружині Георгіївські срібні сурми з написом: «За відзнаку в Турецьку війну 1877 і 1878 роках». У жовтні 1887 дружина вже мала назву:^^ Перша W e в ~ Кавказька, Ного Імператорської Високості, Великого князя Георгія Михайловича, туземна стрілецька дружина. В грудні 1899 вона переформована на П’ятий Кавказь­ кий стрілецький батальйон, а в 1912 батальйон знову постає в архівних документах як Грузинський піхотний полк. Грушевський Михайло (1866-1934) - відомий український історик, політич­ ний діяч, публіцист. Народився у м. Холмі (тепер - Хелм, Польща). Освіту здобував на історико-філологічному ф-ті Київського університету (1890). Наукову діяльність розпочинав під керівництвом видатного історика В. Антоновича (1834-1908). Захи­ стив дисертацію магістра за темою «Барське староство» (1894). У 1894-1914 викла­ дав історію України у Львівському університеті. З 1897 по 1913 очолював наукове товариство ім. Шевченка, створив у Львові школу історії України, з якої вийшли такі відомі історики як І. Крип’якевич, С. Томашівський, О. Терлецький. В 1914-1917 відбував політичне ув’язнення в Симбірську. В березні 1917 обраний головою Ук­ раїнської Центральної Ради, а з квітня 1918 був Президентом Української Народної Республіки. В 1919-24 - був в еміграції, де активно займався науковою та публіцис­ тичною діяльністю. Став засновником (1919) Українського соціологічного інститу­ ту у Відні. Повернувшись в 1924 з еміграції, займається науковою роботою. Обирав­ ся академіком Всеукраїнської Академії Наук (з 1923) та Академії Наук СРСР (з 1929). З 1931 жив і працював у Москві. Помер у Кисловодську, під час хірургічної операції. Похований у Києві. Основна наукова праця його - 10-томна «Історія України-Руси» (Львів-Київ, 1898-1937). Його перу належить також перша енциклопедія україноз­ навства «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914-1915), «Очерк истории украинского народа» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911), драма «Хмель­ ницький у Переяславі», «Історія української літератури» в 5-й томах (1913-27). Гулак Максим

Гулак-Артемовський Семен

Гулак Максим (р. н. і р. см. невід.) - козацький діяч XVII ст. Гетьман козацькоповстанської армії (1642), командував артилерією у війську гетьмана Карпа Півторакожуха. Обраний після його смерті гетьманом, розпочав бойові дії проти поляків на Черкащині. У складі турецького війська Джезара-паші воював проти армії персів на Закавказзі, в тому числі і в битві під Єреваном. Повернувшись із походу, привів рештки свого козацького загону на Січ, де незабаром, десь наприкінці 40-х років, помер. Гулак-Артемовський Семен (1813-1873) —видатний український композитор та оперний співак, драматург. Народився в с. Городищі на Київщині (тепер - місто в Черкаській обл.). Навчався в Київському духовному училищі (1824-30) та в Київсь­ кий духовній семінарії (1835-38). В 1838-39 виступав на сценах Петербурга. В 184142 співав в Італії, у Флорентійському оперному театрі. Повернувшись до Росії, співав

104


Грузинський піхотний полк («Джар») - Гуменюк Володимир на сценах Петербурга, Москви та інших міст. В 1851 дебютував як композитор му­ зикою до опери «Картини степового життя циган» та вокально-хореографічних кар­ тин «Українське весілля». Автор водевілю «Ніч на Івана Купала». Був особисто знай­ омий з Т. Шевченком. Козацька тематика репрезентована відомою оперою «Запо­ рожець за Дунаєм» (1862), музику до якої написав на власне лібрето. Йому нале­ жить дослідницька праця «Статистико-географічні таблиці міст Російської імперії» (1854). І вже зовсім несподіваним видається створений ним в 1858 проект водогону м. Санкт-Петербурга. В м. Городищі діє музей (з 1966) С. Гулака-Артемовського, там же йому споруджено пам'ятник.

Гулевичівна Єлизавета (Галшка) (1575-1642) - громадська діячка і меценат­ ка. Одна з фундаторок Київського братства, до якого, з усім кошем козацьким, запи­ сався згодом гетьман П. Сагайдачний (бл. 1550-1622). Заповітом, складеним ще 1615, всі свої маєтності в Києві (а вона була дружиною київського воєводи) відписала для заснування монастирського шпиталю та Київської братської школи, з якої започаткува­ лася Києво-Могилянська академія, де згодом здобуло освіту чимало козацьких стар­ шин. Брала активну участь у діяльності Луцького братства. Померла у Луцьку. Гуляков Василь (1751-1804) - російський військовий діяч, генерал-майор, ге­ рой Кавказької війни. Як офіцер, відзначився у боях під час Першої Турецької війни і під час війни зі шведами. В 1800 командував загоном солдатів та козаків у бою біля ріки Іори, в Грузії, де росіяни завдали поразки військам Омар-хана. В 1803, на чолі корпусу солдатів і терських козаків, розбив військо лезгинів й оволодів укріп­ леними аулами Білокан та Джари. В жовтні 1803 армійський і козацький загони під командуванням В. Гулякова завдали ще однієї поразки лезгинам в урочищі Пейкари. Загинув в січні 1804, в Закатальській ущелині, в бою з повсталими горцями. Гуляницький Григорій (р.н. невід.-помер 1675) - визначний військовий діяч XVII ст. Полковник ніжинський (1656-1659) і корсуньський. Походив із шляхетно­ го роду, з Волині. Учасник Визвольної війни (1648-54), зокрема, командував заго­ ном козаків у корпусі І. Золотаренка під час його походу в Білорусію. Сподвижник гетьмана І. Виговського. В 1657 очолив гетьманські війська, що придушували повстан­ ня полковника М. Пушкаря і кошового Я. Барабаша. Командував обороною Конотопа, в якій росіяни зазнали нищівної поразки. Брав участь у поході гетьмана П. Тетері на Лівобережжя. Був заарештований поляками і посаджений до Марієнбадської в’язниці-фортеці. Після звільнення в 1667, служив у війську П. Дорошенка. З 1675 слу­ жив офіцером польської армії. За нез'ясованих обставин загинув у Білій Церкві. Гуменюк Володимир (1929) - Головний отаман Соборного козацтва України «Січ» (з 2003). Генерал-хорунжий Українського козацтва (2001). Народився в се­ лищі Брусилів Житомирської обл. Українець. В 1937 батька його, Олександра Гуменюка, було заарештовано комуністичним режимом і розстріляно, як «ворога на­ роду»; згодом посмертно реабілітовано. В 1950 В.Гуменюк закінчив Васильківське військове авіаційно-технічне училище, і рік служив авіаційним механіком в одній з військових частин Прикарпатського військового округу. В 1951 -1957 перебував на пе­ дагогічній роботі в навчально-оздоровчому комплексі Пуща-Водиця. В 1961 закінчив юридичний факультет Київського університету ім. Шевченка. В 1961 -1969 - слідчий прокуратури Залізничного, Подільського районів Києва; старший прокурор м. Киє­ ва по кадрах. В 1997 він виступив одним з ініціаторів створення Української спілки просвітян, яку відтоді очолює. В 1997-2000 був науковим співробітником Інституту українознавства. Працює першим заступником голови Всеукраїнського об’єднання ветеранів та головою Секретаріату цього об’єднання. В козацтві з 1997 року. В 2001, з ініціативи В.Гуменюка, створено було Соборне козацтво України «Січ», на Ве­ ликій раді старшин якого його було обрано Головним отаманом (2003).

Гулевичівна Єлизавета

Гуляков Василь

Гуляницький Григорій

Гуменюк Володимир


Всесвітня козацька енциклопедія Рунашевський Михайло (р.н. невід.-помер після 1672) - український літопи­ сець, дипломат, церковний діяч. Родом з Поділля. Походив з українського шляхетсь­ кого роду Гунашевських. Освіту здобував в Замойській академії в Замості. З 1646 стає відомим в історичних джерелах, як церковний служитель. Під час Визвольної Гунашевськнй війни 1646-54 служив в Генканцелярії, яку очолював І. Виговський (Гунашевськнй Михайло був одружений на доньці Виговського Мар'яні). 1651 був у складі козацького по­ сольства до Москви, яке від імені Хмельницького просило царя Московії прийняти гетьмана з усім козацтвом й усю Україну «під високу руку» царя, у московське піддан­ ство. Разом з іншими рідними та наближеними до гетьмана Хмельницького, брав активну участь у підготовці та проведенні Переяславської ради 1654. Був у складі посольства, яке брало участь в засіданні (1659) польського Сейму, на якому ратифі­ ковано Гадяцький договір (1656). Виконував різні доручення дипломатичного характе­ ру за часів гетьманства Виговського. Після того, як Виговський зрікся булави, полишив Київ і перебрався до Перемишля, де служив протоієреєм кафедрального собору. Увійшов в історію України і, зокрема, козацтва, як автор рукописного літописно­ го збірника, названого згодом «Львівським літописом» (30-40 pp. XVII ст.). Нама­ гався відтворити історію України, починаючи з 1339, спираючись при цьому на «Га­ лицько-Волинський літопис» та інші писемні джерела. Подає досить цікаві відомості, пов'язані з козацько-селянськими повстаннями 1630-31 та 1637-38 років, а також із Визвольною війною під проводом Б. Хмельницького. Був охоронцем українського Православ’я, полемізував та вів боротьбу з католицизмом й уніатством. Літопис його пройнятий духом українсько-козацького патріотизму.

Гуня Дмитро

Гусак Іван

Гусари

Гуня Дмитро (р. н. і р. см. невід.) - уславлений ватажок козаків і повстанців, гетьман повстансько-козацького війська (1638). Ім’я Гуні набуло популярності під час повстання П. Павлюка, коли, після поразки під Кумейками, він зумів прорватися через польське оточення з великим загоном повстанців. Брав участь у повстанні під проводом гетьмана Я. Остряниці (1638). Створивши неприступний табір на березі річки Сули, він тривалий час оборонявся, а потім, прорвавши оточення, подався з рештками повстанської армії на Слобожанщину, а далі - на Дон. Існують відомості, що брав участь у боротьбі донських козаків проти турецько-татарських військ. Гусак Іван (р. н. і р. см. невід) - військовий діяч XVII ст. Кошовий отаман Запо­ різького козацтва. Уперше кошовим отаманом його було обрано 1688. Наступного року очолив загін запоріжців у поході (спільно з військами гетьмана І. Мазепи і ро­ сіянами) у Крим. Уклав мирний договір з ханом і намагався примирити запорізьких козаків з гетьманом І. Мазепою. Запорожці неодноразово відсторонювали І. Гусака від влади, але згодом знову обирали його. В 1695 розгромив загони татар, а кількох полонених ординців відправив до Москви, за що одержав від царя грошову винаго­ роду. В 1725 спробував позбавити влади кошового отамана К. Гордієнка. Проте ко­ заки звільнили К. Гордієнка з-під арешту і І. Гусаку довелося рятуватися втечею. Як далі склалася його доля - невідомо. Гусари - різновид легкої кінноти. Уперше з’явилися в Угорщині близько 1458, за правління короля Матіша Корвіна. У Польщі підрозділи гусарської кінноти поча­ ли з’являтися в 1500. Комплектувалися вони, здебільшого, з угорців та сербів. Озб­ роєння вони на той час мали довільне і використовувалися, як допоміжні підрозділи при важкоозброєній кінноті. Проте в 1573 польський король Стефан Баторій перетворив гусарів в окремий рід важкоозброєної елітної кінноти, що формувалася лише з польської шляхти. За умови, що кожен шляхтич з’являється на службу з чотирма озброєними воїнами-слугами. На озброєнні цих новітніх гусарів були: шабля, палаш і приторочений до сідла довгий чотиригранний меч, яким можна було проткнути пораненого ворога, що лежав на землі. А ще —пара пістолетів і піка. У бій гусари йшли, маючи кіраси, шоломи, наруччя та наколінники і шкіряний або металевий


Гунашевський Михайло - Гуцалюк Сергій

щит. Офіцери поверх кіраси носили шкуру барса, що мала символізувати їх спритність, силу і мужність. «Гусари крилаті» - цей вираз уперше з’явився на початку XVII ст. Так почали називати польських гусарів, в обладунках яких були крила (їх виготовляли з дерева, потім обтягували пергаментом та прикрашали пір’ям водоплаваючих птахів). Офі­ цери мали по два крила, рядові - по крилу. Під час атаки кінноти ці крила створю­ вали шумовий ефект, що лякав ворогів та їх коней. Новітні дослідження польських учених доводять, що міні-смерчі, які утворювалися під час швидкого руху навколо крил, не дозволяли туркам і татарам прицільно арканити польських воїнів. Крилаті гусари вважалися гордістю польського війська. Вони не раз були оспівані та возве­ личенні в народній творчості та в художній літературі. Упродовж кількох десятиліть вони були гідними супротивниками, або союзниками - то вже залежало від пол­ ітичної ситуації —українських козаків. Гуслистий Кость (1902-1973) - український історик та етнограф. Доктор істо­ ричних наук (з 1963), член-кореспондент АН УРСР (з 1969). Народився в м. Олександрівську (Запоріжжя) Катеринославської губ. Закінчив Катеринославський (Дніпропетровський) інститут народної освіти (1926). Навчався в аспірантурі при цьому ж інституті (1928-30) та при Харківському інституті культури (1930-31). Пра­ цював старшим науковим співробітником Інституту історії української культури (1931-34), згодом (1934-35) старшим науковим співробітником Ін-ту Т. Шевченка, та в Інституті історії АН УРСР (1936-54); в 1954-73 працював в Ін-ті мистецтвоз­ навства, фольклору та етнографії. Тема його докторської дисертації - «Питання історії України і етнічного розвитку українського народу (період феодалізму)» (1963). Один із авторів (спільно з О. Апанович) праці «Запорізька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу» (1954), в якій оглянуто всю історії січового козацтва, від його виникнення до ліквідації російськими військами в 1775. У збірнику «Нариси з історії України» (2-3 випуски, 1939-41) виступив з циклом публікацій, присвячених причинам виникнення козацтва та його ролі в історії України XVIXVII ст. Будучи членом президії та заступником голови правління Українського товариства охорони пам'яток історії і культури (1966-71), брав участь у розробці проекту створення Державного історико-культурного заповідника запорізького ко­ зацтва (60-і роки). Вважається одним із авторитетних істориків з історії козацтва. Густав II Адольф (1591-1632) - шведський полководець, син шведського ко­ роля Карла IX, з 1611 - король Швеції. Під час його правління відбувалася польськошведсько-лівонська війна (1602), в якій, під командуванням гетьмана С.Кішки, брали участь українські козаки. Густий Байрак - урочище на Запоріжжі, на правому березі Дніпра, на тери­ торії Бугогардівської паланки. В 1768 урочище стало місцем формування і базою гайдамацьких загонів, одним із керівників яких був отаман Платнирівського куреня Олексій Дейнека. Гуцалюк Сергій (1971) - полковник Українського козацтва. Один із активних учасників козацького руху на Одещині в 90-і XX ст. та на поч. XXI ст. Був осавулом Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва з ідеологічної ро­ боти (1997-99). Народився в селі Кульчини Красилівського району Хмельницької обл. Закінчив історичний факультет Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова (1999). Один із співавторів (з Т. Гончаруком) книжок «Хаджибей, Одеса та українсь­ ке козацтво 1415-1797 pp.», «Українське козацтво і Хаджибей» (Одеса, 1998). Отаман Екологічного підрозділу Чорноморського козацького з’єднання (з 2003, Одеса).

Гуслистий Кость

Густав II Адольф Густий Байрак

Гуцалюк Сергій


Всесвітня козацька енциклопедія Гущак Іван (1930) - український поет, публіцист, один із ініціаторів заснування Української Селянсько-демократичної партії. Народився в с. Мацошині Жовківського району Львівської обл. Закінчив агрономічний факультет Львівського сільськоГущак Іван господарського інституту та Вищі курси журналістики в Москві. Автор збірок по­ езій «Колоски», «Під крилом неба», «Дума землі», кількох книжок для дітей. Козаць­ ка тематика репрезентована його поемою «Мазепа» (Львів, «Кобзар», 1994). Разом із поемою опубліковано й вірші І. Мазепи, його листи до Мотрі Кочубеївни та його універсали. Гюго Віктор-Марі (1802-1885) - видатний французький письменник та гро­ мадський діяч. Граф. Народився в м. Безансоні, в родині офіцера, який згодом став офіцером наполеонівської армії. Виступав як прозаїк, драматург, поет і публіцист. Ного перу належать, зокрема, такі відомі романи як «Б’юг-Жаргаль»(1829), «Собор Паризької Богоматері» (1831), «Легенда віків» (1857), «Трудівники моря», «Людина, що сміється» (1869), «Дев’яносто третій рік»; драми: «Король бавиться» (1832), «Марія Тюдор» (1833), «Анжело» (1835); повісті «День засудженого до смерті», «Клод Ге». Він - автор поетичних збірок «Осіннє листя», «Пісня сутінків», збірки політич­ ної лірики «Відплата» (1853). Козацька тематика в його творчості репрезентована поемою «Мазепа» (1828), в якій відображено досить полемічний і суперечливий факт з життя Івана Мазепи, пов’язаний з любовною пригодою його молодості. У пере­ кладі М. Рудницького поему опубліковано (в Україні) в книжці Ілька Борщака та Рене Мартеля «Іван Мазепа» (Київ, 1991) та в ряді інших видань. Творчості Віктора Гюго присвячено працю І.Франка «Соті роковини народження В. Гюго».


Гущак Іван - Ґалаґан Гнат

Ґавдзинський Альбін (1923) - заслужений художник України. Член Національ­ ної Спілки художників України. Родом з с. Бобрик Перший Любашівського району на Одещині. В 1943 закінчив військове льотне училище. Учасник Другої світової війни. В 1950 закінчив Одеське художнє училище ім. Трекова. Учасник та дипломант багатьох міжнародних та вітчизняних виставок. Його твори зберігаються в музеях Києва, Москви, Петербурга, Одеси, Львова... Козацька тематика репрезен­ тована картинами «Гайдамаки» (1958), «Гонта в Умані» (1960), «Козацький лісовий дозор» (1999). Відомі також його картини з циклу «Дорога до храму» («Храми Ук­ раїни»), «Гурзуф» (1990), «Карпати» (1984), «Дніпровські схили» (1964). «Ґазетт де Франс» («Gazette de France» - «Газета Франції») - французька тиж­ нева газета, орган уряду Франції, яка видавалася в Парижі упродовж XVII-XVIII ст. Перший номер цього тижневика з'явився на початку червня 1631, і вже в ньому повідомлялося про морський похід запорізьких козаків, які, йдучи на Царград, здобу­ ли та зруйнували Мізену й кілька інших міст, чим значно погіршили становище Туреччини. Починаючи з 1649 року, майже в кожному номері «Газетт де Франс» подавалася інформація про перебіг повстання під проводом Б. Хмельницького, при­ чому публікувалися вони під рубрикою «Вісті з України». З цих публікацій випли­ вало, що французький уряд вважав Річ Посполиту сферою своїх військово-політич­ них інтересів і своєю союзницею, а тому прискіпливо стежив за тим, як розгорта­ ються події у повсталій Україні, що завжди була форпостом у боротьбі поляків, а отже і всієї Європи з мусульманською експансією. До того ж, не слід забувати, що дружиною короля Владислава IV, а по його смерті - й дружиною рідного брата Владислава - Яна II Казимира, була француженка з королівського роду Бурбонів Марія-Людовіка Гонзага. Напередодні Визвольної війни 1648-54 сам майбутній геть­ ман Б. Хмельницький був у Франції і вів переговори з головнокомандуючим фран­ цузької армії принцем де Конде. А полк козаків під проводом І. Сірка воював на боці французів проти іспанців та їх союзників, тобто брав участь у Тридцятилітній (1618-48) війні. Значна кількість публікацій тижневика була присвячена згодом под­ іям, пов'язаним із добою І. Мазепи. Один з дослідників цього видання Ілько Борщак писав, що «Gazette de France» може послужити кращим джерелом для того, щоб день за днем прослідкувати за подіями, які відбувалися на Україні і 2-й поло­ вині XVII ст. Щодо епохи Хмельницького, то не було жодного номера цієї газети без новел з України». Ґалаґан Гнат (р.н. невід.-помер 1748) - полковник Українського козацтва. По­ ходив з с. Омельника, що на Полтавщині, з козацького роду. В 1706 обраний на Січі на полковника Війська Низового Запорізького. Під час правління гетьмана І. Мазе­ пи, командував компанійським полком, тобто полком добровольців. На чолі цього полку він, разом із І. Мазепою, приєднався до війська шведського короля Карла XII, щоб спільно вести боротьбу проти російських військ. Та оскільки Галаган був далекий від ідеї створення незалежної української держави і не вірив у здійснення задуму гетьмана, а можливо, і з суто кон’юнктурних міркувань, розраховуючи й самому дотягтися до гетьманської булави, то в 1708 він зрадив Мазепу і перекинув­ ся на бік росіян. 1709 саме він зі своїм полком спочатку ввів в оману січове товари­ ство стосовно намірів російського царя, а потім руйнував Січ, фізично знищуючи

Ґавдзинський Альбін

«Ґазетт де Франс»

Ґалаґан Гнат


Всесвітня козацька енциклопедія цвіт українського січового козацтва. Разом зі своїми козаками знищував українські козацькі поселення на запорізьких землях. За цю зраду цар Петро І винагородив Ґалаґан Гнат його містечком Боровицею та кількома селами Чигиринського полку. Тривалий час київський губернатор Дмитро Голіцин, що насаджував в Україні московітські по­ рядки, використовував Г. Галагана та його полк для підтримання порядку в губерна­ торстві. І він же призначив його полковником чигиринським (1709-14). Згодом Г. Ґалаґан став полковником прилуцьким (1714-39). Увійшов в історію Українського козацтва, як зрадник козацтва і батьківщини.

Ґарран де Куллон

Ґіреї

Ґарран де Куллон (друга пол. XVIII-поч. XIX ст.) —державний діяч Франції, політолог, член Конвенту та генеральний прокурор в часи Французької революції. В історію політології увійшов, як автор книги «Політичне дослідження про стан дав­ ньої та сучасної Польщі, приурочене до останньої революції», яка завилася друком у Парижі (1795). Для українських істориків ця книга становить інтерес передусім тим, що в ній є спеціальний розділ «Про козаків України», в якому досить ґрунтовно та правдиво висвітлюється та історично виправдовується поява в Україні козацтва, За­ порізької Січі. Він засуджував як політику Польщі щодо православної козацької Ук­ раїни, так і колоніальну політику Росії стосовне України та її козацтва. Висловлював надію, що настане час, коли українське козацтво, піднявши на боротьбу весь народ, здобуде незалежність і «Україна, поневолювана в різні часи своєї історії, не зазнава­ тиме більше ганьби». Українські дослідники Ілько Борщак у своїй праці «Наполеон і Україна» (Львів, 1937) та Д. Наливайко «Козацька християнська республіка» (Київ, 1992) справедливо зверта­ ють увагу на певний апологетизм Ґаррана де Куллона стосовно українського козацтва. Ґіреї(Ґераї, Ґереї) —правляча ханська династія, правління якої тривало з 1427 по липень 1783. Засновником династії став Хаджі-Ґірей, що походив із впливового роду Ґіреїв, який очолив боротьбу кримських татар за створення незалежного Кримсько­ го улусу від Золотої Орди. Кримським ханом Хаджі-Ґірей був проголошений 1427 року, а в 1449 році курултай Криму проголосив незалежність Кримського ханства. Одначе незалежною державою вона залишалася недовго. Вже під час першого тер­ міну правління Хаджі-Ґірея (1427-56) частина татарської знаті утворила так звану «турецьку партію», яка вимагала, якщо не цілковитого входження Криму до складу Османської імперії, то хоча б визнання васальної залежності від неї. Саме ця партія вдалася до двірцевого перевороту, внаслідок якого 1456 року до влади прийшов Хайдар-Ґірей. Одначе його правління теж виявилося короткочасним і того ж 1456 Хад泥ірей повернув собі владу. А 1487, коли на троні виявився Менглі-Ґірей (правив 14781514), Кримське ханство визнало свою васальну залежність від Блискучої Порти. Як показала хроніка правління Гіреїв, турецькі султани дотримувалися лише однієї умо­ ви, яку вони висунули, приймаючи Крим у васальну залежність, - що вони ніколи не відберуть від династії Ґіреїв реїв права на престол. Але це не заважало Туреччині на свій розсуд, або на вимогу тих чи інших кланів, які домагалися панівного становища в ханстві, скидати одних правителів з династії Ґіреїв і призначати інших, теж із Ґіреїв. Щоправда, й у цій традиції теж відбувалися певні зміни. До 1607 року право на престол мав старший у роду Ґіреїв. Але це призводило до непорозумінь і конфліктів, оскільки рід розростався і в середині нього теж уже запанували певні клани, чи, як би ми тепер сказали, команди», які мали на вістрі певного претендента. Але 1607 хан Газі-Ґірей (1588-1608) домігся того, що турецький диван (уряд) і султан затвер­ дили новий принцип трононаслідування, який панував в більшості монархій світу тобто, коли трон передається в межах однієї сім'ї, від батька до старшого сина чи найближчого члена родини за генеалогічним древом. Відтак династія звузилася з роду до родини. Та навіть після цієї династичної реформи вплив роду Ґіреїв та кількох інших родів, які теж хотіли б перехопити династичну естафету, залишався досить сильним. Одначе дослідники завважують, що вже в 20-і роки XVII ст., за правління


Ґарран де Куллон - Ґіреї Мухаммед-Ґірея (1623-27) та Джанібек-Ґїрея (1627-35), було зроблено ще один крок до формування європейських інститутів державності. При дворі хана з'явилося класичне чиновництво, постійний, більше-менш кваліфікований адміністративноуправлінський апарат. Цікаво, що до роботи в ньому залучалися не лише члени роду Гераїв, скоріше навпаки, намітилася тенденція до того, щоб управлінців наби­ рали з інших родів і навіть з іноземців, що, з одного боку, дозволяло ханові та главі уряду рішучіше вимагати виконавської дисципліни, з іншого - відсторонюватися від нав'язливої опіки родової знаті. Основною опорою хана під час цієї реформи стала військова еліта. Водночас таке утвердження правлячої верхівки дозволяло ханові вести більш незалежну політику і по відношенню до Туреччини, чому спри­ яли і тривала політична нестабільність Османської імперії, де двірцеві перевороти та постійна боротьба за владу стали повсякденними реаліями. Відомо, що саме ця нестабільність дозволяла, наприклад, Іслам-Ґіреєві III (1644-54), що правив у часи визвольної боротьби українського народу проти Польщі під проводом Хмельниць­ кого, звести свої взаємини з Туреччиною й особисто з малолітнім правителем сул­ таном Мухаммедом IV (1648-86) до ввічливої епістолярії. При цьому Іслам-Ґірей прямо ставив Стамбул перед загрозою цілковитого виходу Криму з-під васальної залежності від Туреччини. < Втім, ханське династичне древо Криму, укладене стараннями дослідника К. Босворта («Мусульманские династии», М.,1971) і й осмислені Тунманном («Крьімское ханство», Симферополь, 1991) засвідчує, що і в Бахчисараї змінюваність ханів, а отже й боротьба за трон, була вражаючою. Ось як це може бути відтворено в ханському родоводі Ґіреїв: Хаджі-Ґірей І (1427-56), Хайдар-Ґірей (1456), Хаджи-Ґірей І (1456-66), Нур-Девлет-Ґірей (1466), Менглі-Ґірей І (1466), Нур-Девлет-Ґірей (1476-78), Менглі-Ґірей І (1478-1514), Мухаммед-Ґірей І (1514-23), Ґазі-Ґірей (1523-24), Саадат-Ґірей 1 (1523-32), Іслам-Ґірей 1 (1532), Сахіб-Ґірей І (1532-51), Девлет-Ґірей І (1551-57), Мухаммед-Ґірей II (1557-84), Іслам-Ґірей II (1584-88), Газі-Ґірей II (1588-96), Фатих-Ґірей (1596), Газі-Ґірей II (1596-1608), Тохтамиш-Ґірей (1608), Селямет-Ґірей І (1608-10), Джанбек-Ґірей (1610-23), Мухаммед-Ґірей III (1623-27), Джанбек-Ґірей (1627-35), Інаст-Ґірей (1635-37), Бехадир-Ґірей І (1637-41), Мухаммед-Ґірей IV (1641-44), Іслам-Ґірей III (1644-54), Мухаммед-Ґірей IV (1654-66), Аділь-Ґірей (1666-71), Селім-Ґірей І (1671-78), Мурад-Ґірей (1678-83), Хаджі-Ґірей II (1683-84), Селім-Гірей І (1684-91), Саадат-Ґірей II (1691), Сафа-Гірей (1691-92), Селім-Ґірей І (1702-04), Газі-Ґірей III (1704-07), Каплан-Ґірей І (1707-08), Девлет-Ґірей II (1708-13), Каплан-Ґірей І (1713-16), Девлет-Ґірей III (1716-17), Саадат-Ґірей III (1717-24), Менглі-Ґірей II (1724-30), Каплан-Ґірей І (1730-36), Фатіх-Ґірей II (1736-37), Менглі-Ґірей II (1737-40), Селямет-Ґірей II (1740-43), Селім-Гірей II (1743-48), Арслан-Ґірей (1748-56), Алім-Ґірей (1756-58), Крим-Ґірей (1758-64), Селім-Ґірей III (1764-67), Арслан-Ґірей (1767), Максуд-Ґірей (1767-69) Крим-Ґірей (1769), Девлет-Ґірей IV (1769-70), Каплан-Ґірей II (1770), Селім-Ґірей III (1770-71), Максуд-Ґірей (1771-72), Сахіб-Ґірей II (1772-75), Девлет-Ґірей IV (1775-77), Шагін-Ґірей (1777-83).


Всесвітня козацька енциклопедія Як бачимо, останнім правителем з роду Ґіреїв й останнім правителем Кримсько­ го ханства став Шагін-Ґірей, який в липні 1783 зрікся свого трону, дозволивши в такий спосіб Російській імперії часів Катерини II остаточно колонізувати Крим, поз­ Ґ ір е ї бавивши кримських татар їх державності. 1787 року він відбув до Туреччини, де був ув'язнений, а згодом і страчений у в’язниці на острові Родос.

Ґолінський Мартин

Ґрондський Самуель

Лейб-гвардії Кавказько-Горський напівескадрон

Ґолінський Мартин (р. н. і р. см. невід.) - польський хроніст XVII ст. Його «Записки міщанина казимирського» (1644-1655) і досі залишаються важливим свідченням очевидця про перебіг Визвольної війни українського народу та про часи Хмельниччини в Україні і в Польщі в цілому. Фотокопію цього рукопису, що збері­ гається в інституті історії АН України, активно використовував, готуючи свою пра­ цю «Запоріжское казачество», В. Голобуцький, а також інші історики. Ґрондський Самуель (р.н. невід.-помер бл.1676) - польський історик і дипло­ мат XVII ст. Походив з Трансільванії. Під час Визвольної війни (1648-1654) був оф­ іцером польської армії. Після війни перейшов на військову та дипломатичну службу до шведського короля. На політичній арені з’явився, як посол шведського короля Карла X Густава в Україні, при ставці Б. Хмельницького. Вів переговори з Б. Хмель­ ницьким про спільні дії проти Польщі. Свій внесок в історію Козаччини подав у вигляді «Історії козацько-польської війни», в якій досить докладно і правдиво, очи­ ма неупередженого очевидця, відтворив події, пов'язані з Визвольною війною ук­ раїнського народу 1648-54, акцентуючи основну увагу на участі у цій боротьбі ук­ раїнського козацтва. Вона є цінним джерелом відомостей про дипломатичні взаєми­ ни середини XVII ст. між Україною, Польщею та Швецією. Вперше цю працю було видано вже після смерті С. Ґрондського 1789, в Будапешті. Відомостями, які в ній закладено, користувалися, як польські, так і українські дослідники.


Всесвітня козацька енциклопедія

Дагестанський кінноіррегулярним полк

Дамаська сталь

9

Дагестанський кінно-іррегулярний полк —полк, сформований в грудні 1851, на засадах козацького, і прирівнювався він до козацького. Полк брав активну участь у боях з горцями, за що в лютому 1868 йому було вручено Георгіївські срібні сурми 3 написом <<^а Кавказьку війну», а в квітні 1875 Третій і Четвертий сотні полку були вручені стрічки на головні убори з написом: «За відзнаку під нас Хівинського походу 1873року». В 1877 у Дагестані спалахнуло антиросійське повстання, в придушенні якого, разом з російськими регулярними військами і терськими козаками, взяли участь і воїни Дагестанського полку. Вони прославилися в боях так, що полку було вручено Георгіївський прапор з написом:«За придушення повстання в Дагестані в 1877році». В лютому 1894 його перейменовано на Дагестанський кінний полк. Полк брав участь у війні з Туреччиною (1877-1878). Під час російсько-японської війни 1904-1905 більшість вершників полку увійшла до Другого Дагестанського кінного полку, який після війни, в 1906, був розформований, оскільки відпала потреба в його існуванні. Дамаська сталь (булат). Названа так за назвою сірійського міста Дамаска, в майстернях якого, здебільшого, й виплавлялася. Шаблі та ножі з дамаської сталі («дамахи») дуже цінувалися козаками за свою витривалість і надійність. Шаблі з дамась­ кої сталі мали на лезі характерний візерунок, що слугував ніби товарним знаком, були гнучкими, відзначалися міцністю і гостротою. Данилевський Григорій (1829-1890) - український письменник, знавець ко­ зацької старовини. Походив з дворянського роду, з с. Данилівки, що на Харківщині. Автор досить відомих свого часу історичних романів «Мирович» (1879), «Спалена Москва» (1886), «Чорний рік» (1888). Козацька тематика репрезентована його тво­ рами «Слобожани» (1853), «Полтавська старина» (1856), «Останні запоріжці» (1878). Відомий також, як збирач народних казок - збірка «Українська казка» (1888). Дашкевич Остафій (р.н. невід.-помер 1535) - визначний військовий діяч XVI ст. Староста кричевський, черкаський, каневський. Один із фундаторів Українського Козацтва. Гетьман України (1528-1533). Походив з давнього аристократичного роду. Народився в Овручі (Житомирська обл.). Освіти і військового досвіду набував у Німеч­ чині і Франції. В 1502 потрапив у полон до росіян і перейшов на службу до мос­ ковського царя Василя НІ. З 1507 служив при дворі польського короля Сигізмунда II Старого. Призначений старостою черкаським і канівським, згуртовував українських козаків на захист південних кордонів. В 1521, на чолі козацьких полків, брав участь у поході кримського хана Махмет-Гірея на Московію, під час якого татарсько-козацькі війська дійшли аж до Москви і взяли великий полон. Обороняв Черкаси під час нападу орди Саадат-Гірея. В 1523 штурмував Очаків, після чого здійснив пере­ можний похід на Крим. В 1528 вдруге атакував Очаків під стінами якого розгромив татарське військо. Звернувся до короля Сигізмунда II з проектом спорудження на Дніпрі фортеці з постійним гарнізоном. План цей, хоча і був схвалений королем та Сеймом (1533 у Пйотркові), не був, одначе, реалізований.

Дашкевич Роман

Дашкевич Роман (1892-1975) - військовий і політичний діяч. Генерал-хорунжий армії УНР. Кошовий повітової «Січі» Українських Січових Стрільців (УСС) у Львові (1912-1914). Закінчив Перемишльську гімназію, був студентом Львівського


Дагестанський кінно-іррегулярний полк - Дворецький Василь

університету. Напередодні Першої світової війни був одним із організаторів патрі­ отичних козацьких «Січей», перебуваючи в яких, молоді галичани набували патріо­ тичного гарту на засадах та історії запорізького козацтва. В 1912 був обраний ко­ шовим отаманом повітової «Січі» Українських Січових Стрільців. В 1915 як офі­ цер австрійської армії потрапляє в полон до росіян і до 1917 перебуває в одному з таборів військовополонених у Сибіру. Повернувшись в Україну певний час перебу­ ває в Києві, де стає одним з організаторів всеукраїнського товариства Січових Стрільців. Він був обраний першим головою Стрілецької Ради, набув чину полков­ ника та очолював артилерійську бригаду УСС. Повернувшись після розпаду УНР до Львова, завершує свою юридичну освіту й стає власником адвокатської контори. Водночас відновлює діяльність січових організацій на Львівщині, а по тому, як вони були ліквідовані польською владою, створює (в 1925) козацьке товариство «Луг», яке переслідує ту ж мету, що і «Січ». Після приходу в Галичину Червоної Армії, перебував в еміграції, де йому було присвоєно звання генерала УСС. Помер в еміграції в 1975.

Дашкевич Роман

Дашкевич Ярослав (1926) - відомий український історик, сходознавець, го­ лова Львівського відділення Інституту української археографії НАН України. Закі­ нчив Львівський ун-т (1949). Доктор історичних наук (з 1994), професор Львівського держуніверситету ім. І. Франка (з 1996). Автор понад 400 наукових праць. Син генерал-хорунжого армії УНР Романа Дашкевича, організатора корпусу Січових стрільців у Києві (1917). Був репресований комуністичним режимом і 1949-56 був в'язнем комуністичних концтаборів. Перу Я. Дашкевича, зокрема, належать праці: «Гетьманська Україна: полки, полковники, сотні Лівобережжя, І» (1990), «Гетьман­ ська Україна. Лівобережжя, II» (1990), «Українці в Криму (XV-поч. XX ст.)» (1992), «Іван Мазепа і Росія» (1994), «Ясир з України (XV-перш. пол. XVII ст.) як історикодемографічна проблема» (1993), «Павло Тетеря, незрозумілий гетьман» (1995), «Полково-сотенний лад XVII-XVIII ст. на Україні - штучна «біла пляма» (1990); «Українсько-іранськи переговори напередодні Хотинської війни» (1971) та низка інших. Дванадцятий Донський козацький, генерал-фельдмаршала князя Потьомкіна-Таврійського, полк - полк у складі Донського козацького війська. Сфор­ мований в 1873, для відрядження з Дону на «зовнішню службу». Первісна назва полку - Донський козацький № 27 полк. У липні 1875 названий Донським козаць­ ким № 12 полком. У травні 1894 - Дванадцятим Донським козацьким полком. У серпні 1904 у полку з’явився «вічний шеф», ним став генерал-фельдмаршал князь Потьомкін-Таврійський. Відтак полк почав називатися - Дванадцятий Донський козацький, генерал-фельдмаршала князя Потьомкіна-Таврійського, полк. У квітні 1869 полку вручено Георгіївський прапор з написом: «За оборону фортеці Баязета 20 і 21 червня 1829року». Прапор має свою історію. Він з’явився ще в 1832 і був вручений Донському козацькому Шамшева полку. Під час вручення прапора Двад­ цятому полку, полка Шамшева вже не існувало. В 1907 полк входив до складу Оди­ надцятої кавалерійської дивізії. Під час Громадянської війни (1918-1922) в Росії, частина козаків полку брала участь у боях на боці «білих», частина на боці «черво­ них». Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Донським козацьким військом. Дворецький Василь (1609-р.см. невід.) - козацький діяч, полковник київсь­ кий, учасник Визвольної війни українського народу 1648-54. Родом із Києва, похо­ див з родини гербової шляхти. Існують відомості, що він брав участь у козацькоселянських повстаннях 30-х pp. XVIII ст. За часів Хмельницького був наказним військовим полковником, виконував різні військово-політичні доручення гетьмана. Під час гетьманства І. Виговського перебував у лавах опозиції, за допомогою ко­ заків В. Дворецького російські війська зуміли влітку 1658 року завдати поразки українським військам під командуванням Данила Виговського та Павла Яненка-

Дванадцятий Донський козацький, генералфельдмаршала князя ПотьомкінаТаврійського, полк

Дворецький Василь


Всесвітня козацька енциклопедія Хмельницького. За цю зраду росіяни винагородили його посадою полковника киї­ вського, яку було визнано новим гетьманом Юрієм Хмельницьким. В 1659 він вже Дворецький Василь висвітився на політичній арені, як претендент на гетьманську булаву, яку розрахову­ вав здобути за підтримки росіян. 1660 року командував корпусом козаків, які висту­ пали на боці росіян у битві з поляками під Чудновим. Разом із кількома російськими командирами потрапив у полон. Визволившись за два роки з полону, він активно підтримував проросійськи налаштованого гетьмана Брюховецького. Командував гар­ нізоном м. Глухова під час оборони (1664) міста від військ польського короля Яна II Казимира. Майже рік пробув у полоні в гетьмана П. Дорошенка, який сприймав його, як зрадника України. За допомогою спільників зумів утекти з чигиринської в’язниці і добутись Москви, де просив у царя Олексія Михайловича надати йому захисну «жалувану грамоту», як вірному слузі російського престолу. Повернувшись до Ук­ раїни, знову опинився у в’язниці, як зрадник України та козацької справи. В 1671-72 керував фортифікаційними роботами у Києві. Став укладачем збірника оригінальних та перероблених ним і його сином, пол­ ковим суддею Іваном Дворецьким, творів, який так і відомий нині, як «Збірник Дво­ рецьких». В основі цього зібрання —історико-політичний трактат «Пересторога», а також «Літописець», що є творчо опрацьованим варіантом із козацькими вставками «Кройніки о землі Полской» Феодосія Сафоновича.

Дев’ятий Донський козацький, генералад’ютанта графа Орлова-Денисова, полк

Дев’ятий Донський козацький, генерал-ад’ютанта графа Орлова-Денисо­ ва, полк - полк у складі Донського козацького війська. Сформований в 1873, для відрядження на «зовнішню службу». Первісна назва —Донський козацький № 29 полк. У липні 1875 він уже виступає, як Донський козацький № 9-го полк. У травні 1894 перейменований на Дев’ятий Донський козацький полк. У серпні 1904 у полка з’явився «вічний шеф», ним став генерал-ад’ютант, граф Василь Орлов-Денисов. Відтак полк набув назви: Дев’ятий Донський козацький, генерал-ад’ютанта графа Орлова-Денисова, полк. У квітні 1869 полку вручено Георгіївський прапор з напи­ сом: «За подвиги, виявлені у Вітчизняну війну 1812 при Кроані та Лаоні». Цей пра­ пор має свою історію. З’явився він в 1816 році, і вручений був Тринадцятому Донсько­ му козацькому, Мельникова-4-го, полку. На час вручення прапора Дев’ятому полку, Тринадцятого Донського імені Мельникова полку вже не існувало. Дежнєв Семен (бл. 1605-помер 1673) - сибірський (якутський) козак, відомий російський мореплавець. Родом із м. Великий Устюг. Служив городовим козаком у Тобольську, а згодом - в Єнісейську. В 1638 —в гарнізоні Якутського острогу. В 16391640, із загоном козаків, розбиває військо якутського князя Сахея. В 1642 по річці Індигірці спустився у Льодовитий океан. Командував гарнізоном Колимського острожка, відбива­ ючи напади юкагирів. В 1648, за двадцять років до Беринга, пройшов протокою, яка відокремлює Азію від Америки. В 1645 з 13-а козаками охороняв Колимський острог і зумів відбити напад загону (500 осіб) юкагирів. Улітку 1649 заснував Анадирський острог (у середині течії річки Анадир). В 1662 прибув до Якутська, звідки з державними грошима (із «казною») відбув в 1664 до Москви. З 1665 по 1670 знову служив у Якутсь­ ку, а в 1671 прибув до Москви. Подальша доля його невідома. Іменем С.Дежнєва названо мис на Чукотці, крайню точку Азії; та один із чукотських хребтів.

«Декларація Українського Чорноморського козацтва»

«Декларація Українського Чорноморського козацтва» - ухвалена на загаль­ ному колі Українського Чорноморського козацтва (Головний отаман - генерал-отаман Богдан Сушинський), яке відбулося 27 вересня 1999, в Одесі. В документі задек­ ларовано 4 напрямки роботи Українського Чорноморського Козацтва: Іпеопогічний: відродження історичних, патріотичних та культурних традицій Українського козацт­ ва. О ринтційний: створення в усіх регіонах Одещини ефективно діючих козаць­ ких товариств. Військоію-сгюртивний: підготовка молоді до служби у Збройних Си­ лах України, пропаганда здорового способу жиггя серед молоді. Виховання в юнаків


Дев’ятий Донський ...полк - Денисов Федір шляхетного лицарського духу. Господарсько-економичний: створення, відповідно «Декларація до законодавства України, козацьких господарств, підприємств, фермерських ко­ Українського лективів, кооперативів, товариств тощо. Формування у людей забутого дбайливого Чорноморського козацтва» і розумного господарювання.

Дельбурк (р.н. і р.см. невід) - французький історик. Упродовж 60-90-х років XVII ст. неодноразово відвідував Польщу і, зокрема, побував в Україні. 1699 вийш­ ла друком його «Історія Польщі в таємних мемуарах короля Яна Собеського», в якій чимало уваги приділяється польсько-українським взаєминам, історії і побуту українського козацтва. Денисов Адріан (1764-1841) - генерал-лейтенант. Військовий отаман війська Донського. Розпочинав службу в 12 років (в 1776) під командуванням свого дядька Ф. Денисова. В 1788 взяв участь в Турецькому поході, під час якого командував загоном козаків. Учасник штурму Ізмаїла (1790), під час якого діяв у складі колони генерала Орлова. Він першим увірвався на бастіон і був нагороджений орденом Св. Георгія 4 ст., за поданням О. Суворова. В 1796 він командував полком у Перському поході, а вже під час Італійського походу був походним отаманом і командував корпусом, що складався з восьми козацьких полків. Його козаки прославилися в бит­ вах при Бергамо і Мелані. Він вів їх через Альпи у складі військ О. Суворова (1799). За Італійський похід А. Денисову було присвоєне чин генерал-майора. В 1805-1806 він кілька разів виконував обов’язки наказного військового отамана. Діючи в складі Молдавської армії, під командуванням генерала М. Платова, очолював його аван­ гард. В 1810 році відзначився, воюючи в складі корпусу генерала Каменського. В 1818 році, після смерті отамана М. Платова, генерал А. Денисов, уже в чині гене­ рал-лейтенанта, був призначений його наступником. На посаді військового отама­ на А. Денисов націлив свої зусилля на реорганізацію Війська Донського. В 1819 йому дозволено було сформувати Комітет для створення «Положення про внутрішнє і воєнне управління Військом Донським». Проте майбутня реорганізація багатьох високих чинів Донського війська не влаштовувала. Вони зуміли підірвати довіру до А. Денисова з боку військового міністра 3. Чернишова і навіть з боку імператора. В січні 1821 надійшов Височайший указ, яким А. Денисова було відсторонено від командування Військом Донським. Майже 20 років він намагався пробитися до імператора, прагнув виправдатись, повернути собі чесне ім’я, але це йому так і не вдалося. Помер він в 1841, всіма забутий. По-справжньому про генерала Денисова згадали лише в 1904 році, коли його іменем назвали Сьомий Донський козацький полк. Денисов Федір (1738-1803) - генерал від кавалерії, граф. Один з найславетніших донських генералів. У довідковій книжці Імператорської Головної квартири «Козацькі війська. Хроніка гвардійських козацьких частин» про нього мовиться: «Граф Федір Петрович Денисов, слава і блискуча окраса донських козаків, уславле­ ний своєю винятковою хоробрістю і військовим талантом, а також тим, що з простих козаків дослужився до генерала від кавалерії і першим серед донців був возведений в графське Російської імперії достоїнство. Тіло його було зрешечене ранами й одна куля залишалася в тілі понад 15 років, після чого була виявлена в нозі, нижче коліна, і вирізана. В 22-х битвах, проведених графом Денисовим, війська­ ми його вбито понад 50 тисяч противника, взято в полон близько 1-ої тисячі осіб, серед них 6 пашів та генералів, а також відбито 161 прапор і 107 гармат». Мужність та особливі подвиги генерала Денисова засвідчує і «Височайша гра­ мота», написана від імені імператора Павла І за підписом графа О. Растопчина. У ній мовиться, що службу він розпочав в 1756, рядовим козаком Війська Донського, але того ж року йому надали чин полкового осавула, а в вересні 1770 він став «донським полковником», тобто полковником Війська Донського. Ще через три роки отримав

Дельбурк

Денисов Адріан

Денисов Федір


Всесвітня козацька енциклопедія чин майора російської армії, а в 1775, у чині бригадира, вже командував кількома Денисов Федір козацькими полками. Козаки Ф. Денисова воювали в Оренбурзьких степах, у Дагес­ тані, в районі Кизляра. У 1770 він взяв участь в Кагульскій битві. Але найбільше прославився під час штурму Ізмаїла. Коли з фортеці вийшов турецький загін чисель­ ністю до 6 тисяч багнетів, Денисов зі своїми козацькими полками напав на нього і понад тисячу солдатів убив, а близько 1700 взяв у полон. При цьому було захоплено 12 прапорів. Довелося йому повоювати і під стінами фортець Татар-бунар, Акерман, штурмувати румунське місто Тульчу. В 1779 козацький корпус генерала Ф. Денисова було кинуто на Крим, де він жорстоко придушив антиросійське повстання татар. Удруге з такою ж жорстокістю він придушував повстання кримських татар в 1783 році. Досвід придушення повстань у Криму негайно був поцінований у Петербурзі, і коли при дворі імператора вирішували: кого кинути на придушення польського повстання на чолі з Костюшко, зупинилися на постаті генерала Ф. Денисова. Перша битва з польським корпусом, що нараховував близько 13 тисяч шабель, відбулася в 1790, на Західному Бузі. Поляки програли її, втративши понад 1100 повстанців уби­ тими і 67 полоненими. А 26 травня цього ж року під Щекоченим відбулася генераль­ на битва, в якій російські козаки діяли спільно з військами прусського короля. Цього разу карателі Ф. Денисова атакували корпус під командуванням самого С. Костюшка. За даними росіян, поляки нібито втратили в цій битві до 17 тисяч повстанців убитими і кілька тисяч полоненими. Наступна битва відбулася при Мочевицах. Тут військо Костюшко було остаточно розгромлене, а сам ватажок захоплений росіяна­ ми у полон. Разом з ним у полоні опинилися повстанські генерали Каменський, Сираковський, Княжевич та понад 200 старших офіцерів. Саме після придушення польського повстання, на Ф. Денисова буквально посипалися нагороди. Крім кількох найвищих орденів Російської імперії, він був нагороджений від імені прусського ко­ роля Фрідріха II орденом Красного Орла; від польського короля Станіслава Августа - орденом Білого Орла і Св. Станіслава. І це за придушення польського повстання Ф. Денисов був удостоєний (1799) графського титулу. В січні 1798 імператор Павло І наблизив його до своєї свити, наказавши командувати Лейб-гвардії козацьким пол­ ком, який складав особисту охорону імператора. А це вважалося надзвичайно висо­ кою честю для будь-кого з генералів. У серпні 1904 ім’я генерала від кавалерії графа Федора Денисова було присвоє­ не Одинадцятому Донському козацькому полку Війська Донського. Денікін Антон (1872-1947) - відомий російський військовий діяч. Публіцист. Генерал-лейтенант. Народився в с. Шпетель Дольний, неподалік польського міста Вроцлава, Варшавської губернії, у родині офіцера, який дослужився до офіцерсько­ го чину з рядового, що колись, як кріпак, був відданий у рекрути одним з курських поміщиків. Закінчив військове училище, а в 1889 - Миколаївську академію Геншта­ бу. Як начальник штабу дивізії та командир окремого загону, брав участь у російсь­ ко-японській (1904-1905) війні. В 1910 - командир полку, у Першу світову, в чині генерал-майора, був генерал-квартирмейстром армії Брусилова, згодом командував бригадою, дивізією. Один з організаторів білої Добровольчої армії, значну частину якої складали частини, сформовані з донських, кубанських і терських козаків. Після смерті генерала Корнілова, став головнокомандувачем Збройними Силами Півдня Росії, що контролювали й такі суто козацькі території, як Донська і Кубанська області. Навесні 1919 Добрармія розпочала наступ на територію України. У вересні-грудні вона зум­ іла окупувати Київ, витіснивши звідти війська Української Народної Республіки. Після розгрому Добрармії частинами Червоної Армії, емігрував (1920) за кордон, передав­ ши рештки своєї армії під командування генерала Врангеля. З 1925 по 1940 рік жив у Парижі. Він —автор п’ятитомного видання «Нарисів російської смути», в яких чимало сторінок присвячено антибільшовицькій боротьбі донського та кубанського козацтв, тому розколові, якого зазнало козацтво, поділившись на «білих» та «червоних». Його перу належить також книжка «Похід і смерть генерала Корнілова». Пред-


Денікін Антон - Децик Данило ставники німецького командування намагалися схилити його до співпраці з керівницт­ вом Третього рейху, пропонуючи очолити російські війська, які б, спільно з німецькиДенікін Антон ми. брали участь у війні (1941-1945) проти Радянського Союзу, проте А. Денікін кілька разів відхиляв цю пропозицію. В 1945 переїхав до США. Останні роки свого життя працював над книжкою мемуарів «Шлях російського офіцера». Помер, так і не завершивши роботу над нею. Опублікована вже по смерті А.Денікіна, в 1953. Дерегус Михайло (1904-1997) - відомий український графік та живописець. Народний художник України. Член-кореспондент Академії Мистецтв України (з 1958). Родом із с. Веселого (тепер Харківського р-ну на Харківщині). В 1922-1930 навчався в Харківському художньому інституті. Автор картини «Трипільська траге­ дія» (1935), офорту «Катерина» за поемою Т.Шевченка, графічної серії «Українські народні думи й історичні пісні» (1947-1950), значна частина робіт якої присвячена українському козацтву. Відомі його ілюстрації до повісті М.Гоголя «Тарас Бульба» (1947), до роману Натана Рибака «Переяславська рада». Йому належать картини «Тарас на чолі війська» (1952, йдеться про Тараса Бульбу), яка зберігається в Киї­ вському державному музеї українського мистецтва, і триптих «Дума про козака Голоту». Широкого визнання набули його полотна «Переяславська рада»(1952, у співавторстві), «Портрет Богдана Хмельницького» (1954), серія картин «Хмельнич­ чина» (1941-45). Тривалий час (1956-62) був головою Спілки художників України. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка. Десятий Донський козацький, генерала Луковкіна, полк - полк у складі Донського козацького війська. Сформований в 1872, для відрядження з Дону на «зовнішню службу». Первісна назва - Донський козацький № 31 полк. У липні 1875 перейменований на Донський козацький №10 полк. А в травні 1894 він уже нази­ вався - Десятий Донський козацький полк. В серпні 1904 у полка з’явився «вічний шеф», ним став генерал Гаврило Луковкін (див.). Відтак, полк почав називатися Десятий Донський козацький, генерала Луковкіна, полк. У квітні 1869 полку було вручено Георгіївський прапор з написом: «За подвиги, виявлені в Вітчизняну війну 1812 року при Краоні і Лаоні». Цей прапор має свою історію. Він з’явився в 1816 і був вручений тоді Тринадцятому Донському козацькому, Мельникова 5-го, полку. На час вручення прапора Десятому Донському, Тринадцятого полку Мельникова вже не існувало. В 1910 полк перебував у складі Першої Донської козацької дивізії. В Громадянську війну (1918-22) в Росії, частина козаків полку брала участь у боях на боці «білих», частина—на боці «червоних». Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Донським козацьким військом (див.). Деулинське перемир’я - перемир’я, укладене між Річчю Посполитою і Ро­ сією 1 грудня 1618 в с. Деулине поблизу Троїце-Сергієвого монастиря. Сталося це після невдалого походу поляків на Москву в 1617-1618, в якому брали активну участь українські козаки. Внаслідок перемоги Росії над Польщею, українські землі - Чер­ нігівська та Новгород-Сіверська, а також Смоленщина, відійшли до Росії. Децик Данило (р.н. і р.см. невід) - полковник овруцький. На історичній арені зринув як ватажок козацько-селянських повстань на Правобережній Україні 166365. Зокрема, відзначився під час битви під Білою Церквою (1665), в ході якої ко­ зацький корпус під командуванням Д. Децика розбив значні військові з«єднання поляків. Не маючи сили й далі протистояти польській армії, він з рештками свого загону перейшов на лівий берег Дніпра, приєднавшись до козаків переяславського адмінполку. Одначе військове командування Московії побоювалося, що й тут бунт­ івний полковник підніме повстання і, на вимогу польської сторони, заарештовує його. Останні відомості, датовані 1666, засвідчують, що Децик відбував своє заслання на Забайкаллі (в Даурії), де, очевидно, й скінчив свій земний шлях.

Десятий Донський козацький, генерала Луковкіна, полк

Деулинське перемир’я

Децик Данило


Всесвітня козацька енциклопедія Джалалій (Джеджалій, Джеджалик, Джалалія) Филон (р. н. і р. см. невід.) визначний козацький діяч XVII ст. Учасник Визвольної війни 1648-1654. Був одним із старшин, що вели козаків проти повстанців Б. Хмельницького по Дніпру, під час походу українсько-польського війська під командуванням С. Потоцького. Але під Кам’яним Затоном перейшов (1648) на бік повстанців. Полковник кропивнянський Джалалій (Джеджалій, (ічнянський). Брав участь на чолі полку в Жовтоводській (1648), Корсунській (1648), Джеджалик, Джалалія) Пилявецькій (1648), Зборівській (1649) битвах. В 1651, під час Берестецької битви Филон (за відсутності в таборі Б. Хмельницького), був обраний козаками наказним геть­ маном. Був генеральним осавулом Визвольної армії. Остання згадка датується 1654. Подальша доля невідома. Дехто з істориків вважає, що за національністю він був кримським татарином.

Джамбуйлуцька (Перекопська) орда

Джамбуйлуцька (Перекопська) орда - утворилася у другій половині XVI ст. з ногайських родів, які виокремилися після розпаду Золотої орди, а згодом увібрала в себе кілька великих племен та родів, що перекочували на Західне Приазов'я та Північне Причорномор’я з Прикаспійських степів. Улуси цієї орди розташовували­ ся між річками Берда (тепер - Запорізька обл.) та пониззям Дніпра. Адміністратив­ ним центром орди було місто-фортеця Перекоп (Op-Капі), в якому розташовувалася ставка перекопського каймакана (правителя території), що перебував під юрисдик­ цією кримського хана (хан особисто призначав, звільняв і карав перекопських мурзкаймаканів). Одним із таких каймаканів був, зокрема, перекопський мурза Тугайбей, який зі своїм військом брав участь у Визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького, як союзник Визвольної армії. Особиста приязнь між Хмельницьким і Тугай-беєм зародилася по тому, як на початку 1648 року Б. Хмель­ ницький звільнив сина Тугай-бея з козацького полону. Перебуваючи у складі Кримсь­ кого ханства, Джамбуйлуцька орда завжди користувалася певною самоврядністю. Докорінно доля Ногайської орди змінилася 1771 року. Визнавши в 1770 році, під час російсько-турецької війни 1768-74, протекторат Росії, каймаканат Ногайської орди змушений був скоритися наказові російського уряду і переселити всі наявні на той час 5000 кибиток (в офіційних даних кочівне населення орди визначалося не в осо­ бах, а в кибитках, виходячи з того, що кибитка - це родина) на пониззя річки Кубань. Одначе досить скоро з'ясувалося, що воювати проти кавказців ногайці не бажають, навпаки, виникла реальна загроза змови ногайців з кавказькими народами, які вели боротьбу проти Російської імперії. Відтак, російський уряд змушений був пересели­ ти ординців назад, на просторовисько між Бердою та Перекопом. При цьому уряд вимагав від них опанувати осілий спосіб життя і займатися землеробством. Після російсько-турецької (Кримської) війни 1853-56, за домовленістю між Росією і Ту­ реччиною, майже всі джамбуйлуцькі ногайці були переселені (1860) до Туреччини. Називати Джамбуйлуцьку орду «Перекопською» слід лише тоді, коли йдеться про події від другої половини XVIII ст.

«Джигітування козаків Першого Оренбурзького полку»

«Джигітування козаків Першого Оренбурзького полку» - так називався пер­ ший в історії української кінематографії хронікальний фільм, знятий в 1896 році фотографом-художником А. Федецьким. Свій фільм А. Федецький демонстрував удосконаленим кіноапаратом упродовж 1896-1902 років. Він дає уявлення і про рівень тогочасної кінематографії, і про техніку джигітування, яка в козацьких кінних пол­ ках цінувалась надзвичайно високо, мала свої прийоми і традиції і передавалася в козацьких частинах та в станицях із покоління в покоління.

Джиджора Іван

Джиджора Іван (1880-1919) — український історик, публіцист, літератор, гро­ мадський діяч. Доктор історичних наук (1911). Народився в с. Заставцях (тепер Монастириського р-ну Тернопільської обл.). Закінчив Львівський університет (1907). Був дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка (з 1913). Був військовим комендантом ЗУНР у Раві-Руській на Львівщині. Учень М. Грушевського, разом з


Джалалій (Джеджалій, Джеджалик, Джалалія) - Дзира Ярослав яким видавав у Львові «Літературно-науковий вісник». Його перу належать позна­ чені козацькою тематикою праці: «До історії Генеральної Військової Канцелярії» (1912), «Україна в першій половині 1738 р.» (1906). В 1930, в Києві, за редакцією М. Грушевського, вийшла збірка наукових розвідок І. Джиджори «Україна в першій половині XVIII ст. Розвідки і замітки», в яких, серед іншого, йшлося й про украї­ нське козацтво XVIII ст. Джура - зброєносець, ординарець, вістовий при козацькому старшині. Джура­ ми, зазвичай, ставали молоді козаки, котрі лише набували козацького гарту. На Січі, в певні періоди її, існувала навіть школа джур, в якій козачата набували первинної бойової підготовки. Дзвінець (Звонецький) - один із дніпровських порогів. Знаходився за кілька метрів від впадіння в Дніпро р. Сури. Нині затоплений. Дзиковський Іван (р.н. невід. - помер 1670) - полковник острогозький, керів­ ник козацько-селянського повстання на Слобідській Україні (1670). На Слобідську Україну І. Дзиковський переселився з групою козаків з Чернігівщини, яка не бажа­ ла підпорядковуватися польській владі, що діяла згідно з Білоцерківським (1651) договором. Тоді понад 2000 родин з Чернігівського полку перейшли в березні 1652 російський кордон і поселилися на річці Тиха Сосна, притоці Дону, на території, котра історично належала Україні. З дозволу російського уряду, з українських ко­ заків тут було створено перший на Слобідський Україні Острогозький козацький полк, яким командував І. Дзиковський. В 1660, разом зі своїм полком, брав участь у спільному російсько-українському поході проти кримських татар. В 1668 налаго­ див зв’язки з повстанцями Степана Разіна. При підтримці отаманів російського повстанського козацтва Фрола Разіна (молодшого брата Степана Разіна), Фрола Шадри та Якова Гавриловича, підняв повстання проти російської адміністрації. Захопивши місто Острогозьк, І. Дзиковський розгромив гарнізон російських стрільців і, створивши повстанський загін, захопив місто Ольшанськ. У війську І. Дзиковського, яке швидко зростало, поширювалися відозви «прелєстні листи» С. Разіна, в яких той закликав козаків і селян приєднуватися до повстанців. Проте, скориставшись з неорганізованості та недисциплінованості козацько-повстанського війська, місцеві російські поміщики вчинили змову і зуміли захопити І. Дзиковського та кількох інших козацьких старшин з числа його найближчих сподвижників. 29 вересня 1670, за вироком військового суду, І. Дзиковський був розстріляний. Дзира Ярослав (1931) —відомий український історик та літературознавець. Народився в с. Трушевичі Старосамбірського р-ну на Львівщині. Освіту здобував на філологічному факультеті Київського держуніверситету (1958). Кандидат філо­ логічних наук, науковий співробітник Інституту історії Національної Академії Наук України, академік Української Могилянсько-Мазепинської академії наук (Канада, 1991). До козацького доробку Я. Дзири можемо віднести упорядкування ним біог­ рафічного збірника «Гетьмани України» (1991), а також його наукові праці та розвід­ ки: «Українська історіографія другої половини XVII-поч. XVIII ст. та перекази про Б. Хмельницького» (1968), «Самійло Величко та його літопис» (1971), «Хроніка Мартина та Йоахима Бєльських про історію козацтва» (1972), «Михайло Грушевський та козацькі літописання XVII-XVIIIct.». В 1971 виступив, як упорядник, автор передмови та наукових коментарів до видання «Літопису Самовидця». Усього перу Я. Дзири належить понад 300 наукових праць серед яких і його кандидатська ди­ сертація «Літопис Самійла Величка і творчість Тараса Шевченка» (1961). За кому­ ністичного режиму в Україні, Я. Дзира зазнавав переслідувань, як «буржуазний націоналіст», тривалий час діяла заборона на публікацію його праць в радянських виданнях.

Джиджора Іван

Джура

Дзвінець

Дзиковський Іван

Дзира Ярослав


Всесвітня козацька

плинеокцдія

Дике Поле

Діденко Андрій

Дніпровська лінія

Дніпровські пороги

Дике Поле - назва південноукраїнських степів, тобто всього того незаселеного чи малозаселеного простору, що пролягав між пониззям Дністра, Дніпра і сягав Дону. В історичних джерелах ХІ-ХІІІ ст. ця територія іменується Половецьким степом (Дешт-і-Кипчак). Поняття «Дике Поле» набуло широкого вжитку в розмовній мові та в документах і свідченнях хроністів з другої полов. XV ст., коли в ці степи почали втікати українські та російські кріпаки і в них створювалися козацькі осередки. Значна територія Дикого Поля була підпорядкована Запорізькій Січі. Тут існували козацькі зимівники, існували козацькі паланки з прикордонними постами, артілями промис­ ловиків тощо. Воно не раз ставало ареною жорстоких битв між козаками та татара­ ми, турками, поляками, росіянами. Термін «Дике Поле» перебував у вжитку до XVIII ст., тобто до остаточного виходу України до берегів Чорного моря, а отже, до засе­ лення цієї території. Діденко Андрій (р. н. і р. см. невід.) - визначний військовий діяч XVII ст. Геть­ ман (1632-1633) реєстрового козацтва. Активний учасник повстання під проводом Т. Трясила (1630). Гетьманом реєстрового козацтва обраний у грудні 1632, на раді, що відбулася в урочищі Черняхівська Діброва, неподалік Канева (замість гетьмана Кулаги-Петражицького). Командував реєстровим козацтвом у складі польської армії під час польсько-московської війни 1632-34. Діставши від польського уряду кошти на утримання війська, А. Діденко виплатив їх не лише реєстровикам, але й випищикам, тобто тим козакам, що були виписані з реєстру, чим викликав невдоволення частини реєстровиків та частини пропольськи настроєних старшин. Ще більше по­ силилася опозиція гетьману, коли він відмовився виступити з військом проти московітів. Зрештою, це призвело до бунту, внаслідок якого А. Діденка було відстороне­ но від гетьманства. Подальша доля невідома. Дніпровська лінія —система укріплень, споруджена на кордоні визначеному для Росії, згідно з Білгородським миром 1742 року. Пролягала від гирла річки Мос­ ковки до нижньої течії річки Берди. Дніпровська лінія споруджувалася за 175-180 кілометрів південніше вже існуючої на той час Української лінії (див.). Складалась вона, як і Українська лінія, з фортець, розташованих за 20-30 миль одна від одної, та системи редутів, в яких жили сім’ї тих козаків та селян, які споруджували лінію, а згодом —сім’ї козаків, котрі її обороняли. Гарнізон лінії складався з 3-х козацьких полків і кількох полків регулярних російських військ. Встигли спорудити сім фор­ тець, центральною і наймогутнішою з яких була Кирилівська, форти якої мали кон­ тролювати вторований ордою Муравський шлях, та вододіл між верхів'ям річок Кінської і Берди. Найближчою до Хортиці виявилася фортеця Олександрівська, на правому березі Кінської височіли вали Микитівської та Григорівської, ще три фор­ теці Олексіївська, Захарівська та Петрівська, доводили лінію лівобережжям р. Бер­ ди до Азовського моря. Якогось практичного військового значення ця лінія так і не набула. Навпаки, нашкодила козацтву, оскільки вздовж лінії, під прикриттям фор­ тець і редутів, росіяни почали будувати російські військові поселення, в основному з відставних солдат, зносячи при цьому козацькі зимівники. В 1783, після приєднан­ ня Криму до Росії, лінія взагалі втратила своє оборонне значення. На місці Олександрівської фортеці і поселення зросло місто Олександрівськ (тепер Запоріжжя), на місці Петрівської —Бердянськ. Дніпровські пороги. У нижній частині Дніпра в давнину існувало кілька по­ рогів, які суттєво заважали судноплавству на цій річці. У наш час, після спорудження в 1932 греблі Дніпрогесу, всі вони виявилися у глибинах дніпровських водосхо­ вищ. До нас дійшли такі назви порогів: Кодацький, що знаходився вище впадіння р. Сури у Дніпро, а ще - Сухий, Ханський, Дзвінець, Княжинець, Ненаситець, Вороно­ ва Запора, Верхній Вольний, Будильський, Лісний, Тавольчаний і Нижній Вольний. Втім, існує менш давній перелік (дев’яти) порогів (з півночі на південь): Кодацький,


Дике Поле - Доброкінний козак Лоханський, Сурський, Звонецький, Ненаситець, Вовнігівський, Будильський, Лишній. Вільний. Під час прийому до козацького товариства, а також під час посвят у козаки-запоріжці, молодим козакам, які пройшли вишкіл на Січі, нерідко влаштовували на порогах випробування. Козак мав подолати на човні один чи кілька порогів. Така підготовка ставала в пригоді тим козакам, що вирушали у морські походи. Добровольчий (15-й) козацький кавалерійський корпус військ СС - кор­ пус російських козаків (спочатку у складі німецької армії, Вермахту, а згодом, з листопада 1944, - у складі військ СС), формування якого почалося в березні 1943, в Херсоні, з козаків, які відступили сюди з Дону, Кубані та Тереку, не бажаючи знову опинятися на території, зайнятій радянськими військами, під режимом ко­ муністів. Незабаром перші підрозділи корпусу були перекинуті до Білорусії, і там, в районі Новогрудка, з них сформовано 1-у добровольчу козацьку дивізію, якою командував генерал-майор Гельмут фон Паннвіц (див.). У вересні 1943 дивізію пе­ рекинули, спочатку до Північної Італії, а згодом - до Югославії, для боротьби з партизанами. В серпні 1944 дивізія була підпорядкована рейхсфюреру СС Гіммлеру. Після приєднання до неї інших козацьких добровольчих підрозділів, вона була реорганізована в Добровольчий Козацький кавалерійський корпус СС, переданий в листопаді 1944 у підпорядкування Головного штабу СС. До складу корпусу ввійшли два батальйони російських козаків, які доти придушували визвольний рух у Польщі, в районі Кракова; 5-й російський козацький навчально-запасний полк, що дислоку­ вався у Франції; 69-й козацький поліцейський батальйон з Варшави; 360-й російсь­ кий добровольчий козацький полк під командуванням полковника фон Ретельна, який воював на Західному фронті, російський козацький охоронний батальйон з Ганновера, а також російські військовополонені, які мали козацькі родоводи. Кор­ пусу додатково було передано батарею 105-мм гаубиць, батарею шестиствольних мінометів (типа «Катюш»), 12 танків та самохідних гармат. В грудні 1944 корпус завдав значних втрат 133-й дивізії Червоної Армії на р. Драві. Офіційний наказ рейхсфюрера СС Гіммлера про створення корпусу з'явився 25 лютого 1945. Спільно з четниками Драже Михайловича вів боротьбу СІ _ _ та німецькими військами, корпус ^ ^з партизанською армією И. Броз Тіто і наступаючими радянськими військами. На кінець війни корпус нараховував понад 35 (за іншими даними - до 40) тисяч бійців. У травні 1945 козаки добровільно роззброїлися в долині ріки Драви, в Австрії, і здалися англійським військам. В червні 1945 майже всі вони були видані радянсь­ ким військам, після чого —передані частинам НКВС. Більшість козаків була розст­ ріляна комуністами, або загинула в сибірських концтаборах. В 1998 в Москві, біля храму Всіх Святих, 15-му Добровольчому козацькому кавалерійському корпусу військ СС группенфюрера СС Гельмута фон Паннвіца було споруджено пам'ятник, на якому зазначено: «Воинам русского общевоинского союза, русского корпуса, казачьего стана, козакам 15 кавалерийского корпуса, павшим за веру и отечество». Увічнивши подвиги російських козаків 15-го кавкорпусу СС, ініціатори цього увіч­ нення чомусь «забули» викарбувати на пам'ятникові ознаку його приналежності до «СС». Але згодом, очевидно, згадають і допишуть. Коли енциклопедія вже готувалася до виходу в світ, з’явилося повідомлення в пресі про те, що дошку з написом на цьому пам’ятнику було розбито представника­ ми якогось прокомуністичного угруповання (травень 2007) і що пам’ятник став місцем зборів російських профашистських організацій. Доброкінний козак —козак, який з’являвся на службу з двома кіньми (з’явля­ тися з одним заборонялося) - молодими, доглянутими, навченими ходити під сідлом, одне слово, придатними для стройової служби. Козак, який не міг дотриматися цих умов, зараховувався до розряду «худокінних». У XVIII ст. існували накази, згідно з якими перед кожним походом оголошувалися сотенні та полкові огляди підготовки до походу козаків, і зокрема, огляди козацьких коней. Якщо відповідна комісія виявляла

Дніпровські пороги

Добровольчий ( і ) козацький каьалерміськнб корпус військ СС

Доброкінний козак


Всесвітня козацька енциклопедія в полку «худокінних», полковника штрафували на 2 крб., що на той час було досить Доброкінний козак значною сумою, а сотників іноді навіть карали катуванням, або шмагали батогами чи пруттям. Доватор Лев (1903-1941) - відомий російський військовий діяч. Командир ка­ валерійського козацького корпусу (вересень-грудень 1941). Народився в м. Бешенковичах (Білорусія). З 1924 служив у Червоній Армії. Закінчив військову академію ім. Фрунзе (1939). На початку Великої Вітчизняної війни прийняв командування ка­ валерійським козацьким корпусом, сформованим, в основному, з донських, кубансь­ ких, волзьких та інших козаків, серед яких було чимало й козаків-українців. У серпнівересні 1941 здійснив зі своїм корпусом кавалерійський рейд тилами німецьких військ і, при підтримці партизанських загонів, що діяли на Смоленщині, завдав німецьким військам значних втрат. У грудні 1941 кавалерійський козацький корпус Доватора брав участь у великому контрнаступі радянських військ під Москвою. Загинув Л. Доватор у бою під селом Палашкіно. За бойові подвиги йому присвоєне звання Ге­ роя Радянського Союзу.

Довгалевський Митрофан

Довгалевський Митрофан (р.н. і р.см. невід.) -український письменник XVIII ст. Дослідники творчості М. Довгалевського посилаються на те, що біографічних відомостей про його ранній період життя дуже мало. Достеменно відомо лише, що в 1736-1737 викладав у Київській академії. Є автором курсу поетики, якого склав лаганською мовою. Його перу належить літературознавча праця «Сад поетичний, ви­ рощений задля збирання квітів і плодів віршованого і прозового слова в Київській Могильно-Зборовській академії для більшої користі українському садівникові і його православній батьківщині...». Автор драм «Комічне дійство» (1736) та «Властотворчий образ людинолюбія Божого» (1737).Перша з них є різдвяною драмою, дру­ га і сюжети^їх запозичено з давніх вертепних драм, популярних в _-- —великодньою, _- _ XVI 1-ХVIII ст., та містерій. Його перу належать також десять інтермедій, серед яких виділяються «Козак, лях і москаль», «Козак», «Загадковий сон». Майже в кожній його інтермедії діє запорізький козак, який, разом з москалем чи бідним поляком, постає в образі захисника принижених, борця за справедливість. Долгоруков Василь (1667-1746) - визначний російський військовий та політич­ ний діяч. Фельдмаршал. Походив з давнього князівського роду Долгорукових, кот­ рий дав Росії кількох відомих діячів. Брав участь у Північній війні (1700-1721). В 1708 командував загоном російських військ, котрий придушував на Дону козацькоселянське повстання Кіндрата Булавина. Під час Полтавської битви (1709) команду­ вав запасним загоном кінноти, яку ввів у бій, щоб завершити цілковитий розгром шведської армії. Відзначився під час Прутського (1711) походу Петра І. Прославив­ ся під час штурму польського міста Штецина (1713). В 1715 був особистим пред­ ставником, намісником Петра 1, в Польщі. В 1718, за підтримку царевича Олексія Петровича, був позбавлений Петром 1 усіх своїх чинів і засланий до Солікамська. В травні 1724, після коронування Катерини І, йому дозволили повернутися на службу в чині полковника. Був призначений головнокомандувачем військами, котрі діяли на Північному Кавказі. Під його командуванням перебували терські та кубанські коза­ ки. В 1728 імператор Петро II надав йому чин фельдмаршала. Після смерті Петра II був ув’язнений у Соловецький монастир, але згодом реабілітований імператрицею Єлизаветою. Вона повернула йому фельдмаршальський чин та призначила прези­ дентом військової колегії. Діяльно займався реорганізацією російської армії.

Долгоруков Григорій

Долгоруков Григорій (1656-1723) —князь, відомий російський військовий та політичний діяч. Походив зі старовинного дворянського князівського роду Долго­ рукових. На політичну арену вийшов у 1700, коли прибув до Польщі з таємним дору­ ченням царя Петра І: домовитися з королем Августом щодо спільних бойових дій


Доватор Лев - Донець Григорій проти військ Карла XII. Був надзвичайним послом при польському дворі. По тому, як в 1707 Варшава опинилася в руках шведів, а Август II зрікся корони, Г. Долго­ руков повернувся до Росії. Саме князю Г. Долгорукому випало репрезентувати рос­ ійську корону під час виборів (і керувати виборами) українського гетьмана Івана Скоропадського, котрий мав замінити гетьмана І. Мазепу, що став союзником швед­ ського короля Карла XII. Командував корпусом під час Полтавської битви (1709), де відзначився особистою хоробрістю. В 1709, після поразки шведів, призначений послом у Польщі, але своїми намаганнями всіляко відстоювати єдність Польщі і Росії та антикатолицькими висловлюваннями настроїв проти себе значну частину польського двору і церковників. Вважаючи, що подальше його перебування в Польщі неможливе, він у 1721 подав у відставку. Після відкликання з Варшави, став росій­ ським сенатором. Доманицький Василь (1877-1910) - історик, філолог, літературознавець, гро­ мадсько-політичний діяч. Народився в с. Колодистому (тепер Тальнівського р-ну на Черкащині). Закінчив Київський університет (1900). Учень відомого ученогоісторика В. Антоновича. Праці з історії України та літературознавства публікував у «Записках» Наукового товариства ім. Шевченка, в «Киевской старине» та інших виданнях. Перевіривши за рукописами та публікаціями значну частину поезій Т. Шевченка, написав книжку «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» Шевченка» (Київ, 1907). Саме він був редактором першого повного зібрання творів Шевченка (СПБ, 1907). В історію Українського козацтва увійшов, як редактор «Історії Украї­ ни-Русі» М. Аркаса, в якій висвітлюється історія козацького руху від дня його започаткування, а також, як автор праці «Козаччина на переломі XVI-XVII віків» (1905) та історико-філологічного дослідження «Пісня про Нечая».

Долгоруков Григорій

Доманицький Василь

Дондуков-Корсаков Олександр (1820-1893) - відомий російський військовий діяч, князь, начальник штабу Війська Донського (1859), генерал-ад’ютант і генерал від кавалерії. Походив з давнього калмицько-російського князівського роду. Навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. Військову кар’єру розпо­ чав в якості ад’ютанта князя Воронцова. Брав участь у багатьох боях з кавказькими горцями. Відзначився особистою хоробрістю під час штурму Карса. В 1859 приз­ начений начальником штабу Війська Донського, командував загонами донських козаків, брав участь у запровадженні на Дону, серед козацтва, земельної реформи. В 1869 призначений київським, подільським та волинським генерал-губернатором. В 1887 був військовим комісаром в Болгарії, 1879 - командуючий російськими військами в Болгарії. В 1880-82 —тимчасовий харківський генерал-губернатор і командуючий військами Харківського військового округу. З 1882 по 1890 - головно­ командувач «цивільною частиною на Кавказі» та командуючий військами Кавказь­ кого округу. Під його командуванням війська, спільно з козаками, утверджували владу Російської імперії на Північному Кавказі. За його участю створено і впровад­ жено в дію «Положення про управління Кавказом», втілено в життя низку всіляких реформ. Донець Григорій (р.н. невід.-помер 1690 (1691 ?)-козацький діяч Слобідської України. Полковник Харківський (з 1668). Відзначався тим, що активно розбудову­ вав козацькі поселення на Слобідській Україні, заселяючи їх українцями, яких вик­ ликав з Правобережної України. За його ініціативою було споруджено укріплене містечко Ізюм (тепер районний центр на Харківщині), яке згодом стало центром Ізюмського полку. Увійшов в історію Слобожанщини, як один з будівників укріпле­ ної лінії на півдні Слобожанщини під назвою Нова Лінія. Разом з іншими старши­ нами Харківського та Ізюмського полків, став засновником Курязького монастиря. Не раз брав участь у битвах з ордами кримських татар. Російський уряд надав йому чин стольника, котрий вважався вищим за полковничий.

Донець Григорій


Всесвітня козацька енциклопедія Донець Іван (р.н. і р. см. невід.) - військовий козацький діяч XVII ст. Учасник визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Полковник. Командував козаць­ Донець Іван ким з’єднанням під час битви в червні 1649 під Щульжинцями, де зазнав поразки від переважаючих сил поляків. Після завершення Визвольної війни, був в опозиції до гетьмана І. Виговського, став одним з організаторів козацько-повстанського руху «дейнеків». В 1658 приєднався до війська полковника М. Пушкаря, спільно з яким боровся проти військ гетьмана І. Виговського. Зазнавши поразки, відійшов на Сум­ щину, на територію, контрольовану російськими військами. Подальша доля його невідома.

«Донецьке козацтво»

Донське козацтво

«Донецьке козацтво» - історичний нарис Олександра Добровольського, який вийшов друком у Донецьку в 1997. В нарисі оглядається історія козацького руху на Донбасі від давніх часів і до сучасності. Значна частина нарису присвячена ролі, яку відігравала Українська автокефальна церква в відроджені національно-патріотично­ го руху на Донеччині, а також історії селянського повстанського руху під проводом Нестора Махна. Донське козацтво - узагальнена назва вільних військових поселенців, голов­ ним чином із росіян та українців, які, починаючи з кінця XV ст., заселяли землі на Дону та його лівого притоку - Сіверського Дінця. Формування Донського козацтва відбувалося за рахунок російських та українських селян, що втікали сюди, на вільні від поміщицького гніту, від кріпацтва, землі. Вже в 1570 московський цар Іван IV звернувся до донських козаків з грамотою, в якій закликав їх взяти участь у Лівонській війні (1558-1583). В 1623 з’явився указ російського уряду, в якому стверджувалося: «З Дону видачі нема!» Тобто всіх козаків, що стали втікачами, було легалізовано, як військових поселенців. Керівним органом військового козацтва був військовий круг, на якому приймалися найважливіші рішення, обирався військовий отаман та козаць­ ка старшина. Після придушення Булавинського повстання (1707-08) ДК втратило своє самоуправління і було реорганізоване в Донське козацьке військо. З 1754 старшини почали призначатися урядом. їх звання перетворилися на армійські чини. В 1835 царський уряд видав «Положення про влаштування (організацію) Донського війська», згідно з яким Донське козацтво перетворилося на своєрідний лицарський орден, на військову касту. Воно мало формувати для військової служби 80 кінних полків. У березні 1920 радянський уряд фактично ліквідував Донське козацтво. Проте в 1936 кілька полків, що формувалися з донських козаків, почали називатися «ко­ зацькими». Під час Другої світової війни ці полки мужньо билися в лавах Червоної Армії проти німців та румунів. Проте значна частина козацтва, в тому числі й донсь­ кого, перейшла на бік німців. В 1943 з цих козаків була сформована дивізія, котра згодом переросла в «Добровольчий (15-й) козацький кавалерійський корпус військ СС» (див.), яким командував німецький генерал, прибалтійський німець фон Паннвіц. Певна частина донських козаків влилася також у формування Російської Визвольної Армії під командуванням генерала А. Власова, яка воювала проти Червоної Армії, проти комуністичного режиму. ••

Донське козацьке військо

Донське козацьке військо - див. «Військо Донське». ___

Донський цивільний комітет

__

_

_

Донський цивільний комітет—створений був на Дону, в Новочеркаську, в грудні 1917, під патронатом командування козацької Донської армії та білої Добрармії. За­ думаний був, як тимчасовий Всеросійський уряд, який мав замінити повалений більшовиками Тимчасовий уряд у Петербурзі. На чолі комітету стояв тріумвірат ге­ нералів Добрармії: М. Алексєєв, Л. Корнілов, О. Каледін. В компетенції Донського цивільного комітету перебували всі справи оборони, адміністративного управління та побуту Донської області, тобто всі сторони життя донського козацтва. Діяв до захоплення Дону червоними військами.

126


Донець Іван - Дорошенко Михайло Донцівна Солоха (р.н. невід.-померла 1649) - за однією з версій, дружина ко­ зацького полковника, учасника Визвольної війни (1648-54) Івана Донця (див). УчасДонцівна Солоха ниця Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. В битві під Щульжинцями, (1649) потрапила в полон до поляків і була страчена ними на горло, як чаклунка, яка допомагала козакам в їх боротьбі. Героїня Визвольної війни. Дорошенко (ім’я і р. н. невід.-помер 1633). Як гетьман реєстрового козацтва згадується в «Актах Московської держави», у зв’язку з подіями, що відбувалися 1633, коли Дорошенко, який воював у складі польської армії, привів козацькі полки до захопленого московітами Путивля. Під час облоги міста, серед козацтва почали­ ся заворушення між прихильниками промосковської та пропольської орієнтацій. Оскільки відомості про них маємо з московітських джерел, від московських агентів, то не виключено, що саме цією промосковською агентурою вони й були спровоковані. Під час однієї із збройних сутичок гетьман Дорошенко загинув. На його місце козаки обрали полковника Яцька Острянина, котрий згодом очолив антипольське повстання. Дорошенко Дмитро (1882-1951) - відомий український історик, громадський і державний діяч, публіцист. Походив з давнього козацького старшинського роду, з Чернігівщини. З того роду, який дав українському козацтву гетьмана (1625-1628) Михайла Дорошенка (р.н. невід.-помер 1628), та гетьмана Петра Дорошенка (ону­ ка гетьмана М. Дорошенка 1627-1698, роки гетьманування: 1665-16 76). Освіту здобував у Варшавському, Петербурзькому та Київському університетах. Тривалий час працював у різних періодичних виданнях, був засновником організацій «Просвіти» на Катеринославщині, член Центральної Ради (1917). В квітні 1917 призначений Тимчасовим урядом крайовим комісаром Галичини та Буковини з правами гене­ рал-губернатора. Восени 1917 був губернським комісаром Чернігівщини. В 1918 призначається міністром закордонних справ Української держави в уряді гетьмана П. Скоропадського. В 1919 - приват-доцент Кам’янець-Подільського університету. Того ж року, з наближенням більшовицьких військ, виїхав за кордон. Був професо­ ром університетів Відня, Праги, Мюнхена (1921-1951), Президентом Української Вільної Академії Наук (УВАН 1945-1951). В 1936-1939 - професор Варшавського університету. Є одним з провідних українських істориків, більшість праць якого стосується історії козацького руху в Україні. Зокрема, його перу належать праці: «Нарис з історії України» (1932-33), «Гетьман Петро Дорошенко» (1985); «Польськоукраїнська війна 1671 року (до історії гетьманування Петра Дорошенка)» (1942); «Початок гетьманування Петра Дорошенка (1665-1666)» (1941); «Степан Опара, невдалий гетьман України» (1937) та низка інших, котрі відзначаються своєю нау­ ковою ґрунтовністю і слугують пізнанню історії українського козацтва, історії Геть­ манської України. Дорошенко Михайло (р.н. невід.-помер 1628) - видатний військовий та полі­ тичний діяч України. Гетьман козацького війська. Під час походу П. Сагайдачного на Москву (1618), командував полком. Перед початком Хотинської (1621) війни очолював делегацію козаків, яка вела переговори з королевичем Владиславом (зго­ дом король Владислав IV) і гетьманом литовським К. Ходкевичем про ведення спільних бойових дій проти турків. З 1622 по 1628 був гетьманом (з перервами) козацького війська. Дотримуючись умов Коруківського (1625) мирного договору, намагався зменшити ворожнечу, що панувала між козаками та польським урядом і командуванням польської армії; між українським і польським населенням. Навесні 1626 спробував збройно захопити Запорізьку Січ, щоб підпорядкувати її реєстро­ вому козацтву, але зазнав невдачі і відступив на острів Велика Хортиця, де залишив залогу з реєстровиків. Створив 6 реєстрових полків: Київський, Канівський, Біло­ церківський, Корсунський, Переяславський і Черкаський, створивши таким чином регулярне гетьманське військо. Виявляв підтримку кримському ханському роду

Дорошенко

Дорошенко Дмитро

Дорошенко Михайло


Всесвітня козацька енциклопедія Дорошенко Михайло

Дорошенко Петро

* ■ Х Л

Гіреїв у боротьбі з прихильником Туреччини мурзою Кантеміром. Здійснивши похід У Крим, загинув у битві під Бахчисараєм (за іншою версією - при переправі через р. Альму). М. Дорошенко був дідом славного гетьмана П. Дорошенка (1627-1698). Дорошенко Петро (1627-1698) - гетьман Правобережної України, гетьман Украї­ ни. Визначний військовий та політичний діяч. Внук гетьмана М. Дорошенка. Війсь­ кову кар’єру розпочав за часів Б. Хмельницького, який призначив його полковником прилуцьким (1657). Розгромивши війська основного претендента на булаву, полков­ ника Василя Дрозденка, був проголошений гетьманом Правобережної України (166568). Після смерті лівобережного гетьмана Брюховецького (р.н. невід.-1688), був про­ голошений «гетьманом по обидва боки Дніпра». Вів збройну боротьбу з військами кошового отамана П. Суховія та гетьмана Правобережної України М. Ханенка. В 1672 оголосив Україну незалежною державою під протекторатом Туреччини, що стало юридичним закріпленням Бучацького (1672) миру. Прагнув створити українську дер­ жаву в її етнографічних кордонах, включаючи Галичину. В 1676 зазнав військової та політичної поразок, передав булаву І. Самойловичу і був переселений до Росії. В 1679-82 служив воєводою в’ятським. Останні роки доживав у селі Ярополчому Волоколамського повіту, яке йому подарував російський цар. Там і похований. Прав­ нучка П. Дорошенка Наталія Гончарова була дружиною поета О. Пушкіна. Драгоманов Михайло (1841-1895) - історик, публіцист, фольклорист, громад­ ський діяч. Родом з м. Гадяча, що на Полтавщині. Походив з давнього козацького роду. В 1863 закінчив Київський університет, а вже 1864 став його приват-доцентом. Оскільки начальству не подобалося, що Драгоманов обстоює право українського народу на освіту рідною мовою та пропагує історію України, то 1876 він змушений був емігрувати спочатку до Австрії, потім до Швейцарії. В 1878 році налагодив там видання українських книжок, зокрема, видав кілька книжок збірки «Громада». З 1898 і до кінця життя був професором Софійського університету. Автор книжок «Малоро­ сійські народні перекази та оповідання», «Історичні пісні малоросійського народу», з поясненнями М. Драгоманова та В. Антоновича; «Політичні пісні українського народу». Досить популярною стала його історична розвідка «Про українських ко­ заків, татар і турків» (Київ, 1876). Окремі твори публікувалися під псевдонімами М. Галицький; Українець; П. Петрик, П. Кузьмичевський. Драгомиров Михайло (1830-1905) - український та російський військовий і громадський діяч, науковець, публіцист. Генерал російської армії. Народився в м. Конотопі на Сумщині. Закінчив Конотопське повітове училище та (з золотою медал­ лю) Петербурзьку академію генерального штабу. Як командир 14-ї піхотної дивізії, брав участь в російсько-турецькій війні 1877-78, зокрема, був учасником визвольно­ го походу в Болгарію, брав участь у битвах на Шипці та на Дунаї. В 1889 генерала Драгомирова призначають командувачем військами Київського округу, а в 1898 він стає київським, подільським та волинським генерал-губернатором. Незважаючи на антиукраїнську політику Російської імперії, сприяв становленню в Україні націо­ нального книгодрукування, розвитку народних шкіл і театрів. М. Драгомиров був почесним віце-президентом Академії генерального штабу та почесним членом шведсько-норвезької Академії у Стокгольмі. Його перу належить ряд військово-істо­ ричних праць та праць з військової теорії: «Про тактику і оборону», «Досвід керів­ ництва для підготовки частин до бою» тощо. Він одним з перших в Україні відгук­ нувся рецензією на появу роману J1. Толстого «Війна і мир». В історію українського козацтва і в історію України генерал Драгомиров увій­ шов найнесподіванішім чином. Саме він слугував прототипом образу запорізького кошового отамана Івана Сірка художнику І. Рєпіну, коли той працював над відомою картиною «Запоріжці».


Дорошенко Петро - Друга Донська козацька батарея Драгунський кінь - кінь, придатний, привчений до верхової їзди. На службу, в похід, козак повинен був з’являтися, маючи з собою двох драгунських коней. ІснуДрагунський кінь вав спеціальний податок, згідно з яким українські селяни змушені були поставляти драгунських коней російській регулярній армії. 120 селянських дворів мали щоріч­ но поставляти армії одного драгунського коня. В Україні створювалися спеціальні кінні заводи, які належали російському урядові, і на яких мали вирощувати та на­ вчати породистих драгунських коней.

Драч Іван (1936) - відомий український поет і політичний діяч. Лауреат Дер­ жавної премії України ім. Шевченка та ряду літературних премій. Народився в с. Теліженці Тетіївського району на Київщині. Навчався в Київському університеті, звідки був виключений за політичні погляди. Закінчив вищі сценарні курси у Москві. Був секретарем Спілки письменників України. Очолював Київську письменницьку організацію. Нині голова товариства «Україна». Обирався депутатом Верховної Ради України першого скликання. Автор книжок «Соняшник» (1962), «Протуберанці сер­ ця» (1965), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974), «Духовний меч» (1983), «Григорій Сковорода» (у співавторстві 1984). Автор перекладу на українську мову «Історії русів», одного з провідних джерел нашого пізнання історії козацького руху в Україні (1991). Дрижиполе - урочище неподалік Охматова (тепер с. Жашківського р-ну Чер­ каської обл.), в якому узимку 1655, над річкою Багвою, в люті морози, відбулася битва між військом Б. Хмельницького та поляками і татарами. Після першої атаки поляків, козаки перебили їх стільки, що з їхніх тіл виклали великий оборонний вал. Взяті в облогу, козаки вишикувалися у великий чотирикутник і, прокладаючи собі шлях дишлами від саней, розірвали облогу й відійшли у бік Білої Церкви. Назву «Дрижиполе» це поле битви отримало через люті морози, від яких потерпали, «дри­ жали» і козаки, і їхні вороги. Дробноход Микола (1940) - генерал козацтва, віце-президент Міжнародної Академії управління персоналом (МАУП). Доктор геолого-мінералогічних наук (1988), професор, академік Міжнародної кадрової академії. Народився в с. Бурівка, Городнянського р-ну Чернігівської обл. Закінчив геологічний факультет Київського держуніверситету (1962).Працював завідувачем кафедри гідрогеології та інженер­ ної геології цього ж університету. Був ректором Державної академії керівних кадрів освіти Міністерства освіти і науки України (1993-99). З 1999 - генеральний дирек­ тор Інституту міжнародної освіти і проблем управління, завідувач кафедри екології і педагогіки МАУП. Член Української всесвітньої координаційної ради, член правлін­ ня Спілки викладачів вищої школи та науковців України. Декретом прем«єр-міністра Франції нагороджений орденом «Академічних пальм». Відмінник освіти України. Дрозд (Дрозденко) Василь (р.н. невід.-помер 1665) - полковник брацлавський. В 1664-65 був ватажком антипольського повстання. Після падіння гетьмана П. Тетері, претендував на гетьманську булаву. У битві за Брацлав (1665) військо В. Дрозда було розбите гетьманом П. Дорошенком, а сам він потрапив у полон і був страчений у Чигирині. Друга Донська козацька батарея —окрема козацька батарея, що діяла у складі Донського козацького війська. Сформована в серпні 1875, зі взводів Донських ко­ зацьких батарей № 2 і № 5, з доданням козаків з інших підрозділів. Первісна назва - Донська козацька № 2 кінно-артилерійська батарея. В травні 1894 перейменована на Другу Донську козацьку батарею. В грудні 1880 козаки Першого взводу відзна­ чені спеціальними стрічками на головні убори, з написом: «За відзнаку під час Ту­ рецької війни 1828 і 1829 років і за Нікополь 3-го липня 1877 року». Козакам інших

Дрижиполе

Дробноход Микола

Дрозд (Дрозденко) Василь

Друга Донська козацька батарея


Всесвітня козацька енциклопедія взводів вручено стрічки з написами: «За Нікополь 3-го липня 1877 року», а також Друга Донська спеціальні петлиці на коміри та вилоги мундирів, козацька батарея Друга Донська козацька окрема сотня - сотня, що діяла у складі Донського козацького війська. Сформована в червні 1892. Первісна назва —окрема Донська козацька № 2-го сотня. В травні 1894 перейменована на Другу Донську козацьку Друга Донська окрему сотню. В 1908, за участь у придушені революційних заворушень 1905 року, козацька окрема сотня козакам сотні вручено спеціальні петлиці на коміри та вилоги мундирів. Під час Гро­ мадянській війні (1918-22) в Росії, козаки сотні брали участь у боях на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, сотню було ліквідовано разом з усім Кубанським козацьким військом.

Друга Забайкальська козацька батарея

Друга Кубанська козацька батарея

Друга Оренбурзька козацька батарея

Друга Забайкальська козацька батарея - сформована в червні 1857 при Росій­ ських полках. Первісна назва - Забайкальського козацького війська кінно-артиле­ рійська батарея. В січні 1865 перейменована на Другу Забайкальську кінну батарею. З травня 1872 це - Забайкальська кінно-артилерійська батарея. З травня 1894 - Дру­ га Забайкальська козацька батарея. Козаки несли прикордонну службу. В 1900 брали участь у поході в Китай, в 1904-1905 відзначилися у війні з Японією. В 1905-1906 брали участь у придушенні революційних заворушень на Далекому Сході. Батарея відзначена двома Георгіївськими срібними сурмами з написом: «За Бейдалинський перевал з 16 по 23 лютого 1905 року». За похід в Китай козаки отримали стрічки на головні убори з написом: «За відзнаку проти китайців в 1900 році». Після утверд­ ження в Росії радянської влади, батарею було ліквідовано разом з усім Забайкальсь­ ким козацьким військом. Друга Кубанська козацька батарея - окрема батарея, що існувала в складі Кубанського козацького війська. Сформована в липні 1842, з козаків, що належали до № 10-ї кінно-артилерійської батареї Чорноморського козацького війська, з додат­ ком офіцерів та унтер-офіцерів від регулярних кінно-артилерійських батарей. Перв­ існа назва —Чорноморського козацького війська кінно-артилерійська батарея №11го. В березні 1861 названа Одинадцятою кінно-артилерійською батареєю Кубансь­ кого козацького війська. З січня 1861 по серпень 1870 - Друга Кубанська кінна бата­ рея. З серпня 1870 - Друга Кубанська кінно-артилерійська батарея Кубанського ко­ зацького війська. И нарешті, в травні 1894 набула своєї остаточної назви: Друга Ку­ банська козацька батарея. Козаки батареї відзначилися в багатьох боях та походах. Про це, зокрема, свідчать дві срібні Георгіївські сурми, вручені батареї в жовтні 1878, з написом: «За відзнаку під час Турецької війни 1877 і 1878років»', стрічки на головні убори, з написом: «За відзнаку під час підкорення Західного Кавказу в 1864 році» (вручені в липні 1865); і петлиці на комірах та вилогах офіцерських мундирів, з написом: «За військову відзнаку». Друга Оренбурзька козацька батарея —окрема козацька батарея, котра діяла у складі Оренбурзького козацького війська. Сформована в квітні 1819. Первісна на­ зва —Кінно-артилерійська рота № 10-го Оренбурзького козацького війська. В квітні 1829 перейменована на Кінно-артилерійську роту № 8-го Оренбурзького козацького війська. А вже з квітня 1834, після чергової реорганізації війська, постає перед нами під назвою Оренбурзька козацька кінно-артилерійська батарея № 8-го. В грудні 1840 батарея фігурує вже під назвою Кінно-артилерійська батарея № 14-го Оренбурзько­ го козацького війська, але частину батареї було виокремлено для формування бата­ реї № 16-го. В січні 1843 її перейменовано на Кінно-артилерійську № 16-го батарею Оренбурзького козацького війська, а в лютому 1845, після чергової реорганізації, вона вже постає батареєю № 17-го. Й нарешті, в травні 1894, після кількох переформу­ вань та реорганізацій, під час яких два взводи батареї було виділено на сформування Другої батареї і, водночас, в батарею було переведено один взвод з Третьої батареї.


Друга Донська козацька окрема сотня - Другий Кубанський пластунський батальйон за нею залишилася остаточна назва - Друга Оренбурзька козацька батарея. В 1875 році Перший і Другий взводи було відзначено стрічками на головні убори з напи­ Друга Оренбурзька сом: «За відзнаку під час Хівинського походу 1873 року». козацька батарея Друга Терська козацька батарея - окрема козацька батарея, котра діяла у складі Терського козацького війська. Сформована була в квітні 1854 року. Первісна назва - Резервна кінно-артилерійська батарея Кавказького лінійного козацького війська. В березні 1861 перейменована на Резервну кінно-артилерійську батарею Терського козацького війська. В січні 1865 виступає під назвою: Друга Терська кінна батарея. В серпні 1870, під час чергової реорганізації частин та підрозділів Терсь­ кого козацтва, перейменована на Другу кінно-артилерійську батарею Терського козацького війська. З травня 1894 називається Другою Терською козацькою бата­ реєю. Участь козаків батареї у боях відзначена двома срібними Георгіївськими сур­ мами «За Кавказьку війну» (вручено в лютому 1878) та стрічками на головні убори, з написом: «За Кавказьку війну і за умиротворення гірських племен Терської об­ ласті в 1877 році» (січень 1879). У грудні 1908 на комірах та вилогах мундирів артилеристів з’являються спеціальні петлиці, які є військовою відзнакою. Під час Громадянської війні в Росії (1918-22), козаки батареї брали участь в боях на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, батарею, як і все Терське козацьке військо, було ліквідовано. Другий Донський козацький, генерала Сисоєва, полк - полк у складі Дон­ ського козацького війська. Був сформований в 1872, для відрядження на «зовнішню службу». Первісна назва - Донський козацький № 33 полк. У липні 1875, під час реорганізації війська, названий: Донський козацький № 2 полк, а в травні 1894 Другим Донським козацьким полком. В 1904 у полка з’явився «вічний шеф», ним став генерал Василь Сисоєв (див.). Відтак, він почав називатися: Другий Донський козацький, генерала Сисоєва, полк. У серпні 1908 полку вручено Георгіївський пра­ пор з ювілейними Олександрівськими стрічками і написом: «За подвиг під Шенграбеном 4 листопада 1805року, в битві 5-тисячного корпусу з противником, який складав­ ся з 30-тисяч». Під час Громадянської війни (1918-22) в Росії, частина козаків полку воювала на боці «білих», частина - на боці «червоних». Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Донським козацьким військом. Другий Кубанський пластунський батальйон - окремий батальйон у складі Кубанського козацького війська. Історія його започатковується у листопаді 1802, коли було сформовано Другий піхотний полк Чорноморського козацького війська. Укомплектований він був козаками-запоріжцями, які входили до складу Війська вірних козаків чорноморських (сформоване в 1788). Цей полк став одним із десяти полків Чорноморського козацького війська. В липні 1842 він переформований на Другий піхотний батальйон Чорноморського козацького війська, а в березні 1861 перейменований у Другий батальйон Кубанського війська. В серпні 1870 названий Другим піхотним пластунським батальйоном Кубанського козацького війська. В червні 1882 - Другим пластунським батальйоном Кубанського козацького війська. В травні 1894 перейменований у Другий Кубанський пластунський батальйон. Ко­ заки батальйону відзначилися під час війни з турками у багатьох боях, і в вересні 1855 батальйону було вручено Георгіївський прапор «За показову відзнаку при обо­ роні Севастополя 1854 і 1855 років». Крім цього, перша сотня батальйону відзна­ чена стрічками на головні убори, з написом: «За відзнаку під час підкорення Захід­ ного Кавказу в 1864 році і проти турків в Абхазії в 1877році». Всі інші сотні мали стрічки з написами: «За відзнаку під час підкорення Західного Кавказу в 1864році». Козаки батальйону брали участь у Громадянський війн у Росії (1918-1922) на боці Білого руху. Після утвердження в Росії радянської влади, батальйон було ліквідовано разом з усім кубанським військом.

Друга Терська козацька батарея

Другий Донський козацький, генерала Сисоєва, полк

Другий Кубанський пластунський батальйон


Всесвітня козацька енциклопедія Другий Оренбурзький козацький полк - полк у складі Оренбурзького козаць­ кого війська. Сформований у квітні 1882, із сотень Оренбурзького війська, які брали участь в Ахал-Текінській експедиції. Первісна назва його - Оренбурзький козаць­ Другий Оренбурзький кий № 5-го полк. В липні 1882 він перейменований на Оренбурзький козацький № 2козацький полк го полк, а з травня 1894 перейняв назву: Другий Оренбурзький козацький полк. В 1848 йому вручено прапор, а в 1882 Першій, Другий і Третій сотням - стрічки на головні убори з написом: «За штурм фортеці Геок-Тепе 12 січня 1881».

Другий Уральський козацький полк

Другий Уральський козацький полк. —Вперше полк було сформовано в травні 1807. Тоді він називався Уральський козацький № 2 полк, і сформували його з кількох окремих козацьких команд та військових поселенців, що жили в басейні річки Урал (Яїк). Вже в 1811 козаків полку було розпущено по домівках, але в 1823 знову сфор­ мовано. Загалом до 1865 полк п’ять разів сформовували і розформовували. Нарешті в 1879 його знову було сформовано, цього разу з окремих - Четвертої і П’ятої сотень Оренбурзько-Уральських козацьких полків. В 1884 він дістав назву Другий Уральсь­ кий козацький полк. Козаки полку прославилися під час походу російського експе­ диційного корпусу на Хіву, за що Перша і Третя сотні його отримали відзнаки на головні убори з написом: «За відзнаку в Хівинському поході 1873 року» (вручені в березні 1882). А Четвертій сотні вручили відзнаки з написом: «За відзнаку в справі під Іканом, 4, 5 і 6 грудня 1864року». В червні 1891 полку вручено прапор з написом «1591-1891» та Олександрівською ювілейною стрічкою. Козаки полку брали участь у придушенні прокомуністичних заворушень в 19051907. Під час Жовтневої революції (1917) та Громадянської війни в Росії (1918-22) козаки полку брали участь у боях, як на боці «білих», так і на боці «червоних». Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з ліквідацією усього Уральського козацького війська. Дрямін Олег (1956) —отаман (з травня 2002) Війська Вірних козаків чорно­ морських ім. гетьмана Б. Хмельницького (штаб-квартира —в Одесі). Генерал-осавул (генерал-майор). Поет, літературознавець, член Національної Спілки письменників України та віце-президент Аркадійського літературного клубу. Народився в м. Сарапулі (Республіка Удмуртія Російської Федерації). Закінчив Одеське медучилище № 3. Автор книжок «Сиреневая роща» (1991); «Цветньїе зеркала» (1992); «Время лю­ бить» (1994); «Изумрудная луна» (1996); «Песня любви» (1998), а також літерату­ рознавчого есе «Творческий мир Богдана Сушинского»(1999). Брав участь в акції перенесення праху гетьмана І. Мазепи з Галаца (Румунія) до Батурина (жовтень 1999). Він є одним із лицарів-засновників Лицарського Ордену Архистратига Михаїла, має ранг барона (2000). Один із засновників і кошовий отаман козацької організації Чор­ номорська Січ (1999-2001, Одеса). Нагороджений козацькими орденами: «Золотий хрест козацької слави», «Козацької слави» 3-х ступенів та ін.

Дунайська військова (козацька) флотилія

Дунайська військова (козацька) флотилія - військово-морське з'єднання, яке було сформоване в квітні 1771 на Запорізькій Січі і складалося з 19 бойових човнів«чайок», на яких перебувало близько 1000 членів екіпажу та морських піхотинців. Завдання цієї флотилії полягало в тому, щоб підтримати частини російської армії, які діяли в цей час на пониззі Дунаю. І флотилія справді брала участь в усіх російсь­ ко-турецьких війнах та збройних конфліктах, що відбувалися впродовж 1771-91. Командував флотилією полковник Я. Сідловський. Вийшовши в море, козаки-чорноморці щасливо добулися до гирла Дунаю. Вступаючи в зіткнення зі сторожовими човнами турків, та винищуючи їх берегові застави, козаки незабаром взяли під свій контроль значну частину румунсько-болгарського відтинку ріки, при цьому козаки вели розвідку прибережних укріплень ворога. В історії флотилії залишилася битва під сучасним румунським містом Браїлою, де козакам вдалося перемоїти турецьку флотилію, захопивши при цьому 26 гармат та кілька легких військових і допоміжних


Другий Оренбурзький козацький полк - Дунайське (Новоросійське) козацьке військо суден. Надовго запам’яталися туркам козацькі десанти під Девною, Чорноводою, Дунайська військова Гірсовом. (козацька) флотилія Коли зайшлося на зиму, козаки відвели свою флотилію на базу, на Січ, але на­ ступної весни знову рейдували дунайськими рукавами. Не всі битви видавалися успішними та малокровними. В битві з турецькою флотилією під Силістрією, коза­ ки втратили понад сотню своїх побратимів, ще майже стільки ж козаків і кілька суден втратили вони в морських дуелях під Ватровкою. Остаточно свою діяльність і саме своє існування Дунайська козацька флотилія припинила 1774 року.

«Дума про Семена Палія» - народна дума, в якій переповідається історія ареш­ ту гетьманом І. Мазепою народного героя С. Палія та видачу його росіянам, як зрадника Росії. Опублікована була ця дума в 14-15 числах «Полтавських губернсь­ ких відомостей» за 1860. В ній мовиться: «Ой не знав, не знав проклятий Мазепа, як Палія зазвати, Ой став же, став проклятий Мазепа на бенкет запрошати: «Ой прошу тебе, Семене Палію, по чаші вина пити!» «—Брешеш, брешеш, вражий сину, хочеш мене загубити». На цю думу посилається, цитуючи її фрагмент, історик В. Антонович у своїй праці «Останні часи козацтва на правому боці Дніпра (1679-1716)». Думи - вид українського народного (в тому числі й козацького) епосу, що набув поширення у XV-XIX ст. Героями переважної більшості дум були українські коза­ ки. Надзвичайно популярними в народі були думи, присвячені С. Кішці, козакам Голоті, Байді, Феськові Ганджі Андиберу, С. Палію. Виконавцями дум ставали коб­ зарі (лірники), які доволі часто супроводжували козаків у їхніх походах. Виконува­ лися думи співом та речитативом. Серед найвідоміших збирачів дум віднаходимо знаних філологів та фольклористів М. Максимовича, І. Срезневського, М. Драгоманова, обробкою дум займалися М. Лисенко, Ф. Колесса, М. Грінченко. Дунайське (Новоросійське) козацьке військо (1828-1868) - було сформова­ не з дозволу російського уряду у червні 1828, з козаків, що належали до ліквідованого на той час Усть-Дунайського козацького війська, задунайських запоріжців та волон­ терів із балканських країн, які брали участь у російсько-турецькій війні (1806-12). Ставка отамана перебувала в с. Акмангіт. 1844 спеціальним положенням про Дунайське іррегулярне військо, воно в усіх правах прирівнювалося до козацьких формувань, що діяли в Російській імперії. Воно підпорядковувалося урядові імперії, військовому командуванню країни та місцевій цивільній владі (що уособлювала владу держав­ ну). На чолі війська було виборне старшинське правління і кошовий отаман. В мир­ ний час військову службу (прикордонну та внутрішню) несли два кінні полки по 600 шабель у кожному. Козаки цього війська відбували прикордонну службу по Дунаю та Чорноморському узбережжю, аж до гирла Дніпра. Козаки Другого полку Дунайського козацтва брали участь у захисті Одеси від нападу у квітні 1854 англофранцузької ескадри. В 1856, після відторгнення частини Бессарабії від Російської імперії, Дунайське козацтво було перейменоване у Новоросійське і відтоді охоро­ няло кордон по лінії Болград - Татарбунари (нині обидва містечка належать до Одеської обл. України). Ліквідоване Новоросійське військо у грудні 1868, у зв’язку з реформою козацьких військ.

«Дума про Семена Палія»

Думи

Дунайське (Новоросійське) козацьке військо


Всесвітня козацька енциклопедія

Еварницький Дмитро

Еварницький Дмитро (1850-1940) - визначний український історик та архео­ лог. Більше відомий під прізвищем Яворницький (див. «Яворницький Дмитро»).

Евекта

Евекта — митний податок, який у другій половині XVII, першій половині XVIII ст. стягувався гетьманським урядом з усіх товарів, які вивозилися купцями з Лівобе­ режної України до Росії.

Ейлер Христофор

Елек

«Енеїда»

Ейлер Христофор (1743-1812) - астроном, генерал-майор російської армії. Швейцарець за походженням, син видатного вченого, механіка, фізика та математи­ ка Леопольда Ейлера (1707-1783), що був членом Петербурзької Академії Наук. На­ родився в Берлині. Здобув військово-артилерійську освіту. До 1767 служив офіцером-артилеристом прусської армії. З 1767 - офіцер російської армії. З 1769 - у скла­ ді експедиції Російської Академії наук досліджує райони Нижнього Уралу та Прикаспію. X. Ейлер очолював групу астрономів, що працювала на півдні України, об­ числюючи координати населених пунктів України. Зокрема, він визначив координа­ ти Києва, Харкова, Глухова, Запорізької Січі. Ці дані опубліковано в «Географическом лексиконе Российского государства», видрукованому 1779 у Москві й упорядни­ ком якого був Ф. Полунін. Академічна експедиція, до якої входив X. Ейлер, 1770 зробила топографічні зйомки Середнього й Нижнього Подніпров’я і створила на їх базі мапу, яка охоплювала територію від Києва до гирла Дніпра і Чорного моря. Захопився історією українського козацтва настільки, що в 1770 записався в козаки (почесні товариші) Кущівського куреня Запорізької Січі. Елек - куртка-безрукавка, яку задунайські козаки носили або під верхнім одя­ гом у вигляді жилета (коли вона була з тканини), або замість верхнього одягу, коли її шили з овечої шкіри шерстю зовні. «Енеїда» - поема відомого українського поета Івана Котляревського (1762-1838), сюжет якої він запозичив («перелицював») з поеми «Енеїда» давньоримського поета Вергілія. Під пером І. Котляревського історія Трої і славних воїнів-троянців пере­ плавилася в історію України, українського козацтва, української гетьманської дер­ жави. Поему було написано в часи, коли українська мова, історія і культура були забороненими та переслідуваними російським колонізаторами. Отож сама поява її у розвитку української національної самосвідомості, української культури біла яви­ щем неординарним, винятковим. Перша публікація «Енеїди» відбулася ще за життя поета - 1798 року, але тоді вона побачила світ лише у фрагментах. Повністю ж вона явилася світові лише 1842 року, тобто по смерті поета. Вчитуючись в рядки цієї, приправленої українським національним гумором поеми, ми повинні пам’ятати, що козаки-запоріжці стали її героями саме по тому, як в 1775 році, за наказом російської імператриці Катерини II, Запорізьку Січ було зруйновано, а козацтво зазнавало пе­ реслідувань з боку російської влади. Крім того, російська пропаганда була націлена на цілковиту дискредитацію образу запоріжця, дискредитацію гетьманів І. Мазепи та І. Виговського. Своїм твором Котляревський відроджує в історичній пам'яті, в вірі українського народу велич і славу козацтва, демократизм і волелюбність, надію українського народу на відродження української державності.


Еварницький Дмитро - Ерделі Іван

Ельснер Євген (1867-1930) - генерал-лейтенант російської армії. Походив з дворянського роду. Закінчив Миколаївську академію Генштабу. З липня 1916 - на­ чальник постачання армій Південно-Західного фронту. Під час Першого кубансь­ кого походу білої Добровольчої армії теж був начальником постачання. З літа 1918 по лютий 1919 був представником Добрармії при отамані Донського козацького війська П. Краснові, координував дії частин Добрармії та донського козацтва. З 1920 перебував в еміграції, де продовжував брати участь у закордонному козацько­ му русі. Енгель Иоганн-Хрістіан (1770-1814)- відомий австрійський історик. Навчався в Геттінгенському університеті. Кілька його праць присвячено історії українських земель, котрі певний час входили до сфери впливу Австрії, зокрема, йому належить праця «Історія Галича і Володимира» (1792). Козацька тематика репрезентована його грунтовною працею «Історія України і українських козаків» (1796), в якій Ен­ гель використав цікаві документальні джерела з австрійських архівів. Ця праця спра­ ведливо вважається найбільш ґрунтовним (на той час) викладом історії українсько­ го козацтва на тлі загальної історії України, від заснування козацького руху і до того розвою наприкінці XVIII ст. Вона й досі становить інтерес для дослідників Козач­ чини.

Ельснер Євген

Енгель Иоганн-Хрістіан

Ерделі Іван (1870-1939) - російський військовий діяч. З дворянського роду. Генерал від кавалерії. Закінчив Миколаївську академію Генштабу. Брав участь у Першій світовій війні, під час якої, з травня 1917, командував армією. Один з орган­ ізаторів білої Добрармії, в якій перебував з дня її формування. В 1919 був призначе­ ний «головноначальствуючим Північного Кавказу», тобто посада його була близь­ кою до посади військового губернатора Північного Кавказу, і головнокомандува­ чем військами Терсько-Дагестанського краю, у складі яких було чимало кубансь­ ких і терських козаків. В 1920 році емігрував і продовжував брати участь у закор­ донному русі російського козацтва.

Ілюстрації А. Базилевича до поеми І. Котляревського «Енеїда». Видавництво «Дніпро» 1968.


Всесвітня козацька енциклопедія «ІНг '4 •VЗ* '*^МВЯНМВР

•І.

ft >.

и 1

* я

в

b

e ,.

.

.

Худ. А. Мдкастнрсмсий

136


Єврейський піхотний полк - Єдичкульська (Джедишкульська) Орда

Єврейський піхотний полк - полк у складі Забайкальського козацького війська отамана, генерала Григорія Семенова. Був сформований з євреїв Чити в 1919, в розпал єврейських погромів на Забайкаллі, і входив до складу Особливого Маньч­ журського Загону Забайкальського козацького війська. Єврейська громада Чити розглядала цей полк передусім, як полк єврейської самооборони, який покликаний був врятувати читинське єврейство від погромів. Отаман Семенов, козаки якого якраз і займалися єврейськими погромами в багатьох населених пунктах Забайкал­ ля, погодився на формування цього полку у відповідь на солідну фінансову підтримку єврейської громади його армії в ті часи, коли читинське єврейська громада дуже боялася встановлення в місті радянської влади. В полку суворо дотримувалися при­ писів іудаїзму і панувала сіоністська ідеологія. Відомо, що в квітні 1919 єврейсь­ кий полк, спільно з загоном японців, брав участь у знищенні загону комуністівінтернаціоналістів поблизу селища Тупик. Відомо також, що в квітні-вересні 1920 брав участь в обороні Чити від прокомуністичних загонів. Під час входу комуністів до Чити бійці полку покидали зброю і розійшлися по домівках, тобто полк самоліквідувався. Єдисанська (Очаківська, Джедисанська, Ногайська) Орда - утворилася в другій половині XVI ст., після розпаду Малої Ногайської орди. Була васалом Кримсь­ кого ханства. Сформувалася з кількох споріднених тюркських племен. Ставка пра­ вителів цієї орди перебувала в Очакові. В походи на українські землі єдисанці виру­ шали, здебільшого, з загонами кримських татар, хоча іноді здійснювали набіги і самостійно. У перекладі з ногайської «Єдисанська орда» означає «орда 70 тисяч». Поряд із Буджацькою, Єдичкульською та Джамбуйлуцьською (Джембульською), Єдисанська орда з другої половини XVI ст. кочувала на просторах від Кубані до Дунаю. З 20-х років закріпилася у пониззі межиріччя Бугу і Дністра. На заході во­ лодіння єдисанців сягали р. Кучурган і далі пролягали по Дністру, на півночі дохо­ дили до річок Кодима та Ягорлик. На сході кордонною була річка Кам’янка. XVIIXVIII ст. минали для єдисанців у кочівлі між Кам'янкою та Кодимою. Оскільки ці землі були підпорядковані Очаківському ейялету (округу), що перебував під вла­ дою Туреччини, то єдисанську орду часто називали «Очаківською». На чолі кожно­ го роду єдисанської орди стояв мурза. Кілька родів становили об’єднання, які нази­ валися за районами кочівлі: Куяльницьке, Кучурганське, Тилігульське... В 1771 більшість єдисанських родів, що перебувала під протекцією Росії, була перенесена на Кубань. А з 1792 вона перекочувала у степи Північної Таврії. На той час чи­ сельність орди сягала 40 тис. кибиток. Поступово єдисанці асимілювалися з місце­ вим українським населенням та з кримськими татарами. Згодом частина родів пе­ рекочувала до Туреччини. В різні часи єдисанці були то ворогами, то союзниками українських козаків. Єдичкульська (Джедишкульська) Орда - ногайська Орда, яка перебувала у васальній залежності від Кримського ханства. На військово-політичній арені Ук­ раїни з’явилася в другій половині XVI ст., коли ці ординці володіли територією між пониззям Дунаю і Дністра, кочуючи так званим Буджаком. Загони цієї орди не раз здійснювали напади на Поділля та інші українські землі (самостійно, або у складі війська кримської орди), і щоразу козакам доводилося вступати з ними в бій. В

Єврейський піхотний полк

Єдисанська (Очаківська, Джедисанська, Ногайська) Орда

Єдичкульська (Джедишкульська) Орда


Всесвітня козацька енциклопедія середині XVIII ст., з волі уряду Кримського ханства, Єдичкульська орда перекочуваЄдичкульська ла на лівобережжя Дніпра, де їй було відведено територію від річки Берди до верхі(Джедишкульська) в’я річки Кінської - до Дніпра, та від м. Кизикермена - до гирла річки Кінської (з Орда півночі на південь). Існують різні пояснення цього переселення. З одного боку це була поступка ро­ сійському урядові, який не бажав, щоб ногайці залишалися на просторовиську між Дністром та Дунаєм і далі слугували причиною напруження у взаєминах з Туреччи­ ною. З іншого боку кримському ханові хотілося мати цю орду на північних кордонах свого ханства, як живе прикриття, надійного союзника. Звичайно ж, був і ще один розрахунок: що єдичкульські ногайці «татаризуються», остаточно поєднавшись з кримськими татарами в одну націю. Одначе сталося навпаки. Одразу після поразки, якої ханство зазнало під час ро­ сійсько-турецької війни 1768-74, султан єдичкульців визнав протекторат Російської імперії, що автоматично означало вихід із підпорядкування Бахчисараєві. А щоб він не передумав, уже в 1771 російський уряд переселив усю орду, чисельність якої ся­ гала тоді, за оцінками дослідників, 20 тисяч кибиток (кочівники визначили свою чисельність саме так, за кількістю кибиток) на річку Кубань. Але ногайцям це пере­ селення не сподобалося. Частина їх негайно перейшла на бік турків і переселилася на землі, що перебували під контролем Туреччини, а частина почала наполягати на переселенні назад, в азовські степи, аби не слугувати буфером між турками, кавказь­ кими народами та росіянами, які в цей час активно витісняли північнокавказькі пле­ мена з родючих долин у гори. Зрештою Петербург дав згоду на таке переселення і в 1806 кибитки кочівників знову з’явилися в Приазов’ї, цього разу на річці Молочній. Щоправда, росіяни одразу ж дали зрозуміти ногайцям, що про кочівний спосіб жит­ тя варто забути, й ординці змушені були сформувати два поселення, загальна чи­ сельність яких становила всього лиш близько 1400 осіб. Але й ці рештки колись могутнього народу після Кримської війни 1853-56 переселилися до Туреччини, за­ вершивши історію існування Єдичкульської Орди.

Єзуїти

Єзуїти - ченці католицького чернечого Ордену єзуїтів «Товариство Ісуса», зас­ нованого іспанським ченцем Ігнатієм (Ігнацієм) Лойолою в 1534, в Парижі. Офіцій­ но Орден було затверджено папою Павлом III в 1540. Існує й донині. Орден має чітку і сувору організацію з майже військовою дисципліною. Ченці мають право ходити в цивільному одязі, вони активно втручаються в політичне життя. В часи Козаччини єзуїти були значною політичною та релігійною силою Речі Посполитої. Вони боролися за цілковите окатоличення України. До Ордену єзуїтів належало кілька польських королів і чимало магнатів. Орден нажив собі зловісної слави під час інквізиції. В 1773 Папа Климентій XIV змушений був ліквідувати Орден, але в 1814 діяльність його відновилася. У своїх діях ченці-єзуїти керуються гаслом: «Мета вип­ равдовує засоби». Вихованцем одного з єзуїтських колегіумів був Б. Хмельницький. Єзуїти часто згадуються в історичній літературі про часи Козаччини. Єлекційний Сейм - спеціальне засідання польського Сейму, під час якого сена­ тори та представники різних верств населення і, зокрема, Українського козацтва, обирали короля Речі Посполитої. Відомо, наприклад, що після смерті Владислава IV (1648) Б. Хмельницький послав до Варшави свою делегацію з наказом підтримати кандидатуру Яна-Казимира, брата Владислава IV. Єлизавета Петрівна (1709-1761) - російська імператриця (1741-1761). Єлиза­ вета Петрівна була дочкою Петра І та Катерини І. Російський престол захопила, здійснивши двірцевий переворот, в якому брали участь офіцери гвардії, котрі були незадоволені пронімецькою політикою імператриці Анни Іоанівни та Івана VI Анто­ новича. Прагнула відродити могутність Росії та методи державного правління, які були за часів Петра І. На прохання української козацької старшини та братів Кирила


Єзуїти - Єнсен Альфред й Олексія Розумовських (О. Розумовський був фаворитом Єлизавети Петрівни і допомагав їй здійснити переворот), відновила в Україні гетьманат. Гетьманом було обрано Кирила Розумовеького (на Глухівській - м. Глухів - раді в 1750). Під час правління Єлизавети Петрівни Росія брала участь у Семилітній (1756-1763) війні. Єлисавети Святої фортеця - укріплення, що існувало на місці сучасного Кіро­ вограда (Україна). Ця фортеця і поселення поблизу неї, що з’явилися в XVIII ст., стали адміністративним центром Новослобідського козацького полку (згодом Єлисаветградського пікінерного полку) та центром Нової Сербії (території, яку росія­ ни заселяли здебільшого переселенцями з Сербії та інших слов’янських країв Адр­ іатики). Названа була на честь російської імператриці Єлизавети Петрівни (17091761). Упродовж 1753-64 Єлисаветградська фортеця слугувала штаб-квартирою російського командування на півдні України, і саме тут базувалася з 1756 слідча комісія, що розглядала справи чільників гайдамацького повстання та скарги дворян на збитки, завданні гайдамаками їх маєтностям. Бойове хрещення прийняла під час російсько-турецької війни 1768-74, коли гарнізон фортеці зумів витримати облогу кримських і ногайських татар, а коли об­ логу було знято, допомагав відтіснити ординців від сусідніх, новослобідського та новосербського поселень. Після зруйнування в 1775 росіянами Запорізької Січі, військові експерти визнали, що фортеця втратила військове значення, в 1784 всю артилерію та боєзапас, який містився у фортеці, було перевезено до Херсона. На той час навколо фортеці вже сформувалося значне поселення, яке й було 1785 про­ голошене містом Єлисаветградом. Єнісейський кінний козацький полк - полк у складі війська Сибірських го­ родових козаків. Сформований в січні 1851, з Єнісейського городового козацького кінного полку, а також із саянських та абаканських станичних козаків. Складався він із шести сотень, основу яких становили городові козацькі команди: Красно­ ярська, Єнісейська і Туруханська. Поява цього полку була зумовлена «Статутом про Сибірських городових козаків» (затвердженим у червні-липні 1882). В січні 1851 полк було передано Військовому Відомству. Козаки полку брали участь у російсь­ ко-японській (1904-05) війні, у придушені революційних заворушень 1905-07, у громадянській (1918-22) війні в Росії. Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідовано разом з усім Сибірським городовим козацтвом. Єнотаївські козаки - козаки, що діяли в районі станиці (містечка) Єнотаївської. Історія їх починається в 1698, коли на пониззя Волги були заслані московські стрільці (після придушення стрілецького бунту). Поселяли засланців в Єнотаївську, Царицині, Саратові, інших містечках і укріпленнях. В 1722 було поділено Дмитрієвський солдатський полк (утворений із 1000 сімей, перевезених в пониззя Волги з Татарії —«Казанського краю») на дві частини. Одній наказано залишатися солда­ тами і нести гарнізонну службу в містах, іншій - перетворитися на козаків і «вчиня­ ти роз’їзди». Ці козаки теж почали називатися «Єнотаївськими». Проте проіснува­ ли Єнотаївські козаки, як самостійна сила, недовго. В 1784 всі їхні команди були підпорядковані Астраханському козацькому війську. Єнсен Альфред (1859-1921) - відомий шведський історик. Народився ЗО серп­ ня 1859 у м. Форс (Швеція). Здобув історико-філософську освіту. Працював рефе­ рентом слов’янських літератур Нобелівського інституту при Шведській Академії наук. Автор дослідження творчості І. Котляревського, статей: «Український націо­ нальний скальд» (1909), «Тарас Шевченко. Життєпис українського поета» (1916) та кількох статей про діячів мазепинської доби. Йому належать переклади низки творів Т. Шевченка. В 1909 відвідав Україну. Познайомився з М. Коцюбинським та І. Фран­ ком, а згодом переклав кілька творів М. Коцюбинського. Був дійсним зарубіжним

Єлизавета Петрівна

Єлисавети Святої фортеця

Єнісейський кінний козацький полк

Єнотаївські козаки


Всесвітня козацька енциклопедія членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (1911). Основна праця А. Єнсена з історії козацтва - монографія «Мазепа. Історичні картини», що вперше була опубліко­ Єнсен Альфред вана в 1909 в Люнді (Швеція). Того ж року його стараннями було видано збірку доку­ ментів із стокгольмських архівів про зв’язки Мазепи та його оточення з Карлом XII, зі Швецією. Виступив редактором збірки шведською мовою «Українці» (1921). В моно­ графії «Мазепа. Історичні картини» подає чимало цікавих фактів, проте відчувається, що до Мазепи він ставиться скептично, вважаючи його авантюристом і боягузом. А біда Карла XII - на думку А. Єнсена - полягала в тому, що він підпав під вплив Мазепи та піддався його авантюрним намірам. Помер А. Єнсен 15 вересня 1921, у Відні. ж

Єрліч Йоахім

Єрмак Тимофій

Єрліч Иоахім (1598 - р.см. невід.) - польський хроніст, офіцер польської армії. У складі польського війська брав участь у придушенні українського визвольного руху 1648-54. Основним його твором є «Літопис або хроніка різних справ і подій», яким охоплено події, що розгорталися в Речі Посполитій і, зокрема, в Україні, упро­ довж 1620-73. Цей твір і досі слід вважати одним із основних джерел пізнання історії козацького руху XVII ст. Єрмак Тимофій (р.н. невід.-помер 1585) - отаман донських і сибірських ко­ заків, «підкорювач Сибіру». Походив (за однією з версій) із Суздаля, з родини міща­ нина. На Дону з’явився в ранній юності, відзначився у боях з горцями і незабаром був обраний отаманом Качалинської станиці. Зібравши загін з кількох сотень донсь­ ких козаків, пішов на Волгу «вольничати», тобто нападати на купців, на багаті стани ногайців, одне слово, займатися грабіжництвом. Крім самого Єрмака, в його загоні прославилися своєю жорстокістю та непогамовністю отамани Матвій Мещеряк, Микита Пан, Іван Кольцо. В 1577 загін урядовий військ Російської імперії на чолі зі стольником Іваном Мурашкіним розбив загони Т. Єрмака. Сам отаман Єрмак з рештками своїх козаків змушений був утікати на Каму і там просити заступництва у купців-солеварів Строганових. Купці погодилися взяти козаків на службу, з умовою, що вони захищати­ муть їх поселення та промисли, а також здобуватимуть для них нові території, відтісня­ ючи війська сибірського хана Кучума. Вже в вересні 1581 козаки Єрмака відбили напад об’єднаного загону вогуличів, вотяків та інших народностей, що населяли те­ риторію між Камою та Уралом (під командуванням мурзи Бегулія). Після цього Єрмак на човнах піднявся по річці Чусовій до гирла р. Срібної, де заснував Кокуй-городок. Козаки нападали на поселення сибірських татар та інших народів, грабували їх і проголошували нові землі - територіями Російської імперії. Перша битва між військами хана Кучума, очолюваними його сином Маметкулем, відбулася восени 1581, на березі р. Тобол. Козаки, які були озброєні вогнепаль­ ною зброєю і гарматами, перемогли. Так само невдалими для татар виявилися і кілька інших битв, оскільки відчувалося, що татарська кіннота не мала досвіду бойових дій проти досвідчених воїнів-професіоналів, до того ж, озброєних вогнепальною зброєю. 23 жовтня відбулася рішуча битва під м. Чувашевом, де війська хана Кучу­ ма, хоча й не зазнали остаточної поразки, але були деморалізовані втратами. Кілька остяцьких князів покинули стан хана і подалися до своїх улусів. Сам хан Кучум по­ дався в степ, шукати там порятунку. Козаки Т. Єрмака без бою захопили його столицю Сибір (Іскер). Взимку і на­ весні 1582 сибірські татари перейшли до партизанських методів ведення війни. Але загін козаків напав на табір царевича Маметкула, перебив його охорону, а самого спадкоємця трону взяв у полон. Того ж року Єрмак послав у Москву свого посланця отамана І. Кольца з повідомленням, що він, цар, став «царем Царства Сибірського». Восени 1583 року сибірські татари та остяки перейшли від тактики партизансь­ кої війни до облоги Іскера, в якому засіли козаки Т. Єрмака. Тепер уже татари мали певний досвід бойових дій і тримали облогу на такій відстані, щоб ні пищалі, ні гармати їх не досягали. Врятувала становище смілива вилазка отамана Мещеряка,


Єрліч Иоахім - Єфремов Данило який зі своїм загоном уночі підкрався до стану мурзи Карачі, командуючого та­ тарським військом, і сонними перебив значну частину воїнів, в їх числі і двох синів Карачі. Сибірські татари врахували цей досвід і згодом використали його в бою Єрмак Тимофій проти козаків. Коли, на початку серпня 1585 Єрмак з невеликим загоном на своїх човнах-стругах рушив по Іртишу назустріч бухарським купцям, татари, які підсте­ рігали їх на протилежному березі, перейшли річку убрід і напали на сонних козаків. З усієї дружини дивом врятувався лише один козак, який повернувся до Іскера і по­ відомив про цю трагедію. З його слів відомо, що отаман Єрмак, аби не потрапити в полон, кинувся в Іртиш і загинув у його водах, не допливши до свого човна (струга). Єрмолаєнко Данило (р.н. і. р. см. невід.) - козацький військовий діяч XVII ст. Полковник переяславський, наказний гетьман Лівобережної України (1664) за часів гетьмана І. Брюховецького. В 1663, разом із гетьманом І. Брюховецьким, був на зустрічі з російським царем у Москві, під час якої одружився з російською аристок­ раткою і набув титулу російського боярина. В 1664 розгромив великий загін татар, що увірвався на Лівобережжя. Після загибелі І. Брюховецького (1668), перейшов на службу до гетьмана П. Дорошенка і відтоді зникає з політичної арени. Єрмолов Олексій (1772-1861) - відомий російський військовий діяч. Генерал від інфантерії. Військову службу розпочав у 16 років, в Лейб-гвардії Преображенському полку. Освіту отримав домашню. В 1791, в чині капітана Нижньогородського драгунського полку, переведений ад’ютантом до штабу генерала Самойлова, а на­ ступного року почав командувати бомбардирським батальйоном. Брав участь у війні з поляками (1794) та в Перському поході (1796-1797) у складі корпусу генерала В.Зубова. В 1798, в чині підполковника, був відсторонений імператором Павлом від служби і посаджений у фортецю, а згодом переведений на поселення до Кост­ ромської губернії. Але в 1801 Олександр І звільнив його з-під варти і повернув до армії. Відзначився у боях з французами в 1805 і 1807. З 1808 - генерал-майор, а з 1812 - начальник головного штабу Першої армії. Прославився під час Бородінської битви, зокрема, на батареї Раєвського. В 1815 командував Шостим, а потім грена­ дерським корпусом, який діяв проти французів на Рейні. Повернувшись в 1816 в Росію, призначений командувачем окремого Грузинського корпусу і послом у Персії. Ознайомившись з ситуацією на Кавказі, він подав імператору докладний план підко­ рення цього краю, якого було схвалено. В 1818 заклав фортецю Грозний. Команду­ вав експедиціями проти горців, під час яких діяв з особливою жорстокістю. В 1819 заснував фортецю Внезапну, неподалік якої розгромив війська аварського хана. В 1820 придушував повстання в різних частинах Грузії, а наступного року здійснив великий похід проти чеченців, заснувавши фортецю Бурная, та завдав поразки черкесам, які намагалися відтіснити чорноморських (кубанських) козаків. В 1822-1823 приду­ шував повстання закубанських горців, розбив війська хана ширванського, примусив­ ши його податися до Персії. В 1826 генерал О. Єрмолов востаннє здійснив похід проти чеченців, і розпочав бойові дії проти персів Аббаса Мірзи, але, не досягши в цій війні та в придушенні заворушення мусульманських народів Кавказу якогось особливого успіху, викликав невдоволення імператора Миколи І. Після конфлікту з генералад’ютантом Паскевичем, якого послав на Кавказ імператор, в 1827 подав у відстав­ ку, і був звільнений зі збереженням повного забезпечення. Тривалий час жив в своє­ му маєтку в Орловській губернії та в Москві. В 1853-1854 був начальником Мос­ ковського ополчення. Після смерті в 1861, іменем його була названа станиця Юлхан-Юртовська. В Грозному йому було поставлено бюст. В 1904 його ім’я присвоє­ не Першому Кізлярсько-Гребенському полку Терського козацького війська. Єфремов Данило (р.н. невід.-помер 1760) - генерал-майор, Військовий ота­ ман Війська Донського. Походив з давнього донського козацького старшинського роду. Батько його, відомий на Дону старшина Єфрем Петров, учасник Ліфляндського

Єрмолаєнко Данило

Єрмолов Олексій

Єфремов Данило


Всесвітня козацька енциклопедія походу (1702), загинув від рук повстанців К. Булавіна, коли вони увірвалися в Чер­ кеськ (1708). Відомо, що Д. Єфремов відзначався винятковою мужністю. Ще в ранній Єфремов Данило молодості він, у січні 1707, разом із загоном козаків, брав участь в рейді на штабквартиру шведського короля Карла XII, котра знаходилася тоді десь у Галичині. Ко­ роля їм, щоправда, захопити не вдалося, але майже всю охорону перебили. Того ж року Д. Єфремов був обраний походним отаманом донських козаків, які брали участь у війні проти шведів. Повернувшись з війни, він служив (1727-1734) у Низовому корпусі донських козаків, а в 1734 був обраний походним отаманом цього корпусу. В 1738 став поход­ ним отаманом козаків у корпусі генерал-фельдмаршала JIacci, який діяв на Міусі. Того ж року, указом Урядового Сенату, він був призначений військовим отаманом Війська Донського. В 1734 році він проявив себе, як досвідчений дипломат. Після тривалих переговорів, Д. Єфремов зумів схилити калмицького хана Дундука-Омбо до прийняття присяги на вірність Росії. Щоб захистити Черкеськ від нападу кубансь­ ких татар, Д. Єфремов наказав обвести місто фортечним муром, проте російський уряд злякався, що мур може бути використано під час повстання козаків, і заборонив добудувати його, погодившись лише на дерев’яну стіну. В 1753 отаман Д. Єфремов, уже будучи в літах, подав у відставку. Проте в 1755 він знову очолив Військо Донське і вирушив з козацькими полками до Померанії, для участі в Семилітній війні. За цей похід, у 1759 він був возведений в таємні рад­ ники. Але вже наступного року помер і похований у Черкеську, біля Преображенської церкви. В серпні 1904 ім’я отамана, генерал-майора Данила Єфремова було присвоєне Чотирнадцятому Донському козацькому полку.

Єфремов Степан

Єфремов Степан (1715-1784) - Військовий отаман Війська Донського. Син ота­ мана Данила Єфремова. З 1749 по 1753 був наказним Військовим отаманом, а з 21 серпня 1753 —став Військовим отаманом. За його отаманства, в Черкеську діяла спеціальна козацька семінарія, яка готувала священиків для донського війська та для храмів, котрі були в станицях. Навчалися в ній, здебільшого, діти священиків. За його наказом в 1763 році було проведено перепис українців (малоросіян), які перей­ шли на Дон. При ньому ж на Дону, в станицях, почали створюватися публічні учили­ ща. В 1772 С. Єфремов по Височайшому повелінню, був узятий під варту і відправ­ лений до С.-Петербурга для слідства у якійсь господарській справі, але був виправ­ даний. Похований в Олександро-Невській лаврі в С.-Петербурзі.


Єфремов Степан - «Жерела до історії України-Руси»

Жванецька битва (1653) - битва, що відбулася неподалік містечка Жванець (Кам'янець-Подільського району Хмельницької обл.), між українською козацькоселянською Визвольною армією та поляками. Завдавши полякам ряд поразок, ук­ раїнські війська на чолі з Б. Хмельницьким оточили їх у Жванецькому таборі. Від поразки польського короля Яна-Казимира врятувало лише те, що в грудні 1653 йому вдалося підкупити кримського хана Іслам-Гірея III й укласти з татарами перемир’я. Хан пішов на цю зраду тільки тому, що знав про неминуче об’єднання України з Московією і дуже побоювався цього союзу. Відчуваючи, що перемогти польськотатарські союзні війська їм не вдасться, козаки зняли облогу. А незабаром у Пере­ яславі відбулася відома Переяславська рада, на якій було ухвалено рішення про входження України до складу Московії. Ждан-Ріг Іван (р. н. і р. см. невід.) - військовий козацький діяч XVII ст. Кошо­ вий отаман запорізького козацтва (з 1666). Виступав, як політичний противник геть­ мана І. Брюховецького. Одразу після обрання його кошовим, звернувся до Брюхо­ вецького з листом, в якому засуджував засилля російських військ, котрі у величезній кількості почали з’являтися в українських містах на запрошення гетьмана. Витіс­ нив із Запоріжжя, з-під Кодака, загін російських військ воєводи Косагова. Навесні 1667, після нападу козаків на російське посольство, що їхало до Криму, був позбав­ лений булави кошового, проте того ж року знову стає кошовим і здійснює успішний похід у Крим (спільно з загоном І. Сірка). Жданович Антін (р. н. і р. см. невід.) - визначний військовий і політичний козацький діяч XVII ст. Полковник київський (1650-53, 1655-56), дипломат, гене­ ральний суддя (1656), наказний гетьман українського козацтва (1656-57). Родом з Київщини, походив зі шляхетського роду. Відомо, що до 1648 був сотником чиги­ ринського реєстрового полку. В 1650 і 1651 очолював українські посольства до Туреччини, де вів переговори щодо статусу Чорного моря та умов торгівлі на ньо­ му. В 1653 провадив переговори у Польщі, а 1654 - у Москві. Активний учасник Визвольної війни. Як наказний гетьман, очолив корпус, посланий Б. Хмельниць­ ким на допомогу шведським та семиградським військам, котрі спільно виступили проти Польщі. Перед смертю Б. Хмельницький першим назвав його серед претен­ дентів на гетьманську булаву. Саме А. Жданович очолював комісію-трибунал, яка 1652 засудила до смертної кари полковників JI. Мозирю, М. Гладкого та інших учас­ ників заворушень, націлених проти умов Білоцерківського договору. За гетьман­ ства Юрія Хмельницького, полишив Україну і в Польщі став на королівську служ­ бу. Під час битви між поляками і козаками під Могилевом-Подільським (лютий 1660) командував загоном польського війська. «Жерела до історії України-Руси» - збірник документів та документальних розвідок (в 11 томах, 1895-1919), підготовлених і виданих Науковим товариством ім. Т. Г. Шевченка у Львові. Одним із упорядників збірника був відомий історик і політичний діяч М. Грушевський. Чимало матеріалів збірника присвячено украї­ нському козацтву, зокрема участі козаків у Визвольній війні 1648-54; висвітленню діяльності гетьманів Б. Хмельницького, І. Мазепи, І. Виговського. Збірник є цінним джерелом для істориків, що досліджують Козаччину.

Жванецька битва

Ждан-Ріг Іван

Жданович Антін

«Жерела до історії України-Руси»


Всесвітня козацька енциклопедія Жила Іван (р.н. невід.-помер 1737) —керівник козацько-гайдамацького загону. Під час повстання гайдамаків діяв здебільшого в районі Чорного лісу, де, на річці Цибульник, знаходилася основна база його загону. Відзначився під час штурму укр­ Жила Іван іплених польських замків у Паволочі та Погребищі. Згодом загін І. Жили тривалий час руйнував польські маєтки на Поділлі. Загинув у бою з кримськими татарами, що вирішили скористатися повстанням в Україні, аби безборонно грабувати її південні околиці. Стався цей бій поблизу с. Переволочна, що на Полтавщині.

«Житомирське крайове козацьке товариство «Поліська Січ»

Жицький Петро

Жмайло Марко

Жовнинська битва 1638

«Житомирське крайове козацьке товариство «Поліська Січ» —Житомирсь­ ка крайова організація Українського козацтва. Заснована 14 жовтня 1990, групою козаків-ентузіастів у селі Кодня, що неподалік Житомира. З метою виховання ко­ заків у дусі козацької історії та патріотизму, керівництво «Поліської Січі» організу­ вало кілька походів по Дніпру, а також місцями козацької слави: до Хотина, Батурина, Берестечка. У 2003 за сприяння генерала-осавула УК Георгія Зінчука, в с. Никонові споруджено меморіал жертвам сталінських репресій, якого було освячено січо­ вим священиком протоієреєм Миколою Дроздом. Січовики брали активну участь у подіях Помаранчевої революції. За даними на 1 січня 2007, отаманом «Поліської Січі» був Анатолій Шевчук. Жицький Петро (р. н. і р. см. невід.) —визначний військовий козацький діяч XVII ст. Наказний гетьман козацького війська. Найближчий сподвижник П. Сагай­ дачного. Командував полком під час Хотинської кампанії (1621). Після повернення гетьмана Сагайдачного з-під Хотина, став наказним гетьманом, який здійснював практичне командування козацькими військами. Під командуванням П. Жицького козацькі полки здійснили похід у Молдову та Валахію. А в червні 1622 - морський похід до Кафи. Під безпосереднім керівництвом П. Жицького відбувалося будівниц­ тво Київського братського монастиря на Подолі та реставрувалася Братська школа, яка згодом набула статусу Києво-Могилянської академії. Жмайло Марко (р. н. і р. см. невід.) - визначний військовий козацький діяч XVII ст. Гетьман (1624-1625) нереєстрового запорізького козацтва. Брав участь у Хотинській війні (1621). Обстоював перед польським урядом давні козацькі права і вольності. Очолював козацьке військо в боях під Черкасами та поблизу Корукового (Курукового, неподалік Кременчука) озера. Внаслідок переговорів з польським ко­ мандуванням, було укладено Куруківську угоду (1625), яку від імені повстанців підпи­ сав обраний старшим замість Жмайла полковник Михайло Дорошенко. Згідно з уго­ дою, кількість реєстрового козацтва мала сягати 6 тис. шабель.. Козакам забороня­ лося здійснювати морські походи проти турків і татар, а чайки вони мали спалити в присутності польських комісарів. Обурена такими умовами, частина козаків на чолі зі Жмайлом подалася на Січ. Жовнинська битва 1638 - вирішальна битва селянсько-козацьких повстанських загонів на чолі з Я. Остряницею та Д. Гунею з поляками. Відбувалася поблизу села Жовнине (нині Полтавської області). Повстанське військо, що відійшло в ці краї, було занад­ то переобтяжене сім’ями повстанців та втікачами, що приєднувалися до нього під час походу. Крім того, воно було погано озброєне. Після першої битви, що відбулася 10 червня 1638 року, Я. Остряниця зазнав поразки і з невеликим загоном своїх при­ бічників, по суті, зрадивши повстанців, відійшов на територію Слобідської України, контрольовану Росією. Замість нього повстанці обрали гетьманом старого досвідченого рубаку Д. Гуню. Заклавши укріплений табір на лівому березі Дніпра, поблизу гирла р. Старець, повстанці майже сім тижнів витримували облогу поляків, яким вдалося увір­ ватися в табір лише тоді, коли його захисники вже занадто ослабли від втрат та голоду і залишилися без набоїв. Сам Д. Гуня все ж таки зумів прорвати облогу і з невеликим загоном теж відійшов на Слобідську Україну, що була територією Росії.


Жила Іван -Журавиенський мирний договір

Жолдак (від польск. Zold - платня службовця). - Жолдаками називали козаків спеціального підрозділу, який у XVIII ст. охороняв гетьманську резиденцію. Жолдаки також виконували жандармські функції і перебували на повному державному утриманні. Тобто, кажучи сучасною мовою, вони були національними гвардійцями. В часи правління гетьмана І. Скоропадського, на р. Сеймі поблизу с. Стара, засноване поселення Жолдаки для проживання гетьманської охорони. Жолкевський Станіслав (1547-1620) - видатний військовий і політичний діяч Речі Посполитої. Коронний гетьман (головнокомандувач військами) та канцлер Польщі. Командував польськими військами, які брали участь у придушенні повстан­ ня під проводом С. Наливайка (1594-96). Під час вирішальної битви під Лубнами, вдало скориставшись чварами між реєстровими та нереєстровими козаками та повстанцями-селянами, змусив повстанців видати С. Наливайка та інших керівників. З захисниками табору розправився з надзвичайною жорстокістю. В 1608-10 коман­ дував польськими військами під час війни з Росією. Загинув у битві з турками під Цецорою (1620), у тій битві, під час якої батько Б. Хмельницького, сотник М. Хмель­ ницький, загинув, а сам майбутній гетьман України потрапив у полон. Жупан (каптан) - верхній одяг козаків (XVII-XVIII ст.). За сучасними уявлен­ нями, щось середнє між плащем та халатом. З грубої тканини, нижче колін, без • у9 • • ч ^ коміра (іноді з невеличким стоячим комірцем), приталении, з верху до низу застюу-

Жолдак

Жолкевський Станіслав

^ жупан

вався на застібки і перепоясувався м’яким поясом, до якого, ліворуч, чіплялися піхви шаблі. Жураковський (Жураковські, Жураховські) Василь (р.н. невід.-помер 1730) - військовий діяч. Походив з давнього козацького старшинського роду Жураковських, який дав Україні кількох відомих воєначальників. Був генеральним осавулом (1710-24), членом призначеної російським урядом першої Малоросійської колегії (1723-24). Один із прибічників і послідовників гетьмана П. Полуботка. Саме як прибічника П. Полуботка, його й було заарештовано росіянами в січні 1724. Відо­ мо, що через певний час росіяни звільнили його з в'язниці, але не дозволили повер­ нутися в Україну. Помер у Москві, що стала місцем його заслання. Жураковський (Жураковські, Жураховські) Лук’ян (р.н. невід.- помер 1718) - військовий діяч Правобережної України. За часів гетьмана І. Мазепи був наказ­ ним полковником ніжинським. Одначе прошведську орієнтацію гетьмана не підтри­ мував. Коли Мазепа з частиною військ перейшов на бік Карла XII, Л. Жураковсь­ кий подався на службу до Петра І. Брав участь у війні проти шведсько-гетьмансько­ го війська. Брат Василя Жураковського.

Жураковський (Жураковські, Жураховські) Василь

Жураковський (Жураковські, Жураховські) Лук’ян

Жураковський (Жураковські, Жураховські) Яків (р.н. невід.- помер бл. 1704) - військовий діяч. За часів гетьмана Мазепи був сотником глухівським, а згодом полковником ніжинським. Відзначився у боях проти турецько-татарського війська, яке 1677 намагалося оволодіти Правобережною Україною, щоб підпорядкувати її Кримському ханству. Він був батьком відомих козацьких полковників Василя та Лук’яна Жураковських (див.).

Жураковський (Жураковські, Жураховські) Яків

Журавненський мирний договір (1676) - мирний договір, укладений 17 (27) жовтня 1676 в с. Журавному (тепер Жидачівського р-ну Львівської обл. України) між Річчю Посполитою та Османською Туреччиною. Він став юридичним завер­ шення тривалої польсько-турецької війни 1672-76. Згідно з його умовами, значна територія етнічних український земель і, зокрема, майже все Поділля, виявилося у складі Османської імперії. Зате майже все Правобережжя, за винятком Білоцеркі­ вського та Паволоцького полків, залишилося під булавою гетьмана України П. До-

Журавненський мирний договір


Всесвітня козацька енциклопедія рошенка, і це вселяло в гетьмана надію, що з часом його влада охоплюватиме всю давні території Гетьманщини. Що ж до Польщі, то вона позбавлялася необхідності Журавненський сплачувати Туреччині данину, яку зобов'язана була сплачувати за умовами Бучацьмирнии договір кого МИрН0Г0 договору 1672. Але це мало втішало польський Сейм, оскільки данину Польща все одно не сплачувала. Отож він не ратифікував цей договір, що, зрештою, призвело до нової польсько-турецької війни.

Журба Андрій

Жученко Федір

Журба Андрій (р.н. невід.- помер 1768) - народний герой, один із керівників гайдамацького руху в Україні. Його загони діяли в районі Білої Церкви спільно з загонами іншого ватажка, М. Швачки. Уславився своєю відвагою і непримиренні­ стю. Загинув під час битви з російськими військами, які прийшли на допомогу поля­ кам, аби придушити повстання. Сталося це в липні 1768, поблизу с. Блощиці на Білоцерківщині. Ім’я А.Журби згадується в кількох історичних піснях. Жученко Федір (р. н. і р. см. невід.) - козацький діяч часів Великої Руїни, пол­ ковник полтавського адмінполку (1659-91). Був прихильником Ю. Хмельницького, як спадкоємця слави і справи Б. Хмельницького. Дотримувався проросійської орієн­ тації. Очолив старшинську опозицію гетьману Д. Многогрішному. Увійшов в істо­ рію тим, що підступно заарештував кошового отамана, славетного полководця І. Сірка і видав росіянам, які ув'язнили кошового, аби не допустити його участі в боротьбі за гетьманську булаву. Будучи тестем двох відомих козацьких діячів - В. Кочубея та І. Іскри, перебував у войовничій опозиції щодо гетьмана І. Мазепи.

Козачий прикордонний пост

146


Журавненський мирний договір - Забайкальський кінний городовий козацький полк

Забайкальське Військове Козацьке Об’єднання (Військо) —офіційно зареє­ стрована (реєстрова) козацька організація, що діє в Росії. Статут козацтва затверд­ жено Указом Президента Росії від 12 лютого 1997 (№ 96). Військовим отаманом затверджено було А. Богданова. Штаб війська перебуває в м. Читі. Основна мета діяльності —відродження традицій Забайкальського козацтва. Входить до Союзу козаків Росії. Забайкальське козацьке військо - Військо, сформоване в 1851 році на тери­ торії сучасної Бурятської республіки, Читинської області та інших забайкальських територіях Росії, згідно з «Положенням про Забайкальське козацьке військо» від 17 березня 1851. Вперше козацькі загони на Забайкаллі виникли ще в 1689. Це були два полки, підрозділи яких розташовувалися в фортецях Селенгінська, Нерчинська та Удинська. В січні 1851, з тунгуських прикордонних козаків, було сформовано Іркутський козацький кінний полк. В 1882 з сибірських городових козаків було ут­ ворено Забайкальський городовий козацький полк. Всі ці частини, а також чотири полки, сформовані з бурятів, і склали основу Забайкальського козацького війська. В квітні 1878 Військове міністерство затвердило «Статут про військову по­ винність та зміни у складі Забайкальського козацького війська.» Згідно з цим стату­ том, Забайкальське козацьке військо мало в мирний час утримувати на дійсній службі один полк, два батальйони та дві батареї. У військовий час військо мало негайно сформувати три кінних полки, шість піших козацьких батальйонів і три батареї. Що ж входило до обов’язків козаків Забайкальського козацького війська? Ко­ роткий перелік служби та походів цього війська може бути таким: до 1851 року всі городові козаки, які ввійшли до складу війська, несли прикордонну службу, обері­ гаючи кордони імперії від нападів китайців, монголів, маньчжурів. Вони також суп­ роводжували каравани і пошту; окремі підрозділи служили в охороні російського посольства в Китаї. З 1851 по 1899 забайкальське козацтво охороняло російсько-китайський кор­ дон. Крім того, одна сотня постійно несла охоронну службу при російському по­ слові в Пекіні та російському консулові в Урзі. В 1900 році всі військові частини козацтва взяли участь в поході російських військ в Китай, а в 1904-1905 році, в повному складі, брали участь в російсько-японській війні, в якій майже всі частини козацтва відзначилися своєю хоробрістю. Відомо також, що військо брало участь в придушенні «безпорядків» на Далекому Сході, які відбувалися в 1905-1906 pp., тобто йдеться про придушення революційних заворушень. Козаки брали участь в Жовт­ невій революції (1917), та громадянській війні (1918-22) в Росії. Забайкальський кінний городовий козацький полк - полк у складі Забай­ кальського козацького війська. Сформований на основі «Статуту про Сибірських городових козаків». Складався з п’яти сотень. Основна маса козаків переведена до нього в 1822 з Нерчинської та Верхньоудинської городових козацьких команд. В березні 1851 полк було переведено до складу Забайкальського козацького війська. Полк брав участь у російсько-японській війні 1904-1905 і в Громадянській війні в Росії (1918-1922). Після утвердження в Росії радянської влади, полк було ліквідова­ но разом з усім Забайкальським козацьким військом.

Забайкальське Військове Козацьке Об’єднання (Військо)

Забайкальське козацьке військо

Забайкальський кінний городовий козацький полк


Всесвітня козацька енциклопедія Заболотний Петро (1947) —активний учасник відродження Запорізького козац­ тва, народився в селищі Новопокровка Солонянського району Дніпропетровської Заболотний Петро 0бл, В 1978 закінчив Харківський автодорожній інститут. В козацтві з 1992 року. З 1997 року - отаман Запорізького Війська. Верховний отаман Союзу козаків України. Генерал-хорунжий УК.

Забузький Семен

Зависна (Завісна) Олена (Мар’яна)

Загайчук Геннадій

Забузький Семен (р.н. і р.см. невід.) - козацький полковник, що дотримувався пропольської орієнтації і вважав повстання під проводом Б. Хмельницького невчас­ ним та безперспективним. 1649 польський король Ян II Казимир призначив його геть­ маном Війська Запорізького, вважаючи що тільки це призначення призведе до оста­ точного замирення між Польщею та козацько-повстанською армією. Це рішення короля було підтримане значно частиною запорізького козацтва, яке на той час уже сформувало стійку опозицію Хмельницькому. Одначе після укладення між козаками та Польщею Зборівського (1649) договору, шанси Забузького очолити Запорізьке козацтво виявилися ще примарнішими і він остаточно перейшов до табору поляків. Як склалася його подальша доля - невідомо. Зависна (Завісна) Олена (Мар’яна) (р.н. невід.- померла 1654) - героїчна ко­ зачка. Героїня оборони м. Буші (тепер село Ямпільського району Вінницької обл.). Була дружиною козацького сотника Зависного, який командував гарнізоном Буші. Після загибелі сотника, очолила оборону фортеці. Коли, врешті-решт, до фортеці увірвалися поляки (листопад 1654), загинула, висадивши в повітря бочки з порохом. Разом із нею загинуло чимало ворогів. Саме подвиг О. Зависної надихнув М. Старицького на повість «Облога Буші» та історичну драму «Оборона Буші». Загайчук Геннадій (1939) - Головний отаман (з 2002) Чорноморського козацт­ ва (Одеса). Народився в містечку Велика-Михайлівка на Одещині. В 1968 закінчив Одеський інститут інженерів морського флоту (заочно) та Морехідне училище. В 1979 - Академію ім. Фрунзе. В 1980 році брав участь у бойових діях в Афганістані. Полковник запасу. В козацтві з 1997 року. В 1997-1999 - був отаманом Овідіопільської районної організації Українського Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва (УЧПГК). У 2000-2002 роках був Генеральним бунчужним УЧПГК, Гене­ рал-хорунжий Українського козацтва. Загребельний Павло (1924) - відомий український прозаїк та драматург. Лау­ реат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1974), Державної премії СРСР (1980). Народився в с. Солошиному Кобеляцького району Полтавської області. Закінчив філо­ логічний факультет Дніпропетровського університету (1951). Учасник Другої світо­ вої війни. В 1979-1986 очолював Спілку письменників України. Був головою коміте­ ту з Державних премій України ім. Шевченка (1979-87). Автор багатьох популярних романів, зокрема, «Дума про невмирущого» (1957); «Свропа-45» (1959); «День для прийдешнього» (1964). Особливо великої популярності набули його романи, при­ свячені давньоукраїнській історії: «Диво» (1968); «Первоміст» (1972); «Смерть у Києві» (1973); «Євпраксія» (1975). Козацька тематика в творчості Павла. Загребельного репрезентована такими романами, як «Роксолана» (1980) та «Я, Богдан. Сповідь у славі» (1983), що присвячений життю Богдана Хмельницького.

Загродський Олександр

Загродський Олександр (1889-р.см. невід.) - військовий діяч УНР, генерал-поручник армії УНР. В лютому-березні 1918 командував 1-м піхотним куренем окремого Запорізького загону, організованого за традиціями українського козацтва. Згодом коман­ дував піхотним полком імені гетьмана Дорошенка, в якому теж відроджувалися козацькі традиції. В листопаді-грудні 1918 командував Запорізькою дивізією, був учасником Зи­ мового походу частин УНР проти військ комуністичного режиму в Україні. В 1920 при­ значений заступником головнокомандувача Армії УHP. З 1949 - в еміграції в США.


Заболотний Петро - Закордонний похід російської армії (1813-1814)

Задунайська Січ (1775-1828) - заснована кількома тисячами козаків, які пода­ лися на контрольовані Туреччиною території після зруйнування російськими війська­ ми в червні 1775 Запорізької (Нової) Січі. Відомо, що тоді близько 10 тисяч козаків перейшли Південний Буг і розсіялися по турецькій території. До них приєдналися козаки, які осіли в гирлі Дунаю ще під час російсько-турецької війни 1768-74. Не бажаючи повертатися в Україну у складі російської армії, вони залишилися на Дунаї та в гирлі Дністра, проте козацької організації не мали. В 1778 султан Туреччини офіційно дозволив козакам створити Січ у степах між Акерманом (Б.-Дністровський) та Бендерами (Молдова). Але під тиском російської дипломатії, котра погро­ жувала війною, змушений був переселити козаків за Дунай, подалі від кордонів Російської імперії, де вже перебувала з 1775 певна частина козацтва. Ставка кошового розташовувалася в с. Дунавець. Територія (райя) Січі, котра включала в себе кілька козацьких поселень, була підпорядкована Бреїльському (м. Бреїла в сучасній Ру­ мунії) губернаторові. Частина задунайських козаків перебувала на державному ут­ риманні Туреччини, уряд якої забезпечував їх продовольством, зброєю та платнею. Основним промислом задунайців стало рибальство. Одначе досить успішно розви­ валися і певні види землеробства, зокрема цим відзначалися козацькі громади сіл Катерлез, Карагарман, Озаклія, Нижній Дунавець, Саранасув... Вже наприкінці XVIII ст. на цих територіях виникли невеличкі рибні заводи, майстерні по виготовленню та ремонту човнів, торгові доми, значні тощо сільськогосподарські маєтки. Напе­ редодні російсько-турецької війни 1828-29 населення, підпоряковане Січі, сягало 15 тисяч осіб. В 1828 задунайські козаки отримали наказ взяти участь у війні (182829) проти Росії, у складі військ якої було чимало українських козаків. Воювати про­ ти них задунайці не мали ніякого бажання. У травні 1828 частина козаків та посе­ ленців, загалом бл. 800 осіб, на чолі з отаманом Й. Гладким, перейшла на бік Росії і взяла участь у боях проти Туреччини. Турки жорстоко розправилися з тими, що залишилися на Січі, а саму Січ зруйнували. Задунайське козацтво - див. Задунайська Січ. Зайцев Олександр (1949) - отаман козацького кошового товариства, крайо­ вий отаман Черкаського крайового козацтва (з грудня 1999), яке налічує понад 500 козаків. Родом з м. Кам’янки Черкаської обл. Навчався у Київському будівельному інституті. Тривалий час працював на різних будовах. Зараз займається підприєм­ ницькою діяльністю. Закавказький кінно-мусульманський полк - полк, сформований на засадах козацького, в складі Окремого Кавказького корпусу діючої російської армії. Набра­ но було його з мусульман, вірменів та закавказьких горців і росіян. У березні 1839 з воїнів полка сформовано добірну Команду мусульман Конвою Його Величності. В 1849, за подвиги під час походу в Угорщину, полку було вручено Георгіївський прапор з написом: «За відмінну хоробрість і мужність у справах проти бунтівних горців, за битву 21 липня під Дебреценом і за відбиття у ворога в семи боях чотирь­ ох гармат». Очевидно, після походу, воїнів у полку поменшало, бо в 1856 Гюго пере­ формовано на Закавказький кінно-мусульманський дивізіон, а в січні 1857 взагалі розформовано. Закордонний похід російської армії (1813-1814). - Похід російської армії в Польщу, Німеччину та інші країни, з метою остаточного розгрому армії Наполеона Бонапарта. В січні 1813, звільнивши від французів територію російської імперії, росіяни без бою увійшли до Варшави, а вже в лютому - до Берліна. Як зазначають дослідники тих подій, російська армія на цей час була дуже ослабленою, оскільки на шляху від Тарутинського табору фельдмаршала М. Кутузова до Німану вона втра­ тила понад дві третини свого особового складу (вбитими, пораненими, хворими.

Задунайський козак

Печатка Січі

Задунайське козацтво

Зайцев Олександр

Закавказький кінномусульманський полк

Закордонний похід російської армії (1813-1814)


Всесвітня козацька енциклопедія тими, що відстали чи дезертирували). На перебіг подій у цій війні вплинуло й те, Закордонний похід що на бік росії перейшла Пруссія, котра одразу ж надала свої війська для спільної російської армії боротьби проти Наполеона. Перша велика битва відбулася неподалік містечка Лют(1813-1814) цен (поблизу Лейпцига). Розпочала її 92-тисячна російсько-прусська армія під ко­ мандуванням російського генерала Петра Вітгенштейна, яка намагалася здолати війська корпусу маршала Нея. Під час цієї битви були присутні одразу два імпера­ тори: російський - Олександр І, та прусський - Фрідріх Вільгельм, і це, як вважа­ ють історики, дуже заважало Вітгенштейну командувати військами, оскільки весь час доводилося узгоджувати свої основні дії з імператорами, а робити це було не­ легко. Та й взагалі, командувач постійно відчував на собі психологічний тиск. Солдати Нея трималися стійко і гідно, і це дозволило Наполеону встигнути на битву з основними силами. Бонапарт особисто очолив контратаку, під час якої ар­ мію союзників було розчленовано, і вона постала перед небезпекою бути охопле­ ною з флангів. Лише ніч врятувала її від цілковитої поразки. Але, відчуваючи, що вона неминуча, імператори наказали своїм військам відійти. У Наполеона не було кавалерії (майже вся вона загинула в Росії), отож він просто фізично не міг пере­ слідувати союзників, які втратили понад 12 тисяч солдатів, щоб завдати їм остаточ­ ного розгрому. Це була перша значна перемога Наполеона після російської катаст­ рофи, яка дозволила йому знову оволодіти Саксонією, а отже, підняла моральний дух французької армії; примусила повірити в геній Наполеона багатьох його співвітчизників у самій Франції. Ще однієї відчутної поразки союзникам французи завдали під Бауценом. Одна­ че після цієї, другої поспіль, перемоги Наполеон зрозумів, що сили його виснажу­ ються, оскільки втрати були значно більшими, ніж втрати союзників (в обох битвах він втратив 33 тисячі бійців). До того ж, у нього з’явилися ще два вороги —Швеція та Австрія. При цьому шведсько-прусська армія уже просувалася в напрямку Берл­ іна, та й Австрія готувалася до рішучої боротьби. Втім, союзники теж не готові були до вирішальної битви, тому одразу після баталії під Бауценом (8-9 травня), між ворогуючими сторонами було укладено Празьке перемир’я. Одначе тривало воно недовго: вже 14 серпня відбулася битва між Сілезькою армією прусського ге­ нерала Блюхера та корпусом маршала Макдональда. Пруссам вдалося напасти на французькі війська під час їх переправи через річку, і завдати значних втрат. До того ж, тривала велика злива, котра заважала солдатам стріляти, отож битва трива­ ла здебільшого холодною зброєю. Французи втратили в ній ще близько 30-и тисяч солдатів, у той час, як військо союзників - лише 8 тисяч. Загальна чисельність військ союзників (Англії, Росії, Австрії, Пруссії та Швеції) сягала на цей час 492 тисячі осіб ( з них - 173 тисячі росіян). Вона була поділена на три армії, що діяли здебільшого самостійно: Сілезьку —під командуванням фельд­ маршала Блюхера; Богемську - під командуванням фельдмаршала Шварценберга, та Північну, котрою командував шведський спадковий принц маршал Бернадот, який під час російської кампанії Наполеона був маршалом французької армії. В цей час Наполеон зумів довести чисельність своєї армії лише до 440 тисяч, тобто мав на 50 тисяч війська менше. До того ж, зовсім не мав кінноти і занадто мало гармат. Та й військо його було розкидане на значній території: 35-тисячний корпус Даву - в Гам­ бурзі; корпус Сен-Сіра - в Дрездені; Нея - в Кацбасі. А завершився 1813 воєнний рік величезною «битвою народів» під Лейпцигом (4-7 жовтня). Військо союзників сягало тут 300 тисяч солдатів (понад 127 тисяч росіян), тобто в них було майже на 100 тисяч більше, ніж мав Наполеон. Першим кинув в атаку свої полки фельдмаршал Шварценберг, й авангард їх становили російські війська Барклая-де-Толлі. Проте Наполеон зумів збити їх натиск уміло налагодженою обороною, а потім розпочав контратаку. Французи настільки потісни­ ли військо союзників, що опинилися за якихось сімсот кроків від ставки імперато­ ра Олександра І. Але тут прославилися козаки Лейб-гвардії козацького полку гене­ рала Денисова-Орлова, які кинулися в контратаку і ціною значних втрат зуміли зу-


Закордонний похід російської армії (1813-1814)

пинити французів. Згодом на допомогу їм підійшли російські гвардійці та гренаде­ ри. Все ж таки французи, напевне, здобули б перемогу, але в цей час з півночі надій­ шла Сілезька армія фельдмаршала Блюхера, основу якої складали пруси. Хроністи тих подій стверджують, що прусські полки проявляли дивовижний героїзм. Села, за які вони билися, по кілька разів переходили з рук в руки. Врешті-решт пруси склали оборонний вал з трупів і поклялися, що не відійдуть з-за нього, радше всі до одного загинуть. Оскільки втрати були майже рівними (приблизно по ЗОтисяч бійців) і жодна із сторін не відступила, то вважається, що день цей не приніс успіху ні французам, ні союзникам. Втративши саксонців, та зазнавши значних втрат у своїх військах, Наполеон зрозумів, що наступного дня на нього чекає жахлива поразка. Вночі на 7 жовтня він наказав своїм військам відходити єдиним мостом через річку Ельстер. На прикриття залишилися полки під командуванням маршала-поляка Понятовського (який лише напередодні отримав це звання) та маршала Макдональда. їх корпуси здобули місто, і тільки в надобідню пору союзникам вдалося вибити французів з Лейпцига. Значна частина солдатів цих корпусів могла б врятуватися, але до мосту прорвалися російська кавалерія, і французькі сапери, щоб не дати їм заволодіти мостом, висадили його в повітря. Відтак на тому боці залишилося близько 28 тисяч поляків та французів. Понятовський згуртував навколо себе частини по­ ляків та кілька частин французів і повів їх в останню атаку. Бій був нерівним, але, завдяки цій атаці, багатьом французам вдалося форсувати Єльстер. Проте союзни­ ки прагнули остаточно добити Наполеона, і вже 1 січня російська армія на чолі з Олександром І перейшла Рейн. Для Наполеона це виявилося несподіванкою: він не чекав, що союзники розпочнуть нову кампанію так швидко, та ще й посеред зими. Та все ж таки він не розгубився: маючи під рукою всього-на-всього сорок тисяч солдатів, він розпочав бойові дії і впродовж двох місяців досить успішно стриму­ вав росіян. У нього була надія, що коаліція союзників розпадеться. Це лише Росія та Пруссія намагалися будь-що досягти остаточної перемоги над Францією, що ж до Австрії, то вона воліла мати під боком досить сильну і союзну їй Францію, котра могла б стримувати і Пруссію, і Росію. Єдності між союзниками, справді, не існувало. Якщо Блюхер зі своїми пруссами, та росіяни, рвалися в бій, то австрієць Шварценберг лише імітував наступальні дії, а коли і нав’язував Наполеонові бій, то військо його поводилося надзвичайно стримано і, при найпершій змозі, вдавалося до відступу або принаймні до... без­ діяльності. Бували випадки, що австрійці розпочинали наступальні дії лише під тиском російського імператора Олександра І. Завдяки такій незлагодженості, На­ полеонові вдалося здобути низку перемог над Блюхером у битвах під Шампобере, Монмірає, Шато, Тьєрі, Вошане, і лише вимушений наступ Шварценберга врятував пруссів від остаточного винищення їхньої армії. І тут починають відбуватися цікаві речі. В події втручаються... жінка і козаки. Жінка з’явилася тому, що Наполеон, невідомо з якого дива, раптом вирішив поділи­ тися своїми планами з дружиною і написав їй листа. Проте сталося так, що козаки перехопили кур’єра, і цим напівінтимним-напівфронтовим листом почали зачиту­ ватися в штабах обох імператорів. На військовій раді, котру скликав Олександр І, аби виробити план подальших дій, австрійці планували діяти так, як передбачав Наполеон, - вони одразу ж запропонували відступити поближче до Рейну і надійно прикрити свої фланги, аби не дозволити французам оточити їх. Що ж до Олександ­ ра І, то він запропонував іти прямісінько на Париж, і то негайно! Так союзники і вчинили. Правда, на шляху до Парижа постали корпуси Мармона і морт’є, проте в битві під Фер-Шампенуазом російські кіннотники, серед яких переважали козацькі частини, зуміли завдати їм поразки, роздробити, розвіяти, і в такий спосіб розчис­ тити собі шлях до французької столиці. Й ось тоді вже Шварценбергові не залишалось нічого іншого, як вести свою 100тисячну армію під стіни Парижа, і це в той час, коли гарнізон столиці складався всьо­ го з 40 тисяч солдатів. Битва тривала всього кілька годин і завершилася капітуляцією,

Закордонний похід російської армії (1813-1814)


Всесвітня козацька енциклопедія про яку гарнізон оголосив одразу, щойно з Парижа відбув король Иосиф, брат НапоЗакордонний похід леона Бонапарта. Що відбувалося далі - всім добре відомо: втративши столицю, російської армії втративши армію й імперію, Наполеон зрікся престолу (25 березня 1814) і відбув в (1813-1814) заслання на острів Ельбу. Це дозволило новій французькій владі укласти 18 травня 1814 з членами коаліції мирну угоду. У цьому поході брали участь полки майже всіх існуючих на той час козацтв. До Третього й Четвертого полків Уральського козацтва, які вже мали досвід війни з французами в 1812 році, в Росії, під час походу приєдналися ще два полки - П’ятий і Шостий. Цим, останнім, судилося взяти участь у битвах під Дрезденом, Лейпци­ гом, Гамбургом, Пфальцбургом, а два перші здобували славу в битві народів під Лей­ пцигом. Кінний Чорноморський полк полковника Плохого та гвардійська Чорноморсь­ ка сотня репрезентували Чорноморське кубанське військо. В корпусі отамана Пла­ това служило 14 полків Донського козацького війська. Ще ЗО полків цього козацтва були приписані до різних польових армій російського війська. З донських козаків було сформовано 26 запасних полків та кінно-артилерійську запасну півроту. Відо­ мо також, що загалом на війну 1812-14 Донське військо виставило 50 тисяч шабель. Одному лише Лейб-гвардії козацькому, Його Величності, полку та його підрозділам у червні 1813 було вручено 19 прапорів «За відзнаку проти противника в минулу кампанію 1813 року». А самому Війську Донському було вручено (листопад 1817) Георгіївський прапор з написом: «Вірнопідданому Війську Донському, на ознамену­ вання подвигів, виявлених в останню Французьку війну в 1812, 1813 і 1814 роках». Під час перебування російських військ у Парижі, всім офіцерам Донського козаць­ кого війська, від імені імператора, було подаровано кавалерійські еполети, що озна­ чало, що в чинах та становищі вони прирівняні були до офіцерів регулярної російсь­ кої армії. А Лейб-гвардії козацькому полку вручено було Георгіївський штандарт «... за подвиг, здійснений при Лейпцигові 4 жовтня 1813 року». В цій війні брала участь і бригада українських козацьких полків під командуванням генерала Вітте, а також ряд інших українських (малоросійських) козацьких полків, сформованих здебіль­ шого в Полтавській та Київській губерніях, і які вже мали гарт франко-російської війни 1812 року. Збереглися відомості про участь у Закордонному поході командира Чорноморсь­ кої гвардійської сотні, отамана чорноморських козаків, українця за походженням, Олексія Безкровного. В 1813, «офіцер видатної хоробрості, він був призначений у конвой Государя Імператора». В битві під Лейпцигом, командуючи своєю гвардій­ ською сотнею, Безкровний був поранений кулею в груди, навиліт, але незабаром знову виявився в строю і вже в Кульмській битві був тяжко поранений осколком ядра в бік. За виявлену мужність - Чорноморської сотні та його особисту - О. Безкровному було надано чин полковника та нагороджено орденом Св. Володимира з бантом. Шістьма Донськими козацькими полками командував в 1813-1814 роках козаць­ кий генерал-майор Петро Греков. Його полки брали участь майже в усіх битвах та боях цієї кампаній, але особливо відзначилися вони в битвах під Кольбергом і Левенбергом, за які генерала було нагороджено орденом Св. Анни І ступеня, з діаман­ тами; та в битві народів під Лейпцигом, за яку він заслужив подяку імператора та іменну, прикрашену діамантами, шаблю. Брав він участь і в штурмі Парижа, за що нагороджений російським орденом Св. Володимира та баварським орденом Св. Максиміліана Йосифа. В листі з Плоцька, на ім’я отамана Платова, М. Кутузов пи­ сав (1813), «Битва, що відбулася 23 числа цього місяця під Данцигом, є новим досві­ дом старанності, ревності і відмінної хоробрості донців, якими ви командуєте. Послуги, виявлені Вами Вітчизні упродовж нинішньої кампанії, не мають прикладів. Ви довели всій Європі могутність і силу жителів, Богом благословенного Дону». Під час Лейпцизької битви генерал-козак Гаврило Луковкін, син донського ота­ мана, командував вісьма козацькими полками. У вирішальний момент він непомітно зайшов у тил ворога й атакував там загін піхоти, що розташувалася на відпочинок. Значну частину загону козаки знищили, а 213 вояків, з них 13 офіцерів, взяли в по-


Залізняк Максим - Запоріжжя

лон. За цей та інші подвиги Луковкіна було нагороджено орденом св. Георгія 3 ст. Прославилися козаки Луковкіна і під час штурму Парижа. Потрапивши під Пари­ жем в оточення, генерал-козак зі своїм загоном не лише пробився з оточення, але й зумів прикрити вихід узятої в оточення російської дивізії. Після вступу до Парижа, імператор Олександр І нагородив його орденом Св. Анни І ст. і двічі оголосив йому подяку, а король Пруссії удостоїв ордена Червоного Орла 2 ст. Прибувши до Майнца, Луковкін очолив корпус з 12 козацьких полків. Прославився зі своїми лейбкозаками і начальник особистої охорони Олександра І граф Орлов-Денисов. Під Лейпцигом, у вирішальний момент бою, він очолив загін з 400 козаків і зумів вряту­ вати російську батарею, на яку насувалося каре французів. А слід зазначити, що граф Василь Орлов-Денисов був спадковим козаком, сином військового отамана Донського козацтва генерала Василя Орлова.

Закордонний похід російської армії (1813-1814)

Залізняк Максим (1740-помер після 1768) - гетьман повстанського війська (1768), один із керівників селянсько-козацького повстання (1768), що увійшло в історію України під назвою «Коліївщина». Родом з с. Медведівці на Черкащині. На Запоріжжі з 13 років. Працював в артілі козаків-рибалок на Дніпрі. Наймитував в Очакові. З 1767 - послушник Онуфріївського монастиря на Київщині, наприкінці цього ж року став послушником Мотронинського монастиря (поблизу Чигирина). Навесні 1768 сформував гайдамацький загін базою якого стало урочище Холодний Яр неподалік Чигирина. В червні 1768 разом із загоном І. Гонти здобув Умань, в якій гайдамаки влаштували страшну різанину. Саме тут, в Умані, гайдамаки прого­ лосили його гетьманом і князем смілянським. Ініціюючи це проголошення, Заліз­ няк, очевидно, мав намір в подальшому проголосити себе монархом України. На контрольованих повстанцями територіях М. Залізняк почав вводити козацький устрій, прагнучи відродити козацьку християнську державу. Під час придушення російськими військами цього повстання, заарештований і засланий до Сибіру. За однією з версій, утік із Сибіру (з Нерчинська) і брав участь у повстанні Пугачова (1773-1775). За іншою - помер у Нерчинську, на руднику, каторжником. Один із героїв поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», а також роману письменника Ю. Мушкетика «Гайдамаки». Замойський Ян (1541 або 1542 - помер 1605) - відомий польський політичний та військовий діяч, полководець. Впливовий сенатор. За правління короля С. Бато­ рія, був (1578-1581) канцлером, а з 1581 - коронний гетьман Речі Посполитої. Як полководець, брав участь у Лівонській війні (1558-83). Здійснив два походи у Мол­ дову (1595,1960), в яких брали участь й українські козаки. Засновник міста-фортеці Замостя. Його ім’я часто зустрічається в літературі, яка стосується доби правління королів Стефана Баторія та Сигізмунда III Вази. «Записки о Южной Руси» - фольклорно-історичний збірник (у 2-х т., 1856-57), упорядником якого був Пантелеймон Куліш. У збірнику вміщено кілька історичних матеріалів, які стосуються Козаччини, а також пісні, легенди, перекази з козацької тематики, які стосуються, зокрема, Б. Хмельницького та С. Палія. У цьому ж збірнику уперше, не називаючи автора, П. Куліш опублікував (у другому томі) поему Т. Шев­ ченка «Наймичка». Запоріжжя (Запорожжя) - історична, свята для всього козацтва, область Ук­ раїни. Термін, що був широковживаний у XVI-XIX ст. Традиційна територія Запор­ іжжя входить нині до складу Запорізької, Донецької, Дніпропетровської, Кіровог­ радської, Херсонської та Миколаївської областей. Виникнення назви цієї області пов’язане з заснуванням на Дніпрі, нижче Дніпровських порогів, Запорізької Січі (XVI ст.). Клімат сухий, степовий. В межах регіону існували Дніпровські, Інгулецькі, Орільські та Саморські плавневі масиви. Лісів було мало, зате вся територія була

«Записки о Южной Руси»

Запоріжжя (Запорожжя)


Всесвітня козацька енциклопедія помережена чисельними балками, байраками та урочищами, які допомагали коза­ кам при веденні розвідки та бойових дій. Через територію Запоріжжя проходили Запоріжжя торговельні та походні ординські шляхи: Чорний, Муравський, Кримський, Гардо(Запорожжя) вий... Степи були багатими на дичину, а річки - на рибу, що дозволяло вести полю­ вання т