Page 1

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

1


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

ГЕРОЯМ!

Абрютін Сергій, 31 р., м. Суми (стор. 4)

Авраменко Сергій, 37 р., м. Ромни (стор. 5)

Андра Руслан, 20р., м. Суми (стор. 6)

Аніщенко Олександр, 44 р., м. Суми (стор. 7)

Бей Віталій, 31 р., м. Суми (стор. 8)

Бережний Юрій, 30 р., с. Чупахівка, Охтирський р-н (стор. 9)

Білан Руслан, 28 р., м. Охтирка (стор. 10)

Бірюк Олег, 38 р., м. Охтирка (стор. 11)

Братушка Олексій 38 р., м. Суми (стор.12)

Брисенко Богдан, 21 р., м. Лебедин (стор. 13)

Вербицький Олексій, 25 р., с. Оленинське, Охтирський р-н (стор. 14)

Вєтров Юрій, 38 р., м. Суми (стор. 15)

Галушкін Олександр, 38 р., м. Суми (стор. 16)

Гордієнко Сергій,

34 р. м. Білопілля (стор.17)

Дудки Володимир і Юрій, 28 р. та 34 р. , с. Хоминці, Роменський р-н, (стор.18-19)

Завальний Ігор, 22 р., м. Суми (стор. 20)

Коворотний Сергій, 36 р., м. Шостка (стор. 21)

Кондратенко Василь, 27 р., м. Шостка (стор. 22)

Коробенков Олексій, 23 р., с. Олександрівка, Буриньський р-н (стор. 23)

Коханий Артем, 31 р., м. Суми (стор. 24)

Кутовий Вадим, 27 р., м. Охтирка (стор. 25)

Куценко Cергій, 32 р., м. Суми (стор. 26)

Лавошник Юрій, 37 р., м Буринь (стор. 27)

Несторенко Олександр, 40 р., м. Лебедин (стор. 28)

Ніколаєнко Микола, 20 р., м. Суми (стор. 29)

2


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Мир Вам, Герої! «Наши павшие нас не оставят в беде, Наши мертвые – как часовые…» (В.С. Высоцкий) нформаційні повідомлення, газетні статті, телевізійні сюжети забуваються через місяць. Через рік стираються в людській пам’яті деталі, забувається порядок подій, і потім уже дуже важко встановити правду, зберегти найголовніше і найцінніше. Чи можемо ми, громада Сумщини, дозволити собі підкоритися жорстоким законам часу і забуття? Особливо ж про них, загиблих героїв? Звісно – ні. Без сумніву, було б правильно, якби цим проектом опікувалася державні установи, але, як показали події АТО, найтяжчий віз сьогодні тягнуть волонтери і пересічні громадяни, а на сході України воює справжня народна армія. Тому цей проект ми, журналісти «Панорами», сприймаємо для себе виключно як волонтерський, чудово розуміючи, що зараз якщо не ми, то – ніхто. Ми намагалися створити живі історії про звичайних героїв, які волею долі потрапили в незвичайні та надзвичайні обставини. Для цього обов’язково було особисто поспілкуватися з рідними, бажано – поїхати до них додому. Звісно, простіше було б обмежитися формальною інформацією, але впевнені – наші Герої заслужили великої і щирої, неформальної оповіді. Не з усіма рідними, на жаль, ми змогли зустрітися – з різних причин. Про деяких хлопців, тих, що загинули наприкінці січня–на початку лютого, ми не встигли зробити розлогі оповіді через брак часу. Простіть нас за це – ми обов’язково виправимося і розкажемо про вас і ваші подвиги всій Україні. На тепер ми зробили максимум із можливого, це стосується як текстів, так і світлин. Журналісти об’їздили, а, іноді, буквально й обходили пішки всі потрібні містечка і селища, поговорили з батьками, вдовами, родичами, вчителями, сусідами, військовими побратимами – словом, з усіма, кого змогли знайти, хто міг та хотів сказати добрі слова, поділитися спогадами про Героїв. Ми дуже хочемо, коли закінчиться ця клята війна, зробити велику й величну книгу про всіх наших Героїв, бо вони варті того. І держава мусить допомогти в такій достойній справі сумській громаді. А поки що це видання стало можливим завдяки кільком людям та організаціям, які оплатили друк та папір. Перш за все, дякуємо депутатам Сумської обласної ради Миколі ТРОФИМЕНКУ і Афгану САЛМАНОВУ, Почесному консулу Азербайджану. Без їхньої підтримки цей проект був би неможливим. Велика подяка директору ПрАТ «Сумиагропромбуд» Андрієві Авдєєнку (м. Суми), директору ТОВ «ВКП ЗВЗ» Богданові Білоусу (м. Глухів) та директору ТОВ «Угроїдський цукровий завод» Миколі Бойку (с. Угроїди). Хочемо також подякувати нашим поліграфічним партнерам, які з розумінням поставилися до цього замовлення. Окрема подяка всім рідним Героїв – батькам, дружинам, братам і сестрам, усім, хто незважаючи на нестерпний щемливий біль втрати, спілкувалися з журналістами, ділився спогадами про рідну людину, а, значить, ділився з нами найдорожчим. Ми старалися бути гідними вас і зробити свою частину роботи якісно і щиро. Сторінки цього видання сповнені болю і розпачу від несправедливості життя. Але крізь сльози та горе мусить однак звучати рефреном – життя триває, треба витримати цей іспит. Майже в кожного із загиблих залишилися діти, тож варто боротися, варто жити, не опускаючи рук. Всі разом ми мусимо допомогти родинам загиблих Героїв. Тому, звісно, перші екземпляри цього журналу надійдуть в родини Героїв та в їх школи. Також ми плануємо розповсюдити журнал по бібліотеках Сумщини, в т.ч. і шкільних. Якусь частину передамо в громадський фонд «Суми» для допомоги у зборі коштів. Якщо хтось захоче допомогти надрукувати додатковий наклад, то можна звертатися до редакції газети «Панорама» на тел: 050 327 42 58. І наостанок. Від початку ми планували значно менший обсяг журналу, але події в зоні АТО додали горя рідним, а нашій печальній праці – сторінок. Спіть спокійно, Герої. Мир Вам.

і

Євген Положій, ініціатор проекту Всі Суми Панорама-медіа №7/1. Видається з грудня 2010 р. Реєстр. свідоцтво: СМ№ 472/94ПР від 10.12.2009 р. Засновник: Положій Є. В. Видавець: ТОВ «Всі Суми Панорама-медіа». Адреса: Україна, м. Суми, Покровська пл. 6, 2-й пов.

Конт. тел: 050 327-42-58 Наклад – 3 000 екз. Віддруковано згідно наданим оригінал-макетом у друкарні ФОП Грицина Є.А., м. Суми, вул. РимськогоКорсакова, 5а. тел. (0542) 36-30-37 Підписано до друку 14.12.15 р.

Доки писали книгу

П

еред тим як розпочати роботу над проектом, кожен журналіст нашої редакції пережив внутрішній екзистенціальний досвід. Були сумніви і поневіряння, бо, погодьтеся, дуже складно змусити себе зателефонувати людині, яка тільки но втратила брата, сина, чоловіка або нареченого – і в розмові пройти шлях від народження, дитячих споминів, знайомства, найбільш яскравих, виразніших моментів до найжахливішої миті – отримання звістки про смерть. Але ми дізнавалися номери, телефонували, домовлялися про зустрічі. А потім разом із рідними передивлялися фотографії, плакали, сміялися, згадували. Багато кого із близьких людей загиблих хлопців також мучили сумніви (варто чи ні надавати інформацію) і вони не завжди погоджувалися на зустріч. Та після того, як диктофон вимикався і журналіст починав збиратися додому, родичі завжди казали «спасибі». Готуючи матеріал до «Книги памяті», ми стали надуважними слухачами та психотерапевтами, бо торкалися найболючішого. Звісно, про кожного нашого Героя хотілося б сказати значно більше, ніж ми змогли це зробити. Однак, на жаль, якісь епізоди за об’єктивних чи суб’єктивних причин не потрапили до книги. Більш того, про кількох загиблих нам вдалося зібрати зовсім обмаль інформації, але ми сподіваємося, що наступним разом зможемо виправити це. Після зустрічей із рідними загиблих кожен із нас ще довго подумки повертався до почутого. Можливо, це збіг, а, можливо, і ні: смерть чомусь обирала для наших земляків якісь особливі дні: хтось загинув у другу річницю весілля, але все ж таки встигнув привітати дружину, що за декілька годин стане вдовою; хтось не дожив десять днів до весілля, а когось мобілізували через день після народження сина. Особливо зачепили слова однієї з матерів: «Він просив мене постійно молитися за нього, бо вірив, що моя молитва оберігає його. Яку ж молитву я не прочитала, що зараз мого синочка немає зі мною?!» Робота над проектом не була легкою, але для всіх нас, журналістів газети «Панорама», вона стала можливістю сказати: «Вічна Пам’ять і Слава Героям! Дякуємо вам, хлопці». Юлія Левківська, модератор проекту

Ініціатор проекту: Євген Положій Модератор: Юлія Левківська Дизайн та верстка: Оксана Кущенко Редактори: Маргарита Собаєва, Анатолій Поляченко, Юрій Пятаченко.

Журналісти: Тетяна Голуб, Юлія Левківська, Володимир Пошва, Тетяна Рєпіна, Олексій Сікорський, Юлія Ярошенко.

3


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Сергій АБРЮТІН: «кіборг» із Пісків

31 рік, м. Суми

З

давалось, самою долею Сергію Абрютіну було визначено бути воїном і захисником. У зоні АТО бійців, які захищали Донецький аеропорт, прозвали «кіборгами». Однак навіть кіборги – це живі люди, яких може вразити куля. У тому, довоєнному, житті Сергій Абрютін чотири роки працював у сумській міліції, у патрульно-постовій службі. Він жив цією роботою, вона йому подобалася – очевидно, самою долею йому було визначено займатися саме цим. За відмінну службу був нагороджений іменним годинником. Однак корумпованість структури МВС зіграла із рядовим міліціонером злий жарт. В один із днів Сергій разом із співробітником затримали на вулиці хулігана, що був напідпитку і чіплявся до перехожих. При затриманні довелося застосувати силу – бо до відділення хуліган їхати не хотів. Але вже після затримання виявилося, що він – родич важливого міліцейського чина. В європейській країні це б нічого не означало, але в Україні на Сергія і його колегу почали тиснути. Врешті у 2009 р. йому довелося звільнитися. Потім працював охоронцем у Сумах, їздив на заробітки в Москву, повернувся додому і влаштувався вантажником. Працював, аби заробити

4

і прогодувати сім’ю – така, робота йому не подобалася. Сергій був високого зросту, підтягнутий, дуже добре і влучно стріляв – фактично був снайпером, постійно загартовував себе – кожного ранку обов’язково робив пробіжку на стадіоні «Авангард» та вправи на турніку. Тому коли у квітні 2014 р. для захисту обласного центру був створений батальон патрульної міліції особливового призначення «Суми», він свідомо пішов туди, на службу, немовби повернувшись до рідної стихії. Там його зарахували снайпером до першої штурмової роти. Народився Сергій Абрютін 8 квітня 1983 р. у с. Ходино Глухівського району, батько був трактористом, мати кухарем у колгоспі. Після місцевої школи спочатку пішов шляхом батька – у Глухові вивчився на тракториста, потім відслужив строкову службу в армії зв’язківцем. Наприкінці строку служби частину розформували,

Дружина Сергія Марина згадує, що він завжди був душею будь-якої компанії, прагнув у всьому бути першим і дуже тепло ставився до сина, якому зараз виповнилося 6 років. «Він дуже його оберігав, навіть чути не міг, коли по телевізору говорили про якісь нещасні випадки із маленькими дітьми»,- говорить вона. Дуже любив гумор, завжди жартував і сміявся, але по-доброму. Друга спроба повернутися до МВС Сергію теж не вдалася – у батальйоні виник скандал із тодішнім командиром загону, про який багато писали у сумських ЗМІ, тому довелося звільнитися. Але Сергій Абрютін не став відсиджуватись удома – пішов у військомат і через декілька днів отримав повістку на мобілізацію до армії. Спочатку потрапив до 17-ї танкової бригади у взвод вогневої підтримки, став другим номером розрахунку автоматичного гранатомету АГС-17. Потім взвод повним складом був переданий до 93-ї механізованої бригади. В жовтні 2014 р. підрозділ направили на фронт. Бійці роти прикривали Донецький аеропорт – захищали як самі термінали, так

Разом із Сергієм на блокпосту загинули двоє його друзів і, можливо, тому Сергій не залишився у армії. Деякий час пропрацював у Глухівському лісгоспі, але, напевне, душа Сергія бажала іншого. Тому в 2005 р. він пішов на службу в сумську міліцію.

і с. Піски, яке поряд із ним. Переважно Сергій ніс службу на блокопосту перед селом, але іноді змінював побратимів і у самому терміналі. Виконуючи прохання дружини, постійно носив бронежилет – у районі блокпосту та терміналу протягом осені 2014 р. постійно велися обстріли, які змінювалися запеклими боями, тому Сергій завжди був на передньому краї. У грудні хлопців повинні були змінити, але ротація так і не відбулася. Під час перемир’я в грудні 2014 р. Сергій планував з’їздити додому хоча б у короткотермінову відпустку на Новий рік. Однак 29 грудня розпочався нічний штурм блокпосту, на якому тоді знаходився Сергій. Він встиг надіти каску, але на цей раз не надягнув бронежилет. Кулеметна черга прошила йому спину… Поховали Сергія на Алеї почесних громадян Центрального кладовища м. Суми.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Сергій АВРАМЕНКО:

ГЕРОЯМ!

дружина і син – то й було його життя 37 років, м. Ромни

С

ержант, оператор топогеодезичного відділення АВРАМЕНКО Сергій Григорович, 1977 р. н., загинув 03.09.2014 р. в районі населеного пункту Перемога Старобельського р-ну Луганської області під час артилерійського обстрілу з території Російської Федерації з РСЗВ «Смерч». У День Незалежності, 24 серпня 2014 р., Сергію Авраменку виповнилося 37 років. Цей день він провів у родинному колі: дружина приготувала смачний торт, поряд радів син Сашко, бо ж уся сім’я була вдома вперше за кілька місяців. Вперше з того часу, як батька забрали захищати країну, мама була посправжньому щасливою... А вже 25 серпня Герой попрощався з рідними – відбув на схід. «Сергій 14 років працював у Роменській виправній колонії № 56, що у с. Перехрестівка. Виконував різні обов’язки, але останнім часом був кінологом – надзвичайно любив тварин. У 2011-му вийшов на пенсію. Дуже радів, казав – матиме більше часу, працюватиме, щоб у нас нарешті з’явилося власне окреме житло, щоб був достаток», – згадує дружина Людмила. Тож їздив на заробітки до Києва. Але коли на сході стало зовсім неспокійно, телефоном постійно запитував у рідних, чи не викликали його до військомату.

Одного разу родині повідомили, що чоловікові потрібно прибути в Суми для перепідготовки. Він одразу ж приїхав. Спочатку Сергія забрали нібито на місяць, потім – на півтора... Коли їх перевезли на схід, не говорив де, хоч всі розуміли, що це неправда, бо бувало, що добу чи дві зв’язку з ним не було. Дуже переживав, щоб ніхто не сказав дружині правди. А коли приїхав у відпустку, розказував колегам дружини: було таке, що їх обстрілювали, а тут дружина телефонує. Він брав слухавку і говорив, що то у них відбуваються чергові навчання. Сергій Авраменко був оптимістом, вірив у краще життя. Любив тварин, особливо собак. Вдома були і німецька, і середньоазіатська вівчарки, тепер за хазяїном сумує шарпей. На сході теж мав вихованців: собаку і кота. Когось із них називав Дем-

сказав дружині, що зайнятий – ремонтує машину. А вже ближче до вечора був удома. Коли Сергій зізнався, що їде додому, дружина сказала, що разом з сином будуть його зустрічати. Сашку-молодшому не говорили, куди вони будуть йти. «Зателефонувала синові, кажу, приходь додому, бо вже темніє, а мені треба, щоб ти мене провів в одній справі. Саша заходить до будинку, так пильно дивиться на мене, а тоді й каже: «Мамо, тато приїде?!» Я запитую, чого він так вирішив, а син мені: «З того часу, як тато поїхав, ти вперше так посміхаєшся»... Різні бувають чоловіки, батьки, наш Сергієчко був такою людиною, яка всім хоче допомогти. Чоловіком був люблячим, турботливим. Себе ніколи не жалів, не жалівся на здоров’я. Разом ми прожили 15 років. Відчували однаково, думали однаково». Коли 25 серпня Сергій поїхав з дому, на серці у дружини було неспокійно, ніби відчувала, що станеться невідворотне. «Чоловік не говорив, де вони знаходяться, – запевняв, що в Харківській області. Дізналася, де насправді він був, тільки коли отримала довідку про смерть. Було й таке, що я дійсно вірила, ніби жодної небезпеки їхньому життю немає. Сергій

Коли Сергій востаннє був вдома, дружина, яка працює кондитером, пообіцяла: чоловік повернеться, і вона приготує йому торт у вигляді прапора України белем, когось – Калашник... Хоч за освітою не був автомеханіком, але саме цим займався більшість часу на неспокійній Луганщині, а ще заміняв електрика. 17 серпня чоловік приїхав додому. Ще зранку під час телефонної розмови

розповідав, що командир попросив у керівництва вищої заробітної плати для своїх бійців, але йому відмовили: мовляв, ви ж далеко від передової», – говорить дружина. 3 вересня, через тиждень після повернення, 9 батарея потрапила під обстріл ворожих «Градів». Тоді перестало битися серце Сергія. «Того дня спілкувалися з Сергієчком в обід. Але і я, і він мали обмаль часу, перекинулись лише кількома словами, домовились поговорити ввечері...» – каже дружина. – А ввечері він на додзвонився мені, передзвонив братові і каже: «Ти тільки Люді не кажи, але цю ніч ми не переживемо…»

5


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Руслан АНДРА: вірний обов’язку

20 років, м. Суми

Т

исячі сумчан 16 вересня 2014 р. прийшли на похорон шести артилеристів Сумського реактивно-артилерійського полку, які загинули в районі селища Перемога Луганської області. Руслан Андра був одним із загиблих... Рідні згадують, що Руслан ще зі школи хотів потрапити до армії – він вважав її школою життя, хлопцю подобалася романтика військової служби. Тому в 2011 р. під час призову, він з радістю пішов у військкомат. Служив у столиці зв’язківцем, потім водієм, отримав звання сержанта, командири його цінували. Але романтичний флер від служби поступово випарувався, і після закінчення терміну служби він не залишився в армії, а демобілізувався. Влаштувався на роботу слюсарем на «Сумихімпром», і одночасно заочно вступив до Сумського державного університету на факультет «інженерна механіка». Планував закінчити університет і знайти більш привабливу роботу. За характером Руслан був дуже веселим, завжди жартував, знав масу анекдотів і ніколи не сумував. У нього було дуже багато друзів, він був душею компанії. Ще до армії захоплювався спортом, катався на ковзанах, багато плавав – рідний дім Руслана розташований непо-

6

далік від Псла. Також багато займався легкою атлетикою, тренувався в підніманні штанги. «Коштів на справжню штангу спочатку не було, так він прив’язав до палиці шестилітрові пляшки з водою», – згадує мати Тетяна Іванівна. Не залишив заняття спортом і після повернення зі служби. При цьому хлопець не любив розповідати про свої проблеми, ніколи не скаржився на життя. Особливо захоплювався автомобілями – знав усі марки машин. Отримав права і набув досвіду водіння в армії. Мріяв про власний автомобіль і потихеньку відкладав на нього гроші. Скарбничка й досі стоїть у його кімнаті. В армію Руслан Андра потрапив під час першої хвилі мобілізації, ще в березні 2014 р. Його зарахували до 9-ї батареї Сумського

були проблеми з харчуванням. «Розповідав, що їли одну консервовану кільку в томаті. Потім волонтери привезли трохи харчів, так солдати влаштували конкурс з підтягування на перекладині. Руслан став першим, виграв дві банки згущеного молока і був такий щасливий», – згадує мама. Про бойові дії артилеристів Руслан розповідав мало, а спочатку взагалі приховував від сім’ї, що його направили в зону АТО. Заспокоював рідних тим, що ракетні системи залпового вогню «Ураган», що перебувають на озброєнні полку, знаходяться далеко від лінії фронту, що їх добре охороняють, навіть говорив, що йому шкода тих, по кому стріляє батарея. У липні 2014 р. машина Руслана потрапила в засідку. Артилеристи дали відсіч, двох захопили в полон, а з розстріляної цивільної машини Руслан встиг врятувати двох маленьких дівчаток. Декілька днів вони жили в таборі артилеристів, поки малих не забрали до дитячого будинку. Влітку полк стояв у селищі Перемога Луганської області, звідки виїжджав на стрільби. Вже 26 серпня

За декілька днів до загибелі Руслан Андра мав поїхати додому, у відпустку ракетно–артилерійського полку. Спочатку мобілізовані знімали з консервації та ремонтували автомобілі, потім Руслан став водієм автомобіля зв’язку полку. Коли полк переміщувався Сумською областю з одного місця дислокації на інше,

Руслана мали відправити у відпустку, але через загострення бойових дій всі відпустки скасували. В кінці серпня батарею постійно обстрілювали з російських «Градів», і 2 вересня вона змінила дислокацію. Однак Руслану Андрі наказали сісти за кермо КАМАЗу і повернутися за тією частиною артилеристів, які не встигли виїхати. Трагічний збіг чи ні, але до особливого наказу він змушений був залишитися з групою прикриття. Вночі 3 вересня 2014 р. ці позиції були накриті російськими РСЗВ «Смерч», що стріляли з території РФ. Під залп потрапила і група Руслана... Заводчани з «Сумихімпрому» зберігають пам’ять про загиблого – у цеху суперфосфату в спеціальному місці досі горить лампадка перед його фотографією. Похований Руслан на Алеї Слави Центрального міського кладовища Сум.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Олександр АНІЩЕНКО:

ГЕРОЯМ!

загинув, рятуючи друга 44 роки, м. Суми

О

лександр Аніщенко, заступник командира спецзагону «Альфа», загинув 5 травня поблизу міста Слов’янська Донецької області від рук бойовиків під ч ас проведення антитерористичної операції. Сумчанин підірвався на гранаті, намагаючись врятувати пораненого товариша. Олександр Аніщенко народився в Сумах, вчився в школі №4 і вже в дитинстві вирізнявся серед своїх однолітків. «Навчався він добре, з бажанням, – розповідає про брата Сергій Аніщенко. – Упертий був. Не завжди все виходило, але він завжди розбирався і робив. Вже тоді проявлявся його характер. Якщо була якась проблема, він прагнув вирішити її сам, не перекладав ні на кого. Займався спортом. У нас батьки – спортсмени, і ми брали приклад з них». Улюбленим видом для Олександра стало плавання на довгі дистанції. Паралельно вивчав єдиноборства: рукопашний бій, карате. Брав участь у змаганнях, виборював призові місця. В армії служив у внутрішніх військах. Після армії займався пожежно-прикладним спортом, виступав за збірну Сумської області. Закінчив факультет фізвиховання в Сумському державному педагогічному університеті ім. А. С. Макаренка. «Він добре зарекомендував себе в спорті, і йому запропонували піти працювати в СБУ, – продовжує згадувати старший брат. – Чому пішов? Він був патріотом. Вся наша сім’я була патріотично налаштована, і він, природно, виріс патріотом.

До речі, він був росіянином за національністю, а я – українець. Вийшло так, що тато у нас – українець, а мама – росіянка. Коли ми з братом виросли, я взяв собі національність українця, як у батька, а мій молодший брат Саша взяв національність мами. Коли був похорон, наша мама запитала: «Кого захищає Путін? За його словами, він захищає росіян, що живуть в Україні. Ось я – росіянка, і мій син – росіянин – загинув від рук його найманців». Він постійно займався самоосвітою. Цікавився всім: від філософії та психології до секретів світобудови. Характер у нього був розважливий, вдумливий, раціональний». Саша дуже любив природу. Господарював на дачі, вирощував там квіти. У нього було безліч різних книг із ландшафтного дизайну. І це ще не все: він і готувати вмів, і шити, і підводною риболовлею займався. А ще він єдиний з усієї України повністю пройшов останню всеукраїн-

доволенням замінив синові мене. Багато років він направляв, радив, допомагав. Коли я дзвонив, щоб попросити у брата допомоги, він відпоже відав: «Не хвилюйся, я все вже зробив», – згадує Сергій Аніщенко. Важливий факт, коли під час Майдану сумську «Альфу» привезли до Києва, Олександр пішов на нараду, де був відданий наказ брати участь в операції «Бумеранг». «Мої бійці участі брати не будуть», – заявив Саша. «Тоді нехай всі пишуть рапорти про звільнення», – сказало йому керівництво. «Я відповідаю за цих хлопців, і я подам у відставку. Вони молоді, у них все життя попереду», – відповів мій брат генералу. Після цього «Альфа» зібралася і поїхала. Це було не тільки рішення командира, це була загальна думка колективу. Коли «альфовці» вже проїхали Пирятин, Сашкові зателефонували з Києва і сказали: «Людей достатньо, можете їхати». «А ми вже поїхали», – відповів він. Головною для Олександра була військова честь.

У тій операції участь була добровільною: запропонували поїхати патріотам. Він поїхав би в будь-якому випадку, бо не міг залишити своїх хлопців ську атестацію співробітників СБУ. В тому числі, рукопашний бій здав на «відмінно», за що отримав одну зі своїх нагород. У Олександра Аніщенка залишилася дочка, вже доросла. Крім дочки, було безліч молодих людей, для яких Олександр Аніщенко був наставником, а іноді і замінював собою батька. «Моєму старшому синові Саша фактично став другим батьком. Коли мені потрібно було виїхати в Європу, він з радістю і за-

Олександр Аніщенко загинув, рятуючи пораненого друга і товариша по службі. Загін з 25 співробітників СБУ потрапив у засідку. Близько ста бойовиків обстрілювали їх з мінометів й закидували гранатами. 2 вересня 2014 р. за рішенням Сумської міської ради співробітнику Центру спеціальних операцій Служби безпеки України полковнику Олександру Аніщенку посмертно присвоєне звання Почесного громадянина міста Суми. На честь героя з початку нового навчального року перший курс у Національній академії СБУ названо ім’ям Олександра Аніщенка. 15 вересня 2014 р. у загальноосвітній школі № 4 м. Суми відкрито меморіальну дошку полковнику Служби безпеки України Олександру Аніщенку. 2 січня 2015 р. він отримав звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота зірка» – за виняткову мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

7


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Віталій БЕЙ: жив заради інших

31 рік, м. Суми

Б

ей Віталій Миколайович народився 4 грудня у м. Сєвєродвінск Архангельської обл. Ріс і навчався в місті Суми. Віталія Миколайовича всі пам’ятають, як веселу людину, душу колективу, завжди готового прийти на допомогу, працьовитого, відповідального, самовідданого. Він любив та хотів жити. Таким він був ще зі шкільних років. Закінчив сумську ЗОШ №17, у якій до цього часу зберігаються спортивні нагороди, що він виборов. Спорт, військова справа завжди захоплювали Віталія. Він вже в 9 класі пішов на підготовчі курси до артучилища, а також став кандидатом у майстри спорту з легкої атлетики (з бігу). І це не дивно – Віталій завжди обирав активний спосіб життя: робив запливи на байдарці і на свято Хрещення кожен рік купався в холодній ополонці, про що казав: «В здоровому тілі – здоровий дух». 19.07.2000 – 26.06.2004 рр. – курсант Військового двічі орденів Червоного Прапора інститута ракетних військ і артилерії ім. Богдана Хмельницького СумДУ. Отримав диплом з відзнакою та повну вищу освіту за спеціальністю «Бойове застосування та управління діями підрозділів (частин, з’єднань) Сухопутних військ», здобув кваліфікацію спеціаліста військового управління, офіцера тактичного рівня. «Навколо Віталіка завжди гуртувалися люди. Його товариші з артилерійського училища (вісім чоловік) часто жили у нас вдома. Особливо на III-IV курсах, коли хлопців почали відпускати на вихідні додому», – згадує батько Микола Бей.

8

2004–2005 рр. – командир мінометного взводу 95-ї окремої аеромобільної бригади, де Віталій дослужився до старшого лейтенанта. 27.08.2004 – 30.06.2007 рр. навчався у Сумському державному університеті на заочній формі навчання і отримав освіту за напрямом підготовки «Енергетика» та здобув кваліфікацію бакалавра енергетики за фаховим спрямуванням «енергетичний менеджмент» з профілізації електроенергетичні системи. І ось розпочалася цивільна частина його життя. Влаштувався працювати в банк. Коли банк раптом закрився, він став співробітником «Технології», чим дуже пишався та цінував дружність колективу. Він гарно володів англійською мовою, тож мріяв бути прийнятим до французького Іноземного легіону. Але не судилося. Та з двох поїздок повертався зі списками телефонів нових друзів, з якими контактував і по поверненню. «У нього було дуже багато планів. Віталій взяв у кредит трикімнату квартиру. Хотів працювати, виховувати багато дітей. А тут цей призив…» – розповідає батько

днів, не більше, що він обов’язково скоро знову буде разом із нами. З пологового будинку мене з Єгором забрав вже не він, а його тато», – продовжує згадувати Наталя. Між Віталієм і його батьком була справжня чоловіча дружба. Тільки йому він з часом розповідав про реальну ситуацію на передовій. «Я запитував його: «Синку, як діла? – на що він відказував: «Війна». Але ніколи не скаржився», – говорить батько. Віталій Бей після призову ще декілька разів приїздив додому і кожного разу з квітами. На хрестини Єгора зробив усім сюрприз: всі чекали його тільки на ранок, а він ще пізно вночі пише смс Наташі: «Відчиняй». Щоб скоріше опинитися біля сім’ї, він з товаришами винайняв таксі і добирався до рідного міста в багажнику. В останній свій приїзд Віталій Миколайович відвідав своїх бабусю та дідуся. «Немов попрощатися приїхав», – відчула біду серцем бабуся. «Він став більш напруженим останнім часом. Особливо це видно на світлинах. На тих, що зроблені в 2013 р., він щасливий, розслаблений, усміхнений, а що в 2014 – в очах сум. Він ніби подорослішав на кілька років», – згадує Наталя. Віталій – це людина-свято. «Якщо немає свята, хто нам заважає його зробити»,- ка-

«Віталю та інших хлопців можна було врятувати...» – впевнені близькі люди героя героя. «Мріяв поїхати до моря і побачити світ, виїжджаючи сім’єю кожної відпустки» – додає Наталя. Повістка прийшла, коли дружина Наталя тільки-но народила. «Ми познайомилися в 2011 р. Єгор був для нас довгоочікуваною дитиною. Віталій зробив те, на що не кожен чоловік наважиться, – був присутнім на пологах. – Правда, у найвідповідальнішу мить вийшов. Потім його мати розповідала, що він зателефонував їй в Італію і плакав у слухавку. Важко уявити, щоб наш Віталій плакав! Сильний, мужній, витривалий – і плакав. А скільки мрій було! Він уявляв, як маленькі ніжки нашого сина будуть тупотіти по квартирі, як він буде брати сина на руки, ростити його», – згадує дружина Наталя. Віталій не хотів хвилювати Наталю, не говорив до останнього, що отримав повістку, що скоро має поїхати в АТО. «Я здогадалася, що щось не так. Він став якимось напруженим. Намагалася розпитати свою маму, але вона відповіла, що чоловік сам має все мені розповісти. Зрештою він зізнався, але зі сміхом, що це тільки на 45

зав та непланово збирався на природу. Віталій дуже любив відпочинок на природі та постійно сам готував шашлики. Він міг подзвонити мені з роботи, спитати, які в мене плани на вечір, і запросити на пікнік. Ми часто вечеряли на відкритому повітрі. Це було так романтично», – каже Наталя. Жінка зізналася, що Віталій був серцем, а Єгор – душею; серце в неї вирвали, залишилась тільки душа. Батько Віталія мріє одного дня зустрітися з хлопцями, що служили разом із Віталієм, випити чарку за сина і розпитати, як все сталося. 22.03.2014 – 03.09.2014 рр. – командир взводу управління командира 27-го реактивного артполку 3-го дивізіону 9-ої батареї в/ч А1476. Старший лейтенант Бей Віталій Миколайович загинув 03.09.2014 року в районі сел. Побєда Новоайдарського р-ну Луганської області під час артобстрілу РСЗВ «Смерч» з території РФ при виконанні бойового завдання в ході проведення АТО.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Юрій БЕРЕЖНИЙ:

ГЕРОЯМ!

«Україна – понад усе!» 30 років, с. Чупахівка Охтирського району

С

ержант, командир інженерносаперного відділення, загинув 28.08.2014 р. від осколкового поранення під час виходу з Іловайського котла. У ході війни на сході України кожен день гинуть люди. Смерть кожного – це не тільки цифри в ході чергового брифінгу, а й трагедія в якійсь українській родині. Одна з таких трагедій прийшла у родину Бережних, що проживають в с. Чупахівка Охтирського району. У близьких Юрія залишилися лише спогади про дорогу їм людину. У грудні минулого року сумські волонтери отримали листа, написаного невпевненим дитячим почерком: «Тато обіцяв подарувати мені велосипед на день народження, але його вбили на війні». Бажаний подарунок хлопчик отримав, але, звичайно, більш за все він хотів би, щоб тато залишився живим. Трирічний Сашко з татком схожі, як дві краплі води: обидва біляві, однаково посміхаються. Тільки усмішку батька син тепер бачить лише на світлинах. Та й мама Оля тепер завжди сумна. «Наш Юра ріс спокійним хлопчиком, ніколи не бешкетував. Утім, був допитливим та надзвичайно самостійним. Коли йому було три роки, він, як зумів, намалював трактор на папірці, залишив біля дверей будинку і пішки вирушив зустрічати тата з роботи. Ми шукали його по всій вулиці, батько вже повернувся, а Юри все не було. Ми страшенно пе-

рехвилювалися, а потім наші знайомі привели його додому. Коли почали сваритися, він здивувався. Пояснив, що не даремно намалював трактор. Ми мали здогадатися, куди він пішов», – пригадує мати Юрія. Хлопець закінчив дев’ять класів, вступив до училища на спеціальність «електрик-кіномеханік». А потім вивчився ще й на тракториста. У 18 років його призвали на строкову службу, де він вирішив залишитися вже як контрактник. Згодом здібного юнака направили до Кам`янець-Подільська, де він опанував науку розмінування боєприпасів. 13 березня хлопців з Охтирської частини командирували до Харківської області, потім направили на Луганщину. Через півтора місяці Юрій приїхав додому у відпустку і через декілька днів знову повернувся до Луганська. А після другої короткої відпустки хлопець поїхав до Донецька. 26 липня Юрій по телефону сказав матері, що вже три дні вони перебувають в оточенні. «Декілька днів телефон сина був вимкнутий, і як тільки я отримала смс з повідомленням, що абонент знову на

Ніхто не міг пояснити, що відбувається, і навіть не намагався заспокоїти родичів, яких зводила з розуму невизначеність. Востаннє Юра розмовляв з мамою 28 липня. Розповідав, що їм немає чого їсти, і вони з хлопцями вимушені збирати виноград на якомусь покинутому городі. 29 липня приблизно між 11 та 12 годинами Юрій загинув. А родина тим часом дивилася телевізійні новини, де повідомили, що колону українських військових, яка виходила з-під Іловайська, обстріляли і що кількість загиблих ще уточнюється. «Ми не могли спати і їсти, я не випускала з рук мобільного і знову телефонувала всім, кому можна. У нашій військовій частині нічого не знали, ми почали зв`язуватись з госпіталями, куди везли поранених. З`ясувалось, що серед поранених Юри не було. Ми сподівались, що він вижив, врятувався. Нарешті командир частини сказав, що 12 хлопців з його загону опинилися у полоні, а тринадцятий – загинув. Ним виявився наш Юра», – плаче мама. Спочатку Бережним повідомили, що Юрія разом з трьома загиблими з інших загонів поховала місцева жінка біля с. Новокатеринівка, яке зайняли російські війська. Родина вирішила будь-що повернути тіло сина до рідної Чупахівки. Для цього родичі домовилися з переселенцем з Донецьку, що той поїде і знайде Юру.

Кажуть, що сапери помиляються лише один раз в житті. Юрій був професіоналом, тож не схибив жодного разу зв`язку, одразу почала набирати номер Юри. Він повідомив, що вони перебувають в оточенні, кругом російські війська. Хлопці доводили командуванню, що мають відступати, але їм не дозволили», – схвильовано розповідає мати. Занепокоєна жінка телефонувала в Охтирку, в частину, в штаб АТО і в Міністерство оборони України.

Але серед похованих його не виявилося. «Весь цей час жили, мов у пеклі, – зі сльозами пригадує мати. – Довелося їхати до військової прокуратури Дніпропетровська. Там мені показували фото загиблих з картотеки. Що я там бачила, не можу розповісти. Це жах. Втім, Юри серед них не було. Його через декілька днів ми знайшли за допомогою волонтерів у Запорізькому морзі. І саме нестерпне те, що всі документи були при ньому. Його можна було одразу ідентифікувати і не змушувати нас так страждати», – плаче мама. Указом президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р. «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

9


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Руслан БІЛАН: він поспішав жити

28 років, м. Охтирка

С

тарший солдат, старший водій понтонного відділення 2-го понтонного взводу понтонно-мостового батальону в/ч А-0563 загинув 9 серпня 2014 р. у бою в результаті танкового обстрілу біля с. Степанівка Шахтарського району Донецької області. Руслан Білан народився 30 квітня 1986 р. Мабуть, ще у дитинстві він обрав долю захисника, бо, за спогадами близьких, змалечку заступався за слабших і скривджених. «Руслан був не з тих, хто сидів у куточку. Він завжди вигадував якісь цікаві розваги для товаришів, захоплювався активними видами спорту, був улюбленцем вчителя фізкультури, бо дуже добре бігав кроси та грав у футбол», – згадує мати Надія Василівна. Його захопленням стали автомобілі, тож після 11 класу він пішов навчатися в автошколу та отримав посвідчення водія. Тієї ж весни хлопця призвали на строкову службу, де він прослужив 1,5 роки. Після служби вирішив підписати контракт та залишитися у лавах Збройних сил України. Спочатку хотів служити в Броварах, проте зрозумів, що буде сумувати за родиною. Тож повернувся до рідної Охтирки, де став контрактником військової Охтирської частини.

10

Декілька разів брав участь у розмінуванні боєприпасів, що залишилися на території Сумської області з часів Другої світової війни, навіть не здогадуючись, що найближчим часом справжні бойові дії знову вестимуться на території України. Зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Руслан познайомився у крамниці, що розташована неподалік Охтирської військової частини. Дівчина працювала там продавчинею. «Він кожного ранку заходив привітатися, став постійним клієнтом, потім запросив на побачення, а невдовзі освідчився», – згадує дівчина. У 2012 р. у подружжя Руслана та Ольги народився первісток Ростислав, а через рік – донечка Валерія. «Чоловік дуже любив малюків, завжди бавився з ними, ніколи не дратувався на плач. Жалкував лише, що мало часу з ними проводить, бо служба», – зітхає Ольга.

одружився, хотів багато дітей. Ніби знав, що не так довго доведеться жити, і хотів якомога більше доброго залишити по собі на цій землі», – зі сльозами розповідає Надія Василівна. Одного разу, коли вже стояв Майдан і сталися жахливі вбивства активістів, Руслан зайшов в бібліотеку, де працює Надія Василівна. «Мої колеги спитали у нього, чого чекати Україні від цих страшних подій? Чи буде війна? Син дуже серйозно подивився на них і відповів, що, на жаль, війна неминуча. Він вже тоді відчував цю біду», – згадує мати. У січні минулого року військову частину перевели на казармений стан. Вдома Руслан з`являвся лише вночі і то лише на кілька годин. Коли приходив, малеча вже спала, а коли прокидалися – тата вже не було. 26 березня спокійне життя скінчилося: Руслана разом з іншими охтирськими бійцями передислокували в Луганську область, де вони мали захищати кордон з Росією. Звідти він телефонував близьким, заспокоював. «Майже нічого не розповідав про те, що відбувається. Беріг наші нерви. Більше розпитував про дітей, про Охтирку», – згадує Надія Василівна.

Руслан Р услан завжди приходив на допомогу товаришам «Мій син поспішав жити. Він ніколи не сидів на місці, кожна хвилина його життя була заповнена корисними справами. Завжди казав мені, що гуляти ніколи. Рано

15 травня хлопцю дали відпустку на три тижні. Маленькій Лері якраз виповнився один рік. Тож родина радо відсвяткувала її день народження разом. І знову потяглися страшні довгі дні очікування. Втім, у кінці липня Руслану знову вдалося побувати вдома. «Він будував плани, гуляв з дітьми та казав, що все це має скоро закінчитися», – каже Ольга. На жаль, судилося інакше. 28-річний Руслан Білан загинув 9 серпня в результаті танкового обстрілу. Пізніше товариші розповіли родині, що вести машину того дня мав інший боєць, але злякався і відмовився. Тоді Руслан сказав, що нічого не боїться, і сів за кермо. Указом президента України № 873/2014 від 14.11.2014 р. за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Олег БІРЮК:

ГЕРОЯМ!

той, хто марив небом 38 років, м. Охтирка

М

айор, старший льотчик-інструктор безпеки польотів, командир вертольота МІ-24 7-го окремого полку армійської авіації, загинув при виконанні бойового завдання, захищаючи Батьківщину. Гелікоптер, яким він керував, був збитий у районі смт Георгіївка Лутугинського району на Луганщині. Олег з дитинства захоплювався небом і вважав здібність літати цінним даром. Ще у шкільні роки намагався самостійно заробляти гроші – працював на пошті та розносив телеграми. Свою першу зарплатню витратив на придбання моделей літаків. Змалечку Олег багато читав – вдома була величезна бібліотека. Тож виріс на гідних прикладах позитивних літературних героїв. Вже пізніше товариші по службі розповіли близьким, що у вільну хвилинку Олег також знаходив можливість читати в перервах між виконанням бойових завдань. Вивчав спеціальну літературу, щоб знати, як діяти в разі непередбачуваних обставин у бою. «Він був активним в усьому, що стосувалося допомоги друзям та службі Батьківщині», – згадує Володимир, брат загиблого офіцера. Оскільки Олег народився та виріс у родині кадрових військо-

вих, то не вагаючись, обрав долю, пов’язану із захистом Батьківщини. Став курсантом Харківського Інституту військових льотчиків, а згодом вступив до Академії Міністерства оборони. Після закінчення Академії Олег Бірюк мав обіймати посаду командира ескадрильї вертолітної ланки, але на той час вільної вакансії не було, тож довелося погодитися стати старшим льотчиком-інструктором із безпеки польотів. До речі, йому пропонували посаду в штабі, але Олег відмовився: він хотів відчувати велич неба у польотах, а не перекладати папірці. У 2008 та 2010 рр. майор Олег Бірюк брав участь у миротворчих місіях у Ліберії. Після повернення з Африки отримав направлення в м. Новий Калинів на Львівщині, де він і знаходився до початку сумнозвісного березня 2014 р., який поклав край мирному життю українців. Спочатку Олега направили на північний кордон

миру в Україні. «Відповідь на це звернення я знайшов в електронній скриньці брата пізніше, – розповідає брат Володимир. – Олег запропонував облетіти кордони України з іконою Божої матері. Чиновники Міністерства подякували та сказали, що це не в їх компетенції, мовляв, хай цим займається духовенство, а не військові». Перебуваючи в зоні АТО, Олег час від часу знаходив можливість телефонувати рідним та заспокоювати їх. А напередодні загибелі вислав фотографії. «Саме того дня в мене з’явилося погане передчуття. Адже є така прикмета, що не можна фотографуватися на війні. Знімав його військовий репортер журналу. Фрагмент розмови з Олегом було опубліковано вже після загибелі брата в статті під назвою «Прямо по курсу – смерть», – зітхає Володимир. Він відзначає, що всі визначні події в їх родині пов’язані із святами. Майже у кожного день народження збігається зі святом. Олег народився на Старий Новий рік, а загинув на другий день Спаса. Друзі згадують майора Олега Бірюка як професіонала високого рівня. Він за будь-яких обставин залишався спокійним та врівноваженим. Навіть в останньому

Олег Бірюк був взірцем кадрового військового, з такими людьми можна будувати нову українську армію для запобігання серйозному конфлікту, у червні 2014 р. – перевели під Луганськ. Олег був віруючою людиною та при нагоді завжди приходив до храму. До речі, на початку березня 2014 р. він відправив до Міністерства оборони листа, де запропонував варіант збереження

бою Олег за мить перед загибеллю встиг знищити танк супротивника та прикрив собою від обстрілів ЗРК своїх товаришівпілотів. Коли колону військової техніки ворога було знищено, товариші повернулися за тілом Олега… 23 серпня 2014 р. в Покровському кафедральному соборі Охтирки відбулося відспівування Олега Бірюка, поховали Героя на місцевому кладовищі поряд із батьком. Посмертно Олегу Миколайовичу Бірюку присвоєно військове звання підполковника (наказ 546 від 17.09.2014) і нагороджено державною нагородою – орденом Богдана Хмельницького 3 ступеня (наказ президента України №892 від 27.11.2014 р.)

11


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Олексій БРАТУШКА: сумський воїн Небесної сотні

38 років, м. Суми

С

умчанин-майдановець загинув на вул. Інститутській 20 лютого 2014 р. від кульового поранення. Олексій Братушка народився 10 квітня 1975 р. На життя заробляв вантажними перевезеннями як приватний підприємець. Полюбляв подорожувати і на вихідних вирушав у піші походи на десятки кілометрів. Орієнтувався за компасом, протореними дорогами не ходив. Тому добре знав визначні місця Сумщини. Він не був членом політичної партії чи радикального руху, але надзвичайно любив Батьківщину і бажав для неї кращої долі. Тому, як людина і громадянин він був на Майдані під час Помаранчової революції 2004 р. і, звичайно, став активним учасником Революції Гідності. Його батько Сергій Федорович згадує, що вперше Олексій поїхав на Майдан на початку грудня 2013 р., коли дізнався про побиття студентів «Беркутом». «Ми чекали його вдома з рейсу. Проте він зателефонував нам і повідомив, що слухав новини і вирішив їхати одразу до Києва», – згадує батько. Через деякий час повернувся до Сум, але потім ще кілька разів їздив до столиці підтримати побратимів. 18 лютого, побачивши по телевізору сюжет про стрілянину на Майдані, почав збиратися до Києва. Близькі просили залишитися вдома та почергувати на сумському Майдані. «Батя, не роби з мене щура! Як розгонять

12

людей у Києві, то і в Сумах Майдану не буде. Маю їхати», – пригадує слова сина Сергій Федорович. Олексій поїхав до Києва 19 лютого в 21.00. З собою не взяв навіть рюкзака, вбрався в цивільний, а не камуфляжний одяг, бо знав, що потенційних мітингувальників перед в`їздом до столиці зупиняли правоохоронці. Маршрутку, якою він виїхав, не хотіли випускати із Сум, потім довго тривала перевірка ДАІ у Лубнах. Тому до столиці він дістався пізньої ночі і там зателефонував подрузі Ані, яка вмовляла Олексія переночувати і, поснідавши, разом піти на Майдан. Адже навіть метро на той час не працювало. Втім, чекати Олексій не схотів. Пояснив, що вранці на Майдан прийдуть кияни, а ніч – найнебезпечніший час для мітингувальників. Тому він йшов пішки, розмовляючи з Анею по телефону, бо дівчина боялась, що Олексія можуть зустріти тітушки. Діставшись Хрещатика, Олексій знайшов земляків. Однак «Сумська сотня» стояла всередині Майдану,

«ожив». Близькі зраділи, але з трубки почули незнайомий голос: «Вашего сина вбили. Телефон ми знайшли у кишені». Зв’язок перервався. Ще через годину зателефонував слідчий Шевченковского районного відділу міліції, спитав, звідки родом загиблий, та повідомив, що родина може забрати тіло. Втім трохи пізніше виявилося, що телефон Олексія виявили в іншого вбитого майданівця. Мабуть, він забрав мобільний, щоб сповістити родичів. Проте куля знайшла і його. Шукати Олексія поїхали рідна сестра Ольга та її чоловік Роман. «Ми були на вул. Інститутській і біля готелю «Україна», обійшли всі київські барикади, розшукували в лікарнях, а потім вирішили дізнаватися через міліцію. Вони і направили нас у морг», – розповів Роман. 22 лютого сестра Ольга знайшла брата серед невпізнаних загиблих в київському морзі. Лікарі сказали, що смерть була спричинена наскрізним кульовим пораненням у серце – тож болю він не відчув, загинув миттєво.

Олексій Братушка міг відсидітись за спинами інших, але не захотів – не в його природі тому він записався до «Львівської брами», що чатувала на передовій. «Ми знали, що Льоша буде не там, де пиріжки розносять, а там, де кулі свистять», – зітхає батько. Зранку Олексій бадьоро відповідав на телефонні дзвінки близьких. «Казав, що вони з товаришами п’ють каву, а кругом феєрверк. Він намагався нас заспокоїти, жартував», – схвильовано розповідає Сергій Федорович. Востаннє Олексій розмовляв з батьком о 8:25. Після цього мобільний на виклики не відповідав... Близько 16-ої години телефон сина

«У Льоші було передчуття. Їдучи, він сказав, що, напевно, вже не повернеться», – згадує Роман. Батьку ж Олексій, навпаки, пообіцяв, що приїде додому через пару днів. Так і сталося... Проте привезли його в труні... За труною Олексія Братушки йшла кількатисячна траурна процесія сумчан, які скандували: «Слава Україні! Героям слава!» і «Герої не вмирають!». Поховали героя Небесної сотні під виконання Національного Гімну України. Останній притулок герой Майдану знайшов на Алеї почесних громадян м. Суми на Центральному кладовищі. Олексій Братушка посмертно отримав звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота зірка» (21 листопада 2014 р.) за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Богдан БРИСЕНКО: артилерист на передньому краї 21 рік, м. Лебедин

Н

ародився Богдан Брисенко 30 вересня 1993 р. в Лебедині. Щастя у батьків було подвійним – на світ з’явився не один хлопчик, а двоє. Навчався у школі №5. Без сумських артилеристів територія, зараз контрольована українською армією у зоні антитерористичної операції, була б значно меншою – влітку 2014 р. вони виконували багато вогневих завдань на стримування підрозділів російської армії, що вдерлися на територію України. Богдан Брисенко був одним із артилерістів Сумського ракетно-артилерійського полку №27, які загинули від вогню росіян. Батьки згадують, що Богдан був незалежним, дуже любив свободу, але це не виливалося у негативізм – був спокійним хлопцем, але водночас прагнув усім прийти на допомогу. Мав багато друзів, ніколи не боявся витратити гроші їм на допомогу. Брати–двійнята часто не миряться із собою, але Богдан із братом жили у мирі – звичайно, без дрібних дитячих сварок не обходилося. Батьки пригадують, що хлопці, хоча були ще малі, дуже серйозно поставилися до будівництва нового будинку, в якому зараз проживає сім’я Брисенків – допомагали, переносили дошки, місили розчин. Захопленням Богдана

були автомобілі – на свій він назбирати не встиг, але дуже любив возитися із батьківською автівкою, купував різні «прибамбаси» і дуже любив кермувати. Також захоплювався футболом, багато грав нападником у вуличній команді, звісно, мав дуже багато друзів, з якими проводив дозвілля. Своїй дівчині Аліні обіцяв одружитися після війни. Мріяв придбати власну квартиру і автомобіль – звичайні мрії простого хлопця. Вирішив здобути робітничу професію, тож пішов навчатися у вище професійне училище міста, потім продовжив навчання у Висторопському технікумі переробної промисловості на технолога. Однак закінчити не встиг – у 2012 р. призвали до армії, потрапив до підрозділу радіорозвідки однієї із військових частин, що базувалися у Житомирі. Військова служба Богдана не приваблювала, тож після демобілізації повернувся в рідне місто. Деякий час працював робітником

старшим сержантом, а потім дослужився до командира топогеодезичного відділення – командував артилерійськими розвідниками, які готують дані для стрільби артилеристів. Сумський РЕАП покинув свою базу ще березні. З тих пір батьки бачили Богдана тільки один раз, влітку 2014 р. він приїхав у короткострокову відпустку. Однак про бойові дії батькам майже нічого не розповідав, заспокоював, що знаходиться у безпечному місці, беріг їх нерви. Ті уривки інформації, що довелося почути, зовсім не підносили дух – спочатку було дуже важко, стара військова техніка часто ламалась, продуктів на перших порах іноді було недостатньо, деякі офіцери під час боїв просто втікали із підрозділів від страху. Полк у цей час вів інтесивні стрільби, тож зрозуміло, що Богдану Брисенко доводилося виконувати багато бойової роботи. У серпні 9-та батарея 27 РЕАПу знаходилася у с. Перемога Старобільского району. Українські війська під натиском проросійських частин відступали, тож відійти мали і сумські артилеристи. Однак майже перед самим відходом 3 вересня 9-ту батарею накрив залп із російської РСЗО «Смерч», яка нанесла удар прямо

У Богданової дівчини Аліни на згадку про коханого залишилися фото і плюшевий песик – подарунок хлопця на день народження на Лебединський швейній фабриці, однак робота йому не зовсім подобалася, та й платили не дуже багато. Тому в 2013 р. вирішив повернутися в армію, вступивши на контрактну службу. Адаптувався до служби швидко – адже мав досвід, став

з території Російської Федерації. Богдан встиг добігти до бліндажу, але ракета потрапила саме в це укриття… Похований Богдан Брисенко на Троїцькому кладовищі м. Лебедина із усіма військовими почестями. Похоронна процесія розтягнулася на декілька сот метрів, провести земляка у останню путь прийшли тисячі лебединців. У порожній кімнаті хлопця залишилися його форма і берці, а на стіні – державний прапор України із автографами однополчан, який знайшли у розгромленому бліндажі.

13


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Олексій ВЕРБИЦЬКИЙ: закарбований в пам’яті назавжди

25 років, с. Оленинське, Охтирський район

С

олдат Олексій Вербицький, служив механіком-водієм другої обслуги частини А 1476 і загинув 21 серпння 2014 р. о 04.30 год., під час обстрілу вогневих позицій в районі населеного пункту Старогнатівка Донецької області. Радість та спокійне життя пішли з подвір`я родини Вербицьких у травні, коли їх єдиний син Олексій отримав повістку з військомату. Як личить справжньому українцю, переховуватися чи «тікати на заробітки» хлопець не збирався. Розумів, що його досвід строкової служби, яку він проходив 2010 р. у Кам`янці-Подільському і Броварах та спеціальність – водій транспортної заряджаючої машини – станеться в нагоді українській армії. Але у мирному житті Олексій був зовсім не войовничим, не марив зброєю і мав цілком безневинне хобі – грав на гітарі. «У мого сина була весела вдача, він полюбляв жартувати та розважати друзів, і його завжди називали душею компанії», – починає розповідь про нього мати Ганна Іванівна. У дитинстві, як всі дітлахи, мріяв стати то пожежником, то відомим музикантом. У дорослому житті все було прозаїчніше: у 2007 р. Олексій пішов вчитися на водія, а наступного року опанував спеціальність електрогазозва-

14

рювальника. Згодом влаштувався на роботу в Охтирську молочну компанію «Славія». «Його надзвичайно любили діти. Мій хлопчик дивовижно швидко вмів налагодити з ними контакт та зацікавити грою чи розповіддю. Всі племінники та просто діти знайомих завжди з нетерпінням чекали дядю Льошу. Він мріяв зустріти ту саму єдину кохану жінку, мати власну родину і діточок. Але не встиг…», – з болем каже мати Олексія. Коли почалася мобілізація, юнак не вагався: «Звичайно, піду до армії. Комусь же потрібно захищати Україну». «Він це так просто казав, без пафосу. І хоч я дуже боялася за нього, та відмовляти не наважилась», – зітхає Ганна Іванівна. Спочатку у військоматі сказали, що хлопців забрали лише на 45 днів, тож рідні сподівались, що Льоша невдовзі повернеться. Спочатку його відправили на навчання до Миргорода. Звідти Олексій пару разів приїжджав

поважав дисципліну та був обережним. Казав, що після телефонних розмов їх позиції обстрілюють бойовики, відслідковуючи місцезнаходження за допомогою стільникового зв’язку», – пояснює батько героя Микола Олексійович. Увечері перед загибеллю Льоша телефонував мамі, був спокійним та жартівливим, як завжди. А о сьомій годині ранку наступного дня представники військомату та голова райдержадміністрації принесли батькам страшну звістку. Ще не осягнувши всієї глибини горя, Ганна Іванівна почала набирати номер сина, але абонент прийняти виклик не міг… Згодом надійшла смс, що телефон знову з’явився у мережі. Хапаючись за останню надію, батьки зателефонували Олексію, але на тому кінці бездротового зв’язку почули голос співробітника моргу, який повідомив, що у них перебуває юнак без документів, бо все погоріло, лише мобілка залишилася. Як пізніше стало відомо, 25-річний Олексій Вербицький загинув поблизу населеного пункту Старогнатівка Донецької області 21 серпня під час обстрілу,

Олексій Вербицький загинув напередодні Дня Незалежності, і ховали героя в день найважливішого державного свята до батьків. Розповідав їм кумедні історії про військове життя та намагався заспокоїти. Проте ситуація у зоні АТО загострювалася і в середині липня мобілізованих чоловіків, серед яких був Олексій, відрядили до Донецька. «Після того ми вже не бачили сина живим. По телефону розмовляли нечасто: Льоша

який вівся системами залпового вогню «Ураган» із території Росії. В цей час боєць знаходився в кабіні автомобіля був черговим водієм. За неперевіреними даними, перед пораненням він встиг витягнути з машини свого товариша. Уламок пошкодив Олексію артерію, і в наслідок швидкої втрати крові він помер. На поховання приїжджали хлопці з його полку. Побували у батьків Олексія, розповідали, що сумують за ним – за надійним товаришем. Поховали Олексія 24 серпня у рідному селі Оленинське Охтирського району. Кладовище розташоване неподалік від дому, де хлопець народився та виріс.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Юрій ВЄТРОВ: його можна було б врятувати 38 років, м. Суми до кінця, був дуже послідовним, наполегливим. Найулюбленішим видом відпочинку для Юри була риболовля. Любив поплавати, наловити раків.

С

тарший сержант Юрій Вєтров з м. Сум, загинув біля смт Ольховатка, що в Донецькій області. Під час артобстрілу позицій українських солдатів один із снарядів потрапив у бліндаж. Поранений у стегно Вєтров фактично стік кров’ю. Солдати, що були з ним поруч, не змогли допомогти, адже у них не було необхідних медпрепаратів. «Брата могли б врятувати. Але, по-перше, серед хлопців не було жодного з хоч якимись медичними навичками, а швидка допомога приїхала тільки через 40 хвилин. І повезли його не в найближчий шпиталь, а аж за 80 км, в Антрацит. Але вже нічого не вдієш, Юрка немає. Дуже хотілося б, щоб для керівництва військового цей випадок став наукою, і інших хлопців не спіткала доля брата», – каже Владислав ВЄТРОВ, рідний брат загиблого. Юрій був дуже веселий, добрий, до нього всі тягнулися, людям подобалося знаходитися в його товаристві. За яку б справу він не брався – все доводив

«Одного разу, коли повертався з річки, заступився за дівчину, до якої причепилися бандитського вигляду хлопці. Хоч і сам отримав тоді, але й дівчину образити не дав. Він завжди ліз у саме пекло, не міг стояти осторонь несправедливості. Тому, коли прийшла повістка, відразу попрямував до військомату», – згадує Влад. У першу хвилю мобілізації до лав армії не вступив, бо йому запропонували піти туди рядовим, а не старшим сержантом. Коли підійшов час другої хвилі призову, знову пішов у військовий комісаріат. Там дуже здивувалися – виявляється, вважалося, що він вже давно несе службу. Після підготовки в

За весь час служби Вєтрова жодного разу не відпустили додому хоча б на кілька днів, але він не скаржився і продовжував віддано нести службу. Із сім’ї у Юрія були мама і брат. П’ять років він прожив в цивільному шлюбі. Свою дружину дуже любив. Навіть свій автомат назвав на її честь – Наталкою. «Років чотири тому з Юрою трапилася загадкова історія. Він повертався додому, і йому сильно захотілося зайти за сарай. Там він побачив тоді вже покійного дідуся, з яким розмовляв, неначе той був живий. Дід сказав, що у Юри все буде добре, сказав, що той купить собі червону машину. А коли прощався, завірив, що нова зустріч буде дуже скоро, – розповідає Влад. – Коли він повернувся додому і переповів про зустріч нам із мамою, то ми тільки посміялися. А потім дійсно придбали червоного «опеля»... І пожив після того Юра лише декілька років. Ось так і не вір у подібні речі». Між братами були дуже довірливі стосунки. Колись вони були дуже несхожі, але з кожним роком ставали

Юрій Вєтров був романтиком. Свій автомат назвав ім’ям коханої жінки навчальному центрі «Десна» колишній спецназівець потрапив на Донеччину. Там він служив у лавах батальону територіальної оборони «Волинь».

майже як близнюки. «Коли я відвозив гуманітарну допомогу в зону АТО, товариші Юри були шоковані, немов перед ними не я, а Юра», – ділиться спогадами брат-волонтер. Хлопці, з якими Юрій Вєтров служив, хочуть скластися грішми і на річницю його загибелі встановити пам’ятник. У їх серцях він назавжди залишиться вірним, сміливим, повним надій, сил, ентузіазму, бажання допомогти.

15


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Олександр ГАЛУШКІН: хоробре серце

38 років, м. Суми

Ж

иття солдата, старшого навідника самохідної гармати Криворізької танкової бригади увірвалось 3 листопада 2014 р. на бойових позиціях у вогняному трикутнику Горлівка-Дебальцеве-Артемівськ. Повістку на мобілізацію Олександр отримав 15 серпня 2014 р., хоча ще з липня оббивав пороги сумського військкомату – просився у діючу армію. Багато друзів із курсантської юності вже воювали, а дехто, на жаль, загинув... У невеликій хатині в передмісті Тополі живе Сашкова мама Валентина Іванівна Галушкіна, як на свої 60 – моложава, рішуча, дієва, з характером... «Це фотокартки, документи, що залишились від Саші, – мама вкотре перекладає родинні раритети. – А ось, дивіться, побратими на звороті синової світлини, як проводжали в останню путь, написали: «Друг – на все життя! Пам’ятаємо завжди!» І двадцять підписів – уся батарея. Та ще один – від комбата». На світлині бачимо статурного, із чітким поглядом розумних очей тридцятивосьмирічного Олександра Галушкіна. А на іншій – вони з побратимами на фоні їхньої бувалої у бувальцях САУ 2С1 «Гвоздика». «Саші на роду написано бути офіцером, – витираючи рясні непрохані сльози з гордістю за сина говорить мама Валя. – Серед дідів-прадідів кілька бойових

16

офіцерів, навіть два генерали. І мій син за характером рішучий, цілеспрямований, здатний до самодисципліни й порядку. А ще, знаєте, співчутливий і великодушний, завжди слабших захищав, підбирав поранених тварин. Дітей любив. Після чоловікової смерті, не дивлячись на те, що є в мене і старша донька, саме Саша став моєю надією і опорою…» Народився 7 березня 1976 р. Сашкове дитинство цілком укладалось у парадигму радянської епохи. Навчався у середній школі №7, був одним із кращих учнів класу, перечитав силу-силенну книжок, переважно з військової історії, залюбки відвідував спортивні секції: бокс, боротьба, футбол. А для мами 7 років присвятив танцям, був вихованцем дитячого колективу «Радість», що діяв при Палаці піонерів. У 1993 р. сімнадцятирічний Олександр Галушкін впевнено вступив до Сумського артучилища – СВАКУ ім. М.В. Фрунзе. Умотивований до навчання, спортивний, тямущий від природи, товариський, із

…5 вересня 2014 р. після «учебки» Криворізький 17-ий мехбатальйон, до якого зараховано старшого навідника гаубично-самохідної артбатареї Олександра Миколайовича Галушкіна, починає свій бойовий шлях у зоні АТО. Багато мобілізованих хлопців – учорашніх комбайнерів, інженерів, слюсарів, менеджерів – про бойові «самохідки» мають побіжне уявлення. Збагнувши це, Сашко Галушкін стає вимогливим наставником для свого екіпажу, а опісля – для всієї батареї «САУшок». У вільну хвилину хлопці самовіддано вчаться стріляти, коригувати вогонь, вправно водити броньовану техніку. Опановують тактику і стратегію бою. Для Олександра Галушкіна «САУшки», як перше кохання – він знов у своїй стихії… За 2 місяці запеклих боїв, за виявлені стійкість та героїзм «17-ка» мала право на ротацію. У коротку відпустку їхали щасливі побратими – «командир» Олександр Галушкін, хоч і заслужив, можливо, більше за інших, пропускав хлопців уперед. «Мамо, у них малі діти, дружини чекають, та й самі вони такі молоді! Нічого, – жартував, – я піду замикаючим, що також почесно».

«Він переживав за кожного з нас, був нам за старшого брата. Яке серце тут витримає?..» лідерськими задатками. Здавалось, військова кар’єра Сашкові забезпечена. Втім якраз у ту пору в країні настали часи «тектонічних змін», економічного колапсу, політичних ілюзій – і армія, ніби падчірка, опинилась на задвірках. Зрозумівши безперспективність військової професії на кілька найближчих десятиліть, третьокурсник Галушкін розпрощався із курсантськими погонами.

Третє листопада. Село Семигір’я Артемівського р-ну Донецької області. Був звичайний день після вимотуючих «бойових». Ворог пострілював – батарея жила фронтовим розпорядком. На Олександра Галушкіна, який присів, притиснувши руку до грудей, спершу не звертали увагу: чоловік стомився – відпочиває. Та коли зрозуміли, що сталось, було вже запізно – хоробре серце воїна відстукувало останні хвилини. «Він переживав за кожного з нас, був старшим братом,- ледь стримуючи тремтіння у голосі промовляли молоді побратими на похованні, – дуже добре розумівся на військовій справі, а тому поставив собі за ціль – уберегти наші життя. Ганяв, спуску не давав, але й жалів, як батько. Завжди намагався закрити собою. Яке серце тут витримає?..» Місце поховання Героя – Алея Слави Центрального кладовища м. Суми.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Сергій ГОРДІЄНКО:

ГЕРОЯМ!

загинув за Батьківщину 34 роки, м. Білопілля

А

ртилеристів зажди називали «богами війни», але без артилерійської розвідки вони сліпі. Сергій Гордієнко був «очима і вухами» артилерії свого підрозділу під час війни на Донбасі, бо керував артилерійською розвідкою. Там, на передньому краї, він і загинув. Сергій Гордієнко народився в Білопіллі в 1979 р., там же закінчив школу. Ще у дитинстві мріяв стати військовим – йому подобалася форма, дисципліна і романтика військової служби. У 90-ті роки служба в армії стала непрестижною – у фаворі були бізнемени та бандити. Однак це не стало приводом для Сергія відмовитися від своєї мрії, тому в 1996 р. він вступив до Сумського військового інтитуту артилерії (колишне артучилище). Рідні кажуть, що перші роки навчання не стали для нього розчаруванням – не секрет, що багато вступників у 90-ті кидали навчання через відсутніть перспектив і скорочення армії. Він був дисциплінованим курсантом – жодного разу не відлучився у самоволку, поря-

док у всьому був його рисою характеру ще з дитинства. «Ми жили дружно, звичайно, були дрібні конфлікти, але в цілому він був добрим і позитивним хлопцем», – згадує старша сестра Сергія Оксана. Після закінчення інституту він потрапив служити на Житомирщину. Виявилося, що посада молодшого офіцера далеко не мед – відповідальність за стару недоукомплектовану техніку, часто некеровані контрактники у підрозділі. Однак і це не стало приводом покинути службу – Сергій Гордієнко спочатку був командиром взводу, потім роти, впевнено долав труднощі і просувався по службі, врешті у 2011 р. дослужився до звання майора. Одружився, його подругою життя стала Марина, яка навчалася з ним в одній школі, наридився син. Робота забирала багато часу, але усі вихідні Сергій старався віддавати сім’ї, разом з родиною їздив

потрібна Україні, бо «може настати час, коли треба буде захищати країну». Багато хто ставився до цих слів скептично, але у 2014 р. виявилося, що Сергієва була правда. 30-тій Новоград-Волинській бригаді, в якій служив майор Гордієнко, наказали прикривати кримський напрямок ще у квітні 2014 р. Спочатку вона стояла на Чонгарі, потім передислокувалася ближче до Арабатської стрілки. Хоча обстановка була напруженою, він заспокоював батьків, що тут «тихо і нормально». Переживав за армійських товаришів, які знаходилися в зоні АТО: «Ми тут сидимо мирно, а там наших хлопців б’ють!» Артилеристів відправили в Донецьку область 6 серпня. Із цього часу розпочалася важка робота Сергія Гордієнка – адже українська армія наступала, тож доводилося забезпечувати постійну розвідку позицій бойовиків, що постійно змінювалися. Підрозділ був настільки завантажений бойовою роботою, що майора Гордієнка жодного разу не відпустили додому. Одні із найзапекліших боїв у серпні 2014 р. велися за Савур-могилу – висоту, з якої можна контролювати значну частину території Шахтарського

Майор Гордієнко виконував найризикованішу роботу на цій війні – був артилерійським розвідником на екскурсії до Рівного та Житомира. Був неконфліктним, завжди міг знайти нестандартний вихід із ситуації. Був патріотом і завжди вважав, що армія

району Донецької області. Звідти ж зручно було керувати вогнем артилерії. Тому підрозділ майора Гордієнка постійно знаходився там під щільним артилерійським вогнем. Під час обстрілу вночі 13 серпня підрозділ спробував прорватися із оточення. У ході прориву Сергій Гордієнко загинув – на жаль, більш точні обставини його смерті поки що невідомі. Його тіло було знайдено на полі неподалік с. Степанівка, що в декількох кілометрах від Савур-могили. Похований Сергій Гордієнко на Центральному кладовищі міста Білопілля.

17


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Володимир та Юрій два сини однієї мами

28 років та 34 роки, с. Хоминці Роменського району

С

тарший син – мінометник 93-ї Дніпропетровської мехбригади Юрій Андрійович Дудка – пропав безвісти в Іловайському котлі 29 серпня 2014 р., молодший – механік-водій РСЗВ «Ураган» 27-го Сумського ракетного артполку Володимир Андрійович Дудка – 10 вересня 2014 р. помер у харківській лікарні від смертельних опіків, отриманих під час обстрілу базового табору сумських артилеристів російськими «Смерчами». ВОЛОДИМИР. Дві люблячі жінки – мама і наречена – стояли розгублені на порозі реанімаційної палати. Черговий лікар опікового центру Харківської лікарні швидкої невідкладної допомоги одразу зрозумів їх сум’яття і стиха показав на ліжко ліворуч. «Я лиш опісля зрозуміла: ну як ми могли не впізнати! Адже Володя наш високий, статурний, а другий поранений, Рома Головко, набагато дрібніший», – згадує мама Світлана Дудка. На ліжках, де замість пружин і матраців натягнуті капронові сітки, лежали дві обпалені мумії, крізь жовті бинти проглядали страдницькі очі. Із інформаційних повідомлень. У ніч з 3 на 4 вересня базовий табір 27-го Сумського реактивного артполку, дислокований поблизу с. Перемога Ново-Айдарського р-ну Луганської обл., був обстріляний із території РФ

18

установками залпового вогню «Смерч». Наші втрати: 16 загиблих, 1 пропалий безвісти; 6 поранених бійців доставлено до лікарень, два з них у критичному стані. (Цей день для 9 батареї – а саме її розстріляли російські «Смерчі» – назавжди стане чорною датою; на той час особовий склад «9-ки» – 38 бійців). …Вогняний смерч на «9-ку» впав опів на восьму вечора. У хвилину затишшя між залпами ті, хто вижив, зачули стогони поранених. Володимир Дудка кинувся на допомогу, з усіх сил розгортав розбитий бліндаж: «Хлопці, як ви? Тримайтесь, я хутко!» Аж тут – спопеляючий залп. 28-річний Володимир прийняв страшні рани, рятуючи «други своя». «Якби не вибіг із укриття, якби не став допомагати, то, може б, і вижив, – говорить про те, що не дає спокою, пані Світлана. – Хоча такого, звісно, не можна собі й уявити, адже мій Вова завжди такий: заради товариша – в огонь і у воду!» Старшого солдата Володимира Дудку присипало у тому ж таки бліндажі, а коли товариш Іван, схопивши бійця за руку,

ми дзвонили на Вовин мобільний – трубку не брали. Полк також мовчав. І раптом по телевізору побачили «рухомий рядок»: російська реактивна артилерія накрила наші позиції. Є загиблі. Аж тоді Вовині побратими повідомили, що син у лікарні», – згадує згорьована мама. У харківській реанімації Володимир стоїчно терпів біль, а щоб розрадити рідних, намагався жартувати. «Катю, обійми мене, поцілуй». «А можна?» – боязко, щоб не завдати болю, пригорталася наречена до коханого. «Давай, поки лікарі не бачать», – обпеченими губами шепотів пересмішник Володя. «А сам же лежить зранений, спечений, як угольок, – утирає сльози мама Світлана. – Нам від самого початку ніхто з лікарів і малого відсотка не давав для життя: 2/3 поверхні тіла у глибоких внутрішніх опіках, руки й ноги обгоріли до кісток». Та Володя не думав про смерть і все Катю очима шукав. Вона для нього, як саме життя була. Три дні при свідомості, а потім безпам’ятство, інтоксикація. І все… «Я його із самих початків питала, ще тільки прийшла повістка на мобілізацію, – згадує мама Світлана. – «Синок, а, може, не підеш до війська? Кажуть, можна

Дві страшні звістки за тиждень: 29 серпня у Іловайському котлі пропав Юрій Дудка, 3 вересня «смерч» опалив його брата Володимира. намагався витягти з-під уламків, одразу відчув, що хлопцеве тіло втратило звичну пружність, було м’яким, ніби ошпареним. Щоб не нашкодити, схопив товариша за пасок і потяг, Володя ж – йому в поміч – намагався перебирати руками й ногами… Механік-водій Володимир Дудка 7 вересня мав приїхати з полку у відпустку додому, а 3 вересня на його батарею впав вогняний «смерч». «Усе було моторошно:

відкупитись». – «Та ні, мамо, піду. Треба Україну захищати». А вже потім, як з літа почалось оте страшне: обстріли, смерті, полони, – я не раз його питала: «Ну що, жалієш? Оце б зараз удома був …» – «Ні, мамо, не жалію. Якби не пішов – то й Катю б у Конотопі не зустрів. Я її кохаю. У вересні приїду в відпустку – куплю півсотні троянд, замовлю білий лімузин і поведу Катю під вінець!» А з нареченою вони, справді познайомились, коли Вова у Конотопі в «учебці» був. Золота дівчина. Жаль, не судилося їм…» В останню путь старшого солдата Володимира Дудку проводжали, як українського героя, спершу в Ромнах, а потім рідним селом Хоминці, з військовим оркестром, велелюдною громадською панахидою, на котру приїхало багато артилеристівпобратимів.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

ДУДКИ:

РОДИНА. Жила-була звичайна українська родина. З діда-прадіда на землі, в рідному с. Хоминці Роменського району Сумської області, годувались селянською працею, ростили дітей. У батьків Світлани й Андрія Дудок їх троє: Наталці – 35, середньому Юрі – 34, а Володі у січні виповнилося б 29. Обидва брати гренадерського – 198 см – зросту, сильні від селянської праці, з мужньою чоловічою вродою і – різні за характером. Володя, хоч і молодший, а рвійний, рішучий і пробивний. З дитинства вдатний до всілякої техніки, сільської праці, може тому вважався батьковим мазунчиком, адже і тато усе життя – механік у колгоспі. Володимир працював трактористом у місцевому сільгосппідприємстві, а по мобілізації став механіком-водієм бойової машини, заряджаючим «Ураганів». Увесь липень і серпень – «на бойових», і кожну вільну хвилинку – біля автомобіля. У військовій частині знали: у Володі золоті руки ремонтника. «А Юра, – з гордістю говорить мама, – свою «срочну» служив у Президентському полку. Після армії поїхав на заробітки до Кременчука, працював на баштовому крані, закохався, з дружиною Вітою виховують двох доньок-погодок». ЮРА. Молодшого поховала, а старший… Старший Юрій пропав без вісти у Іловайському котлі, і по сьогодні – ні слуху ні духу. Але мама вірить і молить: Юра живий, бо подає їй промовисті вісточки, а тому жодне Юрине фото із траурним спомином у кімнаті не ставить! І звістки чекає кожного

дня і кожної хвилини. «І що це за доля така? Усі наші чоловіки – на війнах: поліг мій прадід, дід, бабині брати, батько, а тепер – онуки! – промовляє бабця братів Галина Савівна. – Людоньки, аби ж ви тільки знали, які хороші хлопці були, нам на радість». У березні до війська забрали молодшого, Володимира, а у липні пішов і Юрій. Старший з братів був мінометником у 93-ій Дніпропетровській механізованій бригаді ЗСУ. «Якось телефоную йому, розмовляємо, і раптом чую у слухавці тривожне: «Хлопці, «Гради»!!!» «Синочок, – кричу, – стріляють?!» «Та, ні, мамо, ну, що Ви! У нас тут спокійно. То дощ страшний починається – хлопці кричать, щоб я рятував провізію». – Ось такий наш Юра: завжди добрий, жалісливий, дуже сумлінний, делікатний. Із самого дитинства книжки любив, а із предметів – математику. Як тільки контрольна, то спочатку свій варіант розв’яже, а потім, з

ку від Юрія Дудки рідні мали 29 серпня. Страшне місиво Іловайського котла, на підступах до Іловайська – с. Грабське. Мінометна батарея Юрія прикриває відступ стрілків. Тримаються до останнього... Від масованих обстрілів важкої ворожої артилерії глибокі траншеї стають ріллею. Між вибухами фізично міцний Юрій пробирається вздовж позицій – з-під уламків витягує, рятує хлопців. В одному із укриттів знаходить напівпритомного, стікаючого кров’ю, товариша Женю, перев’язує культю: «Женю, ось побачиш, я тебе витягну». (Насправді, врятував. Потім Євген лікувався в Німеччині). Серед Іловайського пекла Юрко, прощаючись, ще встиг зателефонувати дружині, навдивовижу, був зв’язок: «Віто, якщо сьогодні не вирвемося, тоді нам все, хана…» Згодом, казали хлопці-очевидці, Юрко взяв машину і вернувся за нашими «200ми» і «300-ми», збирати по полю. Його ще бачили – із носа текла кров, може, був контужений. Зовсім поряд пролунав вибух, і Юрій Дудка відтоді як у воду канув. «Як тільки Вову поховали і дев’ять днів відбули, я – до Дніпропетровська,

Обидва брата зазнали поранень, рятуючи «други своя» (своїх побратимів)… охотки, іще один. Отак йому точні науки подобались! А ще, пригадую, розмовляє із одинадцятирічною Христинкою: «Доню, я тебе так люблю!» – «І я тебе, таточко. Більше за всіх! А що ти зараз робиш?» – «Та кашу гречану їм», – говорить і аж сміється, бо хвилиною раніше нам із батьком зізнавався, що кухню їх розбомбили, і зараз вони на сухарях живуть. А бачиш, дитину подробицями не тривожив – оберігав...» – ятрить своє серце мама. Останню звіст-

– пригадує мама хлопців-соколів. – Там від рідні загиблих і зниклих без вісти відбирають кров на ДНК. Але Юра наш живий, я точно знаю!.. У Дніпрі я набралася мужності – передивилася усю комп’ютерну базу знімків по нашим полеглим. Ворогові такого не побажаєш, а це ж наші діти! Потім поїхала до Києва, до СБУ, там навела довідки, залишила запит. У мене надія не гасне! Я знаю: війна закінчиться – Юра повернеться». ПАМ’ЯТЬ. Володимир Андрійович Дудка похований на кладовищі в с. Хоминці Роменського району Сумської області. У рідній сільській школі, де навчались брати-герої, учні зробили куточок Слави воїнів новітньої українсько-російської війни – Володимира і Юрія Дудок. Односельці пропонують назвати школу іменем полеглого Володимира, а може, і полеглого Юрія. Втім зі своїм рішенням не поспішають – зважають на чуття матері, котра молить і заклинає: Юра живий! То чого поспішати?...

19


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Ігор ЗАВАЛЬНИЙ: у снах він посміхається дружині

22 роки, м. Суми

М

олодший сержант, номер обслуги РСЗВ «Ураган» 27-го Сумського ракетного артполку Ігор Юрійович Завальний загинув 3 вересня 2014 р. поблизу с. Побєда на Луганщині від обстрілу російськими «смерчами» На свій день народження 22-річний Ігор Завальний мав найдорожчий у світі дарунок – крихітку-доню. Був початок червня – природа буяла, а манюня Єлизавета заглядала у татове серце блакитними оченятами. Через місяць мобілізований татко-артилерист поїде «на бойові», а ще через два – його не стане. Дружина і доня отримають «смертельне» повідомлення... Ігор Завальний народився 3 червня 1992 р. у с. Симонівка Сумського району, закінчив Терешківську загальноосвітню школу, в котрій навчалась і його кохана. «Яка гарна пара…» – із замилуванням зітхали люди на їх весіллі. А й справді, Господь, вочевидь, гармонійно поєднав дві протилежності: тендітну Оксанку, ніжну й супокійну, як тихеє літечко, і рвійного, товариського життєлюба й дотепника Ігоря, якому, здається, усе було до снаги. У селі роботи не знайдеш, тож молоді переїхали до Сум. Хлопчина працював зварювальником-котельником на заводі ім. Фрунзе, Оксана після навчання на юридичному факультеті, проходила практику і будувала плани на майбутню роботу. Аж тут війна… Як так сталось, що хлопця, дружина

20

котрого при надії – на п’ятому місяці вагітності, забрали у зону АТО, що собі думала призовна комісія? На це питання Оксана Завальна відповідає так: «У глибині душі є в мене здогадка, що на війну Ігор пішов сам, з доброї волі… А мені, дійсно, розповів про «черствість військовиків». Навіщо? Щоб уберегти від хвилювань і можливих образ за той його рішучий вчинок. Усю зиму й весну 2014р., коли був Майдан, коли снайпери розстрілювали людей та в час силового захоплення сепаратистами українського сходу, Ігор не відходив від новин на телеканалах: переживав, слідкував, намагався аналізувати й прогнозувати. І прогнози були невтішними. Він схилявся до думки, що війни за українську незалежність нам не минути. Думаю, він морально готувався до свого важливого вчинку. І вже тоді все для себе вирішив…» Відтак 24 березня 2014 р. Ігоря Завального, котрий свою «строкову» відслужив солдатом внутрішніх військ у Кіровограді, мобілізували до 27-го Сумського ракет-

військова таємниця та гаряче бажання уберегти дружину від хвилювань. «Він говорив, що був оператором обслуги 1 взводу 9 реактивної артбатареї, підвозив боєприпаси до «Ураганів». І завжди заспокоював-віджартовувався, що у них поки все тихо й війни немає… Про те, що «виконував особливо важливі завдання у зоні АТО», ми дізнались лише згодом, із посмертного офіційного повідомлення...» – пригадує Оксана, пригортаючи до грудей свою розраду Лізочку. Величезний базовий табір 27-го артилерійського полку та інших військових формувань тривало стояв поблизу с. Побєда Ново-Айдарського р-ну Луганської обл., на незначній відстані від кордону з РФ. Тому й став бажаною мішенню для ворога. Напередодні табір перебазували, останньою 3 вересня о 16.00 з місця мала знятись і «дев’ятка». «За кілька хвилин до 18.00 зателефонував чоловік і сказав, що до них приїхав високий чин і зараз усім – на шикування, – згадує розвиток тих трагічних подій Оксана Завальна. – На плацу хлопцям сказали, що перебазування поки що відміняється,

Оксана Завальна, дружина: «Він сниться мені живим, ніби ми розмовляємо. Я йому кажу: «Ти скоро додому?» А він мені: «Поки що ні!..» А сам дивиться на мене ніжно-ніжно і усміхається…» ного артилерійського полку. Увесь час, поки його 9 батарея була в «учебці» під Ромнами, а згодом на місці дислокації на Чернігівщині, на вихідні молодого татуся часто відпускали додому. А вже з 9 липня, як тільки сумчани-артилеристи вирушили у зону «бойових», вісточки від чоловіка Оксана отримувала лиш телефоном. Про свою службу хлопець розказував мало:

а коли строєм покотився гомін і ремствування, прикрикнули і наказали розійтись по бліндажах, вимкнути мобільні». О 19:25, як переповідають хлопці, що вижили, наші позиції – бліндажі й ангари із технікою – прицільно накрив смертельний вогонь російських «смерчів». Реактивні снаряди летіли з-за українського кордону, із території РФ. Кажуть, Ігор Завальний був саме у тому бліндажі, в який влучив заряд. Усі, хто був в укритті, в секунду загинули від спопеляючої температури. 9 вересня 2014 р. у Сумах був чорний день – ховали одразу шістьох згорілих артилеристів. Була велелюдна громадська панахида, море траурних вінків, квітів, ридань. Ігоря, як й інших полеглих героїв, несли у закритій труні. Можливо, тому дружина Оксана і досі не йме віри у смерть коханого. Місце поховання Героя – Алея Слави Центрального кладовища м. Суми.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Сергій КОВОРОТНИЙ:

ГЕРОЯМ!

людина слова 36 років, м. Шостка Так сталося, що виростив Сергія рідний дядько, Олексій Семенович. У чоловіків були дуже дружні, близькі стосунки. «Ми досі спілкуємось, хоча мого чоловіка вже немає в живих. Саме Олексій Семенович надихнув Сергія обрати військову спеціальність. Дядько у нього багато років пропрацював в ДАЇ в Києві», – продовжує Оксана. В житті Сергія було дуже багато незвичайних збігів. Свою дружину він зустрів на весіллі друга в день свого народження. А народився він 12.12. А ось його син побачив світ 11.11. І це тільки найбільш яскраві приклади.

С

тарший прапорщик, інструктор з водіння танків 169-го навчального центру Сухопутних військ Збройних Сил України (село Десна Козелецького району Чернігівської області). У зоні проведення АТО знаходився з кінця червня 2014 р. Народився 12 грудня 1977 р. у с. Колісники Ніжинського району Чернігівської області. 18 листопада 1996 р. призваний Київським обласним військовим комісаріатом на дійсну військову службу. Бойова група, в якій перебував Сергій Коворотний, вела бої з російськими регулярними військами з 27 по 30 серпня 2014 р. Загинув 31 серпня 2014 р. внаслідок обстрілу з РСЗВ «Град» позицій підрозділу в районі с. Новосвітлівка Луганської області. Похований у м. Шостка Сумської області. Але то все – суха статистика, за якою – дуже світла, позитивна людина. «Про нього неможливо нічого поганого згадати. Він був дуже спортивний, відповідальний, мужній, добрий!» – розповідає вдова героя Оксана Коворотна.

Головна якість, яка характеризує справжнього чоловіка, – яким він є сім’янином. «Сергій був дуже гарним чоловіком і батьком. Навіть коли перебував в зоні АТО (про що не казав нам до останього), щовечора о

А ще кожного тижня він намагався побачитися з родиною. Справа в тому, що службу ніс він у Десні. Робота була дуже відповідальна, і вирватися хоча б на день, навіть за мирних часів, було проблематично. Свого часу через роботу Сергія пара тричі змінювала день весілля. Було як раз дуже спекотне літо 2010 р., в лісах виникало багато пожеж, і чоловік просто не міг залишити службу. «Не дивлячись на те, що був військовим, Сергій дуже любив квіти. У нього в квартирі було більше квітів, ніж у мене вдома. І всі вони дуже гарно приймалися. В нього була дуже легка рука», – каже Оксана. Зараз вона продовжує доглядати квіти Сергія на згадку про нього. Шахмати, ігрові види, плавання – Сергію подобався активний відпочинок. І хоча Оксана не така завзята шанувальниця спорту, пара завжди знаходила спільну мову. Сергій потоваришував із старшим сином коханої – Іллєю, який, наслідуючи його приклад, також обрав спеціальність, пов’язану

Він був інструктором вогневої підготовки, військовим вчителем, навчав молодих …і не повинен був потрапити на війну, але так сталося… дев’ятій годині телефонував сину, щоб побажати «На добраніч»!» – із щемом в голосі каже дружина Сергія.

з армією, – вчиться на військового лікаря. Спільному синочку подружжя – всього чотири роки. Він дуже сумує за татом, який віддавав йому весь свій вільний час. З Сергієм його родина була, як за кам’яною стіною. В нього було багато планів, велика жага до життя... Спи спокійно, Герою.

21


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Василь КОНДРАТЕНКО: він мав ще багато планів

27 років, м. Шостка

В

асиль Кондратенко, солдат 95 батареї, загинув 20 серпня від кульового поранення в сонну артерію в м. Ясинувате Донецької обл. У м. Шостка, на будинку, в якому виріс герой, встановили меморіальну дошку, але жодний знак шани не замінить життя. За фатумом долі дата смерті збіглася з річницею весілля – Василь був одружений два роки. Зранку він встиг привітати дружину, а вже після обіду стався його останній бій. Василь був єдиною дитиною в сім’ї. Мати і батько розлучилися ще за часів його дитинства, і хлопець зростав з матір’ю. «Він був дуже хорошою, доброю, слухняною дитиною. Його любили нянечки і вихователі в дитячому садочку. Няня Катерина Григорівна навіть забирала його до себе додому, якщо мені потрібно було повертатися пізно з роботи. Гарні стосунки склалися і з першою вчителькою Валентиною Іванівною, і з майстром в училищі Нелєю Іванівною, де Василь вчився на маляра-штукатура. Він завжди, коли приїздив потім у відпустку, відвідував їх усіх, а також зустрічався зі своїми друзями по школі й училищу», – згадує мама героя Світлана Василівна. Василю подобалося щось робити своїми руками. Він зібрав гроші, купив собі книгу «Очумілі ручки» і сам сконструював антену для телевізора, бо магазинна зламалася. Коли

22

у сусіда виникла аналогічна проблема – сконструював і для сусіда. Ремонт вдома – також справа його рук. Василь часто спостерігав, як мама випікає хліб або печиво, допомагав їй. «Він завжди казав, що коли піднімався сходами і відчував смачний запах, знав, що то – з нашої квартири», – сумно посміхається Світлана Кондратенко. Василь дуже любив Полтавщину, бо часто проводив там канікули. «Жив у бабусі з дідусем. Дуже переживав, що ми продали дім. Мріяв про те, коли виросте – купить його знову», – згадує мати. Рік тому хлопець відвідав Полтавщину, побував в гостях у всіх родичів, віддав шану усім могилам. «Як відчував, що більше не повернеться», – зітхає пані Світлана. В дитинстві Василя мав місце ще один дуже показовий випадок. Він із батьками сидів у залі очікування на вокзалі. Там був моряк, наручниками на

людей на вокзалі, які побачили вчинок хлопичка, почали ділитися з моряком їжею. Василь Кондратенко гарно малював, але малюнків не залишилося. Також він писав сумні вірші про смерть, війну, Афганістан, Чечню. Коли виріс – дуже рвався в армію. Коли пришла повістка – зрадів. Але через зламаний колись у школі зап’ясток йому відмовили – мовляв, приходь у наступний призов. Але хлопець так просто не здався – пройшов медичну комісію за власний кошт і підписав контракт, за яким потрапив у роту охорони. Коли через три роки роту розформували – перейшов у десантні війська. «Я відмовляла, бо завжди боялася висоти. А він так і рвався в небо», – каже мама Василя. Про перший стрибок він розказав матері вже потім. Василь дуже хотів дітей, але, коли розпочалися події на Майдані, вирішив почекати. «Він сказав, що сам виріс без батька, і не хоче, щоб його дитина так зростала. Він щось передчував. Йому часто снилися погані сни», – згадує Світ-

Збіг обставин – Василь загинув на другу річницю свого весілля одній руці прикутий до іншого чоловіка. Як зрозуміла Світлана Василівна, той хлопець був дезертиром. Маленький Василь підійшов до конвоїрів і запитав, чи може він нагодувати моряка. Ті дозволили, але за умови, що хлопчик не буде з ним розмовляти. Моряк від вдячності розплакався. Потім багато

лана Василівна. Коли Василь потрапив до зони АТО, то часто дзвонив матері і просив помолитися за нього, а також за бійців, що загинули, чи тих, хто поранений. Він дуже вірив в силу материної молитви. «Яку молитву я не прочитала, що не вберегла мого сина?!» – питає мати. Василь завжди телефонував матері і запевняв, що у нього все добре. А своєму двоюрідному братові казав все, як є: і що на три дні дають лишень одну банку згущеного молока, і що страшно, коли хлопці в тяжких боях гинуть. «Передостанній раз він зателефонував несподівано. Ми так довго розмовляли! У нього був план зробити ремонт і повезти мене на море, бо я на морі ніколи не була. А через декілька днів жахлива звістка, що мого Василя вже немає. Тепер намагаюся не слухати радіо, бо, коли кажуть про нових загиблих, я думаю про їхніх батьків, що буде з ними, коли вони дізнаються», – із сльозами на очах зізнається Світлана Василівна.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Олексій КОРОБЕНКОВ:

ГЕРОЯМ!

незавершена мрія 23 роки, с. Олександрівка Буринського району

С

тарший лейтенант Олексій Коробенков був заступником командира мехроти по озброєнню. Загинув під час проведення АТО 28 липня 2014 р. під горою Саур-Могила в Донецькій області. На батьківщині Олексія, в с. Олександрівка Буринського району, ми намагались поспілкуватися з його мамою, Ольгою Іванівною. Але приголомшена невиправною бідою жінка неспроможна була розповідати про сина, бо горе досі не відпускає її. На допомогу нам прийшла сестра Олексія Ганна та колишній класний керівник Валентина Іванівна Осадча (нині – директор Олександрівської ЗОШ). Він народився в Олександрівці у 1990 р. З самого дитинства життя не дуже його пестило. Коли хлопчику було всього три рочки, від тяжкої хвороби помер батько. Олексія та сестричку Ганнусю мати виховувала самотужки. Олексій, повертаючись зі школи, відразу брався поратись по господарству, бо мав певні обов’язки. До відповідальності йому не довелось звикати, бо із нею виріс. Розповідають, що мав хист до багатьох різних справ. Любив і вмів майструвати, багато читав, займався спортом – недарма вже в інституті здобув дві почесні грамоти за спортивні досяг-

нення. Вчителі помітили, що він завжди був готовий захистити слабкого, дати відсіч кривднику, але ніколи не виявляв першим агресії, яка так притаманна багатьом підліткам. В 9-му класі учням запропонували написати, ким вони хочуть бути у дорослому житті. Олексій написав: «Мрію стати військовим та спілкуватися з видатними, цікавими людьми». Здійснилося. Частково, але здійснилося... Олексій написав: «мрію», але шлях військового був для нього не мрією, а радше метою, до якої послідовно йшов. Олексій закінчив Харківський інститут танкових військ, був направлений до військової частини, яка базувалася в Новограді-Волинськім. Та в березні 2014 р. 30-ту механізовану бригаду було піднято по тривозі та скеровано в зону АТО. Про те, що трапилось далі, розповіла сестра Ганна, бо вона їздила у Новоград-Волинський,

Вояки казали Ганні, що була засідка і ближній бій. І ще додають, що начебто за мить до початку стрілянини зник офіцер, вищий за військовим званням, ніж ті, хто лишився. Та це так, в дужках. Як воно було насправді, ми не бачили, але ж Олексія немає. Це невиправне. Кажуть, що був він завжди веселий, бадьорий, та напередодні останнього бою несподівано промовив: «Це наша смерть…» Три обстріли витримав разом із побратимами, хлопці казали: «Леха, ты в рубашке родился!» Виявилось, що зарано... Під час попереднього обстрілу витяг із БМП тяжко пораненого водія. Загинув Олексій, затуляючи собою солдатів, своїх підлеглих і побратимів. Сестра розповідала, що поранень було багато – в руки, в ноги, в шию. Рідні знайшли тіло вже в морзі Запоріжжя. Ганна казала, що дуже складно було оформити документи, що свідчать про участь Олексія в АТО. Зрештою залагодили це питання. Олексію було присвоєно чергове звання – старший лейтенант, хоча загинув він лейтенантом. Посмертно був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ

Він не встиг познайомитись з видатними людьми, але сам був непересічний. Мріяв бути просто військовим та загинув як герой... познайомилась з хлопцями, які знали Олексія і навіть були поруч під час його загибелі. В офіційних документах стверджується, що БМП Олексія потрапило під обстріл «Градів», та існує інша версія.

ступеня. Поховали Олексія в рідному селі. Віддати земляку останню шану приїздили з сусідніх сел – із Гвинтового, де Олексій закінчував 10-11 класи, із Степанівки, із Бурині. Були представники керівництва області та району. Та все це – сумна післямова короткого життя Олексія Коробенкова, українського воїна-героя. На могилі залишився його парадний офіцерський кашкет. І пам’ять про нього бережуть люди.

23


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Артем КОХАНИЙ: він любив життя

31 рік, м. Суми

П

рофесією Артема Коханого був захист рубежів України. Так він і загинув, прикриваючи кордон у селищі Курахово Маріїнського району Донецької області. Артем Коханий народився 8 січня 1983 р. у Сумах, в обласному центрі закінчив середню школу і поїхав вчитися до Харкова – у Військовий інститут Внутрішніх Військ МВС, який закінчив з відзнакою. Після закінчення вишу йому запропонували стати прикордонником, і молодий лейтенант погодився. Так вийшло, що його подальша служба проходила на Західній Україні: в Львівській області, Львові, Чернівцях, потім у Закарпатті – спочатку в Чопському, а потім у Мукачівському прикордонному загонах. У прикордонників Артем Коханий опікувався логістикою, тобто постачанням для прикордонного загону всього необхідного – продовольства, обмундирування, зброї та боєприпасів. Дослужився до звання майора, заступника коменданта Мукачівської оперативної бойової комендатури. Дружина Артема Людмила пригадує, що він усі вихідні проводив із родиною. «Ми завжди вели дуже активний спосіб життя,

24

завжди кудись їздили: в ліс, в аквапарк, на озера», – говорить вона. Артем дуже любив дочку Мілану, був присутнім при пологах, і як тільки вона підросла, постійно брав дівчинку на службу, в тому числі на різні застави. Вони разом мили машини прикордонників, їздили на перевірку кордону в гори, любили возитися зі зброєю. Під Новий 2014 р. сім’я Коханих разом із друзями запускала в небо паперові ліхтарики, загадуючи при цьому бажання. «Усі ліхтарики полетіли, а наш довго залишався висіти на одному місці. Я запитала Артема, яке бажання він загадав. Він відповів – сина. Вже пізніше говорив: «Ось закінчиться війна, і у нас буде син»», – згадує Людмила. Артем був завзятим автомобілістом, багато часу віддавав своїй старенькій «вісімці» ще 90-х років, хоча міг дозволити собі взяти в кредит нову машину.

Коханий поїхав туди разом із прикордонниками ще у березні 2014 р., для посилення охорони східного кордону. У зоні АТО він відповідав не тільки за звичну інтендантську службу, а й часто чергував на блокпостах, виходив з групами прикриття в засідки – людей катастрофічно не вистачало. Одночасно Артем налагодив відносини з волонтерами Закарпаття, а потім із місцевими мешканцями – постачання військовим продуктів залишало бажати кращого. Загалом Артему подобалася служба – він не просто «тягнув лямку», а служив із задоволенням. Потрапивши на війну, прикордонник відчув себе у власній стихії і відразу вирішив, що поїде у відрядження в зону АТО вдруге. Коли він зв’язувався з рідними по телефону, вони чули близькі розриви – обстрілювали Курахово регулярно. 1 вересня 2014 р. Артем відвів доньку в перший клас, а через 19 днів повернувся в зону АТО. Загинув 14 листопада, потрапивши в класичну засідку з «підманкою». До нього за-

Артем Коханий мріяв про ще одну дитину – сина, але доля розпорядилася інакше У його кімнаті завжди висів національний прапор – Артем був патріотом ще тоді, коли це було «не модно». Цей прапор він узяв із собою в зону АТО – йому знайшлося місце над блокпостом прикордонників. Перший раз Артем

телефонували місцеві, які вже декілька місяців допомагали прикордонникам із постачанням і попросили про термінову зустріч. Не довіряти знайомим він не мав підстав, тому взяв зброю, сів в УАЗик і поїхав до призначеного місця зустрічі на околиці Курахово. Як тільки машина наблизилася до обумовленого місця, диверсійна група бойовиків без попередження відкрила вогонь з декількох автоматів. «Мілана після загибелі тата майже не плакала, вона зібралася і навіть більше мене заспокоювала, ніж я її. Казала, що тато тепер – ангел, що він тепер постійно з нами і дивиться на нас», – каже Людмила. Поховали Артема Коханого на Алеї Слави в Сумах на Центральному кладовищі. Його труна була покрита прапором України, який колись висів на стіні його кімнати в Мукачеві, а потім на блок-посту.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Вадим КУТОВИЙ:

ГЕРОЯМ!

його забрали на небеса 27 років, м. Охтирка

М

олодший сержант, механікводій 27-го реактивного артилерійського полку загинув у ніч на 5 серпня в бою з терористами під Горлівкою Донецької області. «Мій Вадічек», – тільки так лагідно та ніжно називає мати свого єдиного сина – височенного кремезного юнака, який загинув за єдність та незалежність України. Після того, як навесні хлопця мобілізували, життя в будинку Кутових зупинилося. «Збиралися хату ремонтувати, вікна поміняли – у сина руки були золоті. По господарству все вмів робити. Тепер немає ні сил, ні бажання продовжувати», – зітхає батько Борис Семенович. Втім родині є заради кого жити: по собі Вадік залишив двох діточок – шестирічного Давида та трирічну Каролінку. Зараз вони – єдина радість дружини Дарини. При погляді на весільне фото здається, що крізь шкіру тендітної білявки просвічує сонечко. Тепер її обличчя змарніло від виплаканих сліз. «Я завжди мріяла про сина. Народила двох дівчат, а потім отримала Боже благословення: коли дізналася, що в мене хлопчик, шаленіла від щастя. І Вадік мене дуже любив. Завжди прислухався до моїх порад, дарував квіти. Вечорами ми часто грали в шахи та пили разом чай. Кожна мати мріє про таку дитину», – плаче мати Вадима.

Ще зі школи хлопець мріяв стати лікарем. Після 9-го класу збирався вступати у медичне училище в Лебедині. Але одна сестра тоді вийшла заміж, а друга – стала студенткою. В родини не було змоги навчати одразу двох дітей. Тож Вадік, щоб не гаяти часу, закінчив технікум за спеціальністю механік-водій. А коли настав час йти на строкову службу, несподівано потрапив до загону охорони Міністерства оборони. «Коли його забирали в армію, можна було домовитися, щоб він служив у Климентово під Охтиркою. Але Вадічек заборонив навіть наближатися до військомату. Він же був високий і вродливий, тож пройшов жорсткий відбір до Києва», – згадує мама. У столиці юнаку присвоїли звання молодшого сержанта та пропонували залишитися на службі. Він був не проти, але тато наполягав, щоб хлопець обрав цивільне, а не військове життя. Тож слухняний син погодився на вмовляння батьків. Мобілізували Вадима у березні, невдовзі після анексії Криму. У родині жваво обговорювали ці події, адже бабуся Вадима по материнській лінії – кримська татарка.

Із Сум хлопців направили до Чернігова, потім – під Ромни. Близькі з нетерпінням чекали хлопця додому, як і було обіцяно, через 45 днів. Утім, не судилося: хлопців командирували до Слов’янська. Перед відправкою Вадиму вдалося попрощатися з рідними, коли колона військової техніки зупинилася в Чернеччині. «Коли можна було, Вадічек нам телефонував зі Слов’янська. Що ви гадаєте, він у нас попросив перш за все? Щоб ми передали йому прапор України. Він хотів встановити його на своїй бойовій машині. Казав, що не пристало патріоту без прапора їздити», – згадує мати. Минуло ще кілька днів, і Вадим зателефонував близьким з радісною звісткою: «Слов’янськ наш!», бо над містом замайорів синьожовтий стяг. Хлопці, які воювали з ним в АТО, розповідали, що він дуже смачно готував навіть у польових умовах. «Я колись вчила його борщ варити. Він потім по телефону мені дякував, що може хлопців нагодувати стравами по-домашньому», – тремтить голос матері. Вадим загинув під час нічного обстрілу. Пізніше його побратими розповіли, що хлопець знепритомнів майже відразу після поранення, тому болю не відчував.

Вадим пішов з життя у розквіті сил – через місяць йому б виповнилося лише 28 років Кутові були налаштовані патріотично. Тож, коли Вадиму принесли повістку, він відразу побіг до військомату, хоча викликали його на наступний день. Невдовзі йому зателефонували і наказали з’явитися на збір.

«Хлопець, який разом з ним був, сказав, що Вадічек тільки лікаря попросив і одразу замовк», – плаче мати. Після закінчення бою бійця доправили до лікарні. Втім, вранці командир повідомив загону, що врятувати Вадима не змогли… В день загибелі Вадима, 5 серпня, в Охтирці сяяло сонечко, але коли родина дізналася, що їх захисника, коханого чоловіка и улюбленого сина, не стало, за лічені хвилини небо затягло хмарами й почався рясний дощ. На похованні Вадима разом з його родиною плакала вся Охтирка. Труни не було видно з-під яскравих квітів. Коли його виносили із церкви, над натовпом почав кружляти білий голуб. «Це душа нашого любого Вадіка прощалася з нами», – впевнена його родина.

25


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Cергій КУЦЕНКО: солдат, якого досі чекають вдома

32 роки, м. Суми

С

тарший механік-водій Сергій Куценко згорів разом із своєю автівкою під час обстрілу «градів» 3 вересня 2014 р. Йому було тільки 32 роки. Мав дружину Марину, чотирирічного сина Руслана. Встиг відслужити строкову службу, працював зварювальником на ПАТ «Хімпром». Молода сім’я, мирне життя – жоден з них не думав про війну, тобто АТО. Марина розповідає про це життя, і помітно, що молода жінка ледве стримує сльози: «Він полюбляв ходити з сином в міський парк, катав хлопчика на різних атракціонах, той найбільше захоплювався «машинками» – син водія…» Марина пригадує, як познайомилась з Сергієм. Це було в лікарні, де вона працювала, а Сергій приходив туди відвідувати одного родича. Через півроку молоді люди побралися. Марина відразу помітила, що Сергій завжди був готовий захищати справедливість – це було його життєве кредо. З працевлаштуванням деякий час в Сергія не лагодилось. Він закінчив школу міліції, попрацював в структурі МВС із рік і зрозумів, що це не його справа. Зрештою влаштувався на «Хімпром». У вільний час рибалив, багато уваги приділяв

26

сімейній автівці, постійно щось там ремонтував і вдосконалював. «І там, кажуть, він постійно щось лагодив на своєму «Урагані», – розповідає дружина, – так з тим «Ураганом» і згорів ув ангарі, коли почався обстріл. Дома сімейні фото залишилися, а ті, останні, які він зробив, зберігались в його телефоні. Телефон теж згорів...» Виклик із військомату надійшов 21 березня. Сергія викликали на військові збори, начебто на 45 діб. Два тижні він знаходився на території колишнього артучилища, Марина приїздила щовечора – тоді дозволяли спілкуватися по 10—15 хвилин. Потім вся команда поїхала в Чернігівську область, у містечко Гончарівськ, там за Сергієм і було закріплено «Ураган». Потім хлопців перевели до Конотопа, тоді з’явилась можливість знов зустрічатись хоча б на нетривалий час. То були останні зустрічі, як виявилось...

в Старобельському районі, в селищі Перемога. Там батарея і потрапила під той жахливий обстріл 3 вересня. Багато воїнів було поранено, багато загинуло... Страшну звістку представники військомату принесли 6 вересня, запрошували на опізнання тіла. Марина ледве трималася, але ж відповідальність за малого сина допомогла мобілізувати сили. Марина розповідала, що вона пропонувала чоловікові спробувати якось уникнути тих «зборів», бо тоді вже всі розуміли, до чого хилиться справа. Але Сергій відповів: «Пацанята по 18—20 років йдуть служити, а я у свої 32 ховатимусь? Ні, покликали – маю йти». Його було неможливо примусити відмовитись від рішення, яке прийняв. Марина пригадує свої розмови з Сергієм: - Може, якось можна зробити, щоб лишитися вдома?! У нас син... – Знаєш, скільки тут таких?! – Я без тебе жити не зможу і не буду! – Мусиш. Маєш бути сильною! Марина каже, що вважала себе слабкою, але тепер розуміє, що може бути

Батько з півроку не дожив до п’ятиріччя сина. Той досі чекає і малює татові малюночки. Від дружини товариша Сергія стало відомо, що служить він механіком-водієм у 9-й батареї 27-го реактивного артилерійського полку в Луганській області,

сильною, бо треба жити далі, виховувати Русланчика. Забувати не можна нічого, але ж треба якось відкласти горе на дальню полицю і робити те, що робити треба. Щодня. Мужності тобі, Марино! Друзі-побратими Сергія приїздять кожні десять днів, відвідують могили загиблих на цвинтарі, телефонують і Марині. Про Сергія пригадують головне: він був надійний, справжній чоловік, вояк, захисник. З’ясувалось, що Сергій 3 вересня зателефонував всім друзям і родичам, відповів на всі дзвінки, хоча перед тим, було, не брав слухавку. Наче передчуття мав якесь. А маленький Русланчик досі нічого не знає, чекає на повернення тата, малює для нього малюнки. Мама не поспішає розповідати дитині про те, що трапилось, та колись-таки доведеться.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Юрій ЛАВОШНИК:

ГЕРОЯМ!

людина честі, присяги і просто людина 37 років, м. Буринь

К

апітан Юрій Лавошник був за батька своїм бійцям аж до останнього залпу з «Градів» Він був командиром артилерійської реактивної батареї дивізіону в/ч 1302. Під час участі в АТО його накрили ворожі «Гради». Це було 18 серпня 2014 р. в с. Новокатеринівка Старобішовського району Донецької області. Бойові друзі, які залишились серед живих, впевнені, що це сталося не без участі місцевої сільради. Зазвичай батарея не зупинялась на одному місці більш, ніж це необхідно, але того разу зламалося щось в одній машині, потрібен був час на ремонт, тому вся батарея не могла рушити. А часу, як виявилось, не було. Залп, майже напевно кимось скерований, обірвав багато життів. Цю історію нам розповіла мати Юрія – Валентина Володимирівна, з якою ми зустрілись у Бурині, де Юрій народився у 1977 р., потім ріс, закінчив школу, звідки пішов навчатися до Сумського інституту ракетних військ і артилерії. І там, у Бурині, він і похований. Валентина Володимирівна розповідає: «Люди приходили на похорон, прощалися, але ж не можуть повірити. Він був такий лагідний. Коли йшов вулицею, – до всіх посміхався...» Мати не плаче, тримається, але сльози можна відчути у кожному слові. Валентина Володимирівна веде розповідь далі: «Залишилася дружина Надія і двоє діточок – Станіслав і Ніка. Вони в Дніпропетровській області

залишилися, де Юркова частина стоїть. До речі, Надія казала, що за хлопців, за те, що на них «навели», заплатили 100 тисяч доларів. Звідки вона це взяла – не знаю, казала, що солдати розповідають...» А ось слова Валентини Григорівни Старченко, яка була в Юрія класним керівником: «Він все намагався зрозуміти, до всього дійти самостійно. Ніколи не зубрив. Та головне – був надійний. На його допомогу в організації різних заходів завжди можна було розраховувати. Пообіцяв – зробить». Коли почалась війна на сході, мати натякала Юрію, що, може, варто написати рапорт та звільнитись із Збройних сил, але той відповів: «Не ви мене туди посилали, я сам це обрав! Отже, не керуйте мною, сам буду вирішувати». І пішов на війну. Мати дружини Надії, Зоя Володимирівна Лебідь пригадує, як їй трохи заздрили: «Я вчителькою географтї працюю в тій самій школі, де Юра з Надією вчились. Так директор мені, бувало, скаже: Ви , мабуть зятя собі самі обирали і дуже ретельно!» Я сміюсь, розповідаю, що діти самі познайомились у туристичному таборі, сім років дружби в них було перед

ко. А той відповідає: «Ты что, он же пока своих «сопливчиков» спать не уложит, домой не придет!» «Сопливчики» – це молоді солдати, які служили під командуванням капітана Лавошника. Він їм був як батько – це всі пригадують і кажуть про нього одне слово: «Людина». А офіцери дивувались, як Юрій знаходить спільну мову з солдатами: «Я, буває, кричу, погрожую – їм все «по барабану», якщо і зроблять те, що наказую, то так, для годиться. А Юрій два слова тихенько промовить – все зроблено відмінно». Так би і проходила служба військова, аби не оте кляте АТО, аби не отой випадок у серпні минулого року, коли довелося зупинитися на недружній, хоч і українській території. Батько Юрія був ліквідатором, чорнобильцем. Зараз його вже немає серед живих. В останні свої роки чоловік дуже хворів. Юрій, коли приїздив у відпустку, вимагав відразу: «Напишіть перелік робіт по господарству». Хату цеглою обклав, багато чого полагодив – спокою собі не давав. Хотів, щоб батькам було тепло і затишно. Не погрілися у затишку... Коли Юрій збирався у відпустку – попереджував одокласників: «Без мене не збиратись!» Обо’язково хотів зустрітись із друзями. Тепер збираються без нього...

На війні як на війні. Навряд чи ця філософська приказка втішить рідних і близьких тим, як побралися. А Юра мені насправді подобався. Охайний, доброзичливий, життєрадісний, до людей уважний...” Мати згадувала, коли телефонувала онуку пізно ввечері, питала, чи вдома бать-

Останній телефонний дзвінок мамі від нього пролунав опівночі якраз на 18 серпня. Юрій повідомив, що все в нього гаразд. І ніхто і подумати не міг, що жити йому залишалось всього чотири години. Іменем Юрія Лавошника хотіли назвати вулицю в Бурині. Та в депутатів місцевої ради виникли щодо цього різні суперечливі думки. Тоді мати сказала: «Не треба! Не дорізайте мене!» Та наступного року ім’я героя буде надано школі, в якій він навчався. Майже напевно буде... Юрія Лавошника нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню. Нагороду прийняв син Станіслав у Дніпропетровську. Ось така коротка історія про не дуже тривале життя капітана Юрія Лавошника, українського воїнагероя.

27


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Олександр НЕСТОРЕНКО: багатодітний батько і безстрашний десантник

40 років, м. Лебедин

О

лександр Несторенко потрапив в зону АТО одним із перших – його 95-та бригада била ворога під Слов’янськом. Провидіння вберегло тоді його від кулі або снаряду, однак не змогло вберегти від страшної хвороби, яка стрімко розвилася через стрес у зоні бойових дій. У нинішні часи рідко хто наважується мати четверо дітей. Однак Олександру Несторенку доля подарувала саме четверо, і з них трьох дівчаток. Дві з них народилися близнючками і на диво схожі на батька. Найменший син також його дуже нагадує. Дітей Олександр дуже любив і завжди віддавав їм багато часу. Вони досі не знають, що тата у них вже немає – мама сказала їм, що він поїхав у далеке –далеке відрядження. Олександр дійсно останніми роками часто був відсутній вдома по декілька тижнів. У рідному Лебедині він не знайшов для себе роботи і змушений був влаштуватися водієм у одній із київських транспортних компаній – працював там вахтовим методом. Тим більш теплими були його зустрічі із родиною та шестирічними

28

близнючками. Не забував він і про доньку, які залишилася жити із першою дружиною, завжди привозив їй подарунки. Народився Олександр у 1974 р. у Лебедині, закінчив школу №6, потім навчався у професійнотехнічному училищі сільського господарства на тракториста. В 1994 р. його призвали до армії, де він два роки відслужив водієм в одній із частин протиповітряної оборони. Військова служба Олександра не притягувала, тому він повернувся до цивільного життя. Працював на багатьох спеціальностях, переважно робочих: підсобником, вантажником, приймальником. Потім вирішив повернутися за кермо автомобіля, став працювати водієм. Дружина Олександра Надія Несторенко пригадує, що він був дуже добрим, неконфліктним, ніколи не лаявся і жив у мирі із усіма сусідами, грошей марно не витрачав. У вільний час любив рибалити, ще одним захо-

із сірників. Ці моделі дуже подобалися дітям. Восени, у вільний час, який випадав нечасто, чоловік полюбляв «тихе полювання» – годинами міг блукати по лісу у пошуках грибів. Полюбляв влучний жарт, як водій зі стажем знав багато цікавих історій, які любив переповідати. Мобілізували Олександра у березні 2014 р. Декілька днів він провів у навчальному центрі «Десна» – це було не більш ніж формальністю, оскільки він уже мав досвід військової служби і досвід водія. Тому став водієм –механіком БТР. Із навчального центру його відправили до 95-ої аеромобільної бригади в Житомир. Разом із бригадою він потрапив спочатку на кордон із анексованим Кримом, а через деякий час зі своїм підрозділом опинився під Слов’янськом, на той момент зайнятим сепаратистами і російськими найманцями. Брав участь у багатьох боях навколо міста і у передмісті. Рідні згадують, що бійцям було неймовірно важко – волонтерський рух ще тільки розгортався, інтенданти Міноборони бригаду практично не забезпечували. Тому довелося зазнати

Десантник Несторенко Олександр мужньо бився під Слов’янськом пленням Олександра були фантастичні фільми та література – зібрав цілу медіа-колекцію. Також Павло у вільний час полюбляв виконувати тонку роботу. З-під його рук вийшли понад два десятки моделей замків і будинків, майстерно виконаних

і голоду, і холоду. Часто не було навіть питної води. Наприкінці другого місяця перебування на фронті Олександру стало погано – його направили до шпиталю, потім дали відпустку. Київські лікарі з’ясували, що у бійця ракова пухлина нирок, до того ж дуже запущена, із метастазами. Очевидно, що вона дрімала до певного часу – Олександр ніколи не скаржився на здоров’я. Лікарі довго боролися за його життя, колишні колеги зібрали кошти на спеціальні препарати. Однак врятувати життя бійця не вдалося – він помер 16 жовтня 2014 р. Поховали Олександра із військовими почестями на Троїцькому кладовищі Лебедина поряд із могилами родичів.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Микола НІКОЛАЄНКО:

ГЕРОЯМ!

«кіборг» із аеропорту 20 років, м. Суми не відмовився від своєї мрії і врешті в 2011 р. вступив на юридичний факультет Сумського державного університету. Бюджетних місць знову не вистачило, тож змушений був навчатися за власний кошт на заочному факультеті. Для цього підробляв на різних роботах, але грошей ніколи у батьків не просив. У 2012 р. Миколу мобілізували до армії, але, військова служба його не приваблювала. Через рік він повернувся і продовжив навчання. Поступово рівень юрфаку СумДУ перестав його задовольняти, і у 2014 р. Микола сподівався перейти до Харківської юридичної академії ім. Ярослава Мудрого. Однак плани скоригувала війна.

Н

ародився Микола Ніколаєнко 21 грудня 1993 р., його батько працював економістом на заводі «Електрон», мати – завідувала ательє. Хлопчик був єдиною дитиною у сім’ї. «Він завжди прагнув бути лідером, але поважав думку інших. Прагнув завжди досягти свого, але не будь-якою ціною. Часто ставився до себе із іронією», – згадує його батько Михайло. Заповітною мрією Миколи Ніколаєнка було стати адвокатом – у нього був хист до юридичної справи. Однак доля змусила його стати «кіборгом» із Донецького аеропорту… Хоча, якщо трохи абстрагуватись, то адвокат і солдат – це передусім захисники людей. Ідеалом адвоката для Миколи Ніколаєнка був Генріх Падва – відомий російський адвокат, який був захисником Михайла Ходорковського. В адвокатській практиці Падви – чимало успішних і резонансних справ, тож Микола хотів бути саме таким. Слова і мрії він не відділяв від справи, тож у 2010 р. спробував вступити в юридичний коледж, однак бюджетних місць не вистачило, а коштів оплатити навчання він не мав. Загалом Микола був гуманітарієм. Крім права, йому подобалися історія та географія. Тимчасово і вимушено певний час навчався на зварювальника. Але хлопець

Спочатку потрапив до 17-ї танкової бригади у роту вогневої підтримки, став старшим сержантом, гранатометником АГС-17. Потім рота у повному складі була передана до 93-ї механізованої бригади. У жовтні 2014 р. підрозділ направили на фронт. Вже у зоні АТО отримав позивний «Нік». Служив на блокпосту №18. Вже у частині познайомився із земляком Сергієм Абрюті-

фіксувала його біля колишнього Будинку культури села, пошкодженого артилерією бойовиків, – невеличкого зросту, більше схожого на підлітка, ніж на грізного воїна. Хлопці якраз роздивлялись дитячі малюнки, які отримали через сумських волонтерів. «Дякую дітям за добрі слова. Ми завжди будемо їх захищати. Слава Україні!» – сказав Микола. У новому терміналі підрозділ Миколи тримав оборону із 15 жовтня. Групи бійців через певний період змінювали одна одну, тож Микола декілька разів потрапляв на новий та старий термінали аеропорту. Там велися важкі бої, а гранатометник завжди виконував найнебезпечнішу роботу, адже, щоб стріляти із АГСу із закритих приміщень, треба зажди витягувати його на першу лінію вогню – звісно, під шквальним вогнем противника. «Я просив його берегти себе, не висовуватись, прикриватися бронею. А він мені відповідав з іронією – так, я буду йти за танком слід у слід», – згадує батько. Востаннє група молодшого сержанта Ніколаєнка потрапила до нового терміналу напередодні Нового 2015 р., ще під час перемир’я. Потім відновилися важкі бої за аеропорт, і подальша ротація стала не-

«Я ніколи не повернуся спиною до ворога», – говорив Микола Ніколаєнко батькам ним. Бійці роти прикривали Донецький аеропорт – захищали як самі термінали, так і с. Піски, яке поряд із ним. Певний час Микола знаходився саме у с. Піски. Камера оператора Сумської ОДТРК у жовтні за-

можливою. Становище бійців у терміналі з кожним днем погіршувалося, і 15 січня в результаті бою «кіборг» із Сум загинув від вибуху під час артилерійського обстрілу терміналу. У розбитому телефоні Миколи залишилося багато знімків розтрощеного нового терміналу та краєвидів навколишньої місцевості, знівеченої війною. Однак жодного власного знімку, чи, як зараз модно казати, селфі, там не знайшли – наш Герой був дуже скромним…

29


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Павло НІКОЛЕНКО: загинув на посту

35 років, с.Вирі Білопільского району

Н

е усім у житті подобається власна професія, багато хто просто тягне лямку остогидлої роботи. Павло Ніколенко був не з таких – він був професійним водієм, професія йому подобалася, і так само відповідально і серйозно він поставився до служби в армії. Павло Ніколенко ще в дитинстві мріяв бути водієм. Для сільського хлопчика це було природно. Він народився в грудні 1979 р. в с. Вирі Білопільського району. У сім’ї Павлик був пізньою дитиною – старшим братам на момент його народження виповнилося 12 і 14 років. Як правило, в юності дитячі мрії про професію забуваються, але Павло про свою не забув. Після закінчення місцевої школи він отримав професію водія у Товаристві сприяння обороні України (колишній ДОСААФ), і тут же потрапив на службу в армію. Про військову службу хлопець ніколи не мріяв, тому, відслуживши строкову, повернувся в рідне село і влаштувався водієм в агрофірму «Зоря». Потім, коли чергова агрофірма, назви яких змінювалися часто, збанкрутувала, знайшов роботу в Сумах – став водієм в обласній клінічній лікарні.

30

«За роки робота йому не приїлася – завжди подобалася. Був добрим – у нас останні роки було важко виїхати з села, так він завжди всіх підвозив куди потрібно і ніколи не брав грошей. Був людиною справи – якщо щось пообіцяв, то неодмінно робив», – згадує дружина Вікторія. Павло не любив нічого відкладати на потім, вважав, що потрібно радіти кожному дню у житті. Захопленням Павла була історія – мав цілу колекцію історичної літератури і фільмів. Ще одним захопленням Павла було власне авто – та й як професійний шофер може не захоплюватися автомобілями? Машину лагодив сам і як механік допомагав усім односельцям. Як гарного механіка його знали усі і завжди зверталися за допомогою. У Павла Ніколенка залишилося двоє неповнолітніх синів – Андрій і Микола.

любив дітей, допомагав мені, коли вони були зовсім маленькими, грався з ними. Коли подорослішали, читав їм книжки», – каже Вікторія Ніколенко. У липні 2014 р. Павла Ніколенка мобілізували до армії. Маючи двох неповнолітніх дітей, він міг добиватися відстрочки призову, але не став цього робити, ховатися від мобілізації теж не захотів. «Яким прикладом я буду для дітей, якщо буду ховатися? Нехай інші ховаються і відкуповуються», – сказав і пішов у військкомат. Власне, і переконувати захищати власну Батьківщину Павла не треба було. Він різко негативно сприйняв агресію Росії проти України, яка почалася ще з анексії Криму. Потрапив служити в Охтирський інженерно-саперний батальйон. У вересні 2014 р. його відправили в зону Антитерористичної операції. Разом із батальйоном Павло брав участь у будівництві укріплень навколо Дебальцево, хоча по військовій спеціальності був водієм і деякий час навіть возив командуючого

За декілька годин до загибелі Павло Ніколенко останній раз встиг поговорити з дружиною Андрій вже рік навчається у Сумському кадетському корпусі, молодший ще ходить у дитячий садок. «Він дуже

сектором. Однак людей було недостатньо, тому Павло також виконував завдання на блокпосту на в’ізді у Дебальцево під назвою «Ворота». Наприкінці листопада під час ротації його обіцяли змінити. Павло планував повернутися додому. Блокпост часто обстрілювали, і 23 листопада завдали чергового ракетного удару. Павло Ніколенко не встиг добігти до укриття і був поранений осколком у груди. Поранення від снарядів «Граду» виявилося смертельним. Похований Павло Ніколенко в рідному селі на місцевому кладовищі біля могили матері. Місцева влада має намір увічнити пам’ять земляка, можливо, в селі буде встановлено меморіальну дошку.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Микола ОСІПОВ:

ГЕРОЯМ!

з Україною в серці 46 років, м. Суми

С

тарший лейтенант, військовослужбовець 9-ої артилерійської батареї 27-го Сумського реактивного артилерійського полку загинув 3 вересня 2014 р. поблизу Старобільська Луганської області під час обстрілу з території Російської Федерації з РСЗВ «Смерч» Звістка про загибель Миколи Осіпова стало потрясінням для всіх сумчан. Але більше за всіх виявити ім’я друга в списках загиблих не хотілося його колишньому однокласнику Віталію Моісеєнку. Колись вони сиділи за однією партою, разом вчилися в школі №1, в класі зі спортивним ухилом. «Якщо інші учні намагалися досягти в спорті професійних вершин, то Микола просто намагався підтримувати хорошу фізичну форму. Вже тоді він вирішив пов’язати своє життя зі службою в Збройних Силах України, незважаючи на те, що в сім’ї у нього військових не було», – згадує Віталій. У випускному класі Микола першим з усіх учнів стрибнув із парашутом. У нього були незначні проблеми із зором, тож на уроках йому доводилося носити окуляри. Але бажання стати десантником було настільки сильним, що два роки він регулярно займався спеціальною гімнастикою для очей і досяг стовідсоткового зору! Миколу відрізняло почуття загостреної справедливості. «Пам’ятаю, коли класний керівник дорікала мені за те, що

після тренування я в поспіху забув пов’язати піонерський галстук, Коля не зміг стриматися і став на мій захист», – зітхає Віталій. До речі, ця прямолінійність залишилася з ним і в дорослі роки. Микола завжди відстоював свою позицію, незважаючи на авторитети і не бажаючи погоджуватися з чужою думкою лише заради пристойності. Микола закінчив Сумське артучилище, потім за розподілом потрапив служити в НДР. Після повернення відрядили в навчальну частину «Десна», але в його уявленні це була «не та» армія. Тож звільнився з лав Збройних Сил Микола досить рано. Разом із дружиною Тетяною виховував двох дітей: Станіслава – сина Миколи від попереднього шлюбу (його перша дружина померла) та спільну донечку Аню. Микола завжди був прихильником здорового способу життя. Кілька років присвятив заняттям із рукопашного бою. Кожний день для нього починався з ранкового кросу. А ввечері гуляв з донечкою по місту, бо дуже полюбляв ходити пішки. Та й взагалі, як людина життєрадісна, намагався біль-

його однокласників, які і зараз перебувають в зоні АТО. Дуже сумував за родиною, часто телефонував додому, готуючи їжу для солдатів. «Він варив борщ і по телефону запитував мене, чи все робить правильно. Потім якось разом «онлайн» тушкували рибу, яку вони з хлопцями впіймали у річці», – з сумною посмішкою пригадує Тетяна. Як і в багатьох жінок, що чекають бійців удома, у дружини Миколи напередодні його смерті з’явилося погане передчуття. «Наприкінці серпня мені нестерпно хотілося його побачити. Я місця собі не могла знайти. Хотілося побачити його очі, торкнутися плеча», – крізь сльози каже жінка. 6-го вересня Миколі мали дати відпустку. Він не дожив лише три дні. Того пронизаного болем дня подружжя розмовляло тричі. Вранці, як завжди, побажали одне одному удачі. Потім поговорили вдень, і, не вдаючись до подробиць про військову ситуацію, Микола сказав таку фразу: «Кругом вистачає ідіотів». У тій розмові чоловік нагадав Тетяні, що дуже кохає її, хоче обійняти разом із дітьми. «Я була трохи здивована, адже він дуже рідко висловлював почуття вголос, був по-чоловічому стриманий і доводив свою любов не словами, а справами, –

Хлопці, що залишилися живими після страшного обстрілу, розповідали, що після першого вибуху Микола намагався вибратися із заваленого бліндажу, і, якби не друга хвиля вогневого нальоту, йому б це вдалося… ше часу проводити на природі: працював на садовій ділянці, влітку кожні вихідні возив родину на шашлики. У серпні минулого року Миколі Осипову виповнилося 46 років. Він працював слюсарем на заводі «Насосенергомаш». Влітку був мобілізований, як і кілька інших

зітхає Тетяна. – Мабуть, він розумів, що може статися найстрашніше, і так прощався з нами». Втім, Микола з Тетяною говорили цього дня і втретє – біля двадцятої години вечора. «Поговорили про якісь побутові дрібниці, і він сказав, що треба йти на шикування. Тоді я чула його голос востаннє». 4 вересня телефон чоловіка був недосяжним. А 5 вересня про загибель Миколи дружині повідомила класна керівниця донечки Ані, зрозумівши, що спокійна дівчинка ще не знає страшної звістки. Поховали Миколу в Сумах на Алеї Слави Центрального кладовища 9-го вересня разом із п’ятьма сумськими артилеристами, що загинули у той страшний день.

31


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Сергій ПАЛЄШКО: «Я лежу із хлопчиками під Дебальцевим…»

28 років, м. Суми

М

олодший сержант Сергій В’ячеславович Палєшко загинув 10 жовтня 2014 р. поблизу с. Підгородне Донецької області у базовому таборі 27-го Сумського ракетного артполку. Про двадцятивосьмирічного сумчанина Сергія Палєшка, котрий народився 28.04.1986 р., завжди говорили: душа компанії. Веселий, тямущий, товариський. За словом у кишеню не ліз, до роботи беручкий. Працював газоелектрозварювальником на СНВО ім. Фрунзе, у 24-му цеху. Кажуть, без огляду на молодії літа, у зварювальній справі був віртуозом. Начальство й досвідчена робітнича гвардія цінували його старання й талант, а хлопці із цеху й досі згадують улюблену приповідку Палєшка: «Ну вже, або на совість робити, або ніяк не робити…» З початком тривожних подій на українському сході мол. сержант Сергій Палєшко пішов за першою хвилею мобілізації. На «строковій» був командиром самохідної гармати 76-130 мм. За добру службу мав купу листів-подяк від командування, відтак призовна комісія направила хлопця до артилерії. Проводжаючи чоловіка до війська, дружина Іра Палєшко тремтіла всім серцем, Сергій, як міг, заспокоював: «Ну що ти, рідненька, все буде добре. Війна закінчиться – і я буду вдома. Он хлопці йдуть, у них по двоє діток, а я що ж… Я теж мушу…»

32

Від 24 березня Сергій ніс службу у складі 8-ої батареї 27-го артполку, військова спеціальність: номер обслуги РСЗВ «Ураган» 220 мм. Три з половиною місяці «на бойових», у найгарячіших місцях. Де наші хлопці виконували завдання, дружинам про те не розповідали. Про бойовий шлях артполку можна здогадуватись, хіба що слухаючи телевізійні повідомлення про точну роботу укропівської «арти». «Ми часто розмовляли телефоном, і він сумував, що перші синові успіхи – без нього. Нові слова, вивчений віршик, кумедні дитячі фрази… Мріяв, як суто «чоловічою компанією» ходитимуть із малим на рибалку й футбол, весь час жартував, підбадьорював… Сергій завжди був по-чоловічому рішучим, сміливим, можливо, тому один епізод мені так врізався в пам’ять, – продовжує спогади про коханого Ірина Палєшко. – Якось надвечір телефоную, аби запитати, як справи. У слухавці чую гучні розкати, вигуки, чиїсь молитви й дивний Серьожин голос. Спершу, каюся, спересердя подумала: хлопці, напевне, випили… Питаю: «Що робите?» І раптом чую те, що

під обстрілами страшно. Єдине, чим могла зарадити – молитись...» У кінці вересня Сергій приїхав у двотижневу відпустку. Утрьох, разом із сином Владиком, гуляли парком, пригорталися, жартували. Сергій тішився, що синок, який спершу його не признав, пізніш не відходив від татка. Коли прийшов час повертатися, відчувалось, як не хотілось Сергієві їхати, ніби щось відчував, – згадує Іра. Молодший сержант Сергій Палєшко пішов із життя 10 жовтня. Якраз українська сторона у ті дні оголосила чергове перемир’я. Трагедія розігралась у базовому таборі артполку, що на той час дислокувався поблизу с. Підгородне Донецької області. Як свідчать армійці, Сергій загинув у результаті гострого конфлікту між військовослужбовцями. Хто був правий, а хто винуватий – на те є дві версії. Іра дотримується версії солдатської. «Не журись, я під Дебальцевим. Сплю із хлопчиками під свіжими дошками, – якось знесилена від розпачу Іра Палєшко почула уві сні голос коханого. – Не плач, моє сонечко, виховуй сина…» З тих пір вона й не плаче. Принаймні, намагається. Продовжує жити, ростити синочка Владика, якому вже 2,5 роки. «Все трапилося настільки швидко – він навіть не встиг зрозуміти: що

Сергій Палєшко, як згадують побратими, виявив себе вправним і тямущим артилеристом. геть не очікувала: «Сиджу в окопі і – боюся. Можливо, все… нам «хана»». А у самого, знаєте, зуб на зуб не втрапляє! І це у мого завжди врівноваженого чоловіка! Кажуть, в окопах не бува атеїстів, і я тоді вперше до глибини збагнула, наскільки на фронті,

це із ним? Може, тому йому й досі здається, що він під Дебальцевим, – зітхає двадцятидвохлітня вдова. – Одна куля, маленький отвір і дуже швидка смерть. Лікар сказав: пошкодження брижової артерії, на долоню нижче від серця…» Військова прокуратура і досі з’ясовує обставини загибелі молодшого сержанта-артилериста Сергія Палєшка. Хлопця ховали як українського воїна, на Алеї Слави Центрального кладовища Сум, поряд із загиблими на східному фронті захисниками-сумчанами. Ще доволі молоді Сергієві батьки за своїм безутішним горем і досі не бачать білого світу… Під час громадської панахиди повсякчас лунали слова, що за 3,5 місяці гарячих «бойових» хлопець заслужив на вічну пам’ять і нашу повагу. Місце поховання захисника України – Алея Слави на Центральному кладовищі Сум.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Володимир ПЕРЕЯСЛОВ:

ГЕРОЯМ!

жив і загинув заради людей 31 рік, с. Стецьківка Сумського району

«В

олодя – рідкісна людина, налаштована на добро», – щиро пригадують односельці молодого хлопця. Володимир Переяслов народився в с. Стецьківка Сумського району у 1983 р. Там закінчив школу, звідти пішов на строкову військову службу, після цього повернувся на малу батьківщину. Працював перевізником вантажів, з людьми жив у добрій злагоді, зустрів свою наречену, готувались молодята до весілля. Та раптом – війна. Все розчавила, все знищила. Володимира мобілізували 28 березня 2014 р. Він був водієм на «Урагані» тієї сумнозвісної 9-ї батареї 27-го артилерійського полку. День загибелі його той самий, що у багатьох інших українських хлопців, що воювали в складі цієї частини, – чорна дата 3 вересня 2014 р. Ось що розповів батько Володимира Євген Миколайович: «Кажуть, що знайшли його днів через чотири, засипаного у бліндажі. Під жахливий обстріл потрапив біля селища Перемога на Луганщині. Майор, що його привозив, майже відкрито говорив про зраду. Ми з Володєю багато спілкувалися в останні дні перед тим, як він відбув туди, на схід. Як батько запитував, чого він туди їде. Бо їхав він не з примусу, хоч і мобілізований. А Володя каже: «Па, хто як не я?!» І ще у розмовах якось проскочило, я ці слова потім

згадав і відчув їх ціну: «Сказали б мені, що не повернусь – все одно пішов би... Отака людина була! Свідомий, правильний – це не ті слова. Він просто жив для людей, працював – в першу чергу для людей, власний зиск на останньому місці тримав, це вам будьхто в селі скаже...» Після школи Володимир закінчив курси водіїв ДТСААФ – така і була його військова спеціальність. Після строкової служби придбав «Газель», розпочав свій малий бізнес – перевозив вантажі в межах області. Згодом з’явилась ще одна машина, справи йшли досить успішно. Та всі пригадують, що до людей Володимир завжди ставився щиро, по-людськи. Жодному з односельців не відмовив, коли просили підвезти-перевезти. І клієнтів, тобто замовників, кажуть, розрізняв – якщо бачив, що людина бідна, останні копійки рахує, брав трохи дешевше за послуги. Бувало, що батько в нього

ки потім. Та тут вже без жодних образ – вдача в хлопця така людяна. Батько розповідав, що був у Володимира зварювальний апарат, безшлаковий. Він сам був зварювальником-аматором. І теж все село обслуговував – для зварювальника завжди роботи вистачає. Та з великим болем повторює батько: «Навесні мали справити весілля з Марією, нареченою його...» Спілкувались ми з друзями і товаришами Володимира. Ось що розповів Олександр Клюшник, який був його кращим другом ще з дитячого садочка: «Він був цілковито налаштований на позитив, рідкісною людиною, без зла за душею. Ніколи не намагався вирішити свої проблеми за чийсь рахунок. Він, можна сказати, роздавав себе. А труднощі зустрічав із ясним поглядом, конфлікти вмів завершувати усмішкою. З ним було неможливо посваритися!» Товариш додав, що за справедливість Володимир вмів стояти хоробро, приклад наводив про сварку з п’яними підлітками, які отримали відсіч, незважаючи на те, що напали зграєю. І ще про характер

Думка найкращого друга воїна: «Серед нашого населення хоча б 50 відсотків таких людей, як він – ми жили б зовсім в іншій країні!» лишався останнім у черзі на транспортні послуги – всім людям, які звертались, допоможе, а батька з поля забере тіль-

Володі: «Мав внутрішній стрижень. Не завжди чоловік поводиться, як чоловік, а Володимир був сильний і відповідальний. Труднощів не уникав, дбав про інших. До нареченої своєї ставився так – завжди думав про те, що їй потрібно, як їй буде краще». Однокласниця Наталя Кучмєєва зауважила, що про Володимира ніхто ніколи не згадав поганого. Розповідає, що в школі він був хлопчик тихий, мрійливий. Він писав якісь вірші, ніколи не поводився зухвало: «За часів СРСР, відповідно тодішній моді і звичаям, він, напевно, носив би за дівчатами портфелі...» Гіркі вірші написала Наталка про Володю. Там є рядки: «Життя лиш починалось у Володі. Солдата шлях – йому прийшов той час. Ворожий смерч настиг отам, на сході, Приймає жертви жадібний Донбас».

33


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Роман ПЛОЩИК: спокійна сила

34 роки, м.Ромни

Р

оменчанин, командир бойової машини в/ч А1476 Площик Роман Вікторович, загинув у районі селища Перемога Старобільського р-ну Луганської області під час артилерійського обстрілу з території Російської Федерації з РСЗВ «Смерч». 3 вересня втратили люблячого сина, чоловіка, батька сім’я Площиків із м. Ромни. Роману Площику було 34. Вдома на нього чекали батько і мати, дружина Віра та двоє дітей: 13-річний Богдан та 7-річна Ліза. «Ми з Ромою познайомилися під час навчання у Конотопському індустріальному технікумі. Тоді нам було по 20. З того часу – разом», – згадує дружина. З дитинства любив займатися спортом. Родина Площиків живе у приватному будинку, то мають хороше подвір’я, на якому батько зробив спортивний майданчик. Роман полюбляв спорт сам і збирав у себе хлопчаків. Після 9-го класу пішов навчатися до ВПТУ №14, закінчив його з відзнакою. Бажання вчитися не зникло – вступив до технікуму в Конотопі. Та довчитися не вийшло – забрали в армію: мовляв, вже одну спеціальність маєш, тепер треба відслужити. Після повернення додому у чоловіка з’явилися інші клопоти: дружина, дитина. Він ще подавав документи до одного з харківських вишів, але після поїздки

34

туди сказав рідним, що вчитися не буде: на це треба гроші і час, а він – глава сім’ї, треба думати в першу чергу про родину, а потім вже про себе. Рідні кажуть: Роман був надзвичайно комунікабельною людиною, міг порозумітися з будь-ким, незалежно від віку, поглядів та соціального статусу. Ніколи не кричав, не сварився, до будь-якої ситуації підходив спокійно і виважено, і саме тому, ввважають рідні, швидко вирішував більшість проблем. Попри те, що був компанійською людиною, віддавав перевагу родині, весь вільний час проводив удома: щось майстрував, учив сина теслярській справі, допомагав доньці виконувати домашні завдання, особливо, якщо мова йшла про майстрування. Був творчою людиною, знаходив цікаві, незвичні рішення. «Казав: якщо є сім’я, то навіщо шукати розваг?» – розповідає дружина. Поділу на «чоловічу» і «жіночу» роботу в родині не було. Мама згадує: син завжди прагнув до того, щоб у нього та його родини було все найкраще: починаючи від одягу та

ній затишок. «Починаєш цінувати деталі. Ось Роми не стало, і кожна деталь у домі ніби нагадує про нього: це він змайстрував, те відремонтував, а щось збирався переробити, коли повернеться...» І мама, і дружина говорять: Роман багато працював, щоб забезпечити родину всім необхідним. Та на першому місці для нього залишалися рідні. Останнім часом Роман Площик працював оператором у ТОВ «Таланпром». А потім – війна. «Рома проходив строкову службу в артвійськах у Фастові, що на Київщині. Коли почалася Антитерористична операція, його викликали майже одразу, – говорять рідні. – Спочатку відправили в навчальну частину в Гончаровськ, потім вони стояли в Конотопі, а звідти – на схід. За цей час чоловік побував вдома кілька разів, приїздив ненадовго, але рідні хоча б мали змогу побути разом, поговорити. «Він знав, що це не його війна. Не хотів воювати. Казав: вона безглузда, люди гинуть дарма. Але був дуже відповідальним, якщо треба – то треба». Останній раз Роман Площик був вдома у відпустці на початку серпня. Коли приїхав, то більшість часу проводив з дітьми та дружиною, зустрічався з близь-

Роман був дуже цілеспрямованим, ніколи не зупинявся. Казав: на це немає часу, треба йти далі, там точно ще багато хорошого їжі, закінчуючи благоустроєм будинку. І хоч великих статків родина ніколи не мала, та так воно і було: вибрані чоловіком речі створювали комфорт та домаш-

кими друзями. «Я говорила чоловікові: може б, краще вдома побув, відпочив, а він мені: я хочу всіх побачити, хоч трохи побути з ними і вами». Спекотні серпневі дні назавжди залишаться в пам’яті Богдана та Лізи як найкращі у їхньому житті. Їх родина Площиків провела разом на р. Псел. Вже 16 серпня Роман Площик повернувся в зону АТО, а 3 вересня його разом з 15 бійцями 9-ої батареї не стало. В смерть батька діти повірити не можуть. Ховали Героя в закритій труні, тому син досі з надією говорить-запитує у матері: може, то був не їх батько? А 7-річна Ліза, готуючи чергове домашнє завдання на урок трудового навчання, часто повторює: «Якби був тато, разом ми б зробили це краще…»


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Олексій ПРИХОДЬКО:

ГЕРОЯМ!

насамперед – Україна 21 рік, м. Ромни

М

олодший сержант, заступник командира бойової машини – навідник-оператор першого механізованого взводу першої механізованої роти першого механізованого батальйону ВОС – 121100А. Загинув 24 червня під час відбиття нападу на опорний пункт в районі с. Парченково Свердловського району Луганської області. «Не побачуся більше я з вами ніколи. І не стану ніколи до вас на поріг… Ви простіть мені, Тату і Мамо, я по-іншому просто не зміг…» Ці рядки 21-річному Олексію Приходьку присвятив його дядько Іван Аристархов. Олексій був єдиною дитиною в сім’ї. Батьки ніяковіють, коли просимо розказати про сина, – не звикли розповідати про свою дитину. Кажуть, звичайно ж, бувало різне, але жодного разу ніхто на нього не поскаржився. Та й сам він скаржитися не звик. У школі Олексія називали «рудим сонечком»: був скромним, ніколи не запізнювався, старанно вчився, з повагою ставився до вчителів і однокласників, любив техніку і займався спортом. А ще любив писати твори про Україну. Було в

них щось таке, про що не прийнято говорити в родині, та й на шкільних уроках зазвичай ніхто не розповідає про глибинні почуття – в тих шкільних починаннях була істинна любов до рідної землі і країни. Вдома на робочому столі поставив прапор України і дуже дивувався, коли батько запитав, навіщо він це зробив. А як же інакше? Після 9-го класу Олексій навчався в Роменському коледжі СНАУ, але згодом своє життя вирішив пов’язати з військовою справою: разом з двома друзями по коледжу пішов служити за контрактом. Служити довелося у Білій Церкві. Рідні згадують: ніколи не скаржився. «Були вони в навчальній частині на Десні. Поїхали ми з мамою туди, стоїмо на плацу, біля нас жінка з Конотопа – її син теж служить. Вона нас запитує: «А ваш син не скаржиться? Бо мій скаржиться, що погано годують». А наш не скаржився, завжди в будь-якій ситуації казав: «У мене все добре, мені всього вистачає», – роз-

йнятися іншим ділом...» Син тоді твердо відповів, що підпише новий контракт. Батьки впевнені: Олексій жив тим, чим займався, нешкодував, не боявся, не звик відступати... Мама хлопця Валентина Василівна згадує: Льоша дуже любив травень – пору, коли все довкола квітне, коли розпускається природа, тому відпустки намагався теж брати саме цього місяця. В травні 2014 р. Олексій був десь там – на Луганщині. Де саме – не розповідав, а батьки не уточнювали – син ніколи не говорив, де і яке завдання виконує. Мама і тато лише розповідали сину новини, розпитували, як у нього справи. «Я телефонувала йому і говорила: «Синочок, так гарно вдома: все квітне, буяє, а ти не бачиш». А він мені: «Мамо, а ти фотографуй все, якомога більше фотографуй, я приїду і подивлюсь». І вона фотографувала. Та тільки не судилося сину побачити рідне місто в цвіту – вже через місяць Олексія не стало. В його речах рідні знайшли зошит, куди син записував постулати, якими він керувався в житті. Ось деякі із них:

Перший військовий парад, в якому Олексій взяв участь, відбувався в Житомирі. «Мамо, уявляєш, там сотні людей, ми крокуємо, а нам аплодують!» – розповідав телефоном про свої враження повідає батько Олег Іванович про Героя. Згадує, як одного разу сказав сину: «Час швидко пролетить, у тебе контракт в жовтні закінчується, тож можна буде за-

«Не жаліти себе. Не жаліти для батьків ні коштів, ні часу, ні себе. Говорити, що думаю, і думати, що говорю. Обдумувати кожне слово. Бути ввічливим і вихованим. Завжди думати на крок уперед. Вміти зробити пріоритетний вибір...». Друзі, які приїздили до Олексія незабаром після похорону, попросили у батьків дозволу встановити на могилі прапор. Батьки погодились – знали, що їхній син цього б хотів. Друг, який звільнився з армії ще в минулому році, коли дізнався про смерть Героя АТО Олексія Приходька, наступного дня записався добровольцем.

35


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Андрій РЕУТА («Медок»): сильний духом

32 роки, м. Суми

С

трілець-санітар 2-го батальйону спецпризначення «Донбас» Нацгвардії України, охоронець комбата «Донбаса» Андрій Олександрович Реута загинув від осколкових поранень 31 січня 2015 р. поблизу м. Вуглегірськ Донецької області. На захист країни від російського агресора Андрій пішов добровольцем. З квітня 2014-го він, боєць Нацгвардії України, перебуває на полігоні в с. Нові Петрівці. 23 червня новобранець батальйону «Донбас» Андрій Реута склав присягу на вірність українському народу. Вирушив на фронт. Перше бойове хрещення отримав 1819 липня у боях за м. Попасна Луганської області. За словами самого Андрія Реути, котрий при нагоді переповідав ті події рідним, містечко вони штурмували тричі, озброєні радянськими автоматами, у супроводі лиш бувалого у бувальцях БРДМу. Ворог відповідав із крупнокаліберного кулемету. Тоді необстріляний боєць-санітар Реута побачив перших поранених і вбитих. (За офіційною інформацією, батальйон знищив до півсотні терористів. Наші втрати – 4 вбитих, 11 поранених). «Він зателефонував о п’ятій годині по обіді, – згадує старший брат Анатолій РЕУТА. – Я чув: плакав. Це був його перший бій – хто бував, той знає – позатим Андрій виявляв характер, продовжував перев’язувати важкопоранених. Це – сила духу. Для Андрія, який

36

не мав серйозної медичної практики, не розгубитись, не піддатись емоціям, а врятувати своїх побратимів!» «Андрій Реута – ми його більше знали на позивний «Медок» – сильна, порядна, вольова людина. Як медбрат врятував багато життів наших хлопців, а ще – надзвичайно позитивний. Саме таким ми його запам’ятаємо», – зазначав взводний «Донбасу», зріла людина на позивний «Боцман». Опісля Попасної були Пєрвомайськ, Лисичанськ і Артемівський напрямок… У жовтні «Медок» зарахований до особистої охорони комбата «Донбасу» Семена СЕМЕНЧЕНКА, хоча у охоронці не рвався, бо мав серйозні наміри вдосконалюватись у тактичній медицині. Та наказу підкорився. З того часу – у найгарячіших точках, від Луганська – до Маріуполя, разом із комбатом «Донбасу». Андрій Реута народився 3 січня 1983 р. у Сумах, рідні місця – привілля Добровільної. Навчався у школі №11. Тямущий, надійний, із хистом організатора. Душа компанії, суцільний позитив. У колі друзів за Андрієм міцно закріпилась роль «миротворця», поважав батьків. Словом, хороший син. Вищу освіту отримав у СумДУ в 2011 р., набутий фах – інженермеханік. Працював на крупних сумських підприємствах.

ня, стрілецькі автомати Famas. Саме у товаристві страйкболістів добряк Андрій отримав позивні «Медок» і «Добрий». Із двох прижилося перше. Про війну юнак, котрий уже з півроку був у боях, не дуже ділився: тема специфічна – що її смакувати? Єдино зауважив братові, котрий також рвався на фронт: «Воювати з нас двох має один: у нас літні батьки, а в тебе ще й діти. Отож воювати буду я, нежонатий». «Коли Андрій приїздив на побувку, – згадують батьки Алла Григорівна та Олександр Дмитрович РЕУТИ, – дуже осмислено розповідав про фронтове братство, яке цементує людські стосунки. На фронті, під кулями він був свій серед своїх. На майбутнє думав опанувати військову медицину, пройти курси для парамедиків у Ізраїлі чи США, а як закінчиться війна, вступити до медуніверситету». Мама Алла Григорівна, лікар за професією, цим синовим рішенням дуже пишалась. Боєць батальйону «Донбас» Андрій Реута загинув 31 січня 2015 р. на підступах до Вуглегірська. Супровід і комбат Семенченко їхали у армійському «УАЗику», потужний вибух – позашляховик перекинуло. (Таку версію подій почули батьки від прибулих на поховання побратимів їх молодшого сина-героя). За словами Семенченка, котрий єдиний вижив у тому авто, троє бійців особистого супроводу та водій загинули на місці. «Набагато

Боєць Андрій Реута сидів від комбата Семенченка справа – усю шрапнель і осколки ввібрав у своє тіло У «десяті» роки Андрій захопився страйкболом, щовихідні їздив на полігон вживатись у армійське життя. Група Андрія «відігравала» роль французьких легіонерів, мали однострої, споряджен-

легше йти в бій, коли знаєш, що тебе за жодних обставин не кинуть пораненого на полі бою, завжди прикриють вогнем, до останнього патрона, що такі, як Андрюха, своє життя покладуть за тебе, а ти за нього – своє. Він любив життя, любив своїх друзів і рідних, любив Україну. І ще він був правильний, розумієте. Він був порядний – це важлива якість», – написав у ФБ побратим Євген ШЕВЧЕНКО. Андрія Реуту («Медка») в останню путь проводжали тисячі сумчан й побратими із батальйону «Донбас». Панахиду за убієнним відправили у старовинному Воскресенському козацькому храмі. Місце поховання українського Героя – Алея Слави Центрального кладовища Сум.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Олександр РОВНИЙ: сміливець, що зневажав смерть 23 роки, с. Річки Білопільського району відділення Сергій Скакун. «Це була добра, товариська, світла людина, із почуттям гумору – словом, душа нашого відділення. Разом з ним не лише воювали, а й їли із одного казанка, вкривалися однією ковдрою», – згадує командир. «Дійсно, був життєрадісний, спокійний, урівноважений, розсудливий, ні в чому нікому не відмовляв, добрий»,- погоджується із командиром тесть Олександра Леонід Леонідович. У вільний час Олександр любив возитися із технікою, очевидно, що отримана професія була для нього не просто записом у дипломі. Дуже любив дружину, був присутній при народженні першої дитини.

О

лександр Ровний у мирному житті був звичайним життєрадісним хлопцем. Але війна змінює людей, і на фронті він став воїном, бо швидко звик дивитися у очі смерті. Сумський волонтер Андрій Букін, який постійно здійснює місії допомоги нашим військовим у зоні АТО, пригадав, як вони приїхали у зону дислокації підрозділу, у якому служив Олександр Ровний. Блокпост у с. Валіївка Станично–Луганського району постійно знаходився під острілами бойовиків, тож бійці ховалися у бліндажі, що викопали неподалік. А от Олександр Ровний на ніч часто залишався у звичайному будівельному вагончику, що знаходився на блокпосту. «Я запитав, чому він не ховається у бліндаж. Він відповів, що там сиро і він не хоче заробити туберкульоз», – пригадує Андрій Букін. Звичайно, боєць не міг сказати прямо, що він випробовує свій характер , щоб долати страх. У підрозділі про це знали, у тому числі і командир

Народився Олександр Ровний на Чернігівщині 29 листопада 1991 р., у с. Макіївка, Носівського району. Після закінчення школи приїхав навчатися в одне з конотопських професійних училищ за

Тут і познайомився із майбутньою дружиною, яка якраз навчалася на кухаря поряд із розташуванням частини – в СПТУ №12. До речі, службу у ВВ пам’ятав, і після закінчення одним із улюблених свят для нього був день ВВ. Після закінчення військової служби у 2012 р. одружився і переїхав жити на малу батьківщину дружини в с. Річки Білопільского району. Однак працював у Сумах – спочатку охороником у банку, потім у різних охоронних фірмах. У армію потрапив по мобілізації 2 серпня. «Міг би відмовитися, як деякі, або виїхати. Але сказав – піду, не зможу ховатися», – згадує тесть. Після навчання отримав спеціальність стрільця–помічника гранатометника, був розподілений до 92-ї окремої механізованої бригади. Разом із підрозділами на початку вересня брав участь у боях під м. Щастя, потім під Станицею Луганською, а далі – на блокпосту біля с. Валіївка, який місцеві називали «рибгосп». Уночі 18 жовтня блокпост був обстріляний із важких 120-мм мінометів. Одна з мін впала прямо біля вагончика, у якому ночував Сашко. Один осколок

Олександр Ровний добре вмів варити борщ, і ця страва йому смакувала спеціальністю слюсаря–ремонтника. Після першого року навчання призвали до армії. Служив у частині внутрішніх військ, що базувалася в Сумах.

потрапив у ногу, інший – у груди. Медичну допомогу бійцю надати не встигли, Сашко помер від больового шоку. В останній путь 21 жовтня труну із тілом Героя проводжали ледь не всі односельці та бойові побратими із 92-ої бригади разом і з командиром відділення. Похований Олександр на кладовищі с. Річки. У нього залишилася дружина і дворічний син Вадим.

37


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Максим САВЧЕНКО: він завжди знав, що буде військовим

25 років, м. Суми

С

тарший лейтенант Максим Савченко, військовослужбовець 95-ї окремої повітряно-десантної бригади Збройних сил України, загинув 19 липня у боях під м. Лисичанськ Луганської області під час проведення антитерористичної операції. Він був у складі штурмової групи зі знищення бойовиків. Максим належить до військової династії, вже шість поколінь родини Савченків обирали для себе цей шлях. Його батьки, мати і батько – військовослужбовці. Тому не дивно, що він визначився з майбутньою професією рано, ще у шостому класі. ««В артилерію не піду, буду десантником», – повідомив нас Максим. Так і сталося. Всі його улюблені фільми – про десант. Він послідовно наближався до своєї мети – гарно навчався, активно займався спортом – плаванням, боксом – не пив і не палив, завжди залюбки ходив на уроки фізичного виховання і допризовної підготовки», – згадує батько героя Сергій Савченко. Максим був по-військовому зібраним і організованим. В кімнаті у нього і його старшого брата завжди був ідеальний порядок. А ще Макс був дуже справедливим. «Пам’ятаю, ми тільки в 1992 р. переїхали в Суми з Закавказзя. Хлопці пішли в двір кататися на ковзанах. Старший син

38

повертається під вечір додому, тримаючись за губу. Питаю: «Що трапилося?» – він завіряє мене, що все нормально. Я йому: «А де Максим?» Деніс відповідає: «Він продовжує битися!» Я на вулицю, а там Макс висить на якомусь хлопці, він вже тоді був дуже чіпким. Виявляється, вони грали в хокей, і хтось не за правилами вдарив Дениса. Брат не міг залишитися осторонь», – розповідає батько. Наступного дня після випуску зі школи Максим поїхав поступати до військової академії ім. Сагайдачного, що у Львові. По рейтингу пройшов третій. При вступі їх набрали взвод, 27 чоловік, випустилося всього 18. Навантаження були надлюдськими, але Максиму подобалося, для нього все, що пов’язано з армією, було його життям. Після закінчення академії почав служити в роті розвідки, що дислокувалася в Житомирі. Рота була чудова, Максим вирішив і надалі належати тільки до розвідки. З часом став командиром окремого розвідвзводу.

ня, пробити прохід, зробити рейд, взяти панівну висоту. «Першим, хто загинув у нього на очах, був водій-механік. А потім завертілося. Надзвичайно важка робота. Але він все сприймав спокійно. Ми спілкувалися за два дні до загибелі. Якраз тоді збили «Боїнг». Вони спочатку думали, що постраждав наш ІЛ-76, а виявилося, що знайшли тіла багатьох цивільних», – розповідає батько. Максим загинув 19 липня. «12 грудня 95-а бригада святкувала день формування. До речі, створена вона у Сумах. Мене запросили. Тоді ми змогли поговорити про той бій. Всі стверджували, що такого страшного і важкого бою вони ще не бачили. Поранено – 43 людини, семеро загинуло, серед цих сімох і мій Максим”, – провадить далі розповідь про сина Сергій Савченко. В той день брали висоту під Лисичанськом. Проти них вийшли військові із 45-го десантного полку суворівської російської дивізії. В одного з наших бійців попала куля, і він впав у траншею. Максим Савченко кинувся до нього, хоча, як командир, міг цього і не робити.

Максим належить до військової династії, вже шість поколінь родини Савченко обирали для себе цей шлях Максим завжди викладався по максимуму. Наприклад, за рік робив по 20-30 стрибків з парашутом. Йому дуже сподобалися нові українські ДПС-парашути. А потім розпочалася Антитерористична операція. Перед 95-ою бригадою, до якої належав Максим, постійно ставили надважкі завдання – вивести з оточен-

Але принцип 95-ої бригади такий, що вони своїх – ні живих, ні мертвих – не залишають. Першого найманця Максим побачів і ліквідував, а ось другого – не помітив. Куля потрапила хлопцю в бік, пошкодила аорту. Він мав загинути миттєво, але протримався ще півгодини – двічі кололи адреналін, але це, на жаль, не допомогло. Зараз створено благодійний фонд Sagacitas, янгелом-охоронцем якого є Максим Савченко. І це не дивно – варто лише послухати, що про свого командира кажуть його хлопці-строковики: «Максим Сергійович був доброю людиною, справедливим. Спокійний був, ніколи не кричав. Людина на вагу золота, дуже розумний. Про нього можна багато говорити, але краще сказати, що таких офіцерів, як він, можна було порахувати на пальцях однієї руки». Брат Максима – Денис – і зараз несе службу в зоні АТО.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Сергій САЛІПА: «Своїх не залишаємо ворогу» 28 років, м. Охтирка

К

апітан, командир роти забезпечення руху інженерно-дорожнього батальйону 91-го інженерного полку Сергій Дмитрович Саліпа загинув 14 липня 2014 р. біля с. Дмитрівка Донецької обл. в результаті вибуху фугаса. Розповідь про загиблого чоловіка дружина Ольга починає спокійно, а згадуючи найщасливіші миті їх подружнього життя, навіть сумно посміхається. «Сергій з дитинства знав, що його життєвий шлях буде пов’язаний з армією, з захистом Батьківщини. Тому перед тим, як запропонувати мені руку і серце, дуже серйозно запитав, чи готова я стати дружиною бойового офіцера, а не тилового щура. Він часто повторював, що мріє загинути, як герой, щоб діти могли ним пишатися. На жаль, його смерть стала передчасною», – згадує Оля. Сергію було лише 28 років. Він народився 5 червня 1986 р. у м. Ізяслав Хмельницької області, а коли був ще маленьким, його родина переїхала у Старокостянтинів. Хлопець ріс у родині військового лікаря, тож його дитинство було пов’язане з армією. Його батько, Дмитро Григорович, до цього часу зберігає зошити з записами дитячих ігор, де Сергій виступав у ролі командира частини, а його друзі – підлеглих. Тато навіть пошив для нього бронежилет з якоїсь старої жилетки.

Навчання давалося йому легко. Школу у Старокостянтинові Сергій закінчив з атестатом, де було лише декілька четвірок. Він мав схильність до точних наук та англійської мови. Під час навчання він постійно брав участь у олімпіадах. Після 9-го класу Сергій вступив до Кам’янець-Подільського військового ліцею, не зваживши на прохання батьків обрати мирну професію. Військовий ліцей він закінчив зі срібною медаллю і вступив до Кам’янець-Подільського військового інституту, де був командиром роти. З майбутньою дружиною талановитий хлопець познайомився на репетиціях аматорського театру естрадної мініатюри при військовому ліцеї. «Коли у виставі грають лише хлопці, то нецікаво. Тому їх керівник залучав до постановок студенток. Ми познайомилися під час репетицій вистави, у якій він грав царя, а я – його дружину. Після прем’єри Сергій запросив мене на перше побачення», – згадує Оля.

ки підростуть. І тільки тоді дівчина переїхала до коханого. Вільний час він проводив з родиною. Вечорами обов’язково бавився із синами, на вихідних гуляв з ними в парку. Але у грудні сумнозвісного 2013 р. спільні прогулянки скінчилися: військова частина була переведена на казарменне положення. Потім почалися відрядження у Харківську область на кордон з Росією. Окремо від родини Сергію довелося зустрічати і Новий рік. В зону АТО його частину направили в середині травня минулого року. Спочатку хлопці повинні були просто переправити туди техніку. Сергій планував, що через два тижні він буде вдома і прийде на випускний малюків у дитячому садочку. Але виявилося, що його підрозділ залишають у зоні бойових дій. Телефонуючи додому, Сергій розповідав про постійні обстріли. Погане передчуття вперше за минулі місяці Ольга відчула після ранкового дзвінка чоловіка 14 липня. «Зазвичай спокійний Сергій того ранку стурбованим голосом сказав, що сталася біда: на фугасі підірвався хлопець-сапер, з яким

У перший клас синів Сергія повели його товариші. Тож близнюки змалечку знатимуть, що таке міцна чоловіча дружба Молоді люди зустрічалися три з половиною роки, згодом одружилися. Через день після випуску з інституту у подружжя сталася подвійна радість – народилися хлопці-близнята, названі Дмитром та Ігорем на честь обох дідусів. Тим часом Сергія направили служити до Охтирки, а Олі довелось чекати, коли малюки трош-

він жив у наметі. Ввечері хлопці збиралися пошукати його тіло, щоб рідні змогли поховати загиблого. Адже українські військові не залишають тіла своїх товаришів на полі бою», – згадує дівчина. Закохане серце не обдурити: загін пошуковців потрапив у засідку. У кущах спочатку спрацював радіокерований фугас, і майже відразу почався обстріл. Хлопці, які були з командиром, не розгубилися і змогли вивезти його тіло на БМПпісля закінчення бою… Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 р. за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, капітан Саліпа Сергій Дмитрович нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

39


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Олександр САМОСАДОВ: зі стягом до останього

25 років, м. Суми

Р

ядовий Олександр Самосадов, що добровольцем пішов до лав Збройних Сил захищати територіальну цілісність нашої Батьківщини, служив у 39-у батальйоні територіальної оборони «Дніпро-2» і загинув під селом Красносельським Старобешевського району Донецької області 29 серпня 2014 р. від кулі снайпера. Сашку було всього 25 років, але він встигнув зробити дуже багато. У нього було багато друзів, дружина, донька, котрій на момент його смерті виповнилося п’ять років. А ще він був людиною з активною життєвою позицією. Не міг стояти осторонь від того, що відбувалося в країні, і не мало великої різниці, то були мирні часи чи військові. Олександр Самосадов захоплювався політикою, прагнув змінити життя в країні, місті та мріяв про нову Європейську Україну. Олександр багато років прожив у Криму, куди в свій час переїхали батьки. З початку відомих подій він відзначився, як активіст Євромайдану, а потім, коли Крим окупували, приїхав жити до своїх бабусі і дідуся, що мешкають у Сумській області (смт Низи). Постійно чергував на сумському майдані і блокпостах. З початком першої хвилі часткової мобілізації в Сумах він записався в

40

добровольці і під синьо-жовтим стягом поїхав на схід відстоювати незалежність України. Багато хто називав його «Саша Крим» – через місце, з якого він прибув. А вже на фронті у Олександра з’явилося ще одне «ім’я» – позивний «Пушкар». «Його так називали, тому що він відповідав за пушку. Він був невибагливий і безвідмовний. Завжди був готовий пожертвувати всім заради справи», – згадує його товариш Анатолій Крівець. Саша просто рвався на війну. Дивні повороти долі: коли 39-й батальйон від’їздив у зону проведення АТО, вони забули Сашка – і тільки після його наполегливих дзвінків повернулися і забрали з собою. Артилерист від бога, казали про нього, хоча в регулярних Збройних Силах він ніколи не проходив службу і всі його армійські інститути – двотижневі курси в Дніпропетровську, під час яких він мав змогу зробити лише декілька пострілів. Його 39-й батальйон «Дніпро-2» був першим, хто отримав в зоні АТО важке озброєння: гармати, МТ-12 т.з. «Рапіру». «У Сашка

траплянням за місяць вивів з ладу три ворожі системи «Град». «Коли тільки починався обстріл, «Град» випускав ракети – він очікував моєї команди – приціл, готовий, вогонь – і з першого пострілу потрапляв у ціль. Окрім «Градів» він «погасив» ще два пункти в місті – автопарк і штаб супротивника, як ми дізналися пізніше від розвідки. Коли ж побачив, як хлопців вивозять із Іловайська мертвими – налякався. Все запитував мене: «Юрію Валерійовичу, ми виберемося звідсіля чи ні?!» Я його підбадьорював, бо сам ще не знав, що на нас чекає справжнє пекло», – згадує старшина Юрій Лисенко, виконувач обов’язків командира стрілкової роти 39-го батальйону тероборони. Загинув Олександр 29 серпня. «Хлопцям сказали, що їм повинні доставити гуманітарну допомогу. Замість обіцяного в «волонтерських» фурах привезли снайперів, які відразу ж почали стріляти, – розповідає дружина Сашкового рідного дядька Ірина.- Він знаходився в автобусі, що потрапив під обстріл. Куля увійшла в око і вийшла в районі потилиці, і Олександр впав прямо на український прапор, який часто носив з собою. «Я пам’ятаю, як він говорив:

За словами товаришів по службі, Олександр у відпустці не був і не хотів. Говорив: «Я залишуся тут, поки не виб’ємо цю нечисть» завжди все було добре, він ніколи не нарікав на долю й обставини. Людина дуже доброї вдачі. Такі мали б будувати країну!» – розповідає його друг Ігор Гонтар. Олександр досяг значних успіхів у військовій справі – прямим по-

«Ось ми закінчимо там, на Донбасі, і разом дружно підемо відвойовувати Крим». Коли ми дізналися про його смерть, то навіть тіло не змогли відразу забрати. Спочатку нам сказали, що він в Запоріжжі, ми обійшли всі морги – не було. Потім шукали в Дніпропетровську. В результаті Сашу знайшли волонтери. Потім ще 4 дні тіло не могли забрати: то довідку потрібно було принести, то ще щось». Українського героя вирішили ховати на Сумщині, в Крим везти побоялися. Тепер його могила серед могил інших героїв, похованих на Алеї Слави в Сумах.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Дмитро СИМОНЕНКО:

ГЕРОЯМ!

не відчуваючи страху 25 років, селище Глинськ Роменського району

С

ержант, водій-кранівник взводу десантного забезпечення 3-го парашутно-десантного батальйону СИМОНЕНКО Дмитро Миколайович загинув 31 липня в м. Шахтарськ під час виконання бойового завдання Майбутній десантник Дмитро Симоненко народився 1 травня в с. Глинськ Роменського району. В той час, як мама Любов Олександрівна раділа появі первістка, за вікном проходив парад на честь дня солідарності трудящих, і щаслива матуся сприймала це дійство виключно на честь народження її синочка. У школі Дмитро проявив себе активістом у художній самодіяльності, брав участь у різноманітних конкурсах. «Більше за все у школі мені подобається фізкультура та перерва, особливо восени, коли ми з хлопцями встигаємо збігати в садок і назбирати яблук, а потім цілий урок з насолодою їх жувати», – згадує слова брата молодша на п’ять років сестра Вікторія. Після закінчення школи Дмитро продовжив навчання у Глинському професійно-технічному аграрному ліцеї. За словами юнака, це були найкращі роки у його житті – саме в цьому навчальному закладі він зміг себе як найяскравіше зарекомендувати та більше розкритися в багатьох сферах, адже він був одним з кращих студентів ліцею – успішно навчався, був багаторазовим учасником художньої самодіяльності, в спорті був також одним з найкращих. До хлопця всі дуже добре ставилися. Свого куратора – Анато-

лія Сірінька – Дмитро сприймав за батька, бо рідний батько залишив їх, коли Дмитро був ще дитиною. Після навчання в Глинському професійнотехнічному аграрному ліцеї Дмитро заочно здобував освіту в стінах Глухівського агротехнічного інституту імені С.А.Ковпака Сумського національного аграрного університету. За два роки отримав диплом інженерабудівельника. 24-річний хлопець був майстром на всі руки, адже отримав достатньо спеціальностей: бухгалтер, бджоляр, водій, непогано знався на комп`ютерах. Та все ж була у нього ще одна мрія – військо. Ще одинадцятирічним, коли родина розпалася, бо батько часто розпускав руки, Дмитро твердо вирішив, що стане для своїх слабких половинок – мами та сестри – справжнім захисником. За станом здоров’я юнака двічі не взяли до армії, але він не відступав: пішов служити за контрактом. У 2010 р. в Хмельницькій області, місті Кам’нець-Подільський, солдат Дмитро Симоненко склав присягу Вітчизні. Тоді він ще не підозрював, що захищатиме рідних та всю Україну до

хідним, Любов Олександрівна поїхала до Італії. Найчастіше він писав мамі смсповідомлення. Отримавши одне з них: «Я тебя люблю! Прости, если чем-то обидел. Твой сын ДИМА», – мама ледь не знепритомніла. Швиденько перетелефонувала сину, думала, сталося щось страшне, а він каже: «Мамо, я таку пісню почув. Коли ти приїдеш, я тебе зустріну з величезним букетом троянд у парадній формі і дам послухати цю пісню». У 2013 р. Дмитро отримав посаду командира відділення парашутно-десантного взводу парашутно-десантної роти. 21 вересня 2013 р. Дмитро одружився. Говорив, що у нього найкраща на світі дружина. «Ми навіть жодного разу не посварилися!» – згадує дружина Дмитра Наталя. Чоловік міцно притискав до себе дівчину і говорив: «Я тебе нікому не віддам, навіть самому Господу Богу!» Чоловік обожнював свою дружину і відчув себе батьком, виховуючи маленького Івана. Якось, спілкуючись по телефону зі старенькою бабусею, він поділився з нею своїм бажанням: «Бабусю, я так хочу Ваньку в перший клас відвести!». Коли поряд почалася війна, у Дмитра були зовсім інші плани на життя. Молодий

Дмитро говорив: «Там не тільки мої товариші і друзі, там мої брати!» останнього удару серця. Подальшу службу проходив у смт Гвардійське Новомосковського р-ну на Дніпропетровщині. З 2010 по 2013 рр. був водієм у військовій частині А1126. Встиг здійснити 20 стрибків з парашутом, під час яких знімав краєвиди і навіть телефонував мамі. З мамою Дмитро не бачився понад два роки. Щоб забезпечити дітей всім необ-

сержант хотів бути поряд із сім`єю, але не піти туди не міг. З березня 2014 р. Дмитро перебував у зоні АТО. А 1 серпня в дім Симоненків прийшло страшне горе. З вуст командира батальйону молодша сестра дізналася, що брат героїчно загинув, коли захищав Україну від ворогів у Донецькій області під Шахтарськом. Серце Дмитра перестало битися 31 липня 2014 р. близько 1821 години. Поховали військового 25-ої Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади сержанта Симоненка Дмитра Миколайовича на його малій батьківщині, в с. Глинськ. Указом Президента України № 593 від 15 липня 2014 р. «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України орденом «За мужність» ІІІ ступеня нагороджено Симоненка Дмитра Миколайовича (посмертно).

41


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Михайло СКОРОПИС: «На чоловікові завжди – найтяжча робота…»

44 роки, м. Суми

С

тарший лейтенант інтендантської служби 27-го Сумського реактивного артполку Михайло Васильович Скоропис помер від серцевої недостатності 25 листопада 2014 р. у смт В.Новосілка на Донеччині. Михайло Скоропис народився 11 січня 1970 р. у с. Панасівка Липоводолинського району Сумської області. Згодом родина перебралася до с. Капустинці, і середню школу хлопчина закінчував там. Юнак із простої родини мав заповітну мрію: стати військовим і побачити світ. Відтак: у 1987-1991 рр. – навчання у Горьківському вищому військовому училищі тилу ім. І.Х.Баграмяна. Два роки за фахом відслужив у Мурманську інтендантом у морській авіації. Втім, розпад колись потужної мілітарної держави – Радянського Союзу – було не спинити, суттєве скорочення армії торкнулось і 23-літнього лейтенанта Михайла Скорописа. Демобілізувавшись, оселився у Сумах. Працював інженером з постачання на підприємствах «Суми-пошта», СНВО ім. Фрунзе та у «приватників». Ті, хто знав Михайла близько, згадують, що був відповідальною,

42

доброю, співчутливою й ґрунтовною людиною, а ще мав господарський хист. Був не щедрим на красиві слова, але прямолінійним і, якщо вже скаже, то ніби зав’яже. Зазвичай стриманий, поряд із донею Юлею, котрій зараз 14, Михайло Скоропис м’якнув, ладен був і небо прихилити… «Хочу згадати один епізод з його юності, який виразно характеризує Мішу, – почули ми від Михайлової дружини Алли Скоропис. – Якось п’яний вітчим із ножем кинувся на чоловікову матір, у Михася була лише секунда... І він закрив неньку собою. На згадку про той моторошний випадок у мого чоловіка на все життя рубці й травмований шлунок. Але я певна: довелося б йому іще – не роздумував, чинив би так само… Коли у Мишкової мами виявили рак на пізній стадії, він усе кинув: роботу, захоплення. Присвятив себе згасаючій неньці. Здавалося б, не чоловіча справа, але він повністю доглядав за нею: годував, мив, перевертав, коли мама була вже лежачою. А на подив знайомих відповідав так: «мужик має братись за найтяжчу роботу, звісно, якщо він мужчина…»

плечима роки, посади і відповідальність за дітей та родини, а справу доводилось виконувати небезпечну. Із сусідньої області – в зону бойових дій, до воюючих «Ураганів» інтендант Скоропис мав доправляти колони з паливом, за раз по 5-6 тон. Звісно, транспорт із кількома бензовозами – ласий шматок для диверсійних груп. На тривожне питання дружини, чи одягає Михайло у небезпечні вояжі бронежилет і кулестійку каску, старлей Скоропис зазвичай віджартовувався – мовляв, якщо куля «чиркне» біля бензовозу, жоден захист не знадобиться: сила вибуху така, що каску знайдуть у сусідній області. А небезпечних моментів за цей час не бракувало… «Корабельних бунтів» у команді Михайла Скорописа не було, але траплялось, через напружені нерви у зоні «бойових» та посилаючись на малих діточок, котрийсь із підлеглих відмовлявся їхати смертником у «пекельному каравані». Тоді ст. лейтенант Скоропис без зайвих слів сідав за кермо, а з’ясування стосунків лишав на потім. Повернувшись, вислуховував каяття за чиюсь хвилинну слабкість і – знов до роботи, бо головне, щоб полк ефективно відпрацював «на бойових». «Війна ця надовго, – говорив Михайло, – і маховик її тільки розкручується. Певний час нам буде непереливки, особливо, коли у хід піде авіація, почнуться повномасштабні дії. І воювати ми будемо не менше 2-3 років. Згадайте моє слово…» До своїх обов’язків Михайло Скоропис ставився надзвичайно відповідально.

До своїх обов’язків Михайло Скоропис ставився надзвичайно відповідально. Повістку на мобілізацію Михайло Скоропис отримав у березні 2014-го року. Призначили командиром взводу матеріально-технічного забезпечення 27-го Сумського ракетного артполку. На плечах – величезний шмат відповідальної роботи: налагодити доставку паливномастильних матеріалів та вчасний поточний ремонт військової техніки, зокрема грізних «Ураганів», забезпечити обмундируванням та гарячим харчуванням особовий склад полку, розкиданий по лінії фронту. Спершу артполк перебував в «учебці», а вже з 2 серпня – у зоні АТО. У підпорядкуванні ст. лейтенанта Скорописа – не хлопчаки, а 27 дорослих мобілізованих чоловіків, у кожного за

Дружина Алла згадує його інтендантські записи, зроблені каліграфічним офіцерським почерком. З точними датами, маршрутами й об’ємами отриманого, доставленого, виданого в підрозділи. З дружиною не ділився, але для себе, для чистої совісті ті записи вів… Михайло Скоропис помер 25 листопада у базовому таборі полку, що на той час дислокувався поблизу с. Октябрське В-Новосілківського району Донецької області. Діагноз: «серцева недостатність». Кажуть, увечері заснув, а вранці не прокинувся. Місце поховання захисника України – Алея Центрального кладовища м. Суми.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Андрій СТЕПАНЕЦЬ:

ГЕРОЯМ!

«Я від мобілізації ховатися не буду!» 40 років, м. Суми

К

омандир гармати 79-ї аеромобільної бригади ПДВ ЗСУ Андрій Михайлович Степанець загинув від осколкових поранень 24 листопада 2014 р. поблизу Донецького аеропорту. Резервіст Андрій Степанець командиром гармати артбатареї легендарної 79ої Миколаївської окремої аеромобільної бригади став неспроста. Мобілізований 28 серпня, за третьою хвилею, свій артилерійський і командирський хист виявив ще в «учебках» – в Дєвічках і під Широким Ланом. Командир батареї капітан Дмитро ГУБАНОВ тоді дивувався: розраховувати й коригувати прицільність стрільби навчав усіх, а результат – тільки у однієї гарматної обслуги. І невдогад було капітану, що 20 років тому юний курсант Степанець так само був кращим на стрільбах… Андрій Степанець народився 5 червня 1974 р. Дитинство та юність промайнули у центрі Сум, серед двориків вул. Петропавлівської. Від самих початків Андрій був розумником і спортсменом: надзвичайно легко хлопцеві давались точні науки, складні технічні завдання й спортивні досягнення. Аналітичність мислення, швидкий допитливий розум і наполегливість розпочату справу доводити до кінця. У 1993-му, після закінчення середньої школи №4, Андрій складає іспити до Сумського артучилища – СВАКУ ім. М.В.Фрунзе. Самохідна арти-

лерія юнакові припала до душі, не сприйняв солдафонства і муштри. З третього курсу, як не вмовляли батьки, проявивши характер, пішов у білий світ на пошуки себе. Немалий конкурс на престижну дисципліну «програмування станків з ЧПУ» в Сумському маштехнікумі здолав легко. Згодом здібного студентавипускника запросили до Сумського політеху (нині СумДУ) на факультет «технологія машинобудування». За розподілом Андрій тривалий час працював на СНВО ім. Фрунзе, виріс до посади заступника начальника відділу ВНК. За словами колег, Андрій Степанець був незаперечним авторитетом у технічній справі, здібним організатором. Головний метролог, начальник відділу метрології та стандартизації заводу обважених бурильних та ведучих труб – це ще один відрізок Андрієвої трудової біографії. «Скільки разів він засиджувався до світання: шукав через Інтернет параметри європейських технічних стандартів, робив переклади з англійської. Усе – без жодного примусу чи

кам’яним муром, – говорить змарніла від горя Надя. – Він мужик. Справжній. У всіх сенсах. Усе в нашому домі зроблено його руками: від будинкових комунікацій до перебраного механізму авто. Він взагалі любив жити на повну! Рибалка, футбол, улюблена робота, грибне полювання – в усіх іпостасях він був неперевершеним». «Років кілька тому Андрій почав скаржитись на серце, звісно, не смертельно, але до «стройової» був непридатним, – продовжує згадувати дружина. – Втім на призові про це й словом не прохопився, а на наші гарячі вмовляння сказав, як відрізав: «Я мужик! І від мобілізації ховатись не буду!» У цьому він весь: напрошуватись не стане, але як треба – надійнішого годі й шукати….» Із 23 вересня 2014-го артбатарея «79-ки» – у зоні бойових дій. Спершу під с. Орловка Ясиноватського р-ну Донецької області, згодом десантників передислоковують до с. Тоненьке, що на короткій відстані від Донецького аеропорту, де тримають оборону легендарні «кіборги». «Андрій Степанець – людина, на яку можна було покластись, – розповідає комбат Денис Губанов. – Він виконував усі

Замолоду Андрій мріяв служити в десанті, в останню путь його проводжали у блакитному береті та смугастому тільнику. нагальної потреби, тільки з власної волі. Йому було цікаво все знати і вміти, постійно самовдосконалюватись, – розповідає дружина Надія Степанець про Андрієві чесноти. – З цієї ж причини вирішив отримати другу вищу освіту – ступінь магістра за фахом «управління персоналом»». «Увесь цей час я за Андрієм, як за

можливі й «неможливі» вогневі завдання – влучав ТАК, що куди там! Вчився сам і постійно навчав своїх гармашів…» Кінець листопада у трикутнику Пєскиаеропорт-Тоненьке видався кривавим. У ніч з 23 на 24 листопада наші позиції поблизу донецького летовища зазнали жорстокого артобстрілу. Били з далекої відстані 152-мм калібром, напевно, самохідки чи гаубиці. У результаті – пряме попадання в бліндаж… Поки вцілілі відкопували знищене укриття, п’ятеро важкопоранених артилеристів стікали у ньому кров’ю. Їх доправили до лікарні у с. Селідово. За життя Андрія Степанця 3 години билася фронтова бригада хірургів-львів’ян. Не приходячи до тями, боєць пішов із життя… Місце поховання Героя – Алея Слави Центрального кладовища Сум.

43


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Вадим СТЕЦЕНКО: найкращий син

24 роки, с. Миколаївка Сумського району

С

тарший навідник РСЗВ «Ураган» 27-го Сумського реактивного артполку Вадим Олександрович Стеценко загинув 31 серпня 2014 р. поблизу м. Щастя Луганської області від ворожого обстрілу …Повістку на мобілізацію Вадим отримав у березні 2014-го. Худорлявого і невисокого хлопчину було зараховано старшим навідником екіпажу реактивної системи залпового вогню «Ураган» у 9-у батарею 27-го артполку. З початку липня, після «учебки», сумські ракетники – у зоні бойових дій. Екіпаж солдата Стеценка діє злагоджено, професійно, смертоносна зброя наших «Ураганів» сіє серед ворога паніку. Телефонуючи додому, Вадим намагався уберегти рідних від переживань, заспокоював їх «святою неправдою» – мовляв, на його позиціях усе тихо й спокійно, а війна десь далеко. У липні змужнілий від фронтових випробувань хлопець приїхав у відпустку – односельці зустрічали його, як захисника України. Коли мама з сином ішли селом, кожен зустрічний намагався сказати їм добрі слова. Ці враження надихали, і солдатські будні Вадимові не здавались вже такими важкими... Вадим Стеценко народився 17 грудня 1990 р. в с. Миколаївка Сумського району, що розташоване за 20 км від обласного

44

центру. Сільський голова Сергій Самотой, колишній сусіда родини Стеценків, пригадує: «Хлопчина ріс спокійним та врівноваженим. Уся родина – мама, батько й рідна сестра – люди енергійні та імпульсивні, і лиш малий Вадимко був, ніби лагідне літечко. На жарти стосовно такого «дисонансу» в сім’ї мама Людмила лише посміхалася: «У світі панує рівновага, от Господь і послав нам спокійного й розсудливого синочка». Перша вчителька Валентина Григорівна Ковальова пригадує, що Вадим змалечку відрізнявся працелюбством і надійністю, а ще був палким прихильником фізкультури й спорту, і батьки підтримували це захоплення сина. Скажімо, без огляду на домашні справи родина Стеценків завжди брала участь у шкільних змаганнях «Тато, мама й дитина – спортивна родина». Юнак був одним із кращих спортсменів Миколаївської школи: залюбки грав у футбол і баскетбол, був результативним гравцем. До речі, завдяки Вадиму, як згадує його однокласник Олександр

чення навчального закладу Вадим набув фах юриста. Пенсіонерка Тамара Миколаївна Рогіз пригадує: «Їдеш рано-вранці із Миколаївки до Сум, дивишся, а Вадим уже в автобусі! Хлопче, а чи тобі не спиться – заняття ж у коледжі починаються пізніше?!» А Вадим на те віджартовується: «До занять я ще встигну кілька кругів на стадіоні пробігти, «Авангард» на мене чекає!» І справді, кожен день хлопця починався із тренувань. Після строкової служби у Збройних силах України Вадим повернувся до рідної Миколаївки, на роботу влаштувався на підприємство «Сумський бекон» у с. Кровне, займана посада – завідуючий складом готової продукції. Закохався – одружився. Із молодою дружиною Оленою будував плани на щасливе майбуття, де мир, злагода і, обов’язково, маленькі дітки. Здавалося, попереду все життя. Втім не так сталося, як гадалося… Свято 1 вересня у Миколаївському НВК затьмарила страшна звістка: напередодні від обстрілів ворожою далекобійною артилерією наших позицій поблизу містечка Щастя загинули четверо артилеристів, серед них Вадим Стеценко.

Людмила Стеценко, мати: «Аби ви знали, яка це була дитина, який люблячий син! Чуйний, співчутливий. Із тисяч – один! Я ніколи від нього слова неввічливого не чула...» Кондратенко, нині ст. лейтенант, командир 1-го взводу в/ч 3051, баскетбольна команда Миколаївки стала однією з кращих на Сумщині. Навчаючись у Сумському аграрному технікумі, хлопець не полишав наполегливих тренувань, брав найактивнішу участь у спортивних змаганнях серед студентських команд. Після закін-

Упізнання загиблих українських солдатів у харківському морзі на нетривалий час дарувало надію: тіло Вадима спершу не ідентифікували. І згорьована мама Людмила зняла чорну хустину. Втім, правда виявилася страшнішою. По обличчю юнака було годі й пізнати: смерть і війна не залишили жодних шансів. Втім дитячі шрами й родимки на руках, які пам’ятала лиш ненька, не залишили сумнівів, що один із невпізнаних воїнів – таки Вадим… Попрощатися із українським героєм Вадимом Стеценком прийшла вся Миколаївка і сусіднє Кровне. Для краян загиблий на українсько-російській війні артилерист став урівень із героями Великої Вітчизняної. Похований Герой на кладовищі с. Миколаївка Сумського р-ну Сумської області. Інформація отримана від миколаївських старшокласниць – членів краєзнавчого гуртка Ю. Нагорної, А. Ткаченко та А.  Тверезовської.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Сергій ТАБАЛА («Сєвєр»):

ГЕРОЯМ!

«Я мрію про шляхетну і горду країну…» 18 років, м. Суми

Б

оєць 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського корпусу «Правий Сектор» легендарний «кіборг» Сергій Олександрович Табала (позивний «Сєвєр») загинув 6 листопада 2014 р., тримаючи оборону на звідусіль обстрілюваній вишці Донецького аеропорту. Неміцну стіну пробив снаряд 100-мм протитанкової гармати МТ-12 «Рапіра». Через місяць хлопцю мало б виповнитися дев’ятнадцять... До легендарного летовища «Сєвєр» потрапив як доброволець «Правого Сектору». Підрозділ ДУК «ПС» стояв у Пєсках – до аеропорту рукою подати, і прибулий на дружні перемовини з «правосєками» комбат десантників зізнався, що там непереливки, треба рятувати наших хлопців, серед яких десантники, піхота і трохи спецназу. Добровольці «ПС» тоді пішли і зробили – розтиснули кільце довкола летовища. Своє перше поранення «Сєвєр» отримав 28 серпня, в тому ж таки аеропорту, коли «сєпари» в чергове штурмували позиції «кіборгів». Ушкодження середньої важкості: в груди і руку, один з осколків залетів під бронік, зупинившись біля сонної артерії. Хірурги із Дніпропетровського військового госпіталю тоді казали, що юнак народився в сорочці. «Не треба лукавити, йде війна – і або ми їх, або вони нас! – у інтерв’ю зі шпитальної палати говорив про реалії воєнних подій «кіборг» «Сєвєр». – І краще, якщо ми переможемо. Стріляють у мене, у побратимів,

топчуть мою Україну. Я мушу їх захищати! Якщо не вб’ють, піду до військового училища. Вважаю, я обраний для військової справи!..» Сергій Табала народився у Сумах 16 грудня 1995р., дитинство промайнуло на берегах Псла та серед багатолюддя вул. Харківської. Після закінчення міської школи №9 здобув фах кухаря-кондитера. У зовсім юному віці – в 15 років – хлопець захопився націоналістичною ідеєю, перечитавши силу-силенну книжок з історії та філософії. Псевдо «Сєвєр» придумав собі сам, можливо тому, що народився на Сумщині, на Сіверський землі, де колись жило грізне плем’я сіверян, найвойовничіше з усіх слов’ян. У релігії язичників немає культу страждань, натомість радість буття. Хлопець вважав себе язичником. ««Сєвєр» у Сумах жив із бабусею. Мама була далеко, на заробітках, а тато загинув. У нього ще молодші брати Олекса і Стася, – згадує друг дитинства «Каспер», котрому 16 років і котрий так само є активістом «ПС» в Сумах. – У людей мій товариш викликав абсолютну симпатію, прагнув

горій. Безперечний лідер у молодіжному націоналістичному середовищі. Відчайдух і патріот. «Я мрію про шляхетну і горду країну. Хтось скаже: утопія, але я хоча б спробую! – зазначав у своєму вересневому інтерв’ю «кіборг» «Сєвєр». – Є бажання зробити швидше. Не сидіти, склавши руки, як наші політики, не чекати з моря погоди. Хочеш перемогти – дій, така логіка бою! І будьте певні, я не один – нас багато!» Псевдо «Генріх», 23 роки, активіст «ПС», м. Суми: ««Сєвєр» був цікавим і вдумливим співбесідником, багато читав, умів дискутувати, мав свій погляд на філософські речі. А потім Майдан. Найгарячіші події на Грушевського, Інститутській, в Будинку профспілок. У побратимів вогнепали, контузії, опіки від коктейлів Молотова, запалення легенів, а «Сєвєру» хоч би що, мов заворожений… Він жартував: мене боги оберігають! Там, на Грушевського, його призначили заступником командира загону «ПС», а коли другакомандира важко поранили, «Сєвєр» став на його місце. То були найгарячіші дні». Псевдо «Шило», 31 рік, боєць ДУК «ПС», м. Новомосковськ: «Ми здружились під

«Сєвєр» (Сергій Табала): «Якщо не ми, то хто, якщо не зараз, то коли?» бути цілісним, справжнім. Говорив: хлопці, як загину і будете мене ховати, хочу, щоб ви посміхались і згадували наше веселе. Так, він дуже любив життя». У «ПС» Сергій Табала вступив на Майдані 29 листопада 2013-го, коли відчув – настав час рішучих дій. Під вогнем на Грушевського йому виповнилось вісімнадцять. Не по роках мудрий, з високим IQ: швидко думав, реагував, пропонував нелінійні рішення, швидко добирав слова до непростих кате-

обстрілами в аеропорту. Якщо він прикривав фланг чи спину, я вже не обертався: вірив більше, ніж собі. Такий загине, а не відступить…» Віталій Ляшок, 48 років, боєць ДУК «ПС», м. Шостка: ««Сєвєр» – лідер від народження, дуже перспективний і тямущий хлопець... Був, на жаль… Таких молодих і ранніх у ДУКу більше, ніж половина. Чи мають вони воювати? Я не знаю, де правильна відповідь на це питання. Україна в огні… І мій старший син – йому 24 роки – воює у добровольчому батальйоні…» 18-річного «Сєвєра» ховали у закритій труні, накритій державним і повстанським прапорами. В останній похід його несли на руках по Соборній, труна на плечах побратимів гойдалась, як слов’янський човен-тура. Молоді дужі голоси раз-у-раз вигукували: «Слава Україні!» – «Героям слава! Слава! Слава! Слава!». Ми й не зчулися, як за трагічний 2014-ий стало на крило покоління безстрашних. Місце поховання Героя – Алея Слави Центрального кладовища Сум.

45


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Олександр ТКАЧЕНКО: не заради слави

44 роки, м. Суми

Т

каченко Олександр, майор міліції, інспектор чергової частини спеціальної роти міліції, спецпідрозділ «Беркут» УМВС України в Сумській області. Загинув 12 липня 2014, м. Сіверськ, Донецька область. Майор міліції Олександр Григорович Ткаченко, який за час несення служби у складі зведеного загону обласного УМВС врятував сотні людських життів, підірвався на протитанковій міні, встановленій бойовиками, хоча його вмінню знаходити заховані боєприпаси дивувалися навіть досвідчені мінери. Того дня колона автомобілів із правоохоронцями вирушила зачищати територію нещодавно звільненого Сіверська. Потрібно було перевірити кожну адміністративну та житлову будівлю на предмет наявності вибухівки, підозрілих осіб, поспілкуватися із жителями, надати їм допомогу. В одній з машині разом із своїми сумськими колегами їхав і Олександр. Несподівано для всіх стався вибух: автомобіль із правоохоронцями наїхав на залишений бойовиками «подарунок» – протитанкова міна була закладена прямо на центральній ву-

46

лиці міста. «Сталося так, що саме Олександр опинився в епіцентрі вибуху – розповідає командир зведеного загону УМВС в Сумській області В’ячеслав Драновський, – його швидко доставили до лікарні, але поранення виявились не сумісними із життям. Неможливо передати словами все, що ми відчували в цей час. Олександр Ткаченко, без перебільшення, був душею нашого загону. Молоді співробітники називали його «батьком», «дідом», бо він і справді на цій війні був для них і наставником, і порадником, і батьком, і другом. Бували випадки, коли втома, великі фізичні та моральні навантаження виснажували, фактично валили з ніг, і тут підключався він. Для кожного знаходив потрібне слово, жартував, підтримуючи бойовий дух. І це у свої 44 роки. Олександр говорив: «У мене син такий, як вони. Я не можу допустити, щоб із цими дітьми щось сталося». І не допускав. Він завжди був першим там, де була небезпека. І навіть своєю смертю

надзвичайно скромною людиною. Провідні засоби масової інформації нещодавно розповіли усьому світу, що в підвалі Будинку культури Миколаївки були звільнені 150 чоловік місцевих жителів, яких бойовики збирались використати в якості живого щита. Проте ім’я героя, завдяки якому це сталося, так і залишилось за кадром. Знайшов цих людей наш Саша. А ще він був надзвичайно турботливим та чуйним. Коли звільняли населені пункти, перше, що робив Олександр Григорович – кидався допомагати місцевим жителям вирішувати їх проблеми. Комусь по господарству, а в переважній більшості підгодовував зголоднілих людей своїм пайком. Йому постійно телефонували жителі. І він постійно переймався їх проблемами. Він не гнався за славою, за нагородами – він думав про простих людей. В органи внутрішніх справ Олександр прийшов десять років тому. Розпочав службу міліціонером окремого батальйону патрульно-постової служби Сумського міськвідділу. Потім – робота на оперативних посадах у підрозділах карного розшуку та боротьби з незаконним обігом наркотиків.

Знайшов і допоміг евакуювати 150 бранців, що мали б виконувати роль живого щита фактично врятував життя щонайменше 30 своїх колег, які їхали позаду нього. На рахунку Ткаченка – десятки знайдених мін і врятовані десятки чи навіть сотні людських життів. А ще Олександр був

З травня 2011 по лютий 2013 р. – інспектор групи документування роти міліції особливого призначення «Беркут», потім – інспектор чергової частини спеціальної роти міліції УМВС України в Сумській області. За довголітню сумлінну службу неодноразово заохочувався наказами міністра внутрішніх справ України, керівництва УМВС області. Нагороджений медалями:«За сумлінну службу» 3 ступеня, «За доблесть і відвагу в службі карного розшуку України» 2 ступеня, «90 років карному розшуку України». Указом Президента України № 619/2014 від 26 липня 2014 р. «За особисту мужність і героїзм, проявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Олександр Шовтута:

ГЕРОЯМ!

добре серце і руки майстра 29 років, смт. Недригайлів

С

тарший солдат, старший механік, водій Олександр Шовтута загинув 03.09.2014 р. в районі селища Перемога Старобільського р-ну Луганської області під час артилерійського обстрілу з території Російської Федерації з РСЗВ «Смерч». Саме таким запам’ятали 30-річного Олександра Шовтуту з смт Недригайлів його рідні, близькі та знайомі. «Це був найкращий чоловік, щоб з ним поговорити», – так відгукнувся про Сашка його кум. Друзі навіть запропонували назвати в його честь найбільшу вулицю в рідному селищі. Можливо, колись так і станеться. «Ми виховували Сашу так, щоб був чесним, жив по правді, – розповідає мама Віра Юріївна. – Звісно, бувало всього. Але наш син був чесним. Коли щось траплялося, то завжди зізнавався мені у цьому, перш ніж злі язики донесуть. Міг і чужу провину на себе взяти, якщо знав, що йому дістанеться менше, ніж тому, хто справді провинився». Після школи Олександр Шовтута вчився у місцевому СПТУ на агрономічному

відділенні, а потім – строкова служба. «Служив у Володимирі-Волинському. Думаю, те, як там люди ставляться одне до одного, як люблять Україну, дуже вплинуло і на нашого сина. Та що там говорити, це й на нас вплинуло: одного разу поїхали ми до нього в гості, і трапився з нами такий випадок. По вулиці йшла бабуся із сумками, а тут молоді хлопці вихопили ту ношу – і давай її так жваво нести. Ми подумали, що стареньку грабують, хотіли вже захищати, та виявилося, що то хлопці просто допомогли. А Саша тоді сміється і каже: мамо – тут це нормально, тут так завжди...» Після служби Олександр жив у Сумах, одружився. Працював на автозаправній станції. Та через деякий час вирішив повернутися до рідного Недригайлова. Тут влаштувався у ТОВ «Сумиагротехніка», працював на комбайні. З часом йому вдалося здійснити хлоп’ячу мрію – при-

– на 45, зрештою термін виріс до п’яти місяців. Навчання і перепідготовку проходив в Конотопі і Сумах, а потім його разом із багатьма іншими відправили в саме пекло на Схід. Батьки дуже хвилювалися. Телефонуючи, мама Віра Юріївна в першу чергу запитувала, як справи, питала сина, коли їх відпустять додому. А він відповідав: «Мамо, ми ж тут вже всі навчені, куди сюди молодих? Нехай їх там готують, а ми будем тут». Намагався підбадьорити,якось відволікти. «На фотографіях з телефону бачите, з яким чубом? – показує мама світлину. – Був досить консервативним, а тут телефонує і каже: мамо, тату, я трохи зачіску змінив. Як приїду, то ви дуже не дивуйтеся!» Мама відчувала, що має статися щось непоправне. «Ніч 1 вересня була для мене дуже тривожною. Снилося погане. Зранку зібралась і поїхала в Ромни у військомат, спочатку вимагала, щоб мені сказали, де мій син, тоді просила хоча б дати адреси батьків інших солдатів, щоб ми разом якось допомагали нашим синам, збирали їм необхідні речі». Третього вересня він мав бути у відпустці, але доля розпорядилася по

На питання, чи був син патріотом, мама відповідає, що не знає, але точно хотів, щоб усім жилося добре дбати автомобіль. Він приділяв йому багато уваги – ремонтував, налаштовував. 24 березня Олександра Шовтуту забрали до війська. Батькам він тоді сказав: «Я служив, військовозабов’язаний, тож буду захищати свою державу». Спочатку його взяли ніби-то на 10 днів, потім

іншому. 13 вересня донечці Олександра – Владі – виповнювався рік, і чоловік помінявся з товаришем – той поїхав додому, а Олександр залишився, щоб поїхати на кілька днів пізніше – не міг пропустити день народження крихітки. Але повернутися до родини живим йому, як і ще 15 нашим землякам, які загинули від обстрілу з території Російської Федерації з РСЗВ «Смерч», не судилося. Мама часто приходить до сина на кладовище, розказує про те, що відбувається довкола, про те, як росте донька. Знає: Саша дуже хотів би, щоб все у всіх було добре.

47


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Володимир ВОЛІН: загинув на блокпосту

35 років, с. Нові Вирки, Білопільський район

Ж

иття чоловіка прожите недаремно, якщо він загинув на полі бою, захищаючи Батьківщину. Володимир Воліну випала саме така доля. Народився Володимир Волін 4 травня 1971 р. у с. Нові Вирки Білопільського району. Закінчив місцеву школу, потім відслужив строкову у Збройних Силах України. Отримав фах будівельника, працював у різних будівельних фірмах Сум, а потім у Києві. На жаль, сімейне життя Володимира не зовсім склалося, він розлучився із дружиною. У колишнього подружжя залишилася дочка, яка народилася у 2000 р. Останніми роками повернувся в рідне село і жив у батьківській хаті разом із матір’ю. «Загалом був добрим, працелюбним, щедрим», – згадує сільський голова с. Нові Вирки Станіслав Кириченко. У серпні 2014 р. мобілізований до армії. Прийшла повістка, і він жодної хвилини не вагався, не шукав відстрочки чи інших причин не йти захищати Батьківщину. Після перебування в навчальній частині Володимир Волін став кулеметником і був направлений у 92-у механізовану бригаду. Із своїм підрозділом потрапив у зону АТО на початку вересня і відразу опинився у зоні вогню – на блокпосту, що прикривав м. Щастя, в якому розташована ТЕС, що має стратегічне значення для усієї Луганської області. Під час обстрілу 19 вересня 2014 р. Володимир Волін потрапив під вибух 120-мм мінометної міни і був смертельно поранений осколком снаряду. В останній шлях героя проводжало чи не все село. Під час похоронної церемонії 25 вересня йшла злива, небо теж оплакувало Героя. Похований на кладовищі с. Нові Вирки.

Володимир МИХАЙЛИК: рятувати було його роботою 39 років, с. Слобода

В

олодимир Михайлик, уродженець села Слобода Сумської обл., 39 років, працював бортінженером вертольота авіаційної ескадрильї Спеціального авіаційного загону Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту. Його екіпаж здійснював роботи по доставці гумвантажів у райони проведення АТО, вивозив постраждалих та поранених. Усе своє свідоме життя Володимир присвятив благородній справі – 20 років він злітав у небо, щоб оперативно прийти на допомогу людям. У червні, під час чергового вильоту, незважаючи на спеціальні розпізнавальні знаки на борту, вертоліт Володимира був збитий із ПЗРК. Знайти уламки гелікоптера рятувальникам вдалося біля с. Лизогубівка Харківського р-ну. Через негоду його шукали майже добу. Разом з Володимиром загинули і його бойові побратими: підполковник служби цивільного захисту Редькін Руслан – командир авіаційної ескадрильї і Лисиченко Олександр Миколайович – пілот авіаційної ескадрильї. «Володимир жив своєю справою. Він міг працювати багато годин без зупинки, завдяки йому стільки життів врятовано. І не тільки у часи війни», – каже побратим героя. Військова справа його завжди приваблювала. Справжніми захисниками – народжуються! За свій подвиг Володимир Михайлик нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Побратим Григорій Марченко вручив орден родичам і розповів жителям села про ті важливі місії, які виконував їх земляк разом зі своїм екіпажем.

48

Віталій ПІДДУБНИЙ («Сват»): кавалер ордену «За мужність» 37 років, м. Суми

Р

ядовий 2-го Батальйону спецпризначення «Донбас» Нацгвардії України Віталій Володимирович Піддубний (позивний «Сват») загинув від куль, потрапивши у ворожу засідку, 26 липня 2014 р. під м. Лисичанськ Луганської області. Віталій Піддубний народився 4 жовтня 1977 р. в с. Миропілля Краснопільського району Сумської області. У військо пішов добровольцем. Був стрілком у добровольчому батальйоні «Донбас», бойові побратими знали його під позивним «Сват». Останній бій прийняв 26 липня на підступах до м. Лисичанськ. Транспорт забезпечення, котрий з Артемівська до Лисичанська супроводжував наш земляк, потрапив у засідку, був обстріляний з усіх видів стрілецької зброї. Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 р. «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Посмертно. Місце поховання – Алея Слави центрального кладовища м. Суми. Контактів із родиною встановити не вдалося.

Ігор КІСТОЧКА: смерть біля власного дому 39 років, м. Суми

і

гор Кісточка – солдат з м. Сум, 39 років, служив зв’язківцем у батальйоні тероборони у в/ч 2260, помер в м. Суми у ніч на 8 грудня за загадкових обставин. Ігор приїхав у відпустку із зони АТО і повинен був у неділю повернутися назад. Однак 4 грудня перехожі знайшли Ігоря на вулиці в непритомному стані. Лікарі діагностували у потерпілого серйозну травму голови. Кілька днів Ігор перебував у комі, і, не приходячи до тями, помер. Загадковості у справі додає той факт, що при солдаті не виявили документів, грошей та мобільного телефону. Через якийсь час мешканка міста принесла до відділення міліції обпалені документи на ім’я Ігоря Кісточки. Родичі та близькі загиблого в один голос заявляють про те, що це було вбивство. Вони наполягають, що воно пов’язане з його участю в бойових діях на сході України. У міліції повідомили, що за даним фактом відкрито кримінальне провадження за статтею «Вбивство». Дуже шкода солдатів, що гинуть на війні, але просто в голові не вкладається, коли людину вбивають у своєму ж, начебто мирному місті. Спогади про Ігоря у всіх – тільки найкращі. У Ігоря залишилася донька, якій 16 років.

Сергій МЯКОТІН («Твердий»): воїн із Лебедина 44 роки, м. Лебедин

В

оював спочатку в добровільному Українському корпусі, а потім в батальйоні «Донбас». 31 січня загинув у Вуглегірську. Вшанувати пам’ять Сергія і провести його в останню путь прийшло півтисячі товаришів по службі, родичів, друзів та небайдужих городян. Потік людей, які прийшли попрощатися з героєм, здавалося, був нескінченним. Поховали Сергія Мякотіна на Троїцькому кладовищі. На превеликий жаль, у нас дуже мало відомостей про цього бійця. Ми сподіваємось дізнатися більше про його долю.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Анатолій ШУЛЬГА («Бізон»): «Донбас буде наш!»

Артем КУЗЯКОВ: доброволець із «Донбасу»

49 років, м. Конотоп

34 роки, м. Суми

ГЕРОЯМ!

Б

ртем Кузяков був патріотом, але за станом здоров’я він міг не служити в армії, однак все ж пішов добровольцем у Нацгвардію, а потім у батальон «Донбас». У дитинстві Артем Кузяков мріяв про кар’єру футболіста – його кумиром був Олег Блохін, а усі стіни у кімнаті були обвішані зображеннями відомих футболістів. Він навіть спробував реалізувати цю мрію – довго відвідував футбольну ДЮСШ «Зміна» (сучасний ФЦ «Барса»), хотів потрапити в футбольну школу «Динамо» (Київ). Однак не склалося – врешті футболістом він так і не став. Потім спробував себе у волейболі, бо мав високий зріст, але тут остаточно поставив крапку на професійній спортивній кар’єрі. Отримав професію зварника, потім водія. Майже 13 років працював водієм маршрутного таксі у Сумах і Києві, їздив на заробітки у Москву. Завжди цікавився політикою й історією України, був учасником сумського Майдану 2013-2014 рр. Після початку агресії Росії проти України звільнився із роботи і пішов добровольцем до Нацгвардії України. Спочатку у військоматі йому відмовили. Наполіг – потрапив до батальйону «Київ-2», потім перейшов до батальону «Донбас». У Артема була феноменальна зорова пам’ять, тому він став розвідником під псевдо «Арт». У серпні 2014 р. він потрапив у зону АТО. На жаль, жодні подробиці участі Артема у боях невідомі. Під час важких боїв за Іловайськ 20 серпня 2014 р. він загинув від вибуху снаряда. Поховали Артема на Алеї Слави на Центральному кладовищі м. Суми.

В

с. Новогригорівка на підступах до м. Дебальцеве Донецької області. У хлопця залишились батьки, дружина і двоє малих дітей. Олексій КОМАРОВ – 43-річний кадровий офіцер, капітан ЗСУ. За вислугою років та станом здоров’я із чистою совістю міг піти у відставку. Залишитись у діючій армії було його усвідомленим рішенням патріота і офіцера. Воював у складі 30-ої Нововолинської окремої мехбригади. Загинув 12 лютого 2015 р. у вогняному пеклі Дебальцевського плацдарму. У офіцера залишились батьки, дружина і син-старшокласник.

оєць «волинського взводу», артилерійського підрозділу полку особливого призначення «Азов» Національної гвардії України. Ветеран-«афганець». Належав до лав УНСО та організації «Правий сектор» в Конотопі. На фронті перебував з червня 2014 р. Загинув під час минометного обстрілу під Маріуполем в ніч з 27 на 28 січня, коли вночі та зранку російські бойовики вели вогонь у напрямках сіл Гранітне та Миколаївка (Волноваський район). Бійці «Азова» виїхали на передову, щоб відтягнути вогневий удар на себе та унеможливити жертви серед мирного населення. В результаті артилерійсько-мінометної дуелі двоє захисників, серед них і «Бізон», загинули, шестеро отримали поранення. «Друг «Бізон» був одним з кращих артилеристів у полку. Для молодих бійців він був старшим братом. Постійно тренував розрахунок, не даючи навіть перепочити. Він говорив: «Після бою будемо відпочивати, а зараз до роботи, нема чого сидіти, коли ворог у нас на порозі». Після боїв «Бізон» завжди запитував: «Ну що, ми чьотко попали?» Хочеться сказати тобі, друже, ви знищили ворожий розрахунок і склад боєприпасів. Вам вдалось відтягнути вогонь на себе, і обстріл наших позицій і села припинився. Ви врятували не одне життя», – каже один із бойових товаришів загиблого. Попрощатися з Анатолієм Шульгою прийшло тисячі жителів Конотопа. Поховали героя зі всіма військовими почестями. же коли це Видання-Реквієм було готове до друку, надійшли три чорні звістки: загинули сумчани Ігор ГОЛЬЧЕНКО, Дмитро ЛІСОВЕНКО та глухівчанин Олексій КОМАРОВ. Ігор ГОЛЬЧЕНКО – 18-літній доброволець батальйону «Азов», футбольний ультрас ПФК «Суми». Надзвичайно позитивний і симпатичний юнак. Загинув 14 лютого 2015 р. у бою за с. Широкине Донецької області. 33-річний Дмитро ЛІСОВЕНКО, красивий і розумний хлопець. Механік-водій, останнім часом - командир БМП 17-ої Криворізької мехбригади. Загинув 12 лютого 2015 р. у жорстокому бою під

Громадський фонд «Суми» м. Суми, вул. Кузнечна, 2 www.foundation.sumy.ua Допомога пораненим: координатор Ольга Зінченко 099 380 96 47 СФ ПриватБанк Рахунок: 26001055020584 МФО: 337546 ЄДРПОУ: 39364679 Допомога військовим: координатор Олександр Такул 095 242 14 20 СФ ПриватБанк Рахунок: 26006055011208 МФО: 337546 ЄДРПОУ: 39364679 Проект «АВТО для АТО» картка ПриватБанк 4731 2171 0833 0133 Такул Олександр Васильович

Dollar BENEFICIARY: Community foundation SUMY ACCOUNT: 26004055014382 BANK OF BENEFICIARY: PRIVATBANK, DNEPROPETROVSK, UKRAINE SWIFT CODE: PBANUA2X INTERMEDIARY BANK: JP MORGAN CHASE BANK, New York, USA SWIFT CODE: CHASUS33 CORRESPONDENT ACCOUNT: 0011000080 Euro BENEFICIARY: Community foundation SUMY ACCOUNT: 26005055015540 BANK OF BENEFICIARY: PRIVATBANK, DNEPROPETROVSK, UKRAINE SWIFT CODE: PBANUA2X INTERMEDIARY BANK: JP MORGAN CHASE BANK, New York, USA SWIFT CODE: CHASUS33 CORRESPONDENT ACCOUNT: 0011000080

А

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ВОЇНАМ СВІТЛА!

Підтримка Сумського реактивного артилерійского полку А1476 + http://goo.gl/CUk37p – Карти VISA, Master Card якого завгодно банку світу. + 4731 1856 0216 5711 ПриватБанк, Павло НАРОЖНИЙ + 5168 7423 3717 0868 ПриватБанк, Юрій СИНЬКО PayPal: helpsumyartillery@gmail.com Звіт: https://docs.google. com/spreadsheets//1t3w WndmpmOgu3TvvApTx ye5_WbZ65w4mZDPz6ZKu1DI/ edit#gid=0 Безнал: ПАО КБ ПриватБанк. ОКПО, : 14360570 МФО: 305299. Счет получателя: 29244825509100. Назначение: для пополнения карты/счета № 4731 1856 0216 5711, Нарожний Павел Пункт прийому: м. Суми, Покровська пл., 6

Благодійний фонд «В Єдності сила України» Профіль – робота з військовими полоненими Сумы, ул.Белинского, д.2 (возле областной библиотеки); контактные телефоны: 099 104-61-44 заместитель председателя Фонда Владимир Шкробот 050 087-45-90, 097 910-93-72 председатель Фонда Лариса Ященко

49


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

Сергій ГРІБЕННІК: «Брате, повертайся!»

26 років, с. Кулішівка Недригайловського р-н.

С

олдат, старший механік, водій в/ч А1476 з с. Сергій Грібеннік потрапив під артилерійський обстріл у районі селища Перемога Старобельського р-ну Луганської області. Зараз проходить експертиза ДНК, після якої стане зрозуміло, чи загинув Сергій 3 вересня 2014 р., чи все ж таки потрібно продовжити пошуки. Рідні чекають результатів експертизи і сподіваються на диво. Сестра Сергія – Ольга ГРІБЕННІК – розповідає, що після того, як неопізнані останки привезли до Сум і родичів викликали для здачі аналізів, у ній було жагуче бажання діяти. Вона згадує, що були лікарі, був хлопець із прокуратури, який написав чотири протоколи. Дуже довго було неможливо зрозуміти, коли будуть готові результати експертизи і хто, де і коли буде її проводити. Лікар, який займався збором матеріалів, зізнався, що проводить подібну процедуру вперше, тому нічим допомогти не може. Ольга звернулася до своєї подруги, яка працює у Верховній Раді. «Дуже важко втрачати близьку людину – сина, брата. Але ще важче перебувати в підвішеному стані. Ми не можемо, якщо він мертвий, поховати його по-людськи. Не можемо пом’янути його. Якщо ж він

живий – потрібно продовжувати шукати. І не можна втрачати час. Тому дуже важливо, щоб експертизи не затягнули, я чула, що на це можуть піти роки», – казала вона тоді. Пройшло півроку, але родичам не дають жодної відповіді. «Нам пояснили, що у зв’язку з ситуацією у всій країні, коли кожного дня нові смерті і постійно на експертизу надходять нові останки – їм потрібно більше часу. Можливо, рахунок іде на роки», – з гіркотою в голосі зізнається Оля. Сестра з великою ніжністю згадує брата. Вона каже, що Серьожа був дуже добрий. Ніколи нікому ні в чому не відмовляв, був готовий підставити плече, підтримати. «Коли його призвали під час мобілізації, сказав: «Буду, як усі, буду захищати Батьківщину». Хоча сестра пропонувала йому подумати над іншими варіантами, намагалася відмовити. Спочатку Сергій був в Гончаровську Чернігівської області, потім – в Конотопі. Сестрі про місце свого перебування ні слова не сказав. «Я зрозуміла, що це Конотоп, тільки коли він переслав мені своє фото і я впізнала силуети «Авіакона». Я тоді йому дорікала, чому мовчав, у мене знайомі часто в тих краях бувають, і я б могла йому передавати передачі. Ми ще сміялися, що Сергію потрібно було йти не в механіки, а в розвідники», – зі

сльозами на очах згадує Оля. Так само без зайвих розмов і нарікань хлопець поїхав до Луганської області. «Треба, значить, треба!» – вважав він. Сергій став справжньою опорою для своєї матері. «Так склалося, що він у нашій родині був єдиним чоловіком. Я постійно була в Сумах, а він – біля мами. Допомагав їй, чим міг. Дружини чи постійної дівчини в нього не було. У нас були дуже довірливі стосунки. Він часто просив в мене поради, щодо стосунків, а також що робити в тій чи іншій ситуації. Коли слухав, коли – ні. Для мене він був не тільки братом, а в деякому сенсі – як син. Я – старша, а тому з першого дня його життя була поряд. Без нього в моєму житті стало дуже порожньо», – зізнається Оля. У Сергія була мрія стати шеф-кухарем. Він дуже любив готувати, мав до цього справжній хист. Навіть в АТО хлопці казали, що він часто був на кухні, допомагав їм все робити. Нещастя трапилося з Сергієм якраз перед відпусткою. «Його друзі довго не могли повірити, що Сергій зник. Один знайомий казав, що телефонував йому і, хоча ніхто не відповів на той дзвінок, якщо гудки йдуть – надія є», – розповідає сестра.

НАДІЯ ВМИРАЄ ОСТАННЬОЮ…

М

олодший сержант Олексій Калюжний, солдат Микола Колот, солдат Сергій Грібеннік, старший сержант Олександр Бувайло – імена чотирьох бійців 27го полку, останки яких знаходяться на ДНК-експертизі. Офіційно вони вважаються безвісті зниклими. Їх родичі чекають на результати і сподіваються до останнього. 3 вересня базовий табір 27-го Сумського реактивного артилерійського полку, який розташовується в Луганській області поблизу Старобільська, був обстріляний з території РФ з реактивної системи залпового вогню «Смерч». Наслідки цієї жахливої трагедії – 16 загиблих, останки чотирьох із них так і не опізнані. Медичний сленг по суті своїй жорстокий і

50

офіційний – об’єкти, матеріали, зразки... Якщо ж перевести все це на людську мову і почуття, кидає в дрож, адже це чиїсь близькі, кохані люди, долі. Родичі продовжують сподіватися, що їх солдат живий. До сих пір упевнені, що живим є сумчанин Олексій Калюжний, 1989 р. н. Призваний він був під час першої хвилі мобілізації. 13 вересня він повинен був приїхати додому у відпустку, адже у нього весілля. А 9 жовтня у нього день народження – повинно було виповнитися 26 років. Цивільна дружина Олексія Оксана не втрачає надії. Вона розмістила фото бійця і коротку інформацію про нього на сайті ресурсу «Жди меня» Україна. «Я вірю, що Льоша живий, що він зник, щоб вижити. Хоча хлопці вважають, що Льоша загинув. Я думаю, що Льоша потрапив у полон. Серед знайдених загиблих

Льоші немає», – впевнена Оксана. Також дівчина розповіла, що регулярно спілкувалася з Олексієм. Остання розмова відбулася 3 вересня ввечері. Хлопець стверджував, що з базового табору необхідно йти, адже його напередодні вже двічі обстрілювали. Є ще в списку зниклих без вісті і заступник командира самохідно-артилерійської батареї з озброєння із м. Ромни Андрій Руднєв. Новини від нього перестали надходити після того, як близько 04.00 5 серпня 2014 р. у ході виконання бойового завдання в районі с. Орлово-Іванівка Донецької області підрозділ бригади потрапив у засідку сепаратистів. Ми розуміємо, що у вирі війни зникло без вісті набагато більше людей, але ніяких відомостей про них, на жаль, ще не маємо.


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ!

ГЕРОЯМ!

Ніколенко Павло, 35 р., с.Вирі Білопільский р-н (стор. 30)

Осіпов Микола 46 р., м. Суми (стор. 31)

Палєшко Сергій 28 р., м. Суми (стор. 32)

Переяслов Володимир, 31 р., с. Стецьківка, Сумський р-н (стор. 33)

Площик Роман 34 р, м.Ромни (стор. 34)

Приходько Олексій 21 р., м. Ромни (стор. 35)

Реута Андрій, 32 р., м. Суми (стор. 36)

Ровний Олександр, 23 р., с. Річки, Білопільський р-н (стор. 37)

Савченко Максим, 25 р., м. Суми (стор.38)

Саліпа Сергій, 28 р., м. Охтирка (стор. 39)

Самосадов Олександр, 25 р., м. Суми (стор. 40)

Симоненко Дмитро, 25 р., сел. Глинськ, Роменський р-н (стор. 41)

Скоропис Михайло, 44 р., м. Суми (стор. 42)

Степанець Андрій, 40 р., м. Суми (стор. 43)

Стеценко Вадим, 24 р., с. Миколаївка, Сумський р-н (стор. 44)

Табала Сергій 18 р., м. Суми (стор. 45)

Ткаченко Олександр 44 р., м. Суми (стор. 46)

Шовтута Олександр 29 р., смт. Недригайлів (стор. 47)

Волін Володимир, 35 р., с. Нові Вирки, Білопільський р-н (стор. 48)

Кісточка Ігор, 39 р., м. Суми (стор. 48)

Кузяков Артем 34 р., м. Суми (стор. 49)

Михайлик Володимир 39 р., с. Слобода (стор. 48)

Мякотін Сергій, 44 р., м. Лебедин (стор. 48)

Піддубний Віталій 37 р., м. Суми (стор. 48)

Шульга Анатолій, 49 р., м. Конотоп (стор. 49)

51


ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ГЕРОЯМ!

52

Profile for Pavel Parfentyev

Проект “Вічна пам'ять героям”  

Перед вами — “Книга пам'яті”. В ній - історії загиблих в АТО воїнів Сумщини. Журналісти газети “Панорама” (Суми, Україна) особисто зустрілис...

Проект “Вічна пам'ять героям”  

Перед вами — “Книга пам'яті”. В ній - історії загиблих в АТО воїнів Сумщини. Журналісти газети “Панорама” (Суми, Україна) особисто зустрілис...

Profile for vsisumy
Advertisement