Скіфська спдщина_ДИШКАНТ by Bogdan Lytvyn

Тарас Дишкант

СКІФСЬКА СПАДЩИНА

Львів Сполом 2007

ПРИСВЯЧУЮ МАТЕРІ, БАТЬКОВІ, ДІДАМ, ПРА...ДІДАМ

Тарас Дишкант

СКІФСЬКА СПАДЩИНА ЗБІРНИК СТАТЕЙ

Львів Сполом 2007

Тарас Дишкант Скіфська спадщина: збірник статей. – Львів: Сполом, 2007. – 52 с.

Скіфська історія України. Переважно історики цей період називають інакше: ранньозалізна епоха, або доба, Скіфосарматський час. Ось десять досить різних за змістом статей. Кожна з них писалася окремо, тому читач помітить і невеликі повтори, а це дасть йому можливість щось і запам’ятати на довший час. А ще читач познайомиться з багатьма невирішеними проблемами цієї маловідомої для більшості Історії, і напевно, що змінить свої уявлення про скіфів і все, що з ними пов’язано, а автор, зокрема, надіється і вірить, що так і буде. Для широкого кола читачів.

Зміст Від автора.....................................................................................................3 Скіфська косметика: минуле і майбутнє..........................................................7 Скіфська цариця Томіра.................................................................................9 Кавказька суперзагадка................................................................................16 Анахарсіс......................................................................................................21 Українські реалії індоєвропейської проблеми...................................................30 Міф Платона або сім запитань шукачам Атлантиди..........................................39 Святилище Ареса..........................................................................................42 Пошуки Каркінітиди......................................................................................45 Кардес – місто скіфське.................................................................................47 Карродунон – найдавніше місто Львівщини за письмовими джерелами.....................................................................49

Тарас Дишкант СКІФСЬКА СПАДЩИНА – збірник статей –

Текст та корегування Комп’ютерний набір та макетування

Тарас Дишкант Олег Стечкевич

(тел.72-92-64, 8-067-672-76-68)

Підписано до друку 31.05.07. Формат 60х841/16. Папір офсетний. Умовн. друк. арк. 3,02. Гарнітура “Аріал”. Наклад 50 прим. Зам. 1277. Видавництво “Сполом” 70008 Україна, м. Львів, вул. Краківська, 9 Друк ПП Бодлак 79070, м. Львів, вул. Хоткевича, 42/18

ВІД АВТОРА Скіфи… Після закінчення школи, що я про них знав? Знав, колись давно вони жили на наших землях, що були кочівниками, тобто за тодішніми уявленнями ніяк не могли бути нашими предками, адже усі кочівники приходили з глибин Азії. Правда сучасна відома українська дослідниця степових народів і їх життя Катерина Бунятян пише, що «Час формування кочового способу життя припадає на Білозерську культуру» тобто на XI – IX ст. до н.е. «Нові технології в археології» (Київ-Львів, 2002, с. 298). А це з «Словника-довідника з археології» (Київ 1996, с.24): «Територія поширення білозерської культури – степова зона Північного Причорномор'я – від рр. Прута та Дунаю на заході до Сіверського Дінця та Дону на сході, від кордонів степу та лісостепу на півночі до передгір’ї Криму на півдні. Коли у 1984 році у львівському книжковому магазині я побачив книгу українського скіфолога Є.В. Черненка «Скифо-персидская война» (Київ: «Наукова думка», 1984), я був досить здивований: яка війна? Адже, де жили перси, а де скіфи? Хоча Черненко зібрав усі можливі варіанти розповідей, гіпотези про цю подію тому, що ні точного року, ні єдиної, правильної розповіді про хід цієї війни у дослідників не було – ця війна так і залишилася загадковою, незрозумілою і до певної міри нереальною і після прочитання цієї книги. Лише з січня 1992 року моє зацікавлення Скіфською історією було так би мовити, поставлене на наукову основу. А з січня 1994 року львівська газета, тижневик «Голос нації» у шістьох номерах опублікувала моє дослідження про цю війну: «Низка гіпотез до скіфо-перської війни».У якій було викладено: коли, де і як проходила ця видатна подія-війна на основі критично перевірених фактів і логічних висновків. А ще через десять років у грудні 2004 року вдалося розібратися ще з однією скіфо-перською війною, яка відбувалася у 529 році до н.е. – це стаття «Скіфська цариця Томіра» у цьому збірнику. Цю війну тепер можна назвати Першою скіфо-перською війною, Друга скіфо-перська війна відбулася на десять років пізніше у 519 р. до н.е. про неї якраз і книга Є.Черненка. А все пов’язано з тим, що батько історії Геродот розповідаючи у своїй книзі «Історії» про обидві ці війни дуже перекрутив, переробив їх справжній хід і події на догоду тогочасній еллінській ідеологічній концепції. Не менш складною проблемою на сьогодні є проблема походження самих скіфів. Про це говорять статті із цього збірника: «Святилища Ареса» і «Кавказька суперзагадка».

Коли черговий раз сідаючи за написання «повної» Скіфської історії я взявся останній раз переглядати інформацію про попередників скіфівкіммерійців… то виявилося, що і про кіммерійців Геродот аж надто багато вигадав і написав неправди. У травні 2002 року була мною написана стаття «Кіммерійці: справжні і вигадані», яка попала до моєї книжечки «Походження слова: Україна та інших назв нашої землі» (Буськ 2006, с.18). А спроба розібратись з гіперборейцями, грифонами, які десь далеко на півночі стерегли золото у Геродота привела мене до розв’язання великої, світової проблеми, так званої «арктичної батьківщини» багатьох народів Євразії. І на початку грудня 2003 року це було викладено у статті «Українські реалії індоєвропейської проблеми», яка є у цьому збірнику. Сьогодні в Росії появилася нова ідея, як «об’єднати» знову народисусіди. Доктор філософських наук, а з 1997 року ще й керівник науковопошукової експедиції «Гіперборея» В.Н. Демин знайшов нарешті Гіперборею на Кольському півострові. Із 624 сторінкової книги «Гиперборея: Исторические корни русского народа» (Москва, 2005) цього автора, мені не вдалося знайти у цій книзі згадки про Уральські-Рипейські гори, без яких неможливий пошук Гіпербореї, навіть просто міфічної. Група очолювана В.Н.Деминим видала ще багато книг на ці і подібні теми, зокрема перевидала на російську мову вперше Тилак У.Ф. «Арктическая родина в Ведах» (2002 р.), а також американця Уоррена У.Ф. «Найденньій рай на Северном полюсе» (2003 р.). У 2003 році було видано ще дві цікаві книги цією групою: «Атлантида и Гиперборея» (512 сторінок) і «Гиперборейская вера русов» (400 сторінок) – у яких стверджується, що Атлантида і Гіперборея – це одне й теж! Тому для атлантидолюбців у цю свою збірку я включив ще статтю: «Міф Платона, або сім запитань шукачам Атлантиди», яка була написана ще у лютому 1995 року, і яка здається так і ніде не була опублікована до цього часу. Решту статей, які є у «Скіфській спадщині» автор також розсилав у різні друковані видання, але просто немає інформації, чи були вони взагалі надруковані там, чи ні. Стаття «Анахарсіс» фактично є критичною статтею на книгу А.С.Русяєвої «Славетний мудрець-скіф Анахарсіс». Справжня скіфська історія, щодо воєнних подій мала ще й блискуче закінчення. В 331 році до н.е. за наказом Олександра Македонського – Зопіріон зібрав кораблі з всього Чорного моря і війська 30 тисяч і висадився під стінами нашої Ольвії, намагаючись тут зробити надійний плацдарм для успішного завоювання Скіфії македонцем…Це здається єдина поразка, якої зазнав Олександр! Моя стаття на цю нерозроблену тему: «Скіфські плани Олександра Македонського» // «За вільну Україну», 10 вересня 1994 р.

Звичайно, що про видатного римського діяча, полководця Гая Юлія Цезаря чули усі, і те, що його було вбито 15 березня 44 р. до н.е. під час підготовки до одного походу. Дамо слово Плутарху: «Цезар виношував задум піти походом на парфян і навіть почав відповідну підготовку, а після їх підкорення намітив пройти Гірканію, вздовж Каспійського моря й Кавказу, обійти кругом все Чорне море, увірватись у Скіфію; далі напасти на країни сусідні з Германією; нарешті повернутись в Італію через Галію, щоб таким чином замкнути коло римських володінь і щоб Римська держава з усіх боків межувала з океаном». Ні, ну як вам це подобається: „увірватись у Скіфію”? Можна завоювати всю Галію, воювати з германцями, давніми британцями, побити Помпея, закохатись у Клеопатру, і навіть мати велику надію на перемогу над парфянами, але це все такі дрібнички у порівнянні з титулом «переможець Скіфії». Не судилось. Є кілька версій, чому все таки убили Юлія Цезаря, історики поки що тут явно недопрацювали. А на обложці цього видання у нижній частині зображено Аттілу, яким його бачив французький художник середини XVII ст. Це той Аттіла, якому обидві Римські імперії: Західна і Східна платили данину!! Ці його успіхи Йордан §183 пояснює таким чином: „…за своєю природою він (Аттіла) завжди вирізнявся своєю самовпевненістю, але вона виросла у нього ще більше від знахідки Марсового меча, визнаного священним у скіфських царів”. Як кажуть: віра творить чудеса. Загалом проблема Аттіли, гуннів є досить складною, і я пробував її прояснити, стаття «Аттіла повертається» нн. 139, 157, 177, 220 газета «День» (Київ, 1999 рік). А ось через кілька сотень літ після Аттіли вже у Києві один чоловік після самонакладеного посту і щиро-вдячної молитви починає виводити на пергаменті, пишучи нову/стару Історію. «Повість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала». Рядки лягають за рядками, сплітаючи в одну канву всю світову історію: біблійну, вигадану, справжню, міфічну… «І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі й тиверці сиділи по другому Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки «Велика Скіфія». Правда, здається ні один давній грек не писав прямо «Велика Скіфія», але автор «Літопису Руського» не був далекий від істини. Звичайно, що з одногривневої купюри Володимира Великого не зсунеш, але ж можна випустити достатніми тиражами монети із 11

зображенням скіфських царів, цариць: Томіри для втіхи феміністкам і гендерщицям, Саневна для задоволення українських зброярів, Ідантірса для прикладу працівникам Генерального штабу збройних сил України, а для всіх живущих, народжених і ненароджених мудреця Анахарсіса, лиш би було бажання і розуміння. Загалом спадщина минулого нашої батьківщини є дуже великою. У нас наприклад є загублені, пропалі і зниклі міста. Чернівецька газета «Час» у трьох травневих номерах за 2, 9, 23 (1997 рік) опублікувала мою статтю «Пошуки Вібантаваріуму», який за моїми розрахунками знаходився недалеко сучасного міста Хотина, що у Чернівецькій області. Можна ще наприклад шукати давні назви сьогоднішніх міст. «КамянецьПодільську 1890 років?!» з такою назвою стаття 17 травня 1997 р. була надрукована у газеті «Камянець-подільський вісник». Найбільш ймовірно, що це місто в античні часи називалося Петрідава за Клавдієм Птоломеєм. Ще у газеті «День» Київ за 28 жовтня 2000 року вдалося опублікувати статтю: «Де шукати місто Фулли і фульський народ». Це Крим, район сучасного Севастополя-Херсонеса. Але, нехай читач не думає, що в Україні вже усі незнайдені міста знайдені, їх є ще багато, особливо у того ж К. Птолемея. А столиця Аттіли – Сузат (Сузак) була в Україні! Якщо у середньому віддаль між людськими поколіннями нині становить 25-30 років, а у давнину вона була меншою, то перемножуючи на два кожне наступне покоління (число людей) ми дійдемо до того, що у Скіфську епоху усі люди, які тоді там жили були нашими прямими предками. Навіть відкидаючи, не шкодуючи математичні і інші похибки! Безцінна, скіфська спадщина ще не до кінця вивчена, описана, досліджена, але попри все вертається у наше життя. Хай видатні діяння наших предків, прадідів будуть відомі усім! Тарас Дишкант

СКІФСЬКА КОСМЕТИКА: МИНУЛЕ І МАЙБУТНЄ 1. Здається, що до цього часу ніхто з дослідників не звертав особливої уваги на розповідь Геродота IV,75 про скіфських жінок: "Їхні жінки змочують шерехатий камінь і на ньому розтирають кипарисову деревину, також кедрову деревину та ладан і потім цією густою і рідиною змазують усе тіло та обличчя. І від цього вони, поперше, приємно пахнуть, а по-друге, коли вони знімають шар цієї масті, їхня шкіра стає чистою і блискучою". Аналізуючи особливості матеріальної культури племен раннього залізного віку Євразійських степів науковці виявили близкість форм зброї, кінського спорядження та поширення у їхньому мистецтві так званого "звіриного стилю", і все це у 1952 році на Скіфській конференції у Москві було названо - "Скіфською тріадою". Російська дослідниця Членова Н.Л. у 1993 році із тієї тріади утворила "скіфську пентаду", добавивши сюди бронзові литі казани і бронзові дзеркала. А у квітні 2002 року на одному вільному диспуті, чи-то конференції під час городніх робіт, де зайшлося про дзеркало, як жіночий атрибут у голові автора (Т.Д.) склалося питання: "Чому скіф'янки були просто помішані на своїй красі, і власному вигляді??" І відповідь тут же знайшлася. З початком залізного віку скотарство переросло у кочівництво. Кочові племена стали більше воювати між собою, з сусідами-землеробами, з городянами міст. Воєнне мистецтво степових народів досягло небачених висот, але все це породило дефіцит чоловіків, які гинули у численних сутичках і боях. На перших порах, як бачимо жіноча половина вдалася до косметичних засобів у боротьбі за чоловіків. Пізніше, коли кочівництво стало жорстокішим і до певної міри паразитичним, навіть простому чоловікові було дозволено мати кількох дружин, а при загибелі старшого брата, молодший брат обов'язково мав опікуватися його дружиною і дітьми, а при загибелі і його, вся ця господарка переходила де ще молодшого брата і так далі. Косметика вже тут не рятувала. Описуючи Скіфію, Геродот називає чимало племен і серед них навіть скіфів-землеробів, скіфів-орачів. А так звані "царські скіфи" володіли всіма цими племенами і займали землі між Нижнім Дніпром і Доном, а на півдні до Кримських гір і Керченської протоки. 2. Беремо подріблену деревину кипарису, кедру, плюс ладан, плюс ще якусь частину подріблених сухих лікарсько-косметичних трав і пакуємо у коробки з паперу, пластику, металу і ліпимо на коробки красиві етикетки. 13

На яких золотом буде надруковано слова Геродота про жіночу косметику скіф'янок, цитата друкується давньогрецькою з перекладом на найпоширеніші мови світу. Тисячолітні традиції!!! Боже мій, яка ж це прекрасна реклама, який бренд, брендище ! Роблячи різні добавки до цієї скіфської суміші, можна отримати кілька їх видів, а той більше. А зробивши витяжки зі скіфської суміші отримуємо різні креми, лосьйони, мила, шампуні і т.п. Уявімо собі дванадцятилінійну серію дезодорантів, які мають назву "Скіфська весна (рання), скіфська весна, скіфська весна (пізня); скіфське літо (раннє) і т.д.", які в основному подадуть, відображать запахи українського Степу, Лісостепу у ці пори року, місяці... Наприклад на балончику з "холодними" парфумами красується речення з твору давньогрецького письменника Лонга II ст. н.е.: "Кохання все перемагає – і вогонь, і воду, і скіфський сніг". Спробуйте, тут щось заперечити. А, як вам назва суперового чоловічого одеколону - "Саневн", чи навіть цілого косметичного комплексу ?! Правда, вам нічого не говорить його назва, але подайте на його коробку цитату Геланніка Мітіленського, і сучасника Геродота і Фукідіда, а це V ст. до н.е., проте, що саме цей скіфський цар Саневн – першим виготовив у тодішньому світі – залізну зброю! Хоч це можливо і еллінський міф, але як це справу круто міняє... А ось коробка найкращих, найдорожчих парфумів для жінок під назвою "Томіра": чорно-червона гамма кольорів із золотим тисненням на коробці. Томіра – скіфська цариця-удовиця. Сусід її Кір Великий, володар не меншої Перської держави-імперії запропонував їй своє серце і руку в обмін, звичайно, на її Скіфську землю. Гарбуз Кіру дуже не сподобався, і він зібравши 200 тисяч війська, таки вирішив добитися свого. Дуже все закінчилося плачевно для перських жінок – усі їхні чоловіки були розбиті скіфською царівною, а голову самого Кіра було кинуто у шкіряний мішок з кров'ю, якої він так дуже прагнув. За версією автора, цариця Томіра мала місцеве коріння, тоді її ім'я легко трактується, як Томі-Ра – частинка сонця, цілком царське ім'я, як для жінки, так і для цариці. Вірогідно, що у цій серії скіфської косметики цементуючими кольорами будуть: білий, синій, червоний, чорний і золотий. І головне, що дизайнерам цієї скіфської косметики непотрібно буде нічого вигадувати! Усе є у скіфському мистецтві, залишається тільки все це взяти і геніально все скомпонувати. Світ давно вже зачекався скіфської косметики, тобто її повернення! травень 2002 р.

СКІФСЬКА ЦАРИЦЯ ТОМІРА Скіфська цариця Томіра поки-що відсутня на сторінках сучаної української історіографії, ще потрібно сказати, що про неї майже не говорили і у радянський період. 1. Найбільше про Томіру, як царицю массагетів, про звичаї самих массагетів написав Геродот у своїй знаменитій „Історії” кн. І, 201-216. Очевидно, що сам батько історії не зовсім правильно уявляв собі тодішні географічні і політичні реалії, адже він описував події, які як мінімум мали 60-80 літню давність. Основні події массагетської історії відбувалися навколо ріки Аракс, але за самим Геродотом І,204 массагети живуть на великій рівнині на схід від Каспійського моря, тобто це регіон сьогоднішньої Середньої Азії. Сучасна ріка Аракс тече на Закавказзі і впадає разом з Курою у Каспійське море. Учені вдалися до роздумувань, що у давнину існувало кілька річок з однойменною назвою – Аракс. І їхня більшість схиляється до думки, що це був Західний Узбой. Узбой – це один із рукавів Амудар'ї, через який у давнину вона скидала свої води у Каспійське море. Довжина самого Узбою близько 550 км, вважається, що у середині 1-го тис. до н.е. стік води цим руслом Амудар’ї закінчився?.. Але переглядаючи усі прямі і побічні згадки Геродота про Аракс приходимо до висновку, що все-таки історик мав на увазі кавказький Аракс. Про це свідчить і опис Геродота IV,40 границь Азії, де Аракс і його місце відповідає цілковито сьогоднішним реаліям. 2. Геродот І,204-214 розповідає про війну міх массагетською царицею Томірою і перським царем Кіром. Кір II Старший (Великий) царював з 558 р. до 529 р. до н.е. Є засновником Перської величезної держави, підкорив такі країни, як Мідію, Лідію, Вавілонію. Відповідно до античної традиції Кір Старший був сміливим і терпеливим царем до підкорених народів. Ксенофонт Афінський історик і письменник написав "Кіропедію" – "Виховання Кіра" – своєрідний педагогічний роман проте, як потрібно виховувати ідеального правителя. У романі є чавіть передсмертна розмова Кіра з нащадками. А ось, що пише Геродот І,204 про причини походу Кіра на массагетів: "Причин, які підштовхнули його на це у нього було багато і важливих. Насамперед його походження, його ідея, ніби він був вищий за всіх інших людей, по-друге, його успіхи у війнах, бо куди тільки не вирушав Кір у похід, не можна було тому народові від нього врятуватися".

Далі цей історик розповідає, що Кір спробував посвататись до вдови Томіри, але отримавши гарбуза "відкрито пішов війною проти массагетів", підійшовши до Араксу і почав будувати через річку переправу. Самі ж массагети відійшли від річки на 3 дні шляху, щоби Кір міг без перешкод переправитись. Далі за порадою колишнього лідійського царя Креза – Кір зробив хитру пастку, у яку потрапив Спаргапіс - син Томіри з частиною массагетського війська. Далі зійшлося військо персів з массагетським, і як пише Геродот І,214: "Протягом довгого часу, кажуть вони вперто билися і ніхто з них не думав тікати. Нарешті, все ж таки перемогли массагети. Більшу частішу перського війська було знищено там-таки на полі бою і серед них було вбито і самого Кіра. Він процарював всього двадцять дев'ять років. Тоді Томіра наповнила міх людською кров'ю і наказала знайти серед убитих персів Кірове тіло. А коли його знайшли, вона занурила його голову у міх... ...Існує багато переказів щодо того, як саме помер Кір, але оцей, що я його навів, мені здається найвірогіднішим". 3. Спроба автора (Т.Д.) хоч приблизно знайти район, де була переправа Кірового війська через Аракс увінчалася успіхом, і цей факт допоміг розв'язати ще цілий ряд супутніх історичних проблем. Загальна довжина ріки Аракс становить 1072 км., несудноплавна. Повноводдя буває з березня по червень, дощові паводки у листопадгрудні. Після впадіння притоки Ахурян - Аракс тече Араратською долиною, довжина якої близько 90 км. Тут ріка тече у низьких берегах, розділяючись на кілька русел. Араратська долина була і є важливим районом поливного землеробства. А ось, до про Аракс пише Геродот 1,202: "Кажуть, що на цій річці існує кілька островів, що за своїми розмірами вони майже дорівнюють острову Лесбосу". "А риби у них багато у річці Аракс" – Геродот І, 216. Без сумніву, що річкова система Араратської долини була і є сприятливою для розмноження риби. Переправившись тут через Аракс Кір з військом попав у багатющу землю, яка нині називається Вірменією. Але у Геродота є інша країна Вірменія, яка знаходилася за кілька сот кілометрів від нинішньої у горах, де починається ріка Галіс, а нині Кизилирмак (Червона річка), що у Туреччині. Та Вірменія входила у 13 округ, який сплачував перським царям 400 талантів податку – Геродот III,93. А територія нинішньої Вірменїї у давнину була частиною давньої Урартської держави. Першим володарем всього Урарту став цар Арам (864-845 рр. до н.е.). За царя Аргішті (786-764 рр. до н.е.) Урарту досягнуло зеніту своєї могутності. На території сьогоднішньої Вірменії будувалися такі урартські міста, як Аргіштіхнілі, Еребуні, Тейшебаіні. Будувалися також зрошувальні і канали, водосховища, зерносховища. Сучасна вірменська 16

земля є багатою на запаси мідної руди, зараз нараховується кілька сотень родовищ і рудопроявлень міді. На Зодському золотому руднику був знайдений 150-метровий штрек, який почав ще розроблятись у III тис. до н.е. Геродот І, 215 пише про массагетів, що у "їхній країні золота і міді скільки завгодно". А на початку цього розділу Геродот пише, що "массагети одягаються так, як скіфи, і спосіб життя у них є такий самий". До 590 р. до н.е. з політичної карти Урарту зникає і стає частиною великої Мідійської держави. Цілком очевидно, що північні землі Урарту, що знаходилися за Араксом попадають під владу массагетів. Тому здається, що однією з головних причин походу Кіра на Массагетів були багатства цього краю і бажання об'єднати усі колишні землі Урарту під своєю владою. 4. Сьогоднішні скіфологи за археологічними даними виникнення культури кочових скіфів пов'язують із землями міх Кавказом, Чорним і Каспійськими морями і нижніми течіями Дону і Волги. За ассірійськими письмовими джерелами – цю землю вони називали "царство Ішкуза". Ассірійський цар Асаргадон (680-669 рр. до н.е.) очевидно, що навіть видав за Партатуа – володаря скіфів ассірійську принцесу. Трохи пізніше коли ассірійці воювали з мідійцями, то на допомогу першим "виступило численне військо скіфів, очолюване царем скіфів Мадієм, сином Прототія" – про це пише Геродот І,103. Більшість науковців вважає, що Прототій Геродота і Партатуа – це одна і таж особа. Попри усі ці факти історики не спішать визнати, що всі ці землі Північного Кавказу пізніше входили у одну велику державу Скіфію. Звичайно, щоби приймати активну участь у політиці Передньоазійських держав і народів царям Ішкузи потрібно було мати відповідний плацдарм на Закавказзі, інакше вони були би легко блоковані на кавказьких перевалах і проходах. Крім того сам Вірменський металургійний район мав свою досить значну цінність. Але перська влада таки сягала Кавказького хребта, адже Колхідське царство, яке займало кавказьке Причорномор'я платило персам данину –Геродот III,97. Отож цілком очевидно, що нинішні землі Східної Грузії, Вірменії і Азербайжану належали Скіфії, і в більшості тут границя проходила рікою Аракс. Важливою дорогою, що зв’язувала Закавказзя з Північним Кавказом була дорога у центрі Великого Кавказу через Хрестовий перевал. На самому перевалі стоїть так званий Єрмолаївський хрест, за переказами на якому ніби-то перський цар Кір розпинав непокірних скіфів – В.С.Мильничук, Р.Г.Никитина, А.В.Ярошенко «Геологическая экскурсия по Военно-грузинской дороге». (М, „Недра”, 1988. – С.43). Цей переказ цікавий нам не своєю недостовірністю, а тим, що Кір мав проблеми зі скіфами саме на Кавказі, а не де небуть. 17

За трагедією відомого давньогрецького драматурга Есхіла "Прометей закутий", сам Прометей був закутий у горах "в безлюдній далечі Скіфії пустельної". Більшість дослідників вважають, що йдеться про Кавказ, хоча називаються і Кримські гори. Можна ще згадати про скіфське племя халібів, яке десь жило на Закавказзі і славилося виробництвом залізних речей. Еллінські перекази говорять, що першу залізну зброю виготовив скіфський цар Саневн! На побережжі Чорного моря Грузії сьогодні відомі так звані магнетитові піски із домішками титану. Із них пісків халіби і отримували міцну залізну зброю, адже титан тут виступав, як природньо-легуюча добавка – Г.М.Сухарев, Ю.К.Тарануха "Полезнне ископаемые Кавказа" (М. "Недра", 1979. – С.64). Непрямим доказом існування на Закавказзі скіфської влади служить і такий факт. У III ст. до н.е. у Скіфії приходять до влади сарматські племена, але вони не мали такого впливу, як їхні попередники. Зразу же у цьому III ст. до н.е. грузинські племена створюють свою державу Картлі, яка у античних джерелах називається – Іберія. 5. Давньогрецький історик І ст. до н.е. Діодор Сицилійський написав всесвітню історію під назвою "Бібліотека". Ось, що він розповідає: "По тому, як у Скіфії одного разу трапилося безцарів’я, зацарювали у ній жінки, дуже сильні... ...коли перський цар Кір, наймогутніший цар свого часу, із значними силами рушив походом на Скіфію, то скіфська цариця перебила перські війська і самого Кіра полонила і розіп'яла". Майже сучасник Діодора - римський історик Помпей Трог також написав загальну (всесвітню) історію. Ось, що він пише про цю скіфоперську війну: "Кір, підкоривши Азію і підпорядкувавши під свою владу весь Схід пішов війною на скіфів... Над скіфами тоді царювала Томіріс, не злякавшись по-жіночому нашестя ворогів, вона, хоч і мала можливість перешкодити їм переправитись через річку Окс, допустила цю переправу... ...Вона заманила Кіра у міжгір'я і там, влаштувала засідку у горах, винищила двісті тисяч персів разом з царем. У цій перемозі було чудовим, між іншим те, що не залишилося навіть вісника такої величезної поразки. Відрізану голову Кіра цариця наказала кинути у наповнений людською кров'ю міх з наступною насмішкою над його жорстокістю: "Наситься кров'ю – сказала вона, – якої ти прагнув і якою ніколи не міг насититися". Пройшли сотні років після цієї війни і історики уже не соромлячись правди пишуть, по Томіра таки була скіфською царицею. За розповіддю Помпея Трога видно, що він в основному користувався твором Геродота, 18

але на відміну від останнього подає кількість перського війська – 200 тисяч, а пишучи про ріку Окс – пробує виправити перекручений матеріал Геродота. Пізньоримський історик Амміан Марцеліан IV ст. н.е. у своїй історії пише зокрема таке: "Кір, який переправився через Боспорську (Керченську) протоку з неймовірною кількість воїнів, начисто згубила скіфська цариця Томіріс, люта месниця за синів". Пройшли ще сотні років і війна між Кіром і Томіріс для нащадків стала виглядати ще більш фантастичною і малореальною, щодо місця, де вона могла відбуватися. У поясненнях (схоліях) до творів давньогрецького поета-лірика Піндара (522-446 рр. до н.е.) є таке роз'яснення: "Фасіс ріка (Ріоні) є в азіатській Скіфії, а ще є Скіфія у Європі, поблизу Меотійського озера (Азовське море) і ріки Танаїса (Дон)". 6. Ще одну важливу звістку знаходимо у творі "Гетика" історика VI ст Йордана: "Тоді цариця Томіра, зміцніла дякуючи перемозі і великій загарбаній у ворогів здобичі, пішла у цю частину Мезії, яка прийняла ім'я Великої Скіфії, нині називається Малою Скіфією і там на мезійському березі Понту побудувала місто Томи (назвав його) своїм іменем". Томи – це нині румунське місто Констанца, було засноване вихідцями з Мілету у VII ст. до н.е. Особливість географічного положення цього міста у тому, що воно стоїть на найвужчому місці, від якого Дунай робить велику петлю цими землями. Завоювавши цю землю, Томіра, звісно, що укріпила це місто, чи спочатку поселення, яке тут контролювало цей перешийок від моря до Дунаю. Маючи інцидент з островом Зміїним, чому у нас ніхто не попросить повернути місто Томи, адже аргумент Йордана безаперечний..? Цікаво, що за Геродотом І,93-96 тут жили гети. Массья – з перської "риба" – отож на Закавказзі за Араксом жили гети-рибоїди массагети. Серед скіфських племен відомі іще такі племена, як тісагети, міргети, матикети. Загалом бачимо, що скіфська цариця Томіра мала справи і у Придунав'ї, і на Закавказзі – ось які великі розміри були у Скіфської держави, фактично імперії. Геродот IV,76 розповідаючи про скіфського мудреця Анахарсіса, подає перелік скіфської династії царів, яка у той час правила Скіфією. Про Томіру, як і про будь, яку іншу скіфську царицю Геродот не згадує. Найбільш ймовірно, що вона була дружиною царя Савлія. Римський діяч, який жив у другій половині І ст. н.е. Секст Юлій Фронтін був намісником у Британії, був урядовцем у Римі, зокрема він написав спеціалізовану працю "Воєнні хитрощі". У розділі "Про засідки” він написав таке: "Скіфська цариця Томіріс удаваним страхом заманила перського царя Кіра у відомі її війську міжгір'я і там раптово повернувши фронт, 19

розбила його цілковито, користуючись перевагами своєї позиції". Очевидно, що розповідь Геродота про сина Томіріс, який нібито загинув на початковій фазі війни є вигадкою історика, щоби принизити військовий хист скіфів. У Другій скіфо-перській війні 519 року до н.е. проти Дарія І приймало участь аж троє скіфських царів: Ідантірс, Таксакіс і Скопасіс. Трохи дивно, що проти Кіра не знайшлося скіфського царя. Вірогідно, що чоловік Томіри готував скіфське військо до війни з Персією, але помер. Тоді, очевидно, скіфські стратеги вирішили "розіграти" певним чином самовпевненого Кіра – поставивши на чолі Скіфської держави – Томіру, адже це був досить винятковий факт. Кір повірив у розбрат у скіфській верхівці і вирішив одним блискавичним ударом розбити "розбурхане скіфське військо”. Геродот І,79 подає цікавий факт, коли ще Кір воював з лідійським царем Крезом, то одного разу Кір "сам прийшов вісником до Креза". Очевидно, що про цей сміливо-авантюрний вчинок і інші подібні скіфи знали, а голова Кіра вірогідно була віддана решту його війську, щоби його деморалізувати, щоб вони не думали, що десь щось ще робить їхній цар. На території сучасного Єревану знаходилися два урартських містафортеці: Тейшебаіні і Еребуні. Єреван лежить на річці Раздан, яка витікає з озера Севан. Вверх Разданом річкова долина звужується і перетворюється у міжгір'я, ущелину. Саме у цю ущелину і спішив авангард Кірового вїйська, щоби захопити перевали Памбакського хребта з виходом на притоки ріки Кури, район озера Севан, де у його східній частині знаходиться відоме Зодське золоте родовище. Без завоювання цих і сусідніх гірських перевалів не можна було би говорити про підкорення араксько-разданської долини, як і про подальше завоювання Закавказзя. Цілком очевидно, по у авангарді перського війська був і сам Кір, одягнутий по-простому, адже його тіло довелося шукати серед убитих перських вояків. Якби Кір знаходився у центрі своєї величезної армади, то дістати його скіфам було би дуже і дуже важко, цілком можливо, що він міг би і втекти з рештками свого війська за Аракс, адже сама Разданська долина не є великою. 7. Геродот писав свою працю у кінці важких греко-перських війн (500449 рр. до н.е.), коли приклади із скіфської історії для грецького суспільства втратили свою привабливість і потрібно було прославляти своїх героїв, крім того становище грецької жінки було набагато гіршим, а ніж у тому ж Римі, вона була більш закріпаченою – для чого їм приклад із царицею Томірою? Тому Геродот змушений був Першу скіфо-перську війну 529 р. до н.е. певним чином вихолостити: скіфську військову майстерність звести до 20

сліпої материнської помсти; не подав скільки тисяч було перського війська; скільки тривала сама війна; говорить тільки про массагетів, які ніби-то десь живуть на схід за Каспійським морем?? А ось, що писав давньогрецький письменник, підданий Римської імперії Плутарх (46-119 рр. н.е.) про батька історії у творі "Про зловмисність Геродота": "Геродот виявляє свою недоброзичливість до різних грецьких держав, але найбільше всього до беотійців і корінфенян; тому мій обов'язок, як я думаю виступити на захист і своїх предків і істини, що я і зроблю у цьому творі. Якби ж я захотів розглянути всі інші неправди і вигадки Геродота, то для цього потрібно була б не одна, а багато книг". Нинішні історики говорять, що десь у 447-414 рр. до н.е. Геродот бував у Афінах і там читав на велелюдних зборах якусь частину своєї праці, за що пізніше був нагороджений значною сумою грошей у десять талантів. Так що вірити у велику об'єктивність і правдивість батька історії не приходиться. Оскільки Геродот пише, що массагети довго билися з персами, то сьогодні більш очевидно, що ця війна почалася досить блискавично і таким же чином закінчилася. Можливо все сталося на протязі одногодвох тижнів. Назву "військо персів", як і "військо скіфів" можна вважати чисто умовною, адже у те, чи друге формування входила ціла коаліція різних народів і племен, з різними ступенем залежності від правлячої верхівки. Скіфські стратеги розробили успішний план ведення війни: вони удавано відступаючи розтягнули військо персів, а потім добірні скіфські загони ударили у ту частину перського війська де і знаходився Кір. Бій очевидно був дуже запеклим і тривав навіть у ночі, адже тіло Кіра довелося розшукувати скіфам серед інших загиблих перських воїнів. На другий день, коли звістка про загибель Кіра і більшості справжніх персів і доказ, як голова володаря, облетіла решту його війська, воювати проти скіфів сильно бажаючих, очевидно вже не було. З інших письмових джерел відомо, що військо персів відзначалося дисциплінованістю, на ночівлі завжди будували укріплений табір. Перський табір у даному випадку міг знаходитеся у районі сучасного Єревану. Пізніша перемога скіфів над перським царем Дарієм І, над полководцем Олександра Великого – Зопіріоном, принесло скіфському народу славу непереможеного, і як пишуть нинішні історики, що у античних авторів вони бачать "своєрідну ідеалізацію та возвеличення скіфів, їх цінностей, звичаїв ...". Але, як бачимо – нічого античні автори не перебільшували, нікого не перехвалювали!! У 529 і 519 роках до н.е. коаліція європейських народів на чолі з скіфами відбила два потужних удари старої азійської цивілізації, а

границя між Європою і Азією була твердо встановлена по річці Аракс, що тече на Закавказзі. Все це дало пізніше давнім грецьким державам отримати перемогу над величезною Перською імперією, розвинути високу культуру, філософію, демократію, мистецтво... Тому давньогрецька культура без всякого сумніву вважається "колискою європейської культури". Але ми тепер знаємо, що створенню цієї "колиски" стало можливим завдяки чудовому виконання Скіфської прелюдії. Щоби постать такої далеко не рядової скіфської цариці Томіри стала надбанням української і світової історії, потрібно ще чимало докласти зусиль нашим дослідникам, скрупульозно вивчивши усі факти тогочасної епохи, а також історії сусідніх земель і держав, і їх археологію. грудень 2004 р.

КАВКАЗЬКА СУПЕРЗАГАДКА 1. Абхазькі негри У 80-х роках XX століття в Абхазії, що у Грузії у таких поселеннях, як Адзюбжі, Поквеш, Ачандар, Члоу, Тхині, Меркулі, Киндзі жили і живуть негроїдні абхази. Відомий абхазький етнограф і історик Віанор Пачулія вивчивши повідомлення стародавніх істориків про свій край прийшов до висновку, що ще у доісторичні часи Колхіду (давня назва Абхазії) населяв народ ефіопського, негроїдного племені. Інший абхазький вчений і письменник Дмитрій Гуліа у своїй книзі "Історія Абхазії" висунув гіпотезу, про те, що абхазці є вихідцями з Єгипту і Ефіопії. Свою думку він підкріплює, зокрема такими фактами: в Абхазії і Ефіопії він знайшов 8 топонімів (назв місцевостей, міст, сіл), які є тотожними, крім них ще по 5 річок і 5 імен. Зокрема через Ефіопію і Судан протікає права притока Нілу – Атбара, яка мав довжину 1120 км, з такою назвою є і ріка в Абхазії. Про себе негроїдні абхазці говорять, що живуть вони тут від "створення світу". Дані взяті із статті В.Дробишева "Негри в краю золотого руна" // "Наука і суспільство", 1987,1. 2500 років точу назад досить ґрунтовно цим питанням займався сам "батько історії" – Геродот. Цей славнозвісний історик розповідь про чорношкірих абхазців-колхів помістив у тій частині своїх знаменитих "Історій", у якій розказує про Єгипет (книга II, 102-105). Отож, Геродот розповідає про єгипетського царя (фараона) Сесостріса, який підкорив багато народів в Азії, потім прийшов у Європу і підкорив тут скіфів і фракійців. Далі пришов до ріки Фасія (тепер Ріоні у Грузії) і тут від його війська, начебто, відокремилась якась частина його воїнів і залишилася тут жити. Крім того Геродот наводить цікаві факти, за розповіддю жерців, які підтверджують його думку проте, що "колхи єгипетського походження". Перший факт той, що вони роблять обрізання статевих органів, як і єгиптяни. А ще колхи обробляють льон в "однаковий спосіб і спосіб життя у них однаковий і мова обох цих народів схожа" – Геродот ІІ,105 . Це досить вагомі аргументи, ще з тексту історика видно, що не один він цікавився цією проблемою. ' Давнім Єгиптом правило ХXVI царських династій, але на сьогодні невідомо хоча би одного фараона, який би з військом "вештався" у Європі, а ще до того підкорив скіфів і фракійців? На місце легендарного Сесостріса претендують зокрема такі фараони: Сенусерт III, Тутмос III і Рамзес II. Останній володарював разом з батьком приблизно у 1290-1224 роках до н.е., а інші царі раніше. А скіфи відомі лише з VII по III ст. до н.е. Як кажуть коло знову замикається на самому першому питанні, якому, як ми бачимо минуло 2,5 тисячі років: Звідки, коли і як появилися чорні колхи-абхазці на Кавказі? 23

2. Скіфська фантастика Хто цікавиться скіфами, більш глибше натрапляє на досить таки дивовижні речі, які здаються не просто вигаданими, а фантастичними. Ось розповідь Помпея Трога про те, що скіфам першим оголосив війну єгипетський цар Везосіс, а виступив проти нього цар скіфів Танай. Везосіс, звичайно, втік, а скіфи не могли проникнути у Єгипет через болота, тоді вони повернулися і підкорили Азію, яка їм від того часу 1500 років платила данину?! Сплачуванні цієї данини поклав край ассірійський цар Нін... І знову легендарно-міфічні царі. Найвищу могутність Ассірія сягала у ІХ-VІІ ст. до н.е. У 612 році до н.е. столицю Ассірії – Ніневію було взято ворогами і сама, держава перестала існувати. Той же Геродот IV,7 (за переказами скіфів) розповідає, що перший скіфський цар звався Таргітай і правив він за тисячу років до походу Дарія І (519- 512 рр. до н.е.) на скіфів?? Цікаву інформацію до роздумів подає сучасник Геродота – Геланнік, який твердив, що першу залізну зброю виготовив Саневн – колишній скіфський цар. Інші автори розповідають про халібів, як народ скіфський, який живе недалеко Колхіди і славиться залізними родовищами. Тепер достовірно відомо, що найперша країна у давньому світі, яка освоїла виробництво залізної зброї так би мовити у "промислових" масштабах була Хетська держава, де і проживали халіби. Розгром колись могутньої Хетської держави почався у кінці 1200 роках до н.е. і тривав кілька століть. Від тоді у сусідніх народів і держав появилася залізна зброя, в тому числі і на землях сьогоднішньої України – почався залізний вік. Очевидно, що основною причиною боротьби проти хетів було оволодінням технологією виробництва залізної зброї. Хетська держава відома з 1700-х років до н.е. у центральній частині Малої Азії. Український дослідник Володимир Паїк у своїй книзі "Корінь безсмертної України" (Львів, 1995) подає більш точну назву хеттів – гетити, Гетитська держава. Відомі чотири скіфські племена, які у своїй назві мають частку "гет": тісагети, массагети, міргети, матик(г)ети. Аще просто "гети" жили у пониззі Дунаю, коли Дарій І йшов війною на Скіфію, то тут із ними мав сутичку. Цілком очевидно, що коли сусіди громили Гетитську державу, частина її населення з південних берегів Чорного моря перебралася на північні береги, тобто у Праукраїну. Можливо цей факт і пояснює пізніші великі воєнні успіхи скіфів. Загалом, як твердять історики, які вивчають індоєвропейську проблему: предки гетитів, палайців, лувійців у Малій Азії з'явилися близько III тис. до н.е. з північних широт Європи. Отож повернення гетів з Малої Азії у Європу було не до зовсім чужих народів! Цілком можливо, що європейські гети свою ідентичність зберегли ще з тих давніх часів.

І якщо давні автори ототожнювали малоазійських гетів з пізнішими європейськими, то на це, як бачимо були вагомі причини і більшість речей із скіфської історії на сьогодні втрачають свою "фантастичність". А ще, як згадаємо, що правителі Єгипту і Гетитів вели між собою війни на Близькому Сході, то робиться тепліше, гарячіше. 3. Єгипетські реалії Підкорення Нубії-Ефіопії єгипетськими царями відбулося у часи розквіту Середнього царства (ХХІІ-ХVIII ст. до н.е.) XII династією. Найбільше до цього приклався Сенусерт III. Із Нубії єгиптяни отримували мідь, золото, цінні породи дерева, дорогоцінне і будівельне каміння, слонову кість, ладан, шкіри пантер і просто людей. Єгипет тоді вів війни із азіатськими народами, але це не було ще масштабно. З правління Яхмоса І почалася епоха Нового царства (1580-1085 рр. до н.е.). У другій половині ХVІІ ст. до н.е. Тутмос І з військом дійшов навіть до Євфрату (в Азії) і розбив державу Мітанні. За правління Тутмоса III (1468-1436 рр. до н.е.) Єгипетське царство досягло величезних розмірів – від Лівії до Верхнього Євфрату і на півдні до Четвертого нільського порогу і цього царя вважають найбільшим завойовником. Але одному з наступників Тутмоса – Аменхотепу IV довелося вже з гетитами укладати мир. Як повіствують історики при Рамзесі І, це XIX династія (1310-1200 рр. до н.е.) почалися затяжні війни з гетитами. Сеті І, син Рамзеса І здійснив чотири походи в Азію, щоби зупинити просування гетитів. Син Сеті І Рамзес II набув слави "Великого". Попри все, що він воював із сусідами, він набудував у Єгипті більше великих храмів і міст, а ніж будь який з його попередників. У 1286 році біля стін сирійського міста Кадеша, яке стояло на річці Оронт відбулася знаменита битва між Єгиптом і Гетитською державою. З кожної сторони науковці вважають приймало участь до 20 тисяч воїнів. Після битви, перемогу у Єгипті святкував Рамзес II. У храмі Амона в Карнаці він наказав вирізьбити довгий панегірик на честь своєї перемоги. Такий же самий панегірик було зроблено і в його поминальному храмі біля долини царів. А на пілоні Луксорського храму зобразили Рамзеса II, як він вбиває гетитів під Кадешем. Єгиптологи не полінувалися і порахували кількість убитих і втікаючих рамзесових ворогів – вийшло, аж десять тисяч і дев’ятсот чоловік. Але цих трьох монументів для прославлення перемоги виявилося замало для Рамзеса і майстри вирубали ще знаменитий скельний храм в Абу-Сімбелі... І все було би для пам'яті нащадків чудово, але через багато років на землі гетитів і єгиптян прийшли археологи з лопатами... і відкопали єгипетську і гетитську версію договору з царем Хаттушілем III, з якого 25

стало зрозуміло, що під Кадешем Рамзес II зазнав нищівної поразки і тільки чудом врятувався! Очевидно, що війська Рамзеса II під Кадешем включали у собі значний контингент ефіопських воїнів, під командуванням якогось ефіопського володаря, з почтом із дружин, гаремом і іншими придворними прибамбасами. Чи горіло ефіопське воїнство до бою, так далеко від рідних земель? Цілком вірогідно, що ні! Звичайно, що гетити про все це знали, чи догадувалися і спрямували свій головний удар проти єгиптян. А за негоріння до бою ефіопів, пізніше гетитський цар винагородив, дозволивши їм поселилися на північній границі Гетитської держави, тобто на Кавказі, де можливо було трохи спокійніше, а ніж тут на південних рубежах країни. А перемішування, переселення народів – це давня практика володарів багатонаціональних країн, а Гетитська держава саме такою і була. Отож, найбільш очевидно, що нинішні негроїдні абхазці у Грузії – це є залишки розбитого війська Рамзеса II, які тут живуть не мало не багато, а вже ось 3290 років, і були сюди спроваджені гетитським царем. Ще цікава інформація є у видатного римського історика Корнелія Таціта (55-120 рр. н.е.) в "Аналах" (кн.ІІ,60), де розповідається про те, що один знатний римлянин Германік відвідав Єгипет і зокрема Фіви. Де йому один із старших жерців переклав написи, що збереглися на руїнах храмів. Жрець розповів-прочитав, що з великим "військом цар Рамзес оволодів Лівією, Ефіопією, країнами мідян, персів, бактрійців, а також Скіфією"... У Єгипті бував і Дарій І, який за розповідями Геродота ІІ,110 хотів в одному святилищі поставити свою статую, але єгипетський жрець не радив йому цього робити, бо він не переміг скіфів, на яких ходив походом, а от Сесостріс, який тут стоїть, підкорив їх, як і багато інших народів. І Дарій бідний з ним погодився. Без сумніву, що тепер Скіфську історію не можна починати з VII ст. до н.е., як і не можна не згадувати у ній Гетитську і Єгипетські держави. А давньогрецький міф про аргонавтів, які плавали у Колхіду по золоте руно, очевидно, має під собою реальну основу. Елліни, які проживали у Єгипті знали, що чимало багатств єгиптяни отримують з чорної НубіїЕфіопії. Напевно, таких "ясонових" експедицій на Кавказ було кілька, поки греки не впевнилися, що Колхіда і Нубія це трохи різні речі. лютий 2004 р.

АНАХАРСІС У кінці 2001 року видавництво "Наукова думка", що у Києві випустило невелику книжечку доктора історичних наук Анни Русяєвої "Славетний мудрець-скіф Анахарсіс", 104 сторінки із ілюстраціями. Потрібно сказати, що цей твір вийшов тиражем всього 1000 примірників і був написаний авторкою те у 1997 році... Штучно створена криза в українському книговидавництві безповоротно з'їла чотири роки на шляху до розв'язання проблем Скіфської історії. Що ж це за славетний скіф, який став вартий окремої про нього книги? За підрахунками автора (А.Р.-С.6) про цього скіфа писало: "Близько семидесяти античних і ранньосередньовічних авторів, у тому числі такі знаменитості, як "батько історії" Геродот, філософи Платон і Аристотель, географ Страбон.... Анахарсіса, як літературного героя почали вивчати у школах Еллади після того, як уже через кілька століть хтось із поетів склав про нього вірші. Про це свідчить знахідка папірусного і фрагмента із шкільного зошита IIІ–II ст. Р. Хр., у якому зберігся початок вірша про його життя. Прагнення Анахарсіса до знань стало прикладом для дітей давньої Еллади. Не забули про скіфа і в нові часи. У 1790 році француз Ф.Бартелеми видав у Парижі книжку "Подорож юного Анахарсіса". Написана у повчально-виховному дусі, вона стала своєрідним бестселером, кілька разів перевидавалася. А що ж робилося у цей час на рідній землі Анахарсіса? Чи вивчали його життя нащадки у школах, чи цікавилися ним вітчизняні історики? З 1803 року коли за написання багатотомної "Истории государства Российского" взявся М.М.Карамзін у його праці майже немає згадок про Скіфію і про ці часи. Хоча його попередник відомий російський історик В.Н.Татіщев (1686 – 1750) десятки разів у своїх працях згадує про скіфів і інші джерела античної історіографії. Варто згадати ще іншого російського історика І.Лизлова, який це у 1692 році написав "Скифскую историю". Але з часів Карамзіна цілком очевидно, стало ясно, що давня історія наших земель і зокрема Скіфська стала небезпечною для Російської імперії, а пізніше і для Радянського Союзу. І хоча у Галичині Ізидор Шараневич (1829-1901) професор Львівського університету і Омелян Партицький (1840-1895) історик, вчитель гімназії пробували ввести у вітчизняну історіографію нашу давню історію, авторитет М.Грушевського, який виріс на засадах російської історичної науки таки переміг... Історію Скіфії, скіфів згадували постількипоскільки, адже головні їх землі знаходилися на Україні. Лише у 1993 році з'являється повний переклад Геродота на українську мову! А це ж автор, який найбільше залишив письмового матеріалу про Скіфію. Можна цілком погодитись з хронологічними рамками життя Анахарсіса, які подає у своїй книзі А.Русяєва: 620-10 – 550-40 рр. до Р.Хр. 27

Але сучасні скіфологи тут опиняються у своєрідному тупику. У часи життя цього відомого скіфа на українських землях пам'ятки кочових скіфів ще невідомі! Пам'ятки кочових скіфів фактично з'являються у нас лише після смерті цього скіфа. З VІІ ст. до Р.Хр. відомі лише кочові скіфи, які проживали на Північному Кавказі і робили походи у Передню Азію. Клинописні джерела називають їх "країною Ішкуза". Відомо навіть кілька їх царів: Ішпакай, Прототій (Партатуа) і Мадій, роки їх діяльності випадають на 672-652 роки до н.е. За розповіддю Геродота Анахарсіс був сином скіфського царя Гнура, який був внуком Спаргапейта, а цей останній був сином Ліка. Якщо між поколіннями у середньому випадає 25 років, то ця скіфська царська династія починається, як мінімум десь з початку 700-х років до н.е. З історії відомо, щоби утворилася успадкована царська династія від батька до сина і дальше, цьому як правило передує правління кількох виборних царів. З цього випливає кілька закономірних запитань: які території охоплювала Скіфія і чи відомі якісь зв'язки Кавказького регіону з нашими землями у ці часи? У яких стосунках була царська династія Анахарсіса з північнокавказькими "скіфськими" царями?? При археологічних розкопках поселення VІII–VI ст. до н.е., що біля села Жаботин Черкаської області було виявлено два клепані бронзові казани кавказького походження. А на розкопках двох курганів Мельгуновського і Носачівського було виявлено речі асірійського походження VIII-VII ст. до н.е. Все це свідчить про пряму участь наших предків у походах в Передню Азію разом з народами Прикавказзя. Про землі, які займала Скіфія, науковці почали писати тільки в останні роки XX ст. і то не дуже впевнено у своїх висновках. Як пише Геродот ІV,99: "Від Істру (Дунаю) починається первісна (стародавня) Скіфія". А ось, які розміри подає відомий географ і історик античності Страбон Європейської Скіфії: "Такою є вся країна, що лежить по той бік Істру, між Рейном і Танаїсом (Доном) до Понтійського (Чорного) моря і Меотиди (Азовського моря)". Про правдивість цієї інформації свідчить і такий факт: "Скіфські вістря стріл поширені у межах всієї Передньої Європи, включаючи басейн Рейну та навіть територію Франції" – Л.В.Павленко "Передісторія давніх русів..." (Київ, 1994, С.175 ). Інший античний автор Пліній Старший пише про Північний океан (Балтійське море) і острів в ньому, на береги якого у весняні часи хвилі викидають бурштин, і що цей острів знаходиться на віддалі одного дня шляху від так званої "Бавнонської Скіфії". У 529 році до н.е. масагетська цариця Томіра (за Геродотом), а пізніші автори її називають скіфською царицею у басейні ріки Аракс, що на Закавказзі розгромлює 200 тисячне перське військо на чолі з Кіром Великим. Очевидно, що Геродот свідомо "переплутав", переніс масагетів на простори Середньої Азії, фактично на самий край відомої грекам 28

землі - ойкумени, для того щоби грецькі жінки, як найменше цікавилися цією особою. Бо ж у тогочасному грецькому суспільстві жінка майже не мала ніяких прав. Тому сучасні дослідники говорять, аж про три ріки "Аракс", які нібито існували у ці часи, хоча й сьогодні відомий тільки один Аракс, який і був границею між Скіфією і тими державами, які тут існували. Середня Азія також входила у Скіфську державу, тут жило скіфське плем’я – саки. Про величезну територію Скіфії говорить і останнє речення у промові скіфських послів до Олександра Македонського, який у той час перебував із своїм військом у Середній Азії: "Ми сусіди обидвох твоїх імперій, кого ж ти хотів би в нас бачити: ворогів чи друзів” – Квінт Курцій Руф "История Александра Македонского" (Москва, 1993, С.161). Тоді Олександр володів Перською і своєю Македонсько-Грецькою імперіями, а кілька років перед тим скіфи з ольвіополітами вщент розгромили його полководця Зопіріона з 30-тисячним військом, який напав на місто Ольвію, що лежало на березі Дніпро-Бузького лиману. Після цього Олександру Великому довелося відмовитись від бажання завоювати Скіфію. Очевидно, що на першому етапі розвитку Скіфії, як держави, столицею було величезне Немирівське городище, за одними даними площа його 110 за іншими 1000 гектарів. На Немирівському городищі вже з другої половини VII ст. до н.е. відома грецька кераміка, яка зовсім відсутня у степових районах України. Геродот IV,17-18 описуючи племена, які населяли Скіфію дотримається своєрідного орієнтиру – ріки Південного Бугу, а далі ще IV,52 повідомляє важливу річ, що у верхів'ях цієї ріки пасуться "дикі білі коні", яких багато давніх народів вважали святими і використовували їх у різних сакральних дійствах. Система із двох Бугів Західного (фактично північного) і Південного є відгомоном міфологічних близнюкових уявлень. У багатьох міфологій народів світу два брати-близнюки виступають героями, творцями світу, землі, цивілізаційного життя і т.п. Архаїчна Спарта зберегла одночасне правління двох царів, а у Давньому Римі на найвищу адміністративну і військову посаду обиралося одразу двох консулів. У сучасній Буковині, зокрема у селах Тисовець і Великий Кучурів зберігся архаїчний звичай, що новорічну громаду хлопців – Маланку очолюють двоє верховодів – "калфів". Вищим проявом близнюкової міфології є перекази про трьох братів-близнюків, які виступають засновникам держави, чи столичного міста. Близнюкова міфологія, зокрема пояснює і той факт, чому місто Буськ, яке лежить на берегах Західного Бугу у давні часи удостоїлося стати центром слов'янського племені – бужан. Немирівське городище розташоване на берегах Південого Бугу. Саме звідси і починалася династія скіфських, точніше масагетських, гетських царів. Вже у часи Геродота влада над Скіфією перейшла до кочових скіфів, які жили за тим 29

же Геродотом IV,20 від Дніпра до Дону і Кримських гір, і тому їх було названо "царськими". Очевидно, що всі царські династії у Скіфії, як кавказька, кочова, немирівська були ще у ранні часи пов'язані міх собою династичними шлюбами. Це пояснює, зокрема такий факт: чому з обох боків дніпровської переправи біля Нікополя розташовані царські скіфські кургани, адже це нібито були спірні, пограничні території. Як пише А.Русяєва у вже згадуваній книзі (на С.43) про походження імені "Анахарсіс" вчені з допомогою таких мов, як давньогрецька, іранська, індогерманська так і не вияснили! "Майже всі вони водночас заперечують його іранське походження. Деякою мірою це теж вказує на те, що Анахарсіс народився не в середовищі кочових скіфів". Більшість науковців вважають, що кочові скіфи є за походженням іраномовними. Матір'ю Анахарсіса, цілком очевидно, була якась знатна гречанка із найстарішої грецької колонії з острова Березань, яка була на наших землях. Такі шлюби укладалися у більшості для скріплення дружніх, мирних стосунків між народами. Ім'я Анахарсіс є специфічним, воно більше ніде не зустрічається. Це ім'я можна розкласти на дві частини: ана – з грецької означає "сходити, підніматися", а хорс – "сонце". У 980 році великий київський князь Володимир зібрав язичеських богів в одному місці, де поряд з Перуном стояв Хорс. Більшість дослідників схиляється до того що "хорс-корс" – це бог чи божество сонця. "Сходяче, весняне, ранішнє Сонце" – ось, що могло значити ім'я Анахарсіс, що цілком відповідає "царським іменам" у ці часи. Подібним чином можна розшифрувати ім'я Томіра: "том" з грецької частина чогось, а "ра" – прадавня ще до індоєвропейська назва сонця. Томіра – це частинка Сонця. При створені у давні часи будь-якої держави виникали такі питання які потребували розв'язку: це організація податкової служби, завдяки якій можна було утримувати військо, державний апарат, виконувати великі будівничі проекти, встановлювати дипломатичні стосунки з сусідами, організовувати судову систему, впорядковувати закони-звичаї, а для виявлення намірів сусідів діяла внутрішня і зовнішня розвідки. Тому не дивно, що одного разу батько Анахарсіса – цар Гнур у якого було кілька законних дружин і ціла купа дітей від них, сказав йому приблизно таке: – Сину, ти нашу скіфську школу вищу закінчив, збирайся поїдеш на батьківщину своєї матері на навчання, бо там держави вже давно існували і люди державні знають, що і як робити у тих, чи інших випадках. А то ж сам бачиш, збирається у нас царська Верховна Рада, усі довго і розумно щось говорять, а загалом нічого мудрого, путнього з того не виходить ... Вірогідно, що на навчання він відправився не один, а з кількома своїми товаришами і двоюрідними братами з боку своєї матері. Також вірогідно, що на навчання посилались люди зі Скіфії не один раз, але 30

очевидно, що тільки Анахарсіс став найздібнішим учнем грецьких вчителів. Грецький письменник III ст. н.е. Діоген Лаертський написав книгу "Опис життя і думок славетних філософів". У цій книзі Діоген пише, що Анахарсіс написав вісімсот рядків віршів про скіфські і еллінські звичаї у житті і на війні. Як пише А.Русяєва, С.63: "Не відомо, звідкіля античні автори черпали його (Анахарсіса) різні вислови й сентенції. Загалом існує близько 50 висловлювань Анахарсіса на різні теми: міркування про поведінку людей; про взаємовідносини між людьми; про захист власної гідності; про заздрість; про значення мови; про мореплавство; про гімнастику; про політику й суспільний устрій; про вино та шкідливість пияцтва тощо". Очевидно, що давньогрецькі автори мали цей чи інший твір Анахарсіса на руках, або його виписки з нього і користувалися ними. Давні народи, які не користувалися письмом усі свої знання передавали від покоління до покоління переказами чи у вигляді поезій-віршів. Звичаї – це були так би мовити "первісні" закони за якими і жили ці суспільства. Безсумніву, що цих вісімсот рядків віршів Анахарсіс склав не для того щоби прославитися як поет у греків чи деінде – це фактично був перший віршований наш вітчизняний кодекс законів, конституція, і ще напевно, що архів. Те що Анахарсіс описав звичаї скіфів і еллінів говорить ще про тісну взаємодію між скіфами і еллінами Причорномор'я. Основна відмінність звичаю від закону та, що звичай встановлюється на протязі певного часу всією громадою. Розмовляючи з відомим лідійським царем Крезом, Анахарсіс сказав зокрема таке: "Природа є творіння божества, а закон – установлення людини, і справедливіше користуватися тим, що відкрито богом, а не людиною". Цю розмову подає античний автор Діодор Сицилійський, який жив у І ст. до н.е. Важко погодитись з твердженням А.Русяєвої, С.35 про те, що "особисті зусилля Анахарсіса все пізнати у Елладі, щоб передати потім свій досвід і свої знання співплемінникам, не увінчалися успіхом"?! Ще й як увінчалися, це зокрема пізнішими блискучими перемогами над багатотисячними військами, якими керували визначні діячі тогочасного світу, такі, як Олександр Македонський, Кір Великий, Дарій І, а перемогу над ними святкували: Томіра, Ідантірс і інші скіфські царі. Без чіткої і справедливої організації всіх народів, які населяли Скіфію, такі перемоги були б просто неможливими! Недаром учень Арістотеля – Клеарх Солійській писав, що "Спочатку один тільки скіфський народ користувався загальними законами". Варто було би ці слова Клеарха відлити у золотій таблиці давньогрецькою і українського мовами і почепити на будинку міністерства юстиції, що у Києві. Є чим гордитися!

Кожен грецький поліс-держава мав свої закони і очевидно, що їх узагальнення (кодифікація) сталося на основі скіфського прикладу. Анна Русяєва вагається, а чи вважати Анахарсіса царевичем, царським сином, адже на це є мало свідчень. У більшості в грецьких полісах влада була демократичною і навряд чи вигідно було Анахарсісу афішувати себе, як представника царського роду. Навіть після смерті Анахарсіса, греків цікавило, як загинув він, про це Геродот навіть через 100 років випитував у Ольвії, в представника скіфського царя – Тімна. Найбільш подібним за розвитком суспільного життя у лісостеповій Скіфії була ситуація у Афінах і Спарті. І в цих державах побував Анахарсіс. У Афінах він познайомився з Солоном, який у той час проводив тут свої знамениті реформи щодо рабоволодіння, уніфікував систему мір і ваг, і чеканку монет. Поділив усіх громадян за рівнем доходів, а не за родовими привілеями, сприяв розвитку торгівлі і ремесел. А від спартанського стислого способу мовлення, короткого і ясного Анахарсіс був у захваті, цілком очевидно, що подібні проблеми існували і у Ранній Скіфії. Щодо першої зустрічі Анахарсіса з Солоном варто розповісти про неї окремо. Солона зараховують до числа семи еллінських мудреців. Як стати ближче до Солона, як з "перших рук" ознайомитися з його реформами і їх ходом, законами і коментарями до них, ось які питання стояли перед Анахарсісом, коли він надумував познайомитися із цим мудрим правителем Афін. Звичайно, що його б представили Солону і посадили десь на "ослячу лаву" – ложе, і час від часу би звертали увагу на його мудрі слова, навздогін сказані і не більше... Анахарсіс вирішив зіграти на зверхності греків до інших народів. Отож у якийсь день, коли Солон у себе давав "симпозіум" для своїх друзів і знайомих, десь після другої чаші вина, коли люди ще не п'яні, але вже й не тверезі, у його дім постукали... Дамо слово Діогену Лаертському: "Сосікрат говорить, що у Афіни він (Анахарсіс) прибув у 47 Олімпіаду (592 р. до н.е.) в архонство Євкрата. Герміпп говорить, що він прийшов до будинку Солона і звелів одному з рабів передати, що до господаря прийшов Анахарсіс; щоб його побачити і стати якщо можливо, його другом і гостем. Почувши таке, Солон звелів рабу передати, що друзів, звичайно, заводять у себе на батьківщині. Але Анахарсіс зараз же зміркував і сказав, що оскільки Солон якраз у себе на батьківщині, то чому б йому не завести друга? І вражений його винахідливістю, Солон впустив його і став йому кращим другом". На давніх Олімпійських іграх виступали не тільки атлети, але й музиканти, вісники, а у 87 Олімпіаду (432 р. до н.е.) афінський астроном і математик Метон показував свій календар у якому сонячний і місячні періоди він об’єднав в один цикл, який тепер названий його іменем.

Очевидно, що подібні змагання між мудрецями були організовані лише раз, приблизно у 582 році до н.е. у храмі Аполлона у всегрецькому святилищі у Дельфах. І висловлювання мудреців були записані на стінах храму. Про це пише А.Русяєва у своїй книзі на С.59. За "Списком філософів" Гіппобота Анахарсіс був у цьому документі п'ятим, тобто входив у Сімку визначних мудреців Еллади. Звичайно, що серед грецьких представників пізніше були і такі, які соромилися присутності напівварвара-скіфа у цьому списку, і виносили його за рамки канону і ставили то на восьме, то на дев’яте місце. За свідченням Діогена Лаертського у Елладі Анахарсісу у IV ст. до н.е. була поставлена статуя з написаним його висловлюванням з яким він очевидно переміг на змаганні мудреців: "Приборкуй язик, живіт і плоть". До нашого часу дійшло лише мініатюрне зображення голови скіфського еллінського мудреця у профіль, яке було вирізьблене на перстеневому камені (гемі). Безперечно саме зображення є унікальним, адже з тих давніх часів – це єдине персоніфіковане зображення нашого предка, яка дійшло до нас. На гемі ми бачимо голову чоловіка, якому 4050 років. Це цілком відповідає тим рокам Анахарсіса, коли він приймав участь у змаганні мудреців у Дельфах, і там очевидно, тодішній художник і зобразив його, як і інших мудреців. Анахарсіс коротко підстрижений, а у пізніших скіфських художніх предметах скіфи "кочові" зображені довговолосими. Це ще один доказ його походження не з кочових скіфів. Довгий ніс, як тепер кажуть спеціалісти з різних хіромантійних наук – характеризує людину, яка до всього проявляє свою зацікавленість. Очевидно, що так і було! Геродот ІV,76 зокрема повідомляв: "Анахарсіс об'їздив колись більшу частину світу". Закінчивши грецькі "університети" дальше вірогідно, що Анахарсіс подорожував світом, як купець чи дипломат від Скіфії. Часто все суміщалося водно, і ще плюс розвідка, і це було загальноприйнятою практикою тих часів. Отож цілком очевидно, що А.Русяєва С.84 помиляється коли вважає, що із "Анахарсіса було зроблено великого розвідника й дипломатичного діяча". Коли Анахарсіс відвідав лідійського царя Креза, який почав правити з 560 р. до н.е., то скіфу на той час вже було десь біля 60 років, і дуже малоймовірно, щоби він просто зустрівся з Крезом, щоби вразити його своєю мудрістю. Очевидно, що вже тоді границя Скіфії проходила по р.Аракс і скіфську верхівку не могли не цікавити події, які тут у Передній Азії відбувалися. А.Русяєва С.21 ще помиляється, коли вважає, що перші греки, які з'явилися у нас у Причорномор'ї проникали у наш Лісостеп у пошуках тут золота. Золотих родовищ тут не було, тут у Немирові на скіфському городищі була столиця Ранньої Скіфії, і тут вирішувалися усі їхні діла, щодо торгівлі, щодо заселення тих, чи інших місць нашої землі. Нічийних земель на побережжі Чорного моря не було ніколи, це вигадки істориків! 33

Знайомлячись час від часу з досягненням давніх філософів світу не покидала думка: чому на наших землях не народився якийсь давній філософ, який би став "родоначальником" якогось філософського напряму цій науці? Тепер з гордістю можна сказати, що у нас така особа була, це був - Анахарсіс! Його думки, судження, вислови щодо стриманості, помірності у житті підхопили і розвинули у IV ст. до н.е. так звані "кініки". Так виник кінізм. Саме кініки і написали на основі відомостей і творчості Анахарсіса десять листів, які так і називаються "Листи Анахарсіса", і ці листи входять у кінічну філософську літературу. Філософія і погляди Анахарсіса і кінізму також посприяли створенню ще одного філософського напряму – стоїцизму. Стоїки розробляли міцну і розумну основу морального життя, яку вони вбачали у подоланні пристрастей, "силі духу" і т.п. І кінізм, і стоїцизм подалі посприяли становленню ідеології християнства і християнського аскетизму. Точна дата смерті скіфського філософа невідома. Переказ Геродота IV,76 про те, що Анахарсіса вбив його брат Савлій, який тоді царював у Скіфії, коли філософ справляв чужинецький обряд, більше подібний на вигадку самого історика. Моралізаторський сенс нього оповідання був спрямований до сучасників і одноплемінників Геродота, щоби вони не зрікалися своїх звичаїв і не переходили на бік Перської держави, з якою грецькі держави вели у той час багатолітню війну. Діоген Лаертський подає дещо іншу версію смерті Анахарсіса: "Після того, як минув час, Анахарсіс повернувся до Скіфії, але там через велику його любов до всього еллінського його запідозрили у намірах відступити від отчих звичаїв, і він загинув на полюванні від стріли свого брата, промовивши такі слова: "Розум оберігав мене у Елладі, заздрість згубила мене на батьківщині". З останніх слів мудреця можна зробити висновок, що його життя не раз попадало у складні ситуації і під час мандрівок еллінським світом. Щодо "заздрості", то тут йдеться, або про заздрість мудреця, що його згубила (це сумнівно), або про заздрість убивці. Часто вбивство відомої особистості буває пов'язано із ситуацією яка складається навколо цієї держави у якій ця особистість проживає. Цілком очевидно, що у Скіфії в її верхівці були групи-клани, які мали власні інтереси, які пов'язувалися із зовнішніми сусідами: прогрецькі, профракійські, просарматські, пробоспорські, прокавказькі, пролідійські. Вірогідно, що у сусідів Скіфії сталася якась серйозна подія, яка могла серйозно вплинути на політичні події у самій Скіфії. Анахарсіс, як тепер кажуть був неформальним лідером і надзвичайно мудрим консультантом однієї такої політичної групи чи блоку таких груп, яка очевидно була у певній опозиції до царя Савлія. Далі був царський бенкет з полюванням, і який так трагічно закінчився для Анахарсіса. При більш уважному

вивченні і співставленні тогочасних світових подій можна буде отримати кілька вірогідних дат загибелі знаменитого скіфа. Національна Академія Наук України має організувати істориків, літературознавців, філософів, філологів, які мають укласти усі відомі матеріали про скіфа Анахарсіса, а також дані про авторів, які про нього писали, фахові коментарі повинні бути написані з кількох позицій, і все це має бути видане одним томом! Який послужить вагомим чинником для подальшого вивчення спадщини наших предків. Спадщини золотої, спадщини безцінної. А Немирівське скіфське городище без сумніву стане місцем паломництва, де будуть збиратися на свої конференції, збори, наради, диспути, колоквіуми і т.п. – історики, літературознавці, філософи, дипломати, юристи, поети, письменники, купці, законодавці, політики і просто працівники різних спецслужб, адже всіма цими професіями і покликаннями прекрасно володів Анахарсіс, і ввів їх цивілізовано у наше життя. Щодо походження назви "скіфи-скити", то очевидно праві були давні автори, які виводили назву цього кочового народу від праслов'янського слова "скитатися" – кочувати. Племена, які кочували на Півдні України та Північного Кавказу отримали свою назву від наших предків – "скити", якими цікавилися елліни. Пізніше, коли владу у "Скіфії" захопили кочові племена, їхня "еллінська" назва "скіфи" стала називною для усіх племен і народів, які населяли Скіфію. За повідомленням пізньоантичного історика Йордана, до приходу скіфів наша земля називалася – "Ойум", але це вже трохи інша історія. червень 2002 р.

УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ Ось вже з більше, як два століття дослідники всього світу прагнуть знайти батьківщину індоєвропейських народів. Цілком очевидно, що сучасний рівень розвитку людства значною мірою зумовлений досягненнями європейської цивілізації, яку витворили передовсім народи індоєвропейської мовної сім'ї. Сьогоднішній розквіт цієї цивілізації припадає на другу половину другого тисячоліття нашої ери, що певною мірою пояснюється індоєвропеїзація таких континентів, як Австралія, Північна і Південна Америки. Тому немає великої необхідності говорити про наукову значимість вивчення проблеми походження індоєвропейців та пошуків їхньої давньої прабатьківщини. Територія нашої держави здавна претендує на титул "прабатьківщини індоєвропейців", при його ствердженні можна собі тільки уявити, які нас чекають від цього морально-матеріальні дивіденди, якщо правильно і усім цим розпорядитись. Отож у даному випадку звернемося до загальнозрозумілих, до простих, відомих, маловідомих і зовсім невідомих фактів, які свідчать на користь української "прабатьківщини індоєвропейців".

Від Індії до Скіфії Рівно сто років тому назад у Бомбеї вийшла книга Бала Гангадхара Тілака "Арктична батьківщина у Ведах". Спираючись на цікаві факти подані у давньоіндійських письмових джерелах Рігведі і Махабхараті Тілак висунув гіпотезу проте, що предки індійців у сиву давнину жили на крайній півночі Євразії. А у 1983 році московське видавництво "Мысль" випускає книгу Г.М.Бонграда-Левіна і Е.А.Грантовського "От Скифии до Индии". Це вже було друге, доповнене і перероблене видання. Переклад першого видання вийшов у Індії, Угорщині і Франції. Підзаголовок книги (1983 р.) носить назву: "Древние арии: мифы и история". Опрацювавши велику масу наукової літератури сходознавці: індолог Г.М.Бонгард-Левін і іраніст Е.А.Грантовський приходять до висновку про спільність міфологічних коренів, як індійських, іракських так і скіфських. У великому індійському епосі "Махабхарата" розповідається, зокрема про гору Мера (Меру), яка знаходиться далеко на півночі, і де півроку день і півроку ніч. Де високо у небі видно Полярну зірку, де у всій красі народжених райдугою видно десять Апсар, які реально дуже подібні на північне сяйво. І звичайно, що на горі Меру живуть: Брахма, Шіва, Вішну, Сур’я, адже там один день і ніч складають один людський рік за тривалістю. З цієї гори і сусідніх гір, які її оточуюсь течуть золотоносні річки і т.п. Північний схил Меру - це побережжя Молочного моря. 36

Герої Рамаями називають його – Вічним океаном. На півночі Молочного моря є Шветадвіпа (Білий острів), від Меру він розташований на 32 тисячі "йоджан". На цьому острові живуть духмяні, білі мужі, віддалені від усякого зла, наповненні життєвою силою, їх кості немов алмазні. До тисячі років вони тут живуть в любові, з радістю служачи богам. На острові не холодно і не жарко, земля повна всілякими багатствами, звірами, плодами, духмяними квітами, небесні діви тут співають і танцюють, там немає ні війни, ні жорстокості. Білі мужі є знавцями законів, праведники, наділені всіма добрими знаками. Усім їм характерна божественна справедливість... Повсюди вони шепчуть молитви і стараються зрозуміти сутність вічного бога. У цю країну неможливо попасти через суворий клімат, її стережуть страшні чудовиська. Туди потрапляють лише після своєї смерті, вибрані богами праведники. Із давньоіранського епосу "Авести" до нас дійшла тільки одна четверта цього твору. Але і там кругом золотої гори Хукайри рухаються: сонце, місяць, починаються ріки, тут живуть боги, які п'ють священний напій хаому, так, як індійські боги п'ють - амріту. Іранські священні гори також знаходяться десь далеко на півночі. Тут бере початок ріка Раха, а біля гір знаходиться велике, прекрасне море Воурукаша. Посередині цього моря є острів, на якому живуть священні тварини і ростуть незвичайні рослини, і прилітають небачені птахи. З інших фрагментів "Авести" відомо, що є дорога у храм Винагородження, і туди можуть потрапити тільки справжні праведники, а так у цей авестійський рай неможливо попасти через холоднечу, сніги... і зима тут володарює десять місяців. І авестійські жителі лиш раз на рік тільки бачать, як сходить і заходить сонце. Батько історії – Геродот описуючи Скіфію, повідомляє, що далеко на півночі є люди, які "сплять шість місяців". Досить скептично настроєний історик не міг собі уявити і визнати шестимісячний день. У І ст. н.е. римський географ Помпоній Мела писав, що далеко за Скіфією сонце вперше сходить у день весняного рівнодення, а заходить у час осіннього рівнодення. Таким чином день там тягнеться шість місяців і стільки ж ніч. Інший римський автор з тих же часів, Пліній Старший писав, що там на півночі за Скіфією сонце сходить у час літнього сонцестояння, а заходить в часи зимового сонцестояння, не забувши назвати невігласами, тих хто про це пише інакше. Ще Геродот пише про лисих, однооких людей, людей з козячими ногами, про іседонів, гіпербореїв і грифів, які стережуть золото. І все це античні автори пов'язують з напівміфічними Рипейськими горами. Навіть Арістотель писав, що "біля самої півночі, вище крайніх меж Скіфії знаходяться Рипи". За Рипами лежить Океан, який античні автори називають Льодовитим, Скіфським або Північним.

Підбиваючи підсумки своїм пошукам Бонгард-Левін і Грантовський (С.153) приходять до висновку, що формування "північного циклу" давньоарійської міфології проходило на великих територіях, де ріки течуть з півночі на південь, а рельєф місцевості відповідно зростає з півдня на північ, іще ці землі лежать між Дніпром і Уралом. До певної міри буквальне розуміння міфологічних реалій не дозволило шановним сходознавцям знайти цей регіон Євразії на основі якого і сформулювався "північний цикл". Арктичні подорожі З усього вище сказаного можна зробити висновок, що у давні часи предки арійців, скіфів, очевидно, таки відвідували північні райони Євразії. Повстало питання: який саме район вони відвідали? За всіма описами найбільше тут підходять Уральські гори з побережжям Північного Льодовитого океану. Отож виходило, що давні арійці до цього океану добиралися гірськими долинами Уралу, але познайомившись з солідним томом "Эпоха бронзы лесной полоси СССР" (М. "Наука", 1987 рік), довелося відмовитись від цього варіанту шляху. Останніх 380 кілометрів Полярного Уралу є справжнього білою плямою для археології, тобто тут люди не жили, а раз не жили, то ніяких доріг тут не було, як і немає їх і зараз! Предки давніх арійців на Північ попадали річковою системою Обі, яка тече у спокійних рівнинних умовах. Про це говорять і різночасові археологічні об'єкти на берегах цієї річки. На Нижній Обі є зараз місто Салехард, територія якого багата на археологічні об'єкти у порівнянні з сусідніми територіями. Це місто цікаве тим, що тут проходить умовна лінія Північного полярного кола. Це значить, що тут у день літнього сонцестояння (22 червня) сонце не заходить, а у день зимового сонцестояння (22 грудня) сонце не сходить. А чим дальше на північ, то кількість днів коли сонце сходить/несходить стрімко зростає. Ось табличка, яка показує цю залежність від географічної широти: Широта у градусах 67 68 70 72 74 76 … 90

Ніч 0 23 55 72 86 99 … 176

День 0 40 70 86 100 114 … 189

Дані взяті з "Большой Советской Энциклопедии". Тобто давні люди, які побували на півночі, цілком теоретично підрахували, що день полярний найдовший тягнеться шість місяців, як і полярна ніч. На півночі півострова Ямал вони могли спостерігати полярний день довжиною близько 100 діб. Населяючи, величезні території помірної зони Євразії предки арійців, звичайно, були дуже здивовані, що далеко на півночі сонце багато діб може світити не ховаючись. І вони очевидно дійшли до висновку, що десь там далі на півночі є те місце, де день і ніч є по шість місяців, і що там безумовно живуть боги, адже кругом того місця крутиться все величезне небо із зірками навкруг Полярної зірки, На прикладі природи півострова Ямал, який у довжину близько 700 км, а ширину 240 км, подорожуючі спостерігали, як тут суворішав клімат. На півдні Ямалу ще є листяна лісотундра, яка у центральній частині змінюється на кущову, мохо-лишайникову тундру, а ще далі на арктичну тундру, або пустелю. Із вище згаданого тому "Археології" (1987 р.) у районі Салехарду, озера Ярсалинського і Йоркутинської стоянки є археологічні матеріали, які відносяться до ХХV-ХХІ ст. до н.е., і які мають свої коріння далеко на південь у Притоболії. Ще у Салехарді і бухті Находка є археологічні матеріали, які відносяться до ХVIIІ-ХVІІ ст. до н.е., а за іншими даними навіть до XV-ХІ ст. до н.е. Вважається, що давні арії Індію почали завойовувати (заселяти) з II тисячоліття до н.е. Отож більш вірогідно, що індоарійські мандрівникидослідники на Півночі побували ще до II тис. до н.е., адже ще був потрібен час для формування нового світогляду індоєвропейських племен-народів. Крім того саме слово "Ямал" з ненецької мови перекладається, як "кінець землі". Відповідно зима на півдні Ямалу тягнеться 7 місяців, а на півночі всі 10 місяців. Зимувати із стадами оленів ненці йдуть у лісотундру, тобто на південь Ямалу і дальше. По сусідству з Ямалом закінчуються Уральські гори, і виходячи з тодішніх уявлень боги не могли не жити на горах. Але добравшись на край Ямалу подорожуючі предки арійців, бачили острів, який і зараз називається – Білий. Тоді арійські міфотворці-ідеологи і придумали, що на цьому острові живуть "святі, праведники". Що цілком відповідає географічним реаліям, адже "рай" знаходиться на північ від гори (гір), де живуть боги. Потрібно сказати, то Полярне сяйво на півночі існує тільки між 67 і 70 градусами північної широти... Арійські подорожуючі, чули розповідь очевидно про те, що комяцький бог-творець Єн, після всіх своїх справ на землі поселився на небі у великій добротній хаті і часом її вогні можна бачити. Зона Полярного сяйва є північною межею розселення народу комі. Тому й вийшло ось таке "роздвоєння" житла богів і праведників окремо. Арійські

творці нового світогляду (міфів) не могли проігнорувати місцеві легенди про поводження того чи іншого явища природи. Очевидно, що таких арійських експедицій на північ було кілька. Скільки було потрібно авторитетних людей, які побувавши далеко на півночі і розповіли про побачене, щоб можна було переконати численних своїх сородичів. Скалки "північного циклу" Світогляд створений предками індоіранських народів, очевидно, ще до повного розмежування індоєвропейських народів попав зокрема і до таких народів, як давні греки, так і до українців, і росіян. На міфічному грецькому острові Схерія живе казково щасливий і безтурботний народ феаків. Правив там цар Алкіной, ім'я якого дуже подібне до пташки – зимородка, а цариця у нього була Арета, що перекладається, як Справедливість. У шведській мові є слово "шхери", яке значить невеликі скелясті острови, розділенні вузькими протоками. Поширені такі острови у областях давнього зледеніння, тобто на північних широтах. Один з подвигів, Геракл вчинив, добуваючи золоті яблука Гасперид, які мали здатність омолоджувати. А у нас у морі-окіяні є острів БуянВирій, а на тому острові є камінь Алатир, а на ньому росте золотокорий дуб, який родить молодильні яблучка. Сюди на цей острів злітаються птахи (перелітні) зимувати. Відомий грецький бог, який немає еллінських коренів, пересувається світами на цілком "реальному" транспорті – лебедях. Адже лебедів, давні подорожуючі могли бачити літом у північних широтах. Відомий історик Йордан VІ ст. н.е. у своєму творі "Гетика" переповідає легенду про те, що готи вийшли-народилися з острова Скандза, який знаходився у Північному океані, навпроти ріки Вістули (Вісли), яка впадала у нього трьома рукавами. Чимало науковців цей переказ сприймають за правду. Але назва цього острова дуже співзвучна з одним терміном індійської філософії – Скандха. Це слово означає об'єднання, скупчення дхарм. Дхарма із санскриту – закон, порядок, справедливість, якість, характер, природа, обов'язок. Ще з Скандхою пов'язаний бог Варуна, який у свою чергу зв'язаний з космічними водами, захисник істини і справедливості. Варуна належить до великих богів ведійського пантеону. Цілком очевидно, що готські "ідеологи" переробили міф про "острів праведників" на те, що з того острова вийшли самі готські племена! Також очевидно, що готська верхівка була знайома з твором Діодора Сицилійського, який жив у І ст. до н.е. і зокрема писав таке: "Проти Скіфії, яка лежить вище Галатії, в Океані є острів, названий Басілією (царським). На цей острів хвилі викидають багато так званого електра (бурштину), який більше ніде у всесвіті не зустрічається". А 40

Пліній Старший не вірив у існування такого острова, але написав, що на побережжі Північного океану (Балтійське море): "Є кілька безіменних островів, з яких один, за словами Тімея лежить на віддалі дня шляху, від так званої Бавнонської Скіфії, і на нього у весняні часи хвилі викидають бурштин...". Потрібно відзначити, що автору цієї книги не довелося бачити праці вітчизняних скіфологів чи просто аматорів, які хоча би раз, одним реченням згадали про цю Бавнонську Скіфію?! Можливо йдеться про Багно (болотяну) Скіфію, що характерно для прибалтійських земель? Відомий античний географ і астроном Клавдій Птолемей, описуючи Європейську Сарматію (колишню Скіфію) зазначав, що до Рипейських гір живуть такі народи, як савари і боруски. Рахманський Великдень і Рипи На третій день Великодніх свят шкаралупи з писанок, крашанок і яєць, які пішли на паску, ще й до сьогодні населення України кидає у річку, бо через три тижні, за переказами, цю шкаралупу вода приносить до рахманів, які по-цьому і взнають, що в Україні був Великдень. Словник Б.Грінченка дає визначення слів: "рахман, рахманний" – житель міфічних країв, тихий, скромний, правовірний християнин. Словник подає ще такі слова: рахта – другий день храмового свята; рахтувати – розраховувати; роздумувати, рахувати – однією з головних функцій керівників людських громад було вміння рахувати дні, місяці, роки, визначати кількість податків, об'явлення коли і яке свято святкувати і т.п. Відповідно до міфічної іранської річки Раха, то українське слово рахман, можна потрактувати, як людина (ман), що живе на березі ріки Рахи. Те що шкаралупи з яєць гіпотетично могли водним шляхом потрапити до праведників, говорить про те, що реально існував і був відомий цей водний шлях на північ. У єгипетській міфології частка "Ба" означає одну з складових частин людської дійсності – душу. Враховуючи, прадавню спорідненість мовних сімей, вже в Індії до "рахмана" була приєднана частка "ба" – слово набуло трохи нового значення. Ще у Словнику Б.Грінченка є слово: рипа – воно має два значення: перше – промоїна, вибоїна; друге – високий, обривистий берег, обрив. У селі Тисовець, біля Чернівців жителі ще й досі говорять на гору, гори – рипа, рипи? Це й же Словник подає цікаву приповідку: „На річку йшли чоботи – рипали, а з річки йшли – хлипали", до слова "рипати". Слово "рип" є звуконаслідуванням відповідного природного звуку, тому тут ніякого мовного запозичення немає і не може бути з інших мов. Цілком очевидно, що підвищені місця рельєфу були вільні від надмірної вологості і зберігали взуття сухим і "рипучим", і звичайно, що комфортним, тому такі місця і отримали назву "рипи, рипа". Добре було би нашим мовознавцям дослідити поширення цього слова... Науковці за допомогою лінгвістичного аналізу найдавніших 41

спільних елементів різних індоєвропейських мов дійшли до висновку, що рослинний і тваринний світ індоєвропейської прабатьківщини відповідає помірній зоні Європи і Азії. Саме тут немає великих знакових гір, саме тут йде постійне чергування сухих горбів з мокрими низинами. Тому і "приземлена" назва Уральських-Рипейських гір відповідає географічним реаліям. Щодо висоти над рівнем моря , то Уральські гори є нижчими за Карпати, Кавказ, Алтай, Саяни. Наш здогад про Рипейські-Уральські гори підтверджує повідомлення того ж Йордана: "Посередині Скіфії є місце, яке розділяє Азію і Європу одну від другої, це Рифейські гори..." Ось яка величезна була країна Скіфія, і дійсно на схід до Алтаю і на захід до Дунаю – Південний Урал справді знаходиться посередині цього шляху. Це підтверджує і археологія: для цих величезних територій Євразії у мистецтві племен раннього залізного віку характерний особливий художнім напрям у мистецтві, який називається – "звіриний стиль". Крім цього стилю науковці вбачають такі спільні риси "скіфського світу", як зброя, кінське спорядження, литі бронзові казани і бронзові дзеркала. З цього можна зробити висновок, що ще у ранньому залізному віці євразійські степи в основному належали індоєвропейським народам. Є ще одне підтвердження величини Скіфії. Коли Олександр Македонський завоював Перську імперію і перебував на півдні Середньої Азії і збирався воювати проти Азіатської Скіфії, перед тим 30 тисяч його війська на чолі з Зопіріоном загинуло у Європейській Скіфії, намагаючись захопити плацдарм для походу самого Олександра, під містом Ольвією. Тоді до Македонського прибуло 20 послів скіфських, про це пише римський автор Квінт Курцій Руф, який написав "Історію Олександра Македонського" подає у цьому творі промову старшого скіфського посла. Звичайно, що науковці вважають, що ця промова вигадана самим Руфом, але ось її закінчення: "... за Танаїсом (Доном) ми заселяємо землі впритул до Фракії, а з Фракією, розповідають межує Македонія. Ми сусіди обидвох твоїх імперій, подумай, кого би ти хотів з нас мати: ворогів чи друзів?" Острів Левка і Шамбала Давня назва острова Зміїний, що навпроти дельти Дунаю – острів Левка (Білий), а ще називали його островом Ахіла або Блаженних. Саме тут грецькі міфографи помістили душу одного з головних героїв епосу Гомера – Ахіла. Ще на початку XIX ст. на острові були помітні залишки Фундаментів 30-метрового античного храму. Найбільше знахідок дарованих монет Ахілу належать до V-III ст. до н.е. За легендою у кінці Х ст. н.е. в Індїї у середовищі будистів поширюється твір "Калачакра-тантра". У цьому творі описується країна Шамбхала (Шамбала), яка знаходиться північніше невідомої ріки Сіта. 42

Цю країну обступають вісім снігових вершин, і там правлять мудрі царіжерці. Пізніше міфічну Шамбалу почали шукати у високих горах Тібету. Північне оповідання у Геродота У першій частині "Північного" оповідання Геродот ІV,13-16 розповідає про Арістея, який побував далеко на півночі, де живуть ісседони, біля них живуть одноокі люди, далі грифи, які стережуть золото, а біля самого моря – гіпербореї. Далі очевидно, що Геродот переповідає Арістея про те, що "арімаспи витіснили з країни ісседонів, а ісседони скіфів, а кімерійців, які жили біля південного моря, скіфи змусили покинути країну". З цього робить висновок Геродот: "Отже і цей переказ не узгоджується з тим, що розповідають скіфи про свою країну". А далі історик признається, що не знайшов ні одного очевидця, щоби міг розказати про ці далекі краї. Друга частина оповідання значно більша від п23 до п37 IV книги Геродота. Геродот ІV,23: "Отже, до країни цих скіфів, яку я описав уся земля рівна з жирним грунтом, але далі вона кам'яниста і нерівна". Найбільш цьому описові відповідають східні схили Південного Уралу. Круті схили гір і горби тут покриті щебенем і утворюють "кам'янисті степи" за сучасними описами цього регіону. Далі за Геродотом: "Коли перейти значну відстань від цієї кам'янистої землі, прийдеш до узгір'я високих гір, де живуть люди, як кажуть усі від народження – і чоловіки, і жінки – лисі, в них плоскі носи і великі підборіддя". Далі, далеко степами можна рухатися тільки на схід до Алтайських гір. Зараз Алтай вважається дослідниками батьківщиною алтайської мовної сім'ї, тобто тюрків і монголів. Особи монголоїдної раси справді на лиці мають дуже малий волосяний покрив, що і відповідає "лисим" людям, а ще у них приплюснуті носи і широкі підборіддя. А ще "лисі" люди годуються плодами якихось дерев, пише Геродот. Найбільш вірогідно, що тут йдеться про горішки кедрової сосни. Адже саме тут її основний ареал поширення. Ще ці люди мають "мало худоби, бо у тих краях пасовища дуже вбогі". Вбогі пасовища у цьому регіоні у порівнянні з степовими, бувають на півдні і в гірській, і передгірській зонах Алтаю. Далі Геродот IV,24 пише, що скіфи спілкуються з цими людьми з допомогою сімох перекладачів. "Сім перекладачів" тут вжите, вірогідно, у значенні значних складностей перекладу з цієї мови. Нічого дивного, адже це була зовсім інша мовна сім'я. В цьому 24 параграфі Геродот якраз і згадує про людей "що сплять шість місяців щороку" і знаходиться вони далеко на півночі. А початок 27 параграфа є досить цікавим: "В усій цій країні, яку я описав, зима настільки сувора, що нестерпний мороз триває вісім місяців, так що коли проллєш воду, то від цього на землі не буває болота, але коли розпалиш вогонь, може бути багнюка. Море замерзає, а також і весь 43

Кіммерійський Боспор". На Крайній Півночі зима справді тягнеться вісім і більше місяців. І якщо на вічній мерзлоті літом розпалити вогнище, то й справді утворюється багнюка. А далі Геродот до розповіді про північні краї, цілком очевидно, приєднав Кіммерійський Боспор і його замерзання зимою... Параграф 32 цікавий тим, по Геродот повідомляє, що про гіпербореїв ні скіфи, ні інші люди нічого не розповідають? Про гіпербореїв розповідав Геосід і Гомер, зазначає історик, цілком очевидно, що епос про гіпербореїв є грецького походження, а не скіфського. А ісседони у Геродота описані цілком реально, щодо своїх звичаїв, це очевидно жителі Західно-Сибірської рівнини, теперішні ханти і мансі, саме через їх землі, рікою Об і пролягав шлях на північ. Ханти і мансі належать до уральської мовної сім'ї. Параграфи 33-35 розповідають про те, як гіперборейці роблять пожертви на головному святилищі всіх греків на острові Делос. Очевидно, що все це було придумано делоськими жерцями для більшого прославляння їхнього святилища і це все в контексті "північної" ідеології. Ще цікаве у цій розповіді, що гімн присвячений двом гіпербоорейським дочкам склав "один лікієць Олен". Лікійці – індоєвропейський народ, який очевидно мав значно більший, ширший епос "північного циклу", вони були сусідами греків у Малій Азії. 1 грудень 2003 р. Звідки йшло заселення Євразійської степової зони ми можемо прослідкувати за топонімами. У Вінницькій області є невелика річечка Сура, притока Південного Бугу, є Мокра Сура в районі Дніпропетровська, довжиною 138 км впадає у Дніпро, а більш як 800 кілометрова Сура є притокою Волги, ця Сура має ще такі притоки, як «Медяна» і «Пьяна» – ці назви взято із російськомовного «Атласа мира» (Москва 1988, с. 28) (без закінчення „ая”). А у книзі О.С. Стрижака «Етнонімія Птолемеєвої Сарматії у пошуках Русі» (Київ, 1991 р.) цей автор говорить (сс. 44,48) про спільність топонімів у басейні ріки Оки і Тобола (притока Обі). Інша справа, що Стрижак вважає, що це «урало-західносибірські» пришельці колись давно побували на Праукраїні, але в даному випадку все навпаки – пришельці були з Праукраїни! травень 2007 р.

Міф Платона або сім запитань шукачам Атлантиди Платон мій друг, але істина – ще більший друг. Аристотель, IV ст, до н.е. Цей крилатий вислів відомий усім, але напевно тільки, як вислів, бо пошуки істини щодо платонової Атлантиди більшість замінює на дружбу. Звичайно, великій людині важко заперечити, але це не є неможливим! Про Атлантиду у Платона розповідь зустрічається тільки у двох його творах: діалогах "Тімеї" і "Крітїї". Діалог "Крітії" є маленьким щодо інших і повністю присвячений описові Атлантиди. Отож спробуємо висвітлити ті сторони розповіді Платона про Атлантиду, які суперечать простій істині. Запитання 1 Початок розповіді про Атлантиду говорить про те, що цю історію знав відомий грецький діяч Солон (640-560 рр. до н.е.), а роки життя Платона (427-347 рр. до н.е.). Платон устами Крітія розказує про давню величну Афінську державу, яка поклала "край агресивності незлічених воїнських сил, які прагнули завоювати Європу і Азію, а шлях вони тримали від Атлантичного моря" – тобто з Атлантиди це з діалогу "Тімей". Якщо справді були у давнину "великі діяння" Афінської держави, то чому ця історія стає відомою ширшому колу людей, тільки через багато років після смерті самого Солона? Невже все це він беріг у таємниці і для чого? Запитання 2 Солонові історію про Атлантиду розповів у Єгипті жрець і навіть обіцяв, що "на дозвіллі ми з письменами у руках з'ясуємо все до дрібниць і за порядком". Чи вмів Солон читати давні єгипетські письменна?? Чи могли ті давні письмена бути показані чужій людині? Чи відомий такий народ, який би хвалив інший народ за його доблесті? Запитання 3 "...дев'ять тисяч років тому жили ці твої співгромадяни, про чиї величні звитяги мені належить розповісти тобі коротко" – оповідь єгипетського жерця. У Атлантиді (діалог „Крітій”) широко використовувалися метали: золото, мідь, олово, оріхалк (бронза або латунь). Ними покриті навіть оборонні стіни. Отже розвинута металургія 10-9 тис. до н.е. Археологія визнає початок тільки самого мідного віку з 53 тис. до н.е..

Чи мають право шукачі Атлантиди нехтувати науковою хронологією і археологічними здобутками? Запитання 4 "Через море (Атлантичний океан) тоді можна було переправитись, бо ще існував острів, який лежав і перед протокою, яка називається Геракловими стовпами. Цей острів (Атлантида) перевершував своїми розмірами Лівію (Північна Африка) і Азію, разом узятих" – діалог "Тімей". І ось величезний материк на земній кулі пропадає "за одну жахливу добу". Що ж відбувалося на інших материках Землі під час цієї гігантської катастрофи, і чи могли після цього ще десь залишитись люди, не говорячи про низинний характер самого Єгипту?? Запитання 5 Коли греки перемогли атлантів, вони і "по цей бік Гераклових стовпів великодушно зробили людей вільними" – діалог "Тімей". Атлантида загинула у Атлантичному океані – то чому її шукають, то у Середземному морі (воно в часи Платона було добре відоме античному світу), то у Чорному морі, то у інших морях чи землях ?? Запитання 6 "...весь цей край (рівнина у Атлантиді) лежав дуже високо і круто обривався до моря, але вся рівнина, що оточувала місто і сама була оточена горами, які тягнулися від самого моря, являла собою рівнину; у довжину вона мала 3 тис. стадій, а у напрямі від моря у середину 2 тисячі стадій". Вся ця частина острова була повернута до південного вітру, а з півночі затулена горами" – діалог "Крітій". "Від моря вони (атланти) провели канал... у довжину на 50 стадій до крайнього із водних кілець міста". А гавані міста були переповнені кораблями, шум і гам стояв тут навіть у ночі. Чи можливо, щоб рівнина з містом лежала "дуже високо" відносно моря, коли канал, який з'єднував її з морем був довжиною всього 50 стадій - приблизно 10 кілометрів?? Якщо це було дійсно так – то це був би не канал, а водоспад, тільки, як по-ньому би піднімалися кораблі?? Запитання 7 "Коли ти (розмова між Крітієм і Сократом) вчора говорив про свою державу і її громадян, мені пригадалася ця оповідь, і я із здивуванням примітив, як багато твоїх слів з якоюсь дивовижністю і випадковістю співпадають із словами Солона. Але тоді мені не хотілося нічого тобі говорити, так як минуло стільки часу, що я недостатньо пам'ятав зміст оповіді (Солона), тому я вирішив, що мені не варто говорити до тих пір, 46

поки я не згадаю все з достатньою ґрунтовністю. ... потім залишившись один, відновлю у пам'яті дрібниці, всю ніч і згадав майже все" – діалог "Тімей". Із діалогу "Крітій": "Якщо я вірно пригадаю і переповім все те, що було розказано жерцями і привезено сюди Солоном, я майже буду впевненим, що наше товариство порахує мене пристойно виконавшим своє завдання. ...Як тільки Солону з'явилась думка використати цю оповідь своєї поеми, він поцікавився про значення імен перших царів Атлантиди, і почув у відповідь, що єгиптяни, записували імена родоначальників цього народу, перекладаючи їх на свою мову: тому й сам Солон, виясняючи значення імен, записував їх вже на нашій мові. Записи ці знаходили у мого діда і до цієї пори знаходяться у мене". Чи потрібно було Крітію всю ніч згадувати оповідь про Атлантиду, коли у нього в тумбочці біля ліжка лежали дідові записи ?? Якщо уважно прочитати опис самої Атлантиди, то можна знайти ще кілька неспівпадінь у Платона з Істиною, але спробуємо з того, що є зробити висновки, отож: Розповідь Ллатона про Атлантиду є цілковитою вигадкою. В діалозі "Тімей" Платон, устами єгипетського жерця розхвалює свій народ, який у давнину творив великі і благородні діла, воював з атлантами і мав чудові закони. Щоб сховати кінці у воду – куди ж все це поділося – Платон за одну добу топить у воді всю Атлантиду і цю славну Афінську державу. Але сюжет зав'язався досить цікавий і його Платон розвиває і продовжує вже у діалозі "Крітій" – описуючи Атлантиду, її розміри, багатства, ідеальний суспільний лад і т.д. і т.п. Але тому, що жителі Атлантиди втратили благопристойність і розсердили Зевса: "І ось Зевс, бог богів, охоронець законів... вирішив накласти кару... зібрав всіх богів і звернувся до присутніх з такими словами" – ось так закінчується розповідь про Атлантиду, Платону забракло фантазії. Якби Платон провірив записане його учнями про Атлантиду і виправив – то шукати би людству його Атлантиду і шукати було би довго і нудно. лютий 1995 р.

Святилища Ареса Село Магала, що біля Чернівців широко відоме у історикоархеологічному світі, завдяки своєму багатошаровому поселенні епохи бронзи – раннього заліза, тобто від ХV до VІІ ст. до н.е. У часи пізньої бронзи на поселенні існувало три "зольники". Зольники це великі скупчення попелу, землі, великої кількості різних знахідок: уламків керамічного посуду, кісток тварин, глиняних модельок "хлібів", а також інших речей. За формою зольники близькі до круга, який має діаметр до кількох десятків метрів, а висотою більше метра. Існує три гіпотези щодо їх походження. Перша – це були місця зберігання попелу з домашніх жител; друга – святилища; і третя – залишки самих жител. Крім того зольники існують ще у так званій сабатинівській культурі (XII-IX ст. до н.е.), яка займала південні землі України від Дунаю до Дону. До цих же часів належить і білогрудівська культура, яка займала чимало земель на Правобережній Україні і також мала зольники. Існують зольники і у скіфській культурі (VІІІ-ІII ст. до н.е.). Вірогідно, що більшість науковців все-таки вважає, що зольники це культові місця – святилища, а не залишки жител, чи місця для зсипання попелу. З давніх часів значно більша увага людей була прикута до вогню, а не до попелу, тому припускати, що попіл спеціально збирався у зольники виглядав не зовсім логічно. У Геродота IV,62 є опис жертвоприношень скіфів богові війни Аресу: "...Ареєві вони приносять жертви у інший спосіб. В центрі області кожного народу, існує священна споруда для Арея, яку вони роблять ось як: накладають в'язанки хмизу завдовжки і завширшки до трьох стадій, але не дуже високі. На них влаштовують чотирикутну площадку, три сторони якої стрімчасті, а на четверту можна зійти. Щороку вони накладають на цю споруду сто п’ятдесят возів хмизу, бо через непогоду вона постійно осідає. В таку купу хмизу кожен народі встромляє старий залізний меч, який є символом Арея. Цьому мечу вони щороку приносять у жертву овець та коней, крім тих жертв, що вони їх приносять іншим богам. А йому вони приносять ще таку жертву. Із кожної сотні ворогів, узятих у полон живими, вони вибирають одного і приносять його у жертву, але не так, як овець. Спершу вони ллють вино на голови, а потім ріжуть людей над посудиною і відносять кров на вершину тієї купи хмизу і обливають кров'ю меч. Туди наверх вони відносять кров, а внизу біля священної споруди роблять таке. В усіх зарізаних людей вони відрубують разом з плечем правицю і кидають відрубане у повітря і, закінчивши всі обряди, відходять. А рука, куди впаде, там і лежить, а окремо від неї труп зарізаної людини". Геродот не пише, що всю цю споруду із хмизу скіфи підпалюють і вона згоряє, і за допомогою вогню усі жертви, які були покладені на 48

в'язанки хмизу згоряючи "попадають на Небо", де і проживає головний бог скіфів – Папай. Жертвоприношення за допомогою вогню було традиційним для багатьох народів світу. Важко собі уявити, щоби туші тварин і тіла вбитих полонених ворогів і інші приношення залишалися гнити на святилищі. Майданчик із хмизу у довжину 3 стадії, що більше 500 метрів це явне перебільшення Геродота, чи його розказчика, але кількість возів із хмизом є цілком правдоподібною. Якась величезна "споруда" із хмизу – це ще один спосіб Геродота щоби принизити скіфів перед грецькими слухачами. Найбільш вірогідно, що таке жертвоприношення робилося скіфами осінню, коли закінчувалися усі весняно-літні воєнні кампанії. Появу зольників зафіксовано у археологічній культурі Ноа, яка займає землі Івано-Франківщини, Буковини, а також Молдавії і прикарпатську частину Румунії. Більшість її дослідників вважає за протофракійську. Це зокрема підтверджується і тим, що в основному бронзові вироби такої спорідненої культури, як сабатинівська є із карпато-трансільванського, або балкано-дунайського регіону. А це говорить, що скіфи, чи якась їх частина, не є прийшлим народом із азійських просторів, як це вважав і описував Геродот. Зольники там відсутні, бо у посушливих степах і так нема чим дуже палити. Степові і лісостепові простори нашої землі помережані річками і прирічковою рослинністю – головним чином вербами і тополями. Винахід меча порівняно із луком, із стрілами, списом, булавою є більш мілітарною річчю. Озброєння великого війська бронзовими мечами, робило таке військо непереможним щодо інших, а це могло відбутися тільки у цих регіонах землі, де були верхові коні і значний металургійний комплекс, такий, як Карпато-Балканський. Про обожнення меча і вітру у скіфів говорять і інші античні автори. Скіфи вважали, що вітер приносить життя-запліднення їхнім кобилицям, а мечем можна вкорочувати це життя, забирати його... Бог війни Арес, або Арей попав у грецький пантеон із фракійського світу, як і Артеміда, і Аполон, і Орфей. За грецькою міфологією Арес був сином Зевса і верховної богині землі – Гери. А відомий олімпійський бог Ерот є сином Афродіти і цього ж таки Арея! Геродот, пишучи про скіфських богів називає їх скіфські імена відповідно до грецьких, лише не називає "скіфського" імені бога війни скіфів Ареса?? Дивно було би, якби Геродот не написав імені скіфського бога війни, коли б він називався по-іншому, а ніж Арес! У войовничого народу скіфів бог війни звався Арес, як і у греків, і у фракійців. До фракійських племен належать гети, а серед скіфських племен були такі племена, як тіса-гети, масса-гети, кір-гети, мати-кети. Враховуючи, індоєвропейську спільність таких народів, як греки, фракійці, скіфи, іранці, слов'яни – то пошуки слів з коренем "ар-яр" дали 49

такі результати: Арей, арії – благородні із давньоіранської мови, Араш – міфологічний іранський меткий стрілець з лука; Арам – першопредок вірмен і Арагіл – захисник вірменських полів; Арбуда – у ведійській міфології противник Індри. Багато грецьких і перських імен починаються із "ар" у того ж Геродота, ось їх тільки частина: Аргад, Аргай, Аргос, Аріабігн, Аріаз, Аріарамн, Аріомард, Арістагор, Арістей, Арістомах, Аркесилай, Арсам, Артабаз, Артабан, Артан, Артафрен, Артахай, Артамбар, Артібій, Артонт, Архілох. Українська цивілізація за Словником Б.Грінченка має такі слова: ярий – тобто весняний, молодий, повний сил, пломеніючий; яритися горіти, ярість, яркий; яркість – чоловіче сім'я! Як відомо у давні часи усі воєнні кампанії починалися весною традиційно, і у бій першими вступали молоді, ярі воїни. Язичеський бог весни, пристрасті, сили та хоробрості – Ярило, а це і є дещо змінена назва Арея. Мовознавці рахують фракійську і скіфську мови досить відмінними між собою, але їх письмових текстів не збереглося, хіба що імена царів і богів. Вірогідно, що фракійська, скіфська і іранські мови мають на багато більше спільного, а ніж вважалося до сього часу. Войовничий син Неба і Землі – Арес не прижився у пізнішому слов'янському світі в якості бога війни, і тому функції залишилися у всеслов'янського бога неба, грому – у Перуна. Чи можна скіфів вважати нашими предками?? Не тільки можна, але й треба, бо саме на наших землях зародилася скіфська культура, завдяки скіфському воєнному генію першій світовій імперії Перській було завдано кілька смертельних ударів (Томіріс, Ідантірс), а Олександр Македонський тільки довалив руїни Ахеменідів, і завдяки скіфам була врятована і отримала імпульс для блискучого розвитку еллінська культура, яка зараз вважається основою європейської і світової культур. Хоча відомий російський поет О.Блок писав, що "... да скифы мы с раскосыми и жадными глазами" – то тепер можна точно сказати, що скіфи не мали розкосих, ні жадібних очей, і не були родом з азійських далей, досить глянути на знамениту золоту Пектораль, яку знайшов Б.Мозолеьвський. лютий 2000 р.

Пошуки Каркінітиди Захопившись вивченням Скіфської історії ще на початку 1992 я вже у кінці серпня 1993 року відправився на південь України і пошуки античного міста Каркінітиди, що за моїми паперовими пошуками знаходилася десь на околицях села Тарасівка Скадовського району Херсонської області. Звичайно, що ніяких залишків фундаментів міських стін, чи руїн еллінських храмів мені не вдалося там знайти у той час. Правда і на сьогоднішній час не вдалося мені знайти якихось наукових статей, які би свідчили, що хтось сьогодні шукає тут чи деінде це місто?! Хоча у відомій "Ілюстрованій історії України" М.Грушевського, перевидання 1992 року на стор.44 зображено карту на якій цей історик помістив античне місто "Каркіну" із знаком запитання Херсонщині, а на місці кримського міста Євпаторії позначено місті Керкініт. Так, як досі не було знайдено залишків античного міста Каркіна на Херсонщині то, очевидно, що сьогоднішні історики вирішили, що взагалі це було одне місто Керкініт-Каркіна, яке знаходилося на території теперішньої Євпаторії. Найпершим з античних істориків, який згадуй місто Каркінітиду, як "місто скіфське" був Гекатей Мілетський, а це кінець VI ст. до н.е. У V ст. до н.е. "батько історії" Геродот, описуючи Скіфію у своїх знаменитих "Історіях" два рази згадує це місто. У першій згадці IV,55 Геродот досить точно розміщує його на берегах теперішньої Каркінітської затоки. Друга згадка IV,99 – це загальний опис Скіфії. У кут Каркінітської затоки за Страбоном впадає ріка Каркініт. Інший не менш відомий античний автор Пліній Старший пише про те, що від міста Каркіна "починається Таврика" – тобто Кримський півострів, що цілком відповідає географічним реаліям. Якби Каркінітида знаходилася на території сучасної Євпаторії, тобто у Криму, то Пліній не зміг би таке написати. Загадку ріки Каркіна вдалося розгадати, вивчаючи геологічне минуле півдня України, зокрема пониззя Дніпра. Виявилося, що Дніпро у давні часи мало дельту і один з рукавів Дніпра – ріка Каркіна починалася біля сучасної Нової Каховки і текла прямо на південь і впадала у Каркінітську затоку. За даними великого античного астронома і географа Клавдія Птолемея, а це II ст. н.е. на цій річці знаходилися такі міста: Каркіна, Торока, Пасіріда, Еркаб, Тракана і Навар. Географ подає їх тодішні географічні координати, перевівши їх у віддалі між містами, ми отримали досить точну довжину зниклого русла Дніпра-Каркіни, яке існувало у давнину. Ще познайомившись з іншими даними геології, вияснилося, що десь у VII-V ст. до н.е. рівень води у Чорному морі був на 4-10 метрів нижче сучасного. Цілком очевидно, що найдавніше місто України за письмовими джерелами потрібно шукати недалеко берегів херсонського села Тарасівки, що в Каркінітській затоці Чорного моря! Очевидно, що із

замуленням дніпрового русла Каркініт, життя у місті Каркіна помалу зійшло нанівець. Вивчаючи Скіфську історію мною були зроблені і інші важливі відкриття з цієї теми і незвичайний феномен незнайденого античного міста Каркіни помалу втратив для мене свою притягальну силу, адже це відкриття було зроблено ще у 1992-1993 роках... Але зовсім недавно, попалає мені до рук XIV том московського видання 1984 року "Нумизматика и эпиграфика", у якому друкується на той час узагальнююча стаття Л.И.Медведевой "Монети Керкинитиды". Вияснилося, що у той час існувало більше 80 монет, які дослідники відносять, як такі, що карбувалися у місті Євпаторії-Керкінітиді!? Монети мідні, але з різними основними написами: "керкі" і "каркі", хоча за розмірами, вагою і виконанням дуже подібні, адже і тоді діяли закони ринку. І хоча монети з написами "каркі, каркіні" були знайдені на території Керкінітиди – це зовсім не означає, що ці монети тут випускались! Просто ніхто ніяких монет поки-що у Каркіні ще не знайшов, як і самого міста. Всього тоді було відомо 18 каркінітських монет. На двох монетах зображено богиню Ніку з написом "кар" і "карк". На зворотній стороні лев розриває бика. На десятьох інших монетах зображено голову якоїсь богині у високому вінці, а на зворотній стороні вершника з піднятою рукою, а внизу написи "каркі, карк, кар". На останніх шести монетах зображено голову Геракла у лев'ячій шкурі, а на зворотній стороні – орла, який тримає блискавку і написи "каркіні" і "карк". Діаметри монет 16, 21, 19 мм. На керкінітських монетах переважно зображено сидячого бородатого скіфа з сокирою у руках і написом "кер" або "керкі", а на другій стороні коня з високо піднятою передньою ногою. Подібну серію мідних монет щодо розміру і ваги у 350-330 роках до н.е. випустив і Херсонес (Севастополь), очевидно, що і каркінітські і керкінітські монети є з того ж часу. Наявність каркінітських монет мене остаточно переконала у існуванні давнього античного міста Каркінітиди у нинішній Каркінітській затоці, залишилося небагато – знайти це місто, крім того, думаю, що списувати все на "малограмотних" еллінських різчиків монетних штемпелів не варто... серпень 2002 р.

Кардес – місто скіфське У VI ст. н.е. граматик Гермолай із великої праці "Опис племен" Стефана Візантійського склав тлумачний словник-довідник, який дійшов до наших часів. У цьому довіднику є цитати одного з найраніших античних авторів, які писали про нашу землю – Гекатея Мілетського, попередника відомого Геродота. Життя Гекатея припадає на кінець VI ст. до н.е. Про місто Кардес, як "скіфське місто" пише тільки Гекатей, але це місто, здається так і ніхто із дослідників і не шукав досьогодні. Та й тут фактично не було за що й зачепитись! Із скіфських городищ лісостепової зони, одним з найбільш є Немирівське, що на Вінничині. Грандіозні вали тут збереглися висотою до 9 метрів. Немирівське городище ділить навпіл невеличка річечка, яка впадає у Південний Буг. Описуючи, скіфські племена Геродот за основний орієнтир має той же Південний Буг, а ще цей автор пише, що у верхів'ї цієї ріки живуть "дикі білі коні". Білі коні у багатьох "конярських" народів вважалися святими і використовувалися у різних сакральних дійствах. Усі ці дані говорять про те, що Немирівське городище було столицею Ранньої Скіфії. На цьому городищі відома найдавніша грецька кераміка ще з VII ст. до н.е., тоді коли ще пам'яток "кочових" скіфів на українських землях не було. Давньогрецька кераміка на цьому городищі відома до кінця VI ст. до н.е.. Тобто 100-120 років Немирівське городище (VII-VI ст. до н.е.) виконувало роль столиці Ранньоскіфської держави, і мало зв'язки з грецькими державами. Пізніше, коли влада перейшла до кочових скіфів у Степ, а сама держава досягла досить великих розмірів, Немирівське городище втратило свої столичні функції. З огляду на часові рамки, можна сказати, що Немирівське скіфське городище є однією з найдавніших чітко визначених столиць нашої землі! В українській мові є слово "карда", яке означає залізну щітку для розчісування прядива з вовни чи льону. До Немирівського городища сходяться 7-8 ниток-доріг, кожна з яких у валах має свій прохід-розрив. Віддалено це нагадує щітку карду з начесаними зібраними на ній нитками. Словник В.Даля подає "карду", як загороду у полі для домашньої худоби. З грецької мови "кардіо" означає – серце. А з латинської "Карда" – це римська богиня дверних петель і берегиня домашнього вогнища, свято якої давні римляни святкували 1 червня. Варто тут згадати, що Геродот IV,68 описуючи звичаї скіфів, пише про те, що скіфи приймали присягу своєму царю біля його царського (домашнього) вогнища. Походження усіх вищезгаданих слів є з індоєвропейської мовної сім'ї і говорить про те, що кожне тлумачення слова "карда" у принципі є

вірним у даній ситуації. Очевидно, що "важливі, давні" слова у давніх мовах мали по кілька значень. Так латинське слово "Карда" має аж дев'ять значень, але основні, це "опора, стовп, основа". Звідси і слово – кардинальний. З усього цього можна зробити висновок, що теперішнє Немирівське скіфське городище – це "скіфське місто – Кардесс" про яке 2600 років тому назад написав найперший історик наших земель Гекатей Мілетський. Вірогідно, що у Кардесі-Немирові народився один із семи грецьких мудреців – Анахарсіс, син скіфського царя і знатної гречанки. У другій половині липня 2002 року автор (Т.Д.) відвідав Немирівське городище. Сказати, що це грандіозна споруда, не бачачи її, навряд чи читач це зрозуміє. Пройшовши поверх всіх валів, у північній частині, де з обох боків до валу підступає ліс, автор помітив невелику дорогу, що косо піднімалася на вал і таким же чином з нього спускалася на другий бік. Спочатку подумалося, що дорога недавня, лісники собі її проклали, але їм було простіше добратись до найближчого розриву валів – "воріт", а ніж дертись круто вверх і так же само у низ. Потім згадався звичай, що є у деяких народів, які недобудовують у власній хаті кімнату, нештукатурять її, говорять, як будинок закінчено, то у нього входить Смерть. Можливо і вал залишили за цим звичаєм "недобудованим". Бо щоби збудувати такий високий і широкий вал, з одного боку вози із землею піднімалися дорогою, розсипали землю поверху і спускалися іншою, щоби не перешкоджати іншим возам, які їхали слідом. Після закінчення побудови валу, ці дороги "загладжували" до рівня площини валу. Ось так здається і будували ці вали. вересень 2002 р.

Карродунон – найдавніше місто Львівщини за письмовими джерелами Вік найдавнішого населеного пункту сучасної території Львівської області за письмовими джерелами сягає ще античних часів. Ці відомості можна знайти у праці відомого античного математика, астронома і геограма Клавдія Птолемея, який у 141 році написав "Керівництво з географії". У якій описується відомий на той час римлянам світ. У цій праці Птолемей подає близько 8 тисяч координат різних географічних пунктів: гір, витоків і устів рік, міст і т.п. У 8 книзі, описуючи Європейську Сарматію, Клавдій подав координати п'ятьох міст, що лежали на верхньому і середньому Дністрі. Місто Карродунон з координатами: 49°30" – 48°40" знаходилося на 10" "північніше витоків Тіри", тобто Дністра. За розрахунками науковців 10 мінут у Птолемея становить приблизно 15 кілометрів. Потрібно сказати, що сучасна географічна сітка не співпадає з Птоломеєвою. Першим спробував визначити місцезнаходження Карродунона львівський історик-археолог Микола Бандрівський, збірник "Нові матеріали з археології Прикарпаття і Волині" (Випуск 2, Львів 1992 р), С.40: "...місцезнаходження Карродунона локалізується північніше Самбора, а ширше: у трикутнику Самбір – Рудки – Мостиська". Загалом, на карті розміри цього трикутника становлять 26x29x32 кілометри. Але так, як шановний дослідник цікавився у даному випадку кельтськими назвами (урбанонімами) – то більш точна локалізація міста не була йому потрібна. Зокрема, слово Карродунон Бандрівський пояснює із кельтської мови, як Кам'яна фортеця: кар – камінь, дун – фортеця. Але чи могла ця кам'яна Фортеця знаходитися так далеко від витоків Дністра, коли її основне призначення було контролювати дорогу через найлегший карпатський перевал – Ужоцький? У районі Старого Самбора Дністер виривається з гір на рівнину – тут найкраще місце будувати фортецю у гірській річковій долині, бо тоді її неможливо обійти іншою дорогою. Строго на південь від Старого Самбора близько 15 км у селі Лопушанка-Хомина у Дністер впадає не менша за нього притока Ясениця – це місце і можна вважати за "витоки" Дністра Птолемея. Далі дорога йде на Турку, село Бориню до Ужоцького перевалу. На околиці села Борині був знайдений скарб із 100 срібних римських динарів І-ІІ ст. н.е., що підтверджує існування у той час тут давньої дороги. Можливо, Карродунон міг бути збудованим і в глиб Карпат у районі сіл Тершева – Бусовиська. Отож найбільш вірогідним місцезнаходженням Карродунону буде річкова долина Дністра між селом Бусовиськом і містом Старим Самбором.

На північний захід від Старого Самбора у таких населених пунктах: Добромиль, Хирів, Скелівка, Комаровичі відомі знахідки римських монет того часу, що й праця К.Птолемея – це свідчить, що одне з відгалужень знаменитого Бурштинового торгового шляху проходило і через Ужоцький перевал: ріки Вісла, Сян через перевал до римських провінцій, зокрема Дакії. Відомий римський адміністративний центр Самум (тепер Сату-Маре у Румунії) знаходиться від Ужгорода, який лежить на дорозі до Ужоцького перевалу трохи більше, як 100 кілометрів за картою. (С.19 збірник "Україна в минулому", Випуск 2, Київ-Львів 1992., М.Бандрівський і О.Бандровський "Поява пам'яток східносередземноморських культів на придністровському Поділлі (І-ІІІ ст. н.е.)". Сама ж назва Карродунона говорить на користь гіпотези проте, що етнографічна група українців – бойки походить таки від давнього кельтського племені "боїв". Відомо, що гірські райони надовго зберігають давні, архаїчні звичаї населення, яке там проживає. А так найдавніше за письмовими джерелами місто Львівської області – Карродунон чекає свого Генріха Шлімана. Хай йому щастить! Хоча поправдї "місто" – це дуже сильно сказано. січень 1997 р.