Мій телефонний друг: звіт проєкту за 2020-2024 роки

ВСТУП

Із самого заснування проєкту ми розуміли

важливість боротьби із самотністю. Часто люди, які мають це відчуття, не хочуть звертатись до спеціалістів і самотужки борються з проблемою. Ми з командою Української Волонтерської Служби та Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) в Україні вирішили допомагати

людям звичайними розмовами. Часто, як волонтери, так і підопічні, через ці розмови відчувають, що їх розуміють і чують.

Але такі розмови не просто допомагають

порозумітись з іншими й відчути себе

потрібними, а й створюють зв'язок між поколіннями. Більшість з наших волонтерів

молодь, а переважна частина підопічних

навпаки старші люди. Проєкт зберігає

десятки історій, де телефонні друзі обмінювались традиціями, розповідали свої історії. Але найголовніше, нам часто кажуть волонтери, що ніколи б не могли уявити, що зможуть потоваришувати зі старенькими. А потім розповідали, як вже обмінюються подарунками на свята, разом читають вірші, хвилюють за проблеми свого друга чи подруги і кажуть, що знайшли одне одного.

Мій телефонний друг дуже теплий проєкт. Проєкт, який має сотні історій, про які хочеться розповідати, і ці історії житимуть вічно. Але з початком повномасштабної війни, коли проблема самотності ще більше зросла, почало з’являтись десятки ініціатив чи організацій, які надають кваліфіковану допомогу в боротьбі з самотністю. Тоді ми помітили, що кількість запитів у проєкт значно зменшилась і зрозуміли, що він втрачає свою актуальність. Тож у цьому звіті ми хочемо розповісти, як минули 4 роки проєкту і нагадати, як звичайна телефонна розмова може змінити життя людей.

ЯК

Ця історія розпочалась у відповідь на виклики

пандемії. Тоді більшість з нас залишились в ізоляції у своїх домівках і попередній, звичний

стиль життя, залишився в минулому. Ледь не

кожен з нас відчув самотність, коли зустрічі з

іншими стали скоріше з рідкістю, аніж звичкою. Тоді зародилась ідея створити проєкт, який буде об'єднувати людей навіть на відстані

просто за допомогою одного телефонного

дзвінка. Ми прагнули залучати людей до

волонтерства, та водночас допомогти іншим відчути власну важливість.

Протягом двох років телефонні друзі

залишались на зв'язку, а з часом ми помітили, як це спілкування почало виходити на новий рівень. Волонтери та підопічні дарували одному

подарунки, передавали випічку, підтримувати у

важкі часи та навіть інколи зустрічались один з одним. Зі звичайних розмов вдалось вибудувати міцну дружбу, яка існувала, пов’язуючи людей з різних куточків України.

З початку повномасштабної війни ці зв'язки тільки посилились. У час, коли кожен потребував підтримки, телефонні розмови стали особливо цінними. Підопічні та волонтери підтримували одне одного не лише розмовами допомагали один одному продуктами чи ліками, чи із переселенням в інше місто тощо. Команда проєкту водночас розпочала адресну допомогу передавали продукти, ліки та інші базові речі, які тоді не кожен мав змогу забезпечити собі сам.

Телефонна дружба продовжувалась, а багаж теплих історій тільки зростав. Кожна телефонна пара вибудувала зв'язок, який допомагав вистояти, й досі ці зв'язки залишаються великою цінністю для учасників та команди проєкту.

10 ЧЕРВНЯ

Початок роботи проєкту.

2020

2021

22 ГРУДНЯ Онлайн-розмова з автором книги «Стіни в моїй голові» Володимиром Станчишином.

Зустріч для волонтерів, на якій говорили про вміння контролювати власні емоції та

опановувати себе в хвилини тривоги.

ЛЮТИЙ-СЕРПЕНЬ

Серія психологічних тренінгів для

волонтерів.

Онлайн-тренінги з психологами

Ілоною Брух та Валентином Гладієм про важливість турботи про

ментальне здоров’я в умовах війни.

2022

24 ЛЮТОГО

Початок повномасштабного вторгнення. Запуск адресної допомоги, в

рамках якої забезпечували Ба та Ді

продуктовими наборами й іншими речима першої необхідності.

10 ЧЕРВНЯ Друга річниця проєкту. Онлайн-вечірка для учасників та учасниць проєкту.

ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ Створення Кулінарної книги.

5 ГРУДНЯ Міжнародний день волонтера. Онлайн-вечірка з волонтерами проєкту та Late night show про волонтерство від Української Волонтерської Служби.

КВІТЕНЬ Публікація

5

ГРУДЕНЬ Випуск оновленого онлайн-курсу

для волонтерів проєкту. Це 7 коротких відеоуроків про телефонне волонтерство та шлях волонтерів у проєкті.

5 ГРУДНЯ Міжнародний день волонтера. Онлайн-вечірка для спільноти телефонних волонтерів.

6 ГРУДНЯ

Національний форум волонтерської стійкості. Форум для представників волонтерського руху, який покликаний віднайти джерела внутрішньої сили волонтерів та напрацювати спільне бачення майбутнього волонтерського руху.

9 ТРАВНЯ Оголошення про закриття проєкту «Мій телефонний друг».

8

10

2024

2023

10

Третя річниця проєкту. Онлайн-вечірка для спільноти телефонних волонтерів.

для волонтерів. Онлайн-зустрічі волонтерів проєкту з психотерапевткою Корпусу Миру Мішель, де через мистецькі практики волонтери вчились долати стрес та зменшувати рівень тривожності.

22 БЕРЕЗНЯ Нетворкінг для волонтерів у Львові. Зустріч для тих, хто лиш починає свій шлях у волонтерстві, аби дізнатись про основи волонтерства й можливості для кожного.

14 БЕРЕЗНЯ Вебінар про безпеку для волонтерів, які допомагають людям літнього віку. Онлайн-вебінар для того, аби розповісти про основні правила безпеки для стареньких та навчити волонтерів правильно про це комунікувати.

Історія волонтерки Маї та підопічної Карини приклад міцної дружби, що збудувалася

на взаємопідтримці та розумінні. Завдяки

проєкту «Мій телефонний друг» перетнулися

кордони США та України, аби об’єднати серця

незнайомих жінок. З того часу і дотепер у них

зародилось тепле спілкування.

Мая завжди мріяла допомагати людям і

влітку 2022 року вона стала шукати цікаві волонтерські можливості поза її рідною

країною. Коли дівчина побачила проєкт «Мій телефонний друг» від Української

Волонтерської Служби та Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), зрозуміла, що хоче стати телефонною волонтеркою та допомагати тим, хто буде потребувати її підтримки.

На проєкті Мая познайомилася з Кариною з

Чернівців. Волонтерка і підопічна прагнули знайти близьку людину, аби ділитися затишними історіями, спільно проживати важливі моменти в житті. Так і сталось.

Перша розмова тривала близько двох годин. Карина розповіла про те, що її дуже турбує, а волонтерка допомагала проживати своїй співрозмовниці хвилювання через уважне слухання та щирі слова підтримки.

Дівчата щотижня телефонують одна одній, попри різницю в часі. Мая підтримує

На початку повномасштабного вторгнення Ігор

шукав волонтерські можливості, аби давати свою допомогу тим, хто цього вкрай потребував. Серед різних варіантів чоловік натрапив на проєкт «Мій телефонний друг». Першою

людиною, з ким розпочав листуватися Ігор, був пан Степан, саме з ним він і досі підтримує

теплий зв’язок, а також пані Валентина, яка є ще однією підопічною волонтера. Ігор ділиться, що дотепер у нього завжди є бажання дзвонити підопічним, спілкуватися з ними, дізнаватися цікавинки їхніх життів. Одного разу він навіть

зміг познайомитися наживо з дочкою та внуками пана Степана. Він вірить, що скоро зможе і зустрітися із самим чоловіком.

Волонтер описує підопічного, як людину, що має талант до життя, його захоплює кожний день. У пана Степана є мета заради якої він живе, дати гарний приклад чоловіка для своїх онуків, в яких немає батька. Чоловік є хазяйновитим, його захоплює бджолярство. Каже жартома до волонтера, що вони його не кусають, хоч би там що. Він ще молодим боровся за права, відстоював своє розуміння того, як потрібно, аби рухалася країна. Ігор

ділиться, що розповіді підопічного допомагали тому проживати краще свої емоції на сцені, він мав більше розуміння вистави, що мала історичне підґрунтя, завдяки пережитому досвіду й історіям пана Степана.

Також їхні розмови наповнені співом та

віршами. До прикладу, на Різдво до чоловіка

прийшов колядувати хор й пан Степан через телефонну розмову дав волонтеру почути

виконання. Ігор відгукується, що ніби тоді сам

побував у театрі й це було вкрай зворушливо.

Пані Валентина постійно мандрує, тому і їхні

дзвінки зазвичай відбуваються вночі. Вони люблять говорити про життя, куди сьогодні їздили та що робитимуть завтра. Жінка часто розповідає цікаві історії про город, про те, хто що їв, як можна ліпити вареники чи смачно

приготувати борщ. Підопічна попри все

йде вперед і живе далі зі своєю вірою та з

посмішкою на обличчі. Волонтер з підопічними стали близькими людьми внутрішньо. Ігор розповідає, що

все життя він прожив в російськомовному

контексті й хоч знав українську мову, ніде було її використовувати, окрім своїх вистав чи інтерв’ю. З початку повномасштабного вторгнення чоловік відчув внутрішню потребу

говорити українською мовою. Підопічні в цьому неабияк допомогли. Ігор відкрив для себе поновому Україну, її регіони й колорит кожного. Як каже волонтер, люди заново стали розуміти цінність свого, а в його підопічних це було завжди, що безмежно захоплює.

Для волонтера основною перевагою у спілкуванні є те, що з людьми він краще починає розуміти себе, пробує розуміти інших і йти по життю з вірою в цих людей. Вони обирають один одного та разом продовжують рухатися далі. У кожного

Жінки, які прагнули знайти когось, аби ділитися

своєю любов’ю та побороти самотність,

здобули значно більше дружбу, підтримку

та опору. Світлана волонтерка з Дніпра, а

Віра Анатоліївна проживає усе життя у Вінниці. Між жінками більше ніж 30 років різниці, а

на момент знайомства між ними було ще й

600 кілометрів відстані. Їхня історія про

подолання будь-яких кордонів. Світлана

врятувала Віру Анатоліївну від сліпоти та

самотності, а Віра Анатоліївна допомогла

родині Світлани знайти безпечний прихисток під час війни.

Світлана вирішила долучитись до волонтерства під час декретної відпустки. Відколи

Світлана отримала контакти пані Віри, вони телефонували одна одній двічі на тиждень, любили говорити про рідних, здоров’я та новини. Під час розмов волонтерка зрозуміла, що її співрозмовниця дуже товариська жінка, яка любить готувати та допомагати людям.

Згодом Світлана дізналася, що через діабет Віра Анатоліївна

Історія волонтерки Софії та підопічної пані Любові про порятунок та знаходження віри, про сімейні цінності між не рідними, але вже близькими людьми. Пані Любов проживає четвертий рік у геріатричному пансіонаті.

Останні роки її життя наповнене незмінним графіком: просинатися за будильником, вмикати радіо, заварювати чай, запалювати самокрутку та зустрічати медсестру з інсуліновим шприцом.

Усе своє життя пані Любов бореться за право на краще життя. З дитинства жінка мусила

відповідати за свої вчинки та дії самостійно, адже не відчувала любові від батьків і своїх

братів. Вона рухалася далі й знаходила себе в різних професіях: то фотографинею

в райцентрі, допоки не захотіла спробувати

для себе щось нове, то майстринею у швейній майстерні, допоки недалеко від місця роботи не стався вибух реактора в Чорнобильській

АЕС. Пані Любов підкоряла столицю, де стала

вчитися на топографку і зустріла кохання.

Однак згодом мусила повернутися до свого

дому, через розлучення й затримку зарплат

на заводі.

Тоді Любов дізналася, що захворіла. Вона

поволі втрачала зір, допоки лікарі встановили

діагноз діабет. Зараз пані Любов виборює

право бути господаркою власного життя у

всьому, що навколо неї: не дає санітаркам

мити свій посуд, свариться, коли її стараються

нагодувати рисом чи картоплею несумісними

з її хворобою, сама зашиває одяг і повертає на

місце відірвані ґудзики.

Завдяки радіо жінка почула про проєкт «Мій телефонний друг» та подзвонила на номер гарячої лінії, а за декілька місяців отримала дзвінок від Софії. Волонтерці тоді було 18 років,

вона завершила навчання в школі та почала новий етап у житті. Софія вміє проживати

кожну мить на повну: балансує між навчанням на факультеті журналістики, підробітком на телеканалах і волонтерством. Вона хотіла бути корисною і допомогти людині, що відчувала самотність. Під час першої їхньої розмови жінки зрозуміли, що вони знайшли ту людину, яку давно шукали. У житті Софії жінку цікавило все: навчання в університеті, поїздки з друзями в Карпати, похід на ковзанку, молодший брат і бабина коза. Постійно розказувала волонтерці веселі життєві історії, читала власні вірші й переказувала почуте по радіо. Одного разу родина Софії вирішила надіслати її подрузі посилку. З Чернівців приїхали банани й

мандарини, теплі шкарпетки, гель для душу, зубна паста і ще багато потрібних дрібниць. Та з найбільшим теплом пані Любов згадує рулет, який спекла для неї Софіїна бабуся. Софія та пані Любов стали близькими подругами, їхня історія триває й досі. У телефонних гудках зародилося тепло їхніх почуттів та безмежна віра в те, що кожна з них здатна проживати своє щасливе життя.

ЧИТАТИ ПОВНІСТЮ

Історія Михайла Івановича та Ольги Павлівни

розпочалася у 2021 році. Проєкт об’єднав

серця двох незнайомих людей, які тепер не

уявляють життя один без одного. Їхні почуття

переросли в особливе бажання бути поруч, аби творити разом.

Декілька років тому пан Михайло почув про

проєкт «Мій телефонний друг» на радіо і

вирішив спробувати знайти собі телефонного

співрозмовника чи співрозмовницю. На проєкті

він познайомився з волонтеркою Жанною, з якою часто розмовляли про історію України.

У 2020 році про Михайла Івановича вийшов матеріал на телебаченні, де Ді поділився

своєю любов’ю до музики та бажанням грати на баяні. Цей випуск допоміг підопічному вже через 2 тижні отримати омріяний інструмент

для практики. З того часу і дотепер він не розлучається з ним. Інтерв’ю з паном Михайлом почула Ольга Павлівна. Вона згадує, як тоді сказала мамі, що хотіла б познайомитись з цим чоловіком та допомогти йому з музикою. І їй це вдалось: одразу після сюжету пані Ольга подзвонила журналістам, щоб дізнатись будь-який контакт Михайла Івановича. Через декілька відмов

жінка таки отримала очікуваний номер і тоді

почалась їхня історія.

3 місяці Ольга та Михайло телефонували один одному і спілкувалися про музику, історію та

літературу. Жінка шрифтом Брайля читала книги та переказувала

Іванович та Ольга Павлівна обоє незрячі жодного разу не бачили один одного, але всі щоденні клопоти виконують лише разом: дні починають зі спільного приготування сніданку,

У листопаді 2022 року волонтерка Анастасія наважилась спробувати себе в ролі телефонної

волонтерки. Як ділиться жінка, проєкт їй здався

теплим, дружнім та про любов саме те, чим

волонтерка прагне ділитись з людьми.

Найбільше у підопічній її здивувало, що

попри свій вік, Надія Григорівна залишається

активною. Вона одразу відкрилась до нової

людини та енергійно розповідала подробиці

свого життя чи родини. Особливою між

Анастасією та Ба була розмова 31 грудня, коли

бажання поділитися чимось світлим і сімейним

одна з одною переросло в 3 години читання віршів і їх обговорення. Волонтерка завдячує

підопічній у підтримці її бажань та мрій. Коли

багато людей відмовляли дівчину вступати на

акторство, то пані Надія навпаки зраділа цьому та до останнього підтримувала Анастасію. У червні волонтерка і підопічна зустрілись в Києві. Анастасія приїхала в гості, і її невеликий страх дуже швидко змінився на безліч інших емоцій, що залишили захоплення від зустрічі наживо. Жінки говорили про свої родини, показували фотографії та ділились важливими моментами в їх житті. Волонтерка подарувала Ба листівку з побажаннями, а Надія Григорівна розмістила її, листівку у формі серця, поміж фотографій сім’ї на видному місці, щоб дивитись і пригадувати зустріч. Їхнє спілкування немов між рідними. Вони легко і щиро говорять про свої почуття, дякують одна одній. Анастасія та Надія Григорівна радіють, що змогли відчути близькість.

Про проєкт «Мій Телефонний Друг» волонтерка Руслана вперше дізналася на «Школі Успіху. Ватутіне», де розповідали про різні волонтерські ініціативи. Дівчина почула, що телефонне волонтерство чудова можливість для початку волонтерського шляху, і вирішила спробувати. Вона також хотіла таким чином

дуже засмутилась та запропонувала надіслати

поштою насіння, яке в неї є. Як ділиться пані

Наталія, Руслана стала дуже особливою

дівчинкою для неї. 30 серпня 2022 року Руслана отримала

нагороду UNICEF YOUTH AWARDS у категорії

«Онлайн-волонтерство». UNICEF YOUTH AWARDS премія, що відзначає молодих українців, які за підтримки Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні долучаються до змін у своїх громадах.

Волонтерка ділиться: «Я хочу, щоб цей світ, Україна зокрема, ставали кращими. І я вірю, що завдяки волонтерству я можу долучитися до цих змін». Руслана бере натхнення з

Їй було лячно розпочинати й

підтримувати розмову з незнайомою людиною, однак бажання робити щось важливе та

корисне переконало її спробувати. Як згодом

зрозуміла, весь страх був даремний.

Розмови з Ді ніколи не мають пауз, вони постійно тривають у розповідях про життя.

Свої листи підопічний підписує волонтерці, як «моїй онуці Алінці». Волонтерка була ще

маленькою, коли не стало обох дідусів, тому

зараз її дуже зігріває тепло від розмов з цим чоловіком.

Одного разу дівчина розмовляла з підопічним

про книги, й він поділився, що читає

«Американську трагедію». Аліна знала про неї й також хотіла незабаром прочитати, тоді

Ді загорівся бажанням надіслати книги. Уже на пошті дівчина зрозуміла, що у посилці є не

тільки вони. Виявилось, що там був ще кошичок, адже підопічний займається плетінням. Додав у подарунок він також і лист, в якому розповів, як створював цей кошичок, та навіть намалював, як це відбувалось.

Ді поділився, що хоч різниця у віці у них доволі велика, та їм цікаво разом. Він хоче бодай інколи радувати Аліну в такі нелегкі часи

з розумінням ставиться, коли волонтерка потребує перерви у розмовах. Згодом вони відновлюють дзвінки та далі мають теплі розмови про усе на світі.

Він називає мене своєю онукою: історія телефонної дружби

Історія телефонного

волонтерства Руслани Тєрєхової

Історія волонтерки Віолетти

Добро, дружба в тимчасовій окупації, віра у силу слова

Історія телефонної

дружби волонтерки

Катерини й Тамари

Петрівни

Історія волонтерки

Анастасії та Надії

Григорівної

Історія волонтера

Артура з міста Суми

Я знайшла свою

рідну людину: історія телефонної

волонтерки

Відеорепортаж про волонтерку Жанну та

Михайла Івановича

Історія

ПИШАЄМОСЬ

Аліни Шацило: від волонтерки до керівниці проєкту

Знайомство Аліни з проєктом «Мій телефонний друг» відбулося на початку пандемії. Вона жила в Чернівцях, працювала баристкою в кав’ярні, доки не зачинилися двері всіх місць на карантин. У той період в дівчини виникло бажання знайти можливість, де могла б бути корисною людям. Аліна одразу почала шукати онлайн-можливості, яких було, на правду, не так багато. Серед усіх можливих, вона знайшла проєкт «Мій телефонний друг», який змінив відтоді все її життя.

Як ділиться зараз дівчина, проєкт їй здався надзвичайно теплим, привітним, дружнім, та «своїм» ще до того, як долучилася. Чим більше дізнавалася про проєкт нового, тим більше укорінювала своє бажання стати телефонною волонтеркою. У день свого народження Аліна подала заявку на телефонне волонтерство. Однак одразу пройти всі етапи, щоб

долучитися до спільноти, їй не вдалось. Дівчина захворіла та протягом двох місяців могла тільки відповідати координаторці волонтерів, що скоро пройде останній етап реєстрації та підпише волонтерську угоду. Що цікаво через рік дівчина сама стане координаторкою волонтерів проєкту, але про це згодом.

На наступний день, як вона оформила всі документи, їй знайшли телефонну подругу, пані

Галину з Чернігівської області. З нею дівчина підтримує зв’язок і дотепер. Перед першою зустріччю Аліна надто хвилювалася, пам’ятає, як за годину до зустрічі сиділа в очікуванні 17 години, коли мала набрати номер своєї підопічної. Першим відчуттям волонтерки після дзвінка було розуміння, що пані Галина саме її людина. Тепер жартує, як добре, що тоді вона захворіла, аби «дочекатися» пані Галини.

Спілкування з підопічною було різне: спершу вони дізнавалися більше про життя одна одної, потім обмінювалися цінним досвідом та корисними порадами, тепер тримають в курсі усіх подій в житті. З часом зустрічі ставали рідшими, але значно тривалішими. Волонтерка зрозуміла, що відчуття обов’язку телефонного

дзвінка переросло в потребу власних почуттів дізнатися, як поживає жінка за декілька сотень кілометрів.

Аліна волонтерить з 2014 року і протягом цих років розуміла, що також хоче працювати в громадському секторі. Так воно і сталося. З 2014 по 2020 рр. дівчина активно волонтерила в багатьох напрямках, знайомилась з новими людьми та подорожувала. Злагодженість і масштаб роботи команди проєкту «Мій телефонний друг» вразили її та, за словами Аліни, вона немов потрапила в новий світ, в

більше відповідальності; чим більше з’являлося

обов’язків, тим більшим ставав інтерес до

роботи, тож дівчина стала менеджеркою

проєкту.

Аліна не ставила собі за мету досягти найвищої

посади, але одного разу вона зрозуміла свою

перспективу та стала рухатися вперед. Після

року на посаді менеджерки, дівчина відчула

в собі силу очолити проєкт «Мій телефонний друг».

Кількість волонтерських пар зростала, команда

проєкту з Аліною взялись налагоджувати

комунікацію між ними. Разом вигадали та

незвичайних історій, магія людських зв’язків та любові, що народжувалася попри вік, відстані та життєві погляди. Проєкт «Мій телефонний друг» зміг створити спільноту підтримки та взаєморозуміння. Телефонне волонтерство зародило цілісність між людьми зі всіх куточків України, ба навіть світу. Проєкт не тільки став порятунком від самотності, а й знаходження тих, без кого зараз ні волонтери, ні підопічні не уявляють своє життя.

Ця історія розпочалася ще на початку проєкту

«Мій телефонний друг». Соломія, тоді їй було 15

років, хотіла спробувати себе у волонтерстві

та вирішила долучитися до проєкту. Їй вдалось

не тільки поволонтерити, але й знайти собі

двох співрозмовників, з одним із них дотепер є близькими телефонними друзями.

Раніше волонтерка не спілкувалася зі старшими

людьми, окрім рідних, тому дещо хвилювалася

долучитися. Однак, як зараз ділиться, дуже радіє, що тоді зважилася спробувати та стала

частиною спільноти телефонних волонтерів. В

одній з телефонних розмов її підопічний, пан

Микола, запрошував до себе у Хмельницьку

область, і вона радо готується приїхати цього

літа до нього в гості. Волонтерка описує

підопічного, як цікаву людину, що наповнена

оптимізмом та рішучістю.

Пан Микола для Соломії є прикладом

незламності та постійного руху вперед.

Коли померла його дружина, волонтерка

підтримувала чоловіка, а зараз захоплюється

тим, як через два роки він знову відчув

бюджет та розробили ідею

створення проєкту

якими дівчата стикаються й зараз, але водночас вони продовжують розвивати ідею, втілену в проєкті.

Волонтерка також стала учасницею програми «Flex». А на початку повномасштабної війни активно волонтерила на львівському вокзалі, де допомагала переселенцям, які тільки прибули до міста. Соломія продовжує активно волонтерити, розвивати власну ініціативу і спілкуватись

Ми з командою часто говоримо і навіть наголошуємо про те, що кожен може допомагати, просто спілкуючись телефоном. Це справді та теза, яку щодня доводить досвід проєкту «Мій телефонний друг». За час роботи проєкту ми нарахували понад 35 000 годин розмов наших волонтерів та підопічних інколи навіть важко уявити, наскільки це багато.

Впродовж 4 років більше ніж 1700 пар ми поєднали для боротьби із самотністю. Ці цифри справді доводять, що телефонне волонтерство стало важелем змін для тисячі людей.

В історії проєкту ми маємо випадки, коли розмови допомагали не падати духом, відновлюватись, повертати бажання жити. Попри відстань кожен з нас може зігріти людину. Головне, аби це було щиро та з добрими думками всередині. Тому географія проєкту охоплює кожен регіон України та створює невидимий зв'язок, який інколи важко помітити, але він точно існує у кожного учасника та учасниці проєкту.

Яна Темченко менеджерка проєкту «Мій телефонний друг»