21
дня, вночі теж мала стояти пляшка під ліжком. І от настав той день — 1985 року. Горілки-вина не стало, самогонниці, яких не спіймали, пішли, як то кажуть, у глибоке підпілля. Настало «голодування». Але у мого брата його не було — він знайшов вихід. У крамницях по блату він брав «тройний» одеколон. Я дивувався — по шість-сім флаконів. Пив, не підводячись із ліжка. Зараз його вже немає — більше 3 років. Я ось тут розповідав хлопцям про цю трагедію. І один із них каже: “Я теж пив, але не більше одного флакона на день”. Я подивився на нього і сказав: “Подивись-но на себе, ти і від одного вже стоїш біля могили — худий, лисий. А дай тобі два…» Емоційна сфера стає вкрай нестійка: сльозливість або розчулення тут же можуть змінитися на дратівливість, злостивість і навіть аґресію. Навально руйнуються виробничі та родинні стосунки, навіть там, де вони хоч якось жевріли. Алкоголік вранці, підносячи келих з пивом до рота, запитує: — Душе, приймеш? Вимучена душа у відповідь: — Ні! — Душе, — в останній раз запитую, — приймеш чи ні? — Не можу! — Тоді посунься, а то обіллю.
Якщо таку людину і тримають на роботі, — то тільки тому, що ми пам’ятаємо: п’ють у нас ті, у кого — золоті руки, світлі голови і добрі серця. І навіть залишки накопичених алкоголіком раніше знань інколи є настільки вищими як на інших членів колективу, що керівництво терпить його потворну поведінку. Декілька років тому до мене звернулися співробітники одного талановитого вченого з проханням допомогти йому подолати алкогольну залежність. Я поцікавилася, чому ж вони раніше не допомогли йому з лікуванням. Адже можна було поставити ультиматум, — на зразок: або — п’єш, або — працюєш. Керівник групи відповів, що це неможливо — через ту причину, що їхній колеґа, який страждає на важку форму алкоголізму, за ті рідкісні тижні тверезості, що трапляються, спокійнісінько створював те, чого всьому колективу не вдавалося досягнути за роки роботи. Хворий все байдужіше сприймає загрозу втратити місце праці. В колі його друзів-чаркувальників вже є ті, хто переступили і цей рубіж. Вони завжди втішать: «Поїдемо на шабашки». Але таке розв’язання проблеми хіба лише знімає останні обмежувальні рамки у спілкуванні зі спиртним. «Згадується моя робота в селі за договором. Щойно одержували гроші, квапилися обмити платню. Спочатку беремо «чорнило» в крамниці. Здалося, що мало, — йдемо кілометрів за п’ять в інше село. Брали трилітровий бутель і — тривали веселощі. В кімнаті накурили так, хоч сокиру вішай. Залишки зарплати завозили додому, а у понеділок із важкими мізками зустрічалися на роботі і метикували, що б його можна виміняти на самогон. Це —
