НЛО летіло, на подвір’я сіло. Острівок нових казок

Київ

Kateryna Vasylenko

The UFO flew,

landed in the yard.

An island of new fairy tales Fantastic fairy tales and stories for children of preschool, primary and secondary school age

Kyiv 2021

Катерина Василенко

НЛО летіло,

на подвір’я сіло. Острівок нових казок Фантастичні казки та оповідання для дітей дошкільного, молодшого і середнього шкільного віку

Київ 2021

УДК 821.161.2’06-1-7-343-93 В19

Василенко Катерина В19 НЛО летіло, на подвір’я сіло. Острівок нових казок [Текст] / Катерина Василенко. — К.: Арт Економі, 2021. — 240 с. До книжки увійшли фантастичні казки й оповідання, в яких талановита письменниця запрошує юних читачів у чарівний світ таємниць і чудес. Сюжети творів захоплюють і спонукають замислитись, казкові герої розумні й симпатичні, а легкий гумор додає снаги й оптимізму. Велике захоплення викликають казочки на космічну тематику. Без сумніву, світлі й добрі думки авторки приваблюють і зачаровують позитивом. Упевнено можна сказати, що перед вами надзвичайно цікава новинка — «Острівок нових казок».

ISBN 978-617-7805-41-9

ISBN 978-617-7805-41-9

© Катерина Василенко, 2021 © Видавництво «Арт Економі», 2021

А

вторка книжки «НЛО летіло, на подвір’я сіло (Острівок нових казок)» ― естрадна співачка, заслужена артистка України, заслужений діяч естрадного мистецтва України Катерина Василенко. У казковому ромашковому краї Шевченкове, неподалік мальовничої річки Удай, що на Прилуччині, Катерина виросла, душею закохалась у чудову чернігівську природу, яка спонукала її до творчості, пісні. Свого часу закінчила Прилуцький гуманітарно-педагогічний коледж імені І. Я. Франка, театральну студію при Київському національному академічному театрі оперети, Народну консерваторію, навчалася в Ніжинському академічному університеті ім. М. В. Гоголя.

5

У її творчому доробку збірка гуморесок для дорослих «Народне кодування», дитячі книжечки «Чарівна ложка», «Казки Катерини Василенко». Вийшли друком привабливе зовні і цікаве за змістом видання для дорослих і дітей «Каламарчик веселого настрою», а також гумористична книга «Хай живе Вареник», до якої увійшли естрадні монологи, діалоги, гумористичні оповідання, жарти, пісні, вірші. Про співачку знято музичний фільм «І розцвіла душа моя в піснях», видано збірку її пісень «З чистої криниці». Катерина Михайлівна знялася в чотирисерійному художньому фільмі «Схованка біля червоних каменів». Записала чотири компакт-диски: «До ясеня-красеня», «З чистої криниці», «Лине пісня чарівна», «Жіночі таємниці». Не оминула увагою і рідний край у легендах та нарисах «Легенди рідного краю», «Ода жіночій вірності», «У кожного своя доля», «Козацькому роду нема переводу», «Мамина вишиваночка». Катерина Василенко – багатогранна творча особистість. Пише вірші, казки, оповідання, гуморески, створює музику до пісень. Її твори друкуються в журналах «Малятко», «Жінка», «Отчий поріг», «Квіти України», «Чумацький шлях». Її слова сповнені глибокого змісту: «Любіть природу, не знищуйте її вроду, бо природа і ми – одне 6

ціле». Вона часто повторює: «Уміння слухати не менш важливе, ніж уміння говорити». Переконані, що книжка шановної Катерини Михайлівни доповнить і збагатить скарбницю знаменитих майстрів художнього слова, казкарів, на яких багатий рідний край талановитої письменниці. Творю добро ― добро буде, І ще більше нам прибуде, ― любить повторювати пані Катерина. Заслужена артистка України Катерина Василенко нагороджена нагрудним знаком «Знак пошани», має почесну відзнаку «За досягнення у розвитку культури та мистецтв». У березні 2021 року Катерина Василенко була удос­тоєна спеціального диплома Літературно-мистецької премії імені Любові Забашти «Квіт папороті» ― 2020, місто Прилуки. Бажаємо шановній Катерині Михайлівні великих творчих успіхів у царині друкованого слова, оптимізму, козацького здоров’я, сімейного затишку. Редакційна колегія

У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим… Тарас Шевченко

Наша родина дружна і щаслива

А у нас сьогодні свято! Буде радості багато, Бо чудовий день! Тато, мама вдома, Приємна розмова Цілісінький день. Чепурненька дівчинка одягла фартушок у горошок, квіти поливає, весело співає: Сонечко, сонечко, Заглянь у віконечко, Тут мій тато і матуся, Братик Івасик і я, Юля-чистюля. «А хто це так гарно співає?» ― запитав усміхнений тато. «А це я, а це я, донечка твоя!» ― «Молодець, доню. І квіти поливаєш, і пісеньку співаєш. І братику допомагаєш». ― «Наша матуся найкраща у світі! Правда, татусю?» ― «Правда-правда», ― відповів задоволений тато.

10

«А наша мама дуже смачні варенички з вишнями вже приготувала. З медком та сметанкою дуже смачно», ― весело сказала Юля. «Бджілка прилетіла і медком нас пригостила?» ― пожартував тато. «Медок мама купила», ― пояснив малий Івасик. «І веселий вареничок ми з мамою зліпили», ― додала Юлечка-чистюлечка. «А який це веселий вареничок?» ― запитав здивований тато. «А в ньому квасолинка заховалася», ― пояснила Юля. «Цікаво. Кому ж дістанеться веселий вареничок?» ― запитав тато. «Кому дістанеться, той вірш прочитає». ― «А я вже вивчив, ― весело сказав Івасик: Командиром літака ― Моя мрія така ― Хочу я бути, Високо літати, Усіх захищати. Сантиметрів на п’ять Щодня підростаю, Вітамінки всі підряд Я часто вживаю. Капітаном корабля Теж буду я, І тільняшка на мені, І бінокль в моїй руці.

11

Мене усі знають, Капітаном називають, Честь мені віддають, Коли зустрічають». «Молодець, синочку. Серйозні професії. Ким захочеш, тим і станеш. Гарно вірші прочитав. Виразно і голосно», ― сказав тато і всміхнувся. Юля весело сказала: А я вчителькою хочу бути, Різні мови вивчати, Дуже багато знати. І віршик я теж вивчила! Вишиваночку вдягнула Донечка слухняна, Матусю і тата, Братика Івасика Зі святом привітала. «Є за що хвалити. Донечко, дуже гарно привітала. І ти молодець!» Усі веселі і здорові. Обняв тато синочка і донечку, поцілував обох у щічку і сказав: «Ви у мене молодці. Я вас дуже люблю» ― «І ми любимо і тата, і маму», ― відповіла донечка Юля. «Татусю, а коли 12

ти покажеш великий літак, на якому ти літаєш?» ― запитав малий Івасик. «Трохи підростеш, і покажу», ― відповів тато і замислився… «Запрошую до столу, мої рідні артисти. Вас варенички чекають, ― сказала усміхнена мама і додала: А я такий віршик знаю! ― А хто любить ручки мити? ― Ми! Ми! ― А з водичкою хто дружить? ― Ми! Ми!» «Сьогодні у нас родинне читання казочок, до яких ви малюночки намалюєте», ― весело промовила мама. «Ой як цікаво!» ― вигукнув малий Івасик. Отака у нас сім’я Дружна і весела. А у вас яка? Така, як і наша?

Підростають діти, Мають гарну вроду, Юні патріоти Мирного народу

Злагода в родині, І дітки щасливі.

13

Зі скарбнички-чарівнички Завітали фантастичні Новенькі, цікаві І веселі казочки…

Я запрошую у казку...

НЛО летіло,

на подвір’я сіло

Н

е сидиться на місці Тарасику: «Що його придумати?» І раптом Катруся, що сиділа поруч нього, злякано прошепотіла, скосивши очі в бік загорожі: «Дивись, дивися швиденько, пластмасова миска, перевернута догори дном, сама пересувається». Вони не могли повірити своїм очам. Чи не тарілка ота, про яку дорослі кажуть «енело»? «Глянь, глянь, знову рухається, сама рухається», ― схвильовано прошепотіла дівчинка. Тарасик тихенько Катрусі: «Біжи щосили по Сергійка, щоб він негайно прийшов, бо зроду ж ніхто не повірить, що ми бачили. Я буду тут. Коли повернетесь, а мене не буде, то так і знайте, що «енело» забрало. Не згадуйте лихом, як кажуть. Так усім нашим і скажете. Може, колись і повернуть… Як ви всі вже старенькі будете, а я такий, як зараз, тільки ще розумніший». Не витримала Катруся, очі від таких слів засльозилися. Жаль стало Тарасика. ― Пам’ятай мене, Тарасику, ― мовила, чмокнула братика в щоку і тихесенько відійшла, а потім бігом затупотіла, тільки дві кіски, як вітер, майнули за спиною. «Бант знову розв’язався. А як мене заберуть, то хто той бант зав’яже…» ― подумав Тарасик. «Ух ти!

16

Знову рухається і начебто якісь звуки видає, а раніше не було… Такий тихесенький звук, протяжний. Щось на зразок "а-у"… Дивно. Таке й уві сні не присниться. Невже правда те, що я бачу? Що я очевидець такої події. Якби вже швидше хтось прибіг, бо аж моторошно якось», ― ущипнув Тарасик себе за вухо. Заболіло. Отже, не сон. Що робити? Чи спостерігати на відстані, чи підійти та вже летіти на цьому «енело»? Швидко промайнула думка, що Сергійка в інший вимір можуть не взяти, бо вчора у школі одиницю заробив. А може, одиниця там, у них, ― хороша оцінка? Хто їх знає… Від напруження і таких думок жарко стало. «Ні, не буду підходити! Хіба самі вони накажуть, тоді вже нікуди не дінешся, а попливеш, як лебідь по ставку… Ну де вони так довго бігають? Просто неможливо більше отак сидіти!..» Підбігли, аж захекалися. Сергійко глянув на Тарасика, потім на миску і сказав: «Що знову придумали? Оце ваше «енело»? Які фантазери!» ― і голосно засміявся. «Та тихше, ― прошепотів Тарасик. ― Дивись сам!» Чекали довгенько. Ніби навмисно, миска ні з місця. «Невже здалося?.. ― подумав Тарасик. ― Не може бути». У цей час із-за хати вийшла Мурка і попрямувала до самісінької миски, прислухалась і стала її обню18

хувати. «Ну все, вважай, що вона пропала. Зараз ультразвуком, чи як там у них називається, або перетворять її на страховисько, або в ніщо. Зникне, і все». Тарасик заплющив очі: «Зараз таке трапиться…» Розплющив. Мурка ще є. Миска на місці. І тут усі чітко побачили, що миска рушила з місця. Тарасик зрадів. А Сергійко аж рота роззявив. Першою отямилася Катруся. Вона відштовхнула остовпілого Сергійка, сміливо підбігла до миски, перевернула її, і всі побачили… маленьке кошеня. Воно підбігло до мами Мурки і весело занявчало. Скільки було сміху… Тільки Тарасик не сміявся. Він мріє про зустріч з інопланетянами. Воно так і буде. А от коли ― не відомо.

19

Дика перепілочка і золоте яєчко Дика перепілочка

Сіла у гніздечко І у ньому знайшла Золоте яєчко. Вона дуже зраділа, Бо ніколи не бачила Отакого дива. Мабуть, ясне сонечко Золоте яєчко 20

Нам подарувало, Бо прикмету знало: «Хто яєчко золотеє В долоньці зігріє, Спів дивний почує І всім подарує». Перепілочка яєчко Пір’ячком накрила Й кудись полетіла. Вітерець-пустунець Полетів навпростець, Розгойдав гніздечко, І з гніздечка випало Золоте яєчко. На травичку впало, Що робить, не знало. Саме в цю хвилину Дівчинка маленька, Софійка гарненька, З м’ячиком гуляла, Весело співала: «М’ячику, м’ячику, Розсміши Софійку! Покотись, покотись, 21

Біля ягідки малинки І червоної калинки Зупинись, зупинись». М’ячик покотився, Зразу ж зупинився, Мов дзиґа, покрутився, Знову зупинився. Та Софійка не злякалась, Навіть засміялась, Бо побачила вона, У травичці знайшла Золоте яєчко. «Я знайшла яєчко! Я знайшла яєчко! Не просте, а золоте, Ось воно яке!..» Тільки так сказала, На свою долоньку Чистеньку, тепленьку Яєчко поклала ― Вмить воно відкрилось. І з яєчка з’явилась Маленька-маленька Пташечка сіренька. На калині сіла Та як заспівала: 22

«Фіть, тьох, тьох! Фіть! Тьох! Тьох! Молодець, чарівна, Всіх зачарувала». Люди позбігалися, До співу прислухалися… Як гарно співає! Радість викликає! Як пташечку звати? Яке ім’я дати? Хто з вас, дітки, знає, Нехай називає, І я уже знаю!.. Українським соловейком Рідного краю Його називаю. Чарівник прилетів, За чудовий спів У казкове пір’ячко Соловейка одів. Хто гарно співає, Чи пташечка, чи людина, Симпатію викликає. І тому усі співають, Красу співом огортають.

23

Солом’яні черевички дівчинки Марічки Жив на світі чарівник,

Чарівник-витівник, Усі квіти він любив, Черевички їм пошив.

Для квіточки матіоли Симпатичні, невеличкі Особливі черевички З тоненької павутинки.

24

Її пахощі чудові Увечері і вночі, Замовляли залюбки Цікавенькі казочки. Цариця ночі матіола В чарівника замовила Солом’яні черевички І для дівчинки Марічки. Вона квіти любила, Їх багато посадила, Тому квіточка чудова, Ніжна матіола Замовила черевички Для дівчинки Марічки. А ви, дітки, чи багато З мамою чи татом Посадили квіточок? Як у небі зірочок? Посадіть гарні квіти, Щоб всюди цвіли І усі раділи: Квіти, ми і ви. Кожна квітка ― казка. Шануйте, будь ласка.

25

Павучок-домовичок У затишній оселі

Жили люди веселі, Вони ще не знали, Бо не помічали, Що в букетику Маковійчику Поселився і живе Павучок, що пряде. Прикмета хороша ― В оселі буде згода.

26

Якось вибіг погуляти, На сонечку побувати, У зеленому садочку У своєму гамачку Трохи подрімати. Ні́коли відпочивати, Потрібно негайно Своє гарне мереживо До конкурсу готувати. Мишка Норушка Мимо пробігала, Побачила мереживо ― Весело сказала: «Ой, яка краса!.. Я такого мережива Ще й не бачила!..» Спідничку замовила, Щоб гарненькою була, І кудись побігла. На березі озера Очерет, осока, Жабка Ква-Ква В озері жила. Про конкурс почула, Бантики замовила, 27

Квакала, плигала, Шортики приміряла. Павучка вітали, Все, що замовляли, Приміряли, Вихваляли. Павучок-домовичок Господаря поважав, Ласку відчував І тому допомагав. Навіть їхнього синочка, Маленького Павлика, Вночі колисав. Отак вони і жили, Приємними сюрпризами Життя прикрашали. Хай собі живе, Ниточку пряде, Мереживо роздає, Добрих людей радує.

28

Як Їжачок супчик готував Після дощику в гайочку

Їстівні грибочки Швидко підростали, Тихо розмовляли:

«Їжачок прийшов, Грибочків не знайшов, Ми пожартували, Свої капелюхи Під жовтенькі листочки Гарненько сховали. Хі-хі-хі, ми такі, Веселі, смачні».

29

Їжачок їх упізнав, У свій кошик поклав, Дуже смачний супчик-сьорбик Вже приготував, Ой наївся, ой наївся, На травичці розлігся, «Трохи відпочину, Ще одну хвилину, Я грибочків насушу Ще й на зиму», ― Думав, мріяв… Зітхнув і заснув. Зайчики розбудили, Супчику попросили, Наїлися, похвалили, П’ять морквинок залишили, У гай поспішили. «А із ягідок лохини, Малини, ожини Для свого животика Приготую компотика. Супчиком з грибів Діток пригостив, Бо з ними дружив».

30

А сорока полетіла, Всім про супчик сповістила, Всі звірятка прибігали, Разом супчик готували. Їжачок не лінивий, Господар дбайливий.

Мій собачка на дивані Спить і бачить казку, Ніби в кухні на столі Ість смачну ковбаску.

31

Добра крапелька

Ж

ила собі на світі добра Крапелька. Рано-ранесенько, коли всі ще спали, збирала вона росяну водичку, а потім бавилася з першим сонячним промінчиком. Мурахи, жучки, метелики дуже любили Крапельку, всіх вона пригощала чистою водичкою. Та не сподобалося це сірому Павуку. На його павутинні також осідала роса, але тільки-но якась комаха збиралася скуштувати її, як одразу потрапляла в павутиння. Надумався якось Павук отруїти Крапельку. Прикинувся люб’язним, підбіг до неї та й каже: «Дай мені, будь ласка, водички, бо дуже хочеться пити». Крапелька з радістю пригостила Павука. Та тільки він почав пити, як вона відразу ж потьмяніла. Проте встигла прошепотіти: «Допоможіть, хто мене чує…» Почув Крапельку сонячний промінчик, із яким вона дружила. Він, не гаючи часу, висушив отруєну воду, а потім звернувся до дощової хмаринки: «Хмаринко-­хмаринко, дай чистої водички Крапельці, бо вона занедужала». Хмаринка негайно попросила Пустуна-Вітра: «Вітре-вітре, допоможи мені, будь ласка, якнайшвидше дістатись до Крапельки».

32

Той одразу ж підхопив Хмаринку, і за мить вона вже зависла над Крапелькою. Усе лісове царство спостерігало за справжнім дивом: яскраво світило сонечко, а на блакитному небі була одна-­єдина Хмаринка, з якої йшов рясний-рясний дощ. І ожила Крапелька, засвітилась і знову стала чистою, як сльоза.

Соняшок і Сонечко

З

агубилася насінинка. Маленька, жовтенька. «Ніхто мене не шукає... Що я тут, ніхто не знає...» Кленовий листочок заховавсь у холодочок. Всюди літав. Насінинку побачив, на мить зупинився, біля неї приземлився. «Ти чому така сумна?» ― «Я загубилась, тому й засмутилась». Кленовий листочок її розвеселив і до тата клена полетів. Насінинка дощиком умилася, сонечком зігрілася, виросла. Гарна жовта квіточка, на сонечко схожа, пишно розцвітає. Свою квітку-голівку зранку до світанку за сонечком повертає. Соняшок і Сонечко – друзі давно.

33

Народилось Ведмежатко У ведмежому барлозі

При хорошій погоді Народилось немовлятко, Малесеньке Ведмежатко. Друзі завітали, Ведмедика привітали, Шортики, футболки Йому дарували. Мама Ведмедика З нагоди свята 34

Пряничків напекла, Всім звіряткам роздала. Тато Ведмедика дуже радів, Тупав, тупав, веселився, Усіх розсмішив, Медком пригостив. На околиці містечка Споришева стежечка Хлопчика Іванка До Ведмедика привела. Братик іменинника З хлопчиком дружив, Він медок йому приносив, Бо Іванко захотів. Іванко Ведмедика За лапу узяв, Віршиком привітав, Квіточку і велик Йому подарував. Братик Ведмедика На велик сідає, На галявині гасає, Всі пеньочки обминає, Усіх покатає.

35

Мама Ведмедика Мене розсмішила, Бо свого синочка, Ніби хлопчика, оділа. Задоволення багато, Якби щодня було свято. Виростуть великими ― Буде що згадати.

Хрюшка дуже симпатична

В Кольки проживає, Він із нею щодня У дворі гуляє. Що за чудо, що за Хрюшка, Вона йде, де є калюжка, Хвостик в бублик закрутився, Колька з нею подружився.

36

Каченятка-близнятка До ставочка йдемо,

Пісеньку співаємо, Ках, тах, ках, тах, Наш тато ― рибак. На прогулянку цікаву До нашого ставу Тато Качур поспішає, Плавати, пірнати Каченят навчає. Каченятко Ках Слухає уважно, 37

Бо дуже цікаво, Як метелика зловити І на волю відпустити. Каченятко Тах Теж зранку уважне. Дуже смачну кашку Рибкам до сніданку, Бублик на добавку У відерці несе. На березі озера Зелена трава І пахуча лепеха. Каченятка-близнятка Усе помічають, Яка рідна мова, Уже добре знають. Покупались, погуляли, Пісеньку заспівали. Не бояться води. А ви, любі дітки, Боїтеся водички?

38

Півник-забіяка У господаря дбайливого,

Зовсім не лінивого, Курочка Коко жила, Дуже Півника любила, Красеня Кукуріку.

А він такий забіяка! Як побачить півника Із сусіднього курника, Півника Хвастуна, То аж пір’ячко летить!

39

З швидкістю великою, Майже космічною, Він за ним біжить. Бо одного ранку, Також на світанку, Півник Хвастун забігав, Чужих курочок розважав. Дуже весело було, Та не пощастило: Кукуріку наздогнав, Бійку влаштував. Без хвоста Хвастун лишився, Гребінь довго лікував, Бо перекосився, Довго шкутильгав. «З сусідськими півниками Краще дружити»: Курочка Коко сказала І красунчиком його назвала. Півник Кукуріку Як кукурікнув: «Ку-ку-рі-ку!» Бо дуже зрадів, Усіх курочок запросив 40

І голосно сповістив: «Всіх сусідських курочок, Півників, індиків, Гусочок та гусачків І вродливих павичів Треба в гості запросити І смачненьким пригостити, Водичкою напоїти, Всіх гарненько похвалити». Курочка Коко повеселіла, Український одяг оділа. Півник Кукуріку Нині супермен, Відомий спортсмен, Кожен його знає і щиро вітає, Бо він гімном України Ранок починає. Серед вас, малятка, Хлопчики, дівчатка, Чи є такий забіяка? Забіяк немає, Мудра мама Усе помічає, Бути стриманим Навчає.

41

Мал. В. Чмирьова

Скажи мамі «Ку-ку»

В

овчик — то сама цікавість. У його ніжно-голубих очах увага до всього, що відбувається, рухається, звучить. А в очах невимовне бажання: хочу все знати. Невимовне — сказати багато хоче, але не все вдається, бо має лише два роки. Тільки побачить щось досі йому не знане, погляне на невідомий предмет, потім маленька пауза для прийняття рішення — і вже тоді вперед до повного обстеження. А коли щось незрозуміле, бере ту річ — і до свого люблячого татка: «На». Той терпляче показує, розповідає. Вовчикові оченята так і ловлять кожен рух. І тільки зрозумів — рішуче відбере іграшку, відійде подалі від татової опіки і вже самостійно освоює її.

42

Улюблена Вовчикова схованка — тумбочка під телевізором. Але ховатись він справді мастак. Тільки ви­йшов на подвір’я — уже немає! Ось і сьогодні. Скільки не шукали — нема і все! А сьогодні ж Новий рік. Починає вже сутеніти. У хаті красується святкова ялинка, а Вовчика немає. «І де він міг сховатися?» — бідкається мама. І до собаки в будку заглядали, бо одного разу він саме там заховався. Рекс тоді здивовано дивився на Вовчика, який сидів у його буді, але свого друга не виказав. А сьогодні просто новорічний сюрприз. І дідусь, і бабуся, і тато, і мама, і сестричка — всі шукають Вову, та марно. Нарешті мама, подумавши, голосно промовила: «Синочку, скажи мамі «ку-ку». ...В ту ж мить зовсім поруч почула тихе і слухняне: «Ку-ку». Сміялися всі від душі. «Яке слухняне дитя підростає», — раділа бабуся. А Вовчик сидів у великій дерев’яній діжці і з цікавістю спостерігав за марними пошуками. Зозуля здивувалася: хто її мовою розмовляє? Слово «ку-ку» часто вживає. Влітку прилетіла. У віконце постукала і сказала: «Ку-ку». Хлопчик відповів: «Куку». Хлопчика полюбила, часто прилітала.

43

Він хороший, він не такий

Ц

е хлоп’я зі світлим чубчиком і великими довірливими очима часто сидить на лавочці з котиком. Щось, здається, розказує котику. А що? Що може сказати другові хлопчик, який сумує за татом? «Котику сіренький, котику рідненький, скажи, чому мій татко не прийшов додому й сьогодні. Я запитав у мами, а вона й сама не знає. А вчора вночі мама сіла біля мого ліжечка, довго дивилася на мене, а потім заплакала. Я бачив, я не спав. Мама сльози не витирала, сиділа тихенько. І я лежав тихенько. Я маму люблю. Мені шкодá її стало і захотілося заплакати.

44

Ти пам’ятаєш, котику, як ми всі разом ходили гуляти? Тато, мама, я і ти. Тато в піжмурки зі мною грався. Як нам було весело! Знаєш, котику, як тато з мамою жартував? Легенько витягне гребінчик із її коси, а коса і впаде на плечі. Мама сердилась. Але то не насправжки. Я недавно так зробив, хотів, щоб мама засміялась, а вона розсердилася насправжки. Я більше так не робитиму. Котику, тьотя сказала мені, що тато нам уже чужий. А я цьому не вірю. Він хороший, він не такий. Він просто сховався від мене, як колись...» Хлопчик дивився в небо. Очі його були сумні-сумні. І мені здалося, що я чую, як він шепоче: «Татусю, уже не треба ховатися. Виходь. Підемо додому...»

45

Про Кобзаря-співака

Н

а світанку, рано-раненько Кобзар лагодив свою слухняну кобзу, у людному місці сідав і сумні пісні співав. Люди зупинялися, слухали, співчували. Інколи веселу пісню замовляли. Хтось кидав копійку, а хтось ― п’ятака. Гірка доля була в Кобзаря-Співака. Завжди голодний, а тому блідий. Але який гарний!.. Карі очі, чорні вуса, чорні брови. І хотілося йому приємної розмови, ласкавого дівочого слова. Бо прийшла пора, а пари нема. Якось мимо нього охайна панночка йшла. Смаколики дітям-сиротам у кошику, накритому вишитою хусточкою, вона несла. І почула пісню Кобзаря. Зупинилася. Послухала: «Як гарно співає… Сльози викликає…» А Кобзар співає, сліз не витирає: Сльози, сльози були Та й повисихали, На щасливу доленьку Ще надію мали… Панночка щиру душу його відчула і до себе запросила. Спільну мову знайшли, один одного зрозуміли, разом і жили. Вона гарно вишивала хусточки та рушнички.

46

Доля їм подарувала синочків і донечок. А найменшого синочка Тарасиком звати. Та не було ні часу, ні змоги йому, малому, більше уваги приділяти. А Тарасик тим часом до писаря бігав. Про все розпитував. Писати й читати навчився. За таку науку спробував портрет писаря намалювати. Як побачив писар себе на малюнку, то дуже зрадів. Хлопчика похвалив і сказав: «Та в тебе талант! Малюй, Тарасику, все, що бачиш, і мені віддавай». Він малюнки продавав, а Тарасику — хлібець, сіль. А як пощастить, то й молоко давав. Зате одяг кращий йому придбав. А Тарас швидко підростав. Своїми мудрими віршами весь світ дивував. За любов до рідного краю, до знедолених лиха зазнав. На засланні побував. Він продовжував і там вірші писати. Вони йому допомагали виживати. І Тарас уже на волі, повернувся з неволі… У своїх віршах до роздумів спонукав. Але щастя так і не зазнав. Хоч і мало він прожив, та багато хороших віршів створив. Майже кожен його знає, бо «Кобзар» читає. І ми його вірші читаємо, його пам’ятаємо. За любов до неньки України поважаємо. Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх, 47

Сама заснула коло їх. Затихло все. Тільки дівчата Та соловейко не затих. Тарас Шевченко.

Шевченківський район З ім’ям Тараса доля поєднала,

Бо я живу в Шевченківськім районі. З тобою, любий, ранки зустрічала, Щасливі ми, за все я вдячна долі. Богдану пам’ятник, де часто я буваю, Історія моєї України, Про Бабин Яр, звичайно ж, пам’ятаю, Хоч і не все, та зберегти зуміли. Древня гора, де князь наш Володимир З вродливою княжною проживали, – Це саме там початок України, Святі в його особі провіщали. Шевченківський район – Перлина у короні, Величних куполів Софії золотої.

48

Хочу з тобою в казку

Ц

ього літа Оксанка відпочивала в бабусі. А яка ж вона гарненька… У фартушку в дрібненький горошок. Ще й дві кіски виглядають з-під білого капелюшка. Поки по господарству справилась, аж натомилася. А без неї такий безлад був би… Кізка не розчесана, кролики голодні, а про курей і мови немає. Так і виглядають, поки з хати вийде… Набігалася… Лягла відпочити. Як каже баба Ліда, «на бокову на хвильку». Оксанка помітила, що бабуся так тільки каже — «на хвильку», а як ляже, то доводиться її разом із дідусем будити. Лежить дівчинка, руки під голову заклавши, а по травичці просто перед її очима жучок-сонечко повзе.

49

Дівчинка підставила свій пальчик, а він ніби того чекав. Заліз на нього вище й полетів. Оксанці приємно. Вона взагалі любить говорити і з комашкою невідомою, і з квіточкою, і навіть із листочком. І їй здається, що вони її добре розуміють. Одного разу поїхали вони з татком на луг. Яка там краса! І так багато цікавинок. Лежала вона якось у високій траві, як тепер, і побачила перед собою маленького зеленого цвіркуна. Бабуся його коником називає. Дівчинка уважно його розглядала і хвалила: «Який ти гарненький, конику. А які в тебе вуса довгі, як антени в телевізора. Хочу з тобою в казку». І тільки вона те промовила, як просто в неї на очах коник зробився великий-великий. Він заворушив вусами і люб’язно запросив у казку, як вона того хотіла… Дів­чинка, не вагаючись, сіла на нього верхи і міцно вхопилася за вуса, щоб не впасти. А коник тільки стриб — і опинився на яскравій галявині, де зібралися барвисті й такі різні і метелики, і комашки, і квіточки. І всі по-святковому одягнені. Коник, на якому сиділа дівчинка, плигнув на пеньок, прикрашений квітами, що весело між собою розмовляли, і оголосив: «Сьогодні на свій концерт я запросив Оксанку. Вона хороша дівчинка, розуміє нашу мову». І всі відразу ж загомоніли, стали вітатися з нею. А Оксанка і справді їх 50

розуміла… І почувала вона себе прекрасно. Їй і самій закортіло заспівати, та вона соромилася… Хоча б оту пісеньку, що мама навчила: Ой, по саду, по саду Дівчинка гуляла, У гарному фартушку, Сама кучерява… Вона й пританцьовує, коли співає. Але подумала, що зімне таку зелену травичку. Навіть черевички свої зняла і поставила біля груші, щоб не пошкодити її. А потім подумала: «Все, що нас оточує, любити треба. Нікого не кривдити, вчасно допомогти». І тільки дівчинка це подумала, як почула голос тата: «Ну що, поїхали додому?» Як не хотілося розлучатися з казкою… Так хотілося подякувати коникові за приємну мандрівку. Оксанка дістала з кишені яблучко і поклала на травичку. Хай пригощаються її нові друзі. І поки татусь шукав Оксанчині черевички, які, на диво йому, стояли аж біля груші, дівчинка ніжно провела рукою по траві, нахилилась і прошепотіла: «Я вас усіх люблю. І буду вас пам’ятати».

51

Казочка про маленьку квіточку Зоряночку Розкажу вам, дітки, казочку

Про маленьку квіточку Зоряночку, Та про коника-стрибунця Буде казочка оця. Жив на світі стрибунець, Цвіркунчиком звати, Він великий молодець ― Вміє гарно грати. В нього скрипка чарівна І струна тоненька, Полюбила цвіркуна Квіточка маленька. Грає коник і для нас, Квіточка співає, Непомітно лине час, Швидко день минає. Під музику вони всі Танцювать любили: І веселі дзвіночки, І ромашки білі.

52

Чорнобривці танцювали, Мальви всім аплодували, Квіточка соняшка У вальсі кружляла. Та недовго довелося Їм усім радіти, Бо будяк з’явився, Хоче засмутити. ― Усе буде тільки так, ― Сказав конику будяк. ― Вигравати ти мастак, А я визнаний співак. ― Сядь на квіточку мою Рожеву, гладеньку, Сам навчу співать свою Пісеньку новеньку. ― Ні, не так, ні, не так Твоя скрипка грає, ― Хриплим голосом будяк Скрипаля навчає. Задумався на хвилинку, Злий характер має. На колючку він струну Таємно міняє.

53

«Танцювать ніхто не зможе, Знову тихо буде, І Зоряночка тебе Негайно забуде». А маленька квіточка Дуже засмутилась, І в струну Зоряночка Враз перетворилась. Щоб любили цвіркуна, Раділи, співали, Яка вірна квіточка, Щоб не забували.

Магія співу А я теж співаю,

На людей впливаю, До приємних почуттів І важливих роздумів Людей спонукаю. Мелодійна пісня, Мов святе причастя, У пані Природи Все напоготові.

54

Лялечка

Д

авним-давно це було. На високій горі біля густого лісу в гарному білому палаці жив вельможний пан. Мав він світлолицю дружину, яка народила йому доньку. Назвали її Жура́. І хоч жили вони в достатку, та радості не мали, бо тільки до трьох років росла їхня донечка, а потім рости перестала. І лікарів заморських запрошували, і бабів-шептух привозили, а дівчинка залишалася такою ж маленькою. Якось навесні завітав до панського палацу старий-старий дідусь і подарував Журі́ лялечку, дуже схожу на неї. Дівчинка так зраділа подарунку, що підбігла до дідуся, пригорнулася до нього і міцно поцілувала. А він каже: «Я ще повернусь». І десь подівся.

55

Довго його шукала Жура́, а знайти не могла. Довго чекала, що от-от прийде, та він чомусь не приходив. А іграшкову лялечку дівчинка дуже полюбила. Без неї і кроку не зробить. Сяде у квітнику серед чорнобривців і говорить із лялечкою. Усе їй розповість — як їй сумно бути маленькою, що сниться вночі, як маму любить… Минуло багато років, а дівчинка не росте, та й годі, зовсім не змінилася. Одного разу влітку сіла Жура́ в садочку і, сумуючи, гірко заплакала. Плаче дівчинка, а лялечку до себе пригортає. Потім глянула на неї і від здивування навіть схлипувати перестала, бо в лялечки з очей котилися сльози. Тільки Жура́ їх витерла, як заговорила лялечка людським голосом: «Минуло вже десять років, як я із тобою. Розповім зараз тобі всю правду. Колись я захотіла стати живою дівчинкою, як ти. І попросила виконати моє бажання чарівника, який у наших краях буває один раз на десять років. Я могла б стати живою, одна тільки біда: хтось із дівчаток, на кого я буду схожа, перестане рости, аж поки чарівник знову до нас не повернеться. Ця дівчинка — ти, Журо́. Зараз я покажу тобі стежку, по якій ти до чарівника дійдеш. Він нас уже чекає». Дівчинка взяла лялечку і пішла по стежечці, яка хтозна-­звідки з’явилася. Ідуть вони та й ідуть. Дивиться Жура́, а просто перед нею росте гіллясте де56

рево. Хотіла вона його обійти і тільки ступила на травичку, як відразу перетворилося те велике дерево на старого дідуся. І дівчинка його впізнала. То був той самий дідусь, що лялечку колись подарував. «Ой, як довго я тебе чекала, дідусю! — сказала Жура́. — Чому ж ти не приходив?» У відповідь дідусь тільки усміхнувся. А дівчинка знову підбігла до нього, обійняла і, як колись, міцно поцілувала. А як поцілувала, то враз стала великою. «Тепер я тобі не потрібна», — тихо мовила лялечка і розтанула в тумані, ніби її й не було. І чарівник десь подівся. Тільки й почула Жура́ його слова: «Якщо мама твоя тебе впізнає, то бути тобі серед людей, а якщо ні, то до нас повертайся… У чарівне місто…» Швидко побігла Жура́ додому. Ступила на батьківський поріг, а її вже зустрічає мама. Побачила не маленьку дитину, а зовсім дорослу дівчину, і простягла до неї руки: «Донечко моя люба, ти повернулася! Я тебе впізнала!»

57

Місячна Царівна З неба зіронька упала, Я бажання загадала, Казочку зоряну Нам подарувала.

В

одному відомому, комусь не відомому, Царстві Диваків Цар жив-поживав, лиш про себе дбав, багатів і багатів… І все йому мало. Одним словом, нам відомо, жадібний був Цар і скупий. Він себе так хвалив: «Я дивак! На всі руки мастак!». І додавав: 58

«Жадібний та багатий!». І сміявся: «Ха-ха-ха! Повна скарбниця золота». Дружина Цариця ніби намальована, вся нафарбована, напудрена. Гарну зачіску мала. Її одягати ― мука. Вередлива була. Покоївка їй допомагала, усі примхи її знала. А на пальцях золоті обручки, коштовності, прикраси. У розкоші жила Цариця, Царя поважала, кажуть, що любила, царювати не заважала. Гарна була. Та знаходила хвилинку прочитати книжку або казку «Про запашну квітку». Хоч Цариця дорослою була, а казки читати дуже любила. Мали вони донечку. Навіть ясне сонечко на мить зупинялося і любувалося її вродою. Красива була молода Царівна, але горда і невихована. Молоді царевичі, сеньйори поважні їй здавалися негарними. Їх не поважала, навіть ображала: «Ви мені ніякі, пихаті! Ваші вихиляси, ваші поклони не до вподоби». Запрошують на танець, а вона: «Ні! Ні! Не хочу! Не бажаю! Поспішаю…» Вона чекала пізньої ночі, відчиняла віконце і зверталася до місяця ясного: «Я Царівна білолиця, а ти місяць ясний. Кажуть, що прекрасний. Хочу в небі царювати, а про Царя-батечка і Царицю-матінку хочу забувати. Тебе, місяченьку, буду шанувати, але не любити. Царицею ночі хочу бути! Така моя царська воля!»

59

З місяченьком ясним зіроньки ясні дружили, його любили. З гордою Царівною спілкуватись не хотіли, йому не веліли. Місяченько ясний красуні Царівні так відповів: «Ти красуня білолиця. Гарна та гожа. Та не до вподоби твоя вимога. Царя-батечка і Царицю-матінку не любиш. Нічого не вмієш. Лиш красою милуєшся. Та з люстерком спілкуєшся. Царицею ночі хочеш бути? "Що захочу, те і напророчу". Твоя мрія така? Важко навіть уявити, чого захотіла… Я велю думки змінити. Всі коштовні прикраси познімати і бідним та церкві віддати. В курені на високій горі мусиш місяць жити. Я велю тебе навчити не гордою, а доброю бути. А про мрію неможливу і таку зухвалу я раджу забути. Якщо мою волю виконати зможеш, усе зрозумієш, подарую, напророчу доленьку щасливу. Молодому, розумному Царевичу ти до вподоби. Він твоя доля, ти його мрія. У заквітчаній альтанці тебе він чекає. Зіронька вечірня шлях тобі показує. Хто в альтанці побуває, Того ніжність огортає, Хвилювання викликає, Зачаровує красою Небесною, неземною, І приємні почуття Та захоплення Кожен відчуває.

60

У руці він тримає Нев’янучу квітку, Яку давно зберігає, Вона тобі снилась, Ти не запізнилась. Ввічливою бути навчилась. Поспішай, Царівно, Поки ще не пізно… Щастя у твоїх руках, Лагідних очах». І вони зустрілись, Зо́рі ясні усміхнулись, Місяченько побажав: «Живіть у любові, Як місяць і зорі». Так і було, хоч і давно. Зіронька вечірня Їх впізнавала, Колискову вечорову Їм подарувала.

61

Космічна пригода Дві дівчинки не слухали

Ні тата, ні маму, Увечері без дозволу У сквері гуляли.

Ідуть вони та ідуть, Що буде – не знають, Несподіванки люблять, З нетерпінням чекають. Страшні, дивні звуки Звідусіль лунали, Злякалися дві дівчинки, Що робить, не знали. Світло яскраве Сяйвом огортає… Манить до себе, Вабить, не зникає. Ніби ідуть швидше – І жодного кроку, Марево туманне З’явилося збоку…

63

Раптом стали невагомі, Легкі, мов пушинка, А в повітрі, як у казці, Зависла хатинка. Одна дівчинка хотіла На поріг ступити – Вчасно друга дівчинка Встигла зупинити. У віконце заглянули, А там повно гномів, Заходити не бажали, А дивились зовні. А гномики і літали, І невидимі ставали, Дівчаток лякали, Три пальчики мали. Серед них дуже смішна Лялька літала, По колу кружляла, Ніби щось шукала. Рідина якась червона Із дірочки витікала, А маленька лялька Ротик підставляла.

64

Довжелезні зі щілинки Змії виповзали І очима зеленими Гіпнотизували. Розгубилися дівчатка: «Як звідси тікати?» А не можуть говорити, Довелось мовчати. Раптом побачили: Тато, мама плачуть, Зовсім близько вони, Але їх не бачать. Невидима і прозора Стіна не зникала – Так енергія космічна Діток захищала. З інших планет прилітають Дивнії створіння, Людей зачаровують, Напувають зіллям. В інший вимір потрапили, Могли їх забрати, Їхній мамі довелось би Вічно їх чекати.

65

Хочу, дітки, вам сказати, Що не люблять НЛО Діток повертати. Якась сила невидима, Досі не відома, Добра, а не зла Їм допомагала. Щоб в таку халепу Ви не потрапляли, Тата, маму слухали, Без дозволу не гуляли, Оповідку-казочку Повчальну, цікаву Ми вам написали.

Космічні цікавинки • Півник на місяць полетів. Чи курочки там живуть, знати захотів. У польоті Равлика зустрів.

• «Завтра я лечу на Марс», — повідомив хлопчик Стас.

• Павлик сміявся. На кометі покатався. «Поспішаю на Венеру, штурманом беру Валєру».

• Дівчинка Зойка гуманоїду вишиванку подарувала. А Настуся на Юпітері книгу придбала. Це були космічні новини.

66

Чарівна ложка

М

инулої осені це було. Того незвичайного дня кожен займався своїми справами. І тут почалося… Несподівано для всіх стало зовсім темно. Сонця ніби й не було. Люди стали бігати, натикаючись у темряві один на одного. І так страшно стало… Не всі відразу зрозуміли, що то було просто сонячне затемнення. Але це ще не все. Коли трохи розвиднилося, один хлопчик, Тарасиком його звали, голосно закричав: «Дивіться, дивіться, он туди дивіться!» — і показав рукою в бік озера, що аж біля лісу. Всі повернули голови в тому напрямку й побачили величезний стовп у повітрі. І став той гігантський стовп із води обертатися з величезною швидкістю. Люди завмер67

ли. Такого вони зроду не бачили. Дерева, що росли ближче до озера, якась неймовірна сила вирвала з корінням і закрутила-завертіла разом із водою. Видовище було невимовне. І раптом той самий Тарасик побіг просто до водяного стовпа і зник у його вирі. Люди закам’яніли… Скільки минуло часу, ніхто не міг сказати, а тільки все повільніше вертівся той водяний стовп, і всі побачили, як із величезної висоти спускався до них малий Тарасик. Він став ногами на землю й весело сказав: «Що? Злякалися? А я ніскілечки». І побіг собі додому. Після того випадку хлопчик ніби й не змінився зовні. Але диво з ним все-таки сталося. Бо навчився він робити великі дерев’яні ложки. І не прості, а чарівні. Коли захоче працьовита людина їсти, то досить їй глянути на ту ложку, як на плиті вже пахне справжнісіньким борщем зі сметанкою, із кріпчиком. А на столі з’являються рум’яні пиріжечки з вишнями. Поїсть та людина і сили набирається. А коли ледащо гляне на ту ложку, то замість їжі вона так його по лобі стукне, що аж ґуля вискочить. Наче й легенько, а ґуля величенька, далеко видно. Та ще й кольорова. І ніяк її не сховаєш. Працьовитим людям це, звичайно, сподобалося. Як побачать у когось ґулю на лобі, жартують: «Що?

68

І тобі перепало?» І хочеш не хочеш, а довелося лінивим корисною справою зайнятися, бо одну-дві ґулі ще якось можна прикрити чубом чи капелюхом, а як чотири чи п’ять, то вже ніяк не сховати… І не стало в тій країні лінивих. Кажуть, оті ложки вже й у нас почали з’являтися. Ви ще на них не натрапляли? Обов’язково побачите!

Добра Ворожея

В

асько так швидко вибіг із парадного свого будинку, що мало не збив із ніг стареньку бабусю з яблучками в руках. Яблучка розсипалися і покотилися по землі. Та хлопчик навіть не зупинився. Бабуся відпочила, зібрала всі яблучка, взяла у свої руки олівець, що випав із кишені хлопчика, щось над ним прошепотіла і сказала: «Біжи, біжи. Три дні мовчатимеш, буде час подумати, чи уважний ти хлопчик, чи ні».

69

Потім бабуся зайшла у свою квартиру, гарненько помила руки та яблучка, освіжила своє обличчя, а олівець хлопчика поклала на поличку, що біля ікон Божих. Біля тієї полички висіли букетики різних запашних трав. Усі вони лікувальну дію мають. І корінчики чудернацької форми теж висіли. І всі вони перев’язані червоними стрічечками чи ниточками. Це важливо. На поличці лежав гребінець дівчинки Галинки, у якої на голівці волосся зовсім не росло, і доводилося їй хусточку вдягти, щоб не видно було, а вона мріяла про дві кіски і великі білі банти… Бабуся Ворожея їй допомогла, і мрія дівчинки здійснилася. Поруч гребінчика лежали темні окуляри хлопчика Андрійка. Його оченята боялися яскравого світла. І доводилося йому в темних окулярах ходити. І ніщо йому не допомагало. А добра Ворожея зарадила. І ніхто його «очкариком» не називає. І він більше не плаче вечорами, коли хоче щось прочитати, а в темних окулярах погано видно. І тепер маленький Андрійко багато читає. Особливо пізнавальної літератури про космос, бо хто ж не мріє бути космонавтом? Він теж мріє. Будь-якої хвилини готовий у космос полетіти. Полетить, наприклад, на Місяць. «Поступово вже готуюсь, – каже він. – Щоранку зарядку-руханку роблю, по кімнаті швидко бігаю. Можу навіть мого друга собачку Гавчика наздогнати. А ще я можу 70

21 раз маленьку праску однією лише рукою підняти. Мама ще не знає. Бо сильним потрібно бути. Планую ще й холодною водичкою обливатись. Загартовуюсь. Я великий молодець! Правду кажу». Бабуся розповідала, що Місяць впливає на людину, на її самопочуття. Якщо він повний, себто великий і круглий, то людина енергійна, тоді й лікувальна травичка краще лікує. «Та все на Добро, щоб усе сказане було», – каже Бабуся. Добра Ворожея знає, які слова говорити і коли. Андрійко радий, що він більше знає, а вона рада, що допомогла. Подякував хлопчик бабусі, квіти подарував. А як трохи підросте, то частіше бабусю стареньку провідуватиме. Щось допоможе по господарству. Частенько їй телефонує. А недавно він переміг у конкурсі «Малий винахідник». І тому його розумником називають. Добра Ворожея його привітала, бо наперед знала, що так і буде. А мама дівчинки Ніни привела свою донечку, бо вона дуже злякалася великого злого собаку. Укушений пальчик довго заживав. Добре, що з татком на вулиці гуляла. Тато газету читав і не зразу побачив. Дівчинка Ніна ночами не спить, той злий собака сниться. А добра Ворожея і їй допомогла. І дівчинка Ніна весела і здорова. На радість матусі, татові і бабусі.

71

А Васько три дні мовчав. Гуляти на вулиці не хоче. Майже нічого не їсть. Тільки бутерброди з малиновим варенням та смачним маслом. Тато і мама не впізнають свого синочка Васька. Що сталося? Чому мовчить? Може, хтось його образив? Лише на четвертий день він гарненько одягнувся і вийшов зі свого будинку. А добра Ворожея його вже чекала. Васько підійшов до бабусі і тихо сказав: «Вибачте, будь ласка. Я все зрозумів. Я завжди буду уважним і ввічливим». «От і добре», – сказала бабуся, усміхаючись. Вони навіть дружать. А вчора Васько купив і приніс бабусі батон і молочко. Мама похвалила. І прочитав віршик, який сам придумав. «Бути тобі відомим поетом», – сказала добра Ворожея і погладила його кучеряву голівку. Одним рухом руки вона запрограмувала хлопчика Васька на творчість. Бо вона добра Ворожея.

72

Як Юрко духів розбудив

В

одному гарненькому старовинному місті жив собі розумний і допитливий хлопчик Юрко. Його тато працював в архіві і часто приносив додому дуже цікаві книги, які він із великим задоволенням і захопленням читав. Тато дуже дивувався, що синок ще малий, а багато читає, і такі серйозні книги, але не забороняв це робити. Одного дня татусь прийшов із роботи і сказав: «Завтра поїдемо в експедицію в стародавні поселення». І показав карту, на якій кружечками були позначені місця, які зацікавили дослідників. Уже звечора зібралися в дорогу і пішли відпочивати. Та не спалося Юрасику. Він дістав із татової папки карту й уважно її розглядав. А коли почав згортати, то побачив у куточку дивні знаки й силуети казкових істот. Раптом вікно саме́ відчинилося, почувся тихий шелест, потім шепіт, і всі знаки зникли, ніби їх і не було. Від хвилювання хлопчик аж почервонів. «Знаки були, де ж вони поділись? Чи мені привиділось…» — подумав він. І в ту ж мить Юрко чітко побачив, як карта сама згорнулася в трубочку й опинилася в татовій папці. Від несподіванки хлопчик аж ротика роззявив. «Чудеса…» — подумав і здивувався.

73

74

Тільки під ранок Юрко заснув. А вже через два дні експедиція прибула на місце. Хлопчик із захопленням дивився на гігантські скелі, на широке озеро з голубою водичкою. Він почав збирати різнокольорові камінчики. Захопився і відстав від експедиції. Дивиться, а перед ним лежить здоровенний камінь, покритий зеленим мохом. Рука мимоволі потяглася до нього, і як тільки він доторкнувся, як з’явилися точнісінько такі знаки і силуети, які хлопчик бачив на карті. Якась сила відштовхнула Юрка вбік, і він упав на каміння. Затремтіло все навколо, загуркотіло… І в ту ж мить хлопчик побачив, як з-під каменя з’явився старийстарий здоровенний дід, із довжелезною бородою, у світлому, аж прозорому одязі. Від сердитого і страшного погляду його величезних очей аж моторошно стало. Від побаченого Юрко дуже злякався, він не міг навіть поворухнутись… І почувся дуже неприємний хриплий голос: «Ти… ти… розбудив духів гір… і дуже їх розгнівив. Тебе чекає страшна кара… кара…» Хлопчик ледве встав, низько вклонився дідові й ти­хо, тремтячим голосом сказав: «Пробачте, будь ласка». І подобрішали очі в того величезного діда, якесь мерехтливе сяйво огорнуло Юрка, і він опинився у своїй кімнаті. Зголоднілий, з’їв усі фрукти, які звідкілясь злетілися у вазу. А коли встав, то ми75

моволі глянув у люстерко й побачив у ньому симпатичного юнака в білому, аж прозорому одязі. «Невже це я? І волосся нібито моє, русяве, і очі голубі, як у мене… Я вже дорослий?» Раптом почулася приємна мелодія, вона ніби манила Юрка до себе. Він озирнувся і побачив дуже гарну дівчину в такому ж одязі. Юнка підійшла до нього, глянула в його зачаровані очі, світлий і прозорий одяг зник, вони обоє вже були одягнені у зручний повсякденний. Їм приємно було спілкуватись, вони подобались один одному. Дівчина лікувала діток травами цілющими та словом, а Юрко знову захопився пізнавальною літературою. Слава про його вміння читати стародавні письмена швидко розповсюдилась серед відомих учених. Будь-які ієрогліфи міг прочитати. А допомогли йому в цьому духи гір. *** Хто багато читає, Той багато знає.

76

Сум і Веселинка

В

одному невеличкому містечку поселився Сум — маленький чоловічок із великими сумними очима. Замість бороди у нього росло сім волосинок. Сум умів ходити, як люди, літати і несподівано з’являтися в будь-якому місці. Жити він став у дуплі старого дерева, де колись білочка була. А як поселився, то не сидів довго без діла: облетів усі оселі і всіх засмутив. Чим більше людей сумувало, тим густішала його борода. На той час не було вдома тільки дівчинки Веселинки, бо вона любила дивитися, як сходить сонечко. Голубі очі дівчинки так і світилися радістю. Всі казали, що народилася Веселинка з радості. Вона 77

простягала свої рученята до ясного сонечка і казала: «Хочу, щоб усім було весело…» Потім розчісувала і заплітала довгу ко́су й бігла до своєї оселі, де її зустрічала завжди усміхнена матуся. Але цього разу дівчинка побачила сумну маму. І татусь був сумний. І ніяк не могла вона їх розвеселити. «Що ж сталося?» — думала дівчинка, але ніхто їй не відповів. Наступного дня Веселинка і в сонечка запитала, чому всі такі сумні, але й воно нічого не сказало. Зовсім несподівано здійнявся великий вітер. Дівчинка вхопилася за гілочку вишеньки, щоб устояти на місці, і дуже злякалася. Вже хотіла бігти до мами, як почула раптом дивний голос: «Слухай уважно… Ти Веселинка. Саме ти можеш усім допомогти. Тільки доведеться тобі розлучитися з гарною косою. Чи згодна?..» Веселинка довго не вагалася, швидко сказала: «Згодна, якби тільки всі веселими стали». Легко сказати, та нелегко зробити. Чари Сума сильні, а дівчинка ще така маленька… Та з кожним днем усе більшало веселих людей, а коса дівчинки стала зовсім тоненька. Сиділа вона одного разу на пеньочку і чекала сходу сонечка. Раптом дивиться, а на листочку стоїть малесенький хлопчик і так кумедно підстрибує, що дівчинка аж засміялася. «Звідки він узявся?» — подумала вона. Тільки те подумала, аж почула той са78

мий дивний голос: «Цей хлопчик, як і ти, з радості народився. Він допоможе тобі прогнати Сума й повернути гарну косу». Веселинка дуже зраділа. Вона взяла того хлопчика на долоню і пішла додому. А коли йшла, то побачила, як із дупла старого дерева виглядає білочка й весело усміхається. Непомітно пролетіли роки. Дівчинка Веселинка росла, а хлопчик ріс іще швидше. Згодом вони стали зовсім дорослі. Покохали одне одного. Одружилися. Більше ніколи не було в тому містечку Сума.

Полинія і Сонсинок

Н

едалеко від села в лісі стояла невеличка, але чепурненька хатинка лісника. Самого лісника і його дружини вже не стало. А які ж добрі люди були! І так вони один одного любили, що коли прийшов час попрощатися з цим білим світом, то разом і пішли, ніби малі діти, за руки взявшись. І пустувала б їхня хатинка, та залишилася в ній жити 79

донечка Полинія. Гарненька така, добра і трохи дивна. Ходила тільки босоніж. Її довгі коси лежали пшеничною хвилею на тендітних плечах. Любили її і люди, і звірі, і птахи, бо дуже гарно співала. Як заспіває, все в лісі стихає, навіть у селі чути її проникливий голос. Пісня зворушувала серце і душу кожного, хто її чув. При місячному світлі любила Полинія ходити по траві або сидіти на вербі, що нахилилася над річкою. З неї вдень дівчина пірнала у воду, купалася, раділа сонечку. А в цей час у селі в добрих людей ріс синок, якого батько й мати назвали Сонсиночок. Хлопчик був ласкавий, обніме і поцілує тата й маму — в очах ніжність і доброта. Та от одне лихо: все Сонсиночок чує і розуміє, але мовчить, не говорить. Як не старалися навчити його говорити, не вдалося.

80

Дуже швидко виріс хлопчик. І який же вродливий став і статний! Волосся світле та пишне, високий на зріст. Вишила йому мама білу сорочку. Як одягнув ту вишиваночку юнак — ну справжній тобі козак! І почув він якось спів Полинії… А вдосвіта вбрався у свою вишиванку і пішов до лісу. Нічого не сказали чоловік та жінка своєму сину, а вийшли за ворота, мовчки постояли, а потім повернулися до свого будинку без нього. Кімната здалася пусткою. Сумно їм стало без любого Сонсиночка. Але не стали вони його зупиняти, бо дуже любили. Незабаром хтось постукав у вікно. Вибігли чоловік із жінкою на ґанок, а там стоїть Сонсиночок і тримає за руку лісникову доньку Полинію. Обоє щасливі й усміхнені. А Сонсинок ще й каже: «Благословіть, тату і мамо, на щастя, на добро!» Дуже зраділи чоловік та жінка, бо почули його голос, із радістю благословили їх. Згодом сім’я збільшилася. Народила Полинія хлопчика, дуже схожого на свого тата Сонсинка, і дівчинку — точну копію мами. Та якось поселилася в тому селі жінка. Звідки вона взялася, ніхто не знав. Наче й добра, усміхається, а в очах зло. Це, звичайно, помітили люди і намагалися обминати її, бо кого вона не зустріла б, у того обов’язково біда траплялася. Думали-думали люди, 81

що його таке зробити, щоб погана жінка село залишила. Нічого не придумали. І вирішили вони звернутися по допомогу до доброї Полинії. Пішла Полинія сама до неї. А та зустріла її на порозі й сердито сказала: «Не заважай мені, а я не буду чіпати тебе і твоїх дітей. У цьому селі була твоя воля, а тепер моя буде». Прийшла Полинія додому і пригадала, що колись давно дала їй мама загострену з одного боку хворостинку, яка світилася яскравим світлом. А як давала ту хворостинку, то мовила: «Поки вона з тобою, буде все гаразд. Для добра лише один раз можеш нею скористатися. Але після цього доведеться тобі повернутися туди, звідки з’явилася». А зла жінка зовсім знахабніла. Ніякого спокою нікому не дає. Всі сперечаються, малеча плаче. І хоч дуже шкода було свого коханого чоловіка і любих сина й доньку залишати, та вирішила Полинія зробити добру справу, щоб щасливо жилося і дорослим, і діткам. Зникла лиха жінка так само несподівано, як і з’явилася. Люди зітхнули з полегшенням. Прийшли подякувати Полинії, а її немає. І Сонсинка, вірного її чоловіка, теж не стало. Тільки згодом люди дізналися, що в лісниковій хаті знову оселилася привітна сім’я — чоловік, дружина і двоє діток. І досі там вони дружно живуть.

82

Страшилка Один хлопчик дуже любив Страшилки читати, Усім друзям і знайомим Їх розповідати.

І дівчатка, і хлопчики Його обминали, Де зустрінуть – хто куди Від нього тікали. Ще одну страшилку Поклав у кишеню, Повторив її знову, Взяв цукерок жменю. Гей, страшилки, покажіться, Я вас не боюся, З’являйтеся, проявіться, А я засміюся. Вони лізли у вікно, З-під столу з’являлись І до хлопчика повільно Усі наближались.

83

84

Сонечко кудись пропало, Дуже страшно стало, Бо страховиськ до нього Більше прибувало. Якісь дивні чоловічки В повітрі літали, Муркотіли і шипіли, Очі витріщали. В одних ноги дуже довгі, В інших коротенькі, Із щілинки виповзали Динозаврики страшненькі. Хвилювався чому? Його аж трусило, Бо на голову йому Щось велике сіло. Восьминіг з’явився, До хлопчика підповзає, До ноги причепився І не відпускає. Жабка жовтенька На столі плигає, У кишені хлопчика Цукерку шукає.

85

Раптом бачить: на підлозі Коло з’явилося, Його ноги мимоволі В ньому опинилися. Кукурікнув півник якийсь – І усе пропало, І страшних чудовиськ Вмить уже не стало. Сказав хлопчик, що не буде Страшилки шукати, Щось цікаве і корисне Краще розказати. Отакі, і ще страшніші, Показують на телеекрані. Які дітки виростуть? Лагідні, ласкаві? Бережіть своїх дітей!

86

Легенда про мудрого жерця

Д

авно-давно у Стародавньому Єгипті бідні люди повстали проти жорстокого і жадібного фараона. Ледве встигали вони ховати своїх немовлят від його слуг, бо їх могли вбити або з собою забрати. Тисячі бідних і розгніваних людей прийшли до палацу фараона, щоб поговорити, але він злякався і заховався. Не захотів із ними розмовляти. До людей вийшов жрець. А жерці – поважні люди, які багато знали про Всесвіт, про Сонце, зорі, Місяць. Могли попередити про цунамі, повені, землетруси, затемнення Місяця чи Сонця. Так от. Коли люди підійшли дуже близько, жрець теж злякався за своє життя, але голосно сказав: «Якщо ви не кинете зброю і не розійдетеся, то вас чекає страшне покарання небесного світила. Воно залишить небо, і наступить вічна пітьма, голод, холод…» Але ніхто йому не повірив. «Убийте його! ― кричали всі. ― Він не хоче нас вислухати!» А в цей час небо потемніло, і за кілька хвилин сонце зовсім зникло. Настала темрява. Усі злякалися і розгубилися. Нічогісінько не видно. І жрець закричав: «Усі на коліна! Моліться!» І тисячі людей стали на коліна, і усі молилися… Повстання зазнало по87

88

разки. А все тому, що жрець точно визначив, у який день і час затемнення сонечка буде. Таємниць іще багато приховують Природа і Все­ світ. Є такі мудреці, які можуть спілкуватися з НЛО, з прибульцями з інших планет. А є таємниці, про які нам, землянам, узагалі не дозволено знати. Бо різні люди є на планеті Земля. Голуба планета Земля найчарівніша, найкраща у світі. Ще багато ніким не розгаданих таємниць. Хочеться більше знати? Якщо ви, діти, і маленькі, і старші, допитливими, винахідливими, розумними будете підростати, багато читати, пам’ять розвивати, то і ви зможете цікаві події розгадати. В добру путь! У світ таємниць і знань! Фараон і його слуги зрозуміли, що будь-яке зло буде покаране. І люди, коли всі разом, всяке лихо подолають, бо велику силу мають. Адже у них одна мета ― краще жити і Добро творити.

89

Святий мудрець Захотів святий мудрець Церкву збудувати, А для цього доведеться Гроші позичати. У багатого купця Вирішив прохати. І послав свого ченця Усе розказати. Дуже скупий був купець, Сказав: «Геть із двору!» Не дозволив, не вислухав Святого розмову. І вирішив святий мудрець Прийом влаштувати, Мудре слово допоможе Їх переконати. Прибули багаті гості, Дуже здивувались — Серед снігу, на морозі Столи накривались.

90

91

Тільки сіли за столи, Усім жарко стало, Замість зими тепле літо Миттєво настало. Гарні квіти розцвіли, Дерева з’явились. Що за чудо, дивина… Чи все роздивились? На столі заморські вина, Фрукти соковиті. Пригощайтесь, усе вам, Гості знамениті. Задоволений купець Дуже здивувався, Що так щедро пригостили, Навіть запишався. У купця грошей чимало, Нікуди дівати, І він дав святому гроші — Церкву будувати. Тільки встали із-за столу — Вмить усе пропало, Замість літа знов зима, І холодно стало.

92

Гарні квіти всі зів’яли, Знов дерева голі, А на їхніх гілочках Крижинки прозорі. А мудрець святий прожив Ще багато років, Людям церкви будував І навчав пророків. *** Та не кожному дано Наперед все знати, Святе слово допоможе Віру зберігати, Літописцю Нестору Усе записати.

Казка у віконце заглядає, На гостину дозволу питає, Прилетіла, сіла, ось вона яка… Цікавенька.

93

Дякую за все, що маю Світе ясний, благодатний,

Дякую за все, що маю! Все, дароване тобою, З вдячністю сприймаю. Вічні сили, дайте сили З вірним другом У радості жити, Щастям щирої любові Разом дорожити. З вірою у краще Легше жити.

*** Голубінь неба! Сонця сяйво! Вітру сила! Я прошу: «Виконуйте, що собі і людям просила».

94

Українка-Роксоланка Ой красунечка була

Донечка рідненька, Росла, виростала, Українські веснянки, Звичаї, колядки Ще з дитинства знала. Весну веснянкою зустрічала, Бо гарно співала, Її голосочок, Мов чистий струмочок, Долинав аж за гай, Де травневий розмай. Дуже ти мрійлива, доню, Та я тобі не бороню, Чудовий наш край Співай, прославляй. Але мусиш пам’ятати: Ти козацького роду, Хоч мрійливі козáчки, А, як справжні козаки, Із шаблею у руках Верхи на коні скакали, На шляху всі перешкоди З успіхом долали.

95

Підростеш і підеш В козаків повчитись, А щоб тебе не впізнали, Одяг брата одягай, Коси свої заплітай, Під хустинку заховай. Швидко й легко навчилася З лука в ціль влучати, А шаблею володіла так, Як справжній козак. Дуже вчасно повернулась, Бо кмітливий отаман Уже здогадався — Занадто вродливим Козачок здавався. Дитинство позаду, Вона виросла така Гарна і пригожа, На князівну схожа. Руса коса голову Її прикрашала, Вродою своєю Подив викликала. Хтось мені нашептав, Думала, що вигадки, 96

Але виявляється, І таке трапляється. За її рішучість, Українську вроду Має нагороду. З поселення козаків Славний отаман Про престижний конкурс «Найкраща козачка» Уже добре знав. Їй екзамен влаштував І на конкурс послав. Все, чого навчили, Вдало показала. Визнали найкращою, Розумною, сміливою І дуже вродливою. Корону оділа — Вилита князівна. Всі аплодували І щиро вітали. *** А в цей час і в цю годину Розкажу вам без зупину, Як один Володар жив, Скажу чесно, не тужив.

97

Він дуже пишався, Що острів у спадок Йому залишався. Якось островом пішов, Стару карту там знайшов, Якісь óбрази і знаки... Думали-гадали, Що ті знаки означали. Стріла напрям показала, Туди і пішли, Дивний камінь знайшли. Подивились, подивились І далі пішли. А Володар молодець, Є у нього мудрець, Він йому допомагає І про нього дбає. Той мудрець і розказав, Що про камінь давно знав, Тільки карти не мав. Що робити, підказав.

— Ти той камінь покрути Впевнено, сміливо Справа та наліво — І станеться диво.

98

Ядовита змія там дрімає, Вхід в печеру захищає. Якщо скажеш ці слова: «Ти змія зелена, Ти повзи від мене, Дай золота, дай І не заважай», — Вмить відкриється печера, Десь подінуться озера. Стріла вказує направо, А ти іди прямо, Як побачиш ланцюжок, Не чіпай, обійди, Обережно ходи. Як побачиш скриньку, Не спіши відкривати, Бо потрібно сказати: «Піднімайся, відкривайся, Назад повертайся». І скринька підніметься, На землі відкриється. Половину візьми І, не оглядаючись, Звідти швидко йди.

99

*** Так Володар островів В одну мить розбагатів. Дивувався і радів, Як хотів, так і жив. Він нікого не любив, Похвали не заслужив. Але сталось неймовірне — Слово моє вірне. Божеству своєму Подарунки поклав І молив, і благав: «Не хочу гуляти, Хочу сім’ю мати». Дуже щиро і не раз Божество просив І все-таки випросив. Допоможе, знає, Бо Коран читає. За їх звичаєм одівся, Глянув — задивився, Виглядом своїм таким Навіть загордився.

100

*** Володарю острова Славного Османа Вчасно розказали, Навіть показали, Що цікавий конкурс краси В одному із міст Європи Дев’ять днів триватиме, Усіх дивуватиме. Там красуні українки Із шаблею у руках Змагатимуться, З лука в ціль влучатимуть, Найспритніших, найгарніших вибиратимуть І коштовну корону одягатимуть. Із задоволенням великим На конкурс прибув, Від такої краси У захопленні був. Як побачив українку, Та ще й у короні, А у коси вплетені Прикраси коштовні...

101

То аж захмелів, Мало не зомлів, Переможницю краси Він уже боготворив, Їй освідчитись хотів. До такого вона Не була готова, Хоч помітила здаля: Хвилювався і журився, І з захопленням великим На неї дивився. Він її збагатив, Кажуть, що озолотив. Вже на острові у нього Не один раз побувала І про їхній острів Усе вона знала. Знала більше, ніж вони, Всі здивовані були, Мову їхню освоїла, Їхні жести, рухи... Звідки мову знала? Бо книгу читала, До святого прийшла, 102

Всі коралі віддала, Святий її зрозумів, Відмовити не посмів, Старовинну книгу Їй віддав і сказав: — Усе старанно вивчай І про себе подбай, Доленосну зустріч Дивись, не втрачай. Знання тобі не завадять, А лише прославлять. Як хотілось, так і сталось: «Улюбленою дружиною Прошу мені бути, Красу твою, ніжний погляд Не можу забути». А красуня усміхнулась І тихо сказала: «Мій Володарю, я згодна». Ще гарніша стала! Церемонія врочиста Уже наближалась, За звичаєм їхнім Її готували, Гарно одягали. Через якийсь час 103

Її не впізнали. А як вийшла до гостей, Подих тамували. Граціозна хода, Невимовна врода, Всі переконались: Дружина достойна. А одна закохана Усе зрозуміла І ділити Володаря Ні з ким не хотіла. Звернулася до ворожки, Про усе дізналась, Заподіяти зло Уже готувалась, У думках своїх жіночих Вона дорікала, Хоча права й не мала. Роксолану привели, Володар чекає, Найгарнішу українку За дружину має. Їхню віру прийняла, Мусульманка стала, Золота корона Її прикрашала.

104

Справжня Роксолана, Наша Роксолана. Несподівано для всіх І усім на диво Незнайомка підійшла, Порошок якийсь сипнула Роксолані в очі, Її засліпила. А Володар розгнівався, Хвилювався, співчував, Винуватицю ревниву Покарати обіцяв. Добра, мудра Роксолана Її захистила І усе простила. З того часу Роксолана і її Володар Любо спілкувались, Жартували і сміялись, Один одним любувались, Солодощами смачними Вони пригощались. Щось смішне вона розкаже, Та ще як покаже... Вона й вірші читала, І веснянки, і колядки 105

Гарно заспівала... Бо за рідним краєм Уже сумувала. Не сиділа Роксолана Просто так, без діла, Молитовну мечеть Збудувать веліла. До важливих порад Володаря прислухалась, Все передбачала, Труднощі здолала. Непомітно, мудро Вона керувала, Шану і повагу Уже відчувала. Із сусідніх островів Гінців присилали, Вона все уважно, Вдумливо читала, Мову їхню знала. Кожного вітала, Щедро пригощала, Всім увагу приділяла.

106

Подарунки, цінні речі З вдячністю приймала І без подарунків Теж не відпускала. Покотилась слава На всі дальні острови. Вдало торгували, Про свій острів дбали. Перемовини успішні, Усіх дивувала, Хист дипломатичний Звідки такий мала? І всюди встигала: Вона і коханка, І вірна дружина, І вже мусульманка. Українка-Роксоланка Її називали І любили, шанували. Вже багато Роксолан Є по всьому світу. Повертайтесь, Рідний край Чекає привіту...

107

*** Золота пшениця, Ромашки, волошки І буяння квітів, трав, Ніжні пахощі фіалки, Милі незабудки, А Дніпро широкий, Церкви і собори, І чудові краєвиди, А у горах водоспади, Цілющі джерела, А лелеки, жайворонки, І квітучі сади, І біляві хати, Червона калина — Все то Україна. Хіба можна такий край Залишати, забувати? *** Українка-Роксоланка На багато століть І в усьому світі Відомою стала. *** Хоч не з вами батьки ваші, А можливо, й сім’ї, Все одно ви наші, рідні, Народжені в Україні.

108

Острівок нових казок Добрий вечір, хлопчики й дівчатка. Одна казочка летіла, На мою долоню сіла. Тож всідайтеся зручненько, Слухайте гарненько.

З

а глибокими морями, за високими горами є чарівний острівок, повен новеньких казок. І кожен мріє там побувати, нові казочки пошукати. Про це мріяла й допитлива гарненька дівчинка Яна. А жила вона в привітному і охайному маєтку разом із татусем і мамою.

109

Одного приємного вечора мама побажала донечці солодких казкових снів і пішла до своєї кімнати. А Яні не хотілося спати. Вона підійшла до вікна й побачила дуже яскраву зірочку. Дівчинка прошепотіла: «Зіронько, я хочу, я мрію про чарівний острівок, де відбуваються чудеса, де живе маленька пташка Колібрі, і папужки там живуть, і мавпочки маленькі…» А потім лягла в ліжко і майже заснула. Ні тато, ні мама навіть не здогадувались, що народилась їхня донька на рівнодення. Це коли ніч і день однакові. І саме тому її мрії та бажання були почуті. Яна з цього часу могла розкривати такі таємниці природи, про які іншим людям не дано було знати. Але вона ще маленька… Проснулася дівчинка дуже рано. Вона розплющила оченята і раптом побачила яскраве мерехтливе світло. Воно освітило всю її кімнату. Дівчинка здивувалась, але не злякалась, бо почула тихий голос: «Яна, Яна… Дівчинка Яна… Я зіронька небесна. Саме сьогодні рано-ранесенько ти полетиш на білій хмаринці на острівок нових казок». А потім, ніби здаля, почулося: «Чи згодна-а-а-а?.. Ми ще зустрінемось…» — «Згодна, згодна, — весело сказала Яна. — Я вже збираюсь». І як тільки вона одягла найгарніше платтячко, поклала у свій маленький рюкзачок яблучко та 110

грушку, одразу опинилася на білій хмаринці. Легкий вітерець то піднімав її вгору, то опускав униз, і дівчинка бачила ріки, озера, ліси… Ласкаве сонечко лоскотало щічки і зігрівало. Від радості Яна сміялась і все повторювала: «Ой, як гарно, ой, як гарно…» І несподівано спустилась на зелену траву. Це був острів, бо навколо літали великі і зовсім маленькі папуги, смішні мавпочки з гілочки на гілочку плигали, а птахи співали. І всі уважно розглядали Яну. Від голосного співу пташиного, від метушливих звірят дівчинці захотілося сісти й відпочити. Та одна маленька мавпочка вхопилася хвостиком за гілочку й так голівкою вниз і зависла. Яна засміялась. А в цей час малий папужка сів їй на плече, і вона побачила симпатичний чубчик на його голові. Іще цікавіше те, що кожна пір’їнка була прикрашена кольоровими намистинками. Яна вже знала, що це означало. Цей папужка розумник і знає людську мову. Птах прошепотів: «Летимо на біле озеро. Усі там». І дівчинка полетіла й побачила велике біле озеро. Всі пили білу водичку, папужка і її пригостив, вона спробувала й весело сказала: «Та це ж молоко! Я його люблю». «На березі білого озера живе старий-старий папуга. Він тебе давно чекає», — повідомив папужка. Одна мить — і дівчинка побачила старого-старого папугу. Він сидів на нижній гілці великого дере111

ва, обплетеного ліанами, а на інших гілочках висіли і кругленькі, і довгенькі, і жовті, і зелені, і смішної форми плоди. Яна вклонилася й чемно привіталася зі старим папугою. А він уважно на неї подивився і заговорив хриплуватим людським голосом: «Ти Яна, Яна… Я тебе давно чекав. Покажи мені своє праве плече, на ньому повинна проявитися зірочка». Потім він легенько доторкнувся до плеча дів­ чинки, і вона чітко побачила маленьку зірочку. Папуга повеселів, а намистинки на його чубчику аж засвітилися. «Слухай мене уважно, ось тобі оцей горішок, він укаже дорогу. І як тільки горішок зупиниться, скажи чарівні слова: "Земля, квіточка, зірочка". А там буде видно, що робити», — сказав старий птах. Горішок вискочив із рук дівчинки і покотився по зе112

леній траві. Та так швидко, що вона ледве за ним устигала. Сонечко низько гуляло і все навколо дуже зігрівало. Яні захотілось пити. І як тільки вона про це подумала, як побачила у своїх долонях якісь ягоди жовтого кольору. А ягоди ті не прості були, а чарівні. Бо як тільки їх з’їла, відразу ж сили додалось. Раптом горішок зупинився і, мов дзиґа, завертівся на одному місці. Дівчинка хотіла чарівні слова сказати, але несподівано стало зовсім темно, як глупої ночі. Вона розгубилася. Що ж робити? Навіть злякалася… Бо почула страшний шепіт: «Не кажи, не кажжи…» Та саме в цю мить з’явилася зіронька небесна. Побачила Яна горішок і впевнено сказала чарівні слова: «Земля, квіточка, зірочка». Несподівано просто в дівчинки на очах з-під зеленої трави з’явилася золота шкатулка, що аж світилася різними кольорами. Чудеса… А посередині Яна побачила маленьку зірочку. Точнісінько таку, як у неї на правому плечі проявилася. І вона здогадалася. Мізинчиком правої руки легенько доторкнулася до зірочки, враз шкатулка розкрилась, і звідти почали вилітати… новенькі кольорові веселі казочки! Їх було так багато… Вони кружляли і кружляли навколо Яни… І вона ясно почула: «Дівчинка Яна… Яна… Добру справу зробила, вона нас звільнила». І розле113

тілися новенькі казочки по всьому білому світу в кольорові книжечки, щоб їх читали, слухали і нашим діткам та й розповідали. *** День швиденько промайне, Нова казочка прийде…

Кольє принцеси Ізабель

Х

очу вам дещо розказати, бо часу обмаль, щоб чекати, адже цікаві події уже починаються. А де і які? Хто слухає або читає, той і дізнається. У розкішному Білому Палаці це почалося. Про таємниче число 7 усі знають. Саме сьомого числа поважні та багаті принци зустрічалися, щоб порадитися. Заможний і вродливий принц Гаррі одягав блакитний лапсердак з ізумрудними ґудзиками. У відомого ювеліра їх замовив. Таких ґудзиків ні в кого не 114

було. А для принцеси Ізабель у того ж ювеліра замовив дуже дороге, самоцвітами прикрашене кольє. Принцеса Ізабель славилася порядністю і гостинністю. Бо виготовляла симпатичні смаколики і всіх ними пригощала. Нащадок принца Гаррі та принцеси Ізабель юний принц Антоніо та ще маленька юна принцеса Маріанна у любові жили, найприємніші слова говорили. Затишно і приємно було в Палаці. Принц Антоніо теж вродливий і розумний, а принцеса Маріанна хоч і не дуже ще гарна, зате кмітлива. Звідкись з’явилася, не забарилася довговолоса чарівниця Фу́рія. Врода її неземна. Образ не прощає. Вона дуже прикраси коштовні любила, без них існувати не могла. Де хотіла, там і з’являлася. Як побачила вона ізумрудні ґудзики і дороге кольє у принцеси Ізабель, то від заздрощів аж позеленіла, забрати собі захотіла. Білу хмаринку дістала і легким білим одягом бути веліла. Мовою, їй одній відомою, щось прошепотіла, вроду запросила. Молодильні ягоди з кишеньки-невидимки дістала. Лише кілька з’їла – і помолоділа. Якби хтось побачив, яка Фу́рія у гніві була, то б злякався, тікав не оглядався. І поки принцеса Ізабель з кухаркою над смаколиками мудрувала, Фу́рія в оновленому вигляді через вікно в опочивальні принца Гаррі несподівано 115

з’явилася. Без дозволу кольє вхопила і приміряла… «Подаруйте мені це кольє», ― сміючись, сказала. А принц Гаррі люб’язно і впевнено відповів: «Кольє принцесі Ізабель я подарував. Поміряти дозволив. Цього досить. Геть з опочивальні! І не смій являтися! Бачити тебе не бажаю! Яка безсоромна!..» Розлючена Фу́рія вибігла з таємного входу. Від злості й образи зовні змінилася. Довгі білі коси позеленіли, вгору піднялися, в різні боки порозвівалися. А назустріч ― юна принцеса Маріанна… Фу́рія своїм виглядом здивувала і заверещала: «Хоч одне слово принцу Гаррі скажеш, позбудусь і тебе, і нащадка, і принцеси Ізабель. Нікого не пожалію». І на великому ослику кудись полетіла. Ще маленька, але кмітлива принцеса негайно і вчасно до дідуся Цілителя побігла, все розповіла. Допомоги попросила. «Не журись, принцесо, я допоможу. Як діяти, що робити, що говорити, підкажу». Дивний заѓ овір прочитав, бо наперед усе знав. «Заговір запам’ятай, увесь час повторяй: Котіться, котіться По рівній доріжці, Споришевій стежечці, Біля дерева сухого, Злом зачарованого 116

Негайно зупиніться. Лихо оминає, зникає.. І побачите одне яблучко на верхівці дерева сухого. Тричі заговір повторіть і чекайте. І як тільки те яблучко біля вас упаде, зразу станете людьми. Закодоване яблучко на дві половинки поділиться. Вилетить метелик. Саме ти, юна принцесо, метелика впіймай і не відпускай. Він зникне кудись». Маленька принцеса все запам’ятала. І як тільки з юним принцом Антоніо вони за руки взялися, зразу ж в ґудзики перетворилися. Котяться і котяться вони по рівній доріжці. Раптом зимно стало. Вітер свище, завиває, снігом доріжку замітає. Перед ними несподівано Снігова Баба з’явилася і у Фурію перетворилася. Разом заговір повторили, і розлючена Фурія лихо за́ у попросила, думала. До Ворожбита залетіла і дурман під подушечку принцесі Ізабель поклала і в медовий напій додала, який принцеса перед сном випивала. Ізабель занедужала і зникла. Принц Гаррі дуже сумував. Повернути її усіх благав. Цілитель його хвилювання відчував і тому допомагав. Травами-оберегами захистив, трохи заспокоїв. Саме в цю хвилину юний принц і юна принцеса зупинилися перепочити, бо швидко котилися і стомилися.

117

Раптом тихо і тепло стало. А у небі Вій старезний з’явився, і почули вони: «Людським духом пахне… Хто бешкетує? Відпочити не дає». Відкрив свої довгі вії та як вигукне: «Тьху, тьху, тьху… Заговори діють… На мене впливають…» І зник. Але часу гаяти не можна. Хто допоможе? Перекотиполе їм допомогло: «Ви моя рідня, бо котитесь, як і я». Із сухоцвіту та різнотрав’я стежечку простелило, попереду них покотилося і біля сухого дерева зупинилося. Як дідусь Цілитель напророчив, підказав, так і сталося. Вони знову люди. Але в якому напрямку бігти, щоб до Білого Палацу добігти? Щоб не заблукати. Раптом сухе дерево ожило, розцвіло. Подякувало і підказало: «На березі річечки, яка зраділа, бо свій рух відновила, білі гуси пасуться. Ви до них зверніться, попросіть: Гуси, гуси, гусенята! Візьміть нас на свої крилята, Щоб хутенько та раненько В Білий Палац повернутися, З татом і мамою зустрітися. Вони нас чекають, Де шукать, не знають». Білі гуси все зрозуміли. Швидко полетіли. На Білому Палаці сіли. Юний принц і маленька принцеса впали в обійми принца Гаррі. Цілували, обнімали.

118

А дідусь Цілитель сам з’явився. Такі чарівні слова сказав, що чари Фурії припинился. Принцеса Ізабель повернулася. Гамірно і весело в Білому Палаці стало. Сказані слова велику силу мають. Слово їм допомогло. Бо вчасно і правильно сказане було.

*** Принце Гаррі, Ви галантні І хвилюєтесь дарма, Ізабель уже в дорозі… Повертається вона. О… Приємні принцеси чари, Зачаровуйте того, Хто дарує дзвінкі серенади, Струни серця почули його. У затишному Соборі… Дві обручки з’єднали обох, Ізабель і принца Гаррі, Щирі почуття їм на двох. Ти її лебідкою назвеш, Від погоні недругів спасеш, На мазурку її запросиш, Буде так, як ти захочеш.

119

Русалка і Тюльпан Плаває Русалонька

По чистому морю, Когось залоскоче, Когось зачарує, Сама собі гарнесенька Не дає спокою. А Русалка молода На камені сіла, Чарувати вміла, Самого Водяного, Повелителя морського, Хоча й не молодого, 120

Зате мудрого такого, Не звабила, полюбила, Таємниці моря вона Знати захотіла. Такі очі має: Хто погляне ― потопає, На дно моря пірнає. А Дельфін веселий В неї закоханий, Її розважає, Хвалить, вихваляє І оберігає. Рибка маленька, Яка їй служила, Пасочок із ракушок І морських зірочок На неї оділа. Черепашка-модняшка Подаруночки зібрала І їй показала. Залишається додати Гарній Русалоньці В підводному царстві Радості пізнати.

121

«Я найкраща Русалка Підводного царства?» ― У лю́бого Водяного, Мудрого такого, Якось запитала. Відповіді не почула, Про що запитала, Вона вже й забула. Виявляється, дарма… Якось сонячного дня Припливла з морського дна, На сонечку сіла, Зігрітися захотіла. Побачила юнака ― Мало не втопилась, На нього Русалонька Дуже задивилась. Ще такого вродливого, Високого та стрункого, Ніколи не бачила І не зустрічала Ні на березі піщаному, Ані в царстві підводному.

122

Якби захотіла, То б залоскотала Чи, може, приспала. Але дивні почуття І приємні відчуття Вона відчувала. Він когось чекає, Кого виглядає? На піску із ракушок І маленьких перлинок Чиєсь ім’я викладає… Він чекає, виглядає, А її немає, Де його Анжеліна Юна, вродлива, Він ще не знає. А Русалонька зраділа! Наперед все знала, Хай любить, чекає І ще довго виглядає… Гарну та наївну, І таку довірливу, Якій заздрила, Бо вона людина, Уміє ходити, 123

Гарно говорити, І хвоста в неї нема… Русалонька поспішила, Її обманула, заворожила, За собою поманила, Щоб не чекав і не шукав, Не знайшов і пішов. Часто одночасно, Це також важливо, Сталася подія, На щастя надія. Під камінчиком, Покритим сріблом, В казковому замку, В приємному затишку Морський коник жив. З маленькою рибкою Доброю, цікавою Давненько дружив. Вона швидко припливла І йому розповіла, Що бачила, як Русалка Полонянку ховала.

124

А він теж розповів, Що її побачив, Що на днях, недавно ― І не даремно ― Мимо скелі високої І ущелини глибокої Він пропливав І побачив гарненьку Юну полонянку. «Я до неї завітав, Чемно в неї запитав, Чому вона не плаває, Ніде не буває… І чому така сумна? Тому, що одна? Я її запросив, Довго умовляв, Довелось чекати, В замок Водяного, Повелителя морського, Разом завітати: «Ти лиш поглянь, Який гарний кришталь! Зірочка морська Тобі принесла. Кришталеві туфельки, 125

І прозорі рукавички, І перлинки в коси ― Одягай усе негайно, Буде дуже гарно!» Не хотіла, а оділа. «Та ти ніби царівна, Незнайомка неймовірна!» «Ти диви, ти диви, Як жила без води!..» ― Він любив ці слова Часто повторяти, Мудрі слова, Нічого додати. «Яка гарна, соромлива, От якби вона Мене полюбила…» ― Так думав і мріяв, В нездійсненне вірив. Разом в замок припливли, А їх вже чекали, Її розглядали, Потім пригощали. Анжеліна захопилась, До всіх усміхалась, «Які різні гості, 126

Приємні і чемні, Якісь фантастичні!..» ― Подумала і сказала, Усіх здивувала: «Як багато в океані Дивовижної краси! Хай залишиться вона Недоторкана На століття, на віки!..» Вся поважна свита Повелителя морського, Мудрого Водяного Їй аплодувала. І нарешті Водяний, Задоволений такий, Анжеліну помічає: «Честь маю, вітаю… Яка гостя неймовірна, Ніби юна царівна. Чому я не знаю? Познайомитись бажаю…» Він подумав, що Русалка Сюрприз влаштувала, А насправді вона Його ревнувала.

127

«Її звати Анжеліна», ― Черепашка-модняшка Вчасно підказала, А потім порадила І розповіла, Що є така квітка, Не звичайна, а чарівна ― Тюльпан ― квітка запашна. Хто ту квітку любить, Чи її побачить, Чи нафантазує, Чи в уяві намалює, Щастя і удачу Тому подарує. «Хто чогось бажає, Так воно й буває», ― Мудра черепашка Так пояснила. Яка гарна новина! Задоволена Русалка Вродливого юнака Тюльпаном назвала, Бо про нього думала, Любові чекала. Русалонька жалкувала Що ніби наївну, 128

А таку розумну Заманила, полонила. І куди її подіти? Назад повернути, Щоб не заважала? Вся поважна свита Їй аплодувала. «Я такого не чекала», ― Часто повторяла. Схвильована Русалонька Щось прошепотіла: «А я лихо та біду Та на воду відведу, А вода багата Чудеса творити здатна, Усе зрозуміє… Всяке лихо змиє». Плаває Русалонька По синьому морю, То чарує, то чаклує Сама собі гарнесенька Не дає спокою. Вона пригадала, Як колись медуза 129

Їй допомагала, І рибку маленьку, Слухняну, рухливу, За нею послала. Ядовита-ядовита Медуза припливла: «Чого хоче Русалонька?» ― В неї запитала. «Послужи мені ― Послужу тобі» ― Обіцянку пригадала? Одну полонянку, Хитру і лукаву, Потрібно негайно Поки що залоскотати Далі буде видно, Що з нею робити: Назад повернути Чи отруїти». Анжеліна дивна стала, Не радісна, і бліда, І якась безсила… Та спала і спала… Усе забувала… Їй здалося, що вона На небі літала 130

І така маленька стала… Мов хмаринка, легка… Де вона? Хто вона? Сонечко зустріла… Почулося: «Анжеліна-а-а-а…» Вчасно коник приплив, Еліксир від сплячки Дав їй понюхати І насилу розбудив. Цілющим напоєм окропив, Ледве встиг, оживив. «Нема часу відпочити, Нам потрібно звідси Негайно тікати. Ти за мене, Анжеліно, Тримайся міцненько, Мимо печер глибоких Та рифів високих Будемо пропливати, Щоб не заблукати. А медуза ядовита Вже наздоганяє, Щупальця довжелезні І дуже міцні До них простягає… Одна мить ― і дістане… Може, лихо омине?

131

А саме в цей час Поруч якраз Друга медуза пливла, Жертву шукала. Як побачила таке Дивовижне видовище, Цікаве, смішне, То не стрималась І засміялась. Смішно дивиться, Таке може і присниться… Величезна медуза За коником гналася, Може, вона гралася? Чи така голодна, Що так поспішала? Із подружкою-медузкою Жартувати захотіла, Що її побачила, Дуже зраділа. Та за щупальця як сіпнула! Її зразу зупинила, Та ще й підморгнула, Її розсмішила.

132

Чи ви таке бачили? Дві медузи щупальцями Обіймалися і сміялися, Дивувалися: «Що це з нами?» ― І знову сміялися, Веселішими ставали. Мудра черепашка Згодом пояснила, Що ота людина Сміхом заразила. Та це не хвороба, А хороша новина! Сміятися корисно І дуже приємно, Не хвилюйтеся дарма. Анжеліна вже на волі! А була в неволі… Вона сонечко зустріла, Від щастя раділа. Тільки коник морський Дуже сумний: «Пам’ятай, не забувай, Я ніколи не забуду І найбільшу перлину 133

Я тобі дарую І сумую…» Схвильована Анжеліна Золотий кулон зняла І йому подарувала: «Нехай буде з тобою, Сумуватиму за тобою… Дякую тобі, конику, За цікаву казку, За приємну увагу І за допомогу. А твоя сльоза Чиста, як моя…» Зашуміло море Чисте, неозоре, Хвиля піднялася, Водяний постарався, Аж до Тюльпана Хвиля докотилася, На вершині хвилі Анжеліна з’явилася. *** І нема любові Ні кінця, ні краю… «Я тебе люблю…»

134

«Я тебе кохаю…» А в підводному царстві, Так буває в казці. Новина за новиною Завітаємо з тобою. Черепашка-модняшка, Щоб гарненька Русалонька Та й не сумувала, Часто не зітхала, Що красеня юнака Не залоскотала, Не причарувала, А любові на землі Обом побажала. Черепашка-модняшка Свято Русалоньці влаштувала, Ключик на щастя подарувала. Вона окуня морського Чемного, делікатного У принца елегантного Враз перетворила. Мама черепаха Так навчила. Принц такий уважний, Ніжний і люб’язний.

135

Для Русалоньки важливо І дуже приємно, Що принц її полюбив, У казковий замок Жити запросив. *** Усі ми прагнемо любові ― І в земному житті, І в океані-морі. Вам ― цікава казочка, А мені ― бубликів в’язочка. Чмоки-чмоки, Ваші щоки, Чи казочка До вподоби? Мені до вподоби. Дочекалися згоди.

136

Сон Царевича і Чудо Добрий день, дівчино,

Дай води напитись, На твою чарівну вроду Дозволь надивитись. У любистку миєш коси, Що такі духмяні? Волошкові в тебе очі І щічки рум’яні. Знов приснилося мені, Ніби ти царівна, Лиш зі мною та царівна Лагідна й покірна.

137

Чи було, чи не було, Я і сам не знаю, Мабуть, все-таки було, Усе пригадаю, Вам розповідаю… *** Із-за гори кам’яної, Де глибока круча, Чудо-юдо наближалось, Зустріч неминуча. Золота кольчуга, меч Для бою згодиться, Баский коник піді мною Велить не бариться. В одну мить перелетіли Ті гори високі, На бéрезі опинились, Де яри глибокі. Біля водоспаду Бачу я місточок, Той місточок привів мене До твоїх покоїв, І твій погляд волошковий Мене заспокоїв.

138

Ти від мене чомусь Увесь час тікала, Усі ріки і моря Легко обминала. Заманили твої чари У ліси дрімучі, І побачив знову я Ті ж глибокі кручі. У печері динозаврик Солодко дрімає, А великий сірий кіт Мушок відганяє. Біля царського палацу Пави походжали І своєю красою Усіх дивували. Ти, всевидная царівно, Сиділа на троні, Молоді царевичі У твоїм полоні. Твої коси запашні Корона вінчала, Вся прислуга тебе Дуже шанувала.

139

Когось пожаліла, Когось покарала, Я зразу помітив: Якась інша стала. Де поділася обручка З коштовним камінням? Ця прикмета нехороша, Як вірить повір’ям. А як глянув в твої очі, То переконався: То не ти була зі мною. Невже помилявся? Якась сила примусила Мене озирнутись, Твоя ж тінь примусила Мене ужахнутись. Тінь була не твоя — Чудила-страшила: очі здоровенні, зуби величезні, замість кіс змії зелені в усі боки в’ються і з мене сміються.

140

Я від страху не помітив Чарівне люстерко, Воно бачило мій страх І їй показало… Та, на щастя, її Щось відволікало. Чудо тебе не впіймало, Зате роздивилося І на тебе дуже схожу Враз перетворилося. Що робити, як діяти І куди тікати, Хто пораду дасть таку, Звідки мені знати? І тут почалося… Я корону зняв свою, Ніби я ще поруч, А сам потихеньку Іду собі та іду, Кудись таки та дійду. Пройшов багатенько, Дивлюсь, якийсь монастир, Молода монашка Із відерця воду ллє, Її п’ють звірятка.

141

Думав, запитає, Про все розпитає, Як почув її слова — Здивувався, ну й дива…

— Я усе вже знаю, Щиро співчуваю, В тебе чистая душа, Любов твоя не згаса, І тому допомагаю, Від лиха спасаю, Кожного, хто мимо йде, Також пригощаю. А Чудила-страшила У нас не буває, Десятою дорогою Завжди обминає. Не втрачай надію, Знайдеш ти царівну Юну і невинну, На те Божа благодать, Тобі ж треба поспішать. Як зустрінеш у дорозі Бабусю стареньку, То даси оцю копійку І вклонись низенько. Лихо тебе омине, Тільки слухайся мене, Як сказала, так і зробиш, 142

Тим собі і допоможеш. Не повірив я очам, Вже побачив там Стареньку бабусю. І як тільки я їй дав Лиш одну копійку, Вона зникла у тумані За одну хвилинку. Я уже не йду, біжу… Лихо відчуваю, Швидкоплинну річку Переплить бажаю. Озирнувся, затремтів: Чудило-страшило Вже мене наздоганяло, Своїм виглядом лякало. Я згадав, що та монашка Дала мені у дорогу Із трави косичку: «Кинеш у водичку — І перейдеш річку». Дуже вчасно пригадав, Допоможе, я це знав. Я нічого не забув, Бо інакше б потонув, 143

Або Чудо-страшило Мене б уже з’їло. Вже не йду, не біжу, А, мов птах, літаю, Чи знайду свою царівну? Не певен, не знаю… Я знайду тебе, царівно, Лебідонько, зоре, Бо без тебе сумно, Бо без тебе горе. Збоку бачив: чорна хмара Швидко наближалась, А із неї до землі Динозавриха спускалась. Бо колись страшило Динозаврика украв І назад не повертав. От вона і розізлилась І йому помстилась. Рев страшенний зупинив Чудила-страшила, А із пащі того звіра Вогонь вилітає. Одна мить — страшило зник, Його вже немає…

144

Пораділи всі дерева І трава зелена, А найбільше я зрадів — Сталось диво, як й хотів. *** Я знайшов свою царівну Юну і невинну. *** Цар з царицею вінчались, Обручками обмінялись, Радості було без меж. Ви щасливі теж? *** У житті усе буває, Той знаходить, хто кохає.

145

Поцілунок Феї квітів

У

сі діти люблять квіти. В одному старовинному світлому та просторому палаці принц Герд і невимовної краси його дружина Люсія влаштували пишний бал. Гарні карети гостей стояли на спеціально відведеному місці неподалік палацу. А в палаці розкіш і краса. Вишукано одягнені принци та принцеси величаво походжали по палацу, пригощалися заморськими винами та солодощами. Та найбільше захоплення в гостей викликала оксамитова сукня принцеси, оздоблена коштовностями. Довге русяве волосся сяяло чистотою та свіжістю. Нарешті бал закінчився. Задоволені гості роз’їхались. Принц Герд та принцеса Люсія пішли відпо146

чивати. Слуг у палаці було багато. Кожен займався своїми справами. Кухарка готувала смачні страви, садівник доглядав сад, а квітникар вирощував чудові квіти, завезені з усіх кінців світу. Був і перукар. Принц Герд має породистих коней, влаштовував перегони та полювання, за що мав чималі прибутки. А принцеса грала на клавесині та вивчала арії з популярних на той час опер і дуже гарно їх виконувала. Та часто Люсія сиділа біля вікна і сумувала. А чому? Чому її красиві очі у сльозах? Вона хотіла мати сина або донечку, але не могла. І почула Люсія від мудреців, що недалеко від їхнього палацу є старовинний монастир святого монаха Агапіта, а в тому монастирі є озеро з чудодійною водою. Той, хто в ній лише один раз скупається і задумає одне важливе бажання, буде щасливим, бо воно обов’язково здійсниться. «На те воля Божа», — сказав святий монах Агапіт, зустрівши принцесу Люсію і вислухавши її схвильовану розповідь. Як хотілося, так і сталося. У призначений час народила Люсія немовля. Наділа вона на донечку Ангеліну золотий хрестик, освячений у монастирі, щоб злі люди не заподіяли ніякого лиха. Щастя і радість запанували в палаці. Непомітно промайнули роки. Ангеліні уже п’ять. Вона весела, розумна, гарні манери освоює. Танцює 147

мазурку і польку. Як і мама Люсія, Ангеліна добра і привітна. А як гарно співає… І всі її в палаці любили. А вона любила квіти. Кожного ранку Ангеліна бігла в оранжерею, щоб привітатися з ними, їхньою красою помилуватися. Кожну квіточку похвалить, кожній веселе слово скаже, а задоволена квіточка одну свою пелюсточку Ангеліні дарувала і від того ще дужче розцвітала. Ті пелюсточки Ангеліна під подушечку клала і від їхніх пахощів міцненько спала. Та не сподобалося гордій і колючій троянді, що дівчинка до кожної квіточки нахиляється, хвалить, усміхається. Сама ж вона жодної пелюсточки своєї не подарувала і тому швидко відцвіла. І як тільки дівчинка нахилилась до неї, щоб похвалити, як у ту ж мить троянда боляче уколола її пальчик, і крапля крові упала на зелену траву. Дівчинка розгубилась, але все одно до неї нахилилась. Глянула на зелену траву, а з крапельки крові в неї на очах виросла найгарніша і найзапашніша блакитна квітка. Вона сама нахилилась до здивованої Ангеліни й тихо прошепотіла: «Завтра зранку завітаємо до Феї квітів. Вона нас чекає». Про цікаве запрошення нікому не говорила. Тільки квітникар здогадувався, бо підслухав. Але вирішив дочекатися ранку. А зранку він побачив, як спу148

стилася просто з повітря заквітчана і прозора карета. Ангеліна зайшла в неї і враз опинилася на зеленій галявині. Чудові і яскраві квіти до неї нахилялися і віталися. Ангеліна опинилася у чарівній заквітчаній казці. З’явилася Фея квітів. Вона була така вродлива, мов різнобарвна квітка, і легка, мов біла хмаринка. Ангеліна вклонилася, чемно привіталася і подарувала букетик пелюсточок, які їй дали квіти. Фея усміхнулась, легенько змахнула рукою, і всі пелюстки перетворилися на чудові лілеї, айстри, хризантеми, гладіолуси... Як побачила ту казку дівчинка, то підбігла до Феї квітів і поцілувала її. Такого задоволення від поцілунку земної дівчинки чарівниця ще не відчувала. І почула Ангеліна тихий і красивий голос: «Мила дівчинко, я давно за тобою спостерігаю. Ти любиш квіти… я рада, рада… їх шануєш… Тому блакитну квітку послала, щоб від зла захищала й оберігала… А як буде тобі шістнадцять років, виший дві вишиваночки з квітами на них, вони матимуть чарівну силу. Кожна квіточка щось своє означатиме. А квіточок роздолля — то щаслива доля. Одну вишиванку сама одягнеш, а другу подаруєш дуже слухняному юнакові. Він теж любить природу, багато дерев посадив — і лісових, і для саду». Як одягнув гарний юнак вишиту сорочку, то взялися вони за руки і вже не розлучалися. Одружилися.

149

А трохи згодом народився у них хлопчик. І попросили вони Фею квітів бути йому хрещеною мамою. Вона погодилась, хоч і здивувалась. *** Від поцілунку Феї квітів Ангеліна, ніби квітка, розцвітала, ще гарнішою стала. Через поцілунок чарівниці Ангеліна навчилась розуміти мову всіх квітів. І жили вони дружно і щасливо. От і казочці кінець, а хто слухав — молодець.

*** Панує квітуче весілля! Кожен хоче завітати, З святом квіти привітати, Квіти пахнуть, веселять, Їх не хочеться зривать, Хай собі цвітуть, Пишним цвітом радують.

150

Замок-невидимка

Н

а височенній горі розташувався чарівний замок. Він був дивовижний: то зникав, то знову з’являвся, тому й називався Замок-невидимка. Неподалік нього водоспад бурхливий величчю і силою зачаровував, стрімку річку починав. Вона ж бігла між горами, між лісами аж до того озера, на бéрезі якого привітний і охайний маєток примостився, а жила в тому маєтку привітна сім’я. Пан Олекса любив свою веселу і говірку дружину, людей, природу. Він ішов у ліс, вклонявся деревам і просив дозволу взяти дерево в гущавині, куди навіть сонце не проникало, і робив із нього дуже вдало статуетки, казкові о́брази, гарних панянок або лицарів із мечами при боці.

151

На замовлення виготовляв і чималий прибуток від продажу мав. Недарма його «Майстер Золоті руки» називали й поважали. Єдиний син А́рнос дуже швидко став дорослим, і вже не одна панянка задивлялась на вродливого і стрункого, зі світлим волоссям, що спадало аж до пліч, юнака. Одного вечора сумно стало йому на душі, і захопився він різьбою по дереву, та з таким великим бажанням, що вже зіронька вечірня заглядала у вікно, а зупинитися не мав сили. Ніби хтось примушував творити. А коли готову статуетку А́рнос поставив на видному місці, то не міг очей відвести від неї. Невимовно приваблива, з чудовими рисами обличчя, його панянка ніби дивилася на нього й усміхалася… Юнак від її погляду аж зашарівся й тихо сказав: «Я створював тебе аж до зіроньки вечірньої, а тому ім’я твоє Зоряна». А як побачив роботу сина вже сивенький тато, то зі сльозами радості на очах сказав: «Сину мій, ти справжній майстер "Золоті руки", — і додав: Чи не таку гарну панянку собі в дружини хочеш?» Від того часу Арнос почав помічати, що від погляду Зоряни чомусь хвилювався, а риси її обличчя оживали… Однієї літньої ночі дуже захотілося піти в квітучий сад і глянути на місячно-зоряне небо. Від поба152

ченого йому аж моторошно стало. На тлі місячного неба він побачив… його Зоряну, тільки живу! Довге русяве волосся огортало її ніжну постать, легкий прозорий одяг розвівався вітром. Ніби на легких і світлих крилах вона наблизилася до розгубленого й зачарованого юнака. «Боже мій, ти літаєш? Ти жива?» — здивувався А́рнос. «Так, я жива і вмію літати. Давно-давно без дозволу в місячну ніч захотілося мені на зорі небесні подивитися. Я пішла на луг і заблукала. А в той час старий чарівник пролітав мимо, він побачив мене, перетворився на хлопчика мого віку і забрав мене з собою. Уже 16 років він тримає мене у своєму замку. Мені допомагає його мама, теж чарівниця, бо хоче, щоб я на землю повернулася, до людей… І тоді її син знайде собі наречену серед своїх чарівниць. Дечого й мене навчила. Вона готує мені втечу, але щоб він не здогадувався. Все роби, як я скажу, і будемо разом. Ось тобі моя хустинка. На ній знак на удачу. Це твій оберіг, завжди носи з собою. На свято Івана Купала знову прилечу, все поясню. Я поспішаю… Я поспішаю…» І розтанула в повітрі. Не захотів А́рнос чекати свята. Він викупив у багатія лицарські обладунки та меч і на своєму улюб­ леному коні вирушив у дорогу. Та як прибув до гори, то побачив двох велетнів. Вони то зникали, то з’яв153

лялись. Велетні охороняли шлях до мосту. І хоч А́рносу вдалося прошмигнути між ними, бо вони випадково, а може, й ні, стукнулись лобами і присіли, та міст на залізних ланцюгах був піднятий угору, а чарівних слів, щоб він опустився, юнак не знав. І довелося йому стомленим і сумним повернутись у свій маєток. Кілька днів промайнули, а Зоряна на місячному небі так і не з’явилася. А́рнос втратив надію її знову побачити. Зоряна теж увесь час думала про нього й хотіла з ним зустрітись, але чекала, поки старий чарівник полетить у своїх хитрих справах. Так і сталося. Зоряна знову прилетіла. А́рнос відразу ж відчув, що вона вже поруч. Закохані зустрілись поглядами й усміхнулись. І знову вона поспішала. Дала А́рносу золотий ключик і пояснила: «Доторкнись ним до залізного ланцюга, що біля мосту, і він опуститься. Ти цей ключик бережи, бо якщо його загубиш, то мене забудеш. А як зайдеш до замку й побачиш юну панянку, дуже схожу на мене, знай: то обман. У неї на голові не буде блакитного обруча, як у мене. Не дивись у її очі, бо блукати будеш. А поспішай до блакитної кімнати, а їх буде шістнадцять, і всі різних кольорів. Я відчуваю, що чарівник, мабуть, щось запідозрив або моє відображення і замок у таємничій кулі, що все показує, побачив. Я поспішаю, я поспішаю… До154

торкнись золотим ключиком до дверей блакитного кольору… І всі чари зникнуть…» — почулись її слова. Уже наступного ранку А́рнос стояв біля мосту. Велетнів чомусь не було. Він швидко і правильно все зробив. І сталося неймовірне. Все зникло, ніби нічо́ нос в одну мить опинились го й не було. А Зоряна й Ар у квітучому саду. Схвильовані й веселі, вони взялися за руки й пішли до зовсім нового маєтку неподалік старого. Дві білі голубки сиділи біля входу, крилами махали і їх вітали. Ті голубки не прості були. Поки Зоряна і А́рнос відпочивали, вони перетворювалися на маленьких чепурненьких дівчаток, швидко всюди прибирали, а також готували смачні страви. І самі ситі були, і Зоряну та А́рноса корисними стравами, фруктами чи ягодами пригощали. Дівчина, звичайно ж, знала про таємницю білих голубок. Але нічого не говорила і навіть не намагалася підглядати. Хоч лише вона могла їх побачити. А для інших вони були невидимі. А́рнос знову захопився різьбою по дереву. А Зоряна з кольорових ниток дуже гарне мереживо плела і його продавала. А на свято Івана Купала на вказівному пальці її лівої руки з’явився перстень із печаткою, на якій побачила напис: «Матимеш, що побажаєш». Сподобались Зоряні такі слова. І побажала вона мати книгу «Гороскопи. Цікава наука». Уваж155

но читала, вивчала, багато корисного і цікавого про зорі, небо, місяць, сонце і навіть про вплив планет на все живе в природі дізналася. Уже гороскопи сама складала і юним панянкам роздавала. Своєму любому А́рносу багато уваги приділяла, ніжністю та ласкою огортала. Так і жили. У новому маєтку чисто, гарно, затишно. Новий маєток подарувала їм мати чарівника, бо полюбила юну полонянку, а ще тому, що за добро, зроблене земним людям, вони помолодшають на багато років. Закохані та вродливі Зоряна та А́рнос жили довго і щасливо. *** Одна казочка закривається, Друга казка починається… Голос трембіти лунає, Ім’я казочки називає...

156

Гуцуляночка

Г

уцуляночка Марійка ранесенько встала і побігла до криниці набрати чистої водиці, щоб себе та оселю нею окропити. Нині свято Йордана – Хрещення Господнє. У народі називають його Водо́хрещем. І вся вода, де б вона не була, цілюща, лікувальна. Марійка пам’ятала, як бабуся повторювала: Ой, водице, ой, водице, Окропи і захисти... Цю водичку протягом року зберігала, личко своє умивала. І тому успішна, вродлива і весела була. Та коли водичку в кухлик наливала, то знайшла одненьку срібну сережку. Повернулася Марійка до криниці хутенько і запитала: «Криниченько, джерельна водиченько, я срібну сережку у воді знайшла. Що це означає? Поясни, благаю!..» А криниця їй відповіла: «Твоя заздрісна сестриця Ксена завжди заздрила тобі, твою вдачу, вроду в тебе відібрала, бо одну сережку у тебе забрала. І над нею чаклувала. Як побачиш у неї таку саму сережку, вона нею коси прикрашає, то скажи: "Я сережку загубила… Бачу, ти її знайшла. Поверни мені її, буду вдячна тобі". Проси і благай. Якщо її собі не повернеш, себе не спасеш». І захлюпотіла вода, аж із криниці вилилася. Мабуть, хвилювалася.

157

Побігла Марійка до сестриці й побачила сережку. Просила-благала, але Ксена так сказала: «Ще одну добу не зніму, потім принесу». А увечері Ксена до Марійки завітала. Така ласкава, задоволена, весела, і чомусь вродлива стала. Люб’язно сказала: «Ой, щось я довго гуляла, ніченька близенько. Уже темненько. Я у тебе заночую…» А Марійка зраділа. Спілкувалися, разом повечеряли. Спати полягали. Задоволена Марійка швидко заснула, а сестриця Ксена трохи почекала, сережку й другу украла і пішла туди, звідки й прийшла. Марієчка проснулася, довго сережку шукала, але жодної так і не знайшла. «Ой, сестричко, любесенька Ксено, що ж ти наробила. Ти мене не пожаліла». Часу не гаяла. Навіть не плакала, а побігла знову до порадниці-криниці. Та не встигла запитати. Запізнилася… І в тополю несподівано чомусь перетворилася. Сильний вітер гне тополю, намагається зламати. А на тополі дві сережки срібні висять. Криниця мовчить. Вона знає, кого чекає. Чути цокіт копит – хтось швидко біжить. Нарешті біля криниці олень зупинився. На копитцях у нього срібна позолота. На спині килимок барвистий з китицями, а на рогах дзвіночки дзеленчать. Верхи на ньому файний Легінь чорнобровий! Гарно вбраний, багатий… Чомусь дуже поспішав. А чому? Він ще не 158

знав. І побачив на тополі дві сережки срібні. Він їх дістав і сказав: «Подарую тій єдиній, яку полюблю». Як тільки ці слова сказав, прямо в нього на очах серед зими тополя у квітучу запашну липу перетворилася. Аж засвітилася. А під нею стояла Марійка рум’яна, мов маківка, гарна. Від хвилювання він аж почервонів. Дві сережки їй віддав. Вона їх одягла. Удачу і вроду собі повернула. Легінь часу не гаяв, лагідно сказав: «Чи бажає файна пані разом зі мною жити? Буду любити, жаліти». Гуцуляночка Марійка руку подала і відповіла: «Буду любити, бо кращого файного ніде не знайти». Дістав він скрипку та як заграв… Мелодія радісна зачаровувала. Криниченька раділа. Навіть сніги розтанули. А в оленя крила виросли. Разом піднялися вище хмар. Швидко долетіли. Їх обох радісно зустріли. А зранку вони повінчалися. Троїсті музики усіх гостей розважали. Любов і згода між ними панували. Лихе забували, прощали. Казочка повчальна. Заздрити не можна.

Ранок почнеться – нова казка проснеться.

159

160

Чаклунка лісова

Г

ерцогиня Глорія славилася своєю мудрістю та вродою. Не лише герцог милувався нею. Навіть поважний Марквеллі заздрив йому, бо дуже вона свого лю́бого Альберта кохала. А він її обожнював. Та захопився ворожінням. Жартував, що гени дідуся-чаклуна впливають на нього, бо йому передалися. Альберту в спадок скриня, різними візерунками оздоблена, дісталася. Минув рік. Пора її відкривати. Ледве вдалося це зробити, бо фігурний ключ десь подівся. Згодом сам з’явився, перед обличчям герцога покружляв, до скрині доторкнувся, знову покружляв, ніби його роздивлявся, і збоку скрині причепився. Багато всякої всячини вилітало, в герцогові очі заглядало, на місце поверталося. Приємна мелодія арфи прозвучала, і почув дідусеві слова: «Чую, відчуваю, впливаю… Все написане мудрецями уважно читай, вивчай, а мною написані знання вродливій Глорії передай. Щоб про ці діяння ніхто не знав. То, може, й повернешся. Та чи захочеться?.. Все, що саме у твої руки припливе, бери із собою і до мене, в паралельні світи, поспішай. Я все бачу. Так і знай».

161

Спочатку не хотів герцог записи мудреців читати. І Глорію не хотів одну залишати. Буде сумувати. Він, звичайно, може її зачарувати, приспати, а як повернеться, до її чола легенько доторкнеться ― і вона проснеться. Пожалів. Хай живе і його чекає. Хоч вона і герцогиня, а насправді лагідна і рідна. Так подумав, а їй повідомив: «Усе, що я тобі залишаю, велику магічну силу має. Читай, вивчай і нікому не розповідай. Із чарами і чарівниками краще дружити, бо вони у нас добрі, а не злі. А я мушу вирушати в паралельні світи. Може, й повернуся, новими знаннями поділюся». І так у її очі подивився, що сльози на очах з’явилися. Ніжно Глорію поцілував, маленьким зробився і в повітрі розчинився. Та помітила вона, що зовні її Альберт дуже змінився. Не впізнала б його. А яким повернеться, ще не знала… Не уявляла… Герцог попереджав, що в будь-яке створіння неземне може він перетворитися ― і в страшне, і в смішне. Глорія теж навчилася перетворюватися у рослинку, чи квіточку, чи швидкоплинну річечку. Навіть у лисичку чи зозульку… Чомусь довго спала. Розбудила покоївка: «Герцог Марквеллі прийшов. Із квітами». «Проведіть, увагу приділіть. Я підійду», ― Глорія сказала. А герцог Марквеллі її зустрічає, квіти дарує, ручу цілує. А вона йому чемно: «Ваша увага зайва. Мені не потрібна». А він уже віршами заговорив: 162

Герцогине, ви прекрасна. І хвилюєтесь дарма, Ви для мене юний ангел, Не залишитесь одна, У моїх очах сльоза… І лукаво на неї поглядає. Герцогиня усміхнулася і про нього всю правду сказала. Та ще й подаровані квіти в парасольку перетворила. Марквеллі здивувався, злякався і більше не з’являвся. Не всім правда до вподоби. Всі чуда хотіли. Почались інтриги. Всі коштовності та скриню Глорія забрала, в новий замок поспішала. Кучер знає, куди. Пісеньку наспівує, яку герцог любив. Та і в герцогині настрій хороший був. Яка краса навкруги! Обабіч шляхівки верби біля річечки, сосни, ялини, смереки і столітні ясени, розлогі дуби. Пахощі які чудові! Хлопчик маленький з’явився, біля неї всівся. «Ти хто? Звідки з’явився?» ― Глорія запитала. «Я твій янгол-охоронець, колись тобі снився». «От і добре. Все-таки не одна», ― подумала вона. А в замку розкішному, як у казці, усе старовинне, цінне, дороге. Столові прибори, чайні сервізи золоті та срібні самі прилітали. Слуги невидимі столи накривали. Що бажала, те й мала. Усе підряд замовляла. Звідки взялося? Розкіш, краса. Зрозуміла, що з думками обережною бажано бути. Бо задумане миттєво збувається, проявляється.

163

Глорія ще не знала, що її чекає. Думка прилетіла, щось прошепотіла. Її похвалила. «Правильно міркуєш. І розумна, і вродлива», ― думка з нею говорила. «Які пахощі чудові! Ніби дорогі парфуми!» ― знову повторила. І нарешті зрозуміла, яка думка прилетіла. Вигукнула, бо зраділа: Парфуми чудові, Сосни́ та ялини, Квітучої полонини Ніжні і чарівні Мають право існувати, Вони будуть спонукати Зелені ліси любити, Завжди пам’ятати: Зелені ліси ― Легені планети… Зупинилась. У вербиченьки запитала: «Чи дозволиш у річечці скупатись?». «Із задоволенням скупайся. В легкий одяг одягайся. Тобі Фея Осяйна таїну рослинного світу відкрила. Я тобі дарую з лози плетені черевички. На твоїх біленьких ніжках стануть золотими». Дякувала Глорія за подарунки, дарувала поцілунки. «І дерева, усі квіти, і птахи, і звірі тебе уже знають. Захисту, чудес від тебе чекають. А поважний Лісовичок для тебе вже й будиночок підготував серед лісів, 164

квітів, трав. Пушинка з кульбаби якось полетіла, всім про тебе сповістила. По секрету скажу. Без обману. Поспішай на маскарад. Тебе там чекають, бо знають. Не зволікай і пам’ятай: бути тобі герцогинею в чудовому замку або Чаклункою лісовою. Сама обирай. Вибір за тобою». Глорія всміхнулася, впевнено сказала: Я парфуми чудові, Ще мало відомі, Привабливі, запашні Сосни́ та ялини Квітучої полонини Там, на маскараді, Усім подарую, почаклую… І негайно повернусь, не запізнюсь. Парфуми назвала «Чаклунка чарівна». В назві дія чудодійна. Парфуми запашні В усьому світі Популярними були, Таку вібрацію викликали, Що в Карпати люди поспішали, Сосни, смереки, ялини З задоволенням садили. Глорія вродлива на маскараді побувала, великий успіх там мала. Що вона чаклунка, всіх переконала. Водоспади викликала, дощ із квітів влаштувала. Нар165

циси, тюльпани, маки червоні сипалися з неба. Усі їх збирали. Задоволені. Зачаровані. Завітати обіцяли. ́ ок прилетів. Чудо сотворив. Так йому Альберт у зам порадили, так навчили: «Зразки насінинки кожної рослинки планети Земля в капсулу з особливого космічного сплаву заховай, пронумеруй, підпиши. В другу таку ж капсулу ДНК усього живого планети збери, заховай, пронумеруй, підпиши. На найвищій горі рідної планети заховай. Про цю планетарну таємницю дозволено знати лише тобі та святому Пророку, який різними мовами, і мало відомими, все написав». Альберт місію важливу виконав і в паралельні світи повернувся. Звідти буде спостерігати і за потреби допомагати. Все тому, що мініатюрні роботи Молекулани з далекої планети вже готові планету нашу Землю заселити. Все живе і рослинний світ знищити в одну мить. Хто планету рідну спасе? Доля планети у ваших руках. Будьте господарями своєї долі, Слухайте дзвони церковні, Співайте дітям колискові… І буде щастя і спокій у душі І в кожнім мудрім слові.

166

Таємний агент №5 Петько агент №5,

Ні купить його, ні взять, Він говорить: «Всім привіт! Я вундеркінд!» Таємні агенти З чужої планети Його добре знають, Не часто та вчасно Навіть прилітають. Про космічні пригоди І цікаві винаходи Саме йому, відомому, Такому розумному, Розповідають. Його друг Електрон Із сузір’я Оріон Теж допомагає, Вони друзі давно, Лише не відомо, Коли Петько полетить.

167

Щоб його відвідати, Планету побачити, Більше буде знати. Гуманоїд прилетів, А він уже знає І своїх агентів Туди засилає. Де він сів? Чого хотів? Агент підглядає І йому доповідає. Таємниць багато має, Та не все розповідає, Петько агент №5, Про це пам’ятає. З дітками спілкується, Що придумав, показує, І усі дивуються, Як багато знає… Вундеркіндом називають, Поважають, вихваляють. Я люблю таких, Я люблю усіх Допитливих і розумних, Юних, симпатичних.

168

«Привіт! Я вундеркінд!» ― Код такий, він простий, Варто усім знати, Щоб квиток у гурток «Юні космонавти» Негайно придбати. Сенк’ю. Данке. Гуд бай, Неодмінно завітай! Один мій знайомий, Професор відомий, Мені повідомив, Що Петько здивував: Він йому розповідав, Що на Марсі побував, Там кімнату знайшов І її орендував. Так він просто фантазер! Зрозуміли тепер? Мріє в космосі побувати, Космонавтом стати. Всі чужі агенти Тепер будуть знати, Що у нас найкращі Юні космонавти.

169

Мрії Петька Хлопчик Петько молодець, Невже мріям кінець? Якщо мрії збуваються, Він не зупиняється. Думав, думав І придумав. Електронну бджілку, Невидиму, непомітну, У руках тримає, Її вдосконалює, Магічну силу додає. Друг його Електрон Через смартфон Швидкістю наділяє, Бджілка нектар квітів На нашій планеті І в усьому світі Миттєво збирає, Свого яду додає, Таку швидкість розвиває ― Навіть вихор виникає. І прибульців отих Злих і ворожих 170

Існування позбавляє, Ланцюжок, що їх єднає, Бджілка розриває, І їх уже немає. А вони хотіли Усіх землян знищити І планету заселити. Небесні посланці З неба прилітали, Петька захищали. Люди дивувалися: «Що відбувалося? Чому в місті Щастя Всі рослини, квіти в’януть І тваринки гинуть, А люди зникають?» Вони навіть не знали І не відчували, Що хлопчик малий, Розумний такий, Електронну невидиму Бджілку послав, Яку сам придумав, І планету врятував.

171

Викликає здивування: «Чому Розум планетарний Для спасіння планети Хлопчика малого обрав? Все життя оберігав». Винаходи унікальні, Ще нікому не відомі, Хто диктує? Посилає? Згодом Петько запитає. Хто знає?

Готель «Алло»

У

старовинному будинку, прикрашеному химерними фігурками, заможні люди колись жили. Несподівано, негайно добротний будинок продали. Кажуть, що в цьому будинку привиди з’являлися. Серед ночі бігали, хіхікали… Лякали. Тому й продали. Капітан піратського судна підозрілий будинок і придбав. У ньому заховався. Бо за скоєні ним зло172

чини його чекало суворе покарання. Він себе паном Інкогніто назвав. А насправді його Соколиним Оком пірати нарекли. Усе продумав, врахував. Яскраву рекламу по всьому світу розіслав. Чудові пейзажі, Оглядова Вежа, сауни, басейни, дзюдо, карате, більярдна. Кімната Сміху, для розваги лялькові вистави. Навіть Салон Краси. Кафе «Бегемотіно» делікатесами та смачними обідами пригощає. Вишневий сад. Хто в готель «Алло» завітає, ніби на безлюдному острові чи в космосі себе почуває. Все для вас, шановні панове. Бажання клієнта – закон. Охочих відпочити прибуло чимало. Та не всіх поселяли. Лише багатіїв-мільйонерів. Слуг пан Інкогніто знайшов. Клерками їх величав. Два просторі ліфти справно працювали, під номерами 7 та 8. У ліфті №7 клієнтів у підвал спускали. Чемні клерки їх зустрічали. В однакових перуках і білих рукавичках. Вони мільйонерів клієнтами-кишеньками називали і злорадно посміхалися: «Що? Попалися?». І сміялися: «Ги-ги-ги». На початку для порядку з суворими правилами, законами знайомили. Не дозволялося розмовляти, про щось розпитувати. Ліпше мовчати. Не будемо карати.

173

А у ліфт №8 порушників допитливих запрошували. Приємні пахощі ейфорію викликали, ніби в космосі побували. Якісь видіння викликали… На величезній швидкості ліфт угору піднімався, на 21-му поверсі різко зупинявся, і клієнт викидався. Ніби хтось штовхнув. Де він, ніхто не дізнається. Так за непослух карали. Та гості про це не знали. Відпочивали. В шикарному номері знаменитий професор, він же і відомий Маг, поселився. І не журився. По-різному на людей впливав. Експериментував. Чип-«Забувайлик» уже придумав. Нібито смішна назва. Та не до жартів було… В лабораторії професору симпатична лаборантка Ха допомагала. Якось перед Різдвом підслухала, як Маг із якоюсь лялькою старою розмовляв. Згодом до нього дивний чоловічок з ріжками, хвостом та червоними очима прилетів і тремтячим людським голосом сказав: «Занадто багато людей розвелось і дітей народилося. Подумай і придумай, щоб їх менше стало. Бо місця мало». Еліксир молодості замовив і полетів. Лаборантка Ха ці слова почула, сейф відчинила, піпеткою крапельку розчину набрала і на руку капнула. Дуже тішилася: «Буду вічно молода!». Та рано раділа. Вона не знала, що діти, які в неї народяться, забувайликами виростуть. 1000 разів одне й те саме слово повторює, а маля нічого не пам’ятає.

174

Якось під хороший настрій лаборантка Магу похвалилася, що еліксир молодості без дозволу на руку капнула. Як почув він її слова, то за голову взявся: «Що ти накоїла?! Я ще не придумав, як забувайликам пам’ять відновити!». Хотів свій експеримент припинити, але пізно було. Маг згадав, як обіцянку давав незваному гостю з хвостом. Ніч не спав. Думав. І придумав. Ароматизовані льодяники виготовив. Хто цукерку посмокче чи проковтне, той ні з ким не дружитиме, нікого не любитиме, одружуватися не захоче. І тоді мало людей і дітей буде. Хитро придумав. Але вчасно зупинився. Льодяники не роздав, а знищив. Похвалу заслужив. Та про цікаві льодяники роботи дізналися. Зібралися і вирішували, як позбутися зайвих людей, щоб лише вони, роботи, всюди господарювали. Підіслали пишну Даму, щоб вона у Мага льодяники випросила ― буцімто для своїх діток маленьких, які солоденьке люб­лять. А професор її наскрізь бачить та й каже: «Знаю, хто ти і кому льодяники просиш. Не дам! Геть від мене!». Враз пишна Дама в клубок ниток перетворилася і згоріла. Хотіла Мага зв’язати і льодяники забрати. А він свічечкою її налякав. Цілу нічку свічечка горіла. Вона Мага і кімнату від нечистої сили очистила. Виникла проблемка: яким чином за мільйонерами підглядати, щоб вони з роботами не товаришува175

ли, попереджати. І Маг легко придумав. Чип із мініатюрним, як макове зернятко, магнітиком. Той чип до мільйонера непомітно чіплявся, і ніяким способом його не відчепиш, не змиєш. Зате Маг усі думки їхні знав. У нього перед очима коло з’являлося. А в ньому, ніби на екрані, кожного клієнта бачив. Може, хтось втечу задумав? Саме в цей гостинний готель «Алло» мільйонер Левон на вертольоті-невидимці поспішав. Власний бізнес мав. Бідним допомагав. Про престиж своєї країни дбав. І як тільки на даху готелю «Алло» приземлився, побачив недалечко дівчинку маленьку. Орендував авто і на ньому біля неї зупинився. Вийшов і запитав: «Дівчинко, як тебе звати?» ― «Майя», ― відповіла. «А чому ти одна, без мами?» ― «У мене немає ні тата, ні мами. Лише бабуся, але вона кудись пішла. Я їсточки хочу і дуже змерзла», ― і заплакала. Пожалів мільйонер Левон сирітку і запросив у своє авто. А вона й каже: «Мені бабуся не дозволяє в чуже авто сідати. Я вас не знаю, я вас боюся». Нібито слухняна дівчинка. А чому ж вона сіла у чуже авто? Чи гідно зробила… Разом у готелі «Алло» і поселилися. У кафе «Бегемотіно» смачно пообідали. Левон дуже радів. Він давно про таку донечку мріяв. Разом дивилися лялькові вистави. У Кімнаті Сміху побували, відпочивали. Відволікся на хвилину, сказав: «Ти без мене ніку176

ди не ходи, книгу прочитай, подарунки розглядай». Майя так і робила. Раптом на скатертині красивий браслет і кольорове намисто з’явилися. Вона браслет і намисто одягла, у велике люстерко подивилася. Та не себе побачила, а якесь чудовисько. Воно пальцем поманило, за кіску вхопило і не відпускає. А браслет руку тримає. А намисто дуже стискало. Майя розгубилася. Глянула вгору і побачила свою бабусю. А бабуся браслет та намисто розірвала і викинула у вікно. Вони зачаровані були. Рідна бабуся свою внучку врятувала і зникла. А Майя заснула. Про все, що з нею було, забула. Так Маг на дівчинку впливав. Сон-дрімоту запросив. Майя проснулася, гарненько оділася і побігла подивитися, які ще цікавинки є в готелі «Алло». І друга Левона пошукає. На кімнаті прочитала: «Вишневий сад». Зайшла й опинилася у вишневім саду. Вишенька цвіла. А на ній ластівки в білих хусточках на гілочку в рядочок посідали, пісню для своєї мами старанно вивчали. Чик, чирик, чик, чирик, Дзень, дзелень, Буде теплим ясний день! Найменша ластівка до Майї прилетіла, калинову сопілочку подарувала і чирикнула Майї: «Весело заграй!». І Майя заграла. Та про свою маму згадала.

177

І заплакала. Фея Світла звідкись з’явилася, заспокоїла Майю, Усмішку подарувала. А чисті сльози сирітки Майї зібрала і тими чистими сльозами дітей не­ зрячих вилікувала. Весна завітала і Зимі сказала: «Досить тобі, Зимонько, снігом усе навколо замітати. Разом із Морозом до наступної зими летіть відпочивати». Ластівки прилетіли, проліски розцвіли. Борсучок із теплої нірки-хатинки виглянув, понюхав пролісок і голосно чхнув. «Хто так смішно чхає, розчісувати хвостик мені заважає?» ― обізвалася Лисичка. Майя теж Весну привітала. За мандрівку подякувала, вийшла із саду і побігла друга Левона шукати. Кожного, кого зустрічала, запитувала: «Чи не бачили мого друга Левона? А де? А що він говорив?». Відеокамери все зафіксували і господарю пану Інкогніто показали. «Яке допитливе дівчисько! Правил не знає? За непослух її негайно покарає!». Нарешті Левон повернувся. Майя зраділа. І повідомила, що її в ліфт номер 8 запросили. Мільйонер Левон уже знав, що в готелі «Алло» роботів занадто багато. А чепурні роботи-дівчатка, які клієнтів обслуговували, із нього глузували. Подушку, яка сміялася, кидали на нього. І не відпускали. Ледве втік від них. Годинник «Ноу-хау» його захистив, порадив: «Негайно тікай!» ― і код із трьох чисел назвав.

178

Левон узяв Майю на руки й щодуху до ліфта побіг. Код набрав, але він чомусь не відчинився. Виявляється, цифри повинна Майя ввести, бо її запросили, а не його. Левон код назвав, Майя набрала, і ліфт відчинився. Разом і зайшли. Приємні пахощі негативно на них впливали, якісь видіння викликали. А ліфт із величезною швидкістю піднявся, на 21-му поверсі різко зупинився, відчинився, і вони викинулися, ніби хтось їх штовхнув. На повітряній кулі благополучно приземлилися. На вертольоті-невидимці далеко полетіли. Їх шукали, але не знайшли. Дівчинка Майя допитливою і розумною виростала. Друга Левона татом називала. А в готелі «Алло» безлад, метушня. Пан Інкогніто мільйонерів обманув, обікрав і втік. У готелі роботи господарювали. Багатії-мільйонери нарешті зрозуміли, що гроші треба шанувати. Чесно заробляти. Бідним допомагати. І спокійно жити. Кожен із них до своєї родини поспішив. Маг усім удачі побажав, формулу Щастя людям подарував. Фото Раю показав і готель «Алло» залишив. Олівець «Нанівець» від роботів захистив.

179

Зима, весна, літо, осінь золота радують людей, дітей усього світу, нас і вас щедрими дарами, чародійними святами, цікавими казками, дивовижними чудесами. Живи і радій. А лінія долі на лівій долоні… Написана рукою Небесного творця.

Електронна дівчинка

У

науковій лабораторії відомого професора створювали електронних роботів. Якось сонячного дня сидів професор у сквері і відпочивав на свіжому повітрі. Маленький м’ячик покотився і зупинився біля його ніг. Гарненька дів­ чинка підбігла до м’ячика й уважно подивилася на професора: «Ти чарівник? У тебе така борідка, як у моїй казочці. Я Галинка…» І побігла до своєї мами. Дуже сподобалася професору маленька дівчинка. І вирішив він зробити електронну дівчинку, дуже схожу на Галинку.

180

Минуло літо. Експеримент удався. Електронна дів­ чинка-робот ходила, бігала, гралася з м’ячиком. Діткам вона дуже сподобалася. Одного осіннього дня стомлений професор знову прийшов у сквер, щоб відпочити разом з електронною дівчинкою. Раптом він побачив живу дівчинку Галинку, яка разом із мамою проходила повз нього. Від несподіванки професор встав і затамував подих. А Галинка швидко підбігла до електронної дівчинки і здивовано запитала: «Чому ти дуже схожа на мене? Ти моя сестричка?» Великі очі електронної дівчинки швидко-швидко замигали, і в одну мить вона перетворилася на купу брухту… Кілька днів професор місця собі не знаходив. Чому так сталося? Яка причина? Прекрасний математик, відомий астроном, вчений, досвідчений винахідник. Власник унікальної бібліотеки. Він міг спати дві години на добу. Йому лише 30 років. Така подія схвилювала професора. У нього багато планів. І такий кінець? Друзі професору співчували. Порадили йому відпочити: «У нас прекрасне місце для відпочинку, для нас побудоване. Тиша, море, чайки, шепіт хвиль… Людей майже немає. А захочеш, то в наметі будеш жити. Усе продумано. Але одного тебе не відпустимо. Сашко, твій учень, із тобою полетить. Бо він теж відпочинку потребує».

181

Переконали. Прилетіли. І лише коли професор сів на камінь на березі моря, то подумав: «Я забув, що є такі затишні місця, що я можу відпочити. А яка навколо благодать… Друзі, дякую за таке задоволення…» Накупався. Мружив очі, дивлячись на сонце, усміхався. Його учень Саша, теж розумний, винахідливий, і досі спить. Відпочиває. Раптом на фоні блакитного неба професор побачив дивний об’єкт. Він швидко наближався. З величезною швидкістю вогняна куля мимо вченого пролетіла і десь за куренем приземлилася. Почувся глухий звук. І в ту ж мить професор побачив високе, світловолосе, з великими очима створіння. Розмиті обриси світилися сріблясто-білим сяйвом. Професор затамував подих. У його руці з’явився якийсь кристал. Хоч він і науковець, учений, але захоплювався вивченням магічних особливостей кристала, з допомогою якого він міг би в усе, що відбувається на землі, морі, у світі, заглядати, майбутнє передбачати. І своє, і того, хто поруч. Незнайоме створіння зникло. Кристал мав оригінальну форму. Мабуть, оброб­ лений особливим способом, не земним. Подумав: «Що то було?» І побачив у кристалі ту саму маленьку дівчинку Галинку, але вже дорослу. Він одягнений у дуже тісний комбінезон блакитного кольору. Вона теж. Русяве волосся зібране у тугий вузол. «У неї дуже великі очі», ― подумав професор. Дуже 182

гарна. Вони, взявшись за руки, піднялися над поверхнею води. Пішли по морській спокійній хвилі. Вона всміхалася і мовчала. А він із величезним захопленням дивився в її великі очі, що ніби манили до себе. Думав: «Хто вона? Чому така? Навіщо?» Вона знала його думки. Професору здалося, що це сон… І лише коли він побачив її у своїй кімнаті, зрозумів, що це не сон. Може, йому спочатку здалося? А вона звичайна юна дівчина, доросла дівчина Галинка. А він професор 30-річний. Між ними приємні, щирі почуття. Ні про що не запитував. Лише подумав: «Звідки вона з’явилася?» А вона старанно грала роль уважної симпатичної дівчини. Професор, звичайно, задоволений. А кристал? Чи він ще є? Серед ночі встав. Підійшов до столу. Добре, що ночами її біля нього не було. Взяв кристал у руки і спокійно запитав: «Звідки вона?» І побачив загадковий світ. Ні дерева, ні моря, ні сонця, ні зірок немає… Лише яскраве біле світло. Всюди якісь дивні роботи. Дуже високі, з великими очима. Усі однакові. І їх так багато… Серед них і вона. Саме така, яка вперше привиділася. «Невже роботи з невідомої планети прилетіли? З якою метою приземлилися? Скільки їх?» Професор нарешті зрозумів: йому прислали з чужої планети робота, про якого мріяв і створив. Пере183

конався ― це та сама маленька електронна дівчинка Галинка, але вже доросла. Інколи вона несподівано кудись зникала. Куди? Чому? І знову з’являлася. А він, стомлений від її якоїсь занадто великої уваги і роботи над новими винаходами, спав цілий день. Чому серед світлого дня спав? Такого раніше не було. І нічого, що вчора було, не пам’ятав… Де вночі побував? Нові винаходи хто забрав? Він жив із Елен ― так її називав, походження якої йому відоме. Кристал підказав. Чому на робота не схожа? Звичайна людина. Копія дівчинки Галинки, тільки дорослої. Хто так постарався? І навіщо? Він радий, що кристал магічний має. Запитань багато. Останнім часом він помітив, що її присутність негативно на нього впливає… А можливо, уві сні він у них буває? Після сну стомленим себе чомусь почуває… Але припиняти, щось змінювати він не бажає. Поки що його все влаштовує… Позбутись її впливу на нього кристал допоможе. Може… Кристал почекає, хоч він усе знає. Професор розв’язки ще не уявляє. Виявляється, з думками, мріями обережним слід бути. Але як без мрії? Він відомий професор, філософ, винахідник. Йому цікаво знати, що буде далі. А далі буде…

184

Гуманоїди ― які вони? Почалася гроза. Грім лунає. Блискавка. Ми в кімнаті сиділи, Тихо гомоніли. Раптом блискавка шарова Із розетки вилетіла, У кімнаті покружляла, Через вікно полетіла.

185

Замість неї на вікні, Здивувалися усі, Гуманоїд проявився, На нас пильно подивився. Мабуть, заблукав Чи з орбіти збився. Чому до нас завітав? Може, помилився? А він то зникає, То знов зависає. Він думки наші читає, Бо антени направляє. Раптом він змінився, Швидко покрутився І в робота-клоуна Враз перетворився. Він нас так розважав, І смішив, і дивував, Зовні кольоровий, Кумедний, яскравий.

186

Прилетіли серветки, Ніби птахи, літали, А виделки танцювали, Мов люди, ходили… Огірочки ожили, Мов космічні ракети, Такий вигляд мали, Вони теж літали. Горобчик з’явився, Водички напився Та як заспівав!.. І нас здивував. Раптом тихо стало, Все кудись пропало, Робот-клоун змінився, В гуманоїда перетворився. Ми йому розповідали Про нашу планету Квітучу, багату, Яблучками пригощали.

187

Що він зробить з ними, Знати захотіли. А він в пірамідки Їх перетворив, Кудись заховав, На орбіту полетів. Гуманоїди не всі Отакі веселі. Які вони справжні? Добрі чи злі? Вони загадкові І мало відомі, Як себе поводити При зустрічі з ними? Може, вчені підкажуть, Вони, мабуть, знають…

188

Дівчинка Золота Рибка

У

рибальському поселенні на березі моря існував такий звичай. Кожного ранку зі сходом сонця рибалки омивали обличчя і руки морською водою і в молитві звертались до морської стихії з проханням бути до них доброю, щоб їхня шхуна, наповнена рибою, поверталась на берег, де їх чекали рибачки і малі діти. Та удача не завжди була прихильною до них. А все тому, що все сміття вони не спалювали, як робили їхні предки, а викидали в чисту морську воду. Там, трохи далі, за скелею, нібито не так видно… Та як там не було, а риба водилася. Частину залишали собі, а частину продавали і мали від того срібні монети. Так і жили, добро наживали, все необхідне 189

купували. А у шкіпера шхуни росла-підростала, ніякого лиха, ні горя не знала, бо все потрібне на щодень мала, донечка Келлі. Дівчинка як дівчинка. Із самого малечку вона навчилась плавати. Годинами плавала, мов рибка, у морській воді. Її так і називали — Дівчинка-рибка, а тато додав: «Золота Рибка». Накупавшись, вона сідала на великий камінь на березі моря й уважно дивилась на хвилі, на небо, на сонце, на хмарки. Але ж яка допитлива! Усіх старожилів-рибалок оббігла та все розпитувала, чи бачили вони в морі якісь страховиська, чи є русалки у воді, а як риби між собою розмовляють, чи й справді є повелитель морський, а який він… Та ніхто нічого цікавого так і не розповів. Одного сонячного дня рибалки збиралися в море. А спостережлива дівчинка Золота Рибка уважно подивилась на хвилі морські, на хмарки, що швидко рухались, але в різних напрямках, і зрозуміла, що буде шторм. Вона так і сказала: «Тату, залишайтесь удома, наближається велика буря». Однак рибалки тільки посміялися з її слів. Три дні тривав шторм. Величезні хвилі аж до рибацького поселення діставали. Раніше такого ще не було. Всі занепокоїлися: «Що буде зі шхуною, а з рибалками?» І знову вони молилися й просили морську стихію повернути їхніх батьків, чоловіків, синів. Щирі 190

молитви були почуті. Виснажені, голодні, але живі, вони ледве на ногах трималися, а від шхуни майже нічого не залишилось. Багато сліз було і радості… Дівчинка добре знала, що після такого величезного шторму щось та знайдеться на березі. Море трохи заспокоїлось, але не зовсім. Келлі дивилась на високі хвилі і думала, навіть дивувалась: «Звідки така сила? Хто так розгнівив стихію?» Раптом вона побачила якийсь темний предмет, покритий водоростями. Дівчинка швидко підбігла і з усіх сил потягла його подалі від води. Покликала татка, і вже разом роздивлялися, що їм подарувало море. Це була скриня з великим залізним замком, що по­ ржавів від солоної води і часу. А коли його відкрили, то побачили полотняний мішечок на позолоченому ланцюжку, всередині нього — дуже гарну шкатулку, а в ній — повнісінько коштовностей. Від сонячного світла вони переливались різними кольорами і своїм сяйвом аж засліплювали очі… Радості не було меж! Тепер усі будуть ситі, і все буде — і їжа, і до їжі. А найголовніше — шхуна новенька… «Тільки ж ти нікому не кажи, що знайшли коштовності, бо поділити порівну не вдасться. По одному камінчику продаватиму, шхуну купимо, а там буде видно», — сказав тато. Келлі пообіцяла, що навіть мамі нічого не говоритиме. «Доню, бери що за191

хочеш, ти ж знайшла», — сказав задоволений тато. Та коштовності її не цікавили, хоч про них вона й читала в казці. Увагу дівчинки привернула старовинна книга з кольоровою обкладинкою і круглою печаткою, на якій були зображені якісь два слова. Прочитати їх так і не вдалося, зате малюнок дуже добре зберігся. Саме цю книгу взяла в руки Келлі, чим дуже здивувала татуся. Вона сіла на камінь та уважно розглядала кольоровий малюнок. І побачила дівчинка-рибка чудову світлу залу, стіни якої, і навіть підлога, аж сяяли різнокольоровими камінчиками. «Мабуть, такими, як у шкатулці», — подумала вона. І всюди плавали золоті, червоні і якісь смішні рибки. А в центрі зали стояло гарне крісло, в ньому сидів дуже вродливий юнак, але чомусь дуже сумний. У його очах блищали сльози… «Як мені його шкода. От якби я могла йому чимось допомогти…» — прошепотіла Келлі. На його голові сяяла різними барвами корона. А на шиї кулон із таким яскравим блиском, що дівчинці здалося, що він зовсім поруч. Келлі чомусь розхвилювалася. «Та я такий уже бачила. А де? Точно бачила, і недавно. Та він же на мені! Точнісінько такий, як у нього. Я цей кулон на березі моря саме сьогодні знайшла. Ой, як цікаво… Хіба таке може бути?» Яскраве світло від юнакового 192

кулона ніби вабило до себе. Дівчинка взяла в руки камінчик на своєму кулоні й побачила, що він так само світився яскравим світлом. Чудеса… Ніби казочку читаєш. Але ж які дивні люди поруч із юнаком! В одного хвіст риб’ячий був, у іншого замість одягу — риб’яча луска. А в того, що подалі, замість руки — плавник. Ніби люди, і не люди. І як тільки Келлі так подумала, чітко побачила чиєсь велике око. Воно наближалося до неї… Дівчинці стало дуже страшно. І в цю мить їй нестерпно захотілося спати. Вона ж могла заснути і впасти з каменя у воду… А ще відчула, що хтось хоче відняти в неї книгу. Та Келлі міцно притиснула її до себе і щодуху побігла до татуся і мами. А як прибігла, то з книгою в руках і заснула міцним сном. Прокинулась опівночі і з великим захопленням прочитала всю. Келлі дізналася, що донька водяної стихії закохалася в принца Генрі і хотіла перетворити його на собі подібного й забрати на дно океану. Вона подарувала йому заворожений кулон і такий самий, теж заворожений, собі залишила. Прикраси притягуватимуться один до одного, і вони будуть разом. Та Генрі їй відмовив… Морська царівна викинула свій кулон у море, а принца і всю його свиту ув’язнила у величезній капсулі закритого простору. І звільнити їх від полону може тільки юна, з чистою 193

душею, щира дівчина, якій виповниться п’ятнадцять років і яка закохається в Генрі. Якщо цього не відбудеться, то і принц, і його свита перетворяться у риб і назавжди залишаться на дні моря… Келлі розуміла, що це страшне випробування, і думала, допомагати чи ні… Але згадала дуже сумні очі вродливого юнака і прийняла правильне рішення. Ранок почався з таємничих і дивних подій. Келлі привіталася з татом і мамою. Всі веселі й задоволені. Та коли вони глянули на свою доньку, то її не впізнали. Дівчинка Золота Рибка за одну ніч перетворилася в юнку, та таку гарну, що й не описати. Що за диво? Вона навіть ходити стала інакше — граційно, і рухи приємні, не поспішні. Що ще цікаво, коли Келлі розплела свої гарні коси, то вони самі склалися в чудову зачіску. Довелося мамі для доньки новеньке плаття шити, бо всі малі… Із тоненької і м’якенької тканини кольору морської хвилі вбрання пошили, і Келлі його одягнула. «Ой, яка ж ти в нас гарненька», — замилувалася мама. А дівчина впевнено сказала: «Я маю виконати важливу місію. Обов’язково до вас повернуся. Потім усе й розповім». Усміхнулася й без вагань пішла в морські хвилі, зникнувши під водою. І відразу ж відчула, що все її тіло огорнула якась м’яка і прозора плівка. Вона ніби в коконі опинилась. Дихалось легко, вона все бачила…

194

Навколо неї цілі зграї таких різних і гарненьких рибок. Вони супроводжували її аж до великої, світлої зали. Всі стіни, і навіть підлога, були вкриті коштовностями. Вони зачаровували різними кольорами, і все навколо сяяло. Як тільки Келлі зупинилася в залі, зазвучала тиха і приємна мелодія, і вона вже була одягнена в дуже гарне вбрання, оздоблене червоними, синенькими і золотими зірочками, її довгі русяві коси розплелися, а на голові з’явився дуже красивий обруч. Вона побачила себе у великому дзеркалі і не впізнала. «Невже це я?..» — дивувалася. Все голосніше звучала мелодія, ще яскравіше стало в залі, з’явилися дивні створіння. Саме такі, які вона на обкладинці книги бачила. Вони розташувалися за круглим, на високих сріблястих ніжках, столом, на якому з’явилося щось схоже на фрукти. Ще голосніше звучала приємна мелодія, і до сяючого крісла приплив вродливий, гарно вбраний принц Генрі. На його голові так і виблискувала різними кольорами корона. І саме в цю мить він побачив Келлі. Вони дивилися один на одного. У його очах було стільки захоплення й радості… Принц усміхався, а з очей покотились сльози… Келлі бентежив його проникливий до глибини душі погляд. Закоханий і схвильований принц Генрі з особливою ніжністю запросив дівчину на танець. І враз камінчики на їхніх кулонах засяяли 195

і з’єдналися. Келлі затамувала подих. Їм обом було дуже приємно. Дівчина пам’ятала, що вона повинна постійно дивитися в його очі… Диво таки сталося… Вона перетворилася в золоту рибку. Одна мить — і знову стала собою. І тут таке почалося… Затремтіло все, загуркотіло, розгойдалося. Почувся якийсь злий шепіт. Світло то зовсім зникало, то з’являлося. Принц упевнено стояв на своїх ногах і міцно тримав Келлі за руки. Все навколо здригнулося, і якась невимовна сила виштовхнула їх усіх із морської безодні на сушу. Це був чудовий зелений острів. Квіти розцвітали в них на очах, зелена травич­ка вказувала шлях до красивого палацу. А там уже уважні слуги їх зустрічали… І почула Келлі вперше голос принца Генрі: «Чи згодна, юна принцесо, жити разом зі мною? Принц Генрі цього бажає. А ви?» І юна Келлі відповіла: «Так, я згодна». Щасливий принц ніжно поцілував свою дружину. Щирі ніжні почуття любові вони відчували протягом усього свого життя, дарованого Творцем небесним. *** Цікава пригода? А чи є між вами згода? Чи любите море? А яка у вас душа?

196

Чи розумник? Чи байдужий? Яка в тебе мрія? Чи щирі бажання? Вам для роздумів питання. В добрий час. І у нас, і у вас Все буде гаразд.

Благородний Лицар

Н

арешті припливи і відпливи припинилися. Чи море мілкіше стало? А можливо, всім на диво, таємницю якусь воно заховало і нарешті нам відкрило. Кажуть, випадковостей не буває. Хтось напевне знає, але не відповідає. Свого часу чекає. І ми будемо знати, якщо уважно спостерігати. Як гарно… Потічок-струмочок дзюркотить, веселиться, біжить і біжить… І його не зупинити. Пані Водяниця радіє. Сонечко сіяє…

197

Раптом великий камінь на підвищенні, що біля скелі, повільно відхиляється, вхід у печеру відкривається. І з нього з’являється, на поверхні землі проявляється щось загадкове, незрозуміле. Чи людина, чи звірина? То у вигляді кулі сріблястої, то якісь округлі форми… Та все по колу та по колу кружляють, своє місце шукають. І нарешті склався. Сам здивувався: «Хто я? Хто я?» ― «Ти і робот, і людина. Ким захочеш, тим і будеш». «Як довго в печері існував, багатющі скарби охороняв. Правду Духи гомоніли, передбачали, коли таємниці магічних знаків відкривали… Що житиму на поверхні землі. Яка радість! Це трава, це вода, а де ж місяць і зорі?» ― «А вони бувають лише вночі. На небі. Вони за нами спостерігають. Інколи навіть впливають. Та вони переважно добрі. Твоє ім’я ― Лицар Благородний». ― «Я Лицар? Я живу, радію, ходжу! А захочу, побіжу…» «Ти ним був, є і будеш. Усе пригадаєш. Більше цінуватимеш. Заслуговуєш нагороду. Їх три. Меч булатний. Він особливий. При потребі скажеш: Меч булатний чарівний, Послужи мені! Виручай! Страхи, жахи викликай! А він на півнеба покажеться, увесь у вогні. Хто його бачить або лише гляне, від страху та жаху щодуху втече. Недруги зникнуть назавжди. Не повернуться ніколи.

198

Рукоятка меча магічними знаками позначена, які ти вивчив. Удав, що на рукоятці, оживе, у твої очі зазирне: чи злякаєшся, чи ні. Страху немає. Знову на рукоятці замре. Переконається: лицар безстрашний. Ти удава похвали, що так довго меч зберігав. Сяє, як новий! Тепло руки меч відчуває і запам’ятає. Носи завжди при собі. Нікому не показуй. У чужі руки не давай. Вірно послужить тобі. Чаша Достатку теж наша. Чим більше золотих монет ти береш, тим більше прибуває. Братимеш, теж її похвали, погладь, гарненько попроси. Шануй, люби. Золоті монети з розумом витрачай. Одну десь заховай. Удачу засівай… Там, де ти, там і вона. При потребі невидима. Перстень чарівний теж тобі належить. У нього Всевидяче Око. Усе бачить, усе покаже, лише попроси. Захистить. Спасе. "Хто цей перстень має, того Бог оберігає"» ― так написано не нами. Напис, як і перстень, існує віками. Є у ньому місце і для еліксиру, пахощі якого на волю злих недругів так впливають, що вони про погані наміри миттю забувають і слугами вірними стають. Не доводь до загину. Забувай причину. Тільки скажеш: "Звідки прийшли, туди і пішли, ― про лихі наміри вже забули. Живуть там, де раніше жили.

199

Колись орден, усьому світові відомий, існував. Муд­ рий, справедливий. Людям допомагав, захищав. Лицарі ордена вірні, порядні були. Багатії самі скарбницю ордена збагатили, бо він і їх захищав. Вони розуміли. Та один заздрісний негідник отрути в їхній напій додав. І сам випив. Один ти лишився. Ні скарбів, ні тебе так і не знайшли. А шукали… Твоя магічна сила та морська вода шлях у печеру закрили. Вічно живи. Орден віднови. А як відновиш, славний рід свій продовжиш. Хочеш знати, хто вона? Сяє, мов зоря. Її справжнє ім’я Патриція. Гарна та горда. Багатого і знатного роду. Хто погляне, завмирає. Юна, молода. Інколи Патрицію Веснянкою називають. Вона квіти любить. Для самооборони особливий клинок має, вправно ним володіє. Він у її руках, мов птаха, літає. Куди гляне, туди й посилає. Назад сама у свою руку повертає. Таку силу волі має. Патриція твою ауру вже відчуває, хвилюється. Поглянь, полюбуйся. Але тобі не раджу поспішати. Ти себе не проявляй. Почекай. Бо в такому вигляді, у лицарських обладунках та ще й із мечем, її налякаєш. Часу вдосталь маєш. Станеш людиною, тоді й візьмеш її руку у свою та поведеш у Казку. Тому й не поспішай».

200

Лицар Благородний радів. Та одного разу звістка прилетіла на вістрі стріли: «Хто допоможе нам?» А він уже там. На півнеба меч булатний, увесь у вогні, показав, недругів налякав. Люди знову веселі, щасливі. І як тільки Лицар праву руку до грудей приклав, лицарів привітав, чужий стрілець вже тікав, але стріла з його лука до руки Лицаря долетіла ― і напрямок руху різко змінила. Перстень його захистив. Друг Дух його похвалив. Орден відновив. Настав слушний час. Доречний якраз. Лицар ― такий гарний юнак, усі ним любуються і дивуються. Кращого у світі немає. Його вигляд захоплення викликає. Собі рівного не знає. Завжди перемагає. А Патриція ― красуня. Хто погляне, очей не відведе. Про заручини оголосили. Та й запросили: Лицар Благородний лицарів запросив, Патриція ― Пастушка, який гарно грає і співає. Пані Флора показ квітів влаштувала, найгарнішу так і не обрала. Кожна квіточка по-своєму вродлива, бо щаслива, як і людина. Так і пояснила. Друг Дух духів добрих запросив, щоб дивами дивували. Пані Флора ще й віночок і намисто Патриції подарувала. Подарунком здивувала. А Патриція раділа. Його приміряла. Друг Дух забув капосну Примару запросити. А обіцяв. Вона сама завітала, привітала, своїм віялом помахала. І щаслива Патриція невидима стала. Прима201

ра її вкрала і в таємне сховище забрала. «Хоч ти не винна, але я ображена», ― так промовила і зареготала. Та так голосно, що листочки затремтіли, їй під ноги полетіли… Вона їх топтала. ́ у щиглики даЯкщо хтось з її слуг руку поцілує, том рує, ― так вона жартувала. Бородатих чародіїв-чаклунів вона шанувала. «А щоб ти, Веснянко, не сиділа тут без діла, квіти вишивай на довгому рушничку. Як вишиєш рушничок, то й побіжиш по ньому у свою чарівну Казку. Тра-ля-ля… Тра-ля-ля… Полоняночка моя». Сказавши це, Примара враз кудись поділась. Патриція дуже засмутилась. А як вишивати почала, то дуже зраділа, бо вишита квіточка ожила. Квіти, які вона поливала, усі позліталися, самі вишивалися. Здивувалася Примара: «Яке гарне вишивання. Квіти мов живі… Виший і мені хустку, щоб гарна і я була». Як одягла вишиту хустку, то вже й не знімала та все в люстерко заглядала. А Лицар Благородний Патрицію поспішає рятувати. Довелося лицарський одяг, меч булатний брати. Бо Примара не дрімала. По-своєму знову вона жартувала. Всі дерева аж до землі нахилила, все навколо затопила, а з гори високої кидала каміння… Перешкоди Лицар подолав. Дуже поспішав.

202

«Досить вишивати! Бери вишитий рушничок, іди Лицаря зустрічати», ― сказала Веснянці Примара. Помирилася з усіма. Сама себе здивувала. Отака легенда полетіла в люди. Хто щастя бажає, Той його і має У душі і наяву. Слухай далі казочку… Якось у сонячну днину відволікся Лицар лише на хвилину. Якесь чудо пролетіло. А чого воно хотіло? Повідомити не встигло. Глянув негайно на перстень і побачив страховисько дуже сердите. Таке бачив у печері замурованим у стіні. Але воно ожило! Хто його розбудив?.. Хто посмів? Друг Дух попередив: «Динозавр проснувся. До жорстокого поєдинку готуйся! Він дерева із корінням вириває! Людей не жаліє…» Одна мить ― і Лицар там. Таким великим став. Вищий Динозавра. Є у нього сила Динозавра вбити! Але усі хочуть жити! Навіть динозаври! А красуня Патриція в казковому, чудовому одязі саме віночок приміряла. «Чи мені до лиця? Чи у ньому гарна я?» ― в Орхідеї запитала. «Дуже гарна, як і я…» ― Орхідея відповіла. «Люба квіточко, ти мені розповідала, що на острові у храмі жила, який іменем планети назвали… Тому тебе називають Ор203

хідея Венерині черевички». «Яке цікаве ім’я!», ― захоплено вигукнула квіточка. Раптом Патриція побачила Динозавра, у якого з пащі вогонь вилітає, все навколо спалює… Але не злякалася. А стояла і мовчала. Розлючений Динозавр повернувся і побачив Патрицію. Десь подівся гнів, очі добрі стали… Своїм довгим хвостом він красуню підняв і уважно став її розглядати. Може, з собою забрати хотів? А вона не розгубилась. Орхідею, яку в руці тримала, йому подарувала. Динозавр не знав, що з нею робити. Чи проковтнути, чи десь причепити? Опустив красуню туди, звідки взяв, і в печеру попрямував. Випадково Динозавр у майбутньому побував. Роздивився, зажурився. І в минуле повернувся. Там усе своє. І чому люди не помічають, Що щасливі, що все мають?.. Орден відновився. Невдовзі нащадок знатного, багатого роду народився. Перстень Всевидяще Око довго Лицарю Благородному допомагав. Спокій, благодать оберігав.

204

Сніжинка-балеринка

С

казане давненько було. Що було, те й було, полином заросло. У далеких світах усім відоме було. І не випадково. Бо це не вигадка, а Казка. Читайте, слухайте, будь ласка. Дуже швидко юна дівчинка, маленька Королівна, підростала. Слухняна, добре вихована була. Та у вільну хвилину, щоб мамі Королеві запитаннями «Що? Де? Коли?» не надокучати, бо хотіла більше знати, вона малювала. Портрети майже всіх слуг при королівському дворі вже намалювала і їм подарувала. Всі дуже задоволені. Лише Король та Королева про це не знали. Та одна служниця готова була порушити обіцянку не розповідати і нікому не показувати їхні портрети. Дуже вже гарно намальована була, хотіла похвалитися. Інша служниця її присоромила. Так ніхто й не дізнався, крім них самих, що Королівна малює. А в цей час юна дівчинка сумувала. Король заклопотаний своїми важливими справами. А Королева у гостях та на балах світських часто бувала. А донечці їхньої уваги і не вистачало. Вона покоївку полюбила, бо та інколи цікаві казочки їй розповідала. Особ­ ливо подобалися казочки про відважних лицарів, які когось рятували чи з полону чарівних полонянок 205

звільняли. Слухала і раділа. Та захоплювалася лицарями, такими сильними та сміливими. Послухає казочку та й засинає. Але цієї ночі не спалося юній дівчинці Королівні. Вона дивилась у велике люстро і себе уважно розглядала. Маленька, худенька, гарненька. Сама себе запитала: «На кого я схожа?». Глянула на вік­ но і побачила білосніжну гарненьку сніжинку. Як легко літає... На балеринку схожа сніжинка… Саме сніжинкою-балеринкою себе уявляла. «Я сніжинка-балеринка! Я сніжинка-балеринка!» ― часто повторювала. І кружляла, кружляла… Підійшла до віконця і звернулася до сніжинки, що на вікні: «Хочу бути сніжинкою-балеринкою. Сніжинко, допоможи мені». А сніжинка, що на вікні з’явилася, їй відповідала: «Полечу і у Снігової Королеви дозволу запитаю. Чекай…» Поки відповіді чекала, юна Королівна себе намалювала. Саме такою, якою бачила й уявляла. Легка, мов сніжинка, дівчинка-балеринка. Так й підписала: «Дівчинка-балеринка». Портрет свій заховала. Чомусь швидше підростала. Малювати почала, коли було п’ять років, а вже сім. Дивно. І чому так швидко росте? Куди поспішає? Відповіді не знала. Саме сніжинка знайома повернулася, привіталася і розповіла: 206

207

― Снігова Королева дуже здивувалася. Ще такого не було, щоб дівчинка сніжинкою захотіла бути. Діток п’яти та семи років небажано у сніжинку перетворювати. Снігова королева повідомила: «Щохвилини підростай І про мрію пам’ятай. Коли буде тобі п’ятнадцять років, тоді й станеш сніжинкою, якщо не передумаєш. Але добре пам’ятай: мрія збудеться твоя, а повернення не буде. Не я цього захотіла, це твоє бажання. Якщо захочеш знову дівчинкою бути, я тобі не допоможу. Це станеться лише за умови, якщо тобою намальований твій портрет побачить гарний юнак твого віку, теж Королевич, сміливий, відважний, полюбить тебе і, поки ще зима, себто до весни, цей портрет придбає, все зрозуміє та звернеться до твого образу зі словами: "Сніжинко-балеринко, я тебе люблю, я тебе теплом своїм зігрію і ласкою огорну. Будь мені дружиною, вірною Королівною". Лише тоді ти станеш юною Королівною, а не холодною сніжинкою-балеринкою. Інакше просто розтанеш. І згадки не залишиться. Відповіді чекаю через три доби». Нарешті юна Королівна зрозуміла: вона швидко підростає, бо лицаря сміливого та сильного зустріти бажає.

208

Служниця все-таки не витримала і показала свій портрет. Король і радий, і схвильований: «І чому його Величності не повідомили?» За радісну звісточку служниці нову сукню обіцяв. А вона Королеві тихенько сказала, що є портрет і його любої донечки Королівни. Правитель велів негайно портрет юної дівчинки показати, а її до нього прислати. Здивувався Король. Як швидко донечка виросла. Така гарненька стала! Похвалив. Який гарний портрет! Як жива! Здивувала. І вже наступного дня портрет юної Королівни продав і золоту карету для неї, як подарунок, придбав. Фарби велів принести і попросив свій портрет намалювати, бо й досі не вірив, що його доня так гарно малює. Переконався. Милувався. Але не продав. А рівно через три доби юна Королівна дала згоду бути сніжинкою-балеринкою, бо мріяла зустріти юного Королевича, який її врятує, як у казочці буває. Хто ж про таку зустріч не мріє? І вона мріяла. Придбав портрет саме Королевич, молодий, закоханий. Заметіль. Зима. Вітер свище, а він сідає у карету і вирушає у пошуки сніжинки-балеринки, що на портреті. Багато перешкод було на його шляху. Снігом карету замело. Коники стомилися… Разом із вірним слугою вирішили відпочити, підкріпитися, поки заметіль стихне. Раптом чують: вов209

ки виють. Коники хвилюються. А їх під снігом і не видно. Зовсім замело. Зробили отвір, ледве вибрався з-під снігу Королевич. Дивиться, а біля них щось темніє. Якийсь темний клубочок. Взяв у руки і побачив маленьке вовченятко. Вовк та вовчиця кудись пішли, а одне неслухняне вовченя захотіло погуляти. Могло і замерзнути. Взяв Королевич вовченятко, зігрів і відніс у вовче лігвище. А вовчиця уже повернулася, стояла біля куща і спостерігала. Королевича запам’ятала за одягом і запахом. А пізніше, під час прогулянки верхи, Королевич упав в ущелину, і саме ця вовчиця зі своїм уже дорослим вовком, якого він тоді врятував, витягли його. Допомогли. А що далі було… Сніговій Королеві хотілося, щоб юна Королівна і юний Королевич зустрілися. Ще до весни… Мало часу залишилося. Де Королевич, вона бачить, але мовчить. Не повідомляє. А юний Королевич ще й у Королівстві Зеленого Змія побував. Бо подумав, що він його сніжинку-балеринку побачив і викрав. Навіть у відомого чаклуна побував, але від його слів він ще більше хвилювався… Часу на пошуки не вистачає, бо весна незабаром завітає. І сніжинка розтане. Не їсть, не п’є Королевич, без неї і дня прожити не зможе…

210

Швидко повернувся. А сніжинка-балеринка на портреті його чекає. Підбіг до портрета і з великим хвилюванням у голосі сказав саме ті пророчі слова, про які попереджала Снігова Королева. Сніжинка-балеринка почула його приємні слова, ожила, вийшла із портрета з приємним рум’янцем на щоках. Легка, мов сніжинка, але яка ж гарненька… Королевич дивиться, любується, ніяк на свою ніжну Королівну не надивиться, ніяк не намилується! А вона так гарно танцювала, як справжня балеринка. І хто її навчив? Так буває і в житті, і в казці. Від радості танці. Снігова Королева подарувала їй такий розкішний білосніжний одяг, прикрашений маленькими сяючими сніжинками, про який мріє кожна Королівна… Знайома сніжинка повідомила, що наступної зими Снігова Королева покаже їм білосніжний Льодовий Замок. Чекають зими. Юна Королівна намалює портрет Снігової Королеви і їй подарує. А нею намальований портрет, на якому вона, юна Королівна, і любий юний Королевич разом, висить на найвиднішому місці й нагадує їм про першу зустріч, яка не забувається… А цікаві казочки теж зустрічаються. Вони за нами підглядають і про казочку новеньку всім розповідають.

211

Назар і птаха Вогняні Крила

У

заможного пана слуга на ім’я Назар вірно служив. Його ще маленьким хлопчиком пан собі купив. День і ніч працював, ні копієчки не мав. Пан йому так казав: «Є що їсти! Є що пити! Що тобі ще треба? От і живи». За хорошу службу один вільний день дав. По гриби у ліс дрімучий послав. Іде собі та іде Назар, полониною зеленою та горами високими милується. Вже й грибочків назбирав, а він далі йде. Його доля веде. А куди і чому, він і сам не знає. Дивиться, а біля кремезного дуба ягнятко прив’язане: «Бе-е-е! Бе-е-е! Спаси мене… Відв’яжи мене…» Підбіг Назар до ягнятка, відв’язав. Витяг із кишені хлібця і йому віддав. А ягнятко як плигне! І враз його не стало. Здивувався Назар і подумав: «Але ж відв’язав і хлібця дав. Воно зраділо і кудись побігло. Кожному своє. Я візьму своє». Глянув Назар, а біля нього яблунька з’явилася. Райські яблучка маленькі червоненькі засвітилися. І почув такі слова: Райською мене називають І всюди шукають. Недарма. Бо творю дива, 212

Буде тобі рай… Так і знай! Ти, юначе, не лінись І яблуньці поклонись Та два яблучка зірви. Одне сам з’їси, Другим суджену пригости, Будеш знати, коли Знадобляться, пригодяться. Зірвав Назар два яблучка, подякував, низенько вклонився, оглянувся, подивився, а яблунька кудись поділася… Ніби й не було. «Що за дивина?! Якісь чудеса… Хто зі мною грається? Чи від мене ховається? То з’явиться, то зникає… І таке в житті буває? Виявляється, буває. Може, випадково мене в чарівне місце завело? Ще такого не було. Якби лише на добро. Бо вночі не спалося і таке приснилося…» Про щасливе життя мріяв, бо багато добра зробив. Щедрий на добро. Ніби так і треба, бо була потреба. «Коли сумно було, я у відчай не впадав. Помолився. Легше стало. Так частенько бувало». Тільки так подумав, а біля нього кущ калини виріс. «Як швидко росте! Пишно так цвіте!» Цвіту білого не стало, ягідок чимало… Кетяги калини аж до нього нахиляються. Раптом чується ніби здаля: 213

214

Візьми, візьми Ти два кетяги калини. Один їй у коси приколи, Другий кинеш через ліве плече ― Те страховисько втече. Лякати не буде, Назавжди забуде, Куди летіло і чого хотіло. Мене недаремно оберегом називають, Бо напевне добре знають, Що калина захищає і оберігає… Я для цього тут росту, цвіту, спасу… Несподівано тихо стало. Як калинонька веліла, так Назар і зробив. Подякував, низенько вклонився. Красу її похвалив. А коли праворуч глянув, то побачив добротну оселю, дивну, світлу. Дах, ніби піраміда. Фіолетовим сяйвом освітлена. Де вхід, не видно. Запитав: «Господарю, чи дозволиш зайти?» Мабуть, правильно міркував, бо тоненькі ажурні сходинки з’явилися. По них і піднявся. Простора кімната. Чемно привітався. Знову здивувався. А господаря немає. Хто ж тут живе? Чому не зустрічає? На високому столі кухлик прозорий, напій червоний видніється. Пити захотілося… Дивиться, а на стіні слова: 215

Не пий! Не смій! Напій не твій! Поруч ліжко розкішне, широке. Пухові подушки, трояндові пелюстки. Так і хочеться лягти. Спати захотілося… Знову слова проявилися: Спати не лягай… Ти до щастя поспішай ― Встигай-ай-ай... Раптом голубка у вікно залетіла, на плече сіла. Щось прошепотіла. Назар усе зрозумів, йому стало відомо, що Диво-птаха допомоги потребує від людини. Що живе вона у Раю, і що в неї вогняні крила. Що має найкрасивіше обличчя ця Диво-­ птаха. Гарно співає. А хто її слухає, на мить завмирає. Під час чарівного співу перли розсипає. Вона уособлює Світло. Вона сама ― Сонце. Її так і називають ― Жар-птиця. Людям допомагає. Зір повертає. Та дивитися на неї не можна, а хто хоч одну перлинку візьме у свої руки, той щасливий і здоровий буде. Диво-птаха сама обирає щедру на Добро людину і наділяє силою незборимою, молодістю вічною, багатством, долею щасливою. Щоб серед людей Добро існувало, примножувалося. Не зникало. Сидить птаха Вогняні Крила на улюбленому вічно квітучому дереві і співає. І навіть не знає, та відчуває, 216

що в неї закохане і одночасно її боїться чудовисько двоголове. Але то дві голови, то два дзьоби має. Його очі ― два вогні. Велике і дуже хитре. Воно для неї особливу клітку приготувало. Ніяк не заманить, не впіймає, бо вона лихо відчуває і зникає. Жодна сила його не здолає. Лише вогнем його позбутися можна. Живе в недоступних горах і чекає наказу, куди летіти і кого карати за тяжкі людські гріхи. Знищить, покарає ― і в сховище відлітає. Та багато і невинних людей гине, зникає. А птаха Вогняні Крила уже не співає. Прислухається та зовні змінюється. Лише одна мить ― і вона вже вишенька квітуча. Половина цвіте, а половина ― ягідки червоні. Потім знову вона ― Диво-птаха. Дуже сонечко любила. Бо й сама ― мов сонечко. Усе сказане голубкою біленькою запам’яталося. І як тільки Назар хотів у віконце подивитися, таке яскраве і гаряче світло з’явилося, що йому аж очі засліпило… «Ой, яке пекуче світло! ― голосно вигукнув він і закрив очі рукою. ― Що це зі мною? Жарко…» Навколо нього полум’я палахкотіло. А йому, навпаки, холодно стало… Чорний Ворон залетів: «Кар-р-р! Кар-р-р…» Аж у горах далеких ехо стократ повторилося… Аж оселя затремтіла… Усе падає. Скло з віконець повилітало. Зі стелі холодна вода ллється. А полум’я не 217

зникає. Назар розгубився. Завмер. Ще й зграя ворон залетіла, намагалися його дістати, щоб заклювати. Та полум’я ж його захищало. А у ворона дві голови з’явилися. То страховисько у ворона перетворилося. Назар аж перехрестився. Нарешті тихо стало. Хотів у вікно подивитися, а рухатись не може. Диво-птаху потрібно негайно рятувати, а він і кроку не може зробити. Вчасно і швидко рухи самі відновилися. Глянув Назар у вікно, а там справжнісіньке чудо! Диво-птаха така гарна, що й словами не розкажеш, хіба сам побачиш. І знову почулося: «Спасай-ай-ай…» Вискочив Назар щодуху з оселі, побіг до неї та швиденько один кетяг калини кинув через ліве плече, другий кетяг сам у її коси приколовся. Підхопив птаху Вогняні Крила своїми сильними руками. Де й сила така взялася! Нема часу дивуватися… Одна-єдина мить ― і він уже не біжить, а летить. Біля дуба розлогого зупинився. А птиця йому всміхнулася, роздивилася, задоволена його виглядом лишилася і зникла. Ледве встиг райське яблучко віддати. І сам яблучко з’їв. Від побаченої вроди, від радості він аж світився. Радів і не вірив. Чи не сон? Диво-птаха полетіла, зате голубка прилетіла і прошепотіла: «Маєш силу незбориму, вічну молодість, 218

безсмертя, багатство і долю щасливу». Подякував Назар, низенько вклонився. Оглянувся, а біля нього знайоме ягнятко стоїть. «Бе-е-е… Ягідку калини поклади в моє праве вухо. Так калинонька веліла». Як веліла, так і зробив. І знову чудо. Ягнятко у коника гривастого перетворилося. Збруя в нього дорога, гарно оздоблена, а копита сріблом так і виблискують. Сів Назар верхи на коника, і вони вже вище хмарок підіймаються. А на їхньому шляху різні страховиська зустрічаються видимі і невидимі. Та їх вони оминають. Не помічають, бо вони у вигляді білої хмаринки летіли. Недовго й летіли. У поліському краї приземлилися, вигляд свій відновили. Дуже зраділи. Славні козаки їх вітали. Біля ошатної оселі дуб кремезний росте, а трохи далі калинонька цвіте. На порозі оселі красива козачка Назарчика зустрічає. Тупнув коник копитом ― і Назар уже гарно вбраний, справжній козак. Тупнув коник знову копитом ― і вже вона в калиновому віночку, а на її тоненькому біленькому одязі із райських яблучок мережка сама вишилася. Стоїть красуня й усміхається. Коник улюбленцем став. Їхніх діток, а згодом і внуків розважав. Життя було в їхньому козацькому краї веселе і мирне.

219

Згодом Назара отаманом обрали. Про його силу незбориму всі знали. Гарні козацькі пісні співали… *** А як повертались з походу додому, Завжди пам’ятали, якого ви роду. Молоді козачки радо зустрічали, Бо за вами дуже вони поскучали. Славні козаченьки! Воля над усе! А цій казочці цікавій ні кінця, ні краю. Чудеса трапляються. А хто вірить, до того й з’являються. А ви вірите в чудеса? Так, як і я?

Золота Жар-птиця сонцем прилетіла, До себе манила сяючим пером. Щоб її впіймати, мудрість треба мати, Бути завжди разом, що б там не було.

220

Королівство Світла і Добра Вам відомо, а чи ні, А мені відомо: Не пусті слова, Є на світі Королівство Світла і Добра. А у тому королівстві Король, королева Жили-поживали, Трьох донечок мали. Старшу звали Розалія, А середню — Вероніка, А найменшу, наймилішу — 221

Анжеліка. Золотими нитками Гарно вишивали, Вишиваючи, співали, А ще мріяли зустріти Воїна сміливого І дуже вродливого. Усього надбали, Пора уже й до вінця, Якби не пригода ця… Що там говорити, Ніде правди діти, Дуже любив Радомир Безмежнеє море. Його мрія — корабель, Голубі вітрила, Дивувався кожен день, Звідки в моря сила. «Буду мандрувати І всюди бувати, І шторми, і буревії Зможу подолати». І почув такі слова, Ясна була голова: «Тобі велено сказати, Буду я допомагати, 222

Що у сні присниться, Повинно здійсниться». І приснився сон йому: «Знайдеш річ знайому, Яку саме, сам відчуєш. Як відчуєш, мудрим будеш, Наперед все будеш знати, У майбутньому бувати, І собі, і добрим людям Радість дарувати І від лиха рятувати І попереджати. Тебе обрано важливу Місію здійснити, Від Демона злого Королівство захистити. Така Божа воля, Така твоя доля. Таємниця відкриється Завтра на світанку. Далеко від моря Є гай зелененький, Там верби плакучі І лози тоненькі, Там чисте озерце, Підводне джерельце, 223

Хто в ньому скупався, Той сили набрався І дуже вродливим Завжди залишався. Ти скупайся на світанку, І з самого ранку У верби попроси Ти вербової кори, І з тієї кори Тугий пояс заплети І три вузли зав’яжи — Не прості, а морські, Мусиш знати, які. Ти цей пояс чаклунський У морській воді намочиш І ним підв’яжися, І все буде, як захочеш, Дивись, не спізнися… Бо злий Демон відчуває, Сон на тебе навіває, Чисті твої мрії, Добрі і наївні. Демон хоче королівство Собі підкорити, Тоді бідні і багаті Будуть злими жити, 224

Величезну данину Лиш йому платити. Усі будуть, мов в тумані, Жити, не любити, Демон силу має. Страх вже посилає, Одним виглядом своїм Кожного лякає. Тебе пояс захищає, Як зустріне, не впізнає. Ще одне підкажу, Де ту річ знайти, скажу. На березі моря Буде якір лежати, Мусиш ти його підняти, І побачиш ракушку, Не звичайну, яку Часто бачив, нею Милувався І до неї перед сном Часто прислухався, А чарівну срібну. Ти ту ракушку візьми, Біля себе поклади, Вона тобі все розкаже І, як діяти, підкаже.

225

Лиш одне пам’ятай: Дякувать не забувай. Зроби так, як я велю, Відверну я западню, Демона в безодню Зачаклую, заманю… Хай зникає назавжди, Тут не його воля, Королем у королівстві Мусиш бути тільки ти. Роби так, як я велів, Бо інакше б не посмів Таємницю відкривати, Мусиш все запам’ятати». Іще сутеніло… Чорні хмари розгулялись, Аж до води опускались, Хмари з небом порівнялись, Грім страшенний, блискавка. Мати Демона сама Якір той шукала, Якби знайшла, То забрала б На чорну хмарюку Просто собі в руку. Раптом з хмари чорної 226

Упало каміння, Вітри вгору піднімали Піску цілі хмари. Розгулялись чари… Чаклунськії чари Радомира обминали. Він щодуху до берега, За пояс узявся, Шукав швидко, Та не бачив, Де якір сховався. Раптом зупинився, Під ногою він відчув Щось тверде й велике, Хоч було й безлике. Нахилився, якір взяв, У руках уже тримав, Із чужого корабля Якір із заліза, А під ним сховалась Ракушка чарівна. Він схопив її рукою І до себе прив’язав Та щодуху від берега В зелений гайочок Біг через місточок, 227

У лозі сховався: «Послужи, вербичко, знову, Дуже прошу допомоги, Дякую за кору І за послугу таку, А тепер заховай». І вербова лоза Так швидко сплелася, У хатинці із лози Радомир сховався. Довго ще гриміло І дуже шуміло, Лиш під ранок стихло, Сонечко з’явилося, Небо прояснилося. З морськими вузлами Пояс не знімав, Так йому веліли, Добре пам’ятав. Приклав ракушку до вуха І почув приємний голос: «Слухай мене, слухай… Демон злий вимагав, Щоб кожного дня Король йому віддавав Донечку невинну, 228

Вже дві доньки віддав, А йому все мало, Король дуже горював, Що робить, уже й не знав, Воїна сміливого На бій з Демоном послав. Воїна не стало, Демону знов мало». Як почув такі слова, Як спасати, знає, Хотів якось заспокоїть — Ракушки немає… На березі моря Знов її шукає. Раптом зупинився, В небо подивився, Праву руку лиш підняв — Енергію невидиму В руці відчував. Йому дано силу, Сильнішу над усе, Він Демона знищить, Ракушку спасе. А в цей час водночас Мати Демона сварила І попереджала: 229

«Дуже юна Анжеліка, Донька короля. Її побажаєш — себе покараєш, Вже її зачарував І в ракушку заховав»… А він насміхався І дуже сміявся… «Поспіши до мене, Лихо відчуваю, Тікай, пропадаю…» І ракушка вже сама Щось прошепотіла, Якась сила невидима Сміливого Радомира Демона зморила, І його всі чари Разом з ним пропали. Злого Демона не стало, Рано веселився, Замість нього до ракушки Радомир спустився. А що потім він побачив, Йому і не снилось: Із ракушки срібної Красуня з’явилась. Вперше бачив Анжеліку, 230

Вродливу, щасливу, То від радості такої Підхопив її на руки, Бути разом в короля Дозволу спитали, Король, королева Їх благословляли. На березі моря Корабель новенький, Голубі вітрила, Про що мріяв Радомир, Все, що йому снилось, На щастя, здійснилось. Ангели святії У лютні заграли, Молодят вітали. Радомир лише подумав, І сталося чудо — Сестри прилетіли. Яка радість! Знову разом! Ми цього хотіли. З того часу в королівстві Всі рівними стали, Що хотіли, мали, І у кожного робота, І до всього є охота.

231

*** Диктує природа, Де любов, там згода. Істина відома, З неба допомога. Всі переконались: Не пусті слова, Є на світі Королівство Світла і Добра. *** Творіть добро, Добре буде, Іще більше Вам прибуде.

232

наш вечори, столичний

,ирочев і ,їел а і інгов ьтюукси .їєом ітсо

і алеї, лю твої каштани навесні, искують вогні , і пахощі бузкові, ості моєї. і присвячую пісні, х освідчуюсь в любові.

Приспів: ять з усіх країн, иїв рідний мій, місто мрій, в наш столичний. ачаровані красою, имо в свій дім, Ми пишаємось тобою, расуня авжди звичні. ревній ти і вічно молодий.

К

столиця

,нїарк х ісу з ьтя .йинчилотс шан вї ,м ід йівс в ом и .інчивз иджва

Красуня столиця —

охана у літні вечори,Княжого роду, ишні сквери і алеї, У променях сонця ещатику пройдусь, тять, виблискують вогні торкнуся, На радість народу. ті мрій і зрілості моєї. молюсь Кияночки гарні, клонюся. Приспів.

,ьсудйорп укитаще ,ясункрото ьсюлом .ясюнол к

Святі берегині, Найкращі у світі, їдуть і летять з усіх країн, У шлюбі щасливі. обачить Київ наш столичний.

стей запросимо в свій дім, Квітують каштани, тей кияни завжди звичні.

Приспів.

Бузкові сади, Затишні алеї І мрії мої…

ятковому Хрещатику пройдусь, фії словом доторкнуся, Щоб веселка сяяла в блакиті, тебе Богу помолюсь Щоб збувались мрії заповітні су низько поклонюся.

Приспів.

І цвіла калинонька у лузі, Часто зустрічались вірні друзі.

233

*** Разом будуємо сильну державу, Вільну, велику, єдину, Люди, прошу, бережіть і цінуйте Нашу святу Україну! *** Любіть Україну! З усіх сил любіть! Бо у нас Вона одна…

Зміст Наша родина дружна і щаслива ...............................10 Я запрошую у казку... ...............................................15 НЛО летіло, на подвір’я сіло ...................................16 Дика перепілочка і золоте яєчко ...........................20 Солом’яні черевички дівчинки Марічки .............24 Павучок-домовичок ..................................................26 Як Їжачок супчик готував ......................................29 Мій собачка на дивані... ..........................................31 Добра крапелька ......................................................32 Соняшок і Сонечко ...................................................33 Народилось Ведмежатко ..........................................34 Хрюшка дуже симпатична .....................................36 Каченятка-близнятка ................................................37 Півник-забіяка ...........................................................39 Скажи мамі «Ку-ку» ..................................................42

Він хороший, він не такий ......................................44 Про Кобзаря-співака .................................................46 Хочу з тобою в казку .................................................49 Казочка про маленьку квіточку Зоряночку ........52 Магія співу .................................................................54 Лялечка .......................................................................55 Місячна Царівна .......................................................58 Космічна пригода .....................................................63 Космічні цікавинки ..................................................66 Чарівна ложка ...........................................................67 Добра Ворожея ..........................................................69 Як Юрко духів розбудив .........................................73 Сум і Веселинка .........................................................77 Полинія і Сонсинок ..................................................79 Страшилка ..................................................................83 Легенда про мудрого жреця ...................................87 Святий мудрець .........................................................90 Казка у віконце заглядає... ......................................93 Дякую за все, що маю ..............................................94 Голубінь неба... .........................................................94 Українка-Роксоланка ................................................95 Острівок нових казок .............................................109 Кольє принцеси Ізабель .........................................114

Русалка і Тюльпан ...................................................120 Сон Царевича і Чудо ...............................................137 Поцілунок Феї квітів ...............................................146 Замок-невидимка .....................................................151 Гуцуляночка ..............................................................157 Чаклунка лісова .......................................................161 Таємний агент №5 .................................................167 Готель «Алло» ..........................................................172 Зима, весна, літо, осінь золота радують людей ....180 Електронна дівчинка .............................................180 Гуманоїди ― які вони? ............................................185 Дівчинка Золота Рибка ..........................................189 Благородний Лицар ................................................197 Сніжинка-балеринка ..............................................205 Назар і птаха Вогняні Крила .................................212 Королівство Світла і Добра ...................................221 Красуня столиця .....................................................233

Книжки Катерини Василенко

К

аламарчик веселого наст­рою. Гумор, казки, пісні, вірші для дорослих і дітей. В електронному вигляді читайте тут: https://issuu.com/vasylenko_kat/ docs/kalamar_bl

Х

ай живе вареник! Естрадні монологи, діалоги, пародії, гумористичні оповідання, жарти, пісні, вірші. В електронному вигляді читайте тут: https://issuu.com/vasylenko_kat/ docs/varenyk___

Н

ЛО летіло, на подвір’я сіло Фантастичні казки й оповідання, казки на космічну тематику.

Літературно-художнє видання Василенко Катерина Михайлівна

НЛО летіло, на подвір’я сіло (Острівок нових казок)

Авторська редакція Упорядник заслужений діяч естрадного мистецтва України Борис Василенко Коректування — Марина Тішкова, Антоній Коляда Художники: заслужений художник України Олексій Кохан Ганна Мокієнко Технічний редактор Сергій Шеремет

Підписано до друку 27.02.2021 р. Формат 60х84/16. Ум. др. арк. 10,25. Гарнітура Cambria. Папір офсетний. Друк офсетний. Наклад 150 прим. Зам. № 02-630.

Видавець Видавництво «Арт Економі» Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції Серія ДК № 3911 від 05.11.2010 р. Тел./факс: (044) 361-7-361 www.knygar.com.ua e-mail: admin@knygar.com.ua