З Великоднем!
новини і оголошення
№17(574) 28 квітня 2016 року Микола Осипенко, В’ячеслав Губа, Іван Акульонок
На «Спасителя» села вивчився в академії СБУ?.. с.2 Голова ніжинського чекіста може опинитися на смітнику
с.7
У «мертвій» зоні
жевріє життя котьків Чернігівського району пере-
30 років тому, 26 квітня селили відразу, у тому ж 1986 році в 1986 року, на Чорнобильській Кошівку неподалік Чернігова, а зараатомній станції сталася аважений хутір зрівняли з землею, залирія, яка кардинально змінила шивши від будинків лише фундаменти, долі мільйонів людей. Покинуті жителями міста і села заростають чагарниками, хати пустують, ліси наступають на територію, позначену знаком «Радіація». Тодішньої погожої весни частина мальовничого Полісся враз перетворилася на край, непридатний для життя. Техногенна Покинуті будинки в Редьківці масштабна катастрофа у багатьох забрала то редьківців, котрі також потрапили в здоров’я і життя, виявила зону обов’язкового відселення, почали зразки жертовного героїзму переселяти лише у 1991 році. Проте ліквідаторів. А багатьох змуне всі виїхали. Дехто добровільно сила зірватися з рідних місць залишився. назавжди у пошуках нової домівки. Для вимушених пеПо сусідству з радіацією Колись Редьківка була великим реселенців трагедія стала селом. До аварії на ЧАЕС тут жило тяжким випробуванням. От і життя на хуторі Локотьків Пакульської сільської ради та у селі Редьківка Ріпкинського району після вибуху зупинилося, здавалося, назавжди. Це єдині населені пункти на Чернігівщині, до яких дісталася радіоактивна хмара, відтак їх визнали чорнобильською зоною ІІ В категорії, а мешканців почали відселяти на чисту від радіації територію. І якщо жителів хутора Ло-
більше тисячі людей. Сьогодні – 10 осіб. Більшість із них – тутешні, які під час відселення навідріз відмовилися покидати рідні домівки. Таких було близько 40, переважно пенсіонерів. «Звідки ви, з Франції чи Польщі, – запитав чоловік, коли ми заїхали в Редьківку. – Минулого тижня до нас поляки приїздили, довго тут фотографували, розпитували, як ми живемо, чого не поїхали під час переселення, чи не
боїмося радіації. До нас журналісти частенько заїжджають». Василь Терещенко – один із тих, хто відмовився залишити рідну Редьківку. Він саме йшов до магазину і охоче з нами поспілкувався. Дехто з місцевих на запитання, чому залишилися, навіть ображається. Адже тут їхня батьківщина. Тут виросли, тут і продовжують жити після аварії у своїх рідних оселях – хай і забуті Богом та державою.
Переселили лише через 5 років
«До Чорнобиля тут добре жилось. У нас був великий колгосп, восьмирічна школа, садочок, три магазини, – згадує наш співрозмовник. – Коли стався вибух, у нас робили заміри радіації. Тоді виявили декілька радіозабруднених плям. Одна з них – в дитячому садочку. Та відразу чомусь ніхто не збирався переселяти. Тільки через п’ять років почали переселяти в село Улянівка (зараз Вознесенське) Чернігівського району. Тоді, пригадую, всіх зібрали в клубі і оголосили, що ті хто хочуть, мають змогу переїхати. Там нашим людям давали будинки. Якщо в одній оселі жили дві сім’ї, тобто батьки і дитина з власною сім’єю, їм давали два будинки. Першою поїхала місцева вчителька, а за нею всі інші. Залишилися самі пенсіонери і ті, у кого не було маленьких дітей.
(Продовження на 8-й стор.)
с.
8