нього можна були прийти в гості і просидіти за розмовами дуже довго, інколи до ранку. Але не можна було просто «вдертись» до нього додому в будь-який час дня чи ночі. Правдюк любив бувати на самоті. Тижнями, місяцями. Він не потребував постійного оточення. Це була рівновага.
Від структури й оформлення концертів Правдюк вимагав якості, здорового глузду та стриманої елегантності. Якщо він давав інтерв’ю – то жодних повабних історій, зайвих жартиків або «красивих» мовних виразів. Точно і зрозуміло передати сенс – це головне.
Такі ж вимоги і до світложивописних композицій. Точно та якісно передати видимий образ музики. Про це він сперечався з Булатом Ґалєєвим109, цього вимагав від колег-світлохудожників, що намагалися створювати власні композиції.
Юрій Олексійович не любив навчати, проте нікому не заважав і не забороняв у нього навчатися. Я могла під час репетицій цікавитися, як виходять ті чи інші динамічні форми, зазирати всередину проекторів. Я почала працювати в Залі світложивопису в 15 років і ніколи не відчувала ні поблажливості, ані неповаги з його боку. Вимогливість – так. Нарівні з усіма й доброзичливо. Якщо я щось робила не так, Юрій Олексійович міг висловитися дуже різко, але закінчував завжди майже жалісним проханням: «Ну, будь лаааска!». Одного разу я мала грати «Слов’янський танець» Дворжака. Правдюк мене вчив і забув деякі особливості виконання цієї композиції. Я запропонувала власний варіант, і він зрадів. Щиро. Восьмикласниця дозволила собі втрутитись у виконання його композиції, «навчала» його, а він зрадів. Ще і розповів усім: мовляв, я забув, а вона запропонувала свій варіант. Музику для своїх робіт Правдюк вибирав практично завжди «класичну». У ньому поєднувалися консерватизм та абсолютна свобода, від чого 109
Йдеться про засновника СКБ «Прометей» у Казані Булата Ґалєєва, з котрим Правдюк вів запеклі суперечки про природу світломузики/світложивопису.