У темряві

Буклет-опис до шабашу, якій відбувся у липні 2022 року на СРЗ-4, місто Львів Автори: Оксана Тронза Настя Пецик Жора Гогатадзе

Паралельно ці мої бажання зустрілися зі свіжими враженнями від повісті Артура Мекена «Білі люди», в якому описуються екстатичні та язичницькі злиття дванадцятирічної дівчинки з лісом - вимовляння «заборонених слів» - не людиноподібні звуки, які для спостерігача здаються несумісними звичкою; перетворення себе в організми лісу шляхом імітування форм, танцю та слідування своїм відчуттям.

Дія відбувалася на заводі і ми зробили ліани з лоз та дротів, просвердлили каміння щоб поставити туди кам. Але природа, занесена в бетонний простір, все одно вмирає, і в ній вже не було такого життя, щоб зарядити на танець або перевтілення.

Читаючи «Білих людей» я все частіше поверталася до думок про себе 12-річну - про те відчуттям дива, яке зазвичай зумовлене жорстокими умовами життя - адже тим сильніша магічність реальності. У дитинстві є тільки ти і магія – навіть якщо ця магія – дірка у стіні, яка схожа на портал.

Екстаз описаний у щоденнику дівчинки був забороненим, тому що здається що за такою межею насолоди просто від свого існування має бути покарання.

Учасник дійства Славік приніс на дійство грім, барабанячи по залізних ящиках, після чого всі приєдналися і почали шуміти в різнобій.

Мене спіткало відчуття чарівності цієї дитячої гри, чари якої полягали в тому, що в неї повірили і зіграли серйозно. Такий шматочок казки вдалося поділити з усіма, між усіма. Виходить, що екстаз від одиночної гри - практично позамежний - настає після абсолютного екстазу (смерті), а акт гри як зустріч фантазій, уяв один одного в однаковій точці на кілька хвилин – це не зовсім екстаз але те, що я не можу назвати краще ніж максимальне несамотність.

Оксана

уламок номер 1

Відчуття до перетворюється на відчуття під час. почалося дійство і всі учасники одягли пов’язки тоді сталося знеособлення Відсутність суб’єктності призвела до схвильованої уяви, де все навколо - тіні і твоя самість тобі більше не потрібна і все що тобі залишається це злитися з оточуючим Так знаходиш порожнечу і природні об’єкти, тому що ще може бути природніше цього Поступово учасники перформансу почали створювати звуки з усього, що є. У моменті мені здавалося це неймовірним оркестром, де ти гордий бути учасником. Я пам’ятаю як у темряві знайшла чиїсь руки і з цього вилилися брязкітні хлопки, що нагадують дощ немає твоїх слів і немає твоїх думок це лише неіснуючі слова

ти це камінь ти це стіна ти це луна ти цей час без очікувань

уламок номер 2: Відчуття “ У запляваних стінах біль не стихне і не пропаде під Тільки здобуде надію на життя ” Це отруйна зловтішна пліснява в кутку на карнавалі хвороби перетворюється Полежу так без рухів на відчуття Покрийте голову закрийте очі Я народжую себе без будівлі

над

Для мене справжній перформанс стався згодом. Здавалося, що пов’язка на очах дала зрозуміти темряву в собі, а не навколо Страх нелюдяності та відсутність щирості Настя

о

Спроба ритуального святкування переходу Апокаліпсису до Постапокаліпсису. Імітація нового старого життя, яке пробивається і проростає на неживому. Штучне перенесення знайомого, близького та рідного в чужорідне середовище (Будівництво дому на руїнах)

Дереалізація стала новою реальністю, в якій ми живемо. Вона хвора. Залишатися «собою» у хворій реальності складно, або навіть неможливо. Цей перформанс був експериментом по знеособленню, знеіменіванню, звільненню себе від себе. Гра в якій тобі дається можливість приміряти нові образи та ролі. І ці ролі вибираєш не ти, вони вибирають тебе. Простір хаотично виливається у тебе. Адже відмовляючись від свого Я ти позбавляєшся власної волі. Здібності обирати.

Перед перформансом я розкидав у просторі предмети, які мене позначили: Відеокамера Мої роботи Світлина мами

У момент знеособлення, коли моє тіло стало порожньою ємністю, я тимчасово перенеслося в ці предмети, щоб спостерігати за собою з боку. Для інших учасників присутність цих речей не мала сенсу, оскільки вони їх просто не бачили, як і моя ємність. Але коли я відкрив очі я їх побачив та згадав хто я. Вони були свідками та доказом мого перенесення та повернення.

Жора