Часопис №2

№ 20 травня 2023 2

Чим має пишатися Україна?

Своїми шкільними євроклубами!

Вікторія Давидова -

радниця з питань преси

та інформації Представ-

ництва ЄС в Україні. Усі

євроклубівці та партнери проєкту «Час.Опис» із

нетерпінням чекали на

зустріч із фахівчинею, щоб поставити їй свої

запитання та розповісти

про свою роботу з популяризації європейських

цінностей. Пані Вікторія

привітала усіх із Днем Європи, який згідно із указом Президента Володимира Зеленського, Україна щороку святкуватиме 9 травня, а також нагадала про історію створення перших євроклубів. Подаємо основні тези зустрічі у нашій публікації.

«Ми вперше святкуємо День Європи в один день з нашими європейськими партнерами»

Двадцять років тому

було ухвалене рішення святкувати День Європи в Україні у третю суботу травня. Але

часи змінилися, і з цього року ми святкуємо День Європи не

лише з країнами ЄС, нашими європейськими колегами, партнерами, а й з усім світом.

9 травня відзначають ті, хто поділяє європейські цінності в різних місцях: у великих містах і маленьких селах, всі ті, хто спілкується однією мовою незалежно від фізичної мови.

сьогодні побачити, наскільки

ви активні. І не має значення, де ми знаходимося. Дуже ве-

лике значення має те, що ми робимо. Наприклад, те, що

заходи до Дня Європи відбуватимуться майже місяць

– це завдяки нашим спільним зусиллям, адже кожен працював на своєму місці.

І з боку ЄС, і з боку України

були зроблені такі кроки, які

дозволили Україні стати країною-кандидатом на вступ до

ЄС. І ми дуже сподіваємося на позитивну усні оцінку в червні щодо реформ в Україні та готовності України до вступу. У жовтні ми будемо мати письмову оцінку, але просто подивіться на темпи, яким Україна зараз рухається в бік Європейського Союзу. І для цього ми всі докладали зусилля, тому це – наше свято.

Тож для нас дуже важливо закінчення на стор. 2

в номері

Розвідник Роман Городенський:

«Нам була дана команда тримати Маріуполь за будь-яку ціну» стор. 5

ШІ у навчанні

роль штучного інтелекту в освіті стор. 6

Мандрівка Лакі

серіал в історіях колективна робота від Євроклубу «Вікно в Європу» стор. 14-15

Анна Осмоловська – директор навчально-науковго Інституту розвитку академічного потенціалу в Донецькому національному університету імені Василя Стуса, старший викладач кафедри політології та державного управління, доктор філософії з політології й координатор Інформаційного центру ЄС. Наші журналісти взяли інтерв’ю у пані Анни й поставили запитання щодо роботи Інформаційного центру.

- Пані Анно, які кроки потрібно зробити, щоб отримати можливість навчання або стажування в Європейському Союзі?

Спочатку прийти до Стусівського університету. Це перший та найрішучіший крок, який точно відкриє купу можливостей. Дуже важливим є ініціативність, вмотивованість. Ця вмотивованість народжується під час процесу навчання, під час інтеграції до студентської спільноти. Не буду применшувати й значення академічних результатів. Тобто, для того, щоб опанувати дисципліни й

здобути нові навички закордоном, навчаючись у Стусівському університеті паралельно, ви маєте демонструвати академічну успішність. Але на перше місце в цій піраміді можемо поставити знання мови. Будь-яка мова Європейського Союзу вітається, й ми завжди мотивуємо студентів вивчати мови. Я постійно повторюю, що для того, щоб максимально використати можливості, які пропонує наш університет й Інформаційний центр ЄС, маємо опановувати мовні компетентності. Й усі двері престижних університетів, з якими ми маємо угоди, будуть для Вас відчинені.

- Які програми та можливості надає ЄС для студентів і викладачів ДонНУ імені Василя Стуса?

- Для здобувачів – це міжнародна академічна мобільність, можливість семестрового навчання за кордоном, яке буде частиною освітньої програми у Стусівському університеті. Серед напрямів, за якими ми можемо співпрацювати, перше – це програма «Erasmus+».

Це велика програма Європейського Союзу за підтримки Європейської Комісії, яка надає дуже гарну фінансову підтримку й стипендію. Наш університет співпрацює з близько 15 університетами Європи, це Франція, Литва, Болгарія, Греція, Польща. З

цього року – Данія, Італія.

На цю програму дуже потужний конкурс. Ще один вектор можливостей – це семестрове

безкоштовне навчання в рамках наших двосторонніх угод

про співпрацю. У Польщі це й Варшавський університет, університет Адама Міцкевича й Варшавська школа економіки, Університет Вітовта Великого в Литві тощо. Буквально декілька тижнів тому заключили угоду із ще одним Чеським університетом, який теж готовий приймати наших студентів на безкоштовне навчання. Навіть надавати гуртожитки. Але потім ви, звісно, повертаєтесь в Україну, щоб бути максимально корисними для своєї держави. Так само для співробітників, програма «Erasmus+» це, зазвичай, десь тиждень або десять днів перебування за кордоном. Але якщо ми говоримо, наприклад про Програму імені Фулбрайта, то це три, шість, дев’ять місяців. Це більш глобальні дослідження. Програма «DAAD» (Німецька служба академічних обмінів), «Nawa» (Польське національне агентство з питань академічного обміну).

Хочете пройти семестрове навчання в престижних університетах за кордоном?

Вам до Інформаційного центру ЄС Стусівського університету

Світле свято серед руїн

Миколаївці, які нещодавно майже щодня потерпали від нищівних обстрілів ракетами, вже сьогодні повертають життя у місто. І я переконався в цьому, коли поїхав у своє рідне місто на Великдень. На вулиці було похмуро, але не дивлячись на по-

году та загрозу з боку рф, люди все одно вийшли святкувати Великдень. У місті

служба проходила у Свя-

то-Симеонівському соборі

УПЦ, який знаходиться по-

руч зі зруйнованим житловим будинком, в який влучив російський снаряд. За день до Великодня СБУ оприлюднила список рекомендацій щодо поведінки під час повітряної тривоги, але на щастя, ці рекомендації Миколаївцям не знадобились. «Україн-

ців завжди Бог береже», -

заявила похила мешканка

міста, яка, як і я, прийшла

на службу. Біля храму зібра-

лось близько сотні людей,

Батюшка та його помічни-

ки обійшли коло прихожан,

Розвідник

звертаючись до всіх «Христос воскрес!»

Цьогоріч миколаївці в основному святили ікони, пасочки, свічки, яйця, м’ясо, гроші. Біля входу на територію храму відвідувачі мог-

ли придбати посвячені ікони, воду, мед, свічки та інші релігійні предмети. «В Україні війна, але не дивлячись на загрозу, завдяки ЗСУ ми повертаємось до нормального жит-

Городенський:

тя», - сказав мені один із прихожан церкви. І я переконався, що це справді так. Дмитро Масюта, ДонНУ імені Василя Стуса, з Миколаєва

«Нам була дана команда тримати Маріуполь за будь-яку ціну»

Наш земляк, 20-річний Роман Городенський – розвідник 36 окремої

бригади морської піхо-

ти ВМС України пережив тритижневий полоні і

тортури окупантів, втратив руку та ногу.

26

квітня у примі-

щенні Кукавського ліцею відбулася зустріч з

Героєм України, на якій

діти мали змогу задати безліч різних запитань та поспілкуватись з Романом особисто.

Як став військовослужбовцем Військовослужбовцем я мріяв бути ще з дитинства, тому поїхав навчатися до Одеського професійного ліцею морського транспорту, звідки і потрапив на фронт.

Це було у 2020 році, коли мені було 18 років. Війна мене застала, коли я був на ротації поблизу села Павлопіль на Донеччині.

Життя після 24 лютого 24 лютого 0 2.00 я був на позиції, коли пролетіли перші Гради. Поблизу нас було село , його уже прорвали танки і ми зрозуміли, що нас беруть у кільце. Нам

була дана команда тримати Маріуполь за будь-яку ціну. Коли ми зайшли у Маріуполь, там стояли люди з російськими прапорами і кричали, щоб ми виходили , що вони хочуть «руського

мира». А невдовзі ці ж самі

люди приходили до нас і

просили , що ми надали їм

їжу, воду та укриття.

Головні страхи на війні

Коли ти знаходишся

там, втрачається відчуття

самозбереження – ти не бо-

їшся за себе – ти більше переймаєшся і хвилюєшся за

своїх побратимів, адже від

тебе залежить життя інших.

Тому найстрашніше почути, що хтось зі своїх «двохсотий»…

Як отримав важкі

поранення в Маріуполі

Ми були в Маріуполі, тримали оборону, поки

не виїхав танк Т-90 і почав

лупити по нас. Тут позаду

мене, десь у 5 метрах, розі-

рвалася 120-та міна, мене

врятувало те, що біля мене

було дерево, я почув свист

міни і присів і заховав життєво важливі органи, а що не встиг – відсікло осколками. Руку переламало у 7 місцях, у ній залишилось багато уламків міни. Руку хотіли врятувати, але не було умов, і тому ампутували через зараження крові. А ногу одсікло одразу.

«Добре, що мої хлопці були поряд»

Мене врятували мої хлопці, з моєї роти. Я крикнув «тяжкий триста», наклав на ногу два турнікети.

Моя евакуація тривала десь півтори години. Хлопці

мене несли на ношах приблизно один кілометр під обстрілами, а потім завезли типу в госпіталь, де були наші з медичної роти і там

вже мене продезінфікували тим, що було. Це відбулося 4 квітня, а вже 12 квітня товариші намагалися вивез-

ти поранених з міста, але в мене на той час вже почав-

ся сепсис. Але по дорозі нас

взяли в полон, де я пробув з

12 по 28 квітня.

«Мене усю ніч допитували»

Там був офіцер військо-

вої комендатури, який мені

сував викрутку в ногу, шоке-

ром били, бички від цигарок

об мене гасили. Потім при-

ходили чеченці і били при-

кладами і змушували кри-

чати «Амат-сила». Хто не кричав, того били ногами. Звичайно, що були думки про те, що я вже не повернуся. В мене в руці були

7 відкритих переломів і 40 уламків, шкіра відмирала. Лікарі сказали, що мені залишилось жити 2-3 дні не більше. Я розумів, що я в полоні, і ніякої допомоги в мене не було. Дуже хотів їсти. Давали лише воду та по ложці каші. Рідні врятували з полону Найголовнішим аргументом було те, що про мене постійно нагадували мої рідні – мама, дівчина. Вони постійно були на контакті із тими, хто займається обміном полонених.

Думки про майбутнє Все буде добре Все буде Україна. Став на ноги, а далі надія на Бога. Недавно одружився і зараз волонтер, допомагаю побратимам. Головне вірити і знати, що в тебе все вийде і для кого ти все робиш. Я це робив для своєї родини, для України, для держави. Головне не занепадати духом та знати, що робиш усе правильно і життя точно не закінчиться. Євроклуб «Freedom»

Роман

Роман Городенський

Юрій Кващенко: Підтримуємо Україну своїм талантом!

Юрій Кващенко – непересічна особистість: маючи вищу медичну освіту, він ще й – талановитий майстер, який до створення своїх виробів підходить зі скрупульозністю хірурга та креативністю художника. За фахом Юрій – стоматолог, але розповідає, що робота не вплинула на вибір його захоплення, а вироби з дерева приносять «задоволення від процесу і результату».

Лілія

Лілія Колодій обожнює робити буденне прекрасним, поєднуючи високе мистецтво геніїв європейського живопису з такими тривіальними побутовими речами, як шопери та джинсівки. Колись вона також була звичайною школяркою, євроклубівкою. Але тепер вона просуває мотиви європейського мистецтва у своїй творчості. Пропонуємо вашій увазі розмову з цією, можливо, на чийсь погляд, пересічною українкою, яка вміє творити красу. Хай вона стане тим, що надихає не тільки мріяти, а й здійснювати найзаповітніші ба-

жання.

- Лілю, яким чином почався твій шлях у створення самобутніх

дизайнів твоїх моделей?

- Дизайн… він по -

чався ще зі школи, завдяки вчительці мистецтва. Я

дуже захоплювалась ма -

люванням. А вчителька

настільки це легко це по -

давала, що мені дуже лег -

ко було це сприймати. Тож

я вирішила поєднати своє

життя з мистецтвом, адже

вважала, що це – одна із

справ, які я зможу робити

дуже добре.

- Знаю, що твої ди-

тячі мрії не залишили-

ся лише мріями. І після

школи ти стала вчитися

далі. Розкажи про це.

- Після закінчення

школи, не маючи профе -

сійної підготовки я всту -

пила до Уманського дер -

жавного педагогічного

університету, де мені також пощастило знайти ви -

кладача до душі. На парах

із декоративно-приклад -

ного мистецтва ми вивчали різні напрямки, зокре -

Майстер виготовляє

вази, чаші, підставки, кашпо різних форм текстур та відтінків.

Роботи Юрія відправлялися на благодійні ярмар-

ки у Фінляндію, Францію, Польщу, Бельгію. Всі кошти пішли на підтримку ЗСУ. Він, як і інші українські майстри, своєю роботою бажав підтримати Україну.

ма, розпис тканин. Це і стало моїм справжнім захопленням.

- Це якісь спеціальні фарби, прийоми роботи?

- Так, я використовую особливу техніку та професійні фарби. Тож вироби виходять тривалими, малюнок зберігається і речі носяться декілька років.

- І вже є клієнти, які хочуть отримати ексклюзив?

- Так, з’являються люди, яким цікаво отримати шопер чи джинсову куртку з особливим розписом.

- А яким чином увійшла у твою практику творчість європейських художників, адже на одному з твоїх шоперів – фрагмент картини Сальвадора Далі, на іншому – алюзія на Пікассо, і моя улюблена «Зоряна ніч» ван Гога…

Це було два замовлення від клієнтки із Познані, Польща. Ми були там з чоловіком на роботі. Тож люди побачили мої розписи по одягу – так і з’явилися нові замовлення.

- Цікаві паралелі! Картини французького

художника завдяки таланту української мисткині входять у вуличну моду Польщі… Перебуваючи в за кордоном, ви могли порівняти два стилі життя. Що мають зробити українці, щоб стати ближчими до того, як живуть за кордоном, і чи варто це робити?

- Я гадаю, що кожна людина є індивідуальною, і у цьому вся краса цієї людини. Ми вже давним-давно мали б бути там, завдяки відданості, працездатності, розуму наших людей.

- Повернімося до теми мистецтва. Ти почала працювати з малюнками на одязі завдяки роботі моделлю, це так?

- Я працювала у Лєни Шиян, вінницької дизайнерки. Це був дуже цікавий досвід, не лише тому, що у мене була невелика практика як фотомоделі та подіумної моделі, а й експериментування з різними техніками роботи з тканиною, спілкування з клієнтами. У нас були справді кутюрні роботи, в яких була вкладена копітка робота

багатьох людей. Тож хотілося і собі робити щось унікальне. Ідея розпису сумок та одягу спала мені на думку тоді, коли я працювала з дітьми. Це була моя перша робота після переїзду у Вінницю. Я хотіла малювати,

і створювати еко продукцію. Так і прийшла ідея розпису торб, які б були

альтернативою пакетам. Проте робота у дизайнера все одно – крутецький досвід та джерело натхнення. - Тож, виходить, це – саме та ніша, яку можуть зайняти у Європі та на світовому ринку українські митці?

- Так! Адже ми докладаємо частинку душі, любов до мистецтва. Коли я розписую свою сумку, я мрію, що людина, яка її отримає, посміхнеться, і буде з задоволенням користуватися довгі роки. І хоча важко щось планувати на майбутнє у наш час, але нещодавно у мене з’явилася ідея продавати свої шопери на благодійних заходах, а виручені кошти спрямовувати на допомогу нашим військовим, адже ніхто не може стояти осторонь у наші часи. - Це буде дуже цікавим починанням. Нехай цей крок дасть наступність для створення унікальних речей, а наше інтерв’ю дасть читачам «Час.Опису» натнення повірити в свій талант, повірити в те, що вони все можуть. І якщо Україна змогла опиратися таким загрозам, то і ми зможемо побудувати наше майбутнє таким, про яке мріємо. Шпальту підготувала Оксана Країло, Євроклуб «Вікно в Європу»

Колодій – українська мисткиня, що підкорює Європу

Роботи Лілії Колодій

20 травня, 2023

Час.Опис

Жмеринка туристична

Жмеринка – невеличке

мальовниче містечко, розташоване неподалік Вінниці.

Воно радо зустрічає усіх гостей та запрошує прогуля-

тись вуличками із численними визначними пам’ятками

архітектури, що мають величезну історію.

Красень-вокзал першим

зустрічає туристів і відвідувачів міста. Саме його будівництво з’єднало села Велика і Мала Жмеринка у 1865 році. З часом залізниця розбудовувалась, з’являлись нові гілки руху потягів. Місто почало розростатись дедалі більше. Уже наприкінці 19 століття старий вокзал не міг поміщати у собі ту величезну кількість пасажирів. І було ухвалене рішення про початок

будівництва нового і сучасно-

го вокзалу, що наче корабель прямує до Одеси. Керував

будівництвом вокзалу-палацу у неоренесансному стилі Зиновій Журавський, а оздоблення інтер’єру вишуканою

ліпниною виконували Валер’ян Риков та Іван Бєляєв. У 21 столітті вокзал реставрували у модерному стилі.

Крокуючи містом, ви, напевно, звернете увагу на

прапор Жмеринки, у центрі

якого зображено срібного

крилатого коня із золотою

гривою і хвостом. Це Пегас,

який уособлює Жмеринку та

символізує стрімкий розви-

ток містечка. Неподалік від

міської ради розташована

металева статуя “Пегас” та

Дерево Кохання. А як гарно

тут вночі, коли мерехтить

безліч ліхтариків!

Спускаючись вулицею

Центральною, ви обов’язково

повинні відвідати музей, що

колись був маєтком замож-

ного графа Гейдена, а зго-

дом першою приймальнею

міського голови Карла Вронського. Нещодавно музей

відзначив 54 роки. Тут збері-

гаються експонати відомих

жмеринчан. Найвідомішими

є 70 мініатюр на циферблаті

наручного годинника М. Г.

Маслюка, що підкував блоху.

Саме у міському історичному

музеї проводять різноманітні майстер-класи, літературні

вечори, представляють картини талановитих жмеринчан та багато іншого.

А чи знаєте ви, що у Жмеринці є свій готичний замок? Це католицький костел, що розташований по вулиці Одеській. Дозвіл на його будівництво отримати було нелегко. Цар не давав добро, але потім у нього народився хворий син Олесій. І лише за умови, що у храмі щодня будуть молитись за здоров’я сина царя, його почали будувати у 1904 році. Проте, завершилось будівництво лише у 1910 році. Саме на честь царевича костел носить назву святого Олексія. Неоготичний стиль храму не залишить жодного туриста байдужим.

Окрім вище описаних

визначних місць, ви можете прогулятись алеями парку культури та відпочинку

або посидіти біля озера, що

в парку Дружби народів. У

центрі міста вас приємно

зустрінуть у кафе та кав’ярнях. Жмеринчани гостинно

запрошують вас відвідати

наше чудове місто!

Яна Тріфонова, Євроклуб European Culture

Gazon Party У Короля На Хаті королівський фестиваль у Жовкві

Ще донедавна у нашому королівському місті була щорічна традиція влаштовувати неймовірне шоу- молодіжний фестиваль «Gazon Party у Короля На Хаті». Із початком пандемії та повномасштабного вторгнення проводити фестиваль стало неможливо. І після нашої спільної перемоги цю традицію відродимо. А поки що ми розповімо вам, як цей захід відбувався. Дводенний королівський фест у стінах Жовківського замку (звідси і назва) включав відтворення історичних боїв, спортивні розваги, ярмарок вуличної їжі та драйвовий концерт за участю рок-гуртів. Організатори обіцяли, що цікаво буде всім: і дітям, і дорослим. Історичний квест для юних “Вулицями історичного міста Жовкви” включав захоплюючі завдання, демонстрував креативні рішення, подавав нову інформацію про місто. Тут все було задля розваг і навчання! Спортивні забави від ЖРДЦОВТ «Росинка», показові виступи молоді, що володіє бойовим гопаком, спортивного клубу «Аскет», Львівської обласної федерації Кіокушин карате, танцювальні та вокальні виступи жовківської творчої

молоді зі Жовківської школи мистецтв, хореографічної студії STAN, Центру творчості, зокрема колективу сучасного танцю “Крик», зразкового колективу бального танцю “Стиль”, вихованців

вокальних гуртків, майстер-класи середньовічних танців.

Родзинкою фестивалю була військово-історична частина фестивалю, присвячена 370-річниці облоги Жовкви військами гетьмана Богдана Хмельницького. Представники військово-історичних клубів із різних міст України у військовому вбранні розбили козацький табір під стінами Жовківського замку та пізно ввечері, у суботу, під мурами Звіринецької брами відтворили історичний бій «Богдан Хмельницький займає Жовкву».

Стріляниною з гармат, вогнями, бойовими сутичками та закликами до штурму було наповнене старе місто. Незважаючи на доволі пізню пору, глядачів не бракувало. Опісля видовища всіх присутніх запросили скуштувати справжній козацький куліш, аби відчути та оцінити його неперевершений смак, що вважається шедевром української кухні вже більш, як 500 років! Не менш захоплюючим було і батально-історичне дійство «Штурм Жовкви, перемовини, видача викупу козакам Хмельницького», яке демонстрували козаки вдень, у неділю. Під час фестивалю були традиційні король та королева замку в історичних костюмах.

Фестиваль завершився, але згадка про нього назавжди залишилися у пам’яті мешканців та гостей королівського міста Жовква. Глодан Христина, євроклуб «Royal Zhovkva»

Мандрівка Лакі

Розділ 2. Лакі та

Кролик Лакі, який помандрував із Лізою з Маріуполя аж до Брюсселя, також сумував за колишнім життям. Там, вдома, він ріс у дружній компанії сусідських

котів під дещо зверхнім, але турботливим наглядом одноокого розбишаки Мурчи-

ка. Щодня Лакі чекав, коли

Ліза повернеться зі школи

та понесе його у двір бави-

тись пожовклим листям під

старою розкішною акацією

або ж пасти першу весня-

ну травичку, яка мало не

за одну ніч виростала з-під

розталого снігу під ласка-

вим південним сонцем.

Як же пахло тою тра-

вичкою Лакі, коли він спав

у своїй переносці після до-

вгих поневірянь серед на-

товпів геть чужих людей!

Ви не подумайте, Ліза

і тут, в Брюсселі, виносила

Лакі у двір, але скільки він

не шукав, улюбленої акації

ніде не було. На акуратних

клумбах цвіли якісь барви-

Так минали дні. Кролики теж знають, що сонце встає вранці, і час починати звичні кролячі справи. І що після спекотного літа приходить осінь, а там зима (хоча снігу він так і не побачив навіть у парку, куди вони ходили з Лізою). І от коли вітер приніс перші запахи весни, кролик вирішив, що пора вирушати на пошуки чогось справді смачненького.

Розділ 1. Ліза

Найбільше у Маріуполі Ліза любила море. Так, подейкували, що воно мілке і, мовляв, не зовсім море. Але Дівчинка любила шурхіт його хвиль, відколи себе пам’ятала. Чомусь тепер, через рік після початку повномасштабного вторгнення Росії, саме Море найчастіше приходило в її сни.

У Маріуполі Ліза жила гарно. Зранку сонце ласкаво будило її в найкращій кімнаті світу – у її власній кімнаті. Бабуся пекла млин -

ці на сніданок. У той час, як мама й татко стиха, ще

хрипкими зі сну голосами

про щось говорили за вра -

нішньою кавою.

Школа також була чудова. З купою прикольних однокласників, найкращим другом Женькою і вчителями, часом надокучливими (особливо цей фізик з його

«Не знаєш закону Ома –сиди вдома» - мало йому Ковіду з карантинами, ну, справді!), але теж так, нічого, можна вчитися, та й цікаво все ж таки!

Але тепер це все залишилося тільки в її снах. Тут,

у Брюсселі, посеред Європи, їй снилося, ніби вона знову грається у міському парку, чує щебет водограїв. А довкола у рідному Маріуполі

вирує життя.

Від того, іншого життя, у неї залишився тільки єдиний друг – кролик Лакі.

Всю дорогу в евакуації він просидів в її худі, міцно тулячись до грудей. Тоді Ліза розуміла: треба бути сильною. У безкінечній дорозі, в таборах біженців з натовпами змучених дорослих та безпорадних малюків. Ліза знала, що бути сильною –тепер її робота. Вона намагалася бути такою, як і її мама. Та досить швидко знайшла замовлення, хоч це й була зовсім інша країна. Змогла зняти житло (допомогла агенція). І тепер вони вдвох були тут, у чужій країні, у чужому житті, у чужому, новому світі – чистому й спокійному, безпечному, благополучному. Зі століттями, застиглими в чудовій архітектурі, і майбутнім, що злітало вгору в чудернацьких кулях Атоміуму, тріпо -

Вам цікаво, яким було місто Лізи та Лакі до вторгнення?

Чи дізнатися більше про Брюссель та що то за Атоміум? Почитайте у Вікіпедії!

тіло в дзеркальному небі вікон Європарламенту. Мама кохалася в архітектурі, тож безкінечні мандрівки вулицями величного міста – це перше, що Ліза запам’ятала після тижнів переїздів… А ще – прапори. Синьо-жовті! У вікнах кав’ярень і квартир, синьо-жовті стрічки на кованім паркані і люди у вишиванках на акціях на підтримку України. Ліза навіть доклала свого захоплення до загальної справи, і її малюнок Пса Патрона десь помандрував, куплений на благодійному аукціоні. І це тримало і давало надію. Адже у снах Море тихо шепотіло: «Я зачекаю… Я ж знаю… Ти повернешся…»

І Ліза теж знала, що колись так і буде.

сті незнайомі квіти, і кро-

лик був геть не певний, що

їх варто навіть пробувати на

смак, тож про всяк випадок

оминав клумби і грався з

Лізою на посипаних гравієм доріжках.

Розділ 3. Лакі і

Якось недільного ранку, коли він звично стрибав навколо лавки, на якій вмостилася Ліза зі своїм Тік Током, Лакі помітив велику сіру кішку біля сусіднього під’їзду. Вона сиділа біля «Бусю, ти кого вже встигла всиновити?» - почувся здивований голос. Навколо було чутно, як юрмилися люди, металевий голос незрозумілою мовою щось оголошував, ревли, злітаючи та заходячи на посадку, літаки. Це мандрівники щойно приземлився в аеропорту Фредеріка Шопена, що у Варшаві, і власниця виявила, що мимоволі стала… справжньою контрабандисткою та має давати

раду ще одному надзвичайно милому пухнастику. «Ти вирішила, що він – твій загублений родич, бо має сіру плямку на вушку? Ні, друзі, ви погляньте на цю поціновувачку Болівуду! Що я маю тепер робити? Де ти взяла цього малого найду?» - не вгавала Ірина, людина Бусі (саме такий статус вона мала у очах Набурмосеної Пані).

Набурмосена Пані, вона ж Буся, цілком слушно

вирішила, що люди мають самі вирішувати проблеми, які вони вважають про-

блемами (у котячому світі жодних документів, крім гордо піднятого хвоста, не потрібно, це ж усім відомо!), і голосним нявканням нага-