9 історія

ВСЕСВІТНЯ

УДК [94(100)”05/…”:37.016](075.3) Д93

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (наказ Міністерства освіти і науки України від 20.03.2017 № 417)

Видано за рахунок державних коштів. Продаж заборонено

Експерти, які здійснили експертизу підручника під час проведення конкурсного відбору проектів підручників для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів і зробили висновок про доцільність надання підручнику грифа «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України»: Т. В. Кульчицька, учитель Тернопільської спеціалізованої школи І—ІІІ ступенів № 7 з поглибленим вивченням іноземних мов, учитель вищої категорії, учитель-методист, заслужений вчитель України; Г. В. Яцейко, методист із навчальних дисциплін методичного кабінету управління освіти виконавчого комітету Мукачівської міської ради Закарпатської області, учитель вищої категорії, старший вчитель; В. С. Мисик, заступник директора з науково-педагогічної

інституту післядипломної освіти, кандидат історичних наук

Ілюстрації художниці Г. А. Печенізької

Д’ячков С. В. Д93 Всесвітня історія : підруч. для 9 класу загальноосвіт. навч. закладів / С. В. Д’ячков, С. Д. Литовченко. — Харків : Вид-во «Ранок», 2017. — 192 с. : іл.

ISBN 978-617-09-3367-6. УДК [94(100)”05/…”:37.016](075.3)

interactive.ranok.com.ua

ISBN 978-617-09-3367-6

Д’ячков С. В., Литовченко С. Д., 2017 © Печенізька Г. А., ілюстрації, 2017

2017

Шановні дев’ятикласниці та дев’ятикласники!

Підручник зі всесвітньої історії, який ми

вам пропонуємо використати під час навчан­

ня в 9 класі, допоможе зрозуміти складний та дуже цікавий період історії людства, що

ду характеризується подальшим розвитком людської цивілізації, яка стрімко наближалася до сучасності. Останній період Нового часу приваблює складними процесами у світі, державах та суспільстві, революційними подіями та яскравістю історичних постатей. У цей час

людство подолало важкий шлях, спрямований

до індустріальної цивілізації та свободи.

Як працювати з підручником? Наша на­

вчальна книга містить п’ять розділів, що роз­

поділені на 32 параграфи. Кожен розділ

починається зі вступу, де розкрито основні

особливості тих подій, про які в ньому роз­

повідатиметься. Перед параграфом автори під­

ручника формулюють і звертають увагу на головну навчальну проблему, якій присвячено матеріал. Також варто пригадати попередні

події та явища, знайти відповіді на запитання, розміщені на початку кожного параграфа.

тексту. Вони починаються з нового рядка та виділені іншим шрифтом.

Заглибитися у світ Нового часу, насолодитися красою витворів мистецтва, побачити досягнення цивілізації та створити уявлення про те, як виглядали головні дійові особи історії, допоможуть ілюстрації. Звертайте увагу на підписи до них: вони пояснюють, що саме зображено. До деяких ілюстрацій пропонується виконати завдання. Наприкінці кожного параграфа розміщені запитання й завдання

ідеї», «Увага, джерело!», «Пропонуємо обгово-

рити», «Очима сучасників», «Для допитли-

вих». Як правило, параграфи завершує руб­

рика « Історія в документах », що дозволяє

організувати цікаву роботу з різноманітними

писемними джерелами.

Наприкінці підручника розміщені додат-

ки: дати найважливіших подій останнього періоду Нового часу та словник основних термі­

нів і понять.

На сторінках підручника ви зустрінете по­

значку . Вона означає, що за допомогою мережі Інтернет ви зможете здійснити інформаційний пошук на сайті http://interactive. ranok.com.ua . Вам буде нескладно знайти потрібну статтю, адже весь матеріал на сайті

об’єднано за розділами та параграфами, так само як у підручнику. Електронний додаток до підручника дозволить поринути в бурхливу історію

які

та в яких країнах виникли капіталістичні відносини? 4. Який

1. Новий час в  історії людства.

вже знаємо, що історія Нового часу

охоплює трохи більше ніж 400 років — це

найкоротший період в історії людства (мал. 1).

Хіба він може зрівнятися за тривалістю з дав­

ньою або середньовічною історією? Однак жод­

на історична епоха не змінила світ так рішуче, як Новий час (кінець XV — початок XX ст.).

Новим часом цей період почали називати самі європейці ще в XVI ст., коли стало зрозумілим, що у світі відбуваються надзвичай­

ні перетворення. Із курсу всесвітньої історії 8 класу ми пам’ятаємо, що порівняно із Середніми віками з початком Нової доби стали відбуватися небачені та часто несподівані змі­

ни майже в усіх сферах життя.

Найважливіші перетворення торкнулися економічного й політичного розвитку провідних європейських країн та США. Тут завер­

шився промисловий переворот, міські ремесла

й мануфактури відходили в минуле, їх змінили фабрики та заводи. Так виникла індустріальна (промислова) цивілізація. Ці зміни

обумовили зростання економічного й політичного авторитету буржуазії та найманих робітників. Залишки соціальних станів Середньовіччя (аристократія, дворянство) опинилися на узбіччі історії. Успішний розвиток

Європи та Америки.

Країни західноєвропейської цивілізації, а згодом і Північна Америка впевнено довели свою першість у світі. Тут сформувалися колоніальні імперії (Британська, Французька, Німецька, Російська) та найбільша демократична республіка — Сполучені Штати Америки. Саме європейські імперії та США стали

справжніми володарями світу, посунувши ко­

лись могутні Османську та Китайську держа­

ви, Імперію Великих Моголів. Більшість країн

Азії, Африки, Океанії втратили свою неза­

лежність та перетворилися на колонії євро­

пейських країн (мал. 2).

У Новий час відбувся остаточний поділ світу на

метрополії та колонії.

Саме в Нову добу було здійснено важливі

досягнення, які визначили головні напрямки

сучасної науки.

2. Хронологічні

французької революції до початку Першої світової війни. У науковій літературі цей період Нового часу часто називають «довгим»

XIX століттям. Чому так? Справа в тому, що «календарний» підхід до

вивчення історії не може повною мірою розкрити історичні процеси та явища, закономірності

й особливості розвитку країн і народів. Час, що

настав після епохи Просвітництва, називають

«довгим» століттям не тільки тому, що він не

вкладається в календарні межі XIX ст., але

й тому, що грандіозні зміни в житті людей цієї

доби стали перехідним етапом до сучасності. В історії «довгого» XIX століття науковці

виділяють три основні періоди. Перший період називають

світу й затвердження нового світового порядку, установленого найбільш розвиненими капіталістичними країнами. «Довге» XIX століття (1789—1914 рр.) є своєрідним перехідним етапом між минулим і сьогоденням нашої цивілізації.

У XIX ст. аграрні відносини в суспільстві змінила індустріальна цивілізація. Поняття «індустріальне суспільство» вперше сформулював французький філософ і реформатор граф А. Сен­Симон. Виникнення нової цивілізації стало результатом завершення промислового перевороту , що тривав багато десятиліть.

Проте в найбільш розвинених країнах енергія

пари й електрики, машини й нові виробничі

технології в промисловості та транспорті оста­

точно витіснили ручну працю ремісничих майстерень і мануфактури.

Гігантське промислове виробництво й бу­

дівництво, повсюдне використання машин і ме­

ханізмів пояснюють ще одну назву XIX століття — «залізний вік». Це дуже вдалий символ міцності й могутності молодого капіталізму, що докорінно змінив життя всього світу. До­

рвалися в повсякденне життя людей, змінили зовнішній вигляд міст. У США та

виникли величезні заводи й фабрики, залізниці, які визначали розвиток промисловості та всієї економіки цих держав (мал. 4). У 1832 р. на металургійному заводі німецького підприємця Альфреда Круппа було зайнято лише восьмеро робітників. Проте до кінця XIX ст., тобто після завершення промислового перевороту, на заводах А. Круппа працювали вже понад 40 тис. робітників (мал. 5). На початку XX ст. найбільшим підприємством Європи вважали Путиловський завод у Санкт­Петербурзі, який налічував 12 тис. робітників. Індустріальна революція

4. Зародження громадянського суспільства

Велика французька революція поклала

початок запеклій боротьбі зі старими порядками. Це протистояння розгорнулося в краї­

нах Європи та Америки й тривало протягом

«довгого» XIX століття. Політичні революції, визвольні війни й реформи в країнах Європи, Америки та Азії сприяли перемозі промислового перевороту і затвердженню індустріаль­

ної цивілізації (мал. 6).

До середини XIX ст. були сформульовані

основні принципи й цінності буржуазного суспільства, що стало найважливішою складо­

вою індустріальної цивілізації. Гасла рево­

люцій 1848 р. в країнах Європи й Америки

проголосили необхідність державотворення, у якому конституція встановлювала верховенство закону, політичні та економічні свободи.

«Довге» століття змінило ставлення до людської особистості. Замість підданих короля, що

поділялися на стани з різними правами й обов’язками, з’явилися громадяни. Вони мали од­

накові юридичні та політичні права (зокрема

виборчі), були рівними перед законом. Проте

зберігалася майнова нерівність, яка подекуди

досягала небачених розмірів. У буржуазному суспільстві проголошувалися й захищалися ліберальні свободи: слова, со­

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

Мал.

вісті, зборів, права на життя, свободу, приватну

1. Поясніть поняття «Новий час». Коли та за яких обставин воно виникло? 2. Визначте хронологічні межі Нового часу. 3. Чому вчені виділяють «довге» XIX століття як особливий період Нового часу? 4. Що «нового» з’явилося в суспільному й політичному житті провідних країн Європи й Америки в Новий час? 5. Використовуючи карту атласу, визначте, якою була кількість повністю незалежних держав у Європі, Америці й Азії на початку XX ст. 6*. Як ви вважаєте, чи доцільно виділити «довге» XIX століття як самостійний історичний період між Новою й Новітньою історією? 7. Поясніть, у чому полягає сутність промислового перевороту. 8. Яке суспільство можна назвати індустріальною цивілізацією? 9*. У чому ви вбачаєте різницю між підданими та громадянами? 10. Поясніть зміст

Велика французька революція, що спа-

лахнула в 1789 р., розділила історію Нового часу на дві частини. Революційні події

у Франції стали поштовхом до глибокої

та рішучої модернізації в історії Європи

й усього світу. На початку XIX ст. Європа

пережила кровопролитні війни, народні

повстання й народження нових держав. На-

магаючись зупинити хвилі революцій, найбільші монархії Європи створювали союзи проти імператора Франції Наполеона Бонапарта, але при цьому були готові

використати його у власних інтересах. Революційні ідеї, принесені на багнетах французьких солдатів, із новою силою розгорнули національно-визвольний рух, боротьбу за конституційні права і свободи людини. Наполеонівські війни, що тривали 15 років, завершилися, як здавалося, повним крахом, відновленням монархії та новим поділом Європи на сфери

Сингапур стає колонією Великої Британії Перше сербське повстання проти османського панування Мухаммед Алі стає правителем Єгипту

Початок Великої французької революції

три стани. Найчисленніший третій стан

(1789—1799 рр.)

тому що саме із дворян складалася рицарська армія. Однак у Новий час із поширенням вогнепальної зброї армія перестала

бути дворянською, і її утримання потребувало грошей,

поширюватися невдо­

волення абсолютною владою дворян. Міська буржуазія вимагала від влади враховувати її

XVI сподівався, що за допомогою Генеральних штатів зможе запровадити

не

ступінь невдоволення французів королівською владою. Зібравши найбільш активних представників французького суспіль­

Установчими зборами, тобто взяли на себе право приймати конституцію держави.

Король, обурений діями депутатів, почав збирати до Парижа війська. У відповідь парижани, особливо жителі бідних кварталів, створювали збройні загони (міліцію) для боротьби з королівською армією. Незабаром король відправив у відставку Ж. Неккера, якого вважали прихильником реформ, і в Парижі спалахнуло збройне повстання. 14 липня 1789 р. жителі міста штурмом узяли королівську в’язницю Бастилію (мал. 1). Штурм Бастилії вважають символом початку Великої французької революції.

Король, наляканий повстанням, визнав Установчі збори та підкорився їх рішенням. Із країни почали тікати дворяни, що виступали проти революції. Паризька міліція була перетворена на Національну гвардію, яку очолив маркіз де Лафаєт (1757—1834), учасник боротьби

становище французів і вважав за потрібне проведення реформ. На жаль, монарху не вистачало мужності та здібностей доводити свої наміри до кінця. Він дуже часто відмовлявся від рішучих дій.

Мал. 2. Велика французька революція (1789—1799 рр.).

революції: ліквідація станів, абсолютної

влади короля, захист основних прав людини.

Однак король відмовився підписувати доку­

мент. Тоді парижани увірвалися до королівської резиденції у Версалі, яка розміщувалася

біля Парижа, та змусили Людовіка XVI по­

вернутися до столиці й затвердити всі рішен­

ня Національних установчих зборів. За два роки Установчі збори прийняли низку законів, які ліквідували багато феодальних

пережитків. Скасовувалися станові привілеї та

навіть титули дворянства, деякі феодальні по­

винності селян, монополії та внутрішні митниці, церква була взята під контроль держави,

країну було поділено на департаменти. Реформи Установчих зборів задовольняли

далеко не всіх. Дворяни, що емігрували з

їни, почали створювати на

збройні загони. Влітку 1791 р. спробував утекти за кордон сам король Людовік XVI, але його

затримали й повернули до Парижа. Жителі бідних кварталів

ституційну монархію.

3. Падіння монархії та проголошення республіки.

У Законодавчих зборах депутати розді­

лилися на прихильників і противників збе­

реження королівської влади. За конституційну монархію виступали представники Клубу

фельянів, а за проголошення республіки жирондисти (назва виникла тому, що лідери представляли департамент Жиронда). У Па­

рижі великого впливу набули

й пруссаки активно озброювали французьких дворян­емігрантів. Законодавчі збори вирішили вдарити першими, і король від їх імені оголосив війну спочатку

Мал. 3. Максиміліан Робесп’єр. Невідомий художник. Близько 1790 р.

Мал. 4. Суд над королем Людовіком ХVI. Ілюстрація із книги 1842  р.

в армію добровольців. У Париж на захист країни рушили тисячі прихильників революції. І добровольці, і паризькі санкюлоти вважали, що революції загрожують не тільки іноземні монархи, але й власний король. Людовіка XVI

підозрювали в тому, що він і його оточення таємно допомагають ворогам Франції. У серпні 1792 р. в Парижі спалахнуло повстання міської бідноти й д обровольців на чолі з Паризькою комуною . Повсталі оточили королівський палац і почали вимагати арешту короля, якого звинувачували в зраді. Законодавчі збори виконали вимоги повстанців. Короля було ув’язнено та при­

значено вибори до нового представницького

органу — Національного конвенту . Майно­

вий ценз на виборах скасовувався. У країні

почалися масові арешти й страти контрре­

волюціонерів.

Національний конвент, що зібрався у ве­

ресні 1792 р., складався із прихильників рес­

публіки. Однак між ними не було єдності.

Спочатку найбільший вплив мали жирондисти, які дотримувалися поміркованих позицій. Поступово свої позиції посилювали більш ра­

дикальні якобінці, або монтаньяри, на чолі

з Максиміліаном Робесп’єром (1758—1794) (мал. 3), Жоржем Жаком Дантоном (1759— 1794) і Жаном-Полем Маратом (1743—1793).

Більша частина депутатів Конвенту належала до так званого «болота», або «рівнини», тих, хто ще не визначився

§ 2—3. Велика французька революція (1789—1799 рр.)

били прусські війська під селищем Вальмі. Після цієї перемоги Конвент оголосив про ліквідацію монархії та створення Республіки. Армія Республіки знову вступила в Південні Нідерланди. Конвент висунув гасло « Мир хатам — війна палацам» і почав проводити антифеодальні реформи на захоплених землях, а незабаром заявив про приєднання цих земель до Республіки.

Монтаньяри в Конвенті, якобінці, Паризька комуна вимагали суду над колишнім королем. Незважаючи на опір жирондистів, суд відбувся, і на початку 1793 р. Людовіка XVI було страчено (мал. 4).

Страта короля мала продемонструвати незворотність завоювань революції.

Страта короля викликала бурхливу реакцію з боку європейських монархів. Ви ­

никла перша антифранцузька коаліція європейських держав. Цікаво, що у створенні коаліції активну участь брала Англія, де влада монарха була обмежена, а під час англійської революції їх короля також стратили. Англійці побоювалися, що Французька республіка стане економічним конкурентом Великої Британії, тому підтримували абсолютних монархів Європи. Війська першої коаліції завдали кількох поразок французьким

4. Якобінська диктатура.

Навесні 1793 р. становище Республіки погіршилося. На фронті генерали переходили

на бік супротивника, у Вандеї посилювалося

повстання роялістів, у Парижі продовжували

зростати ціни на хліб. Паризькі санкюлоти вже

традиційно вважали причиною всіх негараздів

зраду в уряді Республіки. Якобінці спрямували

невдоволення бідноти проти лідерів Конвенту — жирондистів. 31 травня — 2 червня 1793 р. в Парижі спалахнуло нове повстання.

Бунтівники оточили будинок Конвенту. Но­

вий командувач Національної гвардії Ф. Анріо спрямував туди сили артилерії, вимагаючи ви­

дати зрадників. Наляканий гарматами Конвент

майже не чинив опору. Вожді жирондистів

були схоплені, а влада в Конвенті перейшла до

рук якобінців, яких підтримало й «болото». М. Робесп’єр очолив Комітет суспільного

порятунку й почав проводити радикальні ре­

форми. Були прийняті закони, що скасовували

феодальні повинності селян і передбачали про­

даж земель дворян­емігрантів дрібними ділян­

ками. Конвент затвердив максимум цін на хліб

і заробітну плату. Вводилася нова система лі­

точислення, у якій першим роком вважався рік проголошення Республіки. Якобінці про­

довжили боротьбу із християнством і намагали­

ся пропагувати «культ Розуму». Була затвер­

джена нова конституція, більш демократична, ніж основний закон 1791 р. Право голосу надавалося всім чоловікам, передбачався

вироки «ворогам Республіки». Так, було страчено дружину Людовіка XVI Марію­Антуанетту, лідерів жирондистів, а потім і частину якобінців. Ще більшого розмаху терор досяг у провінціях, де колишні адвокати, лікарі, вчені й журналісти, що стали комісарами Конвенту, проводили масові страти, не жаліючи навіть жінок і дітей. Не менш радикально взялися якобінці за перебудову армії. Уперше в історії був оголошений призов на військову службу, й армія зросла до 650 тис. осіб. Нові частини

витіснили із Франції, федералістський зако­

лот було придушено, у Вандеї були розгром­

лені основні центри повстання роялістів. Вдалося звільнити місто Тулон, під час штурму якого відзначився молодий артилерійський

офіцер Наполеон Бонапарт (1769—1821).

Однак успіхи на фронтах не забезпечили стабільності в країні. На якобінців тиснули їхні

політичні союзники. Паризька комуна, «скажені», санкюлоти вимагали посилення теро­

ру, зрівняльного розділу власності, продовжен­

ня боротьби із християнством. Лідером цього

напрямку був Жак-Рене Ебер (1757—1794).

Інша група на чолі з Ж. Ж. Дантоном, яку на­

зивали «поміркованими», навпаки, виступала

за ослаблення терору й дотримання прав при­

ватної власності. Проте М. Робесп’єр та його

§ 2—3. Велика французька революція (1789—1799 рр.)

оточення не зважали на тиск і діяли на випередження подій. Навесні 1794 р. було страчено спочатку лідерів «скажених», потім Ж.­Р. Ебера і його представників, а згодом настала черга Ж. Ж. Дантона й інших «поміркованих». Однак посилення терору налякало тих, із чиєї мовчазної згоди він здійснювався, — «болото». За цей час багато депутатів Конвенту збагатилися на скупці майна заарештованих. Якобінці забезпечили

5. Термідоріанський режим.

27 липня 1794 р. (9 термідора 2 року Рес­

публіки) Конвент виступив проти М. Робес­

п’єра й тих, хто його підтримував. Лідера яко­

бінців було заарештовано. У відповідь на ці

події Паризька комуна оголосила повстання

проти Конвенту. Однак після страти Ж.­Р. Ебе­

ра та його прихильників більшість населення

Парижа не підтримала повстання. М. Робес­

п’єр і його оточення також були засуджені

до смерті (мал. 5). Влада перейшла до рук

Конвенту.

Нова влада отримала назву « термідорі -

анський режим ». Спочатку зберігалися всі

органи диктатури, навіть тривав терор, але поступово повноваження Комітету суспіль­

ного порятунку обмежувалися, була ліквідована Паризька

ча — у Директорії у складі п’яти директорів. Такими заходами термідоріанці сподівалися уникнути встановлення одноосібної диктатури.

Влада Директорії залишалася хиткою. Скасування максимуму цін спричинило небачене подорожчання продовольства. У країні діяли спекулянти, поширювалася корупція. Біднота Парижа неодноразово піднімала повстання. Активізувалися й роялісти. Їхнє повстання в Парижі в 1795 р. вдалося придушити тільки за допомогою артилерії. Нею командував уже відомий Н. Бонапарт, який здобув чин генерала. Знову спалахнуло повстання роялістів у Вандеї. І поки французька армія перемагала на фронті, Директорія могла утримувати владу. Французька революційна армія успішно продовжувала

перед пограбуванням захоплених територій. Директорію та французьку буржуа­

зію такі війни цілком влаштовували.

Після перемоги над Австрією у Франції

залишався тільки один супротивник — Вели­

ка Британія. Проте французи, що не мали

потужного флоту, не могли висадитися безпо­

середньо в Англії. Тому Наполеон запропону­

вав похід у Єгипет, щоб створити загрозу

азіатським колоніям англійців.

Бонапарту вдалося перехитрити англійський флот у Середземному морі під коман­

дуванням адмірала Гораціо Нельсона й виса­

дити французьку армію в Єгипті. Єгипетські

війська були розбиті, і французи рушили

1.

2.

основні рішення Установчих зборів у 1789—1791 рр. Чи можна назвати дії Установчих зборів вдалими? Обґрунтуйте свою відповідь. 3.  Охарактеризуйте причини та опишіть хід повалення королівської влади у Франції. 4.  Назвіть найважливіші заходи Національного конвенту в 1792 р. 5.  Як виникло гасло «Мир хатам — війна палацам»? У чому полягає

суть? 6. Проаналізуйте підсумки якобінської диктатури. Виділіть позитивні й негативні наслідки диктатури. Чи була необхідна якобінська диктатура? Обґрунтуйте свою відповідь. 7.  Порівняйте причини й наслідки війн, які вела Франція в 1792—1794 рр., та італійського походу французької армії 1796—1797 рр. 8. Визначте

Варто пригадати! 1.  Чому саме Н. Бонапарт очолив військовий переворот 18 брюмера? 2. Чому саме парламентська Англія організовувала коаліції

республіканської Франції? 1. Утвердження влади Наполеона Бонапарта. Внутрішня політика. У результаті перевороту 18 брюмера ви­

конавча влада формально опинилася в руках

трьох консулів, але реальну владу мав лише Наполеон Бонапарт (мал. 1). Він не прихо­

вував, що прагне встановлення одноосібного

контролю в державі, а тому послідовно збільшував свої повноваження.

Наполеон домігся прийняття нової кон­

ституції Франції 1799 р., що закріплювала

практично необмежену виконавчу владу пер­

шого консула. Законодавча влада формува­

лася за дуже заплутаною схемою й не могла стримувати зміцнення впливу Бонапарта. Од­

нак уже в 1802 р. було проведено опитування

населення (плебісцит), за підсумками якого

посада першого консула стала довічною. У 1804 р. була прийнята чергова конституція, за якою Бонапарт був проголошений імпе­

ратором Наполеоном I. Таким чином, у Франції

відновлювалася спадкоємна монархія, однак вона відрізнялася від монархії Бурбонів. Суть влади Наполеона I виражалася в першій статті

нової Конституції: «Управління Республікою доручається імператору, що приймає титул імператора французів ». Передбачалося, що Бонапарт, ставши одноосібним правителем, не скасовуватиме більшості завоювань Великої французької революції,

реформа фактично ліквідувала систему місцевого самоврядування, тепер мери міст призначалися владою. Під контроль Наполеона потрапили французькі суди. Значно розширився поліцейський апарат, була посилена таємна поліція. Наполеон жорстоко придушував будь­які спроби заперечити його владу, переслідуючи як роялістів, так і республіканців. Державі були підпорядковані всі збережені газети. Зміцненню влади Бонапарта сприяла й угода з католицькою церквою Конкордат 1801 року . Наполеон визнавав католицизм релігією більшості французів, а Папа Римський натомість погоджувався не вимагати повернення всієї церковної власності, розпроданої в роки революції. Так Бонапарт, не зробивши жодних

щоб на урочисті

2. Війни наполеонівської Франції.

Прийшовши до влади, Наполеон досить

швидко розправився з військами другої коа­

ліції, розбивши австрійців у Північній Італії. У 1801 р. мир підписала Австрія, у 1802 р.

Англія. Однак перемога у війні була не єдиною метою Наполеона. Він прагнув забезпечити ринки збуту французьких товарів в інші країни, а цього можна було досягти лише встановленням французького впливу в більшості країн Європи.

контрибуції,

постачання французької армії всім необхідним. Із другого боку, на завойованих землях французи, як правило, скасовували феодальні порядки, вводили нове французьке законодавство.

Незважаючи на свій загарбницький характер, війни наполеонівської Франції сприяли ліквідації феодальних відносин у європейських країнах.

Мал. 2. Наполеон у битві під Аустерліцом. Худ. Ф. Жерар.

Аустерліца (мал. 2). Командування союзників не

змогло протистояти натиску французів і програло битву. Австрія вийшла з війни, і коаліція розпалася.

Однак рішучі перемоги французів на суходолі були затьмарені катастрофою на морі.

У жовтні 1805 р. величезний франко­іспанський флот, який планувалося використати

для висадки в Англії, був атакований англійською ескадрою під командуванням адмірала

Г. Нельсона біля мису Трафальгар. Англійці

сміливо атакували лінію ворожої ескадри й до­

моглися повної перемоги: не втративши жод­

ного корабля, вони потопили або захопили 18 кораблів противника. Розгром франко­іс­

панського флоту означав, що висадка Напо­

леона в Англії стала неможливою. У 1806 р. розпочалася війна Бонапарта із четвертою коаліцією, до якої увійшли Росія, Англія та Пруссія. Наполеон розбив прусські

війська й увійшов у Берлін, столицю Пруссії.

У протистоянні з російською армією під Прейсіш­Ейлау в лютому 1807 р. переможця не було виявлено, але в наступній битві під Фрідлан­

дом російські війська

Велика Британія не визнавала Наполеона та його завоювання. Трафальгарська битва порушила плани щодо вторгнення армій Бонапарта на Британські острови. Тоді Наполеон вирішив знищити Англію економічним шляхом. Ще в 1806 р. в Берліні він проголосив континентальну блокаду Великої Британії. Франція та її союзники мали припинити будь­яку торгівлю з англійцями. У 1807 р. до блокади приєдналася Росія. Однак цей захід був актом розпачу французького імператора: розірвання зв’язків із найбільшою економікою

ДОПИТЛИВИХ Армія Наполеона

світу завдало чималих збитків багатьом європейським країнам, які були змушені порушувати заборону. Англійці завозили свої товари контрабандним шляхом, чим не гребували навіть французькі купці. Остаточно

блокувати Англію без сильного флоту було неможливо.

Після підписання Тільзитського миру Наполеон

Європи. Деякі країни переходили під безпосередню владу імператора, інші залишалися залежними державами, яки­

У 1809 р. Наполеон здобув чергову пере­

могу над Австрією та захопив її володіння на

узбережжі Адріатичного моря, однак військові успіхи не могли зміцнити континентальну блокаду. Вимушені союзники Франції, передусім Росія, продовжували торгувати з Англією та намагалися обмежити продаж французьких товарів. Французька промисловість страждала від відсутності сировини з колоній; розпо­

чалася економічна криза.

Наполеон був не в змозі впоратися з еко­

номічними проблемами та вирішив знову за­

стосувати військову силу. У 1812 р. Бонапарт

із « Великою армією » (понад 400 тис. осіб)

вторгся до Російської імперії, яку він вважав

потенційним союзником Англії. Він мав на­

мір розбити російську армію в генеральній

битві, змусити імператора Олександра I під­

писати більш вигідний мир і не порушувати

континентальну блокаду. Однак російське ко­

мандування, усвідомлюючи сили французів,

почало відступ у глиб країни. Генеральний

бій відбувся під Москвою, на Бородінському

полі. Хоча перемогу здобули французи, ро­

сійська армія не була знищена та залишила столицю. Наполеон захопив Москву, проте Росія відмовлялася укладати мир. Велика пожежа майже знищила давню російську столицю.

Наляканий настанням морозів, Наполеон почав відступ на захід через стару дорогу на Смо­

ленськ, розграбовану самими ж французами

під час наступу. Повернення «Великої армії»

перетворилося на катастрофу. Несподівані ата­

ки російських військ, дії партизанів і важкі

погодні умови майже повністю знищили фран­

цузькі війська.

Загибель «Великої армії» стала початком падіння Імперії Наполеона.

3. «Сто днів». Віденський конгрес.

Після зречення

У 1813 р. виникла шоста антифранцузька

коаліція, основними учасниками якої були Росія, Австрія, Пруссія та Англія. Російські війська перетнули кордони герцогства Варшавського, увійшли до Центральної Європи й почали просуватися на захід. Наполеон дуже швидко зібрав із новобранців нову армію і сам вступив у німецькі землі. Вирішальна битва відбулася в 1813 р. під Лейпцигом та отримала назву «битва народів». Маючи менше сил, ніж у супротивників, французи завзято билися, але

перехід на бік коаліції союзників французів саксонців остаточно визначив поразку Наполеона I. Після битви під Лейпцигом французи продовжували опір, Бонапарт виграв ще кілька битв, але сили коаліції збільшувалися що­

у Францію, і в

російсько­прусська армія взяла Париж. Усвідомлюючи, що Франція втомилася від нескінченних війн і не може продовжувати боротьбу, Наполеон I зрікся престолу й здався союзникам. На французький трон учасники коаліції посадили Людовіка XVIII (1814—1824 рр.),

брата страченого короля Людовіка XVI. Франція втрачала всі свої завоювання, до країни поверталися дворяни­емігранти, настав період реставрації Бурбонів. На вимогу Олександра I Людовік XVIII прийняв Конституційну хартію 1814 року, за якою Франція залишалася конституційною монархією, зберігалися основні права і свободи громадян, а власність, захоплена в роки революції у дворян і церкви, не поверталася колишнім власникам. Однак оточення короля не погоджувалося з такими умовами. Воно почало вимагати повернення своєї власності та переслідувати учасників революції.

Першим великим містом дорогою Наполеона в Париж навесні 1815 р. був Гренобль. Коли невеликий

загін Бонапарта підійшов до міста, на його шляху

стали три королівські полки. Командування полків

відмовилося від переговорів, тоді Наполеон вийшов

уперед і звернувся до солдатів: «Солдати п’ятого полку! Визнайте свого імператора! Якщо хтось хоче

мене вбити, то ось він я!». І розпачлива команда

«Вогонь!» офіцера-рояліста потонула в ревінні тисяч солдатських голосів: «Хай живе імператор!». Гре-

нобль був узятий без бою.

та змогли утримати оборону. Французи зазнали поразки, і Наполеон вирішив, що продовжувати боротьбу не має сенсу. У цей час у паризьких кварталах бідноти

проходили масові демонстрації під гаслами

«Хай живе імператор! Не треба зречення!», але

Бонапарт не наважився скористатися настро­

ями народу й спробував утекти із країни.

Англійцям вдалося схопити Бонапарта й від­

правити його в заслання на острів Святої

Єлени в Південній Атлантиці. Владу Бурбонів у Франції вдруге було відновлено, однак Людовік XVIII добре запам’ятав «сто днів» Напо­

леона — час повернення імператора до влади.

«Сто днів» Наполеона показали, що французи не

Варшавського. Установлювався нейтралітет Швейцарії. Англія закріплювала за собою захоплені французькі колонії. Незважаючи на бажання основних учасників конгресу повернути в Європі «старий порядок», їм не вдалося повністю скасувати революційні перетворення, здійснені під час наполеонівських війн. Абсолютні монархи небезпідставно продовжували побоюватися нових революцій у Європі. Тому Росія, Австрія та Пруссія за пропозицією російського імператора

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1.  Охарактеризуйте імператорську владу Наполеона I.

2. Як вплинув Конкордат із римським

діяльність Наполеона I на розвиток правової думки

в Європі? 4.  Охарактеризуйте позитивні й негативні наслідки правління Наполеона Бонапарта для Франції. 5. Чи вважаєте ви, що Наполеон сприяв розвитку економіки країни? Обґрунтуйте свою відповідь. 6. Що мав на меті Наполеон Бонапарт, проголосивши себе імператором у 1804 р.? 7. Використовуючи карти атласу,

ІСТОРІЯ В ДОКУМЕНТАХ

Із висловлювань Наполеона Бонапарта (1800 р.)

„ Суспільна думка підказує мені, що не слід кого-небудь висилати, ані шукати під приводом змови, ані

прислухатися до партійних забобонів.

„ Я  хочу зміцнити Республіку, без неї, я знаю, для мене

немає ні порятунку, ні слави. Проте я збираюся республіканську ідею дещо стримати, принаймні врівноважити народні й аристократичні тенденції, я б навіть сказав, монархічні. З огляду на це нинішня конституція мені здається найбільш прийнятною для Франції, до того ж вона допускає різні зміни, до яких можуть привести обставини.

вважати Наполеона «буржуазним монархом»? 10*.  Чи можна

стали можливими «сто днів» Наполеона? 12.  Охарактеризуйте основні рішення Віденського конгресу. 13*. Складіть історичний портрет «Наполеон Бонапарт: доля тирана».

Мал. 1. Маркіз де Мірабо.

Мал. 2. Маркіз де

ми установчими зборами 29 серпня 1789 р.,

вважається одним із найважливіших доку­

ментів не тільки часів Великої французької

революції, але й усього періоду Нового часу.

Саме в «Декларації…» були зафіксовані прин­

ципи устрою нового суспільства, що сфор­

мувалося в роки революції. Можна сказати, що вперше виголошене М. Робесп’єром гас­

ло « Свобода, рівність, братерство » досить

точно виражає основну ідею «Декларації…».

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ Існує думка, що різні групи населення революційної

Франції вкладали в гасло «Свобода, рівність, братерство» різний зміст. Спробуйте припустити, як розуміли ці слова

влади є нація. Жодна установа, жодна особа не може здійснювати владу, яка не виходить явно від нації» (мал.

Мал. 4. «Декларація прав

і громадянина» 1789 р.

Мал. 5. Наполеон

Ж.-Б. Мозес.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ Поміркуйте, чи відображено в «Декларації прав

людини і громадянина» принцип поділу влади.

Обґрунтуйте свою відповідь.

Незважаючи на своє важливе значення, «Декларація прав людини і громадянина» була лише збіркою основних принципів, на яких

мали ґрунтуватися закони держави. У ході ре­

волюційних перетворень неодноразово робилися спроби створити новий кодекс законів, але вдалося це тільки за часів правління Наполео­

на Бонапарта. Після тривалої та кропіткої ро­

боти правників у 1804 р. був оприлюднений Цивільний кодекс (мал. 5). Пізніше з’явилися Кримінальний і Комерційний кодекси. Цивільний кодекс набув чинності у Франції та

Проте в Цивільному кодексі далеко не завжди дотримувався принцип рівності. Права жінок обмежувалися, влада батька в сім’ї була майже абсолютною.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ У Цивільному кодексі йшлося: «Чоловік зобов’язаний надавати заступництво своїй дружині, дружина — слухняність чоловікові». Чому ця стаття вважається прикладом безправного становища жінок?

Незважаючи на недоліки, Цивільний кодекс гарантував збереження багатьох завою­

Перша по-справжньому Велика революція в країні континентальної Європи призвела до численних страждань народів і викликала значні зміни в суспільстві європейських

країн. За підсумками наполеонівських війн

склався новий міжнародний порядок, що

встановив панування великих держав-пере-

можниць — Великої Британії, Росії, Австрії

та Пруссії, а також переможеної Франції. Найбільші монархії світу прагнули зберегти становище, що склалося в Європі, і не допускати жодних змін. Правителі Росії, Пруссії та Австрії в 1815 р. уклали Священний союз, у якому зобов’язувалися «у

ОБ’ЄДНАННЯ (1815—1870  рр.)

Значну частину історії «довгого» XIX століття займав дуже складний період 1815—

1870 рр. — час гострого протистояння зміцнілих капіталістичних відносин і демократичного суспільства, з одного боку, та

сил, які захищали «старий порядок» колишнього феодального суспільства й застарілих монархій, з іншого. Це протистояння відбилося в політичному та соціально-еко-

номічному розвитку провідних країн Європи й Америки. Уже через 15 років після Віденського конгресу спалахнули нові ре-

волюції у Франції, Іспанії, Бельгії, Португалії. У 1848—1849 рр. революційні рухи охопили всю Європу. У 1861 р. було скасоване кріпосне право в Росії, а згодом і рабство в США. Запекла Кримська війна, що

каналу «Реставрація Мейдзі» в Японії

переворот розпочався саме в Англії? 3. У яких галузях

1. Промисловий переворот.

промислового перевороту (промислової революції) в Англії в 30­ті рр. XIX ст. Відбулася поступова заміна ручної праці машинною, а мануфактури — фабрикою. Вирішальне значення мало

масове застосування парового двигуна в промисловості. На початку XIX ст. його почали використовувати не тільки на вугільних шахтах, ткацьких і металургійних фабриках, але й на транспорті. У США з’явився перший

пароплав, а в 1825 р. в Англії була збудована перша у світі залізниця, на якій вико­

ристовувався паровоз, створений інженером Г. Стефенсоном (1781—1848) (мал. 1). Будів­

ництво залізниць, у свою чергу, прискорю­

вало розвиток промисловості, оскільки вима­

гало збільшення виробництва чавуну, сталі,

вугілля, розвитку машинобудування.

На початку XIX ст. розпочався проми­

словий переворот у Бельгії, Франції, західнонімецьких державах, північних штатах США.

Однак більшу частину XIX ст. лідерство в промисловому виробництві зберігала Велика Британія.

Промисловий переворот сприяв остаточному утвер-

плати працівників, а в розширення підприємства. Таким чином, щороку обсяги виробництва зростали набагато швидше, ніж грошова винагорода робітників. Однак саме вони були основними покупцями продукції, яку випускали фабрики. Отже, із часом

Мал. 1. Паровоз

2. Індустріальне суспільство.

Підсумком промислового перевороту стало формування в країнах Західної Європи індустріального суспільства, яке ґрунтувалося на пануванні великої промисловості. Аграрне виробництво вже не мало провідного значення в економіці країни, швидко зменшувалася кількість сільського населення, яке займалося натуральним господарством. Багато людей переїжджали жити в міста, сподіваючись знайти роботу на нових заводах і фабриках. Це

спричинило швидке зростання міст і збільшення кількості городян — урбанізацію. XIX століття стало століттям міст і міського населення.

В індустріальному суспільстві остаточно сформувалися два класи: власники підприємств — буржуазія та наймані робітники (пролетаріат). Буржуазії належали фабрики й заводи, де вона організовувала виробництво: купувала сировину, машини, верстати, найма­

ла робітників, шукала можливість збуту гото­

вої продукції. Наймані робітники були позбавлені засобів до існування, тому їм доводилося

добровільно влаштовуватися на роботу до бур­

жуазії.

що звільнився, завжди можна було

йти іншого.

працівник, що залишався без роботи, не міг прогодувати ні родину, ні себе. Тому люди були змушені погоджуватися на найважчу роботу за невелику плату. Однак незважаючи на важке становище робітників, зростання виробництва сприяло поліпшенню життя населення. Поступово відступила загроза голоду. Збільшувалася тривалість життя й знижувалася смертність, що привело до демографічного вибуху. Протягом XIX ст. населення Західної Європи зросло більше ніж удвічі. Крім того, ліквідація станових бар’єрів створювала теоретичну можливість навіть представникам найбідніших верств досягти успіху в житті. Машинне виробництво вимагало висококваліфікованої робочої сили, тому держава намагалася зробити більш доступною

висловив англій­

ський політик Едмунд Берк (1729—1797), що

в 1790 р. видав памфлет проти революції.

Консерватори рішуче виступали проти будь­

яких революційних перетворень. На їхню дум­

ку, існуючий державний лад не потребував

докорінних змін. Консерватори вважали за

необхідне захищати традиційну державу й тра­

диційну церкву, що мала бути основою моралі в суспільстві. Консерватори в різних країнах

відстоювали різні державні ідеали: в Австрії та Росії — абсолютну монархію, в Англії —

парламентську монархію, у Франції — конституційну монархію. Більшість консерваторів виступали проти розширення демократії та ліквідації станового поділу суспільства. Вони стверджували, що слід захищати

ні у XVIII ст. й остаточно сформувалися

роки Великої французької революції. Фактично «Декларація прав людини і громадянина» виражала принципи саме ліберальної ідеології. В осно­

ві лібералізму лежить ідея свободи й гарантій

прав людини. Свобода особистості, на думку

лібералів, ґрунтувалася на приватній власності

на засоби виробництва, яка дозволяла людині

зберігати незалежність. Тому представники цієї течії виступали проти втручання держави

мислителів, що життя людей згодом може покращитися. Проте становище найманих робітників, які створювали абсолютну більшість товарів, було неймовірно важким. Ця очевидна несправедливість підштовхнула частину європейських вчених і підприємців до розробки проектів суспільства, у якому буде переможена бідність.

ступово досягне справедливого устрою. Це відбудеться тоді, коли до

прийдуть вчені й підприємці, а суспільство буде організовано

на засадах справедливості. Передбачалося навіть створення нової релігії, що мала поширю­

вати ідеї рівності. Учні А. Сен­Симона сфор­

мулювали основний принцип соціалістичного суспільства: «Від кожного за його здібностя­

ми, кожному за його потребами!».

Шарль Фур’є (1772—1837) вважав, що іс­

нуючий спосіб виробництва несправедливий, тому що підприємства працюють не для добро­

буту всього суспільства, а в інтересах приват­

них власників. На його думку, розвиток може

відбуватися лише в тому випадку, коли існує

право на працю. Отже, при пануванні буржу­

азії прогрес людства неможливий. Ш. Фур’є

пропонував створити невеликі самоврядні гро­

мади­«фаланги», у яких би люди спільно во­

лоділи власністю та працювали. Кошти на це

передбачалося взяти в капіталістів, які мали зрозуміти вигідність «фаланг». Однак усі орга­

нізовані в США «фаланги» не витримали кон­

куренції та збанкрутували.

Англійський промисловець Роберт Оуен (1771—1858) бачив несправедливий характер розподілу прибутку між власниками та працівниками. Він вважав, що якщо робітники матимуть власність, то зможуть об’єднатися й досягти значного прогресу. Р. Оуен заснував у США колонію «Нова гармонія», у якій застосовувалася колективна праця. Велика увага приділялася моральному розвитку людей. Про­

те незабаром колонія розорилася; зазнала не­

вдачі й організація таких підприємств в Англії. Незважаючи на це, ідеї Р. Оуена позначилися на розвитку кооперативного руху в Англії. Значний вплив на розвиток ідей революції

зробив французький політик П’єр-Жозеф Прудон (1809—1865). Його всесвітньовідомий ви­

слів — «Власність — це крадіжка». На думку П.­Ж. Прудона, справедливе суспільство може

виникнути, якщо припиниться експлуатація людини людиною.

Мал. 3. Карл Маркс.

. Вони вважали, що

усієї історії людства відбувалася боротьба експлуататорських та експлуатованих класів. При капіталізмі основний експлуатований клас — пролетаріат

здійснити революцію та встановити справедливе суспільство — соціалізм, який згодом перетвориться на суспільство загального благоденства — комунізм. У « Маніфесті Комуністичної партії », виданому в 1848 р., К. Маркс та Ф. Енгельс стверджували, що буржуазія, постійно нарощуючи виробництво й наймаючи нових робітників, сама посилює свого противника пролетаріат, який згодом зміцніє та зможе скинути владу буржуазії. Робітники будуть змушені здійснити революцію, оскільки постійні кризи надвиробництва ведуть до зубожіння пролетаріату. Так, соціалістична революція, на думку марксистів, є неминучою. Після перемоги революції має встановитися диктатура пролетаріату, за допомогою якої буде ліквідовано приватну власність на засоби виробництва. Обов’язкова умова для пере­

висловлювань Р. Оуена Із досвідом минулого й численними

часу, що супроводжувалися застосуванням добре спрямованої сили пари й електрики, знаючи, яким шляхом можна сформувати гарні людські характери, буде легко й просто створити людям самі тільки чудові умови, оточити їх достатком і зробити їх розумними істотами, добрими, мудрими, щасливими, і перетворити світ

городянин, на відміну від сільського жителя, мав більшу свободу вибору: міг змінити рід занять, переїхати до іншого міста, навіть спробувати від­

крити власну справу. У всякому разі житель міста був змушений розраховувати лише на себе, що посилювало в ньому почуття індивідуалізму.

Індивідуалізм і прагнення розширити до­

рою визначають

й соціальне життя майстерень, знання яких є важливим для спокою тих, хто там опинився… як технічні вміння необхідні для того, щоб отримати або зберегти роботу… Коли підмайстер приходить у майстерню, його, швидше за все, навчать «стояти на сторожі», перш ніж він дізнається назви інструментів… «Стояти

дійсно важливе завдання, яке полягає в тому, щоб слідкувати за

прийому в королеви, або ранкову чи вечірню сукню. Вона виходить з екіпажу. Дверцята їй відкриває ліврейний

Мал. 6. Омнібус

Гравюра XIX ст. Мал. 7. Скляний

називала розбагатілих представників бур­

жуазії «нуворишами» — новими багатіями, саме вони почали визначати зовнішній ви­

гляд країн епохи індустріального суспільства.

У містах досить помітним ставав поділ на

багату й бідну частини. Квартали бідноти по­

мітно відрізнялися від районів заможних жителів міста.

Цікаво, що зростання міст і технічний про­

грес привели до несподіваних проявів рівності

між городянами. У великих містах з’явився громадський транспорт — омнібуси, у якому всі пасажири сиділи поруч, незважаючи на до­

ходи й походження (мал. 6). Не існувало поді­

лу на соціальні групи і в ресторанах, які почали відкриватися у Франції. Єдиним засобом розшарування людей тепер ставала власність і її речове вираження — гроші.

Незважаючи на всі негаразди буденності простих городян, розвиток технологій поступово полегшував життя людей. Винайдення газового ліхтаря дало змогу провести освітлення в будинки та на вулиці Лондона. Щоправда, власники заводів ви­

користовували газові ліхтарі для подовження робочого дня. У містах будувалися лікарні, спеціальні

кількість шкіл

як Кришталевий палац у Лондоні, Скляний палац у Мюнхені (мал. 7). Прогрес скоротив відстані між різними частинами країни та навіть між окремими країнами, адже в 30­ті рр. XIX ст. був винайдений телеграф. У 1858 р. телеграф­

ний кабель був прокладений по дну Атлантич­

ного океану й зв’язав уже два континенти.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ 1. Чи можна стверджувати, що життя робітника XIX ст. було кращим, ніж життя селянина XVIII ст.?

2.  Яким позитивним змінам у житті європейців сприяв промисловий переворот? ТВОРЧЕ ЗАВДАННЯ Підготуйте аналітичну записку про зміни в житті та

Що таке огороджування? Чому цей процес відбувався в Англії? 3. Що таке парламентська монархія? Які повноваження мали англійські королі?

1. Економічний розвиток Великої Британії. «Майстерня світу».

Англія була першою країною, у якій за­

вершився промисловий переворот. Прискоренню зростання промисловості сприяли, як не дивно, наполеонівські війни. Англійські фабрики виконували великі військові замов­

лення не тільки для англійської армії та флоту, але й для союзників Великої Британії.

Незважаючи на важку післявоєнну кризу

й кризи надвиробництва, тут тривало будів­

ництво нових заводів і фабрик (мал. 1). До

середини XIX ст. основою економіки Англії

було промислове виробництво, у містах про­

живало більше половини населення країни, а наймані робітники становили найчислен­

нішу верству. Особ л иво помітним був роз­

виток транспорту. Уся Англія вкрилася ме­

режею залізниць, довжина яких складала

майже 50 тис. км, на англійських верфях будувалися сотні сучасних пароплавів. По­

ширення залізниць та зростання морського флоту стимулювало розвиток машинобудуван­

Постійно збільшувалася потреба

тривалий час галуззю

шим у світі військовим флотом торговельний флот дозволяв англійцям стверджувати, що Британія «править морями». У середині XIX ст. Англія стала наймогутнішою промисловою державою у світі.

2. Внутрішня політика Великої Британії. На відміну від більшості країн Європи, в Англії прийняття найважливіших політичних рішень залежало не від монарха, а від уряду, який створював парламент. Наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст. уряди фор­

мувалися із представників партії торі, у якій

вирішальний вплив мали великі землевласни­

ки — лендлорди. Остаточний розгром Імперії

Наполеона, незважаючи на загальну перемогу Англії, ускладнив її внутрішнє становище.

Тривала війна й постійне надання грошової

допомоги союзникам призвели до зростання

державного боргу. Англійські фабрики втратили вигідні військові замовлення, країну за­

полонило дешеве континентальне зерно. Проте торі, у руках яких зосереджувалася влада, піклувалися насамперед про свої інтереси.

Тому в 1815 р. парламент прийняв акти, що вводили високі мита на ввезення хліба в Англію (так звані «хлібні закони»), спрямовані на захист англійських

якоюсь мірою полегшували становище населення. Так, у 1819 р. парламент заборонив брати на роботу дітей віком молодше дев’яти років. Пізніше робочий тиждень для дітей 9—12 років скорочувався до 48 годин. І хоча зараз такі «поступки» виглядають досить дивними, у більшості країн Європи не було зроблено навіть

її лише в спеціальних робітних будинках. За задумом

законодавців, у таких будинках створювалися найнезручніші умови для життя: їжа була бідною, чоловіки

проживали окремо від своїх дружин, а діти — від матерів, вводилася особлива уніформа, а праця була

дуже виснажливою, одноманітною та навіть безглуздою. Уряд сподівався, що такі жахливі умови змусять

бідняків самостійно шукати роботу, не розраховуючи

на допомогу держави. Парламент домігся свого: люди

за будь-яку ціну намагалися уникнути робітних будин-

ків. Проте більшість бідняків потребували допомоги не тому, що були ледачими й не хотіли

Символом англійського реформізму стала

виборча реформа 1832 р. Вибори в англійський

парламент проходили за давно застарілими

правилами, були не рівними, не таємними та, звичайно, не загальними. У середньовічних

центрах, що занепали («гнилі містечка»), пра­

во голосу мали три десятка людей, проте серед

них вибиралися два депутати, а деякі нові ве­

ликі промислові центри взагалі не могли ви­

бирати парламентарів. Партія торі намагалася зберегти існуючі правила, тому що саме її

прихильники (лендлорди) контролювали біль­

шість «гнилих містечок», але англійська про­

мислова буржуазія все голосніше вимагала допустити її представників у парламент. Багато бідняків також бажали парламентської ре­

із поліцією. Як і раніше, виступи чартистів було приборкано, а їхніх лідерів заарештовано. У 1848 р.

аж до відставки прем’єр-міністра. У мирні роки «вікторіанської епохи» склався

і середніх верств міського населення Англії. У побуті закріпилося багато технічних нововведень, які полегшили життя в місті. Сформувалися стандарти поведінки чоловіків і жінок у суспільстві. Мал. 3. Королева Вікторія (1837—1901 рр.). 1887 р.

законів» виступала й англійська біднота, для якої хліб був дуже дорогим. Останньою краплею став жахливий голод в Ірландії, викли­

каний загибеллю врожаю картоплі, а дешеве

зерно із­за кордону завозити заборонялося. У 1846 р. «хлібні закони» нарешті були скасовані за пропозицією частини партії торі, що

привело до розколу партії. 50—60­ті рр. XIX ст. стали періодом най­

вищого розквіту Великої Британії. У внутрішній політиці остаточно сформувалися дві партії: на основі торі виникла Консервативна партія,

а на основі вігів Ліберальна. Більшу частину часу при владі залишалися ліберальні уряди, що проводили політику фрітрейдерства. Були

скасовані обмеження «Навігаційного акта» на

перевезення товарів іноземними суднами, упо­

рядковані й знижені мита. Тепер Велика Бри­

танія могла вимагати й від інших країн зняття

обмежень на продаж англійських товарів. Ма­

ючи перевагу в промисловому виробництві, роз­

витку торговельного флоту й банківській сис­

темі, Англія не боялася конкуренції. Принцип вільної торгівлі на десятиліття забезпечив кра­

їні першість у світовій торгівлі. У внутрішній політиці посилилася боротьба між лібералами, лідером яких був Вільям Гладстон (1809—1898), і консерваторами, на чолі

3. Зовнішня

яких стояв Бенджамін Дізраелі (1804—1881)

Саме В. Гладстон у 60­ті рр. XIX ст. запропонував провести чергову парламентську реформу, що збільшувала кількість виборців. Парламент відхилив пропозицію лібералів. Проте консерватори, що прийшли до влади в 1867 р., на наполегливу вимогу Б. Дізраелі здійснили ще більш радикальну реформу. Було зменшено кількість «гнилих містечок», а виборчий ценз знижено настільки, що право голосу отримала не тільки дрібна буржуазія, але й кваліфіковані робітники. Незважаючи на те що більшість британців ще не могла голосувати, парламент показав свою здатність іти на поступки. Робітники бачили, що законні методи боротьби в Англії можуть мати успіх, на відміну від більшості держав континентальної Європи. Десятиліття економічного зростання викликало значне збільшення доходів не лише буржуазії, але й частини робітників. У 1868 р. більшість англійських робітничих профспілок — тредюніонів — об’єдналися в Британський конгрес тред­юніонів, що висував економічні вимоги.

Політика реформізму (поступок) англійських урядів дала змогу Англії уникнути революційних потрясінь у XIX ст.

знаті, відбити знаряддя. Місцевість для атаки було

вибрано вкрай невдало: вона із трьох боків прострі-

лювалася російською піхотою та артилерією на пагорбах. Незважаючи на очевидну небезпеку, легка

бригада сміливо кинулася в атаку. Пройшовши крізь вогонь російських військ, що розгубилися від такого натиску, бригада прорвалася до артилерійської батареї, але була контратакована російською

загинути в

за славу

дібних правителів і британської корони. Сутність англійської політики щодо Європи влучно описав багаторічний міністр закордонних справ лорд Палмерстон: «У нас немає незмінних союзників, у нас немає вічних ворогів. Лише наші інтереси

самостійно та вивозилися силою десятки тисяч жителів Великої Британії. У такий спосіб Англія не тільки

Англії кількість білого населення перевищила кількість місцевих

ІСТОРІЯ В ДОКУМЕНТАХ

Із другої хартії чартистів (1842 р.)

Ваші прохачі шкодують, що робочі години, особливо фабричних робітників, перевищують усі межі людської витривалості, а заробітна плата за працю в задушливих, нездорових умовах майстерень недостатня для підтримання тілесних сил… Ваші прохачі звертають увагу

Туреччину, а не інші християнські країни Європи?

1. Режим Реставрації та Липнева революція.

Поразка Наполеона під Ватерлоо дозволила Людовіку XVIII вдруге повернутися до влади у Франції. Полки й піхотні корпуси королівської армії, які переходили на бік скинутого імператора, переконали Бурбонів, що повна реставрація (відновлення) «старого порядку» у Франції неможлива. Дворяни, що повернулися, не могли відмовитися від

Місця діяльності національно-визвольних товариств:

«Молода Ірландія» (1842 р.)

«Польське демократичне товариство» (1832 р.)

«Молода Італія» (1831 р.)

«Молода Німеччина», «Молода Польща», «Молода Європа» (1834 р.)

Кирило-Мефодіївське братство (1846 р.)

Мал. 1. Країни Європи в 1815—1847 рр.

Центри руху чартистів Місця найбільших виступів робітників

Новоутворені держави Завоювання Францією Алжиру в 1830—1847 рр.

§ 9. Франція, німецькі

2. Липнева монархія Луї-Філіппа I.

Депутати побоювалися, що паризька біднота, яка брала активну участь у Липневій революції, вимагатиме встановлення республіки, тому поспішили посадити на трон родича Бур­

бонів Луї­Філіппа Орлеанського. Новий монарх

був проголошений королем Франції Луї-Філіппом I (1830—1848 рр.).

Перші десять років після революції нова

влада придушувала виступи своїх супротив­

ників, які прагнули скинути Луї­Філіппа I.

Повстання час від часу піднімали прихильни­

ки і Республіки, і Бурбонів, і Наполеона. Од­

нак вони не підтримували одне одного, тому

королю вдалося впоратися з ними поодинці.

Поліпшення економічної ситуації наприкінці

30­х рр. ХІХ ст. дало змогу стабілізувати ста­

новище в країні.

Правління короля Луї­Філіппа Орлеансько­

го, яке називають Липневою монархією, стало

епохою панування великої буржуазії, адже

й сам король не був далеким від фінансових

операцій. Збільшилася кількість виборців за рахунок представників буржуазії, було

імперія у 20—40-х рр. XIX ст.

династії Бурбонів, повністю підтримав Велику французьку революцію 1798 р. Він, як і його батько, відмовився від усіх титулів і взяв прізвище Егаліте («рівність»). Луї-Філіпп вступив у Національну гвардію, Якобінський клуб і взяв участь у битві під Вальмі проти інтервентів. Проте через зраду генерала Ш. Ф. Дюмур’є Республіці Луї-Філіппу довелося втекти із країни, хоча у змові він особисто участі не брав.

обмежений фінансовий вплив католицької церкви. Проте влада відмовлялася йти на зниження або скасування майнового цензу, тим самим не допускаючи до виборів дрібну

міністрів Ф. Гізо звернувся до народу із закликом: «Збагачуйтеся!». Малося на увазі, що розбагатілий француз уже міг подолати майновий ценз і брати участь у виборах. Гасло «Збагачуйтеся!» можна вважати

обсяг зовнішньої торгівлі.

багато уваги приділяв будівництву залізниць, каналів. Поступово зростало число виборців, але поліпшення життя стосувалося насамперед великої буржуазії. Робітники, найняті на нові заводи й фабрики, продовжували отримувати мізерну платню. Свідченням вкрай тяжкого становища стали повстання ткачів у Ліоні. Гаслом першого Ліонського повстання в 1831 р. став девіз «Жити працюючи — або вмерти борючись!» (мал. 3). Влада придушила виступ, але була змушена піти на

сили.

Рішення Віденського конгресу закріпили роздробленість німецьких земель, але наполеонівська епоха не минула для них безслідно. Значно збільшило свої території Королівство Пруссія, що отримало німецькі землі на

заході. Кількість німецьких держав була зменшена, більшість із них увійшла в Німецький

союз, у якому домінувала Австрійська імперія. Однак Прусське королівство, що значно

посилилося після війн із Наполеоном, посту­

пово почало боротьбу з Австрією за верховен­

ство в німецьких землях. У 1834 р. був створений Німецький митний союз із частини німецьких держав

Мал.

Мал. 3.

єдності німців. Спочатку влада Пруссії досить

прихильно ставилася до національного руху за об’єднання. Особливу популярність ці ідеї завоювали серед студентської молоді, що створювала свої організації в університетах, користуючись досить ліберальними законами.

4. Австрійська імперія.

У 1804 р. на місці володінь австрійських

Габсбургів була проголошена Австрійська ім­

перія. Участь у численних наполеонівських

війнах завдала імперії значних втрат, однак за рішенням Віденського конгресу Австрія

повернула собі майже всі землі. Австрійська

імперія зберегла одне з провідних місць у за­

гальноєвропейській політиці та була однією з учасниць Священного союзу. Внутрішню й зовнішню політику імперії в першій половині XIX ст. визначав блискучий дипломат і політик Клеменс Меттерніх (1773— 1859) (мал. 5). У зовнішній політиці він робив усе можливе, щоб зберегти існуючі європейські абсолютні монархії. Його консервативні, навіть реакційні заходи стали основою всієї загальноєвропейської політики. Особливу увагу К. Меттерніх приділяв збереженню роздробле­

ності Німеччини та Італії. Він зумів переконати

прусського короля зупинити ліберальні рефор­

ми, які, на його думку, могли призвести до революції. Повстання в Італії придушувалися

з надзвичайною жорстокістю. К. Меттерніху

дійсно вдалося більше ніж на 30 років зупинити революційні та об’єднавчі процеси в Центральній Європі.

У внутрішній політиці Австрії зберігався такий самий консервативний курс, як і

Така політика викликала невдоволення Австрії та Росії, а також консервативних кіл Пруссії. Після вбивства німецьким студентом у 1819 р. відомого драматурга й романіста Августа фон Коцебу (1761—1819), якого вважали російським шпигуном, політика Пруссії змінилася. Ліберальні реформи були припинені, обмежена свобода університетів. Прусські королі стали підтримувати Австрію в її прагненні заборонити будь­які реформи та зміни.

й стати покупцями промислової продукції. Незважаючи на деякі позитивні зміни, австрійська економіка все більше відставала від провідних країн Західної Європи. Найважливішим завданням внутрішньої політики К. Меттерніх вважав збереження єдності імперії, яка складалася з десятка різних народів. При цьому власне австрійці станови­

розуміють і ненавидять одне одного. Із їхньої неприхильності народжується порядок, із

їхньої ворожнечі — загальний мир». Проте в XIX ст. вже було неможливо весь час ефективно використовувати політику «роз ­

діляй і володарюй». Велика французька ре­

волюція сприяла розвитку національних ідей у Європі. Національне відродження охопило

й більшість народів Австрійської імперії. В іс­

торії Австрії 30—40­ві рр. ХІХ ст. отримали

назву «передберезневий період» — час сплеску

національно­політичних рухів.

Особливо активно національний рух роз­

вивався в Угорському королівстві, у якому

угорських лібералів підтримувала навіть час­

тина дворянства. Становище угорської опо­

зиції полегшувалося тим, що в їхній країні

зберігалися власні органи управління, які

не повністю залежали від імперської влади.

Однак і всередині національної опозиції ви­

никло дві течії: ліберальна та радикальна.

Представник

гнобленням. Популярними серед південних і західних слов’ян ставали також ідеї панславізму, тобто об’єднання всіх слов’янських народів у єдину національну та політичну спільність. Австрійська влада переслідувала представників і угорських, і румунських, і слов’янських національних рухів, не бажаючи йти навіть на найменші поступки в рішенні

нального питання.

Мал. 7. Церква

розпорядженні власну

себе:

нерозумно звертатися до причин, які не є справжніми причинами зла; зло — у нас самих; зло — у політичній байдужості;

1. Причини та початок революції. Режим

гав феодальних пережитків і проводив буржуазну політику. Однак ця політика забезпечува­

ла інтереси лише частини буржуазії, а основна

маса населення була позбавлена права голосу

й можливості впливати на життя в країні. Чис­

ленні вимоги скасування виборчого цензу вла­

да завжди рішуче відкидала. Поки економічна

ситуація в країні була стабільною, король міц­

но тримав владу у своїх руках, дозволяючи на­

це

робити. Наляканий король відправив у відставку уряд Ф. Гізо, і натовп парижан вийшов на вулиці міста. Несподівано охорона будинку мі­

ністерства закордонних справ, у якому розміщувалася резиденція Ф. Гізо, відкрила вогонь

по людях. У відповідь Париж повстав.

24 лютого повсталі парижани, підтримані Національною гвардією, рушили на штурм

королівського палацу Тюїльрі. Луї­Філіпп

зрікся престолу на користь свого онука та

втік із міста. Повсталі захопили королівський

палац, витягли трон та урочисто спалили його

на площі Бастилії. У той самий час палата депутатів, що боя­

лася народу не менше за короля, уже готува­

лася призначити новим правителем онука Луї­

Філіппа I. Проте юрба парижан увірвалася

на засідання й почала вимагати проголошення

республіки. Більшість депутатів розбіглася, але

інші рушили до паризької ратуші, де створили

Тимчасовий уряд, що складався з поміркова­

них республіканців і радикалів.

2.

(1811—1882)

(1815—1895).

збори. 25 лютого демонстрація паризьких робітників, небезпідставно боячись обману (як це сталося в 1830 р.), оточила ратушу й зажадала негайного встановлення республіки. Тимчасовий уряд погодився на їхні вимоги, але відмовився замінити трикольоровий прапор Франції на червоний прапор робітничого руху із часів повстання ліонських ткачів (мал. 2). Замість цього до французького триколору прикріпили червону розетку. Незабаром були оголошені вибори до Установчих зборів, що ґрунтувалися на загальному праві голосу для чоловіків, які досягли 21 року.

майстерні». Будь­який безробітний француз міг прийти до такої майстерні й отримати роботу, за яку платили два франки на день. Буржуазна більшість Тимчасового

шуче заперечувала гарантії права на працю, адже загроза безробіття давала змогу легко знаходити робітників, що працювали за міні­

мальну оплату. Тому «національні майстерні»

навмисно організовувалися дуже незручно: робітники займалися переважно грабарством, робота була не щодня, а оплата праці поступо­

во знижувалася. Крім того, уряд увів спеціаль­

ний 45%­й податок на землевласників та орен­

дарів, заявивши селянам, що гроші підуть на розвиток «національних майстерень».

У квітні відбулися вибори в Установчі збори, на яких перемогли представники лібераль­

них республіканців, за ними йшли монархісти. Селянство, незадоволене новим податком, не проголосувало за радикалів і соціалістів. Установчі збори обрали Виконавчу комісію

із п’яти осіб, до якої увійшли противники поступок робітникам. У зовнішній політиці збори заявили про підтримку революційних рухів

у Європі. 15 травня 1848 р. радикали й соці­

алісти провели масштабну демонстрацію робітників. Демонстранти заявили про розпуск Установчих зборів та оголосили про форму­

вання нового уряду, але частини Національної

гвардії розігнали демонстрантів і заарештува­

ли лідерів робітників.

21 червня Установчі збори розпустили

«національні майстерні» та запропонували

безробітним ставати до лав армії або їхати

на осушення боліт у провінцію. У відповідь

23 червня 1848 р. в передмістях Парижа спа­

3. Друга республіка.

Розгромивши повстання, Установчі збори скасували обмеження робочого дня, розпустили «національні майстерні» в провінції. Восени було прийнято конституцію Другої республіки,

лахнуло повстання робітників. Вулиці міста знову перекрили барикади, парижани під керівництвом бригадирів «національних майстерень» створили збройні загони (мал. 3).

Установчі збори передали всю владу генералу Луї Кавеньяку (1802—1857), якому було доручено придушити повстання. Позбавлені єдиного керівництва, робітники не могли довго протистояти частинам регулярної армії та Національної гвардії. До 26 червня був узятий останній оплот опору робітників — СентАнтуанське передмістя. Солдати сотнями розстрілювали робітників без суду й слідства. Усього загинуло понад 11 тис. осіб, більше ніж 10 тис. повсталих було заарештовано.

Червневе повстання засвідчило остаточний розрив між французькою буржуазією та робітниками.

у Законодавчі збори, у яких більшість отримали консерватори­мо­

нархісти, так звана «Партія порядку». Однак

майже 200 місць у парламенті посіли радика­

ли й соціалісти, що об’єдналися в союз « Нова

гора », названий так на честь відомих яко­

бінців Конвенту епохи Великої французької

революції. «Нова гора» відстоювала інтереси

народу, вимагаючи запровадження права на працю. Її депутати обвинувачували Луї

напарта у спробах захоплення влади. Проте

президент розправився з радикалами руками

консервативної частини Законодавчих зборів. У відповідь на демонстрацію радикалів у Парижі збори дали дозвіл на арешт най­

активніших представників «Нової гори». Розгром лівої опозиції полегшив Луї­Наполеону

і лише час­

тина підтримувала Бонапарта. Решту складали легітимісти — прихильники

орлеаністи — прихильники Орлеанської ди­

настії. Тому президент дозволяв Законодавчим

зборам приймати антидемократичні закони, що викликали обурення народу.

Законодавчі збори скасували загальне ви­

борче право, увівши трирічний ценз проживання на одному місці для виборця. Цей

закон позбавляв виборчого права саме ро­

бітників, які часто змінювали місце роботи, а отже й місце проживання. Була значно обмежена свобода слова, розширилися права католицької церкви в системі шкіль

солютною більшістю підтримав пропозицію щодо перетворення Франції на імперію. 2 грудня 1852 р. президент Луї­Наполеон Бонапарт був проголошений імператором французів під ім’ям Наполеона III (1852— 1870 рр.) (мал. 4).

Проголошення

вноваження органів законодавчої влади ви­

глядали настільки заплутаними й невизначе­

ними, що вся реальна влада була зосереджена

в руках імператора. Нижня палата представ­

ницького органу влади — Законодавчий кор­

пус — фактично не мала повноважень для

впливу на управління країною. У країні діяв

жорстокий поліцейський режим, була обмежена свобода слова й друку. Навіть якщо на виборах у Законодавчий корпус проходив представник республіканців, він міг і не стати депутатом. Усі депутати мали приносити присягу на

вірність імператору, але це суперечило переконанням багатьох республіканців, тому вони відмовлялися від цієї процедури. Чимало представників опозиції, у тому числі великий французький письменник Віктор Гюго, були змуше­

ні емігрувати з країни. У 60­ті рр. XIX ст. влада значно розширила повноваження законодавчої

влади, прийняла більш ліберальний закон про

друк. Поступово представники опозиції отрима­

ли все більше місць у Законодавчому корпусі. Французька влада багато уваги приділяла

економічному розвитку. За часів Другої імперії

довжина залізниць виросла в 6 разів, кількість

парових машин — у 5 разів. Високими тем­

пами розвивалася гірничодобувна й металур­

гійна промисловість. Так, у 70­ті рр. XIX ст.

у Франції завершився промисловий переворот,

а за темпами зростання виробництва Франція

навіть обігнала Англію. Вдала політика імпера­

тора у сфері зовнішньої торгівлі дозволила значно збільшити зовнішньоторговельний обіг. Наполеон III був прихильником фрітрейдерства й домігся зниження мит на торгівлю з Англією та Бельгією, незважаючи на протести власної буржуазії. Поступово французька промисловість і сільське господарство змогли успішно конкурувати на зовнішніх ринках. У французьких провінціях прискорилися процеси розшарування селянства. Частина населення втрачала землю й перетворювалася на сільськогосподарських робітників — батраків, або йшла працювати на заводи в місто. Проте більшість селян не бажала відмовлятися від свого головного

поступок і репресій, якщо була така необхідність, владі вдавалося стримувати французький пролетаріат від активної участі в політичній боротьбі. Ще однією характерною рисою економіки Франції стало збільшення банківського капіталу: за темпами зростання він випередив промисловість. Французькі банки не тільки кредитували власну промисловість, але й активно вкладали гроші в колонії та економіку європейських держав. Внутрішня політика Наполеона III дозволила Франції прискорити темпи економічного розвитку. Мал. 5. Шоколадна фабрика в Парижі.

У зовнішній політиці Наполеон III намагався наслідувати свого великого дядька, хоча він

не мав для цього достатньо хисту й сили ха­

рактеру. На щастя для французів, імператор

не збирався втягувати їх у нову кампанію із

завоювання Європи, але воєнні дії французька

армія вела майже безперервно. На відміну від

Наполеона I, Наполеон III намагався зберегти

дружні відносини з Великою Британією, й оби­

країни часто виступали союзницями. Напо­

що завершилася

перемогою коаліції. Кримська війна значно

підвищила авторитет Другої імперії

ненті

динським королівством розгромили австрійські

війська під Сольферіно (мал. 6). Сардинське

королівство передало Франції Ніццу й Савойю. Успішно розвивалося й становлення Французької колоніальної імперії: Наполеон III

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ 1. Назвіть причини революції у Франції в 1848 р. 2. Чому не вдалося зберегти монархію в країні в 1848 р.? 3. Чому французьку буржуазію не влаштовувало створення «національних майстерень»? 4. Назвіть наслідки

захопив Алжир у Північній Африці, Індокитай у Південно­Східній Азії, посилився французький вплив у Туреччині, Китаї та Японії. Символом колоніальної та економічної могутності

французьких інтересів у Європі.

у Європі

конгресі, уже приречений. Варто пригадати! 1. Якими були рішення Віденського конгресу для Італії? (§ 4) 2. Що заважало розвитку капіталізму в німецьких землях? 3. Як можна охарактеризувати політику К. Меттерніха?

1. Революція в німецьких державах.

Пережитки феодалізму, що все ще збері­

галися в багатьох німецьких землях, гальмували економічний розвиток Німеччини.

До кінця 40­х рр. XIX ст. стало очевидно, що абсолютні монархи не готові добровільно

ліквідувати залишки феодальних відносин. Зростанню промисловості й сільського госпо­

дарства найбільше заважала роздробленість

Німеччини. Об’єднання країни також стри­

мували численні монархії. Неврожаї 1846— 1847 рр. призвели до зниження рівня життя

простого народу, у Берліні навіть відбулися «картопляні бунти». Ситуація в німецьких

державах поступово ускладнювалася. Достатньо було лише незначного приводу, щоб населення відкрито виступило проти влади. Таким приводом стала лютнева революція

Незабаром

і в столиці Пруссії Берліні (мал. 1). Відбулися збройні зіткнення демонстрантів з армією, які припини­

лися лише після виведення солдатів із міста. Король Фрідріх Вільгельм IV (1840—1861 рр.), наляканий розмахом виступів, скасував цензуру, сформував ліберальний уряд та оголосив про скликання парламенту — ландтагу. Прусський король відверто заявив, що нині його мета об’єднання Німеччини.

Фрідріх Вільгельм IV видав маніфест до німецької

у Франції. Під впливом подій у Парижі в березні 1848 р. розпочалися масові демонстрації

Мал. 2. Король Пруссії Фрідріх Вільгельм IV розмірковує, чи приймати йому імперську корону від франкфуртського парламенту. Карикатура середини XIX ст.

узагалі розігнав їх. Тільки після цього

прусський король дарував народу конституцію.

Згідно з документом, у країні вводилося ви­

борче право на основі майнового цензу, збе­

рігалися дуже широкі повноваження монарха, але при цьому гарантувалося дотримання основних прав і свобод громадян.

Одночасно з подіями в Пруссії у всіх ні­

мецьких державах пройшли загальні вибори

в загальнонімецький парламент — Національні збори . У травні 1848 р. парламент зібрався у Франкфурті­на­Майні й почав обговорю­

вати проект загальнонімецької конституції. Основна боротьба зосередилася навколо пи­

тання про склад об’єднаної Німеччини: включати до майбутньої імперії австрійські землі

чи ні? Нарешті переміг так званий малоні-

мецький проект — об’єднання німецьких зе­

мель без Австрії. У 1849 р. франкфуртські Національні збори прийняли імперську конституцію

конституції, але вони були жорстоко придушені військами князів, а також прусською армією. Зрештою влітку 1849 р. було розігнано й самі франкфуртські Національні збори. Революція в

землях завершилася, і Німеччина залишилася роздробленою. Не можна стверджувати, що революція зазнала повної невдачі: у деяких німецьких

Мал. 1. На

19 березня 1848 р.

передусім папа римський, і австрійці прагнули зберегти роздробленість країни. Прихильники

об’єднання Італії зазнавали жорстоких переслідувань. Було зрозуміло, що без повалення

місцевих правителів і вигнання австрійців

об’єднати Італію неможливо. Серед прихильників єдності країни по­

значилися два напрямки. Ліберали, переважно

велика буржуазія й частина дворянства, вважали, що можливо створення єдиної держави як федерації існуючих італійських держав. Пе­

редбачалося, що монархи з власної волі проведуть реформи під тиском народу й обставин.

Саме ліберали почали широко застосовувати термін «Рісорджименто» («Відродження») для

характеристики процесу об’єднання Італії. Ра­

дикали, чиї погляди висловлював Джузеппе

Мадзіні (мал. 3), наполягали на необхідності

народного виступу проти феодальних монархій. Об’єднання країни мало відбутися під час

загальнонаціонального повстання, яке, у свою чергу, повинно було привести до повалення

абсолютизму й вигнання австрійських загарб­

ників. Прихильники створеної Дж. Мадзіні

організації «Молода Італія» неодноразово на­

магалися підняти збройні повстання. Незважаючи на невдачі, популярність «Молодої Італії» зростала з кожним

вимагали відділення від Неаполітанського королівства та створення об’єднаної італійської держави. Наляканий король Фердінанд II надав острову автономію та ввів конституцію. Початок революції в Австрійській імперії порушив спокій у її італійських володіннях. У березні 1848 р. повстало населення Мілана, столиці Ломбардії. Після п’ятиденних боїв австрійці залишили місто. У той самий час спалахнуло повстання у Венеції, і в місті була проголошена республіка. Австрійські війська відступили й із Центральної Італії.

Ослабленням Австрії та потужним патріотичним піднесенням вирішив скористатися король П’ємонту Карл Альберт (1831—1849 рр.). 24 березня 1848 р. п’ємонтські війська, армії більшості інших держав Італії та численні добровольці виступили проти австрійців. Одним із командирів добровольців був революціонер Джузеппе Гарібальді. У багатьох державах відбулися плебісцити, на яких населення підтри­

3. Революція в Австрійській імперії.

До 1848 р. у володіннях австрійських Габ­

сбургів також склалися умови для революцій­

ного вибуху. Абсолютна влада, що захищала

феодальні відносини, як і в інших країнах, гальмувала розвиток Австрійської держави.

Становище Австрії було навіть важчим, оскіль­

ки в багатьох частинах країни залежні селяни

несли численні феодальні повинності, а промисловий розвиток відставав від країн Західної Європи. Крім того, на відміну від Італії або Німеччини, в Австрійській державі народи

прагнули розширення своїх національних прав та ослаблення центральної влади. Австрійсько­

народу створити Національну гвардію на зразок французької. Найбільш революційна частина студентства сформувала Академічний

Мал. 4. Повстання

Мал. 5. Барикади у Відні. Середина XIX ст.

Мал. 6. Лайош Кошут. Худ. М. Барабаш.

ватів і словаків. Намагаючись подолати суперечності між слов’янськими народами, чехи зібрали в Празі Слов’янський з’їзд. Проте він

не зміг закінчити свою роботу через зіткнення між городянами й австрійськими військами, що відбулися в Празі. Армія рішуче застосувала артилерію, і повстання пражан було

жорстоко придушене. Із розгромом повстання в Празі почався поступовий наступ імперії на революціонерів.

Імперські війська швидко придушували революційні виступи в Північній Італії, а в жовтні 1848 р. спробували відправити частину ві­

денського гарнізону на приборкання революції

в Угорщині. У відповідь радикальна частина революціонерів — студенти й робітники

заблокували шлях військам і захопили владу

у Відні. Імператор Фердінанд I утік із міста,

але до столиці підступали вірні імперії хорват­

ські війська.

Революціонери звернулися по допомогу до

угорців, які направили на порятунок Відня свої війська. Угорці розбили хорватів, але не змогли протистояти великій імперській армії та зазнали поразки. Армія оточила Відень і після артилерійського обстрілу 1 листопада 1848 р. захопила столицю. У той самий час австрійські війська придушили й повстання у Львові.

Мал. 7. Капітуляція

повстання, яке швидко охопило всю країну. Був створений уряд на чолі із графом Лайошем Баттяні, до складу якого увійшов і Л. Кошут. Уряд скасував феодальну залежність селян та більшість феодальних повинностей. Було розширене число виборців, уведені основні демократичні права й свободи. Імператор був змушений затвердити всі ці перетворення. На жаль, здійснивши досить радикальні реформи, угорська влада не пішла на визнання національних прав інших народів, які населяли Угорщину. Більше того, угорці відмовилися визнати помірковані вимоги словаків і заарештували лідера словацького руху Людовіта Штура (1815—1856). Цим протистоянням скористалися австрійці, яким вдалося розколоти народи Угорщини. Восени 1848 р. в Угорщину вступили війська хорватського лідера Йосипа Єлачича (1848—1859 рр.). Угорці створили Комітет оборони на чолі з Л. Кошутом і змогли зупинити хорватську армію неподалік

го імператора. Російський імператор, що зав­

жди виступав проти революцій, узяв на себе роль гнобителя угорської свободи. Незважаючи на героїчний опір, угорці не могли про­

тистояти російсько ­ австрійським військам.

Після декількох поразок угорська армія капі­

тулювала 13 серпня 1849 р. (мал. 7), майже

одночасно впала Венеціанська республіка. Та­

ким чином, революція в Австрійській імперії

зазнала поразки.

Незважаючи на перемогу контрреволюції,

австрійській владі не вдалося повністю скасу­

вати революційні завоювання. Не були віднов­

лені феодальні повинності, у 1849 р. австрій­

ський імператор дарував народам імперії

конституцію.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

й обмежила права різних частин імперії,

1.  Назвіть рушійні сили революції в німецьких державах. 2.  Поясніть, чому прусський король Фрідріх Вільгельм ІV відмовився від імперської німецької корони. 3.  Чому, на вашу думку, революційні виступи

в Італії почалися раніше, ніж в інших країнах Європи? 4.  Які сили боролися за об’єднанн я Італії? Хто

революції

придушувалися з нечуваною жорстокістю. Однак більшість монархів уже розуміли, що їхня

над революцією тимчасова, тому вони не наважилися скасувати

Поразка революцій 1848—1849 рр. в італійських і німецьких

Італії та Німеччини стало можливим тільки в другій половині XIX ст.?

Варто пригадати! 1. Які верстви населення Італії підтримували ідею об’єднання країни? 2. Яка держава була противником об’єднання Німеччини?

1. Об’єднання Італії.

Австрійські, французькі, неаполітанські

війська, що придушували революцію в Італії, тільки відклали неминуче об’єднання країни. Пропагандистська діяльність захисників ідеї

об’єднання збільшувала кількість прихильників єдності навіть серед селян півдня Апеннінсько­

го півострова. Економічне зростання в Північ­

ній Італії сприяло збільшенню класу буржуазії, яка розуміла, що роздробленість заважає роз­

витку промисловості й торгівлі. Робітники

пов’язували з об’єднанням надії на покращення умов життя й розширення виборчих прав.

Прихильники об’єднання продовжували ділитися на два напрямки — ліберальний

і радикальний. Радикали на чолі із Дж. Ма­

дзіні стверджували, що тільки народна рево­

люція та проголошення республіки дадуть змогу об’єднати країну. Більшість лібералів, чиї погляди відстоював прем’єр­міністр П’є­

монту Камілло Кавур (1810—1861), вважали, що об’єднання має відбутися тільки під керівництвом П’ємонтського королівства та бажано без активної участі народу й революці­

онерів. Зіткнення цих двох напрямків було

майже неминучим.

У П’ємонті, на відміну від інших італій­

ських держав, вдалося зберегти конституцію. Тому король і

під Сольферіно союзні армії під командуванням Наполеона III завдали серйозної поразки австрійцям. Ломбардія була звільнена, п’ємонтці готувалися увійти у Венеціанську область. Антиавстрійські повстання спалахнули в інших державах Північної Італії. Здавалося, що об’єднання Італії вже близько. Проте Наполеона III не влаштовувало занадто велике посилення П’ємонту. Тому він несподівано уклав з австрійцями мирний договір, за умовами якого до П’ємонту переходила тільки Ломбардія, а Венеція залишалася під владою Австрії. Як уже зазначалося, король Віктор Еммануїл II був змушений не тільки погодитися на умови миру, але й передати Франції Ніццу та Савойю. Дії Наполеона III ускладнили процес об’єднання, але не означали припинення боротьби за Італію. У 1860 р. спалахнуло чергове повстання на Сицилії, й італійські радикали вирішили скористатися цією нагодою. Дж. Мадзіні й Дж. Гарібальді оголосили про збір коштів на організацію зброй­

ної експедиції в Неаполітанське королівство. Було набрано 1200 добровольців, які на двох пароплавах вирушили на Сицилію. Загін, що очолив

воював в уругвайській громадянській війні. Звістка про революцію в Італії змусила його повернутися на батьківщину та приєднатися до боротьби з австрійця

Дж. Гарібальді виїхав у Нью-Йорк і знову став капітаном

нувся в Італію та

Армія Дж. Гарібальді, що значно збільши­

лася за рахунок місцевих жителів, висадилася в Південній Італії. Неаполітанські війська

відступили, і загони революціонерів увійшли в Неаполь. Невдовзі основна армія неаполітанського короля була розбита. Дж. Гарібальді, ставши правителем усієї Південної Італії, оголосив про скасування частини селянських

податків, проведення інших реформ, але від­

кинув пропозицію Дж. Мадзіні продовжити

війну в Папській області. Дж. Гарібальді вважав, що не повинен зіштовхувати італійців

між собою, і не став протиставляти рево­

люційний Неаполь королівському П’ємонту.

К. Кавур, побоюючись продовження народно­

го об’єднання країни без участі П’ємонту, направив війська в Папську область, захо­

пив її східну частину й перекрив Дж. Гарі­

бальді шлях на північ. У Неаполітанському

управляти Римом під захистом французького гарнізону. Дж. Гарібальді та його прихильники не змирилися з незавершеністю об’єднання Італії. Двічі вони намагалися скинути владу папи римського, але спочатку їх зупинили королівські війська, а потім — французький гарнізон. Італійський уряд побоювався війни із Францією та Австрією, тому чекав на слушний момент. Нагода випала під час австро­прусської війни в 1866 р. Італія виступила союзником Пруссії і, хоча програла австрійцям у битві, після поразки Австрії від Пруссії отримала у володіння Венецію. У 1870 р. через невдалий хід війни з Пруссією французи вивели війська з Папської області. Цим скористалася Італія, захопивши Рим. Папа

2. Об’єднання Німеччини.

Революції 1848—1849 рр. не привели до політичного об’єднання Німеччини. Однак

роздроб леність країни вже не могла стри ­

мувати економічне зростання — продовжував

діяти Німецький митний союз, що полегшував обмін товарами й робочою силою між ні­

мецькими державами. У 50—60­ті рр. XIX ст.

в німецьких землях завершився промисловий

переворот, панівне місце в економіці посіло машинобудування. Швидкими темпами зростало будівництво залізниць, збільшувалася

кількість населення міст.

Аграрні реформи, що відбулися в багатьох німецьких державах у 50­ті рр. XIX ст., прискорили розвиток капіталізму в сільському гос­

подарстві й забезпечили дешевою робочою си­

лою промисловість, що зростала. Особливістю швидкого економічного розвитку стало пану­

вання великих підприємств, що належали багатим власникам: Круппам, Сименсам, Тіссенам.

Незважаючи на значні економічні успіхи, німецькі держави не могли на рівних протистояти європейським колоніальним імперіям, тому питання політичної єдності країни залишалося найважливішим для Німеччини. Більше

канцлером (міністром­президентом) Пруссії

був призначений Отто фон Бісмарк (1815— 1898), прихильник об’єднання Німеччини «залізом і кров’ю», тобто війни Пруссії з противниками єдиної країни без участі народу. Користуючись тим, що канцлер підкорявся тільки королю, О. Бісмарк міг майже не зважати на ліберальний парламент. Влада переслідувала противників жорсткої політики, звільняла прихильних до лібералів чиновників, розганяла демонстрації протесту. О. Бісмарк спрямував значні державні кошти на посилення прусської армії, що мала стати головним інструментом об’єднання. У зовнішній політиці канцлер готувався до боротьби з головним ворогом німецької єдності — Австрією. Обережний і талановитий дипломат, О. Бісмарк спочатку розпочав війну не з могутньою Австрією, а з маленькою Данією. При цьому Австрійська імперія виступала союз­

ницею Пруссії. Німецький союз став вима­

гати від Данії надати незалежність Шлезвігу

й Гольштейну , населення яких було міша­

ним німецько­данським. Коли Данія відмо­

вилася, у 1864 р. Пруссія та Австрія оголо­

сили їй війну. Намагання Данії протистояти їм

не мали успіху, англійська допомога, на яку розраховували данці, не прибула. Данії дове­

лося відмовитися від спірних земель: Шлезвіг

перейшов під владу Пруссії, а Гольштейн

Австрії. Тепер настала черга власне Австрійської імперії.

Ідея війни з Австрією не мала популяр­

ності в Пруссії, оскільки це була боротьба

німців проти німців, що вважалося дуже високою ціною навіть за об’єднання. Крім того,

проти Пруссії могли виступити Французька

й Російська імперії, яких не влаштовувала

сильна об’єднана Німеччина. Тому О. Бісмар­

ку необхідно було підштовхнути Австрію завдати першого удару й швидко закінчити війну, поки в неї не втрутилися інші країни. У 1866 р. прусські

перехопив ініціативу. Вирішальна битва відбулася 3 липня 1866 р. під Садовою в Чехії. Прусські війська, озброєні сучасними рушницями, змогли оточити й розбити австро­саксонську армію. Шлях на

Відень був відкритий.

Проте О. Бісмарк не прагнув остаточної поразки Австрії, йому було достатньо того, щоб австрійці не заважали об’єднанню Німеччини. Тому через три місяці після початку війни 23 серпня 1866 р. був укладений Празький мир . Австрія погоджувалася на ліквідацію Німецького союзу та створення Північнонімецького союзу під контролем Пруссії. Пруссія приєднувала до себе частину німецьких князівств, Італія отримала Венецію (мал. 4).

Блискуча перемога дала змогу О. Бісмарку зміцнити свій вплив у прусському парламенті, значна частина буржуазії переконалася, що об’єднання країни можливе саме під зверх­

не піднесення, чим і скористався

туватися до війни з новим суперником. У 1870 р. він спровокував Наполеона III

на оголошення війни Пруссії. Прусська армія

помітне патріотич­

1. Чому саме П’ємонт став центром об’єднання Італії? 2.

від італійців? 3. Як мав поставитися К. Кавур до походу «тисячі» Дж. Гарібальді? 4*. Як, на ваш погляд, могли розвиватися події, якщо б Дж. Гарібальді відмовився визнавати владу Віктора Еммануїла II? 5. Охарактеризуйте наслідки об’єднання Італії. 6. Складіть історичний портрет «Дж. Гарібальді: вождь Рісорджименто». 7. Спираючись на карту на мал. 1 (с. 60), назвіть противників об’єднання

переворот,

імперії посилилася криза кріпосницького гос­

подарства, і стало очевидним відставання її

економіки від Європи. Можливі зміни зале­

жали лише від влади імператора, тому що

в Росії

практично не було буржуазії та на­

йманих робітників.

Молодий імператор Олександр I (1801— 1825 рр.) бачив проблеми своєї країни. Був створений Негласний комітет, що розробив

проекти реформ державного управління та

освіти. Вийшов «Указ про вільних хліборобів», який допускав звільнення селян із зем­

лею за викуп. Проте здійснити радикальні

перетворення, що суттєво зачіпали інтереси

дворянства, імператор не зважився. А після

перемоги над Наполеоном Олександр I про­

водив ліберальні реформи тільки в західних

володіннях імперії, де частка російського дво­

рянства була невеликою.

Перемога над Наполеоном переконала

Олександра I, що в Росії немає необхідності проводити реформи, адже й так вдалося здолати найсильнішу буржуазну державу в Європі. Перетворення в Росії були припинені, визначальну роль під час прийняття рішень став відігравати наближений царя граф Олексій Аракчеєв (1769—1834). Незважаючи на

сподівання народу, кріпосне право було збе ­

режено. Оскільки коштів на утримання су­

часної армії не вистачало, а кріпаків поміщики віддавали в а рмію вкрай неохоче,

2. Похід армії Наполеона в Росію.

Союз двох імператорів, укладений у Тільзиті, виявився недовговічним. Олександра I непокоїв договір з «імператором­революціонером», російський уряд засипали скаргами незадоволені континентальною блокадою поміщики. Наполеона ж обурювала економічна

О. Аракчеєв за царським наказом створив військові поселення. У них солдати мали і служити в армії, і обробляти землю, забезпечуючи себе продовольством. Життя у військових

спалахували

рр. XIX ст.

Військові поселення стали символом відсталості Російської держави.

Олександр I продовжував збільшувати розміри імперії. Під час російсько­турецької війни до Росії було приєднано Бессарабію й частину грузинських земель, за підсумками російсько­перської війни — частину азербайджанських і вірменських територій, а після російсько­шведської — Фінляндію. Увійшовши до складу третьої антинаполеонівської коаліції, Росія зустрілася з Наполеоном під Аустерліцом, а після поразки четвертої коаліції Олександр І уклав із Наполеоном Тільзитський мир, за яким Росія приєднувалася до континентальної блокади Англії.

Мал. 1. Подвиг солдатів генерала М. Раєвського під Салтановкою 11 липня 1812 р. Худ. М. Самокиш.

тів, які до того ж були розкидані по всій європейській частині Росії. Західний кордон захищали армії під командуванням Михайла Барклая-де-Толлі (1761—1818) та Петра Багратіона (1765—1812).

Як ми знаємо, метою Наполеона був роз­

гром російської армії в генеральному бою та підписання з Олександром I більш вигід­

ного договору, при цьому допускалася передача Польщі білоруських та українських земель. Головнокомандувач російської армії М. Барклай­де­Толлі чудово розумів, що вій­

ськова перевага не на їхньому боці. Єдиним шансом на перемогу над Наполеоном було

затягти французів якнайбільше у глиб Росії,

змусивши їх залишати гарнізони на шляху

просування й у такий спосіб поступово змен­

шувати армію. Тому М. Барклай­де­Толлі на­

казав обом російським прикордонним арміям

відступати (мал. 1). Наполеон намагався на ­

здогнати їх, щоб розбити армії нарізно, але М. Б арклай­д е­Толлі та П. Б агратіон з’єд­

налися під Смоленськом і несподівано для французів продовжили відступ.

У Санкт­Петербурзі

Мал. 2. Московська пожежа 1812 р. Худ. В. Мазуровський.

увійшли

міста. Проте захоплення Москви не наблизило перемогу Наполеона.

велося йти ними ж самими розореною дорогою, постійно відбиваючи атаки партизанів і козаків (мал. 3). М. Кутузов не наважувався дати Наполеону новий генеральний бій, але продовжував переслідувати його, атакую­

чи частини, що відставали. Унаслідок зи­

мових холодів, нестачі продовольства й по­

стійного переслідування російських військ французька армія танула на очах. М. Кутузов мав план остаточної перемоги над

супротивником під час переправи через річ­

ку Березіна. Хоча Наполеону вдалося хи­

трістю вивести основні сили, частина фран­

цузької армії була розгромлена й потрапила

в полон.

Так, від «Великої армії» Наполеона залишилося лише близько 30 тис. солдатів. Не­

зважаючи на заперечення М. Кутузова, Олександр I вирішив продовжити переслідування

3. Повстання декабристів.

Відмова Олександра I від реформ посилила невдоволення серед російського ліберального дворянства, особливо серед армійських

офіцерів, які познайомилися із життям у Європі й переконалися в значному відставанні Росії.

У 1816 р. в Петербурзі виникло таємне товариство «Союз порятунку», учасники якого виступали за обмеження абсолютної монархії та ліквідацію кріпосного права. У 1818 р. виникла організація «Союз благоденства» . У 1821 р. вона розпалася на «Північне товариство» в Петербурзі та «Південне товариство» в українських губерніях, де розміщувалися регулярні полки російської армії. Лідери «Північного товариства» мали намір після перемоги встановити в Росії конституційну монархію та федеративний устрій, ввести основні права і свободи, скасувати кріпосне право, але передати селянам поміщицьку землю тільки за викуп. Однак проект програми «Конституція» Микити

Мал. 3.

французів у Європі, що привело до падіння Імперії Наполеона. Розгром «Великої армії» в Росії став початком падіння Першої імперії у Франції.

заручитися підтримкою

навіть власних солдатів не вдалося залучити на свій бік. Неписьменне селянство не розуміло, як можна готувати змову проти самого імператора, тому товариства змовників планували військовий переворот, а не народну революцію. Найкраще їхні плани описує фраза: «Для народу, але без народу». Наміри таємних товариств порушила раптова смерть Олександра I восени 1825 р. Склалася неоднозначна ситуація. Згідно з традицією, гвардія в Санкт­Петербурзі присягнула на вірність брату Олександра I Костянтину Павловичу. Проте Костянтин не бажав бути імператором і ще раз після смерті Олександра І підтвердив свою відмову. Тому на 14 грудня 1825 р. було призначено нову присягу гвардії наступному за правом спадкоємності

4. Миколаївська епоха.

Повстання декабристів

діяльність нового царя Миколи I (1825— 1855 рр.). Імператор, що розпочав своє прав­

ління з розстрілу

останньої миті було скасовано) петрашевці в Петербурзі.

побудована на трьох принципах: православ’я, самодержавство,

Мал. 4.

Мал. 5. Будівництво залізниці Санкт-Петербург —

Середина XIX ст.

ків. Одні поміщики намагалися посилити тиск на селян, збільшуючи панщину, інші почали впроваджувати нові технології обробітку землі, закуповувати за кордоном сучасні механізми. Однак домогтися зростання продуктивності праці не вдалося, тому що кріпак, як і раніше, не був зацікавлений у результатах своєї праці. Проте, незважаючи на перешкоди на шляху розвитку промисловості, у Росії в 40­ві рр. XIX ст. розпочався промисловий переворот.

5. Зовнішня політика Миколи I.

У зовнішній політиці Микола I був про­

тивником будь­яких революційних рухів, за що його називали «жандармом Європи». Ненависть до революцій іноді навіть змушувала імператора діяти всупереч стратегічним інте­

ресам Росії. Так, символом реакційної по ­

літики Миколи І стало придушення російською армією угорської революції в 1849 р. Російські війська допомогли зберегти єдність

Австрійської імперії, що була супротивни­

ком Росії і у Східній Європі, і на Балканському півострові.

Зростала кількість фабрик, на яких використо­

Відсутність реформ і збереження кріпацького ладу гальмували розвиток Російської імперії.

ми в Палестині для тиску на Османську імперію. Обидві країни вели агресивну політику, але Франція заручилася підтримкою Великої Британії, а Микола I продовжував діяти самостійно. Підтримана англійцями й французами Туреччина в жовтні 1853 р. оголосила війну Росії (Кримська війна). Початок воєнних дій був успішним для Російської імперії. На Балканах російські війська увійшли на територію Болгарії, відбили

Мал. 6. Синопська битва. Ніч після бою

ницями, дальність стрільби яких втричі перевищувала російську гладкоствольну зброю, а флот союзників

на ваш погляд, Олександр I не наважився скасувати кріпосне

може на рівних протистояти провідним державам Європи. Поразка

шляхом громадянської війни.

Варто пригадати! 1. Назвіть причини Війни за незалежність США 1775—1783 рр. 2. Охарактеризуйте державний устрій США.

1. Територіальне зростання США в першій половині XIX ст.

Географічне положення США створило

ідеальні умови для розширення території кра­

їни на Захід. Величезні простори з нечислен­

ним індіанським населенням належали євро­

пейським державам і Мексиці, але майже не

колонізувалися. Конфлікти в Європі дозволяли уряду США захоплювати багато земель узагалі без боротьби.

Принципи зовнішньої політики США були

викладені в заяві американського президента

Джеймса Монро (1817—1825 рр.) в 1823 р., яка отримала назву «доктрина Монро». У ній зазначалося, що європейські країни не мають втручатися у справи Північної й Південної

Америки, натомість американські держави не втручаються у справи Європи. Фактично проголошувалося гасло «Америка для американців», яке США активно використовували у власних цілях. Так, величезна французька

колонія Луїзіана була куплена в Наполеона I

в 1803 р. за 15 млн доларів. Спроба американ­

ців проникнути в Канаду призвела до нової

війни з Англією, яка виявилася невдалою.

Однак зі слабкою Іспанією ситуація для США

була більш сприятливою. Американська держа­

ва поступово відібрала в іспанців Флориду та

домоглася права на землі на північ від 42­ї паралелі. Англійці поступилися американцям більшою частиною

ність Техасу. У 1846 р. спалахнула американомексиканська війна, що закінчилася поразкою Мексики й передачею США не тільки Техасу, але й Каліфорнії, Нової Мексики та Аризони.

Зручне географічне положення дозволило Сполученим Штатам Америки в першій половині XIX ст. більш ніж удвічі збільшити свою територію.

Нові землі почали активно освоюватися американськими колоністами, які створювали нові штати. Крім того, на захід від річки Міссісіпі були насильно виселені індіанські племена до спеціально створеної Індіанської території (мал. 1). Переселення відбувалося

США в першій половині XIX ст. Однак у різних частинах

традиційно відбувався різними шляхами. На Півночі було поширене фермерське

робітників. У містах швидкими темпами роз­

вивалася промисловість. Інша ситуація

плантаціях вирощувалися бавовна, тютюн, ку­

курудза. Обробляли землю чорношкірі раби, завезені з Африки.

Мал. 2. Залізниця

відкривав для мігрантів багато можливостей, і тому вони відмовлялися працювати за маленьку платню. Власники підприємств, щоб зберегти робочу силу, змушені були платити робітникам більше, ніж у більшості країн Європи. На прагнення американців пошуку ви­

гідніших занять впливала й належність багатьох іммігрантів до протестантських церков, у яких працьовитість і збільшення добробуту вважалися одними з основних чеснот.

Рабовласницький Південь усе більше від­

різнявся від підприємницької Півночі: плантатори поступово перетворювалися на особливу верству, яка була схожою на європейське

дворянство. На Півдні поширювалися ідеї

расизму, що виправдовували рабовласництво та пояснювали підлегле становище афри ­

канців біологічними причинами. Цими думками переймалися багато жителів Півдня, які, навіть не маючи плантацій, використовували рабів у хатньому господарстві. Політична ситуація в США в першій половині XIX ст. була сприятливою для рабовласників Півдня. Партійна система країни перебувала ще в процесі розвитку, і плантатори, використовуючи свої кошти, могли впливати на більшість президентів. Під контроль рабовласників потрапила й Демократична партія, що була популярною як на Півночі, так і на Півдні. Плантатори переконували фермерів Півночі, що в них більше спільних інтересів із рабовласниками­плантаторами, ніж із північною буржуазією та робітниками. Тому рабовласникам вдавалося проводити вигідні для себе закони, наприклад закон 1850 р., за яким дозволялося ловити рабів­утікачів навіть у північних штатах, де рабство було заборонено. Ситуація змінилася в 1854 р. з виникненням у США Республіканської партії, що відкрито виступала проти поширення рабства на Заході.

3. Передумови Громадянської війни.

Конфлікт вільних від рабства північних штатів і південних рабовласницьких наростав із початку XIX ст. Південь вів активну торгівлю з Англією, вивозячи туди бавовну й ку­

пуючи промислову продукцію. Тому плантатори були зацікавлені в низьких ввізних митах, тобто фактично підтримували пропаговане

англійцями фрітрейдерство. Однак для бур­

жуазії Півночі такі умови були невигідними, оскільки їй було важко конкурувати з дешевшими й до того ж якіснішими англійськими

товарами.

Проте найяскравіше існуючі суперечності проявилися в боротьбі Півночі й Півдня за

нові західні землі. Особливість плантаційного господарства полягала в тому, що рабовлас­

ники майже не використовували добрива й механізми,

першій половині XIX ст. в США виникла суперечлива ситуація: у північних

ся вільними від рабства, а на Півдні — рабовласницькими. Потім стали використовувати голосування жителів нових штатів для визначення їхньої долі. У штаті Канзас фермери Півночі не визнали результатів голосування й розпочали збройну боротьбу з Півднем, який підтримував центральний уряд. Заворушення наростали, обидві сторони протистояння стали нападати на поселення супротивників. Навіть у Конгресі відбувалися зіткнення між сенаторами від різних штатів. На Півночі посилювався рух аболіціонізму (від латин. «скасовувати»), спрямований проти рабства. Аболіціоністи створили «підземну залізницю » — таємний шлях, яким раби­втікачі з Півдня переправлялися через північні штати

і працював ковалем, торговцем, землеміром, поштмейстером, брав участь у боротьбі ополчення з індіанським повстанням. У 1835 р. він був обраний до парламенту штату. Весь цей час А. Лінкольн займався самоосвітою і в 1836 р. склав іспит на адвоката — одну з найповажніших професій

на тимчасові

цієї гріховної країни; я марно раніше

тішив себе думкою, що цього

великого кровопролиття…» Проте на тлі цих конфліктів рішуче на­

бирала популярність Республіканська партія

4. Громадянська війна.

Здобувши перемогу на президентських ви­

борах 1860 р., А. Лінкольн на новій посаді не

вимагав заборони рабства на Півдні, а тільки

виступав проти поширення рабства на Захід.

південні

На Півночі перебувала майже вся промисловість, у тому

чала повне оточення Конфедерації та наступ

у всіх напрямках (план «Анаконда»). Однак

бойові дії велися невпевнено, багато генералів США співчували рабовласникам, а доброволь­

ці в армії Півночі були погано навчені й не­

дисципліновані.

Юніоністам під командуванням генерала

У. Гранта в 1862 р. вдалося провести успішний

свою армію, і за­

Вашингтону зберігалася. Натомість на Півночі піднесення населення поступово згасло, і виникли проблеми з поповненням армії. У цій ситуації А. Лінкольн прийняв рішення, які стали основою для перелому у війні. У травні 1862 р. з’явився закон про гомстеди (садиби), за яким починаючи з 1863 р. будьякий американець, який не воював за Конфедерацію, міг отримати

танії, тому що англійська громадськість не до­

зволила своєму уряду підтримати захисників рабства на Півдні.

Тим часом у південних штатах значно по­

гіршилася економічна ситуація — давалася

взнаки морська блокада. Плантатори не мо­

гли вивезти бавовну за кордон, так само як і завезти озброєння, яке не була здатна ви­

робити слабка промисловість Півдня. Зовсім

невдалою виявилася економічна політика пре­

зидента Дж. Девіса, що провокувала інфля­

цію долара Конфедерації. Армія Півдня ще

зберігала боєздатність, але вже відчувала брак

зброї та солдатів.

На початку 1863 р. армія Півдня під ко­

мандуванням генерала Р. Лі розбила армію

північних штатів, що вдвічі переважала їхні

сили, і почала наступ на Північ. У битві під

Геттісбергом Р. Лі не зміг здолати против­

Аппоматтоксом (мал. 7), наступного дня був заарештований

протистоянь XIX ст.: з обох сторін загинуло понад

тис. осіб.

цілі війни були досягнені: збереглася єдність країни; плантатори­рабовласники втратили свій вплив на політику США; прийнято 13­ту поправку до Конституції

Мал. 6.

1.

3.

4.

ДОКУМЕНТАХ

— Іспанією та Португалією. Португалії належали землі

, а Іспанії — уся Центральна Америка й більша частина Південної

(мал. 1). Великі прибутки давали срібні рудники Мексики

копальні

Гранади, Бразилії та Чилі. На плантаціях цукрової тростини Гаїті й Бразилії вироблялася найбільша частка світового цукру, найважливішим постачальником какао були зем­

землеробських господарств

латифундій .

зростанням багатства креолів посилювалися їхні суперечності з іспанською й португальською колоніальними адміністраціями. Креоли вимагали допустити їх до влади, зменшити

податки й, найголовніше, дозволити вільну

торгівлю з усіма країнами. Все частіше лунали

заклики піти шляхом північноамериканських

колоній і відокремитися від метрополій. Ко­

рінне населення — індіанці — неодноразово

повставали проти колонізаторів, спалахували

бунти рабів. В ослаблих Іспанії та Португалії

залишалося все менше сил для придушення повстань і протистояння протестам креолів. Креоли приборкували багато повстань за до

більшості колоній стали події

в Іспанії на початку XIX ст. У 1808 р. Напо­

леон посадив на іспанський престол свого

брата Жозефа, і в країні спалахнуло антифранцузьке повстання. Цим і скористалися

жителі латиноамериканських колоній. У ба­

гатьох містах Латинської Америки почали

виникати

свої руки. Однак боротьба за незалежність

у більшості країн виявилася жорстокою та

тривалою. Падіння Імперії Наполеона спри ­

чинило

всталі колонії. Креоли­латифундисти, що прийшли до влади в колоніях, проголошували

1815 р. іспанські війська змогли придушити опір у більшій частині латиноамериканських колоній. Однак ця перемога

за незалежність. У 1816 р. один із лідерів венесуельської

Парагвай, одна з найвіддаленіших іспанських колоній

Південної Америки, показав усьому світу незвичайний приклад державотворення. Коли в Буенос-Айресі відбулася революція, Урядова Хунта оголосила Парагвай частиною нової держави. Проте Конгрес, що зібрався в Парагваї, відмовився підкорятися і аргентинцям, і іспанцям. Парагвайці відбили аргентинську каральну експедицію, а в 1811 р. проголосили незалежність від Іспанії. Спочатку консулом, а потім диктатором Парагваю став Хосе де Франсія (1766—1840), відомий місцевий політик, прихильник ідей Просвітництва. Він провів у  країні радикальні реформи. У ході земельної реформи 98 % землі перейшло у володіння держави, яка роздала її місцевим селянам за мінімальну орендну плату. На частині реквізованих церковних

військ на континенті та дарували свободу

Перу (мал. 2). Здавалося, що мрія президента здійсниться, й іспанська Америка стане єдиною державою. Однак на спеціально скликаному Конгресі домовитися не вдалося: латифундисти з різних частин Латинської Аме­

рики мали власні інтереси та не бажали

підкорятися єдиному центру. Переконавшись у краху своєї надії, С. Болівар у 1830 р. пішов у відставку.

Постать С. Болівара є символом боротьби латиноамериканських колоній за незалежність.

У південній частині Південноамериканського континенту ослаблення Іспанії призве­

ло до Травневої революції 1810 р. в місті Буенос­Айрес (Аргентина). Під час цього виступу

влада іспанського віце­короля була повалена

й створений тимчасовий уряд. У 1816 р. була проголошена незалежність Об’єднаних провінцій Південної Америки. Основною

Чилі. Разом із чилійськими патріотами Х. Сан­Мартін розбив іспанців і створив умови для проголошення незалежності. Генерал відмовився від посади правителя й вирушив в експедицію до Перу для продовження боротьби з іспанцями (мал. 3). У самих Об’єд наних провінціях Південної Америки загострилася боротьба між різними частинами

лили не креоли­латифундисти, а представники простого народу. У 1810 р. спалахнуло селянське повстання, яке досить швидко охо­

пило значні райони країни. Армію повсталих

вів за собою священик Мігель Ідальго (1753— 1811). У 1811 р. він проголосив скасування

рабства й зниження податків із населення, чим відвернув від себе креолів­землевласників. Його армія повсталих була розбита іспанськими військами та креольськими загонами, а сам М. Ідальго був страчений. Однак боротьба тривала, селянські загони продовжували

атакувати іспанські гарнізони.

Ситуацію змінила ліберальна революція

в самій Іспанії: місцеві латифундисти злякалися, що іспанці розпочнуть проведення лібераль­

них реформ і в колоніях. Офіцер іспанської

армії креол Агустін де Ітурбіде

залишивши принцом­регентом свого сина Педру (1798—1834). Однак у 1821 р. португальський парламент ліквідував усі повноваження

Проте останній відмовився повертатися та проголосив незалежність Бразильської імперії в 1822 р. Португальські

боротьби за незалеж­

ність, і прості учасники пов’язували великі

надії з падінням колоніальної влади, але не

всім цим сподіванням вдалося справдитися. У більшості держав були проголошені

республіки та прийняті досить демократич­

ні конституції. Зникли торговельні бар’єри й обмеження. Ліквідувалися пережитки феодального ладу, у деяких країнах оголо­

сили про скасування рабства. Однак значними були й негативні наслідки боротьби за незалежність латиноамериканських ко­

лоній.

Створити єдину державу, аналогічну за

структурою до США, не вдалося, як і запо­

бігти конфліктам між молодими державами.

Нещодавно проголошені держави воювали одна з одною, у них часто спалахували громадянські війни та народні повстання.

ЗАПИТАННЯ

1.  Назвіть причини боротьби латиноамериканських

общинні землі. Селянство не отримало доступу до землі

зазнаючи нещадної експлуатації. У більшості країн, де рабство було скасовано в ході повстань, рабовласники домоглися його відновлення. Економіка країн Латинської Америки продовжувала базуватися

колоній за незалежність. 2. Якою була мета учасників боротьби за незалежність? 3. Охарактеризуйте особливості боротьби за незалежність у Мексиці. 4. Охарактеризуйте особливості боротьби за незалежність в Аргентині. 5.  У чому полягали особливості боротьби за незалежність у Бразилії? 6.  Чому С. Болівара вважають лідером боротьби за звільнення? 7.  Чому не вдалося створити єдину державу в Латинській Америці? 8. Охарактеризуйте наслідки проголошення незалежності латиноамериканських колоній.

модернізації всіх галузей життя.

Передове суспільство поступово відмовлялося від станово-абсолютистських порядків. Не випадково цей період фахівці називають

«століттям революцій». Головні досягнення, яких прагнули сили модернізації, — конституційна монархія, парламентаризм і демократичні свободи. У цьому напрямку в XIX ст. були зроблені небачені успіхи у Великій Бри-

танії,

Сьогодні ми можемо впевнено говорити, що в останній третині XIX — на початку XX ст. людство зазнало нечуваних змін, що наблизили народження сучас-

ного світу. Головними рушіями прогресивних перетворень стали провідні капіталістичні країни Європи та США. Саме тут відбулися докорінні зміни в держав-

ному устрої, суспільно-політичному житті

й економічному розвитку. Процеси модернізації розвивалися нерівномірно, натрапляли на численні труднощі й часто супроводжувалися війнами, революційними виступами та поневіряннями величезної кількості людей.

Повстання на броненосці «Потьомкін»

Полтавсько-Харківське селянське

зародження індустріального суспільства? (§ 6)

1. Утвердження індустріальної цивілізації

Наприкінці XIX ст. у найбільш розви­

нених країнах завершився промисловий пере­

ворот: ремісничі майстерні й мануфактури

змінили підприємства нового типу — заводи

та фабрики. Ми знаємо, що першою прикмет­

ною ознакою таких підприємств є ш ироке

застосування машин і нових технологій ви­

робництва. Фабрики й заводи виготовляли

набагато більше продукції, ніж мануфактури. Вчені вважають, що становлення індустріальної цивілізації настає, коли частка про­

мислової продукції, виробленої за допомогою

машин на великих підприємствах, перевищує

50 % від усього обсягу виробництва в країні. У результаті індустріалізації промисло­

вість почала переважати над сільським гос­

подарством. Першою країною, що досягла цієї мети ще в середині XIX ст., була Вели­

ка Британія. Наприкінці «довгого» століття до групи індустріально розвинених держав

увійшли Франція, Німеччина, Австрія, Бельгія, США (мал. 1) та ін. Що ж сприяло

сприяючи

розвитку й процвітанню.

Об’єднання промислового і банківського капіталів сприяло становленню індустріального суспільства. Основу індустріального суспільства, що зароджувалося, складали базові галузі промисловості — металургія, енергетика та машинобудування (мал. 2). Вони були головними споживачами сировини, палива, устаткування й становили фундамент економіки країни. Особливого значення

2. Економічне

Промисловий переворот сприяв значному економічному зростанню в більшості про­

відних країн світу. За підрахунками вчених, порівняно з показниками епохи Відродження та Просвітництва (XVI—XVIII ст.) загальні темпи розвитку економіки в XIX — на по­

чатку XX ст. збільшилися в 5—6 разів.

Які саме причини викликали настільки

бурхливе економічне зростання, особливо в другій половині «довгого» століття? Звичайно ж, такий стрибок був тісно пов’язаний із промис­

ловим переворотом та становленням індустрі­

альної цивілізації. Серед інших причин слід

виділити перехід до нових видів енергії в еко­

номіці провідних країн світу. У XVIII—XIX ст. виробництво сучасних

видів енергії (зокрема електричної) зросло

майже в 190 разів. Як джерело енергії почали

активно застосовувати вугілля й нафту. Проте зберегли своє значення джерела енергії, відомі зі стародавніх часів і Середньовіччя.

індустріальної цивілізації бурхливо розвивалися всі види транспорту

збільшувалися їх швидкість, якість і надійність. Обсяги перевезень зростали.

у 1880 р. становили 46— 47 %, а в 1913 р. — 41—43 %. У більшості

споживанні.

Слід зазначити, що зростання економічної могутності провідних країн світу пояснюється не тільки успіхами промислового перевороту, використанням нових джерел енергії, будівництвом залізниць і шосейних

Наприклад, одночасно із промисловим переворотом

Мал. 3. Школа

на карті світу змінилися лідери. Велика Британія та Франція не змогли повною мірою пристосуватися до нових вимог промислового й економічного розвитку та поступилися Німеччині першістю в Європі. У світовій економіці провідні позиції впевнено посіли США. На межі XIX—XX ст. загострилися суперечності між лідерами світового капіталістичного господарства.

3. Урбанізація.

Індустріалізація економіки провідних країн супроводжувалася переселенням значної частини населення із села до міста. Ми вже знаємо, що збільшення кількості городян і підвищення соціально­економічної ролі міст має назву урбанізація. Чому ж урбанізація в XIX ст. стала розвиватися особливо швидко? Справа в тому, що найпоширенішим типом виробництва в ранній Новий час були розсіяні мануфактури, які

працювали переважно в сільській місцевості. Фабрики й заводи XIX ст. могли успішно іс­

нувати й розвивати своє виробництво в містах (мал. 4). Як правило, міста розташовувалися на

перехресті торговельних і транспортних шля­

хів, тут можна було розмістити необхідні будів­

лі й приміщення, знайти потрібну кількість

найманих робітників. Крім того, саме городя­

ни були головними споживачами промислової

продукції.

4. Монополізація економіки.

Промисловий переворот супроводжувався нестримним зростанням капіталістичного виробництва, головною метою якого було отримання максимального прибутку. У цих умовах неминуче

У 1800 р. у європейських містах із населенням понад 10 тис. осіб було зосереджено близько 5 % жителів. До 1870 р. частка городян становила вже 15 %. У 1900 р. жителями міст були вже 25—30 % європейців. У світі цей показник становив 13—15 %. До найбільш урбанізованих країн належала Велика Британія. У 1880 р. тут уперше в історії людства частка городян склала 56,2 %, перевищивши кількість сільських жителів. На початку XX ст. цю межу подолали Бельгія та Нідерланди.

У 1850 р. у Європі тільки Лондон (мал. 5) і Париж налічували понад 1 млн жителів. Наприкінці століття таких міст у світі стало 13: Нью­Йорк, Париж, Берлін, Токіо (мал. 6), Санкт­Петербург та інші.

Урбанізація та промисловий переворот сприяли зростанню рівня життя більшості населення індустріально розвинених країн.

Мал. 5. Лондон наприкінці XIX ст.

Мал. 6. Токіо наприкінці XIX ст. Розфарбована фотографія.

небачені колись розміри прибутку.

Такі угоди сучасники називали монополіями. Їхні члени мали помітні переваги й при­

вілеї порівняно з іншими компаніями, бан­

ками та підприємствами, порушуючи цим

правила чесної конкуренції — найважливіший принцип капіталізму. Монополісти різ­

ними способами відбирали частину прибутку у власників немонополістичних підприємств, розорювали дрібну буржуазію. Крім того, штучно підвищуючи ціни на товари, вони пе­

рекладали на споживача тягар монопольно ви­

соких цін і тим самим ще більше погіршували становище простого народу.

Вчені виділяють кілька видів монополій.

Спочатку найбільш популярною формою моно­

полістичного об’єднання був картель. Зазвичай

члени картелю зберігали повну фінансову й ор­

ганізаційну незалежність одне від одного й до­

мовлялися

й виробничу самостійність. На початку XX ст. вони були поширеною формою монополій у США. У 1901 р. тут було створено 75 трестів, що об’єднали понад 1600 підприємств із загальним капіталом майже 3 млрд доларів. У 1903— 1905 рр. американські трести виробляли 70 % сталі, видобували 75 % вугілля та 84 % нафти. Якщо підприємства різних галузей промисловості об’єднувалися з банківським капіталом, то виникали концерни — фінансово­промислові групи, що контролювали значну частку економіки країни. Рівень монополізації в різних країнах був неоднаковим. Більше монополій

Країна1880 р.1900 р.1913 р.

Європа в цілому 53,261,362,0

Англія 22,918,514,0

Німеччина 8,513,215,7

Франція 7,86,86,4

Росія 7,68,85,0

США 14,723,635,8

Японія 2,42,41,0

«старого порядку» із традиційним суспільним устроєм повністю залежала від свого феодального сеньйора або засад цехового статуту. В умовах станово­абсолютистських порядків більшість

населення країни не мала впливу на державне життя. Держава розвивалася з волі монарха та

людей із його найближчого оточення.

Першим кроком на шляху від «старого порядку» до сучасного суспільства стали кон-

Мал. 7. Елізабет Андерсон — перша жінкалікар, феміністка. Велика Британія, 1909 р.

що розвивалося на принципах парламентаризму та правової держави. Під правовою державою в той час розуміли монархії або республіки, що визнавали свободу слова, совісті, друку, зборів, об’єднань, у тому числі жіночих рухів (мал. 7). У поміркованих за своїм характером конституціях доступ до політичних свобод обмежувався певними верствами населення, що мали великі доходи та власність. При цьому знищувався становий поділ, піддані оголошувалися громадянами з політичними правами.

рядковувалися інтересам буржуазії

життя

країн у другій

половині XIX ст. стала партійність. Громадяни

отримали можливість висловлювати свої по­

літичні погляди й прагнення в колі своїх одно­

думців, що об’єдналися в політичну партію. У XIX ст. більшість політичних партій мала свої

чіткі програми й гасла. У виборчих кампаніях

і діяльності парламентів виголошувалася підтримка або невдоволення урядовим курсом.

У європейських країнах виникли партії консерваторів, які відображали інтереси великих землевласників. Ліберальні партії підпо­

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1. Поясніть поняття «індустріальна цивілізація» та «індустріально розвинена держава». 2. Розвиток яких галузей економіки сприяв становленню індустріального суспільства? 3. Порівняйте дані таблиць на с. 84 і 86. Яка країна досягла найбільших успіхів у розвитку економіки? 4. Які глобальні зміни в економіці й соціальному житті забезпечили економічне зростання в країнах

ропи та Північної Америки? 5. Використовуючи карту на мал. 2 (с. 85), визначте, яка промисловість розвивалася в містах із населенням понад 1 млн жителів. Який статус мали такі міста? 6. На основі даних таблиці на с. 89 визначте, як змінилася частка провідних країн у світовому промисловому

§ 17. Еволюція європейської соціал-демократії: від

ми пам’ятаємо, у своїй праці «Капітал» він доводив, що єдиним носієм передових ідей є пролетаріат, який за допомогою революційного насильства може ліквідувати капіталістичне суспільство гноблення. На його думку, тільки

диктатура пролетаріату здатна побудувати суспільство соціальної справедливості.

Гідним супротивником К. Маркса в Першому інтернаціоналі був відомий російський

анархіст Михайло Бакунін (1814—1876) — ко­

лишній офіцер царської армії, засновник руху

народників у Росії (мал. 1). Він брав активну участь у революційних подіях 1848 р., був засланий у Сибір, звідки втік у Лондон.

Так само як і К. Маркс, М. Бакунін був

прихильником насильницьких революційних

дій. Однак він вважав, що захоплення влади можна здійснити за допомогою стихійних виступів і терору. М. Бакунін різко заперечував

диктатуру пролетаріату, оскільки вона збе­

реже тиранію держави. Анархісти виступали

проти будь­якої держави, яку прагнули замі­

нити добровільними угодами між людьми для

досягнення рівності.

На початку 70­х рр. XIX ст. суперечності

між послідовниками К. Маркса й М. Бакуніна досягли критичної межі. У 1876 р. Перший інтернаціонал припинив свою діяльність.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

1. Що спільного між марксизмом та анархізмом?

2. У чому полягала головна суперечність у поглядах К. Маркса й М. Бакуніна?

Діяльність Першого інтернаціоналу не ми­

нула безслідно. Ідея боротьби за соціальну ре­

волюцію на чолі з робітничим класом набула значного поширення. У Європі з’являлися й міцніли політичні партії, що відстоювали інтереси й волю найманих промислових робітників. Наприклад, у 1869 р. була заснована Соціал-демократична робітнича партія Німеччини, що в 1890 р. отримала свою сучасну назву — Соціал­демократична партія Німеччини (СДПН). У 1888 р. на базі

Мал. 1. Михайло Бакунін — основоположник російського анархізму.

страйк гірників Руру (Німеччина) та ін. Кількість виступів робітників в Англії, Франції та Сполучених Штатах у 1888—1889 рр. була в 5 разів більшою, ніж у 1878—1879 рр. Значно зросло також число учасників страйків (мал. 2).

Соціал-демократичні партії та масовий робітничий рух стали важливими чинниками подальшого розвитку індустріального суспільства.

Міжнародні соціалістичні організації, використовуючи існуючі в суспільстві суперечності, організовували соціальні протести, висували проекти реформ тощо. Соціалістичні партії та рухи були своєрідною протидією уряду, змушуючи його йти на більш глибокі економічні, соціальні й політичні реформи. Успіхи робітничого руху, а також індустріальне суспільство, що багатіло, створили передумови для появи політичного руху, лідери якого виступали проти революційних дій. Вони прагнули якісного поліпшення

Мал. 2. Страйк трамвайників у Нью-Йорку. Гравюра 1886 р.

2. Спадщина

ного соціалізму. Головами були обрані німець Карл Лібкнехт і француз Едуард Вайян. Серед російських соціалістів, присутніх на конгресі, був Георгій Плеханов, який заявив, що росій­

ська революція переможе як робітнича, або ж

не переможе зовсім. Величезне значення мала резолюція (постанова) Паризького конгресу про організацію щорічного першотравневого

страйку й демонстрації з метою зміцнення

міжнародної солідарності пролетарів і боротьби за 8­годинний робочий день.

Заклик конгресу знайшов відгук. Першотравневі виступи, що пройшли в 1890 р. у Франції, Австро­Угорщині та інших

брав особисту участь Ф. Енгельс, була прийнята резолюція,

право, робітниче законодавство, 8­годинний робочий день та інші ре­

страйк у

взяли участь близько 250 тис. пролетарів. Страйкарі домоглися значного розширення виборчого права.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ 1. Які ідеї марксизму стали програмою дій Другого інтернаціоналу? 2. Яких успіхів досяг Другий інтернаціонал за перше десятиліття своєї історії? Чи збереглася спадщина Другого інтернаціоналу в сучасному житті?

3. Ревізія марксистського вчення.

зростання впливу соціалізму

кол соціалістичного руху. Головним пунктом суперечностей було питання про способи за­

воювання політичної влади робітничим класом. Послідовні марксисти виступали за насильницьке повалення влади буржуазії шляхом

революції пролетарів. Це положення марксизму підтримували Р. Люксембург, К. Ліб­

кнехт, Ф. Мерінг, Д. Благоєв, Г. Плеханов, В. Ленін та інші. Наприклад, вождь німець­

ких соціал­демократів А. Бебель на партій­

ному з’їзді під бурхливі оплески заявив, що

партія ніколи не відмовиться від насильниць­

кого повалення влади буржуазії. Значна частина європейських соціалістів

виступала з позицій ревізії (перегляду, пере­

вірки) марксизму, виходячи з нових явищ

в економічному й суспільно­політичному житті розвинених країн Європи. Успіхи робітни­

чих партій у виборах у Німеччині, Франції та інших країнах у 90­х рр. XIX ст. свідчили про

це початок революції, що

вас

людьми. Легально, завдяки

що стала законом, здійсняться соціальні зміни». Біля витоків ревізіонізму стояв Едуард Бернштейн, який стверджував, що «кінцева мета соціалізму» для нього «ніщо», а ось рух до неї — «все». У своїх працях і виступах він доводив, що багато положень марксизму не витримали випробування часом.

Е. Бернштейн відкинув положення К. Маркса про те, що зубожіння робітничого класу є невід’ємним законом капіталізму. Він наполягав на здатності капіталізму до відновлення й перетворення шляхом реформ, а не революції. Мал. 3. Мітинг страйкуючих портових і транспортних

підвищувати

надприбутки, які дозво­

рівень висококваліфікованим робітникам, — так званій робітничій аристократії. Ревізія марксизму особливо швидко поширювалася серед цієї частини робітничого класу. Дійсно, із 60­х рр. XIX ст.

рекладу книгу К. Маркса «Становище робітничого класу

та його прихильники поба­

чили в сучасному їм житті можливість мирної

прямки реформування марксизму, запропоновані Е. Бернштейном. У деяких промислово розвинених країнах робітничий клас домагався своїх вимог

важно мирними засобами (мал. 5). Наприклад, лідер австрійських соціал­демократів В. Адлер ще в 1891 р. заявляв, що «Австрія поряд з Англією та Швейцарією має найкращі у світі закони щодо захисту робітників». У 1900 р. у Лондоні була створена Лейбористська партія (партія праці). На парламентських виборах того самого року лейбористи отримали

(§

охарактеризуйте революційні події у Франції в 1830 та 1848 рр. (§ 9, 10)

1. Франко-прусська війна 1870—1871 рр. та її наслідки.

Успіхи Франції під час Другої імперії (1852—1871 рр.) викликали занепокоєння в ні­

мецьких державах, що перебували під владою

Пруссії. Міністр­президент Пруссії О. Бісмарк

намагався ізолювати й послабити Францію, що

могла перешкодити об’єднанню німецьких зе­

мель у єдину державу. Наполеон III потрапив у пастку, підготовлену німецьким політиком.

Влітку 1870 р. між Францією та Пруссією

виникли гострі розбіжності щодо кандидатури

на вільний королівський трон в Іспанії.

Підступні дії Пруссії обурили французьку громадськість. На прохання уряду парламент

проголосував за військові кредити (позички на потреби війни). У відповідь німці розпочали мобілізацію. 19 липня 1870 р. Франція оголосила Пруссії війну.

патріотизму в Парижі. Обурені городяни вимагали проголошення республіки. 4 вересня 1870 р. був сформований

Так виникла Німецька імперія. Багаторічні зусилля О. Бісмар­

ка щодо об’єднання Німеччини тріумфально

завершилися в резиденції французьких королів.

Уряд «національної оборони» сподівався укласти почесний мир із Німеччиною. Однак

попередній мирний договір був підписаний

у лютому 1871 р. на умовах, продиктованих переможцями, і Національні збори Франції більшістю голосів прийняли їх. 10 травня у Франкфурті­на­Майні

вала Франції 13 млрд франків. Поразка Франції у війні 1870—1871 рр. завдала їй величезних збитків, країна опинилася

2. Паризька комуна (15 березня — 26 травня 1871 р.).

У той час, коли уряд «національної оборони» підписав принизливі умови перемир’я,

населення Парижа відмовилося здатися на

милість переможців­пруссів. У березні 1871 р.

були проведені вибори та оголошено про ство­

рення Паризької комуни. Цей традиційний

орган міського самоврядування в союзі з На­

ціональною гвардією, сформованою в ході ві­

йни, не підкорилися тимчасовому уряду на

чолі з Адольфом Тьєром і Національними зборами Франції. Почалося повстання. Урядовці

й багатії тікали до Версаля, що на короткий

час став столицею країни.

Революційний уряд у Парижі складався зі

звичайних людей — службової інтелігенції та

робітників. Відомих людей серед членів Кому­

ни було небагато. Комунари не мали зв’язків із комунізмом і марксизмом та представляли інтереси дрібної буржуазії й пролетаріату. Комуна прийняла програму реформ, за які давно

боролися демократичні сили країни: справед­

були прорвані, спалахнули запеклі вуличні бої. Збройна

боків. Дізнавшись, що версальці розстрілюють полонених,

жа. Під час сутичок пожежі охопили палац

Тюїльрі, ратушу, палац правосуддя, префектуру поліції (мал. 3). 28 травня 1871 р. Париж був повністю взятий під контроль урядовими військами (мал. 4). Почалася розправа. Було розстріляно понад 20 тис. осіб, багато людей опинилися у в’язницях, на каторжних роботах і в еміграції. Франція розкололася на два табори.

Паризька комуна та її розгром свідчили про те, що республіка й демократичні завоювання потребують зміцнення.

3. Третя республіка (1871—1940 рр.).

31 серпня 1871 р. А. Тьєр був обраний президентом Республіки. Під його керівництвом країна швидко виплатила контрибуцію. У 1873 р. Німеччина вивела окупаційні війська, а А. Тьєру надали почесний титул «ви­

зволителя території». У 1875 р. була прийнята Конституція Третьої республіки. Відповідно до цього доку­

мента, президент мав велику владу, зокрема призначав та усував із посади міністрів, що також користувалися широкими повноваженнями виконавчої влади. Двопалатним Національним зборам належала законодавча влада.

Конституція Третьої республіки закріпила основні принципи ліберально-демократичного устрою держави.

Національні збори та уряд переїхали з Вер­

саля до Парижа. Республіканці оголосили день 14 липня національним святом і надали амністію комунарам. У 1881 р. було прийнято закони про свободу зборів і друку. Згодом прихильники

республіки розділилися на два об’єднання — по-

міркованих республіканців і радикалів. Слід зазначити, що республіканці приділя­

ли велику увагу розвитку економіки. Широко застосовуючи політику протекціонізму, уряд

визнав Ф. Естергазі невинним, у суспільстві

обурення. Майже все населення Франції розділилося на

рів. Відомий письменник і суспільний діяч Еміль Золя привселюдно звинуватив суддів у тому, що вони виконували наказ військового відомства. «Справа Дрейфуса» розвалилася, коли полковник Ю. Анрі, що її сфабрикував, заподіяв собі смерть, а шпигун Ф. Естергазі визнав себе винним. «Справа Дрейфуса»

сплеск політичного терору. Важливу роль у політичному

) рух

у Франції. Серед лідерів синдикалізму велику

популярність мала ідея загального страйку, що, як тоді вважали, могла стати першим кро­

ком до соціальної революції. Під тиском профспілок було прийнято закони про обмеження

4. Радикальні республіканці при владі.

Республіканці лівих поглядів здобули переконливу перемогу на виборах 1902 і 1906 рр.

Вони привели до влади уряд на чолі із Жоржем Клемансо (1849—1929), що обіцяв скоротити тривалість робочого дня до 10 годин, про­

вести податкову реформу тощо. У внутрішній політиці

При цьому

Париж залишався найбільшим фінансовим центром, поступаючись лише Лондону. У другій половині

остаточно втратили монополію на владу, освіту й культуру.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1. Охарактеризуйте дії французького уряду й військового командування на початку франко-прусської війни.

2.  Якими є підсумки франко-прусської війни? 3.  До яких наслідків привела поразка Франції у війні з Пруссією в 1870—1871 рр.? 4. Поясніть причини появи Паризької комуни під час франко-прусської війни. 5*. Паризьку комуну іноді називають «першою пролетарською революцією». Чи справедливе таке твердження? 6. Які зміни відбулися у внутрішньому житті Франції за часів Третьої республіки? 7. Які політичні сили найбільше

ІСТОРІЯ

Із висловлювань Ж. Клемансо

„ Патріот любить свій народ, а націоналіст ненави-

„ Усього, чого я знаю, я навчився після тридцяти років.

„

„ Набагато легше виграти війну, ніж мир.

світової держави.

впливали на розвиток Франції на межі XIX—XX ст.? 8. Використовуючи карту атласу, випишіть у зошит назви найбільших колоній Франції.

якими європейськими державами у Франції могли виникнути суперечності під час поділу колоніальних володінь? 9. Визначте головні напрямки

додаткову літературу та інтернетресурси, складіть

на тему «Шлях Франції від Наполеона I до Ж. Клемансо».

Мал. 1. Проголошення Німецької імперії у Версалі в 1871 р. (О. Бісмарк у центрі картини в білому мундирі). Худ. А. Вернер.

хій і трьох «вільних міст» (Гамбург, Бремен, Любек).

Відповідно до прийнятої конституції, що базувалася на основному законі Північнонімецького союзу, панівне становище в імперії посідала Пруссія. Наприклад, імператором

міг стати лише прусський король. Імператор

призначав імперського канцлера, що підкорявся лише голові держави.

Вищими представницькими органами вла­

ди були рейхстаг (парламент) і бундесрат

(союзна рада). Депутатів рейхстагу обирали

терміном на п’ять років на основі загального

виборчого права для чоловіків від 25 років.

Бундесрат складався із представників урядів

усіх союзних держав. Вплив представницьких

органів влади на державне життя Німеччини

був досить обмеженим.

У Німецькій імперії запроваджувалися

єдина грошова система (єдина валюта — зо­

лота марка), Імперський банк і єдина система судочинства.

Мал. 2. Мерседес-Бенц. Кінець XIX ст.

Об’єднання Німеччини сприяло

промислового перевороту,

Особливу небезпеку для стабільності об’єд­

наної німецької держави й суспільства, на дум­

ку О. Бісмарка, становив робітничий рух .

Інтереси пролетаріату в Німеччині представля­

ла Соціалістична робітнича партія Німеччи­

ни, а потім Соціал­демократична партія Німеччини (СДПН). Соціал­демократи, очолювані

А. Бебелем і В. Лібкнехтом, зуміли провести в рейхстаг 12 депутатів. Після двох невдалих терористичних актів, спрямованих проти імператора Вільгельма I, у яких безпідставно звинуватили соціал­демократів, з ініціативи О. Бісмарка був прийнятий «Закон проти суспільно небезпечних прагнень соціал-демократії». Репресивні заходи уряду проти робітни­

чого руху на якийсь час стримали поширення соціалістичних настроїв у країні. У зовнішній політиці канцлера переслідував «кошмар коаліцій». Він дуже боявся мож­

ливого антинімецького союзу між Францією

та Росією. О. Бісмарк постійно робив спроби

домогтися пронімецької позиції Росії в євро­

пейській політиці, але при цьому в 1882 р. він став ініціатором створення Троїстого союзу

Німеччини, Австро­Угорщини та Італії, спря­

мованого проти Франції та Росії. Через п’ять років, у 1887 р., О. Бісмарк уклав таємний договір із Росією про «дружній нейтралітет»

на випадок війни з однією з великих країн. У роки правління О. Бісмарка Німеччина розпочала створення власної колоніальної ім­

перії. За допомогою численних місіонерів свої інтереси в заморських країнах намагалися

3. Німеччина у «світовій політиці».

В історії Німеччини 1888 рік називають роком трьох імператорів. Після смерті Вільгельма I престол посів його син Фрідріх III, який правив менше ніж 100 днів і також по­

мер. Нарешті імператором Німеччини став

онук Вільгельма I — Вільгельм II (мал. 4).

Виявилося, що молодий імператор має значні розбіжності

§ 19. Німецька імперія

реалізувати великі німецькі банки, промисловці, судновласники. Із цією метою в 1882 р. був створений «Німецький колоніальний союз». Незабаром виникла перша колонія — Німецька Південно-Західна Африка (1884 р.) (мал. 3). Німецькі компанії укладали «торговельні договори», або «договори про дружбу», із племінними вождями. За допомогою подарунків вони досить швидко встановлювали правову основу для свого контролю над цілими країнами. Так сталося у Східній Африці (1885 р.). Того ж року під зверхність Німеччини потрапила Нова Гвінея. У перші два десятиліття

О. Бісмарка досягла стійкого й  стабільного розвитку у внутрішньому житті та зовнішній політиці.

відносин з ослаблою Османською імперією. Він роз­

глядав її як природний міст, що веде в багаті

на нафту країни Близького Сходу та Перед­

ньої Азії. Незважаючи на протидію інших

держав, «Німецький банк» у 1903 р. отри­

мав дозвіл розпочати будівництво на тери­

торії Туреччини Багдадської залізниці , що мала зв’язати Берлін із країнами Перської затоки та пройти через

прусських політиків канцлера О. Бісмарка та імператора Вільгельма II сприяла подальшому об’єднанню Німеч­

Мал. 7. Сталеливарний завод промислового магната А. Круппа в Ессені. 1910 р.

могутності.

(мал.

особливу роль Пруссії. Державну владу в кра­

їні здійснювали імператор, імперський кан­

цлер і рейхстаг, депутати якого обиралися на

основі прямих загальних виборів. Територія

імперії перевищувала 540 тис. км2. За 30 ро­

ків після об’єднання країни (1871—1910 рр.)

її населення виросло із 41 млн до 65 млн осіб.

Наслідком бурхливої індустріалізації стали

демографічні зміни. У 1910 р. міське насе­

лення досягло 60 % і стало переважати над сільським. У цей час у німецькій промисло­

вості, сфері обслуговування й транспорті вже

працювало понад 13 млн осіб, а в аграрному секторі — 10,5 млн осіб. Економічна й фінансова міць Німеччини

підкріплювалася численною, добре озброєною, навченою і дисциплінованою армією та флотом. Це давало змогу Німеччині втручатися

в колоніальні конфлікти й війни. Німеччина підтримала бурів у війні проти англійців. Німецькі правлячі

Мал. 8. Канонерський човен «Пантера». 1903 р.

ДОПИТЛИВИХ

до спалаху війни. Знадобилися активні й тривалі дипломатичні зусилля, щоб зняти напруженість та врегулювати конфлікт. І знову Німеччина під тиском міжнародного співтовариства була змушена піти на поступки, обмежившись компенсацією у вигляді ділянки французької колонії в Конго.

наприкінці XIX — на початку XX ст.? 6. Визначте головні

напрямки та зміст зовнішньої політики О. Бісмарка на посаді канцлера об’єднаної Німеччини. 7*. Визначте

французького прем’єр-міністра Ж. Клемансо й німецького

якій властива не лише особиста ввічливість, але й красномовство та завзятість; його не можна назвати ні безпорадною, ні тим паче безпечною людиною (1862 р.). „ Коли я чую від такого юнкера,

за допомогою яких

підкорити Німеччину, то

Віденського конгресу 1815 р. для Великої Британії? (§ 4) 3. У чому полягала перша парламентська реформа в Англії? Охарактеризуйте сутність чартизму. (§ 8) 4. Чому Британію

у світовому промисловому виробництві скоро­

тилася з 32 до 13,6 %. Особливо помітно країна відставала в сучасних наукоємних галузях промисловості. Наприклад, у 1913 р. Англія випустила 34 тис. автомобілів, що становило

лише 8 % автомобільного виробництва в США. У країні час від часу виникали проблеми із

джерелами сировини й ринками збуту готової

продукції. Погіршення економічного становища призвело до збільшення числа безробітних,

реального зниження заробітної плати. Із сере­

дини 80­х рр. XIX ст. активізувалися різні со­

ціальні й національні рухи та боротьба за по­

літичні права. Соціально­економічна ситуація

викликала занепокоєння правлячих кіл.

Суттєві зміни відбулися і в зовнішній по­

літиці Великої Британії. Із Кримської війни (1853—1856 рр.) вона вийшла однією з пере­

можниць, але з величезними втратами та нереалізованими планами повного розгрому Росії. Тому в останній третині століття Велика Британія відкрито не втручалася в європейські конфлікти, відмовилася від воєнних дій на континенті, не вступала у військові союзи.

Застосовуючи дипломатичні методи, вона на­

магалася не допустити посилення жодної із провідних європейських держав, підтримуючи баланс сил між Францією, Росією, Німеччиною та Італією. Таку позицію пізніше назвуть політикою «блискучої ізоляції». Втім, у боротьбі за колоніальне панування Велика Британія ніколи не відмовлялася від застосу­

вання військової сили й жорстких зовнішньополітичних заходів.

Наприкінці XIX ст. британське суспільство опинилося перед необхідністю

нових форм і методів політики для зміцнення становища країни й збереження цілісності імперії.

2. Ліберально-демократичні перетворення: досягнення й проблеми.

Суспільно­політичний розвиток Великої

Британії в другій половині XIX ст., як і рані­

ше, визначався протистоянням двох політичних течій: лібералів і консерваторів. Склалася стійка політична система, коли в результаті виборів до нижньої палати парламенту

характерно для політиків.

Мал. 3. Бенджамін Дізраелі в 1878 р. Політик відрізнявся агресивним ставленням до колоніальних володінь Британської імперії. Його відомий вислів: «Колонії не перестають бути колоніями тому, що вони здобули незалежність».

талант, ерудицію та гострий розум. Ці якості

дали йому змогу об’єднати вігів і чотири

рази обіймати посаду прем’єр­міністра Брита­

нії (мал. 2).

Ліберальний уряд, очолюваний В. Гладстоном (1868—1874 рр.), провів значні рефор­

ми. Наприклад, було введено обов’язкову по­

чаткову освіту, здійснено військову реформу, що скоротила термін служби солдатів і ска­

сувала продаж офіцерських чинів у гвардії. У 1871 р. віги надали тред­юніонам (проф­

спілкам) права юридичних осіб. Тепер проф­

спілки мали рівні права з підприємцями під час судових процесів, могли висувати позови,

мати рахунки в банках.

Реформи В. Гладстона сприяли демократизації суспільних і державних інститутів та соціального устрою Великої Британії.

Фракцію торі в палаті громад у 70­х рр. XIX ст. очолював Бенджамін Дізраелі

багатствами

імперією.

Колоніальна політика Великої Британії на

межі століть мала кілька важливих особливос­

тей. У цей час змінився статус так званих «білих», переселенських колоній. До них належа­

ли Канада, Австралія, Південна Африка, Нова

Зеландія. У ці країни, що відрізнялися спри­

ятливим кліматом і нечисленністю місцевого

населення, спрямовувався основний потік пере­

селенців із метрополії та інших європейських

держав. Вони були пов’язані з Англією спіль­

ними економічними інтересами, національ­

ним корінням, релігією, культурою, традиція­

ми. Згодом ці країни стали ядром колоніальної

імперії. У другій половині XIX — на початку XX ст. ці території отримали право самовряду­

вання та власні конституції. При цьому метро­

полія зберігала контроль за фінансами та опо­

даткуванням, питаннями оборони й зовнішньої

політики, транспорту й зв’язку. Такі території

стали називати домініонами Британської імперії. Населення домініону визнавало верховну владу англійського монарха, інтереси якого

в країні представляв генерал-губернатор. Щодо колоній із несприятливим для британців кліматом і переважанням місцевого населення політика метрополії залишалася незмінно агресивною, загарбницькою. У зовніш­

Мал. 4. Б. Дізраелі вручає королеві Вікторії ще одну корону — імператриці Індії. Карикатура 1877 р.

ньополітичній діяльності Великої Британії зміцнилася тенденція до розширення колоніальних володінь. При цьому доводилося багато воювати. В Азії англійці вели боротьбу з афганцями й бірманцями, в Індії — із маратхами, сикхами й сипаями. Короткою, але запеклою була війна в Африці із зулусами тощо. Англійцям вдалося розширити свої воло­

діння в Індії (мал. 4). Британія встановила протекторат над Афганістаном, правитель якого зберігав лише видимість влади. Була завойована Бірма. У Тихому океані Англія захо­

пила острови Фіджі. Суперництво європейських держав за володіння територіями на Африканському континенті в останній чверті століття наростало. У цих умовах Велика Британія захопила

Перша англо-бурська війна (1880—1881 рр.) закінчилася поразкою Англії.

із французами. Особливою жорстокістю

фермерське населення

Південної Африки, нащадки голландців, що

4. «Едвардіанська епоха».

Після смерті королеви Вікторії до влади прийшов її син, що взяв ім’я Едуард VII (1901—1910 рр.). Він виховувався за суворими звичаями королівського двору, здобув університетську освіту в Кембриджі й Оксфорді (мал. 6). Правління Едуарда, так звана «Едвардіанська епоха», повернула блиск англійській монархії, змінила життя двору, але не вплинула на зовнішню й внутрішню політику імперії.

Найважливішим етапом внутрішньопо ­

літичного життя Великої Британії стала по­

ява Лейбористської партії («партії праці»). У 1906 р. кілька профспілкових об’єднань і соціалістичних організацій увійшли до її складу. На той час партія налічувала понад 900 тис. осіб. На виборах 1910 р. лейбористи отримали 40 місць у палаті громад і стали впливовою політичною силою країни.

Напередодні війни в суспільно­політично­

вибори, у результаті яких у складі палат відновився баланс сил між лібералами й консерваторами. У цих умовах особливого значення набули голоси депутатів­лейбористів та ірландців.

У 1911 р. було прийнято закон, що обмежив права палати лордів, скоротив термін перебування в парламенті із семи до п’яти років і встановив платню для депутатів.

Отже, на початку XX ст. без революцій і повстань в Англії було проведено найважливішу парламентську реформу, яка поглибила демократичні перетворення в країні.

Зростання німецької військово­економічної могутності та політичного впливу змусило Велику Британію відмовитися від політики

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1. У чому полягали причини втрати Великою Британією монополії

наприкінці XIX ст.? 2. Поясніть сутність

тики «блискучої ізоляції». 3. Розкажіть про діяльність лібералів і консерваторів в англійському парламенті наприкінці XIX ст. 4. У чому

політичних програм лібералів і консерваторів? 5. Яку роль відігравав англійський парламент у житті

«блискучої ізоляції» й активно приєднатися до створення військово­політичних союзів із метою підготовки до можливої війни. Англія тримала лідерство за розмірами зовнішньої торгівлі й міццю торговельного флоту, експортом капіталу та фінансових ринків. У країні активно діяли масові політичні партії: Ліберальна, Консервативна, Лейбористська, які домоглися зміцнення демократичних прав громадян. Великий вплив мали численні профспілки, що захищали соціальні гарантії робітників. Падіння світових цін на зерно й продукти харчування сприяло збільшенню національного доходу й поліпшенню становища

для Італії? (§ 4) 2.  Розкажіть про початок Рісорджименто. (§ 12) 3.  Якими були особливості революційного руху 1848 р. в італійських державах? (§ 12)

1. Утворення Італійського королівства в 1861 р.

Вирішальні події, які привели до об’єд­

нання Італії, розгорнулися в 60—70­ті рр. XIX ст. У боротьбі за незалежність, єдність і модернізацію Італії згуртувалися найбільш

прогресивні сили країни. Рух за Рісорджи ­

менто очолило Сардинське королівство, або

П’ємонт, розташоване на північному заході Італії та острові Сардинія. Популярний у

роді король П’ємонту із Савойської династії

Віктор Еммануїл II (1849—1861 рр.) був по­

слідовним прихильником об’єднання Італії (мал. 1). У П’ємонті здійснювалися значні перетворення в суспільно­політичному й економічному житті.

Нова держава являла собою конституційну монархію із двопалатним парламентом та урядом. Король брав участь у формуванні уряду, був головнокомандувачем, завідував

зовнішньою політикою.

кої християнської церкви одночасно був гла­

вою світської держави, що займала значні території в Центральній Італії. Вчення католицької церкви вважалося своєрідною конституцією папської держави. Папа Пій IX (1846—1878 рр.) був переконаним противни­

ком об’єднання Італії й різко виступав проти

ідей Рісорджименто (мал. 2). Перу Папи на­

лежав твір «Силлабус», у якому перелічували­

ся основні «помилки» людства. Він піддав

нещадній критиці наукову діяльність, лібера­

лізм, демократію, соціалізм, комунізм тощо.

З ініціативи Пія IX в 1869—1870 рр. у Римі відбувся Перший Ватиканський (Всесвітній) собор, що затвердив догмат непогрішності

й безпомилковості папської влади.

Дж. Гарібальді спробував вирішити про­

блему папської держави звичними для нього

революційними методами (мал. 3). Він двічі

набирав добровольців для збройного захоплен­

ня Рима (1862, 1867 рр.). Однак ці спроби

були невдалими й тільки загострили ситуацію в країні, адже більшість італійців сповідували католицизм. До того ж надійним військовим союзником Папи виступав французький імпе­

ратор Наполеон III. Розгром Другої імперії

Пруссією під час франко­прусської війни від­

крив шлях революційним силам Італії в Рим.

У вересні 1870 р. збройні сили Італійського

королівства увійшли до міста. Папська держа­

ва припинила своє існування. У Римі й облас­

ті Лаціо було проведено референдум, у ході

якого римляни висловилися за входження до складу Італійського королівства.

3. Італія між «Правою» та «Лівою».

Результатами Рісорджименто скористалися Савойська династія й так звана історична «Права» — об’єднання політиків серед поміркованих лібералів. Вони виступали за збереження монархії, оскільки вважали, що ця традиційна для італійців форма правління зможе забезпечити єдність,

У 1871 р. Рим знову став столицею Італії, об’єднання країни завершилося.

Італійський уряд здійснив

за межами Рима. Питаннями родини й шлюбу, а також освіти тепер мала опікуватися держава. «Непогрішний» Пій IX не визнав рішень світської влади, оголосив себе в’язнем і заборонив католикам брати участь у парламентських виборах. Ліквідація

на два непримиренні табори — прихильників і противників

армії. По всій країні розгорнулося будівництво доріг, портів і теле­

й багатства залишилися в руках великих землевласників-аристократів.

Озброєні ватаги місцевих жителів виступали проти

злиднів і безправ’я, діючи методами партизанської війни (убивства, підпали, розбій тощо). Щоб протистояти бандитизму, уряд широко використовував армію та жандармерію, військові трибунали, а також розправи без суду й слідства. Збройна боротьба з бандитизмом завершилася наприкінці 80-х рр. XIX ст. Однак конфлікт «багатої Півночі» й «бідного Півдня» надовго став характерною рисою суспільно-політичного життя Італії.

виборче право й соціальні реформи. Противниками конституційномонархічної Італії виступали також соціалістичні організації, озброєні ідеями марксизму

й анархізму. Сприятливим середовищем для соціалістичної ідеології були міцніючий про­

летаріат і дрібні власники.

Наявність масової опозиції посилювала політичну та соціальну нестабільність Італійської держави

й суспільства.

У середині 70­х рр. XIX ст. у суспільно­по­

літичному розвитку Італії відбулися рішучі зміни. Опозиція «Правої»— «Ліва» — виступила з програмою реформ та в березні 1876 р. здобула більшість місць у парламенті. Цю подію іноді називають парламентською

заходами придушення будь­якого протесту й опозиції (мал. 4). У боротьбі із селянськими заколотами та робітничими рухами

лися громадянські свободи, застосовувалися поліцейські репресії та військова сила. Із різкою критикою соціалістичних вчень і робітничого руху виступала католицька церква. Проте, як відомо, насильство породжує насильство. У липні 1900 р. один з анархістів застрелив короля Італії Умберто I (1878— 1900 рр.), тим самим помстившись правлячій верхівці за репресії

Мал. 4.

АвстроУгорщина, що разом із нею утворили Троїстий союз. Однак у поділі світу кожен захищав насамперед власні інтереси. Головні зусилля Італійської держави були зосереджені на захопленні колоній у Північній

і Північно­Східній Африці. У 80­х рр. XIX ст.

Велика Британія, Франція та Італія «поділили» між собою землі Сомалі та Еритреї. Спро­

ба підкорити давню Ефіопію закінчилася для

Італії повним крахом. У вирішальній битві під

Адуа в 1896 р. італійський експедиційний кор­

пус був розбитий багатотисячною армією міс­

цевого правителя. Це призвело до відставки уряду й масових антивоєнних маніфестацій

в Італії. Мирний договір, укладений з Ефіо­

пією, визначив межі італійських колоній у сусідніх країнах Сомалі та Еритреї. Захоплення Тунісу, за задумом правлячих

кіл, мало значно посилити вплив Італії в Середземномор’ї. Однак тут Італія зіткнулася з рішучою протидією з боку Франції. Спроба завоювання північноафриканського узбережжя в Тріполітанії (нині Лівія) розв’язала запеклу

5. Італія напередодні світової війни.

Розвиток Італії в перші роки XX ст. ха­

рактеризували суперечливі тенденції. У су­

спільно ­ політичному житті країни настала

так звана «джоліттіанська ліберальна ера» (1901—1914 рр.). Її назва походить від імені

відомого політичного діяча країни Джованні

Джолітті (1842—1928), що протягом своєї по­

літичної кар’єри п’ять разів ставав головою уряду Італії. Як наполегливий послідовник поміркованого лібералізму К. Кавура, Дж. Джолітті домагався буржуазно

війну між Італією та Османською Туреччиною, що слабшала. Тріполітанська війна (1911—1912 рр.) велася із застосуванням найсучаснішої на той час зброї (літаки, аеростати, броньовані автомобілі, засоби зв’язку) (мал. 5). Перемога в цій війні дорого коштувала італійським платникам податків і сприяла поглибленню кризових явищ в італійському суспільстві. У зовнішній політиці Італія була

експансією найсильніших європейських держав.

торі економіки було зайнято 4 млн робітників. Таким чином, Італія залишалася аграрно­індустріальною державою, але значення сільського господарства поступово знижувалося.

На зовнішньополітичній арені Італії не вдалося розв’язати багатьох нагальних завдань. Країна увійшла в Троїстий союз, але мала в ньому другорядну роль, поступаючись політичному

королівства. 3. Яку роль в об’єднанні

К. Кавур та Дж. Гарібальді? 4. Які зовнішні й внутрішні сили перешкоджали формуванню єдиної Італійської

може бути й мови — із цим згодні всі, — що треба знайти якийсь засіб проти лих

життя.

Мал. 1. Завершення будівництва першої американської трансконтинентальної залізниці. 1869 р.

такі причини: швидкий розвиток промисловості, передача землі в приватну власність, зростання кількості населення та кваліфікованої робочої сили. Чи це так?

Після 1861 р. при владі в США багато років перебувала Республіканська партія, що представляла інтереси великого капіталу. У країні були створені необхідні умови для

зростання банківського капіталу, промисло­

вого виробництва й залізничного будівництва.

Уже до кінця 1869 р. залізнична мережа країни простяглася від Атлантичного до Тихого океану (мал. 1). У 1914 р. довжина залізниць

США становила понад 260 тис. миль. Прискореними темпами також розвивалося до­

рожнє будівництво. Протяжність шосейних

доріг досягала 257 тис. миль. США впевнено тримали лідерство в най­

більш сучасних і необхідних галузях промисло­

вості. До початку Першої світової війни дорога­

ми країни рухалися понад 1,7 млн автомобілів

різного призначення (мал. 2). В автомобіле­

будуванні американці випереджали європейців

у 3,5 разу. Серед усіх користувачів телефонів

найбільше абонентів (10 млн осіб) було серед

жителів США, що становило 70 % від загальної кількості власників телефонних

Мал. 2. Форд-Т — найпопулярніший у світі автомобіль на початку XX ст.

високі прибутки. Так, Т. Едісон прославився відкриттями в різних галузях науки й техніки, у тому числі електричного освітлення та звукозапису. Фірма «Кодак» запропонувала споживачам портативну (переносну) фотокамеру із плівкою в касеті. Величезної популярності набули бритвені леза, які винайшов К. Жиллетт. У США розкривалися таланти винахідників з усього світу. Наприклад, шотландець А. Белл відомий як винахідник телефону, а серб Н. Тесла зробив революційні відкриття в галузі електротехніки. Збагатилися винахідники простих, але дуже необхідних речей: пакувальної тари, одноразового посуду, газованих напоїв тощо.

Наприкінці XIX ст. США вийшли на перше місце у світі за обсягом промислового виробництва, випередивши Англію.

ДОПИТЛИВИХ Доброчинність

Мал. 3. Індіанський вождь. Кінець XIX ст. Племена індіанців, що населяли внутрішні райони Америки, не могли протистояти військово-промисловій могутності капіталістичної держави й  суспільства.

руки завершився до 1890 р. До цього часу виникло близько 6 млн фермерських господарств, які застосовували сучасну

Заходу стало результатом важких трудових

зусиль та мужності переселенців, спроможних

здолати будь­які труднощі. Переселенців на­

зивали піонерами. Їм доводилося долати запек­

лий опір індіанців (мал. 3), безжально зни­

щувати бізонів, які були головним об’єктом

полювання індіанських племен.

Для деяких освоєння землі, що пустувала, перетворилося на підприємницьку справу. Як

правило, про захоплення землі повідомляли

владу, на ній будували хатину, а потім ділянка продавалася селянам­переселенцям.

Разом із селянами й скотопромисловцями на Дикий Захід рушили шукачі золота. По­

2. Робітничий рух у США. Робітничий рух у США мав низку

нестача вільної землі. Переселенці

лися високим рівнем професійної

й освіти. Значні зміни, що відбулися в країні після Громадянської війни й скасування рабства, сприяли зростанню міст, розвитку технічного прогресу й великих підприємств, а також різкому поширенню соціальної нерівності й пов’я­

робітничого руху було заарештовано й після суду страчено, що викликало масові протести в усьому світі. На згадку про трагедію в Чикаго за рішенням Паризького конгресу Другого інтернаціоналу (1889 р.) 1 Травня було оголошено днем солідарності трудящих, який слід відзначати демонстраціями. Зараз у багатьох країнах цей день святкують як День праці й весни.

них акціях. Захищаючи інтереси робітничої аристократії, лідери АФП закликали скоротити кількість

із

АФП брали участь у страйковому русі й боролися за 8­годинний робочий день, адже на

більшості підприємств він тривав 10 годин. У роки економічної депресії 90­х рр.

XIX ст. у США проходили тривалі й масові страйки на великих підприємствах. Виступ 1892 р. паралізував рух поїздів. Проти страй­

карів було застосовано війська й поліцію.

Того ж року відбувся багатотисячний мирний похід безробітних на Вашингтон із метою висунути свої вимоги уряду.

3. Антитрестівське законодавство.

Бурхливе зростання капіталізму зумовило

появу в США великих промислових компа­

ній. Великий капітал захопив провідні позиції в сталеливарній, нафтопереробній, хімічній і харчовій промисловості. Приватні залізниці

також контролювали великі компанії, що

диктували свої умови на ринку перевезень.

Мал. 4. Розгін демонстрації робітників у Чикаго. 1886 р.

Ліворадикальні лідери робітничого руху виступали за об’єднання трудящих

робітники. Профспілка організувала кілька успішних страйків, що допомогло підвищити заробітну плату на деяких підприємствах. Проте соціалістичні ідеї не отримали в США значного поширення. Американці глибоко вірили, що в країні «рівних можливостей» можна досягти життєвого успіху й процвітання завдяки особистим якостям — працьовитості, ощадливості та наполегливості.

оголошувалися поза законом.

такий спосіб

жава захищала свободу приватної справи від змов і монополій, які заважали розвитку підприємництва всередині

XIX ст.

4. Режим сегрегації в південних штатах.

У квітні 1865 р. залишки армії Півдня,

переможеної в ході Громадянської війни, скла­

ли зброю й повернулися додому. Головною

проблемою для переможців стала необхідність

вирішення долі 4 млн чорношкірих рабів, відпущених на свободу (мал. 5). Президент

А. Лінкольн закликав проявити милосердя до

переможених, а колишнім рабам надав мож­

ливість переселитися в спеціально створену

в 1847 р. африканську Республіку Ліберія .

Проте більшість колишніх чорношкірих рабів

залишилися в США.

У рік виходу 13­ї поправки до Консти­

туції А. Лінкольна було вбито представником

Півдня. Після цього уряд демократів пішов

на поступки колишнім плантаторам, рабо­

власникам і заколотникам. Новий президент

Е. Джонсон видав указ про амністію й від­

новлення прав власності плантаторів. Піс­

лявоєнну внутрішню політику назвали Ре -

конструкцією Півдня , і спочатку вона була вигідною плантаторам. Їхні землі, як і ра­

ніше, обробляли колишні раби, які ще не мали громадянських прав і засобів

XIX ст.

нів федеральних військ змусили представників Півдня внести необхідні

права не гарантували прав власності на землю. Більшість чорношкірих американців залишилися без землі й вимагали поширення на них федеральних законів про придбання ділянок. Пережитки рабовласництва викорінювалися важко й найчастіше із застосуванням сили. По всій країні поширилася расова сегрегація — відокремлення білого населення країни від «кольорових» (чорношкірих,

5. «Чесний курс» Т.

Наприкінці XIX — на початку XX ст.

в американському суспільстві відчувалася не ­

обхідність зміцнення демократії та законності.

«Чесний курс» реформ й оздоровлення сус­

пільства запропонував президент ­ республі ­

канець Теодор Рузвельт (1858—1919), який змінив убитого анархістом президента В. Мак­

Кінлі (мал. 7).

Ставши президентом (1901—1909 рр.),

Т. Рузвельт розгорнув кампанію з «руйну -

вання трестів». Із його ініціативи були проведені судові розгляди діяльності деяких великих корпорацій, що закінчилися їхнім розділом і великими штрафами. Розслідування оприлюднили незаконні угоди, прихо­

вування доходів та інші економічні злочини. У травні 1902 р. на шахтах Пенсильванії страйкували шахтарі, погрожуючи залишити без вугілля схід країни. Уперше в історії США президент Т. Рузвельт зібрав у Білому домі підприємців і профспілкових лідерів. У ре­

зультаті переговорів і посередництва прези­

дента заробітна плата шахтарів збільшилася

на 10 %, для них було введено 8—9­годин­

ний робочий день.

У період президентства Т. Рузвельта були

прийняті закони про контроль за якістю про­

дуктів харчування й ліків, держава висту­

пила на захист лісів, були створені державні

заповідники — національні парки.

На виборах президента 1912 р. переміг

демократ, професор історії та права Вудро Вільсон (1856—1924). Його програма «нової

демократії» стала важливим явищем у житті США напередодні Першої світової війни. Під час свого президентства (1913—1921 рр.)

В. Вільсон дотримувався важливих принципів капіталістичного суспільства: індивідуалізм, свобода особистості й конкуренція. Широковідомим актом політики В. Вільсона став закон про значне зниження мит на імпорт чавуну й стали, харчових продуктів, текстилю.

Згідно із законом, було дозволено безмитне ввезення багатьох товарів, що мали попит в американців. Таким чином, закон був прийнятий в інтересах споживачів і ліквідував перешкоди до вільної конкуренції. У 1913 р. в США було введено систему прогресивного оподаткування, коли розмір податку залежав від доходу. Тепер саме податки стали головними статтями поповнення державного бюджету США. Було ухвалено закон про Федеральну резервну систему . Це була система банківських установ, що виконувала функції центрального банку й регулювала діяльність банківської сфери країни. Прості фермери й дрібні підприємці могли розраховувати на державні кредити під низькі відсотки, що, безумовно, стимулювало економічне життя країни. Закон 1914 р. вніс деякі зміни до антимонопольного законодавства й заборонив його використання проти профспілок.

«Чесний курс» Т. Рузвельта та «нова демократія» В. Вільсона сприяли зміцненню авторитету американської держави й демократичного суспільства.

6.

своїх інтересів

у Латинській Америці й на Далекому Сході.

Зовнішню політику США того часу називають «політикою великого дрючка».

Першим кроком США за межі своїх кор­

донів стали Гавайські острови . У 1884 р.

американці домоглися дозволу на будівни­

цтво військово­морської бази в Перл-Харборі, що стала їхнім опорним пунктом у Тихому

океані. Пізніше уряд Гавайської республіки

звернувся із проханням про її прийняття до

складу США. У 1898 р. США приєднали до

себе Гаваї, надавши їм статус самоврядної території. Тільки в 1959 р. Гаваї стали 50­м штатом США.

війни. 3. Що таке

Дикого Заходу? 4.  Які

наслідки для корінного населення Америки мали внутрішня колонізація й масове переселення в західні райони США? 5. Назвіть основні причини небаченого зростання населення США в XIX ст. 6.  Охарактеризуйте основні риси робітничого

шлях від самодержавного свавілля до початків законності, свободи й демократії?

Варто пригадати! 1. Визначте роль Росії в революційних подіях «Весни народів» 1848—1849 рр. (§ 11) 2. Розкажіть про скасування кріпосного права в Росії. (§ 13) 3. Якими були підсумки й наслідки Кримської війни (1854—1856 рр.)? (§ 13)

1. «Великі реформи» 60—70-х рр. XIX ст.

«Самодержець усієї Русі» Олександр II (1855—1881 рр.) увійшов в історію не тільки як «цар­визволитель», але і як «цар­реформатор». Після звільнення селянства від кріпаць­

кої залежності в 1861 р. у країні були проведені ліберально­демократичні за своїм змістом «Великі реформи». Чи змогли ці перетворення дійсно реформувати самодержавну Росію? «Великі реформи» 60—70-х рр. ХІХ ст. у Росії

Скасування

кріпосного

права в 1861 р.

Військова реформа 1861 р.

Реформа

народної освіти 1863—1864 рр.

Велику увагу прогресивна громадськість

Росії приділяла реформі освіти. Новий уні­

верситетський статут 1863 р. відновив ко­

лишні автономні права університетів, затвер­

джені ще в 1804 р. Відповідно до статуту, на

розсуд вченої ради передали питання внутріш­

нього життя університету: вибори ректора й де­

канів, присудження вчених ступенів і звань, відкриття й закриття кафедр тощо. Як і за часів Олександра I, діти селян, міщан

і купців отримали право навчатися в гімназіях. Класичні гімназії готували учнів для подальшого навчання в університеті, а реальні гімназії

Земська реформа 1864 р.

Реформа міського самоврядування 1864 р.

Судова реформа 1864 р.

Таким чином, царський уряд надав земствам право вирішувати

2.

політичного в’язня, що не зняв перед ним капелюха, хоча тілесні покарання в Росії були заборонені з  1863 р. Це обурило жінку. Вона записалася на прийом до градоначальника та під час зустрічі вистрелила в нього з револьвера. Ф. Трепов був важко поранений, а В. Засулич заарештована. На суді у квітні 1878  р. 12 присяжних засідателів повністю виправдали її. На рішення суду вплинули принципові й кваліфіковані дії голови суду та адвоката. Прогресивна громадськість зустріла цей вирок із радістю.

політика.

Після воцаріння

наслідків поразки в Кримській війні та виходу з міжнародної ізоляції. Варто визнати, що

міністр закордонних справ канцлер О. Горчаков із цими завданнями успішно впорався.

У жовтні 1870 р. Росія заявила, що вважає

себе вільною від зобов’язань за Паризьким до­

говором 1856 р., оскільки інші країни­учасниці, що його підписали, неодноразово грубо по­

рушували умови договору.

Головними напрямками зовнішньої полі­

тики Російської імперії пореформеного часу

стали Європа, Середня Азія, Далекий Схід

і Балканський півострів. У 1873 р. був укладений

монархією та демократичною республікою відступили на другий план. У 1892 р. Росія та Франція підписали військову конвенцію, що надавала гарантії безпеки двом країнам. Цей документ був покладений в основу майбутньої Антанти — військовополітичного союзу Франції, Англії та Росії, що протистояли країнам Троїстого союзу (Німеччина, Австро­Угорщина, Італія).

Наприкінці XIX ст. Російська імперія вийшла з міжнародної ізоляції

та

особливість зовнішньої політики

Росії за межами Європи полягала в тому, що ця політика найчастіше приводила до

війни. Експансія Росії на Далекому Сході

зустріла рішучу протидію з боку імператорської Японії, яка брала активну участь у поді­

лі територій і сфер впливу китайської динас­

тії Цин, що занепадала. За договором 1875 р.

країни обмінялися територіями: Японія відмо­

вилася від Сахаліну, а натомість отримала від Росії Курильські острови. Проте уникнути збройного протистояння все­таки не вдалося. Російсько-японська війна 1904—1905 рр. завершилася ганебною поразкою самодержавства.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. Російській імперії не вдалося вирішити основні зовнішньополітичні проблеми, тому її участь у світовій війні ставала неминучою.

3. Колоніальна експансія. Протягом усього «довгого» XIX століття колоніальні володіння Російської імперії постійно зростали за рахунок поглинання сусідніх із нею країн і територій: Фінляндії, Польщі, Бессарабії, Закавказзя, Середньої Азії та

Далекого Сходу. Віддаленої й холодної Аляс­

ки (територія 1,5 млн км2) царський уряд по­

збувся ще в 1867 р., продавши її Сполученим

Штатам за мізерну суму в 7,2 млн доларів. Масштаби експансії Російської імперії

в Азії не поступалися прагненням Великої

Британії. До середини століття Росія заверши­

Мал. 2. «Східне питання». Карикатура із французького журналу кінця XIX ст. Австрійський і російський

ла приєднання казахських земель. У 60­х рр. XIX ст. почалося завоювання Середньої Азії, куди були спрямовані значні військові сили на чолі з досвідченими генералами (мал. 3).

Росії протистояли Бухарський емірат (1500— 1920 рр.) і Хівинське ханство (1512—1920 рр.).

Економічно слабкі й відсталі залишки колись могутньої імперії Тимура майже 20 років чи­

нили опір російській військовій експансії. Як результат обидві держави формально зберегли незалежність, але прийняли російський протекторат і фактично стали колоніями (мал. 4).

4. Суспільно-політичні рухи.

Натхненні селянськими заворушеннями, що супроводжували скасування кріпосного права, влітку 1862 р. російські революціонеридемократи об’єдналися в товариство «Земля і воля». Його ідейними лідерами були мислителі й публіцисти Олександр Герцен і Микола Чернишевський

до розпуску

і волі» в 1864 р. У середовищі прогресивно налаштованої

російської інтелігенції виник рух народництва, головним

домої революційної діяльності. У 60—80­х рр.

ХІХ ст. народники становили основу різних

революційних організацій. У 70­ті рр. ХІХ ст. частина революційних

народників перебувала під впливом анархіч­

них ідей М. Бакуніна, що закликав до повно­

го знищення держави «в результаті кривавої, жахливої боротьби». Багато народників, слідом за П. Лавровим, вважали, що готувати революцію мають «критично мислячі особистості», тобто інтелігенція. На думку П. Тка­

чова, соціальна революція може спалахнути внаслідок державного перевороту, здійсненого професійними революціонерами. У 1876 р. новий склад революціонерів відновив діяльність товариства «Земля і

випуск газет і журналів, закривати навчальні заклади. Новий університетський статут позбавив університети автономії. Тепер ректора, деканів і професорів не обирали

ради, а їх призначали або міністр освіти, або попе­

читель навчального округу. У таких умовах у суспільно­політичному житті Росії виник соціал-демократичний революційний рух, озброєний ідеологією марксизму.

Наприкінці 1895 р. В. Ульянов (із 1899 р. він узяв політичний псевдонім Ленін), який різ­

ко заперечував соціалізм народників, створив у Петербурзі «Союз боротьби за звільнення ро-

бітничого класу». На думку російських марксистів, тільки пролетаріат був здатний здійснити революцію та ліквідувати самодержавство. У березні 1898 р. у Мінську відбувся з’їзд представників соціал­демократичних організацій Росії. Він оголосив про створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). На II з’їзді РСДРП, що відбувся 1903 р. у Брюсселі й Лондоні, 57 делегатів, що представляли 26 організацій з усієї Росії, прийняли програму й статут партії. У суперечках про те, хто може бути членом партії, відбувся перший розкол на більшовиків (В. Ульянов­Ленін) і меншовиків (Ю. Мартов). Так, на початку XX ст. виникла політична партія, яка очолила боротьбу із самодержавством за встановлення диктатури пролетаріату. Її ідеологічним супротивником була партія соціалістів-революціонерів (есери), створена в 1902 р. вцілілими групами народовольців. У пореформений період у суспільно-політичному житті

5. Революція 1905—1907 рр.

Важка економічна криза, постійні злидні та безземелля російського селянства, національно­визвольний рух пригноблених наро­

дів, а також поразка в російсько­японській

війні стали головними причинами Російської революції 1905—1907 рр.

Приводом до початку революційних висту­

пів став розстріл царськими військами мирної

демонстрації, що проходила 9 січня 1905 р.

у Петербурзі.

Мітинги, маніфестації, страйки під гаслом

«Геть самодержавство!» охопили значну частину країни. У них брали участь промислові

робітники й селянство, інтелігенція та дрібні

підприємці. Бурхливі заворушення поширили­

ся на національні окраїни Росії (Україну, Гру­

зію, Латвію). Антиурядові виступи відбулися

в деяких армійських частинах і на флоті. По­

встання 1905 р. на броненосці «Потьомкін»

в Одесі й на крейсері «Очаків» у Севастополі

були грізним попередженням царському режиму.

провідні політичні

ного напрямку. Інтелектуальна еліта країни об’єдналася в конституційно-демократичну партію. Кадети виступали за затвердження буржуазно­демократичних прав і свобод, загальне виборче право. Представники великої буржуазії та землевласники об’єдналися в «Союз 17 жовтня». «Октябристи» вважали, що всі необхідні демократичні перетворення вже відбулися. Вони були готові підтримати самодержавство за умови подальшої лібералізації державного ладу.

Маніфест 1905 р. перетворив Росію на думську монархію. За час правління династії Романових це був третій державний лад після станово-представницької монархії XVII та абсолютизму XVIII—XIX ст. Проте революційні виступи не припиняли­

Регулярні армійські частини, долаючи неймовірні труднощі, придушили виступ. У 1906 р. революція пішла на спад, але соціал­демократи й есери продовжували бо­

6. Столипінські реформи.

Після розправи над революціонерами

П. Столипін був упевнений, що багате селянство

ніколи не допустить нової революції в Росії, і спробував здійснити аграрні реформи.

Реформи дозволяли селянам вільно вихо­

дити з громади зі своїм земельним наділом,

що передавався в приватну власність. Селянин

міг залишитися господарем на землі, що йому

належала, або продати її та виїхати в місто.

Селяни звільнялися від тілесних покарань, отримували право вільного пересування й ви­

бору місця проживання (мал. 7). Таким чи­

ном, головний удар реформи був спрямований

ротися за повалення влади царя. Широкі народні виступи змінив індивідуальний терор. Протягом 1906—1907 рр. терористи вбили близько 4,5 тис. «ворогів революції», хоча їхній рух значної

ників революційних

чекали жорстокі репресії. У багатьох губерніях оголошувався воєнний стан, вводилися воєнно­польові суди, демократичні свободи були обмежені. Лідери революційних партій емігрували за кордон. Революція 1905—1907 рр. зазнала поразки, однак царський уряд був змушений піти на

проти середньовічної селянської громади, що гальмувала розвиток капіталістичних

у сільському господарстві. Столипінська аграрна реформа

Мал. 6. «Душитель» революції 1905 р. і реформатор Петро Столипін. Зусиллями П. Столипіна, що в 1906—1911 рр. був прем’єрміністром і міністром закордонних справ Росії, вдалося стабілізувати соціально-політичне та економічне становище в країні.

Мал. 7. Переселенці. Фотографія 1910 р. Столипінська аграрна реформа передбачала переселення значної частини селян на цілинні землі Поволжя, Сибіру й Далекого Сходу.

Росія подолала революційну кризу. У краї­

ні розпочалося економічне піднесення. Золо­

тий рубль був однією з найтвердіших світових валют. Виросли заробітки й доходи людей.

Проте Росія, як і раніше, залишалася бідною

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1. Визначте мету й завдання «Великих реформ» у Росії в 60—70-х рр. ХІХ ст. 2.  Чи можна назвати «Великі реформи» в Росії успішними? Свою думку обґрунтуйте.

країною. Якщо в Англії напередодні війни національний дохід на одну особу становив 243 долари, то в Росії — лише 44 долари. Розвиток

3. Використовуючи карту атласу, охарактеризуйте територіальні зміни Російської імперії, що відбулися протягом XIX ст. 4. Охарактеризуйте головні напрямки зовнішньої політики Росії наприкінці XIX — на початку XX ст. 5. Поясніть назву революційної організації «Земля і воля». Чи вважаєте ви таку назву вдалою? 6. Які засоби й методи використовували російські революціонери в другій половині XIX ст.? 7. Назвіть головні причини та привід до початку Російської революції 1905—1907 рр. 8. Які верстви населення брали найактивнішу участь у революційних подіях 1905—1907 рр.? 9. Як царизм боровся з революцією? 10. Чи можна вважати Маніфест 17 жовтня 1905 р. закономірним результатом і перемогою революції? 11.  Охарактеризуйте причини та підсумки аграрних реформ П. Столипіна. 12*. Використовуючи додаткову літературу та інтернет-ресурси, складіть політичний портрет П. Столипіна. 13*. Напишіть твір-есе на тему «Чому вбивство царя не привело Росію до революції?».

ІСТОРІЯ В ДОКУМЕНТАХ Із Маніфесту 17 жовтня 1905 р. «Про вдосконалення державного

Революційні заворушення 1848—1849 рр., нищівна поразка Австрії у війні з Пруссією в 1866 р., національно­визвольні рухи по всій

Європі, об’єднання Італії й Німеччини — усі

ці події показали, що Габсбурзька імперія по­

требує всебічних політичних реформ. Важли­

вою особливістю імперії залишався її багато­

національний склад, у якому німці (австрійці)

не складали більшість населення. Відповідно

до перепису 1910 р., серед 51 млн жителів

німці становили 24 %, угорці — 20 %, чехи

12,6 %. При цьому народи імперії сповіду­

вали різні релігії: католиків налічувалося

понад 77 %, майже по 9 % — протестантів і пра­

вославних, 4 % іудеїв та 1 % мусульман.

Найголовнішою проблемою для імперії

було врегулювання відносин з Угорщиною. У 1867 р.

Угорщини. Спільними справами

зовнішня політика й

які

під контролем імператора. Тому міністерства іноземних і військових справ, а також фінансів були єдиними для обох частин імперії. У Конституції 1867 р. були закріплені громадянські права і свободи, рівність усіх народів монархії та рівноправність мов у школі, адміністрації й громадському житті, а також принцип поділу влади. Спеціальний закон звільнив школи від впливу церкви.

Дуалістичний устрій держави й ліберальна конституція створювали умови для прискореної модернізації імперії та переходу до індустріального суспільства.

Спроба вирішення національного питання шляхом створення дуалістичної монархії виявилася успішною лише частково. Наприклад, центральна влада була змушена піти на значні поступки полякам у Галичині, не враховуючи інтересів корінного українського населення. В австрійській частині імперії зберігалося напруження навколо чеської проблеми. Лідери чеського національного руху вимагали створення пентархії — федеративної перебудови імперії на основі забезпечення рівних прав усім народам, що раніше мали свою державність (австрійці, угорці, чехи, поляки, словаки). Незважаючи на загострення міжетнічних конфліктів, австрійський уряд намагався досягати компромісів. Примусова мадяризація народів Угорщини знайшла відображення в «Законі про політичну рівноправність національностей» (1868 р.). У цьому документі проголошува­

2. Російсько-турецька війна 1877—1878 рр.

На початку 70 ­ х рр. XIX ст. Росія до­

моглася скасування «нейтралізації» Чорного

моря та зробила спробу зміцнити свій вплив

на Балканах. Із цією метою вона виступила

на захист християнських підданих турець­

кого султана, насамперед православних болгар, сербів, чорногорців. Якою ж була голо­

вна мета Росії? Добре відомо, що основою рішення «східного питання» були протоки

Босфор і Дарданелли. Росія намагалася вста­

новити свій контроль над чорноморськими

протоками, що мали величезне військове та

економічне значення. У 1875 р. проти османів повстало

громили недосвідчені армії Сербії й Чорногорії.

Національно-визвольний рух народів проти османського панування призвів до Великої східної кризи 1875—1878  рр. у міжнародних відносинах.

Міжнародне становище Росії було сприятливим для початку війни. Туреччина не мала реальних і сильних союзників

зуміла домовитися про нейтралітет Австро­Угорщини,

булося. Таким чином, вимоги Росії та інших

європейських країн виконані не були. Війна стала неминучою. У квітні 1877 р. Росія ого­

лосила війну Туреччині. На боці Росії висту­

пили Румунія, Сербія й Чорногорія. Воєнні дії

розгорнулися на Балканах і в Закавказзі.

Російське командування мало намір розгро­

мити турецьке військо на Балканах двома ар­

міями. Головний удар передбачався в напрямку Стамбула з метою швидко захопити столицю

османів. Друга армія повинна була звільнити

Болгарію. Проте цей план провалився. Відстала турецька армія чинила запеклий опір і пере­

3. Берлінський конгрес 1878 р.

Велика Британія та Австро­Угорщина на­

полягали на перегляді умов Сан­Стефанського

договору. Росія погодилася із цією вимогою, оскільки боялася опинитися в міжнародній ізоляції. У червні­липні 1878 р. у Берліні від­

бувся міжнародний конгрес за участю всіх

основних європейських держав, у тому числі

й Османської імперії (мал. 3).

Відповідно до Берлінського трактату, при­

йнятому конгресом, Болгарське князівство, проголошене в Сан­Стефано, було розділено на три рівні частини. Македонія поверталася під

владу султана, так звана Східна Румелія (Пів­

денна Болгарія) здобувала напівавтономні права. Її очолював губернатор­християнин, якого

призначав султан. Північна Болгарія отримувала відносну незалежність. Її жителі

формально залишалися під владою Туреччини, але фактично

вала. Румунія, Сербія й Чорногорія здобули повне міжнародне визнання як незалежні держави за умови дотримання ними релігійної, громадянської та політичної рівноправності.

ським корінним населенням.

Берлінський конгрес скасував основне положення

Сан-Стефанського договору про утворення єдиної

Болгарської держави.

Берлінський трактат ураховував інтереси й баланс сил більшості європейських держав на Балканах. Однак конгрес залишив поза увагою важливі інтереси Росії. «Сильні світу сього» ігнорували патріотичні почуття болгар, що мріяли про створення єдиної національної держави, а також сподівання народів Македонії, Фракії, Албанії, Східної Румелії, які всупереч власній волі залишалися під владою Османської імперії. Рішення Берлінського конгресу неминуче мали викликати черговий спалах національно-визвольного руху на Балканах і зростання міжнародної напруженості.

4. Утворення незалежних держав на Балканському півострові.

Російсько­турецька війна 1877—1878 рр.

і поразка Туреччини стали важливим етапом у житті багатьох держав і народів Балканського півострова. Сан­Стефанський договір, а потім і Берлінський конгрес відкрили нову

сторінку в історії багатовікової боротьби на­

родів за незалежність.

Австро­Угорщина повною мірою використала ослаблення позицій Росії на Балканах.

Вона перебувала в більш вигідному геогра­

фічному положенні, оскільки її територією

проходили основні річкові й залізничні транспортні шляхи, що зв’язували Болгарію, Сербію та Румунію із Центральною Європою.

Фінансові й промислові потужності Австро­

Угорщини значно перевищували ті, що могла

запропонувати Росія. Тому як економічний

партнер Австро­Угорщина становила значно

більший інтерес для слабких балканських

держав, зацікавлених у розвитку промисло­

вості й торгівлі.

Румунія. Після Кримської війни в 1859 р. румунські князівства Валахія й Молдавія об’єдналися під владою одного князя. Об’єднання залежних від Туреччини князівств дало змогу подвоїти їхні зусилля на шляху до створення незалежної Румунії. Об’єднане князівство виступило надійним союзником Росії у війні проти османського

перебувала у складі інших держав (Росії, Австро­Угорщини, Болгарії). Сербія і Чорногорія

лежність. Повстання сербів проти Блискучої Порти (1804—1813 рр.), підтримані Росією, завершилося визнанням її автономних прав. Виникло Сербське князівство зі столицею

, що мало власні парламент і конституцію. У 1882 р. сербський князь Мілан IV Обренович (1868—1889 рр.) проголосив себе королем, що значно підвищувало його авторитет в очах співвітчизників і на міжнародній арені. У Белграді були незадоволені підсумками Берлінського конгресу, оскільки вони сподівалися на приєднання Боснії та Косова, серед населення яких переважали серби. У 1881 р. Сербія уклала союз з Австро­Угорщиною й чверть століття підтримувала інтереси Габсбургів на Балканах. Під тиском Австро­Угорщини серби намагалися перешко­

Мал. 5. Вагон метрополітену Будапешта, що є найстарішим серед країн континентальної Європи. 1896 р.

дити об’єднанню Болгарського князівства

Східною Румелією. Сербсько-болгарська війна в листопаді 1885 р. тривала два тижні та

поставила на межу війни Австро­Угорщину й Росію, які потай

Адріатичного моря. Болгарське царство. У 1879 р. Великі народні збори обрали князем Болгарії Олександра (1879—1886 рр.) із німецького роду Баттенбергів. Він був племінником дружини російського імператора. Зійшовши на престол православної держави, ставленик Росії

вважалася союзницею Росії та країн Антанти.

До цього часу Сербія залишалася відсталою

в економічному відношенні, але цілком євро­

пейською країною з конституційно­монархіч­

ним державним ладом і загальним виборчим

правом. Значна частина сербів проживала на

території сусідніх країн.

Гірська й важкодоступна Чорногорія фак­

тично ніколи не визнавала влади турків, хоча

становищі

складна ситуація. Особливу занепокоєність у Відні й Будапешті викликали зростаючі заворушення в Боснії і Герцеговині, територія яких була окупована Австро­Угорщиною за підсумками російсько­турецької війни ще в 1878 р. Формально ці землі, населені сербами, хорватами й мусульманами, залишалися в межах Османської імперії. У 1908 р. Австро­Угорська монар­

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

хія анексувала, тобто захопила в Туреччини ці землі та приєднала до складу своїх володінь. Анексія викликала бурхливе зростання національно­визвольного руху під гаслом незалежності Боснії і Герцеговини. Так, на початку XX ст. виникла гостра міжнародна криза. Австро­Угорщина опинилася на межі війни з Росією та Сербією. Правлячі кола імперії вважали, що переможна війна (як тоді здавалося, із ненайсильнішими супротивниками) вирішить внутрішні проблеми, припинить відцентрові прагнення народів і збереже могутню державу.

1. Коли та за яких обставин виникла Австро-Угорська дуалістична монархія? 2.  Чому Габсбурги вирішили реформувати свою монархію та надати їй дуалістичної форми правління? 3. Чи міг дуалізм влади розв’язати проблеми внутрішньої політики величезної багатонаціональної держави? 4.  Визначте головні причини російсько-турецької війни 1877—1878 рр. 5*. Порівняйте умови Сан-Стефанського мирного договору й Берлінського трактату щодо країн Балканського півострова. 6*. Охарактеризуйте політику Австро-Угорщини й Росії за часів Великої східної кризи 1875—1878 рр. 7. Використовуючи карту (с. 85), випишіть у зошит назви нових незалежних держав Балканського півострова, що виникли протягом XIX ст., та їхні столиці. 8. Чому переможна війна проти Османської Туреччини 1877—1878 рр. закінчилася для Росії нищівною дипломатичною поразкою? 9. Визначте спільні риси становлення незалежних держав Балканського півострова в 70—90-х рр. XIX ст.

Берлінського трактату (1 (13) липня 1878 р.) В ім’я Бога всемогутнього… Унаслідок щасливої згоди між ними вони [правителі Росії, Німеччини, АвстроУгорщини, Великої Британії, Франції, Італії, Туреччини] ухвалили нижченаведені умови:

Стаття I. Болгарія створює із себе князівство, самоврядне й таке, що сплачує данину, під верховенством… султана; вона буде мати християнський уряд і народну міліцію… Стаття III. Князь Болгарії буде вільно обиратися населенням

незалежність Сербського князівства за умов, викладених у нижченаведеній статті… Стаття XLIII . Високі договірні сторони визнають незалежність Румунії за умов, викладених у двох нижченаведених статтях… Стаття XLV. Князівство

відбулася стабілізація політичного й державного життя. У деяких країнах це стало результатом державного об’єднання (Німеччина, Італія), у решті відбувся подальший розвиток

парламентів та інших демократичних перетворень (Англія, Франція, США). Передові країни світу витримали удари з боку радикалів та терористів. Перша російська революція 1905—1907 рр. змінила державний устрій, але не повалила царську владу. Російське самодержавство намагалося посилити

Багато фахівців переконані, що XIX століття є своєрідним перехідним станом до

сучасності. Уже у 80-х рр. ХІХ ст. цивілізований християнський Захід протиставлявся відсталому Сходу. Якщо в першій половині XIX ст. колоніальна експансія засуджувалася громадськістю західних країн, то наприкінці століття більшість європейців пишалися своїми колоніальними

володіннями. Вважалося, що «цивілізація йде на варварство». Проте колоніальна агресія в деяких випадках зіштовхнулася з рішучим опором азіатських та африканських народів. Пробудження

Перетворення Кореї

на колонію Японії

Молодотурецька

революція

Початок революції в Персії

Заснування Пекінського університету Будівництво першої залізниці в Китаї

1. «Відкриття» Японії.

200 років Японія із власної волі

перебувала в ізоляції від іншого світу. Японським правителям — сьогунам — здавалося, що так вони зможуть захистити країну від європейців, яких тут називали «кольоровими

південними варварами». Особливу «небезпе­

ку», на думку японців, становило християнство, що руйнувало конфуціанство, буддизм, місцеві традиції й вірування.

Ізоляція країни від зовнішнього світу, а також збереження середньовічних відносин зупинили розвиток Японії.

До початку XIX с т. погіршення життя відчули на собі всі верстви населення: даймьо

Зі звернення до японських селян (1836 р.)

Лютують стихійні лиха, народ страждає, а чиновники беруть хабарі, піклуючись лише про власну вигоду. Із цією метою селян обкладають додатковими податками у великих грошових сумах… Не годиться

(великі князі), самураї всіх рангів, селяни, жителі міст. Країною

вести марне життя й байдуже чекати на смерть. Тільки ти, народе, можеш змінити свою нещасну

Мал. 1. Американські військові кораблі біля берегів Токіо в 1854 р. — головний аргумент «відкриття» Японії. Японська мініатюра XIX ст.

нерівноправні угоди, які значно зачіпали інтереси Японії.

Таким чином, у середині XIX ст. Японія вийшла

з ізоляції, але опинилася в залежному становищі щодо США та європейських держав.

Внутрішні проблеми й проникнення іно­

земців викликали загальне невдоволення се­

ред японського населення. У країні сформу­

валася опозиція до режиму сьогунів. Багато

людей вважали, що всю повноту влади, як це

було в давнину, слід передати імператору.

Один із японських мислителів того часу писав: «Існує монарх і піддані, існує верх і низ…

обов’язок і справедливість. У неба немає двох синів, а в землі немає двох володарів».

2. «Реставрація Мейдзі».

Події, які відбулися після зречення сьогу­

на, в історії Японії називають «реставрацією

Мейдзі», або «добою Мейдзі». Чому «Мейдзі»?

І чому «реставрація»? Справа в тому, що прав­

лінню японських імператорів приписували пев­

ний девіз: «Божественний воїн», «Мир усюди» тощо. Доба Муцухіто отримала девіз «Мейдзі», що означає «Освічене правління». Таким чином, за часів цього імператора була

Мал. 2. Сьогун Токугава Йосінобу в замку Ніджьо зрікається влади. 1867 р. Японська мініатюра XIX ст.

За всіх часів у Японії імператорська влада користувалася глибокою пошаною.

смерті попереднього імператора в 1866 р. на імператорський престол зійшов 15­річний Муцухіто (1867—1912 рр.).

Ця подія підштовхнула опозицію до рішучих дій. Під тиском впливових сил останній сьогун династії Токугава відмовився від влади й передав свої повноваження юному імператору (мал. 2). У січні 1868 р. було скликано імператорську раду, яка в маніфесті «Клятва п’яти статей» проголосила відновлення всієї повноти імператорської влади. Прихильники влади сьогунів були розгромлені.

молодий імператор Муцухіто рішуче руйнував середньовічні порядки. Він переніс свою резиденцію з Кіото в Токіо. Замість князівств було введено префектури, які очолили призначені імператором чиновники. Князі­даймьо втратили реальну владу й землі. Усі реформи проводилися під

державу.

Конституція 1889 р. закріплювала боже­

ственне походження імператора. У країні засновувався двопалатний парламент, що скла­

дався з палати перів і палати представників.

До палати перів входила верхівка японсько­

го суспільства із числа вищих чиновників, воєначальників та осіб, наближених до імператорського двору. До палати представників

обирали чоловіків, що мали виборче право, високі доходи й відповідне становище в сус­

пільстві. Кабінет міністрів звітував не перед парламентом, а перед імператором.

Конституція Японії 1889 р. закріплювала верховну владу імператора. «Реставрація Мейдзі» відкрила Японії шлях до капіталістичного розвитку й модернізації країни. За короткий період відстала аграрна країна пере-

передали селянам за високу плату в приватну власність. Це забезпечило швидкий розвиток галузі. До кінця століття Японія за­

лишалася аграрною країною: у сільському

господарстві було зайнято понад 70 % населення.

Японська держава на пільгових умовах

передала значну частину своїх промислових підприємств у приватні руки. Наприклад, па­

роплавна компанія «Міцубісі» придбала най­

більший суднобудівний завод, золоті й срібні копальні. Держава зберегла контроль над виробництвом озброєнь. При цьому робочий день японських працівників зазвичай тривав по 14—16 годин, не існувало жодних правил щодо техніки безпеки, заробітна плата була жебрацькою. Перший закон щодо захисту інтересів японських робітників мало змінив

4. Доля самураїв.

Самураї були прикладом беззастережного служіння обов’язку. На початковому етапі «реставрації Мейдзі» вони відіграли вирішальну роль. Цей привілейований військовий стан підтримав перетворення в суспільстві, розраховуючи змінити своє становище, що погіршилося в період ізоляції

Мал. 4. Група самураїв, що підтримали «реставрацію Мейдзі». Розфарбована фотографія XIX  ст.

Мал. 5. Пам’ятник «останньому самураю» генералу Сайго Такаморі.

ситуацію. Робітники домоглися лише одного вихідного дня на місяць.

У другій половині 80-х рр. XIX ст. Японія переживала бурхливий розвиток промисловості та сільського господарства.

жодній країні Сходу не приділялося стільки уваги розвитку освіти, як у Японії. По всій країні відкривали державні школи й коледжі . Японія зробила рішучий ривок у поширенні грамотності. Обдарованих юнаків відправляли на навчання до Європи та Америки. Європейська освіченість поступово формувала серед японців європейський спосіб життя. Однак традиції, безумовно, зберігалися. У школах виховували сувору покору законам і беззаперечне служіння інтересам Японії.

5.

Незважаючи на безперечні успіхи реформ «реставрації Мейдзі», до кінця XIX ст. стало зрозуміло, що увійти до числа провідних країн світу Японія зможе лише за умови здобуття статусу колоніальної держави. Таким чином, «відкриття» Японії і «реставрація Мейдзі» повністю змінили зовнішньо­

політичні завдання держави. Застосовуючи як

дипломатичні, так і військові методи, «Країна, де сходить сонце» прагнула позбутися нерів­

ноправних договорів, укладених сьогунами із

західними державами, а також разом і нарівні

з ними взяти участь у пограбуванні Китаю (мал. 7). Для цього необхідно було похитнути позиції Росії найслабшої ланки в колоніальному ланцюзі, що охопив Китай, і підкорити собі Корею — природний плацдарм для загарбання земель на Далекому Сході.

Японці почали активно освоювати південну частину острова Сахалін, який російський цар вважав своїми володіннями. Суперечності сторони спробували вирішити дипломатичним шляхом. У 1875 р. було підписано «Трактат

між Росією та Японією». Росія поступилася Курильськими островами, а Японія відмовилася від своїх зазіхань на Сахалін. Так,

Японія підписала першу міжнародну угоду на основі повної рівноправності сторін, що було безсумнівним дипломатичним успіхом. У 90­х рр. XIX ст., спираючись на дипломатичну підтримку європейських країн і США,

японський імператор рішуче вторгся у сферу впливу ослаблого Китаю. Основний удар було спрямовано на «Країну ранкової свіжості» — Корею. Вона з давніх часів перебувала у васальній залежності від «Піднебесної імперії». Спочатку Японія разом із європейськими державами нав’язала Кореї торговельні договори на кабальних (рабських) умовах. Потім Японія, як і США, заявила про невизнання Кореї

васалом Китаю. У серпні 1894 р. Японія оголосила війну Китаю. Незважаючи на значну кількісну перевагу, Китай зазнавав поразку за поразкою. Японці швидко захопили міцні китайські форМал. 8. Російсько-японська війна 1904—1905 рр.

(Дальній),

нією та Китаєм був підписаний мирний договір. Китай визнав повну незалежність Кореї. Крім того, китайці поступилися Японії південною частиною Маньчжурії та іншими територіями. Надмірне посилення Японії занепокоїло Росію, Німеччину й Францію, які «радили» їй стримати територіальні загарбання. Росія поспішила взяти в оренду місто­фортецю ПортАртур і закріпитися на Ляодунському півострові. Проте поступки з боку японців мали тимчасовий характер. Японська імперія почала напружену підготовку до війни з Російською імперією.

Російсько-японська війна 1904—1905 рр.

стала безславною сторінкою в історії Росії та переможним маніфестом Японії (мал. 8).

27 січня 1904 р. без оголошення війни япон­

ський флот напав на російську ескадру, що

базувалася в Порт­Артурі. Частину кораблів

було потоплено або виведено з ладу, інші були блоковані в порту й не могли вийти в

інтересів Японії.

Російсько-японська війна 1904—1905 рр. мала колоніальний характер. Японія зазнала відчутних втрат, що підірвало економіку країни. Восени 1905

1.

3. Поясніть

4. Які реформи «реставрації Мейдзі» були спрямовані на перетворення в суспільстві й розвиток економіки? 5*. Що спільного в державному устрої вікторіанської

та імператорської Японії? Хто мав більше влади — японський імператор чи англійська королева? 6. Які зовніш-

8*. Використовуючи додаткову літературу та інтернет-ресурси,

сили військовоморських флотів Росії та Японії в 1904—1905 рр. 9. Які наслідки мали китайсько-японська та російсько-японська війни для історії

п’яти статей» імператора Мейдзі (1868 р.)

1. Ми будемо скликати наради й управляти народом, зважаючи на суспільну думку.

2. Люди вищих і нижчих класів без різниці будуть одностайні в усіх справах.

3. Поводження із цивільними й військовими чинами буде таким, що вони зможуть виконувати свої обов’язки, не відчуваючи невдоволення.

4. Застарілі методи й звичаї будуть знищені, і нація піде великим шляхом Неба й Землі. 5. Знання будуть запозичуватися у всіх

рією»? 2. Коли та за яких обставин маньчжурська династія Цин захопила владу в Китаї? 3. Від кого захищала «Піднебесну імперію» Велика Китайська стіна? 4. Яким чином

XIX ст.

Китайська імперія династії Цин була типовою східною деспотією*.

На межі XVIII—XIX ст. Цинська імперія

переживала кризу, що важко вразила сільське

господарство — основу економіки країни.

У Китайській державі швидко зросла кіль­

кість населення, а площа орної землі зали­

шилася незмінною. Таким чином, за 100 років

оброблювана площа на одного жителя скоротилася на 30 %. Селянські ділянки ставали все

меншими. Знизилися надходження від подат­

ків до скарбниці. Країна опинилася на межі

голоду. У Китаї збільшилася кількість жебра­

ків, поширилося грабіжництво. Захищаючи

свої маєтки й багатства, феодали створювали

приватні дружини, які в разі потреби швидко формувалися в повітові й провінційні армії. Величезний Китай був неосяжним ринком

товарів із Європи й Америки,

запропонувати такий товар, який би зацікавив китайців і мав значний попит. Таким товаром несподівано став наркотик опіум , який англійці вирощували в Індії. Паління опіуму швидко поширилося в Китаї (мал. 2). Англійці й китайські посередники накопичували величезні статки. Усе це призвело до розладу грошової системи, оскільки срібні монети йшли за межі країни. Ще в 1800 р. богдихан заборонив ввезення опіуму в країну, однак контрабандна (незаконна) торгівля наркотиком без сплати податків і мит продовжувала

2. «Опіумні війни» (1839—1842, 1856—1860 рр.).

Рішучі дії англійців налякали маньчжурську владу (мал. 3). Перша «опіумна війна» закінчилася підписанням нерівноправного Нанкінського договору (1842 р.). За його умовами, місто й острів Гонконг, а також прилеглі території, розташовані в дельті річки Перлової (Чжуцзян) на півдні країни, перетворилися на колоніальні володіння Великої Британії. Для торгівлі з іншими країнами китайці «відкрили» чотири великі порти. Потім були підписа­

ні нові договори, які надавали всі торговельні привілеї представникам західних країн (мал. 4).

«Опіумні війни» поклали початок економічної й політичної експансії західних країн у Китаї. У 1856 р. спалахнула друга «опіумна вій­

на». Проти Китаю виступили Велика Брита­

нія та Франція. Вони швидко придушили опір цинських військ. Богдихан був змуше­

ний прийняти вимоги англійців і французів.

Особлива угода 1858 р., офіційно дозволяла торгівлю опіумом. Відповідно до Пекінських

договорів 1860 р., імператор «відкривав» нові

портові міста для міжнародної торгівлі. Влас­

не кажучи, це були колоніальні володіння

в межах «незалежної» держави. Спроба імператора відмовитися від принизливих угод призвела до блискавичної третьої

«опіумної війни». У вересні 1860 р. англофранцузька армія завдала поразки цинським військам. Союзники розграбували й спалили

3. Повстання тайпінів (1850—1864 рр.).

У 1849 р. сталася катастрофічна повінь у басейні річки Янцзи. Голод охопив прилеглі

території, його жертвами стали до 1,4 млн ки­

тайців. Цинською імперією прокотилося понад

100 повстань. Особливо сильно постраждали

від стихійних лих і свавілля європейських

торговців провінції Гуандун і Гуансі. Тут зародився найбільший народний рух в історії XIX ст., який у Китаї називають Великою

Літній палац імператора. Богдихан у паніці залишив столицю й укрився за Великою Китайською стіною. Він доручив своєму

підсумками

ськової точки

поразок імператорським військам. Вони оголосили війну проти «маньчжурських татарів» та «північних варварів» для створення «Небесної Держави Великого Благоденства» («Тайпін Тяньго»). Хун Сюцюань узяв собі титул «Небесного князя». На своєму шляху тайпіни громили урядові заклади, убивали маньчжурів та китайських чиновників,

Розділ

нювали собі майно, права й землі. Незабаром

між ними розгорнулася запекла боротьба за

владу, що супроводжувалася стратами та вбивствами.

На допомогу маньчжурській династії, що

занепадала, прийшли «учені мужі», великі

чиновники й землевласники. Вони створили професійну, добре навчену іноземцями армію, що завдала кількох відчутних

4. Консерватори й реформатори.

Війна з тайпінами дорого коштувала прав­

лячому режиму. Цинська імперія перебувала

в стані майже повної розрухи. Стало очевид­

неможливий. У 1861 р. у Пекіні стався

державний переворот, і до влади прийшли

вдова померлого імператора Цисі та його брат

князь Гун. Правляча верхівка країни, прагнучи залишити

порядки. Вони стверджували, що будівництво

залізниць може потурбувати

реворот у Пекіні відкрив шлях деяким рефор­

мам під гаслом «самопосилення». Було відкри­

то перші навчальні заклади європейського

типу. Китайською мовою перекладали наукові

книги іноземних авторів. З’явилися перші

приватні газети, телеграфні лінії, китайські

пароплавні компанії, залізниці малої протяж­

ності. Почалися перетворення в армії. Однак загальний стан країни й держави був вкрай тяжким. Масштабна селянська війна,

повстання пригноблених народів на околицях імперії, а також стихійні лиха в 1851— 1882 рр. скоротили кількість населення Цинської імперії на 50 млн осіб (із 431 до 381 млн). У міжнародній торгівлі

мала в Китаї необмежену владу, що трималася на жорстокості,

залишалася байдужою до всіх змін, які відбувалися за межами її палацу. Лише

тиском європейських держав вона погоджувалася на

перетворення. Незадовго до своєї смерті Цисі встигла отруїти імператора

й передати трон своєму внучатому племіннику — 2-річному Пуї (1908—1912 рр.). Цисі стала однією з найвпливовіших жінок в історії Китаю.

неможливим переважно через її крайній консерватизм. У західних політиків усе більше міцніла ідея взяти Китай під своє «заступництво»

і розділити його на сфери впливу, щоб уник­

нути війни за спадщину «Піднебесної імперії»

після її занепаду (мал. 4). Велика Британія, Франція, Росія й Німеччина намагалися за­

кріпити за собою найбільш багаті провінції.

5. Повстання «боксерів» (1899—1900 рр.).

Важка криза привела до появи великої

кількості таємних організацій. Особливу по­

пулярність мало товариство «Кулак в ім’я справедливості й згоди», члени якого — іхетуані — створювали «загони гармонії та спра­

ведливості». Вони вірили, що за допомогою фізичних вправ (у тому числі ритуального боксування) можна стати невразливими для куль. Рух іхетуанів спирався на найбідніші

й малограмотні верстви населення. У 1900 р.

у Китаї спалахнуло народне повстання проти іноземців, яких вважали головними ворогами простого народу. У західній історич­

ній літературі його називають повстанням

У 1885 р. Китай втратив владу над В’єтнамом, який, по суті, став колонією Франції. Після поразки у війні з Японією (1894—1895 рр.) китайці втратили контроль над Кореєю.

Маньчжурська династія Цин виявилася не здатною змінити країну й суспільство відповідно до нових вимог часу.

червні 1900 р. іхетуані увійшли до Пекіна. Містом прокотилася хвиля

бежів та підпалів. Іхетуані вбили німецького міністра; протягом двох місяців

6. Сіньхайська революція.

Наприкінці першого десятиліття XX ст. у Китайській державі й суспільстві склалася на­

пружена ситуація. Кількість населення досягла 430 млн осіб (рівень 1850 р., до повстання тай­

пінів), що призвело до загострення продовольчої

проблеми. Країна пережила кілька потрясінь.

У Китаї радісно сприйняли перемогу Японії над

Росією: уперше азіатська держава перемогла ве­

лику європейську державу. Однак перетворення

Кореї на колонію Японії ніби пророкувало мож­

ливу долю Китаю, що слабшав. Імператорський

трон займав малолітній Пуї; державна скарбни­

ця була порожньою. Режим династії Цин втра­

тив залишки авторитету і впливу. Проти маньчжурського режиму активно ви­

ступали різні таємні товариства й загони се-

лян-повстанців. У провінціях виникла опози­

ція в особі місцевого чиновництва та олігархів, які підтримували ідею конституційної реформи. «Нова китайська армія» , створена за

німецьким зразком, була здатна протистояти маньчжурській династії. Крім того, на межі століть у Китаї з’явилася нова антиурядова

сила — революціонери, що взяли на озброєння гасло «революційного вигнання маньчжурів».

Серед китайських революціонерів великий авторитет і вплив мав Сунь Ятсен

від пекінського

уряду й вийшли зі складу імперії. У Пекіні

зчинилася паніка, правляча верхівка втекла

до Маньчжурії. 29 грудня 1911 р. делегати повсталих провінцій, що зібралися в Шанхаї,

проголосили Китайську республіку, обравши

Сунь Ятсена тимчасовим президентом (мал. 8).

У лютому 1912 р. останнього імператора династії Цин змусили зректися престолу.

Повалення маньчжурської династії Цин та утворення Китайської республіки називають Сіньхайською революцією*.

Так, через 267 років правління у Китаї припинила існування династія Цин, а разом із нею,

Й ЗАВДАННЯ

1.

2.

теризуйте наслідки «опіумних війн» для Китаю.

Китаю не вдалося. Тимчасовий президент Сунь Ятсен поступився вищою державною посадою Юань Шикаю (1859—1916). Це був талановитий воєначальник, досвідчений, але підступний політик. Тимчасова конституція 1912 р. передбачала затвердження парламенту, обраного демократичним шляхом, але Юань Шикай розпустив парламент, у якому більшість становили прихильники Гоміндану. Він придушив революційні виступи та встановив військову диктатуру: збільшився чиновницький апарат, було введено сувору цензуру й тілесні покарання. Диктатор прагнув одноосібної влади. Напередодні Першої світової війни в Китаї запанувала атмосфера

європейських держав, хоча їх воєнні сили в десятки разів поступалися військовій міці маньчжурського режиму? 5*. Чому в Китаї повстання тайпінів називають Великою селянською війною? Чи доречна така назва? 6. Порівняйте ставлення до реформ традиційного суспільства в Японії та Китаї. Чому японська імператорська династія підтримала проведення реформ суспільства й держави,

ня «боксерів»? 8. Використовуючи карту (с. 140), визначте, як змінився вплив імперії Цин на сусідні держави та країни протягом XIX ст. 9.  Які суспільно-політичні сили виступали проти династії Цин на початку XX ст.? 10. Чому

) і султанська гвардія яничарів протидіяли реальним змінам у країні. У травні 1826 р. було складено указ, що передбачав

яничари підняли повстання. Султан Махмуд II безжально

тепер

своєю

тому ми­

рилися з існуванням слабкої турецької імперії.

оточення султана намагалися

2. Танзимат (1839—1871 рр.).

У 1839 р. султан видав «Священний указ», у якому оголосив про початок реформ. В іс­

торію Туреччини вони увійшли під назвою

Танзимат («упорядкування», «реорганізація»).

Реформи визначали гарантії недоторканності життя, власності й гідності. Проголошувалися

загальний військовий обов’язок, відкрите

судочинство й рівність усіх перед законом. Передбачалися реорганізація армії за прус­

§ 27. «Довге» століття

нововведення є оманою, що веде в пекло!».

До 70­х рр. XIX ст. реформи в Османській імперії торкнулися лише незначної частини суспільства. Наприклад, у 1868 р. у столиці відкрився Галатасарайський ліцей, створений за французьким зразком. Ліцей мав сприяти «злиттю мусульман і немусульман у єдиний народ, вірнопідданий султанові». Його випуск­

3. Імперія втрачає володіння й підданих.

У першій третині XIX ст. національно­ви­

звольний рух народів, пригноблених турками­

османами, спалахнув із новою силою. Грецькі

патріоти, підтримані демократичною громад­

ськістю європейських країн, піднялися на

збройну боротьбу із гнобителями. Султану та

його єгипетському наміснику довелося вистави­

ти проти греків великі сили, які жорстоко при­

душували визвольний рух. Англія, Франція та

Росія вимагали від Махмуда II припинити во­

єнні дії проти греків і надати їм автономію.

Однак султан відхилив ультиматум. У жовтні 1827 р. з’єднана англо­франко­російська ескадра в Наваринській бухті поблизу берегів півострова Пелопоннес розгромила турецькоєгипетський флот. У результаті Греція здобула незалежність і в 1833 р. стала королівством.

Протягом XIX ст. російсько­турецькі війни поступово звужували кордони Османської імперії в Європі й на Кавказі. Із чотирьох війн Російська імперія здобула перемогу в трьох. Єдина успішна для Туреччини Кримська війна 1853— 1856 рр. не принесла султану реальних переваг. Величезні витрати підірвали економіку й виснажили скарбницю. Після війни Туреччина фак­

4. Молодотурецька революція 1908 р.

Султан Абдул-Гамід II (1876—1908 рр.) зійшов на трон у результаті державного

ники поповнювали лави

тично втратила самостійність у зовнішній політиці. Європейські держави з будь­якого приводу втручалися у внутрішні справи османів. Розгром Туреччини в російсько-турецькій війні 1877—1878 рр. мав найтяжчі наслідки для імперії. Туреччина втратила Румунію, Сербію, Чорногорію,

територій у внутрішні області імперії переселилося кілька мільйонів мусульман: кримські татари, черкеси, балканські селяни й городяни. У свою чергу, на землі, що стали вільними, стали переселятися греки, болгари, вірмени та інші християни. Зіткнення інтересів постійного населення і мігрантів було неминучим. Країною прокотилася хвиля погромів на релігійному й етнічному ґрунті.

Через значні територіальні втрати до кінця XIX ст. Османська імперія стала країною з переважно мусульманським населенням.

Мал. 2.

Мал. 3.

гноблення. Реформатори увійшли в історію

під назвою молодотурки (мал. 3, 4).

У 1908 р. група армійських офіцерів підня­

ла повстання в Салоніках (Македонія). Молодо­

турки швидко встановили контроль над багать­

ма європейськими володіннями імперії. Перші

успіхи викликали небувале піднесення в сус­

пільстві. Під тиском повстанців Абдул­Гамід

видав указ про відновлення конституційного

порядку. Було оголошено амністію політичних

в’язнів, скасовано цензуру, ліквідовано таємну

поліцію й розпущено корпус донощиків.

Молодотурки різко зменшили витрати на

утримання двору султана й значно скоротили кількість придворних. Із 300 ад’ютантів

шилося 30, а з 800 кухарів — лише 50. Із султанських стаєнь на потреби армії передали

черговий

вив Османською імперією до 1918 р. Титул

5. Спроби модернізації Персії.

У XVII—XVIII ст. Персія (сучасна назва

країни — Іран) втратила статус великої дер­

жави Сходу. До початку XIX ст. це була ти­

пова для східних країн пізня середньовічна

монархія, на чолі якої стояла іноземна динас­

тія (мал. 5).

Наприкінці XVIII ст. владу на всій те ­

риторії Персії захопили тюркські народності

каджарів, зробивши невелике поселення Тегеран своєю столицею. Таким чином, на чолі

давнього перського народу стала чергова іно­

земна династія Каджарів (1794—1925 рр.),

заснована Ага Мохаммад-ханом. У середині XIX ст. в країні проживало 9 млн жителів, серед яких 3 млн були кочівниками. Відповідно до законів шаріату мусульманське населення сплачувало 10 % відрахувань до скарбниці з будь­якого виду доходів. Немусульманське населення Персії — християни (вірмени й ассирійці), парси (зороастрійці), іудеї — перебували в пригнобленому становищі та мали платити високі податки. Провідна роль в економічному житті міст належала купцям і ремісникам­торговцям.

Стратегічно важливе географічне положення Персії біля кордонів Індії, Середньої

«паша» мали вищі чиновники, губернатори, генерали й адмірали імперії.

Молодотурки втягнули свою

імперія припинила своє існування.

Азії та Кавказу перетворило країну на арену політичної боротьби європейських держав і Росії за вплив і панування на Близькому й Середньому Сході та в Центральній Азії. Персія опинилася між двома капіталістичними хижаками, що прагнули загарбати нові ринки (мал. 6).

Просування Росії та Англії назустріч одна одній у боротьбі за азіатські ринки мало вирішальний вплив на історію Персії.

Шахський уряд прагнув повернути під свою владу Грузію й мусульманські ханства Закавказзя, захоплені Росією. Однак підсумки двох російсько­перських війн у першій третині XIX ст. змусили шаха відмовитися від реваншу. Персія втратила контроль над Закавказзям і мала виплачувати царському уряду величезну контрибуцію. Поразки у війнах із Росією та Туреччиною, застій в економіці, народні повстання переконували владу в необхідності проведення реформ. Як і в більшості країн Сходу, зміни почалися в армії. Перебудову армії та створення регулярних військ здійснювали європейські офіцери.

6. Перська революція 1905—1911 рр.

На межі XIX—XX ст. майже всі

ві підприємства Персії, здатні приносити

буток, були в руках іноземців. У 1901 р. іно­

земці отримали право на розробку нафтових

родовищ, запаси яких, як відомо, становлять тут десяту частину всіх нафтових ресурсів світу. Пізніше (у 1909 р.) буде засновано ан­

гло­перську нафтову компанію (нині «Бритіш

петролеум»). Сім із дев’яти основних телеграфних ліній контролювали англійці й росіяни. Південна частина

інтелектуальні сили, здатні до перебудови суспільства й створення нових форм влади. У перші роки правління шаха Насер адДін Каджара (мал. 7) на чолі уряду став талановитий і рішучий Мохаммад

(1848—1851 рр.). Довге

На початку XX ст. Каджари втратили реальну владу над країною.

в революцію 1905—1911 рр. Перші хвилювання почалися в грудні 1905 р. Вони були реакцією на те, як у Тегерані за середньовічним звичаєм покарали купців, що порушили губернаторський указ. Люди вийшли на вулиці, вимагаючи відставки небажаних урядових чиновників із числа персів та іноземців. Влітку 1906 р. почалися масові демонстрації під гаслами про затвердження конституції та проведення виборів у меджліс (парламент). Шах пішов на поступки й видав положення про вибори. Право голосу отримали

§ 27. «Довге» століття

чалися арешти прихильників конституції, були страчені редактори революційних газет, припинили свою діяльність енджумени й меджліс. У країні спалахнула громадянська війна 1908—1909 рр., яка завершилася розгромом сил реакції. Мохаммад Алі був позбавлений влади й укрився за стінами російського посольства. Новим шахом оголосили його сина, 11­річного Султана Ахмада (1909—1925 рр.), якому після тривалого регентства судилося

стати останнім правителем Каджарської ди­

настії. Повсталі відновили чинність консти­

туції, почалися засідання меджлісу. Розвиток революційних подій у Персії

не влаштовував Англію та Росію. Британ ­

ський військово­морський флот контролював Перську затоку. Майже вся південно­західна частина країни опинилася під контролем племінних вождів, що підкорялися англійцям. Царський уряд висунув перській владі ульти­

1. Охарактеризуйте становище Османської імперії на початку XIX ст. 2. Чому перетворення держави й суспільства розпочали турецькі султани? 3.  Які верстви населення перешкоджали модернізації Османської держави? 4*. Чому, на ваш погляд, найбільш послідовно й рішуче процеси модернізації в Китаї, Японії, Туреччині та Персії проводилися саме в армії та на флоті? 5. Яку роль в історії Османської Туреччини відіграв період Танзимату? 6.  Поясніть, чому рух за реформи та революційні настрої в османському суспільстві посилилися після російсько-турецької війни 1877—1878 рр. 7. Хто

ІСТОРІЯ В ДОКУМЕНТАХ Маніфест мусульманських патріотів

Документ містить основні програмні положення організації «Товариство нових османів», створеної в 1865 р. Він був написаний у роки кризи 1875—1876 рр. та розісланий главам європейських держав. Причини становища [у Туреччині], що стривожили всю Європу, криються

матум із вимогами відновлення порядку й захисту російських підданих та економічних інтересів Росії. У 1911 р. у північні райони Персії було введено російські війська, які придушили революційний рух у Тебризі, Гіляні, Мешхеді та інших містах (мал. 8). У грудні 1911 р. у Тегерані було здійснено військовий переворот, у ході якого поліція й загони релігійних фанатиків розігнали парламент, розгромили загони федаїв та енджумени. Дію конституції було припинено. Революція в Персії зазнала поразки. У березні 1912 р. перський уряд узяв зобов’язання узгоджувати свою політику з інтересами іноземних держав, насамперед Англії, Росії та Німеччини.

Перська революція 1905—1911 рр. не мала підтримки більшості населення країни

такі молодотурки і якою була мета їхньої діяльності? 8*.  Чи можна вважати, що Молодотурецька революція вирішила всі завдання з модернізації турецького с успільства й держави? 9.  Яку роль у модернізації Персії виконували шахи династії Каджарів? 10.  Яким чином географічне положення Персії впливало на політичний та економічний розвиток країни? 11.  Які внутрішні й зовнішні сили перешкоджали подоланню Персією середньовічної відсталості? 12. Визначте основні причини поразки революції в Персії в 1905— 1911 рр.

УВАГА, ДЖЕРЕЛО! Із доповіді генерал-губернатора Дж. Е. Дальхузі

діяльність в Індії (28 лютого 1856 р.)

4. …Жодна обережна людина, що має хоч найменше уявлення про становище на Сході, ніколи не зважиться пророчити встановлення міцного миру в наших східних володіннях…

12. Протягом останніх восьми

жителів були окремими. У той самий час англійці заохочували поширення християнства й скасували рабство. Вони боролися з «дикими» звичаями місцевого населення: намагалися припинити самоспалення

вдів на поховальному багатті чоловіків, заборо­

няли вбивство новонароджених дівчаток, як

було заведено в деяких випадках у нижчих

індійських кастах. У XIX ст. рішуче змінився характер еко­

номічних відносин між Індією та Великою Британією. Замість грабіжницької торгівлі

колоніальними товарами почалося освоєння

неосяжного ринку Індії. У величезній країні можна було успішно продавати товари англійської промисловості. Із цією метою англійці

вкладали значні кошти в будівництво портів і транспортних засобів. В Індії, як ніде в колоніальному світі, будували багато залізниць (мал. 1) і фабрик із переробки сировини. Опіум, бавовняні тканини й інші товари з Індії

знаходили своїх покупців в Азії та Європі.

Серед індійців з’явилося багато найманих робітників.

Для управління величезною країною з ба­

Мал. 1.

ликої Британії.

Й ЗАВДАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ 1. Чим відрізнялося

англійської корони? 2. Проаналізуйте, які зміни в житті колоній відбулися в першій половині XIX ст. Які з них можна вважати позитивними? Як змінився економічний розвиток колонії? 3. Чи справедливим, на ваш погляд, є таке судження: «У першій половині XIX ст. інтерес правлячих кіл Англії до Індії значно зріс. Вони прагнули встановити державний контроль над усіма індійськими землями, а також використати країну як плацдарм для захоплення територій сусідніх держав»?

гатомільйонним населенням колонізатори були змушені спиратися на допомогу вченої еліти, яка сприйняла британський спосіб життя та європейські цінності. У середині століття в Бомбеї, Калькутті, Мадрасі було відкрито університети, що утримувалися коштом

2. Повстання сипаїв. До середини XIX ст. кількість людей, незадоволених колоніальним гнобленням в Індії, значно збільшилася. Індуси боялися насильницької християнізації. Ліквідація князівств робила «зайвими» людьми численних придвор­

них, слуг і воїнів колишніх правителів­раджів. Вироби місцевих ремісників не витримували конкуренції

яких

місцевих жителів. В умовах зростаючого безробіття й розорення селян служба в колоніальних військах сприймалася простим народом як прихильність долі. У травні 1857 р. на озброєння індійської армії надійшли нові гвинтівки, патрони до яких були змащені свинячим салом або

y Слабка військова підготовка керівників повстання, пасивність поведінки.

y Відсутність підтримки

сипаїв). y Перевага британської військової організації.

хівці поділили історію колоніальної Індії XIX ст. на дві

сипаїв.

Ост­Індську компанію та Імперію Великих Моголів. В Індії було встановлено пряму владу англійської корони. Місцевим жителям обіцяли рівні права з іншими підданими королеви. У колоніальних володіннях розпочалися реформи.

повстання. Заколотники захопили Делі й ого­

лосили про відновлення Імперії Великих Моголів. На нетривалий час у Північній і Централь­

ній Індії влада колонізаторів була знищена. Ціною неймовірних зусиль англійці при­

душили повстання, розгромивши розрізнені

загони сипаїв поодинці (мал. 2).

Причини поразки повстання сипаїв:

y Відсутність скоординованості дій розріз­

нених загонів повстанців.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ 1.  Назвіть причини та привід повстання сипаїв в Індії. 2. У науково-популярній літературі повстання сипаїв іноді називають «індійським народним повстан-

Мал. 3. Золота корона з діамантами та смарагдами. Британська Індія була найважливішим постачальником коштовних металів і каменів для європейських ювелірів.

судової системи

було запроваджено єдиний вид судочинства

для англійців і місцевого населення (мал. 4).

Колоніальні володіння в Індії займали стратегічно вдале положення в Південній Азії та були плацдармом для розширення англійських

володінь. Наприклад, у 1885 р. Англія захопила Бірму й перетворила її на колонію. Нама­

гаючись зупинити просування Росії в Середню

Азію, англійці після Другої англо­афганської

війни 1878—1880 рр. установили контроль над

ситуацією в Афганістані. У 1893 р. вони про­

вели дуже вигідну межу між Афганістаном

та своїми володіннями в Індії. Так звана «лінія

Дюранда» і досі є кордоном між Афганістаном

та Пакистаном.

Колоніальне панування в Індії сприяло зростанню економічної могутності й міжнародного впливу Великої Британії.

Середина XIX ст. стала часом піднесення національного руху в

яка

спілкування. Вважалося, що конгрес згодом перетвориться на індійський парламент. На щорічних з’їздах ІНК приймали документи­петиції з вимогами до колонізаторів. Потім ці петиції відправляли в парламент Великої Британії, де на них, як правило, не звертали уваги. Серед членів ІНК переважали індуси­брахмани, представники вищих каст. Таким чином, вони обстоювали інтереси меншості населення країни. Індійська біднота, а також мусульмани не вважали національний конгрес захисником своїх інтересів.

Радикальні групи членів ІНК проводили масові релігійні свята на честь індуських богів. Ці урочистості мали відверто антиколоніальний характер, але при цьому викликали невдоволення мусульман. У результаті в 1893 р. за повної бездіяльності англійської влади в Бомбеї відбулися масові кровопролитні сутички

глійські товари. Під час візиту англійського

короля Георга V в Індію в 1911 р. поділ Бен­

галії було скасовано. Столицю британської Ін­

дії було перенесено з Калькутти в Делі. Таким

чином, центр політичного життя й боротьби

перемістився в «серце» індійської цивілізації.

Незважаючи на значні розбіжності, поступово намітилося зближення цілей індусь­

ких і мусульманських організацій у боротьбі за реформи колоніальної системи в Півден­

ній Азії. Індуси й мусульмани виступали за надання Індії статусу домініону

американських та африканських

безпеки, але й величезні багатства. Тому в іс­

торії країн і народів, що жили на південь від

Сахари, у XIX ст. відбулися докорінні зміни.

Народи Чорної Африки зазнали небувалого ра­

ніше наполегливого вторгнення європейців та

американців в економічне, політичне й духо­

вне життя континенту.

Особливості історичного розвитку народів

Африки в XIX ст.:

y Різке збільшення масштабів торгівлі із

внішнім світом.

y Залучення Африки до світової економічної системи.

пов’язане з новим піднесенням національно-визвольного

y Поступове скорочення й повний занепад работоргівлі.

y Зростання наукових досліджень європейських вчених і місіонерської діяльності християнських церков.

y Територіальні завоювання й майже повна колонізація континенту європейськими державами.

y Збройна боротьба проти колонізаторів, народні повстання.

У першій половині XIX ст. на більшій частині території континенту жили первісні племена, що займалися полюванням, збиральництвом, скотарством і мотичним землеробством. У Тропічній і Південній Африці спостерігалися лише окремі осередки цивілізації. Як правило, це були монархічні держави, де домінуючу роль відігравали правителі (царі), що представляли інтереси найсильніших і найчисленніших племен. У Західній Африці виділялися королівство Дагомея й Бенінське царство (мал. 5) . У другій

прийня­

ли конституцію, за якою всі права й свободи належали переселенцям, а не місцевим жителям Африки, що становили значну частину населення. Республіка виникла за активної підтримки США, тому її економіка була ба­

гато в чому підпорядкована американським інтересам. Ліберія стала посередником між внутрішніми районами Африки та країнами Заходу.

У східній частині Африки значно розширила свої володіння давня християнська дер­

жава Ефіопське царство, що тримала в покорі місцеві первісні племена. Ефіопи продавали в країни Європи й Азії золото, каву, мускус та інші прянощі.

Основою економічного добробуту Занзібарського султанату були великі

5. Колоніальне ярмо Африки.

Як правило, колоніальна історія африканських країн починалася з появою там першої білої людини. Європейці неквапливо, але на­

полегливо вивчали можливі вигоди від використання місцевих багатств і народів. Історичну долю Африки було вирішено в останній третині XIX ст. Боротьба за континент завершилася його поділом між найбільш сильними й передовими державами Європи.

ринку рабів у

р. острів Занзібар виконував роль своєрідних воріт для європейських

рр. період розквіту

Мадагаскар. Правитель

вої держави Імеріна вже в 1868 р. оголосив християнство державною релігією. Тут було створено добре продуману законодавчу

Й ЗАВДАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ 1. Охарактеризуйте становище країн і народів Тропічної та Південної Африки в XIX ст. 2. Визначте основні особливості

Важливою подією в колоніальному минулому Африки стала Берлінська конференція 1884—1885 рр. щодо поділу

річки

у

якої брали участь 14 європейських держав. У заключному документі конференції

річки Конго, її гирлах та навколишніх країнах». Цивілізовані колонізатори брали на себе зобов’язання

підтримка місіонерської діяльності, поширення

початкової освіти. Народи Африки не мали сил протистояти

добре озброєним європейським арміям. Афри ­

канські країни, народи й племена були роз­

різнені та не могли об’єднатися в боротьбі

проти спільного ворога. І все­таки історія знає

дивовижні за силою й непохитністю приклади

опору африканських народів (мал. 6). У дея­

ких випадках підкорення африканських країн

розтяглося на багато років. Повного краху зазнала спроба Італії пере­

творити Ефіопію на свою колонію. Італо­ефіопська війна 1894—1896 рр. закінчилася після ганебної поразки італійської армії

час

загинули сотні

Багато племен були витіснені на спеціальні території — резервації. ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

20) 2. Визначте причини та результати японо-китайської війни 1894—1895 рр. і російсько-японської війни 1904—1905 рр. (§ 25) 3. Назвіть наслідки повстання тайпінів (1850—1864 рр.) і «боксерів» (1899—1900 рр.) у Китаї. (§ 26) 4.

відсунута на задвірки Європи. Однак перемо­

га в російсько­турецькій війні 1876—1878 рр. та колоніальні загарбання в Середній Азії по­

вернули російського царя до числа провідних діячів світової політики. Імперія Габсбургів

і Ф ранцузька республіка навіть після відчутних військових поразок у 1866 та 1870— 1871 рр. залишалися великими державами із численним населенням і серйозною політич­

ною вагою.

У другій половині XIX ст. із політичної

карти Центральної та Південної Європи наза­

вжди зникло багато маленьких держав. Об’єд­

нання Німеччини та Італії привело до появи

двох великих і самостійних держав, які ви­

магали рахуватися з їхніми інтересами. Се­

ред впливових держав світу несподівано для

багатьох опинилася Японія , що увійшла до колоніальних держав і прагнула панування на Далекому Сході.

У міжнародних відносинах кінця XIX ст. настав період «реальної політики», що спиралася на реальну силу та економічні інтереси найбільших держав.

Об’єднана Німеччина впевнено посіла передові позиції в економічному розвитку серед європейських країн. Її успіхам сприяли промислові райони Ельзасу та Лотарингії, які

німці захопили за підсумками франко­прусської війни. Міжнародну політику Німеччини визначав канцлер О. Бісмарк, що намагався

не допустити об’єднання Франції з іншими державами з метою повернення втрачених зе­

мель. «Залізний канцлер» швидко встановив союзницькі відносини з Австро­Угорщиною. Потім до союзу приєдналася Італія, яка в ко­

лоніальній суперечці була змушена поступитися Франції володіннями в Північній Африці.

2. Перший колоніальний поділ світу.

У травні 1882 р. Німеччина, Австро­Угор­

щина й Італія підписали договір, який увійшов в історію під назвою Троїстий союз (мал. 1). Автори договору стверджували, що він має оборонний характер. Пізніше до Троїстого союзу приєдналися Румунія, Болгарія й Туреччина. Утім, Німеччина як лідер цього об’єднання розраховувала не тільки на допомогу союзників. Німецькі воєначальники на чолі з генералом А. Шліффеном підготували план «блискавичної війни» на два фронти — проти Франції та Росії. «План Шліффена» передбачав розгром імовірних супротивників у найкоротший термін. Рейхстаг прийняв програму прискореного будівництва військово­морського флоту. Ці наміри були спрямовані проти англійського панування на морях.

Наприкінці XIX ст. Німеччина перетворилася на панівну силу в політичному житті континентальної Європи.

канал.

Промисловий переворот у європейських

країнах різко збільшив попит на сировину (вугілля, залізна руда, кольорові й коштовні

метали, ліс, нафта, алмази тощо). Сировина з колоній коштувала недорого. Крім того, великі парові судна могли вивозити її в метрополії в необхідній кількості. Колонії з ба­

гатомільйонним населенням перетворилися

на неосяжні ринки збуту готових виробів без

митних зборів і конкуренції.

Особливості колоніальної експансії на межі

століть:

y «Старі» колоніальні імперії: Велика Бри­

танія, Франція, Іспанія, Португалія, Нідер­

ланди — усіма силами прагнули зберегти

й розширити свої володіння. Наприклад, Франція «компенсувала» втрату Єгипту за­

гарбанням В’єтнаму та Лаосу, владу над якими не втримав ослаблий Китай.

y До боротьби за колонії долучилися нові

держави, що мали високий військово­промисловий потенціал: Німеччина, Бельгія, Італія, Японія. Основне суперництво роз­

горнулося за території, які зберігали свою

незалежність.

y Боротьба за колонії неодноразово набувала

збройного характеру. Особливо жорстокими були англо-бурські війни 1899—1902 рр.

Велика Британія, застосовуючи тактику «випаленої землі», зламала опір

3. «Сердечна згода».

На межі XIX та XX ст. поступово скла­

ухвалено рішення про викорінення работоргівлі. Будь­яка європейська держава, що бажала привласнити територію в Африці, зобов’язувалася попередити про це

цікавлені країни, які брали участь у Берлінській конференції.

особливістю колоніальної політики було використання багатих приватних компаній для захоплення нових земель і підкорення місцевого населення.

До 1914 р. перший колоніальний поділ світу відбувся.

У Європі виникли дві ворожі військові коаліції, до складу яких входили могутні держави. Сформувався такий баланс сил, порушення якого могло спричинити велику війну. Мир

у Європі наприкінці XIX ст. здавався надійним і непорушним. У той самий час основні суперечності й конфлікти між європейськими державами виникали на колоніальних просторах. У квітні 1904 р. в Лондоні британські

й французькі представники підписали кілька документів, які врегулювали давні суперечки між країнами в Канаді, Західній Африці, Сіамі, Єгипті й Марокко. Так виникла франко­британська «Сердечна згода», або Антанта. Пізніше ця назва перейшла до союзу держав, що склався навколо Великої Британії та Франції.

4. Конфлікти, кризи, війни.

Колоніальний поділ світу, формування військово­політичних союзів, безперервні збройні конфлікти й дипломатичні акти викликали занепокоєння сучасників за долю порядку в Європі. У світовій політиці склалися дві сили: війни і миру. Для того щоб зняти загальну

Подальший розвиток Антанти залежав від російсько­британських відносин. І в цьому випадку сторони змогли домовитися. У серпні 1907 р. було укладено угоду, у якій країни визнали територіальну недоторканність Тибету. Завершився поділ Персії на три зони впливу — російську, британську й нейтральну. Росія була змушена визнати, що Афганістан не входить до сфери її інтересів. Велика Британія зобов’язалася утриматися від прямого приєднання афганської території. Договір 1907 р. між Англією та Росією вирішив найбільш нагальні й застарілі суперечки між державами (мал. 2).

Із договором 1907 р. народилася Троїста Антанта — об’єднання держав, покликане стримати зростаючий вплив Німеччини.

що на кожен новий німець­

кий дредноут Англія відповість двома (мал. 3).

До «гонки» Великої Британії та Німеччини приєдналися й інші держави світу.

«Гонка озброєнь» загострила й без того складну міжнародну обстановку. На початку XX ст. світ кілька разів стояв на порозі великої війни. Однак найбільш вибухонебезпечним місцем виявився Балканський півострів.

У 1903 р. в результаті державного перевороту королем Сербії був проголошений

Петро Карагеоргієвич . Новий уряд заявив про необхідність створення єдиної держави

південних слов’ян. Планувалося, що до скла­

ду нової держави увійдуть Боснія і Герцеговина. Ці території формально перебували під

владою турецького султана, однак, як ми знаємо, за рішеннями

не підтримали. Німеччина наполегливо вимагала визнання анексії, погрожуючи можливою війною Австро­Угорщини

Балканського союзу та Османською імперією. Турки втратили всі

переможців. Сербія не отримала виходу до Адріатичного

війни Болгарія втратила

більшість своїх придбань і б ула змушена повернути Адріанополь (Едірне) Османській імперії. За рішенням конференції за участю

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1. Які спільні інтереси об’єднали держави, що уклали Троїстий союз? 2. Які зміни у світовій економіці сприяли зростанню колоніальних володінь? 3. Використовуючи карту (с. 140), визначте, як змінилася територія англійських володінь в Індії протягом ХІХ ст. Землі якої країни неминуче стали «яблуком розбрату» між Англією та Росією? 4. Охарактеризуйте основні способи завоювання або придбання колоній наприкінці XIX ст. 5. Які спільні інтереси привели до «Сердечної згоди» настільки різні країни?

6*. Троїстий союз і Троїста Антанта вважали себе оборонними об’єднаннями. Чи це так? 7. Із якою метою

проводилися Гаазькі мирні конференції? 8. Чому «гонка озброєнь»

держави Балканського півострова, що звільнилися від османського панування, були втягнені у війну одна з одною? 11*. Використовуючи додаткову літературу та інтернет-ресурси, складіть реферат

із запропонованих тем: «Американо-іспанська війна 1898 р.», «Марокканські кризи 1905 і 1911 рр.», «Італо-турецька війна 1911—1912 рр.».

своїх власних інтересів.

Стаття 2. У випадку, якщо Італія… зазнала б на-

паду Франції з будь-якого приводу, обидві інші дого-

вірні сторони зобов’язані надати атакованій стороні допомогу й сприяння всіма своїми силами. Таке саме зобов’язання ляже на Італію в разі неспровокованого

сміливо говорити про те, що найрозвиненіші європейські держави й США встановили контроль і затвердили своє панування над основною частиною світу. Навіть Китайська імперія, найбільша держава в Азії, лише

формально зберігала державний суверенітет, при цьому перебуваючи під повною економічною й фінансовою залежністю від країн Заходу. На межі втрати незалежності стояли Персія та Афганістан. Ослаблена Османська імперія

Гуманістичні ідеали та ідеї культури Просвітництва стали основою для бурхливого та якісно нового розвитку європейської,

американської, російської та східної культур XIX ст. Фахівці виділяють основні напрямки розвитку культури в цей час: філософія, наука, техніка, освіта, література та мистецтво (живопис, музика). Німецька класична філософія запропонувала людству замислитися над законами буття й пізнання. Наукові відкриття докорінно змінили знання й уявлення лю-

дей про природу, суспільство та людину. Багато відкриттів було запроваджено в техніці та промисловому виробництві. Вони невпізнанно змінили життя людей, особ ливо в містах Європи, Америки, Австралії. Поширення грамотності й освіти  — найважливіша риса культурного життя XIX ст. Виникли нові напрямки в літературі, художні стилі

Відкриття туберкульозної палички Р. Кохом

Отримання патенту на електричну лампочку Т. Едісона

Створення єдиної міжнародної системи одиниць

Прокладення першого трансатлантичного телеграфного кабелю між Європою та Америкою

Розробка вірусної теорії захворювань Л. Пастером Проведення першої Всесвітньої промислової виставки

часу. Які ж зміни

науці, техніці, інтелектуальному житті людей? Із найважливішими науковими відкриттями XIX ст. ви

познайомитеся на уроках фізики, математики, хімії, біології тощо. Ми назвемо лише ті досяг­

нення, які відкрили нові наукові напрямки та

рішуче вплинули на життя суспільства.

Із початком XIX ст. люди наполегливо про­

никали в природу електромагнітних явищ. Іта­

лієць А. Вольта створив перше штучне джерело електрики. Француз А.-М. Ампер і німець

Г. С. Ом відкрили закони руху електричного струму. Англійці М. Фарадей і Д. К. Максвелл

створили теорію електромагнітного поля . Таким чином, до 70­х рр. XIX ст. людство відкрило

біблійному трактуванню зародження та розвитку життя.

суспільства. Наприклад, у 1869 р. російський вчений, інженер і натураліст Д. Менделєєв відкрив і сформу­

освіта Розвиток

Мал. 1. Чарльз Дарвін (1809— 1882), англійський натураліст і мандрівник, автор еволюційної теорії розвитку органічного світу та людини.

й техніки сприяв зростанню кількості вчених. Суспільство мало потребу у високоосвічених людях, здатних до наукової праці. Помітно розширився склад

2. Технічні досягнення.

Демократичні перетворення в передових

країнах сприяли зближенню науки й техніки.

Шлях від експерименту в науковій лабораторії до фабричного цеху був недовгим. Науко­

ві відкриття в XIX ст. досить швидко знахо­

дили застосування в промисловості, транспорті, зв’язку й побуті.

Особливо помітним прогрес був у галузі

зв’язку. Наприклад, відкриття електромагніт­

ного поля зумовило створення електричного

телеграфу. У 1866 р. перший трансатлантич­

ний телеграфний кабель з’єднав Європу й Пів­

нічну Америку. У 1876 р. американець А. Белл

отримав патент на телефон — апарат голосового зв’язку. Уже через 20 років була побудована перша автоматична

Мал. 2. Дмитро Менделєєв (1834—1907), російський хімік, винахідник. Був останньою 17-ю дитиною в  родині директора Тобольської гімназії. Наукову кар’єру починав учителем у  школах Сімферополя й Одеси. Винахідник нафтопроводу. Його ім’ям названо хімічний елемент № 101 (менделевій).

«вченого світу»: серед дослідників з’явилися жінки, іновірці, вихідці з колоній. Протягом

них змін у використанні транспортних засобів. Технічні винаходи й удосконалення сприяли вирішенню гострих проблем великих міст. Замість кінних екіпажів у містах Європи й Америки почали широко використовувати електричний трамвай . У великих містах із населенням понад 1 млн осіб з’являлися метрополітени . Благоустрій міст і комфорт осель докорінно змінило електричне освітлення .

Технічні відкриття стали поштовхом до розвитку старих

залізниць вимагало збільшення видобутку вугілля, виробництва

Фахівці, що вивчають історію світової

культури, визнають, що в XIX ст. спостері­

галося небачене піднесення в розвитку літератури. Якими ж були її основні напрямки?

Серця людей першої половини XIX ст. за­

романтичні

у

епохи Просвітництва. Читачів приваблювали

мужні герої, які протистояли натовпу та про­

являли виняткові якості в складних обстави­

нах. Серед відомих поетів­романтиків початку

XIX ст. виділяється англійський письменник

Дж. Г. Байрон (1788—1824). Виходець зі збід­

нілої аристократичної родини, він зробив блис­

кучу поетичну кар’єру й здобув загальне визна­

ння. Вірний романтичним ідеалам, лорд Байрон

узяв участь у боротьбі грецького народу за незалежність. Однак у Греції він важко захворів і невдовзі помер.

Яскраві образи романтичних героїв створювали у своїх творах німецькі

російські письменники, поети, драматурги — Й. В. Гете (1749—1832), Г. Гейне (1797—1856), М. Лермонтов (1814—1841), М. Гоголь (1809—1852). Улюбленими персонажами читачів усього світу стали відважний рицар Айвенго із творів англійського письменника В. Скотта (1771— 1832), шляхетний каторжник Жан Вальжан із роману «Знедолені» французького письменника В. Гюго (1802—1885), Індіана й Консуело — героїні романів французької письменниці Ж. Санд (1804—1876) . Одночасно з романтичною літературою виник і закріпився новий напрямок у літературі й живописі — реалізм . Поети, письменники й художники прагнули максимально правдиво показати

4. Образотворче мистецтво.

У першій половині XIX ст. серед художників і глядачів помітно зменшився інтерес до класицизму, що був обмежений вибором

сюжетів картин, а також правилами вико­

нання живописних робіт. Твори класицизму розраховані на добре підготовленого, «еліт­

ного» шанувальника, що суперечило буржу­

азно­демократичним настроям у суспільстві. Проте чимало майстрів класицизму зберегли

вірність цьому напрямку в живописі, піднявши його до рівня академізму. Інші худож­

ники поступово відійшли від класицизму до

романтизму Багато представників романтичного стилю

в живописі з Німеччини та Англії присвятили свою творчість жанрам пейзажу й портрета (Ф. О. Рунге, К. Д. Фрідріх, Дж. Констебл, Дж. М. Тернер). У Росії серед художниківромантиків особливу популярність мали полотна мариніста І. Айвазовського (1817—1900), за життя якого понад 100 разів проводилися його персональні виставки. У революційній Франції художники­романтики велику увагу приділяли героїчним образам, патріотизму, алегоріям і динамізму сюжету.

суспільства. Головний принцип реалізму — типові герої

вих обставинах.

У середині XIX ст. у творах образотворчого мистецтва країн Європи знайшов відображення і реалізм . Цей стиль передавав глядачеві настрій художника дуже точною, конкретною та зрозумілою мовою живопису. Для реалізму характерна точність у деталях, природних і соціальних умовах, побутовій обстановці. Поведінка й образ персонажів картин, як правило, відповідали реальним життєвим обставинам. На своїх полотнах реалісти відтворювали картини життя й побуту простих людей у складних життєвих ситуаціях. Серед російських художників­реалістів виділяють творчість В. Перова (1833—1882) та І. Рєпіна (1844—1930). В. Перов різко висміював звичаї самодержавної Росії, співчував стражданням народу (мал. 4). У полотнах І. Рєпіна зближення мистецтва й життя досягло своєї вершини (мал. 5).

Особливе місце серед європейських реалістів посідають французькі художники О. Дом’є (1808—1879) — неповторний карикатурист, майстер сатиричних замальовок, і Г. Курбе (1819—1877).

ЛЮДИ, СПРАВИ,

«Свобода, що веде народ» Французького художника Е. Делакруа називали вождем романтизму в живописі. Картину «Свобода, що веде

Мал. 4. Приїзд гувернантки в купецький будинок.

Худ. В. Перов. 1866 р. ? Поясніть, що зображено на картині. Чому дівчинагувернантка викликає співчуття?

Мал. 5. Бурлаки на Волзі. Худ. І. Рєпін. 1873 р. Цю картину вважають одним із найкращих досягнень реалістичного художнього мистецтва. На Всесвітній виставці у Відні вона здобула

Мал. 6. Дробильники каменів. Худ. Г. Курбе. 1849 р. Картину було втрачено під час бомбардування німецького міста Дрезден у 1945 р. ? Чи могла картина Г. Курбе задовольнити естетичні смаки шанувальника класицизму або романтизму?

§ 30. Розвиток

інструмент, створений природою. У фіналі симфонії виконується ода Ф. Шіллера «На радість» із закликом до людства: «Обійміться, мільйони». Нині цей твір було затверджено як гімн Європейського Союзу.

Музиканти­романтики всіляко підкреслю­

вали творчу індивідуальність, прагнули поєд­

нати музику з поезією, прозою, театром. На­

приклад, німецький композитор Ф. Шуберт (1787—1828), що був автором дев’яти симфо­

ній, 15 струнних квартетів, 15 фортепіанних сонат, написав музику до 600 пісень на слова

німецьких поетів. Мелодії пісень Ф. Шуберта сприймаються як народна музика й відтворюють ритміку популярних танців.

Росіянин П. Чайковський (1840—1893)

увійшов в історію музики як один із найвидатніших композиторів. Його твори (сім симфоній, десять опер і три балети, концерти, романси) і сьогодні входять до репертуару

кращих виконавців світу.

Історія XIX ст. подарувала людству ви­

датних творців музики: французького композитора Г. Берліоза (1803—1869), німецького композитора й музичного критика Р. Шумана (1810—1856), угорського композитора і піаніста Ф. Ліста (1811—1886). Класиком опер­

6. Культура народів Азії та Африки.

У

Новий час історична ініціатива впевнено перейшла до держав Європи й Амери­

ки, які значно випереджали у своєму роз­

витку країни Азії та Африки, у тому числі

в галузі культури. У багатьох складалося враження, що культура більшості афро­азіатських країн залишилася в Середньовіччі.

Образотворче, декоративне й музичне мистецтво розвивалося за старими художніми традиціями і вже не відповідало вимогам

Нового часу. До того ж колоніальна влада не прагнула перебороти відставання залеж­

них від неї країн. Винятком

118.) На учнів і послідовників Л. Бетховена цифра «дев’ять» справила гнітюче враження та зажила фатальної слави для симфоністів. Як автори дев’яти симфоній померли Ф. Шуберт, А. Дворжак, А. Брукнер, Г. Малер. Деякі композитори навіть пропускали цей номер у назвах своїх творів.

ного жанру вважають італійського композитора Дж. Верді (1813—1901), що здобув світову славу. Він вкладав у романтичну оперу серйозний громадянський і суспільний зміст, що сприймався його сучасниками як заклик до національного звільнення та об’єднання Італії.

Музика XIX ст. почала орієнтуватися на масове виконання й широке коло слухачів, що спричинило докорінні зміни в музичній творчості.

Протягом усього «довгого» століття щонайменше 80—90 % населення Китаю не вміли читати й писати. У 80­ті рр. XIX ст. в країні висунули гасло: «Китайська наука — основа, західна наука — практична користь». Однак у Китаї панувала система традиційної «китайської» освіти, що не сприяла поширенню реальних знань. Інакше склалася ситуація в Японії, де рівень освіти залишався досить високим. У 1886 р. було запроваджено обов’язкову чотирирічну початкову освіту. Хлопчики й дівчатка в початко­

від самого

орієнтовані на розв’язання практичних завдань. У Китаї

1. Які відкриття в галузі природничих наук, зроблені

в XIX ст., ви вважаєте найважливішими? 2. Чому еволюційну теорію Ч. Дарвіна різко критикували представники всіх християнських церков? 3. Назвіть основні особли-

вості розвитку науки в XIX ст. 4*. Чи згодні ви з думкою Ф. Броделя в оцінці XIX століття, що була сформульована у вступному слові до параграфа? Свою відповідь обґрунтуйте. 5*. Яким чином технічні досягнення впливали на життя простого жителя європейського або американського

Мал. 1. У неділю на острові Гранд-Жатт. Худ. Ж. Сера. 1885 р. Прогулянки на свіжому повітрі в «культурному» оточенні стали невід’ємною частиною тогочасного життя городян.

стим громадянам, тому в другій половині

XIX ст. виникло нове історичне явище — масова культура.

Безпосереднім проявом масової культури став небувалий злет майже всіх жанрів літератури. У чому ж причина розквіту літературної творчості?

Важливим наслідком епохи Просвітництва

було поширення грамотності серед усіх верств населення. Тому читання літературних творів стало найпопулярнішим видом дозвілля.

Технічні вдосконалення в типографській справі дали змогу видавати книги великими накладами за доступними цінами. Тепер на­

віть не дуже заможні люди знаходили кошти

для придбання книг.

Літературні твори публікувалися національними мовами й були зрозумілі для пересічних людей. Читання не вимагало глибоких

додаткових знань і спеціальної наукової під­

готовки.

Газети і журнали сприяли поширенню інформації про новинки літератури. Критичні статті підвищували інтерес читачів до творчо­

сті письменників і поетів. Наклади періо­

Мал. 2. Російські художники-передвижники XIX ст. Фотографія 1886 р.

го розвитку образотворчого мистецтва в XIX ст. Помітно змінився склад глядачів і шанувальників творів живопису. Аристократичні салони поступилися місцем картинним галереям та регулярним виставкам, що були доступні широкому колу відвідувачів. Художники стали ближчими до глядача. Завдяки засобам масової інформації живопис перетворився на зрозумілу людям творчу діяльність. Наприклад, у Росії виникло «Товариство пересувних художніх виставок». Талановиті художникипередвижники (І. Крамськой, Г. Мясоєдов, М. Ге, В. Перов та інші) йшли назустріч своїм глядачам (мал. 2). Вони возили свої картини в маленькі провінційні міста та влаштовували там виставки.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

У другій половині XIX

на початку XX ст. і до наших днів такі виставки регулярно проводяться в різних країнах

світу. Вони відіграли важливу роль у розви­

тку масової культури, оскільки супроводжу­

валися демонстрацією археологічних знахідок,

геологічних і палеонтологічних рідкостей, музейних цінностей, творів живопису, скульп­

тури, архітектури. Наприклад, у 1889 р. у Парижі до виставки з нагоди 100­ї річниці

штурму Бастилії було споруджено унікальну

вежу за проектом архітектора Г. Е йфеля, у Чикаго в 1893 р. з’явилося перше у світі

оглядове колесо. Такі заходи збирали сотні

тисяч людей.

Дуже популярними стали музеї та кар­

тинні галереї. Наприклад, у вихідні дні Британський музей , де було зібрано унікальні витвори світового мистецтва, відвідували

30

ви в літературі, комедії в театрах, вар’єте (естрадний театр), циркові вистави, музика для ресторанів і кав’ярень тощо. Письменники, поети, художники, артисти завоювали небувалу популярність і славу. Вони стали взірцями для наслідування, законодавцями мод і смаків.

ЗАПИТАННЯ

3. Виникнення кінематографа.

Найважливішим здобутком масової культури, що зароджувалася, став кінематограф. У другій половині XIX ст. для залучення ве­

ликої кількості глядачів культурні акції зазвичай проводилися з використанням досягнень техніки, що забезпечувало комерційний успіх. Цим умовам повною мірою відповідала

демонстрація «рухомих картинок», що про­

ектувалися на екран за допомогою спеціаль­

ного апарата.

Поява кінематографа стала результатом

успішного поєднання кількох технічних до­

сягнень XIX ст.: виникнення фотографії; ви­

находу апарата, здатного покадрово фіксу ­

вати рух; виготовлення еластичної плівки.

Ці досягнення науки й техніки талановито

поєднали брати Л. й О. Люм’єр (мал. 4).

У грудні 1895 р. у Парижі (бульвар Капуци­

нок, 14) відбувся перший в історії сеанс синематографа . Було показано кілька сюжетів тривалістю близько хвилини кожний: «Вольтижування» (про гімнастичні вправи на коні, що біжить), «Вихід робітників із фабрики», «Политий поливальник» тощо. Проста розвага викликала приголомшливий ефект. Брати Л. та О. Люм’єр створили мережу кінотеатрів

для показу фільмів, але невдовзі зіткнулися

зі значною конкуренцією.

У боротьбі за глядача кінематограф у най­

коротший термін упроваджував технічні новин­

ки. Уже в 1909 р. англієць Дж. Сміт уперше

показав кольорове кіно. Незабаром у Франції

та США виникли перші кіностудії — підпри­

ємства з виробництва сюжетних фільмів різ­

4. Відродження Олімпійських ігор. Масова культура кінця XIX ст. мала величезний творчий потенціал,

ного змісту: драми, комедії, фантастика, жахи тощо. Кінематограф дуже швидко завоював серця публіки в усьому світі. Найуспішніше кінематограф розвивався в Америці. У 1910 р. кілька кіностудій розмістилися в Голлівуді. Це передмістя Лос­Анджелеса відповідало необхідним для натурних зйомок природно­кліматичним умовам. Так зароджувалася найпотужніша у світі американська кіноіндустрія, що стала невід’ємною частиною масової культури XX ст.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ 1. Чому поява кінематографа стала можливою тільки наприкінці XIX ст.? 2. Де і яким чином відбулося народження кінематографа? 3. Чи згодні ви з твердженням, що на початку XX ст. склалися умови для перетворення кінематографа з видовища, побудованого на технічних ефектах, на мистецтво?

тощо. Так само як і в античні часи, у зма­

ганнях першої Олімпіади брали участь лише чоловіки.

На перших Олімпійських іграх сучасності

зібралися понад 240 спортсменів із 14 країн. Змагання проводилися за дев’ятьма видами

спорту: легка атлетика, боротьба, фехтуван­

ня, велоспорт, плавання, гімнастика та ін.

Греція особливо пишалася

атлета в марафонському бігу , який пройшов

на давньому маршруті з Марафона

«довгого» століття в культур­

ному житті провідних країн Європи й Америки виник і затвердився принципово новий художній стиль модерн , що увібрав у себе досягнення попередніх літературних стилів.

Романтизм і реалізм кінця XIX ст. стали

нагород. Найбільшу

США, Німеччини та Франції.

Крім вінків і медалей, організатори Олімпіади заохочували спортсменів цінними подарунками: центнер шоколаду, кінь із возом, безкоштовне обслуговування в кравця протягом року тощо.

основою естетизму, символізму, декадансу та інших літературних стилів культури модерн XX ст. У музичному житті зародження модерну пов’язують із творчістю німецького композитора Р. Вагнера (1813—1883), якого визнано видатним реформатором музичного мистецтва (мал. 6).

§ 31. Зародження

Мал. 7. Враження. Схід сонця. Худ. К. Моне. 1872 р.

різних стилів: класицизму, романтизму й ре­

алізму. В останній чверті XIX — на початку ХХ ст. виникли й поширилися нові художні стилі. Наприклад, імпресіонізм (від франц. impression — враження) зародився у Франції. Назву художньому напрямку дав пейзаж К. Моне (1840—1926) «Враження. Схід сонця» (мал. 7). Лідером імпресіоністів став відомий художник Е. Мане (1832—1883), навколо якого об’єдналися живописці із «Салону знедолених» (К. Піссаро, Е. Дега, О. Ренуар та інші). Художники­імпресіоністи прагнули передати настрій людини, стан повітря, гру світла, міміку, витонченість рухів тощо. Продовжувачами імпресіонізму фахівці вважають прихильників постімпресіонізму П. Сезанна, В. Ван Гога, П. Гогена. Світове визнання здобули художники ­ символісти М. Чюрльоніс, М. Врубель (мал. 8), М. Нестеров, абстракціоністи В. Кандінський, К. Малевич. Стиль модерн спирається на авторське, новаторське уявлення про прекрасне. Йому властиві прикладний характер, декоративність, орієнтування на широку

Мал. 8. Царівна-Лебідь. Худ. М. Врубель. 1890 р.

міки — стосувалися різноманітних будівель. У новому стилі зводилися банки, промислові будинки, музеї, художні галереї. Наприклад, зразком модерну в архітектурі й містобудуванні є Ейфелева вежа.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ 1. Сформулюйте визначення поняття «культура модерн». 2. Які нові напрямки в живописі породила культура в стилі модерн? 3.  До якого напрямку художньої культури належить картина Ж. Сери (мал. 1, с. 177): реалізм, класицизм, імпресіонізм, абстракціонізм? Свою точку зору обґрунтуйте. 4.  Чи можна погодитися із твердженням: «Нові художні стилі на межі XIX—XX ст. представляли різні течії модернізму — мистецтва, що ставило творчу неповторність і новаторство вище за відображувану дійсність»? 5. У чому різниця між культурою модерн і масовою культурою? 6. Підтвердьте аргументами справедливість наведеного твердження: «Світова культура в XIX ст. досягла визначних висот і досконалості. Завдяки

й демократії, ринкової

кінц я XIX ст.?

1. Світ людей.

Збільшення кількості населення в XIX ст.

насамперед пояснюється природними причинами: зростання народжуваності та тривалості життя, покращення його якості. Крім того, склад населення країн і континентів

змінювався завдяки постійним потокам міграції , які за своєю потужністю можна порівняти лише з Великим переселенням народів. Кількість населення Європи, що стала найсприятливішим в економічному відношенні континентом, збільшилася удвічі (із 200 до 400 млн осіб). Виникла відносна перенаселеність континенту. Мільйони європей

ців залишили межі своїх країн

значно

вершували інші континенти за кількістю населення. Однак фахівці відзначають, що тем­

Збільшення народонаселення супроводжу­

валося зростанням числа міських жителів. На

карті з’являлося все більше мегаполісів міст, кількість населення яких перевищувала мільйон осіб (мал. 2). Особливо бурхливо зростали міста в Європі, Америці, а також у Японії.

Промислове виробництво сприяло збільшен­

ню кілько сті населення в Берліні, Санкт­

Петербурзі, Одесі, Чикаго, Йокогамі, Гонконгу та інших містах. Наприклад, «золота лихоманка» 40­х рр. XIX ст. перетворила Сан ­

Франциско на квітучий мегаполіс, а вироб­

ництво й торгівля кави сприяли розвитку Ріо­де­Жанейро та Сан­Паулу.

2. Світ технологій та ідей.

Ми вже знаємо, що в XIX ст. людство пережило три технологічні революції. Опанована

людиною енергія пари сприяла появі пароплава

й паровоза. Пароплавне сполучення зблизило

країни й континенти, зробило міжнародну тор­

гівлю одним із найважливіших двигунів про­

гресу. Залізниці проникали в найвіддаленіші

куточки світу. Разом із ними рухалися люди, товари, капітали. З’явилися перші трансконти­

нентальні залізниці. У більшості країн прийняли єдину ширину колії — 1435 мм (за ви­

нятком, зокрема, Російській імперії). Парова

енергетика стимулювала виникнення нових

галузей промисловості та розвиток фабрик

перших форм великого виробництва.

Використання електричної енергії доко­

рінно змінило світ, упроваджуючись у про­

мислове виробництво, енергетику, культуру

й повсякденне життя. Наприклад, першу лам­

почку з платиновою ниткою розжарювання, здатну працювати тривалий час, запатентував

Промислове виробництво, що постійно роз­

вивалося, помітно змінило соціальну структуру населення провідних країн світу. Якісні зміни відбулися у складі третього стану. Кількість пролетарів — промислових робітників — перевищила 100 млн осіб. Нарівні з буржуазією, аристократією та селянством промислові робітники впливали на розвиток своїх країн. Їхні інтереси захищали профспілки, політичні партії були змушені зважати на вимоги пролетаріату.

Кількісні та якісні зміни в житті людей, що відбулися в XIX ст., підготували світове співтовариство

Т. Едісон у 1879 р. (мал. 3). Уже в 1895 р. «лампа Едісона» була використана в конструкції кінопроектора. Електричне освітлення стало невід’ємною частиною міської культури. Із появою двигуна внутрішнього згоряння, створеного німецькими інженерами, постали сучасні галузі виробництва, розпочався розвиток автомобільного транспорту, авіації, новітньої військової техніки. Технологічні інновації змусили людство по­новому поглянути на можливості «викопного палива». Видобуток нафти та її переробка перетворилися на найважливіші завдання, вирішенню яких була підпорядкована державна політика провідних країн. До кінця століття нафта як паливо й джерело енергії майже витіснила кам’яне вугілля, торф, дрова та інші традиційні джерела енергії й тепла.

Нові технічні можливості й виклики переконали світове співтовариство в необхідності уніфікації найважливіших одиниць виміру.

Мал. 3. Томас Едісон (1847—1931) і лампа розжарювання — найвідоміше відкриття винахідника.

Мал. 4. Фрідріх Ніцше (1844—1900) значну частину свого життя боровся з важкою, невиліковною хворобою.

р. у Парижі було

підписано Метричну конвенцію. Вона сприяла створенню єдиної міжнародної системи одиниць, в основі якої лежала метрична система.

Технологічні революції XIX ст. вплинули на всі сфери економічного, соціального й культурного життя людей.

Грандіозні й несподівані за своїми наслід­

ками перетворення викликали в суспільстві

сумніви в правильності нових напрямків роз­

витку людства. Наприклад, німецький мислитель Ф. Ніцше

свободи і несвободи.

різ­

них соціальних груп (буржуазії, селянства, промислових робітників) за свої права й сво­

боди. Народні рухи охоплювали Китай, Індію, Персію. Робітники фабрик у європейських

країнах і США неодноразово виступали за по­

ліпшення умов виснажливої праці й підвищення заробітної плати. Іноді невдоволення

й опір робітників виливалися в погроми або

набували збройних форм.

Найважливішим аспектом соціально­полі­

тичного життя провідних країн у XIX ст. ста­

ло перетворення людей із підданих на гро-

мадян, що мають право на життя, свободу та

власність. У багатьох країнах були прийняті

конституції, які проголошували народ головним і безумовним

устрій, що створювало необхідні умови для подальшої модернізації.

Глобальні перетворення у промисловості, технологічні революції, суспільні рухи докорінно змінили життя окремих держав. Скасування кріпосного права

4. Світ націй та імперій.

Деякі історики вважають, що за час «довгого» XIX століття відбулося «перетворення світу». Особливо чітко це відбилося на по­

літичній карті Європи, Північної та Південної Америки. У цей час з’явилися нині існуючі нації-держави. У результаті визвольної боротьби досягли незалежності багато держав Балканського півострова — Греція, Сербія, Чорногорія, Румунія, Болгарія. Довгоочікувану свободу й незалежність здобула Бельгія. Шляхом мирних перетворень і реформ Норвегія відокремилася від Швеції. При цьому варто пам’ятати, що, наприклад, Чорногорія, що отримала незалежність відповідно до рішень Берлінського конгресу 1870 р., стала лише 27­ю визнаною незалежною державою у світі.

Утворення нових незалежних держав зумовлювало руйнування відсталих режимів та імперій, формувало нові перспективи в міжнародних відносинах.

В умовах модернізації соціально­політичного життя й промислового перевороту стало

неминучим об’єднання народу, що був колись розділеним у складі декількох середньовічних держав. Яскравими прикладами цього було створення єдиного Італійського королівства

(Рісорджименто) та об’єднання німців у складі Німецької імперії. Провідну роль в об’єд­

нанні націй відіграли найбільш розвинені

в економічному та політичному відношенні

країни — Пруссія в Німеччині та П’ємонт

в Італії. Сила об’єднаних націй дозволила по­

літичним режимам цих країн активно долучитися до колоніального поділу світу. Неповторним і самостійним шляхом відбу­

валося утворення американської нації. Жителі США були вихідцями з багатьох європейських, азіатських та африканських країн. Країну емігрантів і рабів об’єднала ідея побудови

посідала Британська колоніальна імперія, що не мала собі рівних за розмірами залежних володінь. Безумовно, заморські колонії в усіх куточках світу визначали імперську сутність британської корони. Крім того, Англія виконувала роль метрополії щодо таких країн, як Шотландія, Ірландія та Уельс. Колоніальні заморські володіння Франції зробили її однією з провідних морських імперських держав. Спроба створити європейську імперію на початку XIX ст. для Парижа, як ми пам’ятаємо, закінчилася повним крахом. Молоді колоніальні імперії Німеччини та Італії, що виникли в XIX ст., вважали себе обділеними та прагнули зміни сформованого світового порядку. Європейські континентальні імперії наполегливо рухалися шляхом модернізації. На межі XIX—XX ст. дуалістична монархія Австро­Угорщини продовжувала відігравати важливу роль у політичному житті Центральної та Південно­Східної Європи. Наприкінці XIX ст. завершилося формування Російської імперії, що розкинулася на величезних

Розділ V. Розвиток

ня стримували Османська імперія, що занепадала, та європейські держави. Утім, імперські династії Європи, пов’язані родинними відносинами й політичними інтересами, підтримували одна одну. Наприклад, Габсбурги, Гогенцоллерни й Романови спільними зусил­

н і технологічні революції XIX ст. 3*.  Які технічні відкриття XIX ст., на ваш погляд, вплинули на сучасне

Завдяки науковим відкриттям і досягненням мускульну енергію людини й тварини змінила потужна сила пари й

відних держав Європи й Америки XIX ст. ви вважаєте найважливішими? 5.  Чому великі держави в XIX ст. неминуче набували

Додатки

Хронологічна таблиця

1789 р. — початок революції у Франції

1791 р. — перша Конституція Франції

1792 р. — проголошення Республіки у Франції

1793—1794 рр. — якобінська диктатура у Франції

1794—1795 рр. — термідоріанський режим

1795—1799 рр. — Директорія у Франції

1798—1801 рр. — єгипетська експедиція Наполеона Бонапарта

1799—1804 рр. — режим Консульства у Франції

1800 р. — акт про унію Ірландії та Великої Британії (набув чинності 1 січня 1801 р.)

1804 р. — прийняття Наполеоном Бонапартом титулу імператора Франції під ім’ям Наполеона I 1804—1813 рр. — Перше сербське повстання проти османського панування 1805 р. — розгром адміралом Г. Нельсоном фран­

ко­іспанського флоту біля мису Трафальгар 1805 р. — битва під Аустерліцом 1807 р. — Тільзитські мирні договори: 7 липня — між Францією та Росією; 9 липня — між Францією та Пруссією 1807 р. — утворення організацій карбонаріїв в Італії

1811—1820 рр. — рух луддитів

1812 р. — вторгнення наполеонівської армії в Росію

1813 р. — розгром армії Наполеона в «Битві народів» під Лейпцигом

1814 р. — проголошення незалежності Норвегії

1814 р. — вступ військ антифранцузької коаліції в Париж

1814—1815 рр. — Віденський конгрес 1814—1830 рр. — Реставрація Бурбонів у Франції

1815 р. — «сто днів» Наполеона I

1815 р. — створення Німецького союзу (ліквідований у 1866 р.)

1815 р. — битва під Ватерлоо 1815 р. — Паризький акт про створення Священного союзу (1815—1833 рр.) Росії, Австрії та Пруссії 1821 р. — проголошення незалежності

1833 р. — скасування рабства в британських колоніях

1836—1839 рр. — перший спалах чартизму у Великій Британії. Оприлюднення першої народної хартії чартистів (8 травня 1838 р.)

1838—1842 рр. — перша англо­афганська війна (завершилася поразкою Великої Британії) 1839—1842 рр. — перша «опіумна війна» Великої Британії проти Китаю. Закінчилася підписанням 29 серпня 1842 р. Нанкінського договору, за умовами якого Велика Британія зайняла Гонконг 1840—1842 рр. — другий спалах чартизму у

Британії 1844 р. — повстання ткачів у Силезії 1845 р. — анексія Сполученими Штатами Техасу 1846 р. — національно­визвольне повстання в Кракові й селянський рух у Галичині 1847—1848 рр. — третій і останній спалах чартизму у Великій Британії

1848—1849 рр. — революція в Італії 1848 р., лютий-червень — народні повстання в Парижі

1848 р., лютий — проголошення республіки у Франції (Друга республіка проіснувала до грудня 1852 р.)

1848 р., лютий-березень революційний виступ у Бадені

1848 р., лютий-березень — селянське повстання в Західній Галичині

1848 р., березень — початок революції в Австрійській імперії

1848 р., березень—листопад — повстання у Відні проти імперської влади 1848 р., березень — повстання в Берліні

1848 р., березень — повстання в Мілані («п’ять днів Мілана») і Венеції 1848 р., березень—травень національно­визвольне повстання в Познані 1848 р., березень — початок революції в Угорщині, Чехії 1848 р., червень — народне повстання в Празі 1848 р., червень

Додатки

1851 р. — державний переворот Луї Бонапарта

1852—1870 рр. — Друга імперія у Франції

1853—1856 рр. — Кримська війна (завершилася

підписанням Паризького мирного договору

30 березня 1856 р.)

1856—1860 рр. — друга «опіумна війна» Великої

Британії та Франції проти Китаю. Завершилася

підписанням 24—25 жовтня 1860 р. Пекінських

мирних договорів

1857—1859 рр. — повстання в Індії проти англійського колоніального панування (повстання

сипаїв)

1858 р. — початок колонізації Францією Індокитаю

1858 р. — підписання договорів Японії зі США та європейськими країнами, що означало насиль­

ницьке «відкриття» Японії іноземними колоні­

заторами

1859 р. об’єднання Молдавії та Валахії в єдину

державу, що отримала назву Румунське князівство (1862 р.)

1859—1869 рр. — будівництво Суецького каналу

1860 р. експедиція «тисячі» Дж. Гарібальді

в Сицилію

1861 р. — підписання Олександром II Маніфесту про скасування кріпосного права в Росії

1861 р. — утворення Італійського королівства

1861—1865 рр. — Громадянська війна в США

1862 р. — прихід О. Бісмарка до влади в Пруссії

1863 р. — Прокламація (укази) А. Лінкольна про скасування рабства

1863—1864 рр. — національно­визвольне повстання в Польщі

1864—1866 рр. — перша тихоокеанська війна (війна Чилі, Перу, Болівії та Еквадору проти Іспанії)

1866 р. — прокладення першого телеграфного кабелю через Атлантичний океан (між США та Англією)

1867 р. — перетворення Австрійської імперії на дуалістичну Австро­Угорську монархію

1867 р. — утворення самоврядної Канадської конфедерації (перший англійський домініон)

1867 р. — ліквідація турецьких фортець у Сербії

1867—1868 рр. — революційні події

1878

і Герцеговини АвстроУгорщиною 1882 р. — укладення Троїстого союзу Німеччини, Австро­Угорщини й Італії 1882

1894—1895

1897—1898

перша міжнародна мирна конференція (так звана Перша Гаазька мирна конференція)

1899 р. — проголошення США політики «відкритих дверей і рівних можливостей» у Китаї

1899—1900 рр. — рух іхетуанів (повстання «боксерів») у Північному Китаї

1899—1902 рр. — англо­бурська війна

1902 р. — перший конгрес молодотурків

1904—1905 рр. — російсько­японська війна

1905—1907 рр. — Російська революція

1905 р. — Маніфест Миколи II про заснування парламенту — Державної думи

1905—1911 рр. — Перська революція

1906

Словник основних термінів і понять

Антанта (франц. — сердечна згода) — домовленості між Францією, Англією та Росією, спрямовані на мирне розв’язання територіальних суперечок і стримування агресії з боку Німеччини.

Антимонопольне законодавство — закони кінця XVIII — початку XX ст., що обмежували діяльність монопольних об’єднань у США.

«Болото» — умовна назва депутатів Конвенту, які під час Великої французької революції не при­

єдналися до жодного з політичних угруповань.

«Весна народів» — умовна назва революційних по­

дій у Європі 1848—1849 рр., що проявлялися у вигляді збройних повстань, маніфестацій, не­

покори владі в боротьбі за демократичні перетворення й державну незалежність.

Гомруль — рух за відновлення діяльності ірландсько­

го парламенту для вирішення питань внутрішньо­

го самоврядування в межах Британської імперії.

Громадянське рівноправ’я — рівноправність гро­

мадян однієї держави перед законом незалежно від статі, віку, походження, майнового й соціального стану. Громадянські права — основні права людини, що забезпечують її гідне існування: право на життя, свободу, особисту власність і недоторканність, право на судовий захист і правосуддя, вибір місця проживання, пересування тощо.

Дуалістична монархія — різновид конституційної монархії, у якій влада монарха обмежена конституцією, але фактично монарх має великі владні повноваження. (У 1867 р. в Австро­Угорщині виникла унікальна дуалістична імперія із двома центрами: Австрією та Угорщиною, парламенти й уряди яких мали рівні права. Австрійський імператор приймав корону Угорщини.)

Емансипація — звільнення від якої­небудь залежності, обмежень, гноблення, забобонів. У XIX ст. набув впливу й популярності суспільний рух за емансипацію жінок.

Ідеологія — система ідей і поглядів, політичних, моральних, релігійних вчень, що відображає інтереси яких­небудь суспільних груп і класів.

Імпресіонізм (від франц. — враження) — напрямок у європейському живописі, що виник у другій половині XIX ст. Імпресіоністи за допомогою художніх засобів прагнули передати

товари, умови продажу та сфери впливу з метою отримання прибутку. Класицизм напрямок у європейському мистецтві XVIII — першої половини XIX ст., для якого характерне звертання до античних творів і сюжетів. Кодекс Наполеона — звід законів, створений за участю Наполеона в 1804 р. Кодекс закріпив важливі принципи капіталістичного суспільства: рівність громадян перед законом, свободу підприємництва, охорону приватної власності тощо.

Колоніальна імперія — могутня держава, що підкорила своїй владі численні колонії, які значно перевершували метрополію за розмірами та кількістю населення, але поступалися в соціальноекономічному розвитку та військовій могутності. Консерватизм — тут: система політичних поглядів, принципів і вчень, спрямованих на збереження державного й суспільного устрою, законів і традицій; суперечить ідеям модернізації. Конституція — основний закон держави, що закріплює її суспільний, політичний та економічний устрій; має вищу юридичну силу. Конституційна монархія — форма правління, за якої монарх залишається главою держави, але його влада обмежена конституцією. Як правило, відповідно до конституції законодавча влада передається парламенту, а виконавча — монарху. Консульство — тут: період історії Франції (1799— 1804 рр.), у який влада належала трьом консулам (вищим посадовим особам), проте реальні владні повноваження були зосереджені в руках першого консула Наполеона Бонапарта. Лібералізм — система політичних поглядів, в основі якої лежить ідея свободи підприємництва, демократичного устрою держави й суспільства. Масова культура — культура, що відповідає інтересам, уподобанням і потребам широких верств населення в умовах індустріального суспільства; масова культура використовує новітні досягнення науки й техніки. Модерн (франц. — новітній) — напрямок у європейському й американському мистецтві кінця XIX — початку XX ст., що протиставляв

Додатки

Націоналізм — політика та ідеологія, спрямовані

на захист інтересів певних націй; однією із ці­

лей націоналізму є побудова й зміцнення неза­

лежної національної держави.

Нація — історично сформована спільність людей, об’єднаних спільною територією, мовою, еконо­

мічною діяльністю, традиціями та культурою.

Парламентська демократія — форма державної

влади, за якої законодавчий орган (парламент)

бере участь у формуванні уряду й у такий спо­

сіб має вплив на виконавчу владу.

Парламентська реформа — перетворення в якій­

небудь сфері державного, суспільного й культур­

ного життя, проведене з ініціативи та під контро­

лем парламенту.

Паризька комуна — революційний уряд, що за­

хопив владу на 72 дні в Парижі в 1871 р. Ко­

мунари відмовилися підкорятися Національним

зборам, а виступали за продовження війни із

Пруссією та відновлення в країні республіканської форми правління.

«Праві» та «ліві» — поділ політичних сил на дві

конфронтуючі групи. З’явився після Великої

французької революції, коли в парламенті представники різних політичних сил зайняли місця

у протилежних частинах зали.

Пробудження Азії — умовний вислів, що характе­

ризує значне піднесення національно­визвольного

й революційного рухів у Туреччині, Персії, Індії, Китаї та інших країнах Азії на початку XX ст.

Промисловий переворот (промислова революція) —

перехід від мануфактури до фабрики й заводу, великого машинного виробництва. Промисловий переворот відбувався не одночасно в різних кра­

їнах і тривав із кінця XVIII до 80­х рр. XIX ст.

Реалізм — напрямок у літературі й мистецтві, що

ставить перед собою завдання повного й неспо­

твореного відображення навколишньої дійсності.

Революційний терор — політика залякування за

допомогою репресій і фізичних розправ, що

здійснюється з метою зміцнення нової революційної влади та придушення опору політичних

супротивників.

Реставрація — тут: відновлення поваленого ре­

волюцією державного ладу або

Англія підтримувала союз монархів, але офіційно до його складу не входила. Синдикат — великі об’єднання підприємців із метою завоювання ринку, усунення конкуренції та створення сприятливих умов для комерційної діяльності.

Тред-юніони — назва професійних спілок у Великій Британії, США

втрачали юридичну, комерційну й виробничу самостійність, але значно збільшували прибуток. «Три народні принципи» — політична доктрина, у якій проголошувалися головні цілі політичної програми китайського революціонера Сунь Ятсена: націоналізм, народовладдя й народний добробут. Троїстий союз — таємний союз Німеччини, Австрії та Італії, укладений у 1882 р.; був спрямований проти Франції та Росії.

Урядовий курс — комплекс заходів уряду, спрямованих на стабілізацію суспільно­політичного

Зміст

Передмова ............................... 3

§ 1. Вступ. Світ наприкінці Нового часу 5

Розділ I. Європа та Америка наприкінці XVIII — на початку XIX ст. 9

§ 2—3. Велика французька революція (1789—1799 рр.) ..................... 10

§ 4. Консульство та Імперія Наполеона Бонапарта (1799—1815 рр.) ........... 17

§ 5. Громадянське рівноправ’я: від «Декларації прав людини і громадянина» до Цивільного кодексу Наполеона. Практичне заняття ........ 23

Розділ II. Європа та Америка

в добу революцій і національного

об’єднання (1815—1870 рр.) 27

§ 6. Промисловий переворот у країнах Західної Європи ..................... 28

§ 7. Суспільні наслідки промислового

перевороту. Практичне заняття ........ 32

§ 8. Велика Британія в першій половині XIX ст. 36

§ 9. Франція, німецькі держави, Австрійська імперія у 20—40­х рр. XIX ст. ........ 41

§ 10. Революція 1848 р. у Франції.

Друга республіка та Друга імперія ..... 47

§ 11. «Весна народів». Революції 1848—1849 рр. у Європі 53

§ 12. Об’єднання Італії та Німеччини ....... 59

§ 13. Російська імперія в першій половині XIX ст. 64

§ 14. США в першій половині XIX ст. Громадянська війна

§ 15.

§ 17. Еволюція європейської соціал­демократії: від марксизму до легальної парламентської діяльності. Практичне заняття ........ 90

§ 18. Франція наприкінці XIX — на початку XX ст.: від імперії до демократичної республіки .......................... 95

§ 19. Німецька імперія на шляху до світової війни 99

§ 20. Велика Британія наприкінці XIX — на початку XX ст. .................. 104

§ 21. Італія: важкий шлях до єдності 110

§ 22. Зростання економічної та політичної могутності США наприкінці XIX — на початку XX ст. 114

§ 23. Російська імперія наприкінці XIX — на початку XX ст.: час надій і розчарувань 121

§ 24. Австро­Угорська імперія та держави Балканського півострова наприкінці XIX — на початку XX ст. 128

Розділ ІV. Пробудження Азії.

Міжнародні відносини (друга половина

ХІХ — початок ХХ ст.)................. 135

§ 25. Японія в XIX — на початку XX ст.: стрибок у світові лідери? ............ 136

§ 26. «Піднебесна імперія» на шляху до революції ....................... 143

§ 27. «Довге» століття Османської Туреччини й Каджарської Персії ............... 149

§ 28. Британське панування в Індії. Народи Африки під владою європейських колонізаторів. Практичне заняття

1 2 3 4 5

Навчальне видання Д’ЯЧКОВ Сергій Володимирович ЛИТОВЧЕНКО Сергій Дмитрович

«ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ» підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів

Провідні редактори Л. А. Шведова, Н. П. Гур’єва Редактор С. С. Павлюченко Технічний редактор А. В. Пліско Коректор Н. В. Красна В оформленні підручника використані зображення, розміщені в мережі Інтернет для вільного використання Підписано до друку 30.06.2017. Формат 84 × 108/16. Папір офсетний. Гарнітура Шкільна. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 20,16. Обл.-вид. арк. 26,21 Тираж 28 681 прим. Зам. № 2908. ТОВ Видавництво «Ранок», вул. Кібальчича, 27, к. 135, Харків, 61071. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 5215 від 22.09.2016. Адреса редакції: вул. Космічна, 21а, Харків, 61145. E-mail: office@ranok.com.ua Тел. (057) 701-11-22, тел./факс (057) 719-58-67. Рекомендовано

kt@mitsar.com.ua