Анотація
Старий чоловік, піддаючись потокові життя, знаходиться в пошуку самопізнання і розуміння своїх власних виборів. Роздивляючись синє бездоганне
небо одного вечора, дідусь стикається із самотністю, яка відображає його внутрішній пограничний стан між залежністю та відмовою від змін. Він розуміє, що протягом усього життя покорювався багатьом речам. Проте, з'явлення хлопчика у сні, що є відображенням його майбутнього, поставляє під сумнів його
підкорення.
Через зустріч із хлопчиком у своєму сні, дідусь стикається з важким вибором - продовжувати
піддаватися потокові життя чи змінити свої думки та
дії. Але чи зможе він побороти страх ризику і знайти в
собі силу зробити зміни у своєму житті? Чи зможе герой знаходити себе серед туману згублених мрій та
втрачених можливостей?
Новела «Відлуння майбутнього» заставить читача
задуматися над своїм життям, прийняттям рішень та
пошуком власного щастя. Ця історія стане незабутнім
досвідом для кожного, хто шукає глибокого з’єднання
із самим собою.
Відлуння майбутнього
Заварюючи чай темного вечора, бачивши за вікном синє бездоганне небо, яке огортало земну кулю своєю простотою, дідусь видів у ньому самотність. Колір власного пограничного стану між залежністю та відмовою. Зрозумів, що усе своє життя покорювався. Покорювався власним судженням, судженням інших людей, адаптувався до негативних речей та чомусь сприймав це як норму. Культура переконала його, що скарги та боротьба з негативними ситуаціями є марними та навіть необґрунтованими. Згадуючи типові ситуації, старий хотів повернути час назад. Він би поступив по-інакшому. Вибір у сторону відмови від загальної думки був кращим. Чому йому було так важко це зробити?
Прийшов кіт та сів старому на коліна. Він був милим коричневим клубочком, якого забрав дідусь ще років десять тому одного дощового дня. Він тоді відчув, що не може залишити бідне кошеня в таких умовах. Якби тепер комусь показати
фотографію з того дня, ніхто би не впізнав : змучений, з подертим носиком сидів та не бачив у старому допомоги. Через деякий час кіт став безцінним жителем квартири, отримав назвисько Кессі та обожнював кожну проведену секунду зі своїм спасителем. Кіт відчував змішаність думок у голові свого господаря та пробував допомогти почуватися краще : іноді приносив щось з кухні, аби поласувати господаря. Навіть якщо це був корм для котів, у старого малювалась посмішка на збляклому обличчі. Кессі споглядав на господаря з іскрою в очах. Дідусь подивився у дзеркало та побачив відображення ніби ж давно реалізованої людини. Кожна зморшка на обличчі тримала в собі емоції та переживання, кожну посмішку, яку мав старий протягом життя. Тепер він зрозумів, що усі щасливі моменти відкладав на потім, думав, що це відбудеться без нього. Навіщо йому це?
Страх ризиків заполоняли його думки. Для цього ще й потрібні зусилля. ''Почекаю, коли буде кращий час''. ...Ветхий коричневий светр, на якому залишилась пляма від улюбленого чаю. Коротка чуприна, яку дружина колись обожнювала розчісувати перед виходом замість старого.
Місто спить, наче всі тут знайомі. Він роздивлявся вікна кімнат із незапаленим світлом, наче шукав там щось вічне. Роздуми не покидали його голову. Машини, які проїжджали на мокрому асфальті беззвучної вулиці, ковтали втому, даруючи нові й нові приводи для роздумів.
Після розмови з собою за чашкою чаю старий міцно заснув лицем до стіни з безліччю старих фотографій. Уві сні опинилось двоє осіб : він та малий. Де він вже його бачив? Заплутаний у цьому запитанні, старий вагався у кожній можливій відповіді. Це міг бути хто завгодно, але сильне почуття близькості не залишало сон, поставши над цими двома. Різко заговорив молодий співрозмовник, але для старого виявилось чималим зусиллям розчути хоча би одне слово з молодих вуст. Примруживши очі, хотілося покращити ситуацію. Його очі показували якийсь глибокий зміст, коли вуста не розмовляли. Їхній глибокий блакитний вигляд, наче затонулий у лазурних глибинах, що виникає з-під тонких зморшок навколо очей, додавав обличчю виразності. Важко не помітити, що час наставив свої позначки на них. Ретельний погляд, який очікує щось від свого опонента по розмові – все це можна побачити на людині, яка стала свідком найрізноманітніших переживань.
Переживань та покірності, якщо казати точніше. У хлопчикових рухах старий губився ще більше. Зненацька на сон обрушився шквал слів : потрібних у той момент їм двом. Хлопчик поглянув на старого та зібрано почав промову, підготовлену так, наче роками стримувався сказати про щось дорогоцінне, те, з чим не хотів ділитись : - Дідусю, я бачив тебе вчора у своєму сні! Тепер хочу розібрати усе по полицям. Можливо, ти вже підібрав свої звички й не хочеш їх змінювати, але..
Хлопця засмучувала віддаленість від себе. Помітив, що відкладав власні бажання на другий план, дбаючи про думку інших. Розчарувався у своїй здатності радіти моменту. Він зосереджувався на минулому та майбутньому, незважаючи на такий молодий вік. Постійна тривога переважала, перешкоджала насолоді. Минулої ночі побачив старого уві сні, проглянув стиль життя цієї людини. Було важко усвідомити, що це – його майбутнє. Як він не хотів усвідомлювати власні недоліки в житті, так не хотів і тут. Проте хлопцеві хотілося змінити ситуацію, зібрати волю в кулаки, не бути таким, як цей старий.
Дідусь остовпів. Він ніколи так не уникав важливих розмов, як зараз. Натомість хлопчик стояв, як на дебатах, серйозно втопивши погляд у старому. - … усе життя так не можна жити! Зміни є частиною життя, дідусю, а відмова від змін затримує нас. Найцікавіші пригоди та знання, які так хочеться отримувати, заховані через страх твого несхвалення. Ми маємо потужну силу, про яку ти не знаєш. Точніше, знав, але заховав її у собі, забувши.
«Ми? - думав дідусь. – Він присутній у моїй пам’яті, а я – у його. Але звідки?»
- Я не хочу, щоб ти дозволив негативним речам або труднощам перетворити нас на безчутну стіну…
Усе почало віддалятись. Розмова припинилась, а старий не промовив жодного слова.
Відчуваючи теплі промені вранішнього сонця на обличчі, дідусь відчував, що погас. Збагнувши свою помилку, він усвідомив, як підкорявся потоку, не встояв. Поглянув на стіну, оповиту старими світлинами, освітленими сонцем, та побачив там хлопця, який вів розмову декілька хвилин тому. Це була фотографія старого з молодості, з років навчання у школі. Ще з вогнем у серці, але починав відчувати зовнішні.
зовнішні обставити, які згубили його. Схиливши голову, дідусь поник. Лише Кессі був потішений пробудженню свого любого господаря. Проте сил у того вкрай не
було на величні зміни. Він повернувся до своїх звичайних рутин та в забуті мрії…
Він безпорадно дозволив потоку життя нести його туди, куди завгодно.
