Flying Bubka (ukrainian language)

Дорогий друже! Ти тримаєш у руках книгу, зі змістом якої я давно хотів тебе познайомити. Це моя історія становлення як людини, спортсмена, особистості, патріота своєї країни і просто хлопчика, який зміг свою мрію дитинства втілити у життя. Ми часто чуємо, що чемпіонами народжуються, а не стають, але на своєму прикладі я з упевненістю можу сказати, що це далеко не так. Завзятість, самоорганізація, повна самовіддача, дисципліна, працьовитість, беззаперечне дотримання своєї мети, вміння постійно вчитися і вдосконалюватися — приводить до успіхів і перемог не тільки у спорті, а й у житті. «Переможеш себе — переможеш усіх» — такий мій життєвий девіз, який постійно допомагає мені рухатися тільки вперед. У кожного з нас є багато талантів, про які ми навіть і не підозрюємо. Головне завдання — перемогти свої слабкості і постійно працювати над собою. Якщо ти готовий відкривати в собі нові грані, дерзати і долати всі перешкоди, впевнено йти до досягнення поставленої мети і здійснення своєї мрії, ця книга допоможе тобі не зійти з обраного шляху і знайти гідне місце під сонцем. Сергій Бубка

Київ 2015

Б

атьківський дім! Спогади про нього завжди переносять мене до маленького бабусиного будиночку на робочій околиці Ворошиловграда (нині Луганськ), де я народився і де пройшло моє дитинство. У цьому маленькому будиночку з двох кімнат, з вікнами за півметри від землі, жила вся моя родина: бабуся, батьки і ми з Васею — моїм старшим братом. Мама, Валентина Михайлівна, працювала в одній із поліклінік нашого міста. Батько, Назар Васильович, був військовослужбовцем і виховував нас у строгості, не потураючи нам, стежив за тим, аби ми щодня допомагали по господарству, змалку прищеплював нам любов до землі.

4

Нелегка доля випала моїй бабусі

Катерині Григорівні, яка виховувала нас з Васею, коли батьки були на роботі. Але незважаючи на труднощі, що супроводжували її життя й які б могли зробити її характер жорстким і суворим, в моїй пам'яті вона назавжди залишилася мудрою і розважливою, доброю, душевною і справедливою.

5

На відміну від мого брата Васі з

раннього дитинства я заслужив репутацію шибайголови. Одного разу я гуляв у дворі без нагляду старших і мені випала можливість, нарешті, розвідати, що знаходиться в двадцятивідерній бочці, що стояла біля будинку під навісом. Мені вдалося підтягнутися на руках і зазирнути всередину. Однак не втримавшись, я пірнув у неї. На моє щастя у цей момент Вася вийшов із будинку, він закричав щосили: «Сергійко тоне!». На цей крик вибігла мама і врятувала мене.

6

Мені було скучно сидіти на одному

місці, хотілося «досліджувати» все, що мене оточувало. Від цього і відбувалися всілякі неприємності.Одного разу я заліз під автобус, а той раптом почав рушати. Спасибі дорослим, що помітили мене і вчасно закричали так, що водій миттєво натиснув на гальма. Іншого разу я вирішив обстежити льох, та, поспішаючи, спотикнувся і бетонними сходами скотився униз, ледь не розбившись. Якось я хотів сховатися від мами: заліз на абрикосове дерево і зачаївся в його листі. Гілка не витримала моєї ваги, зламалася, і я впав на землю просто до маминих ніг. За всі мої витівки мені, певна річ, частенько діставалося.

7

Улюбленим моїм заняттям був футбол.

Я годинами ганяв на пустирі м'яча, грав то за двір, то за квартал, то за вулицю. Грати на справжньому футбольному полі вдавалося дуже рідко.

8

А ось займатися у гімнастичному

містечку можна було майже завжди. Там ми змагалися із хлопцями у спритності та вправності. Особливо я любив лазити по канату, займатися на брусах, стрибати через «козла». А в зимові дні захоплювали нас хокейні баталії.

9

П

ерше знайомство зі справжнім спортом у мене відбулося в басейні, коли я прийшов записуватися до секції плавання. Але одноманітні тренування в басейні не захопили мене. Потім була секція спортивної гімнастики, але й там я не затримався. Ну а в стрибковому секторі я опинився дякуючи своєму другові Славі Малахову, який усім розповідав, що за допомогою жердини можна навіть нашу річку Лугань у мить перелетіти з одного берега на інший і на другий поверх будинку запросто злетіти.

10

Восени 1974 р. я вперше потрапив на

тренування стрибунів із жердиною. Як заворожений, дивився я на хлопців, які злітають на висоту другого поверху будинку. Там же відбулася перша моя зустріч з тренером Віталієм Опанасовичем Петровим.

11

Наче не помічаючи мого захоплення,

тренер запропонував мені виконати кілька вправ: підтягнутися на перекладині, пробігти 30 і 60 м, стрибнути у довжину. Тренер, здавалося б, залишився задоволеним моїми результатами і сказав:

«Бути тобі стрибуном із жердиною!».

12

Проте до справжніх стрибків із

жердиною було ще далеко. На тренуваннях я опановував різні види легкої атлетики, стрибав у довжину й у висоту, брав участь у різних естафетах, які нескінченно вигадував наш тренер. І лише потім надійшла черга і жердини. Одного разу Віталій Опанасович приніс у манеж тумбочку, звелів забратися на неї, зручніше впертися металевою планкою для стрибків у висоту в яму з піском і просто поки штовхати цю імпровізовану жердину. Пізніше з цим снарядом я став стрибати у довжину, а потім і у висоту. Перший мій результат був

2 м 75 см.

13

Ч

имало синців і шишок набив я, і навіть зуб вибив одного разу на тренуванні, поки не опанував те дивне відчуття, яке відчуваєш у польоті над планкою. До вибитого зуба додалися і пізні повернення з тренувань — і моїм заняттям, здавалося, прийшов кінець. Батьки в один голос сказали: «Досить! Вважай, що відстрибався». Так би й сталося, якби за мене не заступився Вася. Він пообіцяв батькам, що буде водити мене на тренування, а заразом сам спробує тренуватися, якщо тренер візьме.

14

Так непомітно навіть для себе Вася захопився

стрибками. На тренуваннях він не жалів себе, бажаючи якомога швидше досягти результатів своїх однолітків. Щорічно він додавав до своїх торішніх результатів один метр. Працьовитість і завзятість дуже скоро дозволили йому показувати кращі результати і першим у групі Віталія Опанасовича виконати норму майстра спорту. Він став бронзовим призером чемпіонату світу в приміщенні 1985 р., срібним призером чемпіонату Європи 1986 р. На чемпіонаті світу 1993 р. посів 9 місце з результатом 5 м 70 см. У 1985 р. став чемпіоном СРСР, у 1994 і 1996 рр.

— чемпіоном України.

15

У 1979 р. в нашому з братом житті

настав перелом. Тренеру запропонували у Донецьку хороші умови для тренування стрибунів із жердиною, і він погодився на переїзд. Слідом за Віталієм Опанасовичем ми переїхали до Донецька. Мама з болем і тривогою в серці відпустила нас у самостійне життя. Адже Васі було 18, а мені — лише 15 років. Тоді вона сказала: «Синку, їдь. Ти без цього не зможеш». Пам'ятаю, як йшли ми пероном вокзалу, — Вася тягнув валізу з підручниками і моїми речами, а мама давала останні настанови.

16

їхали ми недалеко — всього чотири години,

а поIсправжньому ми виїжджали у нове доросле життя. Моя доля могла скластися інакше, якби старший брат не справив на моє спортивне життя доленосний вплив, і не став для мене надійною опорою, коли ми переїхали до чужого незнайомого міста Донецьк. І якщо стрибкам із жердиною судилося стати нашим родинним видом спорту, то основоположником «династії» справедливо вважати не мене, а Василя.

17

Поступово ми звикли до

самостійності: жили в гуртожитку, дбали про себе самі. Я вставав першим, розігрівав на кухні сніданок і мчав до школи. Вася взяв на себе приготування їжі, а я купував і приносив продукти. Спочатку з грошима було туго, доводилося економити. Незвичні з дитинства до надмірностей ми намагалися дотримуватися у всьому принципу розумних потреб. Доводилося самим себе обслуговувати: купувати продукти, готувати, прати, прасувати, прибирати, словом, ставати дорослими. Це були найважчі роки для нас обох, але саме вони загартували нас.

18

У донецькій школі № 57, де я

продовжував навчання, я швидко став своїм, напевно тому, що у нас із однокласниками було багато спільного — нас об'єднувала любов до спорту, яку школярам зумів прищепити вчитель фізкультури. Уроки часом доводилося виконувати в тролейбусі дорогою зі школи на стадіон і зі стадіону до гуртожитку. Особливо легко мені давалися гуманітарні предмети — історія та література. Директор школи, який викладав у нас у класі історію, дивувався, чому я віддаю стільки часу стрибкам. Він був переконаний, що з мене має вийти відмінний історик. У моєму атестаті про закінчення школи стояли тільки хороші оцінки.

19

Графік тренувань був дуже щільним. Але

для досягнення бажаних результатів потрібна не тільки наполеглива праця. Важливо було і дотримування режиму дня та харчування. Ми з Васею добре запам'ятали одну пораду знаменитого лікаря Миколи Амосова — «не бійтеся почуття голоду» — і донині ставимося до неї з усією серйозністю. Тому що зайва вага для стрибуна з жердиною — не менша проблема, ніж для гімнаста або артиста балету. Високі фізичні навантаження від атлета вимагають постійного та обов'язкового дотримання чіткого розпорядку дня, правильного розподілу часу роботи, відпочинку, харчування і сну. Висока самоорганізація — обов'язкова умова кожної людини, яка хоче досягти успіху.

20

Коли ти в хорошій формі, тобі нічого

не пошкодить. І зовсім інша справа, якщо ти втомлений та знесилений. Як же змагатися в такому стані? І тоді на допомогу приходив мій тренер, який учив мене не тільки правильно стрибати, а й мистецтву налаштовуватися на перемогу. Влітку олімпійського 1980 р. я виконав норму майстра спорту, подолавши висоту 5 м 10 см, а потім уперше став переможцем першості країни, щоправда, серед юнаків.

21

У 1983 р. фінське місто Гельсінкі приймало

перший в історії чемпіонат світу з легкої атлетики. Мені, тоді дев'ятнадцятирічному хлопцю, було довірено захищати честь нашої країни. Гельсінкі виявилися для мене такими ж щасливими, як і для радянських спортсменів, які 1952 р. уперше виступили на Іграх XV Олімпіади. Мені вдалося випередити найсильніших суперників і здобути звання чемпіона світу, подолавши планку на висоті 5 м 70 см.

22

У 1984 р. мені дуже пощастило. У Братиславі

мені підкорився перший світовий рекорд — 5 м 85 см. Після перших кроків розбігу, у мене на думці було одне: зараз я візьму цю висоту. Потім метрів п'ять розбігу перебував у якомусь далекому від дійсності стані. А далі намагався вже робити все технічно правильно, думав тільки про те, щоб зробити хороший «вхід», готував себе до моменту, коли повинен виконати все точно.

Цього самого року мені вдалось установити шість світових рекордів на спортивних аренах Парижа, Лондона, Рима, Вільнюса, Мілана, ЛосIАнджелеса.

23

Чемпіонати світу з легкої атлетики у

закритих приміщеннях були дітищем екс* президента IAAF Примо Небіоло. 1985 р. у палаці спорту Берсі в Парижі, столиці Франції, було проведено перший чемпіонат. Мені було приємно чути слова президента, що успіх цих змагань багато в чому забезпечений яскравими виступами і перемогами Марити Кох, Хав'єра Сотомайора, Патрика Шеберга і моїм. У перебігу всієї подальшої кар'єри я відчував підтримку і симпатію цієї видатної людини.

24

Кожний стрибок, виконаний на змаганнях,

залишається в моїй пам'яті. Проте найдорожчим вважаю стрибок на стадіоні імені Жана Буена в Парижі 13 липня 1985 р., коли мені вдалося зробити те, що раніше здавалося недосяжним —.стати першою у світі людиною, яка подолала шестиметрову висоту. Звичайно, я перебував у чудовій формі. Може, і те, що 9 липня у мене народився син, підхльостувало емоції, додавало гарний заряд. На 5 м 70 см стрибнув з першої спроби. Цього вже було достатньо, щоб перемогти, і тоді я прийняв неординарне рішення. Я просто подумав: «Навіщо стрибати 5 м 90 см, якусь проміжну висоту долати? ПоставлюIка планку на 6 метрів». З третьої спроби я її подолав. Це було сенсацією. Преса писала, що мій стрибок подібний польоту Гагаріна, що «Бубка підкорив Бастилію» (це сталося якраз напередодні Дня взяття Бастилії). Жираф є однією з найвищих тварин серед ссавців. У середньому висота цієї тварини сягає від 4,8 до 6 метрів

25

Хочу сказати кілька слів про мого тренера Віталія

Опанасовича Петрова, тренерську далекоглядність якого можна порівняти із мудрістю садівника, який не квапиться зірвати недозрілий рідкісний плід. Він не поспішав з визначенням моєї спеціалізації, твердо переконаний у необхідності багатогранної підготовки легкоатлета. Обов'язкову у великому спорті якість — терпіння — ми здобували разом. Із перших кроків він учив нас бути максималістами у спорті. Цієї науки я дотримувався не тільки протягом всієї спортивної кар'єри, а й протягом всього життя. З Віталієм Опанасовичем ми були немов дві сполучені посудини, зображені у підручнику фізики: все, чим він збагачувався як спортивний педагог, з невідворотністю природного закону відразу передавалося мені. Довірливо прямував я все життя, тому що мій шлях висвітлювався тренерськими знаннями, інтуїцією, життєвим досвідом.

26

Попереду були нові спортивні баталії —

наближалися Ігри ХХIV Олімпіади 1988 р. у Сеулі, які ставили перед нами нові завдання. Цього року змагальний сезон розпочався для мене пізніше звичайного — у липні. На початку сезону мені вдалося встановити черговий світовий рекорд у Братиславі — 6 м 05 см, а потім у Ніцці — 6 м 06 см. Але триматися на межі сил протягом тривалого часу було неможливо. Тому після тижневого відпочинку жердину я відставив убік і наліг на загальнофізичну підготовку — бігав у лісі, по піску, виконував вправи зі штангою. Паралельно освоював нові моделі жердин.

27

1988 рік. Ігри XXIV Олімпіади в Сеулі —

столиці Республіки Корея. П'ятнадцять стрибунів із жердиною допущено до боротьби за олімпійські медалі. Серед суперників було чимало моїх добрих друзів, висококласних стрибунів. Перед вирішальною спробою піднявся сильний шквалистий вітер, але я зловив віконце між його поривами і понісся доріжкою розбігу… Я переконував себе: «Зараз, цієї хвилини — або ніколи!». І висота підкорилася. Я зрозумів це ще у польоті і закричав від радості: «Перемога!».

28

Перемога виявилася радісною у два

рази більше: поIперше, олімпійську медаль мені вручав сам президент Міжнародної асоціації легкоатлетичних федерацій Примо Небіоло. А поIдруге, поруч зі мною на п'єдесталі пошани стояли мої товариші по команді Родіон Гатауллін і Григорій Єгоров. Радості моїй не було меж, коли я дізнався, що президент МОК Хуан Антоніо Самаранч, який вже давно уважно стежив за моїми виступами, радів моїм успіхам і давав життєві поради, в інтерв'ю назвав мене найвидатнішим спортсменом сучасності.

29

За час спортивної кар'єри мені

вдалося шість разів поспіль піднятися на вищу сходинку п'єдесталу пошани чемпіонатів світу (1983, 1987, 1991, 1993, 1995, 1997 рр.). На чемпіонаті світу 1991 р. у Токіо (Японія) я переміг зі скромним для себе результатом 5 м 95 см, проте результати відеоаналізу стрибка показали, що переможна спроба мені вдалася з таким запасом, котрий відповідав висоті 6 м 37 см.

30

Свій останній рекорд у закритих

приміщеннях — 6 м 15 см — я встановив 21 лютого 1993 р. в моєму рідному Донецьку.

21 рік ця висота не підкорювалася нікому. А рекорд 6 м 14 см, встановлений у 1994 р. на стадіоні в італійському Сестрієре, залишається поки ще неперевершеним. Із 35 встановлених світових рекордів для мене найпам'ятнішим залишається стрибок, коли вдалося подолати шестиметрову висоту.

31

Із обранням Хуана Антоніо Самаранча на

пост президента Міжнародного олімпійського комітету в олімпійському русі відбулися великі зміни. Однією з них було те, що слово «спортсмен» стало означати не тільки людину, яка займається спортом, а й її професію, таку, як учитель, лікар, інженер, шахтар і багато інших. СпортсмениIпрофесіонали дістали змогу брати участь в Олімпійських іграх. Я був одним із перших радянських спортсменів, який здобув професію «спортсмен» і став отримувати матеріальну винагороду за свою працю. Я не міг не згадувати про ті непрості умови, в яких я ріс і тренувався, в яких працював мій тренер і більшість його колег. І мені захотілося полегшити їх працю і поліпшити життя. Так виникла ідея створення спортивного клубу, який мав би забезпечувати хороші тренувальні умови для занять юних спортсменів та їх тренерів. 1990 р. моя мрія стала реальністю: у Донецьку відкрився «Спортивний клуб Сергія Бубки».

32

Часто думаю про те, що, можливо, і

не було б стільки перемог і рекордних стрибків, коли б не моя родина — дружина Лілія і сини Віталій та Сергій. У нас спортивна сім'я: Лілія — тренер з художньої гімнастики, а сини обрали улюбленим видом спорту теніс. Це найвідданіші мої вболівальники, які уважно стежать за усіма моїми досягненнями, переживають, сидячи на трибунах стадіону або біля екрана телевізора, створюють умови для роботи, допомагають порадою, підтримують у важку хвилину, щиро радіють перемогам. Адже це так важливо, коли тебе розуміють і поділяють із тобою радості й смуток. І за це я їм дуже вдячний.

33

Спорт увійшов у моє життя з дитячих років і залишився в ньому

назавжди. Я ніколи не бачив себе поза спортом, поза його баталіями, радощами і печалями. Займаючись улюбленою справою, я часто замислювався про майбутнє, подумував про професію тренера. Освіту я отримав в одному з кращих вищих спортивних навчальних закладів країни — Київському державному інституті фізичної культури. Я був гордий тим, що в його стінах навчалися великі спортсмени — олімпійські чемпіони Лариса Латиніна, Борис Шахлін, Віктор Цибуленко, Володимир Голубничий, Валерій Борзов, Анатолій Бондарчук, Юрій Сєдих і багато інших. Його випускники здобули 111 золотих, 78 срібних і 87 бронзових олімпійських медалей.

34

Р

обота в міжнародних спортивних організаціях викликала розуміння гострої необхідності глибоких знань з історії та нинішнього стану олімпійського руху, його різних аспектів. Багаторічні наукові дослідження дозволили мені 2014 р. успішно захистити дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора наук з фізичного виховання і спорту. З того часу, як я став членом комісії атлетів Міжнародного олімпійського комітету я намагався поєднувати всі види своєї діяльності з освітою та науковими дослідженнями.

2001 р. мені вдалося захистити кандидатську дисертацію з проблем студентського спорту, а 2014 р. — докторську з історії і розвитку олімпійського руху.

35

Звичайно, я знав, що день розставання зі

стрибковим сектором рано чи пізно має настати, але відтягував цей момент, як тільки міг. По закінченні Олімпійських ігор у Сіднеї (2000 р.) я прийняв рішення завершити свою спортивну кар'єру. Прощання відбулося в лютому 2001 р. на турнірі «Зірки жердини» в Донецьку. Там востаннє я з'явився на публіці у змагальній формі, під оплески вболівальників зняв шиповки, зачохлив жердину і в оточенні хлопчаківIстрибунів із жердиною, які прийняли від мене символічну естафету, залишив стрибковий сектор.

36

Я завжди поIдоброму заздрив тому,

що в деяких видах спорту проводяться свої престижні турніри: турнір Великого шолома в тенісі, Континентальний кубок у хокеї на льоду, Тур де Франс у велосипедному спорті.

1990 р. народилася ідея проведення турніру «Зірки жердини». Турнір отримав величезну популярність і визнання в усьому світі. Він щороку збирає найсильніших стрибунів світу і вважається неофіційним чемпіонатом світу зі стрибків із жердиною.

37

Моя спортивна кар'єра збіглася за

часом з діяльністю президента Міжнародного олімпійського комітету Хуана Антоніо Самаранча — людини багатогранної й захопленої, яка перетворила Олімпійські ігри в яскраве явище сучасності. Ідеї, що реалізував Самаранч, захопили мене, що у свою чергу сприяло ому, що я був обраний членом МОК, головою комісії атлетів МОК, а в подальшому членом виконавчого комітету МОК

38

Я відданий олімпійському руху. Спорт — моє

життя. Я любив його, коли був спортсменом, і після — коли став працювати на керівних адміністративних посадах. Я вважаю себе дуже щасливою людиною, бо відкрив для себе світ олімпійського спорту. Він дав мені багато чого, і я радий, що можу йому служити.

39

23

липня 2005 р. в актовій залі вищого навчального закладу, де я здобув освіту, мені було надано високу і почесну довіру — я був обраний президентом Національного олімпійського комітету України. Для більшості людей НОК асоціюється з Олімпійськими іграми. Я хочу зазначити, що участь спортсменів в Олімпійських іграх — це вершина, до якої прагнуть мільйони атлетів, починаючи з самого юного віку. Українські спортсмени гідно представляють свою країну на цих всесвітніх спортивних форумах. І ми можемо пишатися тим, що спортсмени України достойно репрезентують країну на Олімпійських іграх. Але це лише один напрям нашої роботи. Велику увагу ми приділяємо популяризації спорту, здорового способу життя, залученню дітей, молоді, всього нашого суспільства до занять спортом.

40

М

и проводимо велику роботу з розробки та впровадження культурноIосвітніх програм, які допомагають виховувати у підростаючого покоління найкращі людські якості, долучають до національної та світової культури, знайомлять з історичною спадщиною олімпійського руху та олімпійськими цінностями. У своїй діяльності ми віддаємо пріоритет етичним цінностям і філософії «чесної гри», допомагаємо спортсменам, які закінчили активні виступи у великому спорті, знайти своє місце у суспільстві, піклуємося про ветеранів спорту. Світова спільнота високо цінує наші досягнення, визнавши НОК України в 2013 р. одним із найкращих у світі за пропаганду спорту й олімпійських цінностей.

41

З того часу минуло багато років. Сьогодні

я беру участь у найкрупніших легкоатлетичних змаганнях планети, але вже як функціонер. Такий самий шлях пройшли багато моїх друзів і колег, які, закінчивши спортивну кар'єру, залилишилися служити «королеві спорту» — Ірена Щевинска, Альберто Хуанторена, Стефка Костадинова, Наваль ЄльIМутавакель та багато інших. Дружні стосунки й постійні контакти з багатьма з них дозволили мені залишатися у звичному середовищі й активно брати участь у розвитку улюбленого виду спорту, сприяти підвищенню його популярності у світі й вихованні юних атлетів.

42

Після завершення спортивної кар'єри,

маючи за плечима понад 25Iрічний стаж виснажливої праці, я думав, що зможу забути легку атлетику і займуся чимось іншим. Проте любов до свого виду спорту стала моєю плоттю і кров'ю. Я вирішив пов'язати своє життя із легкою атлетикою, але вже в іншій ролі.

2001 р. я був обраний в раду Міжнародної асоціації легкоатлетичних федерацій (IAAF), однієї із впливовіших організацій світового спорту, віцеIпрезидентом якої є з 2007 р.

43

Я — максималіст, і прагну завжди

одного — перемоги. А щоб перемагати на вищому рівні, треба повністю віддаватися своїй справі, іноді чимось жертвувати в ім'я високої мети. Себе подолати — одна з найвищих цілей у спорті, і, мабуть, у будьIякій творчій діяльності.

44

Я відчуваю задоволення, якщо своїми

порадами можу допомогти обдарованим і талановитим спортсменам досягти успіхів і перемог.

45

Щоб досягти поставленої мети у спорті,

окрім таланту потрібно ще й подвижництво — готовність терпіти, гідно переносити труднощі заради високої мети, добровільно відмовлятися від багатьох життєвих спокус. У спорті, як і в будьIякій сфері життя, треба, насамперед, навчитися перемагати самого себе. Перемагати щодня, без вихідних і свят.

46

Як би не склалося ваше життя і куди б

не закинула вас доля, ніколи не зупиняйтеся на шляху до поставленої мети. Для людини немає нічого неможливого, якщо він вірить у свої сили. Перемагайте! Перемагайте себе! Перемагайте у чесних змаганнях гідних суперників! Це і є справжнє людське щастя!

47

ББК 75.711.783 (4 укр) УДК 796.431.4 ЖI74

Видання Міжнародного центру олімпійських досліджень та освіти

Життя в польоті. — К.: Олімп. літ., 2015. — 48 с.

ISBN 978I966I8708I85I5

У виданні використано спогади видатного спортсмена сучасності Сергія Бубки, фотоматеріали з його особистого архіву

ISBN 978I966I8708I85I5

ББК 75.711.783 (4 укр)