Газета "Колос", Спецвипуск № 2 частина 3 від 27 квітня 2012 року

13

Спецвипуск №2

Втрачене свідоцтво про право власності на 1/3 будинковолодіння в с.Торське по вул.Нова,34 на прізвище Білявський Володимир Васильович, видане 23 вересня 2003р. Торськівською сільською радою, вважати недійсним.

Спецвипуск №2 u

14

НАШ ЛІТОПИС

1990 році я почав вивчати свій родовід по материній та батьковій лініях. Знайомлячись з фондами ЗАГСУ, дивувався, з якою теплотою розповідається там про подвижницьку працю дідів і батьків наших. І не тільки визначних особистостей, які вийшли з моєї родини, і залишивши помітний слід в історії села Новосілка Костюкова, але й рядових скромних моїх працелюбів-пращурів.

У

Після того, як закінчив дослідження свого родоводу, в мене зародилася ідея про написання книжки про історію села Новосілка. У 2002 році в Чернівцях зустрівся зі своїм шкільним товаришем Іваном Івановичем Міськом. Після закінчення Новосілківської семирічної школи він поїхав підкорювати цілинні землі, а я продовжив навчання в середній школі, яка була відкрита в 1957 році. Після служби в армії повернувся в село, почав працювати в колгоспі. А Іван після армії подався у Казахстані, потім оженився, переїхав на постійне місце проживання в село Баламутівка Заставнівського району Чернівецької області. При зустрічі Іван запитав, чим буду добиратись додому?

- Звичайно, автобусом, відповів я.

- То знаєш що, поїдьмо до мене, я тебе познайомлю зі своєю дружиною, дітьми, а потім поїду до своїх батьків у село, тому що вже довго у них не був. Я погодився. Ми приїхали в Баламутівку, я познайомився із сім'єю Івана. Після частування друг показав сімейний альбом зі світлинами. Я звернув увагу на один із знімків, де був жовнір - чи то польський, чи австрійський, - не можна було спочатку взнати, бо світлина була стара, трохи понищена. Я запитав, чия це фотографія. «Це якийсь мій далекий родич по материній лінії, до якого приїжджав у гості Юрій Федькович, вони разом служили в австрійській армії», - така була Іванова відповідь. Ця світлина утвердила мене в ідеї, що я повинен написати історію села.

- Як його звати? - запитав.

- Та якийсь Нарівняк, відповів Іван. Я багато чув з розповідей старожилів та своїх родичів про Семена Нарівняка, і як до нього двічі приїздив Юрій Федькович - буковинський Соловій. В цей же час я розказав Іванові про свою ідею і попросив дати мені цю фотографію Семена Нарівняка на певний час. З цього моменту я почав збір матеріалів про історію Новосілки. В травні 2008 року в моїх починаннях мене підтримав Василь Олійник - директор Заліщицького краєзнавчого музею, за що я йому дуже вдячний. Про подаровану світлину я забув. Але Василь Іванович запитав, що я знаю про Семена Нарівняка. Виявилося – небагато. Тому почав збирати матеріали про його життя та його родину в селі. Опитавши близько двадцяти людей, я міг встановити, де проживав Семен Нарівняк, хто проживав після нього. Слід привів мене до Магди Дмитрівни Міськи (1924 р.н.). Поглянувши на світлину, вона сказала, що це не Семен Нарівняк, а її троюрідний брат, який служив у польському війську у 1934 році.

- Батько і бабка розказували мені про Семена Нарівняка, але я вже погано пам'ятаю про це. Мені здається, що десь між документами моїми була якась фотографія. Треба її пошукати. Покликала дочку Марію, яка витягла з шухляди завернуті документи. Пере-

бираючи документи, світлини, Магда Дмитрівна знайшла знімок розміром 4x5 см.

- Зліва - це батько Семена, біля нього сидить його брат Федір, а стоїть Семен Нарівняк. Фотографія зроблена, коли Семен йшов до війська. Який то був рік, я не пам'ятаю. Довго вона згадувала, але так і не змогла як слід згадати, ким вона приходиться Семенові. Згідно даних метричних книг, дід Семена Нарівняка теж називався Семеном (1746 - 1816 рр). В нього було два сини: Іван (1786 1849рр.) був одружений з Нагуляк Катериною, а Федір був одружений y Шупарці. Батько Семена Нарівняка мав п'ятеро дітей: Федір був одружений в с.Винятинці; Петро, Василь, Семен був одружений з Бричкою Марією; Палагна вийшла заміж за Повшика Івана, мали двоє дітей - Ганну та Івана. Дочка Палагни Ганна вийшла заміж за Гоменюка Михайла. У них народилися син Дмитро та дочка Марія. Син Палагни Дмитро одружився з Бричкою Ганною. Мали дві дочки -

сьогодні всіх за мій рахунок. Лейбчиха дуже зраділа такій пропозиції. Нараз двері відчинилися, Семен увійшов до корчми. Вони обнялися. На очах у них були сльози. Сіли до столу, довго розмовляли. Всі, хто був у корчмі, вловлювали їхні спогади. Говорили іноді на трьох мовах (Семен знав добре німецьку, волоську, мадярську). Попрощавшись з нами, Юрій Федькович подякував за Семена: «Доброго чоловіка маєте в селі, я дуже пишаюсь своїм братом Семеном». З корчми вони пішли до Семена Нарівняка. Юрій Федькович перебував у селі близько п'яти днів. У неділю Семен разом з Ю.Федьковичем були в церкві. Семен водив його на зруйнований замок, знайомив із селянами. Багато ще дід розказував про Ю.Федьковича, але пройшли роки, то я всього не пам'ятаю, те, що пам'ятаю, те й розказую". Далі вона вже із захопленням переповідала: „Через рік Ю. Федькович приїздив на весілля до Семена. Свято

він у Заліщицькому радгоспітехнікумі викладачем німецької мови. Він ділився зі мною, що збирає матеріали, щоб відкрити музей у селі. Він міг мені допомогти дізнатися, хто був Іван Крук і яким чином міг бути знайомий із Семеном Нарівняком. Але, на жаль, довідався, що Петро уже рік, як помер. В родинній хаті тепер живе його внук. Я попросив, щоб мене познайомили із старожилами села, які могли знати, хто був Іван Крук. Назвали мені декілька прізвищ, але сказали, що найкраще історію села Шупарка знає Крищиха. Жила ця жінка майже в центрі села. На подвір'ї я зустрів жваву, не дуже подібну на старожительку жінку. Привітавшись, я представився і повідомив, якої я хочу допомоги. Жінка сказала: «Перше, чим я вам розкажу про те, чого ви хочете, я вам розповім про себе та розкажу, які в мене є документи про село Шупарка». На стіл лягли сотні листів, фотографій, а вона все виймала і виймала папери з шухляди. «Моє пріз-

оформляв якісь документи чи женився, перепутав букву «у» на «и». Уже мій тато писався Крик. Так з Круків пішли Крики. «Пам'ятаю, що тато розказував мені, як дід Іван Крук їздив на похорон на Буковину з Семеном Нарівняком. Вони разом служили "в австрійському війську. Другий раз з Семеном їздили у Заставну, коли помер Михайло Дутчак, який був ординарцем у Федьковича. Дід ніс дерев'яний хрест. Коли помер дід, Нарівняк був на похороні». У 1900 році на парафію с.Новосілка був призначений о.Омелян Боярський. Він зі своєю дружиною Климентиною Попович приїхав з м.Вашківці Чернівецької області. Ще під час проживання у Львівській області Климентина посилала свої вірші в газети та журнали, які редагували Іван Франко та Осип Маковей, який був знайомий з Климентиною Попович-Боярською. Разом з Іваном Франком Осип Маковей закладав основи федьковичезнавства. Спершу

вище - Крик Ганна Іванівна. Народилася 1924 року. Була в Українській Повстанській армії. На Волині потрапила в полон до москалів: була поранена. Мене вилікували і засудили на 10 років таборів. Відсиділа від дзвінка до дзвінка. Коли випустили, я не мала права повертатись до рідного села. Направили мене в Чернівці, де і приписали. Через 5 років повернулась додому. Чоловік помер. Маю дві доньки: одна в Америці, друга в Польщі на заробітках. Живу сама. Ще трохи годна робити, але сильно болять мої поранені ноги». Я запитав, чи знає вона щось про Івана Крука, який жив у Шупарці. Очі в неї засвітилися: - Знаю, знаю, це мій дід.

-Тоді чому у вас прізвище «Крик?

- А то якийсь писар, коли дід прийшов з війська і

він взявся за збирання біографічних документів, пов'язаних із буковинським письменником, і вже через кілька років опублікував «Матеріали до життєпису Юрія Федьковича». Климентина Попович-Боярська активно допомагала у збиранні матеріалів про Юрія Федьковича, особливо про його перебування в Новосілці у побратима Семена Нарівняка. У нашому селі Федькович присвятив Семенові поему «Пуга»: «Мому брату Семенові (в Новосілці Костюковій) на поклін» Климентина Попович зібрала деякі фотографії, записала спогади очевидців (зокрема Івана Повшика) про Семена Нарівняка та Юрія Федьковича і ці матеріали передала Осипу Маковею. Осип Маковей мав дружні стосунки із о.Омеляном Боярським, він неодноразово був гостем у Климентини Попович. Пізніше він написав у життєписі Юрія Федьковича «про його незвичайну приязнь із Семеном Нарівняком - селянином із Новосілки Костюкової коло Заліщик. Семен служив разом з Федьковичем при війську в 41 Чернівецькому піхотному полку, куди брали буковинців і галичан, був з ним в Італії 1859 року. Йому-

Ганна вийшла заміж за Сольського М.І., а Магда (1925р.н.) вийшла заміж за Міська Івана Савовича. В них народилося четверо дітей: Іван (мій шкільний товариш), Марія, Михайло і Василь. Магда Дмитрівна проживає з дочкою, Михайло живе посусідству, Василь проживає на грунті, де проживав Семен Нарівняк зі своїми батьками. Іван, який проживав на Буковині, помер у 2005 році. Дітей у Семена не було. Другим етапом мого дослідження було наступне: хто з далеких родичів Семена Нарівняка пам'ятає з розповідей своїх батьків про перебування Юрія Федьковича в гостях у Семена Нарівняка. Згадує Ковбінька Гафія Михайлівна: „Мій тато, Гоменюк Михайло, був рідним братом Гоменюка Дмитра, батька Міськи Магди Дмитрівни. Ми— близька родина. Була я ще малою і чула перекази про Семена Нарівняка. Пам'ятаю, як розказували, що до нього приїздив якийсь Федькович, казали, що письменник. Я не грамотна, то й не знаю, але добре запам'ятала, як мій дід Григорій розказував про того письменника. Перший раз приїздив, коли Семен прийшов з війська. Недалеко від кузні була корчма, в якій щовечора збирались чоловіки, щоб випити по чарочці горілки. Дід розказував, що він з товаришами сидів у корчмі. По обіді до корчми ввійшов якийсь у капелюсі, козацької статури, з пишними вусами чоловік. Чемно привітався, попросив присісти за стіл, поклав свого куферка в куток, а на нього капелюха.

- Я би хотів бачити Семена Нарівняка, - сказав він. Ми всі здивувались, що такий поважний пан хоче бачити простого селянина.

-Він тут недалеко живе, вище кузні третя хата. Йди, Васильку, проведи пана до Семена., - заметушилася жінка корчмаря Лейби.

- Та ні, ви приведіть його сюди, я хочу бачити його тут. Дружина Лейби попросила сина, щоб той покликав до корчми Семена. Хлопчик миттю зник за дверима. Ми почали цікавитись, ким доводиться цей пан Семену Нарівняку.

- Це - мій брат, - сказав пан, прізвища якого ми не знали.

- Я чемно вибачаюсь, що я не представився громаді. Я - Юрій Федькович з Буковини, ми разом з вашим Семеном служили у війську. Я повернувся два роки тому, а Семен цього року, от я і приїхав до нього в гості. Пані корчмарко, частуйте

Семенові робила сестра Палагна, яка вже була одружена і мала двох дітей. Тато Семена помер в 1849р., коли син служив ще у війську. Федькович був йому за батька. Весілля було назначене на 23-25 листопада 1860р., робили весілля тоді три дні, тепер то вже це скасували, роблять за один день". Рідна сестра Ковбіньки Гафії - Гоменюк Емілія поправила свою сестру: „А пам'ятаєш, як дід Гриць казав, що був якийсь скандал зі священиком, що він не хотів вінчати молодих. 24 листопада було свято Пилипа, і в цей день вже не можна було робити весілля, бо заходив Пилипівський піст (Різдвяний). У суботу рано Федькович, як весільний батько, поїхав до Заліщиків на своїй бричці, говорив зі старійством міста, давав телеграму до Відня і дістав дозвіл на вінчання Семена. Повернувся Ю.Федькович десь близько обіду. Конфлікт був вичерпаний. Священик повінчав молодих вночі перед постом. Дід казав, що якби не Федькович, то весілля могло розпастись». Згадали рідні сестри Гафія Ковбінька та Емілія Гоменюк, що дід і тато розказували, як Ю.Федькович гостював у Семена майже десять днів. Весілля було веселим, Федькович жваво танцював, жартував. Коли він повертався у Чернівці, то Семен Нарівняк та його родина проводжали письменника аж за село. Гафія Ковбінька продовжила свої спомини: «Дід розказував, що в розмові Семена Нарівняка згадувався якийсь Іван Крук із Шупарки». Я вирушив до Борщівського району. Тут звернувся до людей і попросив показати двір, де проживає Петро Данилюк, котрого добре знав, адже працював

u

то й присвятив потім поет свою поему «Пуга», написану 1862 року, і в присвяті згадав про свою фотографію, яку йому Семен «видер силоміццю його фото». Се лиш незначний слід і доказ на те, що ми вже не раз чували про незвичайно прихильне відношення поета до простих жовнірів ще перед 1859 роком. Мабуть, того 1859 року, зараз по війні, або найпізніше 1860 року,, пустили Семена з війська, при котрім він вислужив 12 років. Небавом потім, як Семен Нарівняк вернувся до Новосілки Костюкової, приїхав до сього села і Федькович, очевидно з Чернівців». Другий раз приїхав Юрій Федькович до Новосілки Костюкової восени (1859 або 1860 році) на весілля Семена і замешкав у Палагни Повшик. На весіллі був за батька, а син Палагни - Іван Повшик - був за дружбу Семенові. У Івана Повшика лишився ще в пам'яті спогад, що Федькович з вуйком Семеном мали велике закохання, так що собі не викали. Як ішли до трахерні або до театру на забаву, то Федькович без Семена не пішов. Потім, як уже Федькович сам осів на господарстві у горах, намовляв він Нарівняка, щоби той прийшов до нього і вів його господарство, а він потім його подарує. Нарівняк справді був у Путилові цілий тиждень, але гори йому не послужили, він заслаб і вернувся у своє село, обдарований гуцульською одежею. Відтак ще писав Федькович Семенові: «Будеш жалкувати, що не хочеш того маєтку приймати, бо я не жонатий, дітей не маю, і женитися не буду». Що Федькович міг мати таку гадку і так писати до Нарівняка, - се дуже подібне до правди; він же потім дарував свій маєток наймитові Юськові Огоновському. Після того, як я зібрав матеріал про Семена Нарівняка та перебування Юрія Федьковича в селі Новосілка Костюкова, в лютому 2011 року я відвідав музей Юрія Федьковича в Чернівцях. Але матеріалів про перебування Юрія Федьковича в Новосілці я не знайшов. Домовились, що будемо співпрацювати в даному питанні. Теперішнє покоління новосільчан гордиться тим, що в селі двічі побував буковинський соловей Юрій Федькович.

Василь ЗАЯЦЬ, с.Новосілка

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

За останні роки значні трансформації відбулися як у суспільстві, так і в сім’ї – як особливому, унікальному соціальному інституті. В одних родинах освітою займаються з перших років життя, в інших – взагалі не практикують її. А необхідно, щоб читання, освіта сприймались в сім’ї, в суспільстві як один із важливих способів передачі знань і досвіду поколінь і щоб сім’я, суспільство, церква, школа, бібліотека об’єднали свої зусилля в популяризації сімейного читання. Тому бібліотеки району одним із напрямків своєї діяльності обрали роботу з сім’ями, реально взаємодіючи з дитиною, батьками та місцевою громадою. І, таким чи-

ном, стають відкритою системою, в якій здійснюється діалогове між особисте спілкування. Сьогодні добра, розумна книга, сімейне читання повинні об’єднати людей, вдихнути щиру любов у подекуди заформалізовані між людські взаємовідносини. «Бібліотека – організатор сімейного читання» - на таку тему в читальній залі районної бібліотеки проведено районний семінар. «Публічна бібліотека – організатор сімейного читання» - тема виступу Ольги Тракало, директора Заліщицької ЦБС. Консультації, методичні рекомендації: «Форми соціокультурної діяльності бібліотек в організації сімейного читання», «Організація сімейного читання – запорука поєднання зусиль бібліотекаря, школи, батьків і дітей», «Інформаційне забезпечення сімейного читання в бібліотеці» підготували зав. відділом інформаційно-бібліографічної та методичної роботи Ореста Калінка, заступник директора по роботі з дітьми Олександра Топольницька, провідний бібліограф Світлана Пукіш. Думками про роль книги в сім’ї поділились

активні читачі центральної районної бібліотеки Василь Дяків – заступник директора Заліщицької державної гімназії, Галина Щербина – вчитель початкових класів, пенсіонер. У роботі семінару взяли участь і виступили зав.відділом культури і туризму РДА Оксана Безушко, головний спеціаліст відділу молоді і спорту РДА Надія Макух та Галина Ковалишин – головний спеціаліст районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Учасники семінару взяли участь у проведенні бенефісу читача Ростислава Пацарини: «Читай як я, читай краще мене», який підготували і провели працівники районної бібліотеки для дітей. Із узагальненою інформацією результатів анкетувань для батьків: «А Ваша дитина читає в бібліотеці?», «Чи знаєте Ви свою дитину?» ознайомила О.А.Калінка. Ореста КАЛІНКА, зав.відділом інформаційно-бібліографічної та методичної роботи

15

Спецвипуск № 2

ПОСТАТІ

u

ро відомого військовика, воєначальника, галичанина Нагуляка розповідали учасники національно-визвольних змагань за волю і незалежність України. А от до пошуків його слідів спонукав підпис під фотосвітлиною, яку я побачив в експозиції шкільного музею 107-ї десятирічки у Харкові. Її стенди розповідали про випускників військової школи червоних старшин. Отже, підпис: Нагуляк Онуфрій Михайлович. З 15 квітня 1932 року – начальник і військом школи червоних старшин імені ВУЦВК. Я пообіцяв харків’янам розгадати загадку – хто він, звідкіля, що було з ним далі? Уже перша відповідь на мій запит із Головного Управління кадрів Міністерства оборони багато що прояснила: - Онуфрій Нагуляк народився 1890 року в селі Новосілка – Костюкова Заліщицького повіту Галичини. Далі я пішов випробувальним шляхом – написав сільському поштареві листа з проханням знайти когось з родини Онуфрія Нагуляка. Відгукнувся (навіть не міг повірити удачі) рідний брат розшукуваного – Василь Нагуляк. «Ваш лист мене дуже зацікавив. Бачу є на світі люди, які й донині не забули мого брата Онуфрія. Пам’ятаю, він писав до нас ще в 1917 році. Останній лист надійшов від нього з Харкова. Було то, здається, у 1928 році». І я поїхав до Новосілки. Біля автобусної зупинки стояв гурт сельчан. Підійшов, почав розпитувати про Нагуляків. Їх, як виявилось, не так легко було знайти. Бо Нагуляків багато. Багато і Василів. А от про Онуфрія ніхто не знав. На щастя, один із старожилів почав щось пригадувати: «Здається, у Василя Нагуляка був ще брат Онуфрій Михайлович. Той брат вчився колись в гімназії, але з першої світової не повернувся…» На подвір’ї господаря, до якого таки допитався, мене зустрів літній чоловік.

- То це ви мені писали про брата Онуфрія? Що знаєте про нього? Бо від мене довідаєтеся мало. Навіть знімка немає.

- А я вам привіз фотокопію. Дивіться військову форму прикрашають два ромби на петлицях. Не простий чин. Його часто називали «галицьким генералом»…

П

- То він! Мій старший брат Онуфрій. Брате мій! Останній раз я бачив тебе як мені було 8 років. Сиротами виросли ми… Згадав молодший брат і справді небагато. Бо не писав старший, хоч міг би, адже доля його вела в Тернопіль, де під час встановлення радянської влади голревкому влітку 1920р. Нагуляку довелося очолювати цивільну владу, тобто бути комісаром міста. Але про це він замовчував. З різних причин вважав за непотрібне вказувати цей півторамісячний строк у своїй автобіографії. Тоді ж і

краю були позначені масовим добровільним вступом кращих синів народу в ряди Української Галицької армії. Та дуже часто фронтову долю чоловіків поділяли жінки. З червоним хрестом на білій пов’язці серед стрільців була дівчина з Малашівців Теодозія Лучанко. В години фронтового затишшя вона разом з односельчанкою Ганню Пригар працювала в аптеці, доглядала хворих у лазареті. Щира допомога, лагідне слово молодої галичанки додавали сил і надії на одужання на одному стрільцеві. У 1920 році, коли тиф масово косив ряди

процесу, вис оких рівних бойової і політичної підготовки, висококваліфікованих командирським і викладацьким складом. В цьому немала заслуга новосілківця Нагуляка. Лише у 30-х роках родина Теодозії в Малашівцях отримала листа з Харкова. Усі в селі вважали, що дівчина пропала десь за Збручем в роки громадянської війни. Раділи кожній вісточці, а на прохання надіслати фотографію з чоловіком, дочка відповіла матері, що «нема фотографа». Не відали галичани, що за листами, надісланими за кордон, пильно

галицького стрілецтва, на Великій Україні їй випало лікувати поручника Онуфрія Нагуляка. А потім фронтові дороги з’єднали їх – вони одружилися. Навіть у мирний час доля пов’язала наддністрянця з армією. Стати військовим було його мрією з дитинства. Тому й залишився у Червоній армії, з якою з’єднались частини Української Галицької армії. Повернутися в рідний край подружжя не могло, оскільки їх би переслідувала польська окупаційна влада. У час українізації Онуфрій Нагуляк очолював військові підрозділи, виховував молоді кадри з надією на прийдешній час визволення галицьких земель. У 1924 році його призначено помічником начальника і комісаром Української кавалерійської школи в Єлисаветграді (нині м.Кіровограді). У службовій атестації за підписом начальника школи Шмідта 6 грудня 1924 року записано: «Швидко орієнтується в будь-якій ситуації. До підлеглих ставиться дуже добре. Вимогливий, користується великим авторитетом. Вмілий організатор, має практичний досвід, формування частин, глибоко знає військову справу… Доцільно висунути на посаду єдиноначальника, до якої він повністю підготовлений. І ось з 1932 року наш земляк – начальник і комісар Харківської школи червоних старшин. Тепер військову форму Нагуляка прикрасили два ромби на петлицях. Школа славилась доброю організацією навчального

стежила радянська цензура. Зв’язок з тими, хто перебував за кордоном, вважалося злочинами. З часом бездітне подружжя Нагуляків попросило відправити до них 9-річну Ганну. В родині погодилися. І одного дня на Волочиській митниці польсько-радянського кордону мати передала дочку сестрі, яка прибула з Харкова. До Малашівців, як кажуть в народі, рукою подати. Проте Теодозія не мала дозволу завітати на вітцівське подвір’я в родинне галицьке село. У Харкові Ганна навчалась в українській школі, але лише – три роки. Бо в Україні вже згущувалися чорні хмари масових переслідувань, безпідставних звинувачень, незлічених арештів. Згодом Ганна Лучанко свідчила, що вона ще мало знала про арешти в будинку, де жили військові. Дядько Онуфрій старався ні з ким не спілкуватися. Листів нікому не писав. Ніхто не знав, яка доля чекає Нагуляків. Тому вирішили не ризикувати і відправили дівчину назад в Галичину. Службовий шлях військовика Нагуляка неможливо уявити без навчання. У жовтні 1933 року він – слухач особливого факультету Військової Академії імені Фрунзе. У зв’язку з цим подружжя переїхало з Харкова до Москви. В атестації за 3 листопада 1935 року сказано: «Слухач Нагуляк за час навчання до дисциплін ставився з відповідальністю. Курс тактики й оперативного мистецтва засвоїв дуже добре. Питання упра-

не відвідував батьківської оселі. Правда, якось повідомив (і про це в родині пам’ятали, що дружина в нього – галичанка Теодозія родом із села Малашівці Зборівського повіту. На пошуки когось з родини відгукнулася Ганна Лучанко. Вона свого часу жила в Нагуляків у Харкові. І знову спогади, відтак вичитував сторінки особової справи полковника Нагуляка, висланої на адресу Тернопільського обласного військкомату. Мені відкривалося чуже життя з трагічною розв’язкою і наслідками. Перед смертю Михайло Нагуляк, новосілківський хлібороб ділив землю між дітьми: - Онуфрієві найменше, бо я продав поле, аби віддати його на науку.. Залишилося п’ятеро сиріт. Юнак вчився у чоловічій гімназії в Коломиї. Завдяки своїм здібностям та великій силі волі. Їх вистачило в нь ого і на те, щоб вступити до Львівського університету. Але… Події революції 1905 року в Росії знайшли відгук і серед студентів гімназії. Онуфрій Нагуляк ще більше захоплюється бажанням бачити рідний край вільним від гніту Австро-Угорської монархії. У 1908 році прогресивно настроєний студент вступає в ряди соціалдемократичної партії Галичан. Онуфрія спіткала така ж доля, що й багатьох його ровесників: війна, мобілізація в австрійську армію, італійський фронт, полон. З розпадом Австро-Угорської монархії молодий Нагуляк поповнив лави галицького стрілецтва. Роки національно-визвольної боротьби за самовизначення Галицького

НАМ ПИШУТЬ

u

вління знає твердо. Теоретично підготовлений добре. Авторитетний, активний, вміє організувати колектив. Спокійний, дисциплінований, тактовний. За теоретичною підготовкою може бути використаний у строковій і штабній роботі. О.Нагуляк – слухач особливого факультету академії мріяв про закінчення навчання та майбутню службу у Збройних силах України, набуті знання та досвід у Московському військовому закладі використати для зміцнення національної армії. Адже під мундиром радянського офіцера билося серце українського патріота. Та після закінчення академії, у травні 1936 року його призначили помічником інспектора вищих навчальних закладів Приволзького військового округу. З Москви ще зрідка надходили листи у Малашівку. А потім – невідомість. Здогадувалися: оскільки Онуфрій був військовим, його, як і багатьох воєначальників, очевидно, знищила тоталітарна репресивна система. Трагічним тридцять сьомим обривається блискуча військова кар’єра нашого краянина. Останній запис в його справі: «19 лютого 1937 року Нагуляк звільнений з рядів РСЧА в запас. А це в розквіті сил. Йому було тоді сорок сім. А куди ж поділася дружина Теодозія? В результаті пошуків для Тернопільської книги «Реабілітовані історією» надійшла відповідь з останнього місця служби Нагуляка. З управління служби безпеки в Самарській області скупо повідомили: «Нагуляк Онуфрій Михайлович, колишній студент Львівського університету, помічник інспектора РЗУЗ при Волзькому окрузі, полковник, дата арешту – 23 липня 1937 року, розстрілу – 21 листопада 1937, місто Куйбишев. Нагуляк Теодозія Андріївна – домогосподарка. Дата арешту – 23 липня 1937, дата розстрілу – 21 листопада 1937 року. Отже, їх заарештували, засудили і розстріляли одного дня «Постановою Особливої наради НКВС СРСР, прокуратури СРСР від 17 листопада 1937 року». Тепер ми достеменно знаємо, що справу на подружжя сфабрикували. Де б не служив О.Нагуляк, зміна місця служби його не врятувала б. Невсипучі енкаведисти знали, що радянський полковник

ЛІТЕРАТУРНА СВІТЛИЦЯ

u

Споконвіку у сиву давнину на Великдень припадав поворот сонця на літо, а це означало пробудження всього живого, воскресіння природи, перемогу життя над смертю, правди над облудою. І люди дуже цьому раділи. По-особливому відсвяткували Великдень у Народному домі села Нагоряни учні шкіл с.Нагоряни та Нирків. За сприянням завідувача Народним домом Н.Я.Львівської, завідувача бібліотекою А.М.Крисової, завідувачів дитячим дошкільним закладом

«Д звіночок» с.Нагірян С.В.Сиванич та загальноосвітньої школи Г.В.Маланич, вчительки початкових класів Н.Б.Прокопи, під керівництвом музичного керівника М.О.Забчука відбувся святковий концерт, присвячений Великодню. Це світле свято Христового Воскресіння допомогло оцінити скарби нашого талановитого українського народу, зворушило душі й серця кожного. Галина МАЛАНИЧ, завідуюча школою

Найстаршого сина старі Волянюки поховали без голови. Мусій, сусід, привіз із Чорткова, з тюрми, лише тіло. З одягу, хоча й геть закривавленого, впізнав парубка. Удома батьки присвітили до воза свічками, порепаними правицями захищаючи від поривів вітру крихітні вогники. Матвій зняв шапку, перехрестився, відкинув солому, що прикривала тіло сина. Крик жаху вирвався з грудей обох Волянюків. І сягнув би неба, якби вони не затулили роти руками, щоби не сполохати «істребків», котрі щомиті могли опинитися біля обійстя.

– Ото й усьо, що зумів випросити. Тобто виміняти за те, що ви дали, – розвів руками Мусій. – Добре, що знайшов у гарнізоні свого колишнього постояльця... А де голова хлопця – він не знає. Певно, енкаведисти так мучили вашого Петра, що страшно було й дивитися на нього... Ото й усьо, що моєму постояльцеві вдалося відтягти від ями. Ото й усьо... Ховали Петра наступної ночі. Разом із батьками за труною йшли двійко їх дітей – наймолодший син Павло й трохи старша від нього Парася. Середущому, Пилипові, теж дали знати до лісових хлопців. Але він не прийшов. Мабуть, «Орел», котрий керував сотнею УПА, не відпустив – може бути засідка. Місяць, що боязко виглянув із-за хмари, вихопив із темряви на цвинтарі обличчя

Матвія та ще одного сусіда, котрі несли труну, блимнув на Петрових батьків і Павла. Парася стояла трохи віддалік. Вітер щемно шурхотів опалим листям. Пилипа теж уже ніколи не побачили батьки. Довгі літа чекали бодай якоїсь звістки від нього – марно. Пошепки переказували з інших сіл, що він відступив із вояками на Захід, а потім виїхав до Канади. Там тяжко працював, став багатим фермером. На цибулі бізнес зробив і все ще вирощує її. Найкраща в усій провінції – у нього. Звідусіль їдуть вчитись. А до рідних в Україні не озивається: переживає, щоби не зашкодити їм. Батьки втішали себе думками, що хоч середущому там добре, бо в молодших долі склалися не так, як гадалося. Закінчивши школу, і Павло, і Парася змушені були залишитися в селі. Вступати до інституту навіть не пробували: хто прийме тих, у кого два брати – повстанці?! Поховавши батьків, так і жили в селі. Обійстя – через межу, але ніхто чужий не здогадається, що в них брат із сестрою ґаздують. Парасі пощастило – вийшла заміж за вчителя історії, котрий викладав її так вірнопіддано, що невдовзі секретарем партійної організації колгоспу обрали. Точніше, призначили, бо хто б насмілився проголосувати проти, коли «є пропозиція з району». Полікарп, так звали Парасиного чоловіка, дбав і про парторганізацію, і

собі з вершком організовував. Сусіди сумно жартували, що приїжджі можуть сплутати його кам’яницю зі школою-восьмирічкою. Павло з дружиною тільки й спромоглися, що підмурувати і перекрити батьківську хату – на більше зароблених у колгоспі копійок не вистачило. ...Пилип дався чути, коли Україна стала незалежною. Надіслав листа, в якому просив вибачення за тривалу мовчанку, пояснював, чому не озивався. Потім приїхав. Вклонився могилі батьків, загостював і в Павла, і в Парасі, пороздавав подарунки. Про себе розповідав мало, більше цікавився, що в селі діється, як склалися долі тих, кого він знав. Пообіцяв допомагати обом – і братові, й сестрі, а ще їхнім дітям та внукам. На вокзал Пилипа проводжали Парася та її сім’я. Павло не зміг: розболілося серце. Відколи померла дружина, а він ледве видряпався з цупких лап інфаркту – часто хапався за груди. Коли Пилип від’їжджав – зліг од хвилювання. Дочка і внуки залишилися біля батька – мало що може трапитися. Минуло кілька днів – і звістка з-за океану.

– Діду, а Оля, баби Параски внука, казала, що їм той ваш брат Пилип, який у Канаді, телефонував, – вихором влетів до хати Петрик.

– Ну то й що, – старий Павло вдавано байдуже відірвав погляд від тазика з водою: сам прав собі одежину, щоби не завдавати зайвого клопо-

є український патріот. Тому жорстокою була розправа.

19 лютого 1937 року його звільнили з армії. В ті роки виключення з партії здебільшого означало не що інше, як пряма дорога в забуття, в енкаведистський підвал. І через п’ять місяців Нагуляків – заарештували. Чотири місяці тривало слідство. Підсудним пред’являли безглузді звинувачення в причетності до міфічних організацій, які нібито готували інтервенцію Польщі і Німеччини в СРСР. Лише у 1965 році цих людей реабілітували. Військовий трибунал Московського військового округу на запит про причини звинувачення повідомив, що О.М. Нагуляк був членом Української шпигунської націоналістичної організації, керованої фашистськими колами Польщі і Німеччини, учасником антирадянської військово-фашистської змови. А Нагуляк Теодозія Андріївна звинучена у зв’язках з керівниками Української націоналістичної організації, з агентами польської розвідки, була інформована про залучення чоловіка до військово-фашистської змови. Кримінальні справи на подружжя нагуляк О.М. і Т.А. припинені через відсутність доказів злочину. Обоє реабілітовані посмертно…» Яка ж доля дівчини, яка тимчасово жила з Нагуляком в Харкові? Довгожителькою Тернополя була Ганна Лучанко. Та лише в редакції Тернопільської книги «Реабілітовані історією» з документальних відповідей вона дізналась про трагічну долю подружжя Нагуляків, в яких була на вихованні. Отже, чужа земля Поволжжя сповила і взяла у свої обійми галичан вдалині від отчого краю, куди мріяли повернутися. Але, на жаль, не судилося… Отже, бажаний про О.Нагуляка життєпис неповний і чекає свого доповнення. Його ім’я гідне для внесення в літопис рідного краю, де започаткувався його рід, звідки пішов у світ шукати зірку своєї долі. Тож хай ці друковані рядки будуть незгасною свічкою та нев’янучою квіткою на його невідому могилу. Єфрем ГАСАЙ, член Тернопільського облтовариства «Меморіал» ту Оксані, дочці. Має коло чого поратися, бо ж двоє діток, а чоловік на заробітках.

– Діду, Оля хвалилася, що він обіцяв посилку прислати... Кошлаті, мов кущі терну, брови старого збіглися докупи. Вицвілі очі вкотре почали обмацувати стару родинну світлину на стіні. Кахикнув, шморгнув, як дитина, носом. Ковзнув рукою по обличчю: – Клятий порошок роз’їдає очі. Милом таки краще прати... Через два тижні біля Парасчиного обійстя зупинилася легківка. Павло крізь шибу побачив, як два молодики винесли з неї великий, дбайливо обгорнутий ящик. Одразу ж відійшов од вікна: ще подумають, що підглядає. А ввечері Параска з клуночком – до Павлової хати.

– Ось. Пилип прислав пакуночок із Канади. Казав і тобі вділити. Викотила на стіл із вичовганою цератою чотири цибулини.

– Бачиш, які великі. І солодкі, не те, що наші. Ти ж любиш чорний хліб зі смальцем. А з такою цибулею – смакота... Шмигнула за двері. ...Повернувшись із роботи, Оксана не застала батька вдома. На столі лежали недоїдені окраєць хліба зі смальцем і переполовинена цибуля. Старого Петра знайшли на цвинтарі – упав напівдорозі між могилами брата й дружини. У закоцюрблих руках тримав копію родинної світлини. Зображення ще маленьких Парасі й Пилипка були відірвані. Вітер гнав опале листя. Богдан МЕЛЬНИЧУК

16

Спецвипуск №2 u

АКТУАЛЬНА ТЕМА

u

Відповідно до Постанов Верховної Ради України від березня ц.р. «Про відзначення 100-річчя від дня народження Михайла Стельмаха», 130-річчя з дня народження Ігоря Стравінського та 120-річчя Миколи Куліша, на виконання заходів ОДА, з метою вшанування видатних людей – письменника, композитора і драматурга – в районі підготовлено відповідні заходи. Ними передбачено відділом освіти провести інформаційно-просвітницькі години, літературні вікторини, композиції про життя і творчість М.Стельмаха, Ігоря Стравінського та Миколи Куліша. Оформити в бібліотеках книжкові виставки, стенди, організувати у навчальних закладах конкурс ілюстрацій, ювілейних викладок документів. Контроль за виконанням заходів покладено на завідувача відділом з питань освіти Павла Мирончука.

u

(Продовження. Початок - у попередніх номерах газети.)

6. Чи означає введення ринку землі, що будь-хто зможе купувати та продавати землі?

- Продавати землю зможуть усі, хто, звісно, володіє нею та має на те бажання. Тобто законопроектом «Про ринок земель» не передбачено обмеження прав власників земель. А ось купувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва зможуть лише: громадяни України; фермерські господарства; держава та територіальні громади.

7. Чи не станеться так, що після введення ринку землі всю землю скуплять іноземці?

- Ні, це безпідставні побоювання. Іноземці матимуть право лише орендувати землі сільськогосподарського призначення у громадян України. Юридичні особи також не матимуть права на придбання сільськогосподарських земель, а тому ринок земель буде повністю закритий для іноземного капіталу.

8. Чи відійде земля іноземцю, якщо він буде її законним спадкоємцем?

- Іноземці, які після набрання чинності Законом України «Про ринок земель» отримають у власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення, в тому числі шляхом успадкування, зобов’язані відчужити їх протягом одного року з дати набуття. Право власності на земельні ділянки сі-

НА ТЕМИ ДНЯ

Щорічно, починаючи з 2002 року, понад 50 країн світу за ініціативою Міжнародної конфедерації вільних профспілок трудящих, яку підтримала Міжнародна організація праці (МОП), відзначають Всесвітній день охорони праці. Указом Президента Україні від 18 серпня 2006 року день об'єднання людей навколо проблеми збереження життя і здоров'я працівників офіційно визнаний і в Україні - 28 квітня, коли наша держава разом з усім світом відзна-

здоров'я громадян України. Значення охорони праці у «зеленій» економіці - сприяння ефективності виробництва через безпеку та культуру праці, зниження рівня виробничого травматизму і професійних захворювань на виробництвах, що гармонійно поєднують економічні потреби суспільства з потребою постійного відновлення і збереження довкілля. У рамках підготовки до Дня охорони праці організаційним

чає Всесвітній день охорони праці. За даними Держгірпромнагляду України у 2011 році загальна кількість нещасних випадків, пов'язаних із виробництвом, порівняно з минулим роком зменшилась на 9%, або на 1041 випадок (на підприємствах України у 2011 році травмовано 10657 осіб, у 2010 році - 11698 осіб), а кількість нещасних випадків із смертельним наслідком, пов'язаних із виробництвом, порівняно з минулим роком збільшилась на 41 нещасний випадок або на 6% (на підприємствах України у 2011 році смертельно травмовано 685 осіб, у 2010 - 644 особи). Такий стан справ потребує посилення уваги до охорони праці державних органів, об'єднань роботодавців, громадського контролю професійних спілок. Не виникає сумніву, що подальше існування і розвиток людства напряму залежить від збереження природного середовища. Всі ми спостерігаємо кліматичні зміни, наслідком яких є зміна правил гри в економіці розвинутих країн світу. Україна, прагнучи стати повноправним членом європейського співтовариства, повинна теж переосмислити підходи до економіки в державі. «Зелена» або екологічна економіка може стати тією рятівною соломинкою, яка дасть людям безпечні робочі місця в ході розвитку соціальної інфраструктури.

u

Концепція «зеленої» економіки пропонує уряду, роботодавцям та громадянам перейти до розробки збалансованих шляхів розвитку, що включають сприяння інвестиціям у природний капітал (збільшення частки заповідних територій, посилення захисту лісів тощо), вирішення проблем енергетики та забезпечення екологічно чистими продуктами харчування, приділення уваги питанням використання земель та планування землекористування, оптимального розподілу обмежених ресурсів та поліпшення управління ними. В Україні ця проблема є особливо загрозливою. Застарілі технології, недбале ставлення до утилізації відходів своєї діяльності не дозволять Україні в майбутньому забезпечити економічний розвиток. Великий потенціал в створенні «зелених» робочих місць в таких галузях виробництва, як відновлювальні джерела енергії, будівництво, транспорт, переробка, сільське та лісове господарство. Але розвиток «зеленої економіки» повинен бути тісно пов'язаний із безпечними і здоровими робочими місцями. Наше спільне завдання гарантувати, що ті «зелені» робочі місця, які зумовлюють мінімізацію негативного впливу на навколишнє середовище, також будуть безпечними та здоровими для працюючих. А нові «зелені» технології повинні бути безпечними і не шкідливими для

комітетом схвалено план заходів, яким передбачено проведення на національному, галузевих та регіональних рівнях комплексу всеукраїнських акцій. Ці заходи спрямовано на привернення уваги громадськості до масштабів проблем на виробництві, а також до того, яким чином створення і просування культури охорони праці може сприяти зниженню рівня щорічної смертності -та травматизму. Організаційний комітет звертається до центральних і місцевих органів виконавчої влади, об'єднань підприємців і роботодавців, профспілкових організацій усіх рівнів, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, керівників підприємств із проханням активно долучитися до цієї роботи та гідно відзначити у квітні 2012 року День охорони праці на кожному підприємстві, у кожній установі, організації. Оргкомітет пропонує напередодні та протягом квітнятравня вшанувати пам'ять працівників, які загинули на виробництві, відвідати сім'ї потерпілих, винайти можливості для надання їм допомоги з вирішення матеріальних, соціально-побутових та інших проблем. За матеріалами управління Держкомзему у Заліщицькому районі

БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

Цьогорічний квітень виявився для власників автотранспорту не особливо втішним: працівниками відділу державтоінспекції зафіксовано 92 порушення правил дорожнього руху. Причини їх, звичайно, різні. Але найсуттєвішим фактором порушень є те, що в багатьох випадках в ту чи іншу поїздку вирушають на несправному транспорті, і друге, що найбільше непокоїть, - це те, що водії сідають за кермо в нетверезому стані. У квітні таких випадків зафіксовано в районі 4. Начебто й невелика кількість, але уявімо собі, скільки лиха мо-

же накоїти п’яний водій за кермом. Незважаючи на значні штрафні санкції (від 255 до 850 грн.), люди свідомо порушують правила дорожнього руху. Наші працівники намагаються попередити різного роду небезпеку на автошляхах – проводимо профілактичні бесіди з водіями транспортних засобів в господарствах, із молоддю – в навчальних закладах міста, які також володіють різними видами транспорту, і неуважність їх, незнання окремими з них правил дорожнього руху, легковажність на автодорогах є

«К О Л О С»

- Заліщицька районна газета. Видається українською мовою щоп’ятниці koloszal@inbox.ru Матеріали з позначкою (Р) чи (*) оплачені згідно з чинним законодавством України.

головними причинами ДТП. Шановні водії, власники транспортних засобів, будьте обачні на дорогах, не ігноруйте правил руху. Самодисципліна кожного з вас на автошляхах – то запорука безпеки не тільки особисто вас, а й пішоходів, водіїв зустрічного транспорту. Ваша недбалість дорого обійдеться всім, кого ви зустріли на трасі. Тому увага і повага повинні бути притаманні кожному, хто цінує життя і здоров’я людей. Михайло МЕЛЬНИК, начальник Заліщицького відділу державтоінспекції

Наш р/рахунок 26004198767 у РАЙФФАЙЗЕН БАНК “АВАЛЬ” (м.Київ),

МФО 380805, КОД 02475256. Адреса: Редакція газети “Колос”, вул. І.Франка, 6, м.Заліщики, 48600 Реєстраційне свідоцтво ТР №313, 16.10.2001р. Наклад 2680 прим. Передплатні індекси: 61356, 91090

АГРАРНІ ПИТАННЯ

u

льськогосподарського призначення, які не були відчужені в установлений строк зазначеними особами, примусово припиняється в судовому порядку.

9. Чи не станеться так, що після введення ринку землі всю землю скуплять олігархи?

- Ні, адже водночас із запровадженням ринку земель передбачається заборонити надмірну концентрацію земельних ділянок сільськогосподарського призначення у власності однієї особи. Це означає, що обмежується максимальна площа земельної ділянки, якою може володіти особа. Максимальна площа залежатиме від кліматичної зони та становитиме: для Полісся – 1500 га; для Лісостепу – 1750 га; для Степу – 2100 га; для Карпат – 900 га; для Криму – 1100 га.

10. Чи не станеться так, що після введення ринку землі всю землю скуплять спекулянти?

- Нагріти руки на землі ласим до «легких» грошей спритникам не вдасться, бо будуть встановлені високі ставки державного мита при перепродажу сільськогосподарських земель. Йдеться про диференційну ставку, яка становитиме від 100% нормативної грошової оцінки – у разі відчуження у перший рік до 60% – на п’ятий рік. Це унеможливить спекулятивні оборудки із землею, оскільки зробить їх економічно не вигідними.

11. Чи не призведе введення ринку землі до появи декількох великих олігархів-латифундистів?

- Жодних підстав турбуватися з цього приводу немає. Законопроектом передбачаються системні заходи щодо запобігання тіньовим оборудкам із земельними ділянками, а саме: • встановлюються обмеження щодо придбання земель пов’язаними особами, які спільно або узгоджено господарюють, впливають на економічну діяльність суб’єкта господарювання, що додатково забезпечить попередження надмірної концентрації земель в одних руках; • передбачається, що покупець ділянки буде зобов’язаний подавати декларацію про свою непов’язаність із суб’єктами господарювання, які вже володіють землями сільськогосподарського призначення.

12. Для чого буде запроваджено обмеження купівлі землі в одні руки?

- Граничний розмір земель сільськогосподарського призначення у приватній власності однієї особи не може перевищувати 2100 гектарів. Обмеження встановлюються, перш за все, для уникнення монополізації та надмірної концентрації земель сільськогосподарського призначення. Це сприятиме сталому розвитку фермерських господарств, дрібних землевласників, усіх тих, хто живе та працює на землі і за природою своєю повинен дбати і дбатиме про розвиток рідного села, соціальну складову і його майбутнє. У великих агрохолдингів дещо інші пріоритети. Матеріали надані управлінням Держкомзему у Заліщицькому районі

ГОСПОДАРЮ НА ЗАМІТКУ

Турбота про захист саду починається з появою бруньок. Весняне тепло сприяє розвиткові основних хвороб і появі шкідників. На молоді листочки осідають спори їх збудників, на рослини нападають шкідники. Тому головне вчасно і кваліфіковано захистити дерева. ХІМІЧНІ ПРЕПАРАТИ Першу обробку бажано провести нітрафеном (200300 г на 10 л води) проти яєць кліщів, мідяниць, попелиць, щитівок, листовійок, проти парші та плямистості. Водночас сухий грунт обприскуйте сумішшю розчину сечовини та хлористого калію (відповідно 1500 і 1000 г на 10 л води). Це сприятиме не лише підживленню рослин, а й знищенню збудників парші, що знаходяться на грунті та на опалому листі. Якщо дерева були дуже уражені різними грибковими хворобами, а також при наявності на штамбах моху та лишайників, обприскайте їх залізним купоросом (500 г на 10 л води). Якщо на деревах є тільки парша використайте розчин бордоської рідини (300-400 г мідного купоросу і стільки ж вапна на 10 л води). Для боротьби з паршею використовують хлорокис міді (30- 40 г) або поліхом (40 г на 10 л води). З набубнявілих бруньок вранці струсіть жуків яблуневого квіткогриза на брезент, розстелений під деревом. У цей же період обпри-

скуйте дерева бордоською рідиною проти парші, якщо раніше не встигли обробити нітрафеном. При наявності на деревах великої кількості білана, шовкопряда, листовійок, попелиць, мідяниць, кліщів обробіть дерева карбофосом (100 г на 10 л води). Можна застосувати нешкідливий мильний розчин (200-400 г господарського мила на 10 л води), настій або відвар тютюну (400 г). Колоїдну сірку (50-100 г на 10 л води) застосовують для оприскування дерев груші при сильному їх заселенні галовим кліщем та кущів смородини - бруньковим кліщем і при ураженні махровістю. Для зниження аґрусової вогнівки землю під кущами в період розпускання бруньок вкрийте щільним матеріалом, по краях насипте грунт. Потім укриття зніміть, винесіть за межі грядок і ретельно помийте. Рослинні препарати також допоможуть у боротьбі зі шкідниками. Для виготовлення їх можна використати: живокіст (дельфіній), настої і порошки з яких дуже ефективні проти гусені шовкопряда, білана жилкуватого, молей і ткачів. Настій з ломиносу очищає дерева від шкідників. Молочай застосовують для боротьби з гусінню різних шкідників. Болиголов плямистий - дуже отруйна рослина з неприємним запахом. Відвар з усіх частин його ефективний

проти гусені, дрібних жуків і трачів. Відваром з блекоти чорної можна знищити попелиць. Дурман - близький родич блекоти, водні настої його ефективні проти шкідників-листоїдів. Порошки, відвари з тютюну широко застосовуються в боротьбі з попелицями, трипсами, гусінню, листовійками, трачами. Навіть при дуже обережному обприскуванні розчини отрутохімікатів вітер відносить вбік, тому вони можуть потрапляти на овочі, фрукти, квіти. Щоб цього не сталося, під час обприскування накрийте їх плівкою, яку потім обережно зніміть, винесіть за межі грядок і ретельно помийте. Овочеві культури також можуть стати в пригоді. Настої та відвари з бадилля помідорів застосовують для знищення шкідників-листоїдів і попелиць. Навіть висаджені в міжряддях аґрусу помідори відлякують вогнівку і трача. Проти попелиць ефективні настої і відвари з бадилля картоплі, а відварами з гіркого перцю можна надійно захистити рослини від попелиць, мідяниць, гусені та слимаків. Водним настоєм лушпиння цибулі знищують попелиць, а хрону – гусінь шкідників-листоїдів. Підготувала викладач еколого-біологічних дисциплін ВП НУБіП України «Заліщицький аграрний коледж ім.Є.Храпливого» Любов СОПІВНИК

ВТРАЧЕНЕ НЕДІЙСНЕ *Втрачений державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯА №784643 за реєстраційним №010564703964 (Нирківська сільська рада) на прізвище Тарабавко Параска Онуфріївна вважати недійсним. *Свідоцтво про базову загальну середню освіту серії ТЕ №40675718, видане загальноосвітньою школою І-ІІ ст. с.Винятинці 16.06.2011р. на прізвище Зварич Наталії Іллівни вважати недійсним.

ВІДДІЛИ РЕДАКЦІЇ:

Редактор О.І. ДЯКІВ

Ольга МЕЛЬНИК, заступник редактора відповідальний секретар ......................2-18-69 Галина КОРЧЕВСЬКА, заввідділом суспільно-політичного життя................2-11-42 Ігор ІВАНСЬКИЙ, фотокореспондент 2-12-43 Бухгалтерія..................................................2-18-69

Висловлювані авторами думки можуть не збігатися з позицією редакції. Згідно Закону “Про пресу в Україні” редакція зберігає за собою право редагувати та скорочувати подані текстові оригінали, які не рецензуються і не повертаються. Листування з читачами - лише на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Рекламодавці самостійно відповідають за зміст рекламних блоків, за збереження авторських прав та прав третіх осіб.

Газета видрукувана у друкарні ТОВ “Буковинський видавничий дім” (м.Чернівці, вул.Прутська, 29, тел. 52-20-77). Чергова по номеру

Ольга МЕЛЬНИК. Комп’ютерна верстка Євгенія МУРЗА. Комп’ютерний набір - Марія РЕХТЕЦЬКА. Коректор - Ірина ІВАНСЬКА.