пах (Оренбурзька область, Росія, на межі з Казахстаном), де був комісаром студентського будівельного загону “Прометей”. Однак, про цей епізод мого життя я згадав уже у розділі “Романтичні і важкі студентські роки”. Видно, таки Бог є на білому світі і я йому вдячний за те, що так сконструював мою долю, яка залишає мене живим і неушкодженим і дає мені шанс ще-і-ще бачити цей дивовижний та чарівний світ і робити в ньому добрі справи. Дякую Тобі, Боже! Про всесильного Бога, про віру нашу православну, про попів і церкву треба сказати окремо. Але почну з іншого. Зовсім недавно помер мій рідний Тато... Це сталося 18 жовтня 2006 року, якраз тоді, коли я з делегацією екологів України перебував у Польщі. В місті Познань на зустрічі з деканом екологічного факультету місцевого університету мені повідомили, що телефонували з Вінниці – щось сталося дома, а через декілька хвилин – що помер батько. Світ мені потемнів зразу, бо Тато був мені ще й другом і наймудрішим вчителем в моєму житті. Стало гірко і боляче, що я можу не встигнути до нього на похорон. Місто Познань аж під німецьким кордоном. Щоправда, польські та мої вінницькі колеги Льоня Стефанков і Саша Мудрак з розумінням поставилися до цього горя і оперативно мене відправили до Кракова. Проте о дев’ятій годині вечора у міжнародній касі на залізничному вокзалі у Кракові мені повідомили, що поїздів аж до ранку на Львів - Київ немає. Мене охопив розпач, але, слава Богу, не надовго. Не встиг я отямитися, як підійшов літній, але підтягнутий і симпатичний чоловік і запропонував йти з ним до поїзда. Він твердо сказав: “Ви будете завтра вранці у Вінниці”. Як не дивно, йому віддавали честь і провідники, і бригадир поїзда, і навіть польські, а потім наші прикордонники. Виявилося, що це був Михайло Федишин – повноважний представник Укрзалізниці у Польщі на рівні консула, друг Георгія Кирпи – колишнього міністра транспорту України. Він мене морально підтримував аж до Львова. Далі я благополучно близько дванадцятої години дня, за півтори години до похо-
73