Page 1


Василь ПЕТРУК

Любіть Україну (автобіографічна повість життя, кохання і науки)

Вінниця 2012

1


ББК 84 Укр6 П31

У книжці використані фотографії з сімейного альбому автора

Петрук Василь П31 Любіть Україну (автобіографічна повість життя, кохання і науки). – Вінниця, 2012. – 271 с. іл. ISBN У третьому виданні, виправленому і доповненому, написаному до 50-річного ювілею відомого українського вченого, доктора технічних наук, професора В.Г. Петрука, висвітлені історичні нариси його малої Батьківщини, спогади дитинства, юнацьких і студентських років та науковопедагогічної діяльності, які можуть бути корисними у справі виховання української молоді в дусі патріотизму, любові до життя і людей. ББК 84 Укр6

ISBN © В.Петрук, 2012 petrukvg@gmail.com http://eeb.vstu.vinnica.ua http://ineek.vstu.vinnica.ua 2


ПЕТРУК ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ

Директор інституту екології та екологічної кібернетики, завідувач кафедри екології та екологічної безпеки Вінницького національного технічного університету, доктор технічних наук, професор, член-кореспондент Української технологічної академії, академік Української академії економічної кібернетики, академік Міжнародної академії наук екології та безпеки життєдіяльності, лауреат премії імені Івана Богуна, експерт Євросоюзу з інтегрованого управління та поводження з відходами, лауреат номінації ’’Людина року в галузі науки’’ за 2002 рік, заступник голови Конгресу української інтелігенції Вінниччини, голова Вінницької обласної екологічної молодіжної організації ’’Екотопія Поділля’’, член науковометодичної комісії з екології Міністерства освіти і науки, молоді і спорту України, Відмінник освіти України

3


ПЕРЕДМОВА Українська наука серед шанованих у світі. Наші вчені могли б досягти ще більших успіхів, якби теперішнє суспільство приділяло їм не тільки більше уваги, а й віддавало належне, справедливіше віддячувало за нелегку інтелектуальну працю. Чи потрібно доводити це? Сьогодні українські вчені в пошуках більшого заробітку та в надії отримати кращі умови для наукової праці масово від'їжджають за кордон і не поспішають повертатися. Хоч переконаний, що чимало з них таки повернуться. Іронічне прислів'я: “Там добре, де нас нема” напоумить ще не одного. Коли ж перед професором, доктором технічних наук Василем Григоровичем Петруком поклали таке заманливе запрошення, воно його хіба що відштовхнуло. Людська гідність і високе почуття патріотизму, які завжди доповнюють його творчу наукову працю, не видаються йому консервативними. Він трудиться на рідній землі для рідної науки і своєї Батьківщини – хіба ці позиції можуть стати предметом торгу та заміни їх на довгі гроші? Сьогодні, взявшись розповісти про нього, я також можу запевнити читача, що роблю це не випадково. Понад десяток років співпрацюємо з ним у Конгресі української інтелігенції Вінниччини, де він заступник голови. Його громадянська позиція і ті справи, які він вершить, і ділом, і духовною аурою просвітлюють суспільство, рухають його в напрямку розвою і самодостатності. В зустрічах і ділових розмовах з ним я кожного разу переконувався, що нам потрібні такі люди – і характером, і знаннями, і досвідом. Походить цей достойний чоловік з села Кропивна Хмільницького району. Родовід його селянський – з прадіда хліб там ростили, себе і народ годували і на традиційних чеснотах трималися. Лихі, недобрі, нечесні вчинки просто заборонялися як у родинному колі, так і в стосунках з сільчанами та з усіма іншими людьми. Доброта і повага до інших розумілися як духовне багатство, що зігріває і облагороджує душу, допомагає достойно жити.

4


Школу Василь Петрук закінчив із золотою медаллю. Це давало йому шанси вступити в будь-який вуз. Однак у долі свої закони. В ту пору набирав популярності предмет хімії. Потреба в фахівцях цієї галузі була необхідною як у промисловості, так і в сільському господарстві. Особливої уваги предмету надавали в школі. І юнак вирішив спробувати свого щастя аж в Івановському хіміко-технологічному інституті. Там і став студентом, відразу зарекомендувавши себе з найкращого боку. Успішне навчання та організаторські здібності відкривали шлях як у велику науку, так і на матеріальне самоутримання. А в Росії тоді продовольчі магазини були порожніми. Тому Василь, як і багато інших студентів, сідав на поїзд і їхав з Іваново до Москви по продукти. Але на такі поїздки і закупівлі необхідні гроші, їх треба було заробити. Здійснити це вдавалося під час літніх канікул, коли організовували студентські будівельні загони і вирушали в Казахстан чи Сибір будувати ферми, клуби, промислові споруди. Протягом літа треба було добряче натрудитися. Зароблених грошей разом із підвищеною стипендією вистачало для навчання і прожиття до наступного літа. І так щороку. А до праці було не звикати. З дитинства працював і усвідомив, що все має бути заробленим. - Одного разу, – зізнався Василь Григорович, – той заробіток у Казахстані було так перестрашив, що думалося – і живим не повернуся. Як керівникові будівельного загону по завершенні робіт треба було отримати гроші на всіх. Добрався до райцентру, отримав велику суму у кільканадцять тисяч карбованців – повен портфель – та й подався дорогою до своїх. Дорога довга, а довкола – голий степ. І раптом побачив, що його наздоганяє машина. Замість того, щоб порадіти такій нагоді, мимовільно зринула думка про те, що хтось дізнався про його ношу і що його наздоганяють злочинці, аби відібрати гроші. Страх наростав, утікати було нікуди, здавалося – життю настав кінець. Наздогнавши, машина зупинилася, і водій запросив сісти в кузов. Зблідлий, байдуже жбурнув туди портфель, набитий грішми, і сам забрався всередину. Студентського касира довезли до загону, не підозрюючи, що у його портфелі літній заробіток бригади молодих будівельників. Однак, це з епізодів. 5


Бездоганно навчаючись в інституті, Василь знав, що його чекає велика наука, проявляв у навчанні наполегливість та кмітливість, і під кінець йому запропонували попрацювати в інституті асистентом та підключатися до наукових розробок вузу. Попрацював там три роки і відпросився додому, у рідні краї. З того часу серцем і розумом у Вінниці, у її вищих школах. Спочатку перевівся до Вінницького науково-виробничого об'єднання "Жовтень", де працював начальником технологічного бюро базового цеху підприємства. Проте тяга до науки перемогла. Звідти перейшов до Вінницького державного педагогічного інституту на кафедру фізики, де долучився до створення двох спеціалізованих лабораторій "Оптики", заохотив чимало студентів до глибокого вивчення дисциплін. У своєму житті орієнтує себе на служіння суспільству і людині, для яких толерантно працює, і науці, якій присвятив свої життєві інтереси. В інституті працювати цікаво і захоплююче – оточує молодь з юними мріями і фантазіями, навіть з безмежними ілюзіями. Але перед викладачем – завдання вести цю молодь у світ науки і знань. Потреба вищої обсервації вимагала швидшого завершення кандидатської дисертації. А оскільки дослідження стосувалося галузі хімії, то довелося перейти на відповідну кафедру Вінницького технічного університету. Там викладав студентам цей предмет, а затим майже суміжний "Основи екології". Як з волі предмета, так і суспільних завдань вчив юнаків і дівчат, як осягати нові технології, плекати в собі громадянські почуття і потребу бути корисним суспільству. Особливо багато уваги приділяв молодий науковець навчальноорганізаційній роботі кафедри. За його ініціативи і безпосередньої участі у вузі ліцензовано і відкрито нову спеціальність "Екологія та охорона навколишнього середовища", за програмами якої вже з вересня 2000 року навчаються студенти-екологи. Тож для методичного забезпечення навчального процесу підготував і видав декілька методичних розробок з хімії та екології. Серед них навчальні посібники та підручники “Лабораторний практикум з фізико-хімічних основ мікроелектронної технології”, ”Основи науководослідної роботи”, “Основи екології”, “Хімія та основи матеріалознавст6


ва”, ’’Вступ до фаху’’, а для практичних занять створив ще й лабораторію фізико-хімічних основ мікроелектронної технології, а також науководослідну лабораторію спектрофотометрії неоднорідних середовищ, розробив навчальні програми та критерії модульно-рейтингового контролю зі всіх дисциплін, які він викладає. За грантами обласного фонду охорони навколишнього середовища придбав і облаштував комп'ютерний клас з семи сучасних програмних комплексів. Щоб наука давала ще й доходи, то під керівництвом Василя Григоровича за запитом із Державного фонду охорони навколишнього середовища та Державного фонду фундаментальних досліджень МОНУ виконали робіт на суму понад триста тисяч гривень. Продуктивною стала участь В.Г. Петрука у виконанні науковотехнічних програм та у роботі науково-методичних і технічних рад. Зокрема, програм наукових досліджень Південно-Західного центру АН УРСР, наукових досліджень Міністерства освіти і науки України, є їх відповідальним виконавцем. Успішно справився і з керівництвом науково-дослідних робіт за програмами МОНУ, зокрема, “Науково-технічні основи створення медичних засобів” та ін. У процесі копіткої наукової і викладацької діяльності Василь Григорович розробляє і трудиться над виконанням державних договірних тематик з дослідження спектрів відбивання і поглинання біотканин для неінвазивної діагностики, а також локації дисперсних середовищ. В 2001-2002 рр. здійснив розробку екологічно чистих технологій знезараження та практичного використання продуктів переробки непридатних пестицидів, яких чимало накопичилось, зокрема, у Вінницькій області, а у 2006 році розпочав і успішно продовжує науково-дослідну тематику по спільному україно-білоруському проекту з розроблення спектрополяриметричних основ і нових принципів неінвазійної діагностики біотканин та ін. Наука вимагає долати теоретичні проблеми. Це сконцентрував у докторській дисертації, яку захистив у 1998 році. Після цього йому присвоїли вчене звання професора, а також головного наукового співробітника ВДТУ. Василь Григорович підготував декількох кандидатів технічних наук. Видав 7


одинадцять монографій, здобув понад тридцять авторських свідоцтв та патентів на винаходи. Опублікував понад триста наукових та науковометодичних робіт, зокрема в галузі спектрофотометрії неоднорідних середовищ. Є членом трьох спеціалізованих вчених рад із захисту докторських дисертацій, членом-кореспондентом Української технологічної академії, академіком Української академії економічної кібернетики, академіком Міжнародної академії наук екології та безпеки життєдіяльності, членом редколегії шістьох ВАКівських наукових журналів, лауреатом номінації “Людина року в галузі науки” за 2002 рік, експертом Євросоюзу з екологічних проектів України, а також обласної премії ім. Івана Богуна за громадську діяльність та ін. У творчих і практичних починаннях Василь Григорович знаходить розуміння і підтримку своїх старших колег. Бо й сам із студентами і співробітниками добра, коректна, ділова людина. В першу чергу, вимогливий до себе. Відкритий для критики, самооцінок і оцінок спеціалістів. Коли його педагогічну, наукову та науково-методичну діяльність розглядали на кафедрі хімії та екологічної безпеки, на методичних та наукових семінарах, під час аналізу проведених відкритих лекцій, лабораторних і практичних занять, то неодмінно відзначали його високий професійний, науковий та методичний рівень, компетенцію і ретельність, дохідливість і зрозумілість тим, кому це було призначено. Його ж аудиторія – не тільки студентство, але і широкий науковий світ, адміністративні служби, громадськість. Він брав участь у роботі понад п’ятидесяти Міжнародних, всесоюзних, республіканських, галузевих наукових конференцій та науково-практичних семінарів. При цьому, організував зі своєю кафедрою і успішно провів Міжнародні науково-практичні форуми “I-ий, ІІ-й і ІІІ-ий Всеукраїнські з’їзди екологів з міжнародною участю”, які спричинили значний позитивний резонанс у екологічній науковоосвітній сфері Вінниччини і України. Виголошені ним на різного роду наукових форумах ґрунтовні доповіді за тематиками – “Комп'ютерні програми навчального призначення з хімії”, “Концепції розвитку екологічної освіти в Україні”, “Проблеми сучасних інформаційних та енергозберігаючих тех8


нологій життєзабезпечення людини”, “Неінвазійна спектрофотометрія біотканин”, «Сучасні технології знешкодження і утилізації некондиційних пестицидів та побутових і промислових відходів» та інші визнані як помітний внесок у науку. Василь Григорович – заступник голови Конгресу української інтелігенції Вінниччини. Виступає на громадських зібраннях, серцем патріота вболіває за долю незалежності України, трудиться над утвердженням її державності. Кожного разу він широко розкриває можливості і успіхи свого багатогранного таланту. Представляючи його читачам, смію сказати, що з багатьох талановитих і здібних вчених, які частенько замикаються в робочих кабінетах, Василь Григорович вміє ще й активно трудитися серед людей, сміливо йде дорогою добра і справедливості. Його приклад високого наукового професіоналізму і громадянської активності та мужності і є тим золотим зерном, з якого Україна має свій духовний і матеріальний хліб насущний.

Письменник Григір МОВЧАНЮК, член Національної Спілки письменників України

9


На честь Батьків моїх Григорія Михайловича та Антоніни Тарасівни з синівською любов’ю Людина опромінюється світлом у тій же мірі, в якій вона сама випромінює... ПРОЛОГ XXI століття відкрило свій лік. З часу моїх дитячих, шкільних та студентських років відбулося чимало подій і змін. Україна стала самостійною державою. Проте проблем у нашому суспільстві не зменшилось. В першу чергу, гостро стоїть проблема молоді як шкільної, так і студентської. В той час, що описується в цих спогадах і щоденнику, компартія не випускала з рук молодь і скеровувала їх світогляд, їх свідомість в ідеологічне русло. І разом з комуністичною “фата морганою”, тим не менше, молодь була під контролем, під пильним оком комсомолу і партії. Сьогодні наша держава, здається, не піклується проблемами молоді. Остання викинута на узбіччя дороги і деяким державним діячам до її проблем немає ніяковісінького діла. При цьому відсутня нормальна національна концепція розвитку молодіжної політики. А якщо і є намагання вплинути на молодь, то тільки як на електорат, зокрема під час виборів. Деякі мас-медіа постійно і цілеспрямовано здійснюють політику розтління молодих душ на основі космополітизму. Боляче, коли щодня бачиш цей нігілізм стосовно наших дітей. Справжні патріоти своєї землі і свого народу, як і в радянські часи, не виховуються, оскільки дехто боїться будь-яких проявів патріотизму, ототожнюючи його з націоналізмом. І в цьому я вбачаю основну проблему нашого різнобарвного суспільства. Нам кажуть, як тільки буде багата держава, тоді тільки можна буде зайнятись ідеологією, проблемами нації, її мови, духовності тощо. Я стверджую: за умов відсутності єдності нації на основі життєдайної і перспективної національної ідеї заможною держава бути не може в принципі. Ми за часи незалежності намагалися йти шляхом 10


первинності економіки і вторинності духовності та національної політики. Він, і це очевидно, не дав бажаних результатів. Тому пора братися за ідеологію патріотизму і, спираючись на неї, самим серйозним чином повести молодь до відродження справжньої багатої України. Адже саме сьогоднішнє покоління молодих людей, якщо виховати його в дусі любові до своєї Батьківщини, справжнього патріотизму, і є тим золотим зерном, з якого майбутня Україна буде черпати своє духовне і матеріальне благополуччя. Розумію, представляючи читачам роздуми і щоденник моїх юних років, я не вирішу їхніх проблем. Проте переконаний, що формувати суспільну думку щодо проблеми молоді, ми – старше покоління – маємо негайно, поступово, ретельно, свідомо і наполегливо. Можливо, через світлі почуття кохання, спогадів незабутніх дитячих, шкільних і студентських років, важких цілинних випробувань на шляху до власного утвердження в житті допоможуть молодій людині замислитись, переоцінити свої вчинки і дії, стати на шлях активної життєвої позиції, добра і любові до людей. Тому присвячую ці скромні спогади і щоденник старшокласникам та студентству, аби вони почерпнули з нього щось корисне і він наштовхнув їх до відважних та благородних діянь на благо нашої святої Вітчизни.

11


РОЗДІЛ 1 ГЕРОЇЧНА ІСТОРІЯ МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ – РІДНОГО СЕЛА КРОПИВНА Хто не знає свого минулого, Той не вартий майбутнього. Хто не відає про славу своїх предків, Той сам не вартий пошани. Максим Рильський Краю мій рідний! Вікопомна моя Кропивно! Дороге моє Поділля! Чи є у цілому світі щось більш благодатне і святе?! Я виплекав мрію написати коротку оповідь-історію малої Батьківщини, бо саме з цього починається і на цьому стоїть наша Вітчизна – Україна. Це роблю неспроста. Адже наш Хмільницько-Уланівський край, як і все Поділля, як не крути, є історичним центром України. Гартований у праці і у криці, Натхненням творчим вабить всіх здаля, В державних барвах неба і пшениці Хмільницький край – моя свята земля. Микола Дорош І саме тут відбувалися найбуремніші події, найтрагічніші і найгероїчніші сторінки української минувшини. Звичайно, у царські і радянські часи це свідомо замовчувалося. А хто підіймав голову і намагався дослідити певні висяги рідного краю, тому негайно кремлівськими і доморощеними посіпаками приписувався націоналізм. Тому і безслідно зникали з України і опинялися у Пітерських (наприклад, Золота Палата у Ермітажі) або Московських музеях чи сховищах скіфське та сарматське золото, гетьманські клейноди. Царською та радянською владами нещадно переорювалися, обкрадалися і стиралися з землі багатющі українські пам’ятки: козацькі кургани (зокрема, Товста Могила на Дніпропетровщині, Кам’янка на Запоріжжі, Товщинак під Мелітополем, Куль-Оба поблизу Керчі, Немирівське та Петриковецьке городища у нас, на Поділлі) та багато-багато інших доро12


гоцінних скарбів корінних південно-західних русичів, тобто теперішніх українців. Вимогу про їх повернення на Батьківщину українська влада не посміє поставити перед Росією. Точно так само чимало багатств з України безслідно «привласнили» королівські Польща, Румунія, Австрія та Угорщина, султанська Туреччина, кайзерівська і фашистська Німеччина та інші «сусіди». При цьому, в Україні не могли бути свої видатні люди, герої, мудрі полководці. Все було віддано на поталу Росії, і тільки вона могла бути всім і навіть «родиной слонов». Більше того, я пам’ятаю, як у радянські часи школярам тенденційно подавалася історія русів тільки для того, щоб приховати порівняно недавнє, в історичному плані, походження росіян. Але ж ми знаємо, що росіяни – це лише в якійсь мірі похідна гілка від києворусичів. При цьому вважалося, що три братні народи: український, білоруський та російський мають спільну колиску і з’явились поступово і одночасно. Боронь боже, було в ті часи твердити, що коли заселилось північне Причорномор’я, Побужжя та Придністров’я пращурами києворусичівукраїнців та розвивалося багато десятків або й сотень тисяч років, то на територіях теперішніх і Варшави, і Мінська, і Москви ще були тільки густі дрімучі ліси і людності не було взагалі. Аналогічне прагнення завуалювати нашу історію, тобто історію києворусичів-українців, є і у євреїв, арабів та інших народів, країни яких далеко від нас. Їм вигідно трактувати, що нібито саме вони є колискою людства, що їхня територія є святою землею «обетованною», і що історія починається саме з них, і що саме ці народи є Богом обрані. При цьому я поважаю право віруючих у це людей. Але надто поінформованим стало людство за останній час, щоб так легко у ці вигадки вірити. Зрештою, чим кращі такого роду християнські догми, зокрема вище зазначені, від сліпих язичницьких вірувань, наприклад, у сили незбагненної Природи? Зрозуміло, які дивіденди мають з цих цинічних міфів християнська та інші релігії

13


(іудеї, іслам тощо) – завдяки такому тотальному обдурюванню тримати світ, цілі народи, у темноті і покорі вже близько двох тисяч років. Тому нам, особливо молоді, сьогодні потрібно відмовлятися від цих міфів, які вбиваються в нашу свідомість тривалий в історичному плані час. А всім відомі заповіді типу «не вбий», «не вкради» і багато інших хай наявні релігії собі не приписують, бо це найкращі напрацювання людства за всю історію розвитку. Отож, хочеш залишатися нормальною і порядною людиною, допомагати людям, жити в світі чесно – будь нею! Але це автоматично не означає, що треба «в церкві лоба поклонами розбити», бо сліпа віра – це шлях в нікуди! Тому релігії і релігійним діячам не потрібно нахабно влазити в державну політику, тим більше, в світлі душі і розум нашої української молоді. Але й державі потрібно наполегливіше заповнювати цю нішу в молодіжній політиці патріотизмом, жадобою до фізичних кондицій, любов’ю до життя, Людини та Природи і до її Творця… Беззаперечним аргументом усього цього є ще й те, що земля, люди і кліматичні умови середнього Придніпров’я, Побужжя і Придністров’я, тобто північного Причорномор’я, з давніх-давен є одними з найкращих у світі, тобто найбільш придатними для повноцінного життя людини. Неспроста наша свята, Богом дана земля, зажди була і є сьогодні об’єктом безпощадної боротьби, агресивних нападів, дикого завоювання у минулому з боку найближчих сусідів з усіх сторін. При цьому Україна (Київська Русь і раніші державні утворення) ніколи нікому не загрожували, не загарбували і по-бандитськи не забирали нажите невтомною працею добро у сусідів. Історичних фактів скільки завгодно! Українці, з огляду на те, що їхня земля дає їм стільки благ, скільки вони можуть «проковтнути», були і є мирною та неагресивною нацією. Проте нам треба вже нарешті не віддавати свого ніяким зайдам, бути послідовними, впертими і дружними, якщо це стосується наших національних інтересів. До речі, якщо раніше в українців

14


сусіди відбирали матеріальні блага і життя, то сьогодні, крім цього, придумано ще цинічніший спосіб поневолення – відтік фізичної сили, умів і грошей, зокрема через банки, з України до інших «більш проворних» держав – колишніх і теперішніх імперій, зокрема, США, Канади, Англії, Франції, Німеччини, Росії, Польщі, Італії та інших. Вони, як бачимо, чесно, окрім як за рахунок інших народів, жити не могли і не можуть!.. Отже, історію нашого Українського роду, починаючи з історії «малої Батьківщини», треба знати докорінно, глибоко, робити серйозні висновки, щоб наша держава і український люд достойно жили, щасливо продовжували свій рід і були серед інших народів на чільному місці. Ми на це маємо право,

завдячуючи

нашим

мудрим

та

героїчним

пращурам-

попередникам. Тому обов’язок нинішнього покоління – передати найкращі у світі традиції, історію, мову, культуру наших батьків і предків благословенним нащадкам. Нам усім без будь-якої боязні треба зрозуміти, що новітня влада незалежної України, я вже не кажу за владу радянської України, не є по суті українською. Всі Президенти дбали за себе, за олігархічні клани, за гроші та банки, підтакували сусіднім державам і, в першу чергу, Росії, але ніяк (хіба що на словах) не переймалися долею пересічного «маленького українця» – носія цієї ж влади, нас із вами. Були великі сподівання і надія на Президента Віктора Ющенка. Проте останній відверто зрадив Майдан, не виконав обіцянок типу «бандитам – тюрми» і тому подібних, боячись за свої статки, за свою велику рідню. Крім того, він не став харизматичним лідером, який зумів би повести націю до рівня світових держав. Справжніх українських хлопців навіть на милю не допускають до владного олімпу. Мовляв, «побавилися» жовто-блакитним прапором на початку 90-х років, на зорі Незалежності, і досить. Та при цьому, деяких з них надійно «прикупили», або «притравили», або «посадили», а найбільш патріотичних – і «прибрали». Щоправда, патріотам треба щиро вклонитись і подякувати за

15


Незалежність, за наш жовто-блакитний прапор і, головним чином, що в перших стрічках Конституції України вони все-таки з величезними потугами вибороли слова «Україна – держава українського народу». А були посягання від різних зайд вставити лиш формулювання «Україна – держава народів України». Цим приписали б вирок ще на багато поколінь. У нашій українській державі і так «привольно» живуть усі народи, зокрема євреї та росіяни, але не українці. Держава, яку сьогодні у владній піраміді уособлюють у значній мірі євреї та росіяни, не тільки нічого не робить для відродження української нації, але й, здається, робить все, щоби простому українцеві було некомфортно жити у своїй же державі. Хотів би висловити своє глибоке переконання: так не повинно бути! Буде заможній і задоволений українець, як представник корінної і державотворчої нації, будуть добре жити разом й інші народи. А коли буде навпаки, то ми ще довго будемо борсатись у багні. Разом з тим, хочеться наостанок мрійливо сподіватись, перефразовуючи зміст заповітних слів нашого великого Генія, нашого Пророка – посланця від Бога, Тараса Григоровича Шевченка і твердо наголосити: «Таки діждемся свого Вашінгтона». Тарас Григорович мав на увазі мудрого і харизматичного першого Президента США Джорджа Вашінгтона, який не тільки об’єднав Америку, але й заклав основу для її відродження і могутнього зростання. Думаю, що Україна заслуговує саме на такого, але нашого Президента. Я вірю у щасливу долю нашої держави – це неодмінно буде! Тому й беру завдання – якомога швидше наближати той час, з якого постане перед світом справжня, сильна і багата Україна. Повернуся знову до батьківських порогів, до рідного села Кропивна, що у Хмільницькому ( а до 1962 року – Уланівському) районі Вінницької області. Як свідчать поважні історики, зокрема Микола Дорош і його чергова чудова історична книга «Витоки. Дослідження, оповіді, версії» про призабуті сторінки рідного краю, моє село – одне з найдавніших сіл Хмі-

16


льницького району. З Вікіпедії довідуємося, що воно засноване і відоме з 1200 року. Цей факт треба ще дослідити додатково, звідки взяті ці дані. Однак, у Грамоті дідича та господаря Подільської землі князя Федора Коріатовича, укладеній кирилицею на пергаменті та підписаній княжим писарем Андрієм Морхиною (випускником Києво-Печерської лаври) у городі Смотричі 1 липня 1392 року, йдеться про те, що він «…дарує землі Крапивни (долов ( що означає «місцевість», по-сучасному «басейн») Буга) недалеко від Бердичева пану Гринькові…» майже одночасно із даруванням князю Бердишко поселення на річці Гнилоп’ять, що сьогодні є уславленим містом Бердичів Житомирської області і яке знаходиться від нашого села на відстані 25 кілометрів. Гринько або пан Григорій був, очевидно, впливовою людиною і одночасно княжим слугою (членом княжого адміністративно-судового апарату), або навіть княжичем-сином Бориса Коріатовича, який за вірну службу Великому князю заслужив таку милість. Більше того, з цієї Князь-Грамоти дізнаємося, що у 1404 році він залучався як один із суддів у справі про земельну суперечку між польським королем Владиславом Ягайлом та деякими українськими землевласниками. Цьому ж таки Григорію (Грицьку, Гриньку) раніше (20 червня 1391 року) були подаровані декілька населених пунктів, зокрема Соколецьку волость (теперішній Сокілець), а також Плисків, Дашів, Звенигород, Вороновицю, Іллінці, Нову Прилуку. Згадуються Нижня та Верхня Кропивни (теперішній Немирівський район) та інші поселення. А ще його теща княгиня АндріановаВінницька передала пану Григорію і своїм (його) дітям села Микулинці, Літин, Івчу (Вонячин), Дашківці, Стрижавку, які і сьогодні носять ті ж назви. Що потім сталося з володіннями Гринька, важко дослідити, але відомо, що незабаром, у 1395 році, Великий князь Литовський Вітовт передав їх двоюрідному брату князю Карибутовичу Дмитру Ольгердовичу. Далі володарі цих земель теж змінювались досить швидко, в залежності від суспільно-політичної ситуації того часу. У будь-якому разі, тоді творилося із

17


власністю на землю аналогічно сучасним подіям. Отже, поки-що є підстави вважати 1392 рік першою документальною згадкою про поселення Кропивна. Білоруський історик В. Тимошенко після детальних додаткових досліджень першоджерел доводить, що у Князь-Грамоті за 1392 рік мова йде саме про село Кропивну, що у теперішньому Хмільницькому районі Вінницької області. При цьому треба пам’ятати, що відповідно рішенню ЮНЕСКО вік поселення фіксується від першої писемної (не археологічної) згадки про нього в документах, а їх є чимало: Праці Подільського Єпархіального історико-статистичного комітету; Радзивілівська папка в Мінську – Невядомая грамата Федора Карыятовіча: Беларускі Гістарычны Агляд; історичні праці низки вітчизняних та зарубіжних істориків, зокрема: М. Грушевського, Н. Молчановського, В. Отамановського, А. Зінченко, М. Дороша. Г. Хоткевича, Р. Саввова, П. Меріме, М. Стрийковського, Геродота та ін.; Прадавні українські літературні пам’ятки: Велесова Книга, Повість минулих літ, Іпатіївський літопис, Слово о полку Ігоревім тощо. Свідками при цьому даруванні (а це відбулося 1 серпня 1392 року) були декілька поважних землевласників за списком у Грамоті, зокрема, Немиря Бакотський (володар колишнього міста Бакота поблизу теперішньої Дністровської ГАЕС, на жаль, повністю затопленого водосховищем, а, можливо, і власник міста Немирів), а також литовський шляхтич, могутній володар величезних земельних угідь на Поділлі, Павло Ступіч, на честь якого, як стверджують історики, і назване село Ступник. Отже, моєму рідному селу у 2012 році виповниться 620 років! А топонім «Кропивна» походить, можливо, від того, що село знаходиться на самому гребені Придніпровської височини і частіше за інші близькі до нього села з точки зору метеорології поливалося, «окроплювалося» дощами; можливо, його заснував якийсь старійшина Кроп; можливо, від того, що навколо села, особливо в ярах і яругах величезна кількість родючої і пишної рослинності: кропиви, осоки, татарського зілля і іншої всякої-

18


всячини. Найбільш ймовірно він походить від гідроніма «Кропивня» – назви річечки, що протікає тут, етимологія якої походить від «водяної кропиви – кропивки». Тож назва поселення виникла від річки, а не від кропиви. В минулому село знаходилося в долині річечок Кропив`янки та Птинної. Зараз вони носять назву Руда і Рудка, відповідно. Слово «руда» відповідає терміну «заплава». При цьому, можливо, у давні часи кропив’яни виплавляли (вижарювали) із місцевих болотистих руд крицю, а потім, обробляючи (оббиваючи) її молотом у кузні, отримували залізо. Чому змінилися назви цих річок? Невідомо. Проте достеменно відомо, що в царські, а особливо в радянські часи, історія нашого краю свідомо перекручувалася для того, щоб знищити пам'ять народу. А народ, як ми знаємо, без історичної пам’яті, без коренів, без мови та без культури – сіра покірна маса. Це була і, на жаль, є політика колонізаторів. При цьому на карті 1868 року є позначка – Кропивнянська Забара (межа, кордон, гряда з підводного каменю). Так воно і є. Дійсно, наше село і сусідні села знаходяться на гребені Придніпровської височини і у свій час були кордоном між Київщиною, Галичиною, Поділлям та «Диким Полем». При цьому поруч з нашим селом в старину пролягали Чорний і Галіївський шляхи, по яким рухалися завойовники, а також чумаки, козацькі війська тощо. У будь-якому разі, мій рідний край не раз «окроплювався» кров’ю його мужніх захисників, сльозами радості і смутку його Матерів, щедрою росою Бога Дощу і Сонця. Ніхто не знає, звідки походить ця назва. У старослов’янській мові у давні часи могло бути якесь поняття, в корені якого стояли б «кроп», «окріп» та інші. Якщо навести назви сусідніх сіл: Ступник, Клітенка, Подорожня, Червоний Степ, Вишенька, Чепелі, Тараски, Остріжок, Буряки, Сміла, Чеснівка, Петриківці, то появу їх назв (окрім Ступника) цілком обґрунтовано можна трактувати і сьогодні. Село розташоване на берегах аж трьох річок: Руда, Рудка (тече біля колишнього колгоспу) та потічок (струмок) Безіменний (тече поблизу

19


нинішнього клубу, який був колись садибою місцевого пана Самсона). Дві останні впадають у Руду, що бере свої початки з-під Листопадівки (близько автотраси, недалеко від колишньої військової частини – Вежі), тече через Клітенку, а далі – Кропивна (поруч теперішньої школи), Погоріла, Ступник. За Ступником вона зливається з річкою Журавель, яка, у свою чергу, біля Великого Острожка впадає в річку Витхлу (Витеклу). Остання тече через Тараски, Пагурці і біля Воронівець впадає у Сниводу (Синю воду), а Снивода біля Янева (Іванів)– у річку Бог (Південний Буг). Для придніпровської височини характерні надзвичайно родючі чорноземи і помірний клімат з доволі теплим і дощовим літом (бувають зрідка і тривалі засухи) та м’якою зимою з великою кількістю снігу. Щоправда, останнім часом завдяки глобальним змінам клімату снігу взимку все менше і менше. Такі благодатні природно-кліматичні умови підтверджують думку про те, що на цих землях заселялися і жили люди ж з давніх-давен, починаючи з доби палеоліту (палеоліт датується від 1 млн. років до 10 тис. років тому). Зрозуміло, що в ті давні часи територія краю була густо заліснена. В селі Попівці та Колибабинцях Хмільницького району знайдено сліди палеолітичної людини. В Кропивні, Ступнику, Клітенці та Листопадівці, як кажуть старші люди, теж знаходили викопні рештки знарядь праці пізніших часів, виготовлених також із каменю. Близько 100 тис. років тому наступив з півночі льодовик. Своїми довгими язиками він дотягував аж до території Києва, а також північних областей держави – теперішнього північного кордону України з Росією та Білоруссю. В цьому і є, можливо, якийсь історичний знак! Відбулося різке похолодання. Нижче від льодовика на південь (зокрема, територія теперішньої України) утворилась тундра, де ходили стада мамонтів, оленів, хижих звірів. Ще й досі на території нашого краю у глиняних кар’єрах знаходять кістки, бивні, зуби цих тварин. Так, у Воробіївському кар’єрі (це при-

20


близно за 10-15 кілометрів від Кропивни) викопували скелетні залишки. До речі, тундра, а потім густі ліси і, особливо, степова рослинність після себе залишили товстий гумусний прошарок, а тому сьогодні центральні і південні області України володіють одними з найкращих у світі чорноземами. Відтак, льодовиковий період тривав десь до 10 тисяч років тому і потім відступив. У період (10-5 тис. років тому) середнього кам’яного віку (мезоліту) потеплішало і клімат став подібним до теперішнього. Людина навчилася приборкувати природній вогонь, а потім штучно добувати його. Люди займались полюванням, рибальством (археологи знаходять різного роду гачки, луки тощо), приручили собаку, козу, а згодом і свиню, корову та коня. Далі з VII по IV тисячоліття до н.е. тривав неоліт, тобто новий кам’яний вік. Виникло землеробство і скотарство. З’явилися перші ремесла: гончарство, ткацтво. Щоправда, знаряддя праці здебільшого у цей час ще були крем’яні. Житла наших предків були вже наземними, із вогнищами у центрі, обмазані глиною. Укріплювалося групоплемінне суспільство і родоплемінна організація здебільшого базувалась на матріархаті. Однак суспільне становище чоловіків і жінок було рівноправним. Щоправда, кожен займався своєю притаманною для нього справою: чоловіки – здебільшого полюванням, жінки – вихованням дітей, готуванням їжі. Люди новокам’яного віку ховали своїх небіжчиків у могили, а часом і спалювали трупи і складали попіл в глечиках (знахідки в Заваляній горі у селі Воронівцях та ряді інших сіл). Далі настає доба енеоліту (доба міді – бронзи, це IV-II тисячоліття до нашої ери). З цього періоду, зокрема і у нашому краї, зароджується Трипільська культура. Поруч з кістяними, дерев’яними та кам’яними мотиками вже використовували мідні знаряддя праці. Уже тоді сіяли декілька сортів ячменю, пшениці, жита, а також горох, просо тощо. Трипільські посе-

21


лення були знайдені в межиріччі Південного Бугу і Сниводи (Митинці, Широка Гребля, Сандраки та інші). Доцільно відзначити, що наші предки-трипільці винайшли лучковий дриль. Ним робили отвори у камені й дереві. В цей час вже досить майстерно оздоблювали і розписували посуд, прясла, а також уміли пекти хліб. Почала інтенсивно розвиватись торгівля з сусідами, особливо з причорноморськими містами – державами. У цей час високого рівня досягла духовна культура трипільців, яка передалася нам, теперішнім українцям – їхнім нащадкам. Орнаменти стародавніх землеробів фіксували пори року, свійських тварин, поклоніння силам Природи і, особливо, Сонцю. Вже тоді з’явився хрест, як символ родючості Землі, як символ життя і вічності, єднання всіх сторін світу, землі і неба. Тобто хрест, як бачимо, прадавній, саме наш слов’янський символ, виник задовго до Християнства, яке перейняло його у нас і зробило своїм символом. Насправді – це наш, як і тризуб, віковічний і святий символ. Рівнобічний ременний хрест – це емблема головного Бога Сонця Сварога. У ньому показано рух Сонця. При цьому не можна ототожнювати рівнобічні хрести та свастики з християнськими хрестами, що мають витягнутий, ніби заземлений, нижчий кінець. Первісно хрест був знаком життя: вертикаль – чоловіче, батьківське начало, горизонталь – жіноче, материнське. Їх поєднання утворює третю силу – синівську (власне, сам хрест). Крім того, хрестом позначалося Сонце – небесний вогонь, свято. Епоха бронзи тривала до І тисячоліття до н.е. Винайдення бронзи дало ще більший поштовх розвиткові землеробства, бджільництва, тваринництва та ремесел. В цей час наші попередники вже використовували колісний транспорт, зокрема вози, а чоловіки почали відігравати у господарстві провідну роль. Далі, аж до IV століття нашої ери тривав ранній залізний вік. Залізо добували із болотистих руд. При допомозі сиродутних печей виплавляли

22


крицю. Відтак, кам’яні знаряддя праці були швидко витіснені міцнішими залізними, мідними, бронзовими. Мотики, рала, а далі й плуги стали залізними. З’явилася ковальська справа. Інтенсивно почалося виготовлення зброї, побутових речей, жіночих прикрас. У цей час не території Поділля, зокрема і в нашому краї, поруч із праслов’янськими племенами з’являються скіфи. Про це свідчать безліч курганів, які збереглися, наприклад, поблизу Уланова. Із переказів випливає, що подібні кургани були і на Кропивнянських землях та на Ступенеччині. Це вже були чималі поселення-городища, оточені земляними валами та ровами. Залишки посуду, бита кераміка, античні монети вказують на зв’язки з Древньою Грецією та Причорноморськими державами. Коли з’явилися скіфські та сарматські народи, а також кіммерійці на нашій території, зараз дослідити важко, але міцна праслов’янська житність поглинула культуру скіфів та сарматів, розчинила її в собі і стала ще більш потужнішою та знаною на весь світ. У результаті виникла Черняхівська землеробська культура. Про це свідчать, зокрема, розкопки поселеннягородища поблизу села Петриківці, де знайдено значну кількість кераміки, глиняного посуду чорно-коричневого кольору, сіру кераміку з розписами, залишки знарядь праці цього періоду (2500-2100 років тому) і, головне, найбільш цінну річ – Срібну гему (царський знак). Аналогічні знахідки траплялись і в Ступнику, і в Кропивні (археологи виявили на території села за 1,1км на схід від місця впадіння річки Рудки в річку Руду, швидше за все, родоплемінне поселення білогрудівської культури 12-10 століть до н.е. розміром 200х100м, а також два старих кургани-могили), і в Чеснівці, і в Подорожні, де ще зберігся курган-насип. Оскільки у Кропивні та Клітенці, а також у Петриківцях багато родин Петруків, то я припускаю, що і мої прадавні пращури мали відношення до Петриковецького городища і до цієї всесвітньо відомої Черняхівської культури.

23


Аналізуючи археологічні матеріали Черняхівських племен Побужжя і, зокрема, вищезазначене, бачимо, що у суспільстві ранньослов’янських угрупувань II-V століть нашої ери простежується різкий розвиток господарства і культури, торговельні взаємини з країнами Причорномор’я, Візантією, Грецією та Римом. Про це також свідчать знахідки чималої кількості античних монет та монет литовського, польського і турецького панування, зокрема, в селі Ступник на верхніх городах Забіжжя (так називається одна із вулиць цього села, де живе родина моєї дружини). Отже, до середини І тисячі років нашої ери на території нашого краю вже були грошові відносини, а, відтак, з’явилась племінна знать із нагромадженням грошових цінностей, і, відповідно, відбувався процес розшарування на класи бідних і багатих. Багатими, як правило, ставали купці, торгівці тощо. Тоді край заселяли слов’янські племена, що належали до антського військово-політичного державного союзу. Як наголошує Прокопій Кесарійський: «Слов’яни-анти не управляються однією особою, а з давніх часів живуть в демократичному управлінні і тому в них всякі справи вирішуються загальними зборами». Анти, тобто наші пращури, були південною гілкою східних слов’ян. Це свідчить про те, що напівдержавне утворення вже існувало і ми, українці, у своїй історії маємо давні глибокі державницькі традиції. Це сьогодні наші недруги звідусюд шалено заперечують, бо це їм вигідно, але не нам. Крім того, демократичні традиції з тих часів передалися нашому народу. Згадайте народні віча, обрання демократичним шляхом гетьманів у Запорожській Січі, Майдан та багато іншого. Починаючи з середини V століття нашої ери, наступає складна історична обстановка. Наприкінці IV століття готський король Вінітарій напав на антів. Спочатку він зазнав поразки, але потім хитрістю захопив антського вождя Божа із старшинами і оволодів на деякий час цією землею. До речі, нинішній Хмільник раніше називався Божський Острів або Бож-

24


ський і, цілком ймовірно, міг бути резиденцією вождя антів Божа. Крім того, через наші землі, через Меджибіж і колишній Божський та нашу красуню-Вінницю (назва нашого міста походить від річечки Віничка, яка, у свою чергу, носить ім’я язичеського Бога Вєнича, що сьогодні у календарі відповідає серпню, тобто святу врожаю і снопа-дідуха) мирно протікає річка Бог ( термін, швидше за все, відповідає поняттю «вода», «течія»), тобто теперішній Південний Буг. Тут хочеться переконливо заявити, що ці назви виникли неспроста. Тут, дійсно, Божі, чудові, мирні та працелюбні люди і Божа благодатна земля! В останні роки IV століття на наші землі напали племена гунів. Наприкінці 50-х років VI століття землю антів особливо жорстоко спустошили авари, або їх ще називали «обри». Далі, у ІХ столітті зі сходу напали угри. Їх замінили печеніги аж до 1 половини ХІІ століття, а потім, до 1230 року, – половці. Ці останні події відображені у різних літописах, зокрема, і у «Слові о полку Ігоревім», літописі Нестора та інших згадках того часу. До речі, у цих давньоруських літописах (1187 р.) уперше вже згадується назва «Україна». Оскільки я згадав про «Слово о полку Ігоревім», то треба зазначити, що Росія вважає цей твір як видатний шедевр виключно російської культури і літератури. Це далеко не так! Коли писалося «Слово…», то ростово-суздальські і московські князівства ще тільки зароджувалися, а події, що описуються в цьому творі, розгортаються виключно в степах та на землях, якими володіють теперішні Дніпропетровщина, Запоріжжя і, особливо, Донеччина та Луганщина, а також Придоння та Приазов’я. Воїнами були виключно наші предки, зокрема Київського, НовгородСіверського та інших південно-руських князівств і боролися вони з половцями, які сунули зі сходу та півдня на захід, на землі Подільські, Київські, Чернігівські, Волинські та Галицькі. Характерно, що оригінал рукопису «Слова…» нібито згорів в Москві під час пожежі у 1812 році, а нам подають лише писарську копію, складену для Катерини ІІ. Автор цієї старо-

25


винної повісті, із зрозумілих причин, нібито не відомий, а наші давньоруські букви, зокрема, «і», «є» та «ї» замінені на теперішні російські «и» та «е» і давньоруська орфографія свідомо замінена на сучасну російську. Таким чином, царська Росія, в якій, починаючи з кінця сімнадцятого, у вісімнадцятому та особливо у дев’ятнадцятому століттях просто шаленіли від антиукраїнської істерії, цинічно наблизила «Слово…» до російської мови і, водночас, відштовхнула його від нашого істинно руського звучання, тобто першопочаткового тексту. Відтак, «Слово о полку Ігоревім» («полк» – тоді означало похід, воїнство, рать, битва, а не структурна бойова одиниця армії) – це зразок не «русской», тобто російської, а нашої давньоруської літератури і культури. Повернімося до антів-слов’ян, котрі у жорстокій боротьбі зберігали свою незалежність, мову, культуру і державність. В цей час місцевість краю була заселена племенами уличів та бужан на кордоні з древлянами. При цьому на Побужжі подоляни не стільки русяві, як в більшій мірі – темно-руді або злегка чорняві. Вони жили на рельєфних підвищеннях, переважно біля річок. Це були споруди із глини, напівземлянки, подекуди з’єднані між собою ходами. Можна припустити, що і у Кропивні були такі поселення саме на місці колишньої сільради та на горбах по обидва боки річечок Кропив’янки та Птинної, теперішня назва яких Руда і Рудка, відповідно. Відтак, починаючи з 1100 року ми можемо вести лік наших слов’янських князів. Саме в цьому році, прийнявши у дарунок містечко Божський, нашим краєм володів князь Давид Ігоревич. Далі, у 1146 році князь Святослав Всеволодович, а з 1156 року володарював нашими предками князь Ростислав Юрійович. Після нього нашим краєм оволодів Данило Галицький і наша територія деякий час була прикордонною між галицьким і київським князівствами, тобто до середини ХІІ століття Поділля входить до Галицької Русі.

26


Саме на цей час Іпатіївський літопис 1150 року вперше згадує Болохівську землю – давньоруську область, що лежала у верхів’ях Південного Бугу, Случі і Тетерева, куди належить і нинішня територія Хмільницького району. Болохів – теперішній Любар. Проте болохівські князі чинили опір спробам Галицько-Волинського князівства приєднати болохівщину до своєї території. Тут вже тоді жила старослов’янська (українська) людність зі своїми віковічними сонцепоклонними традиціями, які, не зважаючи на кровопролитне і насильницьке Володимирове хрещення, суворо дотримувались, зберігались і передавались від покоління до покоління десь аж до 19-го століття. Нарешті, в часи новітньої історії, як би там не опиралися християнська, царська, радянська та сучасна у значній мірі ще, на жаль, не проукраїнська ідеології, свідомі українці все ж поступово повертаються до своїх прабатьківських першоджерел – не язичницької віри в цілому, а лише до природолюбних традицій та своїх давніх національно-етнічних звичаїв. Далі наступає ще більш гіркий і трагічний період історії нашого краю. Хан Батий рушив свої орди на Руські землі. Данило Галицький відступив зі своїм військом, покинувши болохівську землю напризволяще. У 1241 році болохівські князі зі своїми дружинами взяли участь у поході Ростислава Михайловича на місто Бакоту, щоб повернути ці землі. Однак це дуже розізлило Данила Галицького і він рушив зі своїми військами на болохівщину, зруйнував і знищив її головні міста, в тому числі Божський (теперішній Хмільник), призначивши своїх тіунів (управителів). Через 18 років, у 1259 році татари силою підкорили наш край, утворивши Подільський улус. При цьому, наша хлібна і медоносна земля так вразила завойовників, що вони Подільський улус назвали «золотим». Вони наклали побори, грабували, продавали, гнали у рабство наших людей. Край спустошувався, послаблювався, а в цей час сусідні держави Угорщина, Польща, Литва зазіхали на родючі землі Поділля і на її працелюбних

27


людей. При татарах наш край жив відносно вільно, татари не втручалися у господарство, релігію болохівців. Це дуже непокоїло Данила Галицього, своїми силами він насаджував католицизм на наших землях. З часом литовці захотіли скористатися відносно вільним краєм. Для цього Гедиміновичі зробили кілька походів, побачили, що український люд її приймає як нових власників, більш лояльних від татар. Литва зустрілась з інтересами Польщі на територію Поділля. Ця боротьба тягнулась довго. У 1354 році на Поділлі був голод. Польща вустами Папи Климента VI оголосила хрестовий похід проти Литви. От вам і церква, яка мала б бути відокремлена від мирських справ. Це відбувалося завжди і це підтверджується сьогоднішніми подіями, коли так званий «патріарх всія Русі» Кирило вмішується в політику на користь Росії, а Україна, як і раніше, руками і вустами нинішньої влади мирно проковтує цю індульгенцію. Більше того, ще й підштовхує на розкол українства, прикриваючись вигаданою канонічністю. Тільки де поділась наша канонічність у 17 столітті, коли її силою і обманом забрали у Київської митрополії і перенесли до Загорська під Москву? Чи може дати на це хтось відповідь? Виявляється, що ми – києворусичі і наша свята церква, що споконвіків живемо в Україні, у Київській Русі, не канонічні, а вони, бачите, канонічні. Отже, і цій царині, цьому цинізму треба українському суспільству спільно з українською владою таки теж найближчим часом покласти край, бо це зачіпає найсокровенніше наших українських людей – їх духовність, гордість і честь! Польський король Казимир схилив татар, що орудували на Поділлі, на свій бік. Проте, взнавши це, литовський князь Ольгерд (Альгірдас) в 1362 році, зібравши чимале військо з литовців та руських (переважно українців та білорусів) біля річки Снивода (Синя Вода), що протікає через Уланів, вщент розгромив татарські орди братів Котлубуга, Качибея і Дмитра-Солтана, яким з «отчича» і «дідича» належало Поділля. Щоправда, де-

28


які історики вважають, що ця січа відбувалась біля річки Синюхи, у теперішній Кіровоградські області. Однак археологічних доказів цього немає. А от у селах навкіл Уланова, включаючи Кропивну, Ступник, Подорожню, Петриківці, Чепелі, Воронівці, Пагурці доказів чимало. Це могили (кургани) наших і татарських воїнів: списи, наконечники пік та стріл, уламки мечів та багато інших знахідок – беззаперечних доказів величної битви. Зрозуміло, що фальсифікація і перекручування історичних фактів, їх приниження або замовчування вигідно промосковським науковцям, бо для них не могло бути битви в Україні сильнішої за «Куликове поле». В радянській історіографії вважалося, що саме на Куликовому полі руське воїнство дало відсіч монголо-татарським ордам. Почасти це так. Проте перша грізна битва відбулась саме у нас і саме ми нанесли перший могутній удар по пануванню Золотої Орди. Після цього Ольгерд віддав Поділля чотирьом синам рідного брата Коріата: Юрію, Олександру, Костянтину і Федору. Вони у цьому ж 1362 році побудували і зміцнили укріплення у Хмільнику, Брацлаві та Вінниці. Саме з цього моменту припадають перші згадки вищезазначених славних подільських міст, тому незабаром ми будемо широко відзначати 650-річні ювілеї з дня їх заснування. Це підтверджує на великому фактичному, науково-обґрунтованому матеріалі історик, краєзнавець, патріот, гідний син нашого народу, закохана у наш край людина Микола Дорош з села Воронівці, що знаходиться у трьох кілометрах від Уланова. Багато документів, фактів, цифрових даних, що стосуються малої Батьківщини, я люб’язно перейняв із чудових історичних книг, щиро подарованих мені автором. Не претендую на першість їх викладення, а тільки всією душею прагну, щоб і моя родина, і діти Кропивнянської школи докорінно знали свою історію, викладену не тенденційно, а чесно і послідовно. Знаю, що Микола Никифорович мене в цьому, серцем полум’яного патріота, всією широтою душі безперечно підтримує.

29


Зауважу, ще з 14 століття багато відомих нам сіл вже згадуються у грамотах та різних літописах, зокрема, і моє рідне село Кропивна (1392 рік, перша згадка). Хоч і згадок про Ступник, Клітенку, Подорожню та інших сіл на цей час особливих не знайдено, але, я вважаю, що вони тоді вже існували можливо під дещо зміненими назвами, або під тими назвами, які існують і нині. Після Коріатовичів литовський князь Вітовт господарював на Поділлі, продовжував відбудовувати міста та укріплення, заселяти вільні землі. На прикордонні заселяв навіть татарських бранців – уланів (угланів) – багаточисельних потомків татарських ханів від різних жінок. Звідси, можливо, й походить назва Уланів. Після смерті у 1430 року Вітовта князем на нашій території став Свидригайло. Саме його поляки здолали, він вимушено залишив Поділля і Волинь, а його воєвода – князь Федір Корибутович (не плутати з Подільським князем Федором Коріатовичем) присягнув польському королю на вірність. За це отримав у 1434 році місто Хмільник. Наша земля тоді входила у Летичівський повіт, а Хмільник став центром староства, до якого входило 28 сіл і містечко Уланів. У 1431 році Хмільник вже входить до Брацлавщини і, відповідно за Кревською унією, до польсько-литовського князівства. Проте татари не відступали. Щонайменше тридцять разів після 1450 року вони нападали на наші землі. У 1448 році Хмільнику на захист прикордоння від татар король Казимир надав Магдебурзьке право і ряд пільг. В цей час організовується козацтво і, як свідчать історики, першими значною мірою – у нашому краї. На цей період приходиться і приблизна дата заснування ближніх від Кропивни сіл: Лозни, Кривоший, Лип’ятина та інших. Є підстави вважати, що і сіл Вишеньки, Ступника, Погоріли, Клітенки та інших. У всякому разі, пільги польського короля Казимира давали можливість заселяти вільні землі і полякам. Саме в цей час і з’являється Погоріла, в якій поселилися польські переселенці (а за даними

30


Миколи Дороша – і декілька австрійських сімей) по ліву сторону від річки Рудої на місці винищених і випалених татарами (звідси і назва «Погоріла») давнішніх Кропивнянських садиб, які, можливо, називалися «Острог». Це ще раз підтверджує, що Кропивна, як поселення чи село по обидві сторони річки Рудої та в низов,ї річки Рудки, вже існувало до цього часу. Татари страшенно спустошували нашу землю. Звичайно, не обходили вони ні Кропивни, ані Ступника, ані інших ближніх сіл, бо тут була погранична територія, яку завжди старалися залюднити власники. Тому навіть після повного спустошення цих сіл за декілька років люди все поновлювали. Знали про це татари, поляки, а дещо пізніше й московити. Ох і добре вони піджилися за рахунок нещасної матінки-України за цих декілька віків. Візьміть до прикладу 1932-1933 роки, коли кремлівські найманці – комуністи і комсомольці вигортали в українських людей останню зернину, залишаючи їх один на один з Голодом. Та про цю страшну сторінку історії України я на фактах розповім нижче. У 1512 році старостою на Хмільницьких землях призначено Предслава Лянцкоронського, який служив у князя Костянтина Острозького. З місцевих козаків він створив бойовий загін і неодноразово ходив на татар. Ними було взято Аккерманську фортецю (сьогодні – це місто Білгород-Дністровський), розбито татарські загони і з великими трофеями козаки повернулися до рідного Хмільника і теперішнього Хмільницького району. Так що іноді наші хлопці-козаки у відповідь теж «давали перцю» татарві. В наступні часи поляки використовували наших козаків, які вміли воювати і проти німців, і проти росіян (наприклад, похід під Очаків у 1582 році). Тим не менше, татарські напади на наші землі тривали і в наступні роки, особливо: 1552, 1555, 1575, 1576 та ін. Історики зазначають, що «землі хмільницькі вельми спустошувались татарами». Тому потрібно було знов-і-знову укріпляти прикордоння, захищатись від проклятих ворогів. З цією метою у 1552 році королівським привілеєм надається Магдебурзьке

31


право містечку Уланову. При цьому, як випливає з нього,

«Pustinia

Ulanow przy slakie thatarskiem nad potokiem Siniovoda». У 1558 році польський король Сигізмунд Август жалував хмільницькому каштеляну Федору Кам’янецькому місця для заселення кметями, мазурами та іншими польськими людьми і мілкої шляхти сіл Петриківці, Морозівки, а також, можливо, продовження підселення Погорілої та Ступника. У Ступнику, наприклад, є ціла родина Мазурів (через мою бабусю Ласивету Мазур я теж маю до цього відношення). У 1606 році Магдебурзьке право було надано містечку Сальниці, як прикордонному населеному пункту. Уланів і Сальниця розростались, розвивали комерцію, торгували у Бердичеві, Хмільнику, Києві. З цього часу є писемні згадки про села Петриківці, Тараски, Скаржинці, Зозулинці, Березну та інші. У 1520 році у Польщі було запроваджено кріпосне право. Селяни за часів Київської Русі, Галицького та Литовського князівств, а також татарщини панщини не знали, а при поляках треба було платити податок – чинш і відробляти на пана 2-5 днів на тиждень, тобто селяни автоматично ставали кріпаками. Проте люди були свободолюбиві і не так просто на це давались. Вони тікали до козаків або на вільні землі. Польська шляхта, на відміну від інших володарів, вела себе гонорово, принижувала і знущалася над українцями понад усе, силою насаджували католицизм. Треба вказати, що особливим захисником православних був князь Костянтин Острозький. Він всіляко противився окатоличенню. Та все ж в Україні будувалися костели і кляштори, зокрема у Вінниці (1601р.), Хмільнику (1603р.), Летичеві (1606р.) та інших містах. В кінці XVI та на початку XVII століття, як вияв протесту проти національно-релігійного гніту виникають повстання під проводом Северина Наливайка, Тараса Трясила, Павла Бута (Павлюка). Ще й досі у Кропивні і Ступнику багато родин Павлюків. Зокрема, у 1594 році повстанці Северина Нали-

32


вайка захопили Вінницю, Хмільник, Бар, Пиків. Однак згодом зазнали поразки від військ магната Жолкевського. В селах особливо активізувався повстанський рух. Проте, і наливайківців, і повстання селянськокозацьких сил Павлюка жорстоко були розгромлені. Обидва селянські ватажки (Павлюк деякий час був гетьманом) ляхи по-бузувірськи покарали, посадивши у Варшаві «на кіл». Могутньою хвилею народна боротьба знайшла свій яскравий вияв у Визвольній війні 1648-1654 років українського народу проти шляхти. Блискучі перемоги під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, зокрема, під Корсунем, Жовтими Водами, Пилявцями, Батогом ще більше активізували всенародний визвольний рух. Відтак, у нашому краї блискуче діяли народні ватажки (у свій час – наказні гетьмани) Максим Кривоніс, Данило Нечай, Іван Богун. Саме повстанські війська Максима Кривоноса звільнили від польських окупантів Любар, Бердичів, Янушпіль (Іванополь), Райгородок, Уланів, Сальницю, Острожок, а, відтак, і Кропивну, Подорожню, Ступник, Клітенку та інші сусідні села. У серпні 1648 року на Хмільницькій землі зупинявся з військами Богдан Хмельницький. Він перебував у Хмільнику, а також Маркушах, Куманівцях, Скаржинцях, де квартирувалися козацькі війська. Не був пасивним спостерігачем у цих подіях і наш край. Більшість молодих чоловіків брали участь у козацько-повстанському війську, а також виготовляли спорядження, амуніцію, підвозили коням фураж. Уже тоді наші земляки робили гідний внесок у боротьбу за волю, за незалежність, за свою власну державу, щоб бути повноправними господарями на своїй землі. Проте у 1652 році за Зборівським договором (1649 р.) Хмельницьке староство знову відійшло до Польщі. Пам’ятаймо ж, що цей ганебний для Української держави договір, так як і договір про військово-політичний союз з Московською державою (1654 р.) не підписали вірні сини України, видатні її полководці Іван Богун та

33


Іван Сірко. Більше того, Іван Богун, як полковник Кальницький і Вінницький, не мав поразок в жодній із битв. Тому саме цього славного українського лицаря, наказного гетьмана, треба величати і вшановувати на рівні інших всесвітньо відомих полководців. Після смерті Богдана Хмельницького над Україною нависла Руїна. У 1655 році величезна татарська орда знову жорстоко пограбувала Поділля і, в першу чергу, Хмільниччину та Уланівщину. Є письмові згадки про руйнацію ними Сміли, Петриковець, Подорожни, Кропивни. Ці та сусідні села були майже повністю спалені та розорені. Іван Виговський – наступний після Хмельницького гетьман намагався боротися на три фронти – проти поляків, татарів та російських військ. Останні діяли під орудою графа Шереметьєва. Як ворогів автономії України, гетьман розбив їх під стінами Хмільника у 1659 році. Але це було ненадовго. Вже у 1660 році Виговський зазнав поразки від російських військ. Наш край являв собою суцільне згарище. Люди масово тікали на вільні землі – Слобожанщину. Після Івана Виговського і Юрія Хмельницького гетьманами були Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко. Останній визнав зверхність турецького султана, намагаючись звільнитися від нелюдської польської опіки та окупації Московської держави відповідно Андрусівської угоди (1667 р.). Угода Дорошенка з бусурманами відвернула від нього навіть щирого приятеля і побратима кошового отамана Івана Сірка, якого згодом за царським указом було заслано до Сибіру. Новий гетьман Іван Самойлович визнав російську зверхність, хоча і Військо Запорозьке вустами вирваного з сибірської неволі Івана Сірка передавало йому: «Шановний наш, не віддавай неньку Україну під неправдиву московську зверхність…». Правобережжя, у тому числі і наш край, залишилося під Польщею. Були в українській історії й інші гетьмани, проте українство найприхильніше ставиться до двох з них, а саме: до Івана Мазепи, який по-

34


казав людству і росіянам в особі царя Петра Першого, що є ще і вічно буде український дух і ми не збираємося бути ні від кого залежними, та до Пилипа Орлика, який подарував світові найдемократичнішу Конституцію, що стала прообразом сучасної Конституції України. Зверну увагу й на те, що саме наші Уланівсько-Хмільницькі села були своєрідним кордоном між Польщею і Туреччиною, тому і зазнавали найбільше лихоліть. Відтак, знову-і-знову з’являлися народні месники, які громили і ненависну шляхту, і знавіснілих москалів, і диких бусурманів. В нашому краї – це, наприклад, сотник Семко. Ще й досі люди пам’ятають подвиги народних героїв, зокрема, поблизу села Жданівки є урочище «Семків яр». Боялися ляхи повстанців. Жоден шляхтич не міг заставити відробляти панщину. Ці події про рішучий бій між повстанцями та жовнірами поблизу Уланова під командуванням воєводи Осолинського оспівані лірниками і кобзарями: «Після битви, коли козаки Почали їх рубати, Мусіли ляхи й другі утікати, Тільки староста по полю Хмільницькому Показався там до них, до козаків, по-жовнірськи, Там же пан Ружицький на нього ся спирав. Лиш на трупи ляхів жалісно поглядав, Тільки поспільство на полю стояло Рятунку ляхам щиро не давало…» За таке «геройство» Осолинському польською короною даровано у «вічне» володіння Хмільницьке староство. Невдовзі він заснував село Осолинку ( нині на Літинщині). У кінці ХVІІ на початку ХVІІІ століття продовжується переселення у спустілі села (наприклад, під Хмільник) поляків, зокрема, з Мазовецького воєводства. Їх називали «мазурами». Так виникло поселення Мазурівка, нині воно входить у межі Хмільника.

35


Гніт та здирство панів не мали меж. Натомість, з’являються загони гайдамаків. Поява російських військ у 1795 році на Правобережній Україні викликала ще гучнішу хвилю гайдамаччини – Коліївщину, яку очолили Максим Залізняк та Іван Гонта. Проте з часом російські карателі жорстоко придушили повстання і ще жорстокіше закатували її ватажків – славних народних героїв… Далі після ІІІ-го поділу Речі Посполитої-Польщі Хмільницький край у 1795 році переходить під владу Російської імперії. Так, Уланівське староство дісталось графу Іллінському; Хмільницьке – графу Олександру Безбородьку; Сальницьке – майору Іраклію Моркову. У 1797 році Хмільник стає повітовим центром Подільської губернії. У цьому ж році Православна церква створила декілька округів, в тому числі і Клітенецьке благочиння з парафією у Клітенці, Кропивні, Ступнику та інших селах. У 1758 році селом Кропивна володів поміщик Іван Клітинський. Приєднання нашого краю до Російської імперії не покращило становища місцевого населення. Кріпосне «право», тобто нелюдська експлуатація, ще більше посилилися. Панщина досягала у 1824 році близько 200 днів. Нагадаю, що саме у наших селах у тридцяті роки позаминулого століття вперше в Україні почали сіяти буряки. Площі під цю культуру неухильно зростали. Догляд за буряками вимагав багато затрат фізичних сил, зокрема, під час просапних технологій. І знову наші неймовірно витривалі люди «тягнули жили» тільки вже на царську Росію. У 1812 році почалася французько-російська війна. Наші хлопцікозаки, набрані з Хмільниччини та Уланівщини, з 4-м Подільським полком захищали Російські інтереси. Чимало з них не вернулися у свої домівки, були вбитими і покаліченими, зокрема, у величезній бійні під Бородіно. Царизм здійснював свою великодержавну політику щодо України, не визнавав існування Українського Народу, особливо утискав його

36


мову. Як відповідь, з кожним роком зростав селянський повстанський рух. В нашому краї він вилився у партизанську боротьбу під проводом славного сина України, гідного народного месника і ватажка Устима Кармалюка. При цьому, якщо поляки у свій час проявляли гонор, скрізь демонстрували свою зверхність, то росіяни, які тільки декілька століть тому вийшли з лісів та боліт, все своє стали називати «вєліким», утверджуючи таким чином великодержавний шовінізм. Охоплені могутнім повстанським рухом, активно діяли селянські загони і в наших селах Хмільниччини та Уланівщини. Благородна справа Кармалюка полягала, в першу чергу, у відбиранні майна у поміщиків та повернення його простим людям. Однією із численних схованок Подільського «Робін Гуда» був ліс поблизу недалекого нам села Лозна. Народна пам'ять береже мужній образ його правдоборця. При цьому треба з гнівом та обуренням зазначити, що сьогодні за замовленням відповідних спецслужб сусідніх держав деякі запроданці, зарубіжні і вітчизняні паперотворці і журналісти, кидають тінь і на Тараса Шевченка, і на Івана Богуна, а тепер і на Устима Кармалюка, представляючи їх як не п’яницями, то розбишаками. Сталін у свій час казав Берії щодо українців: «Надо сделать так, чтобы они проклинали своих героев». Можна цим та іншим подібним негідникам сказати : «Та ви і нігтя зламаного від цих людей, від цих народних героїв і геніїв не варті. Не вирвати Вам із вдячної народної пам’яті їх світлий образ. Не беріться за цю брудну справу, бо будете самі прокляті народом. Та, власне, ви вже прокляті ним. А наслідки ви знаєте – проклята людина навіть у десятому поколінні буде покарана!». У 1835 році внаслідок підлої зради і пострілу шляхтича Рутковського народний месник і національний герой України загинув.

37


Досить помітну роль у нашому краї відігравало чумацтво. Чумацький шлях проходив частково також і по Бердичівсько-Хмільницькій дорозі, Чорному та Галіївському шляхам, які пролягають недалеко від села Кропивна. Зрозуміло, що наші земляки тоді, як правило, везли на південні околиці держави для обміну зерно, мед, віск, а звідти – сіль, рибу, прянощі тощо. Часто наших хлопців забирали і у рекрути. До речі, Устим Кармалюк там теж був, але не став з цим миритися. Царські сатрапи дійшли до того, що служба тривала 25 років, потім – 20, а з 1855 року – 12 років. Відмінено рекрутчину лиш у 1874 році. Звичайно, що наші хлопцікозаки прославляли силу саме «русского оружия». При цьому треба з сумом зауважити, що «оружие» здебільшого було «русским», а от люди, що здобували славу Росії, були переважно з України. Підтвердження цього можна прочитати із побаченого мною під час туристичної поїздки у Болгарію на сторінках наступного розділу. У 1867 році відкрито церковно-приходську школу в селі Ступник. У 2017 році виповниться 150 років цьому освітньому закладу, який, на превеликий жаль, із-за відсутності учнів у селі був у червні 2011 року закритий районним відділом освіти назавжди. Нагадаю і те, що у 1913 році земство побудувало кам’яне приміщення школи у цьому древньому селі. У 1889 році у селі Кропивна відкрилася церковно-приходська школа грамоти (це місце позаду теперішньої Кропивнянської середньої школи, добротний будинок, що стояв, я пам’ятаю, обабіч зліва від старої восьмирічної школи). При цьому власниця села Ступник Олена Собещанська місцевій ЦПШ подарувала нове приміщення разом з землею. У Кропивні деякий час проживав у своєму маєтку (за переказами – місце на горбі біля ставка, поблизу теперішньої хати вже, на жаль, покійного ветерана Великої Вітчизняної війни Мацюка Бориса Трохимовича) польський поет, представник української школи в польській літературі

38


Гроза Олександр Кароль. Він опублікував цілий ряд поем, віршів, пісень на теми українського життя, так звані «елементарки». До речі, на місці цього маєтку пізніше, в кінці 19-го на початку 20-го століття проживала пані Давидовичка, яка десь зникла, як тільки для панів «запахло смаженим» в кінці 1917 - на початку 1918 років. Є також дані про те, що у 18му столітті село належало шляхтичу Кропивницькому. Однак, це малоімовірно, бо наше село свою назву мало ще у 13-14-му століттях, а, можливо, і раніше. Хіба-що зазначений пан таке прізвище взяв свідомо від назви села Кропивна, яке, можливо, було його власністю і він сподівався, що пануватиме у ньому вічно. Треба неодмінно відзначити, що 4 жовтня 1846 року за завданням археографічної комісії Тарас Григорович Шевченко проїжджав по Бердичівсько-Хмільницькому тракту поруч із Кропивною, зупинявся у Хмільнику,

Уланові

та

Подорожній,

прямуючи

з

Кам`янця-

Подільського. В Подорожнянській кузні, за переказами, підковували його коней. Через масові виступи, бунти і погроми поміщицьких маєтків, проти селян-кріпаків російський царизм змушений був видати маніфест у 1861 році про відміну кріпосного права. Але радість від цього маніфесту швидко скінчилась. Кріпосні пережитки ще довго висіли ярмом на плечах селян. Не спішили поміщики на місцях виконувати маніфест. Тому то в одному, то в іншому місці виникали селянські заворушення і бунти. Є документальне підтвердження того, що у 1861 році в селі Кропивна селяни піднялися за свої інтереси. Для придушення виступу терміново був викликаний батальйон солдатів Полтавського піхотного полку, що квартирував неподалік. У 1905 році знову страйкували мешканці села Кропивна проти війни і поневолення. Для придушення бунту були викликані сили жандармерії аж із губернського Кам’янцяПодільського. Це відображено у «Енциклопедії сіл і міст України». По-

39


дібні виступи і боротьба у нашому краї тривали аж до Жовтневого перевороту у 1917 році. З жалем скажу, що і мій прадід Андрій Денисюк прийшов із 1-ї Світової війни без руки, воюючи за Російську імперію. Відомо ще, що відповідно перепису у 1898 році у селі Кропивна проживало 1005 осіб. Перемога Жовтневого збройного повстання у Петрограді ще більше активізувала виступи трудового люду Хмільниччини й Уланівщини. Жителі краю виганяли з сіл поміщиків, економів, прикажчиків, а поміщицьке майно розбирали і ділили між собою. При цьому радянська влада проводила жорстоку політику, все підпорядковувала Росії. У нашому краї в цей час діяли усілякі ревкоми, різноманітні військові команди, а попросту – місцеві та, здебільшого, чужі російські, німецькі та польські бандитські угрупування, що діяли за принципом «грабуй награбоване». Наприкінці нового 1918 року у наш край увійшли австронімецькі військові формування. Тоді почала діяти Українська Народна Республіка. В листопаді цього ж року німецькі війська залишили край, а владу захопила Директорія під приводом Симона Петлюри. У 1919 році відновлено радянську владу. У березні 1-а червона українська дивізія Миколи Щорса вже перебувала у Хмільнику. На території нашого краю також активно діяли збройні формування народних месників Якова Шепеля, Якова Гальчевського, Семена Рудого, Ананія Волинця, Марусі, Зеленого та інших, яких затаврувала радянська влада, зробивши їх бандитами, тільки тому, що вони безпощадно нищили завойовників всіх без винятку мастей і, в першу чергу, комуністів, комсомольців, які кров’ю і звірствами встановлювали радянську владу, відбираючи у людей останнє та заганяючи їх у комуну… Треба справедливо і з сумом зазначити, що у той буремний час значна частина єврейського населення нашого краю та представники «п’ятої колони», звичайно ж, підтримали колоні-

40


заторів. Не дай Бог, щоб історія повторювалася, бо їх настрої, злоба і ненависть до всього українського, на жаль, у значній мірі генетично передалися сьогоднішнім їхнім нащадкам. Тут, з моєї точки зору, і криється основна загроза незалежності незалежної України. На початку 1920 року край зайняли частини ЗУНРівської армії галичан, далі білополяки оволоділи нашою землею. У листопаді 1920 року червоні дивізії Григорія Котовського знову принесли радянську владу на нашу землю. Тобто, на території нашого рідного краю точилася затяжна Громадянська війна. В результаті, основна маса повстанців загинула на полях битв, в казематах і тюремних застінках, у страшному пеклі комуно-ленінських таборів і в’язниць. Після вирів Громадянської війни у 1922 році в силу вступає нова економічна політика (НЕП), що сприяла деякому відродженню приватної власності. На селі були створені комітети незаможних селян, так звані «комнезами». Вони були

наділені значними повноваженнями.

Крім того, скрізь утворюються партійні та комсомольські осередки. Це і були органи тодішньої влади на селі. Селяни обкладалися непомірними грабіжницькими податками за все – від куща і дерева до комина на хаті. Щоб сплатити податки, треба було віддати всі статки. У 1923 році створені Хмільницький і Уланівський райони. Для багатьох родин наших сіл з 1920 по 1924 роки – роки ленінськосталінсько-троцького керування були суцільним грабуванням і голодом, оскільки все зерно, картопля, гроші відправлялися за наказом зверху як не на допомогу голодуючим Поволжя, то на робітничо-селянську армію, то на підтримання окупаційної радянської влади, то ще кудись. Але Україна з того нічого не мала, а тільки тяжко працювала на перемогу їхнього соціалізму, а потім і примарного комунізму. У Кропивні, Ступнику, Погорілі, Вишенці і Клітенці у 1924 році діяло ощадно-позичкове товариство «Хлібороб». Головою було обрано

41


Ісаака Ткачука. У 1927 році мешканці нашого краю вперше побачили трактор «Фордзон», а потім «ХТЗ» та «Комунар». В 1929 році влада розпочала суцільну колективізацію. Всі засоби масової інформації шаленіли від викриття «антирадянської» діяльності куркулів. При цьому сотні тисяч трударів-хліборобів нашого краю вивезли до Сибіру або Далекого Сходу під виглядом боротьби з куркулями. В цю категорію потрапили і мої обидва діди: Михайло і Тарас, хоча вони і нічим не відрізнялися від своїх же односельчан, хіба що – неймовірною працьовитістю. А саме таких ледача «босота», тобто місцева влада, і ненавиділа! До речі, через якихось 20-30 років після цього голови колгоспів, голови сільрад, парторги та інші сільські активісти вже були куди заможніші від простих трударів села, але чомусь самі себе не вважали куркулями і, тим більше, не висилались та не розстрілювались. Пригадайте, як ще порівняно недавно в селі Кропивна жирував, зокрема, голова колгоспу Мар’ян Табуровський та інші місцеві управителі, які були ближче до «корита». Отже, моїх дідів та їх родини орієнтовно у 1929-1930 роках насильно записали у колгосп і відібрали геть усе чесно зароблене потом і мозолями: реманент, коней, корів тощо. НЕП до цього часу вже згорнули. Почалося планування народного господарства на 1927-1931 роки. Саме колгоспи, переваги яких вихваляв Сталін у 1928-1929 роках, давали легку можливість викачувати ресурси у державний бюджет СРСР (читай: Росії і, зокрема, Москви). Під назвою «куркулі» фактично ліквідували найздібніших господарів серед усього трудового селянства, які великими і працьовитими родинами, невтомною щоденною працею досягли найбільших успіхів і тому були трохи заможніші серед інших таких же селян. А, взагалі, це була антиселянська акція (в значній мірі – антиукраїнська), яка під псевдонімом «куркуль» економічно знищила селянський робочий прошарок як такий, бо надто сильно опиралися селяни курсу партії.

42


Продовженням політики червоних людиноненависних комісарів був Голодомор 1932-1933 років. У грудні 1932 року свідомо і завідомо введені так звані внутрішні паспорти. Відтак, селянин не мав права нікуди виїхати, а лише вимушений вступати в колгосп. Хоча зерна у 1932 році було вже мало для свого населення, та Сталін через місцевих емісарів збільшує планку хлібозаготівель ще на 44 відсотки. До речі, врожай у цьому ж році у нашій державі був на рівні середнього. А Україну вже косила голодна смерть. Та наказ «вождя» про так звані «хлібозаготівлі» комуністи, комсомольці, місцеві і заслані з центральних губерній Росії активісти виконували старанно й незаперечно. За кількістю населення на 25 травня 1932 року в Уланівському районі нараховувалось близько 60 тисяч осіб, у Хмільницькому – 84,4 тисяч чоловік. На травень 1934 року ці цифри стали такі: в Уланівському районі – 46,3 тисяч людей, а у Хмільницькому – 74, 5 тисяч людей. Отже, померло від голоду в цих наших двох районах близько 25 тисяч краян. Лиш деякі цифри по нашим селам: у Кропивні вмерло – 540 людей, у Ступнику – понад 400, у Клітенці – близько 200, у Подорожні – близько 400, у Погорілі – близько 200, у Петриківцях – понад 800, у Воронівцях – понад 850 і т.д. А люди біднії в селі Неначе злякані ягнята, Позамикалися у хатах Та й мруть… Сумують комини без диму, А за городами, за тином Могили чорнії ростуть… Гробокопателі в селі Волочать трупи ланцюгами За царину – і засипають Без домовини. Дні минають. Минають місяці – село

43


Навік замовкло, оніміло І кропивою поросло. Т.Г. Шевченко, поема «Чума» Як далекоглядно бачив долю нещасної матінки-України її великий син Тарас!.. Очевидець голодних страхіть із села Чеснівки Іван Ткачук не побоявся комуністів та їх влади, зберіг списки майже всіх, хто помер з голоду у цьому селі. Це 522 душі: дорослих – 291, дітей – 231. Я до того, що у цьому списку наведено тільки з родини Мовчанюків аж 45 осіб! Це родичі мого друга і однодумця із Конгресу української інтелігенції Вінниччини, письменника Григорія Мовчанюка, який написав рецензію до моєї книги «Любіть Україну». У Кропивні, Клітенці, Ступнику, Подорожній, де було багато моїх працьовитих родичів з Петруків, Денисюків, Мазурів, Кучеруків, вимерла більша їх частина. При цьому у рідній Кропивні вмерло більше половини людей. До Голоду нараховувалось у моєму селі понад тисячу її громадян, а після голоду – близько чотирьохсот. Це є ще одним беззаперечним доказом всім тим нелюдам, які остервеніло заперечують сам факт голоду. До речі, у місті Красноград Харківської області, де зараз живе і працює моя сестра і донедавна проживала моя мама, у Голод вимерли майже всі мешканці або, хто ще зміг, втекли у Харків, однак, як знущання над цими людьми, місто все-таки назвали на честь «красних» людожерів!.. Отже, голодомор 1932-1933 років був, дійсно, геноцидом саме українського народу. Цей голодомор придумано у кремлівських кабінетах, заплановано і організовано штучно з метою знищення українського селянина-хлібороба. Нахабно, свідомо, цинічно, з нелюдською жорстокістю місцеві і чужі комуносталіністи відбирали у людей останнє. Це була головна мета більшовицької політики – вигубити якомога більше українського люду. На місці вимерлих від голоду українців хати і се44


ла заповнювали росіяни з центральних губерній Московщини. Знали катюги, що село – це колиска нації, її культурно-духовна серцевина. Тому потрібно було зламати українців біля її самих джерел та нав’язати цивілізованій європейській нації великоросійське, дике, а, головне, не притаманну українцям комуністичну ідеологію, яка давала можливість усіляким ледарям, пройдисвітам та бандитам безперешкодно із «загального казана-общака» хапати і собі… Отже, за вбивство однієї людини карають або довічним ув’язненням, або смертною карою. Виникає питання, як мають бути покарані ті, що знищили, за різними підрахунками, від 7 до 10, а за деякими і більше мільйонів ні в чому не винних людей? Невже для кремлівської комуноєврейської мафії було мало крові? І невже після цього велетенського за своїми масштабами людського горя ще знаходяться люди, які і далі підтримують комуністичну партію і ленінськосталінську комуністичну ідеологію? Немає слів…Тому від імені своєї великої, чесної, працьовитої і дружної родини, що неймовірно сильно постраждала від нелюдських комуністичних експериментів, проклинаю ту «червономорду сволоту»!!! Вірю, що їм і їхнім нащадкам це так не минеться! Бог все бачить! Попри все, Український нарід дякує ексПрезиденту Віктору Ющенку, що видав Указ і відповідний Закон України про Голодомор, який, зокрема, заперечення голоду або будь-яке блюзнірство чи цинізм щодо цього прирівнює до злочину проти людства. Цей закон підтримали більшість цивілізованих країн світу. Проте для кремлівської хунти голоду в Україні було мало. Попереду Українців чекав запланований червоний терор, який тривав аж до початку війни з гітлерівською Німеччиною. Страшні експерименти над людьми не припинялися. Сталіну і його червоним катам здавалося (ввижалося), що країну Рад заполонили «вороги народу». Відтак, громадян у цей період заарештовували, вбивали, висилали на каторгу без суду

45


і слідства. Арештованих силою заставляли зізнаватись у тому, до чого вони не були причетні. Тортури влаштовували нелюдські. Не кожна людина могла таке винести. Отже, селян в голод винищили і «надломили». Тепер червоний комуносталінський терор забрав мільйони кращих представників інтелігенції, військових, робітників і селян. І знову найбільше постраждали найкращі сини і дочки нещасної матінки-України, гордість нашого народу, його цвіт, надія і сила. Моєї родини це безпосередньо торкнулося, оскільки мій дід Михайло Петрук був безпричинно репресований, орієнтовно у 1937-1938 роках, потрапивши до Уланівського НКВС, а далі його доля, як і доля багатьох моїх односельчан, невідома. Швидше за все, його і багатьох інших сельчан перевезли до Вінницького НКВС і там без будь-якого пояснення розстріляли в потилицю, як це було зроблено із десятками тисяч подолян. Я звертався до Вінницького СБУ з проханням надати відомості про мого діда, але ствердної інформації не отримав. Знаю, що коли у 1943 році німецькі окупанти перед світом демонстрували злочини комуністичної системи, розкопавши могили у парку та на колишньому кладовищі сьогоднішньої «книжки» у Вінниці, то дружина репресованого Фелікса Телішевського Марія, вона ж сестра заарештованого Томашевського Григорія з найближчого нам села Погоріла тодішнього Уланівського району впізнала речі їх обох. Про це та багато-багато інших свідчень є документальні підтвердження. Але що найбільше вражає?!. Як тільки наші війська у березні 1944 року звільнили Вінницю, енкаведисти негайно зібрали всіх людей, хто брав участь у розпізнанні родичів з могил, вишикували в колону, назвали їх «зрадниками» і «фашистськими прихвостнями» та направили на Літинську дорогу, де йшли жорстокі бої і де більшість цих людей безвинно загинули. Ну чи не звірі були ті комуністи з їхніми енкаведистами?!! І це робилося, щоб прикрити особисті злочини. Неспроста сьогоднішня, вже нібито наша, українська служба безпеки України боїться надати мені ін-

46


формацію про мого діда, знаючи про те, що я професор та заступник голови Конгресу української інтелігенції Вінниччини, та боячись, щоб я і далі не «роздмухував» відомості про цей червоний терор. Щоправда, їхні попередники із колишнього НКВС могли знищити будь-які сліди своїх звіриних злочинів. Складається враження, та що враження – я просто знаю від багатьох, що не каються нащадки тих головорізів, продовжувачі «великої справи» Леніна-Сталіна. Та Бог їм суддя! Не діждуться вони вже ніколи повернення історії «вспять», а платити таки за все доведеться. Хоч як вони стараються вирвати це із народної пам’яті, але це не забудеться ніколи – хай не сподіваються! Цього виявилося для кремлівських «великих» стратегів замало. Ще більше лихо готувалося у їхніх кабінетах для радянського народу, і звичайно ж, у першу чергу, для українського. Параноїдальний маньяк Сталін і його переважно єврейське оточення, що являло собою керівництво комуністичною партією більшовиків, задумали поширити комунізм на увесь світ. При цьому я до єврейського народу, як до всіх націй і народностей на Землі, відношуся одинаково. Але у кожного народу є свої виродки, відморозки і негідники. Саме такі в той час, під нібито благородним приводом – звільнення трудового люду і, в першу чергу, пролетаріату від пут рабства, дорвалися до комуністичної влади, принципи і кадровий склад якої теж заснував у свій час єврей Ульянов-Ленін. Інший не менший маньяк у Берліні єврей Гітлер теж задумав побудувати вічний третій Рейх і підкорити весь світ. Для знищення частини людства заздалегідь червоні та коричневі дияволи-стратеги підготували найпотужніші у світі армії та відповідне озброєння. Однак Гітлер випередив, напавши на СРСР першим 22 червня 1941 року, до цього вже підкоривши декілька Європейських країн. І Сталін, і сталінські опричники цього брутального вторгнення і загарбання нібито не бачили, або не хотіли бачити. Так почалася найбільша в історії

47


людства війна, що потім стала ІІ-ою Світовою, а для нашого народу – Великою Вітчизняною. І рівно через два тижні фашисти вже були у Вінницькій області. Кропивну захопили 13 липня 1941 року. При цьому ворог підійшов до нашого краю з північно-західного боку, а саме розпочав окупацію із Смілої і Подорожни ще 8 липня. 10 липня фашисти захопили село Погорілу, 12 липня – Клітенку, 15 липня – Ступник і Уланів. Територію краю захищали поріділі частини 6-ї та 26-ї армії у складі 24-го механізованого корпусу, а також 72-ї та 44-ї стрілецьких дивізій. Ворог продовжував наступати без особливого опору наших розгублених військових формувань, які в цей час взагалі відступили до так званого Летичівського укріпрайону, покинувши наш край напризволяще. Ось вам і «мудра» стратегія кремлівських керманичів, яких виховала і винесла на вершину влади саме комуністична партія! Цей факт просто неможливо заперечити! Це свята правда – ну не націоналісти ж чи інші партії тоді керували радянською державою, а таки комуністи, які за домовленістю з Берліном і здали на розтерзання нещасну матінку-Україну! Фашисти встановили на окупованій території суворий режим і з нечуваною жорстокістю здійснювали матеріально-економічне пограбування краю. Я раніше зазначав, що наша «бездонна» Батьківщина була об’єктом грабунків готів, гунів, печенігів, половців, монголо-татар, кримських татар, литовців, поляків, росіян, а тепер ще й фашистську наволоч треба було забезпечувати всім необхідним і, в першу чергу, продуктами харчування. Колгоспи і радгоспи продовжували працювати. Точніше, людей у них примушували це робити під постійним страхом смерті. Мій батько розповідав, що за будь-який саботаж або непокору – розстріл. У нову місцеву адміністрацію входили: німецький комендант, староста, управляючий та поліцаї. Щоправда, на перших порах окупанти відносились до людей досить лояльно. Проте у Хмільнику і Бердичеві вони негайно створили єврейські гетто і розстрілювали десятками тисяч

48


нещасних людей. Це відбувалося від початку окупації і аж до визволення краю. До речі, ніяковісінького спротиву, на відміну від українців, єврейське населення німецькій владі не чинило. З багаточисельних розповідей дізнаємося, що коли німецький комендант оголошував зібрання євреїв з харчами, одежею, грішми і золотими речами для відправки нібито в інше місце проживання, вони старанно виконували ці вказівки, покірливо йдучи в останню дорогу… Проте варто наголосити, що ворог не почувався вільно на нашій землі. В тилу діяли партизани і підпільники, а потім і вояки Української Повстанської Армії. До останньої ставлення деяких людей, особливо нащадків керівників радянських органів, вкрай негативне і це зрозуміло. УПівці вбивали як фашистів, так і колишніх комуністів, аби вигнати з рідної землі і коричневу, і червону нечисть. При цьому діяла самостійно, не під «мудрим» керівництвом компартії, як спішили донедавна приписувати їй керівну роль, підпільна група і на території Кропивнянщини, Ступенеччини, Клітенеччини та Подорожнянщини. До неї, зокрема, входив і мій батько Григор Петрук, Ліксандр (Олександр) Киналь, обидва брати Хавричі – Микола та Адам, Кость Мацюк, Танас, Міша і Герасим Прохватили та інші хлопці, яких за молодістю не встигли взяти у Червону Армію до початку війни. Наприклад, я у дитинстві чув з вуст вищезгаданих дядьків, як вони під час німецької окупації пошкодили молотарку в Кропивнянському господарстві. «Пронюхавши», їх німці могли розстріляти, але якось обійшлось. Починаючи з 1943 року, окупанти розпочали широкомасштабну акцію по відправленню молоді на роботи до Німеччини. Багато краян таким чином потрапили до розряду «Osterarbeiter». Наприклад, сусід Рябоконь Олекса, дівчата бабусі Домки – Маріка та моя хрещена мати Лєнка, дядьки Іван Мельничук, Мітька Прохватило та багато-багато інших людей Кропивни. Несолодко їм було у Німеччині. Після великої Перемоги бранці повернулись додому.

49


Щоправда, до більшості із них радянською владою застосовувалися і на рідній землі принизливі заходи, репресії, а іноді доходило і до тюрми. Звільнення нашого краю розпочалося з Вишеньки на Різдво, тобто 6-7 січня 1944 року. Після взяття цього села з радості люди «кріпкенько» почастували воїнів і це для багатьох із них було трагічним, адже фашисти вночі повернулися і перебили значну кількість солдат. Разом з тим, бої за Вишеньку та за інші села були надто запеклими. 10 січня радянські війська вступили у Кропивну, Погорілу, Подорожну, Клітенку. Після триденних боїв ними було зайнято північну частину Ступника. До речі, Вишенька і Ступник були розбомблені і спалені вщент. У Ступнику зі всіх хат залишилося тільки дві неушкоджені оселі. 4 березня 1944 року розпочалася Проскурівсько-Чернівецька операція, яка принесла радість визволення в усі села Уланівського та Хмільницького районів. На самому початку 1944 року мобілізували і мого Батька Петрука Григорія Михайловича та багатьох інших односельчан до війська. У рамках цієї операції батько розпочав своє перше бойове хрещення на вододілі сіл Вовчинці та Чорнички Козятинського району. Я знаю село Вовчинці, оскільки повз нього їздив і їжджу до батьків і рідні у Кропивну та Ступник. Дядько ж мій, Петро Михайлович Петрук, оскільки був з 1921 року народження, то потрапив на війну з перших її днів, ще у 1941 році, дуже швидко був смертельно поранений у сутичці з фашистами ще при їх наступі в районі Любара-Янушполя. Звільняла наш край від фашистської чуми 18-а армія 1-го Українського фронту, а наші ближні села конкретніше – 317-та (командир полковник М. Жердієнко) та 71-ша (командир полковник М. Бєляєв) стрілецькі дивізії, а також 129-а (командир генерал-майор С. Бушев) гвардійська стрілецька дивізія. Ніколи не зітреться з нашої пам’яті те, що у боях за наш край (нині Хмельницький район) загинуло понад 2,5 тисячі солдат і офіцерів.

50


Визволяли землю не тільки наші хлопці, але і воїни інших національностей. Пам’ятаю, як до нас на Дні Перемоги тривалий час приїжджала найближча рідня воїнів-вірмен (див. фото після першого розділу), які визволяли Кропивну і поховані на місцевому кладовищі. Відтак, тільки безпосередньо з війни не повернулися живими до Кропивни – 130 людей, Клітенки – 73, Ступника – 99. Імена безсмертних героїв-земляків висічені на кам’яних плитах обелісків у цих селах, на яких, зокрема, є прізвище мого рідного дядька Петрука Петра Михайловича. Ніхто не забутий, ніщо не забуто! Закінчилась Велика Вітчизняна війна. Вона забрала понад 10 мільйонів тільки українських життів. Це найбільше серед усіх народів світу, які брали участь у цій дикій і найбільшій бійні в історії людства! При цьому треба сьогодні наголошувати, що все це за негласною домовленістю було спровоковано і зорганізовано саме комуністичною владою у Москві (з одного боку) та фашистською владою у Берліні (з іншого), хоча багато хто з прихильників комунізму не любить про це згадувати і шалено заперечує все. Мовляв, таке було становище, ми не готувалися до війни, вони напали на нас зненацька, ми (комуністи) першими йшли у бій тощо. Більше того, зовсім недавно вустами найвищого кремлівського керівництва було безцеремонно заявлено, що Росія виграла б Велику Вітчизняну Війну і без України !?. Такого цинізму і «безпардонності» світ ще не бачив!.. Проте беззаперечні історичні факти свідчать протилежне. У всякому разі, ці дві антилюдські системи ( фашистська і комуністична) і на цей раз вкотре досягли свого, зокрема і в першу чергу, щодо України і українських людей… Народне господарство України було зруйноване і пограбоване вщент. Почалась відбудовча робота. Продовжувалась організація та утворення, так званих МТС – машинно-тракторних станцій, тобто великих спеціалізованих технічних центрів, які обслуговували одночасно де-

51


кілька господарств. Кропивну, Ступник і Клітенку, які входили до одного колгоспу, обслуговувала Вишенецька МТС. Там деякий час після 1947 року працював механізатором і водієм мій батько, повернувшись з війни пораненим. Натуральні податки і позики були непомірними, а заробітки, що перераховувалися на трудодні, – мізерними. Немов примара, за видноколом бовванів голод 1947 року. На цей раз до всіх бід українських людей додалась неймовірна засуха влітку і восени 1946 року. Хто як міг, так і виживав. Пік смертності припав на квітень-червень 1947 року. Люди вимушені були харчуватись листям лободи, кропиви, половою, трупами мертвих тварин, гнилою картоплею. Проте партія подавала оптимістичні дані, що, мовляв, все добре, справи всюди налагоджуються. Як і в голод 1932-1933 років, деінде з’явились факти людоїдства. До речі, самі партійні функціонери не їли осоку, пирій, рогозу, як вони пропонували для «нуждающихся сємєй», а отримували систематично продуктові пайки і не прості. В цьому і полягав цинізм комуністичної влади. За зрізування кількох колосків знову засуджували до 8 років ув’язнення. Мій знайомий дід Василь Захаревич з села Сосонка Вінницького району, що ще, слава Богу, живий, свідчить: «Навчаючись у ФЗУ в тодішньому Ленінграді і отримуючи жалібні листи з дому, декілька разів сказав однокурсникам (видно, «стукачам»), що в Україні голод. За це засудили спочатку до смертної кари, а потім лиш через три місяці замінили її каторжними роботами у Магадані аж на 25 років. Цих три місяці везли через всю Росію і Сибір у клітці, наче звіра». Ну і як цій людині тепер ставитись до комуністів? До речі, масштабна трагедія мору 1932-1933 років у 1946-1947 роках не повторилася у повній мірі лише тому, що нас рятувала, у тому числі, і Західна Україна, ось ті «бандерівці», як дехто зневажливо називає західників, бо тоді у них ще не було колгоспів і радгоспів, тому вони не дуже бідували. Саме

52


вони і подали безкорисливу руку допомоги східним та центральним регіонам, чого не давали зробити комунолюдожери у 1932-1933 роках. Це документально підтверджено, і про це нам ніколи не можна забувати! Приведу слова народного депутата України, полум’яного борця за її незалежність Левка Григоровича Лук’яненка: «Без знання національної історії, зокрема голодоморів, без повернення шаноби до всіх наших дідів-прадідів та могил своїх пращурів не можна подолати теперішнє історичне безпам’ятство, не можна консолідувати націю. Нація наша мусить знати свою історію і повинна виставити справедливу й сувору оцінку окупаційним державам, що мордували український народ. Кати мають почути і моральну, і людську, і правову оцінку своїх злочинів». Ці справедливі слова та до Бога! Після голоду 1947 року, на щастя, Уланівський та Хмільницький райони почали відбудовуватись та працювати на повну потужність. А після смерті Йосипа Сталіна та Лаврентія Берії, катів українського народу, з 1953 року наступила так звана «хрущовська відлига». «Жити стало краще, жити стало веселіш» – так казали кремлівські комуністичні лідери. Потужність колгоспів зростала, тому з часом відпала необхідність у МТС. При цьому все, що вироблялося у наших господарствах неймовірно важкою фізичною працею краян, за безцінь забирала держава, а велетенські українські ресурси осідали в Москві та відсталих російських регіонах. Така експлуатація Радянським Союзом (читай: Росією) України та інших союзних республік була «на руку» кремлівським керманичам. При цьому багато сировини, продукції, грошей Радянський Союз «дарував» країнам, так званого «третього світу», для підтримування у них комуністичних режимів. Відтак, Україна у складі Радянського Союзу залишалась безправною покірною колонією. Щоправда, у 50-80-х роках минулого століття людям нашого краю давалась можливість будуватися. При цьому заробітки у колгоспах були такі мізерні, що для того, щоб вижити та ще й будуватися, треба було лю-

53


дям красти «у себе і своє». Ця практика спільного колгоспного господарювання була характерною для всього періоду соціалістичного ладу. На словах «земля селянам» оберталось тим, що селяни працювали на цій землі, але до кінцевих результатів цієї неймовірно важкої праці їх уже не допускали. Усе йшло в бездонні і ненажерні «закрома Родіни». Тому така несправедливість і цинізм у часи так званого «розвинутого соціалізму» поступово створювала передумови до проголошення незалежності нашої держави. У липні 1957 року постановою Вінницького облвиконкому №416 село Погоріла включено в смугу села Кропивни. У кінці 1962 року Уланівський район ліквідовано, а всі його населені пункти, в тому числі Кропивна та навколишні села, включені у склад Хмільницького району. У 1965 році у Хмільницькому районі вперше з’явився небезпечний ворог картоплі – колорадський жук. Зрозуміло, що це була акція відповідних західних спецслужб на підрив економіки СРСР і, як завжди в історії, найбільше постраждала від цього саме Україна. На початку 80-х років біля сіл Широка Гребля та Кропивна встановлено обеліски на честь воїнів 18 армії 1-го Українського фронту, що загинули за звільнення Вінниччини від німецьких окупантів, в тому числі і моєї малої Батьківщини. На початку 90-х років у Хмільнику відкрито гарний пам’ятник славному сину України Тарасу Шевченку, а у селі Чеснівка – перший на Вінниччині пам’ятник не менш славній дочці України Лесі Українці. Хмільних – наше районне місто стає одним із найвідоміших у світі радонових курортів. Люблю бувати у Хмільнику. Він навіває мені спогади про моє дитинство, шкільну юність, оскільки тоді доводилось частенько приїжджати у районний центр і це були перші найдальші подорожі з рідного села. До речі, у Бердичів за покупками ми їздили ще частіше, бо це більше місто і ближче до Кропивни.

54


За післявоєнний період, в тому числі в роки нової незалежної України, багато цікавих подій відбувалось у рідному краї, але про них писати не стану, оскільки вони ще «свіжі» у пам’яті живущих поколінь, а, по-друге, вони потребують неабиякого переосмислення і відповідної переоцінки. Що стосується минулого, то намагався його показати реально і правдиво, з великою гордістю і синівською вдячністю землякам і моїм героїчним пращурам. Саме завдяки їх мозолям і завзяттю, поту і крові, їхніх життів ми справедливо маємо сьогодні від Бога Незалежну Україну. Україно моя, густо скроплена потом і кров’ю, Україно моя, у сльозах і риданнях віків. Я – кровинка твоя, із синівською лину любов’ю, На колінах стою перед пам’яттю славних дідів… Микола Дорош Однак, незалежність ми вибороли, але Україна, за словами патріота, кінорежисера Юрія Іллєнка, ще поки-що інформаційно окупована держава, а це набагато страшніше, ніж військова окупація. Це та мовно-церковні проблеми вже стають просто петлею для України, реальною загрозою для її національної незалежності!.. Підтвердженням цих слів є нахабна експансія російських та вітчизняних російськомовних телеканалів, книг та інших засобів масової інформації, а також безцеремонна поведінка так званої української церкви Московського Патріархату. Все це не що інше, як засоби одурманення українських людей і, в першу чергу, української молоді – нашого безцінного майбутнього, яке відривається від своїх віковічних цивілізованих традицій і коренів та ніби наркотиками втягується в фальш їхнього космополітизму… Бережімо ж її, нашу любу матінку-Україну, для наших нащадків! Хай живе вона вічно, а з нею і моя мала Батьківщина – незабутнє і рідне село Кропивна – тонесенька гілка могутнього дерева із назвою – Україна!

55


Сучасна Кропивнянська середня школа

Супутникова карта села Кропивна 56


Хрест на місці зруйнованої церкви в центрі села Кропивна (територія колишньої сільради)

Пам’ятник Матері на місці поховання воїнів, що визволяли село Кропивна

Монумент загиблим у роки Великої Вітчизняної війни краянам села Кропивна 57


Відзначення Дня Перемоги ветеранами ВВВ Прапор та геральдичний герб села Кропивна (1990 р.) Петрук Г.М. – в села Кропивна, розроблені центрі. Петруком В.Г. ДАРЧА ГРАМОТА ПОДІЛЬСЬКОГО КНЯЗЯ ФЕДОРА КОРІАТОВИЧА Ми, князь Федір Коріатович, Божою милістю дідич і господар Подільської землі, чиним свідомо цим листом всякому доброму, хто на цей лист гляне і почує, поважаючи його, даруємо, але не чужих земель, а земель ними самими перетвореної Подолії за вірну службу землі Крапивни долов Бога («місцевість», по-сучасному «басейн» Південного Бугу) недалеко від Бердичева (землі Великого князівства Литовського) пану Гринькові зі всіма тими ріками, землями, лісами, полями, дібровами і селами, хто там сидять і прислуживають (проживають)… Княжий писар Андрій Морхина, город Смотрич, 1липня 1392 року Фрагмент копії дослівного трактування Князь-Грамоти зі старослов’янської на сучасну українську мову, підготовлений археографом Олександром Грушею у 2001 році з оригіналу, написаному кирилицею на пергаменті, що знаходиться в Національному історичному архіві Бєларусі (Радзивілівська папка, Беларускі гістарычны агляд).

58


РОЗДІЛ 2 СПОГАДИ ПРИГОДНИЦЬКОГО ДИТИНСТВА АБО ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ З’явився я на світ білий 19 квітня 1958 року. Народився я в селі Кропивна Хмільницького (а тоді ще Уланівського) району Вінницької області. Знаходиться воно на півночі Вінниччини, в трьох кілометрах від траси Хмільник – Бердичів та в чотирьох кілометрах від Житомирської області і розташоване на пагорбах, що дають початок Придніпровській височині. Цікаво, що річки мого дитинства відносяться до басейну річки Південний Буг і течуть на південь, а в декількох кілометрах північніше від нашого села інші річки вже течуть на північ і відносяться до басейну Дніпра. Оскільки село розташоване на одних з найблагодатніших чорноземах Європи, то і природа, і люди тут особливі, а хліб та вода найкращі, найсмачніші та найцілющіші у цілому світі. Люди цього краю здавна були трударями, з активною життєвою позицією, а іноді і бунтарями, коли лицемірство і несправедливість панів перевершували край. В кінці XIX та на початку XX століття село нараховувало близько тисячі мешканців. Але тільки у роки ВВВ не повернулося з ратного бою та були скалічені близько двохсот моїх односельчан. Вічний спокій і слава їм! Сьогодні, мабуть, і триста людей, що живуть у селі, нарахувати буде важко. “...Село неначе погоріло...” А жаль! Ось з таких сіл черпає споконвіків сил і духовної снаги моя Україна... Висота пагорбів близько трьохсот метрів над рівнем моря і село моє знаходиться майже на гребені Придніпровської височини. З цієї причини значною мірою вода в джерелах надзвичайно цілюща, смачна і холодна, адже вона витікає з узвишшя – від нас та сіл, що недалеко – Клітенка, Ступник, Подорожна, Юрівка, Листопадівка, Вишенька. До села Перемога Козятинського району, яке лежить на одних з найвищих висотах ( близько

59


350 метрів над рівнем моря) Придніпровської височини, кілометрів двадцять. Чорноземи у нас неймовірні. Як стиснеш жменю землі, то аж крапає з неї живильна волога. Тому на цих благодатних землях здавна займалися сільським господарством. Власне, діди мої і прадіди – з сільських трударів. Землю обробляли, людей і себе годували хлібом святим. При цьому сучасники з подивом і захопленням описували недоторкані багатства Поділля, благословенні землі мого рідного краю, які, як зазначає Михайло Грушевський, «…вертали посів до ста разів. Сіяти тут щороку не треба. На Поділлі досить одного разу посіяти – уродить і на другий, а дасть одного року і другий, і третій урожай. Коли лишити плуг на полі, то він за три дні так заросте, що важко його знайти. Трава на посівних така висока, що волів ледве видно в ній, як пасуться: часом навіть рогів з трави не видно. Грунт такий родючий важкий, що треба запрягати волів кілька пар. Бджоли така сила, що вона робить стільники не тільки у дуплах, а й по ямах. Риби така маса місцями, що вона сама гине від тісноти по озерах і затоках, коли вода почне убувати…». Село моє досить велике. Точніше, колись було таким. До його складу входить також поселення Погоріла, де переважно живуть люди польського походження зі своєю вірою, своїм цвинтарем. Кажуть, раніше в ньому була польська школа. Я тільки пам’ятаю трирічну початкову школу. Колись за дорученням моїх вчителів я відносив її вчителеві Тригубі Івану Калениковичу записку. В Кропивні, коли я навчався, була восьмирічка, а зараз є нова одинадцятирічка. Стару школу, в якій я вчився, зруйнували, а на її місці недавно збудували нову. Люди наші завжди жили мирно, спокійно. Надзвичайно багато трудилися, але вміли і відпочивати, особливо на весіллях та інших оказіях. Раніше існував потужний колгосп. До речі, назва його була “Маяк комунізму”. Тепер його немає – зруйнували практично всі будівлі. Тільки на в’їзді донедавна височіла іржава арка з цією багатообіцяючою назвою, як

60


гіркий спомин про колгоспні часи, з якими були пов’язані робота та долі декількох поколінь. Люди, проїжджаючи мимо цієї страшної розрухи, особливо ті, які працювали в цьому господарстві (а я теж працював), шлють прокльони на адресу тодішньої української влади, головним чином – на адресу Кравчука і Кучми, бо Президенти Ющенко, а, тим більше, Янукович вже такий стан справ отримали у спадок. Щоправда, ні перших два, ні два останніх Президенти нічого не зробили для відродження українського села… У Кропивні є три великих ставки та в Погорілі один. Були клуб, дитячий садок, книгарня, лавка. Останню так називали ми – односельці, маючи на увазі прод- і промтоварний магазин. Дитячого садочка та книгарні вже немає. Натомість, є молильний будинок, бо церквою його назвати не можливо. Ще прокладена бруківка, яка зараз в жахливому і жалюгідному стані. До Кропивни і Ступника три рази на день їздить автобус з Бердичева, хоч місто Бердичів і Житомирської області. Наші вінницько-хмільницькі господарі так і не організували автобус до тепер вже найвіддаленішого села з районного центру, тобто з Хмільника. Щоправда, їздить маршрутка три рази на тиждень. Але людям важко діставатися до свого райцентру, щоб отримати, наприклад, якийсь чиновницький папірець. Через Кропивенські землі, буквально в двох кілометрах від села проходить три газові траси – з Шебелинки, Уренгой - Помари - Ужгород та ще одна – місцева. Однак, в селі газу так і не було донедавна. Стільки влад минулих і теперішніх бралися за цю справу, але так і не спромоглися вирішити життєво важливу для людей проблему. Що характерно, завжди бралися її вирішити перед виборами. До речі, в “соціалістично-комуністичні” часи теж не вирішили її за багато десятиліть, бо іноді дехто шкодує за тими часами, приводячи їх у приклад. Останнім часом, деякою мірою і завдяки моїм зусиллям, газові комунікації все-таки провели у села Кропивна і Ступник.

61


Через село протікають дві невеличкі річечки, що звуться Рудкою і Рудою. Остання впадає у річку Журавель, а вона у Витхлу (Витеклу), що несе свої води біля села Воронівці – у Сниводу, яка поблизу села Янев (Іванів) вливається в Південний Буг. Це річки мого дитинства. На жаль, вони зараз майже зникають. Я вже тепер знаю, чому це так трапилось. Здебільшого, завдяки явищу евтрофікації, тобто заростанню, замуленню, знекисненню, що є наслідком використання в радянські часи надмірної кількості всіляких добрив і, в першу чергу, нітратних. Останні добре розчинні і потрапили через підземні горизонти до цих нещасних річечок. Таких річок в Україні близько двадцяти тисяч, що є на межі зникнення. Тут я міг би ще багато чого сказати... Врешті решт, завдяки цим добривам і нашим неоціненним чорноземам ми збирали багатющі врожаї збіжжя усілякого і віддавали майже задарма в якісь ефемерні “закрома Родины”. А ця “Родіна” була однією шостою частиною суші і назва їй СРСР, тобто Радянський Союз. Оглядаючись в той час, можна запитати себе і моїх земляків – ну і що ми маємо від того? Колгоспів немає, гумусний прошарок наших українських земель втрачено безповоротно для наших нащадків приблизно на одну третину, гроші з книжок, що люди накопичували тяжкою працею, врештірешт, осіли в Москві здебільшого у партійних касах та швейцарських банках. Нарешті, все йде до того, що цю землю разом, як казав колись Володимир Висоцький у фільмі “Місце зустрічі змінити не можна”, з “патрахами” викуплять чи видурять магнати. А старенькі люди, які залишилися доживати на цих землях свого віку, вже і тепер є тягарем для влади і нікому, окрім своїх дітей, не потрібні. Який там газ, які там дороги, які там колгоспи, яка там земля чи люди – усім владам не до них. Щоправда, до землі, як товару, у них останнім часом зацікавленість наростає. От в такому селі я ріс серед пишної природи, розлогих полів, найкращих українських традицій працелюбства, поваги до старших та доброчинництва.

62


Батьки мої – одні з найкращих для мене у світі людей. Батько, Петрук Григорій Михайлович, 1923 року народження. Ветеран війни. 9 січня 1944 року був призваний Бердичівським райвійськкоматом на війну. Почав військові дії у 274 стрілковому полку командиром відділення, був снайпером та ходив у розвідку. Це тривало до травня, коли Батька було тяжко поранено в обидві ноги і руку. Розривна куля дістала його на бруствері окопу в районі Коломиї Івано-Франківської (тоді ще Станіславської) області. Це коли вже наші гнали фашистів з рідної землі у 1944 році. Куля зачепила руку, прошила обидві ноги і розірвалась у ватних штанах. Після бою батька його бойові побратими віднесли до лісової сторожки і дали напитись, а води, як відомо, пораненим, які втратили багато крові, не можна давати. Він втратив свідомість і прийшов до тями аж у Київському військовому евакогоспіталі, де пролікувався (операція за операцією) декілька місяців з травня по вересень. Після того – знову на війну. З вересня по січень 1945 року направлений на навчання в Чернігів у 7 окремий учбовий автополк курсантом. Далі шофером служив аж до закінчення війни і до завершення служби у 82 гвардійському гарматно-артилерійському полку. Гвардії єфрейтор, командир відділення. У радянські часи – старшина запасу з 1974 року. Рідна Україна, Румунія, Угорщина, Австрія і Чехословаччина – ці країни визволяв мій батько. От і нагороди: медалі “За відвагу”, “За взяття Будапешта”, “За взяття Відня”, “За взяття Сампальтена”, орден “Вітчизняної війни” та ін. Після закінчення війни ще служив у Естонії до 10 березня 1947 року. Тяжко йому дісталося у житті, особливо у голодний рік. Розказує, що моя бабуся Христя (його мати) принесла з Клітенки, де працювала у радгоспі, мисочку протравленої від мишей пшениці. Він з братами Петром і Іваном, як тільки мати відвернулась, сходу її з’їли. Брат Іван помер, а він з дядьком Петром ледве залишились живі. До речі, дядько Петро так само воював і загинув десь під невідомим селом в районі Любар – Іванопіль (Янушпіль). Це було в кінці червня – на початку липня 1941 року, ко-

63


ли гітлерівці без особливого опору розгублених червоних військ за два тижні дійшли аж до моєї малої Батьківщини. Молодих хлопців села Кропивна (і не тільки нашого рідного села, а всієї України) кремлівські дияволи кинули на озброєну «до зубів» фашистську армаду. Зрозуміло, що їх не підготовили, навіть не переодягнули у військову форму, з однією гвинтівкою на двох-трьох солдат. За таких умов гітлерівські шакали, маючи перевагу, перетворили наших безвинних святих співвітчизників у звичайнісіньке «слав’янське м’ясо». Двоє людей, які повернулися з цієї різні живими, але скаліченими, зокрема, мій дядько Денисюк Юхим Тарасович, сказали моїй бабусі Христі, що її сина Петра бачили смертельно пораненим десь в районі Любара-Янушполя. Дізнатися зараз важко, де конкретно це сталося. Я розшукував і продовжую це робити, у якому селі похоронені наші Герої. Недавно дізнався від голови ветеранської організації Чуднова (а це може бути саме Чуднівський район Житомирської області), що під селом Стетківці ( поблизу Краснополя, Молочок та Іванополя) відбувся величезний бій наших мало озброєних формувань з фашистами. Під цим селом є велетенська братська могила, у якій спочивають понад 540 наших бійців, 120 з них ідентифіковані. Можливо, саме тут знайшов свій останній прихисток мій дядько Петро, а з ним ще декілька хлопців нашого села, зокрема, за словами моєї Мами, яка їх пам’ятає ще й досі: Дзигман Петро Сергійович, Кравчук Марко Климович, Прохватило Сидір Олексійович, Прохватило Іван Антонович та інші Герої, яких Мама, на жаль, вже не пам’ятає…У всякому разі, у нас в центрі села, біля пам’ятника воїнам на гранітній плиті викарбувано серед інших “Петрук Петро Михайлович”, який героїчно загинув в бою за Батьківщину. Тато, а саме так прийнято називати батька у нашій великій сім’ї, майже до кінця 1943 року працював у селі. Його, як молодого юнака, якому було вже 19 років, німці не раз намагалися відправити до Німеччини. Однак, батько і ще декілька хлопців, його друзів, тікали. Одного разу німці

64


за підказкою старости взимку знайшли цих хлопців у скирті соломи. Німаки били так, що у батька від ніг відстала шкіра, а дядько Олександр (Ліксандр) став інвалідом. Після того хлопців цих відправляли залізницею до Фатерлянду, однак в товарняку на перегоні Бердичів – Козятин вони проломили дошки і на ходу поїзда знову втекли. У всякому разі, я знаю мого батька як порядну, кришталево чесну і доброзичливу людину. Ніколи, нікого, ніде він не “продав” і не образив. Мені приємно, що сьогодні, якщо запитати у односельчан, хто найбільш шанована людина у селі, – скажуть про мого батька. Ще змалечку від нього я втямив, що “здати”, образити, обманути чи вкрасти в людини – то найбільший злочин перед Богом і людьми. Я пишаюсь також тим, що батько попри всі запрошення і намагання тодішньої радянської влади, так і не вступив до партії. Знав і завжди пам’ятав, що наша велика родина, як і більшість таких родин в Україні, сильно постраждали від комуністів і їх влади. Я не про саму комуністичну ідею. Вона хоч і примарна, утопічна, та для людства залишиться назавжди як недосяжний, але такий жаданий і світлий горизонт та ідеал. Я про її виконавців і впроваджувачів. Тому і я теж не був у жодній із партій. Хочу завжди, як і мій батько, залишатися з народом і відноситись до найкращої і найблагороднішої із партій – партії “нормалістів”, тобто когорти нормальних людей, а не кар’єристів. Теж саме можу сказати і про релігію. Я не про Бога. Всі ми під ним ходимо. Я про більшість жирних попів, що значною мірою, такі ж комуністи – тільки в рясі, які цинічно використовують святе діло виключно для свого збагачення. Мені можуть закинути, що, мовляв, комуністи йшли першими в бій. Я не завжди згоден з цим. Мій батько, слава Богу, не був комуністом, але в бою не ховався за ними і йшов в ратний бій не за наказом, а за велінням совісті. Різниця тільки в тому, що він воював за свою Батьківщину, а вони значною мірою – за Сталіна - Леніна та примарну комуністичну ідею, яка забрала, щонайменше, з п’ятдесят мільйонів україн-

65


ських життів тільки у XX столітті. Мені можуть дорікнути, що це вже занадто. Не занадто! Ми знали досі тільки одну сторону правди, представлену патріотичними фільмами і творами, дозволеними радянською цензурою, де комуністи представлялися як янголи, кришталево чесні і благородні. Але ось що розповідає моя мама – очевидиця такого епізоду війни. Штаб підрозділу нашої армії розташовувався у хаті баби Домки, що поблизу (майже подвір’я в подвір’я) від хати мого діда Тараса, де і жила мама, якій тоді було років шістнадцять-сімнадцять і усе чисто бачила і чула. В штабній хаті страшенна п’янка офіцерні. Накурено, хоч сокиру вішай. Дуже пихаті, “галіфе” ширше як довше. Старший із них відправляє приблизно взвод (щонайменше, двадцять солдат) взяти висоту на Подороженському чи то на Ступенецькому пагорбі, де засів у дзоті німецький кулеметник, а п’янка “штабістів” продовжувалась. Через декілька годин повертається один змучений та поранений, але живий воїн з того всього взводу. Мама каже – це молодесенький наш український хлопчина. Доповів, що німець перестрочив майже усіх наших бійців і висоти не взято. Цей червономордий командир, не довго думаючи, зі словами “Что, струсил, сволочь!..” витягнув з кобури пістолет і тут же на місці застрілив цього зраненого хлопчину прямо в серце і, як нічого не було, пішов до хати догулювати. Мама каже, що ще й досі не може заснути, як тільки згадує цей звіринець. Надвечір, пригадує вона, на підводах повз їхню хату вже везли всіх тих вбитих бійців на сільське кладовище, де їх прямо штабелями складали у братську могилу на новому цвинтарі. Я до того, що ось такі, з дозволу сказати, офіцери дуже часто траплялися на війні. Зрозуміло, з кого здебільшого формувалися тоді такі офіцерські кадри – з комуністів та партійних активістів, які вже до війни мали посади в усіляких райкомах, в колгоспах, в сільрадах тощо. Тому їм було що втрачати. Тому не завжди вони першими рвалися в бій. Тому не дуже вони дбали за нашого брата. Неспроста відомо, що радянських людей у Велику Вітчизняну війну загинуло понад двадцять п’ять

66


- двадцять сім мільйонів, а німецьких загарбників – всього близько семи. Оцініть, люди добрі, це страшне співвідношення і Ви пересвідчитеся, як “розумно” керувала партія нашим народом у ВВВ і як “полум’яно” дбала за збереження його генофонду. Зрозуміло, що це був чистої води геноцид і, в першу чергу, українців та інших слов’янських народів. Проте я не наважуюсь всіх комуністів “причісувати під одну гребінку”. Були серед них і чесні, і віддані, які свято вірили в нібито благородну ідею. Їм теж честь і хвала за нашу велику Перемогу! Але запитаю, чи потрібна була реалізація такої комуністичної ідеї на теренах і без того багатостраждальної моєї Батьківщини, ідеї, яка вбивалася іржавим цвяхом в голови і в серця декількох нещасних поколінь мого народу? Отже, батько по лінії родини мами його, Кучерук Христини Микитівни, з Кропивни, а по лінії батька Петрука Михайла теж з Кропивни, але, можливо, і з Подорожни, Сміли, Слобідки, Клітенки чи Петриківець, бо там і сьогодні живуть декілька родин Петруків, з якими ми, на жаль, не родичались. Дід мій Михайло Петрук (так і не знаю, як звали мого прадіда, але я обов’язково довідаюсь в архівах або від старших людей) був незвичайною людиною. Кажуть старі люди, він вчився у духовній семінарії і був дуже розумним і талановитим. Принаймні, чудово грав на багатьох інструментах і, зокрема, на флейті, яка в нього була. Тато розповідали, що дід як тількино починав грати, то було чути аж до Подорожни (це в трьох-чотирьох кілометрах від мого села ), і люди сходились, щоб почути цю прекрасну мелодію у його виконанні. А ще дід був художником від Бога та міг дуже швидко і талановито зобразити козака з люлькою чи будь-що. Багато своїх картин він пороздавав людям. Лиш чудом збереглася одна його картина – фрагмент “Моління до чаші”. Образ духовника на ній, що молиться, мені чомусь нагадує самого діда, хоча я його і не бачив. Цю картину я колись знайшов у курнику біля хати моєї бабуні Христі, коли вона вже померла,

67


відреставрував її з допомогою моїх теперішніх друзів-художників, зокрема Всеволода Польченка та Федора Панчука. Вона сьогодні є у моїй оселі і вже подарована найменшому з роду Петруків – синові Роману. До речі, Рома теж закінчив з відзнакою школу мистецтв і досить гарно малював. Але зараз це заняття майже закинув, бо весь у навчанні, у студентських ділах і турботах. Отже, дід був дуже грамотним. У свій час він працював у церкві дяком чи піддячим, вималювавши майже всі картини і лики святих у ній. Церква велика та гарна у Кропивні була посеред села. Однак, в роки комуносталінського терору і геноциду десь перед війною чи одразу після неї вона була закрита, а потім і розібрана. Деякий час після закриття перед руйнацією совєтами вона ще служила складом для зерна. Діда Михайла поставили магазинером, тобто завідувачем цим складом. Однак після руйнації церква протікала і тому протухло чотири кілограми колгоспної веки. За це та і за те, що діда знали як надто грамотного, непоступливого та інтелігентного, комуністи села здали його, як каже мама, “в допр”, що тоді знаходився в районному центрі – с. Уланові. Там він і пропав – невідомо, за яких обставин, – чи з голоду вмер, чи закатували енкаведисти. Мама розповідає, що бабуся Христя часто носила пішки йому передачі (це вісімнадцять кілометрів від Кропивни), щось там поїсти та переодягнутись. Однак це проміжок історії нашої нещасної України – чи не найкривавіший для неї, а саме: 1932-1939 роки, коли в голод люди мерли цілими селами, а після нього майже до початку Великої Вітчизняної війни кремлівська комуністична хунта знищила під корінь всю національно свідому інтелігенцію. Ну а дід мій був за таких обставин – не виняток. Коли бабуся приносила дідові Михайлу їжу, то ця передача, звичайно, не діставалася голодному діду, а її з’їдала охорона або співкамерники. Що характерно, я в дитинстві лежав у лікарні в Уланові, яка колись була тюрмою, де чекав свого кінця мій святий дід Михайло. Тоді цієї історії я ще не знав, а будучи в палаті, дивувався, чому стіни лікарні товщиною в метр-півтора? Вони наводили на

68


мене жах. Ця будівля ще й досі є в Уланові і, наполовину влізши у землю, розлога як клуня, нагадує людям про ті страшні дні. Невідомо, де дід похований, щоб хоч пом’янути його біля могилки. Письменник Григір Мовчанюк – мій земляк з села Чеснівки, що поблизу Уланова, та автор передмови до цієї скромної книжки стверджує, що тодішніх в’язнів в Уланові не розстрілювали, а везли на допит у Вінницю, де після страшної екзекуції енкаведисти розстрілювали їх в потилицю і скидали в бурти поблизу їхньої кривавої “фірми”, – тепер це парк відпочинку вінничан, місце, де підприємливі дільці будують бари і ресторани прямо на могилах і кістках безневинно убієнних. Думаю, що свідомі вінничани не повинні відвідувати такі, з дозволу сказати, “ресторації”, а несвідомим скажу – дивіться, люди добрі, і думайте. Не дуже казіться і вигарцьовуйте на людському горі, бо Бог все бачить!.. Мама ще розповідає, що діда Михайла вона добре пам’ятає, коли той допомагав їм фарбувати жерсть на даху хати. Такий, як і мій Тато, все вмів робити і був дуже добрим і проворним. От і все, що я поки-що знаю про мого діда Михайла Петрука. Мама, Петрук (дівоче – Денисюк) Антоніна Тарасівна, 1925 року народження. По лінії батька свого, Денисюка Тараса Андрійовича, з мого ж рідного с. Кропивна, а по матері, Мазур Лизавети Сидорівни, з с. Ступник. Відомо ще, що мама бабці Лизавети звалася Даринкою (моя прабабуся) і жила у Ступнику майже навпроти маминої сестри Ліди (баби Ліді, як у нас прийнято було її називати). Знайшов я також у церковній грамоті запис, що прадід Андрій був на першій світовій війні і повернувся з неї інвалідом – без руки. Дід Тарас був заможним, як у радянські часи казали – середняком чи куркулем. Він мав усе – зароблене важкою працею від дідапрадіда – і коней, і реманент, і величезну клуню для зерна, і хату під жерстю, що тоді було рідкістю. Під кінець двадцятих чи то на початку тридцятих років минулого століття знову таки ті ж більшовики все дотла відібра-

69


ли силою у колгосп. Люди розповідають, що дід після того кожен день ходив дивитися на своїх коней в колгоспі, а вони голодні плакали при ньому. Він цієї несправедливості не витримав і невдовзі помер від розриву серця. Бабці Лизавети я не знав, бо вона померла ще до мого народження. Але, кажуть, була дуже доброю. Допомагала батькам глядіти дітей. Єдину, кого я знав із старшої рідні, то це моя бабуся Христя. Як і мій батько, була доброю і працьовитою. Я до неї завжди бігав хвалитися, якщо мені купували якусь обновку (правда, це було дуже рідко). Адже в роду нас п’ятеро. Була ще дівчинка Ганя, що першою народилася ще у 1942 році, після того, як батьки побралися, але, нажаль, прожила вона два-три роки і померла так і не дочекавшись нашого Тата з війни. Мама кажуть, що вона не по роках була вродливою, розумною і допитливою дівчинкою. Вже тоді запитувала: “ А коли наш Тато повернеться з фронту?...” Мама розповідають, що померла вона від кору, який забрав одночасно зо два десятки дитячих життів у селі, але ліків тоді ніяких не було. Скрізь тривала війна. Так вона і згасла бідолашна і допомогти їй не можна було. Мама моя – надзвичайна трудівниця. Кажуть люди, що в колгоспній роботі з нею ніхто не міг зрівнятися. Дуже вродлива. Важка їй дісталася доля. Вона є матір’ю шістьох дітей. Особливо сильно зачепив її та всю родину голод, оскільки Мамин батько – мій дід Тарас вже на той час помер і не було на кого сподіватися та чекати допомоги. Їй тоді було близько семи років. Вона вже фактично помирала. Дядько Василь “Мирончик”, який в голодні роки звозив на сільське кладовище померлих людей, вже хотів її, напівживу, теж кинути на воза. Бабуся Лизавета насилу випросила його, щоб він ще не забирав дитяти. Після того, слава Богу, якось вона вижила. Перебивалася калачиками (це такі плоди трави), бруньками, глеєм – всім, що було їстівне. Така ж доля дісталась маминому старшому братові Кирилу, якому у голодні роки сільські партійні прикажчики за комуносталінських “два колоски” перебили хребта, внаслідок чого він, паралізований, не-

70


вдовзі помер на очах у мами. Це ж саме вони зробили і з молодшою маминою сестричкою Маринкою, яку вони ж побили по голові за те, що це кількарічне дитя, спухше від голоду, в агонії повзло до колосистого пшеничного поля, через що ця маленька нещасна дівчинка померла у великих муках. Мама і досі пам’ятає цих заповзятих виконавців волі партії поіменно. Та Бог їм суддя! Були у мами ще старші брат Микола та сестра по батькові Ліда. Мою тітку Лідю я пам’ятаю добре. Вона померла, як я ще ходив до школи. Дядько Коля, або як ми його називаєм “Никон”, живе один після смерті його дружини тьоті Гані у Івано-Франківську. Він народився у 1917 році. Воював. Після війни був одним із керівників підприємства. Були ще дядько Юхим, якого я пам’ятаю, і тітка Соломія – мамині брат і сестра по батькові. В школу в таких умовах мамі ходити особливо не довелося. Навчалася декілька років та й на тому закінчилася її наука. Мама вміє робити будьяку сільську і жіночу роботу. Дуже смачно готувала їсти. Це, мабуть, тому, що добре знала ціну їжі, адже в голодні роки лишень мріяла про кусень хліба. В голодні роки тітка Ярина, її подружка, сусідка, а згодом – кума, мрійливо запитувала таку ж голодну дівчинку, що стала потім моєю Мамою: «Антосю, чи доживемо ми до того часу, коли вдосталь наїмося хліба?». Хотіла жити і любила людей та життя. Прагнула завжди переробити всю роботу. Мабуть, така завзятість і впертість в роботі передалася всім нам, її дітям. Неспроста, моя дружина Галя каже до мене, що я за тією роботою і світа білого не бачу. Це – правда! Я, скільки себе пам’ятаю, весь час безупинно трудився, творив і буду так діяти, поки матиму силу. А пам’ятаю я себе десь з років чотирьох, коли мене батько ніс “на барані” з Клітенецького магазинчика, що в радгоспі, берегом, залитим сонцем. Це, мабуть, була весна. До того ж, мені він купив зелені парусинові босоніжки. Я був тоді безмежно щасливий. І я цей момент, і ці парусинові босоніжки чомусь запам’ятав на все життя. Другий яскравий епізод із сво-

71


го раннього дитинства я пригадую, коли у нас дома була пожежа, що мало не закінчилася трагедією. Вибухнула паяльна лямпа у сінях. Я з переляку, бо всі дорослі і діти почали кричати, відчинив двері до сіней і вскочив у саме полум’я, а назад до хати потрапити не зміг. Був би згорів. Щоправда, батько миттєво мене звідти витягнув. Сам обгорів і мій старший брат Микола теж. Обидва вони потрапили до лікарні зі значними опіками шкіри, сліди від яких можна було побачити на батьківських руках. В мене з того виник переляк і мої трохи старші сестри, але тоді теж діти, деякий час наді мною кепкували. Щоправда, це тривало недовго. Мама мене відвела після того до однієї бабусі, що такі переляки викачувала на голові яйцем. Я цей момент теж добре пам’ятаю. Після такого сеансу всі мої страхи, як рукою зняло. От тобі і народні цілителі, от тобі і знахарі, до яких я в силу своїх переконань і життєвого досвіду хотів би ставитись скептично! Взагалі, я в житті мав би загинути декілька разів. Тільки що, як Ви довідались, у вогні не згорів. Другий раз я мав би втопитися. Не вміючи плавати, десь у років п’ять я поліз у ставок купатися, але не там, де купалися старші хлопці, а трохи ближче до містка. Там я оступився і булькнув у старе річище. Добре, що на той час по містку їхала хура і дядько Гріша Фризантів, який був зверху на сіні у цій хурі, помітив це. Швидко вскочивши у воду, дістав мене непритомного, переломив через коліно, вилив з мене воду і я ожив. Ще випадок – це було невдовзі після мого народження. Як розповідають старші, я маленьким лежав у колисці, що кріпилася до сволока посеред хати. Так було заведено раніше в українських господах. Старші працювали на городі, а мої сестри буцімто доглядали мене. Щоб я не плакав, вони понакидали зверху на мене подушок і ковдр. І я раптом затих. Через деякий час прийшла з городу мама і застала мене синім і бездиханним. Добре, що поруч з нашим, на своєму городі, працювала сільська фельдшерка тітка Люба Кушпілиха. Вона прибігла і штучним диханням знову запустила моє серце. Ще раз мав би загинути у диких Орських сте-

72


пах (Оренбурзька область, Росія, на межі з Казахстаном), де був комісаром студентського будівельного загону “Прометей”. Однак, про цей епізод мого життя я згадав уже у розділі “Романтичні і важкі студентські роки”. Видно, таки Бог є на білому світі і я йому вдячний за те, що так сконструював мою долю, яка залишає мене живим і неушкодженим і дає мені шанс ще-і-ще бачити цей дивовижний та чарівний світ і робити в ньому добрі справи. Дякую Тобі, Боже! Про всесильного Бога, про віру нашу православну, про попів і церкву треба сказати окремо. Але почну з іншого. Зовсім недавно помер мій рідний Тато... Це сталося 18 жовтня 2006 року, якраз тоді, коли я з делегацією екологів України перебував у Польщі. В місті Познань на зустрічі з деканом екологічного факультету місцевого університету мені повідомили, що телефонували з Вінниці – щось сталося дома, а через декілька хвилин – що помер батько. Світ мені потемнів зразу, бо Тато був мені ще й другом і наймудрішим вчителем в моєму житті. Стало гірко і боляче, що я можу не встигнути до нього на похорон. Місто Познань аж під німецьким кордоном. Щоправда, польські та мої вінницькі колеги Льоня Стефанков і Саша Мудрак з розумінням поставилися до цього горя і оперативно мене відправили до Кракова. Проте о дев’ятій годині вечора у міжнародній касі на залізничному вокзалі у Кракові мені повідомили, що поїздів аж до ранку на Львів - Київ немає. Мене охопив розпач, але, слава Богу, не надовго. Не встиг я отямитися, як підійшов літній, але підтягнутий і симпатичний чоловік і запропонував йти з ним до поїзда. Він твердо сказав: “Ви будете завтра вранці у Вінниці”. Як не дивно, йому віддавали честь і провідники, і бригадир поїзда, і навіть польські, а потім наші прикордонники. Виявилося, що це був Михайло Федишин – повноважний представник Укрзалізниці у Польщі на рівні консула, друг Георгія Кирпи – колишнього міністра транспорту України. Він мене морально підтримував аж до Львова. Далі я благополучно близько дванадцятої години дня, за півтори години до похо-

73


ронів, дістався до рідної домівки, щоб в останній раз у моєму житті доторкнутися до холодного чола мого Тата ... З глибоким сумом і вибаченням, що на цей раз я не зміг йому допомогти вижити. Адже до цього Тато помирав двічі у Вінницьких лікарнях і двічі його рятували лікарі. Напереживався і набігався до лікарів я багато. Гостра серцева недостатність – і перестало битися серце великої Людини і життєлюба, відданого патріота землі української і народу нашого бідолашного, чуйного і люблячого батька, який до останнього подиху жив для сім’ї і віддавав все дітям. Невимовний сум і жаль, і, водночас, велика гордість переповнює мене за мого батька – Петрука Григорія Михайловича. Царство йому небесне і земля йому пухом! Добрі справи на шляху Земному, які він вершив, не покладаючи рук, обіцяємо продовжувати ми – його нащадки ... І тепер після цього гіркого епізоду у моєму житті хай хтось скаже, що немає Бога. Видно, Тато вже з потойбічного світу дуже хотів мене бачити востаннє. Та і я картав би себе все життя, якби не зміг провести його в останню путь. Є, все-таки, в цьому світі якась субстанція, недосяжний нашій свідомості вимір, що керує нашими діями і управляє світом. Тут пригадуються слова із Сент-Екзюпері та з відомого вірша Володимира Маяковського: “Якщо зірки запалюються в небі, то це, мабуть, комусь треба, значить хтось хоче, щоб вони були…”. На жаль, а може й, на щастя, Людина не відає і поки-що не може дати ствердної відповіді на запитання: “Хто ми і звідки; що таке життя (у космічному вимірі)?; що являє собою Всесвіт?; де межі Всесвіту, а якщо вони є, то що за ними?; що таке мікросвіт?; чи є життя і живі істоти , а тим більше – подібні Людині на інших планетах і світах?; коли, хто і навіщо створив світ?; що таке речовина і що є пустота?; що таке свідомість і Вселенський Розум?; і, нарешті, що є Бог?!”. Звичайно, теологи, філософи та інші “всезнайки” на ці вічні запитання дадуть вам будь-яку відповідь, яку треба. Однак, я не про цей блуд. Як науковець, як

74


вчений (принаймні, маю честь себе вважати не “липовим” доктором наук), я волів би, щоб людство наближалось до істини виключно через науку, через експериментально доведені факти, а не “геніальні” передбачення, ворожіння, психологічні та інші ефекти, які тільки відводять нас від незбагненної істини. При цьому одним із основних питань науки, в тому числі і філософії, слід вважати – що первинне – матерія чи ідея (розум, думка, свідомість, інформація, Бог)? В радянські атеїстичні часи безапеляційно давалась негайна і категорична відповідь: “Матерія первинна!..” І чітке визначення: “Матерія – об’єктивна реальність, яка існує поза межами нашої свідомості і дається нам у наших відчуттях. Матерія – це те, з чого складається речовина”. Світ, таким чином, виник з велетенського термоядерного вибуху і колись осколки, а тепер планети ще й досі рухаються переважно відцентрово в безодню. В результаті значних термодинамічних, фізикохімічних та хіміко-біологічних перетворень на планеті Земля, а, можливо, і на інших планетах Всесвіту, утворилася жива речовина, з якої в результаті еволюції виникли істоти з мозком, що могли думати. Так виникла свідомість – як наслідок речовинних (матеріальних) процесів. Інша частина людства (ідеалісти) вважають, що світ створив Бог і навіть описують, як він його творив. Можна подумати, що вони там були присутні. В цьому випадку – спочатку Бог, ідея, розум (логос), а потім планети, матерія. Причому свідомість – це теж філософська категорія, ознака цивілізованого суспільства, суть якої полягає у цілеспрямованому відображенні явищ, об’єктів і процесів матеріального світу через мозок, через розумову та інтелектуальну діяльність... Відтак, світ поділений навпіл – атеїсти і віруючі, ідеалісти та матеріалісти, комуністи та імперіалісти, а раніше – НАТО і Варшавський договір, США та Радянський Союз і таке інше. Між ними точиться непримиренна боротьба. Та, врешті-решт, і одна, і інша ідеї не відповідають дійсності, оскільки вони бездоказові. У всякому випадку, експериментальних фактів

75


поки-що немає на користь одного чи іншого підходів стосовно створення світу. Тому безапеляційно, а, тим більше, агресивно займати тільки одну позицію – це доля невігласів або нещасних людей. Особливо це важливо, коли мова йде про залучення в цей “процес інтересів” молоді, яка, нажаль, легко “купується” тими чи іншими партіями, що здебільшого спеціально створені не для блага, а для ідеологічної боротьби. Прикро. Наразі, скажу ще раз, що я до жодної з партій не належав і не належу. Хочу бути нормальною, виваженою людиною з державницькою, патріотичною та національною (тільки не “националистической”, як іноді цідять зі злобою через зуби наші недруги) активною життєвою позицією. При цьому незбагненна істина десь посередині між вище зазначеними антагонізмами. І досягати цієї істини шляхом наукових досліджень, якісних та кількісних експериментів, розумової та інтелектуальної діяльності – ось основна задача нормальних, не обтяжених ідеологізмами, людей і свідомих науковців. Тому молоді, особливо студентській, варто не включатися в ідеологічні капкани, а вивчати світ шляхом свідомого пошуку наукових джерел, підкреслюю – наукової, а не популярної чи псевдонаукової інформації. В духовній сфері нашої держави також склалася така ситуація, яка тільки шкодить нормальному державотворенню. Зрозуміло, що це вигідно Росії, Риму, Єрусалиму та Константинополю. Тому, на жаль, і на двадцятому році незалежності цей церковний ідіотизм продовжується та ще й, здається, поглиблюється. Щоправда, Президент Ющенко постійно твердив: “Треба йти поступово до єдиної помісної православної української церкви”. І для цього державою не робиться ані найменших зусиль. З яких це пір у нашій державі мають правити папи римські, московські патріархи та інші чужоземці? Адже Київ споконвіків завжди був для слов’янства “меккою” і святим містом. Саме в ньому і повинен возсідати наш патріарх та керувати духовенством так, щоб це було в руслі державних інтересів. Де це бачено,

76


щоб частина українців молилася чужою мовою та піддавала анафемі наших справжніх народних героїв – Івана Мазепу, Степана Бандеру та інших славних співвітчизників, хто віддав життя за свободу і незалежність цього ж таки народу? А перший з них, взагалі, зображений на національній валюті як один з найвидатніших велетнів українського духу. Парадокс! Держава і народ кажуть – це наші герої, а промосковська церква вустами Росії твердить – це бандити. І несвідомі українці, “обалванені” чужою пропагандою, в це не тільки вірять, але й агресивно ставляться до патріотично налаштованого українства. Святий Боже! Коли вже вони будуть мати розум і коли нарешті прийде до них Твоє милостиве озоріння? Коли вже всі українці будуть свідомі того, що нарешті всім разом треба дружно приставати до одного берега, ймення якого свята наша Київська Русь – Україна?! Якщо бути послідовним і логічним, то і християнство нав’язано нам у свій час зовні і через величезні жертви нашого слов’янського люду. А все, що штучно проти волі народу створено, повинно неодмінно колись впасти. Приклад колгоспів. Як вони були впроваджені через неймовірні, жахливі жертви і втрати найбільш працелюбного українства, так і недавно благополучно зійшли з теренів наших. Я, звичайно, не проти колективної праці! Але тільки за умови спільних інтересів та щоб кінцевий продукт за безцінок не потрапляв в ефемерні “закрома Родины”, які до того ж були далеко за межами нашої згорьованої держави. Повернемось до християнства. Я собі ще з дитинства задавав питання: “Чому ми маємо молитись зовсім не нашим і не зрозумілим нам богам?”. Малеча українська, як і я, знали своїх національних героїв – Володимира Великого (щоправда, вигубив він чимало нашого слов’янського люду своїм хрещенням), Ярослава Мудрого, Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Івана Богуна, Устима Кармалюка, Северина Наливайка, Максима Залізняка, Івана Гонту,

77


Івана Сірка, Данила Нечая, Максима Кривоноса та багато-багато інших наших славних лицарів, а тепер святих у образі кожного свідомого Українця. Дивно, а молимось Давидам і Йосіфам, Яковам і Моісеям, Іродам і Каїнам, Авелям і Іудам та ще й з благоговінням ретельно вивчаємо їхню історію, вважаючи її нашою праісторією. Питається, до чого вони нам – міфічні образи іншої далекої землі, іншого народу, інших звичаїв і традицій? В нас що – своїх святих немає? І чи мало наших гордих співвітчизників, наших мучеників, за свою Батьківщину, за нас з Вами тягли на собі свого хреста на свою “Голгофу” (хочеться сказати – на свою Говерлу)? Пригадайте хоча б мужніх Воїнів другої Вітчизняної, які груддю закривали амбразури ворожих дзотів, або непоступливих Козаків, яких поляки саджали на палю, або муки нашого Великого Тараса від царських сатрапів... Цей страшний перелік, нажаль, можна продовжувати нескінченно. Та й чи є ще народ, який би більше постраждав, аніж український? І чи Біблія, як міфічна історія єврейського народу, може нам замінити “Кобзаря” чи славну історію русів-українців, успадковану від мужніх і працьовитих трипільців та кіммерійців, сарматів і антів, скіфів і аріїв, козаків і слов’ян та інших благородних наших предків, що споконвіків жили і боролися у Північному Причорномор’ї, на берегах сивого Борисфена (Дніпра) і чарівного Гіпаніса (Південного Бугу)? Тому сьогоднішня наша православна віра є, в значній мірі, абсурдною. Навіть не зважаючи на те, якого вона патріархату. Але якщо ця “віра” ще й управляється із-за рубежа, то вона тим більш абсурдна і антидержавна. Тому, думаю, що зовсім скоро українці, як державотворча нація, мають прийти до розуміння свого буття, свого обличчя, своєї історії і своєї справжньої Віри. Я переконаний, що віра наша з часом не має бути християнською, бо вона нав’язана нам силоміць і по суті своїй є чужою. Водночас, і значна частина дикунських язичницьких традицій, як давня наша віра, не має права на її використання у XXІ столітті цивілізованим суспільством у центрі Європи. Тому треба поступово і наполегливо,

78


науково-обгрунтованими фактами, що відповідали б найзачаєннішим куточкам серця, душі і розуму кожного Українця, на підставі національної ідеї, будувати свою, справжню, українську по суті, святу нашу Віру! При цьому варто успадковувати все найкраще, що надбано нашим народом у духовній сфері з давніх-давен. Тим не менше, я не є агресивно налаштований атеїст, а вважаю себе нормальною і виваженою людиною! Я – за Україну! І буду віддавати, скільки житиму, свій досвід, свій розум, свою працю і свої творіння тільки на її благо! І тому молюсь я за Україну, за її героїв, за її народ, за мою родину, за своїх друзів і колег, з якими я живу і працюю щоденно пліч-опліч. Це мої святі і це мій Бог! Думаю, що так має вчиняти кожна нормальна людина, бажаючи добра “ближньому” своєму та і “дальньому” теж. Господи Боже! Царю небесний! Допоможи мені і моїй родині в добрих справах, оберігай та помилуй Україну. Дякую тобі, Боже! Це був мій трохи емоційний, але вистражданий і свідомий відступ. При цьому я готовий до наукової дискусії на фактах. Повертаючись до свого дитинства, скажу, що навчився читати я дуже рано, мабуть у років п’ять-шість, ще до школи! Спочатку це був звичайний букварик. Після того, як я із старшими сестрами оволодів складами типу “Ма-ма ми-ла ра-му”, до мене миттєво прийшло прояснення і я якось швидко прочитав буквар з кінця до початку. Причому в кінці цієї, тоді для мене чарівної книжечки, писалось радянським діткам про доленосні кремлівські зорі, про невимовно геніального хлопчика Володю Ульянова, який був настільки ідеальним, що, здається, і в туалет не ходив, про “мудру” комуністичну партію, яка семимильними кроками веде народ до світлого майбутнього – комунізму та багато іншої нісенітниці. Звичайно, тодішнього мого дитячого розуму було достатньо, щоб у це вірити. Я теж мріяв тоді бути таким, як Ленін. Не міг я малим знати, що це були звичайні ідеологічні штучки, які хитро лили воду на колесо млина, створеного комуністич-

79


ною владною мафією. При цьому думати інакше не допускалось: найвидатніша людина на Землі – “вождь Ленін”! І вся ця могутня державнопартійна машина працювала на ідеологію радянського патріотизму, причому настільки ефективно, що навіть на двадцятому році незалежності України частина її території ще й досі в центрі щільно заставлена велетенськими пам’ятниками ,,вождю’’, а більшість вулиць і міст переважно на сході держави носять імена партійних “вождів і вождиків” типу “Кіровоград, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ” тощо. При цьому тепер у мене до “великого” Леніна, як і до переважної більшості комуністичних “вождів” відраза. Для обґрунтування моєї позиції наведу лише один приклад, який одномоментно змінив мої уявлення і знання про нього. Як викладач, примусово навчаючись після закінчення ІХТІ у Івановському університеті марксизму-ленінізму (він тоді числився на правах філіалу Вищої партійної школи), хоч і не перебуваючи в партії, я мав відповідну групу допуску до деяких державних таємниць тодішнього Союзу, в тому числі – і до партійних. Якось, готуючись до практичних занять, я у першому відділі натрапив на оригінал переписки Леніна і Фрунзе (до речі, Михайло Фрунзе мав пряме відношення до міста Іваново-Вознесенськ). Останній телеграфував з Перекопу: “Продвижению пролетарских войск в Крым препятствуют банды махновцев. Фрунзе. Т. Ч. К.” На що Ленін з Кремля блискавично відповів: “Банды хохлов уничтожать беспощадно. Ленин. Т. Ч. К.” І цим для мене було все сказано. Від гніву і обурення в мене зі скронь і очей мало не бризкнула кров... А Україна їм ще й пам’ятники ставить... Воістину – нас вдарили по одній щоці, а ми ще й другу підлесливо підставляєм... На своїй же богом даній рідній землі ми завжди будемо для агресорів тільки “хохлами” і “предателями”. Тому незалежність нашу треба ретельно оберігати і захищати, чого б це нам не вартувало... Хотілось би також з обуренням запитати себе і моїх земляків-українців – невже ми таке недорозвинуте плем’я, що нам потрібні такі от партійні вожді? Але кого питати,

80


коли нами донині правлять якщо не вони, то їхні нащадки чи однодумці і послідовники, які ще й досі вперто твердять, що, мовляв, в комуністичну партію поступали кращі… Можливо, й кращі. Але здебільшого кращі авантюристи, кращі активісти і навіть передовики, тобто ті, кому без партквитка не було прямої дороги до влади, або до корита. Тому вони далеко не завжди були саме кращими людьми! Що ж, видно, довго ще доведеться вибиратися з цього багна нашій згорьованій Україні. Та, попри все, моя Україна обов’язково прийде до свого щасливого майбуття, буде заможна і вулиці та міста її будуть колись носити не прізвища комуністичних божків, а достойні імена справжніх героїв-українців, які поклали на вівтар її свободи і щастя свої життя. От в це тепер я твердо вірю, особливо після того, коли Президент Ющенко на траурній церемонії відзначення 75-х роковин свідомо спланованого комуносталінською владою голодомору українського народу, який визнали більшість цивілізованих країн світу, з обуренням сказав, що наступила пора найближчим часом прибрати з території нашої держави символи тоталітарного режиму! Відрадно, що нарешті влада в Україні хоч і поступово, сором’язливо, невпевнено, але стає все-таки українською! Так от, моя сестра Ніна, навчаючи мене читати слово “Ні-на”, показувала на себе і запитувала, що там написано. Бачачи, що вона переконливо тиче пальцем у себе, у свій одяг, відповідаю: “Літ-няк” (так у нашому селі називали верхній одяг типу “піджак”). Ще й досі всі ми весело сміємося з цього кумедного випадку. “Не думала я тоді – каже моя сестра – що з тебе вийде професор”. Після того, як я навчився читати, ще до школи перечитав усі дитячі книжечки у нашій сільській бібліотеці, що тоді розташовувалась у сільраді в центрі села. До речі, сільрада була збудована на місці церкви, про яку я згадував раніше і в якій служив мій дід Михайло. Немає уже тієї сільради, бо на місці церкви не треба було нічого будувати, окрім нової церкви або треба було посадити сад. Пригадую, що найпер-

81


шою книжечкою, яку я взяв з рук тодішньої бібліотекарки Надії Шлапак, була “Ялинка” Михайла Коцюбинського. Можете собі уявити, які враження від прочитаного вирували тоді в голові шестирічного хлопчика Василька Петрука, який “досліджував” разом з видатним Михайлом Коцюбинським долю такого ж маленького хлопчика Василька, що заблукав у темному лісі на святий вечір, щоб завезти панові ялинку, оскільки це не міг зробити його хворий татко Яким. Завірюха, ніч, зима, ліс, снігу повно, вовки завивають і маленький хлопчик пригортається до коней, щоб хоч якось зменшити переляк та захистити їх від можливого нападу вовків... Аж подих перехоплює!.. Зрозуміло, що у першому класі Кропивнянської восьмирічної школи, коли мої ровесники починали вчити читати з букв і по складах, мені вже було нудно. Наша перша вчителька Марія Антонівна Тригуба як тільки на хвильку виходила з класу, залишала мене “за вчителя”. Ну тоді я був на висоті і мої друзі-однокласники заздрили мені. Так першим я був у класі аж до закінчення школи з золотою медаллю. Я був настільки акуратним і сумлінним учнем, що всі десять років “висів” на дошці пошани, щороку отримуючи похвальну грамоту і в моїх табелях не було ніколи жодної четвірки. Це при тому, що мої батьки не ходили в начальстві. Батько працював спочатку трактористом, а потім – шофером. Мама – все життя в полі, в ланці. Я це до того, що вчителі – живі люди і дитині, батьки якої заможніші, партійні або начальники, мимоволі завищували оцінки. Мені тоді було за цю несправедливість болісно, а зараз я вдячний долі, бо мене не жаліли і штучно не захвалювали ніколи. А принижувати – скільки завгодно, хоч я і не давався та і не давав приводу це робити. У всякому разі, так формувався мій характер бійця і максималіста. Я ще з дитинства зрозумів, що в тому радянському світі можна було якось прожити, наполегливо працюючи і набуваючи крок за кроком максимально можливих тоді знань та інформації, які, я знав, неодмінно пригодяться в майбутньому житті і боротьбі. Не

82


вчитися, не виконувати вимог вчителів, батьків чи дорослих – собі ж на шкоду. А працелюбність – це в моїх генах від завзятих предків. Так що вчитися мені було дуже легко, а добувати нові знання – для мене це були насолода і щастя, хоч і можливостей для цього в тодішньому радянському колгоспному селі було обмаль. Я це розумів і терпів, чекаючи нових змін і можливостей. А після закінчення школи, як тільки потрапив у величезне майже шістсоттисячне місто Іваново з вісьмома чи дев’ятьма вищими навчальними закладами, так поринув в освіту і науку, що вже на другому курсі значною мірою втратив зір та “надбав” виразку дванадцятипалої кишки. Це, звичайно, зворотна сторона максималізму. В школу я бігав з надзвичайним задоволенням. Приходив на уроки завжди першим і то зарання. Дуже прагнув до спілкування з друзями, ровесниками, вчителями. Я майже ніколи не хворів, був досить розвинутим фізично і в спорті – одним із перших. Дуже любив футбол, а взимку – хокей на ставковому льоду. Ми, усі хлопці, іноді загравались у ці ігри так, що не помічали як темніло і пора було йти додому. І всі шкільні заходи без мене не обходились. Зрозуміло, як кращий із кращих, я щороку був на зльотах піонерів у нашому районному центрі Хмільнику – найдальше від моєї рідної домівки. А тоді я так шалено мріяв побачити незвідані світи і навіть не сподівався (адже Радянський Союз був закритою країною та ще й із “залізною завісою”) побувати за рубежем. Однак, все-таки, мої мрії значною мірою справдились і я побував в декількох країнах світу. Побачив багато, але, якщо Бог дасть, мрію іще більше. У ранньому дитинстві найдалекішою моєю країною був беріг, що за колгоспом, і річка Рудка, що була для мене тоді і Південним Бугом, і Дніпром. Тарас Григорович Шевченко писав: “Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом...” Я пас із своїми друзями ціле літо гусей, а пізніше, десь з класу п’ятого-шостого, вже пас корову і не на березі за колгоспом, а по всіх берегах і ярах Ступенеччини, Клітенеччини та Подороженщини. До

83


речі, мені довелось побувати на батьківщині нашого великого генія Тараса Шевченка і навіть сфотографуватись на фоні його пам’ятника з ягнятком, які пас тринадцятирічний Тарасик. А друзі мого дитинства, які так само як і я, ціле літо пропадали на березі, – це Микола Рябоконь, Андрій Мельничук (нажаль, уже покійний) та Іван Кравчук – чудовий хлопець зі смолянисто-чорним волоссям. Як повиростали ми, так і розійшлися наші дороги. Рідко бачимось. Тепер на тому розлогому березі створено ставок місцевим фермером, що був у свій час головою колгоспу і завдяки якому та його попередникам в значній мірі той колгосп зник, а більшість колгоспного майна “передифундувала” у приватні господарства. Відбулася така собі мирна “денаціоналізація”. Все, що наживалося колективною непомірно важкою працею всіх колгоспників, потихеньку перейшло до рук окремих найбільш підприємливих і молодих односельчан. Старі люди, звичайно, обурені і невдоволені від такої несправедливості, але вимушені змиритися, бо в самих, щоб продовжувати потужно господарювати, здоров’я і сил немає... Дитинство моє було, як і у більшості українських дітей – моїх ровесників, безжурним, яскравим, але важким. Літом зранку до вечора – допомога батькам, а пізніше з шостого по десятий клас – колгоспу. Мені особливо довелося багато працювати, адже коли я перейшов у шостий клас, батьки задумали будувати нову хату на місці старої. При цьому стара хата, в якій я народився, ще була досить добротною. Її тільки треба було обмурувати, як це робили більшість людей у селі. Але – ні! Батьки мої були дуже завзяті і вирішили мурувати новий великий цегляний будинок (9 х 13 метрів). Додам, що в цей час мої сестри уже розійшлися по світу: Валя – вчилася в Івано-Франківському інституті нафти і газу, Женя і Ніна – в Росії, а Миколу – старшого брата, що хоч і жив у нашому рідному селі із своєю сім’єю окремо від батьків, – це будівництво особливо не турбувало. Таким чином, я скрізь мусив бути “на підхваті”. Починаючи з моменту руйнування старої хати і закінчуючи будівництвом нової, без мене ніде не обходи-

84


лось. Разом з дорослими розвантажував цеглу, трамбував глину із старої хати, копав траншеї під підмурок, закидав їх камінцями і заливав цементним розчином, замішував розчин і подавав його та цеглу мулярам, виконував разом з батьком всі столярні роботи всередині будинку, підлоги, двері, вікна, а також стелю, стіни, дах, веранду, обидва льохи, хліви, гараж, літню кухню і багато всього іншого. Батько зі мною не церемонився. Я працював з ним нарівні. Так що, з одного боку, мріяв жити у новому будинку, а з другого боку – втілення, реалізація цієї мрії була для мене надзвичайно важкою з шостого класу аж до закінчення десятого класу середньої школи. Щодня треба було щось робити біля хати. Щоправда, допомагали будувати хату батькові друзі – Микола Хаврич, Бронько Яворський, Соловей Мацюк та ще декілька сільських дядьків. Багато допомагав і зять Олексій Кузьмович, проте це було здебільшого тоді, коли він, як офіцер, влітку приїжджав на місяць у відпустку. При цьому, як тільки жнива починалися і аж до пізньої осені – повно роботи в колгоспі. Тому мені влітку ще й на тік треба було ходити, вивантажувати зерно з автомобілів (самоскидів тоді ще майже не було), підгортати його біля віялок і тому подібне. Після жнив – на оранку. Батько тоді працював біля віялок, а як тільки жнива закінчувалися – “пересідав” на трактор. Після жнив всю осінь я працював біля нього причіпним. Коли вдень я навчався у школі, то батько орав сам. Потім звечора до години-двох ночі орав я на дизельному гусеничному “Т-74”. Так, так! Уже з шостого класу, нарівні з дорослими, вночі у полі. Близько години ночі приходив батько і змінював мене, а я, втомлений, біг додому з поля, щоб хоч трохи до ранку відпочити і знову до школи. Пригадую, одного разу пізно вночі загорівся паливний бак на моєму тракторі. Це тому, що трактористи підпалювали залишки соломи на стерні, щоб вона не потрапляла під плуг і не забивала його. З під гусениці позаду вилетіла купка такої соломи аж на бак і коли я оглянувся, то з жахом побачив, що за заднім вікном кабіни горів паливний бак і на мить здалося, що і весь трактор запа-

85


лав!.. Я миттєво заглушив його і з переляку якомога далі вилетів з кабіни в ріллю носом. Це тривало недовго. Я думав, що за цим станеться страшний вибух бака і всього трактора. Проте, коли я розплющив очі, на моє щастя і здивування, соломка мирно догорала позаду кабіни і я лише підбіг та швиденько збив її з бака. Трагедії не відбулося. Руки мої і я весь трясся, як в лихоманці. Треба було знову завести в темноті двигун, який запускався зовні, а не з кабіни простим натисканням кнопки стартера. Проте замість того, щоб провід від пускача прикласти до свічок, я доторкнувся з переляку рукою до нього. Блискавично через мене пройшов величезний розряд і я знову відлетів на декілька метрів, попередньо сильно вдарившись руками об гусениці та гепнувшись об землю. Можете собі уявити стан хлопця, якому всього тринадцять років, – один вночі, в голому степу і такий випадок. Пам’ятаєте Тараса Григоровича – “...мені тринадцятий минало...” Іншого разу – гони ріллі підходили безпосередньо до входу в наше сільське кладовище і я, коли вночі орав, під’їжджаючи до цвинтаря, мимоволі зачиняв двері кабіни трактора, бо в світлі фар на кладовищі ввижалися різні тіні та привиди. Хоч я і не з боягузів. А ще було таке, коли я вночі орав на самих крайніх Кропивенських полях – це біля сіл Листопадівка та Червоний Степ, – несподівано, як грім серед ясного неба, запалав неймовірним сяйвом увесь нічний степ від запуску надзвукового літака, що в кількох десятках метрів проревів над моєю кабіною. Можете знову оцінити стан напівсонного хлопченяти чи напівпарубка, вночі, далеко від села, така приголомшуюча картина. При цьому я тоді не знав, що за декілька сот метрів від межі Кропивенських полів стояла військова база протиповітряної оборони і це, мабуть, були якісь нічні навчання. Сьогодні її вже немає, а будівлі, ангари і склади орендує якийсь фермер. А скільки мені доводилося спати в скиртах соломи разом з мишами та лисицями. Вночі, втомленому, аж з під Листопадівки чи Червоного Степу, кілометрів п’ять батько не дозволяв йти додому, тому до ранку треба було “кантуватися” в скирті. Що-

86


правда, тут уже були і інші хлопці та старші чоловіки, які теж працювали причіпними у інших трактористів. Пам’ятаю, як мені було образливо, що за цілу осінь важкої роботи парторг колгоспу Пилип Юстинович Тарабанчук нагородив мене червоним вимпелом, вважай, червоним шматком тканини трикутної форми, проте з зображенням Леніна, серпа і молота. Отак вся Україна і більшість українців важко трудились на бездонні і ненажерливі “закрома Родины”, а “Родіна” їм за це дарувала “красные вымпелы”, цинічно плюючи в душу. Батько та ще декілька трактористів за осінь виорювали близько трьох тисяч гектарів ріллі під сівбу, а за це він отримував в різні роки від дев’яносто до двохсот рублів. Щоб було зрозуміліше теперішнім поколінням, що це за сума, скажу, – це вартість одного костюма середньої якості. А нас в сім’ї – п’ятеро дітей. І батькам треба було думати, як вижити в таких “соціалістично-комуністичних” умовах. Нам кажуть сьогодні: “Проте тоді була робота для всіх...” Так, дійсно, тоді всі були рабами, гвинтиками у “великому радянському механізмі”. Навіть паспортів не давали в селі, тобто не вважали за людей. Пам’ятаю, коли я, як медаліст, успішно вступив у Івановський хіміко-технологічний інститут, то замість довідки з сільради поїхав до Хмільника отримувати паспорт. Як тоді на мене визвірилися (в прямому розумінні цього слова) деякі працівниці районного паспортного столу, що явно були дружинами партійних товаришів! “Что, уже умными очень стали; что, уже село поперек горла вам; что, удираете, как крыси с корабля... Нету на вас Сталина!” і тому подібні ненависні наголоси. Вже тоді, мабуть, відчули представники “п’ятої колони”, що з демократизацією рушиться їхня імперія, у якій Україна та інші багаті природними і людськими ресурсами республіки відігравали основну роль, могутність якої, в першу чергу, базувалась на дешевій і рабський праці моїх земляків-українців від шахтарів сходу до колгоспних трударів центра і заходу нашої теперішньої держави.

87


А от тепер з’явився історичний шанс – весь цей могутній промисловий, людський і культурний потенціал нашого народу направити не “в примарні закрома”, а в процвітання України, на благо всіх її громадян і, в першу чергу, найбільш погноблених серед них українців, як державотворчої нації. Після закінчення дев’ятого класу уже Ступенецької середньої школи я в жнива працював помічником комбайнера у брата Миколи. Треба було на початку п’ятої години ранку бігти до зернозбирального комбайна СК-4 і прокачувати солідол у більш ніж сотню точок змащування, а потім цілісінький день в неймовірну спеку липня і серпня крутитись то попереду, то позаду комбайна. Попереду – це коли скошені валки і їх треба перед жаткою рівномірно розстилати. Позаду – це коли дуже повний накопичувач соломи і його треба відкривати кожен раз з натугою. Якщо комбайн поламався, то негайно швидкими темпами ремонт, бо жнива не можуть чекати. Батько мій вже тоді був водієм. Це для нього було більш звичною справою, адже ще на війні він їздив на “Студебеккері”, підтягуючи гармати на передову. Я безмірно гордився ним, адже це в селі була тоді для чоловіків чи не найпрестижніша професія. Прикро, але батькові моєму діставалися виключно машини або “з рук”, тобто старенькі, або які “відпрацювали” в армії. Нові автомашини отримували здебільшого водії, які вміли “прогинатися” перед тодішньою владою, або, як казали про них в селі, “лизали задницю начальству”. Але батько мій, крім всього іншого, був впертим і толковим. Тому його автомобіль був завжди справним і чистеньким. Він любив свою машину, бо вона була для нього годувальницею. Так він пропрацював водієм аж до виходу на пенсію. Будучи пенсіонером, батько ще працював завідувачем кормоцеху. Власне, він і завідувач, і сам же й готував січку, і варив у великих котлах для худоби товч. Ще пізніше працював трактористом колісного “Владимирця” з кузовом попереду. Потім, коли Тато років у сімдесят, як пенсіонер, перестав працювати у колгоспі, зять Василь йому по-

88


дарував майже такий же трактор, що ще довго був для нього серйозною допомогою в його приватному господарстві. Ці епізоди з дитячо-юнацьких років пригадав для того, щоб підтвердити – від батька я навчився робити майже все, що повинен вміти справжній чоловік. Тому сьогодні я можу без перебільшень і побудувати хату, і виростити сина (та й не тільки сина, але й доцю), і посадити дерево, і біля автомобіля тямлю, і в сільському господарстві, і коло дачі можу все... Проте, незважаючи на те, що ціле дитинство з батьком “провозився” біля техніки, все-таки, в школі більшою схильність у мене була до гуманітарних предметів. Дуже любив малювати, географію, історію і, понад усе, літературу. Українську мову і літературу читала у Кропивнянській восьмирічній школі Вікторія Аркадіївна Вовк, а у Степенецькій середній школі – Марія Юхимівна Онищук. Обидві ці вчительки для мого світогляду як людини, як патріота, зробили надзвичайно багато. Вікторія Аркадіївна була дуже суворою, принциповою, але справедливою. Саме вона в радянські часи організовувала в школі різні заходи, вечори, конкурси, присвячені то Тарасу Шевченку, то Лесі Українці, то Івану Франку. Тоді за це могли і “націоналізм пришити”, але ця чудова вчителька, слава Богу, того не боялась. Пам’ятаю, як на організовані нею вечори національно-патріотичного змісту збиралось багато людей і молодих, і вже не молодих стільки, що в класі не було “де голці впасти”. Інші вчителі нашої рідної школи теж були прекрасні і як фахівці, і як люди. Про першу мою вчительку Марію Антонівну Тригубу я вже згадував на сторінках цих моїх скромних спогадів. Вона була надзвичайною акуратисткою, суворою та не сюсюкалась. До мене ставилась по-особливому, хоча і не виділяла серед інших. Це, мабуть, тому, що з одного року народження з моїм батьком і ходила з ним до школи в один клас. А ще мене вчили такі вчителі: Олена Сергіївна Панчук (класний керівник та вчитель російської мови і літератури), Людмила Андріївна Плахотнюк (вчитель ма-

89


тематики), Олексій Денисович Яновський (вчитель хімії), Дмитро Прокопович Прохватило (вчитель фізики), Микола Олександрович Голик (вчитель географії та праці), Тамара Іванівна Мазур (старша піонервожата), Петро Купріянович Янчурський (вчитель історії і директор школи), фізкультуру викладала Тетяна Семенівна Рябоконь, німецьку мову – Біленький Микола Костянтинович. Були в школі і багато інших чудових вчителів, проте вони нам або нічого не викладали, або викладали епізодично і вели дисципліни для інших учнів школи. При цьому до переходу у четвертий клас у ньому було порівняно небагато учнів і я їх всіх з величезною насолодою і ностальгією занесу до моїх спогадів. Це: Атнабердієва Валя, Борсун Валя, Сорока Галя, Кравчук Марія, Рябоконь Альоша, Павлюк Валя, Пасинюк Ганя, Денисюк Ніна, Галянт Петя (нажаль, уже покійний), Павлюк Петя, Лукащук Марія, Дзигман Марія, Зозуля Галя, Прохватило Галя, Кравчук Льоня, Сукач Толя, Кондратюк Міша, Киналь Галя, Сорока Оля та Петрук Василь. У четвертий клас до нас з Погорілої прийшли: Марущак Вася, Хаврич Галя, Сініцький Льоня, Павлюк Надя, Сорока Міша, Кравчук Вася, Коренівська Віця, Житовецька Люда, Остап’юк Неля та Дзигман Неля. У п’ятому класі нашої “гвардії” прибуло ще з Клітенки: Коломієць Коля, Томчук Лариса, Усата Наташа, Усата Надя, Сальвук Лариса, Біленька Лариса, Загинай Таня, Гордійчук Міша, Доронін Вася. Пізніше ряди наші поповнили декілька учнів, що залишилися на повторне навчання: Кравчук Іван, Левчук Олена, Кравчук Микола. Таким чином було утворено два класи: А і Б. Я навчався у А класі, у якому було два явних лідери, крім мене – ще і Галя Зозуля. Галя, так як і я, закінчила вісім класів на “відмінно”, потім – Бердичівське медичне училище і зараз працює, здається, медсестрою. Хоча ця дівчина могла б досягнути значно більше. У Б-класі лідирувала Галя Хаврич – надзвичайно красива дівчина і акуратистка. Кажуть, що її вже, нажаль, немає. Жила десь у Молдові. Долі моїх багатьох однолітків на сьогодні невідомі. А так хотілося б зустрітися зі всіма, погомоніти, довіда-

90


тись про новини і їхнє життя-буття. Думаю, до одного із ювілеїв з дня закінчення Кропивнянської восьмирічної школи треба організувати таку зустріч. Шкільні роки можна описувати безкінечно, адже вони такі яскраві і незабутні. Це і вогнища, і піонерські зльоти, і велика кількість концертів до визначних свят, звичайно ж, радянських у першу чергу, захоплюючих спортивних змагань та ін. При першій же потребі – нелегка робота на колгоспних ланах: обкопування дерев у колгоспному саду, збирання картоплі та інших овочів восени і т. і. Пам’ятаю, для мене була найбільшою честь, як відмінника навчання, стояти на День Перемоги у почесній варті біля сільського пам’ятника воїнам-визволителям. Це було особливо почесне завдання, оскільки я з родини фронтовика та ще й прізвище мого рідного дядька Петра, як геройськи загиблого, було викарбувано на гранітній плиті поруч з пам’ятником. Дійсно, притрушене гіркотою втрат свято 9 травня у нашому селі, як і у більшості сіл і міст України, відзначалося найурочистіше. Люди вічно пам’ятатимуть про ті страшні лихоліття Великої Вітчизняної війни, у якій моя Україна, без сумніву, постраждала чи найбільше. Саме наших українських людей загинуло найбільше – понад десять мільйонів. Така плата українського народу двом найненажерливішим в історії людства маньякам – Сталіну і Гітлеру, які задумали і реалізували цю страшенну бійню і цей сатанинський геноцид. Гітлерівська стальна армада, наче катком пройшла по Україні туди і назад, знищуючи все підряд. Сьогодні можна без перебільшень стверджувати – вклад України в перемогу над фашизмом найвагоміший. Слава Україні! Героям Слава! Ми, теперішнє покоління, вічно будемо пам’ятати великий подвиг наших батьків і дідів, які врятували людство від коричневої чуми XX століття. При цьому дуже прикро, що влади новітньої незалежної України, що були і є в значній мірі прокомуністичними, мабуть забули гіркі уроки війни. Сьогодні ні Президент, ні Верховна Рада на запитання пересічного Українця: “Чи є повна гарантія нашої незалежності?”, звичайно ж, не дадуть ствердної відповіді. В

91


кращому випадку, “ліві” можуть лише стверджувати одне і те ж, що Росія на нас не нападе, виходячи з пріоритетів вічної дружби між українським і російським народами, а поляки, турки і румуни – слабкіші від нас. І тут знову історія вчить усіх нас тому, що вона нічого не вчить. Україна була, є і буде для сусідніх держав ласим шматком. Пригадайте хоча б організовану Леніним та російськими більшовиками (бандами Муравйова) звірину бійню наших хлопчиків-патріотів під Крутами (до речі, цьому бандиту допомагали регулярні частини червоної армії під проводом одного з її керівників Юрія Коцюбинського – гидотного сина великого батька Михайла Коцюбинського), або жахливі кровопролиття козаків-українців за часів Речі Посполитої та багато іншого. Тому будь-хто завжди буде прагнути тут господарювати. А в самих українських можновладців “клепки” немає. Віддали задарма стратегічну і тактичну ядерну зброю, проте заручились ефемерною “гарантією” нашої недоторканості з боку США, Європи та Росії. Тільки чого варті подібні, з дозволу сказати, гарантії та запоруки – ми добре знаємо з недавньої історії, наприклад, “пакт Ріббентропа-Молотова”. Сталін і Гітлер теж нібито заручилися жити в мирі, а що вийшло з того – ми знаємо, а ще краще затямили наші багатостраждальні предки. Тому – жарти в сторону! Армія наша рідна українська за всіма ознаками є малопридатною і віри в те, що вона в повній мірі захистить Народ України, немає. Я зараз розмірковую як капітан запасу та як людина, яка не збирається тікати з нашої рідної Батьківщини. Тому мене це особливо болить, бо в мене є діти і онуки. Я і зараз усвідомлено вважаю, що тактичної ядерної зброї з дальністю стрільби до тисячі кілометрів нам не варто було позбуватися. Стратегічна зброя, дійсно, нам не потрібна, бо утримання її було б обтяжливим для народу і держави. А тактичну зброю віддати просто так – це однозначна зрада тодішнього Президента комуніста Кравчука. Хай би собі декілька мобільних дивізіонів з тактичною зброєю пересувалися по лісах України. Тільки тоді з нами рахувалися б усі сусідні держави, в тому

92


числі і наша молодша, але на даний час могутніша «родичка» Росія. Це була б виключно зброя стримування, а не нападу. Власне, Україна ніколи ні на кого не нападала, а от навпаки – таких прецедентів у її буремній історії скільки завгодно. І кожен раз це закінчувалося страшним нищенням української нації. То ж, давайте, брати мої українці, нарешті отямимось, затягнемо тугіше наші ремінці на “кругленьких” від вареників животах та зробимо нашу армію по-справжньому боєздатною, мобільною і сильною. Після цього разом з Росією (або без неї) треба якнайшвидше приєднуватись до Європейської системи колективної безпеки. Не хочу це називати “НАТО", бо чомусь таке слово на зросійщену та прокомуністично налаштовану частину українства завдяки іще радянській ідеології діє, наче “червоне полотно на бика”. Разом з тим, мені, як простому українському громадянину, все-рівно – як це буде називатись, лиш би воно стало надійним щитом від будь-яких посягань і агресорів на нашу вистраждану багатьма поколіннями за багато віків Свободу! При цьому я наголошую для нашої молоді – будьте пильними, не дайте себе одурманити. Нам в радянські часи казали, що перемогу над ворогом здобув “Великий Совєтський Народ”. Це, звичайно, правда. Та тільки не вся. Роль і місце українського, тобто великого києворуського народу, свідомо занижувалась. Більше того, у переважній кількості “совєтських” фільмів та книжок, що потоком виготовлялися на ідеологічне замовлення кремлівського партійного керівництва, українець подавався виключно як зрадник, як поліцай, як бандерівець, як боягуз, а істинно “русскій”(тобто росіянин) – як кришталево чесний, сильний, розумний та незрадливий тип. Тут вкотре доводиться згадувати “істинно русского” генерала Власова та ще низки його соратників, які з “патрахами” здали Гітлеру цілу армію під Псковом, що потім носила назву “Русская освободительная армия – РОА”. Проте офіційна радянська ідеологічна машина, щоб реабілітуватися в очах радянських людей і “перевести стрілку” на інших, розкручувала міф лише

93


про українця-“зрадника” Степана Бандеру, хоча останній нікого не зраджував, не здавав нікому армії, а лишень, як істинний патріот народу українського, вперто боровся і проти більшовизму, і проти фашизму на своїй же рідній землі, бо і те, і інше є сатанинською заразою для України. Щоправда, треба зізнатись, що в радянські часи за такі думки будь-хто міг негайно опинитись на Соловках або в “сонячному” Магадані. Слава Богу, тепер цього немає! Ми тому і боролися та здобували неймовірними зусиллями багатьох поколінь свою незалежність, щоб ніхто нам зовні, та і зсередини, не нав’язував, як треба трактувати і розуміти нашу ж історію та наших національних Героїв. А нав’язування другосортності великій цивілізованій європейській українській нації, несправедливість збоку ідеологів тодішнього партійного керівництва мене обурювали ще з дитинства. Я, як і більшість українців, відчував цю фальш, але вдіяти нічого не міг. Зараз я вірю, що неодмінно наступить ера Правди і Справедливості, а от коли це відбудеться – прогнозувати важко... Змінюючи тему, вкотре наголошую – в школі було цікаво і захоплююче. Класи наші були дружними, а учні – добрими і порядними, хоча частина із них були відверто слабкими. Проте я здебільшого крутився в середовищі сильних і проворних. До цих пір залишилася у мене звичка – бути першим або на гребені. Однак ніколи не ставив собі за мету – досягати цієї першості за будь-яких обставин, навіть переступивши через людину чи через совість. Я намагався це зробити, виключно використовуючи переваги “чавунного заду”, тобто впертістю і сидінням над уроками і принципу “золотої голови”, тобто те, що дароване мені від батьків, дідів і прадідів та від Бога. Саме таке поєднання і дозволяло мені бути скрізь лідером. Я і сьогодні відчуваю це на собі, будучи завідувачем складної, але сильної кафедри та директором молодого, але націленого на перспективу інституту. І тут мені потрібно бути завжди першим. А рівнятися є на кого. Наприклад, бі-

94


льшість моїх друзів намагаються скрізь бути першими і це їм добре вдається, зокрема, завдяки щойно згаданим принципам “трудоголіків”. Всього було у дитячо-юнацькі шкільні роки. У старших класах ми, хлопці, помітно задивлялися на дівчат. А вони всі були у нас красуні. Та, власне, тепер, коли поїздив по світу, був у декількох країнах, можу твердо сказати – кращих від українських дівчат немає ніде. Можу переконливо довести те, що і доводити не потрібно. При цьому вечорами, особливо влітку чи на канікули, всі хлопці та дівчата любили ходити в сільський клуб. Там спочатку дивилися фільм, частіше всього – радянського або індійського виробництва, потім танцювали, а далі опівночі з піснями розходились по домівках. В час моєї шкільної юності ми з захопленням співали переважно українських пісень Володимира Івасюка, а саме: “Червона рута”, “Водограй”, “Верба” та багато інших. Починаючи з кінця шестидесятих та початку семидесятих років, після засилля радянських та російських пісень для українства це був час душевного підйому, як подих весни, як ковток свіжого повітря. Це була та віддушина, відлига, яку згодом не простила “совєтська” партійна машина Івасюку, задушивши його і повісивши на дереві у Львівському парку. Однак “джина” вже було випущено. Національні тенденції почали переважати офіційно встановлені, патріотично-радянські. В Білорусі набирали обертів “Сябри”, а пізніше “Вераси” тощо. У нас – “Червона рута”, “Смерічка”, “Кобза” та багато інших достойних і патріотичних ВІА. Непоганими, хоч і у значній мірі прорадянськими, були і російські ансамблі типу “Самоцвєти”, “Пламя” та інші. Отже, з Кремля вбивством Івасюка Москва прагнула вкотре насваритися на Україну і показати, по-перше, що націоналізм занадто розцвітає в Україні, а, по-друге, – хто в домі господар. Причому це зробили настільки вдало, що ще й досі українська молодь соромиться співати своїх пісень. А в маршрутках, на телебаченні чи деінде – почути українську пісню – це велика рідкість. За це боляче. Знову хочеться звернутися до моїх співучих українців, достукатися до

95


їх свідомості, до громадянської позиції. Адже наша мова і наша пісня, поза сумнівом, є найкращими, наймелодійнішими, найзвучнішими, найгармонійнішими у цілому світі! Залишаючи російську “попсу” і російську мову російським громадянам, запитую, навіщо нам, українцям, їх “язик”, коли у нас є своя пречудова мова, яка ідентифікує велику українську націю у славному віночку світової спільноти? Хай собі тішаться наші братислав’яни, на здоров’я, “великим і могучим”, а нам своє робить... Розмовляючи їхньою мовою, співаючи їхніх пісень, ми додаємо тільки! в скарбницю російської культури. Разом з тим, рідна мати-Україна палко чекає своїх блудних синів і дочок. Я маю на увазі не тільки частину сьогоднішньої молоді, але, в першу чергу, співаків, так званих “народних” і “заслужених артистів України”, що повністю переключилися на виконання російських пісень. Це і Софія Ротару, і Павло Зібров, і Таїсія Повалій і багато інших. Щоправда, на щастя, не у всіх ще “даха знесло”. Хочеться їх запитати – що Ви за люди такі? Особливо – Софію Ротару. Володимир Івасюк, який зробив з неї “людину” саме на українських піснях, мабуть, перевертається в труні від такої зради і цинізму. Вважаю, що високе звання “народний артист України” ( підкреслюю – “народний” і “України”) треба негайно відбирати у таких, з дозволу сказати, артистів. Не все ж купується за гроші, а, особливо, совість та відношення до свого коріння, своєї нації, та, врешті-решт, матінки-України. Продовжуючи проблему мови, скажу, що вона вирішується досить просто. В державі зацікавлені промосковські сили провокують людей якоюсь видуманою ними ж двомовністю, мовним питанням тощо. А державні посадовці найвищого рангу не вимагають від тих, хто ігнорує “украинский язык”, вивчити державну мову народу, який є титульною нацією, який їх годує хлібом святим, серед якого вони живуть. Це ж так просто. При цьому треба зазначити, якщо ти не можеш вивчити спорідненої державної мови, то в тебе є проблеми з розумовими здібностями, а, відтак, тобі немає місця, наприклад, у закладах освіти і

96


науки чи інших державних установах. З другого боку, якщо ти вперто не хочеш її вивчити, то ти є потенційним ворогом українського народу і його держави, тобто принагідно така людина обов’язково “вистрілить у спину”. Третього не дано. При цьому треба чітко пам’ятати перші стрічки і десяту статтю Конституції України, які відповідно стверджують: “Україна є державою українського народу” і “Державною мовою є українська...” Додам, чим більше людина знає мов, тим більше у неї людського. Але для того, щоб наша нація міцніше ставала на ноги і ефективніше розвивалася держава Україна, особливо в цей важкий для неї перехідний період, треба всім нам об’єднатися і спілкуватися нашою – істинно руською, тобто українською, тобто державною мовою. Проте в людей з низьким рівнем інтелекту, видно, немає свого сумління. Живуть за принципом – хто більше платить, у того і правда. Дійсно, Росія успадкувала “кращі” традиції від царату та Радянського Союзу – тримати всіх у страхові і покорі. Ще й досі частина горе-українців оглядається на Кремль. Хоча у самої Росії сьогодні серйозні проблеми і, в першу чергу, як утримати в покорі штучне державоутворення (федерацію) зовсім різних народів і націй, які із споконвіків були і є не надійними партнерами, а іноді – навіть лютими ворогами центру. Приклад – Чечня. Це, звичайно, не означає, що ми із своїми братами-слов’янами не повинні жити в мирі і дружбі. Однак, при цьому і політикам, і народові українському потрібно більше мудрості, твердості духу, патріотизму і непоступливості, коли мова йде про державні інтереси. Я, коли був малий, ніколи не думав, що доля мене закине більше як на вісім років у центр Росії – величезне пролетарське місто текстильників Іваново. Там я жив, навчався у хіміко-технологічному інституті, працював у енергетичному інституті. За цей час глибоко зрозумів душу простого росіянина. Мушу зізнатися, що росіяни такі ж обдурені владою, принижені і прості люди, як і українці. А злобу і нетерпимість до “хохлов” і “бандэров-

97


цев” їм нав’язують кремлівські політики, що здавна прагнуть наштовхнути два братні народи один на одного, щоб користатися з цієї ситуації, особливо під час чергових виборів. Тому ми – українці, як велика європейська нація, повинні бути завжди вище обставин і не піддаватися на такі провокації. Але коли їхні імперські амбіції вже виходять за край, то треба час від часу знаходити спосіб і показати, що ми є козацького роду. Те ж про історію. Вже багато століть росіяни вдало перекручують історію Київської Русі на свій лад, фактично відібравши її у нас. При цьому, зокрема, наших київських князів вважають тільки русскими, тобто своїми, а нам спочатку пришили ярлика “окраїнці”, потім малороси, тепер трактують нас, як націю, яка невідомо звідки взялась і мова наша всього лиш як діалект “вєлікого русского языка”. І треба ж так, києво-русичі-українці мирно проковтують цього облизня вже декілька століть з часу занепаду київського, чернігівського, галицько-волинського та подільського князівств, які, в свою чергу, дали поштовх виникненню на північному сході Русі ростово-суздальського, суздальсько-володимирського, новгородського та московського князівств. Останні, врешті-решт, після тривалих міжусобиць перетворилися на Московське царство. А в XV – ХХ століттях та і раніше, як відомо, центр землі руської – Київ внаслідок бездарних дій, на зразок сьогоднішньої політичної еліти, та невміння об’єднати навколо себе своїх князьків та гетьманів здався з ганьбою на милість московських, а потім петербурзьких царів, та московськозагорських патріархів “всія Русі”. З того часу і до сьогодні ми ще не можемо позбутися цієї, з дозволу сказати, “милості” нашого північно-східного сусіда, який ще декілька століть тому існував в деякій мірі напівдикими язичеськими поселеннями, що асимілювали на півночі з місцевими варварами – угро-фінами, а на сході – з вузькоокими мешканцями Поволжя. Це відбувалося в них тоді, коли в нашій славній столиці – Києві були вже десятки чи сотні церков, Києво-Могилянська академія і рідко де можна було

98


виявити неграмотного києво-русича. Треба віддати належне царськобоярській Москві того часу – вона не стала довго думати, як Київ, а проявила трохи нахабства і прибрала Русь до рук та і частина козацької старшини їм допомогла. Розсерджений на Річ Посполиту і змучений війнами Богдан Хмельницький фактично здав Московії нашу тодішню козацьку державу замість того, щоб боротися за незалежність до кінця! Щоправда, треба враховувати, що в тодішніх умовах і шаленому зовнішньому натиску, як і сьогодні, зробити це було ох і непросто. При цьому наш легендарний полководець Іван Богун не підписався під жодним документом, який передбачав російський, польський чи турецький протекторат над Україною. Я дуже пишаюся, що є лауреатом премії імені цього видатного українця - патріота. І не тому, що, як комусь видається, не люблю Росії, а тому, що я дуже люблю Україну. Отут Росія “во всю ивановскую” без особливих церемоній використала могутній інтелектуальний, духовний та матеріальний потенціал цивілізованих південно-західних русичів. За дватри століття значною мірою завдяки їх зусиллям, як гриби, зростали міста, промисловість, наука спочатку у європейській частині Росії до Уралу, а потім по всьому Сибіру. Українці активно будували Санкт-Петербург, Москву та ще й зараз продовжують це робити, козак Єрмак з ватагою наших хлопців взяли для московитів Сибір, потім українці відвоювали південні околиці імперії, будували Біломорканал, Соловки, Магадан, БАМ і багато іншого. Звичайно, офіційна царська та і радянська ідеологія подавала ці звитяги виключно на користь Росії і росіян. Як приклад, при цьому ми знаємо з історії, що турків в Болгарії переміг російський воїн під мудрим керівництвом російських царських генералів. Мені довелося бути на славнозвісній горі Шипка у Болгарії, де відбулася переломна битва руського воїнства з турками. В музеї Слави на самій вершині є плити з прізвищами воїнів, які геройськи загинули в цій різні за імперські російські інтереси або замерзли тоді на цій вершині. Це на 90 - 95% виключно українські прізвища

99


хлопців-козаків – наших з Вами земляків. Таких прикладів з історії, в тому числі новітньої, безліч. При цьому, на наш сором треба зізнатися, що деякі наші вітчизняні (українські) історики та археологи як повії, подавали історію нашого народу за вказівками і суворою цензурою з Кремля. Це вони і продали нашу буремну історію на перегляд Росії. Ще і сьогодні прокомуністично налаштовані історики і археологи безцеремонно доводять, що всі народи і народності, які здавна жили у Північному Причорномор’ї ще далеко до нашої ери начебто не є нашими предками. Буцім то теперішнє покоління українського народу до кіммерійців, скіфів, антів, трипільців, аріїв, сарматів не має ніяковісінького відношення, тобто одна з найвеличніших культур світу – українська з’явилася просто так, з неба. Що ще скажеш. Немає слів. Дай, Боже, цим нашим несвідомим співвітчизникам твоє милостиве прозріння і розуму! Отже, Москва, Кремль – це одне, а російський народ – це зовсім інше. Серед росіян у мене залишилося багато друзів і приятелів, зокрема російський бізнесмен Коля Зав’ялов, науковці Валера Вандишев та Женя Іванов, професор Володимир Абросимов, мій вчитель – член-кореспондент АН СРСР Геннадій Крєстов (нажаль, уже покійний) та інші колеги, а Росія до деякої міри стала для мене спорідненою країною. Спогади про моє перебування у ній навівають ностальгію, радісні і сумні етапи моєї студентської молодості і мого важкого сходження, зокрема, до наукової кар’єри. І тут без єдності поглядів, без взаємовигідного співробітництва і Україні, і Росії ох і буде важко! З огляду на це, нас дехто сьогодні закликає назад у імперію під домінування Москви. Думаю, що такі партії, звичайно ж лівого толку, і їх куплені лідери давно прокляті свідомою частиною українства. Чому б їм сьогодні не стверджувати – Київ має бути столицею усіх слов’ян, бо теперішню багату і пихату Москву, яка занадто далеко зайшла у своїх імперських посяганнях і амбіціях, безцеремонно стягуючи данину протягом декількох століть зі своїх сусідів та і зі своїх же безправних гро-

100


мадян, сьогодні, м’яко кажучи, недолюблюють не тільки у цивілізованому світі, а, й значною мірою, самі ж збіднілі росіяни з глибинок. Повірте, я це переконливо знаю, адже був там “своїм серед чужих” і “чужим серед своїх” більше як вісім років свого життя. Саме наша древня слов’янська мова, велика культура, що базується не на безкультур’ї, п’янстві і матерщині, а на здобутках наших мудрих предків має домінувати у всьому слов’янському світі. Саме наша, канонізована, єдина, помісна, цивілізована, інтелектуальна та у вищій мірі духовна церква з центром і одним патріархом у Києві має пройти крізь душу і серце, розум і сумління кожного патріота в Україні та об’єднати українство! Якщо такі високі ідеали та глибоко національні і патріотичні принципи будуть набувати ваги, то я їх активний прихильник. Мабуть, у цьому і полягає суть нашої національної ідеї. А Росію нам, попри все, треба поважати, але, боронь Боже, не плазувати перед нею! Повернемось з політичного олімпу назад у незабутнє дитинство. Я в дитячі і шкільні роки намагався встигати скрізь. Мене любили дорослі, бо я був надзвичайно допитливий і веселий хлопчак. Мене малого залюбки возили в кабіні сільські водії – дядьки Генько Хамський, Іван Мамчук та Вітька Панчук. З першим із них, дядьком Геньком, у мене склалися досить дружні стосунки ще й досі. Всі ці люди поважали мого батька – такого ж, як вони, простого шофера, а раніше – завідувача автотракторного складу. Двох останніх вже, нажаль, немає на цьому світі. Я досить довго ще до школи дружив з Марією Домчиною. Чомусь вона, доросла тоді дівчина, виділяла мене серед інших. Провозила мене малого на велосипеді, пригощала цукерками, була як рідна сестра. Потім вона завербувалася і виїхала з нашого села, а ось недавно я випадково побачив і пізнав на кладовищенському граніті її профіль. Мені було дуже жаль, що немає вже “моєї Марусі”. Бабуся Христя брала мене малого на усілякі сільські оказії – христини, поминки тощо. Тому я був “своїм” і серед старих людей села.

101


Пам’ятаю, одного року влітку була страшенна засуха – така сушінь, що мабуть більше місяця не було дощів. Земля пересохла, пороху на дорогах сільських вулиць було по коліна. Старші люди говорили, що знову буде голод, бо зернові пропадуть, пересохнуть. Отже, найстаріші бабусі і дідусі під керівництвом мого рідного дядька, діда Юхима, зібралися одного дня на старому кладовищі біля великого хреста, який ще й досі стоїть на своєму місці, щоб просити Господа Бога змилостивитися і дати дощу на пересохлу Землю. Мені, маленькому хлопчику, може років п’яти від народження, “довірили” велику місію – йти попереду процесії і віником розбризкувати воду направо і наліво. Вважається, що маленького хлопчика Бог “почує і побачить” краще від інших. На небі ні хмаринки. Сонце пекло нещадно. І дійсно, не встигла процесія відійти від хреста і п’ятидесяти метрів, як почало гриміти і блискати, як уперіщив дощ, що світа білого не було видно. З того часу старі люди мені приписували “особливу силу”. Таке було. Це правда, хоч і в таке важко повірити, але це не містика, а, можливо, Боже провидіння! Воду я взагалі любив і люблю досі та, мабуть, не тільки я. В дитинстві міг влітку разом з хлопцями “киснути”, як казали дома, цілими днями в ставку, пірнати безмірну кількість разів, плавати навипередки. Дійсно, яке це чудове задоволення! А ще з дитинства я люблю футбол. Вважаю, що це гра не тільки фізична, але і інтелектуальна. Це гра для справжніх чоловіків. В шкільні роки, та і пізніше, я напам’ять знав усіх своїх футбольних кумирів, починаючи з Олега Блохіна, Леоніда Буряка та закінчуючи Андрієм Шевченком. Я так важко переживав хоч і не часті програші київського “Динамо”, але так щиро радів великим його перемогам. Команду тоді складали звичайні прості, але талановиті наші хлопці. Сьогодні ситуація змінилася – і в київському “Динамо”, “Шахтарі” та і в інших українських клубах грають

102


здебільшого “легіонери”. Тому вболівати за людей, які грають виключно за комерційний інтерес, бажання особливого немає. При цьому я, як і більшість українських людей, пишаюсь славетними перемогами і здобутками наших українських спортсменів. Однак гірко і боляче іноді буває, що ці діти України переважно розмовляють російською мовою. Таке враження, що ці перемоги вони здобувають не во славу України, а сусідньої держави. Я вважаю, якщо ти видатний спортсмен, то ти ще маєш бути особистістю, уособленням своєї нації, яка дала тобі талант і путівку в життя, громадянином і патріотом. Це і про видатних боксерів Кличків, і про стрибуна Сергія Бубку, і про “тезку” нашого великого Кобзаря футболіста Андрія Шевченка та багатьох інших. До речі, батьки їхні – прості люди, як я знаю, розмовляють дома українською мовою. А їх дітей – як заціпило! Думаю, що до них з часом ще прийде розуміння їхньої великої місії на Землі для України у другій частині п’єси життя. Щоправда, до таких як комуніст Олег Блохін – можливо й ні. За будь-яких обставин, ми вдячні цим хлопцям, що вони, більше, як хто інший, прославили нашу державу і відкривали неосвідченому світові, хто така Україна. Спасибі Вам, хлопці, але пам’ятайте, що перед Вашим сумлінням – борг! Так само щиро я любив і люблю шахи. Це інтелектуальна гра, особливий тренінг для мозку. Щоправда, в шахах я люблю тих гравців, які грають “з чистого листа”, а не тих, хто заздалегідь напам’ять завчив різного роду комбінації. Шахи – це гра інтелектуалів, це захоплююча гра особливих людей, і в них треба вигравати силою розуму, а не завченими комбінаціями. Це, звичайно, не стосується професіоналів. А ще любив і люблю читати. Зараз це вдається все рідше і рідше. Проте в дитинстві міг читати до пізньої ночі. Якщо мама просипалась і гримала на мене, то я брав фонарик і тишком-нишком продовжував читати під ковдрою. Здається, усі книги, історичні романи та повісті, що були у нашій Кропивенській бібліотеці, я в дитинстві перечитав від початку і до

103


кінця, поглинувши як губка, та пронісши через душу і розум їх сокровенний зміст. Тепер настала пора написати на сторінках цієї скромної книги про мою велику родину. За Тата і Маму, дідусів і бабусь я сказав окреме слово. У нашій сім’ї було б шестеро дітей, однак найстарша Ганя померла ще в роки війни. А ще є брат Микола, сестри Ніна, Женя та Валя. Микола і його дружина Світлана живуть у нашому рідному селі Кропивна. У нього теж багатодітна сім’я: Марія, Вася, Юрка, Клава і Борисик. Останній, найменший, помер, коли йому виповнилося всього вісімнадцять років. Такий був добродушний, розумний хлопець. Для нашої всієї родини це була велика втрата. Микола все життя до пенсії пропрацював у колгоспі механізатором та бригадиром тракторної бригади. Наробився у цьому колгоспі – оце і всі дивіденди від радянської влади. Старша його дочка Марія теж живе у рідному селі. Має сина Валіка та онучку, які мешкають у Києві. Начебто непогано господарюють вони з її чоловіком Леонідом, однак обоє молоді і могли б ще десь працювати. Та колгосп розібраний вщент – і ніякої тобі перспективи. Вася, син брата Миколи, зразу ж після служби у армії подався в Сибір на заробітки. Там тривалий час жив і працював. Недавно переїхав до Татарії – батьківщини його дружини. Має двох дітей – сина Андрія і дочку Аню. Юрка, наступний син Миколи, живе у Вінниці. Трудиться на будівництві. Дружина його Катя працює у педуніверситеті. Є у них дочка Світлана, яка закінчила педучилище. Вони вже, слава Богу, мають власну квартиру, то і життя стало легшим. Бо до цього декілька років моєму дорогому племіннику Юрці доводилося важко заробляти у тій же злополучній Москві та Підмосков’ї. Клава, молодша дочка Миколи, живе у Вернигородку, що на Козятинщині. Має двох синів: Сашу і Мішу. Ось так і живе родина мого брата Миколи. Наступна моя сестра Ніна живе зараз у Івано-Франківську. Чоловіка її звати Олексій Кузьмович (нажаль, зовсім недавно його не стало). Наш

104


сільський хлопець. Прослужив офіцером у Радянській Армії, а зараз, як і Ніна, був на пенсії. До Івано-Франківська вони після розвалу Союзу переїхали з Іваново. Мають дочку Анжеліку та двоє онуків: Віту та Катю. Анжеліка живе у Апатитах Мурманської області Російської Федерації. Коли Олексій та Ніна служили на Новій Землі три роки, то увесь цей час маленька Анжеліка була у нас в селі на догляді дідуся Гріші та бабусі Антошки. Проте батьки мої, як відомо, зранку до вечора працювали в колгоспі, то Анжеліку залишали на мене. Ото я три роки її і виховував. Вона більше нікого не визнавала, окрім дяді Васі, тобто мене. Щоправда, Лукащуки мені здорово прислужилися і допомогли в житті, коли жили в Іваново. Ніна мене часто підкормлювала, бо часи у Росії, окрім Москви, коли я вчився, були важкими і голодними. Взагалі, я жив у гуртожитку, але до Лукащуків їздив часто. Тому я Ніну і Олексія Кузьмовича поважаю та особливо виділяю серед усієї моєї родини. Сестри Женя і Валя живуть у місті Краснограді Харківської області. Женя на пенсії. Має сина Володю та онука Віталіка і внучку Настю. Вова живе з сім’єю у Полтаві. Працював в Сибірі вахтовим методом. Валя має двох дітей: Руслана і Людмилу. Вони закінчили Івано-Франківський інститут нафти і газу. Валя так і працює після закінчення ІФІНГу за дипломом – інженером Красноградського об’єднання бурових робіт і газовидобування. У її сина Руслана народилася дочка Олександра та зовсім недавно син Сергійко. Руслан живе з сім’єю у Харкові. Людмила вийшла заміж і живе та працює у Полтаві. Недавно народила дочку, яку назвали Настею. Хочеться також добрі слова сказати на адресу моїх тещі і тестя. Тестя звали Остапчук Дмитро Степанович. Все життя важко працював, не для себе, а заради дітей і онуків. Нелегка йому дісталась доля. Втратив руку, працюючи на жнивах, а це ось недавно помер. Теща Анастасія Юстинівна живе зараз сама у селі Ступник, рідному селі моєї дружини Галі. Село Ступник поруч з Кропивною. Колись раніше обидва ці села входили в

105


один колгосп. У Кропивні була восьмирічна школа, у якій я вчився, а у Ступнику – десятирічка, яку я і закінчив з золотою медаллю. Пройшов час. Сьогодні у Ступнику залишилася початкова школа, а старших возять до нової Кропивнянської одинадцятирічки. Мама-теща – дуже добра жінка. Все віддає дітям і онукам та все життя піклується про них. Моя сім’я дуже любить бабусю Настю. Ми часто їздимо до неї, так само, як і до моєї рідної Мами. По мірі можливостей допомагаємо їм. Бабусю Антосю ми теж всі дуже любимо. Дідусі повмирали, а вони залишилися одні і рідна земля, на якій вони зросли, трудилися, народили і виростили діток, як магніт, не відпускає зі своїх гарячих обіймів... Ну і нарешті – про свою сім’ю, до складу якої входить моя дружина Галина Дмитрівна, син Роман, невістка Марина, дочка Діана, зять Андрій та онуки Владислав і Віктор. Дочка Діана зі своєю сім’єю живе окремо у своїй квартирі, в місті Вінниці. Працює провідним спеціалістом управління комунального майна Вінницької міської ради. Надзвичайно працелюбна і наполеглива у досягненні мети. Користується повагою на своїй роботі. Закінчила Вінницький національний технічний університет за спеціальністю “Менеджмент організацій (будівельної та комунальної сфери)”. Зять Андрій, майор внутрішньої служби, працює в управлінні, що відноситься до Міністерства юстиції України. Закінчив академію Міністерства внутрішніх справ. Внук Владик з задоволенням відвідує школу. Внучок Вітя ще маленький, але надзвичайно жвавий, допитливий і розумний хлопчик. Ми всі дуже любимо наших онуків. Рома, мій син, моя гордість, продовжувач роду Петруків, закінчив школу мистецтв і одночасно з медаллю середню школу №35 міста Вінниці. Зараз закінчив магістратуру Вінницького національного технічного університету за спеціальністю “Екологія та охорона навколишнього середовища” та навчається у аспірантурі за спеціальністю «Екологічна безпека» під керівництвом видатного вченого, доктора хімічних наук, професора Анатолія Петровича Ранського. Завжди круглий від-

106


мінник. Був старостою групи. Займається серйозно науковою роботою. Підпрацьовує у науково-дослідній частині університету. Посилено вивчає англійську мову. Бездоганно володіє сучасними комп’ютерними технологіями. Бере активну участь у громадських і студентських екологічних заходах, в тому числі і міжнародних. Як переможець усіляких студентських та наукових конкурсів, побував у багатьох країнах світу. Дуже хочеться сподіватися, що Рома в житті чогось досягне. Він на те заслуговує, адже працьовитий, спокійний, виважений, розумний та патріотичний юнак. Невістка Марина – теж науковець, закінчила магістратуру нашого ж технічного університету. Як і Рома, тепер її чоловік, кругла відмінниця у всьому. Вони тільки-тільки заснували свою сім ю. Хай їм щастить на довгій життєвій ниві! Дружина Галина Дмитрівна, кандидат технічних наук, доцент кафедри хімії Вінницького державного педагогічного університету. На роботі її поважають за розсудливість, кваліфікованість, порядність. Так само дома. Ми всі дуже любимо нашу Маму і тепер уже бабусю Галю, бо вона чудова жінка, трудівниця, господиня, берегиня нашого спільного дому. З Галинкою ми ходили до школи в один клас, разом долали усі труднощі, живучи в Росії, вчилися у одному університеті, працювали разом на одному заводі, а тепер разом трудимося і творимо на благо рідної України на одній хімічній, екологічній та педагогічній ниві заради дітей і онуків, заради щасливого майбуття... ...Поки я писав ці спогади дитинства, помер мій Батько, а Мама рівно п’ять місяців прожила у рідній хаті, чекаючи покупців. Оце недавно трапились молоді люди, які і купили батьківську хату, а Маму забрали до себе мої сестри Женя і Валя у Красноград Харківської області. Господи, як важко матусі було прощатися з обжитим обійстям, рідними Кропивнянськими краєвидами і просторами. Однак філософія життя бере гору. У неї свої закони. Мамі з дванадцятого березня 2011 року пішов вісімдесят сьо-

107


мий, і якби не хворі ноги і не боліла спина, то вона ще залюбки господарювала б у рідному домі. Моя родина усі ці п’ять місяців, як і раніше, навідувалась до Мами, допомагала любій неньці...Недавно ми Маму забрали до Вінниці. Тепер вона з нами, на своїй батьківщині. ...Ось так закінчується певний відрізок мого життєвого шляху і поволі віддаляються батьківська хата та рідні місця, які збігав, хоч і не босими, але спритними дитячими ногами. Тепер буду, швидше за все, навідуватися лише на сільський цвинтар, де спочивають мої натружені предки, щоб віддати їм належну шану і зустрітися, принаймні, на Проводи з моїми ровесниками, односельчанами та незабутнім, яскравим і важким дитинством...

108


Василько Петрук (Кропивна, 1961 р.)

Кропивнянська восьмирічна школа (1973 р.)

Відмінник навчання Василь Петрук у другому класі школи (1967 р.)

109


Рідна батьківська хата (2006 р.)

Велика родина Петруків: батько Григорій Михайлович, мати Антоніна Тарасівна, справа – сестра Валя та брат Микола, зліва – сестри Женя і Ніна. В центрі – малий Василько (1959 р.)

110


Батьки – Антоніна Тарасівна і Григорій Михайлович

Діти – Діанка і Роман (1995 р.)

111


З дітьми Діанкою і Романом біля ставка с. Ступник (1997 р.)

Родина Петруків (1989 р.)

112


Перший клас Кропивнянської восьмирічної школи з першою вчителькою Тригубою Марією Антонівною, третій зліва у другому ряду (1965 р.)

З Галиною Дмитрівною (Вінниця, 2003 р.)

113


РОЗДІЛ 3 ЗАКОХАНА ШКІЛЬНА ЮНІСТЬ 28 вересня (1974 рік). ...Почуття переповнюють душу. Здається, я вступив у новий етап мого життя. Тому мені хотілося б ділитися враженнями, почуттями і думками з собою, хотілося б вести щоденник. Він буде в мене як супутник моїх дерзань, пошуків, мрій. І хай він не такий щоденник, який був у Т.Г. Шевченко, але він неодмінно залишить в мені щось корисне і незабутнє. 29 вересня. Прийшов з школи, дивлюся до поштової скриньки. Є лист. Від неї!.. По почерку зрозумів. А серце вже ніби читало його – так і стукає. Розгорнув, прочитав. А думки вже там. Я поволі відчуваю запах її кіс, що золотою зливою осявають її таке миле обличчя, уявляю її очі... “Юність, безмежно прекрасна юність, коли пристрасть ще незрозуміла, лише невиразно почувається в тому, як швидко б’ються молоді серця і коли рука злякано здригається і тікає, випадково доторкнувшись до уст подруги. Що може бути кращим, ніж руки коханої, її руки, що обхопили шию, і – поцілунок, пекучий, як удар струму!” Ой, ну що це я вже так розсентиментальничав? Зараз відпишу лист. Тільки з чого б це почати?.. 2 жовтня. Нова піонервожата з’явилась в нашій школі. Заходжу рано в наш клас – сидить якась незнайома дівчина. Познайомились: Надія Володимирівна. Виявляється, що це “новоспечена” піонервожата. Сама з Широкої Греблі. Трохи ще ніяковіє, сором’язлива. Авже ж, в чужій школі, незнайомі учні – словом, не вбулась. Що ж, будемо тоді працювати разом. Сьогодні ж таки, на третій урок, прийшла Люба Григорівна до нас на геометрію: “Покладіть, дорогесенькі, свої зошити на стіл. Буде контрольна??!” Власне, я контрольної не боюсь – всі ж задачі сам розв’язував без особливих труднощів. Поклав збоку на парті зошит, а сам думаю, заздале-

114


гідь все зроблено, перевірка знань. От побільше було б таких чудових вчителів! 4 жовтня. Були після уроків збори. Порядок денний: обговорення заходів до дня 30-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників. З доповіддю виступив Саша Брацюнь. І ще піонервожата. Ми, десятикласники, повинні організувати зустріч з ветеранами. Не знаю, як це в нас вийде. Монтаж і декілька номерів є. По-моєму, вечір має бути змістовним, хорошим. Директор згадав нам за торішні “вогники”. Сміху повно було. Каже: “Принесли відро кави – випили, друге – і ... те спорожнили. І їх (тобто нас) вже на співи тягне”. 12 жовтня. Ввечері – вогник. Я старанно готуюсь і напрасовую штани. Ще вчора я вчився з Марією Лукащук танцювати “шейк” на подвір’ї біля її хати. Почався вогник... Ще до того, як сідати за столи – багато танцювали. Жаль, що Марії не було на вечорі – ото ми з нею б затанцювали! Я йшов з охотою на “танго”, “шейк”. Кружляли у вальсі. Ой, так хороше, коли доторкнешся до ніжного стану дівчини, з якою танцюєш, і в цей особливий час відчуваєш себе в якомусь оп’янінні, ніби тебе зачаровано. Потім знову за столи, потім ще і ще танцювали і ... все ніби закрутилося, як в казці, як в осінньому листопаді. Танцював я і з Ольгою Василівною, вчителем хімії, гарним вчителем. Вона мені подобається за характером і так зачаровує своєю дівочістю, що ти хоч і учень, і це не в рамках твоїх, а закохаєшся. Вона мене примусила пообіцяти їй, що навчуся на другий “вогник” танцювати “на обидві руки”. Буде виконано, шановна Ольго Василівно! О, юність! Безмежна, юність. Я в полоні твоїх чар. Отож, Василю, раціонально використай свою щасливу юність. І щоб в результаті не було гірко за неї. Молодість – це не тільки танці, про які я говорив, а й те, чи зможеш жити для людей і творити в своєму житті так, як це робили наші патріоти.

115


“Хто в молодості не зв’язав себе простими зв’язками з великим і прекрасним ділом – коханням, або, принаймні, з простою, але чесною і корисною працею, той може вважати свою молодість безслідно згаяною, хоч би як весело вона не минула і скільки приємних спогадів вона не лишила”...

Д.Писарєв От тепер можу вільно братися за уроки. 18 жовтня. Після уроків зібрали засідання комітету. Приймали піо-

нерів до лав комсомолу. Статут вивчили добре, тільки погано одне – майже не читають газет, не знають подій у світі. Засідання затвердило всіх прийняти! ...Закінчив писати твір. По-моєму, нічого! А зараз читатиму книгу “Святослав” Семена Скляренка. “Я люблю тебе, незрадлива мудросте книг, твої сонця чи світильники, і скорботу твою, і радість твою. Я низько схиляюсь перед тобою, щоб не схилитися перед кривдою і самовдоволенням... ”. 24 жовтня. Возив я сьогодні в Хмільник в райком комсомолу наших кандидатів. Приїхав з Хмільника. На столі лежить лист від неї. Читаєш його, а весь тремтиш якось тепло, любовно. І здається, що це не ти, а твоє кохання – таке ніжне і пристрасне, таке чисте, як бурштин і кусочок кришталю. А серце співає гімн коханню такому, як іскорки діаманту і золотої обручки. 29 жовтня. Учні нашої школи закінчили збирання картоплі в колгоспі і тим самим піднесли наш скромний дарунок любимій Вітчизні, колгоспу. Всі працювали на славу! 30 жовтня. Уроки поробив. Давай, думаю, поміркую трохи. Чув я запитання від деяких моїх товаришів: “Що таке кохання? Як відрізнити його від любові?” – і інші, які стосуються відносин з дівчатами, які стосуються палких дерзань нашої юності. По-моєму, потрібно більше читати (але не забувати про уроки!).

116


Як потрібно нам серед плинності життя зустріти чисте джерело кохання, припасти до нього спраглими вустами, відчути, що є воно на землі – отаке почуття. Я, наприклад, відчуваю себе напрочуд сильним і щасливим, тому що живе на землі дівчина, яку я щиро кохаю. І наше світле кохання робить мене дужим, чистішим, добрішим і, навіть, благороднішим. Як би збідніло моє життя, яким би одноманітним і сірим воно стало, якби не було в ньому цього кохання. Тому стверджую: кохання – завжди щастя. Яким би воно не було. І, навіть, якщо в якійсь ситуації ти сьогодні відчуваєш себе скривдженим чи ображеним у своєму почутті, але настане час, коли ти згадуватимеш ті події з вдячністю і заздрістю – адже ж в тобі жила любов і освітлювала все навкруги радісним і яскравим променем. Закохана людина набуває виняткової душевної краси, оскільки перебуває в тому особливому піднесеному емоційному стані, який широко відкриває їй очі на світ (а не закриває очі шторою від бурхливого життя: я знаю таких ...). Справді прекрасна любов перетворює людину в поета, бо зриває з її очей сіру пелену звичності й буденності. Щастя кохання посилює потяг людини до життя і творчої діяльності за законами краси, свободи і добра. І людина з усіх своїх сил прагне до такого життя заради продовження його в майбутніх поколіннях. Кажуть, кохання – особливий талант і особливий саме тим, що проявити його в повній мірі може і повинен кожен. Мені часто доводиться бути свідком того, як поводиться молодь, зокрема у нашому Кропивнянському клубі. Іноді бачу (це увечері і “поза клубом”), як деякі дівчата надто вже афішують свої почуття до коханого, до милого, до найкращого. Проте, на мою думку, справжня любов сором’язлива. Велике почуття не виставляють на показ, не рекламують обіймами на очах у всіх, а намагаються сховати від поглядів сторонніх. Люди, що глибоко і щиро кохають одне одного, вміють виявляти свої потаємні почуття так, що інші й не помітять: поглядом очей, обережним, майже не-

117


помітним рухом, особливою, але не підкресленою увагою до коханої людини. Прилюдні поцілунки та обійми мало сумісні із щирим проявом почуття і викликають тільки неповагу до такого “показного щастя”. 4 листопада. Отже, ще один бар’єр позаду. Щойно закінчилась перша чверть десятого класу... Важка ця чверть – нічого не скажеш! Але – всі п’ятірки!!! Прийшов додому радісний такий, що аж душа співає. Так тримати! 7 листопада. Були ми з сестрою Валею в клубі. Вона сьогодні приїхала додому. Я так зрадів їй! Але в клубі?..О, це, напевне, найкращі хвилини мого щастя. Я побачив мою кохану дівчину. Вона сиділа поміж дівчат і, напевне, не помітила мого гарячого погляду. О, якби на тих місцях не сиділи в цей час дівчата, що іноді бувають “злими на язик”, я, напевне, не відривав би очей від неї. Вона сьогодні особлива, приваблива, гарна, як ніколи – моя кохана! Соколом був би, дістав би для неї, для найкращої в світі того проміння, тих чар, що є у нічному небі, звідки падають невідомо куди зірки, блимаючи радісно до нас своїм сяйвом. Серед них є і моя зірка – найзачаєнніша: то – вона. І ця зірка не летить десь у синю глибочінь неба, а падає десь отут, поруч з нами, з нашим коханням. То – наше щастя!. Її погляд десь на зірках, на місяцеві... Що думає вона зараз? Якими гаданнями сповнена її дівоча душа! Ні, вона добре знає, що біля неї я, і кохаю її, як ніхто в світі, і що її сокровенних думок та мрій ніхто не сполошить. Стояти з милою!.. Хто знає це щастя, тільки той може позаздрити. Стояти просто так, взявши її гарячу руку, і дивитись в далечінь. Стояти з милою! Дивитись у бездонну глибочінь її очей, на ніким ще не ціловані губи, просто на її високе чоло, на коси, що грають всіма барвами на повному місяці. Чи не щастя це?! Так щастя! Бо воно зветься – коханням ... Тільки, коли воно буде для мене справжнім?

118


9 листопада. Ну що ж, і любов не завжди щаслива. Здається, мені не щастить. Що з нею? Хто став на заваді до нашого щастя? Хто порушив найсвятіше на землі? Я стояв біля її хати і дивився в пітьму ночі, звідки виднілося двійко... Я переміг себе, хоч важко було на серці. Ніколи не сподівався на таке... А ти не прийшла, Може, не змогла, Може, не зуміла, Може, не схотіла. А я ждав і ждав, Квіти обривав Голубі і сині, Мов чиїсь сльозини... І, врешті-решт, я з гіркотою на серці подибав додому. 10 листопада. Завтра в школу! Завтра початок другої чверті. Візьмусь за уроки ще з більшим запалом, ще з більшою енергією. Нічого, Василю, не засмучуйся. Так, неприємність, але ж до уроків вона ніяковісінького відношення не має. То ще не все. Може випадковість. От зараз сяду і напишу лист до неї (вона вже поїхала). Напишу все, що думаю. Яку вона дасть відповідь? Може я помиляюсь? І це може бути... 12 листопада. О, це так! Сьогодні з нашого класу було небагато учнів, та й ті – кропив’яни. А в класі холоднеча неймовірна! Ото мені цієї ночі приснився дивний сон! Та що розказувати... Мама каже, що цілісіньку ніч щось бурмотів, вигукував, перекидався. І чого б то? Ага, знаю! 17 листопада. Я сиджу і дивлюся у вікно. За шибкою вирує пізня осінь. Немає вже листя на деревах, що стоять тихо, непорушно. Задумані

119


якісь і навіть потемніли за цей осінній час. В саду шепіт. То ковдра з листя. Зима вже незабаром. ... І мені на думку спадає рання осінь, яка прийшла несподівано. Золотаве листя тоді закружляло над землею, встеляючи її м’якою ковдрою. Зарум’янились яблука, груші, бризкнули солодким соком сливи... Наша кропивнянська осінь! Природа щедро поділилася з сільським пейзажем своїм казковим багатством кольорів. Я бачу свою осінь. Оповиті серпантином, стоять на нашій вулиці дерева. Тремтять золоті гілки, листок за листком спадє додолу, вистеляючи гаптовані химерним візерунком килими. Линуть ніжні звуки солдатської гармонії. В цей час дерева шуміли, наче хотіли і собі співати, танцювати. Не довгий був той дощ, та оголив майже всі дерева, одні берізки в лісосмузі лиш вберегли свої листочки. І вони горіли золотистими намистинками від дотику проміння, що його кидало невисоке вже осіннє сонце. На якусь мить робилося тихо. Та ось знову зривався вітер, шумів, злився, піднімав із землі сірі, чорні, фіолетові, білі листочки і ніс їх далеко-далеко, аж до обрію сонця... А я сиджу в кімнаті проти сонця, притискую серце долонями, бо воно невільно щемить від радості, що принесла осінь! Поволі затихає солдатська мелодія. Солдати, що приїхали до нас допомогти зібрати урожай, співають вдень, бо нічого їм робити, адже вся їхня техніка не спроможна боротись з осінньою стихією – багнюкою. А природа, на радість, щедро віддячила за невтомну працю людині, котра щодень віддавала свої сили, досвід, знання. За цими словами і гордість, і оті міцні, обвітрені материнські руки, котрі щодня пораються біля крислатих плодів, що так і тягнуться вітами до сонця. 18 листопада. Я дивлюся на свою матір, на найближчу в світі людину, людину, яка викохала, випестила, виростила мене, і бачу перед собою тисячі таких, як вона. Чим я можу віддячити Вам, дорога мамо, люба моя трудівнице? Ви маєте дітей, в тому числі і мене, і радієте, що є на світі таке

120


щастя як діти, адже діти – це найбільша втіха для Вас. Найбільше радості для Вас я можу зробити п’ятіркою, але й потім, коли я виросту, я приноситиму Вам радість моєї професії, потім я буду любити Вас, рідна ненько, як зараз, бо Ви найдорожча для мене, як ніхто. Мамо, Ви не зовсім посягли радість науки. Я розумію, Вам було важко, іноді не було можливості навіть пожувати скоринку чорного хліба, бо його не було. В той час Ви були дівчинкою. Але Ви перемогли ці муки на зло голоду і холоду, Ви встали і вступили в справжнє життя перед світом, як – МАМА!!! Гордість і невгамовний щем серця переповнює мене за Вас, за таку маму, якою Ви є. А руки Ваші – ніжні материнські руки! Такі шершаві, навіть, зашкарублі від праці, але теплі, такі, якими Ви виносили мене малого. Мамо моя! Я боюсь Вас втратити. Ви – вічні, як сама природа, що живете в ній! Ви – сонце! 29 листопада. Вже довгенько щось не брався до записів! Не наважуюсь відписати їй листа. Вона, звичайно, мабуть, не напише перша. А все-таки хотілось би дружити по-справжньому, щоб ця дружба давала енергію нашим серцям, щоб вся душа переповнювалася радістю і солодкою мукою, щоб жило у серці полум’я любові, хвиля кохання до найкращої у світі. Тільки дихає в моєму серці ще та дитяча любов до однієї дівчини. Я не ходив до неї, нажаль, та відносини між нами були справді, як у закоханих. Не знаю, чи було у неї таке почуття, як у мене, але вона весь час чогось чекала від мене. Та, врешті-решт, ми не були на безлюдному острові, а там, де всі пливли у безперервному людському вирі, у потоці життя, і не міг я освідчитись у своєму найпотаємнішому почутті, адже ходив до неї зовсім інший. Вона, непевно, його боялась, бо навіть наші мимовільні зустрічі завдавали їй страху від думки, що її хлопець встряне зі мною у бійку. Це перше, що я побачив у її характері – слабкість, невміння перебороти себе і потім добитись найкращого, що є на землі, щастя кохати. З нею ми сиділи у другому класі на одній шкільній парті (як зараз пам’ятаю ті хви-

121


лини мого дитинства!). Пізніше я ходив за нею майже по слідах: і в клубі, і в школі, і біля сільради, де молодь збиралася ввечері, скрізь я жив тільки нею, тільки її поглядом. О, такі погляди покоряють кожного. Та не так сталось, як цього бажалось. Від всього того залишився у мене в серці тільки болісний слід. Після восьми класів дороги наші розійшлись. Довго я її вже не бачив. За цей час ми зробились майже чужі у наших стосунках. Тільки глибоке почуття до тієї з дитинства милої дівчини буде в мені завжди. Це любов до тієї, що в дитинстві, а тепер ця дівчина, кажуть, стала дещо іншою у своєму характері і своїх діях. Тільки що просидів над задачею з геометрії. Таки знайшов розв’язок! А думав, що піду вже в школу з нічим! 4 грудня. Завтра свято! День Конституції. В школу завтра не йти. А сьогодні, на шостий урок відмінено фізику і директор дав нам невеличку роботу. Потім, після уроків, Вася Мазур приніс із дев’ятого класу свій акордеон. Танцювали в своєму класі стільки, скільки хотіли. 19 грудня. Вже декілька днів після уроків ми залишаємось, щоб підготуватись до новорічних свят. Яким то він прийде до нас той 1975 рік? Такий довгожданий і, разом з тим, останній рік нашої шкільної юності... Які несподіванки і зміни внесе він у моє життя, адже вона не відписала лист? Лист той, якого, може, і не існувало!.. Але, скільки думок і тремтливих надій зв’язано з ним. Нічого не сталося зі мною, проте залишилась у моєму серці та велика і бурхлива хвиля любові, яка здатна з могутньою чарівною силою засяяти безліччю вогнів і запалити в серці дівчини незгасаючий потік світлого і чистого кохання. Кохання!.. Ніжне, щире, самовіддане... Чи є воно таке на цій гігантській планеті?!! Хоч би доторкнутися до справжнього щастя кохати, до того чарівного струмочка, що прокладає чистий шлях до дівочого серця. Який цей шлях? Адже у мене його не було, а

122


був тільки привид. І я запевняю себе, що я знайду цей справжній шлях і неодмінно знайду. Четвер. Сьогодні ми, готуючись до Новорічних свят, кружляли в ніжному вихорі танцю. І я, і Петя Стеценко, і Вася Голубчик. О, друзі мої! В мене до Вас таке щире і товариське почуття. Не відаю, як Ви в душі ставитесь до мене, але в особах Ваших я бачу свою розраду і справжню дружбу. Якщо це прекрасне почуття залишиться в нас назавжди (а я в цьому не сумніваюсь), то наше життя, я думаю, стане трохи бадьорішим і щасливішим. А в житті, як на довгій ниві, і потрібно завжди серед плинності життя відчувати теплу опіку і плече друга. То ж хай торжествує між нами велика і міцна дружба! 23 грудня. Це моє невеличке творіння хай буде щирою посвятою тій зірці, що надихнула на мене натхнення писати тільки задушевно, із глибини самого серця, посвятою першому коханню ... …Я дівчину одну покохав. І кохання моє було таким могутнім і міцним. Від любові моє серце палало. І щастя мені лише тоді посміхнулося, коли перший раз побачив її. Опромінила вона мене своєю красою і запалила вогник в мені. У той вечір я не йшов, а летів, начебто на крилах, до дівчúни своєї. Я весь тремтів у чеканні її, і пристрасті любові переповнили душу. І от вона – моя кохана! Як мрія, пливе назустріч мені. Я пам'ятаю лише – була вона в білому, як колір весни, платті, і сіяло воно так чудово у місячному сяйві! Вона вся була прекрасна!.. Я слів не знаходжу, щоб виразити спокусливу красу її. О, насолода радісної миті побачення! Те заповітне деревце біля саду її. Біля нього проходили наші кращі хвилини, хвилини зустрічей, солодкі миттєвості юності нашої. Там уперше я взяв її теплу руку, у якій вирувала гаряча кров. Там уперше я пригорнув її легенький стан до своїх грудей і, задихаючись у любові, торкався ніжних губ. Але смутною була вона в той вечір тому, що ми прощалися. По обличчю її спадали сльози, і вони мені чимось нагадували весняні грози. А в очах її за-

123


хмарених від сліз блищала іскорка надії. Поклавши мені голову на груди, і руками обійнявши мене, вона, начебто якийсь дивний лікар, прислухалася до биття мого серця... А я дивився в далечінь, у бездонну глибину нічного неба, і відтіля мені посміхалась єдина зірка. А потім ...о, благословляю ту хвилину!.. Вона підняла своє смутне обличчя, повне сліз!!! і подарувала мені тривалий та ніжний, повний любові і такий пронизливий до глибини душі гарячий поцілунок! І я тихо відповів їй: “Люблю тебе, моя дорога і бажана...” До ґаночка потім я її проводжав і не знаю, у якому світі свого щастя тоді літала моя закохана мрія. Вона, напевно, знаходилася на грайливих зорях нічного неба. Але, на жаль, заповітні зіроньки згасли!.. 28 грудня. І так, ще одна чверть позаду. Скільки тривог, чекань і, разом з тим, радості за навчання! Знову ж таки всі!!! п’ятірки! Попереду ще один важливий крок у незвідану широчінь науки – третя чверть. Два тижні часу, щоб відпочити перед цим, може вирішальним, стрибком... Для мене цих два тижні стануть п’єдесталом підготовки і повторення, читання книг і не обійдеться без відпочинку. Буду малювати – скільки схочу! 29 грудня. І чому тільки зима не загляне в наш край, і не станеться так, як в казці: “Одною рукою повела – сніг падає на землю, другою махнула – мороз затріщав; і скрізь – біло-біло!” Та де там казка... Тут хоч би багнюки цієї стократ проклятущої не було, адже сьогодні йдемо на балмаскарад в клуб села Ступник. А біля ялинки як весело було! До речі, нашим учням правління колгоспу подарувало телевізор за збирання картоплі на колгоспному полі і я приймав його від голови колгоспу Конотопенка Петра Хомича. Потім проводились ігри, танці, конкурси на краще виконання пісні чи вірша! Було щось на зразок листоноші – ними були Петя Стеценко і Саша Брацюнь. А скільки поздоровлень прийшло на мою адресу! Були, навіть, такого приблизно змісту: “Вася, для мене ти в цей час найдорожчий; хочу бачити тільки тебе, тільки твій молодий юначий образ. Я л… тебе!

124


Тобі важко знати – хто я, але що поробиш – серце не хоче мовчати і держати в собі тайну муки. Воно чекає і надіється!” Це було передано на мій 26 номер і написано чорною пастою. Звичайно, я так і не здогадався, в кого “серце тремтить од солодкої муки”. Ще багато можна привести прикладів, але я запишу в свій щоденник декілька з них. Це будуть, як би нотатки новорічної любові. Перше: “Вася, я тебе люблю... Галя”. Але яка? Ще: “Чому цей світ такий незбагненний – не можу примиритися я з цим, кого любиш – того не вартий, а хто любить – той серцю не милий. Погодься зі мною, Вася. З привітом “Вгадай”. Так, я повністю погоджуюсь з тобою, незнайомка. Але особисто я хотів би внести поправку. Якщо любиш – ти повинна добитися своєї любові, але щоб тебе любили – ти повинна стати достойною великої і справжньої любові. Синя паста пише : ”Я люблю тебе і надіюсь, що від твого щирого кохання зігріюсь, і що ти мене покохаєш, коли серце і душу маєш”. Дякую Вам, дорогі мої! Я згоден любити Вас за те, що Ви так люб’язні до мене. Але, в мені живе те велике, самобутнє, яскраве і чисте кохання. Серце моє полонила одна лиш зоря, що живе на Землі, саме їй належить перевага мого закоханого серця, саме їй віддаю його без остатку. І в цьому серці живе прообраз величі першого кохання, що так несподівано, але, разом з тим, так “радісно збентеживши груди”, забралося в мене. 30 грудня. Увечері така непогідь, а на ранок останнього дня 1974 року був ... мороз! Але мова йде саме за вечір. Ми всі класом (хоч, може, це не суто учнівські правила) зібралися дома в Галинки Остапчук, щоб в колі друзів-десятикласників відсвяткувати Новий рік, ще один рік нашої юності. Ми стали вище на одну сходинку життєвої драбини, ми ще на крок наблизилися до нашої мрії, що, може, супроводжуватиме нас ціле життя. Вечір був дуже хороший, веселий. Особливо мені подобалась гра, коли ми цілувались. При цьому брали пусту пляшку, потім швидко її повертали на столі і горличко вказувало, кого саме ... цілувати. Гасло в кімнаті світло і

125


зразу було чути голосне цмокання двох учасників незвичайної гри. Мрія, сон – дівочі уста ставали вже дійсністю і ми солодко притулялися до них, а потім відчували дівоче зітхання. Напевне, всі дівчата думали і хлопці гадали лиш одну думку: “О, якби це не гра, а наяву так з коханим чи з коханою”. Галина Ковальчук навіть зауважила (як, мабуть, досвідчена в цій справі людина), що цілуються, не цмокаючись. Звичайно, ми це добре розуміли. Але занадто захоплюватись також некрасиво, та ще й тоді, коли на тебе втупились більше трьох десятків очей. Звичайно, то були привиди поцілунків закоханих, врешті-решт, – то була гра. Петя Стеценко кинув навіть таку смішинку: “Що, якщо ці речі сфотографувати і повісити в шкільній газеті?” Так!.. Це мало б, мабуть, непередбачені наслідки. Особливо мені подобалась Галя Остапчук. Вона весь час в темноті шукала мої губи, коли траплялась така для мене і для неї радісна нагода, і саме в губи дарувала мені солодкий, довгий і ніжний поцілунок. А в губи – це знак ... Взагалі, мене чимось приваблює це ніжне, розумне, здатне на велику любов дівча. Не розумію, що сталось з Л. Б.? Мені весь час здається, що вона чекає чогось від мене ... А, може, то тільки такі дівочі погляди? 6 січня (1975 рік). Кожен ще з дитинства задумується над тим питанням, що його чекає в майбутньому, яку дорогу пророкує доля, в яких незвіданих далях і краях знаходиться його мрія, виплекана у снах, надіях, думах ... Дитяча мрія! Що породжує її? Які обставини? Книга, сон, казка, романтика, розповіді із вуст незвичайних, на перший погляд, але близьких людей. Я також належу до тієї особливої категорії людей, котрі весь час про щось мріють, виношують цікаві ідеї: це люди, в яких, певно, живе мистецька душа, і разом з тим, люди – щасливі по-своєму, бо вони мають ту чудову перлину характеру, що в результаті зводить до одного: вміння добитися своєї виношеної мрії. Я сьогодні по телевізору бачив нічим не особливу людину, але й незвичайну. Це молодий юнак. Він всім нам відомий як

126


виконавець пісні “Смуглянка”. Симпатичний, розумний, принциповий хлопець. Але вразило зовсім інше – те, що в цьому віці він зумів уже захистити дисертацію і стати науковим співробітником Івано-Франківського інституту нафти і газу. Молодець! Я вважаю, що критерієм здійснення його мрій є не тільки талант, розум, а й таке вміння добитись свого, душевна стійкість (може, і впертість). Гаразд! Ви скажете, що може він зумів пробитись “липовим шляхом”, чи може хтось “з добрих дядечків” йому допоміг у цьому. Помиляєтесь! Сестра Валя мені розповідала (вона в тому ж інституті вчиться), що він уродженець із звичайної Франківської сім’ї. Ось у такої людини потрібно дечого навчитися! Я мріяв бути військовим, вступити після восьми класів у Калінінське Суворовське училище. І я таки вступив туди, але не надовго, бо тоді вже побачив, що мріяти – це ще не все. І повернувся з Росії назад додому, щоб йти у дев’ятий клас і вчитися далі. Потрібно твердо і переконливо знати свою майбутню професію. Саме над цим я і не задумувавсь, саме тому і полетіла в прах моя дитяча мрія. Ось тепер я знаходжусь на порозі закінчення школи і хай нікому не буде здаватись дивним те, що завдяки впертому читанню книг, вивченню літератури, я став досить переконаною людиною. Я побачив і зрозумів ту велику і життєдайну силу правди, що живе у серцях мільйонів людей, ясно побачив, що ще є багато нерозв’язаних проблем. І, може, своєю професією юриста я внесу іскру тієї незвичайної сили, яка зробить людську правду чистішою. Професія! За що знайшла ти відгук у моєму юному серці, за що люблю тебе я так сильно?! Ти прокладаєш струмочок до людського серця, наділяєш невинних відрадою і виправданням, а винних ти суворо засуджуєш. Можливо, я вступатиму в Івановський державний університет на юридичний факультет. Хоча хімію я теж люблю. Хочеться вірити, що вступлю, а раз вірю – значить буду намагатись досягнути свого.

127


14 січня. Другий день третьої передостанньої чверті. Я дивлюсь на це чудове знайоме обличчя – обличчя таке дівоче, красиве, рідне! Дорога моя вчителько! Чим ти полонила моє серце – юне серце учня твого? А який проникливий погляд твій, і разом з тим, ніжний і теплий! Той погляд... Він покоряє все на світі – зорі, небо, природу, саму людину, точніше зачаровує хлоп’ячу уяву... Марія, а краще мрія. Ти – пісня, без якої не можна уявити закоханого дівчати чи хлопця, без якої немає по-справжньої щасливої людини. Ти незвичайність, але з твоїм приходом у класі з’являється радість, усмішки на обличчях дівочих, на молодовусих губах хлоп’ячих, якась невимушена святкова буденність. Твоїй дзвінкій дівочій усмішці

є

васалами

краса

зібраного

образу

Жінки

в

картинах

Т.Г.Шевченка, чарівність самої Чарівної Дами у Блока, Саскії – у Рембрандта, таємничість стриманого серця “Джоконди” – у “Гомера мистецтва” Леонарда да Вінчі. Ми любимо тебе, наша чайко, бо саме ти скерувала наші характери у правильне русло, саме завдяки тобі наші погляди на життя стали свідомішими... Щире спасибі тобі, мріє - Маріє! 15 січня. Не мрію ні про красу, ні про здібності якісь там особливі. Вважаю, що все залежить від самої людини, від її сили волі. Усі мої нещастя, особливо останнє – розлука з коханою дівчиною – можливо через відсутність витримки і недостатньої наполегливості. Дуже заздрю людям, що вміють скеровувати свої вчинки в потрібне русло. Люди народжуються з сильними характерами? Чи стають такими волею обставин? А, може, запорука всьому – мета? Мета, що перетворює мене на націлену стрілу. Мені сімнадцять – десятий клас! Коли дівчата на перерві починають розповідати про побачення, я втуплююся у вікно або починаю діловито гортати підручники. Чому так? Хіба мені нічого розповісти, хіба в моєму житті не було зустрічей з коханою, чи не отримував хіба записок з пропозицією дружби? Кохання?.. А можливо, воно існує тільки в книжках та кіно, а в житті все не так? Кажуть, за щастя, за кохання треба боротися. Яким чином? А може,

128


просто треба чекати, поки тебе хтось уподобає? А якщо – ні? Кохання ж – завжди чудо. І все ж, навіть чудо не з’являється просто так, знічев’я. В чуда є передумови, як є вони у проліска, що взимку дрімає в землі, аби вибухнути в квітні блакитним переможним вогником. “Один великий актор, засновник нової школи в мистецтві, розпитував своїх учнів про зрозумілі начебто явища в житті. – З чого починається політ птаха? Відповідь була одноголосною: – З розпростертих крил. – Ні, з бажання літати. Бажання літати, бажання кохати – які схожі поняття! Але в обох випадках необхідно, щоб крила були міцними й сильними...” 20 січня. “Перегортаю останню сторінку тритомника поезій Сосюри... Однак для мене, та, очевидно, не тільки для мене, це особлива подія. Бо в поезії В. Сосюри – такій всеосяжній, високопоетичній і натхненій, зворушливій і мелодійній, є те, що ми зустрічали й в інших поетів – тривога боротьби і радість перемоги, гордість за рідний край, хвала життю, народові – є щось особливе, неповторне... Щось інтимно-ліричне почуваєш, коли читаєш поезію В. Сосюри, бо в кожному вірші, навіть у мініатюрі, звучить щось особливе: і величезне, і щире, і ніжне, і задушевне. Звучить те велике почуття, що вкладається у маленьке слово “ любов”. Мабуть, не знайдеться нікого, хто прочитав і не запам’ятав цих слів, цих натхнених рядків: Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання... Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки...

129


В день такий на землі розцвітає весна і тремтить от солодкої муки... Прочитано немало поетичних рядків. Але такі мені ще не траплялись. І мимоволі, без будь-якого наміру вивчити напам’ять, повторюю їх мовчки, зовсім беззвучно. А вони бринять, неначе чарівна мелодія. Давно вже вкарбувалися вони у пам’яті, і не можна стриматись, щоб не повторювати їх, навіть не вдумуючись у їх зміст. Кохання... Воно вічне і всюдисуще, воно всемогутнє, бо воно – основа життя і діяння, вогонь боротьби і радості. Це почуття приходить до нас незалежно від нашої волі і бажання. Воно окрилює, бо воно найбільш високе, благородне, священне. І тепер, коли я читаю поезію В. Сосюри – такі палкі і ніжні, величні зворушливі, доступні і зрозумілі слова, ще глибше розкривається переді мною краса людської душі. І писати про це варто, стократ варто співати хвалу прекрасному. “Прекрасне повинно бути величним”. Чудовий зразок величі прекрасного я знаходжу в поезії В. Сосюри. Хай хто як хоче, так і думає, а мені не жаль недоспаних ночей (проспати можна все життя), проведених над поезією В. Сосюри, бо вони так багато нового розкрили мені, особливо велику силу життєздатної любові. І ще одна думка, на яку мене наштовхує інтимна лірика Сосюри. Як часто багато людей (особливо серед юнацтва) глибоко помиляється, розуміючи кохання лише як взаємини між двома людьми. Ні, це далеко не так. Справжнє кохання тільки там, тільки у того, в кого воно виявляється у всій своїй повноті і багатогранності. По-справжньому може кохати лише той, у чиєму серці горить невгасимий і вічний вогонь любові до рідної землі – від порога рідної хати аж до її далеких небосхилів, вогонь любові до рідного народу, до Батьківщини.

130


Лише таке серце справді може кохати на все життя. Та, мабуть, краще сказати про це, глибше розкрити великий зміст любові, її силу і велич, як це зробив поет у вірші “Коханій”, не можна. І я не можу втриматись від бажання переписати цей вірш у свій щоденник. Любов... В тобі і дружба, й добра згода, і радість стрічі, і печаль розлук, гірка краса (коли все ждуть з походу) заломлених у тузі білих рук... Любов... Це жовте листя під ногами і все в сльозах холодне неба тло, коли зоря вишневими вустами цілує сад, де щастя одцвіло... Ще раз перегортаю сторінки, знов-і-знову перечитую хвилюючі рядки. Все ближчими і зрозумілішими стають вони мені. І хочеться їх записати. Та всіх не перепишеш. Однак ось ці я все-таки випишу і запам’ятаю як священний заповіт, берегтиму їх у глибині душі все життя, як найдорожчу перлину: Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води, в годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди! Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну. Для нас вона в світі єдина, одна в просторів солодкому чарі... Вона у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі...

131


Як та купина, що горить – не згора, живе у стежках, у дібровах, у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, і в хмарах отих пурпурових. Любіть у коханні, в труді, у бою, як пісню, що лине зорею... Всім серцем любіть Україну свою і вічні ми будемо з нею! Володимир Сосюра... Поет боротьби, праці і кохання, “поет робітничої рані”... Поет із солов’їним голосом. Йому можна сказати його ж словами: Я люблю тебе, друже, за те, Що не можу тебе не любити. Юначе! Хай буде для неї твій сміх, і сльози, і все до загину... Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!.. 25 січня. “Краю мій! Я люблю в тобі все – золоті вогні міст-велетнів, гігантські заводи, невеличкі села, розлогі поля і зелені гаї, бурхливі ріки і високі гори. Але я не поет, тому мені важко про це розповісти. Всі мої думки і почуття я тримаю в душі, хоч іноді дуже хочеться висловити їх. Та, мабуть, я ніколи б так не наважився говорити про це, коли б не прочитав недавно твори В. Сосюри, якого я полюбив за щирість і безмежну відвертість, за його глибокий ліризм. Як добре влітку йти вулицею села, між білими та цегляними хатами, що виглядають з кучерявих садів. Особливо приємно йти ввечері, коли тебе п’янить запах квітів, що ростуть біля кожної хати, ніжний дотик ліктя коханої, яка замріяно дивиться на зорі. А вийдеш за село – і перед очима відкривається чудовий краєвид: широкі колгоспні лани, засіяні хлібами,

132


барвисті луги, водонапірні башти колгоспів... Я знаю, що не перебільшують ті, хто називає комбайни степовими кораблями. Пшеничні поля справді нагадують золоте море, тільки в ньому не хвилі плещуть, а чути співи пташок і дуже пахне квітами, стиглим зерном і пересохлою землею. Надзвичайно чудові й неповторні там і світанки! Чи знаєш ти світання в полі, Або в задуманих садах, Коли від щастя мимоволі Сіяють сльози на очах. Щебечуть птиці, вітер лине, Немов дитинства дальні дні, І кожна квітка і стеблина До тебе тягнуться в півсні А ти ідеш. На небокраї Яка краса огнів сія! Й разом з природою співає Душа закохана твоя. Звичайно, ніколи не можна забути край, де пройшли твої найкращі роки – роки дитинства і юності. Я цілком згодний з поетом і вірю, що де не буду в майбутньому, ніколи не забуду рідного краю. Хай говорять собі скептики, що на селі немає нічого красивого, привабливого і неповторного, я думаю зовсім інакше. Можливо, це й краще, що не видно на селі багатоповерхових будинків, що не сяють тут неонові реклами. Світло зір мені набагато рідніше від світла ліхтарів, а спів солов’я так глибоко западає в душу. Я не хочу сказати, що не люблю міста. Зовсім ні. “ Але сьогодні, в цей січневий вечір, я хочу повідати про те місце, де народився – про рідне село Кропивну, що є невіддільною частиною від моєї Батьківщини та безцінним діамантом на її квітчастому терені...

133


7 лютого. Давненько я вже не брався до записів. А сьогодні мушу – саме такі незвичайні обставини юнацького життя заставили мене заглянути до цієї зачарованої книжечки мого життя, точніше, мого кохання. Не знаю, може, це слабкість у моєму характері, але поглядів від тієї сонячної царівни я відірвати не можу. Саме так – царівни, бо я, здається, закоханий у неї. Буває – сиджу за партою, ненароком зирну у її бік і ... перехоплюю жагучий, дівочий, сповнений чогось великого, незвіданого, наче, сама природа, її погляд. Такий іскристий, чистий, наче застиг у вічності, той незвичайний погляд. Може, звідси, саме з цього теплого, ліричного кроку починається стежина до струмочку великої справжньої любові. Може, це і є те довгождане кохання – поки що тільки на “відстані”... Я весь час слідкую очима за нею, і вона це відчуває. Вона щось робить у класі і знає, що я неодмінно дивлюся за її м’якими, театральними, дівочими рухами. Вона танцює, а я граю. Коли повертається обличчям до мене – обов’язково кине погляд у мій бік. І тоді настає така мить, коли ми зустрічаємося очима, що серце у грудях мимоволі защемить... якось особливо, тепло, ніжно... І в цей момент гармонь “заїдає” – я збиваюсь з ритму... Мені здається, я люблю тебе! Не знаю, за що, але люблю так ніжно і щиро, так сильно і тепло. Вірю, що цей передзвін кохання обов’язково буде, перейде, а, може, вже він і є у твоєму дівочому серці. Я схиляю голову, коли ти йдеш, коли твій легкий і ніжний, як іскриста сніжина, стан у переплеті з дівочою гордістю нагадує мені чарівну лебідку, що любить і кохає все, все на цьому дивному світі. Ти пливеш мені назустріч, коса осяває твоє обличчя золотою зливою. А в темряві вона раптом спалахує, як іскорка кришталю, як мрійний бурштин. Мені хотілося б відвести тебе кудись на південь, на казковий південь, аби ніколи не доводилося ховати коси під хустиною. Усі найніжніші слова я бережу для тебе, як зберігають у жагучій пустелі воду. Я вигадую нові слова, як вигадує ми-

134


тець нові відтінки барв. Я знаю найкращі на світі слова і вони не здаються нині приголомшуючими чи раптовими, вони – ці слова тобі. І ця любов, наче блискучий кусочок золотого перстеня на твоїй дівочій м’якій руці... 10 лютого. Тебе зараз немає поруч мене, але ти живеш зі мною у моїх почуттях, у думах, у мріях. Дівчино моя, я мрію, щоб в цей час біля мого серця був твій образ, хоч, в крайньому випадку на фотографії. Може твоє дівоче серце полонив хтось інший, але ні – погляди! Ти внесла у моє серце щось невимовне. Ну промов хоч слово своїми медовими вустами, скажи, чи любиш, а чи ні... Коли ж настане той незвичайний час історії мого кохання, коли прийде та довгождана хвилина, що ти від глибини свого серця подаруєш щирий поцілунок? І якщо це станеться, я тобі, люба, дістану найяскравішу зірку у нічному небі. Хай освітить вона твій життєвий шлях яскравояскраво... Тільки де ті слова, що викохав, виносив я? У серці. На самісінькій глибині юнацького серця!.. Але я їх не буду чіпати, мила, до самої тієї радісної і щасливої миті. Я чую ім’я твоє із вуст інших людей. Мені здається, що воно вимовлене не так, як промовив би я його у цю хвилину. Воно звучить краще, емоційніше, ніж інші імена... Може, це видається для когось дивними речами, а для мене – ні! Здається, я кохаю тебе! Я повторюю ці щирі слова багато разів, бо нічого немає біля мене зараз, окрім цих трьох слів. 13 лютого. Кохання! Ти з’явилась сьогодні, як весна, красива, неповторна. Ти постаєш переді мною, як квітка, що розцвітає. Тебе, мила, деякий час не було, і ця відсутність ятрила моє закохане серце. Я переживав і весь час думав тільки про тебе, про єдину в світі. А сьогодні твій образ, твоє миле обличчя, твій ніжний стан знову внесли в мою юначу уяву торжество світлої радості кохання. Тому скажу Франковими словами: “Являйся, зіронько, мені хоч уві сні!”.

135


19 лютого. Що ж це? Оце і є кохання?... Як часто думаю я про нього. Воно таке прекрасне, сонцекриле. А з якою цікавістю читаю в книжках про переживання закоханих, і тоді, здається, що любов – неземне почуття, про яке навіть подумати страшно й солодко. Але те, що я відчуваю до коханої, дуже просте, зовсім “земне” та безмірно зворушливіше, ніж уявне або вичитане з книжок кохання. І в цьому є щось таке, про що я не можу розповісти звичайними словами – незаймана чистота, цвіт весняних яблунь і радість, яка мов буря вривається в груди... Навіщо я тебе зустрів І заглянув у карі очі, Навіщо спокій загубив У довгі, довгі, довгі ночі? Тепер твій погляд у душі цвіте, Ти весь мій світ заполонила, І все велике і святе В душі, мов по весні, ожило. Поглянь у цю душу хоч на мить – Вона тривожна і бентежна І полум’ям палахкотить Любов велика і безмежна! В. Сосюра 26 лютого. Сьогодні відбулись збори десятого класу. Вже Галина Миколаївна, вчитель фізики, вийшла на роботу. Може, хоч трохи наведе порядок в роботі учнів, а то ця піонервожата звела все нанівець. Хороша вчителька Галина Миколаївна! Всі її люблять за якусь таку чіткість, порядність, принциповість. Вона ніколи не кричить, не розпинається, як інші в випадку неслухняності учнів. Її слово тихе, але вагоме. Якось соромно і совісно не виконати її доручення, як це можна до деякої міри зробити в інших вчителів. До речі, Галина Миколаївна похвалила десятий клас за

136


дружність. Це правда! Ми справді стали останнім часом дружніші, свідоміші. Не знаю – може, вплинуло на всіх те, що незабаром уже не стане в нас цього золотого шкільного віку. Ось-ось не буде для нас вже ні шкільного учнівського радісного крику і сміху, не буде дитячого галасу і щирого юнацького кохання, не буде ні парт, ні класу, ані вчителів, до яких ми вже так позвикали. Точніше, все це буде, все залишиться на місці, тільки не буде нас – десятикласників. Ми вже через чотири місяці підемо шукати самостійну стежину свого життя. Після ще будуть десятикласники, але чи буде в них стільки, як у нас, ентузіазму, дружби, юначого запалу, щирого і теплого кохання? 27 лютого. Передостанній вечір зими! Післязавтра починається довгождана весна-красна! Які хороші місячні вечори відходять в історію! Тихі, морозні... Тільки місяць лукавим оком підглядає, як ніжно і красиво цілуються закохані. Як хороше бути двом! Ніхто не чує тихої розмови, тільки зорі це відчувають, блимаючи радісно то в одному, то в іншому кінці нічного лютневого неба. О, зорі, свідки кохання, свідки єднання двох молодих сердець! О, місяцю ясний, свідку лукавий! Скільки таїш ти в собі побаченого в ці ясні вечори. Скільки любовних книг можна було б написати з того, що ти підгледів. Але і ви, зорі, і ти, місяцю, скільки щастя приносите ви коханню своїм щирим, добрим, ясним світлом. 3 березня. Весна!.. Весна!.. І квітень, і травень!.. І сонце, і трави!.. Тепло і кохання!.. І перший поцілунок милої, і цвіт яблуневий!.. І хвиля юності вривається в серце, сповіщаючи про те, що надворі весна, а в душі любов! І зорі, і місяць, і тихі замріяні вечори – то все – юність, то все весна-красна! Мені ще й сон снився дивний. Не пам’ятаю ще такого солодкого і мрійливого сну. І все я так чисто бачив уві сні, як в дійсності, і так добре запам’ятав. А прийшла цієї ночі в мою уяву перша любов... І привиділось мені, нібито всіх наших хлопців-десятикласників забирають в армію.

137


Вітя Андросюк – знаменитий своїми кучерями, постав переді мною лисий, як макогін. І ми так щиро обіймаємось з моїм другом Петром Стеценком. Всі матері плачуть, а дівчата, наші ровесниці, вигарцьовують “гопака”. А потім підійшла до мене якось тихо, несподівано, зовсім подівочому та, що зветься першим коханням. Я в снах не розуміюсь і не можу второпати ніяк, щоб то означало, що вона була вся в синьому: і хустина, і пальто якесь зовсім легке, як крила в метелика, і ... ... І вона промовила, що давно чекає мене. Я її взяв на руки і ми застигли в довгому поцілунку. Той поцілунок, як вічність, як сама юність. Потім, пам’ятаю тільки, вона кинула навздогін мені через височезну браму з зірками хустину, та тільки кольору не пам’ятаю – жовтий, чи що?!. ... Я прокинувся від голосних слів командира. Він саме подавав команду: “Рядовий Петрук – струнко!”. ’’Комбатом’’ виявилась мама, бо вже пора було збиратись до школи. 8 березня. Цей особливий день був святом не тільки для жінок, але й для мене – представника чоловічої статі. Я ходив на побачення до неї, до моєї дівчини, я проводив її додому. Ой, як хороше, коли відчуваєш, що біля тебе кохана. Вона тихо розмовляє. Наше перше побачення! Обоє хвилюємося. Навколо нас обсів густий туман, в селі молодь співає і собаки гавкають. Але ми всього того не відчуваємо і не бачимо. Нам не до них. Тільки зорі грайливо блимають на небі. І розмова – тиха, зворушлива, тепла ллється, як солов’їний спів, до молодих наших сердець. Розмова – вступ-зближення до великого кохання... Я бачу твоє усміхнене і щасливе обличчя. Ти завжди поруч зі мною. Ти живеш в мене в душі і в серці. Після побачення я бажаю тобі хорошого, мрійного, дівочого сну. 13 березня. Завтра ми мали їхати в Київ! Проте вийшло так, що ніяк не вийшло – не поїхали через примхи однієї “монархічної” особи. А як хотілось би побувати зі всім класом хоч пару днів в столиці. Хай би там лежала в пам’яті добра згадка про шкільні роки. Та й зблизилися б, здружи-

138


лися б ще краще у цій екскурсії. Може, у поїзді, чи ще на яких засобах їзди, зустрілися б віч-на-віч з відвертістю. Я думаю, якби тільки ця довгождана і, разом з тим, нездійснима поїздка сталася б, то дуже багато принесла вона нам з наукового, естетичного і культурного боку. Але так не сталось, як бажалось. Та тільки залишились в серці учнівські невдоволення... 24 березня. Я у Москві, на Ярославському вокзалі. До поїзда на Іваново є в запасі ще майже півдня. З фотоапаратом крокую по Комсомольській площі. На плівці залишаються Ленінградський, Казанський, Ярославський вокзали, височезний готель “Ленінградський”, Міністерство шляхів сполучення, метро і багато іншого цікавого. Гарно. А все це зробили люди коштом неймовірних зусиль, важкої праці... Столиці будують не тільки її мешканці, а й громадяни усієї держави. 25 березня. Ранесенько я вже приїхав в Іваново на місце призначення. Радісна зустріч... Сестра Ніна, її чоловік Альоша та їх доця Анжелочка! А на вечір я вже знаходжусь в енергетичному інституті на відкритих лекціях аспірантів та науковців цього ж інституту. Які грамотні люди! Такі молоді хлопці (я маю на увазі – молодих аспірантів-енергетиків), а говорять так логічно, так осмислено, так грамотно. Чиста мова, насичена науковими термінами. Мені здалося в цей момент, щоб хоч стати таким, як вони, я вважав би свою мрію здійсненою. Ходили з групою по лабораторіях. Стільки апаратури! Самі найновітніші прилади! А лабораторій тут безліч, бо тут є багато кафедр та факультетів. 26 березня. Сьогоднішній день для мене відведений, щоб подивитися Іваново. Я знаходжусь в центрі міста. Величезне місто! Вісім інститутів і на додаток ще й державний університет. А центральну вулицю можна в дечому прирівняти, припустимо, з Хрещатиком. Такі архітектурно красиві споруди хімічно-технологічного інституту, медичний через дорогу, поруч текстильний імені Фрунзе, готель і кінотеатр, що мають одну назву “Центральний”. Пам’ятники, проспекти, бульвари, вулиці, люди – все ра-

139


дує зір і серце. Іваново славиться як величезне промислове місто з майже п'ятдесятьма текстильними фабриками і заводами. Воно – текстильний центр держави. 27 березня. Я сиджу в кімнаті, підперши руками підборіддя, і дивлюся в вікно, де видно, як іде мокрий сніг. В кімнаті нікого – всі на роботі. Я поклав на столі перед собою твою фотографію, кохана, і бачу тебе живу, таку, як ти є там, далеко в любій Україні. Я притуляю її до обличчя і вона мимоволі зігріває мене. Як хороше, що ти зі мною зараз, що ти живеш в моїй уяві і думах. Я приїду і зразу ж до тебе, моя мила, бо вже трохи зіскучивсь за тобою. І знову ми будемо вдвох, і знову будеш ти... 30 березня. Приїхав надвечір додому. Мама вже зачекалася мене. А потім. ... потім зразу ж до неї, до моєї дівчини. В клубі її не було – вона дома. Зустрів Петра Стеценка і ми вже біля її хати... Вона вийшла і, напевно, зраділа мені, бо так тепло, щиро усміхнулась і подала руку. В цей вечір ми були з нею вдвох, ходили пліч-о-пліч. Вона цілком довіряла мені, бо знає, напевно, добре мої почуття до неї і мій характер. Спасибі їй, моїй дівчині! За все – спасибі! За те, що так багато подарувала хороших хвилин нашого кохання, за те, що вона мене зрозуміла і відповіла взаємністю. Як хороше стояти з нею, обнявши за легкий і ніжний стан, дивитися в її проникливі, великі очі, на цнотливе і красиве дівоче обличчя, на далекий замріяний погляд. Гарно! І так ці хвилини швидко спливають, що й не помічаєш, коли вже давно за північ. Ось ти вже біля веранди її хати. Обмінюємось довгими взаємними поглядами. І в цих поглядах є щось особливе, чого не можна словесно виразити. В цих поглядах живе іскорка найпотаємніших почуттів. Потім так довго затримую її м’яку руку в своїй руці і легко-легко відпускаю. Ще якусь хвильку стоїмо одне перед одним і ... на цьому вечір нашого кохання закінчується. Мене добре зрозуміє той, хто кохав чи кохає, що не можна виразити навіть в щоденнику тих хороших почуттів, тих особливих хвилин юначих мрій і сподівань.

140


31 березня. І так, остання чверть навчального року – особлива, не схожа на інші. Вона тривожна і солодка, адже це – остання чверть перед екзаменами, перед канікулами. Точніше, то вже не канікули після екзаменів в нас – десятикласників, а дорога в життя. В ній відчувається дихання весни, юності, вона ще глибше здружує друзів, ще міцніше з’єднує однокласників. У школярів, особливо старших класів, з’являється підкреслений вираз заклопотаності, а в десятикласників до цього ще приєднується урочисте піднесення, як напередодні великого і радісного свята. Вчителі також заклопотані більше, ніж звичайно. Частіше відбуваються тепер педагогічні наради, вони більше бувають в класах. Для десятикласників остання чверть є взагалі останньою шкільною чвертю, прощанням із школою, передднем випускних екзаменів, і відчуття цього позначається на моїх ровесниках. Я з подивом помічаю, як в моїх очах немов змужніли і виросли за останні дні друзі-десятикласники. І те, як вони тепер відповідають на уроках і як розмовляють між собою, викликає в мене дивне враження, ніби всі мої однокласники і я теж досі були тільки дітьми і лише зараз несподівано стали дорослими. І всі, здається, це знають і в душі дуже радіють цьому, але приховують свої справжні почуття за стриманими розмовами... 8 квітня. І знову ми разом з нашою улюбленою класною керівницею! Знову ми опинились в полоні її красних слів, милих, теплих і розумних речей! Як добре і спокійно на душі, коли ти відчуваєш, що поруч з тобою стоїть старший товариш, розумний і добрий педагог, енергійний керівник. І в цій особі я бачу близьку і рідну людину – нашу ранкову зірницю. Скільки багато вона нам повідала сьогодні цікавих і захоплюючих історій, незабутніх вражень від побаченого в дні туристичної поїздки. Так, вона нас полюбила, зжилася з нами, утворила з нас цільний і міцний колектив. Ми ніколи не залишимось в боргу перед цією крихіткою, маленькою, але чарівною і вродливою дівчиною, справжнім вчителем. Ми

141


відповіли їй на її тепло, доброту і любов нашим сердечним учнівським привітом і ласкою, щирістю серця і юначою любов’ю. Хоч це і не в рамках сентименталізму, але правди ніде діти! Всі наші хлопці, без винятку, закохалися в це добре усміхнене дівча, що зветься класним... 9 квітня. Так, в мене сьогодні настрій прекрасний! По-перше: вчора наша збірна по хокею переграла збірну Чехословаччини з рахунком 5:2. Сталося щось непередбачене. Мені і в сон не змогло прийти таке, щоб наша збірна після нищівних “ізвєстєнських” поразок так сміливо переграла цю сильну команду, гідного суперника, вольового і мужнього, зібраного і зіграного колективу. Так, наші показали ще своє чемпіонське “Я”. А сьогодні ввечері був не менш цікавий матч з футболу між київським “Динамо” і голландським клубом “Ейндховен”. Грали в Києві. Молодці, наші хлопці! Виграли також з рахунком 3:0, як і з турецьким клубом “Бурсаспор”. Щасливої вам дороги у друге коло розіграшу Кубка кубків з футболу, любі українські футбольні зорі! У молодіжному житті школи також відбулась подія: звітно-виборні комсомольські збори. Я вже – не секретар! Зараз то воно собі думається: ”Ну, нарешті здихавсь цих доручень, клопоту, відповідальності...” Але колись згадається цей час, і знову захочеться зачерпнути хоч трішечки цієї цікавої роботи з людьми. Нічого не вдієш – час робить своє! Він – всесильний! На “носі” екзамени... Пора по-справжньому взятись за повторення пройденого матеріалу; і це зарубай собі на лобі, Григорів парубче! Доля передрікає тобі тернистий шлях в житті, а ти зумій зробити з нього дорогу троянд і щастя, дорогу життя, яку залишає після себе справжня людина... А ця дорога життя ось-ось має прийти до тебе, юний хлопче. Будь же готовий пройти її гідно, без запинок, гордо пронеси людське покликання на землі!.. Щасливого і тобі, Василю, паломництва в незвідані горизонти молодого життя, де чекає на тебе твоя доля, де знаходиться твоя кохана дівчина, що мала б стати тобі вірним товаришем і дорогою людиною на все життя. Не

142


бійся труднощів, долай їх на кожному кроці, хоч і як важко прийдеться тобі штурмувати вершини прогресу, адже “життя прожити – не поле перейти”. Я надіюсь на тебе, в твої сили, енергію, знання, волю, юний друже Петрукового роду. Цікаво, як повернеться доросле життя в майбутньому, де воно тебе застане і чи раптово і негадано прийде до тебе? А, може, будеш цілком і повністю підготовлений до нього, до його примх і потреб? Життя! О, яке ти цікаве, але й, разом з тим, і загадкове в своїй природі. Життя!.. Життя – спосіб існування білкових тіл. Так!.. Білкові тіла, атоми, молекули ... Але це ще не все. Суть його залишається загадкою, причому не розгаданою в наш “атомний вік”. Ще раз віддамося інтуїції і роздумам – життя! 20 квітня. Вчора у мене був щасливий день! День, коли відкинути рівно сімнадцять років, відтоді я з’явився на світ. Не мало, не багато – сімнадцять літ і весен! Ось тобі і юність! Щасливим був цей день для мене і тому, що я отримав кілька стриманих, цнотливих і радісних посмішок на мою адресу від коханої дівчини. Це також, на мою думку, неабиякий крок у нашому спільному почутті. Коли вона мене нагороджувала ще недавно тільки поглядами (то вже історія!), то тепер – підкресленою увагою, і це мене окрилює. Спасибі тобі, моя дівчино! Коли відкриваю цей щоденник, гортаю списані мною сторінки, я на останній сторінці беру фотографію і милуюся нею, бо на ній твій образ, твоє таке красиве обличчя, губи, очі ... І саме в цей час, коли ти біля мене, я оповитий мріями. Ти зі мною, і я маю з ким поділитися враженнями, думами. Ти стала близькою мені. Ти чуєш мене? Здається, я люблю тебе. З якою ніжністю і теплотою вимовляю я це зачароване слово, що з’єднувало не один мільйон закоханих, слово – “люблю”. Сьогодні я отримав від тебе листівку із зображенням червоної троянди – квітки щастя і чистої любові. Спасибі тобі, моя зоре! 3 травня. Так! Ці першотравневі свята я вважаю чи не найщасливішими днями моєї юності і, взагалі, всього сімнадцятирічного життя. Я жив

143


ці дні тільки тобою, тільки тими недовгими вечірніми зустрічами. Ти не дивуйся, що я звертаюся прямо із сторінок щоденника до тебе, адже ти все-рівно його перечитаєш – я ж обіцяв. Я далеко не ідеальна людина, як і всі інші – ідеальних взагалі не буває в людському існуванні, в його сивій історії. Але саме ти ввійшла в моє юнацьке життя і кохання, як незвичайність, як ранкова зірниця, що несподівано з’являється кожного ранку на небі, і надає природі наснаги і райдужних барв, творчості і радості – людині. Якби зібрати всю земну любов, то була б моя любов до тебе. Мені здається, що це вже не дитяче захоплення, а юнацьке почуття. І в цих чотирьох словах є все: і кохання моє, і ті недовгі наші зустрічі, і тихі замріяні вечори, і теплі щирі розмови... Якщо в тебе цей щоденник опиниться, то ти маєш повне право, що схотіти, те й зробити з ним. Будеш мати вільний час – можеш написати все, що тебе хвилює, і, взагалі, що б ти вважала потрібним записати... 10 травня. Обіцяла не писати, але прочитала твого щоденника, вирішила написати про свої враження. Спасибі тобі за хороші слова на мою адресу. Вася, я все зрозуміла правильно. Писати багато не стану тому, що так красиво, як ти, я писати не вмію. Дарую тобі на пам’ять декілька гарних рядків від К. Симонова: Я люблю тебя, слышишь, мальчишка, Я люблю тебя даже во сне. Даже в школе за партой, за книжкой Я мечтаю всегда о тебе! Вижу волосы темного цвета И задумчивый ласковый взгляд Почему ты не хочешь ответить? Ну ответь, ну ответь же на взгляд!..

(Б.Л.)

14 травня. Спочатку за футбол... Я слів не знаходжу, якими б висловив свою вдячність київським “динамівцям”. Спасибі Вам, дорогі наші

144


хлопці! Я всією болільницькою душею надіявся на Вас, але не міг уявити те, як ви цією фінальною зустріччю прикрасили український футбол і ще на одну сходинку спортивної драбини піднесли його на міжнародній арені. Тільки подумати – фінальна зустріч! І рахунок 3:0. Так! Може, ще на чемпіонаті світу в 1978 році в Аргентині з нашого футболу вийдуть “люди”. ...Ти не уявляєш, що я від цих хороших слів у щоденнику на мою адресу зараз, в цю радісну мить, на сьомому небі! Я не знав коли, але вірив у те, що вони, ці слова, будуть. І ось таки, на попередній сторінці, вони. Спасибі тобі! За все тобі я щиро вдячний, а, головне, за те, що ти всією душею прийняла цю писанину в щоденнику, зрозуміла мене, відповіла взаємністю, цими чудовими словами. Знала б ти, що значать вони для мене. Здається, всі найглибші почуття зібрались зараз у моєму закоханому серці. 24 травня. Все! Я вже не школяр, а доросла, свідома людина з повністю сформованими поглядами на життя, на навколишній світ. Десять років – тільки подумати – десять років! Здається ще недавно бігав “шкетиком”, на все і на всіх, що оточувало мене, дивився знизу вверх, а тепер став дорослим. ... До побачення, дорога школо, рідний двоповерховий будинку! До тебе я рівно два роки відміряв дорогу по “насипу” з Кропивни до Ступника, дорогу, що вела мене у незвідані далі, у широкий світ знань. До побачення і Вам, рідні наші вчителі! Ви стали для мене близькими людьми. За цих коротких два роки я полюбив Вас, дорогі мої наставники. І цю полум’яну учнівську любов я прирівнюю любові до моїх батьків, бо Ви подарували часточку свого учительського серця, сіючи при цьому в мені “добре, вічне, розумне”. І зараз я не втримуюсь, щоб подякувати щиро Вам за все, подякувати поіменно: і Вам, Маріє Юхимівно, і Вам, Ольго Василівно, і Вам, Любове Григорівно, і Вам, Павле Вікторовичу, і Вам, Галино Миколаївно, і Вам, Володимире Корнійовичу, і Вам, Іване Гавриловичу, і Вам, Василю Сергійовичу, і Вам, Савелію Прокоповичу!

145


... А пройшло вже десять років від того особливого вересневого дня, коли наша перша вчителька Марія Антонівна Тригуба ввела нас схвильованих і радісних в перший клас... ... Ранок видався хорошим, як ніколи! Навіть високі білокорі берези і старі явори на широкому подвір’ї Ступенецької середньої школи, здавалось, тримали свої буйно-зелені крони пишніше і величніше, ніж завжди. Срібні звуки піонерського горна сповістили про відкриття урочистої лінійки з нагоди радісної події – свята останнього шкільного дзвоника. Стрункі колони учнів цвітуть білопінними бантами, полум’яніють пурпуром багряних галстуків. Строєм ми виходимо на лінійку. Поміж вчителів пішло: “Які ж вони молоді, красиві!” Урочиста мить. Вноситься шкільний прапор. До нас, десятикласників, звертається директор школи Володимир Корнійович Муковоз. Він щиро бажає нам стати достойними членами нашого суспільства, активними будівниками Вітчизни. Схвильовані і зворушені слухали наші юнаки та дівчата напутні слова нашої рідної класної керівниці Марії Юхимівни Онищук. Мені вручає Володимир Корнійович атестат зрілості і золоту медаль. Я з хвилюванням отримую першу нагороду Батьківщини і в радості цілую директора і вчителів. Спасибі тобі, народе мій, спасибі, за все спасибі: за нашу сонячну юність, за щасливу долю, за відкриті перед нами дороги в життя! Спасибі і Вам, дорогі мої батьки! Ви так довго чекали цього дня, коли в нашій родині з’явиться перший медаліст... Жовтенята також бажають старшим друзям великих успіхів у труді і навчанні, в обранні своєї любимої професії. Як клятва, звучить в їхніх вустах урочиста обіцянка продовжувати славні діла і традиції школи. Радісно збуджені назустріч нам біжать святково одягнені першокласники. Вони дарують нам букети різнобарвних півоній, гвоздик, півників, жасмину...

146


Право останнього дзвінка надається відмінниці першого класу Муковоз Людмилці, маленькій чорнявенькій дівчинці. Людмилка високо здіймає шкільний дзвінок, пов’язаний пишною червоною стрічкою, і в повітрі звучить радісна і хвилююча пісня останнього шкільного дзвоника. – До побачення, рідна школо! – тихо і зворушливо кажуть синьоокі випускниці і змужнілі випускники. – До побачення... – прошуміли у відповідь липи та берізки, посаджені колись на подвір’ї школи нашими руками. 29 травня. Екзамен. Твір. Шість годин писанини і ... ніби й непогано написано. Однієї деталі не можу собі простити. В кишені вперше в житті, бо ціною була золота медаль, лежав бездоганно написаний твір на третю тему. Я про нього згадав тільки тоді, коли вже свій, власноручно написаний твір здав на перевірку. Хай буде й так! О, ще щоденника цього читали сьогодні Марія Юхимівна та Ольга Василівна, для директора і учнів – члени екзаменаційної комісії, а для мене – особливі люди. Мені було так приємно – все-таки вони виявили, що цікавляться почуттями і настроями своїх учнів, в тому числі і моїми. Ну що ж, дякую щиро за увагу до мене, дорогі мої екзаменатори! 3 червня. Гарні зараз дні і ночі! Як в казці! Вони дані природою для кохання. Але нічого не вдієш – потрібно здавати екзамени. Сьогодні здавав біологію. Вивчив добре, а тому йшов на екзамен з високо піднятою головою і радісним настроєм. Важких білетів для мене не існувало – всі однаково легкі. Попався двадцятий. Виклав питання з успіхом. Вчителі мене похвалили, за мою відповідь. Наступний – письмова математика. Щасти тобі, юний друже! 7 червня. Здав екзамен з улюбленої хімії! Діло пішло на спад, тому що чотири іспити вже склав, а три ще попереду... 17 червня. Феєрії кохання.

Який чудовий червневий вечір! Небо

бездонне: усе засіяне зірками, а на заході прямо з обрію випливає рогатий

147


місяць. Собака самотній загавкає з нудьги... І знову тиша, місяць, зірки... Як у раю! Царство природи! І раптом цю казкову тишу переривають дівочі пісні. Ну, отут уже не до сну! У таку пору не спиться. Адже в серці пісня і любов, а на вулиці юність і несказанна краса... У такі хвилини я сиджу у своїй кімнаті, а думи і мрії увесь час бентежать мою голову (і без того наповнену переживаннями і хвилюваннями про відмінну здачу іспитів), а серце розривається від любові, від того, що немає тебе поруч, дорога моя, кохана. Я думаю про те, чому я в цей вечір не поет – хоча б у цей незвичайний і ліричний вечір. Я хочу тобі написати щось задушевне, саме вишукане і дороге. Але, напевно, від того, що занадто багато хочу, теплі слова ніяк не приходять до моєї свідомості. Але чому? Я знаю, що в серці моєму лежить цілий світ добра і любові, а в душі моїй тривожній і бентежній закладено цілий скарб чистого кохання... Так хочеться швидше здати екзамени. І зараз мені здається, що потрібно пройти цілу вічність, поки настане той щасливий вечір, коли ти, моя бажана, з'явишся переді мною, немов лебідь, у твоєму сріблисто-білому випускному платті. І я буду з тобою кружляти цілий вечір! О, яке велике щастя з тобою танцювати! З такою, як ти, з тендітною, чарівною. Якщо ще одне моє бажання виповниться, я зацілую тебе з радості. Ти, моя чарівнице, прекрасно знаєш, про що я говорю – тільки ти, тому, що ти моя любов, тому, що ти принадна квітка. Тобі напевно, здається дивним, що я завжди думаю про тебе: і в сні, і в мріях, і в щоденнику, і навіть ... на іспиті. Але, це так! Від того, що ти є на світі така ласкава, така улюблена до глибини душі, така красива, мені здається, що я на світі найщасливіший хлопець зі всіх закоханих ... 25 червня. Тільки тепер можна полегшено зітхнути і сказати: “Все, Василю, ти вже не школяр, забудь про екзамени – думай про майбутнє...” Здав останній екзамен – історію і суспільствознавство. Люба Григорівна правду казала ще перед екзаменом, що мені попадеться тридцятий білет –

148


точно! Він! Доведеться від сьогоднішнього дня вірити в сни. Ну, а тепер – до зустрічі після випускного вечора, дорогий мій щоденнику-супутнику! 30 червня. Вчора був випускний вечір. Все-таки, ми щасливі тому, що дуже був хороший день. Музика, квіти, усмішки!.. Я танцюю з нею. Яка приваблива і красива вона в випускному платті сьогодні. Її рука лежить в моїй. Я відчуваю, як грає кров в її молодому дівочому тілі. Я знаю, вона в цю хвилину щаслива, і мені дуже хороше на душі, що біля мене знаходиться незвичайна для мене людина, яка розуміє мене... Ввечері ми, випускники, залишаємось самі в школі. Багато розмовляємо, розповідаємо анекдоти. Потім почали грати, періодично вимикаючи світло. Скільки за вечір поцілунків! Я притулявся до твоїх губ, моя дівчино, і мені від того було дуже приємно. Які поцілунки ти дарувала мені – найкращі, найсолодші. Все добре. От тільки не знаю, як буде, коли я поїду в далекі краї? Я дивлюсь на знайомі обличчя, на школу і мені все це здається таким дорогим і рідним, що, можливо, якби це було в дитинстві – плакав би. Дуже жаль покидати мою дівчину. Я сподіваюся, що вона буде мене чекати, але я не знаю, як саме складеться мій життєвий шлях, що пророкує мені моя доля. Отже, десятий клас Ступенецької середньої школи у 1975 році закінчували: Стеценко Петя, Голубчик Вася, Петрук Василь, Андросюк Вітя, Мазур Вася, Суківський Яша, Лукащук Марія, Денисюк Ніна, Павлюк Надя, Величко Надя, Житовецька Люда, Любич Женя, Блащук Ліма, Остапчук Галя, Ковальчук Галя, Брацюнь Ліда, Харитончук Зіна (Ніна), Левчук Олена. 8 липня. Подав документи в Івановський державний університет на юридичний факультет. Ніби все йде по плану! Дивився сьогодні передачу “В добрий путь!..” і мало не плакав. Як хочеться знову в тому ж таки хімічному кабінеті, що був закріплений за “нашим” десятим, погомоніти, посидіти за партами, послухати розповіді про кохання із вуст нашої вчитель-

149


ки. Тільки тепер я повністю і по-справжньому зрозумів, ким для мене була ця дорога вчителька, тільки тепер я побачив, що жити без неї, все одно, що без заповітної мрії. Я знаю, що нас вона любила. І мені її чомусь жаль. Жаль тому, що ми всі розійшлись в ту останню мить після випуску, не сказавши належним чином, в крайньому випадку, хоч щире, сердечне спасибі! Роздумуючи сьогодні в цей чудовий івановський вечір, далеко від своєї Батьківщини, я відзначаю на карті мого життя чотири символи. І одним з найкращих прикладом-символом, що світитиме мені в житті, буде моїм дороговказом, є моя учителька. Не забуду цю людину, що внесла в мою душу стільки добра, а серцю подарувала скарб людських почуттів! Інші ж три символи у моєму житті залишаються “в океані вдячності” мого серця. Моїй дівчині написав лист. Скоріше б відписала, а то дуже скучаю. Де вона зараз, як її справи, куди подала документи для вступу? Її фотографія висить над моїм ліжком. Вона для мене єдиний спомин про ті наші незабутні зустрічі. 14 серпня. Дуже довго вже не писав – не було коли, то екзамени здавав, то так не було настрою. Завтра екзамен з літератури, післязавтра – з математики. Досить здати навіть на “четвірки” і ... я – студент! Але – здати! Дуже хочеться додому. Та що там говорити: там далеко, на сонцекрилій Україні, знаходяться мої рідні місця, де пройшли роки мого безжурного дитинства, де я любив, кохав, дерзав, вчився і мріяв... Там знаходяться мої друзі, там живе моя доля, частина мого серця – кохана!.. Ночами я довго не сплю – весь час в думках перегортаю сторінки буденного і шкільного життя. Мимоволі згадуються слова Т.Г. Шевченка: “Ніде краще немає, як на Вкраїні милій!..” Тому я дуже добре розумію великого Кобзаря. Так проходять тут мої дні і ночі з безперестанними надіями, сподіваннями і переживаннями, так відходять дні мого золотого дитинства і закоханої шкільної юності...

150


Дружній і незабутній десятий клас Ступенецької середньої школи, Василь Петрук третій справа (1975 р.)

Випускник школи (1975 р.)

Майбутня дружина Галя (1978 р.)

Зустріч з однокласниками через 10 років після закінчення школи, другий справа (1985 р.)

151


Під час вручення золотої медалі після закінчення школи (1975 р.)

З Мамою (1978 р.)

Ступенецька школа, яку закінчував у 1975 році (березень 2008 р.)

152


РОЗДІЛ 4 РОМАНТИЧНІ І ВАЖКІ СТУДЕНТСЬКІ РОКИ 23 серпня. Отже, я студент Івановського хіміко-технологічного інституту за спеціальністю “хімічна технологія електровакуумних матеріалів та приладів”! Традиційно всі студенти, перш ніж навчатись, роз’їжджаються на практику. Ну а ми, як студенти, також не виняток. Наша вісімнадцята група отримала направлення в Пучежський район. Пливли ми по Волзі. Яка скрізь краса! Далеко на горизонті видніються піщані береги. Волга та її водосховище в окремих місцях досягає ширини трьох кілометрів. Зустрічаються одинокі острівки. Назустріч один за одним попадались білі маяки... А береги по обидві сторони вкриті чагарниками і лісом... І синь кругом неосяжна! Розподілили нас в Маріщенський радгосп. Я особисто твердої уяви про ці краї не мав, а тут, виявляється, ще є пережитки майже середньовіччя. Пошта приходить, напевно, раз в два тижні. Будиночки дерев’яні, старенькі. Студенти нашої групи веселі, гумористи, але знають міру в цьому. Особливо смішний наш керівник – аспірант. Анекдоти з нього ллються, як з рогу достатку. Жити, взагалі, сумно не доведеться... 24 вересня. Тепер живемо з новим керівником – Віктором Федоровичем, якого нам прислали на заміну попередньому. Хороша він людина. Старший науковий співробітник нашого інституту. Неодноразово уже після роботи відпочиваємо біля вогнища. Дуже цікаво. Відбулися збори. Мене знову, як і в школі, обрали комсоргом групи. В праці добре вже здружилися, взнали “чим дихають” товариші по вісімнадцятій групі. Від моєї дівчини отримав два листи. Як гарно вона описує мені про все. Як хочеться скоріш зустрітись з нею, дивитись в її такі добрі очі, тор-

153


кнутись до її шовкових кіс, пригорнути до себе її ніжний стан і ... цілувати, цілувати, щоб все на світі здавалось якимось дивним, незрівнянним, світлим!.. 28 жовтня. Тільки сьогодні викроїв трохи часу, щоб заглянути до цієї книжечки. Важкувато трохи вчитися, але вже майже адаптувався. Отримав від учительки листа (напевно, тільки через це взявся до записів). Вона дивується, чому я не став студентом юридичного факультету. А взагалі, як чарівно пише моя дорога вчителька! Трохи скучно за нею. Я вже так був звик до неї, а тепер приходиться слухати її добрих порад тільки у сні та в листі. Я довго не можу заснути. В уяву приходить вона. Дуже багато думаю про мою дівчину. Як вона там? Що думає про мене? Я не перестаю за нею нудьгувати. Хочеться скоріш зі всіма зустрітись, погомоніти. У Валі, сестри моєї, весілля! На Жовтневі свята їду додому!. 1 листопада. Вечір! Лине чарівна мелодія Штрауса. В кімнаті тиша – всі сплять: Ісмаїл скрутився калачиком, обличчям в подушку – для нього нічого зараз не існує. Альоша спить на весь зріст, зрідка прихропує. Фаїк уві сні навіть викидає інколи цілі “любовні фрази”. Ось приблизно такий наш короткий студентський відпочинок. Тільки я один дивак не сплю. Чи то від перенапруження, чи від навчання? Не можу собі второпати. Півночі рояться різні думки. Багато думаю про рідних, про товаришів, про кохану та про вчительку. І все-таки, як дивно в цьому світі! Живеш з одними людьми, розлучаєшся, зживаєшся з іншими. Бувають хвилини, коли ніби забуваєшся. Але ніколи не можна забути про все те, що дало нам дитинство. Золоте дитинство! Та ще краща, ще багатша, повноцінніша юність. Наша незабутня шкільна і студентська юність!.. 5 грудня. День Конституції! Олексію Кузьмовичу – чоловікові моєї сестри Ніни – сьогодні виповнилося 35 років! Я дуже їм вдячний за все, за те, що мене “приютили”, за те, що стали мені далеко від Батьківщини за батька і матір.

154


Вчительці написав лист. Багато думаю про цю прекрасну людину. Дивно! Що мають в душі такі, як вона? Якийсь незвичайний секрет. Що притаманно цій чудесній дівчині? На такі і подібні питання я ніяк не можу дати відповіді, котрі задовольняли б моє серце, мою уяву. Напевно, не тільки я, моє серце, а багато таких, як я, мріють про Вас в цей чудовий вечір. Вибачте мені, моя учителько, я нічого не хочу від Вас. Я хочу, щоб ціле життя, цілу вічність, люди слухали прекрасну мелодію Вашого дзвінкого дівочого сміху, щоб в багатьох молодих серцях від спомину про Вас, таку прекрасну, на всіх струнах кохання бриніла радість. Мені ніколи в дитинстві не приходилось знати, що можна так сильно любити людину, яка дала тобі щастя знань, прищепила любов до всього прекрасного на цій загадковій планеті, яка, може, на декілька років старша від тебе, яка, може, не помічає, що діється зараз в юначому серці. Щасливий буде той, кому вона стане дорогим другом, хто пройде життя з нею разом. Ні, я не заздрю цьому щастю. Навпаки, я хотів би, щоб моє життя, стало для неї посвятою, щоб хоч чимось приносити їй радість. 22 січня (1976 рік). Багато зараз я виношую ідей, мрій – таких жагучих, може, й наївних. Чим більше я поринаю в ідею, тим більше вона заставляє мене думати, тим величніше, в усій своїй красі, постає переді мною ідеал. Який же він, цей незбагнений, недосяжний ідеал?.. 25 січня. В сьогоднішню ніч я майже не спав. Ніч перед випробуванням! Адже сьогодні екзамен по вищій математиці. Перший в моєму житті студентський екзамен. І витримав я його нормально. Правда, хотілося б більше, і того я, може, в деякій мірі заслуговую, але екзамени – це, на мою думку, гра, де перемагає достойний і залишається переможеним його слабший суперник. А взагалі – я радий! Все-таки – вища математика! А в наступному семестрі я прикладу всіх зусиль, щоб з успіхом і впевнено зустріти літню сесію...

155


27 січня. Одна людина якось сказала мені: “Ти досить таки дивний, Василь. Я перший раз у житті зустрічаю такого хлопця”. І при цьому вона додала: “Ні, Василю, це не визнання в любові, а подив тим, як ти любиш своє життя, як дерзаєш, як здорово ти мрієш...” Це не вигаданий епізод з діалогу, це – реальність, причому людина, що сказала мені це, як не дивно, великої душі, можна сказати, людина чудова!.. Але справа не в тім. Нехай це будуть слова похвали, замилування, а можливо, і жалюгідне підлабузництво, але до них я хотів би додати мій життєвий девіз: “Вчитися!”. І справді, як хотілося б стати по-справжньому освіченим. Мені особисто здається, якщо до всього подарованого мені щедрою природою додати із самого дитинства необхідні умови, то для мене моє життя стало б ще цікавішим та привабливішим. Тоді б тільки я зміг з великою віддачею сил, енергії, волі і творчості приступити до здійснення моєї ідеї, моєї мрії. Я ще і ще повторюю чудові слова старого філософа: “О мудрий мій світоч знань, я всім життям перед тобою схиляюсь, я – твій співець...” 29 січня. “Справжнє кохання тільки там, тільки у того, в кого воно виявляється у всій своїй повноті і багатогранності. По-справжньому може кохати лише той, у чиєму серці горить невгасимий і вічний вогонь любові до рідної землі, до людей, до Батьківщини. Лише таке серце справді може кохати на все життя, любити цілу людську вічність...”. Ні! Не можна бути байдужим до цих чудесних слів. В моєму серці сьогодні, як ніколи, щось діється. Може здалось в цю мить, що я ніколи в житті не був по-справжньому щасливий. Я не знаю ще того прекрасного, того величного, що люди звуть коханням. І для себе, нещасного, я зробив висновок, як не дивно, його в мене не було, а було тільки бажання кохати!.. Aле сьогодні!.. Сьогодні я не зустрів ні сонячної царівни, не відчув теплоти дівочого серця, не отримав я і гарячого поцілунку. Сьогодні я по-

156


бачив, відчув, пережив, неперевершену, прекрасну людську пісню кохання! О, яких тільки слів потрібно, щоб виразити подібне почуття! ... Двоє живуть на цій загадковій планеті любові, живуть, дерзають, люблять, але нічого не знають одне про одного. Та настає нарешті той час, коли вони по різних життєвих справах зустрічаються... А серця, як магніти! І кожен із цих людей розуміє, що їхні життєві дороги зійшлися, що вони нарешті знайшли того, про кого мріяли, кого бачили не раз в своїх молодих снах, до кого так тягнеться серце. О серце! Ти все розумієш, ти все так прекрасно відчуваєш. Але не так просто сказати дорогій людині про те, що знає серце, що діється в тобі... Ось такий шлях пройшов Віктор, так сталось і з Лідією. Які душевні люди! Але яка мелодія їхнього кохання, яка гармонія їхніх почуттів! Я перший раз в житті зустрів таких людей, і перший раз відчув таке кохання. І досить тільки того, коли я почую мотив пісні: “... И может быть, и может быть, что я в ночном твоем окне свою звезду увижу в темноте…” із фільму “Трудные этажи”, я з великою вдячністю буду згадувати його головних героїв, що дали мені стільки радісних хвилин, стільки багато – ціле кохання!.. 27 лютого. Закінчилися мої перші студентські екзамени, пролетіли, мов один день, довгождані канікули. Позаду радість зустрічі, тривога чекання, печаль розлук... Воління побачитись з моєю дівчиною. Невдача. Може, й так треба. Може, це примха долі, а, скоріш всього обставини... Проте найбільша радість в моїх канікулах – зустріч з М. Ю.! В учительській вона з’явилась якось несподівано, мов весняне сонце, що випливло з-за хмар. Привітно подала так знайому маленьку руку, а в устах така близька і скромна її усмішка.

157


– Здрастуй, Василю! – Від несподіванки такої я, мов гарматний постріл, зірвався з місця, але слова привітання спочатку випалити не зміг. Її таке миле обличчя, чоло, такі добрі дівочі очі, коси, що ледь помітно виглядають з під тієї ж хустини вмить зачарували мене, п’яного від такого несподіваного щастя. Опам’ятавшись, я промовив: – Здрастуйте! Не знаю, чому я такий чудний. Але саме вона – єдина людина, з якою я можу розмовляти невимушено, душевно, розмовляти довго, навіть ... ціле життя. Щось є в цій дівчині не розгадане, прекрасне, подароване їй самою природою. Такі хвилини в житті, звичайно, пролітають дуже швиденько, залишаються тільки спогади і наївні юначі мрії... 26 березня. Вирішив сьогодні трохи пописати. Але довго це робити не прийдеться тому, що студентське життя і в цьому міру знає. Та, власне, що писати; ніби й ніяких змін. Від моєї дівчини чекаю відповіді і фотографії. М. Ю., мабуть, ще тільки пише, адже я їй написав недавно. Той лист, що тільки пишеться, а, може, вже перебуває в дорозі, для мене не просто аркуш паперу, не просто об’єкт взаємності і інформації, а ціла радість і солодкий щем серця, і трепіт душі... А на дворі вже весна! Та тільки в повсякденних турботах, в навчанні всього цього і не помічаєш. Зміни проходять у всьому: і в природі і в душі людини... До побачення! До зустрічі в наступний раз, мій щоденнику!.. 8 травня. Не знаю, про що і писати. Багато нового було в мене за цей період, відколи я не брав щоденника. Спочатку про зустріч “нашого” десятого класу. Так, дуже приємно було потиснути правиці моїм недавнім однокласникам. Тільки мені чомусь здається, що за цей короткий час (близько року) пройшло багато змін у характерах, у поведінці моїх друзів. Не так пройшла ця зустріч, якби цього бажалось. Тим більше, що відсутня при

158


цьому була наша вчителька. А це значить, що зустріч без неї, без цієї прекрасної людини, вже не та... ... Вона була в цей вечір особливо приваблива, красива, добра. Мені було дуже приємно провести з нею цей час. Жаль, що тільки недовгою була ця так чекана зустріч. Розлука знову розділила нас на деякий час... ... Бачив також людину мого першого захоплення. Для себе я зробив деякі висновки. Вона неповторна. Краса її образу ні з чим незрівнянна. О вражий час обставин! Чому сталось так, що ти не дав мені ні найменшої можливості поспілкуватись з моїм першим коханням, з дівчиною, краса якої є прообразом дівочої краси. В кінці кінців, справа не тільки в красі?!. 29 травня. Зараз перерва... Через декілька хвилин фізика! Декілька хвилин для студента – це дуже багато. Особливо вранці, коли доводиться студеною водою збивати залишки сну. Відверто говорячи, який зараз перед заліками і екзаменами сон – одні жахи! ... Ну от і викладач ввійшла... 5 червня. Сиджу в кімнаті один. Всі роз’їхались по домівках готуватися до хімії. А я не можу втриматись від сліз. Мама моя! Мила, найдорожча!.. Дорога моя трудівнице!.. Чому щастя Ви зараз не маєте? Чому хворієте? Всі діти Ваші пороз’їжджались, Мамо. Вам, дорогі мої, важко вдвох з Татом – я знаю. Виростили, виховали нас п’ятеро, а ми всі “розійшлися” шукати ... долі і ... знань. Тепер Ви тільки задовольняєтесь тим, що можете нас згадати, помріяти, побачити у сні. А якими ми були маленькими?!. А які Ви з Татом зараз для нас дорогі, незамінні... Так не хворійте ж, Мамо, на зло всім хворобам! Будьте щасливі і здорові! Ваші діти завжди з Вами, мої любі... 21 червня. Завтра і післязавтра екзамени. Останні в цій сесії! Ніби й все вивчив. А зараз в цей тихий зоряний вечір я сиджу один в кімнаті, немов зачарований. Переді мною фотографія, яку я довго чекав. В кімнаті нікого, в кімнаті – я і вона, копія якої ввійшла в моє серце, як відлуння пер-

159


шого кохання. Голова моя охоплена довгими думами, гарячими мріями. Жаль тільки, що сталось не так, як того бажалось. Але що вдієш!?. Юність тим і приваблива, що не схожа на інші, неповторна, до казкового пригодницька. Я давно її не бачив. А хотілося б при довгожданій зустрічі говорити з нею довго, розмовляти про все і на чистоту... Судячи з листів, вона змінилась, і мене це дуже втішає. Вона, напевно, все-все зрозуміла, як і я. ... І ось після того всього, що вже ввійшло в історію нашого кохання, двоє закоханих сердець, розлучені двома тисячами кілометрів, стримують свої справжні почуття в тільки ділових, нажаль, листах. І нічого про любов, і ні слова про кохання... 23 червня. Глибока ніч... Всі сплять. А я не сплю!?. Від радості! Перший курс подолано. Я – другокурсник! Сесія проведена нормально! Додому написав листа. Далі – перша в житті цілина. Все! 2 липня. Сьогодні закінчив другий трудовий день. Ось вона – цілина! Цілина з її безмежними просторами, з розлогими степами, з пекучим сонцем. Ось який він оренбурзький та казахстанський гарячий і дикий степ! Доводиться надзвичайно багато працювати на будівництві будинків, але це не страшно. Від хорошої праці ще ніхто не помирав. Я, звичайно, не виняток. Так що щасти тобі, “малий”, на трудовий ниві! Дивно! Вчора мені приснився прекрасний, солодкий сон. Із щедрої сонячної Молдавії в уяву прийшла моя царівна – кохана. Сьогодні ж уві сні переді мною постала вона, така близька, дорога мені подруга. І так сьогодні – вона, вчора інша. Не хочеться говорити неправду. О, друзі мої! Були б Ви зараз зі мною, як би Ви були б потрібні мені в цей час: і ти, Васю, і ти, Петя. Дорогі мої! Давайте будемо друзями навічно! Хай буде щира дружба між нами! Най не буде в житті нічого такого, що могло б її порушити! 22 липня. Передислокувались в радгосп Новосовхозний Адамовського району Оренбурзької області. Це на межі з Кустанайською областю

160


Казахстану. Будуємо “битовку” біля потужного зерноелеватора. Питної води немає. Воду привозять з Озерного, за дев’ять кілометрів звідси. Три мулярі-старшокурсники та я – їх підсобник. Працювати доводиться без вихідних з чотирьох ранку до дев’яти, а іноді – до одинадцяти вечора. В кожній годині – п’ять хвилин перекуру і все. Праця важка, виснажлива праця... На зерноелеватор з Орського технікуму привезли групу дівчат. Це хоч трохи скрасило наші сірі будні. Є з ким під час роботи словом перекинутись... 11 серпня. Сьогодні є небагато вільного часу, так що і не гріх трохи помріяти наодинці. А помізкувати є про що. Адже три дні назад був день будівельника. Цей день надовго запам'ятається мені. Я побував на тому священному місці, де в 1967 році трагічно закінчилося життя двічі Героя Радянського Союзу Володимира Миколайовича Комарова, льотчикакосмонавта. Біля обеліска, поклавши квіти і віддавши данину глибокої поваги, я з хлопцями нашого студентського будівельного загону сфотографувалися на пам'ять. “Безумству смелых поем мы песню…” –такими словами ми почали свій запис у Книзі відвідавших цю землю. Отже, залишивши свої автографи, ми з великим смутком розлучились з Комаровим... 23 серпня. Пусть все радости жизни будут у твоих ног. Выбирай любую! Счастья тебе настоящего!!! А еще – пусть твоя очаровательная улыбка будет всегда молодой, веселой и счастливой.

Любовь должна

быть у человека единственной и самой чистой, нежной и благородной. Любви тебе самой настоящей!

( Б. Г.)

14 вересня. Десять днів вже дома! Інколи згадується цілина. Тільки вже, як пройдений етап. Схуд за два цілинні місяці так, що мама не впізнала. Аж сплеснула руками, як побачила мене після цілини. Мабуть, кілограмів п’ятдесят важив при моєму зрості в 175 сантиметрів. Як хотілося б зустрітися з моєю недавньою цілинною подругою, пригорнути, приголубити, сказати їй багато-багато хороших і теплих слів. Багато передумав про неї. Тільки доля, напевно, не дасть вже нам ніколи в

161


житті зустрітись. І тільки слова, написані Б.Г. вище на мою адресу, будуть мені завжди нагадувати про її дівочу любов і щиру ласку до мене у важкі дні мого перебування на Оренбургщині. Хай щастя і радість будуть нерозлучними друзями в її житті. Скільки дала мені всього цілина! Як важко заробляти хліб насущний! Цього людина ніколи не може забути... 15 вересня. Так, сьогоднішній вечір запам’ятається мені надовго. Я мав безмірне щастя зустрітись з дорогою для мене людиною –вчителькою в хаті, де вона на квартирі, розмовляли про все-все довго. Правду кажучи, для мене цей час пролетів, наче одна хвилина. Моя рідна вчителька була, напевно, також зворушена, але не могла знати, що діялось в моєму серці. Може, вона і дійсно вважає мене тільки улюбленим учнем, а може?! О якби тільки знала вона, що на зустріч з нею я летів, як на крилах, що за цих три роки вона ввійшла в моє серце дуже глибоко. Я хотів би зустрічатися з нею як з близьким другом, а не учителем. Хоч, може, я і забагато хочу, але серце моє буде вічно нагадувати про її милий і неповторний образ. Мені хочеться писати про неї довго-довго... 20 вересня. Дуже не терпиться ще раз побачити мою кохану дівчину. Як скучив я за нею за ці десять днів! Якось обставини моїх канікул не дають можливості мені з нею зустрітися. Як хотілося б її пригорнути, поцілувати до болю її губи, голубити її недавно пострижені коси, просто так помовчати. Лише була б вона поруч! 24 вересня. Зараз сиджу один у своїй кімнаті. Яка нудьга! Тепер дивився фільм “У день весілля”. Хочеться до моєї дівчини. Де ж ти, моя кохана? Сонечко ти моє світле, зіронько ясна! Прийди ж до мене в цю хвилину, сядь зі мною поруч. Дай надивитися на твої добрі очі. Адже я незабаром їду – їду надовго, на цілих п'ять місяців. Мені важко буде без тебе, моя відрадо. Будь зі мною хоч у листах, хоч у думках. Так хай же збереже

162


твоє чуйне дівоче серце до мене любов, хай живе між нами це слово вічно! Ні, не слово, а вона – любов!.. 18 жовтня. Зараз знаходимося в Тєйковському районі в “дєрєвні” Клачково. Працюємо на збиранні овочів. Дуже цікаво. Вечорами сидимо з групою у нас в кімнаті. Все тут є: анекдоти, смішинки, цікаві розповіді. А між нами, хлопцями, проводяться захоплюючі дискусії на міжнародні теми і політичні новини. До речі, тут поблизу ставок і нам є чим зайнятись у вільний час: граємо в хокей. Так-так, в хокей, бо в цих краях вже зимно. 19 жовтня. Пішли сьогодні в ліс. Проводили час біля вогнища. Було дуже цікаво. До речі, наші дівчата були незадоволені поведінкою хлопців. Справа в тому, що останні вирішили не піти в ліс, а просто провести вільний час дома. Правда, це їм вдалося, але ж і дівчат “підводити” не варто було... Прямо таки жаль було дивитись на їхні хвилювання. Коли ми пішли (я і наш керівник – В’ячеслав Федорович) до них на вогнище, вони самі його розпалили, самі біля нього співали, грались і танцювали. Провели час добре. 17 листопада. Сьогодні Міжнародний день Студента! Нажаль, наша група не зуміла зібратись з такого приводу, хоч, звичайно, і були заявки “відсвяткувати”. Я і Льоша Костянтинов були зайняті, а крім нас організовувати це ніхто ще поки-що не в змозі. З вівторка з Льошею ходитимемо на нашу випускну кафедру. На нас там чекає цікава і захоплююча наукова робота. Я відчув, що наука – це моя доля. До речі, на другому курсі вчитись вже легше, так що пора вже братись за побудову фундаменту мого майбуття. Хотілося б думати, що не тільки мого, але, в деякій мірі, тієї людини, яка стане для мене вірним другом і товаришем на все життя. Вона чомусь не пише, тільки чому, я ніяк не можу второпати, хоч і не зовсім. Я написав вже декілька листів, а відповіді все ніяк не дочекаюсь...

163


... І знову мій улюблений і дорогий Володимир Сосюра зараз, в цей чудовий вечір, зі мною!.. Ластівки на сонці, ластівки на сонці, Як твої зіниці в радісних очах... Зацвіли ромашки десь на горизонті, Й пахнуть поцілунки, як китайський чай... Я знаю багато “поетів-писак”, але, по-моєму, не кожен із них зуміє так ніжно, так гарно і душевно писати, як В. Сосюра. А в тім, кожному своє. Та тільки Сосюра може так переживати, так швидко ввійти в серце читачеві. На мій погляд, багато творів цього прекрасного митця слова неперевершені!.. Такий я ніжний, такий тривожний, Моя осінняя земля! Навколо вітер непереможний Реве й гуля... І хвилі моря, далекі й близькі, Мені шумлять... Там стелить сонце останнім блиском Кривавий шлях... Криваві пальці тремтять... О зоре, Постій не йди! Але шумить далеке море, І мла ... і дим... 27 листопада. Ти приходиш до мене в сон... Немов сріблоблискуча русалка, ти випливаєш у моїй уяві, як на хвилі довгоочікуваний маяк. Іноді ти мені здаєшся чайкою: то політ в синяву неба, то торкання крилом срібла моря – мого серця. Іноді ти стаєш переді мною чарівною квіткою, що так глибоко запала в мою душу...

164


“… Она раздевалась и долго плыла на волне. И ей не мешало присутствие звезд в вышине. И ветер обмякший, и вздох, а не голос птенца, ничто не мешало… И грезилась жизнь без конца. Тем временем он, проходя по дорогам земли, стремительно к ней приближался в поту и пыли. Щадила гроза человека в извечном пути, сжигала дубы, а его пропускала: иди! Вода, где скользит он, добрела (гнев моря мелел), тонули громады стальные, а он – уцелел. И воздух, которым летел он к порогу весны, ни разу не сбросил его с непокорной стены. И вот он увидел – осталось два шага шагнуть! – вода пеленала прохладой горячую грудь и легкие руки курились, как светлый дымок. И сделал он шаг, а второй осилить не мог. Всю жизнь положил, чтобы встретить ее наяву, и вот оробел он – и тенью упал на траву. «Быть может, ей в мире дороже меня тишина?» – подумал… И сразу к нему прикоснулась она. Припала всем телом, всем громом своей красоты! Но видел он только хрустальные капли воды, не женскую кожу, не тонкое возле белье, он видел травинку, прилипшую к шее ее… Нагая, как рыба, взметнулась она в небеса и робко, и властно вошла ему в слух и глаза. И вот закружились… Их танец был выше стыда! Казалось, что с ними должна приключится беда. Что сон их разрушат! Что так хорошо на земле не может быть людям, привыкшим вращаться во зле. Что небо растопчет неземную их красоту! … Но двое кружились, как звезды на Млечном Мосту…” 7 грудня. Отримав листи від моїх незамінних друзів: Петі і Васі. Ну от – вони вже і солдати. Так що не бачитимемось, напевно, років два-три. Петя служить в Латвії, а Вася має чималу честь носити голубі пагони повітряних військ під Ленінградом. Ось такі справи. Чому тільки не пише М. Ю.? В чому річ? О, як би я хотів бачити у сні її маленький дівочий стан, її

165


усміхнене, як сама весна, обличчя, її шовкові коси-самоцвіти... О, як хотів би я охопити всю її, ввійти в її святе царство дівочості, в блаженну природу її почуттів. Як хочеться бачити її на березі Теплого Моря з легкою хустиною в руці, граючу, з невибагливими срібними хвилями, біжучу назустріч золотому сонцю, веселою, усміхненою, красивою. Прийди ж до мене, мріє моя дорога!.. 24 січня (1977 рік). В цей день у нас випробування – екзамен по фізиці. По суті справи, сьогодні для нас розпочинається сесія. Точніше, вже почалася, оскільки фізика вже здана на “відмінно”. 5 лютого. Сьогодні в мене щасливий день! “Відмінно” по теорії ймовірності. Трохи важко було передбачити перед екзаменом, що сьогодні в моїй заліковій книжці стоятиме запис “відмінно” і підпис “Валентина Федорівна Афєнкова” в колонці для прізвища “професора чи доцента”. І, звичайно, що я був у цьому випадку цілком і повністю настроєний на “добре”. Але “відмінно” у самої Афенкової – це, безперечно, вдача і успіх! Слід також сказати, що в останній час я мало сплю. Лягаю о третій годині ночі. І ще годину-дві перевертаюсь, але не сплю. Дуже перевтомлююсь. Але що вдіяти, для того життя і дано, щоб прожити його з повною віддачею сил і енергії, і щоб потім не було боляче за те, що воно прожите дарма, і що на цій прекрасній і загадковій Землі ти не залишив ніяковісінького сліду. В гіршому випадку – ти ще й наслідив серед цих добрих, розумних людей. Як не гірко, але трапляються і такі випадки. До від’їзду на Батьківщину залишилось небагато – всього лиш тиждень. Той день, той час і ті незрівнянні ні з чим хвилини мого щастя, коли я вийду з Бердичівського автобуса біля “будки” (як в нас лагідно називають територію тракторного парку), коли опинюсь в теплих обіймах місць мого дитинства, для мене зараз це все дороге тільки, як сон. І з кожним прожитим роком я все більше зізнаюсь в тому, що рідні місця, серед яких пройшло, пролетіло

166


бурхливе, насичене різними пригодами дитинство, ніхто і ніде не замінить повік. І так, попереду органічна хімія. “Ні пуху, ні пера!”. А потім і “попутного тобі вітру”, Василю, до рідної Вінниччини! 14 лютого. В уяві моє рідне Поділля, мила серцю Вінниця... О сьомій – небо забарвіниться, Коли, як завжди, день при дні, Промовить знов: “Говорить Вінниця!” Приймач усміхнено мені. Почую розповідь довірливу Про новобудови, про поля... Немов подільського говіркою Весь край до мене промовля. Частоти серця я настроюю На позивні краси, добра, На ритми мужньої історії, На хвилі Бугу і Дністра. І усвідомлювати радісно, Що словом чистим, як роса, Говорить, й не лише по радіо, Зі мною Вінниччина вся. То обважнілим житнім колосом, То джерелом удалині, А то Кармалюковим голосом Говорить Вінниця мені. Рядками вічними на камені, Що непогасні, як вогні, І ніжним поглядом коханої Говорить Вінниця мені.

167


Не раз ще слухатиму Вінницю, Її пісні, її слова... Провінціальний – хто провінцію Свою в зневазі забува. Як щось зроблю, нарешті, путнє, Набутком увінчаю дні, То це тому, що незабутньо Говорить Вінниця мені. А. Бортняк 7 березня. Сьогодні у наших дівчат був радісний настрій. Авже ж, день Жіночий. Тим більше, що хлопці були такі уважні до них, коли разом святкували у нас, в 47-мій кімнаті, їхній день. Було дуже цікаво і весело. Дівчата нам, як не дивно, подарували красиві запальнички з індивідуальними підписами на них. Подарунки з запізненням вони дали нам до дня Радянської Армії і пояснюють цей факт тим, що свято наше якраз зайняли канікули. Правда, ми також не залишились в боргу перед ними. Ми їм подарували букети живих квітів. Для них це було несподівано, оскільки вони вважають, що взимку живих квітів дістати дуже важко, тим більше, в цих краях... В кімнаті відпочинку грала музика – наші “Лаутари”. Дуже вже вони лунко грали, аж “вуха в’янули”. Але нічого. Взагалі, грали непогано. Дівчата були дуже щедрі на поцілунки. Багато їх було в цей вечір. Льоша Костянтинов з Галинкою Душаніною помирилися (не впевнений, що надовго), але, тим не менше, прекрасна половинка мого друга була від того у такому настрої, що, дивлячись на неї, можна було сказати: “Галя тільки-що народилася на світ...”. 27 березня. Ніби й нічим не знаменний цей день, але хочеться писати. На вулиці трохи потеплішало, вирує весна. За вікном біля сусіднього дому веселий гамір дітвори – вони зараз на канікулах. Іваново зараз стало

168


трохи іншим. Ніби змінилось, помолоділо. Чи то може дихання весни? Люди, радісно збуджені, нешвидкою ходою крокують по вулицях. Весна! Весь час згадується наша подільська весна. Ні з чим незрівнянна, прекрасна, сонячна. Особливо згадуються ті незабутні хвилини мого дитинства, коли вранці біжиш до школи. Невільно помічаєш, як природа, вмита ранковою росою, посміхається до тебе охайними і акуратно обробленими городами, залитими сонцем полями й садами, а люди, вражені теплом і весною, якось по-особливому вітаються з тобою. В руках важкий портфель, набитий зошитами й книжками, але цього ти не помічаєш. Скоріше б – школа, друзі. Десь в глибині твого серця розквітла любов до них. Це вона зараз підказує тобі ці слова, це вона всесильна і могутня дає тобі стільки енергії і творчості... Ну розмріявся, пора бігти на заняття. А хотілося б писати. Ох, було б трохи вільного часу... 31 березня. Зараз дивився фільм “Табір відходить в небо”. Не можна бути байдужим, подивившись його. Всього, бувало, передумаєш про цих циган. У моєму розумінні вони здавались мені, виступали у всіх відношеннях в моїй уяві, якщо не всіх, то майже у всіх, з поганої сторони, якщо, звичайно, не враховувати їхньої незрівнянної ні з якою народністю любові до свободи, їхнього музикального, вільного, прекрасного життя. А краса життя циганського роду полягає в мрійливому буденному бутті серед чарівної молдавської природи, там, де широкий степ цілується з чистим небом; там, де табуни прекрасних скакунів гонить до водопою молодий циган; там, де можна побачити і на все життя запам’ятати хвилюючу картину заходу сонця; там, де можна почути дзвінку циганську мелодію... А з чим ще можна порівняти стрімкий порив любові Зобара і Ради, їхню хвилюючу пісню кохання!.. Їх трагедія – це трагедія Ромео і Джульєтти. Помирають – люблячи! Враженні любов’ю, як два молодих колоски скошені, падають разом. Кров барона циганського у серці Зобара, вільна любов і безмежна

169


краса у Ради, але вони гинуть, щоб жити навіки разом. Як прекрасно! Ні, я не радію від їхньої смерті, а вражений до глибини душі їхнім неповторним коханням. Я щасливий від того, що жив разом з героями фільму, що відчув і пережив всю трагедію їхньої любові... Їх радість, їх щастя – моє щастя! Гірко іноді на душі від того, що в наш час перевелися Ради і Джульєтти, або, по крайній мірі, їх дуже мало. Як хочеться, щоб повторилося їхнє кохання хоч на мить. Здається, багато віддав би, аби відчути його. Ні, не пожалів би себе, свою мрію, на край світу вирушив би, тільки б знайти це щастя – щастя кохати! Ні, це не ті поцілунки, якими так часто роздаються дівчата; ні, це не ті необдумано “переспані” ночі, число яких у наш час тільки зростає... Ні, це – не кохання; це – пародія; це – безглузда історія існування наших сучасників!.. 19 квітня. Б.Г. поздоровила мене з днем народження. Вона навіть прислала мені коробку шоколадних цукерок. Дуже мило з її боку. Ми всі зараз живемо тільки завтрашнім футболом. Всі пристрасті заклятого вболівальника виходять назовні. Я думаю, завтра відбудеться зустріч, яка навічно викарбується золотими літерами в історію світового футболу. Зараз, не стримуюсь, запишу команди і мій прогноз, а рахунок відомий буде завтра?!. 11 травня. Сьогодні прийшла відповідь з Вінницького політехнічного інституту на мій запит перевестися з Іваново до ВПІ. Мабуть, все буде вирішено позитивно. Правда, майже все залежить від мене, але тим не менше. Я весь зараз в тих днях, коли опинюся на рідній Вінниччині, на дорогому мені Поділлі, у милій Київській Русі. Якщо все буде вирішено добре, то я себе вважатиму повністю щасливою людиною. В мене зараз перед очима Вінниця, з її прекрасними садами і парками, з її широкими площами і проспектами, з її гордістю – Південним Бугом. Там в мене будуть нові друзі, з якими я зможу поділитися всім, що у мене є, так як з хорошими моїми теперішніми друзями. Жаль і боляче буде мені покидати Іваново, свою

170


групу, з якою вже так зжився, яку добре знаю, Господи! Скільки було всього за цих два роки: і радісних, і щасливих, і гірких хвилин. Якщо зібрати це все докупи, то можна з впевненістю сказати, що вони мені дали багато... І не дуже жалкую я, що провів цих два роки саме в Іваново. 12 травня. По радіо співає Софія Ротару. Гарно виконує пісню. Невільно згадується та вже далека весна, пам’ятаєш, моя мила! Я тоді перший раз вже не крадькома дивився на твої проникливі очі. Тоді я вперше взяв твої руки в свої. З того часу пройшло більше двох років. А зараз весна! Як гарно за вікном. Я сиджу за курсовим проектом. Скоріше б його здати, а тоді – додому, в мою Україну... 6 червня. Через п’ять днів у нас екзамен по обчислювальній техніці. Коротко говорячи, через п’ять днів (якщо, звичайно, все буде добре), матиму вищу освіту з цього нелегкого предмету. До речі, останнім часом мені чомусь немає листів. Х-м?! Чи не провокація це, чи не діло рук наших дівчат із гуртожитку? Все може бути. Але, тим не менше, іноді гірко на душі, коли довго немає вісточок і душевної підтримки від дорогих людей. 7 червня. “Жінці природа втілила найвищий свій ідеал. Високий дар материнства підносить її над світом. Любов Матері – вся з тривог, сподівань і безоглядного жертвування собою. Осяяне цією чистою любов’ю, крилатиться наше дитинство. До Матері на пораду йдемо малими й дорослими. Мати ніколи не злукавить. Мати ніколи не скривдить і завжди захистить. Осиротів би людський світ без Матерів. Справжнє диво – не твоя любов до Жінки. Справжнє диво – любов Жінки до тебе. Придивися до Жінки, яка кохає і ти відкриваєш в ній стільки доброти, стільки радості, стільки ніжності, що й сам оновишся в тому про-

171


мінні і станеш вищий. Коли людина кохає, то не тільки людину. Вона бере собі в душу вулицю, де ходить її Кохання, дім, де живе, дерева, квіти... Ніколи не легковажте коханням. Бережіть коханих. Коли в тебе є кохана, ти сильний. Коли твоя кохана ще й надійний друг тобі, ти сильніший удвічі. Вдвох ви вже колектив. Частка суспільства. Вітчизни. Ваші діти набиратимуться сили з Вашої приязні, Вашого щастя. Ваші друзі заздритимуть вам і вчитимуться у Вас бути щасливими. Два крила у щастя – робота і любов. Робота, яку ми самі собі обираємо. Любов, яка обирає нас...” 29 червня. П’ять тридцять ранку. Вчора приїхав додому, а зараз перебуваю в Уланові, чекаю автобуса на Вінницю. Поїду, дізнаюсь, як там відносно переводу в ВПІ. Дома дуже гарно, тепло. Все зеленіє, цвіте. Розцілував би цю землю, на якій виріс, яка вивела мене в люди, дала основу для мого майбуття... Мов перлина мій край в Україні на щедрім Поділлі – Пресвятая навік, злита кров’ю і потом Земля, Тут вишневі сади і пташине голосе привілля, І пісні від душі, як весняний заспів солов’я. Неземна голубінь і казкова хмільницька природа, І пшеничні хліба золотять всі безкраї лани – Вічні символи наші, всієї держави, народу, Де щасливе життя і усміхнені дочки й сини. Я вклоняюсь тобі, моя рідная матінко-земле, З діда-прадіда краю, синьоока моя сторона. Я без тебе – ніхто, і так боляче серденько щемне, Що вертаю в село, де хатина без неньки сумна. Я побачу на мить рушників візерунки веселі,

172


Пригадаю калину і хліб на святковім столі, І матусеньку рідну, що зве нас усіх до оселі, І безмежну любов на святій прабатьківській землі. Наберуся наснаги на витоках роду - порогах, Із криничних джерел я нап’юся живої води… Хлібосольний мій краю, ти – розрада моя і підмога, І майбутнього компас, щоб впевнено йти до мети. Микола Дорош 11 липня. ... Душа моя зараз подібна до безодні, в якій нічого не залишилось, окрім гірких розчарувань. Після того незабутнього вечора, коли вона промовила: “Я виходжу заміж”, і на всі мої промови, сповнені жалю, відповідала твердо: “Вибач...”, мені здається, що я втратив в собі багатобагато. Не знаю, чому вона так вирішила, але мені з нею жаль розлучатись. Стільки надій і сподівань, стільки незабутніх зустрічей. Але дівчатам треба виходити заміж, а не довго чекати. Мабуть, так буде краще для нас обох. Її образ не виходить з моєї уяви. Її стривожене обличчя в той час, коли я, може останній раз зустрівся з нею, все являється перед очима. Про тебе останній раз пишу на сторінках цього щоденника. Ніколи я вже так не чекатиму твоїх добрих дівочих листів і не бігатиму щогодини на перший поверх нашого гуртожитку, де висить поштова “скринька”, звідки можна було взяти хоч і не так часто, але такий теплий твій лист. Ти залишила в мені багато добрих згадок, проте нежданим для мене кінцем ти закреслила всі мої сподівання. Сам не знаю, чи я любив тебе так сильно, бо не зустрічав ще такого кохання, яке, я знаю, є на цій Землі. Може, ще я знайду його колись, та згадка про ті наші прекрасні дні не покидатиме мене навіть тоді. Я бажаю щастя тобі, моя дівчино. Я знаю, якщо в нас, може, колись буде випадкова зустріч, то вона приноситиме тільки душевний біль, ніж радість зустрічі, як це було тоді... Те “тоді”, яке житиме в мені тільки в щемких згадках...

173


12 липня. Друга цілина – Заволжський район Івановської області. Це тут Островський писав свою “Грозу” про “луч света в темном царстве”. Влаштувались непогано. Живемо в вагончиках по вісім чоловік. Я в одній кімнатці з Льошею Костянтиновим, Женею Павловим та Колею Зав’яловим. Зараз мене призначили стропальником. Раніше я про цю спеціальність твердої уяви не мав, хоч, правда, як виявилось, вона вже не така і важка: всього-на-всього – зачепити гачок за палю і завантажити її в потрібне місце. І те робить кран. Але коли ж ми будемо все-таки працювати по-справжньому, по-цілинному... 14 липня. Сьогодні перший день ми по-справжньому попрацювали. І знову декілька годин стоятимемо. Ну й організація праці! 19 липня. Зараз працюю муляром. Навіть цікаво! Все-таки творче заняття. Трохи забуваєшся. А ще сьогодні мені присвоїли таку професію як такелажник. І, взагалі, цілина дає дуже багато. Вона у мене вже друга і, як кажуть, “руку трохи набив” у цьому відношенні. Дуже часто згадую вчительку. Вона зараз відпочиває, тільки не знаю де. Так і не довелося її побачити в останні канікули. 27 липня. Деяку частину роботи ми вже зробили. За моїми простими підрахунками заробили ми на даний час десь рублів по двісті п’ятдесят на кожного. Фактично, залишилось ще перекриття віконних і дверних пройомів на санітарно-ветеринарному блоці, який ми будуємо ось уже понад два тижні. Б.Г. мені написала лист. Мені хотілося б її побачити, міцно поцілувати, сказати: “Мила...” Я твердо знаю, що в нас з нею нічого не вийде, але вона залишила в мені солодкі згадки про неї. В листі вона називає мене милим. Напевно, також бажає зі мною зустрічі. І мені дуже приємно, що десь далеко є людина, яка думає про мене, пише хороші дівочі листи. А такі листи для мене велике задоволення і щастя. Навіть не знаю, чим я зможу віддячити їй за це тепло і турботи.

174


6 серпня. Зараз “загораємо”. Роботи немає. Спека нестерпна. Івановські роз’їхались по домівках. Залишилось декілька студентів. Доводиться над ними старшувати. Нудно. Скоріше б додому! 14 серпня. День Будівельника! Вже другий рік я його зустрічаю на цілині. Зараз вечір, а цей день пройшов не зовсім весело. Трохи сумно. Всі наші з загону пішли в клуб на танці, а мені хочеться побути наодинці з собою. Навіть не знаю, про що писати. Зовсім настрою немає. Зараз лягатиму спати. Так буде краще. 27 серпня. Цілина вже майже закінчилася. Залишилось декілька днів до нашого від’їзду в Іваново. Цегли зовсім немає, а чи привезуть – невідомо. Так що перебувати тут немає ніякого резону. Дуже часто думаю про Батьківщину, про рідних, про знайомих. Весь час в моїй уяві постає наша вчителька. Давно я вже її не писав. Не знаю, де вона зараз перебуває. Мимоволі згадуються слова О. Пушкіна із його “Мері”: Here’s a health to The, Mary. (Твое здоровье, Мери). Пью за здравие Мери, милой Мери моей. Тихо запер я двери и один без гостей Пью за здравие Мери. Можно краше быть Мери, краше Мери моей, Этой маленькой пери; но нельзя быть милей Резвой, ласковой Мери. Будь же счастлива, Мери, солнце жизни моей! Ни тоски, ни потери, ни ненастливых дней Пусть не ведает Мери. 12 вересня. Закінчилася для мене вже друга цілина. Правда, трохи невдачна. А зараз я вже дома. Дома – це в Україні, де мене зустріли тепло батьківських сердець, а в саду – гори соковитих яблук і медових, запашних грушок, а ще новини, які навіть, в деякій мірі стосуються мене, точніше

175


стосувались. Але продовжую про моє незабутнє враження від української щедрої осені. В перший день мого приїзду я з’їв, напевно, з відро всяких фруктів та овочів, адже там в Росії, на цілині, про таке я міг лише мріяти. О, моя мила Україна! Я давно усвідомив, а тепер на власні очі ще раз пересвідчився, що багатшої і красивішої, як ти, немає ніде. Ти – все! Все, що потрібно для повноцінного життя і для великого Щастя! Новини?!. Та, яка могла б стати мені другом на все життя, в письмовому вигляді запросила мене на своє весілля. Тепер на запрошенні для неї я вже “Уважаемый Василий”. Що ж, дуже мило... Та тільки, думаю, що на цьому весіллі я був би для неї зайвим і нежданим гостем. Той вже далекий вечір, останній і короткий вечір нашого побачення, ось ці ще недалекі її заручини затушовує, затуманює невблаганний, але всесильний Час. І я змирився з думкою, що Вона вже не моя... І друге. А та, яку я перший раз в своєму житті провів додому, з якою пролетіло стільки щасливих хвилин мого шкільного юнацтва, виходить заміж?!. Жаль. А може й ні, що тільки не за мене. Так, ці дві дівочі долі були для мене незвичайні. Мабуть, і я в їхньому житті зіграв також деяку роль. Думаю, що позитивну. Так, напевно, хоче саме життя, що мені з ними не йти по одній дорозі. Хоч, як я тепер собі зізнаюсь, що ні одна із них не була прообразом мого справжнього ідеалу. Тепер мені залишається тільки констатувати, що життя не зупинило мене на одній із вище названих дівочих доль, а дало змогу дальше шукати свою справжню, свою суджену мені долю, а їм побажати щастя на весь вік. А, взагалі, потрібно розпочинати трохи нове життя. Зовсім інше!.. 18 жовтня. Від П.Г. також отримав запрошення на весілля. Що ж, дякую щиро. А себе я поздоровляю (правда, трохи з запізненням) з навчанням на третьому курсі. Хай дасть мені сили всевишній подолати курс фізичної хімії – курс, після якого, кажуть, все можна, хлопцям навіть закохатись, а дівчатам – виходити заміж...

176


31 жовтня. Навіть ніколи не думав, що можна так скучати за Батьківщиною. Інколи доводиться чути й таке, що, мовляв: “Я звик вже, мені якось байдуже...” Тепер таких людей я зневажаю, бо як можна любити Батьківщину і одночасно бути байдужим до цього. Мимоволі проникаєшся думкою, що в такої людини відсутні і душевна і людська краса, патріотизм. Мені здається, що така людина не може ні любити, ні кохати, ані переживати. Гірко іноді, але доводиться бачити в такому становищі своїх земляків. Та я твердо переконаний, що то є окремі випадки. В сім’ї, як кажуть, не без виродка. І, разом з тим, я дуже гордий за те, що справжній подолянин ніколи і нізащо не проміняє наше рідне сонячне Поділля. Мені здається, що ніде в цілому світі не знайдеться краю, який би був хоч трохи красивішим та любимішим од нашої Вінниччини. А перед очима: заможні та багаті села, розлогі, аж ген до обрію розкинулись поля, і насичена всіма чудодійними соками земля, садки вишневі, яблуневі – їх море, зелене море. А річки в нас! Як гармонійно вписуються вони серед ярів та яруг, балок та вибалок. Біля одної із них, що зветься Рудкою, пройшло моє дитинство. Як зараз пам’ятаю кришталевий передзвін джерельної води, що струменилась в річку. А влітку! Бувало, притаїшся в стиглій пшениці, ляжеш на весь зріст і наче зачарований. Прямо перед тобою небо, таке блакитне, глибоке, чисте. І навкруги до твого дитячого захоплення долітає щебіт пташок, медовий аромат пахучої конюшини, що розкинулась десь недалеко, шепіт важкого колосся... Ні з чим незрівнянні подільські вечори. Сонце ось-ось спочине. На зміну цілоденній жарі приходить прохолода, свіжість. Цей час в дитинстві для мене був припливом радості, творчості. Дальше, дивись, вже й місяць появився, освітив все навкруги. Та гостроверхі груші і широченні яблуні в садках приймають форми дивовижних істот. Не раз, бувало, повертаєшся пізно вечором додому із старого цвинтаря, де ми з хлопцями, граючись в дитинстві, довгенько затримувалися і де було нам так цікаво, і не без стра-

177


ху входиш в садок. По спині “гарцюють мурашки”, а ти невпевнений, що тут нікого немає, в цій темноті, але, перемагаючи страх, все-таки стрімголов мчиш до хати. Це не раз було причиною різноманітних страшних сновидінь в дитячій голові. Може, навіть із таких пригод у нас виховувалася чоловіча відвага та сміливість. А лісосмуги нашого краю! З ними в моєму дитинстві пов’язано стільки смішних випадків та цікавих історій. Тепер здається, що не проміняв би їх, ті тоненькі лісові смуги та посадки придорожніх дерев, навіть на величезний, ну скажімо, Брянський чи тутешній, Івановський ліс. Ні, красу нашого подільського краю, звичайно, передати на папері не можна. Цю частину нашої сонячної України треба бачити на власні очі, відчути ті фарби, те щастя та радість, що їх нам дарують безмежні подільські простори, душевне багатство та доброта моїх співучих земляків...Я був би так щасливий, коли б усе моє життя стало посвятою цьому краю, де народився, де виріс... Найвеличніший гімн співаю я тобі, моє Поділля!.. 19 листопада. Дуже багато зараз працюю. Забув, коли останній раз був в кіно. Але – нічого. Думаю, що в майбутньому буде легше. Все залежить від мене. В середині січня збираюсь відвідати Великобританію. Гордий безмежно за те, що саме я – делегат від інституту в цю країну. Та, власне, до січня ще далеко. А от про те, що мене ввели в бюро комітету комсомолу інституту, слід подумати добре. Адже на мене випав обов’язок бути головою військово-патріотичного сектора інституту. В мене, крім цієї роботи, справ незвіданий край. А що там казати відносно якої-небудь сторони інтимного, так би мовити, життя. В цьому “секторі” дійсно зараз у мене нуль. Але будемо надією леліяти, що прийде колись для мене той славний час, коли закоханий плакатиму од щастя і з моїх вуст ніколи не сходитиме божественне слово “люблю...” 18 грудня. Отримав від Петі і Васі листи. Я щасливий, що маю таких друзів, справжніх друзів. Вася був у відпустці, зустрічався зі всіма “наши-

178


ми”, а враження від зустрічей передав вичерпно мені в листі. У Петі справи йдуть також непогано. Я так радий за них! 22 січня (1978 рік). Здав два екзамени. Залишилось ще чотири. Сесія наближається до завершення, проте залишилася ще фізична хімія. Здати б цей екзамен і тоді ... “море по коліна”. І взагалі, чому це я так розхвилювався, адже справи поки-що не так вже скрутні – здаю ж на “відмінно”. Як завжди, хочеться додому. Там на мене знову, напевно, чекають нові несподіванки – приємні, хороші і навпаки. Обов’язково відвідаю школу. Довго я там не був. Скучно за вчителькою. Яка вона зараз? Останній раз я зустрічався з нею більше року тому. Навіть уява моя від такого проміжку часу не може зафіксувати повністю, в усій красі її милий образ. А фотографії, нажаль, немає такої, дивлячись на яку, можна було б хоч хвильку побути в її присутності... 8 лютого. Як я і передбачав, канікули мої повні несподіванок. З Москви я виїхав ввечері сьомого лютого, а вранці сьогодні був в Києві. Поспішав до Б.Г. на Гарматну-8. Вона ще, напевно, спала, оскільки в цей час було десь біля восьмої години ранку. Несподівана зустріч після двох років розлуки! Вона заплакала: “Неужели это ты, Василь?..” Б.Г. явно змінилася за цей час. Мені не сподобалась її якась вдавана сором’язливість. Вона втратила її колишню привабливість... Ми довго з нею ходили по Києву. “Толком”, як вона колись писала мені, ми так і не розмовляли. Та й навіщо!?. Відтоді я її запам’ятав ніжною, доброю, сміливою, вродливою. Тепер – награне почуття хтивості, цнотливості... І, разом з тим, мені її жаль. Вона стала більш серйознішою і вдумливою. Видно, життя її трохи заставило задуматись над деякими проблемами, адже ще недавно вона була такою безтурботною. Ми попрощалися тепло, проте без особливого ліризму. Але на серці було недобре, коли відчув, що це вже назавжди. Щасти тобі, моя добра подруго студентської цілинної юності!

179


10 лютого. Я побував у школі. Якщо особисто признатись, то ради учительки. Вона також дуже змінилась. Не буду заперечувати, може, то я сам повністю змінився і погляди мої на життя, мій світогляд стали іншими. І тепер, коли я на рівних розмовляю з вчителями, то відчув, що зробився ніби “рівний” у багатьох відношеннях. Мені навіть трохи прикро від того, що у рівні розвитку учні так швидко наздоганяють вчителів. Звичайно, цей процес можна віднести до класу прогресивних відносно учнів. Щодо вчителів, то тут я чітко помітив явний регрес, або “тенденцію примирення” зі своїм становищем, якби можна було б так висловитись. І коли я у вчительській так, між іншим, сказав, що людина постійно повинна рухатися вперед, вчитись, виробляти в собі активну життєву позицію, то вчителі мені всі гуртом заперечили: “Закінчиш інститут і тоді тільки ти зрозумієш смисл життя, і тоді тільки твої погляди стануть іншими... ”. Наша класна керівниця явно була на стороні вчителів. І так, я залишився, по-їхньому, в ідеалістах; вони ж – “реалісти”.., або на життя дивляться тверезими очима. До речі, наш класний керівник. вирішила, видно, покінчити з самотністю. Про цей її намір і мої почуття я писати не стану, хоч, правда, про це все я дізнався лише від її ж учнів, а не від неї самої. Я не засуджую її. Це цілком зрозуміло. Мене хвилює в майбутньому інше, чи зможу я писати їй, чи ні. Цікаво, як складається її доля? Щасти їй! 12 лютого. Івано-Франківськ. Вранці ми з дядьком Миколою вирушили в Яремчу. Погода вдалася на славу. Карпати в такий час прекрасні. Красу і неповторність гір на папері передати важко. А повітря – одне здоров’я! Які гарні будови скрізь, що звели їх гуцули: ресторан “Гуцульщина”, туристські бази та кемпінги, колиби та інші місця відпочинку. Ми побували також біля могил Руднєвих – батька та сина. Руднєв був колись в ковпаківському загоні комісаром. На пам’ять сфотографувались. Були ми також і в музеї партизанської слави. Тільки тут, в Карпатах, я зрозумів і побачив, що в гуцулів є величезна любов до природи, колосальне відчуття

180


всього національного, та родзинка, використовуючи яку, вони так файно відтворюють національне багатство – культуру. Чарівність Карпат, душевне багатство гуцулів справили на мене незабутнє враження. І мені так хотілося б ще колись зустрітись з західно-українськими просторами, з її людьми. Я уявляю, як гарно тут влітку: квітчастий терен пахучих полонин, стрункі ялини на узгір’ї Карпат, краса та привабливість гуцульських домівок, кришталево чисте гірське повітря і багато іншого, що приваблює сюди тисячі і тисячі туристів та любителів її Величності Природи... 19 лютого. Цей день приніс у моє життя величезні зміни. Його я запам’ятаю навічно. Як завжди, пишу зворушений. Проте на цей раз без перебільшень. Чомусь раніше не розумів ту величну силу кохання. Мені здавалось, що найменше почуття, збуджене любов’ю до дівчини, було коханням. Не знаю, може то і було в деякій мірі кохання, проте воно було не могутнім, не життєдайним, не щасливим... В свій час, в моєму серці жили В. П. та Г. П., ще недавно – Л. Б. Почуття до них я чомусь виливав на папері з величезним ліризмом, вдаючи при цьому, що вже навічно, що це і є те кохання, якого я нібито і шукав. Проте в душі я добре розумів і тоді, що це помилка, що рано чи пізно доведеться нарешті зізнатися перед своєю совістю, що на цей крок, на цей необдуманий вчинок штовхає могутня і запалююча сила юності, нездоланна і широка хвиля Кохання... Чому наперекір своєї свідомості все-таки робив те, на що мені вказувало всесильне Кохання? Чому? Тому, що хотілось любити, хотілось кохати... Ні! Що ж тоді? Мета – мати собі надійного друга, який би міг, як і я, пожертвувати навіть своїм життям ради тебе, почуття того, що ця людина, як і ти, закохана, думає і переживає за тебе, виношує у серці для спільного кохання найніжніші слова, у будь-який час прийде і щиро подасть тобі руку допомоги. Людина мого серця. Хто вона? 19 лютого – день, що асоціюється з іменем Галинка Остапчук і дає відповідь на це запитання. Коли я зустрівся з нею в Бердичівському ав-

181


тобусі під час мого приїзду додому на канікули, то чомусь аж обімлів від несподіванки. Галя була такою ніжною, лагідною, красивою, без награної хтивості, що я подумав: “Куди ж я раніше дивився?”. Це було, як постріл, як грім серед ясного неба... Навіть Батько мій (він теж їхав у цьому автобусі) запитав мене, що то була за дівчина і сказав недвозначно: “Гарна”... Що ж, Галю моя, вибач мені за те, що не зумів побачити в тобі мою майбутню долю раніше, що так пізно обрав саме тебе в ранг мого життєвого друга. За тобою слово. Проте я твердо переконаний, що справа за тобою не стане. Якщо це буде щиро з твоєї сторони, то я віддам тобі навічно усю глибину мого закоханого серця, весь трепіт моєї душі, що відчуває до тебе усі найсвітліші, найжагучіші почуття. А ще тобі я бажаю, волію всією душею, щоб ти вчилась. Вчитись – це значить інститут, студентська лавка, вічно пам’ятні і хвилюючі, безтурботні і радісні, важкі та незрівняні студентські роки. Я знаю, Галинко, що ти розумна і вчитися можеш. Отож, вчись!.. 8 березня. Жіночий день! Оскільки це, дійсно, день наших милих леді, то, правду кажучи, мені особливої радості в цей день не прийшлось зазнати. В гуртожитку, нажаль, панує якийсь вимушений святковий настрій. Від того почуваєш себе якось не файно, не по-святковому. Правда, в цьому я не бачу нічого такого, про що потім можна буде згадувати з жалем... Коротко хочеться написати мені про те, що зараз живу в гуртожитку тимчасово в кімнаті №35. Хлопці, мої друзі по кімнаті, слава Богу, мені подобаються – всі три. Чому “слава Богу”, тому, що буває часто і поіншому. Я вважаю, що наша кімната найкраща на другому поверсі, що і мене дуже втішає. Чистота в нас підтримується майже ідеальна і обстановка така, в якій можна і вчитись, і працювати, і відпочивати... Толік Чураков, Євген Шумських та Володя Веретельник – це вони. До речі, останній із них – також українець.

182


20 березня. Сьогодні я в лікарні. Не розумію, звідки взялась виразка шлунку, адже я раніше про неї навіть не чув. Хоча з огляду на мою неймовірну активність, прагнення скрізь встигнути, все зробити зразково і на відмінно, то це цілком зрозуміло. Професор Галина Дмитрівна Кротова мені казала: “Василий, не спешите бежать по жизни, изредка оглядывайтесь”. Хвороба мене безумовно хвилює, але основне, про що я переживаю – це навчання. Пробути прийдеться в терапевтичному закладі, напевне, два-три тижні. Потім наздоганяти товаришів?!. Важко. Проте нічого, якось воно уладнається. Тим більше, що друзі мої по групі виявились на висоті. Вони взяли наді мною “шефство”. Заздалегідь їм – величезне спасибі! Завтра принесуть мені текст з німецької мови. Робити тут нічого цілісінький день. А це для мене найстрашніше. Отже, потрібно “приживатись” до умов і вчитись, вчитись, навіть лікуючись... 21 березня. В суботу, 18 березня, наша група проводила суспільнополітичну атестацію. Від парткому були присутні Юрій Іванович Петров та куратор Кирило Яремейович Прик (обидва кандидати наук і обидва з нашої кафедри). А представником від комітету комсомолу до нашої групи потрапив я. Слід сказати прямо, що цей захід пройшов у нас без будь-якої гостроти. Студенти нашої групи, на жаль, виявилися надмірно пасивними. Проте, коли розглядали останнє питання – дачу мені від групи рекомендації в кандидати, всі заактивнішали, хоч я таке питання перед парткомом і не ставив. Ця пропозиція надійшла від Кирила Яремейовича. В нього теж, здається, українські корені. Одноголосно вирішили цю проблему. Друзі мої: Коля Зав’ялов, Женя Павлов і, взагалі, всі мої товариші по групі щиро підтримали мене. Я також вислухав деякі зауваження з боку старших товаришів, особливо нашого куратора за моє переконання, що в комсомолі я вже все зробив. В майбутньому це мені допоможе. 26 березня. Сон мені приснився дивний... Він був солодким і приємним. Галинку бачив я у сні. Вона прийшла до мене такою незвичайною, але

183


надзвичайно красивою і бажаною. Здається, вона була чомусь напівоголеною і здавалась в моїх руках, що ніжно і жадібно обхопили її, незбагненою іскринкою, святою небожителькою Діаною. Я ніс її дорогою щастя. З величезною любов’ю гарячим поглядом я охопив всю її, мою Кохану. Шаленством усіх моїх почуттів я силкувався збагнути її божественну красу. О, дівоча красо! Я схиляюся перед тобою. З якою неприхованою любов’ю і насолодою я палким поглядом охопив всю тебе: твої неповторні перси, пахучу зливу твоїх кіс, що дивними самоцвітами спадають на чарівну наготу твоїх плечей, які раз у раз смикались у такті з диханням, життєвою насолодою, напіввідкриті губи, що застигли в жадані поцілунку. Я цілував їх! А згадалось мені, що я пив цілющу воду, що називається щастям – коханням. Вічне кохання!. Не вип’єш усю чудодійну силу і насолоду поцілунку. О, Галинко! Як сонце, ти світила мені в цю незабутню ніч і осліпила мене грайливим і теплим промінням своїх дівочих чар... ... Від цього я прокинувся. Ранок. За вікном вирує весна.. А мені не вистачає тебе, моє дороге сузір’я, моя богине – Галинко!.. 16 квітня. Отримав від Галинки лист, такий по-дівочому теплий, добрий. Вона навіть хвилюється за мене. Я тут же відписав їй. Спасибі, Галю моя, кохана, рідна... Валя, дорога моя сестричка, нарешті також написала. Як хочеться швидше зустрітись з нею, і її сином Русланчиком! Зараз перебуваю в профілакторії нашого інституту. Відпочивати, правда, не доводиться, але мені дуже тут подобається, адже профілакторій ІХТІ є один з найкращих в Росії. Перебуватиму тут до шостого травня, а незабаром мій день народження! 20 квітня. Ну от і “розпечатав” я нарешті свій третій десяток. Вже двадцять років прожив. Тільки подумати – двадцять років! А що зробив я за цих два десятиріччя? Щасливе пригодницьке дитинство, школа, золота медаль, інститут, комсомольський активіст... По життєвому – звучить тро-

184


хи рідко, проте скільки різних переживань, жагучих мрій, незбагненних прагнень криється за цими словами. Не завжди мені було легко, а якщо і було коли легко, то це, мабуть давалось нелегко! Не приховую, але я досяг в деякій мірі набагато більше в життєвому відношенні, ніж мої ровесники – друзі. Як ніколи раніше, тільки зараз по-справжньому зрозумів, що життя – боротьба. Боротьба нелегка, на собі відчув. Треба вміти правильно спрямовувати свої сили на поставлену перед собою мету. Інакше залишишся переможеним. Для мене – це трагедія! Для того, щоб робити корисне на Землі, потрібно добре знати життя, людину. Глибоко в моїй свідомості криється думка, що життя знаю мало, хоч бачив багато, навчився немало. Мені поки-що не вистачає життєвої мудрості. На мій погляд, це дуже важливо. На власні очі побачив, але ще не переконаний, що вона дається людині природою. Треба вчитися жити. Я намагаюсь. Нажаль, тільки хай це не буде в образу івановцям, людей, в яких можна було б дечого повчитись, мало. Основна маса, як тут прозивають людей, “простофіля”. Переважно безтурботні, “безшабашні” люди, проте кришталево чесні, прямолінійні та відверті. Хочеться на Батьківщину! Цей інтервал життя між двадцятьма і тридцятьма роками треба спрямувати на розв’язання багатьох проблем... А їх – дуже багато!.. 11 травня. Третій курс вже майже закінчився. Залишилась тільки сесія – саме головне. Дуже хвилююсь, адже я з відомої причини трохи відстав від моїх товаришів по навчанню. Думаю, що сесія пройде на високому рівні, адже я працював з подвоєною енергією. Бажано “четвірок” не отримувати. Щось давно не має листа від Галинки. Мабуть, тому, що я забув їй відписати. Хай вибачить моя Галинка, але часу зовсім не вистачає. 13 червня. Ура! Я четвертокурсник! Сесія і всі труднощі, що зустрічались мені в цьому навчальному році, подолав... Я на Батьківщині! Ввечері їздив до Галинки. Нажаль, її не застав дома. Проте я був безмірно

185


ощасливлений зустріччю з Танею – сестрою Галі. А Галинку я надіюсь зустріти найближчим часом. Я чекаю цієї хвилини з нетерпінням... 2 липня. Третя цілина! Почалася вдало. Трохи намучився в дорозі. Все-таки три дні добирався до Теренсаю Оренбурзької області. Женя Павлов – квартир’єр – зустрів нас добре. Живемо в інтернаті. На рідкість, бо на цілинах часто буває по-іншому, чисто в кімнатах. Вже й приступили до роботи. Зводитимемо панельні будинки – двоквартирні. Працювати доводиться вдвоє більше, ніж інші бійці. Адже я –комісар! “Вибивати”, виписувати і турбуватись за все і за всіх – мій обов’язок. Взагалі, хоч і важко, але мені тут подобається. Ну, на все добре на третій цілині! 5 липня. Перед очима Галинка, її зажурений вираз обличчя на пероні Івановської залізниці. Чим більше часу проходить від того дня, тим більше зростає у мене почуття до неї. Здається, розцілував би її, мою кохану, якби була поруч. Я цілую її уві сні, знемагаю від любовної муки... Турбуюсь найбільше за її вступні іспити. Щасти тобі, моя Галю!.. 15 липня. Чверть цілини вже пройшла!.. З роботою не завжди добре: інколи стоїмо через нестачу матеріалів. Проте хлопці не падають духом. Троє удостоїлися подяки за хорошу працю. А сьогодні після роботи святкували день Ангела нашому лікарю Олі. 31 липня. Одна половина цілини вже пройшла!.. Хлопці працюють з піднесенням. Побудували вже три будинки. Залишилось ще два. На днях їздив в другу бригаду нашого будівельного загону. Мене там, як комісара, прийняли добре. Там також справи непогані. 9 серпня. Галинка вступила! Любий мій студент. Як я переживав за тебе, як чекав твоїх телеграм. Тепер все позаду. Мені хочеться бачити тебе, ніжно цілувати, сказати те “люблю”, яке я тобі не промовляв, яке будить в тобі іскорку недовіри до мого кохання. Я люблю твою дівочу гордість і найщиріші почуття до мене. Доля посміхається нам своїм теплом і щастям. Спасибі долі і тобі, моя кохана!

186


13 серпня. Третій день будівельника зустрічаю на цілині. Їздили в другу бригаду. Там знайшли славну місцину з річкою, з кам’янистим хребтом гір, де ми і приземлились. Наловили багато раків, правда, вогнища не було, але було весело. Купались, боролись, грались, танцювали, співали... Сфотографувались на пам’ять. Ніби й все... 27 серпня. Останній день цілини! Як приємно усвідомлювати, що і третя цілина позаду. Спробую в декількох словах охарактеризувати минулий трудовий семестр. Це було прекрасне, спекотне, трудове літо, що надовго запам’ятається. Я був – комісар загону! Від мене багато чого залежало в загоні. І як мені тепер хочеться зізнатися собі, що робив я все непогано. А скільки за цей час анекдотів, смішних історій і пригод... Я думаю, що і мені, і хлопцям ця цілина дасть дуже багато. Доводиться шкодувати тільки, що вона в мене, напевно остання. Далі вже переддипломна практика, диплом і ... інженер! Ну, звичайно ж, хотілося б на наступний рік поїхати командиром. Думаю, що справився б. Але такий задум, нажаль, може бути нереальним... 30 серпня. В поїзді, здається ще не писав. Поїзд Орськ-Москва. Станція – Ряжськ-1. Десь в цих місцях народився командир нашого загону Олег Кравченко. Скучно. Хочеться швидше в Іваново і додому!.. Отже, двічі я вже побував у диких Орських степах. Працював, як проклятий. На грані зриву. Щоправда, не тільки я. Іншим хлопцям, незагартованим тяжкою працею, було ще важче. Деякі з них не витримували, поверталися в Іваново. А я тихо і вперто ніс свій важкий хрест... ...Ловлю себе на думці, що колись саме в цих місцях майже 10 років томився в неволі ангел-хранитель України – наш геніальний Тарас. І “Кобзар” тут став писати тишком-нишком. Як я глибоко розумію і поважаю Тараса Григоровича. Безталанні ми люди. Зла доля закинула нас далеко від коханої України.

187


“В неволі тяжко, хоча й волі, Сказать по правді, не було. Та, все-таки, якось жилось...” Страшенно хочеться додому. Нічого нам, українцям, робити в Росії. Нас дома чекають справи. За нами, за блудними синами, скучає матінкаУкраїна. “Холоне серце, як згадаю, Що не в Украйні поховають, Що не в Україні буду жить, Людей і господа любить.” Я пригадав ці слова, коли в цій казахській напівпустині, в Оренбурзькому голому степу я був на волосині від смерті, коли ніс через прерію бійцям СБЗ “Прометей-78” зароблені нами гроші від районного центру Адамівки до Теренсаю, де квартирувалися мої бійці, і мене наздоганяв автомобіль з підозрілими людьми... Дякувати Богу, все обійшлося. Проте цей епізод мого життя викарбувався тяжким спомином у моєму серці. ...Я переконаний, що станеться той благословенний час, коли наша свята Україна збере до купи своїх розкиданих по світу дітей і вони ще прислужаться своїй Матері. Буде, неодмінно буде наша Вітчизна багата і щаслива! Ми вже пройшли найважчі випробування. А зараз: “Свою Україну любіть, Любіть її...Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї господа моліть!” З поеми “В казематі”. Т.Шевченко 29 вересня. Коротко хочеться написати про те, що було у мене в цьому місяці. Їздив до Галинки в Пучеж. Я безмежно вдячний цій неповторній зустрічі. Кохана явно чекала мене, що і приємно. Я цілував її, гладив її чоло, руки... Це було те високе піднесення моєї душі, моїх незбагнених

188


поривів, що возвеличували мене, ощасливили, духовно збагатили. О, Галинко! Як потрібна ти мені зараз, така рідна, така добра і любима мною людина. Я сиджу в гуртожитській кімнаті, а мені не вистачає тебе, моя кохана, і тільки уява моя все пестить твої прекрасні дівочі обриси. 4 жовтня. Знов-і-знову Галя... Люба моя трудівниця! Коли ж ти приїдеш? Я чекаю тебе, не дочекаюсь! Мрійливо притуляюсь до вуст твоїх. Яка насолода, яка радість! Галинка, Галя, Галюня, Галченятко моє кохане! Ти навіки моя... 18 жовтня. Побував недавно в Ленінграді та Валаамі-острові, що в Балтійському морі. Це була туристська поїздка, якою мене нагородив обком комсомолу за останню цілину. Дійсно, по праву місто СанктПетербург називають Північною Венецією. О неперевершена краса його петровської старовини! Петропавловська фортеця, Ермітаж, Казанський та Ісакіївський собори, Кунсткамера, Петродворєц, прекрасні палаци Павла та Катерини, що знаходяться в Павлово та Пушкіні. Його здавалося би нескінчений, повнолюдний і рівний, як струна, Невський проспект, площі, пам’ятники, крейсер “Аврора”. А Нева! Скільки води несе ця багатоводна ріка, довжина якої всього декілька десятків кілометрів. А які неповторні ансамблі чисельних мостів, що перетинають Неву. Треба бачити і навік запам’ятати хвилюючу картину, коли розходяться мости. Не можна також і забути ті страшні 900 днів і ночей, які написані в історії кров’ю мужніх ленінградців. Траур і шепіт дерев на Пискарьовському кладовищі... Зворушливий лист Тані Савічевої... Хвилина мовчання... Спасибі Вам, мужні захисники, дорогі ленінградці! Батьківщина ніколи не забуде Ваш Подвиг... Можна багато писати про незабутні враження, що залишаться від побачення з Ленінградом. Але для цього треба написати цілу поему, що поки-що не в моїх силах. Може, й просто немає можливості. Треба також завжди пам’ятати, що ця краса стала можливою завдяки життю сотень ти-

189


сяч закатованих і згноєних українців, що створювали місто на Неві, святі кісточки яких вічно залишатимуться в холодній Північній землі... 28 жовтня. В Колі Зав’ялова, мого доброго друга, з яким разом вчимось, разом пройшли величні цілинні дороги, було весілля. Він запросив мене старшим свідком до себе, або, як тут говорять – “тамадою” – людина, яка веде або іншими словами – керує весіллям. Торжество було розкішним, багатим і веселим. Весілля я вів, видно, непогано, коли Коля дуже дякував мені. І так, ленінський стипендіат Микола Зав’ялов, а мій кровний товариш, тепер вже сімейна людина. Побажання мої (крім всього найкращого) Колі – “не руби с плеча”, а Свєті – “пили, но знай меру”... 17 листопада. Були з Галинкою сьогодні в кіно. Дивилися фільм “Єдінственная”. Як і Галинку, мене фільм глибоко вразив. Сюжет фільму полягає у відношеннях молодих людей, які щиро кохають одне одного, але незабаром розводяться. Причина такого різкого повороту в їхньому житті, напевно, все-таки через “прекрасну половину”, хоч і її чоловікові потрібно було розібратись “по-мужськи” в тому, що трапилось. Проте я засуджую, в кінці кінців, її, через прагнення позакулісних насолод. Отже, якщо кохаєш, то повинен бути до кінця відданим людині свого серця, яку обрав на все життя... 5 грудня. Недавно прочитав книги “Мала земля”, “Відродження” та “Цілина”. Я дуже вдячний, зокрема і 18 армії, яка входила до складу 1-го Українського фронту за визволення нашого любимого Поділля. Більше того, в моєму селі Кропивна і сусідньому Ступнику тривалий час стояла передова і штаб одного з підрозділів 18 армії, в якому, можливо, і був тоді політрук полковник Брежнєв. Недалеко від нашого села, біля “перехресни” стоїть величний монумент на честь визволителів. Весь цей прекрасний край фашистськими палачами був перетворений в попіл та розвалини. В Ступнику, наприклад, за винятком двох хатів було зруйноване все село дотла. Але як прекрасна сонячна квітка, що спалахнула чарівністю і ненагля-

190


дністю після суворої зими, так невпізнанно змінилась наша Вінницька земля сьогодні. В цьому є і Ваша частка. Спасибі Вам, мужні гвардійці Українського фронту! Надзвичайно близька моєму серцю книга “Цілина”. Як добре я розумію її автора. Невільно згадуються свої цілини. Безмежні простори, палюче сонце, гарячі казахстанські вітри, студентський будівельний загін. Зі світлими маяками в моєму житті я порівнюю “Прометей-76” та “Прометей78”. Це моя юність! Це – моя гордість! 26 грудня. Коли не бачу Галі декілька днів, мені здається, що ціла вічність. З її приходом завжди з’являється тепло, усмішка, радість. В цей час вона незвичайна: з морозу щоки рожеві, дихання збуджене, піднесений настрій. Здається, сама зимова казка завітала до нас. Здрастуй, Галинко! 18 січня (1979 рік). Давно не писав. Напевно, треба ввести спеціальну рубрику – “Давно не писав...” Часу зовсім немає. Йдуть екзамени. Три екзамени здав на п’ятірки. Здається, сесія ніби-то і не зовсім важка, проте в деканаті зробили так, що від екзамену до екзамену дається тільки три дні. А за три дні цілу дисципліну, як відомо, вивчити повністю майже неможливо. Але студенти – народ завзятий і наполегливий, особливо в сесію (жаль, що їх не супроводжує така наполегливість і завзятість відносно роботи в семестрі). І тим не менше. До речі, студенти дуже заздрі на хороші оцінки. Приведу приклад. Один викладач після прийому екзаменів у студентів групи 4-19 (до речі, також вакуумники, паралельна група) вийшов в коридор, витер спітніле чоло і сказав: “Це – не студенти. Це – чорти якісь, це ... звірі...” Так воно і є насправді. Різними шляхами студенти в сесію укорочують життєвій вік своїх викладачів. Візьмемо, наприклад, Шуру Анікіна з нашої групи. Він поки не отримає своєї четвірки, до тих пір не вийде з аудиторії. В цей час він дуже вдало застосовує випробуваний арсенал своєї хитрої натури. Буває й по-іншому. Щоб досягти своєї мети – отримати потрібну оцінку (а студенти ще зарання так і кажуть: “Мені б то-

191


несеньку трійочку, або – четвірку”), студентська ватага сміливо витягує на екзамені сховані в найрізноманітніші місця своєї одежі (в останній час в окремих місцях потертої – це є мода!) “бомби”, “підкладухи”, “шпори” і т. д. В багатьох випадках (а це залежить від “сноровки” викладачаекзаменатора) вони за це поплатяться гірким розчаруванням, іноді й слізьми. І навіть відносно таких прийомів екзаменатор залишається непідступним. Що ж, вища освіта не дається легко. Подумайте самі, якщо, припустимо, не зовсім вчив протягом семестру, то чого варте вивчити двадцять п’ять лекцій за три дні перед іспитом!.. Так народжуються і мужніє майбутній інженер... 8 лютого. Приїхав додому на канікули. Правда, тут мені довго не довелось бути. Зразу ж в Івано-Франківськ, до дядька Миколи на його запрошення. В Івано-Франківську снігу немає, зовсім сухо. Люди одягнені по-осінньому. У всьому відчувається дихання Карпат. Перебуваючи на Гуцульщині, я багато хвилювався за Галинку, трохи боявся за її екзамени, але, як завжди, вірив у її розум і волю. І не помилився. 6 березня. На днях мене рекомендовано в Зональний штаб студентських будівельних загонів. Буду комісаром. Обов’язків – безліч! Тридцять шість будівельних загонів в інституті. І всім треба, як кажуть, дати раду. Багато командирів і комісарів ідуть на цілину удруге, а то і вперше. Це значить, що досвіду в них ще небагато. Але треба надіятись, що все буде гаразд. Адже попереду ще навчання командного складу. Проте, відверто говорячи, навчання повинно бути, все-таки, на першому плані, – я маю на увазі – моє навчання в інституті... 8 березня. Що таке щастя? Щастя, це коли ти бачиш голубе небо над тобою, щастя, коли тобі всміхається радісне і щасливе дитя, щастя своєї професії... А найбільше щастя для людини – в чому воно? Чи не в тому, що ти маєш безмірне щастя і можливість жити серед людей, творити, трудитись на радість людям і собі, а ще кохати. Кохати –

192


велике почуття, дане людині природою. І природа потрудилась, щоб ця родзинка духовного світу людей творилась кожним по-своєму. Я щаслива людина, бо маю безмірне щастя глибоко кохати мою Галинку!.. В чому воно кохання? Ні, по суті на це запитання, як і на запитання: “Що таке життя?” дати відповідь неможливо. Здається, що всі закохані на Землі всім своїм єством тягнуться до цієї відповіді, як і все людство всім своїм існуванням намагається розгадати смисл життя. Але тут може бути парадокс. Чому Ромео і Джульєтта, будучи в зеніті найвищого почуття великого кохання не визначили його формулу. Звичайно, Ви скажете, що вони не були математиками. Це так... Чи візьмемо великих філософів: Сковороду, Софокла, Геракліта, Гегеля і Фейєрбаха... Проте крім формули, що “життя є спосіб існування білкових тіл...” ще не знайшлося людини, котра б твердо і переконливо вивела ідею життя. Ці слова наводяться, звичайно не тому, що жити не треба, коли не знаєш смислу життя, не відчув кохання. Ні, я порівнюю цими словами те, що і кохання в такій же мірі не розгадане, як і життя. А тому воно, напевно, таке і глибоке, і безмірно прекрасне, як і життя, почуття... Кохання!.. Велика духовна категорія, що є незбагненною для багатьох поколінь. Зрозуміло, що життя і кохання в широкому смислі можна порівняти з двома філософськими категоріями – загальне і конкретне, коли конкретне входить до складу загального. Звичайно, що кохання без життя існувати не може. А життя без кохання?!. Без кохання не може бути справжнього життя, хоч і існування живого світу можливе і без кохання. Але це вже буде не життя, а дійсно “спосіб існування білкових тіл...”. Значить, кохання творить і життя, і первинне кохання? Ні. Кохання творить справжнє життя, але життя, все-таки, – основа всьому. Вони існують в гармонійному єднанні, в повному взаємозв’язку. Але ж на зорі існування живого світу життя було первинне. Про кохання на той час і мови не було. Тоді

193


було тільки життя, сьогодні – життя плюс кохання. В сумі це, напевно, дає щастя, людське щастя – велику Любов... 2 квітня. Тільки-що приїхав з Казані – столиці Татарії. Там проводилось навчання командного складу зональних штабів Нечорноземних областей Росії. Багато побачив цікавого. Казань – старовинне мільйонне місто. Також відвідали Казанський університет. Жили в молодіжному центрі. Гарне місце для відпочинку молоді. Найбільше мені сподобався дискоклуб. Справжній відпочинок! 17 квітня. Незабаром поїду додому. Перше травня святкуватиму дома. Галюня моя дуже скучає по дому. Дома дійсно зараз хороше: тепле сонце, зеленіє трава. Справжній рай! 19 квітня. День мого народження. Двадцять один рік! Друзі поздоровили мене, але саме головне поздоровлення – від коханої. Я себе зараз почуваю, як ніколи, бадьорим. Від того, що в мене є кохана людина, Галинка, в серці моєму горить вогонь юності. Я безмежно щасливий. 22 травня. Згадується поїздка додому на травневі свята. Здається, це було зовсім недавно, а пройшло вже двадцять днів. Дуже багато вражень. Я навіть побував на цвинтарі, побачив, як проходять релігійні свята зараз. Вся картина проводів була наповнена теплом і сонцем. Зустрівся з багатьма моїми друзями, знайомими, родичами. Враження неповторні! 27 червня. Кохане моє Галченятко! Сиджу зараз на березі Волги. Хвилі шумлять, б’ються об камінь, піняться. Небо чисте, проте злегка повіває невеликий вітерець і тому Волга така неспокійна. Там, далеко на середині ріки, коливається маяк. Одинокий рибак у своєму човні, наче завмер, несе разом з хвилями смуток на душу. Раптом в це шепотіння хвиль вклинюється звук катера і швидко зникає. Ген-ген, далеко на горизонті ріки, з’явилась величезна баржа, як одинокий острів – горда і могутня. Повільно наближається, проходить повз, а потім якось непомітно зникає, як одинока думка.

194


В цей час над хвилями багато чайок. Гарний політ цієї пташки. Годинами можна було б спостерігати за їх польотом. Ширяють над хвилями, вистежуючи здобич, різко падають, знову піднімаються ввись, деякий час на розпростертих крилах ніби зупиняються, застигають і ... знову летять геть. Місцеві жителі розповідають, що не солодко чайкам приходиться інколи, особливо ранньої весни. Лід в той час ламається, Волга виходить із берегів і розпочинається навігація. Але буває і так, що і в навігацію лютий мороз, знову сковує кригу. Бідні чайки! Тоді вони намагаються продовбати тонку кригу, їм це не вдається і вони жалібно і голодно кричать. Приходять на допомогу люди. Кидають на кригу їжу, збираючи таким чином біля себе цілі зграї голодних птахів... ... Волга стає трохи спокійнішою. Сонце повільно зникає, залишаючи після себе рожевий слід. Смеркає. Страшно кусаються комарі. Чують тепло людини, як тільки починає приходити на ріку прохолода і стелитись сивий туман... ... Біля мене немає тебе, моя Галюся. Взяв би тебе таку теплу і кохану людину, пригорнув би до грудей і цілував би до півночі під шепіт хвиль... 28 червня. На світ з’явилась нова людина: наша класна керівниця, як мені відомо, стала матір’ю. Щасти їй! Закінчуються рядки щоденника в цьому першому зошиті. І як я передбачав на початку цього щоденника, що він залишить в мені “щось корисне і незабутнє”. Дійсно так. Він допоміг мені віднайти себе, зробити аналіз своїх помилок, просто, читаючи, згадати минуле. Саме головне, чим наділяю я цей щоденник в тому, що він мені допоміг відкрити для себе кохану людину. Галинка читала його і, звичайно, це в деякій мірі дало їй змогу ближче пізнати і зрозуміти мене.Цей зошит для мене, як одухотворена істота. Жаль розлучатись з ним. Він за цих декілька років побував зі мною

195


у Вінниці, Іваново, Золотому Кільці, Карпатах, на Волзі, Оренбургщині, в Казахстані, Казані, Москві та Ленінграді, Києві та Івано-Франківську, скрізь, куди доля закидала його автора. До нових зустрічей, щоденнику! 14 липня. На даний час працюю в місті Кінешма, що розташоване на Волзі. Мій обов’язок – комісар Зонального будівельного студентського загону Івановського хіміко-технологічного інституту. Штаб наш – в райвиконкомі, прямо в центрі Кінешми. Маю можливість часто бувати в місцях дислокації наших загонів, де доводиться спостерігати як працюють студенти в третьому трудовому семестрі на будовах Нечорнозем’я. Крім спостережень, в мої права входять: попередження, розпорядження, нагородження, різні перевірки, організація усіляких суспільно-політичних та інших заходів тощо. У вільний час ми з хлопцями – керівним складом СБЗ ходимо на Волгу. Після гарячого трудового дня купатись – благодать! Правда, вільного часу зараз в нас небагато тому, що недавно тільки почалась цілинна епопея і перші дні для нас обходяться багатьма поїздками, де працюють загони. Недавно Галинка відправилась з загоном “Любава” в Астраханську область. Тільки сьогодні отримав від неї телеграму: “Доїхала і влаштувалась добре...”. Надіюсь, що все в неї буде гаразд. 18 липня. Зараз сиджу черговим в штабі. Думаю про Галинку. Миле моє Галченятко, як я скучаю за тобою! Як в тебе справи, що нового? О, як же ти далеко від мене! Ти собі не можеш уявити, як за тридев’ять земель. Цілий тиждень місця собі не знаходжу. Коли від тебе вже буде лист? А я спортом займаюсь. Зміцнюю свої м’язи. Приїдеш з цілини, а я тебе буду зустрічати. Ти на пероні з вагона впадеш мені на руки і тоді я тебе не випущу. Опинишся в “залізних” обіймах! Аякже, я ж спортом займаюсь.

196


20 липня. Отримав від Галюсі лист. Багато дуже переді мною вибачається. Смішне моє Галченятко! Зразу ж “одним махом” відписав. Знала б вона, як я її люблю... Тільки речень ніяк не можу знайти підходящих. Дивився на карту. Селище Тобола. Кілометрів сто від Каспійського моря. Як далеко! Ну, нічого. Хай не падає духом, а сама зрозуміє, що таке студентський загін. За два місяці Галинка приїде “змужнілою”, засмаглою... 22 липня. Мене надрукували в Кінешемській районній газеті. Я писав про студентські загони. На передовій статті! Треба ще налагодити справу з фотографуванням студентського цілинного будівництва. 27 липня. Отримав лист від Галі. Вона вже встигла обпекти на сонці ноги. Важко їй, напевно, перші дні, але нічого – хай мужніє. Буде більше мене розуміти, коли розповідатиму про мої цілинні епопеї, а то весь час сміялася, коли я казав, що це трохи важко. Дуже скучаю за Галинкою. Коли ми будемо разом?!. 4 серпня. Все ніяк не можу відписати моїй Галинці – зовсім часу немає, а ще цей прикрий випадок в студентському загоні з підлітком. Вчора отримав від неї лист. Пише, що дуже скучає, нестерпно спекотно і не вистачає води, щоб помитись. Уявляю! Галиночка моя приїде як негренятко. Ще небагато залишилось – трохи більше трьох тижнів. Галюня моя до мене часто приходить в сон. Я багато думаю про неї, переживаю. Я не можу собі уявити, яка вона зараз. Просто уява не може повністю охопити її чарівну постать, таку солодку її дівочу наготу. 6 серпня. Вчора проводили фестиваль політичної пісні студентських будівельних загонів ІХТІ. День вдався на славу, було дуже людно. Концерт, здається, всім сподобався. Після фестивалю дивилися футбол між кінешемським “Волжаніном” та збірною Радянського Союзу (ветерани). Майстерність взяла верх над молодістю. 11 серпня. Завтра день будівельника. Вже четвертий раз зустрічатиму я його на цілині. Був вчора в СБЗ “Кварц”. Побачив всіх наших хлопців.

197


Вони вже закінчили практику. Якщо з будівництвом так справи будуть продовжуватись, то результатів слід чекати непоганих. Вони будують свиноферму від 1-ої Кінешемської фабрики. Мав тривалу бесіду з Колею Зав’яловим. Коля – командир загону з “моєї подачі”. Син його росте славно. Йому якраз завтра два місяці, тому з такого приводу Коля запросив мене до ресторану. Зав’ялов мені пообіцяв деяку літературу, яку просто в нас важко знайти. Це книги американського та німецького авторів про молоду сім’ю та про виховання дітей. Коля з Свєтою з них отримали величезну інформацію. Жаль, що в нас з дитинства не виховується культура статевих відносин. В цьому смислі, у нас більшість молодих людей просто походять на неосвічених дикунів. Тому часто така стихія приносить тільки горе, або принаймні, невдоволеність. Щоб відносини між молодими людьми направити в правильне русло, то однієї любові може бути мало. Тут в такому випадку, вимагаються ще і глибокі знання психології жінки, анатомії її природних циклів. І ще, в нас чомусь, на жаль, вважається так, що статеві відносини – це огидно і некрасиво. Ні. Це природно. І тому, особливо від старшого покоління, в нас передаються відносно статі сором’язливість і навіть дикість. Мені здається, що правильно роблять в тих країнах, де такі речі вивчаються з дитинства. Звичайно, в хорошому розумінні цих слів. І я думаю, що пора вже в нашій шкільній програмі мати окремий предмет про фізіологію стосунків, молоду сім’ю, взаємовідносини з батьками і таке інше. Від мого коханого Галченятка отримав лист з двома фотографіями. Пише, що в неї все добре. Приїде числа 29 серпня в Іваново. 15 серпня. Поїзд – Кінешма-Іваново. Хочеться спати, адже виїхали рано. Сьогодні нас збирають в обласному штабі. Їдемо разом з Зав’яловим. В нього, здається, все добре. Це я дізнався з листа його комісара. По обидві сторони від вагона тягнеться ліс. Трохи суворий – скоро осінь. Тільки ласкаві промені сонця звеселяють його ранішній вигляд.

198


Я сьогодні довго уві сні бачив мою Галю... 19 серпня. Був в Іваново. Лукащуки вже приїхали з України. Наївся грушок, яблук, слив та ще там різної всячини. Сьогодні чи завтра напишу Галюні останній лист, бо пізніше вже мої листи її не застануть, адже вона виїжджає з Астрахані 27 серпня. Чекаю, як Бога. Залишається мені тільки відпроситись для поїздки додому. 28 серпня. За вікном ллє дощ. В кімнаті я один. Хлопці всі роз’їхались в особистих справах: Серьожа в Пучежі зі студентами, Володя і Міша в Іваново, Льоша поїхав здавати машину, а Саша – в тещі, тут, в Кінешмі. Незабаром і я поїду, тільки вже додому. Галинка завтра вже буде в Києві. Жаль, що я її не можу зустріти. Страшенно скучаю за нею. Я відправлюсь числа 2-3 вересня. Точно ще не знаю. Сьогодні робив фотографії. Здається вдались. Скоро, зовсім скоро, буду вдома!.. 7 вересня. Сьогодні моїй Галюні цілих двадцять один! Скоріше б до неї. Вона, звичайно, чекає мене. 20 вересня. Цілі канікули пробув вдома, а писати вже ніяк зібратись не міг. Напевно тому, що дуже багато було різних вражень. Незабутні зустрічі з Галинкою! Потім – щедрі дари золотої осені, а вона цього року дійсно у нас золота... Наївся за весь час перебування вдома яблук, груш, слив, горіхів... Запас вітамінів на цілий рік! Завтра їду в Іваново. Жаль, що не разом з Галинкою. Отримав вчора повістку, щоб до 25 вересня прибути на військову кафедру. В Іваново буду чекати зустрічі з Галинкою на початку жовтня. 6 жовтня. Чого ж ти не їдеш, кохана моя!? Не можу дочекатися тебе, рідна Остапчучко. Що трапилось? Я просто вже мучуся без тебе, моя чарівнице... Разів з п’ятнадцять вже дзвонив на квартиру, а тебе немає. Мабуть, і хазяйці набрид із дзвінками... Галюсю, я кохаю тебе. Ти глибоко ввійшла в моє серце. Здається, світ мені був би немилий, коли б ти була не

199


моєю. Приїдеш, то зацілую, щоб знала як затримуватися. Знаєш же дуже, як я чекаю тебе. 12 листопада. Більше місяця не брався “за перо”. Вражень багато. В цей проміжок часу перебував в профілакторії. На жовтневі свята приїжджали Дарвіни. Святкували всі разом у Лукащуків. Галя дуже скучає по дому. Але ще залишилось небагато до сесії, а мені вчитися залишилось місяць всього. Незабаром з цього приводу будуть заповнені ресторани п’ятикурсниками. В Женьки Павлова народилася донька. Мабуть, Танею назвуть. В нашій групі вже нараховується більше десяти дітей. Вважай, цілі дитячі ясла. І найбільший внесок в “будівництво цього закладу” внесли Петров Валік та Іванова Свєта – по двоє. З Галинкою додому поїдемо десь на початку лютого. 25 листопада. По радіо виконує “Надєжду” Анна Герман , а я цілий день повторюю “кінетику” з першого курсу, адже моя дипломна робота якраз випадає на цю область знань. Чим ближче до закінчення інституту, тим більше роботи. Видно, я залишусь після закінчення в інституті ще на деякий час. 21 грудня. Сьогодні останній дзвінок для нас – п’ятикурсників! Ну, нарешті дочекались ми цього дня. Закінчилось навчання. Попереду дипломна робота. Правда, спочатку потрібно здати останню сесію. Забіжу вперед і скажу, що це вже не страшно. І згадується мені зараз перша сесія і перший екзамен – екзамен з вищої математики. Як давно це було! На нас зараз всі дивляться з заздрістю – які щасливі. Це ті, кому до цього дня ще далеко. Що ж, дерзайте! 30 січня (1980 рік). Цілий січень не писав. А написати є про що. Поперше: чудово ми з Галинкою зустріли Новий рік, по-друге: в мене, як і передбачав, успішно закінчилась остання моя сесія. Незабаром додому. Галинка вже сьогодні скучає. Я вже почав працювати над дипломною...

200


25 квітня. Ще зі мною так ніколи не траплялось, щоб так довго не писав. Аж жаль стало оцей самотній зошит, котрий пролежав “без діла” близько трьох місяців. Що ж, треба виправляти помилку. З кінця січня працюю над дипломною науковою роботою. Тема моєї праці: “Дослідження кінетики швидких хімічних реакцій”. Виконую роботу на американській кінетичній установці фірми “Durrum”. Експеримент вдається дуже важко. Кінетична крива менш полога, яку слід було б чекати, а це значить, що константа швидкості реакції отримується близько десяти. Потрібно, щоб була не менше 12,5 лּмоль-1ּсек-1 при 18º С у відповідних калібрувальних розчинах. Дослідження виконується за методом зупиненого струменю. До захисту залишається дуже мало часу, а виконати обсяг робіт доведеться дуже великий. Зовсім недавно в нас, “вакуумників”, був розподіл. Я залишився поки-що в інституті на кафедрі неорганічної хімії, а ким – ще невідомо. Ректор Геннадій Олексійович Крєстов, людина, що зробила для мене стільки багато добра, збирається залишити мене в Іваново для науки. Галинка завтра їде на травневі свята додому. Щаслива! Побачиться зі всіма. І взагалі... Зустріч з Батьківщиною! Годі, в таку приємну для себе лірику вдаватись не буду. 2 травня. Зовсім недавно моя Галинка поїхала додому. Пройшло всього декілька днів, а, здається, що не бачився з нею цілу вічність. Та ще й до цієї нудьги і такого настрою приєднується самотність... В гуртожитку нікого, всі роз’їхались по домах. В чотирьох стінах, як в неволі. Я її так кохаю, мою милу Галинку. Раніше я думати не міг, що розлука така важка і гнітюча, а думи про кохану такі милі і солодкі. Перед очима моє миле Галченятко, а в серці, що заповнене від краю до краю тільки нею, радісний щем... Вона просто затьмарила все і всіх; вона неповторна, як сама природа; вона моя Велика Любов; вона – моє Щастя. Мені так зараз її не вистачає. Все віддав би, аби тільки вона зараз, в цей час, коли пишу, відкрила

201


двері моєї кімнати... сіла до мене на коліна.. Здається, що не відпустив би її саму ніколи і нікуди... Потім закружляв би її в радісному вихорі... Більш не можу без неї. Вона – моя Доля! 4 травня. Сьогодні вночі на поїзді приїжджає Галинка. Як я радий! Вже не можу дочекатись її. 9 червня. П’ять років – як один день. Закінчилось моє навчання в Івановському хіміко-технологічному інституті. Сьогодні був мій перший захист дипломного проекту. Захистився добре. Одразу ж я, Коля Зав’ялов та Валера Вандишев – мої справжні друзі, виїжджаємо підзаробити на будівництво сінажної траншеї недалеко від Іваново. Працюватимемо днів десять-п’ятнадцять. Це буде гарною підготовкою до виїзду у військовопольовий табір під місто Кінешму. І знову Кінешма... як в минулому році. Нас чекає три місяці бойової виучки. Наводжу прізвища моїх російських друзів-одногрупників, з якими разом вчилися і отримували у 1980 році дипломи інженерів-хіміківтехнологів: Павлов Женя, Земляков Андрій, Зав’ялов Коля, Варенцова Наташа, Петров Валік, Дроздовський Женя, Єрусов Женя (староста), Каратаєва Таня, Жильцова Люда, Демидович Наташа, Зав’ялова Світлана, Масліков Сергій, Черняєва Люба, Ладік Рая, Алімова Валя, Агапова Маша, Іванова Світлана, Зайцева Люба, Анікін Саша, Михєєв Сергій, Наруліна Соня, Майорова Надя, Щолокова Таня, Єпішина Галя, Душаніна Галя ну і, звичайно, українець Василь Петрук. 5 липня. От я і в таборі. Живемо в палатках – по відділенню в кожній. Нам повезло. В нашому відділенні майже всі наші хлопці з інститутської групи: Коля Зав’ялов, Женя Павлов, Сергій Михеєв, Сергій Масліков, Андрій Земляков... Перші дні приходилося попотіти. Зранку і до вечора – марші, кроси, стрільби, тактико-спеціальна підготовка, наряди і т. п. А завтра прийматимемо військову присягу на вірність Батьківщині. В мене є гарна дуже фотографія мого батька з фронту, де він зображений по стійці

202


“Струнко”, в пілотці, гімнастьорці, зі значком “Гвардія” на грудях. Зараз я виглядаю майже так, як він тридцять п’ять років тому на фронті. Мені дуже хотілося б сфотографуватися і аналогічну фотографію вислати моєму батькові. Це принесе йому величезну радість – він впізнає себе в своєму синові через такий проміжок часу. А його радість – моя радість... ...Мій батько Григор Михайлович! Дорогий мій родоначальнику! Доля його не жаліла. Голод, “згноєний” в кінці 30-х років десь в Уланові репресований його батько Михайло (це мій талановитий дід, що був художником і надзвичайно гарно грав на багатьох інструментах, зокрема, на флейті), війна, МТС, колгосп... І праця, праця, важка і виснажлива праця... Під час німецької окупації, як молодого хлопця, фашисти декілька разів намагалися заслати його на роботи до Фатерлянду. Проте батько не дався. Його ловили, тяжко били, але він знов-і-знову тікав. Одного разу аж під Козятином втік, проломивши дошки у товарняку, що рухався до Німеччини. Переховуючись і борючись, дочекався наших визволителів і на початку 1944 року пішов на фронт. Важко поранений в ноги розривною кулею. Нагороджений, окрім всього іншого, медаллю “За відвагу”. Вміє робити своїми руками все і цьому мене вчив завжди. А ще казав: “Якщо ти задумав лихий вчинок, то думай, думай, думай... і не роби. А добро роби, не думаючи!” ...Я безмежно горджусь Вами, мій ТАТУ! Є люди з показним патріотизмом, а Ви – справжній патріот! Україна тримається на таких, як Ви! Я волію, щоб Ви були завжди у нас здорові! Спасибі долі, що Ви є у нас такий... 15 липня. Ну от, я вже і справжній солдат більш як два тижні. Був в наряді, а зовсім незабаром будемо нести і караульну службу. Погода погана: весь час мряка, вночі тумани, холодно... Дуже хочу, щоб до мене приїхала Галя. Вона зараз дома, в Україні. Тяжко хочеться додому. Там так гарно, там батько, мама, кохана... “А я в

203


Росії. Домой хочу!”. Скрізь густий ліс, до цього приєднується нудьга. Треба триматись, бо мені бути офіцером. Це так нелегко... 25 липня. ... Вже майже місяць. А завтра до мене має приїхати Галя. Я її так чекаю. Час так довго тягнеться. Здається, ціла вічність. Тим більше, що в минулу суботу я відчув її тепло, цілував її губи, коліна, гладив її пахучі коси та змарніле від багатьох поїздок чоло... 10 серпня. Незабаром я маю йти у відпустку на днів десять. Поїду на своє власне весілля. Служба вже трохи набридла; власне, сіро якось, нудно, але можна миритись... Дуже багато проблем і їх треба негайно вирішувати. 5 вересня. В моєму житті 28 серпня відбулась чи не найважливіша подія. Ми з Галюсечкою побралися. Це, на мій погляд і Галі також, закономірність, яку треба було і чекати. Для себе просто опишу все, як було. Цей день запам’ятається для нас на все життя. Цілий тиждень ми готувались з Галиною до нього: біле плаття, фата, весільні туфлі, квіти, шампанське і все інше, що так необхідне в цей день. А день наш, треба сказати, видався на славу. Четвер... останні хвилини перед від’їздом. На вулиці перед вікном чепуриться “Чайка”, чекаючи молодих, щоб немов на крилах віднести їх до шлюбу. Радісні хвилини. Я знову з хвилюванням і радістю поринаю в цей недавній, але по-свіжому пам’ятний день. Молода, вся немов із срібла, в білому платті неповторна. Вона щаслива, а ще більше щастя бачити її такою. Ми беремося за руки, щоб ніколи більше вже не відпускати їх. Мені здається, що я нікого більше не бачив у ту мить, окрім Неї – моєї рідної подруги життя... Івановський палац наречених. Урочистість і величність, квіти і поздоровлення весільного старости, друзів та рідних, фотографії на пам’ять, м’який дотик руки милої, її безмірне хвилювання і безумовна радість. Здається, що все навкруги співає, возвеличуючи щасливу молоду пару – тепер вже сім’ю. Словами важко висловити все, що було в наш день рівно о два-

204


надцятій годині 28 серпня 1980 року. Хвилююча пам’ять про цей день завжди буде приносити в наші серця радісний щем, тепло і щастя. 9 вересня. Служба йде. Залишилось масла з’їсти ще чотириста грамів і додому. Скучно за Галинкою. Вона зараз, напевно, вдома, але мені чомусь зразу не повідомила, коли доїхала додому, до рідної хати. Чекаю від неї листів, новин і вражень від нашої української золотої осені. Я завжди піднесений і щасливий, коли приходить осінь, від цих дарунків та багатств, що так щиро вона нам дарує. 30 вересня. Ну от і закінчилась моя тримісячна служба. Тепер я вже командир взводу хімічних військ, лейтенант запасу. Приїхали в Іваново. Тут знову ціла гора невідкладних проблем. Ніяк не можу вибратись додому, де не був вже майже рік. А тут ще такі ніжні листи від милої, яка також дуже чекає мене. Думаю, що завтра все буде вирішено і я, врешті-решт, буду мати можливість їхати в Україну, де є моя найдорожча людина Галюсінька! Вона вже бідна змучилась чекати. Пише, що аж схудла. Коли так, ну як не рватися додому. Нічого, Галиночко моя, скоро, зовсім скоро, будемо разом і більше ніколи не будемо розлучатись... Головне, важкі і незабутні студентські роки позаду, а в результаті – омріяна, справжня, добута “потом і кров’ю”, вища освіта!

205


Бригада студентів 18 групи ІХТІ на сільськогосподарських роботах в російській глибинці, Петрук В. перший в другому ряду (1975 р.)

В російському лісі поблизу Іваново на відпочинку (1979 р.)

Студентська група вакуумників біля пам’ятника революціонеру Ф.Афанасьєву, В.Петрук – зліва в першому ряду (Іваново, 1978 р.)

206


Доповідь на науковому семінарі кафедри хімічної технології електровакуумних матеріалів та приладів ІХТІ (1977 р.)

На пероні Івановської залізниці з Галинкою перед від’їздом на цілину (1978 р.)

207


Студентська будівельна бригада під час роботи, Петрук В. у центрі зверху (Теренсай, 1978 р.)

Студентський будівельний загін “Прометей” в День Будівельника, комісар загону Петрук В. у другому ряду третій справа (1978 р.)

208


Курсант Петрук В. на зборах після закінчення військової кафедри ІХТІ (1980 р.)

Батько гвардії-рядовий Петрук Г.М. під час війни (1944 р.)

Курсанти ІХТІ на військово-польових зборах поблизу міста Кінешма, зліва направо: Євген Павлов, Сергій Міхєєв, Сергій Масліков, Андрій Земляков, Василь Петрук, Микола Зав’ялов (1980 р.)

209


З друзями після прибуття в Орськ перед початком цілини, зліва направо: Микола Зав’ялов, Сергій Цвєтков, Валерій Вандишев, Василь Петрук (1976 р.)

Беззмінна трійця друзів на “шабашці” поблизу Іваново, зліва направо – Василь Петрук, Микола Зав’ялов, Валерій Вандишев (1980 р.)

Офіцери запасу на місці приземлення Гагаріна поблизу Саратова, “під ногою” першого космонавта планети (1985 р.)

210


Першокурсник (Іваново, гуртожиток №3 ІХТІ, 1975 р.)

Під час відвідин кімнати №42 гуртожитку №3 ІХТІ, в якій жив п’ять років, через 30 років (Росія, ІДХТУ, 2005 р.)

211


РОЗДІЛ 5 КРУГОВЕРТЬ ЖИТТЯ 8 грудня (1980 рік). Жовтень і листопад зовсім не писав, оскільки було стільки різних змін та вражень, клопотів та біганини, що і не було коли братись за перо. Ну, по-перше: на даний час працюю в Івановському ордена “Знак Пошани” енергетичному інституті, на кафедрі загальної хімії. Записався на здачу двох екзаменів кандидатського мінімуму – з філософії та іноземної мови. Якщо все буде добре, то здаватиму весною обидва. А залишиться ще здати тільки хімію тієї галузі, яку мені доведеться вивчати та розробляти в майбутньому. Робота неважка, але справ різноманітних багато. Галюсечка вивчає фізичну хімію – характерна наука третього курсу. Трохи важкувато, але нічого, вже майже “півінституту” закінчила успішно. Я дуже за неї радий. Тільки вона, мені здається, дуже глибоко все сприймає і більше, ніж треба, хвилюється щодо навчання. В лютому, здається, є можливість поїхати на Батьківщину... А незабаром 1981 рік! 12 лютого (1981 рік). Дійсно, можливість додому поїхати є реальна. В суботу, 14 лютого, я на поїзді їду на Батьківщину. Вже й білет на руках. Галинка недавно поїхала. Вже вдома, напевно. А я тут сам в чотирьох стінах. Як загнаний звір, в цій маленькій кімнаті на сьомому поверсі, місця собі не знаходжу без моєї рідної Галюсі. Я так вже звик до неї, так палко і ніжно люблю її, що навіть і не уявляю собі, що було б, коли б розлука була довгою. А вчора вона мені приснилась. І від того, що її вже декілька днів немає зі мною, чомусь серце аж заболіло. Ніби й цілу вічність не бачився з моєю ніжною, доброю, розумною, милою, рідною, коханою Галюсечкою. Перед очима зараз її образ у вікні вагона поїзда перед від’їздом. Ну, нічого! Скоро і я буду в моїй любимій Україні, разом з моєю Галинкою. 28 червня. В Іваново спека. Кожен день термометр вже довгий час показує за 30ºС... Вся зелена жива природа перетворилась в жовту, навіть

212


не в золоту, як інколи кажуть про осінь. Гнітючий вигляд має зараз трава і дерева. Аж жаль дивитись на ось ці стеблиночки, які так жадібно чекають вологи... Уявляю і знаю, як важко зараз моїй Галі. В ній же б’ється серце маленької людини. Кого нам пошле доля?.. 6 серпня. Через шість років я знову побачив справжні жнива... Наші! Подільські! Багаті! Я можу із впевненістю і гордістю сказати, що більш хвилюючої і красивішої картини, напевно, на Землі немає. Довгий час мені не вдавалося побувати вдома під час збирання врожаю. Канікули студентські випадали якраз на осінь і зиму. І ось, як в дитинстві, я знову пригорнувся до ніжних і теплих колосочків стиглої пшениці... Мені довелося знову проїхатись на комбайні, возити з батьком зерно на колгоспний тік, бачити щасливі заклопотані хліборобські обличчя. Дійсно, це треба тільки бачити і відчути... 25 серпня. У нас народилася дівчинка! Як я люблю дітей! Манюсінька дитинка. Вага – три кілограми 350 грамів, зріст – 55 сантиметрів. Перед нами стоїть величезна відповідальність, адже нам треба виховати справжню людину. І ми з Галиночкою зробимо все, щоб вона була у нас щаслива.. 28 серпня. Сьогодні річниця нашого весілля. Дочку ми вирішили назвати Діаною. Довго думали і вирішили. Причому, це було в передостанній день до народження дочки. Ми з Галиною Дмитрівною ходили в цей день ще в обласну бібліотеку, “перевернули” там безліч літератури, але так і не прийшли до єдиної думки. Схилялися ми до того, щоб назвати дочку Оксаною чи Лесею. Але потім ми чомусь вирішили, що такі імена аж занадто поширені, принаймні, у нас, в Україні, і звучать якось досить звично. Такий варіант ми трохи невпевнено, але усе-таки відхилили. Інша справа – з ім'ям хлопчика. Тут ми взагалі не приходили до єдиної думки. Галя в цьому відношенні пропонувала, по-моєму, зовсім несерйозні варіанти. Я був схильний до того, щоб ім'я було українське, і щоб воно відбивало якусь родову чи сімейну пам'ять. Це були Тарас, як звали мого діда, Богдан чи

213


Роман. Але це було краще, на що ми були здатні. Отже, наші пошуки закінчилися вибором імені Діана. Це моя ініціатива, але мама наша відразу з нею погодилася! Діана – слов'янське ім'я, що означає богиню полювання. Справа в тім, що прізвище, яке носить тепер наша родина, коротке. І необхідно щоб ім'я, по можливості, було з трьома чи чотирма голосними, але не довгим, тому що це нам не подобалося. Наприклад: Олександра. Хоча ми і хотіли назвати дочку ім'ям її прабабусі. Ім'я нам подобається ще і тому, що воно якесь незвичайне і, разом з тим, просте і красиве. Отже, Діана Василівна! 25 червня (1982 рік). Цілий рік не писав. Такого в мене ще не було. Сьогодні моїй доні Дінусі 10 місяців. Я зараз не уявляю, яка вона там, у бабці Тосі і бабці Тасі. За однією рідною людиною скучати важко, за двома – вдвічі. За Галиночкою дуже скучаю. А доцю так хочеться взяти на руки. Чорт би побрав таке ділове життя! Розлука не для мене! Доцю моя, приїду, здається, нікому і ніколи не віддам тебе... 12 липня. На Галинку трохи розсердився за те, що довгенько не пише. Люблю її. Жити без неї не можу. А вона мене не зовсім розуміє. Написала декілька коротких листів і все. Горда і, напевно, хоче віддячити мені за минуле літо, коли вона залишилась тут, в Іваново, одна, а я в той час якраз перебував в Україні. Їй було важко. Здається, мені зараз набагато важче. Переді мною її фотографія. Це все, що біля мене зараз є. Як мені вже набридли ось ці “шабашки”, розлуки... Все віддав би, аби лиш бути всім трьом в цей момент дома. Хлопців, правда, не хочеться підводити. Інколи здається, що вже немає сил так терпіти. Так і хочеться кинути все і поїхати додому. Та ще, як на зло, ці переговори. Два рази замовляю, і Галинка все не з’являється. По ночам кошмарні думки лізуть в голову. Останнім часом зовсім не можу заснути. Це, не дивлячись на те, що цілий день, як “сто китайців”, махаю молотом та кидаю асфальт. Стомлений каменем падаю на ліжко, а не спиться...

214


25 серпня. Нашій донці сьогодні день народження. Рік тому вона з’явилася на світ. Дуже б хотілося написати про те, як живуть, як виховуються маленькі діти. Це надзвичайно цікаво і, разом з тим, виховувати дуже важко. Треба, не лінуючись, описувати цікаві і смішні випадки, а також наші хвилювання і турботи, кожен день чітко і акуратно. Колись, потім було б дуже приємно почитати і згадати. На жаль, часу зовсім не вистачає. Доця наша зовсім недавно зробила перші кроки в житті і почала одразу непогано ходити. Діаночці в цей час виповнилось майже одинадцять місяців. І всі ми з величезним щастям спостерігали цю надзвичайно зворушливу картину, яку хотілося більш детальніше описати. 25 серпня (1985 рік). І сьогодні день народження нашої доні. Тільки їй тепер чотири роки. Вона вже досить самостійна людина: їсть, одягається, взувається і т. п. сама. Рахує до двадцяти і більше. Трохи пише та малює. Любить дивитись книжки, робить, навіть, певні застереження мамі. Досить спокійна та розсудлива. Думаю, що це все для її чотирьох років характеризує дитину непогано. Щасти тобі, наша доню! 28 серпня. Сьогодні ювілей нашого з Галинкою весілля! Пройшло вже п’ять років з того дня, коли ми побралися. Як давно це було і, разом з тим, як свіжі в пам’яті спогади про той чудовий і щасливий день. Та й всі п’ять років для нас, нашої сім’ї видалися напрочуд радісними та щасливими. Багато змін у нашому житті. Живемо, трудимося, ростимо та виховуємо нашу доньку. Саме головне – це те, що зараз ми вже живемо на нашій рідній Вінниччині, в самій Вінниці, за що дуже вдячні нашій долі. Живемо, працюємо по спеціальності. Галиночка – на заводі, а я – в педагогічному інституті. Люди поважають нас, ми любимо людей. А це головне! Мріємо, дерзаємо, досягаємо наших цілей. Надзвичайно подобається Вінниця і Вінниччина, “її сади, її поля”... Це правда, що і Вінниця і місця під Вінницею віддавна люди вважали чи не найкращими в світі, навіть, красивішими від Венеції та Флориди. Я сам впевнився, що це дійсно так.

215


Південний Буг з його сивою та легендарною історією. Чудо-річка! Як я люблю її. Мені здається, що від цих щасливих змін в моїх уявах про красу, про щастя я навіть виріс. Вінницю я полюбив і це назавжди! Тече тиха річка, тече невеличка, Де зілля шумить з осокою Над тою рікою, мов брат із сестрою, На світ ми з’явились з тобою. Над Бугом-рікою росли ми з тобою, Над Бугом стрічали світанки, І темної ночі в гаю воркували, Мов два голубочки, до ранку. Від раннього ранку до темної нічки Шукав я червону калину, Любив карі очі і чорнії брови, Кохав молодую дівчину. Кохав я дівчину, а потім покинув, Поїхав в далеку чужину. За синєє море, за чорнії гори Залишив свою Україну. Пливи-пливи човен, пливи води повен Відсіль аж до синього моря. Вертайся, козаче, до своєї дівчини, Бо висохнуть очі від горя. Над Бугом-рікою росли ми з тобою. Над Бугом будем помирати, Бо наша Вкраїна, мов рідная ненька, То наша є рідная мати. З пісні В. Клименка

216


26 червня (1985 рік, через 10 років після закінчення школи, з мого виступу) Дорогі друзі! Милі мої однокласники! Минуло сьогодні рівно десять років від того гарного червневого дня, коли ми після святкування випуску розбіглись, щоб якомога швидше зустрітись зі своєю долею. Я на наступний день одразу ж відправився в Іваново, де і провів більше восьми років свого життя. Не знав я тоді, що по збігу обставин Іваново стане для мене другою Батьківщиною. Другою Батьківщиною – це факт приємний – стало Іваново і для моєї коханої людини – дружини. На новому місці я зразу ж став готуватись до вступу в університет на юридичний факультет. І був я тоді трохи самовпевнений. Історію я знав добре, золота медаль гарантує вступ, досить здати один екзамен (історію) на “5”. Думаючи так, я цілий липень провів у військовій частині, де жила моя сестра з чоловіком (він військовий) серед природи. Ходив в ліс, купався, часто відвідував театр і кінотеатри, а на історію махнув рукою. На екзамені мені дісталось те, що я знав, але не в достатній мірі. Наступні екзамени сенсу здавати не було, хоч і мене запрошували на історичний, на біохімічний факультети університету. Я не погодився. Мені здавалось, що мрія моя рухнула. Далі було так. Ректор Івановського хімікотехнологічного інституту професор Крєстов Геннадій Олексійович (виявилося так, що він у моєму житті ще не раз відігравав важливу роль і став моїм учителем) погодився взяти мої документи на спеціальність “хімічна технологія електровакуумних матеріалів та приладів”, яка мені сподобалась. На цей раз я вже мобілізував свої сили і легко здав екзамени, адже хімію я завжди любив. Таким чином, я став студентом першого курсу Івановського хімікотехнологічного інституту. І знаєте, щиро Вам скажу, не жалкую я, що став інженером-хіміком-технологом. Я полюбив свою професію, а саме найго-

217


ловніше, в чому я бачу заслугу мого ІХТІ, що я по-іншому, по-чоловічому, по-справжньому пізнав життя і знайшов свою долю – кохану людину. Багато цікавого і незабутнього було в студентські роки. Це нелегкі роки життя! Безкінечні заліки і екзамени, захоплююча громадська робота, а саме головне для мене – студентські будівельні загони – яскрава і незабутня, важка і дорога моя цілинна епопея. Де тільки я не побував, будучи в будівельних загонах: Сибір і Казахстан, Оренбурзька область і Нечорноземна зона Росії. Від рядового бійця до комісара зонального будівельного загону. А працював я, як проклятий, щоб зняти в деякій мірі тягар з плечей моїх батьків. І це мені вдалося! Я нагороджений за мої цілини почесними грамотами організацій, ювілейними значками “Ударник ВССО” та ін. Навчаючись в інституті, був комсоргом групи, членом комітету комсомолу інституту, відповідальним за військово-патріотичний сектор Ленінського райкому комсомолу м. Іваново, членом обкому комсомолу. Нелегко було мені! Їжа погана – заробив виразку, скучав за Батьківщиною... Але інститут закінчив без єдиної трійки. Після цього зразу ж відправили нас на військові збори, під час яких я одружився з моєю Галинкою. Мене направили працювати асистентом кафедри загальної хімії Івановського енергетичного інституту, де я і пропрацював три роки. Успішний захист, направлення на науково-викладацьку посаду, присвоєння звання лейтенанта запасу і, на кінець, наше з Остапчучкою весілля – то були щасливі дні. Перебуваючи на посаді асистента кафедри хімії, я успішно склав всі екзамени кандидатського мінімуму, виконав частину дисертації. В найближчі роки постараюсь захистити кандидатську дисертацію. Незабаром у нас народилася дочка. Ми назвали її Діаною. Нині їй майже чотири роки. Близько двох років тому ми з Галиною Дмитрівною вирішили перебратися на Батьківщину і успішно це здійснили.

218


Я працював у цей час провідним спеціалістом-технологом з виготовлення інтегральних схем та мікроелектронних приладів на Вінницькому науково-виробничому об’єднанні “Жовтень”. Але весь час тягнуло до наукової роботи, адже заділ деякий був. І зовсім недавно, в березні місяці, здійснилася моя мрія – я нарешті став науковим співробітником кафедри фізики Вінницького державного педагогічного інституту ім. Миколи Островського. Хочу повідомити також, що всі ці роки, безумовно, я підтримував найтісніші зв’язки з моїми близькими друзями: Петром Стеценком та Василем Голубчиком. Останній, навіть, став моїм кумом. Я цьому безмежно радий. На закінчення хочу з приємністю сказати ще і про те, що я безмежно щасливий бачити Вас сьогодні після цих десяти років розлуки розумними, гарними, вродливими, здоровими і щасливими. Вінниця – це місто, яке не можна не любити. Маючи таку чудову нагоду, з великим задоволенням запрошуємо Вас до Вінниці. Будете для нас шановними гостями. Дозвольте мені побажати Вам на майбутнє незгасаючих радісних років, доброго здоров’я і, найголовніше, мирного чистого неба над всіма нами! До наступної зустрічі, дорогі мої шкільні друзі! 19 квітня (1998 рік). Здається, поважають мене люди. Значить, недаремно я живу на цій землі. Людина опромінюється світлом в тій же мірі, в якій вона сама випромінює. Ось і вірші пишуть на мою честь до мого сорокаріччя. Щиро їм дякую! Благословен той день і час, коли розквітла килимами земля, яку сходив Василь своїми босими ногами. Низький уклін тій матінці Землі і Матері, що породила сина,

219


любов і ніжність дала на зорі, на добрий шлях в дорогу спорядила. А там один, в далекій стороні, він працював, не знаючи утоми, І Україну рідну бачив уві сні, без тями знову захотів додому. І вже могутній молодий Орел, з собою взявши чарівну Орлицю, спішив до рідних місць, джерел. Створив гніздо, перетворив його в світлицю. А в добрий час, у їх раю з'явилася Діана, донечка-перлина. І так, як мріяли без тями і завжди, знайшли собі і ще Романа-сина. Живе натхненно, трудиться Орел, щоб подолати всі свої вершини. А мудрість черпає з людських джерел, із дня у день і кожної години. Сьогодні в нього є прекрасний ювілей. Душа горить. Вогонь як в Прометея. Завжди порядний, щирий до людей. Хай збудеться його омріяна ідея! Володимир Заїка

220


Біля Івановського ЗАГСу. Перші хвилини після розпису (28 серпня, 1980 р.)

З Галинкою в улюбленій Вінниці (1985 р.)

221


Над Бугом-рікою... З сином Ромою та донечкою Діанкою в оздоровчому таборі університету “Степашки” (1993 р.)

З онуком Владиком на Чорному морі (2005 р.)

Перші кроки в житті онука Владика (2004 р.)

222


Перші місяці в житті онука Владика (р. Південний Буг, 2003 р.)

Сім’я: син Роман, зять Андрій, дочка Діана, дружина Галя (2003 р.)

223


Зустріч з російськими друзями у м. Іваново на дачі Зав’ялових, зліва направо – Світлана Зав’ялова, Микола Зав’ялов, Валерій Вандишев, Василь Петрук (2005 р.)

Син Рома. Вінницька дитяча школа мистецтв (1996 р.)

Після отримання медалі за успішне закінчення школи сином Романом (2005 р.)

224


Невістка Марина та син Роман після отримання дипломів магістрів наук (2010 р.)

Син Роман під час міжнародного екологічного форуму «Екотопія» у Португалії (2007 р.)

Онуки – Вітя та Владик (2010 р.)

225


Найближчі друзі – кум Володя Гаркушевський і професор Василь Кухарчук під час відпочинку на березі р. Південний Буг (2003 р.)

У музеї під відкритим небом поблизу Мелітополя (2005р.)

Біля входу у рідну альма-матер – Івановський державний хімікотехнологічний університет, через 25 років після закінчення (Росія, 2005 р.)

226


Біля скульптурної композиції “Мені тринадцятий минало...” на батьківщині Тараса Шевченка, В. Петрук справа (2006 р.)

На подвір’ї біля хати, де зростав наш великий Геній Тарас Шевченко (2006 р.)

Біля хати, де народився і виріс великий Каменяр – Іван Франко (2005 р.)

227


На території музейномеморіального комплексу с. Колодяжне – батьківщини Лесі Українки (2006 р.)

На Свєнтокшиських горах поблизу м. Кельце з екологами України, Польщі, Данії, Норвегії та Фінляндії. Перший справа. (2005 р.)

228


З дружиною та друзями Кухарчуками – Василем і Людмилою на березі Чорного моря (Саки, 2005 р.)

З колективом кафедри під час відпочинку на березі р.Південний Буг (2005 р.), перший зліва

229


На могилі Тараса Григоровича Шевченка, Шевченківський національний заповідник у Каневі (2006 р.)

На могилі вчителя члена-кореспондента АН СРСР Крєстова Геннадія Олексійовича (Іваново, 2005 р.)

230


Колектив рідної кафедри хімії та екологічної безпеки. Зліва направо: Світлана Бабій, Катерина Маракуліна, Ірина Тхор, Надія Звуздецька, Ольга Гордієнко, Марія Євсєєва, Тетяна Мельник, Павло Турчик, Сергій Кватернюк, Олександр Бобко, Василь Петрук, Ігор Васильківський (2005 р.)

Завідувач кафедри ХЕБ, д.т.н., професор Петрук В.Г. з першим випуском студентів-екологів ВНТУ (2005 р.)

231


Виступ на презентації картин друга – відомого вінницького художника Федора Панчука в його рідній школі (2006 р.)

Під час виступу на зборах Конгресу української інтелігенції Вінниччини (2004 р.)

232


Мама – Антоніна Тарасівна (2006 р.)

З Галиною Дмитрівною на південно-бузьких порогах (2003 р.)

233


РОЗДІЛ 6 МОЯ ДОЛЯ – ОСВІТА І НАУКА Кожна людина з дитинства мріє – ким вона буде. Я – не виняток і теж задумувався змалечку, як складеться моя доля. Мабуть, найпершим моїм захопленням було малювання. Я гарно малював у дитинстві. Батькові друзі-фронтовики, які приходили до нас додому у гості, хвалили мої дитячі малюнки, і пророкували мені велике майбутнє художника. Я серйозно ставився до цих похвал, і ще старанніше намагався зобразити чи сільську вулицю, чи інтер’єр хати, чи орнамент, чи портрети видатних людей. Трохи згодом я уже “твердо” вирішив бути пілотом. Це захоплення жило в мені довго. Воно було викликане тим, що недалеко від батьківської хати був аеродром, з якого скромні трудяги цивільної авіації АН-2 вносили на колгоспні поля мінеральні добрива та отрутохімікати. Ми, дітлахи, буквально днювали біля тих літаків, спостерігаючи за їх злетом і посадкою, а формаодяг пілотів справляла на нас незабутнє враження. Одного разу нам пощастило і льотчики, не пам’ятаю вже, за яку нашу послугу, на свій страх і ризик “провезли” нас. До цих пір згадую те моє дитяче захоплення від польоту над рідною Кропивною. А коли моя мама готувала юшку з курки, то я нічого більше не їв, окрім крил. Ще й досі цю смачну частину курки полюбляю. Далі я “марив” футболом, а пізніше, десь з класу шостого, захотів бути уже військовим, причому – офіцером. Це від того, що чоловік моєї сестри Ніни був офіцером. Він приїжджав на час щорічної відпустки додому, іноді навіть у парадній формі. Це мені подобалось. Крім того, воєнною і військовою тематикою я захоплювався ще з малих літ. Зрозуміло, що в домі фронтовика про це часто говорили. То ж, після закінчення восьмого класу Кропивнянської школи я подав документи у Хмільницький райвійськомат для зарахування мене у Калінінське ( тепер – це місто Твер у Росії) суворовське училище. Зарахований, як відмінник навчання, я рівно два мі-

234


сяці “прослужив” у КСВУ. Цього було досить, щоб зрозуміти, що зовнішній блиск і внутрішній зміст військового буття – різні речі. Погана їжа, надмірні фізичні навантаження, хамське ставлення командирів до підлеглих переконали мене в необхідності повернутися в рідне село для того, щоб закінчити нормальну середню школу, змужніти і, нарешті, визначитися, чого я хочу у цьому житті. Я зрозумів, що військова сірість, одноманітність, буденність – це не моє покликання. Разом з тим, після вступу у дев’ятий клас Ступенецької середньої школи переді мною знову постала дилема – ким бути. Врешті-решт, після тривалих роздумів, зважувань, аналізу я прийшов до думки – бути мені юристом. Несправедливість, неправду, образи, цинізм у часи так званого “розвинутого соціалізму” я бачив буквально на кожному кроці. Цікаво, що нинішні можновладці, бізнесмени, “круті”, здебільшого колишня партноменклатура або їхні нахабноцинічні нащадки, що безсоромно обікрали людей, не вважають за потрібне рядитися в тогу святості. А колишні партначальники в ті часи на словах були за народ, але “жирували” не менше теперішніх господарів нашої долі. Пригадую, наприклад, як колишній третій секретар Вінницького обкому КПУ Григорій Баняк (прізвище свідомо трохи переінакшую), якось безапеляційно переконував мене і професора Корчинського Георгія Антоновича (нині покійного) в тому, що голоду в Україні у 1933 році не було і що це, мовляв, всього-на-всього, домисли націоналістів. Бачили б Ви, люди добрі, яка в нього “ряха”, нажерта у райські для таких як він комуністичні часи. Розгніваний Георгій Антонович ледь не натовк йому пику, але я їх розборонив, бо і в часи незалежної України “правда” була б на боці цього українофоба. Нажаль! Таких прикладів я можу приводити безліч і це могли б підтвердити, зокрема, мої односельці. Але кому це треба? Можливо, саме відчуття гострої несправедливості, що мала нормою життя в ті часи і спонукала мене – юнака до вибору професії юриста. З цією мрією я і закінчив Ступенецьку середню школу і подав документи до

235


Івановського державного університету імені першої у Росії Ради народних депутатів на юридичний факультет. Конкурс на обрану спеціальність був неймовірний – близько двадцяти абітурієнтів на місце. Зрозуміло, що потрапити хлопцеві з села в число володарів щасливого прохідного квитка було просто неможливо. До того ж, за рівних умов, брали в першу чергу тих, хто служив у міліції. Мрія стати гуманітарієм рухнула і я, завдяки ректору Крєстову Геннадію Олексійовичу (це людина, яка пізніше стала моїм учителем), опинився у Івановському хіміко-технологічному інституті (ІХТІ), потрапивши на престижну тоді спеціальність “хімічна технологія електровакуумних матеріалів та приладів”, адже вітчизняна мікроелектроніка набирала тоді обертів. Високотехнологічні галузі промисловості вимагали мільйонів і мільярдів мікросхем, транзисторів, діодів, опорів, конденсаторів, фотоелементів тощо. Для створення таких супермініатюрних пристроїв і приладів потрібні глибокі фундаментальні знання, в першу чергу, хімічних та фізичних законів, параметрів, режимів, операцій, засобів і методів. Одним словом – це технологія і вона є тією квінтесенцією, що рухає ще й досі науково-технічний прогрес. Грамотний та толковий технолог сьогодні на Заході, в Китаї, Кореї або Японії на “вагу золота”. А Україна, нажаль, швиденько згорнула свою мікроелектронну галузь, яка в часи моєї молодості була однією з найпотужніших у світі. Радянський Союз “витягував з себе останні жили”, аби його могутній військово-промисловий комплекс нічим не поступався технологічним досягненням у цій галузі Сполученим Штатам Америки. Навчатися у ІХТІ було страшенно важко. Неспроста всі студенти Союзу отримували у ті часи стипендію близько сорока карбованців, а наші дві групи вакуумників (так нас скорочено називали) – шістдесят три карбованці, а підвищена наша стипендія становила близько семидесяти двох карбованців. Для сьогоднішніх студентів скажу – ми вчилися з семи тридцяти приблизно до сімнадцятої, а то і до пізнішої години. У суботу теж

236


училися. Кваліфікація “інженера-хіміка-технолога” так просто не давалася. Надзвичайно багато давали хімії, фізики, математики та теоретичної механіки. Що стосується хімії, то ми вивчали більше десятка різних хімічних дисциплін, а саме: загальну, неорганічну, органічну, фізичну, колоїдну, аналітичну, фізико-хімічні методи аналізу тощо. Мені особливо подобалась фізична хімія, оскільки саме вона відкривала силу-силенну фундаментальних законів, принципів та правил, які лежать у основі речовинноматеріальних та технологічних процесів. Її нам читав видатний вчений Краснов Костянтин Соломонович, надзвичайно мудра, коректна людина. Мене він виділяв серед усіх студентів потоку. Не знаю, за що. Можливо, за те, що я дуже уважно слухав і нотував його лекції, адекватно відповідав на його запитання, а, можливо, й за те, що його батьківщина – Одеса і він мене вважав своїм земляком. Наукові праці К.С. Краснова стосуються проблеми побудови молекулярних орбіталей багатоелектронних систем, методу самоузгодженого поля, вдосконалення методу Хартрі-Фока, спектральних методів дослідження будови та енергетичних станів молекул, квантово-статистичної термодинаміки розчинів тощо. Його книги “Молекули і хімічний зв’язок”, “Фізична хімія” у двох томах та інші витримали не одне видання. Він вчив мене так: “Якщо Ви, юначе, колись будете викладачем, то в процесі навчання будьте принциповим, послідовним і надзвичайно вимогливим, а на екзамені – об’єктивним, але поблажливим до студентів”. І ще: “Якщо в потоці, на якому Ви читаєте, є вагітна студентка, на екзамені ставте їй без всяких фамільярностей оцінку “п’ять”. Так чинить тільки справжній чоловік”. І я намагаюся дотримуватися у науковій та навчально-методичній діяльності цих та інших мудрих заповідей мого кумира. Завідувачем нашої випускної кафедри “хімічної технології електровакуумних матеріалів та приладів” був у той час Максимов Олександр Іванович, доктор хімічних наук, професор, один з перших учнів мого учителя

237


Крєстова Геннадія Олексійовича. Саме з ним вперше я зрозумів і вивів рівняння Шредінгера. Олександр Іванович був дуже скромною і порядною людиною. Рідна випускна кафедра була надзвичайно солідною і сильною. Що не викладач – то особистість. На ній тоді ще працювали: доценти Свєтцов Володимир Іванович (тепер – доктор хімічних наук, професор), Кротова Галина Дмитрівна, Прик Кирило Яремейович, Петров Юрій Іванович, Рибкін Володимир Володимирович, Міхеєв Володимир Миколайович та інші. Деканом нашого силікатного факультету була чудова жінка, доцент Кривцова Гертруда Юхимівна, активна, жорстка, але справедлива людина. На другому курсі Олександр Іванович Максимов запропонував мені займатися науковою роботою. Спочатку це було вивчення плазмових процесів, які відбуваються у вакуумі, допомога науковим співробітникам кафедри у конструюванні та складанні експериментальних установок по дослідженню газорозрядних процесів, тонкощів сучасної мікроелектронної технології, явищ, які відбуваються у твердих тілах, зокрема, у кремнії (недаром наш факультет називався силікатним) та багато іншого. Ми отримували і спостерігали у закритому кварцовому просторі газ озон, досліджували різні дифузні процеси при формуванні n-р-переходів тощо. Моїми керівниками наукової роботи були Сергієнко Олександр Федорович та Рибкін Володимир Володимирович (сьогодні – доктор хімічних наук, професор). Перший з них переїхав у Вінницю і працював на кафедрі електронних приладів Вінницького політехнічного інституту (нині – ВНТУ). Саша багато мені допомагав на перших порах, коли я теж перебрався до рідної Вінниці. Нажаль, він захворів і якось швидко згас. Царство йому небесне. Гарний був чоловік і перспективний вчений. З другого курсу почалася моя наукова діяльність. Було цікаво і захоплююче. Наукові лабораторії від долівки і аж до стелі були заставлені різноманітною апаратурою, що гула, блимала, видавала значення різноманітних параметрів. Щоправда, під кінець четвертого на початку п’ятого

238


курсу мене “перехопив” ректор Крєстов Геннадій Олексійович і, таким чином, дипломну роботу я вже виконував на кафедрі неорганічної хімії, якою він тоді керував за сумісництвом. Це було зроблено “з легкої руки” доцента Виноградова Віталія Івановича (нажаль, тепер теж покійного). Віталій Іванович ставився до мене з якоюсь особливою, батьківською теплотою. Можливо, саме тому він став науковим керівником моєї дипломної роботи. Однак спочатку тривалий час я виконував дипломні дослідження зовсім з іншої тематики у доцента Афанасьєва Володимира Миколайовича разом з його науковим співробітником Кравченком Олегом Йосиповичем, який тоді писав кандидатську дисертацію. Тема моєї з ними спільної роботи: “Дослідження кінетики швидких хімічних реакцій за методом зупиненого струменю”. Надзвичайно важка, рутинна, довготривала робота. При цьому мені доводилося фотографувати тисячі реакцій в момент проникнення однієї речовини в іншу. Однак їх кінетична крива ніяк не задовольняла моїх колег-керівників. Всі ми разом вперто шукали причину різкого зниження кінетичних параметрів в момент зіткнення молекул. На цей аналіз мені довелося відфотографувати сотні фотоплівок, але необхідного результату з незалежних від мене причин досягти не вдалося. Настав квітень 1980 року. До захисту залишалося всього близько двох місяців. Тоді мені швидко поміняли тему і керівниками моєї дипломної роботи стали вище згадані Виноградов Віталій Іванович і українець по батькові Парфенюк Володимир Іванович, зять першого секретаря Івановського обкому компартії Клюєва. Володя пізніше став моїм добрим другом. Ми разом з ним працювали на кафедрі хімії Івановського енергетичного інституту, разом поверталися додому пізно ввечері після занять із студентами вечірнього відділення (тоді такі були в більшості ВНЗ держави). Використавши попередньо накопичений матеріал та доопрацювавши деякі положення, визначилися з темою дипломної роботи, яка тепер стала такою: “Фізико-хімічні характеристики водних розчинів ацетдіаміду, ацетаміду та ацетону”. Чому саме водні роз-

239


чини? В Іваново у ті часи якраз заснували “Інститут хімії неводних розчинів АН СРСР”, директором якого став наш ректор Крєстов Геннадій Олексійович, що деякий час працював за сумісництвом. Тоді в Радянському Союзі зрозуміли, що запаси ресурсів прісної води у світі катастрофічно зменшуються. Крім того, значна кількість технологічних процесів потребувала величезної кількості чистої води, наприклад: виробництво однієї тонни сталі вимагає понад п’ятсот тонн води і т. і. Прикладів безліч. Тому негайно потрібно було шукати альтернативу, докорінно вивчаючи фізикохімічні характеристики і параметри різних водно-сольових, неводних, органічних розчинів і розчинників з унікальними термодинамічними, кінетичними, сорбційними і навіть... інформаційними можливостями. Тепер “Інститут хімії розчинів РАН” успішно функціонує, продовжуючи традиції, закладені його засновником членом-кореспондентом АН СРСР, а потім академіком РАН, лауреатом декількох Державних премій Крєстовим Геннадієм Олексійовичем (нині, нажаль, покійним). Під керівництвом Геннадія Олексійовича захистилося понад сто кандидатів та понад двадцять докторів хімічних наук. Дійсно, це була світла людина. Пам’ять про нього буде жити вічно у серцях його численних учнів, до яких належу і я, хоча дисертацій під його керівництвом не захищав. Декілька разів Бог посилав мені цю людину на допомогу. Перший раз, коли я з відомих об’єктивних причин не вступив на юридичний факультет, і він мене взяв до ІХТІ. Вдруге, коли він забрав мене для науки на свою кафедру, а третій раз – направив мене асистентом кафедри хімії Івановського енергетичного інституту (ІЕІ) до свого кращого учня, доктора хімічних наук, професора Абросимова Володимира Ксенофонтовича. З останнім ми і сьогодні спілкуємося часвід-часу чи листами чи електронною поштою. Геннадій Олексійович цікавився моїми справами, підтримував мене, коли я був комісаром зонального штабу студентських будівельних загонів ІХТІ, та в багатьох інших життєвих ситуаціях. Прізвище Крєстова занесено до найбільш значимих енцик-

240


лопедичних довідників, як одного з найвидатніших хіміків. Його книги “Неорганічна хімія”, “Термодинаміка іонних процесів у розчинах”, “Від кристалу до розчину” та інші і досі є настільними для багатьох серйозних фізико-хіміків та технологів. Власне, праці Крєстова Г.О. і його послідовників стосуються, головним чином, явища сольватації і гідратації у всіх його проявах, що суттєво доповнює, а в окремих випадках і вносить корекцію в теорію розчинів та змінює наші уявлення і знання про найважливішу речовину на Землі – воду. А сьогодні, коли я впритул зайнявся серйозно ще й екологією, відчув на собі, як важливо мати такі знання. Бо те, що ще тридцять-сорок років тому висувалося як гіпотези, сьогодні людство вже реально відчуває на собі, а саме: нестача якісної питної води, деградація екосистем світового океану, гостра необхідність заміни технологічних процесів, що потребують значних об’ємів прісної води та багато-багато інших екологічних і технологічних проблем. Зрештою, після успішного захисту дипломної роботи я вже знав, де буду працювати. Геннадій Олексійович довго думав, зважував – чи направляти мене в інститут хімії неводних розчинів АН СРСР науковим співробітником, чи в енергоінститут на кафедру хімії на викладацьку посаду. Переважило останнє. Напевно, Крєстов врахував при цьому мої організаторсько-педагогічні здібності. Проте зразу, в день наших успішних захистів, я, Коля Зав’ялов та Валера Вандишев – беззмінна трійця друзів – вирушили на будівництво сінажної траншеї в глуху “дєрєвню”, що за тридцять кілометрів від Іваново, по Володимирській трасі, глибоко в лісі. Пам’ятаю, що поблизу цього поселення була “видатна” тюрма, в якій сидів певний час фельдмаршал Паулюс після полону його під Сталінградом. У всякому разі, добре натрудившись з десятого по тридцяте червня 1980 року на цій “шабашці” ми з хлопцями заробили більше як по тисячі рублів на кожного. Тоді це були серйозні гроші. А першого липня вранці з Івановського залізничного вокзалу ми, хлопцівипускники ІХТІ, разом з випускниками Московського інституту тонкої

241


хімічної технології вже вирушали на тримісячні курси офіцерів запасу в спеціальний табір під місто Кінешму, що на Волзі. Мені повезло. Керував цими зборами мій щирий земляк, родом з-під Бердичева, полковник Лугіна Петро Герасимович. Хоч як там було важко на тих зборах нам – курсантам, але Петро Герасимович завжди підтримував мене морально. У вільний від кросів, тактико-спеціальної підготовки та інших занять час ми довго розмовляли з моїм земляком, перебираючи у пам’яті рідні з дитинства місця. Він, як і я, дуже скучав за Батьківщиною, за милою Україною. У вересні, коли вже зовсім стало холодно, весь навчальний батальйон з палаток у лісі перебрався до казарм Кінешемської окремої бригади хімічного захисту Московського військового округу. Тут я вже деякий час виконував обов’язки командира взводу, коли кадрові лейтенанти були направлені на навчання на спеціальний полігон хімзахисту недалеко від міста Саратов. В мене це виходило зовсім непогано. В останній день вересня, після трьох місяців важкої служби, нам присвоїли військові звання лейтенантів запасу і відпустили з Богом додому. Моя військова спеціальність була такою: “Командир взводу хімічного захисту, дегазації, дезинфекції і дезактивації особового складу, обмундирування та бойової техніки”. Коротше кажучи, нас п’ять років на військовій кафедрі муштрували методам застосування зброї масового знищення і як від неї захищатись. Багато речей у ті роки були секретними і викладались виключно під суворим контролем першого відділу. Наприклад, методи синтезу та вплив надзвичайно отруйних речовин на живі системи, масштабні наслідки застосування ядерної та бактеріологічної зброї тощо. Аж згадувати страшно, що нам демонстрували на “закритих” практичних та тактико-оперативних заняттях... Ми збиралися з Галею зразу після служби зробити весілля в селі. Однак, коли я прибув на кафедру загальної хімії в ІЕІ і повідомив про цей намір завідувача кафедри професора Абросимова В.К., то він, приголомшений, ледь не впав в кабінеті зі стільця: “Як, за Вас цілий вересень колеги

242


“тягнули” навантаження, а Ви ще й далі хочете відпрошуватись?!.” Коротше, після цієї “бесіди” я вже того ж дня, вечором, вів практичні заняття з хімії для студентів-вечірників. Так починалася моя викладацька кар’єра. Тоді я ще не володів прийомами педагогічної майстерності. Одна справа – слухати лекції, працювати на лабораторних чи практичних заняттях, як це роблять всі і зовсім інша – самому, без підготовки “з вогню та в полум’я”... Однак, я досить швидко адаптувався на кафедрі і зразу ж поступив у заочну аспірантуру. Володимир Ксенофонтович визначив мені тему кандидатської дисертації, що була пов’язана з магнетохімією розчинів. О, це було страшенно цікаво! Відомо, що більшість розчинів, які нас оточують, мають діамагнітні властивості, але деякі можуть бути і парамагнетиками, тобто під дією направленого магнітного поля витягуються у голки, конформуються у сніжинки тощо. Цей ефект з успіхом використовується в авіації, у медицині та інших високотехнологічних галузях. Разом зі мною на кафедрі працювали досвідчені педагоги, доценти Кукушкін Євген Павлович, Трофіменко Михайло Іванович (родом з України, але соромився свого роду і не афішував цього), Іонов Олександр Валентинович, завідувач лабораторіями Панкратов Юрій Петрович, а також мої друзі – молоді асистенти та науковці: Іванов Євген Вікторович, Міхєєв Сергій В’ячеславович та дружина Жені Іванова – Надія Вікторівна. З родиною Іванових моя сім’я ще й досі підтримує тісні дружні зв’язки. Над тематикою, якою наділив мене “шеф”, я почав працювати вкрай інтенсивно і активно, приводячи у здивування моїх колег. Я створював свою власну експериментальну установку. Дістав і доопрацював необхідну конструкцію віскозиметра. Треба було “вибити” гроші на потужний магніт. Я це згодом зробив і особисто привіз аж із Московського університету імені Михайла Ломоносова постійний магніт англійського виробництва, вагою близько трьох тонн і потужністю в триста тисяч ерстед. Після цього необхідно було з допомогою спеціального крана “внести” цей

243


магніт через вікно і встановити його на спеціальні рейки в науковій лабораторії кафедри аж на третьому поверсі. В інституті щодо цього був невеликий “переполох”. Але я зробив це і майже завершив складання експериментальної установки. Залишився тільки експеримент і написання дисертації. Однак, наступило літо 1983 року. Моя дружина Галя успішно закінчила ІХТІ і вкрай категорично запропонувала вертатися додому, в Україну. Я й сам цього хотів так, що й словами не передати. Переді мною стояв вибір. З одного боку – здані всі екзамени кандидатського мінімуму, дисертація на виході, перспектива отримати квартиру буквально через рік-два, з другого – мила серцю Україна без будь-яких перспектив. Я без вагань кинув усе, з’їздив у Москву в Міністерство електронної промисловості СРСР, де мені дали, як молодому спеціалісту, особливе розпорядження – направлення на Вінницьке науково-виробниче об’єднання “Жовтень”, а простіше – радіоламповий завод. У Вінниці, у нас з Галею, не було “ні кола, ні двора”. Щоправда, на перших порах нам допомогли родина Сороків (це моя рідня по мамі) та Олександр Федорович Сергієнко, який домігся, щоб ми тимчасово жили на квартирі у сусіда його друга. Так нам вдалося “зачепитися” у Вінниці. Далі ми ще довго митарились з двома дітьми по квартирах і гуртожитках, але то окрема “історія з географією”. Хоча і Міністерство мене направило на “прорив” з вимогою до місцевої влади про термінове виділення квартири. На заводі великою проблемою була якість стратегічно важливої серії мікросхем К-561 і К-564 (остання застосовується, зокрема, у винищувачах та стратегічних і тактичних ракетах та інших спеціальних електронних приладах). Я потрапив у ключовий цех №2 з жорсткою електронною гігієною на посаду інженера-технолога першої категорії з правами начальника технологічного бюро. Начальниками цеху були у свій час Новосад Микола Олексійович та Кривов’язюк Анатолій Федорович (останній недавно помер). Чудові люди, але час був такий, що з них керівництво об’єднання декілька разів на день “знімало

244


стружку”, то і вони мусили бути жорсткими до інженерного складу цеху. Мало-помалу, ми разом з моїми колегами Соловйовим Іваном Івановичем, Рудницьким Борисом Васильовичем, Пасічник (Мельник) Людмилою Іванівною (стала нашою кумою, хрещеною Мамою мого сина Роми), Поштовенком Володимиром, Ніколенко Мариною, Самойленко Людмилою та іншими надзвичайно грамотними інженерами-технологами добилися таки свого, знайшли причину браків і суттєво збільшили процент виходу якісних виробів, що і вимагалося від нас. Однак, виробництво, навіть таке передове, мене не захоплювало. Я хоч і писав рацпропозиції, удосконалював фотолітографію, дифузію, іонну імплантацію, плазмове напилення та інші складні технологічні процеси, але увесь час “марив” наукою. Працювати було надзвичайно важко і психологічно, і фізично. Тризмінна робота. План, як зашморг, весь час тяжів над головою. Почала прогресувати моя студентська хвороба – виразка дванадцятипалої кишки. Відсутність житла. Все це спонукало мене зробити рішучий і кардинальний крок, щоб не обставини мене вели по життю, а я обирав свою долю. Тому почав інтенсивно шукати роботу в інститутах, в звичному своєму середовищі. Так я потрапив на кафедру фізики Вінницького державного педагогічного інституту (ВДПІ, тоді ще імені Миколи Островського, нині – імені Михайла Коцюбинського). Але про завод я хотів би сказати з особливою повагою і теплотою, оскільки я майже за два роки роботи на ньому залишив часточку свого серця і душі, здобув такі глибокі технологічні знання, які майже в жодному вузі світу не давалися. Тому я, як людина, що закінчила інститут без єдиної трійки і отримала таку чудову виробничу практику, можу віднести себе без перебільшень до категорії сильних інженерів-хіміківтехнологів, яких у Вінниці на сьогодні залишилось буквально одиниці. Щоправда, на таких, як я, вже немає попиту, бо мікроелектронна промисловість Вінниці, як і усієї України, нажаль, перестала існувати Але глибокі

245


теоретичні і практичні знання мені і сьогодні допомагають у щоденній роботі зі студентами. І першим, кого я зустрів пізно вечором після роботи у ВДПІ на кафедрі фізики, був Володимир Савович Гаркушевський, що мирно сидів і розв’язував задачі. Ми познайомилися, розговорилися. Виявилося, що на тематиці у них є вакантна посада молодшого наукового співробітника і Володя пообіцяв звести мене з його “шефом”, завідувачем кафедри фізики Смолінським Євгеном Степановичем. Тут мене аж розпирає від нетерпіння, щоб сказати заздалегідь, що ці дві людини зробили для мене у житті надзвичайно багато. Володя став моїм щирим і добрим другом, кумом (хрещеним Батьком мого сина Романа). Євген Степанович став моїм учителем, науковим керівником моєї кандидатської дисертації, тематику якої він і окреслив: “Розробка методів і засобів контролю оптичних характеристик неоднорідних світлорозсіювальних середовищ”. Щоправда, керівником цієї роботи є ще й Поджаренко Володимир Олександрович. Тоді, у 1990-1991р.р. це дозволялося, тим паче, що Володимир Олександрович серйозно допомагав мені в метрологічному та організаційному планах. Як завжди, я взявся за справу активно, хоч частина співробітників кафедри фізики на перших порах ставилися до моїх експериментів скептично. Отже, оптика розсіяння та спектрофотометрія неоднорідних (світлорозсіювальних) середовищ. Проблеми оптико-фізичних та оптоелектронних досліджень розповсюдження світла у вище зазначених об’єктах є вкрай актуальними, адже вони проявляються як у глобальних мірилах Всесвіту, так і на ядерному рівні. І навіть навколишній світ у всьому його нескінченному розмаїтті і багатогранній красі ми спостерігаємо лише завдяки розсіянню світла, бо нерозсіювальні (прозорі) предмети побачити неможливо. При цьому провідною в оптико-фізичних дослідженнях залишається спектрофотометрія, бо її унікальні методи є безконтактними, неруйнівними і локальними, а її головний інструмент – світловий промінь –

246


завдяки співмірності кванта з енергією взаємодії мікрочастинок є зручним мікрозондом для вивчення енергетичних взаємозв’язків у речовині. Розсіювання випромінювання характерне для більшості оточуючих нас неоднорідних середовищ живої і неживої природи. Воно надзвичайно складне за своєю фізичною суттю, тому часто-густо не враховувалось ані в медицині, океанографії, гідрооптиці, екологічному моніторингу, ані більшістю авторів спектроскопічних досліджень, які застосовували закон Бугера без будьяких критичних застережень. Тому настав час не відмежовуватись і надалі від явищ розсіяння, а ретельно враховувати і розумно використовувати їх в аналітичних і спектроскопічних проблемах. За об’єкт досліджень ми з Євгеном Степановичем брали гуморальні (життєзабезпечуючі) середовища, в першу чергу, кров і її деривати (сироватка, плазма, розчини еритроцитів), а далі – шкірні покриви, причому донорські (здорові) зразки порівнювали з аналогічними хворих реципієнтів. За час з 1985 по 1990 роки було здійснено сотні і навіть тисячі експериментів з метою визначення істинних, тобто дійсних значень показників поглинання вище зазначених об’єктів у широкому спектральному інтервалі та різних температурних режимах. В результаті, було вперше відкрито “ефект антистоксового поглинання” плазми крові онкохворих з діагнозом “лейкоз” у спектральному діапазоні 550 – 850 нм, а для злоякісних пухлин (аденокарцінома) – на довжинах хвиль 650 – 950 нм. Цей ефект запатентовано і є відповідне авторське свідоцтво. Щоправда, в період з 1990 по 2000 роки держава перебувала в стані стагнації. Тим, хто гнався за грішми, науковоємна продукція була непотрібна. Тому відкрите мною явище, що передбачало перспективу раннього виявлення, зокрема, онкозахворювань, зацікавило лиш закордонних фахівців, а українська медицина зробила вигляд, що у неї немає можливостей впровадження його у практику профілактичної діагностики людей. При цьому ми вперше під керівництвом Євгена Степановича Смолінського сконструювали, вигото-

247


вили і запатентували однопроменевий спектрофотометр з інтегрувальною сферою, як унікальний оптичний первинний вимірювальний перетворювач. Все це дало можливість мені завершити дисертаційну роботу на вищезазначену тему. Наступив 1990 рік. Євген Степанович передав кафедру колишньому проректору Петру Михайловичу Зузяку. Останній дозакінчував докторську. Склалося враження, що команда Євгена Степановича, до якої, безперечно, відносився і я, стала на кафедрі з новим керівництвом “не зручною”. Досягнення, напрацьовані нашою науковою групою, до яких відносилися кількасоттисячні держ- і госптематики, проведення нами на базі ВДПІ визначного республіканського семінару “Оптика і спектроскопія та їх роль у народному господарстві”, а також багато інших наукових результатів не бралися до уваги прихильниками іншої наукової групи з “Фізики твердого тіла”, якими керував Петро Михайлович. Ми з Володимиром Савовичем зрозуміли, що за таких умов нам краще шукати іншої роботи. Євген Степанович залишився на кафедрі і ще тривалий час на ній працював, будучи в опалі. Нелегко йому було і в 2000 році він помер. Жаль! Світла була людина. Не реалізував він всі свої можливості як вчений. Проте має декілька вдячних йому учнів, серед яких є і ми з Володимиром Савовичем Гаркушевським. Пам’ятаю, як Євген Степанович на моєму захисті кандидатської відстоював мене. Колишній ректор, член ради Кузьмін Іван Васильович закидав: “Всё хорошо, но слова “Василий Григорьевич “создал” экспериментальную установку не годятся. Только Бог может создавать”. На що Євген Степанович блискавично відреагував: “Бог створив землю, а Василь Григорович таки створив установку!”. Треба віддати належне – Петро Михайлович з кафедри мене не проганяв, але особливо і не затримував. При цьому, наша наукова група за рік тоді публікувала більше наукових праць, ніж цілі окремі кафедри ВДПІ. Доречно буде сказати: “Шляхи Господні незвідані!” Вже і Петро Михайлович з часом не прижився на кафедрі і тому попросився до Вінницького державного

248


технічного університету. Перш, ніж взяти його на роботу, знаючи мої зв’язки з ВДПІ, наш ректор, який дуже ретельно підбирав кадри, запросив мене на консультацію стосовно кандидатури доктора фізико-математичних наук Петра Михайловича Зузяка на посаду завідувача кафедри фізики. Зрозуміло, що, не зважаючи на попередні обставини, я, звичайно, підтримав Петра Михайловича. Завершуючи цей етап, не можу не сказати добрих слів про мого іншого учителя і друга, професора Кожем’яко Володимира Прокоповича – визначного фахівця в галузі оптоелектроніки, українського славного Едісона, що має понад п’ятсот винаходів і близько тисячі наукових робіт. Це він в ті часи був незмінним “донором” наших з Євгеном Степановичем багатьох держ- і госптематик по лінії створеного ним наукового конструкторсько-технологічного бюро “Квантрон”. Дякуючи йому, ми продукували унікальні речі, які стосувалися військової тематики і обробки зображень літаючих об’єктів за замовленням відповідних Союзних відомств тільки з грифом “для службового користування”. Одного разу зайшов до нас на кафедру фізики у ВДПІ завідувач кафедри хімії ВПІ доктор хімічних наук Корчинський Георгій Антонович, щоб відвідати свого давнього друга, доктора педагогічних наук, професора Бушка Григорія Федоровича. Під час бесіди Георгій Антонович сказав, що шукає хорошого асистента на відповідну вакантну посаду на кафедру хімії ВПІ. Тут включився Григорій Федорович і видав про мене цілу низку схвальних слів. Я йому за це безмірно вдячний. Так з блискучою рекомендацією я опинився у моєму рідному політехнічному, вимріяному мною ще з Іваново, коли я декілька разів намагався перевестися з ІХТІ до ВПІ і кожен раз мені відмовляли у зв’язку з великою академічною різницею внаслідок різнопрофільності цих двох навчальних закладів. Перед тим, як безпосередньо потрапити на кафедру хімії, зі мною розмовляв тоді ще “свіжовибраний” ректор, професор Мокін Борис Іванович. Мої аргументи і моя

249


біографія на нього, видно, справили позитивне враження і він продовжив мені пряму, але тернисту дорогу наукового та педагогічного сходження. Сподіваюся, що він не помилився. За більше як двадцять років моєї наполегливої роботи у ВПІ-ВДТУ-ВНТУ я, здається, довів це своїми справами і результатами. Тому я вдячний і тодішньому ректору, і завідувачу кафедри за розуміння та підтримку. Так розпочинався найважливіший етап моєї науково-педагогічної кар’єри. Я розпочав свою діяльність на кафедрі з того, що на першому ж її засіданні, незважаючи на те, що Україна ще була у складі СРСР, виказав своє щире здивування стосовно індивідуального плану викладача, де ще й досі були слова “комуністичне” виховання. Після засідання декілька “переляканих” моїх старших колег вискочили, наче ошпарені, в коридор і почали апелювати до Георгія Антоновича, мовляв, навіщо він взяв таку радикальну людину на кафедру. Георгій Антонович, абсолютно поділяючи мої позиції, щиро посміявся з цього лементу. Не пройшло і року, як благополучно розвалилася велика радянська імперія. Ситуація корінним чином змінилася на користь незалежності України, тому ті колеги не дуже хочуть згадувати цей ганебний для них випад. Після того був період так званого “ГКЧП”. І знову декілька тих самих моїх колег перелякано “сховали голови в пісок”, а я одразу гучно заявив на кафедрі, що це звичайнісінький “державний переворот” і що лідери цього угрупування не що інше, як радикально налаштовані консерватори, які в агонії ще хочуть зберегти комуністичну владу та імперію, тому вони довго не протримаються. Через декілька днів так і сталося. Я тут не спонукаю читача думати, що я є якимось пророком. Просто, ще з дитинства та з пролетарського Іваново я завжди намагався бути чесним, відвертим і прямолінійним, тому іноді не вписувався в загальноприйняті тодішні норми і уявлення, але історія дуже швидко розставляла все на свої місця. Я ніколи не казав на “чорне” – “біле” і навпаки. До речі, це дуже простий рецепт для молоді. Не обманюйте ні се-

250


бе, ні оточуючих. Будьте чисті перед своєю совістю. Ніколи і ні перед ким не “прогинайтеся”. Тоді проживете у цьому житті достойно! Проте, хоч і деякі мої шановні кафедрали були прокомуністично налаштовані, та як фахівці-хіміки – були бездоганні. Рідна кафедра хімії, а потім хімії та екологічної безпеки була надзвичайно сильною і організованою. У 1990 році на ній працювали: завідувач, д.х.н., професор Корчинський Георгій Антонович, к.х.н., доцент Скрипник Лілія Іванівна, к.х.н., доцент Котлярова Галина Павлівна, к.х.н., доцент Цисар Інна Олександрівна, ст. викладач Заїка Володимир Григорович, асистент Петрук Василь Григорович, асистент Ющенко Тетяна Іванівна, завідувач лабораторіями Подорожнюк Раїса Степанівна та співробітники, які час від часу змінювалися. Через рік до нас прибув з КПІ к.т.н., доцент Копецький Віктор Петрович (у 1998 році вибув на ПМЖ у Канаду), а ще через рік – к.х.н., доцент Гандзій (Євсєєва) Марія Василівна. Після неї було запрошено з Львівської політехніки к.т.н., доцента Крикливого Дмитра Ізотовича, який пропрацювавши у нас два роки і успішно захистивши докторську дисертацію, перейшов у 1994 році до ВДПІ завідувачем кафедри хімії. З того складу зараз на кафедрі залишилися тільки двоє “старожилів” – я і Марія Василівна Євсєєва. Скрипник Л.І. і Корчинський Г.А., нажаль, померли, Ющенко Т.І., пропрацювавши на декількох роботах, “осіла” у медичному університеті, захистивши під керівництвом Цисар І.О. кандидатську дисертацію. Цисар І.О. та Котлярова Г.П. зараз на пенсії, а замість Подорожнюк Р.С. завідувачем лабораторіями беззмінно трудиться Мельник Тетяна Михайлівна. Згодом кафедру поповнювали інженер Васильківський Ігор Володимирович, асистент Безверхий Ігор Станіславович (виїхав на ПМЖ у Францію), аспірант Томчук Микола Антонович. Томчук М.А. та Васильківський І.В. успішно захистили під моїм керівництвом кандидатські дисертації та працюють у ВНТУ. Ще прибули асистент Гордієнко Ольга Анатоліївна,

251


асистент Звуздецька Надія Сергіївна, аспірант Звенигородський Едуард Леонідович, який успішно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата біологічних наук і недавно виїхав на ПМЖ до Канади. Згодом, після ліцензування на кафедрі спеціальності “Екологія та охорона навколишнього середовища”, посилили її склад к.г.н., професор Півошенко Іван Максимович (нажаль, помер), к.б.н., професор Вдовиченко Сергій Михайлович, к.с-г.н., доцент Бобко Олександр Олексійович, к.х.н., доцент Прокопчук Сергій Павлович. Старшими лаборантами тепер працюють надзвичайно працелюбні колеги: Бабій Світлана Петрівна, Мельник Людмила Михайлівна, Резніченко Ольга Володимирівна. Крім того, окрасою кафедри є також мої молоді колеги: Тхор Ірина Іванівна, Турчик Павло Миколайович, науковий співробітник Кватернюк Сергій Михайлович і, нарешті, надія кафедри, наш перший випускник-еколог Іщенко Віталій Анатолійович. Тхор І.І.(тепер Безвозюк), Іщенко В.А., Кватернюк С.М. успішно завершили під моїм керівництвом дисертації і захистили їх. В наступному після мого працевлаштування 1991 році я представив у спеціалізовану вчену раду ВПІ і успішно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук за спеціальністю 05.11.13 – прилади і методи контролю природного середовища, речовин, матеріалів і виробів. Опонентами були: д.т.н., професор Скрипник Юрій Олексійович, м. Київ ( має найбільше винаходів в Україні – близько шістьсот) та к.ф.-м.н., доцент Підкамінь Леонід Йосипович, м. Чернівці. Затверджували тоді мій науковий ступінь ще у Москві. Мене одразу перевели на посаду старшого викладача, а через два роки мені вже було присвоєно вчене звання доцента. Навчальне навантаження було неймовірне – понад тисячу годин на рік. Іноді було так, що в день читав три лекції для денного стаціонару, а увечері – дві-три лекції для заочників, а “вікна”, якщо такі були, заповнювалися лабораторними або практичними заняттями. Треба було скрізь встигати. Працювати зі студентами цікаво і захоплююче. Я вже

252


був не новачком, оскільки до приходу у ВПІ спочатку працював три роки асистентом у ІЕІ, а потім молодшим науковим співробітником, старшим лаборантом і завідувачем лабораторії “Оптики” у ВДПІ. Я віддавався роботі від дзвінка до дзвінка. Студенти мене поважали і поважають, бо мені було і є що їм сказати як з точки зору фаху, так і життєвого досвіду. Після захисту я був призначений вченим секретарем і одночасно заступником завідувача кафедри. Багато років “тягнув” на собі більшість обов’язків, які мав би виконувати сам завідувач. Тому я на “всі сто відсотків” задовольняв Георгія Антоновича, як його бойовий соратник і заступник аж до того часу, коли я захистив докторську дисертацію. Проте, рано чи пізно, більшість заступників стають на місце своїх керівників, які або старіють, або в силу різних обставин не встигають за жорсткими вимогами невблаганного часу. Коли на кафедрі за моєї ініціативи і за згоди Г.А. Корчинського та підтримки ректора було відкрито нову екологічну спеціальність, роботи зросло на порядок. Її треба було комусь виконувати. Георгій Антонович почав явно “пробуксовувати”. На кафедрі наростало невдоволення методами його керівництва. Мої намагання щось зробити або змінити на краще сприймалось ним не інакше як “комсомольські замашки”. Зрештою, ректор призначив мене у 2000 році завідувати кафедрою. Разом з тим, я хочу сказати і добрі слова на адресу Георгія Антоновича Корчинського, який мене прийняв на кафедру та до певної міри і пори підтримував. Ми були з ним однодумцями в державотворчих і національних проблемах, входили до складу громадської організації “Конгрес української інтелігенції Вінниччини”, співзасновником якої я був. Він з допомогою колег по кафедрі видав підручник “Хімія”. Був досить відомим теоретиком-електрохіміком, Заслуженим працівником народної освіти України. Щоправда, наукових учнів не мав, проте світла пам’ять про цю непересічну людину житиме в серцях його колег.

253


Після того, як я захистився і став доцентом, почав все більше задумуватись – а що далі? Далі – докторська. На перших порах розпочинати було важко. Потужного керівника не було. Наукову школу спектрофотометрії Євген Степанович Смолінський “розпорошив” по світу. Обставини складались не на мою користь. Однак у оптичній спектроскопії та оптиці світлорозсіяння було чимало наукових проблем. Традиційні методи вимірювального контролю та вимірювань оптичних параметрів не в повній мірі задовольняли вимоги сучасної спектроскопії, особливо неоднорідних (світлорозсіювальних) об’єктів, а тому потребували подальших наукових пошуків, нових розробок, суттєвого вдосконалення, автоматизації та інтелектуалізації інструментальної бази. Тобто загальна теорія переносу випромінювання, в тому числі і розсіяння, знаходилась в задовільному, хоча і далеко незавершеному стані, але окремі експериментальні методики, а також необхідна для їх реалізації сучасна контрольно-вимірювальна техніка були ще досить слабкими. Я вже не кажу про їх інтерактивність і метрологічність, тобто інтерактивної спектрофотометричної апаратури, яка б опиралася на сучасні теоретичні методи світлорозсіяння та фундаментальні принципи інформаційно-вимірювальної техніки і метрології, яка надзвичайно потрібна для діагностики і моніторингу різноманітних природних середовищ і об’єктів, або не було зовсім, або створено було обмаль і то тільки, в основному, для аерокосмічних досліджень та частково медичної діагностики. Я активно почав друкуватись. Докторська буде чи не буде, а без достатньої кількості опублікованих матеріалів захисту не могло бути в принципі. Тому і продовжив співпрацю з потужною науковою школою, яку прийняв у спадок від професора Віктора Тихоновича Малікова доктор технічних наук, професор Поджаренко Володимир Олександрович. Я поділився з останнім своїми міркуваннями і Володимир Олександрович мене повністю підтримав.

254


На тодішній кафедрі інформаційно-вимірювальної техніки було чимало особистостей. Проте я якось швидко знайшов спільну мову з доцентом Кухарчуком Василем Васильовичем (тепер доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри ТЕЕВ і мій друг), Кучеруком Володимиром Юрійовичем (тепер молодий, але талановитий доктор технічних наук, професор і теж мій друг), науковим співробітником Овчінніковим Святославом Сергійовичем та іншими науковцями. Хлопці мені серйозно допомагали у метрологічному плані, бо метрологію раніше я вивчав лиш епізодично, а потім життя змусило оволодіти нею в повній мірі самотужки. Так, крок за кроком, я у 1998 році завершив свою докторську дисертацію “Оптичні методи та інтерактивні засоби контролю в діагностиці неоднорідних середовищ” за все тією ж спеціальністю 05.11.13 – прилади і методи контролю. Науковим консультантом став Володимир Олександрович Поджаренко. Опонентами були призначені, без сумніву, видатні особистості, одні з найталановитіших науковців України: д.т.н., професор Сахновський Михайло Юрійович (останній із “могікан”, провідний в Україні фахівець з оптики світлорозсіяння, м. Чернівці), д.т.н., професор Володарський Євген Тимофійович (один з найвідоміших теоретиків метрологічної науки та експериментальної інформатики, м. Київ, КПІ), д.т.н., професор Назаренко Леонід Андрійович (завідувач відділу фото- та термометрії Харківського інституту метрології). Захист відбувся успішно, проте моя виразка дванадцятипалої кишки загострилася вкрай. Це наслідок безсонних ночей, переживань, значної кількості поїздок, передзахистів та морального і фізичного виснаження. Докторські легко не даються! Тут я вкотре дякую Володимиру Олександровичу Поджаренко, який став для мене не просто вчителем, але й старшим другом. Це не забудеться ніколи, а добрі діла цим людям вернуться сторицею. Хай Бог їм допомагає і надалі вершити праведні справи! На превеликий жаль, зовсім недавно не стало Володими-

255


ра Олександровича. Він пішов у вічність. Пам’ять про цю світлу людину буде вічно жити у мене і моєї родини! Через деякий час після захисту докторської мені було присвоєне вчене звання професора і головного наукового співробітника університету. В наукових колах образно кажуть, що після докторської дисертації рухатися далі в науці немає куди, то залишаються тільки інтриги. Така “перспектива” мене аж ніяк не влаштовувала. Тому задумав я нашу міжфакультетську кафедру зробити ще й випускною, оскільки загальної кількості годин навчального навантаження було обмаль, а фахівці кафедри ХЕБ – просто чудові! Тому ми вирішили клопотати перед ректором і Вченою Радою про відкриття нової спеціальності. Шифр і назва їй 6.070801 – “Екологія та охорона навколишнього середовища”. Це було викликано тим, що ми живемо у відповідальний час. Початок ХХІ століття характеризується суттєвим погіршенням стану навколишнього природного середовища, що є наслідком технологічних досягнень людства. Збільшується концентрація парникових газів у атмосфері, виснажується озоновий шар планети, скорочується біологічне різноманіття, зменшується площа лісів, активізуються процеси евтрофікації і опустелювання, загострюється проблема якісної питної води, деградують екосистеми Світового океану – це лиш неповний перелік екологічних проблем, з якими стикнулося людство. Отже, наступає глобальна екологічна криза. Людству загрожує загибель, якщо воно терміново не перегляне свого ставлення до Природи. Людям нині необхідні нова натурфілософія життя, високі екологічна культура і екологічна свідомість. Ідея антропоцентричного гуманізму, що дозволяла тотальне нищення Природи Людиною, і яка домінувала в ХХ столітті, зараз стала хибною та неприйнятною. На сучасному етапі розвитку людства лідером серед наук поступово стає екологія, яка перетворилась із суто біологічної міждисциплінарної на-

256


уки в глобальну науку про тактику і стратегію виживання людства. Досягнення сучасної екології базуються на стратегії сталого розвитку, суть якої полягає в раціональному природокористуванні з метою збереження відновлювальних можливостей біосфери та нормальних екологічних умов життя для теперішніх і майбутніх поколінь. Концепція сталого розвитку, в свою чергу, базується на декількох сучасних науково обґрунтованих ідеях, а саме: коеволюції, планетарного, а не містечкового мислення і підходу до вирішення земних соціально-економічних та екологічних проблем, необхідності самообмежень, оптимального використання природних ресурсів на основі ресурсоенергозберігаючих, маловідходних, маловитратних та замкнутих технологій, тотальної екологізації життя, тобто переходу від шкідливих і небезпечних для довкілля і Людини сервотехнологій до екотехнологій та ін. Для України це означає необхідність економії та пошуку варіантів зниження ресурсоспоживання, диверсифікацію джерел енергоресурсів, впровадження нових, ресурсозберігаючих технологій та альтернативних джерел енергії, підвищення екологічної свідомості нації. Бо тільки екологічно чиста, економічно стабільна і демократична Україна – не тільки мрія нашого народу, а майбутня повнокровна частка Європи і світу. При цьому, як казав Махатма Ганді, “... світ досить великий, щоб забезпечити потреби кожної людини, але надто малий, щоб задовольнити людську ненаситність...” Ось такого роду аргументи ми виклали ректору і він з цим погодився. Більше того, він і сам не раз наголошував, що кожна кафедра повинна відкрити на своїй базі, щонайменше одну спеціальність. При цьому “Не той багатий, хто багато має, а той, кому вистачає…”. В цих словах чітко простежується один із гуманних принципів, на яких ґрунтується стратегія сталого розвитку, – це принцип самодостатності і, головне, самообмеженості. Ще давно колись мудро приблизно так казав наш видатний

257


співвітчизник філософ Григорій Савович Сковорода: “Для повного щастя я багато не потребую, а лиш свіжого повітря і чистої сорочки…”. Якби кожна людина зокрема і, особливо багаті країни, розуміли і жили б за цими принципами, то і екологічних проблем не було б, або суттєво їх поменшало б. Нажаль, концепція тотального збагачення сьогодні домінує і людство, таким чином, летить з неймовірним прискоренням в прірву. Тому, якщо воно не повернеться обличчям до екологічних проблем, то це призведе світ до загибелі, або, щонайменше, до страшної агонії. Отже, необхідність нової натурфілософії, нового екологічного мислення і свідомості, екологічної освіти і науки стає очевидною. Недаремно екологія у ХХІ столітті з міждисциплінарної біологічної науки виходить на перший план серед усіх фундаментальних наук і дисциплін. То ж, з 2000 року ми, успішно пройшовши Державне ліцензування, почали підготовку студентів – майбутніх фахівців-екологів. Я з колективом кафедри натрудились добре, поки все це реалізували. А в 2011 році ми благополучно проводжали у велике життя вже сьомий випуск наших вихованців. Треба з гордістю відзначити, що мої колеги-викладачі і співробітники кафедри віддавали і віддають всі свої сили, розум, талант, здібності на те, щоб наші випускники були найкращими висококваліфікованими спеціалістами і порядними людьми, патріотами матінки-України і її благословенної Природи. Для цього науковці кафедри активно підключились до вирішення багатьох важливих наукових і народногосподарських проблем. В першу чергу, це болюча і вкрай актуальна проблема знешкодження непридатних, неопізнаних та некондиційних пестицидних препаратів (ПП), яких чимало ще з радянських часів накопичилось в Україні і, зокрема, у Вінницькій області. Ми критично проаналізували стан справ у цій галузі, розробили найсучасніші і найоптимальніші як з екологічної, так і з фінансової точки зору технології знешкодження та утилізації ПП, вперше запропонували схему та розробили Технічне Завдання на проектування і виготовлення мобільного техноло-

258


гічного комплексу, який на основі реагентного вилучення та термічного знешкодження ПП мав би усувати цю проблему безпосередньо біля сховищ і складів, де вони до цього часу зберігаються і катастрофічно впливають на людину і довкілля. Крім того, активно проводиться робота з іншого наукового напрямку – спектрофотометрії неоднорідних середовищ. В цьому аспекті ми успішно завершили першу частину, а зараз знову продовжуємо спільний україно-білоруський проект з дослідження спектрів дифузного відбивання біотканин з метою розроблення нових методів і принципів неінвазійной медичної діагностики та спектрополяриметрії водних середовищ. Здійснювати ці розробки мені активно допомагають мої молоді колеги: науковий співробітник Кватернюк Сергій Михайлович, віртуоз сучасних комп’ютерних технологій, магістр наук, розумний, талановитий хлопець та старший викладач Черноволик Галина Олександрівна, які захистили під моїм керівництвом дисертації на ці тематики. При цьому з кожним роком ми набуваємо нових знань, безцінного досвіду і авторитету у наукових колах. Недаремно, за моєї ініціативи і безпосередньої організації на базі кафедр нашого інституту та університету було проведено І-ий, ІІ-ий та ІІІ-ій Всеукраїнські з’їзди екологів з міжнародною участю, на які прибуло багато учасників зі всіх куточків України і декількох зарубіжних країн. Ці наукові форуми спричинили надзвичайно позитивний резонанс в освітній, науковій та практичній екологічній сферах нашого унікального Подільського краю та України в цілому, додаючи серйозного іміджу рідному ВНТУ. Але останні десять-п’ятнадцять років кафедру хімії, а далі – хімії та екологічної безпеки (ХЕБ) періодично примикали до різних факультетів та інститутів. Останнє наше пристанище – інститут енергетики. Однак, територіально ми знаходилися з ним в різних кінцях університетського містечка, територія якого близько тридцяти гектарів, що є співмірною цілій державі Ватікан. Тому це додавало нам суттєвих незручностей і ніяк не спри-

259


яло покращенню навчально-методичного процесу. Нарешті, 19 березня 2007 року ректором прийнято, а Вченою радою згодом затверджено рішення про заснування у структурі ВНТУ нового навчально-наукового інституту екології та екологічної кібернетики, до складу якого покищо входять пять кафедр: екології та екологічної безпеки (завідувач – д.т.н., професор Петрук В.Г.); моделювання та моніторингу складних систем (завідувач – д.т.н., професор Мокін В.Б.); хімії та хімічної технології (завідувач – д.х.н., професор Ранський А.П.); культурології, соціології, педагогіки та психології (завідувач – к.ф.н., професор Буяльська Т.Б.) та фізичного виховання (завідувач – к.п.н., професор Євсєєв Л.Г.). Його директором призначено мене. Вкотре потрібно розпочинати велику справу спочатку. Приміщення, ремонти, кадри, зв’язок, студентське самоврядування, вчена рада, гуртожиток та багато інших обов’язків і проблем, які треба вирішувати негайно, докорінно і кваліфіковано. При цьому “головне – ув’язатись в бій …”. Дійсно, як на передовій. Турбот надзвичайно багато. Більше того, після мого призначення, як директора інституту, ректор погодився з моєю пропозицією створити у нашому університеті окрему кафедру екології та екологічної безпеки, яку доручено мені і очолити. Рідну кафедру хімії та екологічної безпеки, в яку я вклав багато років свого життя, душі і праці, і яка за словами ректора стала потужною, пропонується змінити на “хімії та хімічної технології”. Завідувати цією кафедрою за моєї ініціативи запрошено нашого колегу з Дніпропетровська, відому в наукових колах людину, визначного вченого хіміка-органіка, д.х.н., професора Ранського Анатолія Петровича. При цьому я, як завжди, дивлюсь у майбутнє оптимістично. Адже все це – заради студентської молоді – нашої зміни, заради глибокої, фундаментальної та всебічної освіти і науки, заради процвітання рідного університету, заради щасливої долі моєї Вітчизни !..

260


ВЧИТЕЛІ

Петрук Григорій Михайлович, Батько

Смолінський Євген Степанович, к.ф.-м.н., професор, науковий керівник кандидатської дисертації

Поджаренко Володимир Олександрович, д.т.н., професор, науковий співкерівник кандидатської та консультант докторської дисертації

Крєстов Геннадій Олексійович, д.х.н., професор, академік РАН, директор Інституту хімії неводних розчинів РАН, Заслужений діяч науки і техніки СРСР

261


У робочому кабінеті з колективом кафедри ЕЕБ (2011 р.)

Під час обговорення результатів наукового експерименту із здобувачем Черноволик Г.О. (2005 р.)

На секції МНПС “Оптика та спектроскопія” у ВДПІ, співорганізатор В.Петрук справа у верхньому ряду (1988 р.)

262


Учасники МНПК “І-й Всеукраїнський з’їзд екологів”, Петрук В.Г. в центрі (5 жовтня 2006 р., Вінниця, ВНТУ)

Відзначення 50-річного ювілею з найближчими друзями та колегами (19 квітня 2008 р.) 263


Комісія МОНУ під час акредитації екологічної спеціальності на кафедрі ХЕБ, третій справа (ВНТУ, 2004 р.),

Лабораторне заняття з хімії для студентів-екологів (2000 р.)

264


В процесі роботи над докторською дисертацією (1995 р.)

Виступ на новорічній акції “Не рубай ялинку” перед студентамиекологами (кафедра ХЕБ ВНТУ, 2004 р.)

265


Перший захист дипломної роботи першим випускником-екологом Дундою Дем’яном на кафедрі ХЕБ. З членами ДЕК в центрі. (2005 р.)

Разом з одним із найвидатніших сподвижників екологічної освіти і науки України, д.г.-м.н., професором Білявським Георгієм Олексійовичем після екологічної експертизи (Хаджибейський лиман, 2007р.)

266


Презентація екологічних матеріалів під час зустрічі з ректором Познанської рільничої академії (Польща, 2006 р.)

Колеги – члени спецради після успішного захисту кандидатської дисертації Городецької Оксани (опонент Василь Петрук в центрі, 2006 р.).

Понад 350 наукових праць: монографій, навчальних посібників,підручників, статей, авторських свідоцтв, патентів та тез – творчий доробок д.т.н., професора Петрука В.Г.

267


Лист видатного сподвижника екологічної освіти і науки України, лауреата Державної премії СРСР, доктора геолого-мінералогічних наук, професора Адаменка Олега Максимовича (м. Івано-Франківськ)

268


ПІСЛЯМОВА Перелистуючи власний щоденник, знов-і-знову переживаю незабутні хвилини дитинства, моєї шкільної юності, студентської молодості та науково-педагогічного етапу мого життя. Щоденники пишуться в моменти найвищого душевного підйому, в час психологічних стресів чи неймовірного фізичного і морального навантаження. Щоденників відрізок мого життєвого часопису, дійсно, характерний тим, що його автор пережив стільки всього, що це вистачило б на багатьох людей. При цьому шкільна юність, як і в більшості юнаків і юнок, присвячена основному – навчанню і коханню. Що стосується моєї студентської пори, то вона характерна тим, що відбувалася далеко від Батьківщини. Ностальгія, туга за рідним краєм, виснажлива інститутська освіта і наука, неймовірно важка праця у студентських будівельних загонах по всій Росії – червона нитка цього відрізку мого життєвого шляху. Будучи в Росії, я прагнув усіма фібрами моєї душі, усім серцем тільки додому і Бог почув мої молитви! Я повернувся додому. Бог і вдруге змилувався наді мною і над всіма нами, коли моя кохана Україна здобула державність і стала незалежною... Я щасливий від того, що моя сім’я живе в найкращому місті світу – Вінниці. Це моя дитяча мрія. Я, сільський хлопець, досягнув на сьогодні чимало вершин, ставши доктором технічних наук, професором, академіком трьох академій і навіть експертом Євросоюзу. Ми з Галиною Дмитрівною (вона, до речі стала кандидатом наук) виховали двох чудових дітей – доньку Діану і сина Романа. Доця наша із зятем Андрюшою, в свою чергу, подарували нам онуків Владика та Вітю. Їх люблю понад усе! Син Рома недавно оженився. Маємо чудову невістку Марину. Підтримую тісні зв’язки з моїми шкільними і студентськими друзями. Бог мене наділив уже в Вінниці моїми найближчими однодумцями, чу269


довими людьми, вірними друзями: моїми вчителями – Євгеном Степановичем Смолінським та Володимиром Олександровичем Поджаренком, кумом Володимиром Савовичем Гаркушевським, трьома Василями Васильовичами: професорами Кухарчуком і Погорілим та фермером Захаревичем, професорами: Володимиром Геннадійовичем Макацом, Володимиром Григоровичем Кур’ятою, Володимиром Прокоповичем Кожем’яко, Василем Григоровичем Кравцем, Володимиром Юрійовичем Кучеруком, Анатолієм Петровичем Ранським, кумом Леонідом Івановичем Мельником, сватами Миколою Івановичем Галянтом та Володимиром Петровичем Деундяком, свояком Сергієм Петровичем Воскобойником, художниками: Михайлом Венедиктовичем Климчуком і Федором Васильовичем Панчуком... Я є одним із співзасновників громадської організації “Конгрес української інтелігенції Вінниччини”, в якій не за політичні дивіденди, а по велінню серця працюю правдою і вірою ось уже понад п’ятнадцять літ. Я автор понад трьохсот наукових робіт, більше тридцяти авторських свідоцтв і патентів, більше десятка монографій та методичних посібників, двох підручників тощо. Маю учнів-продовжувачів моєї справи, моєї наукової школи. При цьому завжди пам’ятаю – “учитель не той, хто вчить, а той, у кого можна повчитись”! Дуже люблю людей. Радію новим зустрічам з ними. Намагаюсь зі всіх сил робити їм добро. Люблю рідну кафедру. При цьому особливо шаную і поважаю студентів. Вчуся у них. Вони – наша нова генерація. Вони – моя доля. Віддаю їм усього себе без остатку. Хочу, щоб сьогоднішнє покоління молодих людей, в тому числі і моїх дітей, ставало розумним і патріотичним. Хоч наше молоде покоління семидесятих-восьмидесятих років минулого століття і було трудовим, але теперішня юнь здебільшого пішла далі нас і є, принаймні, не гіршою... Це особливо втішає і вселяє оптимізм!..

270


ЗМІСТ ПЕРЕДМОВА …………………………………………………………….. 4 ПРОЛОГ ………………………………………………………………….. 10 РОЗДІЛ 1. ГЕРОЇЧНА ІСТОРІЯ МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ – РІДНОГО СЕЛА КРОПИВНА ……………………………………

12

РОЗДІЛ 2. СПОГАДИ ПРИГОДНИЦЬКОГО ДИТИНСТВА АБО ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ …………………………………………….. 59 РОЗДІЛ 3. ЗАКОХАНА ШКІЛЬНА ЮНІСТЬ ………………………... 113 РОЗДІЛ 4. РОМАНТИЧНІ І ВАЖКІ СТУДЕНТСЬКІ РОКИ …………. 152 РОЗДІЛ 5. КРУГОВЕРТЬ ЖИТТЯ …………………………………….. 211 РОЗДІЛ 6. МОЯ ДОЛЯ – ОСВІТА І НАУКА …………………………. 233 ПІСЛЯМОВА …………………………………………………………….. 268

271

Petruk_27_01_2012_1  

Ukrainian scientist, professor VG Petruk,

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you