ських життів тільки у XX столітті. Мені можуть дорікнути, що це вже занадто. Не занадто! Ми знали досі тільки одну сторону правди, представлену патріотичними фільмами і творами, дозволеними радянською цензурою, де комуністи представлялися як янголи, кришталево чесні і благородні. Але ось що розповідає моя мама – очевидиця такого епізоду війни. Штаб підрозділу нашої армії розташовувався у хаті баби Домки, що поблизу (майже подвір’я в подвір’я) від хати мого діда Тараса, де і жила мама, якій тоді було років шістнадцять-сімнадцять і усе чисто бачила і чула. В штабній хаті страшенна п’янка офіцерні. Накурено, хоч сокиру вішай. Дуже пихаті, “галіфе” ширше як довше. Старший із них відправляє приблизно взвод (щонайменше, двадцять солдат) взяти висоту на Подороженському чи то на Ступенецькому пагорбі, де засів у дзоті німецький кулеметник, а п’янка “штабістів” продовжувалась. Через декілька годин повертається один змучений та поранений, але живий воїн з того всього взводу. Мама каже – це молодесенький наш український хлопчина. Доповів, що німець перестрочив майже усіх наших бійців і висоти не взято. Цей червономордий командир, не довго думаючи, зі словами “Что, струсил, сволочь!..” витягнув з кобури пістолет і тут же на місці застрілив цього зраненого хлопчину прямо в серце і, як нічого не було, пішов до хати догулювати. Мама каже, що ще й досі не може заснути, як тільки згадує цей звіринець. Надвечір, пригадує вона, на підводах повз їхню хату вже везли всіх тих вбитих бійців на сільське кладовище, де їх прямо штабелями складали у братську могилу на новому цвинтарі. Я до того, що ось такі, з дозволу сказати, офіцери дуже часто траплялися на війні. Зрозуміло, з кого здебільшого формувалися тоді такі офіцерські кадри – з комуністів та партійних активістів, які вже до війни мали посади в усіляких райкомах, в колгоспах, в сільрадах тощо. Тому їм було що втрачати. Тому не завжди вони першими рвалися в бій. Тому не дуже вони дбали за нашого брата. Неспроста відомо, що радянських людей у Велику Вітчизняну війну загинуло понад двадцять п’ять
66