"Патріярхат" №4 2012

Да iсправиться молитва моя, яко кадило перед Тобою

Особливість герба КоломийськоЧернівецької єпархії у тому, що він є і гербом Правлячого архиєрея владики Миколи Сімкайла, що свідчить про глибокий зв’язок між єпархією як спільнотою вірних та архиєреєм як намісником Христа, що є пастирем цієї спільноти. Центральне місце на гербі займає хрест як головний символ християнства. У центрі хреста – ікона Покрови Пресвятої Богородиці як знак опіки Божої Матері над єпархією. Над іконою посередині зображено голуба, що є символом Святого Духа. Дві грецькі літери, альфа і омега, символізують особу Христа, який є початком і кінцем всього. Чаша – символ Євхаристії, що є фундаментом життя християнської спільноти. Два зелені трикутники між нижніми раменами хреста символізують Буковину, яка є частиною Коломийсько-Чернівецької єпархії. В нижній частині герба міститься напис «На тебе уповаю», який символізує вручення єпархії опіці Богородиці. Увінчують герб митра, єпископський жезл та процесійний хрест – символи архиєрейського достоїнства і пастирської влади єпископа над довіреною йому єпархією.

Молитва Церкви Роздуми про богослужіння

Чим є Літургія для вірян?

Євро 2012 і Церква

Число 4 (431) липень – серпень 2012

Журнал видається з 1967 року

ТЕМА ЧИСЛА

3 Богослужіння – це найважливіше, що є в житті Церкви

Інтерв’ю з владикою Венедиктом

7 Чим є Літургія для вірян?

8 Літургія Церкви і молитва вірних 11 Божественна Літургія: (дуже особисті роздуми)

Тарас Тимо

14 Псалмодія як культура присутності

Олег ГІРНИК

церква і суспільство

18 Євро 2012: не лише футбол

Мар’яна Карапінка

THE PATRIARCHATE Published by the Ukrainian Patriarchal Society in the USA Редакція: Анатолій Бабинський (гол. редактор) Ліда Мідик (заст. головного редактора) Голова редакційної ради – Рома М. Гайда Редакційна рада: Петро Дідула, Люба Кіндратович, Роман Кравець, Леся Крип’якевич, Мирослав Маринович, Ігор Мату­шев­ський, о. Петро Ґаладза, д‑р Лео­нід Рудницький, Андрій Сороковський, Богдан Тро­­я­новсь­кий

20 Пам’яті Патріарха Йоcипa Cліпого

Дизайн обкладинки та верстка макета: Олеся Оринчин

портрети

Видавець журналу в Україні: ТзОВ «Патріархат»

ювілеї

Мaрічкa Гaлaбурдa-Чигрин

22 Зберегти Церкву. Отець Василь Гриник – головна постать УГКЦ

в повоєнній Польщі о. Роман Стороняк НАША ІСТОРІЯ

25 Заспокоєння, що не принесло спокою

Віктор Заславський

східні церкви

28 Угорська Греко-Католицька Церква Анатолій Бабинський новини

30 Церква в Україні 32 Церква у світі єпархія

34 Єпархія Покуття, Гуцульщини і Буковини Світлина на обкладинці Петра Дідули Редакція просить вибачення у читачів і автора за допущену помилку в «Патріярхаті» №2, 2012. В статті «Східна політика в часі модерну» не було вказано автора рецензії, о. Мирослава Татарина.

Редакція не рецензує і не повертає рукописів Передплачуйте «Патріярхат» у будь-якому відділенні зв’язку України

Передплатний індекс - 90827 Передплата через редакцію на 2012 рік – 36 грн. Додаткова інформація за тел. (+38 032) 247 40 56 або за адресою: пл. св. Юра, 5, Львів. Редакція працює з понеділка по п’ятницю з 10:00 до 17:00.

Реєстраційне свідоцтво КВ 88 28 від 03.06.2004 Друк: «Книгодрук» Позиція авторів не завжди збігається з позицією редакції. Матеріали до редакції жур­на­лу «Па­трі­ярхат», листи до адміністрації, пе­ред­плату, роз­чис­лен­ня й пожертви на прес-фонд про­си­мо надсилати на адресу: У США: THE PATRIARCHATE P.O. BOX 285, Cooper Station New York, N.Y.10276

Світлана Махно – адміністратор журналу e-mail: SvitlanaMakhno@gmail.com

В Україні: «ПАТРІЯРХАТ», п/с 8881, Україна, 79000, м. Львів, пл. св. Юра, 5 тел. (+38 032) 247 40 56 e-mail: patriyarkhat@gmail.com http://www.patriyarkhat.org.ua Ціна одного примірника: в Україні − договірна, в США, Канаді, Австралії, країнах Західної Європи − $ 4, в Англії − £ 2.5. Річна передплата: В країнах Західної Європи та Північної Америки, в Австралії − $ 25, в Англії − £ 15.

Тема числа

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Богослужіння – це найважливіше, що є в житті Церкви Інтерв’ю з головою Патріаршої літургійної комісії УГКЦ владикою Венедиктом, єпископом-помічником Львівської архиєпархії Колонка редактора

– Владико, не так давно ви очолили Патріаршу літургійну комісію нашої Церкви. Розкажіть про цю структуру, які терени вона охоплює, який її склад та принципи роботи?

– Наша комісія – патріаршо‑ го рівня, саме тому її діяльність та відповідальність стосуються цілої нашої Церкви, усіх єпархій у цілому світі. Звичайно, в кожній єпархії є свої літургійні комісії, і голови цих єпархіальних комісій одночасно є членами Патріаршої літургійної комісії. Як правило, один раз на квартал ми збираємось на наради, але і поза цими зустрічами спільно працюємо з допомогою електрон­ них засобів комунікації. Станом на сьогодні ці зустрічі включають представників з України, але зго‑ дом, сподіваюсь, один раз на рік зможемо збирати представників усіх єпархій нашої Церкви на спіль‑ ні зустрічі. Ядром Патріаршої лі‑ тургійної комісії є троє людей: я, як її голова, мій заступник, та ще

одна особа, яка відповідає за про‑ екти, над якими працюємо. Крім того, видаємо свій інформаційний бюлетень «Квартальний обіжник Патріаршої літургійної комісії», де намагаємось подавати практичні й теоретичні дослідження з різних ді‑ лянок літургіки, а також із питань перекладів релігійних текстів та ін‑ шого розмаїття богослужбової про‑ блематики.

– Які завдання, що стоять нині перед Літургійною комісією, ви могли б назвати пріоритетними?

– Найголовніше питання, яке поставив нам Синод і над яким пра‑ цюємо, – це переклади літургійних текстів українською мовою. Бо на‑ загал люди найкраще знають Боже‑ ственну літургію. Але ж ми маємо і багато інших богослужінь – вечір‑ ню, утреню, часи, повечір’я – і по‑ требуємо для них Октоїха, Мінеї, Тріоді, які перекладені лише част‑ ково. Серед наших завдань є і про‑ ведення ревізії вже зроблених пере‑

У 304 році, в часи переслі‑ дувань християн за римського імператора Діоклетіана, у пів‑ нічноафриканському місті Абі‑ тині було арештовано групу із 49 вірних на чолі з пресвітером. Їх затримали під час недільної Літургії. До нас дійшла стено‑ грама допитів арештованих, зокрема священика Сатурніна і господаря будинку, в якому від‑ бувалося богослужіння, – Емі‑ ріта. На допиті в присутності проконсула Ануліна господаря дому запитали, чому він дозво‑ лив проведення у ньому забо‑ роненої імператором релігійної відправи. У відповідь Еміріт сказав: «Ми не можемо жити без святкування дня Господ‑ нього». (Дослівно це звучало дещо лаконічніше: «Оскіль‑ ки без Господнього ми не мо‑ жемо (жити)» – Quoniam sine dominico non possumus.) Що означало не просто святкуван‑ ня дня Господнього, а участь у Євхаристії. Після допитів усіх християн було страчено. Серед них був навіть сенатор Датівус, який, незважаючи на жорстокі тортури, не відрікся від факту своєї присутності на зібранні. «Ми не можемо жити без свят‑ кування дня Господнього»! Що ж це за життя, що за нього йдуть на смерть?! Для нас ця історія може виглядати напівміфічною, хоча й не минуло надто багато часу від переслідувань, яких за‑ знала наша Церква. Абітинські мученики, як і наші, українські, яскраво показують нам місце

3

Тема числа спільнотної молитви і Євхарис‑ тії в житті християнина. Адже і абітинці, і греко-католики, яких переслідували за комуністич‑ них часів, могли залишатись в душі християнами, молитись удома – і мали б набагато мен‑ ше проблем із державними ка‑ ральними органами. У наш час, хоч і відвертого переслідування немає, існує чимала кількість людей, котрі живуть саме за та‑ ким принципом: «believe but not belong» («вірю, але не належу») і вважають участь у спільній церковній молитві факульта‑ тивною. Такий настрій, погодь‑ теся, явно суперечить вчинкові святих абітинських мучеників, які, зібравшись на спільне бо‑ гослужіння, підписали собі колективний вирок смерті. Їх‑ ній приклад дає нам відповідь на запитання, яке нині можна часто почути: «Навіщо ходити до церкви?». Щоб зрозуміти це, варто пригадати одну давню приказку, що неможливо бути християнином наодинці. Зре‑ штою, Церква, заснована Хрис‑ том, і є ἐκκλησία, – зібрання, спільнота. І ця спільнота має різні аспекти, зокрема, є моли‑ товною спільнотою. Церковна молитва Вечірньої та Утрені, Божественної Літургії багатьма людьми сприймається як «про‑ фесійне» діяння священиків і монахів. Проте якщо взяти будь-яке богослужіння і поділи‑ ти його на частини, які молить‑ ся священик і вірні, то побачи‑ мо, що ці частини майже рівні, а подекуди вірні можуть мати й більшу частку. Тож існує ве‑ личезна потреба в тому, щоб усі ми якомога активніше пізнава‑ ли молитовну традицію нашої Церкви, заглиблювались у неї, приймали її як свою та брали в ній щонайактивнішу участь. Ця участь є одним із елементів бут‑ тя спільнотою, буття Церквою. Нехай цей номер «Патріярхату» допоможе всім на цьому шляху.

4

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

кладів. З глибокою шаною до всіх наших попередників слід сказати, що переважну більшість літургій‑ них текстів, якими послуговуємося нині, переклали за кордоном. Тож вони потребують певної ревізії. Коли ми почали працю над пе‑ рекладами, то усвідомили, що не маємо методології. А в цій роботі є багато аспектів: з чого перекладати, якими є критерії перекладів літур‑ гійного тексту, хто встановлює ці критерії. Виходячи з цих вимог, за‑ раз розпрацьовуємо інструкцію про переклади і видання богослужбових текстів. Йдеться і про створення нових. Адже маємо проголошених блаженних новомучеників, і для них все ще немає офіційних літургійних текстів. Є величезна кількість бого‑ службових текстів, що потребують певного осучаснення, оскільки вони були писані в певну історичну епоху чи під впливом певного типу духо‑ вності, відмінного від нашої. Працюючи над перекладами, водночас розробляємо інструкцію, щоб описати весь шлях, порядок, як перекладати, якими мали б бути нові богослужбові тексти, яким чи‑ ном мали б відбуватися зміни та осучаснення давніших текстів. Синод нашої Церкви визначив, що праця над перекладами повинна починатись із Псалтиря. Він – осно‑ ва більшості наших богослужінь. Зі свого боку ми сподіваємось закін‑ чити новий переклад літургійного Псалтиря до кінця року. Також в контексті стратегії роз‑ витку нашої Церкви розпрацьову‑ ємо і власну стратегію, яка полягає у розвитку літургійної свідомості вірних. Мусимо визнати: нині вона не на належному рівні. Тому наша праця перебуває і в площині мір‑ кувань над удосконаленням рівня саме літургійної свідомості.

– Чи входить у завдання комісії спостереження за тим, як звершують ті чи ті богослужіння в нашій Церкві? І якщо входить, то як це відбувається?

– Входить, але частково. Пере‑ дусім тому, що це внутрішня справа єпархій. Над літургійним життям

єпархії повинен чувати єпископ, для цього він має помічника, голо‑ ву єпархіальної літургійної комісії. Голова єпархіальної літургійної ко‑ місії, як я вже казав, є членом Патрі‑ аршої літургійної комісії. Тому всетаки певним чином спостерігаємо за тим, як звершують ті чи ті бого‑ служіння в наших єпархіях.

– Ви вже торкнулись такого поняття, як «літургійна свідомість». Чи можете пояснити, в чому тут проблема – вона зовсім відсутня чи викривлена?

– Думаю, вона просто заслаб‑ ка. Чому ми добре говоримо укра‑ їнською мовою? Тому що виросли в певному середовищі, вона увійшла в нас із молоком матері, а іншу му‑ симо вивчити. Коли ж говоримо про літургійну свідомість, то пови‑ нні розуміти, що наше покоління не всмоктало її з молоком матері. Храми були закриті, люди не брали активної участі в богослужіннях, не мали перед очима богослужбових текстів, не знали їх, не були вихова‑ ні в літургійній атмосфері. Тому за‑ раз, щоб формувати цю свідомість, люди мусять мати ці тексти, тримати їх у руках, мусить відбуватись кате‑ хизація на основі літургійних тек‑ стів, цілого літургійного передання. Священики повинні вчити людей, але й самі люди повинні мати ба‑ жання пізнавати. Тут слід розуміти, що в нашій ситуації немає провини людей – вони не мали відповідних можливостей. Це як у подружньому житті: перше кохання започатковує стосунки, а далі їх треба постійно живити щоденним досвідом і щораз глибшим взаємним пізнанням. Так само наші стосунки з Богом необ‑ хідно постійно живити: розуміти, перед Ким стою, куди прийшов, до Кого промовляю ці слова. У родині за любов треба постійно змагатись, плекати її, так само треба плекати й літургійну свідомість.

– У цьому контексті, владико, цікавить питання: як це плекання можна втілити на практиці? Чи будуть розроблені певні програми для священиків, за якими вони зможуть навчати вірних?

Тема числа

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

– Думаю, що такі про‑ грами будуть розроблені. Знаючи богословський рі‑ вень наших священиків, вва‑ жаю, що вони вже можуть провадити такі катехизи, бо будь-який літургійний текст уже сам по собі є дуже до‑ брою літургійною катехизою. Ти береш його до рук, чита‑ єш чи чуєш у церкві, і він сам промовляє до тебе. Часто проблема криється в нас самих: людина щодня молиться «Отче наш», але я певен, що дуже рідко хтось усвідомлює, що я молюсь «Отче наш», моя сусідка мо‑ литься «Отче наш», вчитель моєї доньки в школі молить‑ ся «Отче наш», мій директор – всі проказують цю молит‑ ву. Ми всі визнаємо Бога От‑ цем, маємо спільного Отця, ми всі є родиною між собою, братами і сестрами! Тут не треба додаткової катехизи. І так з кожною молитвою. Питання тільки в нашому бажанні: взяти будь-яку стихиру з богослу‑ жіння, будь-яку молитву, прочита‑ ти і замислитись над нею. Тут навіть священика не треба. На мою думку, проблема полягає в тому, що ми мо‑ лимось, але не усвідомлюємо того, чим молимось. Не задумуємось над текстами молитов. Не кажу, що зі злої волі, радше від того, що не за‑ становляємось глибше над тим, що промовляємо у наших молитвах. А якщо б задумались і повірили у те, про що молимось, то навколо нас відбулася б революція. Ми дуже часто просто виконуємо певні речі, а треба подумати, що ми робимо.

– Ця літургійна свідомість прямо пов’язана з участю вірних в богослужінні. І тут, мені здається, існує певний розрив між молитвою вірян та молитвою Церкви. Люди мають свій «набір» молитов, а Церква має своє богослужбове коло, і виникають ніби два паралельні світи. Як їх об’єднати?

– Я маю дуже добрий досвід, коли ми в Унівській лаврі на наше

свято Успення Пресвятої Богородиці випускали невеличкі книжечки з ве‑ чірньою і утренею. І я бачив, як сотні людей, маючи перед собою ці кни‑ жечки, брали участь в богослужінні, яке тривало годинами. Стежили за текстом, всі разом молились і були свідомі цієї спільної участі в молит‑ ві Церкви. Віряни часом стояли по двоє, по троє над однією книжеч‑ кою, оскільки не завжди їх вистача‑ ло. Тому літургійна комісія з часом почне видавати тексти богослужінь. Коли люди матимуть перед собою текст, це допоможе їм свідомо брати участь у спільній молитві. Існує про‑ блема, що вірні інколи почувають‑ ся в храмі, як у театрі, де ніби щось діється, але вони не беруть у цьому участі. Тому дуже важливо дати лю‑ дям текст.

– Як виправити ситуацію, яка, на мою думку, є справжньою трагедією для Церкви, коли люди розуміють богослужіння як певну магічну відправу, як інструмент для досягнення цілей, а не як спільну молитву чи спільну євхаристійну трапезу? Можна запропонува-

ти прочитати всім книжку, але не певен, що багато людей це зробить…

– Виправити це можна дуже просто: коли в Церкві з’являтиметься щораз більше осіб, свідомих того, що таке наші богослужіння, то це їхнє розуміння буде переда‑ ватись іншим. Книжки важ‑ ливі й необхідні, але змінити щось може лише сама люди‑ на. Реформи Церкві та життя Церкві завжди давали святі, праведні особи. Коли є люди, що живуть літургійним бла‑ гочестям, то якраз вони змі‑ нюють середовище, змінюють ситуацію. В людини завжди є бажання «інструменталіза‑ ції»: виконав – отримав. Це також те, що ми називаємо обрядовір’ям. Наш постмо‑ дерний світ украй інстру‑ менталізований. Наше сус‑ пільство так живе, і це явище також входить у духовне жит‑ тя. Людина вважає, що досить відбути, відстояти чи заплатити – і все. Саме тут церковна Літургія може стати прикладом. Справжнє славослов’я не є прославою за щось. Воно є прославою за те, що Хтось є і що Він достойний нашої уваги та любові за те, що Він є.

– У нашій візантійській традиції існує дуже широкий спектр богослужінь – Вечірня, Утреня, Часи, Опівнічна… Але зазвичай, окрім Божественної Літургії, побувати на інших богослужіннях майже ніхто не має змоги, за винятком жителів великих міст. Чи формуватиме комісія свідомість, що ці богослужіння не маємо права ігнорувати, повинні відкрити їх для себе наново?

– Ми маємо таке бажання – розпочати на львівських парохі‑ ях певний експеримент (хоча це й не вельми вдале слово), де будуть можливими і доступними різні бо‑ гослужіння нашого добового моли‑ товного кола. Літургійну свідомість неможливо накинути навіть свяще‑ никам. Маємо намір плекати любов

5

Тема числа до цих богослужінь спочатку на кількох пароxіях, що, своєю чергою, стало б свідченням для інших. Та спершу мусимо надрукувати тексти для вірних, щоб вони могли брати в цих богослужіннях активну участь. А відтак інші громади зможуть цей досвід перейняти. Хочемо почати з малого. Завжди треба мати приклад – добрий приклад спонукає. Зви‑ чайно, легше дати розпорядження «згори», але мусимо самі заохотити і плекати любов до цих богослужінь.

– Вважаєте, що вони матимуть перспективу поширення?

– Вважаю, що людина, створе‑ на на образ Божий, завжди шукає свого Творця, хоче будувати з ним свої стосунки. А наші богослужін‑ ня якраз допомагають будувати ці стосунки.

– А як щодо особистої молитви вірянина? Чи входить це питання до сфери інтересів Літургійної комісії? Можливо, вона якимсь чином її регламентує?

– У стислому розумінні стосун‑ ки з Богом є особистими, індивіду‑ альними, тому говоримо про осо‑ бисту молитву. Святі отці кажуть, що на особистій молитві відбува‑ ється зустріч з Богом, а на спільну збираємось, щоб того Бога, якого зустріли особисто, разом прослав‑ ляти. Чому нам інколи нецікаво у храмі? Бо ми не зустріли Бога на особистому рівні. Тому особиста мо‑ литва – це насамперед зустріч. Кож‑ на зустріч унікальна. А унікальна зустріч непередбачувана. Коли все розписане наперед, то зустріч не від‑ будеться. Ця зустріч, особиста мо‑ литва, ніколи не може бути до кінця передбачуваною. Часто такі зустрі‑ чі даються нам важко, ми боїмося, не знаємо, з чого почати розмову, тому Церква намагається дати при‑ клади попереднього досвіду таких зустрічей. Це вранішні, вечірні та щоденні молитви. Дуже важливо не нехтувати їх, аби через чийсь досвід навчитися молитися. Замість того щоб просто відбути, їх потрібно час до часу «пережовувати», розважати над ними, щоби після того слова мо‑ литов стали словами самої людини.

6

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

– Мені вже кілька разів доводилось чути про вживання різних мов у наших богослужіннях. Чи Українська Греко-Католицька Церква готова до звершення богослужінь, наприклад, англійською, російською або французькою мовами?

– Думаю, це справа часу. Вва‑ жаю, що треба дати людям можли‑ вість молитися тією мовою, яка для них є близькою, рідною, якою вони промовляють одні до одних. Од‑ нак хотів би одразу ж застерегти, що мова сама по собі не вирішить усіх духовних проблем. Якось я був у одному селі на Закарпатті. Це Му‑ качівська греко-католицька єпар‑ хія, але румунська парохія. Я нічого не розумів під час Літургії, але мав відчуття і досвід молитви разом з усіма. Та не хочу, щоб це виглядало «чародійно», мовляв, перейдемо на іншу мову, і все вирішиться, всі ста‑ нуть духовними.

– Офіційною богослужбовою мовою в Українській Греко-Ка­ толицькій Церкві є церковнослов’янська. Навіть ті богослужіння, які ще напишуть, повинні спершу бути складені цією мовою. Чи наша Церква, зокрема Літургійна комісія, підтримуватиме церковнослов’янську, щоб вона не стала мертвою, щоб наші вірні могли її чути час до часу, хоча б раз на рік.

– Це слушне запитання. У 90-х роках, коли було бажання віднови, здобуття суверенності, українська ідентичність відігравала дуже важ‑ ливу роль. Тому всі одразу ж поча‑ ли послуговуватись українською мовою під час богослужінь, відій‑ шовши від церковнослов’янської. Хоча ще 25 років тому вона була для всіх нас живою і дорогою. Адже це мова, якою наш народ молився протягом століть. Коли ми потра‑ пляємо нині на Захід, то можемо почути в римо-католицьких храмах латинську, яка для тамтешніх ві‑ рних цілковито незрозуміла. Наша церковнослов’янська великою мі‑ рою є зрозумілою для нас. Тож варто вчитися у «латинян», які від‑

новлюють латинську мову в бого‑ служіннях. Та хвиля «українськос‑ ті», що захопила нас в 90-х роках, була доброю, але такою потужною, що ми забули про свою «бабусю» – церковнослов’янську мову, вша‑ новуючи «маму». Наша комісія роздумує, як цю мову, що є для нас важливою, дорогою і рідною, відно‑ вити і зберегти в наших храмах.

– Був такий час у нашій Церкві, коли навколо Літургії точилося багато суперечок. Хтось відправляв так, хтось інакше, хтось виконував одні дії під час богослужінь, хтось інші. Той час минув чи ці суперечки й донині актуальні?

– Думаю, вони будуть завжди, бо немає нічого сталого. Тоді ці су‑ перечки виникали через певну си‑ туацію в суспільстві. То були 90-ті роки, в УГКЦ були різні священи‑ ки, в тому числі й ті, що вийшли з підпілля. Були й ті, що прийшли із православних семінарій, були нововисвячені, були з-за кордону. Існували різні традиції. Тепер наша Церква має більш-менш однозгідну традицію, тож гострі суперечки за‑ лишились у минулому.

– І останнє запитання до вас, владико: існує стратегія розвитку нашої Церкви до 2020 року, а чи існує стратегія «2020» у Літургійної комісії?

– Головна її ціль – формування літургійної свідомості. Свідомості того, перед Ким стоїмо, до Кого про‑ мовляємо, з Ким зустрічаємося на молитві. Що таке молитва? Молит‑ ва – це початок і кінець, це зустріч із тим, у Кого віримо, Кому поклоняє‑ мось. Богослужіння – найважливі‑ ше, що є в житті Церкви. Це зустріч із Богом. Важливо, щоб люди пере‑ живали її гідно, щоб були свідомі цієї зустрічі і щоб саме вона форму‑ вала їхній світогляд. Бо якою є наша молитва, такими є наші світогляди, наше життя. Кажуть: з ким поведеш‑ ся, від того й наберешся, а на молитві ти «водишся» з Богом. Тож це най‑ краще місце для катехизації, єванге‑ лізації, формації… Розмовляв Анатолій Бабинський

Тема числа

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Чим є Літургія для вірян? Ми не питали про те, якою вони хотіли б її бачити чи що воліли б змінити – можливо, іншим разом запитаємо… Ми питали, чим для них є Божественна Літургія. Вони – без богословської освіти, дуже різні за віком, статусом, воцерковленістю – мають своє розуміння, своє відчуття служби Божої, якими радо поділилися з вами, наші дорогі читачі. Результати цього опитування насправді дуже важливі для духовного проводу нашої Церкви і академічних богословів, котрі беруть участь у формуванні та втіленні стратегії УГКЦ. Адже розуміння того, які думки рояться у головах пересічних вірян, дає змогу визначити, які кроки і в якій послідовності вони повинні робити. Марта, 26 років: – Коли не вдається піти у неділю на Літургію, то вже й неділя – не свя‑ то, наче втрачений день. А на самій службі Божій маю відчуття, що всі навколо добріші, ніж у повсякденно‑ му житті, чемніші, бо уважно слуха‑ ють священика. Для мене Літургія – це як завітати в гості до Бога і відчути себе Його дитиною, а також почути щось нове, завжди актуальне і вчасне для себе в Євангелії та проповіді. Петро, 52 роки: – Це потреба духовна. Не можу сказати, що вона корисна для мене тим чи тим – як, наприклад, фітнес. Це просто духовна потреба. Тут або маєш її, або ні, без варіантів. Марія, 29 років: – Це для мене жертва Ісуса Христа. Вона є способом прослави Бога, що є основою людського жит‑ тя. Літургія дає можливість згадати про Бога у сьомий день, подякувати Йому, попросити про щось. Ольга, 55 років: – Я вже не можу жити без церк‑ ви, без причастя на Літургії, бо для мене це приготування до переходу в інший світ. Намагаюся спасти свою душу. Адам, 51 рік: – На Літургії молюся за свою родину, і це дається взнаки. Вона не є марним витрачанням часу. Така молитва дарує надію. Знаю, що коли побував у неділю на службі Божій, то тиждень буде добрим, а коли пропустив, то вже є відчуття якоїсь невпевненості. Мар’ян, 23 роки: – Це момент, коли я спілкуюся з Богом. Хочу ходити на Літургію завжди, але не завжди маю таку

змогу. Бути на Літургії – свято для мене, а також можливість побути самим собою більше, аніж у інших випадках. Ольга, 52 роки: – Вона є для нас життям. Ми віримо, що є життя вічне і тому хо‑ чемо подякувати Господу Богові, що дав нам таку ласку. Богові ми усе за‑ вдячуємо. Бог ціле життя показує нам, що Він є. Раніше я хвилювала‑ ся, коли читала Святе Письмо, бо у Старому Завіті Мойсей розмовляв із Господом, потім з людьми говорив Ісус Христос… А ми що, тепер само‑ тні? Згодом зрозуміла: ми не самотні, бо Бог із нами у Пресвятій Євхарис‑ тії і ми можемо до Нього приходити. Завдяки Літургії можемо готуватися до переходу у віч­ність. Ірина, 70 років: – Літургія є потребою кожно‑ го християнина. Для мене особисто вона є тим, що зобов’язує до життя правдивого, без поганих вчинків, щоб я могла брати участь у Євха‑ ристії. А ще під час Літургії чекаю гарної, змістовної проповіді. Софія, 81 рік: – Я вірю в Бога, і для мене вже стало невід’ємним ходити щодня на службу Божу і приймати причастя. Ірина, 79 років: – Благословенням від Господа Бога Ісуса Христа. Колись один свя‑ щеник казав, що Літургія – не для Бога, а для нас. Нам вона потрібна, щоби прославляти Господа. Галина, 37 років: – Я не дуже часто ходжу на Лі‑ тургію, але вірю в Бога. В принципі, ні на кого, окрім Нього, не сподіваю‑ ся. Проте церква і молитва для мене є дуже і дуже важливими, тож хочу,

щоб моя віра зростала і щоб мені ви‑ стачало сили волі до молитви. Микола, 28 років: – Іноді – відпочинком для душі і мислі, іноді – чимось, що належить відбути. Ірина, 23 роки: – Літургія для мене – це свято душі, час для роздумів! Складається враження, що крила за спиною появ‑ ляються. Радість від спільної молит‑ ви з людьми, відчуття єдності!

– Юрій, 35 років: Як коли: залежить від того, що всередині, з яким настроєм при‑ ходиш. Іноді йдеш на Літургію з якимсь наміром, іноді просто йдеш – не тому, що так треба. Коли я за щось сильно переживаю, то очікую чогось особливого від проповіді, під впливом якої починаю думати, чому так, а не інакше складається в житті, можу собі докоряти. А коли все у житті спокійно, то й Літургія сприймається якось спокійніше. Галина, 49 років: – Зустріч з Ісусом Христом, з Господом Богом. Духовне збагачення. Мирослава, 50 років: – Для мене Служба Божа є за‑ спокоєнням, благодаттю Божою для душі і взагалі для всього мого жит‑ тя. Коли спілкуюся з Богом, мені просто стає легше. Віктор, 49 років: – Недільний день, а разом із ним Літургія – це час , який дає лю‑ дині можливість задуматися над пе‑ ріодом, прожитим від попередньої Літургії, можливість подякувати за тиждень, що минув, можливість гуртом поспілкуватися з Богом. Підготувала Ліда Мідик

7

Тема числа

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Літургія Церкви і Зайшовши до церковної крамнички, можна побачити чималу кількість богослужбової літератури і молитовників різного обсягу. Проте чи не кожен відвідувач, якщо він не є священиком або дяком, вважає, що такі книги, як Часослов, Мінеї, Октоїхи, його жодним чином не стосуються – це щось, що знадобиться священнослужителям, і про те, що там написано, мало хто знає. Так само не кожен вірянин може пояснити, про що йдеться на Літургії, чи сказати «ми молились Літургію». Як правило, церковне коло богослужінь існує в паралельному світі до молитовних практик вірних, часом навіть не перетинаючись із ними. Яким є співвідношення між молитвою вірянина і молитвою Церкви, чому церковна молитва покликана бути молитвою кожного вірянина нашої Церкви та як цього досягти, розповідає заступник голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ отець-доктор Василь Рудейко. У ранній Церкві ніколи не було окремих молитов для монахів, священиків і вірних. Церква ніколи не створювала нічого осо‑ бливого чи окремого для вірян. Такі розрізнення — доволі пізнє явище. Навіть якщо й утворювались якісь особливі християнські групи, такі як, наприклад, монастирі, де мо‑ лились інтенсивніше, то вони були прикладовими і на них треба було взоруватись. Тобто вони спеціаль‑ но присвятили себе такій формі благочестя, а всі інші повинні брати приклад і відповідно до тих умов, у яких живуть, практикувати ці при‑ клади – хтось більше, хтось менше. Ніколи не існувало такого правила: якщо не змовиш усе від початку до кінця, то молитва не відбудеться. Початки щоденної молитви християн були дуже простими – тричі «Отче наш» (вранці, в обід і увечері). А згодом, відповідно до того, як люди об’єднувались у паро‑ хії чи в молитовні спільноти – такі як монастирі, це правило трира‑ зової молитви починало набувати особливого богослов’я. Наприклад, увечері – це подяка за прожитий день, уранці – прохання про бла‑ гословення нового дня, а в третій, шостий і дев’ятий часи – прига‑ дування певних біблійних подій, пов’язаних із молитвою у ті часи або ж із розважанням над страж‑ даннями Христа у відповідні часи. Була, наприклад, традиція, яка йшла за Діяннями святих апосто-

8

лів, і в певні конкретні часи люди пригадували події з життя ранньої християнської спільноти. У тре‑ тій час під час молитви на апосто‑ лів зійшов Святий Дух, у шостий Петро молився на покрівлі і бачив видіння, а в дев’ятий час Петро і Андрій ішли на молитву до храму і дорогою зцілили хворого. Ми не знаємо, чи всі дотримувались таких правил молитви, але коли читаємо святоотцівську літературу, то бачи‑ мо там заохочення до молитви в ці часи. Такими прикладами зі Святого Письма отці звертали увагу і на практичний вимір молитви: під час молитви людей, святих для нас, Гос‑ подь був присутній і творив чуда. Тому якщо наслідуватимемо їх, Він і на нашій молитві буде присутній і творитиме чуда. Вони намагались показати особистий зв’язок Бога і людини в молитві, з одного боку, а з іншого – закликали до регулярнос‑ ті цього зв’язку. У молитві завжди найважливішим правилом є «мо‑ литися постійно». Молитва не може бути лише святковим елементом, молитва для людини – як дихання. Ми маємо знайти свій ритм молит‑ ви. Ритм, завдяки якому молитва повинна стати основним елементом нашого життя. Ціллю молитовного життя монахів-пустельників було стати молитвою, пов­ністю присвя‑ тити себе, ціле своє єство молитві. Існує помилкове враження, ніби добове коло богослужінь створили монахи. Це неправда.

Починаючи із IV століття існують згадки про щоденну молитву як з монастирського середовища, так і з катедральних храмів. Ми бачимо монашество, яке провадить усаміт‑ нений спосіб життя і має свій устав, але бачимо і той тип монашества, молитовне життя якого є участю у богослужіннях єпископського ка‑ тедрального храму. Наприклад, в одному із найдавніших свідчень богослужбового життя Єрусалима кінця IV століття – «Паломництві Сильвії Етерії» – зустрічаємо «ді‑ виць і монашествуючих», які щодня ходять на богослужіння добового кола (Вечірню, Утреню, третій, шос‑ тий і дев’ятий Часи) до церкви Свя‑ того Воскресіння – єрусалимського катедрального храму. Монахи про‑ сто приходять туди і моляться з вірними. Різниця лише в тому, що вірні можуть приходити і відхо‑ дити відповідно до своїх потреб, а монахи присутні на всіх богослу‑ жіннях, забезпечуючи таким чином їх безперервність. Це нормальний спосіб функціонування літургій‑ ного кола щоденних молитов. При‑ близно те саме можна було бачити і в константинопольській катедрі. Майже від самих початків там існу‑ вали міські монастирі, а імператор Юстиніан навіть зобов’язав клір до щоденної молитви увечері, опівночі та вранці, щоби віряни мали змогу доєднуватись до молитовного кола. Клір повинен був забезпечити мо‑ литовні часи, а людей заохочували

Тема числа

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

молитва вірних брати участь у них відповідно до їхніх можливостей. Попри це, у свя‑ тоотцівських текстах є заохочення до молитви, хоча б приватної, у ви‑ значені Церквою часи за неможли‑ вості відвідати спільне богослужін‑ ня в храмі. Звичайно, молитовники і молитвослови тоді були дорогим задоволенням, та й не всі були пись‑ менними. Проте вірні могли послу‑ говуватись певними загальновжи‑ ваними молитвами, які знали усі, – «Отче наш», храмові тропарі, які чули щоденно, чи уривки із псал‑ мів, які часто повторювали під час богослужінь. Ідеалом завжди було те, щоб церковна молитва зроджу‑ вала приватну, а приватна заохочу‑ вала до церковної. Згадуючи Київську Русь, треба сказати, що вона прийняла поіконоборче християнство, християнство із сильною, специфічною – як для тодішнього монашества – духовністю. Молитву сприймали як певне правило, а ідеалом правила завжди була максима – зробити якнайбільше. Цього правила до‑ держували монастирі. Звичайно, і тут маємо різні молитовні схеми: хтось молився більше, хтось мен‑ ше, у деяких монастирях молились кілька псалмів за один раз, у деяких прочитували весь Псалтир упро‑ довж дня. Проте ця біблійно-псал‑ тирна духовність сформувала по‑ няття правила, яке монах (той, що шукає одного – єдності з Христом) повинен щодня сповняти. Із VI по XII століття цей монаший тип ду‑ ховності утверджується як класич‑ ний, найбільш досконалий. І саме в такому вигляді ми його прийняли разом із християнізацією Русі. Зви‑ чайно, маємо і свідчення катедраль‑ ного типу молитви в Київській Русі, але не можемо говорити про нього точніше в ранньому періоді київ‑ ського християнства, бо збереглося надто мало джерел. Набагато біль‑

ше маємо прикладів монашого бла‑ гочестя, спершу у вигляді Студій‑ ського уставу, а згодом саваїтської, єрусалимської традиції. Часослов, яким нині послуговуються Церк‑ ви візантійської традиції, є певним «максималістським» монашим ти‑ пом правила, відомим науці як «но‑ восаваїтський синтез». Не можемо точно сказати, коли з’явилися приватні молитовники для вірних – то доволі древнє явище. Спершу це могли були тексти зі Святого Письма з молитовними до‑ датками тропарів і кондаків чи різ‑ них молитов (Євангеліє, Апостоли) або Псалтирі. Інколи якісь особис‑ ті молитви уміщували в своєрідні збірники. Проте можемо стверджу‑ вати, що молитовники є прикладом додаткової паралітургійної молит‑ ви, тобто додаткової до літургійних чинів. На Сході були поширені так звані «молитовні правила» – витя‑ ги з літургійної молитви. Це могли були додаткові канони, молебні, акафісти, стихири, що в офіційній практиці не використовувались, а були прикладами особистої мо‑ литви. Такі типи молитовників ставали популярними серед вірян з огляду на складність офіційних молитовних чинів, які часто по‑ требували більшої кількості різних літургійних книг для одного моли‑ товного часу. Але тут, знову ж таки, потрібно зважити на те, що біль‑ шість людей були неписьменними і не могли ними користуватись. Особливо коли вони були писані церковнослов’янською, а не «на‑ родною» мовою. А вже у XVI – XVII століттях починають з’являтися збірники на зразок польських чи ні‑ мецьких збірок духовної поезії, по‑ дібні до Богогласника, який уперше надрукували в Почаєві. Дійсність сучасного молитовного добового кола Церкви можна окреслити як кризу і літургійної, і

приватної молитов. У нашій Церкві вона проявляється в двох вимірах. Перший – надто активна друкарська діяльність і поширення так званих «паралітургійних» богослужінь. Іс‑ нує дуже багато «дев’ятниць», Хрес‑ них доріг і молитовних практик, які не мають до Літургії Церкви жодного стосунку. Невідомо, звідки вони приходять і з якою метою про‑ пагуються, але люди ними послуго‑ вуються у своїй особистій, подеку‑ ди спільній молитві. Другий вимір кризи (мабуть, набагато складні‑ ший) – це так звана «євхаристійна монокультура». Більшість наших парохій не знають, що таке вечірня чи утреня – головні богослужіння добового кола, не кажучи вже про богослужіння третього, шостого і дев’ятого часів чи таке, як опівнічна молитва. А якщо і знають, то в дуже скороченому, спотвореному вигля‑ ді. Усвідомлення того, що ми моли‑ мось кілька євхаристійних літур‑ гій на день, руйнує поняття інших форм літургійної молитви як такої. Євхаристійна Літургія – джерело і вершина всього літургійного життя Церкви – сприймається як молебень на всяке прошення чи подячний мо‑ лебень. Дійсність абсолютно чужа для візантійської літургійної свідо‑ мості. Наша традиція якраз тим і багата, що існувала велика кількість різних молебнів. І якщо людина хо‑ тіла помолитись за свого померлого батька, то замовляла парастас – за‑ упокійний молебень. А якщо хотіла подякувати, то для цього є подяч‑ ний молебень. Тепер це все замінили євхаристійною літургією. Вечірня і утреня в літургійній свідомості є основними щоденними богослужін‑ нями, тоді як Євхаристія у нашій традиції – ознака святкового дня. І завжди так було. До Львівського Со‑ бору 1891 року ми не знали навіть щоденних антифонів. У цій євхарис‑ тійній монокультурі присутня ще

9

Тема числа одна річ: в нас дуже часто панує дух старозавітного підходу до Євхаристії як жертви, жертвоприношення, що відбувається за конкретну людину. Тобто людина має свою пожертву, інтенцію, яку дає «фахівцеві», і він за неї виконує все необхідне. Таким було жертвопринесення у Старому Завіті. Особиста присутність тут, в принципі, могла бути й факульта‑ тивною. Звичайно, добре, якщо лю‑ дина там була, але з цієї точки зору її присутність необов’язкова. Щоб виправити ситуацію, треба вихову‑ вати в людях розуміння саме літур‑ гійної молитви Церкви. Вона знову має стати власною молитвою кожно‑ го вірянина. Літургійне благочестя Церкви – це не молитва священиків і монахів, а Літургія Церкви – спільна справа, в якій беруть участь усі, і ця участь в першу чергу є нашим хрис‑ тиянським привілеєм. Треба вихо‑ вати в людині усвідомлення того, що коли вона молиться Часослов, то бере участь у молитві Церкви. Дуже важливо призвичаїти вірних до сис‑ тематичності цієї молитви. Людина повинна молитися не тоді, коли їй погано, а постійно, тому що молитва є частиною її життя – це як поїсти чи умитися вранці. То, звісно ж, ідеал. Але цього ідеалу можна досягти тоді, коли я як член Церкви усвідомлю, що молитва не є моїм обов’язком, а моїм привілеєм, частиною моєї сутності, без якої не можу називатись хрис‑ тиянином. Це дуже добре унаочню‑ валось у давніх катедральних чинах молитов добового кола. Як і на євха‑ ристійній Літургії, там були ектенії за оглашенних, після яких останні мусили вийти з храму, бо лише вірні Христові мали такий привілей – зби‑ ратися у Святому Дусі, щоби в ім’я Христа дякувати Отцеві Небесному і молитись за життя світу. Хоча заохочення до літургійної молитви існує на законодавчому рівні Церкви, якоїсь активної роботи для подолання прірви між літургією та молитвами вірних не видно. Все ще занадто глибоко у сві‑ домість як проводу Церкви, так і ві‑ рян вкарбований стереотип церков‑ ного правила: обов’язок молитися

10

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Часослов є «тягарем» кліру і монаше‑ ства. Ідеал полягає в тому, щоби ця молитва стала духовною поживою усієї церковної спільноти – вірних і монашества, згуртованих навколо єпископа та пресвітерату. Нині мо‑ литовне життя церковної спільноти у кращому випадку залишене само на себе, а в гіршому пов’язане із па‑ ралітургійними практиками: настає травень, і священики наголошують на потребі відвіду­ вання травнево‑ го молебню. Але таких палких за‑ охочень до вечірні, утрені або часів я особисто не чув. Є заохочення до домашньої мо‑ литви, але методологія, як це роби‑ ти, все ще не опрацьована. Хоча і тут є приємні винятки: наприклад, на одній із парохій священик засну‑ вав «Братство біблійної молитви», і кілька сімей щовечора моляться по одній катизмі Псалтиря із заключ‑ ними молитвами. Це дуже добрий приклад відновлення свідомості лі‑ тургійної молитви Церкви як осно‑ ви особистої. Форматом для зану‑ рення в літургійну молитву Церкви є молитва так званих «малих часів»: перший, третій, шостий, дев’ятий часи і повечір’я, або опівнічна. Наш візантійський Часослов добре при‑ стосований до літургійної молитви, навіть якщо участь священика є не‑ можливою. Кожен християнин унікальний і кожна людина унікальна. Немає якогось одного правила для всіх. Проте коли мене запитують, як має виглядати будній і недільний день вірянина, що працює продавцем, у офісі чи виконує будь-яку іншу роботу, я намагаюся спрямувати таких людей до якоїсь літургійної книги. Пропоную заглянути у мо‑ литвослов, подивитись, як Церква молиться вечірню або утреню. На‑ лежить бути свідомим того, що не мусиш виконати всього. Головне у літургійній молитві – сама молитва, а не «відмовляння». Візьми «Поча‑ ток звичайний» («Начало обичне»), обери якийсь центральний текст, наприклад, піснеспів «Світло тихе», якщо це вечірня молитва, а на завер‑ шення помолись відпуст. Навчись

молитися такою простою молитвою увечері. Але, що дуже важливо, роби це щодня. Згодом застосуй такий са‑ мий принцип до ранкової молитви. Важливим у літургійних молитвах добового кола є те, що вони мають бути регулярними. І з часом поба‑ чиш, що тобі вже цього замало. Та завжди можна збільшувати своє «молитовне дихання», наприклад, додати псалми чи «Сподоби Госпо‑ ди». Скарбниця Церкви така велика, що її вистачить до кінця життя. При збільшенні також важливо дотриму‑ ватись регулярності. У суботу зна‑ йди час помолитись вечірню у хра‑ мі, прийди на недільну чи святкову утреню. Звичайно, не все й не одразу зрозумієш – це так, як із будь-якими знаннями: людина поступово збіль‑ шує їх обсяг. Молитва Церкви не є примітивною, вона використовує високий стиль, розмірковуючи над високими матеріями, бо йдеться про Бога, і по-іншому не можна. Таким чином ми поволі руйну‑ вали б стереотип – «Літургія Церкви і молитва вірних існують окремо». Буває, прийдуть люди на похорон, дяк зі священиком щось 45 хвилин читають, люди слухають, а напри‑ кінці моляться «Отче наш» і «Бого‑ родице Діво» окремо від інших – так, ніби все те, що відбувалося за ті 45 хвилин, не було спільною молитвою і їх не стосувалося. Це як процедура, яку належить відбути, невластиве і спотворене бачення літургійної мо‑ литви. Насправді вона є джерелом і вершиною християнського життя. Передаючи нам осмислений і оспіва‑ ний досвід віри попередніх поколінь, молитва Церкви має стати нашим власним висловом віри. Василь Рудейко, доктор літургійного богослов’я, заступник голови Патріаршої літургійної комісії, член Міжнародного товариства східної літургіки (Societas Orientalium Liturgiarum (SOL)), викладач літургійних дисциплін Українського католицького університету Підготував Анатолій Бабинський

Тема числа

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Божественна Літургія: Тарас Тимо

(дуже) особисті роздуми

В центрі життя Церкви і нашого власного життя як християн стоять Євхаристія і Божественна Літур‑ гія, у якій це таїнство звершується. Кожна людина, живучи в Церкві і практикуючи своє християнство, набуває власного сприйняття цьо‑ го таїнства, виробляє своє бачення місця і ролі Літургії в житті. Існує загальне вчення Церкви про Євха‑ ристію, а поряд із ним – наше влас‑ не, глибоко особисте сприйняття і переживання Євхаристії. Хочу по‑ ділитися саме такими особистими, суб’єктивними роздумами про це таїнство. Маю надію, що таке ділен‑ ня буде сприйняте читачами як спо‑ нука до власної призадуми над тим, що відбувається у Літургії і якою ця Літургія має бути в нашому житті.

Літургія як свято

З огляду на історичні обстави‑ ни розвитку Української ГрекоКатолицької Церкви її літургійне благочестя зосереджене переважно навколо Євхаристії та євхаристій‑ ного богослужіння – Божественної Літургії-служби Божої. На жаль, такий розвиток євхаристійного благочестя пішов шляхом маргіна‑ лізації чи й цілковитого витіснення інших частин літургійного життя Церкви – Вечірні, Утрені та решти традиційних богослужінь. Деякі богослови справедливо вказують на розвиток своєрідної «євхарис‑ тійної монокультури» як у РимоКатолицькій Церкві, так і в Східних Церквах, що перебувають на орбіті її впливу. У цій «монокультурі» єв‑ харистійна Літургія заміняє всі мо‑ литви добового кола, а також бого‑ служіння на особливі потреби – за померлих (парастас чи панахиду), читання Псалтиря, різні благосло‑ вення і т.д. З одного боку, логіка цих змін зрозуміла: Євхаристія є центром і

джерелом життя Церкви, тому посі‑ дає перше місце в Літургії. З другого боку, така абсолютизація Євхаристії надто проблематична. Бо, по-перше, суперечить переданню Церкви, в якому завжди існував баланс між різними формами богослужінь, се‑ ред яких Євхаристія була щойно вершиною складної піраміди бого‑ службового життя, а не єдиним його елементом. По-друге, існує проблема «педагогічна»: практика щоденної євхаристійної Літургії і причастя, щоб не стати формальністю, рути‑ ною, передбачає дуже велику ін‑ тенсивність внутрішнього життя. В духовному житті існує закон зв’язку між приготуванням і звершенням: що глибше приготування, то повні‑ ше звершення. І роль щоденних, не‑ євхаристійних богослужінь полягає якраз у тому, щоб бути належним приготуванням Церкви до життя Євхаристією. Без них наша участь у Євхаристії ризикує стати мілкою, буденною, навіть «зухвалою» з огля‑ ду на природну неготовність кожної людини до щоденного «сходження на вершину», якою є таїнство Єв‑

харистії. І йдеться тут не про «мо‑ ральну» неготовність (перебування людини в тяжких гріхах, без благо‑ даті і т. п.), а про непідготовленість екзистенціальну – неготовність людини до пережиття величі Дару, його глибини і багатогранності. «Єв‑ харистійна монокультура» непра‑ вомірно позбавляє життя Церкви і духовне життя окремих її членів решти богослужінь, що несуть інше різноманітне навантаження: пока‑ яння, вечірньої подяки, опівнічного чування, вранішнього славослов’я, медитативного повчання у мудрості псалмів, щогодинної хвали Богові, світлого смутку за померлими... У «піраміді» молитов Церкви Божественна Літургія і причастя є вершиною – зустріччю з воскреслим Христом і участю в Його воскресін‑ ні. Первинно Літургія – це богослу‑ жіння воскресного дня, неділі. Це богослужіння врочисте, святкове, тріумфальне. У ранній Церкві Лі‑ тургію звершували у неділю та в дні пам’яті святих, особливо мучеників. На неї збиралася ціла місцева цер‑ ковна громада – про якісь «приват‑

11

Тема числа ні», «тихі» Літургії не могло бути й мови. Літургія була виявом сутності Церкви як собору віруючих у Хрис‑ та, як таїнства спільноти святих. Всі ці аспекти Літургії відображені в богослужбових текстах, якими досі послуговуємося. На жаль, практика «тихих», «читаних», «замовних» лі‑ тургій, «григоріанок» та «інтенцій» перекреслює автентичне літургійне благочестя Церкви і зводить Євхарис‑ тію з таїнства Церкви до акту приват‑ ного благочестя, у кращому випадку, а в гіршому – до «треби», звершуваної на замовлення жертводавців... Я не заперечую ані правомірнос‑ ті практики щоденного служіння Літургії, ані практики молитовно‑ го поминання і пожертв за це по‑ минання. Однак вважаю, що слід звернути більшу увагу на святко‑ вий характер Літургії, її воскресний вимір, приготування до неї через інші богослужіння та певну мудру «дистанцію» і піст перед таїнством Євхаристії. Якщо Євхаристія – це свято, то навряд чи це свято може бути щоденним, адже свято перед‑ бачає приготування до нього в буд‑ ні. Мені здається, що нам потрібна не лише «євхаристійна ревність» (тобто щоденне служіння Літургії та щоденне причастя), але й «євхарис‑ тійне смирення», що визнає потребу приготування, потребу заглиблення в інші богослужіння та буденний

12

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

ритм життя для того, щоб Свято було яскравішим, а його пережиття глибшим. Особисто я вважаю, що оптимально служити Божественну літургію щонеділі й у свята – Гос‑ подські, Богородичні, більшості по‑ лієлейних. Це дає змогу і часто при‑ чащатися, і не втрачати святкового виміру Євхаристії.

Літургія як краса

Зі святкового характеру Літургії випливає спосіб її звершення. Лі‑ тургію слід святкувати (саме про це йдеться в документах Католицької Церкви і саме так служіння Літургії окреслене в багатьох західних мовах). Зайве говорити, що святкування передбачає красу, розміреність, ви‑ шуканість, урочистість. Протилеж‑ ністю цього є поняття (поширене у нас часто на підсвідомому рівні) «від‑ правляти літургію». «Відправляння» звучить майже як «відбування», як якась процедура, яку треба пройти, виконати і позбутися. Зрозуміло, що саме використання слів тут не голо‑ вне (можна гарно говорити про свят‑ кування, але ставитися до Літургії без належного благоговіння). Однак при святковому підході до богослу‑ жіння стає очевидно, що воно має бути чимось особливим, містити все найкраще, на що здатна громада, яка служить літургію: мелодійний мо‑ литовний спів, виразне і неквапне

читання Святого Письма, змістовна проповідь, належно облаштований храм, професійно намальовані ікони, що спонукають до молитви... Свято передбачає неквапливість, час, від‑ ведений для радісного перебування з Богом та у спільноті... Згадана «євха‑ ристійна монокультура» часто пере‑ творює наші храми на «станції швид‑ кого обслуговування» вірних, які прийшли виконати свій «недільний обов’язок» – взяти участь в Літургії. У багатьох міських церквах існує цілий «конвеєр» літургій: о 7-й, 9-й, об 11-й, 13-й... і так до самого вечора. Такий триб літургійного життя повністю жертвує «якістю» задля кількості, за‑ лишає мало місця для величної, спо‑ кійної молитви, краси богослужіння, врешті-решт, справжнього будуван‑ ня спільноти. Знову ж таки, я розумію, що іс‑ нують об’єктивні обставини, що, Богу дякувати, наші церкви повні і наші люди все ще не втратили зви‑ чаю масово приходити до храму в неділі й у свята. Однак мені здаєть‑ ся, що для теперішньої людини дуже важливе церковне свідчення краси, «іншості» від світу з його поспіхом і безупинним натиском. Важливим є той досвід, який здобули посли князя Володимира у храмі святої Софії: «ми не знали, де ми: на небі чи на землі». Важливі слова заамвонної молитви Літургії св. Івана Золотоус‑ того: «освяти тих, хто любить красу (церковнослов’янською це звучить ще виразніше – «великоліпіє») Дому Твого». Важлива увага до кожно‑ го члена церковної громади і буття цієї громади разом як спільноти. Не лише стояння поряд у храмі, а й спілкування при церкві після Лі‑ тургії, пиття чаю-кави, обговорен‑ ня певних питань, читання Святого Письма, зрештою, взаємодопомога у щоденному житті. І тому Церква не може дозволити собі поверховості, механічності богослужбового «кон‑ веєра». Вона повинна пропонувати людям глибину і якість християн‑ ського життя. Інакше це запропонує хтось інший чи щось інше, а нам до‑ ведеться в минулому часі з’ясовувати причини чергової невдачі.

Тема числа

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Слово і Чаша

Впродовж свого історичного розвитку Літургія «розрослася» до досить об’ємного, складного бого‑ служіння, зітканого з цілої системи символів та обрядів. Ці об‑ ряди були введені в літургію задля кращого пояснення і розкриття її сокровенного змісту. Однак якщо немає адекваного розуміння тих обрядів і символів (а його, на жаль, немає в абсолют‑ ної більшості вірних через відсутність елементарної катехизації), то вони радше затемнюють первинну суть і простоту Літургії, аніж розкривають її, поясню‑ ють. Проскомидія, численні єктенії, антифони, входи, тропарі та кондаки, відкриття-закриття Цар‑ ських врат, складні ритуали – все це є лише супроводом таїнства, «акомпа‑ нементом» до того основного, задля чого церква збирається нав­коло Тра‑ пези Господньої. Щоб краще пережи‑ вати сутність Літургії, слід розуміти, що вона складається, по суті, з двох основних частин – читання Слова Божого (послань апостолів та Єван‑ гелія, в давнину були ще читання Старого Завіту), що супроводжуєть‑ ся поясненням-проповіддю, та Євха‑ ристії, що включає молитву Церкви над принесеними хлібом і вином, їх освячення і споживання у причасті. Центральність Божого Слова і Євха‑ ристійної Чаші – не просто основа структури Літургії, а й хребет, стри‑ жень всього життя Церкви. Щоправда, Церква має числен‑ ні скарби – різноманітні молитви і молитовні практики, Святі Тай‑ ни, освячення, аскетичні подвиги, богослов’я, правопорядок, іконопис, літургійний спів. Все це належить до традиції Церкви і займає почес‑ не місце. Однак лише Слово і Чаша, дані безпосередньо Господом, є не‑ обхідними і достатніми Дарами спа‑ сіння, і лише на їх основі можливе здорове життя Церкви, її цілковита єдність. У розвитку різноманітних традицій помісні Церкви відрізня‑ ються між собою і виявляють свою

благословенну Богом окремішність. Але у Слові Божому і в Чаші вони єдині, бо Слово дане одне для всіх, а Чаша є Чашею єднання, причастям Тіла і Крові, яке перетворює самих

причасників на єдине Тіло Хрис‑ тове. Недарма у Літургії св. Василія Великого присутнє прохання: «А нас усіх, що від єдиного Хліба і Чаші причащаємося, з’єднай в Єдиного Духа причасті!». Ми можемо втіша‑ тися багатством та розмаїттям тра‑ дицій своєї Церкви і Церков-сестер і в той же час мати повне єднання віри і причастя Святого Духа через спільну участь у Слові, Хлібі та Чаші Господніх. І навпаки, коли Слово і Чаша втрачають центральність, то на перший план виходять усілякі звичаєві, обрядові, дисциплінарні та філософські розбіжності, а то й про‑ сто християнство обростає якимось забобонами і дивними традиціями...

Літургія як свідчення

Участь у Святій Літургії для мене особисто є чимось дуже дорогим і важливим. Я не раз замислююся над тим, як передати це своїм дітям, адже відчути, засмакувати літургію непросто, і часто діти з практикую‑ чих сімей, доростаючи до самостій‑ ності, відходять від активної участі в богослужінні. Жодного рецепта цьо‑ го у мене немає. Єдине, на що покла‑ даюся, це на наш приклад регуляр‑ ної участі в недільних і святкових Літургіях. Неодноразово аналізую‑ чи те, чому сам ходжу до храму і що мало на це моє рішення найбільший вплив, згадую знайому з дитинства

сцену: батьки і бабуся з дідусем, які в неділю вранці вбираються у свят‑ ковий одяг, чистять взуття, збира‑ ють нас, дітей, і йдуть до церкви. Винятків з цього правила майже не бувало, окрім хвороби або дуже пильної роботи, яку не можна було відкласти. Це просте свідчення віри, скромна і непоказна постій‑ ність сформували мене чи не найбільше. З приходом у храм ми, діти, поринали в інший світ, де все було осо‑ бливим, небуденним, свят‑ ковим. Нам могло бути нуд‑ но, «задовго», заважко, але це були маленькі труднощі. На все життя залишилося основне – відчуття святості Господнього дня і молитви Церкви у цей день, на яку ми всі збиралися. Цей літургійний «собор» був яки‑ мось дуже затишним, сімейним – у ньому кожен мав своє місце, свою нехай і скромну, непомітну роль. У ньому не було академічної вишука‑ ності, «стерильності», а була автен‑ тичність і непідробна щирість: стара сільська дерев’яна церква, старечі го‑ лоси упереміш із молодими, проста молитва простих людей, колінопре‑ клоніння і тихий шепіт. У кожного свій досвід спілкування з Богом, але важливо, щоб він був живим і осо‑ бистим. Можливо, я помиляюся, та мені здається, що помпезність, «офі‑ ціозність», надмірна масовість (як у величезних міських храмах) бого‑ служінь не сприяє здобуванню тако‑ го досвіду... Так чи інакше, я переко‑ наний, що любов до Літургії можна передати дітям і молоді лише через наше свідчення постійної участі в богослужіннях і досвід родинної ат‑ мосфери у храмі. Тарас Тимо, богослов, директор бібліотеки та викладач Українського Католицького Університету, В оформленні числа використані світлини з архіву парафії святого пророка Іллі, Бремптон, Канада

13

Тема числа

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Псалмодія як культура присутності Олег ГІРНИК, священик Ad libitum

У попередньому числі «Патрі‑ ярхату» Василь Рудейко у статті «Катехизм УГКЦ – свідомий чи не‑ свідомий крок до літургійної рефор‑ ми?» торкнувся питання практики семиразової молитви у нашій Церкві. Щойно під кінець статті автор від те‑ оретичних міркувань про кількість і характер богослужінь добового кола перейшов до реалій, а саме – «бо‑ гослужіння вечірні та утрені, що є наріжними каменями щоденної мо‑ литви Церкви, стали винятковою особливістю святкових днів», а «душ‑ пастирі ламають голови над тим, який ще із елементів Літургії св. Івана Золотоустого можна було б скороти‑ ти, аби втиснути цю молитву в годи‑ ну сорок п’ять хвилин, півгодини». Для більшості чернечих згро‑ маджень нашої Церкви семиразова молитва вже давно стала радше сим‑ волічною, позаяк їхнє молитовне правило орієнтоване на «василіян‑ ський мінімум»: півгодини розва‑ жання (медитація), півгодини спіль‑ ної молитви Часослова (переважно утреня) та Божественна Літургія (Євхаристія). Молитовний мінімум («три в одному») виконують, як пра‑ вило, у рамках ранішньої двогодин‑ ної молитви. Все інше залишається на совісті ченця у просторі ad libitum приватної молитви. Причини цього можна було б шукати в історичних обставинах, зокрема у «латинізації», яка в на‑ шій Церкві традиційно відбувалася під керівництвом отців-єзуїтів. Їхні правила взагалі не передбачають для ченців спільної молитви Часослова, які в часи св. Ігнатія Лойоли були справжньою революцією. (Закріпле‑ ний у конституціях отців-василіян «молитовний мінімум» часто на‑ зивають «єзуїтським».) Однак дуже

14

помиляються ті, хто сприймає «ігна‑ тіївську» духовність як полегшення чернечого життя. Насправді «латинізація» тут ні до чого. Правило «три в одному» обу‑ мовлене сучасним ритмом життя, що вимагає цілоденної активної пасто‑ ральної діяльності поза межами мо‑ настиря. Навіть для монахів і мона‑ хинь Студійського уставу семиразова молитва все частіше звучить як вимо‑ га, неможлива для реалізації у щоден‑ ному житті. Звісно, багато залежить і від елементарної чернечої аскези, зокрема від уміння зосередитись на головному, відкинувши другорядне. Незаперечним є також факт, що ха‑ рактер і якість спільних богослужінь залежать від організації простору ad libitum приватної молитви.

Ad fontes

У християнській чернечій тради‑ ції незалежно від обряду основу ке‑ лійного правила становило читання Псалтиря. Устав преподобного Ан‑ тонія Великого наказував ченцеві, що перебував у келії, почергово за‑ йматись рукоділлям, читати псалми і проказувати молитву. Поступово на основі келійної почала формува‑ тись практика спільної псалмодії. У писаннях Івана Касіяна Римлянина згадується суперечка монахів про те, «скільки псалмів повинно бути у спільному богослужінні». Ченці про‑ понували різну їх кількість – 50, 60 і більше. Проте ангел, що втрутився у суперечку, виявився більш помірко‑ ваним і визначив для спільного бого‑ служіння 12 псалмів. До речі, якщо порахувати загальну кількість псал‑ мів утрені з першим часом, матиме‑ мо навіть на один псалом більше (не беручи до уваги тропарів, кондаків, стихир, канону і т. д.).У такому ви‑ падку розкритиковане Василем Ру‑

дейком поєднання в Катехизмі УГКЦ утрені й першого часу може стати якщо не приводом для літургійної реформи, то принаймні підставою для визначення чернечого мінімуму: утреня з першим часом і Євхаристія. Але навряд чи у парафіяльних хра‑ мах вдасться замінити щоденну Бо‑ жественну літургію св. Івана Золото‑ устого «причастям перeдосвяченими Дарами під час короткого богослу‑ жіння чину Ізобразительних», як це пропонує Рудейко. Проте у чернечих спільнотах така практика могла б ста‑ ти цілком реальною вже тепер. Монашество завше задавало тон як спільній літургійній молитві, так і практикам приватної молитви. Остання нас цікавить більше, зокре‑ ма відродження молитви Псалтиря. У Катехизмі УГКЦ «Христос – наша Пасха» зазначено: основою і зміс‑ том правила семиразової молитви є «книга Псалмів, поділена на катиз‑ ми, що переплітаються з іншими мо‑ ліннями». Поступовим додаванням гімнів, стихир, тропарів, кондаків структура псалмодії ускладнюва‑ лась, перетворившись на окрему літургійну книгу богослужінь під назвою «Часослов». Сформована у монашій традиції структура бого‑ служінь візантійського Часослова така складна (особливо утреня), що він практично не надається для при‑ ватної молитви. Для порівняння: в латинській традиції останнім часом навіть миряни почали включати Ча‑ сослов до приватної молитви, для чого регіональні літургійні комісії розробили спрощені варіанти «Ча‑ сослова для мирян». Однак як форма спільної молитви, утреня чи вечірня в парафіяльних храмах латинського обряду практикуються рідко, зде‑ більшого під час Різдвяного чи Ве‑ ликоднього постів.

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Тема числа

Тобто в латинській Шевченка. Саме за анало‑ традиції існує край‑ гією до музичного інстру‑ ність: спільним бого‑ мента «псалтиря» україн‑ служінням є лише меса ський поет назвав свою (Євхаристія) – все інше збірку «Кобзар». Саме належить до простору псалми сформували у приватної побожності. Шевченка загострене від‑ Попри те що у візантій‑ чуття правди, породили ській традиції поняття разючі контрасти – «са‑ Літургії значно ширше док вишневий коло хати» і включає не лише бого‑ і «вражою злою кров’ю». служіння євхаристійної На Закарпатті досі є ми‑ прослави. Таку ж тен‑ ряни (не враховуючи дя‑ денцію спостерігаємо ків), котрі практикують і в греко-католицизмі. читання Псалтиря над А справи з молитвою померлим. В Галичині ця Часослова виглядають традиція практично зане‑ Духовне життя можна назвати духовним лише тоді, навіть гірше. Якщо в ла‑ коли людина усупереч спустошливим відчуттям богозалишеності, дбана і за таких обставин тинській традиції Часос‑ має перспективу цілко‑ усупереч трагічному сценарію життєвих перипетій лов принаймні присут‑ вито зникнути, попри і далі твердо стоїть перед Богом. ній у просторі приватної те що греко-католицькі молитви не лише священиків, а й ми‑ ла. Зокрема новий Катехизм УГКЦ видавництва «Місіонер» і «Свічадо» рян, то у греко-католицизмі простір згадує Псалтир, 20 катизм якого мали подбали про видання доволі зручних особистої молитви заповнений ма‑ б прочитуватись протягом тижня, а для щоденного користування моли‑ сою різних паралітургійних практик також «над усопшим мирянином як товних Псалтирів. на кшталт «молитов св. Бриґіти» та вираження його молитви до Бога» незліченної кількості «дев’ятниць». (пункт 649). У розділі про практику De profundis Зростаюча популярність «сакраль‑ молитви на перше місце Катехизм Заклики до відродження моли‑ них турів» до Меджугор’я формує ставить «молитву псалмами», циту‑ товних практик із аргументацією «бо примітивну ментальність практику‑ ючи при цьому св. Василія Велико‑ це наша давня традиція» тепер не вання різноманітних форм вервиць, го: «Псалом для початківців – поча‑ мають жодного значення. Більшість включно із «вервицею визволення», ток, для тих, що зростають, – зріст, а вірян мислять надто прагматично, яка порівняно недавно «приман‑ для досконалих – звершення, голос в тому числі і в питаннях духовних. друвала» з латиноамериканських Церкви, радість святкових днів, роз‑ Можна скільки завгодно закликати теренів. Ба навіть більше, найак‑ будження спасенного в Бозі смутку. їх замість Меджугор’я відвідувати тивнішими «апостолами» таких па‑ Псалом – діло ангелів, творіння неба, Зарваницю – це нічого не дасть, бо в Меджугор’ї, як кажуть самі «меджу‑ ралітургійних практик частенько пахощі духовні» (пункт 648). стають представники чернечих згро‑ Щодо практики молитви на вер‑ горці», вони «почуваються добре, маджень, особливо жіночих. виці Катехизм покликається на буллу бо там живе Богородиця». Можна Можливо, справді варто наслі‑ папи Пія ІХ (1569 р.), у якій вервицю скільки завгодно закликати вірян дувати приклад Римо-Католицької названо «псалтирем Пресвятої Бого‑ разом із вервицею віддавати пере‑ Церкви і розробити спрощений ва‑ родиці», пригадуючи історію її ви‑ вагу Псалтирю – це не матиме жод‑ ріант візантійського Часослова для никнення з практики проказування ного успіху, бо, молячись на верви‑ мирян, щоб їхня приватна молитва 150 «Богородице Діво» замість та‑ ці в Меджугор’ї, вони «почувалися сприяла легшому переходу до участі кого ж числа псалмів Давида (пункт добре», а тому переконані, що коли в молитві літургійній? Має рацію Ва‑ 695), причиною чого була неосвіче‑ робитимуть так і далі, то забезпе‑ силь Рудейко, який, покликаючись ність переважної більшої вірян. Од‑ чать собі в майбутньому не лише по‑ на «давню традицію єрусалимської нак тепер, коли всі освічені, що пере‑ стійні «добрі почування», але й успіх катедри», пропонує перший час як шкоджає повернутися від «псалтиря у ділах світу цього, зокрема в бізнесі альтернативу «складної щоденної Пресвятої Богородиці» до «псалтиря та політиці. Все це знаки незрілого, утрені, особливо тоді, коли вона від‑ Давидового»? Саме Псалтир міг би інфантильного трактування духов­ бувається не як спільнотне богослу‑ стати своєрідним «Часословом для ності, сформованої неправдою, ко‑ жіння, а як особиста молитва». мирян», і в цьому немає нічого ново‑ тру в наш час високих технологій Але, окрім Часослова, існують го, оскільки таким він був і у духо‑ систематично закладають у свідо‑ інші літургійні тексти, що надаються вній історії України, зробивши вирі‑ мість вже зі шкільної лави, а саме: для особистого молитовного прави‑ шальний вплив на творчість Тараса сучасній людині доступні всі засоби,

15

Тема числа аби прожити це життя без страж‑ дань і болю, без духовної темряви та безвиході. Цю ілюзію підгодову‑ ють мас-медіа, передовсім реклама, адже, щоб «почуватися добре», зна‑ добиться зовсім небагато: жуйка – для чарівної усмішки, прокладки – для комфорту в критичні дні, пиво – для дружнього спілкування, сти‑ мулювальний засіб – для потенції чи належної роботи кишківника, щоб і під час випорожнення «почуватися добре». Ілюзія технологічного про‑ гресу полягає у цілковитому запе‑ реченні реалій динаміки життя: для тих, хто хоче «почуватися добре» і відчайдушно намагається захисти‑ тися від страждань усіма можливи‑ ми, в тому числі й духовними засо‑ бами, рано чи пізно настане доба темряви, страждань і болю. Лише автентичне духовне життя повертає людину до дійсності, яка передбачає постійну динаміку ста‑ нів: на зміну «добрим відчуттям» початківця завжди приходять кеп‑ ські стани того, хто вирішив іти далі. Духовне життя можна назвати духо‑ вним лише тоді, коли людина усупер‑ еч спустошливим відчуттям бого‑ залишеності, усупереч трагічному сценарію життєвих перипетій і далі твердо стоїть перед Богом. Це високе мистецтво життя в умовах жорстокої реальності можна опанувати, прой‑ шовши школу молитви Псалтиря, де постійно еквілібруємо між натхнен‑ ним «Благослови, душе моя, Господа» (103-й псалом вечірньої) і безжаліс‑ ним «мене залічено до тих, що схо‑ дять у яму. Я став як чоловік, що до‑ помоги не має. Поміж мерцями моє ложе, немов убиті, що лежать у моги‑ лі, що їх не згадуєш уже більше, що їх відтято від руки Твоєї» (87-й псалом утрені), від якого стигне кров у жи‑ лах. Якою логікою керувався той, хто обирав псалми для утрені? Як можна розпочинати день словами «Ти від‑ далив від мене товариша і друга, а зі знайомих у мене тільки темінь»? Звіс‑ но, для тих, хто прагне завше «добре почуватися» і вправлятися у техні‑ ках «позитивного мислення», це ціл‑ ковитий абсурд, але не для тих, хто шукає зцілення через правду, якою б

16

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

жорстокою вона не була. І правдою є те, що важко встояти, втримати рів‑ новагу перед лицем Святої правди, тому «сливе захитались ноги, майже схибли мої кроки. Бо я заздрив без‑ законним, дивившись на щасливу долю грішних. Вони-бо мук не зна‑ ють, ціле й гладке в них тіло. Вони не знають людських злиднів і їх не б’ють, як простих людей… Ось вони, оті грішники, завжди безпечні, вони вбиваються в багатство» (псалом 72й). Авжеж, для них усе влаштовано так, аби завше «почувалися добре», в тому числі й «духовно»: атрактивні пропозиції паломницьких центрів і номери-люкс реколекційних центрів. «І почав я міркувати, щоб те збаг‑ нути, але важкий він був – той труд – для мене. Аж поки не увійшов я у святиню Божу…» (псалом 72-й). Із нашим часом високих технологій пов’язаний ще один аспект – про‑ блема читання як процесу сприй‑ няття тексту, з чим у безпосередньо‑ му зв’язку перебуває концентрація уваги, зосередження. Сучасній лю‑ дині щораз важче дається читання текстів, сповнених духовного зміс‑ ту, символіки. І причина цього – не в герменевтиці, не в тлумаченні та розумінні, а у втраті здатності від‑ чувати смак тексту, здатності роби‑ ти його присутнім у собі та самому бути присутнім у ньому, увійти в текст, як у святилище Божого храму. Художнім втіленням людини, що «смакує текст», є київський купець Сидор Сухобрус із повісті Івана Не‑ чуя-Левицького «Хмари». Він мав звичай у святкові дні сидіти під гіл‑ лястою грушею, «дуже рідко переки‑ даючи товсті й здорові листки Печерського патерика». «Задоволення від тексту досягається більш глибинним шляхом (і тоді ми справді можемо сказати, що перед нами Текст): коли «літературний» Текст (Книга) пере‑ селяється в наше життя, коли іншому письму (письму Іншого) вдається на‑ писати фрагмент нашої власної що‑ денності, коли Текст продукує (ви‑ лонює) для себе якесь співіснування» (Ролан Барт). Тим часом погляд, що звик ковза‑ ти газетними шпальтами, сторінка‑

ми глянцевих часописів чи екраном монітора, всотує основи примітив‑ ної психології сприйняття, втрачаю‑ чи здатність молитовно зануритись у текст, молитись із текстом. На гли‑ бину вже не вистачає сили, ба навіть більше – вона лякає своєю складною структурою і незрозумілістю. У по‑ вісті «Хмари» вміння Сидора Сухо‑ бруса поринати у текст лякає його дочок, і вони ховають подалі «небез‑ печні» книги від батька, переймаю‑ чись його психічним здоров’ям. Тож «коли руйнуються основи, що може праведник зробити?» (пса‑ лом 10-й). Що робити в країні, котра століттями перебуває у стані перма‑ нентного транзиту і пишається своїм «високим» покликанням «мосту між Сходом і Заходом», недобачаючи гли‑ бини історіософського фаталізму цієї «екуменічно-депресивної» метафори, суть якої – постійний стан невизначе‑ ності? Тривала невизначеність вбиває душу, а тримання у невизначеності – основна характеристика політики транзитних країн, мета якої – довес‑ ти людей непевністю до безумства, бо так легше ними маніпулювати. Медіа-імперії допомагають підтриму‑ вати атмосферу анемічної покірності, вчать швидко забувати, закладають на ментальному рівні біологічні зако‑ ни адаптації – втрату здатності реагу‑ вати на зовнішній подразник не лише фізичного, але й духовного характеру. Але справжнє мистецтво починаєть‑ ся тоді, коли шукаємо відповідь на екзистенційні проблеми, що глибо‑ ко вражають нашу і без того зболілу суть: хвороба дитини, смерть родича, втрата близької людини, роботи, пен‑ сійний засуд на повільну смерть… Де шукати відповіді на ці запитання? У політиків, бізнесменів, в підручни‑ ках із серії «self help», в реколекцій‑ них домах чи пропозиціях мережі «сакрального туризму»? Що робити, коли з одного боку маємо страх за‑ знати ще більших втрат, а з другого – перед лицем тих, хто закликає нас припасти до «джерел духовності», почуваємося вичерпаними, зайви‑ ми, непотрібними. «І як ви можете душі моїй сказати: «Лети, пташино, в гори!» (псалом10-й). Де сховатись від

Тема числа

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Сучасній людині щораз важче дається читання текстів, сповнених духовного змісту, символіки.

нестерпного і наростаючого шуму по‑ літичних гасел, брехні передвиборчих баталій? Як зробити нечутним вереск тих, кого називають політичною елі‑ тою? «В їхніх устах немає правди, сер‑ це в них – прірва; гортань їхня – гріб відкритий» (псалом 5-й). У «Житії преподобного отця Фео­досія Печерського» оповідається про те, як надокучали йому духи піс‑ ля повечірнього співу: щойно сідав він спочити, як у печері підносився шум численних бісів, «немов вони їхали колісницями; інші ж били у бубни, ще інші гуділи на сопілках». Але коли Преподобний підводився і починав співати Псалтир Давидів, нестерпний гамір одразу стихав. Справді, Псалтир – одне з не‑ багатьох місць, котре залишається непідвладним медіа-імперії, техно‑ фашизму «політичної еліти», конт­ ролю «бізнесюхів-«смотрящих» із перших лав церковних. Цей текст призначений не для роздумів, а для того, щоби прикликати Божу при‑ сутність, що зцілює, надати структу‑ ри «мисленим очам серця нашого», формуючи в такий спосіб культуру присутності. Місія Псалтиря не те‑ оретична, а логотерапевтична (тера‑ пія сенсом) – надавати сенс життю навіть тоді, коли немає відповіді на наші екзистенційні питання, коли

живемо у сірій зоні невизначеності перманентного транзиту «мосту між Сходом і Заходом», коли стоїмо над проваллям безвиході «екуменічної депресії» сучасного постхристиян‑ ського світу, об’єднаного своєю нео‑ гностичною «невірою в Христа, що прийшов во плоті» (Павло Флорен‑ ський). Псалтир призначений для випадків, коли більше не можемо ні говорити, ні тим паче молитись, але можемо псалмодіяти з автором 87-го псалма: «мене замкнули, і я не можу вийти». Псалтир – це повернення від бароково-просвітницької культури значення до середньовічної культури присутності; це «радикальна готи‑ ка», де «око слухає» (Поль Клодель), улюблений псалом поетів усіх націй і народів: «De profundis clamavi ad te, Domine» (ps.129); це «теологія слу‑ ху» 140-го псалма візантійської ве‑ чірньої: «Господи, взиваю я до тебе, вислухай мене». Останнє співзвучне духовним інтуїціям нашої секулярної пустелі, її уявленню про слух Божий як найважливішу ціху його «присут‑ ньої відсутності» в сучасному світі (Михайло Епштейн). Авжеж, уперше псалми були проспівані в пустелі, де око постійно натрапляло на міражі, лише вухо всотувало присутність… Французький теолог Анрі де Лю‑ бак називає Псалтир «книгою, спо‑

вненою безлічі таємниць», у якій пророцтва про Христа і Церкву со‑ кровенно переплетені та промовля‑ ють «до нас, через нас і у нас»: «Від фрази до фрази, а часами в одній і тій же фразі, в якомусь постійному переплетенні Христос звертається до нас від власного імені як Спаси‑ тель, народжений від Діви, а часами він постає невіддільний від членів Своїх, тоді з’являється Церква, але завше, хоч і у подвійній ролі, промов‑ ляє одне й те ж Його «я»… В Гетси‑ манському саду, як і на Голгофі, Ісус міг промовляти у Своє ім’я, але тією ж мірою Він закликав у ім’я всього людства». Тому молитись Псалтир – означає брати участь у молитві Хрис‑ та в найдраматичніший час Страсної п’ятниці: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув» (псалом 21-й) та переможній молитві Його Церкви в неділю Воскресіння: «Хай воскресне Бог, і розбіжаться вороги Його, і хай тікають від лиця Його ті, що ненави‑ дять Його» (псалом 67-й). Але псал‑ модія не матиме ніякої сили, якщо її трактувати лише як данину традиції, як повинність, яку належить про‑ сто відбути. Традиція, що не живе історією життя людей конкретного підсоння, стає мертвою, що, своєю чергою, спонукає до пошуку аргу‑ ментів, аби якнайшвидше позбутись її непотрібного баласту. Покликання на авторитет отців Церкви та симво‑ лізм сакрального числа «7» добового кола молитви так і залишаться темою дискусії вузького кола теологів та літургістів. Водночас зрушення у су‑ часній гуманітаристиці від «культу‑ ри значення» в напрямку «культури присутності» є чудовим шансом для зародження і теологічно-літургійно‑ го, і молитовного рухів, що можуть постати з оновленої практики молит‑ ви Псалтиря. Олег Гірник, греко-католицький священик. Народився і живе у Львові. Студії філософії та теології закінчив у отців-єзуїтів у Загребі (Хорватія). Сфера зацікавлень: історія української релігійної філософії, соціологія релігії та екологія людини.

17

Церква і суспільство

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Євро 2012:

не лише футбол

Протягом червня Україна жила футболом. На другий план відійшли політичні суперечки та економічні проблеми. Зараз спеціалісти підраховують кількість туристів, фінансові здобутки і втрати, оцінюють політичні та моральні дивіденди, а жителі приймаючих міст сумують за святом футболу, яке впродовж місяця тривало на їхніх вулицях, за відкритими, життєрадісними португальськими, шведськими, голландськими, німецькими фанами, за особливою атмосферою, яку подарувало їм Євро-2012. Мар’яна Карапінка Підготовка: звинувачення у расизмі та заклики до толерантності

Україна разом із Польщею отри‑ мала право приймати Євро-2012 у 2007 році ще за президентства Ві‑ ктора Ющенка та Леха Качинського. Впродовж п’яти років будували ста‑ діони, аеропорти, готелі, ремонтува‑ ли дороги, реформували транспортні системи, кілька піар-компаній пра‑ цювали над створенням позитивно‑ го іміджу країни. Саме з останнім, а не з капітальним будівництвом та реформами були пов’язані найбільш резонансні матеріали у західних медіа – хворі на СНІД повії, знищення без‑ притульних собак, жадібність укра‑ їнських готельєрів і таксистів, вибухи у Дніпропетровську і найважливіше – згортання демократії в країні. Одним із найскладніших викликів було звинувачення України та Польщі у расизмі. Програма ВВС «Панорама» 28 травня вийшла під назвою «Ста‑ діони ненависті», де були показані кадри, як футбольні фани відверто демонструють нацистські привітання і ображають чорношкірих. Колишній капітан збірної Англії Сол Кемпбел настійливо радив англійським фанам не їхати на Євро-2012. На цьому тлі особливого звучання набули звернення Патріарха Святос‑ лава Шевчука та Митрополита Воло‑ димира Сабодана. Вони закликали до привітності і толерантності. «Ці події, які ми будемо переживати, є доброю нагодою, щоби дати можливість озна‑ йомитися нашим гостям з глибиною

18

духовності нашої країни і цього міста. А Львів – місто високої культури, гли‑ бокої духовності, справжньої христи‑ янської моралі», – зазначив Патріарх Святослав. Митрополит Володимир також застеріг від негативних емо‑ цій та агресії. «Спортивні змагання завжди супроводжуються багатьма емоціями. Але серед них не має бути агресії до суперників та їхніх вболі‑ вальників, національного розрізнен‑ ня… це передусім гра, яка не пови‑ нна стати приводом до жорстокості та прояву руйнівної сили, а приводом до терпеливості, честі, мужності у пе‑ реживаннях поразок і шляхетності у перемогах», – сказав Глава УПЦ (МП). До вияву шляхетності сердець закликали і польські єпископи у зверненні «Wystąpmy w «dobrych zawodach» («Виступимо у «добро‑ му бою»), в якому наголошували на повазі до фанів інших команд: «Приймаймо їх доброзичливо, від‑

криймося на їхній запал, ділімо з ними надії та радощі, поразки та смуток, налагоджуймо добрі стосун‑ ки. Спільне шляхетне вболівання, ентузіазм, емоції нехай будуть спор‑ тивними і виражатимуть не лише радість і підтримку власної команди, але й повагу до супротивника». Важливо зазначити, що всі звер‑ нення, застереження і заходи без‑ пеки стали дієвими. Бійку зчинили лише польські та російські вболі‑ вальники. Була невелика сутичка й у Львові – знову ж таки, з ініціативи росіян. За прояви расизму три феде‑ рації футболу – Росії, Іспанії та Хор‑ ватії – були оштрафовані (Російська федерація взагалі стала рекордсме‑ ном серед штрафників).

Церковні вболівальники: Бог на стадіоні

Окрім багатотисячних фан-зон у Києві, Харкові, Львові та Донецьку,

Церква і суспільство

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

дві невеличкі фан-зони привернули особливу увагу медіа. У Вишгороді священик УГКЦ облаштував фанзону… в підвалі храму, сказавши, що це ще одна можливість привернення людей. «Люди старшого покоління розповідають своїм дітям і онукам, які до церкви ходять не так часто. Це для них можливість «зайвий раз» прийти до церкви і побачити, що храм – це нічого страшного, а свяще‑ ник така ж людина, як вони», – сказав він у коментарі телеканалу 1+1. Хрис‑ тиянську фан-зону відкрили й мона‑ хи-редемптористи у Львові на тери‑ торії монастиря святого Альфонса. Перед початком матчів за участі збір‑ ної України там відправляли молебні до Христа Чоловіколюбця. До багатьох церковних діячів журналісти зверталися із запитан‑ нями, за кого вони вболівають і чи моляться за перемогу своєї збірної. Найважче довелося Папі Бенедикту XVI перед матчем Італія–Німеччи‑ на. Будучи справжнім дипломатом, він сказав, що його серце розрива‑ тиметься між двома командами. А після гри висловив жаль з приводу програшу німецької збірної та при‑ вітав італійську з перемогою. Митрополит Кракова кардинал Станіслав Дзівіш, активний блогер, написав, що Блаженний Кароль Вой‑ тила вберіг ворота польської збірної

від пенальті під час поєдинку з Гре‑ цією. «Коли мені сказали, що Пше‑ мислав Титонь відбиватиме пеналь‑ ті, то в серці і в молитві підтримував його з усіх сил… В дусі дякував Свя‑ тому Отцеві, бо глибоко вірю, що він допоміг у цьому моменті». Ці слова журналісти часто протиставляли ко‑ ментареві Патріарха Філарета, який сказав, що під час поєдинків фани «впадають у гріховний стан і підда‑ ються масовому психозу», порівняв їх із мавпами, чим запам’ятався за‑ кордонним медіа. Крім того, він за‑ значив, що не дивиться матчі та не вболіває за українську збірну. Кардинал Любомир Гузар у своїй колонці в «Українській правді» та‑ кож звернувся до питання молитви. «Залишається запитання: чи мож‑ на згадувати Бога, коли дивимося спортивні змагання? Думаю, що так. Звичайно, не як гравця, а тим паче не як своєрідного «небесного вболівальника». Спортивні змаган‑ ня взагалі, а особливо такої ваги, як Євро-2012, – це не тільки радіс‑ не святкування і велика забава. Це своєрідне дзеркало буття. Рідко коли за інших обставин люди ма‑ ють нагоду побачити себе такими, якими є насправді. А бачать саме завдяки тому, що Бог також є на стадіоні. Тому мудрі люди не забу‑ вають про Нього і там. Він єдиний,

Україномовна збірня наукової богословської лі‑ тератури нещодавно отри‑ мала поповнення від ви‑ давництва отців Василіян «Місіонер» у вигляді моно‑ графії одного з найбільших католицьких богословів ХХ століття, Ганса Урса фон Бальтазара «Пасхальне та‑ їнство». Ми звикли, що слово «пасха» несе радісний зміст для християнина, але пасха це по своїй суті перехід, перехід, який вміщує у собі певний відтинок шляху, що може бути досить навіть важким. Як вирушаючи до обіцяної землі Мойсей та народ мусіли повністю довіряти Богові, бо ж не знали куди йдуть і що їх чекає, так і пасха Христа відобра‑

дивлячись у серце всіх учасників змагань, бачить, наскільки кожний спортсмен є людиною. Адже треба пам’ятати, що спорт виховує людей, вчить їх сягати краси та величі люд‑ ської природи», – сказав він. Саме такою великою грою ми мали змогу насолоджуватися про‑ тягом місяця, незважаючи на те, що українська збірна так і не вийшла з групи. Частково розвіяні страш‑ ні міфи, задоволені шведські фани з плакатами «We love Kiev», співи португальців і німців на площі Ри‑ нок у Львові додаватимуть бону‑ сів іміджу України. Але, можливо, найважливіше не те, що європейці відкрили для себе Україну (хоча 300 000 туристів – найбільша кіль‑ кість за часи незалежності), а те, що українці побачили європейців у себе вдома, – веселих, галасливих, відкритих, які не дали надприбутків ресторанам і готелям, проте ство‑ рили святкову атмосферу і заразили нею українців. На жаль, наш парламент не до‑ зволив насолодитися післясмаком єврочемпіонату: через два дні після офіційного завершення був ухва‑ лений закон про регіональні мови, який остаточно нівелював відчуття свята футболу на вулицях і повернув життя українців у звичне русло про‑ тестів та боротьби.

жає оту досконалу довіру-віддання. Вона починаєть‑ ся із його Воплочення та завершується Вознесінням. Його пасха є шляхом страждання, а разом із тим – таїнством, бо у цьому стражданні Христа-людини відкривається «інакше» лице Бога. Занурившись у їх споглядання автор, послуговуючись надбанням своїх попередників і сучасників (незважаючи на конфесійну приналежність), переосмислює, очищає і доповнює те, що може взагалі бути сказаним про смерть Бога, хрест і перебування в аді, про Воскресіння. Поруч із багато‑ вмісним descensus Сина Божого Бальтазар розкриває і питання Євхаристії, співрозп’яття Церкви разом з Іс‑ усом, рівневість пекла, чистилище тощо. «Пасхальне таїнство» дозволить сучасному бого‑ слову в одному погляді думки акумулювати бачення апостолами, Отцями Церкви, богословами як описа‑ них, так і здогадних подій трьох великих днів історії спасіння: Страсної П’ятниці, Великої Суботи та Вели‑ кодня.

19

Ювілеї

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Пам’яті Патріарха ЙОCИПA CЛІПОГО З нагоди 120-ліття від дня народження славної пам’яті Патріарха Української Греко-Католицької Церкви Йосипа Сліпого (Коберницького-Дичковського) в країнах українського поселення і в самій Україні проходять заходи із вшанування непересічного Українця. Верховна Рада постановила відзначити цю дату на державному рівні. За відповідну постанову проголосував 361 народний депутат із 412-ти, зареєстрованих у сесійній залі. Заходи з відзначення 120-ліття Патріарха відбуватимуться протягом всього 2012 року. Мaрічкa Гaлaбурдa-Чигрин Доля призначила мені позна‑ йомитися з Патріярхом Йосипом, працювати в патріяршій гостиниці і в його канцелярії у Вaтикані. Не кожній пересічній людині була дана така можливість. Поведу вас сьогод‑ ні у своїх спогадах до 1973 – 1974 ро‑ ків, коли мені довелося перебувати в Римі. Уперше я зустріла Блажен‑ нішого кардинала Йосипа Сліпого у фойє Українського католицького університету на початку листопа‑ да 1973 року. Він подивився на мене у притаманний лише йому спосіб, усміхнувся і повідомив, що хоче зі мною говорити віч-на-віч, сказавши: «Чую, ви революціонерка!» Унаслідок доволі довгої при‑ ватної розмови я попала на працю до Ватикану, де Блаженніший мав свою офіційну резиденцію – за ба‑ зилікою св. Петра. Вхід був біля Ва‑ тиканської пошти, треба було про‑ йти повз чудові клумби квітів та зелень Ватиканського парку до ре‑ зиденції, яка була досить великою: 4 спальні, кухня, канцелярія отцядоктора Івана Хоми, ще одна канце‑ лярія, де ми з Петром Головінським працювали, велика приймальня Блаженнішого і велика їдальня. Ще, може, варто згадати і те, що попе‑ реднім мешканцем резиденції був Папа Павло VI, тоді ще кардинал. Мене часто просили описати свій побут у Римі. Я це зробила об‑ ширно: написала про всі події, які там відбувалися, під час мого побу‑ ту. A відбувалися цікаві події. Про‑ сили описати й особу їх Блаженства, якого бачила щодня, спілкувалася з ним. Зробили це інші люди. Кожний

20

Патріярх Йосиф в бенедиктинському монастирі Монссерат по-своєму. Можу сказати, що Бла‑ женніший був дуже цікавою люди‑ ною. Любив звірят, уважав, що вони вірніші, як люди. В спілкуванні з людьми – тими, яких він знав і які працювали для нього, був прямий, вимогливий, навіть, я б сказала, без‑ пощадний, коли вони не виконува‑ ли своїх обов’язків. Він не розумів того, що не працюєш, а просто від‑ буваєш роботу. І не любив фальші. Ой не любив. Дуже переживав розподіл старо- і новокалендарників у Канаді та США і неприятелів Патріярхату УГКЦ. Як переживав політичний розподіл

українців діаспори на мельниківців, бандерівців і всякої іншої, як він ка‑ зав, «торби січки». Уважно читав усі українські газети, які йому надси‑ лали поштою. Не раз заставала його при читанні газет. Хитав головою і казав мені: «Писати треба правду, а не займатися пропагандою... щоб ви так не писали». Йому подобалося те, що я писа‑ ла про тодішні події в Римі. При‑ їжджали до нього різні політики – українці та не українці. І кожен з них дуже хотів, щоби Блаженніший приділив йому увагу або оприді‑ лився до його поглядів. Під час сво‑ го побуту в Римі я з подивом при‑ глядалася до невичерпної енергії та ініціативи Блаженнішого, який вже був у похилому віці. А пам’ять яка в нього була! Він із великим зусиллям нама‑ гався надробити те, що міг би зро‑ бити за 25 років ув’язнення. Хоча тоді йому був 81 рік, він мав надзви‑ чайну пам’ять. Зокрема наголошую на тому. Про своє ув’язнення не хо‑ тів говорити, хоча я часто питала його про те. Скупими реченнями згадував лише поодинокі випадки. Наприклад, як в’язнів гнали у ве‑ лику дощову зливу рубати ліс або мучили допитами, зокрема уночі, питаючи все те ж саме. На сторін‑ ках римського журналу «До світла» (ч. 2 з лютого 2003 року) є корот‑ кий спогад австрійця доктора Гро‑ бауера, який також був ув’язнений сов’єтами. Ось уривок з нього: «Він сидів, на свойому наплечнику і че‑ кав, як і всі інші, що з нами зро‑ блять. Аж тут несподівано відчи‑

Ювілеї

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

нилися двері. До кімнати впали два зухвалі парубки. Очима водили по присутніх, немовби когось шукали. Їх погляд зупинився на Митропо‑ литові. В одну мить прискочили до нього і знов щезли. Разом із ними щез і наплечник Владики. Князь Церкви лежав на підлозі, з його уст і носа сочилася кров.

A вже на Cибірі Владика загу‑ бився серед тайги, серед дрімучих лісів і снігів. Основні відомості про нього передавали люди, що відбу‑ вали каторгу разом з ним. Ці вісті були підтвердженням, що Митро‑ полит ще живе». Як я вже казала, резиденція Бла‑ женнішого у Ватикані була в гар‑ ному будинку. Заїжджалося до неї віндою. З ним постійно жили його секретар, його вірний друг отецьдоктор Іван Хома, тодішній ректор Українського католицького універ‑ ситету ім. св. Климентія, пізніше – владика. Жили там і преподобні сестривасиліянки Текля та Михайлина з Аргентини. Із сестрами ми тісно дружили, ділили і сміх, і радість, і горе. А Блаженніший умів і любив жартувати – це не таємниця. Як на‑ гадаю зараз його жарти, то всміхаю‑ ся... Постійно в канцелярії Блажен‑ нішого в ті часи перебував і Петро Головінський, голова Спілки україн‑ ської молоді у Австрії, член Проводу ОУН-революційної, тобто бандерів‑ ської, який роками був водієм їх Бла‑ женства. Якби хтось міг чи повинен був писати спогади про Блаженні‑ шого – це міг би зробити Петро Го‑ ловінський. Та ми удвох ще тоді, в ті далекі роки, вирішили, що постать Блаженнішого надто історична, аби зводити спогади про нього до побу‑ тового, щоденного життя. Блаженніший як науковець і до‑ слідник написав дуже багато моно‑ графій, статей. Збудував і заснував Український католицький універ‑ ситет св. Климентія, собор св. Софії, відкупив і відновив будинок-гости‑ ницю, в якому я тоді перебувала. Видав величезну кількість книжок, Благовісників, які розсилали із су‑ провідним листом у всі бібліотеки

Патріярх Йосиф з митрополитом Мстиславом та єпископом Іоаном (УАПЦ) світу, включно з університетськими. Саме це був один із моїх обов’язків. До речі, в неділю, 11 березня, мені передали видання про подорожі Блаженнішого світом, його відвід‑ ини української діаспори... Який прекрасний подарунок саме в цей ювілейний рік – 120-ліття його на‑ родження! Повернув Блаженніший Йосип Cліпий у власність українців і храм Сергія та Вакха, в якому збе‑ рігається чудотворна ікона Жиро‑ вицької Матері Божої. Блаженніший з великою по‑ шаною ставився до Митрополита Мстислава (УАПЦ) – не тільки як до церковної особи, а як до політикадипломата колишнього польського сейму, де він тоді представляв ін‑ тереси українців Волині. На жаль, не зміг Блаженніший вибити у Ва‑ тикані офіційного визнання Патрі‑ ярха для УГКЦ. Він прийняв титул Патріярха, яким його називали ти‑ сячі, а то й мільйони мирян у світі, але офіційного признання Патріяр‑ хату Ватиканом немає до сьогодні. Пригадую, як Блаженніший часто повторював: «Нам ніколи не дадуть Патріярхату!» А хіба Москва зі своїми патрі‑ ярхами погодиться колись на Па‑ тріярхат УГКЦеркви? Не дочекався Патріярх проголошення самостій‑

ності України, але тлінні останки його таки спочивають в соборі св. Юра у Львові. Можна сказати, що частково сповнилася довгожда‑ на мрія – повернення додому! Хай пам’ять про Патріярха Йосипа Слі‑ пого передається, як співається у пісні, з роду в рід в Україні та світі. Вічна йому пам’ять! Марічка Галабурда-Чигрин народилася 31 серпня 1950 року в Бельгії, у місті Генк. Вчилася у державній Королівській консерваторії в Антверпені. Навчання співу продовжувала у співачки Луїзи Гендрікс. Працювала з відомим українським оперним співаком-тенором, солістом опери у Брюсселі Миро-Скалею Старицьким. У 1973 році розпочала приватне навчання співу в італійського маестро Луїджі Малатести. Була секретаркою Української гостиниці та музею в Римі, працювала у канцелярії їх Блаженства кардинала (Патріарха) Йосипа Сліпого у Ватикані. З 1977 по 1993 рік – редактор і диктор на Австралійському державному радіо СБС. Провела понад 450 інтерв’ю з різними визначними діячами громадсько-політичного і церковного життя діаспори та України.

21

Портрети

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Зберегти Церкву. Отець Василь Гриник – головна постать УГКЦ у повоєнній Польщі о. Роман Стороняк, Польща Кожна Церква має героїв, пам’ять про яких дбайливо береже, адже своєю поставою вони вплива‑ ли на її зростання чи підіймали з недолі. Греко-Католицька Церква у Польщі має чимало таких вірних і священнослужителів, зокрема тих, котрі у нещодавніх часах комуніс‑ тичної недолі не піддалися режиму, а боролися за волю Церкви. Цього року припадають 35-ті роковини з часу упокоєння блажен‑ ної пам’яті отця-митрата Василя Гриника, крилошанина греко-като‑ лицької капітули, професора духов­ ної семінарії, прелата його святості Папи Римського, митрата і синкела для греко-католиків Польщі. Без‑ сумнівно, його можна зачислити до великих діячів на благо Церкви у Польщі. З невгасним запалом бо‑ ровся він разом із іншими свяще‑ никами та мирянами за відновлен‑ ня структур Перемиської єпархії після сумнозвісної акції «Вісла». На жаль, не судилось йому бачити своєї Церкви повністю вільною, але в його серці ніколи не згасала надія на вихід УГКЦ із катакомб. Не забу‑ вав і світлого минулого Перемись‑ кої єпархії. Народився Василь Гриник 27 грудня 1896 року в хліборобській сім’ї Якова і Парасковії (з дому Стег‑ ній). В родині було п’ятеро дітей, з яких троє обрали духовий сан. На‑ вчання Василь почав у початковій школі в родинному селі Кошелів, яку успішно закінчив 1907 року. Черговий ступінь освіти – Львів‑ ську гімназію – завершив атестатом зрілості, який склав 1915 року. Вже тоді мав намір вступити до семіна‑ рії, але Перша світова війна пере‑ шкодила цьому – молодого абіту‑

22

рієнта завербували до австрійської армії. Під кінець війни опинився в рядах Української Галицької Армії. Звільнений весною 1918 року з ря‑ дів УГА повернувся в рідне село та од‑ разу ж відновив старання щодо всту‑ пу на богословські студії. У 1918-му Василь Гриник розпочинає навчання у Львівській семінарії, а по двох ро‑ ках переводиться до семінарії у Пере‑ мишлі. 30 липня 1921 року тринад‑ цять дияконів, у тому числі й Василь Гриник, прийняли з рук Преосвя‑ щеннішого Йосафата Коциловського ієрейські свячення у перемиському соборі св. Івана Хрестителя. Спостерігши неабиякі здібності молодого священика, кир Йосафат доручив своїй консисторії затрима‑ ти отця Василя як сотрудника при соборному храмі Перемишля. По цьому призначенню не забарилися й інші: отець Гриник стає духівником у семінарії та викладачем аскетики, історії Вселенської Церкви, історії Української Церкви, патристики,

східного обряду. «Був людиною всесторонньо освіченою, хоч не мав докторату, – напише згодом тодіш‑ ній учень, а потім співпрацівник і наступник на посаді генерального вікарія у справах греко-католиків отець Стефан Дзюбина. – Саме від нього ми найбільше навчилися і по‑ черпнули, бо був неабияким еруди‑ том, вмів передати нам усе те, що не завжди могли інші викладачі, які не мали відповідного педагогічного досвіду». В управлінні Перемиської єпар‑ хії виконував обов’язки судді Про‑ синодального суду, просинодаль‑ ного ісповідника, члена ради для збереження чистоти віри та звича‑ їв згідно з приписами енцикліки Папи Пія Х Pascendi, цензором книг релігійного змісту. Попри викладацьку діяльність та адміністративні справи курії, отець Гриник приділяв багато ува‑ ги громадській діяльності у самому Перемишлі. Був активним членом

Портрети

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

товариства «Просвіта», особливо ці‑ кавився справами молоді. Від 1928 року став секретарем товариства «Єпархіяльна поміч», а також духів‑ ником для молоді у ньому. Для бід‑ них дітей заходами отця Гриника була заснована школа ім. св. Мико‑ лая, а для немісцевої молоді – бурса. За вклад у суспільні справи та мо‑ ральне виховання перемиської мо‑ лоді піднесено його (20 серпня 1926 року) до гідності дійсного крилоша‑ нина капітули Перемиської єпархії. Незабаром Папа Пій ХІ удостоїв отця Василя честі бути таємним шамбеляном. Цього ж року він стає деканом Перемиського деканату та парохом катедрального храму.

Без пастиря

У 1944 році між урядами УРСР і Польщі було підписано «Угоду про взаємний обмін населенням у при‑ кордонних районах». Звичайно, об‑ мін цей проводився далеко не за зго‑ дою і також стосувався духовенства. Через відмову полишати місце про‑ живання багатьох арештували. 19 ве‑ ресня 1945 року з цієї ж причини було ув’язнено отця Гриника, а через два дні – і владику Коциловського. 16 січ‑ ня цього року польська служба безпе‑ ки передала в’язнів до рук НКВС, і їх перевезли на територію УРСР. Правдоподібно, що негативна реакція польського єпископату на арешт єпископа Коциловського ві‑ діграла вирішальну роль у звільнен‑ ні і його, і отця Гриника. Однак свобода греко-католиць‑ кого духовенства в Перемишлі не тривала довго. Преосвященнішого Йосафата Коциловського, кир Гри‑ горія Лакоту та куріяльних уря‑ довців арештували 26 червня 1946 року. Отцеві Василю дивом вдалося уникнути арешту. Залишатися в Пе‑ ремишлі було небезпечно, тому він вирішує перебратися до Кракова, де на той час душпастирював отецьдоктор Микола Денько. Щоб урятувати свою Церкву, отці Василь Гриник, Микола День‑ ко та Павло Пушкарський, ЧСВВ, 1 квітня 1947 року поїхали на ауді‑ єнцію до Глави Польської Церкви

архиєпископа Августа Гльонда, під опікою якого перебували тоді гре‑ ко-католики (згідно з постановою Папи Пія ХІІ). Владика Гльонд но‑ мінує отця Василя Гриника гене‑ ральним вікарієм для тієї частини Перемиської єпархії, яка опинилась у межах Польщі, та отця Андрія Злупка – вікарієм Апостольської адміністрацї Лемківщини.

Акція «Вісла»

Після призначення вікарієм отець Гриник якийсь час служить у Білянці та в Ганчові. У червні, в Баниці, на парафії отця Гребня‑ ка, зустрілися отці П. Вергун та В. Гриник. І вирішили звернутись до архиєпископа Гльонда про дозвіл на служіння в латинському обряді. Задля цього потрібно було пройти курс вивчення латинського обряду, який закінчувався іспитом перед відповідними літургійними комі‑ сіями. Отець Василь закінчив таке навчання та отримав дозвіл на слу‑ жіння у двох обрядах. Лемківщину залишає 10 липня та переїздить до Прушкова біля Варшави до сестерсамаритянок і стає їхнім капеланом. Черговою латинською станицею була парафія у Брвінові, де отець до‑ помагав латинському парохові. Жи‑ вучи біля Варшави він, як вікарій, часто зустрічався з архиєпископом, обговорював з ним поточні потреби Греко-Католицької Церкви. Після душпастирювання в ла‑ тинських парафіях біля Варшави отець Гриник 26 березня 1948 року опинився на північних теренах Польщі, на Жулавах, на латинській парафії у В’єрцінах, біля Нового Двору Гданського. Крім цього осе‑ редку, служив у поближніх селах Підклади та Язова. В той же час роз‑ почав душпастирство поміж вірних східного обряду, що були переселені сюди під час акції «Вісла». Слід звернути увагу на те, що ступінь віддачі у праці як для римо-, так і для греко-католиків був одна‑ ковим. Отець розумів, що мусить од‑ наково самовіддано працювати для спасіння душ, не роблячи різниці з приводу обрядової приналежності.

Василь Гриник не обмежував своєї праці до вірних на північних теренах Польщі. Доїжджав до Ще‑ цінка і Баркова. Кілька разів на рік прибував на Лемківщину, до Но‑ виці та Гладишова. Часто їздив на аудієнції до латинських єпископів, щоб отримати дозвіл на створення нових станиць. На початку 50-х здійснював захо‑ ди, щоб одержати одну із численних святинь, розсіяних на Жулавах, що раніше належали лютеранам. Вда‑ лось цього досягти у середині 1952-го, і 14 вересня в Циганку біля Нового Двору Гданського було відслужено першу Божественну літургію. Щоб зосередитись на праці серед переселенців, отець просить Курію РКЦ про звільнення з посади паро‑ ха у В’єрцінах, яке було задоволене 2 вересня 1952 року. До Циганка при‑ їжджає 23 квітня 1953-го.

В’язень

Послідовний контакт із Ватика‑ ном (письмові звіти про стан УГКЦ в комуністичній Польщі) через

23

Портрети

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

ковна влада не позбавила його цих обов’язків) і теперішнього генераль‑ ного вікарія греко-католиків Поль‑ щі – у Перемишлі. Тому повертаєть‑ ся туди в 1967 році. Розпочавши виконання нових обов’язків, отець почав видавати «Обіжники» для священиків (пер‑ ший написав у Циганку 2 листопа‑ да 1967 року), відновив Перемиську капітулу (дорадчий орган єпископа, який у випадку його відсутності ке‑ рує єпархією).

Останній рубіж

владику Івана Бучка став безпо‑ середньою причиною арешту отця Гриника. 20 квітня 1954 року його перевезли до в’язниці у Гданську, звідки 28 квітня перевели до Варша‑ ви. Слідство тривало майже півтора року, а тимчасовий арешт був кіль‑ ка разів продовжуваний. Врешті 28 листопада 1955 року отцеві Ва‑ силю винесли вирок – шість років ув’язнення. Внаслідок амністії на волю вийшов по трьох роках тюрми – 18 липня 1956-го. Ув’язнення підірвало здоров’я отця Гриника. Ще до арешту він скаржився на слабке серце, ревма‑ тизм і погіршення зору, хворів на діабет, мав проблеми з тиском. Тю‑ ремні умови лише ускладнювали ці недуги.

Через терни

Повернувшись після ув’язнення до Циганка, застав знищеним пара‑ фіяльний будинок, але не відмовив‑ ся й надалі там душпастирювати.

5 квітня 1957 року oтець Василь діс‑ тав згоду архиєпископа Вишинсько‑ го на відкриття станиці в Гданську. Відтоді служив у різних римо-ка‑ толицьких храмах, але для вірних східного обряду. Разом із іншими греко-като‑ лицькими священиками написав меморандум, який 14 листопада 1956 року доставив до секретаріату Глави Польської Церкви. У меморандумі описував болючі рани, яких зазнала

24

Греко-Католицька Церква в Поль‑ ській Народній Республіці (ПНР) за останнє десятиліття. Головною думкою листа було створення душ‑ пастирських станиць на північнозахідних землях Польщі, а також допущення греко-католицьких свя‑ щеників до катедри у Перемишлі та храмів у Кракові, Сяноці, Ярославі, Любачеві та Криниці. У Гожівській єпархії отець Ва‑ силь заклав станиці в Щецінку, Бар‑ кові, Білому Борі, Битові та ін. Щоби греко-католики не були змушені хо‑ дити на православні богослужіння, їздив на Лемківщину, де найбільш активно діяли православні. Після довгих років заслання 9 лютого 1963 року приїздить до Рима Патріарх Йосиф Сліпий. Він дуже уважно стежив за життям УГКЦ в Польщі, бачив наполегливу працю священиків, котрі всіма си‑ лами боролися за Церкву та вірних. За труд і відданість 8 листопада 1966 року до гідності митрата під‑ ніс отців Василя Гриника, Миколу Денька та Мирослава Ріпецького. Архиєпископ Вишинський також оцінив працю одного зі своїх рефе‑ рентів (іншим був отець Денько) і 8 вересня 1967 року призначив отця Гриника генеральним вікарієм у справах греко-католиків. Отець Василь обстоював дум‑ ку, що його місце, як колишнього пароха Соборної Церкви, декана Перемиського деканату (жодна цер‑

Наприкінці 1975-го здоров’я отця Василя раптово погіршилося, часті болі голови, знепритомнення суттєво обмежили його діяльність.

31 травня 1977 року отець-митрат Василь Гриник відійшов у вічність. Похований у Перемишлі у гробівці Перемиської капітули. Українці Польщі втратили най‑ більшого церковного діяча, котрий, як Мойсей, перепровадив Церкву через найбільше горе, якого вона за‑ знала після війни. Він є взірцем для сучасного покоління священиків. Усе своє життя присвятив відбудові та служінню своїй Церкві. Зусилля, яких він доклав до віднови УГКЦ, не були марними. З року в рік від‑ кривалось щораз більше станиць, прибувало щораз більше молодих священиків. Люди не забувають свого не‑ втомного пастиря: на його честь названі вулиці в Білому Борі та Пасленці, перемиські парафіяни організували виставку до 25-ліття від дня його смерті. До грона заслуг отця Василя слід додати й зусил‑ ля щодо порятунку євреїв у воєнні часи, яких він переховував у при‑ міщеннях парафіяльних храмів, боротьбу за збереження самосвідо‑ мості лемків тощо. Минуло вже тридцять п’ять ро‑ ків після смерті отця Василя Грини‑ ка, і бачимо, що плоди його душпас‑ тирської праці дуже великі, може, навіть переросли його заміри. Тепер тільки від нас залежить, як вико‑ ристаємо його вклад у піднесення з руїн своєї Церкви.

Наша історія

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Заспокоєння,

що не принесло спокою Віктор Заславський, історик Король помер

3 квітня 1632 року помер Сигіз‑ мунд Ваза – король польський, ве‑ ликий князь литовський і руський, який ледь не півстоліття правив державою під назвою «Річ Посполи‑ та». Король з нього був такий собі – занадто багато помилок зробив він і у воєнних справах, і в релігійних. Усюди давав «зелене світло» єзуїтам (забувши нагадати їм, що в країні – релігійна свобода), а коли підтри‑ мав єднання Православної Церкви з Римом, то не взяв до уваги думки половини Русі, яка унію приймати не хотіла – принаймні на умовах 1596 року. Все це призвело до, як ка‑ жуть тепер, розколу в суспільстві, тобто до перманентних сварок між православними та уніятами, котрі час до часу застосовували рукопри‑ кладство, що призводило до люд‑ ських жертв. Не менш недолугою була полі‑ тика короля й у справах воєнних – він уліз в московську авантюру із самозванцем та багатолітню війну з Московією, забувши при цьому про оборону своїх кордонів від та‑ тар. Як наслідок, воєнний бюджет (і без того невеликий) витрачався на «московські справи», чисельність армії зменшилася, військо збідні‑ ло. У 1618 році під Москвою та в 1621-му під Хотином на королівські сили чекав неминучий розгром, і лише запорожці на чолі з Петром Сагайдачним урятували військо та репутацію Речі Посполитої. То був нонсенс – нерегулярні формуван‑ ня, можна сказати, голота без родуплемені виявилися ефективнішими і за найманців-професіоналів, і за шляхту, яка з діда-прадіда присвя‑ чувала себе війні! А ще вождь цієї «голоти», досвідчений вояк і тала‑

новитий полководець Петро Сагай‑ дачний був дипломатом, знавцем латини та високої політики. Вима‑ гав відновлення прав Православної Церкви, підкріплюючи свої слова козацькими шаблями, без яких дер‑ жава ця була безсилою перед могут‑ німи сусідами. Сагайдачний таємно привіз у Київ Єрусалимського патріарха та вмовив його (з допомогою хабара і шаблі) висвятити православного митрополита і єпископів. Де-юре ці єпископи були нелегальними, і пра‑ вославні вимагали їхнього визна‑ ння. Але король до їхніх закликів не прислухався. Гальмувало визнання Православної Церкви ще й те, що і король, і більшість його оточення, і руські церковні ієрархи розкол між православними та уніятами сприй‑ мали як тимчасове явище. Але че‑ рез «ревність не по розуму» Мелетія Смотрицького з одного боку і твер‑ долобий фанатизм Перемишль‑ ського єпископа Ісаї Копинського з другого усі переговори про можли‑ ве возз’єднання закінчилися нічим. А коли після смерті митрополита Йова Борецького Копинський очо‑ лив Київську митрополію, про пе‑ реговори навіть не йшлося. І ось помирає король. Король, який був прихильним до єзуїтів та унії. Король, якого православна іс‑ торіографія затаврувала як фанати‑ ка (хоча усі звинувачення зводилися до того, що він не хотів скасовувати унію – а чи міг він скасувати рішення більшості єпископів?). Король, який де-факто створив у країні могутню опозицію – козацтво. Король, який наламав стільки дров, що складати їх мусили навіть його наступники. Спадкоємцем престолу став син Сигізмунда – королевич Владислав.

Він цілком відповідав «сарматсько‑ му» ідеалу: у наметі без діла не си‑ дів, постійно перебував у походах, зброї до рук брати не боявся і об‑ ладунки одягав не лише тоді, коли позував художникам. До того ж був досить прихильним до право‑ славних і до козаків зокрема – запо‑ рожці на чолі із Сагайдачним двічі рятували його від поразки: у 1618 році під Москвою та в 1621-му під Хотином.

Переговори?

Перед елекційним сеймом, на якому повинні були обрати короля, мусили скликати конвокаційний, на якому робили огляд правління покійного короля, підбивали під‑ сумки і після цього складали так звані «pacta conventa» – умови, на які мусив погодитися майбутній король. А ще перед конвокацій‑ ним сеймом на місцях скликали так звані «предсеймові сеймики», на яких місцева шляхта вирішува‑ ла, які саме вимоги ставити перед королем, і посилала своїх делега‑ тів з вимогами на конвокаційний сейм. Складали свої вимоги і пред‑ ставники Православної Церкви – 3 червня 1632 року (через місяць після смерті короля, досить швид‑ ко – як для того часу) був склика‑ ний провінційний сейм у Луцьку, в якому взяли участь двісті шлях‑ тичів. Говорили вони головним чином про стан Православної Церкви, про те, що церковні бене‑ фіції (прибуткові посади) король роздавав лише уніятам, православ‑ них храмів у часи його правління будувати не дозволяли, шляхтичів православного сповідання не до‑ пускали до високих посад, а міщан кидали до в’язниць. Приблизно

25

Наша історія такі ж претензії висували до ко‑ роля і запорожці, що зібралися на сеймик у Прилуках. Подібні звернення відправили і члени Львівського братства, а пра‑ вославні братчики з Вільна напи‑ сали цілий трактат під назвою «Си‑ нопсис», у якому скаржились, що руський народ, зробивши так багато добра для Речі Посполитої, був під‑ ступно обікрадений внаслідок про‑ голошення унії і позбавлений чис‑ ленних привілеїв, що через зраду кількох єпископів свого верховного пастиря Русь зазнає неймовірних утисків. Цікаво, чи згадували авто‑ ри «Синопсису», що головною при‑ чиною унії стала надмірна жадіб‑ ність патріарха, який «лише стриг, а не годував» своїх овець, а також за‑ зіхання шляхти і братчиків на всю повноту церковної влади? Треба сказати, що певних утис‑ ків православні міщани справді зазнавали, але не через релігійні вподобання, а конкуренцію між майстрами. Якщо одна корпорація майстрів хоче витіснити іншу з до‑ хідного місця, причину слід шу‑ кати не в релігії, а в грошах. Тим паче що там, де православні руси‑ ни по-справжньому боролися за свої права, там вони й перемагали. Привілейований стан костелів над церквами – проблема, яка тягну‑ лася з часів польської окупації і до унії жодного стосунку не мала (по‑ ляки зневажали всіх русинів). Що ж до іншого – то це типова барокова риторика з типовими літератур‑ ними перебільшеннями. Адже на‑ справді в містах церквами керували братства, до яких входили прості парафіяни. І якби парафія була проти унії, уніятського священика і близько не підпустили б до церк‑ ви. Так само і монастирі неугодного ігумена не пустили б на поріг. Що ж до переслідувань священиків, то тут все відбувалося з точністю до навпаки: уніятських вбивали у се‑ редньому раз на кілька років. Нереальним виглядало і дотри‑ мання вимог, висунутих майбут‑ ньому королеві: скасувати унію, віддати всі церковні маєтки право‑

26

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

славним єпископам, а уніятів зали‑ шити з нічим. Але не слід забувати, що XVII століття – це доба бароко‑ вих гіпербол, блискучих промов і необхідних умовностей. У ті часи на перемовинах треба було проси‑ ти вдвічі більше від того, що хотів отримати, – інакше не дадуть ні‑ чого. Всі це розуміли і намагалися грати за правилами. Отже, захис‑ ники православ’я не були ані фана‑ тиками, ані фантазерами – радше реалістами і хорошими диплома‑ тами, які знали неписані закони і барокової риторики, і ведення пе‑ реговорів. Тим паче що уніятів також було багато, вони також писали на конвокаційний сейм свої вимо‑ ги, скаржилися на утиски від пра‑ вославних («дезунітів»). Завдяки проповідям Іпатія Потія, Йосифа Рутського і Йосафата Кунцевича, завдяки нормальним стосункам між священиками і братствами все‑ редині Уніятської Церкви, а також завдяки Папі Римському, керівник з якого був значно адекватніший, аніж із Царгородського патріарха, Уніятська Церква не була слабшою за Православну. Отож перед коро‑ левичем були дві рівновеликі час‑ тини, на які поділилася Русь. І од‑ ним розчерком пера проблему було не вирішити… Православну делегацію очолив архимандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила, уніятську – митрополит Йосиф Рутський. Сейм розпочав роботу 22 червня. Для вивчення православно-уніятських стосунків призначили цілу комісію, яку очолив сам Владислав! Першим виступив православний представ‑ ник Михайло Кропивницький, за‑ кликавши королевича звернути увагу на переслідування православ‑ них і загоїти їхні рани. Митрополит Рутський, своєю чергою, перейшов у контратаку, нагадавши, що унію уклали самі русини, без зовнішньо‑ го примусу, а що стосується пере‑ слідувань, то це уніяти потерпають від православних. Навіть назвав конкретні приклади: вбивство вла‑ дики Йосафата Кунцевича, замах

на митрополита Іпатія Потія (вна‑ слідок чого він був поранений), утоплення в Києві митрополичого офіціала Антонія Грековича, вбив‑ ство у тому ж Києві чотирьох чен‑ ців із Софійського собору, а також священика в Шаргороді та ченця в Перемишлі. Так, у добу барокової риторики нелегко простежити, де закінчу‑ ються умовності та починаються факти. Зазвичай факти починають‑ ся там, де оратори від загальних фраз на кшталт «тяжкі гоніння» або «незліченні утиски» переходять до конкретних імен, випадків. Отож, Йосиф Рутський ввічливо і твердо пред’явив православній стороні не‑ риторичні звинувачення, на які Пе‑ тро Могила і його супутники муси‑ ли дати нериторичні відповіді. Йти проти конкретних імен апологетам православ’я було важ‑ ко, хоча Рутський навмисне дав їм зачіпку: обидві сторони знали, що чотирьох ченців у Києві було звільнено завдяки православному митрополитові Йову Борецькому. Згадка про це дала б змогу ствер‑ джувати, що не лише сварки були поміж уніятами і православни‑ ми… Та православні оратори не скористалися такою можливістю – натомість звинуватили Рутського у відвертій брехні. Ще менше так‑ ту і поваги було у відповідях щодо інших інцидентів. Кунцевич, на їхню думку, сам був винен у тому, що розгнівав жителів Вітебська. Ті, що здійснили замах на Потія, були справедливо покарані, тож про убивства в Києві й говорити нічого, а на скоєні в Перемишлі та Шаргороді православні відповіли взагалі геніально: «Ті краї далеко від нас, там ідіть і дізнавайтеся про свої кривди». Тобто адекватної відповіді на запитання уніятів православна комісія не дала. Понад те, перелік «православних» нещасть, пред‑ ставлений ними, не виходить за межі умовностей, гіпербол: це і безбожні ієрархи, які ввели русь‑ кий народ в оману, і руйнування церков, і арешт та ув’язнення пра‑

Наша історія

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

вославних за віру, інші «несправед‑ ливості». Жодних імен, дат, жодної конкретики. Зате відсутність аргу‑ ментів православні депутати ком‑ пенсували хамством: до Йосифа Рутського звертались не інакше, як «ксьондз», наголошуючи на непра‑ вомірності його титулу (при тому що Рутський, звертаючись до Мо‑ гили, називав його як належить). Ввічливість – привілей того, хто впевнений у собі. Наступний день минув у пере‑ палках: кожна сторона доводила свою правоту, спекулюючи на істо‑ рії, а комісія на чолі з Владиславом сиділа і дивилася на цю сумну ду‑ ель. Нарешті королевич зрозумів, що консенсусу годі шукати, і запро‑ понував сторонам компромісний варіант – офіційно визнати право‑ славну ієрархію на тих землях, де вона збереглася де-факто, а уніятам віддати ті, на яких вони встигли утвердитись, – майже всю Лит‑ ву з Білорусією, Володимирщину і Холмщину. Складені королевичем пункти і православні, і уніяти мали розглянути на провінційних сей‑ миках, а прибувши на вирішальний виборчий сейм, висловити свої дум‑ ки щодо них.

27 вересня розпочався вибор‑ чий сейм, на якому Владислава мусили офіційно обрати королем. Проте православні делегати, яких до Варшави приїхало, за деякими даними, кілька тисяч, погрожували шаблями і божилися, що не допус‑ тять коронації, поки їхні релігійні права не будуть відновлені – і таки мали рацію. Знову почалися без‑ конечні перепалки із взаємними звинуваченнями в усіх смертних гріхах, доки 15 жовтня (!) комісія не дійшла висновку, що домовля‑ тись мирно ніхто не збирається, і Русь з Руссю у найближчі роки не поєднати. Ані скасувати унію, ані навернути до неї православних не‑ можливо. Єдине, що можна було зробити, це оформити юридично вже існуючий стан речей. Отже ко‑ ролевич у ролі посередника між во‑ рогуючими конфесіями призначив комісію (половина – православних,

половина – уніятів), яка мала ви‑ значити умови «заспокоєння на‑ роду руського». Ось із чим погоди‑ лись члени комісії: – свобода віросповідання і рів‑ ність у правах уніятів та пра‑ вославних (що давало змогу за‑ сновувати братства, відкривати школи, будувати церкви, обі‑ ймати посади в магістраті); – свобода переходу із православ’я до унії та навпаки; – недоторканність майна як Уні‑ ятської, так і Православної Цер‑ ков; – закріплення за православними Львівської, Мстиславської, Пе‑ ремишльської і Луцької єпархій, а також земель Київської митро‑ полії. Щоправда, Перемишль‑ ська єпархія мала перебувати в унії до смерті тодішнього єпис‑ копа – престарілого Афанасія Крупецького – і лише потім віді‑ йти до православного єпископа; – у православному Києві уніятам залишили лише Видубицький монастир, а в уніятському Грод‑ ні православні мали Пустинний монастир; – закриття всіх судових справ і скасування покарань, пов’язаних із міжцерковними чварами. Це було остаточне рішення ко‑ місії і самого королевича. Більше ні для православних, ні для унія‑ тів він зробити не міг. Це розумі‑ ли і самі ворогуючі сторони, тому вирішили скласти зброю – тим більше що ці «статті заспокоєння» де-факто задовольняли і тих, і тих. Кожна сторона залишалася при своєму і могла вільно розвиватись, не доводячи постійно усім своє право на існування. Уніятів забра‑ ли з парафій, де їх могли утопити чи зарубати, а православних – із єпархій, де прихильники єдності з Римом встигли завоювати серця людей. Винятком стали Видубиць‑ кий і Пустинний монастирі, але Могила і Рутський «обмінялись» цими обителями. Тепер, маючи кордони чіткі, немов фортечні мури, обидві конфесії могли почу‑ ватись спокійно і розвиватися.

В останньому пункті зазначалося: «Обидві сторони мають жити в мирі та спокої, не наступаючи одна на одну, припинити видання тво‑ рів, якими звикли безчестити одна одну, натомість проявляти мир і єд‑ нання». Це було трохи важче зробити, адже запровадження «статей за‑ спокоєння» призвело до поділу церков між уніятами та право‑ славними в тих містах на кордонах єпархій, де були послідовники обох конфесій. І, звісно ж, поділ той відбувався не мирним шляхом… Хоча і Рутський, і Могила були за‑ цікавлені в продуктивному діалозі та мирному співіснуванні, про це залишалося тільки мріяти: над‑ то багато фанатиків серед право‑ славних прагнули скасування унії, а головний посів митрополичий престол. Щоправда, в голові печер‑ ського архимандрита вже роїлися думки про приведення Православ‑ ної Церкви до більш адекватного і культурного стану, але до того було ще далеко. Як би там не було, королевич Владислав мав усі підстави вважа‑ ти, що йому вдалося вирішити про‑ блему руських релігійних чвар. На наступному, коронаційному сеймі його, осипаного панегіриками і ка‑ толиків, і православних, коронува‑ ли як Владислава IV. В необхіднос‑ ті легалізації православ’я він зміг переконати навіть Папу. Правда, цей католик-екуменіст жалкував, що його спроба примирити воро‑ гуючі конфесії завершилася ще одним фіаско, але його провини у цьому немає. Ще з часів імпера‑ тора Константина намагання ко‑ ролів об’єднати Церкви ні до чого доброго не призводили. Помири‑ тись самотужки християни могли рідко – за винятком хіба що Риму і Константинополя у ХХ столітті. Але до того нам треба було здолати довгий шлях. Що ж до наших пред‑ ків, які жили в ХVII столітті, то на них чекали нові випробування – до великої війни, у якій релігійні су‑ перечки посядуть не останнє місце, залишалося 16 років…

27

Східні Церкви

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Угорська ГрекоКатолицька Церква Анатолій Бабинський 2 і 3 червня цього року в угорських містах Ніредьгаза і Гайдудорог відбулися святкування – 100 років тому (8 червня 1912-го) буллою Christifideles graeci Папи Пія Х була сформована Гайдудорозька єпархія для угорських греко-католиків. І хоч історія Угорської Греко-Католицької Церкви тісно пов’язана з Мукачівською єпархією та Румунською Греко-Католицькою Церквою, ще до свого юридичного оформлення вона мала особливі риси. А шлях, який здолала до часу свого визнання у 1912 році, є цікавим і неповторним порівняно з іншими Східними Католицькими Церквами. Рання доба

Перші сліди візантійської цер‑ ковної традиції на території Угор‑ щини можна знайти вже у Х–ХІ століттях. Існують відомості, що у Х столітті одна з місійних митрополій Константинопольського патріарха‑ ту включала частину сучасної Угор‑ щини. А в 952 році угорський князь Дьюла прийняв хрещення в Кон‑ стантинополі. Саме під його про‑ текцією на угорських землях почали розвиватись церковні осередки ві‑ зантійського обряду. Проте з прихо‑ дом західних місіонерів поширення християнства в його візантійській формі серед угорців було зупинене. Перший король Угорщини Іштван, внук князя Дьюли, орієнтувався на Рим, звідки отримав корону від Папи Сильвестра ІІ в 1000 році, але не забував і про зв’язки з Констан‑ тинополем. Іштван (Стефан) збуду‑ вав монастир візантійського обряду неподалік міста Еспрема, а в самому Царгороді заснував центр для па‑ ломників із Угорщини. Син короля взяв за дружину візантійську прин‑ цесу. Цікавим є той факт, що під час правління короля Ласло, коли Угорщина була майже повністю римо-католицькою, угорським свя‑ щеникам дозволяли одружуватися, незважаючи на римські заборони, що свідчить про стійкі візантій‑ ські впливи ще в ХІ столітті. У цей період існувала й чимала кількість східних монастирів, в яких жили

28

як місцеві уродженці, так і вихідці з Київської Русі, Візантії. У той же час в обителях Київської Русі часто жили монахи-угорці, наприклад, преподобні Мойсей Угрин та Єф‑ рем Новоторжський, а їхній брат св. Георгій Новоторжський загинув мученицькою смертю разом зі свя‑ тим князем Борисом на ріці Альті. Християнство візантійського зраз‑ ка на території Угорщини майже зовсім занепало аж після татаромонгольської навали. З того часу східне християнство на угорських теренах є прерогативою виключно національних меншин: українціврусинів, румунів та сербів.

Мукачівська єпархія

Після внутрішніх міжусобиць по смерті київського князя Воло‑ димира Великого у 1015 році ко‑ роль Іштван приєднав Закарпаття до Угорського королівства. Місцева Мукачівська єпархія візантійського обряду, перші згадки про яку дату‑ ються 1491 роком, вже не входила до юрисдикції Київського митрополи‑ та (раніше вона, найбільш імовірно, була частиною Київської Церкви), проте її основа закладена місіоне‑ рами з галицьких земель, київських і подільських в XI – ХІІ століттях. Таким чином паралельно з місцевим угорським християнством східно‑ го обряду, яке з часом занепало на користь латинської традиції, на те‑ риторії Угорщини починаючи з XI

століття існувала слов’янська єпар‑ хія візантійського обряду. Окрім слов’янського православного насе‑ лення, в Угорщині, у Трансільванії, жили румуни, а після завоювання Сербії турками на угорські зем‑ лі прибуло багато православних сербів. Самі ж угорці в XV столітті почали масово переходити на про‑ тестантизм. Серед тих, хто влився в протестантську реформацію, були й семигородські угорські князі, у во‑ лодіння яких потрапила Мукачів‑ ська єпархія. Намагаючись контр‑ олювати всі процеси на підвладних територіях, угорські володарі поча‑ ли грубо втручатись у життя право‑ славної єпархії, привласнивши собі право поставляти єпископів. Цей факт, а також активна місіонерська проповідь з боку єзуїтів та інших ла‑ тинських орденів змусили мукачів‑ ських єпископів і духівництво шу‑ кати виходу з кризи. Після кількох десятиліть спроб і помилок в Ужго‑ роді у 1646 році Мукачівська єпар‑ хія підписала унію з Римом, проте на цьому проблеми не закінчилися, а навпаки – розпочалися. Прагну‑ чи отримати гарантії непорушності своїх прав з боку Риму і таким чи‑ ном захиститись як від протестант‑ ського впливу, так і від латинського натиску, Мукачівська єпархія потра‑ пила під безпосередню юрисдикцію угорського Егерського єпископа. Післяунійний період для Закарпат‑ тя можна сміливо назвати смутою:

Східні Церкви

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Єпископи Атаназій (зліва) та Петер Кочиш (справа)

світські володарі намагались впли‑ вати на життя єпархії, Австрійська монархія прагнула тримати все під своїм контролем, а Егерський ла‑ тинський єпископ хотів «доверши‑ ти» унію цілковитою латинізацією і мадяризацією закарпатських грекокатоликів. Це викликало неабияке обурення духівництва і вірян, які час до часу вдавались до радикаль‑ них заяв і повністю розривали сто‑ сунки з Егерським владикою. Так було майже до 1771 року, коли Рим вивів Мукачівську єпархію з-під юрисдикції латинського єпископа, залишивши її у підпорядкуванні Остригомського єпископа як митро‑ полита. Саме в цей час не раз роби‑ лися спроби об’єднати закарпатців із галицькими греко-католиками. Такий план неодноразово поставав і в самому Римі, проте це суперечило політиці світської та церковної вла‑ ди Угорщини.

Постання окремої єпархії

Невдачі, що супроводжували угорських очільників у спробах мадяризувати Мукачівську єпар‑ хію, спонукали до створення окре‑ мої угорської греко-католицької юрисдикції. Але то лише часткова причина появи Угорської Східної

Католицької Церкви, оскільки в ХІХ столітті вже була значна кіль‑ кість греко-католиків угорського походження. Протестанти, які у ХVIII столітті повертались у Като‑ лицьку Церкву, воліли переходити в Східну, а не в Латинську. Було ба‑ гато й колишніх русинів, румунів та сербів, які поступово прийняли угорську ідентичність, проте зали‑ шились греко-католиками. Вже у середині ХІХ століття в середовищі цих мадяромовних груп виник рух за впровадження у богослужіння угорської мови, що, звісно, імпону‑ вало угорській світській владі. Про‑ те в Римі таких ініціатив не підтри‑ мували. Перший переклад Літургії святого Івана Золотоустого угор‑ ською з’явився у 1795 році, а про‑ тягом ХІХ століття було ще кілька видань. У 1863-му в Гайдудорозі група угорців зібралася на нараду і напи‑ сала листа до Мукачівського єпис‑ копа з проханням дозволити від‑ правляти богослужіння угорською мовою. Але ні владика Василь По‑ пович, ні Апостольська столиця, куди він передав прохання, цьо‑ го не дозволили. У 1866 році Рим «суворо заборонив» мадяризацію богослужінь. Проте вже у 1873-му за підтримки світських володарів був заснований мадярський Гай‑ дудорозький вікаріат із 33 парафій, в яких неофіційно відправляли угорською. У 1896 році Рим знову офіційно заборонив мадярські бо‑ гослужбові книги. Ситуація почала дещо змінюватись після масового паломництва угорських греко-ка‑ толиків до Рима в 1900 році. Надія зажевріла, проте Рим формально й далі заборони не скасовував, а українці, які жили на території ві‑ каріату, протестували проти заміни церковнослов’янської угорською. Добре усвідомлюючи, що Рим ніколи не піде на це, оскільки вва‑ жає літургійними тільки латинську, грецьку та церковнослов’янську (для слов’ян) мови, угорці вдались до хитрощів, заявивши про ство‑ рення єпархії «грецького обряду». В Апостольській столиці погодились

із цим, зобов’язавши угорських гре‑ ко-католицьких священиків вивча‑ ти грецьку. Для цілковитого пере‑ ходу угорських парафій на грецьку мову дали три роки. Нова єпархія була заснована 8 червня 1912-го. До неї увійшло 160 парафій: 68 з Му‑ качівської єпархії, 8 з Пряшівської, 83 парафії румунських Орадейської та Фагараської єпархій і одна угор‑ ська, в Будапешті. Осідком єписко‑ па стало місто Ніредьгаза . Проте виконувати свої зобов’язання перед Апостольським престолом угорці не мали наміру, а Перша світова ві‑ йна перекреслила навіть формаль‑ ні спроби запровадження грецької мови у богослужіння. Після війни кількість парафій Гайдудорозької єпархії значно зменшилась через переділи територій у Східній Євро‑ пі, але в 1924-му було сформовано Мішкольський екзархат для укра‑ їнських парафій, які з часом були мадяризовані.

Сучасний стан

Друга світова війна внесла свої корективи в життя угорської єпар‑ хії, оскільки після війни Трансіль‑ ванія відійшла до Румунії. Але на відміну від греко-католиків у су‑ сідніх Україні та Румунії угорські греко-католики, хоч і зазнавали об‑ межень з боку прокомуністичного повоєнного режиму, мали змогу ле‑ гально існувати. Єпископ Міклош Дудаш (1939 – 1972) брав участь у ІІ Ватиканському Соборі. На сьогод‑ нішній день Угорська Греко-Като‑ лицька Церква має Гайдудорозьку єпархію та Мішкольський екзархат і налічує 290 тисяч вірних. Очо‑ лює Гайдудорозьку єпархію Петер Кочиш, а Мішкольський екзархат – єпископ Атаназій Орос. Однією з найбільших святинь Угорської Греко-Католицької Церкви, як, зре‑ штою, й цілої Угорщини, є собор св. Архангела Михаїла в місті Маріа‑ поч, де зберігається чудотворна іко‑ на Богородиці. 18 серпня 1991 року під час свого візиту в Угорщину Папа Івана Павло ІІ відвідав цю свя‑ тиню та відслужив у ній Божествен‑ ну літургію візантійського обряду.

29

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

УГКЦ Через рік-два Митрополита Андрея Шептицького оголосять блаженним. Так вважає багаторіч‑ ний колишній постулятор у беати‑ фікаційному процесі Митрополита Андрея апостольський екзарх для українців Франції, країн Бенілюксу та Швейцарії єпископ Михаїл Гринчишин. «Якою була б наша Церква бідною без Шептицького! Він залишив надзвичайно велику спад‑ щину», – сказав єпископ у інтерв’ю для Радіо Свобода. Конгрегація у справі святих має розглянути ви‑ падок зцілення у США дівчинки. Українська родина молилася до Митрополита Андрея за оздоров‑ лення дитини, яка народилася з фі‑ зичними вадами. Цей випадок вже зафіксований, лікарі дали свої ви‑ сновки, що це – надприродне явище. На сході України УГКЦ насамперед намагається голосити слово Боже серед греко-католиків і йде до тих, хто цього потребує. Таку позицію висловив Патріарх УГКЦ Святослав Шевчук під час свого пе‑ ребування в Римі, де брав участь у черговому засіданні ROACO (об’єднання благодійних органі‑ зацій, що допомагають Східним Католицьким Церквам). Патріарх зазначив, що на сході України УГКЦ має невеликі парафії, які потребу‑ ють душпастирської опіки. Крім того, Церква відкрита проголошу‑ вати Добру Новину, проповідувати Євангеліє усім людям, які цього по‑ требують, тим, хто належить до на‑ шої Церкви або ж не є приналежним до жодної із Церков, але шукає прав‑ дивої Христової Церкви. В Україні через певні обставини виросло кіль‑ ка поколінь, що не ходять до церкви і не ідентифікують себе з жодною конфесією. Тому Церква, як вважає Патріарх Святослав, повинна йти до них і навертати до віри, до Бога. Комісія у справах шкільництва відтепер допомагатиме Главі УГКЦ формувати стратегію Церкви в освітній галузі. Блаженніший Святослав Шевчук вніс відповідні зміни і доповнення до Положення

30

Церква в Україні про комісію. Отож, метою її діяльнос‑ ті є допомога Предстоятелеві УГКЦ у формуванні пропозицій щодо ді‑ яльності Церкви в дошкільному, за‑ гальноосвітньому та позашкільному навчанні. Крім того, до обов’язків комісії входить розробка програм, навчально-виховних матеріалів і під‑ ручників, що сприятимуть запрова‑ дженню християнських цінностей в освітньо-виховний процес. Блаженніший Любомир пояснив, чому в Україні немає справжніх політичних партій. Як зазна‑ чає Блаженіший Гузар, у державах з виробленою політичною традицією зазвичай є лише кілька партій. Коли якась із них приходить до влади, то суспільство знає, чого від неї чекати і куди прямуватиме держава. А в на‑ шій державі усе навпаки. «В Україні угруповання політиків приймають різні імена, іноді навіть дуже «ма‑ льовничі», але те, що їх об’єднує вну‑ трішньо, є або спільний інтерес, або постать харизматичного провідни‑ ка, або ж територіальна приналеж‑ ність, а не ідеологічна платформа», – каже він. «Іншими словами, політич‑ ну діяльність якогось кандидата годі передбачити. Можна здогадуватись на підставі зовнішніх прикмет, але цього замало, щоби зробити справ‑ жній політичний вибір», – вважає Любомир Гузар і наголошує на тому, що у нас кожна політична група на‑ магається отримати владу лише за‑ ради власного матеріального зиску. «УГКЦ не проти православних братів», – Патріарх Святослав. Наша Церква не раз заявляла, що ключовим питанням для неї є діалог із Православною Церквою, особли‑ во з Московським Патріархатом, бо УГКЦ не проти православних братів.

Що стосується самої РПЦ, то вона постійно закидає греко-католикам те, що вони в 90-х роках у Західній Україні нібито відібрали храми в Московського Патріархату. Глава УГКЦ закликав православних братів покласти край неефективним розмо‑ вам і переглянути спільні стратегії: «Якщо хочемо угоди, то маємо розу‑ міти, що деякі методи, які викорис‑ товувалися в минулому, були неефек‑ тивні. Наприклад, заклики до лікві‑ дації Української Греко-Католицької Церкви в Україні. Це нереально, бо Церква існує з волі Бога». Зі слів Патріарха Святослава, Московський Патріархат не завжди оперує пере‑ віреними історичними фактами: «Наприклад, в УПЦ стверджують, що в 90-х роках УГКЦ забрала в них 500 церков у Західній Україні. І то най‑ більша перешкода для зустрічі Папи і Патріарха Московського». Однак це не відповідає дійсності. Як наголо‑ шує Глава УГКЦ, у березні цього року на аудієнції у Святішого Отця він по‑ дав точну статистику православних церков у Західній Україні. Глава УГКЦ вважає необхідним акт примирення з Московською Патріархією. «Тільки в цьому ви‑ падку, визнавши взаємно свої гріхи, пробачивши їх, ми можемо звільни‑ тися від тягаря своєї історії, подиви‑ тися одне одному в очі як христия‑ ни, як брати і будувати християнські Україну та Росію. Це необхідно, тому будемо до цього прагнути. Хоча то буде нелегкий шлях. Знаю, що польський єпископат працює над актом примирення з Російською Православною Церквою. Між по‑ ляками і росіянами накопичилося протягом століть багато складних проблем. Та сподіваюся, що росіяни і поляки справді хочуть досягти при‑ мирення. Для нас це буде хорошим прикладом і стимулом, адже й ми повинні йти у цьому напрямку», – наголосив Блаженніший Святослав. Глава УГКЦ не виключає можливості підписання конкордату між Ватиканом і Україною. Патріарх Святослав Шевчук під час візиту до Харкова заявив, що будівництво

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

відносин між Церквою та державою можливе лише на паритетних заса‑ дах. «Ми ніколи не були державною Церквою і не хочемо бачити себе інструментом влади. Наше місце – в громадянському суспільстві, а не у владі», – зазначив Глава УГКЦ. Першоієрарх наголосив, що кра‑ щий спосіб фіксувати стосунки між Католицькою Церквою та державою – це конкордат (угода між Ватиканом та іншою країною): «Більшість кра‑ їн Заходу вже мають такі угоди з Ватиканом. Чи дійде до цього Україна – не знаю. Але ми рухаємося в цьому напрямку». Розвиток УГКЦ на сході країни стане темою одного із синодів. УГКЦ в Східній Україні має великі перспективи, тому повинна дбати про планомірний розвиток своїх парафій на цих теренах. Таку думку висловив Патріарх УГКЦ Святослав Шевчук 16 травня у Донецьку під час зустрічі зі священиками ДонецькоХарківського екзархату. Глава Церкви сказав, що наступного року Синод єпископів УГКЦ проходити‑ ме у Києві і його темою стане розви‑ ток УГКЦ на сході України. «Мусимо думати про планомірний розвиток нашої Церкви у контексті стратегії її розвитку до 2020 року. Повинні мобілізувати всі ресурси, які має‑ мо, аби її виконати», – наголосив він. «Донецько-Харківський екзар‑ хат є найбільш розвинутим з-поміж усіх екзархатів УГКЦ. У нього – ко‑ лосальна перспектива», – вважає Блаженніший Святослав Шевчук. Парламент Канади визнав праведником Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Нижня пала‑ та канадського парламенту – Палата громад – одноголосно визнала при‑ кладом «відданості основним правам людини» діяльність Митрополита Української Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького (1865 – 1944 рр.) під час Другої світової війни. Про це повідомляє Конгрес українців Канади. Пропозицію відзначити ді‑ яльність очільника найбільшої релі‑ гійної громади Західної України вніс до парламенту міністр громадян‑

ства, імміграції і багатокультурності Канади Джейсон Кенні. Канадські парламентарії зазначають, що «у най‑ похмуріший період історії Європи, під час масового вбивства євреїв і нацистської окупації Митрополит Шептицький вголос виступив про‑ ти насильства у своїй проповіді «Не убий». Завдяки його зусиллям вря‑ товані понад 160 євреїв, один із яких був присутній на засіданні Палати громад канадського парламенту під час ухвалення рішення. УПЦ КП «Без незалежної Церкви неможлива самостійна Україна» – Патріарх Філарет. Глава УПЦ (КП) вважає, що в Україні незалежна, авто‑ кефальна Церква з’явиться тоді, коли Українська держава зміцніє і стане сильною. Тому православне духів‑ ництво повинно докладати зусиль, аби це сталося якнайшвидше. «Буде держава – буде Церква!» – заявив він під час свого недавнього візиту на Буковину. «Утвердження Української держави є умовою для створення од‑ нієї Православної Церкви. Тому що ніяка православна держава не може довго існувати, якщо не має єдиної духовної основи, тобто Церкви. Всі держави, що виникли після розпаду Османської імперії (Греція, Болгарія, Сербія, Румунія), заснували свої дер‑ жави разом із утворенням незалеж‑ них, автокефальних Церков», – наго‑ лосив Патріарх Філарет. УПЦ (МП) 33 архиєреї та головний юрист УПЦ виступили за припинення діяльності Статутної комісії УПЦ. Робота комісії з вивчення змін та доповнень до Статуту УПЦ (редак‑ ції 2007 р.) стала причиною не лише бурхливої реакції релігійних ЗМІ, а й розбіжності всередині самої УПЦ. Голова Синодального юридичного відділу УПЦ В. Волинець, 39 років працюючи в галузі практичної юри‑ спруденції, а 20 із них – у канонічно‑ му праві, вже укотре заявив: «Комісія з вивчення змін та доповнень до Статуту УПЦ (редакції 2007 р.) в ни‑ нішньому складі є нелегітимною, так

само як нелегітимним є засідання Священного Синоду УПЦ (відбуло‑ ся без благословення Предстоятеля УПЦ), який затвердив її склад». Проаналізувавши думки владик УПЦ щодо питання діяльності комісії з ви‑ вчення змін та доповнень до Статуту УПЦ, В. Волинець констатує, що май‑ же всі вони надто категорично висло‑ вилися про можливість подальшої діяльності згаданої комісії, яка може закріпити на законодавчому рівні ве‑ лику залежність УПЦ від Російської Православної Церкви. ЦЕРКВА І ДЕРЖАВА Глави конфесій закликали В. Януковича не підписувати «мовного» закону, який може призвести до розвалу держави Україна. Глави українських Церков і релігійних організацій у відкритому листі до Президента України назвали те, що відбулося зі скандальним «мовним» законом, шляхом у прірву, до грома‑ дянського конфлікту і розвалу дер‑ жави. «З жалем вимушені відзначити – до нашого голосу не прислухалися.

3 липня 2012 року суперечливий «мовний» законопроект було оголо‑ шено прийнятим Верховною Радою України», – так глави конфесій від‑ реагували на розгляд у другому чи‑ танні законопроекту №9073 автор‑ ства С. Ківалова та В. Колесніченка з Партії регіонів. «Глибоко поми‑ ляються ті, хто вважає цю подію перемогою. Це Піррова перемога. Це «перемога» над громадянським порозумінням і основоположними принципами парламентаризму, які за визначенням покликані відобра‑ жати суспільний компроміс», – на‑ голошують глави Церков і релігій‑ них організацій. На їх переконання, мовне розділення, посилене полі‑ тичним протистоянням, і далі по‑ глиблює суспільний розкол та роз‑ хитує основи української держав‑ ності. Глави конфесій закликають Президента України не підписувати «вибухонебезпечного» мовного за‑ конопроекту, накласти на нього вето і повернути до Верховної Ради для повноцінного розгляду та ви‑ роблення збалансованого рішення.

31

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Рим, Італія – Відбулася презентація книги «Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки (1939 – 1987)». Заходи пройшли у конфе‑ ренц-залі при соборі святої Софії та в українській парафії свв. Сергія і Вакха у Римі. Книгу презентував упоряд‑ ник видання Володимир Сергійчук, академік Академії наук Вищої шко‑ ли України, професор Київського національного університету імені Т. Шевченка. Як було зазначено під час презентації, у книзі вперше публіку‑ ються матеріали радянських спец‑ служб про різні аспекти життя і ді‑ яльності Патріарха Йосифа Сліпого, протоколи допитів, агентурні спра‑ ви тощо. З усіх цих матеріалів перед нами постає непохитна постать, яка стала символом опору тоталітарній радянській системі. Канада – Відбувся візит Глави УГКЦ до цієї країни. Блаженніший Святослав зустрівся з ієрархами УГКЦ, українською молоддю і по‑ бував у місцевих парафіях. Владика Давид Мотюк подякував Патріарху за його пастирський візит, зазна‑ чивши, що Глава УГКЦ є джере‑ лом та символом єдності ГрекоКатолицької Церкви. «З давніх часів Патріарх був тим, хто здійснював керівництво і мав авторитет як голо‑ ва великої родини. Цей образ батька використовуємо сьогодні, коли ми вітаємо вас як Батька, що єднає у вірі свою родину по цілому світі та провадить нас шляхом до святості», – наголосив владика Мотюк. Італія – Утворена капеланія для українців-греко-католиків на території Прелатури Помпеї. «Взявши до уваги значну присутність укра‑ їнських іммігрантів візантійсько‑ го обряду на території Прелатури Помпеї та душпастирську ситуацію, що склалася протягом останніх ро‑ ків, бажаючи сприяти кращому при‑ йняттю названих вірних в Прелатурі Помпеї, не применшуючи водночас партикулярних особливостей кож‑ ного народу, оцим засновую капела‑ нію для українців-греко-католиків на території Прелатури Помпеї», –

32

Церква у світі

йдеться в офіційному декреті архи‑ єпископа Карла Лібераті. Канада – Блаженніший Свя­ тослав взяв участь у святкуваннях з нагоди 100-річчя з часу призначення першого єпископа УГКЦ в Канаді. «Сьогодні всі ми згадуємо річницю унікальної Божої дії для спасіння людських душ через Святу Церкву на цих канадійських землях і вдивляємося у постать доброго пастиря, владики-мученика Никити (Будки), слово якого було словом Божим, руки якого були руками са‑ мого Христа, що торкався ран лю‑ дей, а плечі його були плечима, на які він хотів узяти болі, страждання, потреби тих забутих, незнаних, зне‑ важених людей», – сказав у вітально‑ му слові Глава УГКЦ. Ватикан – Оприлюднені «Душ­ пастирські орієнтири для сприяння покликання до священичого служіння». Документ підготували Конгрегація католицької освіти та виховання, Конгрегації євангелі‑ зації народів, Східних Церков та Інститутів богопосвяченого життя. У тексті звертається увага на те, що ро‑ дина залишається першим місцем до‑ зрівання покликань, а також йдеться про необхідність свідчення і доброго прикладу самих священиків, потреби плекання молитви спільноти в цьому наміренні та особливу роль місцево‑ го єпископа, який також є відпові‑ дальним за цю справу. Відень, Австрія – Архиєпископ країни вимагає від душпастирів не приймати «Заклик до непокори». Саме під такою назвою оприлюд‑ нений маніфест групи католицьких

священиків, у якому висунуті ви‑ моги щодо надання можливості роз‑ лученим і вдруге одруженим при‑ ступати до Святого причастя, євха‑ ристійної єдності з протестантами, висвячування жінок на священиків, скасування целібату в Римській Церкві. Кардинал Крістоф Шенборн заявив, що не продовжуватиме де‑ крети священикам, які належать до цієї групи, і поставив питання про їх екскомуніку. Ватикан – Усяка діяльність, що ганьбить репутацію Пія XII, повинна бути припинена. Про це заявив американський єврей Гаррі Крупп – засновник фонду «Pave the Way». Більш як шестирічне вивчення ва‑ тиканських архівів довели одне: не‑ має жодної документальної бази для його звинувачень. Деякі документи свідчать про те, що Папа намагався отримати візи для 200 000 євреїв, які перебували в Німеччині. На думку Круппа, «чорна» легенда про Пія XII є витвором радянської пропаганди. Великобританія – В Європі існують випадки обмеження свободи Церкви. Про це йшлося під час зустрічі генеральних секретарів єпископських конференцій Європи в Единбурзі. На думку учасників, майбутнє Європи залежить від наяв‑ ності віри в політиці. «Людський ін‑ телект, освітлений вірою, здатен зна‑ йти адекватні відповіді на актуальні політичні та економічні виклики», – вважають генсеки європейських єпископатів, занепокоєні тим, що в багатьох європейських країнах до‑ кладають зусиль для «видалення» Бога з життя народу, зводячи віру до сфери особистих стосунків. Ватикан – Триває розслідування витоку внутрішніх документів. Мас-медіа опублікували низку осо‑ бистих листів Папи Бенедикта XVI, здобутих незаконним шляхом. У передачі конфіденційних матеріалів підозрюють Паоло Габріеле, осо‑ бистого камердинера Папи. І хоча оприлюднена інформація не містить сенсації, ряд видань намагається на‑ дати їй скандального забарвлення та

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

підірвати авторитет Церкви. Проте незаперечним залишається факт, що оприлюднення цих документів є прямим і серйозним порушенням приватного життя Папи зокрема і Ватикану загалом. Відень, Австрія – Роль мирян через п’ятдесят років після II Ватиканського Собору. Ця тема стала предметом зустрічі пред‑ ставників мирянських організацій. Метою заходу було прагнення по‑ будови європейської мережі актив‑ них християн. Подібні ініціативи допоможуть, наприклад, уважно стежити за європейським законо‑ давством та прописаною в ньому християнською системою ціннос‑ тей. Довкола цього питання буде організована активна співпраця з Радою єпископських конференцій Європи та Комісією єпископатів Європейського співтовариства.

Великобританія – Справжнє піклування про людину включає піклування і про її тіло, і про її духовну, моральну природу. До цього закликає Єпископська конференція Англії та Уельсу. Ієрархи наголошу‑ ють на тому, що «слід визволитися від спокуси оцінювати себе самого відповідно до ірреальних моделей «досконалого тіла», часто пропаго‑ ваних з метою економічних інтер‑ есів». Там, де бракує пошани права на життя, від зачаття і до природної смерті, там, де зачаття, вагітність і народження людської особи відбу‑ ваються штучно, де ембріони при‑ носяться в жертву науковим дослі‑ дженням, там «суспільна свідомість втрачає чутливість до людської осо‑ би та того дару і скарбу, яким ство‑ рений світ», йдеться у їхньому по‑ сланні.

Великобританія – Королева Єлизавета II уперше відвідала католицький храм за 60 років свого правління. Приводом для цього стала сумна дата – 25-річчя теракту, який здійснила Ірландська республі‑ канська армія в листопаді 1987-го у храмі невеликої парохії Енніскіллен, що у графстві Фермана. Тоді заги‑ нуло 11 людей, 63 були поранені. Королева взяла участь у поминаль‑ ній церемонії в англіканській катедрі міста, а потім пішла до католицького храму, де зустрілася з католицькими ієрархами та вірянами.

Ірландія – «Від імені Церкви ще раз прошу вибачення у всіх жертв», – заявив кардинал Марк Велле під час зустрічі з жертвами сексуальних злочинів, скоєних представниками ірландського духівництва. Він при‑ гадав слова Папи з його листа до католиків Ірландії (від 19 березня 2010 року) про те, наскільки важко вибачити, примиритись із Церквою, а також його прохання про те, аби жертви злочинів не втрачали надії. Зі слів кардинала, трагедія сексуаль‑ них зловживань щодо неповноліт‑ ніх, особливо з боку представників духівництва, «є джерелом великого сорому та великого скандалу».

Греція – На католицького ієрарха подали до суду за прозелітизм. Митрополит Серафим, відомий за‑ вдяки своїм антиекуменічним та ан‑ тисемітським висловлюванням, подав до суду на католицького архиєпис‑ копа Афін Ніколаоса Фосколаса за відкриття католицької школи у пор‑ товому місті Піреус. Через це речник католицького єпископату звинуватив православного владику в нетолерант‑ ності і фанатизмі. Але справжнє зане‑ покоєння в цій ситуації викликає від‑ сутність будь-якої реакції з боку пра‑ вославних ієрархів Греції, котрі мали б оцінити дії митрополита Серафима.

Франція, Париж – Роль єпископа Риму в католицько-православній зустрічі. На листопад за‑ планована зустріч координаційно‑ го комітету Змішаної міжнародної католицько-православної комісії з питань діалогу між Католицькою та Православними Церквами. Її те‑ мою стане остаточна редакція до‑ кумента про роль єпископа Риму в першому тисячолітті християнства. Представники комісії переконані, що подібний доктринальний діа‑ лог сприятиме зближенню Церков і глибшому усвідомленню спільних коренів.

Загреб, Хорватія – Виважена застанова над минулим допоможе зцілити рани і спокійно дивитися у майбутнє. Таку спільну заяву зро‑ били Глава Сербської Православної Церкви Патріарх Іриней і католиць‑ кий архиєпископ Загребський кар‑ динал Йосип Бозанич. У спільному комюніке з нагоди цієї зустрічі за‑ значається: «необхідно якнайшвид‑ ше прояснити ті події, до яких до сих пір громадська думка не виявляє на‑ лежної чуйності як у Сербії, так і в Хорватії». Документ закінчується по‑ бажанням, щоб ця зустріч стала свід‑ ченням основних християнських цін‑ ностей, які поділяють обидві Церкви. Чехія – Католицький єпископат бореться за фінансову незалежність релігійних організацій. «Політичні дебати щодо фінансування Церков і релігійних організацій стають вогни‑ щем антирелігійних поглядів у чесь‑ кому суспільстві», – йдеться у спіль‑ ній заяві єпископату, Всесвітньої ради церков і Союзу єврейських громад. Релігійні лідери Чехії зазна‑ чають, що зволікання з вирішенням цього питання не лише шкодить ре‑ лігійним громадам, що не можуть стати фінансово незалежними від держави, а й блокує розвиток місце‑ вих спільнот, які на кожному кроці наштовхуються на своїй території на неврегульовані питання власності. Загреб, Хорватія – Скандальний виклик теперішній владі та гостра критика урядовців і парламентарів з боку Церкви. Такими словами ЗМІ окреслили проповідь Загребського архиєпископа і митрополита карди‑ нала Йосипа Бозанича з нагоди Дня державності Хорватії. «Якщо залиша‑ ємо Бога, опору і надію свого життя, то не дивуймося, що відлуння поки‑ нутості, безнадії та насилля сповнює нас і поширюється цілою Хорватією», – наголосив кардинал, нещадно кри‑ тикуючи ліберальну владу, вважаю‑ чи її загрозою ідентичності хорват‑ ського народу. Кардинал вважає, що тільки християнські цінності є прав‑ дивим джерелом нормального люд‑ ського існування і побудови справед‑ ливого, здорового суспільства.

33

Єпархія

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Єпархія Покуття, Гуцульщини і Буковини 2013 року Божого Коломия від‑ значатиме 20-літній ювілей ство‑ рення у місті єпархії УГКЦ, що іменується Коломийсько-Черні‑ вецькою з єпископським осідком у Коломиї. 12 липня 1993 року Бла‑ женніший Мирослав Іван Люба‑ чівський, Верховний архиєпископ і кардинал (1984 – 2000 рр.), пові‑ домив про створення в лоні Укра‑ їнської Греко-Католицької Церкви нової Коломийсько-Чернівецької єпархії. «…Всемогучий Господь ласка‑ вим оком зглянувся на долю всі‑ єї Української Церкви і Народу, і прийшов час волі та свободи. По‑ добалося Святому Духові і нам скликати в городі Львові у архика‑ тедральному соборі святого Юрія 16 – 31 травня 1992 року Синод єпископів Української Греко-Като‑ лицької Церкви в Україні і на посе‑ леннях сущих, і зваживши на нові обставини, які наступили на землях Київської і Галицької митрополії та нашій батьківщині Україні, й тому, що душпастирська второпність під‑ казувала нам конечність створення нових єпархій на території розлогої Галицької митрополії, подобалось Духові Святому і нам створити нову Коломийську єпархію і прилучити до неї ще осідок богоспасаємого міс‑ та Чернівців так, що твориться нова Коломийсько-Чернівецька єпар‑ хія, яка входитиме у склад Галиць‑ кої митрополії і буде суфраганною Львівській архиєпархії», – йшлося у зверненні Блаженнішого. Рішен‑ ня Синоду благословив Святіший Отець Іван Павло II Папа Римський. З його благословення першим Правлячим архиєреєм новоство‑ реної Коломийсько-Чернівецької єпархії став Владика Павло Васи‑ лик, ісповідник віри, довголітній в’язень радянських тюрем, ініціатор і лідер виходу УГКЦ з підпілля. 31 жовтня 1993 року відбулося станов‑

34

лення Коломийсько-Чернівецької єпархії та інтронізація єпископа Павла Василика на Правлячого ар‑ хиєрея цієї єпархії. Владика Павло за часів підпілля у багатьох містах і селах засновував церковні грома‑ ди. Багато разів у Преосвященного відбирали ризи і літургійні книги, погрожували арештом. А він відпо‑ відав: «Заберете в мене ризи, мені нові пошиють. Не даєте нам церк‑ ви, а ми маємо сотні, бо кожний дім української католицької родини є для нас». До кінця своїх днів іспо‑ відник віри, багаторічний в’язень совєтських таборів Павло Василик невтомно трудився для поширен‑ ня науки Христа і духовного зрос‑ ту ввіреної йому пастви, розбудови церковних структур та вишколу гід‑ ного духівництва.

13 травня 2003 року Папа Іван Павло ІІ номінував отця-митрата. Володимира Війтишина (тепер він – митрополит Івано-Франківський) єпископом-коад’ютором Коломий‑ сько-Чернівецької єпархії. Чин архиєрейської хіротонії 15 червня 2003 року здійснив тодішній Глава УГКЦ Блаженніший Любомир кар‑ динал Гузар. Співсвятителями були владики Павло Василик і Софрон Мудрий. Закінчив свій життєвий шлях владика Павло Василик 12 грудня 2004 року Божого на 79 році.

2 червня 2005 року номінований єпархом Коломийсько-Чернівець‑ ким УГКЦ отець-митрат Микола Сімкайло. Єпископська хіротонія владики Миколи відбулася 12 лип‑ ня 2005 року – на празник святих первоверховних апостолів Петра і Павла – в катедральному соборі Свя‑ того Воскресіння, що в Івано-Фран‑ ківську. Головним святителем був митрополит Перемишльсько-Вар‑ шавський владика Іван Мартиняк, співсвятителями – владики Володи‑ мир Війтишин та Софрон Мудрий.

Уведення на престол КоломийськоЧернівецької єпархії владики Ми‑ коли Сімкайла відбулося 13 липня 2005 року, на празник Собору святих апостолів. «Найбільше багатство на‑ шої єпархії – це наші люди, а нашим найбільшим завданням є те, щоб усі вони були на небі! Нікого насильно туди не відправляємо, але працюємо для спасіння кожного нашого вірно‑ го», – каже жартома єпископ Микола Сімкайло. В єпархії працюють сестри-слу‑ жебниці, сестри-вікентійки, сестри святої Анни, сестри-мироносиці та згромадження сестер Воскресіння Христового. В Дорі діє монастир Студійського уставу, до якого що‑ року на свято пророка Іллі прибу‑ вають паломники з цілої єпархії та з-поза її меж. У високогірному селі Дземброня монахи-василіяни за‑ снували скит. Окрім них, на тери‑ торії єпархії у Карпатах мають скит і брати монастиря святого Теодора Студита з Колодіївки. В Яремчо‑ му – місійне згромадження святого Андрія. «У наших Семаківцях народився блаженний Миколай Чарнецький, сподіваємось облаштувати там не‑ величке паломницьке місце, а в Космачі, звідки походить блажен‑ ний Омелян Ковч, хочемо заснувати невеличкий музей», – ділиться пла‑ нами єпископ Миколай. За шість років архиєрейського служіння для розвитку єпархії він зробив чима‑ ло. Вдалося розвинути харитативне служіння, при єпархії знайшли до‑ помогу інваліди, діти-сироти, люди похилого віку, а також налагодити систематичну душпастирську пра‑ цю з молоддю. Наближається історична для єпархії подія – освячення кате‑ дрального собору Преображення Христового, яке здійснить Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук 19 серпня 2012 року.

ПАТРІЯРХАТ ч. 4 (липень – серпень 2012)

Про що писав «Патріярхат» у… 1988 році ІНТЕРВ’Ю З БЛАЖЕННІШИМ МИРОСЛАВОМ-ІВАНОМ

При кінці жовтня 1987 р. появилася друком книжка-інтерв’ю італійського журналіста комуністичної газети «Юніта» Альчесте Сантіні з московським патріярхом Піменом, що її видало Видавництво Павлінів під заголовком «Тисяча років віри в Росії». Книжка має 252 сторінки, в якій автор – патріярх Пімен, між іншим, негативно висловлюється про Папу Івана-Павла II та Українську Католицьку Церкву. Знаючи, що стан здоров’я патріярха Пімена є такий, що він нездібний проводити довгі розмови й інтерв’ю, та беручи до уваги факт, що над редакцією згаданої книжки працював цілий ряд людей упродовж одного року, стає ясно, що висловлені думки – це офіційне становище московського патріярхату. Кілька днів після появи цієї книжки різні проворні журналісти зуміли дістати першу редакцію інтерв’ю з липня ц.р., в якій знаходились цілі сторінки гострої критики про понтифікат теперішнього Папи, а зокрема про нашу Українську Католицьку Церкву. В кінцевій редакції ці вислови усунено. Маючи під руками всі ці інформації, італійський журналіст від церковних справ Ораціо Петросілльо, 20 листопада 1987 р. провів з Блаженнішим МирославомІваном інтерв’ю, яке опублікував італійський католицький місячник «30 днів» за грудень 1987 р. Текст цього інтерв’ю поміщуємо в українському перекладі. Питання: Говорячи про україн‑ ців, з’єднаних з Римом, в інтерв’ю з Альчесте Сантіні, патріярх Пімен твердить: «Діялог, який розвиваєть‑ ся успішно, родить у нас надію, що минуле загинуло раз на завжди і що єдність, до якої змагаються право‑ славні та католики, буде свобідним з’єднанням у вірі, надії й любові. Були й існують певні труднощі. Од‑ наче, думаю, що це поборимі труд‑

нощі, якщо екуменічна праця (дія) поступатиме в дусі любови і в по‑ шукуванні миру». Як Ви, Еміненціє, ставитеся до цього твердження? Відповідь: Якщо б якась сторон‑ ня особа читала ці слова, напевно в неї збудилися б великі надії. Я є тієї думки, що кожен християнин ба‑ жає, щоб було поховане минуле не‑ терпимости та переслідувань і щоб одного дня дійшло до об’єднання між католиками та православними. На жаль, автор цих слів противорі‑ чить собі, коли розглядає питання українців-католиків, яким навіть не признає права на існування. Між словами і ділами існує велике роз‑ ходження. Коли патріярх Пімен говорить загально, висловлюється позитивно, але коли входить у де‑ талі, головно у нашому відношенні, повторяє помилки своїх попере‑ дників. Опріч віри, надії і любови, потрібна є і пошана до правди. Для мене не існує жодна неподолана трудність щодо братніх відносин між католиками та православними – вистачить стисло дотримуватися Христової заповіді любови. Напев‑ но щось змінилося в московському патріярхаті, якщо після сорока літ повсякчасного заперечення Україн‑ ської Католицької Церкви такий ви‑ сокий представник як митрополит Філарет київський публічно при‑ знав, що існують українці-католики – миряни, священики і єпископи – у межах СРСР. Поділяю вповні наста‑ нову у відношенню до московського патріярхату, яку висловив мій По‑ передник Кардинал Йосиф Сліпий у своєму Слові з 28 липня 1981 р. у Кеніґштайні: «Ми бажаємо Росій‑ ській Православній Церкві святос‑ ти та духового росту в дусі Христо‑ вої Євангелії. Ми є готові визнати всі її права. Але ми вимагаємо рів‑ ноцінної пошани наших прав з боку московського патріярхату».

Питання: Багатозначним є факт, що перед остаточною редакці‑ єю Пімен усунув цілі сторінки сво‑ го інтерв’ю, між ними і ці полемічні проти Папи і католицької Церкви, головно відносно «уніятизму». Чи Ви вважаєте, що цей крок є пози‑ тивним для дальшого діялогу? Відповідь: Якщо б сторінки пер‑ шої редакції були опубліковані, на‑ певно вони завдали б багато болю Святішому Отцеві й нанесли б нам ще більшу несправедливість і не до‑ вели б до жодної користи для екуме‑ нічної справи. Дотепер ми не діста‑ ли жодного знаку нової настанови в нашому відношенні з боку патріяр‑ хату, але ми того очікуємо, головно з нагоди Тисячоліття Християнства Київської Руси. Якщо б москов‑ ський патріярхат вложив свій пози‑ тивний вклад у домаганнях україн‑ ців-католиків для відзискання прав їхньої Церкви на батьківщині, тоді напевно це було б не лише новим напрямом, але головно конкретним кроком у поборюванні труднощів минулого, як це бажав сам патріярх Пімен. Хочу надіятися, що внутрі самої російської православної іє‑ рархії існують люди, які були б го‑ тові зробити цей відважний крок. Питання: Чи був якийсь відгук на Ваш крок прощення супроти росій‑ ської православної Церкви, який Ви зробили минулого року, 6 листопада? Відповідь: Історія відносин між українцями і росіянами є повна сум‑ них подій. Не легко є дійти до вза‑ ємного примирення. Не було мені легко побороти тягар історії, не буде це легко для них. Але ми, єпископи, маємо зробити перший крок. Тися‑ чоліття нашого Хрещення стало наче Богом даною нагодою, щоб сповнити наш християнський обов’язок, який ми мали вже давно сповнити. Повна версія: Патріярхат, лютий 1988 року

35

Да iсправиться молитва моя, яко кадило перед Тобою

Особливість герба КоломийськоЧернівецької єпархії у тому, що він є і гербом Правлячого архиєрея владики Миколи Сімкайла, що свідчить про глибокий зв’язок між єпархією як спільнотою вірних та архиєреєм як намісником Христа, що є пастирем цієї спільноти. Центральне місце на гербі займає хрест як головний символ християнства. У центрі хреста – ікона Покрови Пресвятої Богородиці як знак опіки Божої Матері над єпархією. Над іконою посередині зображено голуба, що є символом Святого Духа. Дві грецькі літери, альфа і омега, символізують особу Христа, який є початком і кінцем всього. Чаша – символ Євхаристії, що є фундаментом життя християнської спільноти. Два зелені трикутники між нижніми раменами хреста символізують Буковину, яка є частиною Коломийсько-Чернівецької єпархії. В нижній частині герба міститься напис «На тебе уповаю», який символізує вручення єпархії опіці Богородиці. Увінчують герб митра, єпископський жезл та процесійний хрест – символи архиєрейського достоїнства і пастирської влади єпископа над довіреною йому єпархією.

Молитва Церкви Роздуми про богослужіння

Чим є Літургія для вірян?

Євро 2012 і Церква