Re-framing My Body–2: THE WAR EDITION

Re-framing My Body–2:

THE WAR EDITION

«Re-framing My Body–2: протидія стереотипному зображенню жінок» — це проєкт, що мав відбутися у вересні 2021 — березні 2022 онлайн, а також офлайн, у Києві. Але цьому завадила

повномасштабна війна, яку росія розпочала проти України 24 лютого 2022 року.

Проєкт стартував восени 2021-го з онлайн-лекцій трьох

мисткинь: Катерини Радченко, Ганни Вілдов і Сибріґ

Доктер. Лекторки розглянули й проаналізували те, як жінок зображають у медіа й мистецьких роботах, і після обговорень учасниці створили власні мистецькі рефлексії на тему. Їхні творчі роботи стали основою відео, яке нині доступне онлайн. Позаяк продовжити проєкт так, як було заплановано, і провести майстер-класи в Києві було неможливо, ми вирішили зосередити погляд на жінках і небінарних людях, які добровільно ризикують життям на лінії фронту чи поблизу.

Ми вибрали героїв/нь, які мають різні заняття: солдатки та офіцерки ЗСУ, медикині, волонтерки й журналістки. Дехто з

них на фронті з 2014-го, інші долучились до боротьби після 24 лютого 2022 року. Вони поділилися історіями про те, що їх мотивує, що означає бути жінкою чи небінарною особою на фронті та як вони дають собі раду з переходом між цивільним і воєнним життям.

Презентуємо

фотографії з їхнього життя у війні.

Проєкт

організаціями «Мистецькі мандри» (Odesa Photo Days

Festival) і Lava-Dansproduktion.

Марія Лесняк (Естер)

Таня Табаченко (Дені)

Юлія Кочетова

Клементина (Кафа) Маргарита Рівчаченко (Афіна)

Анжеліка (Мавка) Ореста Бріт

Анна Архипова (Цунамі)

Ніколєтта Стоянова

Юлія Римаренко (Мала)

Ірина Рибакова (Риба)

Анна (Кажан)

Марія Лесняк

25 років

Головна медична сестра роти та медикиня

в евакуаційному екіпажі, позивний «Естер».

Долучилася до ЗСУ у вересні 2022 року. У цивільному

житті працювала операційною медичною сестрою.

Про рішення піти в ЗСУ

Я знала, що зможу працювати з пораненими, якими б жахливими не були їхні травми, бо у цивільному житті працювала операційною медичною сестрою. Я ніколи не боялася крові, а в операційному блоці ще й навчилася працювати в стресових та незручних умовах. Хоча, звісно, в евакмашині все ж важче.

Вирішила піти в армію восени, щоб мати час звикнути до нових умов, бо не можу нормально існувати в спеку. Якраз тоді, в серпні минулого року, 47 окремий штурмовий полк оголосив набір бійців у свої ряди (зараз це 47 ОМБр «Маґура»). Буквально за пів годинки я подала заявку на співбесіду, і її схвалили! Через тиждень я пройшла співбесіду і почала збирати документи у військкомат. Звісно, для рідних і друзів це було несподіванкою, я відчувала нерозуміння. Але всі намагалися підтримати. Мої батьки — прекрасні люди і приклад для мене, вони завжди на моєму боці.

Останньою

краплею, чому я поповнила лави ЗСУ, став голос совісті. Адже я — громадянка своєї країни, і мій обов’язок — захищати її. Багато людей думає, що їм не місце в армії, адже вони не бачать себе в окопах чи в танку. Але ж у ЗСУ є купа посад, і кожен може знайти щось для себе. Особливо якщо ви приходите

добровільно.

Моя робота — зробити все можливе, аби довезти пораненого до

стабілізаційного пункту живим. Буває, ми забираємо важкого, а привозимо вже стабільного завдяки протоколам і здатності швидко реагувати. Тут я відчуваю себе корисною та потрібною. Інколи бійцям необхідно просто

почути, що все буде добре й потримати за руку. Це небагато, але це додає сил боротися.

Тут можу підмітити лише бажання чоловіків допомогти. Знаю, що в інших підрозділах жінки стикаються з дискримінацією, але мої побратими — чудові благородні люди. Ніколи не відчувала з їхнього боку нічого образливого у свою сторону. Та й у нас в бригаді багато жінок, тому ні для кого не є дивиною дівчина в формі. Побутові обов’язки, пов’язані з готуванням, прибиранням тощо, виконують всі, лише важку фізичну роботу наші хлопці беруть на себе.

У рамках підготовки я вивчала теоретично протоколи ТССС (від англ. Tactical Combat Casualty Care — прим. ред.), займалася фізичними активностями, придбала те, що, на мою думку, було необхідно мати з собою. Наприклад, форму.

З того, що видали, по розміру підійшли тільки футболки та літні польові штани. І пощастило з берцями, 38 розмір був у наявності. Все інше довелося купувати самій. Хочу подякувати фонду «Землячки», який допомагає дівчатам з жіночою формою.

Така ж проблема з плитоносками, касками та іншою амуніцією: придбала

все сама з перших зарплат, адже ці речі часто взагалі не пристосовані до особливостей жіночого тіла.

Про ставлення до жінок в армії

Про армійський побут і

адаптацію

Важко порадити щось дівчатам, які лише збираються мобілізуватися чи підписати контракт. Адже речі, які вам будуть необхідні з амуніції, напряму залежать від ваших завдань та обов’язків. З універсальних порад: зручна білизна без кісточок, комфортне взуття, теплий спальник навіть влітку та туристичний рушник, який швидко сохне. Також я завжди вожу з собою доглядову косметику, всякі масочки, аби хоч інколи відчувати себе дівчинкою.

У теплу пору року ми миємося на вулиці водою, яка за день нагрілася під сонцем. Взимку складніше: інколи просимося в душ до місцевих, інколи гріємо воду в чайнику та миємось у тазиках, там же й перемо одяг. В інших випадках виручають вологі серветки (найкраще дитячі без запаху та спиртів) або ж одноразовий душ.

Справи з менструаціями я вирішила КОКами (комбіновані оральні контрацептиви — прим. ред.), адже так вони не дуже рясні й болючі. Засобів гігієни вистачає, слава Богу, що є волонтери. Та й у кожному селі, де є хоча б один працюючий магазин, вони є.

Особистого простору в армії просто не існує, хіба під час гігієнічних процедур. Живемо всі разом, але проблем не виникає. Звісно, потрібен час, щоб звикнути до людей та знайти своє коло однодумців, тоді буде легше.

Зараз ми живемо в підвалі, тут темно і сиро, але зробили все, щоб мати хоч якийсь комфорт. Нещодавно нам дали кухаря, тож тепер маємо гарячу їжу. На чергуваннях харчуємося сухпайками, але їх складно підігрівати, тому я зазвичай беру кілька енергетичних батончиків, фрукти, пачку сублімованої їжі та воду. Цього цілком достатньо на добу.

Про

зв’язок

із цивільним життям

У ті поодинокі моменти, коли нам дозволяють виїхати в місто, все здається таким нереальним. Люди, які роблять, що їм заманеться, їдять, що хочуть, їздять у різні місця… В армії ця свобода недоступна. На кожен виїзд у цивілізацію ти маєш отримати дозвіл, постійно бути на зв’язку і точно вказати, коли повернешся. Знаю, що після перемоги буду цінувати своє життя і свободу набагато більше.

Через це дуже неприємно дивитися на фото людей у соцмережах з вечірок, особливо якщо це молоді чоловіки. Зранку везеш молодого хлопця з ампутованою стопою, а ввечері бачиш відео, як його одноліток п’є пиво біля басейну. Це несправедливо й образливо. Ми тут точно не для того, аби вони напивались на дискотеках і горланили російські пісні в караоке. Люди закінчуються, їх має хтось замінити. Дивно, що цивільні цього досі не розуміють і не готуються.

Зі своїми цивільними друзями я майже втратила зв’язок, бо що нам обговорювати? Вони подорожують, живуть яскраве життя, а ти повертаєшся в свій підвал, знімаєш нарешті бронік, заплющуєш очі та бачиш того чоловіка з діркою в голові, якого не змогла врятувати. Часом дуже хочеться додому, обійняти маму, погладити свого кота і забути армію як страшний сон.

Проте тут я зустріла своє кохання, познайомилася з багатьма світлими людьми та відчуваю себе на своєму місці. І в день нашої Перемоги я зможу чесно сказати собі, що зробила все, що від мене залежало, аби її наблизити.

Війна сьогодні відчувається і виглядає дуже сюрреалістично. Наприклад, коли моя посестра збирала шматки тіл по дорозі, а біля хати поруч цивільна жіночка вивішувала мокрий одяг сушитися. Або коли вночі ти спиш у погребі з жабами та сороканіжками під звуки прольотів, а вдень обідаєш у найкращому ресторані сусіднього міста, бо відпустили на кілька годин. Хлопці, які йдуть на штурм, жартуючи про те, що варто пофоткати ноги. Природа, яка бере своє у місцях, звідки виїхали люди. Отак воно все змішується в калейдоскопі і здається не зовсім реальним.

Про рішення піти в ЗСУ

У цивільному житті я працювала на телеканалі «1+1» режисеркою ефірного промо. Переважно займалася створенням трейлерів і тизерів до таких біг шоу, як «Танці з зірками», «Голос країни», «Маскарад», а також серіалів. Ще у мене була група і сольний проєкт MONEYPULLLATER, який поки що на паузі, як і режисура.

Рішення долучитися до ЗСУ я прийняла одразу 24 лютого 2022 року, однак прийшла у військо на початку вересня. За ті пів року я закривала всі питання з роботою та родиною.

Розуміла, що піти в армію під час війни — це відповідальне рішення і не буде можливості поїхати в разі чого додому й залагодити проблеми.

До мого вибору на роботі поставилися з розумінням. Я досі є працівницею телеканалу — мене не звільнили, і після перемоги я можу повернутися на свою роботу. Колеги підтримують всебічно. Родина — також, але для мами це був шок. Я довго її готувала до цього, і зрештою вона прийняла мій вибір.

Головна моя мотивація піти в ЗСУ — я знала, що можу піти служити. Перші пів року після початку повномасштабного вторгнення я не лише залагоджувала справи, а й волонтерила. Спілкувалася з багатьма людьми, і деякі казали правду в очі: «Я боюся в ЗСУ, я не можу». А я розуміла, що не боюсь, і якщо не піду служити, то це буде неправильно, просто нечесно. Насамперед щодо самої себе. Якщо я можу це зробити, я маю це зробити. Якщо чесно, до війська я майже не готувалася. Десь за місяць почала займатися своєю фізичною формою, бо у мене спорт був завжди на останньому місці. Друзі зібрали гроші, і за день-два до виїзду ми з ними пішли по магазинах купити речі, що знадобляться мені на перший

час.

Зараз я в аеророзвідці. Ми літаємо на «мавіках», коригуємо артилерію, супроводжуємо штурми, супроводжуємо з повітря евакуацію. Спостерігаємо за напрямком, за певним сектором, який у нашій зоні відповідальності. Оскільки я була режисеркою, то звикла до того, що ми працюємо з дронами. На каналі були зйомки, де ми теж знімали панорамні загальні плани, але тоді оператором дрона була не я. Просто казала, що мені треба зняти, як я хочу, щоб він пролетів. А тут я навчилася сама. Думаю, що це мені допомогло: я приблизно знаю, яка може бути картинка, з якого ракурсу. Бо інколи треба залітати з різних боків, щоб роздивитися: чи то техніка, чи ще щось.

Про армійський побут і адаптацію

Складно було звикнути до обстрілів, тому що не розумієш, де вихід, а де — прильот. Стріляє з усіх боків, а ти не завжди знаєш, що робити, як реагувати, коли бігти ховатися, а коли все нормально і працює наша артилерія. За місяцьдва я вже почала відрізняти щось із того, що чула поруч.

Ми живемо в хатах, де ніхто вже більше не мешкає. Нам із цим допомагає або місцева влада, яка каже: «Ось сюди можна заселятися», або сусіди, які говорять, що хата стоїть вже певну кількість років без власників. Не завжди там є вода і світло. Ми це облаштовуємо самі. Хтось спить на карематі у спальнику. Особисто

у мене є розкладушка, тому що я дуже швидко захворіваю. Більшість часу ми проводимо на лінії в окопах або в зеленці, звідки працюємо. Вертаємося в хату тільки поспати.

Зазвичай ми всі живемо в одній кімнаті, тож особистий простір буває вкрай рідко. На минулій ротації під Бахмутом у мене була окрема маленька кімнатка. Вона була настільки маленька, що там, окрім однієї людини, ніхто більше не влазив. І мені так пощастило, що там була я.

Найскладніше для мене — постійно хочеться митися. Особливо коли місячні, а можливості помитися немає. Ти постійно ходиш брудна, мрієш про той душ. Витираєшся вологими серветками, а через пів години знову брудна, потна, вонюча. Коли в цивілізацію приїжджаєш, одразу йдеш у душ, і в день по два-три рази. Так цінуєш цю можливість помитися.

Щодо менструацій — я користуюся звичайними прокладками. На мій погляд, це найгігієнічніший варіант, коли ти там максимально не торкаєшся нічого, бо в тих умовах брудними руками лізти, звісно, не хочеться нікуди. Дівчатам, які вперше потрапляють на фронт, радила б завжди носити із собою прокладки чи тампони. Бо інколи буває так, що не знаєш, де опинишся через годину або через день. Тебе можуть у будь-який момент дьорнути, сказати, що треба кудись поїхати.

От у мене було таке, що я нічого із собою не взяла, опинилася на добу на іншій локації, і почалася менструація. Мені привезли потім прокладки — я попросила побратимів, — але була дуже незручна ситуація.

Щодо військової форми — особисто я не відчуваю незручностей з нею. У цивільному житті я звикла до оверсайзу, і у мене дуже багато чоловічого одягу. Тож це цілком мій стиль, тільки у вигляді форми.

Мені подобається фіксувати атмосферу на фронті у фотографії. Просто інколи бачу щось у найзвичніших речах, навіть у смітті інколи. Ми виїжджаємо на якусь хату, а там надворі — наприклад, ліжко, люстра, подушка. Це винесли не ми. Воно там уже стояло. Я сфотографувала і думала про те, що колись ця люстра там висіла. У цій хаті на ліжку хтось спав. Я немов бачу історію цих речей і якихось людей, які цього торкалися, жили. І через війну воно все покинуте, занедбане, викинуте на смітник.

Коли я прийняла рішення служити, мене довго не брали через військкомати ЗСУ. Казали: «жінок не мобілізують», «не треба», «йдіть додому». Здається, вже на третій раз, як я прийшла, мені запропонували контракт.

Про сексизм у війську

І зараз я стикаюся із сексизмом, трапляються різні коментарі: «Ой, а що ти тут робиш? То ви маєте на кухні бути десь, дітей народжувати». От ця вся класика. Інколи бачу таких персонажів, які мені починають розказувати, де мені бути і що робити. Реагую по-різному, залежно від адекватності співрозмовника. Якщо бачу, що людина не зрозуміє нічого, що їй скажу, то просто не звертаю уваги або реагую досить грубо. Якщо це більш-менш хтось адекватний, з ким можливий конструктивний діалог, то намагаюся пояснити. А от розподілу побутових справ на «чоловічі» та «жіночі» у нас, до речі, немає. Усі роблять бутерброди, і всі всім пропонують поїсти. Якщо хтось не прибрав, то не дівчатам кажуть: «Приберіть, будь ласка», а шукають, чиї це речі та чиє сміття. У побуті в нас рівність і порядок.

Про зв’язок із цивільним світом

Багато військових кажуть про те, що чим довше вони перебувають в армії, тим більше втрачають зв’язок із цивільними друзями, близькими. Дякувати Богу, моє коло спілкування залишилося. Коли приїжджаю, завжди дуже рада всіх бачити, і ми спілкуємося, як раніше. Усі по-різному ставляться до того, що я тепер військова. Хтось не знає, як зі мною розмовляти, хтось уникає ставити певні запитання, а хтось, якщо ставить, часто вибачається за них, мовляв, може, якусь дурню питаю. Я кажу: «Та питайте, все нормально, я ж розумію, що ви можете не знатися на якихось речах. Я теж нічого не знала, поки туди не прийшла, такі самі запитання всім ставила».

Єдине, що мене бісить, коли повертаюся в цивільне оточення, — коли якісь рандомні чоловіки починають мені щось пояснювати, вибачатися і виправдовуватися, що вони не там. Я нікого не звинувачую і не хочу чути їхніх виправдань. Це їхня справа і їхній вибір. Я розумію, що їх спонукає до цього внутрішньо, психологічно. Але треба щось робити, чувак, якщо тебе це так турбує. Мені дуже неприємно таке чути.

Юлія Кочетова

30 років

Фотографка, документалістка, журналістка.

В цивільному житті робила портретні зйомки, режисувала документальні фільми. Знімає російськоукраїнську війну з 2014 року.

Про те, як почала знімати війну

У мене не було вибору знімати війну чи ні. Я не ідентифікую себе і прошу не підписувати мене як war photographer, тому що я знімаю війну, бо це війна в моїй країні. Коли війна розпочалась у 2014 році, для мене це була дуже логічна історія після зйомок Майдану і Криму, бути там, де відбувається історія моєї країни. Я, як і дуже багато людей, не була готова до такого досвіду. Не впевнена, що до цього можна бути готовими в принципі, але я була у Криму за пару днів після того, як там з’явились російські війська.

А потім, коли почалися сепаратистські рухи, підтримувані росією, на Донеччині, Луганщині, мені страшенно хотілося бути там. У мене було відчуття, що вся інформація, яку я отримую з різних джерел, з різних

ЗМІ, не дуже передає, що відбувається. Тоді я спеціально змусила

себе піти працювати редакторкою на стрічку новин: начебто в мене є робота, я не можу просто кинути все і поїхати на війну. Закінчилося

все тим, що влітку я пройшла тренінг з тактичної медицини, кинула все, взяла в ІМІ (Інститут масової інформації, вони й досі дають безкоштовно фрилансерам захист, броніки) бронежилет і в серпні

2014-го вперше поїхала на Схід. Що стосується великої війни, десь 19 лютого у мене була крайня портретна зйомка. Моя клієнтка була супернервовою, з певною дуже чіткою енергією, наелектризованою. І вона мене запитала: «Блін, а ти думала, що ти будеш робити, якщо почнеться прям війна-війна?».

І я пам’ятаю, що сказала у відповідь: «Слухай, у мене є моя камера, і я дуже чітко розумію, що буду робити. Я буду знімати». Власне, 24-го, коли прокинулася в Донецькій області, поруч із моїм ліжком лежала

камера, і в мене була суперчітка відповідь, що я маю робити і чому. Це

війна, яку я буду документувати, скільки мене для неї стане.

Про підготовку

Я людинка-задрот, коли стосується підготовки. Тому що це ризикована професія. Мені часто пишуть початківці або колеги, що повертаються в професію з новою фазою, з великою війною: «Що ти порадиш, как начать, як отримати assignment? Як це взагалі відбувається, як працює?». Людей цікавить механізм, не те щоб монетизація, це таке трішечки грубувате слово, але механізм, як втілити це в життя.

А я завжди така: «Стоп, такмед, прорахунок ризиків, фізуха, робота в малих групах. Що ви розумієте по стрілецькій зброї? Що знаєте про артилерію? Що у вас із саперною підготовкою?». Я ще влітку 2014-го пройшла курс тактичної медицини завдяки своєму другу, який тоді координував ініціативу «Захист патріотів».

Не пам’ятаю свій перший виїзд на позиції, але пригадую перший раз, коли були поранені. Це був 2015 рік з «Правим сектором». Мені один з військових, Зєля, якого вже немає в живих, запропонував: «Мала, стрибай з нами, поїхали». Було вже затемно, і я розуміла, що це абсолютно не має сенсу. Це якась історія була дуже на адреналіні.

І мені здається, що в мене не було навіть жодної технічно вдалої фотографії з того разу, якою б я могла поділитися. Тому що тоді камера, якою користувалась, в такій темряві просто не вигрібала.

Інколи в стресових моментах у мене буває реакція типу «замри», коли ти забуваєш, що тобі треба щось натискати, щось робити взагалі.

Тоді мені треба трішечки часу або якесь переключення, що може мене з цього стану вивести. Зазвичай допомагає контакт з колегами: ви постійно одне одного перевіряєте, чи все окей з тобою, з твоїм колегою. Це як у гори ходити. Я не вірю в соло-походи. Мені здається, це трошечки на межі самогубства.

Про 24 лютого

У мене було відрядження в Констаху (м. Костянтинівка Донецької

області — прим. ред.), це був assignment від Der Spiegel. У мене були різні джерела, які говорили, що саме з 20 до 25 лютого очікується вторгнення. Це було свідоме рішення бути в точці. Мені здавалось, що Донбас буде основним театром бойових дій.

Я прокинулася, коли до мого номеру залетів мій дуже близький

друг Діма, ветеран, зараз чинний військовослужбовець, він же мій продюсер, сек’юриті й водій: «Юля, почалось». Я зрозуміла, що якщо він у такому стані, значить почалося щось глобальне. Я схопила телефон, там близько 40 пропущених повідомлень. І я пам’ятаю верхнє повідомлення від мами про те, що вони в підвалі.

Я відкриваю стрічку новин — і там все це несеться. Діма говорить, що треба забрати Лю (це наш французький колега), він був ще з одним журналістом без коліс в Авдіївці. І ми летимо за ними в Авдіївку. А вони

ж такі: «Відвезіть нас у Київ. Ми маємо рейс до Парижа». Ми несемось

по якихось полях. Нема вже ніяких рейсів з Києва до Парижа.

Діма керує машиною і каже: «Читай новини, вобще, що там відбувається?». Я скролю, оновлюю хаотично стрічку «Української правди» і просто читаю все, що там з’являється: «Uber йде з ринку України». Він такий: «Та похер на той Uber», я така: McDonald’s йде з ринку України. Бориспіль закривається», і він такий: «Оо, McDonald’s — оце реально big news», і ми починаємо ржати.

В мене була страшенна злість, коли почали різні країни всякі там ноти протесту видавати, засуджувати російську агресію в Україні, от увесь

цей дроч дипломатичний. Я дивлюсь на цю війну багато років — і це все вже було.

Просто ви дуже довго були занепокоєні. Було дуже багато страшних сторінок цієї війни, починаючи з 2014 року. Власне, був «Боїнг».

Ми летимо по цих полях донецьких, і я розумію, що хочу зробити пост в інсту, висловитися. Роблю селфі в касці та броніку і пишу лаконічний текст про те, що зараз вирішальний момент, точка неповернення. І, мовляв, дивись, світе,

це твоя провина. Тому, що мовчанка завжди вбиває. Ось що відбувається, коли ти розгодовуєш монстра. І запостила все це з хештегом Ukraine.

І відбувається щось, що я не проживала на особистому досвіді.

Цей пост залітає в рекомендовані в Польщі, в Німеччині, набирає майже чотири мільйони охоплення, 30К лайків. І на мене починають підписуватися люди з усього світу, і всі ж моляться за нас, і всі вирішують написати мені про це. Потім під цей же пост прилітають російські боти, російські емодзі флажочки. Кажуть, що я умру на войнє. Несеться холівар.

Пост зачитують на польському телебаченні і всяких СВС і

CNN. Всі ці люди цитують мій інстаграмчик. Господи, поможи!

З 24 лютого я дуже багато пишу, переважно для свого

інстаграму. Але медіа дуже часто купують не тільки мої фотографії, але і тексти, які їх супроводжують. Це не про журналістику, це десь між публіцистикою, поезією і неврозом. Я люблю писати, але точно не хочу цю навичку перероблювати під журналістські стандарти, тому що там є певні рамки і певні форми. У себе в інсті я дуже розважаюся в плані свободи.

Це дуже особиста історія, і часом я жену від себе думки, що так багато людей взаємодіють з усім особистим, чим я ділюсь. Мені здається, що вони знають надто багато.

Але розумію, що саме ось така гранична чесність і відкритість дають цій війні обличчя і роблять її особистою, роблять її не новинами, а конкретною дівчиною Юлею, яка знімає війну.

І коли мені продовжують писати люди з усього світу: «Слухай, я підписалась на тебе 24 лютого, і я досі дивлюсь, і для мене війна в Україні — це ти», я відчуваю, що лише таким чином можна насправді звертати увагу. Тому що люди звертають увагу на людей. Просто за заголовками, цифрами, за сухими фактами дуже важко слідкувати довго.

Про адаптацію до роботи в умовах

бойових дій

Нема в мене якихось лайфхаків чи пояснення, як я це винесла, вигребла. Раніше я думала, що в мене досить гнучка психіка. Я з часів навчання працювала в шаленому темпі. Потім був Майдан, там ти теж працюєш нон-стоп.

Що стосується фізичних можливостей: я завжди дуже багато займалася спортом. А це навичка, яка дисциплінує, готує тебе до різного. Морально постійно заспокоювала себе тим, що це тимчасово. Досі, власне, з цією думкою і живу: що війни не тривають вічно. Просто треба якось бути до себе дбайливою і дослухатись, щоб не закінчитися раніше, ніж ця війна.

Іноді потрібно певний час перебувати на позиціях. Я вважаю, що документальний підхід вимагає часу. Для того щоб дійсно вловити реальність, війну, її суть і форму, ти маєш прожити це. Там ти просто робиш так, як і всі. В мене є досвід похідних умов, і я прекрасно розумію, що буде некомфортно, включається режим виживання. Мусиш сама думати про свою воду і їжу. Маєш бути максимально

самодостатньою одиницею, не напрягати, не говорити: «Ой, а є у вас потепліше спальничок, бо я провтикала взяти. Ой, а є у вас те, те…».

У перші моменти поводишся як гість і запитуєш правила гри: де що знаходиться, де сховище найбільше, що ми робимо у випадку штурму, чи роботи авіації, чи ще якоїсь херні. Дізнаєшся безпекові правила

для себе, для групи. Тобі все показують, а далі ти вже якось сам. Але, звісно, в мене є можливість зворотного квитка: в мене немає контракту зі Збройними силами України, і ніхто не може змусити мене залишатися. Якщо я особисто чи команда приймаємо рішення, що там занадто небезпечно, то завжди можна поїхати.

Про сексизм та гендерні стереотипи на війні

Сексизм в армії є. Сама я не є частиною армії, я людина, яка

стикається з нею і показує роботу. Коли я вчилася в Інституті

журналістики, у нас був викладач, ім’я якого вже навіть не згадаю.

І він нам сказав: «Дівчатка-журналістки, ніколи не їдьте на війну, вас там зґвалтують в перший день». Я тоді дуже розізлилася. Після

2014 року я згадувала цей його пасаж. В мене не було хардкорних історій, що не означає, що вони не могли трапитися.

З 2014-го і досі (це стосується не тільки зони бойових дій, це і революція) я багато чула на кшталт: «Що ти тут робиш? Я б свою

доньку не пустив. Краще б ви були вдома. А що муж про це каже?».

Я не єдина, хто з цим зіштовхується. В мене вже за стільки років немає сил емоційно на це реагувати. Не те щоб я приймаю сексизм

як даність, просто взагалі не витрачаю свою енергію на це.

Кількість жінок, які долучилися до лав ЗСУ та добровольчих

підрозділів, рух «Невидимий батальйон», професійні жінки на посадах пресофіцерів — це все зміни, які я бачу.

Звісно, мої найближчі за мене дуже переживають, але вони ніколи

не обговорювали моє рішення і мій вибір професії. Перші роки з 2014-го я своїм батькам говорила постфактум, коли я звідкись уже повернулася, ось такий у мене був підхід. Зараз я так само мінімізую

інформацію, яку розповідаю: де я була, наскільки це було ризиковано. Я вважаю, що для них ця інформація не потрібна.

Своїм партнерам я завжди дуже чітко на берегу окреслюю, що ось моя crazy job, я її роблю і не потребую коментарів, чим мені потрібно займатись. Партнери, які приймають ці правила гри, стають партнерами для довготривалих стосунків. Партнери, які не приймають правила гри, стають партнерами для одноразових чи тимчасових стосунків. Я тримаю свої кордони, які стосуються місії, того, чим я займаюсь, чому це важливо.

Про ставлення до цивільного життя

У перші роки війни були дивні почуття, але це вже надто довго триває. Я завжди дуже чесно говорю про те, що люблю своє київське життя, люблю спати в своєму ліжку. Я розумію, що є тил, а є фронт. Мені для того, щоб відновлюватися, важливо перемикатися і знаходити позитивні емоції. Я люблю обіймати людей, які ніяк не пов’язані з війною і ніяк не тригерять мене на війну. Звісно, є якісь штуки, які мене дратують, які я вважаю недоречними. Наприклад, голосне російське музло з дорогих тачок , що носяться по Києву. І я завжди буду робити зауваження і дискутувати з людьми, які цього не розуміють.

Я знімала для Die Zeit Юрка Прохаська, і ми пішли на Марсове поле у Львові, де свіжі поховання військовослужбовців. Він

був з дуже модним таким червоним рюкзаком від українського бренду. І він на мене озирнувся, коли ми тільки почали підходити до кладовища, до цього рядочка могил, і запитав: «А цей рюкзак не занадто яскравий?». І ми починаємо з ним обговорювати, що в часи війни занадто, де ця межа — бути занадто радісним, занадто яскравим, вдягатися занадто класно. Мені здається, що в нас усіх цей ценз якийсь різний. І це не залежить від того, чи ти більш або менш близько знаходишся до війни, чи більше пожертвував, віддав. Це дуже індивідуальна штука.

Але для мене повертатися — це окей. Завжди є якась серединна

історія на кшталт Дніпра чи Запоріжжя, де вже є флетвайт на кокосовому молоці, але все одно є відчуття близькості до зони бойових дій. А потім, після транзитного міста, ти потрапляєш у тилове. Власне, я завжди повертаюсь в Київ, живу тут, і це для мене є дім наразі.

Історія, яка запамʼяталася

Наприкінці квітня ми заїжджали в один з підрозділів у Бахмут. Один з хлопців зі снайперської двійки, вдягнений у балаклаву, сидів на позиції з гвинтівкою, і я зробила йому портрет. А він говорить: «Давай я сфотографую тебе». Я стояла просто навпроти нього, і він сфотографував мене зі свого снайперського місця.

Коли я вже повернулася і дивилася на ці фотографії, він виглядав як людина на 200% врівноважена, спокійна, якщо можна так сказати, на своєму місці, настільки він був вписаний у контекст. В усьому сюрі

цієї війни він виглядає, наче він невід’ємна частина картинки. Я ж

виглядаю на тому портреті, як переляканий горобчик. Я настільки

там цивільна, настільки вивалююсь як чужорідне тіло з цієї

картинки Бахмута, що для мене цей диптих був дуже-дуже сильним одкровенням.

На тому ж виїзді, буквально за пару годин, я піднялася на поверх над тією позицією і пройшлася по квартирах цього вже роздовбаного будинку. І натрапила на дверні пройми з такими засічками, на яких

батьки раз на пів року чи раз на рік ставлять відмітки зросту дітей, пишуть дату і зріст. Нам із моїм старшим братом завжди так робили

і писали імена: «Юля» і «Саша». І тут я теж бачу напис: «Юля» і такі

відмітки. І мене це просто роздовбує: я розумію, що тут жила дівчинка

Юля, це був її зріст, от так вона росла, а тепер отак виглядає її кімната.

Це щось, що мене завжди трошечки вибиває з реальності: коли я знаходжуся в містах, в будинках, в квартирах, які були ушкоджені під час бойових дій. Спочатку, коли там працюєш, ти собі думаєш: «Ну зрозуміло, все розйобано, був приліт, ракета», аж раптом будь-який елемент інтер’єру, який здається мені співзвучним або схожим на моє життя, одразу вибиває, наче я без дозволу зайшла в чужу квартиру, без дозволу втрутилась в чуже життя, кімнату, ліжко.

Це для мене якась така рефлексія про те, чим є війна. Те, як вона

втручається в приватне життя — саме так виглядає. Це дуже липке

і гнітюче відчуття. Я потім ще багато думала про те, де зараз ця

дівчинка, якого зараз вона зросту, як склалася її доля.

Клементина

22 роки

Аеророзвідниця, позивний «Кафа». Доєдналися до Збройних сил України на шостому місяці

повномасштабного вторгнення. У цивільному

житті навчалися в Інституті біології та медицини

КНУ ім. Тараса Шевченка, займалися політичним

активізмом, працювали журналісткою на фрилансі.

Перші місяці після початку вторгнення жили в Берліні.

Про рішення піти в ЗСУ

Коли почалася повномасштабна війна, я зрозуміли, що це мій вихід. Я народилися у Криму, тому на власному досвіді знаю, що саме означає «мир», який приносить росія. Я почала готуватися до служби в Збройних силах, а згодом отримала необхідну спеціалізацію та доєдналася. Мотивація проста: «Хто, якщо не я?». Я молода, здорова й фізично витривала людина. Я зрозуміла, що маю повернути те, що окупанти відібрали у мене й мільйонів співвітчизників.

На етапі підготовки я багато читала, кинула курити і вживати алкоголь, почала регулярно бігати і тренувати фізичну витривалість, трохи розкачалася. Уже в Україні пройшла курси з аеророзвідки та згодом доєдналася до ЗСУ як операторка БПЛА.

Звичайно, усі за мене дуже переживають. Мої батьки спочатку дуже боялися, що я раптово загину, але зараз вони якось звикли й не так нервують, певно. Моя дружина, мої партнерки та друзі, що залишилися за кордоном, дуже підтримують мене. Це дає мені сили не опускати руки.

Про сексизм на шляху до війська

в ньому

Багато людей, цивільних і військових, що погано мене розуміли або не мали достатньої сили волі у собі, казали: «Не йди. Не треба воно тобі. Залишайся в Німеччині, народжуй дітей» або «Іди пакуй волонтерку». Я з першого дня вторгнення цим займалася. Це важлива й важка робота. Але мені хотілося більшого.

Вже на службі все залежить від колективу й місця, виховання чоловіків у ньому. У команді, в якій я працювали,

не було місця неповазі або сексизму. Зараз відбулися певні кадрові зміни, і стало по-іншому. Часто чоловіки вербально або невербально дають зрозуміти, що знають краще. Інколи це правда, інколи ні. Зрештою, не всі з них можуть англійською інструкцію від аптечки прочитати.

Іноді можуть бути очікування щодо певних обов’язків, пов’язаних з побутом. Я питаю, чи мама цим людям досі зашиває носки. Зазвичай тоді питання відпадає (жартую).

Насправді залежить від того, як саме попросять. Я себе ані жінкою, ані чоловіком не вважаю, тому не цураюсь будь-якої роботи. Можу і каналізацію прочистити, і бачок полагодити, і двері поставити на місце. Але не всі вміють, тому мальчікі, буває, дивуються.

З виразного, чоловіки часто намагаються нагодувати шоколадками (ВИКЛЮЧНО). Я питаю, чи вони хочуть, щоб у мене з’явився діабет, чи це такі звичаї тут. Я схудла за час на Сході на 10 кілограмів від навантаження, може, тому вони намагалися мене якось, хм, підтримати? Не знаю.

Про армійський побут

і адаптацію

Особистого простору тут майже не існує. Побут різний, залежить від місця. Бувають умови польові, буває побагатому. Звикаєш до всякого. Я людина доволі невибаглива, мені головне, щоб сонечко гріло — і цього достатньо. Сплю вночі, коли є можливість, коли немає — не сплю. Дуже просто.

Те саме стосується гігієни: if there’s a will, there’s a way. Бачили очі, що купували. Так само, заливаєш кров перекисом, переш трусєля у відрі, та й усе. Люди, в яких є досвід щомісячних кровотеч, мені здається, значно краще переносять будьякі незгоди. Толерантність до болю зовсім інша. Як і на звичайній роботі, на ПМС або менструації ніхто не зважає. Боляче-не боляче, всі біжуть, і ти біжиш (або не біжиш, або ведеш тачку… ну ви зрозуміли).

Харчування стандартне. Мені після госпіталізації порадили

їсти більше колагену й вітамінів, з вітамінів — тільки яблука, того доводиться не крутити пальці та їсти, що дають. Смішна штука: я людина трохи нейронетипова й не можу їсти певну їжу через її текстуру. Наприклад, солоні / квашені / мариновані огірки. Їх постійно подають на обід, я постійно засмучуюсь, і це повторюється день через день. Така-от сансара.

Щодо форми: незручності є, але посестри мені кажуть, що стало значно краще. Я мініатюрна й висока, просто підшила під себе трохи — й усе. Взуття все одно ношу нестатутне, талани (статутне військове взуття ЗСУ — прим. ред.) — не моє.

Про те, що запамʼятається з цієї війни

Стільки всього було, що важко виокремити щось одне. Досвід успішних операцій, штурми, з яких колеги виходили живими, час, проведений з побратимами й посестрами, спільні прийоми

їжі. Як ми, бувало, відпочиваємо, і я читаю щось вголос (якась

казка чи вірш, іноді з паралельним перекладом), як ми разом насолоджувалися красою й неймовірністю пейзажів і подій.

Виходимо покурити сигарету, а ніч гуде, але байдуже. Можна

поділитися дитячим спогадом, або мрією, або розказати щось про життя до цієї війни, життя, до якого багато з нас ніколи не повернуться.

Смертність і поезія, радість і журба, задоволення й скорбота, які можна розділити з іншим, таким самим, як ти, і є найбільшим щастям і найбільшим скарбом. Мені випало працювати з неймовірними людьми, професіоналами своєї справи, які навчили мене багато чого й показали, як бути і з технікою, і з собою під час критичної ситуації. І як бути з війною, яку доведеться виграти будь-якою ціною.

Маргарита Рівчаченко

Про рішення піти в ЗСУ

У цивільному житті я була піар-менеджеркою, а також прессекретаркою народного депутата. До цього працювала журналісткою, авторкою текстів: писала про економіку, про суспільне життя, про бізнес. Також робила PR різним організаціям: школі, архітектурному бюро, медіакомпаніям. 24 лютого 2022-го, коли почалося повномасштабне вторгнення, я прийшла до військкомату і наступного дня змогла записатися, отримала свій військовий квиток. Це було спонтанне рішення, без жодних передумов чи підготовки. Головною мотивацією було вижити. Мені на той момент здавалося, що, перебуваючи серед людей зі зброєю, шансів більше.

Перші дні ніхто нічого особливо не робив, всі були в хаосі. Не було ніякої спеціальної підготовки. Але потроху служба ставала системою. Почалася вогнева підготовка, додаткова медична.

З 1 липня я поїхала на фронт і 27 грудня повернулася, тобто була там пів року.

Я зараз у Києві, але все ще служу. В Україні якщо ти вже прийшов по мобілізації, то не можеш просто так піти. Тому всі, хто прийшов, продовжують службу. Я працювала пресофіцеркою і зараз займаюся комунікаціями в Сухопутних військах України.

Про ставлення до жінок

в армії

Близьке оточення нормально сприйняло моє рішення, але всі люди, скажімо так, не з моєї родини були проти нього. Перша фраза від воєнкома була: «Дєвочка, може ти краще підеш їсти нам приготуєш, нащо ти ідеш сюди?». В принципі, гендерно зумовлені стереотипи переслідують мене весь шлях у Збройних силах України.

Найскладніше дається несприйняття трушними військовими, особливо всякими старими офіцерами, які казали: «Дєвочка, нащо ти сюди прийшла?». Зазвичай упереджене ставлення є в тих, хто тебе не знає. Ті, з ким вже знайомі давно, ставляться нормально, все добре.

На фронті в колективі намагалися зробити негласний розподіл побутових справ на чоловічі та жіночі, але я всіх заставляла робити все зі мною порівну. Тобто не готувала на всіх або не прибирала за всіма. Я одразу сказала, що зі мною так не вийде. Намагалися, але ж нічо, врешті-решт і виносили сміття, і пилососили, і прибирали.

Наприклад, ми жили в одному приміщенні з кількома офіцерами.

Я молодший сержант, в мене була окрема кімната. Зранку

встала, зробила каву собі, запитала, хто ще буде, зробила всім іншим. Потім прошу свого колегу Ромчика помити посуд, на що він каже: «В смислі, як це я, офіцер, буду мити посуд?». Я на нього нагримала, послала на три букви, і він не тільки посуд помив, а ще й сміття виніс. Тому що я тобі не наймалася, я тобі не мама, не сестра і в принципі не зобов’язана за тобою

щось прибирати. От через таку, досить жорстку, історію потім перевиховалася людина, перестала смітити.

Але, на жаль, деякі чоловіки досить-таки домашні: мама чи дружина за ними прибирала, все робила, готувала, і вони не готові робити щось самостійно. Таких треба теж виховувати.

Коли жінка сама на себе бере всі оці зобов’язання, «нічо, я допоможу, приготую», ще щось, то, понятноє дєло, що їй сідають на шию. Тут треба також вибудовувати свої кордони.

Одна з найбільших проблем — крій та розмір військової форми, орієнтовані на чоловіків. Немає, наприклад, розмірів на мій

зріст, тобто всі штани високі. Мені видали одну форму, вона зношується, і щоб мати щось на пересмєнку, особливо коли на виїздах, я купую сама. Воно все велике, треба або ушивати, або підтягувати поясом, це досить незручно.

Про армійський побут і адаптацію

Мені й досі складно. Це не прикольно, скажу відверто. Просто вже ж прийняла таке рішення, треба було пристосовуватись. Я не можу вам описати словами, наскільки важко було зробити якусь градацію — от до того моменту було важко, а потім стало легко. В принципі важко, але людина звикає до всього, і це нормально.

Найскладніше з побутових умов на фронті — мабуть, це коли їдеш на виїзд і тобі дуже незручно пісяти в полі. Хлопцям набагато простіше ходити, так сказати, до вітру, дівчатам — складно. В окопах я не жила, тільки на вишколі в лісі, але там ночувала в машині або в палатці.

А так у нас завжди були штаби, де було досить нормально, жити можна. Наприклад, підвал великого підприємства, куди назносили ліжок з якихось інших місць. Там ти розкладаєш собі спальничок або матрацик, або матрацик і спальничок, і спиш у цьому. Там, де я була, в основному всюди були вбиральні — дірка в землі, як у школі, і душ. У деяких місцях душ був на вулиці, треба було пройтися. Це, звісно, було цікаво, коли ти одна жінка в штабі і йдеш з мокрим волоссям, або тобі треба весь одяг із собою брати, щоб перевдягнутися, щоб ніхто тебе не побачив напівоголеною.

Щодо менструацій, то просто береш із собою більший запас гігієнічних засобів.

Я користуюся прокладками, проблем не було. Звісно, ти закупаєшся сама, бо так само, як у цивільному житті, роботодавець тобі не купує предмети гігієни. Якщо треба на виїзд, просто мати це все з собою, в мене на три місяці вперед запас є.

З харчуванням в мене проблем не було. Я харчувалася нормально тим, що видавали, й там можна було купити щось додатково.

Звикаєш, звісно, до всього, але те, що ти не можеш побути наодинці — це дуже негативно впливає. Немає такого, що ти цілий день можеш провести без людей, якщо маєш таку потребу, бо люди з тобою і в приміщенні спільному, і ви завжди працюєте з людьми. Це складно, ти ніби постійно в дитячому таборі, і тебе не забирають додому.

Повертатися до служби в тиловому місті після фронту спочатку було незвично в тому плані, що всі якісь дуже щасливі, і це дивувало. Потім звикала до ракетних обстрілів, тому що на фронті більша загроза артилерії, ти вже вивчаєш, як що летить, які звуки, розумієш, що відбувається. Це було більш звичним, ніж, наприклад, ракетні удари й шахеди.

А наступне — це одяг. Я спочатку носила виключно щось мішкувате, так само, як і в армії, щоб не дуже привертати, грубо кажучи, увагу до своєї фігури й особливостей. А от потім знову віднайшла те, що носила до того в офіс, більш гарне, по фігурі. Але досі не ходжу в бари, на тусовки. Я веду більш закрите життя, тому що мені це вже не дуже цікаво.

Анжеліка

29 років

Аеророзвідниця, позивний «Мавка».

На війні з вересня 2022 року.

До вторгнення працювала SMMменеджеркою, бібліотекаркою.

Про рішення піти в ЗСУ

Мій чоловік пішов до військкомату одразу 24 лютого. Зі мною залишилися дві собаки, мій тривожний рюкзачок, який вже був заздалегідь зібраний. Один день ми переночували в метро із собаками. А потім я зрозуміла, що страх — це не вихід, хотілося діяти. Ми не могли знати, що буде далі. Було якесь таке відчуття, що це ледь не кінець, але ми боремося з усіх своїх останніх сил. І якщо це останні дні, то не хочеться їх прожити в страху, загинути жертвою, а хочеться діяти і зробити залежний від себе максимум, щоб хоч трошечки змінити поточну ситуацію, битися

до останнього. Тому я одразу почала активно волонтерити, залучила всіх своїх друзів, хто лишився в Києві, і не тільки. Це були дуже активні, насичені місяці.

Так тривало до травня. Це було постійне волонтерство з ранку до ночі та вночі. Коли в Чернігові ще відбувалися сильні бої, один із наших волонтерів поїхав відвозити гуманітарну допомогу, яку ми зібрали, та евакуювати людей. Тоді у волонтерську колону влучили, і всі, хто був у ній, загинули. Це була перша смерть, до якої я не була готова. Я розуміла, в якій небезпеці військові, і що вони можуть загинути, якось себе морально до цього готувала. Але була не готова втратити одного з волонтерів, який був зі мною з перших днів, з яким ми стільки всього уже пережили.

Це була дуже болюча для мене смерть, перша з 24 лютого, яка вплинула на мої подальші дії. Одразу після того як це сталося, у мене зародилося внутрішнє відчуття, що я дуже сильно хочу помститися особисто за його смерть.

Я почала думати про те, як будувати свій шлях військової.

Знаходила навчання, яких тоді ще було небагато. Перші мої навчання почалися в кінці травня, це була звичайна тактика: як тримати зброю, користуватися нею, переміщення малими групами. Потім я пішла на платні курси аеророзвідки, ходила на

тактичну медицину. Я відвідувала все, що могла знайти, будучи ще цивільною. Записувалася на всі ці навчання, навіть не усвідомлюючи, що далі воно переросте в контракт

на три роки. Для себе це пояснювала так, що війна в країні, треба все вміти. Але, мені здається, підсвідомо я вже прийняла для себе рішення, що стану військовою.

Мій військовий шлях почався з добробату, це був вересень 2022 року. До лютого я була там, виконувала бойові завдання в Луганській області, потім у Бахмуті. І після лютого був доволі довгий період очікування, щоб стати саме частиною ЗСУ вже на контракті.

Батькам важко було прийняти таке рішення. Вони дуже хвилюються, але притому мною пишаються. Звісно, якби

в них був вибір мене не пустити, то вони б напевно цим скористалися. Але я дуже вдячна їм за підтримку мого рішення і що вони не намагалися якось мене стримати.

А з чоловіком ми дорослі люди, ми розуміли, що ніхто нікому нічого заборонити не може. Як я 24 лютого могла його не пустити? Усі приймають свої рішення свідомо, за себе. Йому було важко прийняти це, але десь за пів року я теж почула слова про те, що він пишається, і в мене як камінь з душі впав. Я розумію, що йому дуже нелегко, коли ми на бойових виїздах, він, звісно, хвилюється. Але так само і я переживала, коли в мене не було зв’язку з ним під час харківського наступу. Звичайно, ми хвилюємось одне за одного, але розуміємо, чому ми тут, за що боремось. Ми дуже хочемо повернутися до свого цивільного життя, яке в нас було до війни і яке ми обожнювали.

Про ставлення до жінок в армії

Я, як зараз, пам’ятаю свій перший похід у військкомат. Мене завели в кабінет і сказали: «Ось цей, цей, цей неодружений, обирайте». З таким посилом, що як взагалі жінка в своєму розумі могла прийти у військкомат підписувати якийсь контракт, тут точно щось не так. В армію йдуть, щоб шукати чоловіків, якщо вже жінка приходить. Було дуже неприємно. Думаю: ну ладно, я себе готувала до цього. Наступного разу у військкоматі вже такого не було, бо там була командир жінка і там собі такого не дозволяли.

Взагалі, жінок мені трапляється дуже мало. У добробаті в мене були посестри, навіть цілих дві. Вони теж займалися аеророзвідкою. Але одна з них минулого

року загинула. І список імен людей, за яких я маю помститися, тоді збільшився

ще на одне. Це був важкий для мене період. Я ніколи не думала, що в своєму житті мені доведеться носити труну. Були дуже дивні відчуття: бачити батьків

цієї дівчини, розуміючи, що вони дивляться на тебе, як на свою доньку. Тому що Влада була такого самого віку, як і я. Тобто я розуміла, що кожен з нас міг бути на її місці.

Звісно, усюди в армії є упереджене ставлення, коли ти вперше приходиш. На тебе одразу дивляться як на баласт, з яким не знають, що робити. Сприймають тебе як слабшу, яка нічого не розуміє у військовій справі. Ти маєш приходити кожен раз у новий колектив і доводити, показувати, вигризати й бути не на рівні, а бути кращою, щоб тебе сприймали як рівну. Це нелегко, але вдається.

Один із випадків, який був страшенно неприємним: перед тим як поїхати на навчання в Британію одразу після підписання контракту, ми певний час провели в Україні, очікуючи цієї відправки за кордон. На 200 людей нас було п’ять жінок, і в якийсь день нас п’ятьох кличе командування до себе. Приходимо, а там зібралися всі командири взводів, ротний, ще хтось. І нам почали розповідати, як ми маємо тримати свої ноги, про анатомію нашого тіла; що якщо ми завагітніємо, з Британії нас депортують, тобто що ми маємо робити зі своїми гормонами. І подібні речі... Ти стоїш, і тебе просто поливають брудом. Не тільки я була там заміжня. Ти розумієш, що маєш усе це вислуховувати тільки, виходить, через певну статеву ознаку.

Потім на цих навчаннях мене призначили командиром відділення. У мене було 15 людей, за яких я відповідала. Коли вони мене тільки побачили і їм сказали, що в них командир відділення буде ось ця дєвочка (у мене до того ж тоді ще були дреди), вони прям дуже сміялися і хотіли перейти до когось в інше відділення. Як так: на 200 людей обрали саме мене командиром відділення, і вони такі бідненькі потрапили до нього? Але буквально за тиждень вони зрозуміли, що це не проблема. Потім ми дуже здружилися. Скажу більше, ми навіть стали найкращим відділенням. І вони постійно говорили, що дуже хотіли б, щоб я була їхнім командиром надалі.

Я розумію, що в армії купа чоловіків сприймають жінок так, ніби вони реально приходять туди шукати чоловіків. Постійно треба розставляти межі й показувати свою справжню мотивацію. Треба одразу ставити себе так, щоб тебе не сприймали як дєвочку, бо це «дєвочка» постійно звучить. Тобто жінок в армії немає. Постійно доводиться наголошувати і проявляти себе як воїн, показувати свою силу, свій характер. Інколи треба аж занадто показувати зуби, тому що без цього тебе будуть, на жаль, сприймати дєвочкой.

Окреме питання — це військова форма. Чоловічі труси, яких тобі видають дві пари. Очевидно, що вони тобі не підійдуть, і ти просто передаєш їх своєму чоловіку. У мене широкі стегна, але вузька талія, і коли підбираються штани (всі ж чоловічого крою), то вони мені не дуже підходять, але більш-менш нормально, а от кітель виходить здоровенний. І коли я спитала жіночку, яка видавала форму, чи можна кітель меншого розміру, а штани лишити ці, вона на мене

подивилась як на дурочку і сказала: «Девочка, ты не в военторге». І я сказала: «Добре, добре. Вибачте за дурні питання». Мовчки пішла далі, розуміючи, що в цьому плані теж доведеться самій про себе попіклуватись. Ясно, що цю форму ти нормально носити не можеш, її треба перешивати. У нас в Україні є чудові волонтерські ініціативи, які самі відшивають жіночу форму, і вони прям дуже сильно рятують. Реально якісна форма, яка сидить на тобі не як мішок, в якій ти можеш і сісти зручно, і побігти. Наскільки я знаю, зараз уже впроваджуються деякі кроки, щоб це було саме на рівні Збройних сил, наче вже навіть є затверджені зразки. Тому я маю надію, що цього або, може, наступного року ця форма з’явиться.

Про армійський побут і адаптацію

Я десь три місяці приймала рішення, що все ж таки стану військовою. Я мала повністю усвідомити все, що може зі мною статися: що я можу загинути, стати інвалідом, якого ступеня інвалідом я можу стати. Якщо щось зі мною станеться, які будуть мої подальші кроки. Тобто я намагалася продумати максимум сценаріїв, які можуть зі мною відбутися, і чи буду до цього готова. Я психологією займалася, мені дуже допомогла книжка «Броньований розум» Костянтина Ульянова. Я розуміла, що зі мною буде відбуватися на війні, які почуття в мені будуть виникати, і щоб вони потім мене не дивували і не лякали там.

Тому я не можу сказати, що коли я прийшла, то для мене щось видалося прямо суперскладним. Навпаки, я завжди готуюся до гіршого, і тому мені те, що відбувається, не здається таким поганим. Зі мною завжди мій невеликий рюкзак, в якому є все, тож якщо мене викинути кудись і лишити на тиждень, я виживу. Там усе є для того, щоб бути автономною.

Я не можу сказати, що мені якось нестерпно, незручно і я хочу додому. Ніколи цього не відчувала. Але при цьому я завжди, наприклад, беру з собою якісь батончики для себе і для побратимів, тому що розумію, що вони про це не думають і потім сидять голодні, а так їм приємно. Взимку я завжди брала з собою інтегровану систему для нагріву води, щоб якщо в нас якась перерва або погана погода, коли не можемо літати, ми могли зробити чаю, щоб хоч трохи зігрітись. І я робила це не тільки для себе, а й для побратимів.

Хоч трошечки, але це робило наше життя легшим і

приємнішим. Це не потребує багатьох зусиль.

Щодо гігієни, тут знову ж таки в мене завжди все з собою.

Я особисто не жила тиждень в окопі, в мене специфіка роботи

така, що я могла виїхати на день туди, а потім повертатися

в якісь хоч відносні умови: це міг бути розвалений будинок

чи ще щось, але все рівно, де ти можеш хоч з пляшки води набрати і прийняти сухий душ. Сухий душ дуже рятував. Ми були в Бахмуті, там ніякої води, навіть питної не було. Добре, коли є ось такі маленькі рішення, які покращують життя.

Харчування в мене трохи специфічне: оскільки я не їм м’ясо, то мені абсолютно не підходить раціон сухпаїв саме ЗСУшних. Тут, знову ж таки, самопідготовка. Я завжди їжджу з мішечком їжі. У мене є сублімовані продукти, які я вживаю, і вони займають мало місця: якісь батончики, горіхи і подібне. Навіть коли ми їдемо на завдання, я теж все беру з собою. Тобто на перший час, на тиждень, в мене з цим питань немає, а далі все можна вирішити. З вегетаріанською їжею мені інколи допомагає соціальна організація «Кожна тварина», яка надсилає саме вегетаріанські сухпайки військовим, вони дуже виручають.

В інших арміях світу є вегетаріанське харчування. І серед

наших військових теж доволі велика кількість вегетаріанців.

Не масово, звісно, але якийсь відсоток цих людей є. І оскільки вони йдуть в армію, ризикуючи своїм життям, було б добре, якби держава теж могла підтримати їх хоча б вегетаріанським раціоном. Але поки його немає, то знаходимо тимчасові рішення. Просто сам про себе піклуєшся.

Про зв’язок із цивільним життям

Мені зараз згадується, як у лютому після роботи я зранку ще була в Бахмуті, а ввечері — вже в Дніпрі. Зустрілася там з чоловіком. Ми вирішили піти в якийсь заклад просто поїсти.

Ми йшли, і мені було прям суперважко, тому що всюди дуже гучно грала музика, купа молодих людей на вулиці: і чоловіків, і жінок, і всі заклади зайняті настільки, що ми навіть не могли нікуди сісти. Усі п’ють, гуляють, і так голосно грала ця музика, що мені в якусь мить стало настільки незручно, боляче і неприємно, і дуже хотілося назад. Я наче приїхала в іншу країну, де війни немає взагалі. А це тільки Дніпро. Я розумію, що в Києві ще більше цього всього. У такі моменти дуже важко, і якийсь час доводиться адаптуватися.

Хоча, з іншого боку, я розумію, що не один рік вже триває війна, і люди мають жити. Але, мені здається, інколи це все занадто. Не настільки багато веселощів, цього всього… Далеко не всім уже болить. Не знаю, можливо, не всі когось втратили на цій війні, тому їм не болить. Хтось зробить цю роботу за них.

Ореста Бріт

33 роки Волонтерка, голова благодійного фонду «БОН».

Коли у 2014 році розпочалася війна, Ореста проживала в Парижі, однак вирішила повернутися до України та

зайнятися волонтерством. Один із напрямів надання

допомоги — забезпечення військових на фронті.

Про рішення займатися волонтерством

Коли у 2014 році почалася російська агресія, мені було 24. На той момент я вже шість років як проживала в Парижі, навчалася там і працювала моделлю. Революція гідності припала на мою відпустку, яку я проводила в Києві. Тригерною точкою для мене стало побиття студентів. Відтоді й розпочалася моя громадська та волонтерська активність.

Чому мені важливо було це робити? Я рано втратила батька, і моїй мамі довелося нелегко. Дуже добре пам’ятаю кожного, хто нам тоді допомагав: чи то порадою, чи то одягом. Ситуація, з якою зараз стикаються багато родин, хто втратив батьків чи домівки, мені дуже знайома. Можливо, у цьому полягає причина мого загостреного почуття емпатії.

Про те, що я волонтерка, вперше дізналася в липні 2014 року вже

на Сході — так мене назвали на блокпосту, коли ми з командою

везли допомогу «айдарівцям». Насправді тоді ми навіть не усвідомлювали, що це реальна війна. Після того як мені вперше

на посту сказали, що я волонтерка, вирішила, що буде правильно зробити благодійну організацію.

Так у 2015 році з’явився фонд «БОН», який займається пацифічними благодійними програмами та опікується цивільними. Його філіали є в США та Литві. А громадська організація «БОН», в яку я нині вкладаю максимум зусиль, допомагає ЗСУ.

Про АТО

Ми вирушали на фронт, як тільки збиралася допомога. Коли логістика

була порушена, то доводилося їздити чи не двічі на місяць. Окрім того, що ми передавали допомогу, безпосередньо на місці робили збір потреб — з хлопцями не було мобільного зв’язку, бо він часто падав.

Як під час АТО, так і зараз я намагаюся не відволікати бійців своєю

присутністю, тому що це велика відповідальність. Ми намагалися обмежуватися одним днем на фронті, об’їхавши декілька позицій.

Тому кожна моя поїздка була на різні сектори, я не прив’язувалася до конкретних підрозділів.

Я системно допомагала Збройним силам до 2016 року. Зараз я дуже чекаю цього моменту, коли знову настане «2016 рік» і ЗСУ більше не знадобиться нічого, тому що вони будуть у такому укомплектованому стані, що в мене навіть доступу не буде до них.

До лютого 2022 року волонтерство було моїм хобі — а так я працювала в бізнесі.

Про повномасштабне вторгнення та

поїздки на фронт

Підготовку до вторгнення я розпочала ще в листопаді 2021 року. Однак я не планувала настільки масштабувати діяльність фонду — ми не могли передбачити рівень агресії та напрями роботи. З осені ми почали укріплювати бліндажі, постачати пісок і генератори. Я думала, що була готова. Але ніхто, жодна країна світу не була б готова до такого терору. І передова сталася у нас вдома — у Києві. Ми почали

розгортати штаби.

Я часто виїжджаю на фронт — здебільшого двічі, а то й тричі на місяць. Тривалість залежить від обстрілів. Моя перша поїздка

в 2014 році вимушено тривала три дні, тому що я не могла виїхати. Нещодавно я повернулася з Донбасу, і в цей останній раз я все встигла, тому що хлопці не були занадто зайняті в бою, якраз було декілька днів затишшя. Ми змогли провести всі зустрічі й закрити питання протягом двох днів і трьох ночей. На сьогодні я займаюся тим, що координую підрозділи, дивлюся

потреби на сусідніх позиціях, вирішую, як можна оптимізувати

обмін чимось корисним між собою, не стратегічним, зокрема інформацією.

Холодний розум і відносна безпека — це те, що я можу і маю сама собі забезпечувати. Максимальний спокій і поінформованість моїх близьких. Часто непоінформованість також допомагає. Мене ніхто не відмовляє від поїздок у зону бойових дій, бо для цього треба хоча б бути в курсі, що я туди збираюся. Я стараюсь їздити завжди сама, тільки якщо не потрібно підвезти якогось військовослужбовця. Це запорука моєї безпеки, і я не покладаюся ні на кого. Я знаю, куди їду, відповідні підрозділи попереджені, у мене конкретні задачі, і мене чекають.

Мій хлопець — іноземець, і він з абсолютним розумінням

ставиться до подій і навіть приїздить до мене, хоча це не його війна. Він приїздить в Україну для того, щоб не мучити мене поїздками в Європу, якщо в цьому немає потреби. Бо мені набагато легше їздити на Схід, на першу лінію, ніж в Європу.

Про армійський побут

Усе залежить від позиції. Десь є можливість вчасно встигнути виїхати в сусіднє місто й потім повернутися з самого ранку, продовжити роботу до вечора і потім знову повернутися в цивілізацію. Десь

доводиться ночувати в бліндажах. Не можу сказати, що це занадто відрізняється від умов, в яких перебували кияни, тому що точно так само нам доводилося іноді по декілька днів ночувати в сирих підвалах. Ось, наприклад, для моїх волонтерів у фонді я минулого року облаштувала приміщення, де вони можуть і працювати під землею, і ночувати разом з родичами, котиками і собачками. Коли восени

2022 року був обстріл, ми чотири ночі ночували там нон-стоп, не виходячи.

Є випадки, коли доводиться без води і три дні сидіти, але знову ж таки, це якщо реально обставини такі, що голову не можна підняти.

Я не адреналінщик, не люблю потрапляти в такі ситуації, але буває й так. Проте слід сказати, що наші хлопці за дев’ять років війни можуть облаштувати надзвичайно чудові й затишні умови під землею. Тому

в них багато ноу-хау. Звісно, ми не маємо на увазі хлопців прям на нулі, які вимушені лежати в засідці, або мобільні групи, як у Бахмуті, коли вони взагалі поспати не встигають, що там говорити про помитися.

З продуктами в Збройних силах проблем немає, все чудово. Тому я дуже люблю приїздити до хлопців, вони мене завжди пригощають чимось смачненьким.

Про сексизм на війні

Напевно, щось сексистське є, і не лише на фронті, а й загалом у країні. Однак у мене обмежене коло спілкування, я з цим не стикаюся. Гадаю, людям, з якими я співпрацюю, і на думку це не спадає.

Багато хто думає, що, можливо, я там волонтерю стільки років, тому що маю особистий інтерес. Ні, у мене ніхто з родини не служить, і ніколи не було амурних історій, пов’язаних з передовою. Просто я вірю в те, чим займаюся, і відчуваю, що на сьогодні можу експертно допомагати й бути корисною.

Анна Архипова

23 роки

Командирка відділення ударних FPV-дронів, позивний «Цунамі».

Долучилася до війська у квітні 2022 року.

До повномасштабної війни працювала в

маркетингу.

Про рішення піти в ЗСУ

Незадовго до повномасштабного вторгнення я закінчила університет, здобула ступінь бакалавра за спеціалізацією «логістика». Перед службою працювала в маркетингу, займалася верифікацією даних.

Як тільки почалося повномасштабне вторгнення, у мене одразу були думки піти в армію, але я дала собі час на подумать, щоб це рішення не було імпульсивним. І почала шукати варіанти, які будуть більш-менш мені підходити, щоб приносити користь і не завдавати шкоди. І 20 квітня я долучилася до війська.

Якою була моя мотивація? Я ставлю собі це запитання вже півтора року, і періодично відповідь міняється. Звичайно, злість, патріотизм, жага до перемоги. Можливо, десь хотілося собі доказати, що я можу. А ще я не мала якоїсь справи життя, мені не подобалася моя робота. І я подумала, що якщо не знаю, чим хочу займатися, то буду робити хоча б щось корисне.

Оскільки я не дуже добре розумілася на зброї та веденні бойових дій, вирішила, що мені підійде навколотилова посада. І якраз познайомилася з військовим, який шукав собі, по-цивільному скажімо, помічницю. Йому потрібна була

людина, яка буде робити звіти, запити й систематизувати певні процеси. А в мене якраз є освіта в логістиці й досвід роботи з інформацією.

Згодом мій командир почав розвивати окремий підрозділ з акцентом на аеро-, фото-, відеорозвідку. Тобто це коптери, крила, різні технічні засоби розвідки типу аероскопа, радіоелектронної розвідки абощо. І так склалося, що я почала очолювати напрям FPV дронів-камікадзе. І десь пів року з цим ми працювали, знищували ворога. Як командирка відділення я приймала задачі, отримувала й шукала цілі, дивилася лінію розмежування та організовувала різні інші процеси.

У моїй роботі знадобилися всі знання з цивільного життя: вміння швидко

розібратися в якомусь гаджеті, комунікативні навички, оскільки іноді треба відстоювати свою правду, фізична й моральна витривалість. Я колись

працювала диспетчеркою в охоронній компанії добу через три переважно, і це також непогана навичка, бо все ж таки війна, і тут немає певного графіка роботи.

Про ставлення до жінок

в армії

Якщо я почну говорити про сексизм, то ця розмова триватиме вічно.

Я щодня з цим стикаюся. Як тільки ношу форму або маю якісь атрибути типу машини. От, наприклад, зараз на навчаннях їжджу на зеленому пікапі й ходжу в цивільному одязі. І я «дружина військового», «водійка-волонтерка», «онучка генерала» — все що завгодно, але не військовослужбовиця. Ображають запитаннями: «Чого ти сюди прийшла? Щоб чоловіків розважати / око радувати / щоб чоловіка знайти?». Іноді чоловіки такі: «Та ладно, йди, ми самі справимося». І ти думаєш: «Блін, скористатися цим чи не скористатися?». З одного боку, я ж можу, мені не важко, а з іншого — оці жарти так задовбали. Може, ну дійсно, воно того варте, щоб піти зараз і відпочити. Іноді я цим навіть користуюся.

Або приходять мужики, кажуть: «Так, Аня, піди до командира, він тебе послухає, він согласиться». І ти розумієш, що треба піти, бо так буде краще для підрозділу. Хтось вважає, що жінка не може проявляти злість і матюкатися. Кожен має обов’язково сказати: «А коли ж ти будеш дітей рожать? Тобі ж, навєрноє, важко носить ту плитоноску? А як ти зброю будеш тримати? Та жінки ж не для цього створені. А ти що, водиш машину?». Жінка в армії за кермом викликає більше здивування, ніж у цивільному житті. Я кажу:

— У тебе дружина водить машину?

— Так.

— На механіці?

— Так.

— А я чого так не можу? Я ж така сама людина.

— Ну в натурі.

Тобто іноді вони поводяться як сексисти, навіть того не розуміючи, бо ніколи не думали про це або взагалі просто не думали. І прикладів дуже багато. Мені здається, я колись книгу напишу про це. Однак у мене був чудовий підрозділ і командир — зовсім не сексист. Він вимагає багато від жінок, так само як і від чоловіків, і не принижує або не дає якихось окремих задач. Із сексизмом я стикалася поза своїм підрозділом, оскільки ми маємо співпрацювати з іншими людьми. Був навіть момент, коли ми виїхали на тилову територію, підходить якийсь хлопець і щось починає до мене: «Ха, дєвочка, та-та-та». І я стою в повній амуніції, розряджаю автомат, і він такий: «Ааа!» — і пішов. Здивувався.

Я дуже категорична, конфліктна і зубата, тому мені переважно вдається відстоювати свою позицію. Іноді я просто розставляю все по фактах або по закону. Наприклад, дівчинці не пасує палити? Я кажу: «Законом України не заборонено, мені є 18 років». Або «Чому ти в армію прийшла?». Коли ти вже рік всім це розповідаєш, то просто кажеш: «Законом України це не заборонено». І все.

Однак я не відчуваю себе рівною в чоловічому колективі. Іноді мені стає сумно, що в мене недостатньо фізичної сили, витривалості. Що я залежна від дня циклу. І дуже приємно, коли чоловіки розуміють, що це ніяк не впливає на мої посадові обов’язки, та з повагою до цього ставляться. Але переважна більшість відповідає: «Так нащо ти сюди прийшла?».

Я вважаю, що як для війни у нас чудові умови. Ми не живемо

на лінії зіткнення, оскільки в нас дуже багато обладнання, яке треба заряджати. Бажано, щоб була електроенергія. Звичайно, іноді ми користуємося генераторами. Але паливо — це гроші, і його не дають багато.

Коли ти тільки заїжджаєш у сектор, то в перший час буває досить важко одразу знайти собі більш-менш комфортне житло.

Тому спиш іноді в машині, на вулиці, в підвалі. Ми шукаємо хати: перша лінія, переважно друга, іноді навіть третя, залежно від напрямку, тому що на деяких напрямках 100 метрів значать одне, а на деяких — зовсім інше. Хати бувають зовсім різні, яку знайдеш. Це може бути і якийсь сарай. Пам’ятаю, як із самого початку ми спали в дірявій пожарці під Ізюмом. Це був просто каремат на підлозі, спальник, було дуже холодно.

Бувають різні ситуації, але люди до всього пристосовуються й потрохи обростають майном, якщо є така можливість.

Звичайно, вона є не в усіх. Бачила сама, що хтось живе з одним баулом, а хтось возить цілий бус речей. Останнім часом ми спали на розкладушках, у спальниках. Не завжди є можливість

облаштувати побут так, щоб було прям суперкомфортно, але з часом це можна реалізувати.

Іноді щастить на якісь більш-менш умови, де навіть може бути вода, електроенергія, яку не треба кидати від стовпа. Нещодавно на Донбасі ми навіть купили бойлер і пральну машину, було зовсім чудово. Ну як чудово — звичайно, не якісь лакшері умови, але досить комфортні. І навіть була електроенергія. Останнім часом умови були непогані, навіть гріх жалітися.

Наявність особистого простору дуже залежить від того, як складається ситуація. Бувало таке, що можна знайти собі якусь маленьку кімнату і жити там окремо. А бувало, що живемо на величезній площі від 100 квадратних метрів на підлозі з усіма, і вночі хтось тебе обнімає, а ти відповідаєш: «Відстань від мене». І таке теж було.

Щодо побуту найважче — дуже довго не митися. Чешеться все, і моральний стан стає дуже пригнічений. Вологі серветки — моє все. Навіть, буває, кажу дівчатам: «Так, пішли приймать душ серветками». Пам’ятаю, як заїжджали на позиції піхоти і мужики казали: «Відмічаємо 70-й день

без душу». І тут ти розумієш, що в тебе в житті все добре.

Щодо жіночої гігієни в період менструації — для мене це

переважно прокладки, оскільки їх найпростіше замінити.

Якщо на вулиці більш-менш тепло (більш-менш для

мене — це десь із квітня по жовтень), можна нагріти воду. Я називаю це тактичним підмиванням. Тобто зони, які частіше потребують гігієни, ніж, наприклад, спина.

Дівчатам, які тільки долучилися до війська, радила б запастися вологими серветками, бажано дитячими. І не соромитися перед іншими чоловіками зазначати свої

потреби, говорити про менструацію, щоб вони розуміли — все ж таки бувають різні ситуації. Можна сказати: «Я зараз піду проводити якісь гігієнічні процедури за куточок, постійте, щоб ніхто не заходив». Бо іноді переживаєш, що в тебе немає простору для цього. Треба його створити. Мені спочатку було трохи соромно, якось ніяково. Це зараз мене оточує досить багато жінок, з якими я разом можу це зробити, а от місяці чотири я жінок бачила рідко.

У мене дуже багато білизни і шкарпеток, я навіть не можу порахувати скільки, вони займають досить багато місця в баулі. Є великий пакетик із чистим, великий пакетик з брудним. По можливості все перу, висушую — і наново. Якщо немає можливості, то просто викидаю і замовляю нове. Іноді простіше поїхати кудись на Нову пошту, забрати нове і старе викинути, ніж прати. Були і такі ситуації. На щастя, у мене немає ніяких особливостей у харчуванні. Їм усе підряд і все, що люблю. Якщо є забезпечення, то дають якісь продукти: каші, яйця, трохи м’яса, овочі бували, напевно, не впевнена, що згадаю. На Бахмутському напрямку була можливість заїхати в супермаркет. Все ж таки Донбас звик до війни давно, і люди там пристосувалися, вони в цьому живуть. Ціни, звісно, трохи ломили, іноді не трохи, але можливість була. У мене є бейбі-мультиварка та плитка. Якщо немає електроенергії, то газовий балон з горілкою. Дуже часто, на щастя, нам передавали сухпайки: іноземні, досить непогані українські. Їх зручно брати із собою на виїзди.

Також працювали заправки, на яких ми могли харчуватися. Звичайно, це вже ближче до тилу або навіть у тилу. Наприклад, на Ізюмському напрямку такої можливості не було. Там не було ніяких натяків на цивілізацію, може, якийсь там сільський магазин — це все. На Донбасі з цим було простіше і масштабніше, бо, знову ж таки, люди звикли до війни. Я думаю, що в цьому причина. Там і ресторани працювали, якісь столовки, і магазини, і навіть можна було сходити на епіляцію. Так, за півтора року на війні я майже кожен місяць могла собі знайти можливість сходити на епіляцію. Командир мене

Про звʼязок із цивільним світом

Фізично мені легко підтримувати цей зв’язок. Хтось каже: «Ти так багато твітів викладаєш». Я відповідаю: «Ок, у мене Starlink в окопі, і що?». Я сиджу, слухаю прильоти, бо не можу вилізти з бліндажа, що мені робити? Не писати, щоб страждати? Ні. Мамі напишу, викладу щось у твіттер, почитаю щось, відео в тіктоці подивлюсь.

Емоційно — з декількома подружками я вже перестала спілкуватися просто тому, що не хочу знецінювати їхні проблеми, а серйозно сприймати я їх не можу. Тож мені простіше з ними не спілкуватися. Батьки мене підтримують цілком і повністю. Вони в мене чудові. З деякими родичами не хочу спілкуватися, мені неприємно. Просто я побувала в ситуаціях,

коли ти розумієш, що життя — воно не просто одне, воно останнє. І витрачати його на емоції, які мені не подобаються, і на спілкування, яке мені не потрібно, я більше не хочу.

Коли потрапляю в тилові міста, мені здається, що іноді я їм у закладах як востаннє. Просто вже не хочу, не лізе, але треба поїсти. Мразюю — так ми

це називаємо. Я нормально ставлюся до людей, які живуть життя далі, але які знаходять час для того, щоб усе ж таки брати участь у процесах війни: волонтерство, підтримка або благодійність, зокрема для дітей-сиріт, біженців, поранених, яким треба допомога. Війна — це надовго. І я вважаю, ми ще не зазнали навіть половини проблем.

Ніколєтта Стоянова

20 років

Військова кореспондентка, фіксерка, продюсерка.

До і на початку вторгнення працювала

фотокореспонденткою на «Суспільне Одеса».

Про те, як почала знімати війну

В мене в сім`ї така «солянка» вийшла, що одна бабуся з Харкова, інша з Донеччини — з Макіївки, дідусі — один болгарин, а інший одесит. Я народилася в Бессарабії. Моя бабуся з Макіївки була донькою шахтаряфотографа. Все моє дитинство ми їздили в Донецьку область, в сам Донецьк і Макіївку, в Луганськ. Донеччина була місцем моїх найкращих спогадів з дитинства. Моя бабуся теж фотографувала. Я виросла з тим, що у бабусі постійно була мильниця Kodak. Коли почалася війна в чотирнадцятому році, влітку мені сказали: «Ми не можемо їхати на Донеччину». І мені почали пояснювати, що відбувається. А мені 12 років. І це такий момент, коли ти ще наче дитина, а наче в тобі зароджується свідомість. І ось тоді почала з’являтися свідомість того, що на місці найкращих спогадів дитинства

почалася війна.

Років у 16, коли я почала свідомо займатися фотографією, я зрозуміла, що

хочу в журналістику. Через два роки вступила на факультет журналістики і відчула, що хочу рухатися в цьому напрямку, стати саме військкором. Якось це просто було в мені, це все росло в мені, зі мною. І, мабуть, кожна поїздка туди, на Донеччину, на лінію фронту, — це бажання вкласти щось, щоб повернутися колись туди, до місць найкращих спогадів. Тому що це як щось відірване, щось втрачене, що ти наче й можеш повернути, але за дуже велику ціну. Сумно деколи, але продовжуєш працювати і розумієш, що якщо воно в тобі, якщо в тебе є свої такі мотиви та стимул, то чому б не продовжувати.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я працювала фотокореспонденткою на «Суспільне Одеса». Це була здебільшого

робота в Одеській області, мені потрібно було їздити на «прильоти». Ти постійно їздиш, розумієш, що там тебе буде очікувати. Але коли я захотіла

долучитися до групи, що їздить на Миколаївщину, Херсонщину, редакторка сказала, що мені потрібно просити письмовий дозвіл від батьків. На той момент мені було вже 19 років. Я зрозуміла, що далі нам не по дорозі.

Врешті я випадково знайшла роботу фіксеркою і так почала їздити на фронт — як фіксерка та продюсерка з іноземними журналістами.

Ті люди, які наймали мене, дозволяли мені паралельно робити фотографії. Я знаю, що деякі стикаються з тим, що не дозволяють фіксерам і продюсерам

ще й знімати паралельно. Але мені в цьому сенсі щастило з людьми, з якими працювала. Якось спитали: «Слухай, а що ти там назнімала?». Вони дивляться мої фотографії, кажуть: «Прикольно. Давай ми тобі там ще доплатимо і будемо брати в наші медіа». Так я почала з ними вже їздити і як продюсерка, і як фотографка. Як зараз пам’ятаю, вперше саме як військкор я поїхала на Схід 1 грудня 2022-го. Ми тоді поїхали якраз на «нуль».

Потім бачиш свої фотографії десь. Товариші-італійці надсилають мені щось і питають: «Це твої фотки?». Кажу: «Так». Кажуть: «Ого». Або потім раз — і тобі хтось кидає вже скрін з New York Times, і там є теж твої фотографії. Так якось починаєш трошки рости. Зараз почала співпрацювати із Donbas Frontliner, вони кажуть: «Фіксерство — це круто, але це трошки тупік. Давай до нас, фотокореспонденткою будеш».

Тепер я вже сама можу організовувати собі роботу. Ось як зараз з Donbas Frontliner, тобі кажуть: «Шукай тему, їдь. Даємо тобі дизель, машину, компанію. Їдьте, робіть, що хочете, знімайте». І ти думаєш: «Блін, класно», тому що вже навчився це робити.

Про сексизм та гендерні

стереотипи на війні

Якось я частіше стикалася з віковою дискримінацією, ніж із гендерною.

Оце тоді, коли казали у батьків брати дозвіл.

Коли після цього я шукала роботу в інших медіа, то теж було таке, що мені казали про брак досвіду і про те, що нібито «хлопці будуть думати

не про те, як воювати, а про те, як зберегти моє життя» через те, що я дівчинка.

Авжеж, коли ти приїздиш до пресофіцерів, котрі зазвичай чоловіки 40+, вони такі: «Мала, що ти тут робиш?», кажу: «Ну в сенсі? Працюю. Он хлопці там теж по 20 років в окопах і нічого, працюють же». Кажуть: «Капець ти дурна». Але вони зазвичай з гумором. Якщо військові дізнаються, що ти дівчина і робиш таку роботу, вони більш так приємно дивуються, ніж негативно ставляться. Чомусь саме з боку цивільних журналістів відчуваю більше негативу. А там, на війні, світ трошки інший, більш щирий.

Маму я спочатку поставила перед фактом, що працюю як єдиний фотокореспондент на всю область від суспільного мовника і мені потрібно їздити на прильоти. І все ж таки це поступово було: спочатку Одеська область — прильоти, поранені. Потім була Херсонська область.

Потім ти вже кажеш, що їдеш на Схід. Вона просто: «Добре, ти хоча б там надсилай мені якісь повідомлення». Дуже часто немає десь зв’язку, особливо коли виїзд на позицію — не у всіх хлопців є Starlink. Або є такі моменти, коли ну зовсім не до телефона, можеш просто на п’ять годин випасти або навіть більше. Хоча вона і хвилюється, як і будь-яка мама, та вже звикла. Каже: «Де бахнуло, там і Ніка».

Про підготовку

Мій перший тренінг з роботи в умовах бойових дій був ще в жовтні 2021 року в Києві, дводенний тренінг про роботу військових журналістів. Його проводили в Інституті масової інформації. До речі, у них я взяла потім бронік, каску. Питаю: «Коли повертати?», а вони кажуть: «Коли війна закінчиться. Лишай собі. Повербанк треба?». Це ще було до блекаутів. І аптечку навіть видали.

А вже в лютому двадцять другого року я пройшла Школу фіксерів від фундації «Суспільність». І вишкіл пройшла, і курс тактичної медицини. Це була, по суті, підготовка цивільних до можливого нападу в Одесі, наскільки пам’ятаю. Зараз я розумію, що треба повторно пройти, бо важливо освіжати знання з тактичної медицини. Ніхто не знає, що може трапитися. Як часто казали при мені ДСНС і лікарі, 80% людей, котрі помирають під час ракетного удару по будинку, помирають від порізів скла і невміння надати собі першу медичну допомогу до того моменту, доки приїде швидка. Вони просто стікають кров’ю.

Про адаптацію до роботи в умовах бойових дій

Як мені казав один із журналістів, з яким я працювала: «Сміливість —

це не про те, коли в тебе відсутній фактор страху, а коли в тебе є цей внутрішній страх і ти починаєш його якось по-своєму поборювати».

Всім нам страшно. Як кажуть військові, немає жодного вдалого

штурму без якихось хоч одних обосраних чи обісцяних штанів. Тому що завжди страшно, і це нормально, в нас є біологічний фактор самозбереження. Просто намагаєшся зібратися з думками і — найголовніше — не панікувати, тому що паніка — це наш найбільший ворог. Паніка і «Гідазепам». Можна пити заспокійливі, але головне, щоб воно тебе не тормознуло в якийсь момент. Тому що потрібно бути дуже сконцентрованим. Бахмут насправді травмував сильно. Не думала, що буде настільки складно. Варто розуміти, що все ж таки фотографія життя не коштує. І якщо відчуваєш всередині себе, що вже не можеш, краще не їхати. Бо був такий випадок, що мене якось різко накрила панічна атака. Ми майже потрапили під обстріл, біля нас ліг «Град» у 20 метрах. Я не знаю, як нас всіх тоді не зачепило. Це був січень. Воно наче накопичується, ти спокійний, спокійний, але потім може боком вилізти, коли не чекаєш.

Пам’ятаю, як вперше з початку вторгнення виїхала до друзів за кордон. Для мене був шок бачити літаки в небі. Я як дика. В мене мозок бачить літак і такий: «Це ракета». Я йому: «Ні, це не ракета. Заспокойся», а мозок: «Та ні, це ракета», я йому: «Ні, це не ракета, це Європа. Тут немає ракет». Або гучний звук. Уже на автоматі шукаєш загрозу, небезпеку.

Проблема цієї неспинної роботи в тому, що немає часу на рефлексію і роздуми. Ти начебто і ростеш, і постійно щось змінюється, і ти розумієш, що ти вже зовсім інша людина. І так завжди. Дуже дивні внутрішні процеси відбуваються деколи.

Я гадаю так: є військові, є цивільні, а є люди поміж — волонтери, військкори, які постійно на оцих вагах туди-сюди. Воно трошки розхитує, в когось може бути адреналінова

залежність. От у мене є таке дурне відчуття, це не адреналін, я не знаю, як це назвати. Я приїжджаю в тил, мені спокійно, але ще три дні мені хочеться повернутися назад, тому що

здається, що я тут нічого не роблю. Бо коли ти знаходишся

там, в тебе є робота і в тебе є відчуття, що ти приносиш

більше користі. Хоча тут так само війна, так само можна

висвітлювати події, є реабілітація військових, операції, прильоти по цивільних. Просто тут менша концентрація, і люди вже адаптувалися. Навіть у Краматорську люди

адаптувалися. Пам’ятаю, 14 лютого, ми працювали з поляками, жили в Краматорську. І їздили в Авдіївку. Повертаємося о п’ятій чи шостій вечора, йдемо в піцерію, до речі, в яку прилетіло. Брудні, голодні, злі. Я кажу: «Можна, будь ласка, столик на чотирьох?». А офіціант Артур, який потім загинув, такий дивиться на нас: «Всі столики зайняті. День святого Валентина».

Про мотивацію

Мене запитував один мій військовий товариш: «Чого ти робиш цю роботу? Там якісь дівчата твого віку виїжджають за кордон, щось там роблять. В Лондон, ще кудись. Ти могла би бути зараз за кордоном, робити те, те, те». Я себе не бачу там. Мені здається, я була б там безпомічною. Або я б там себе не знайшла. Я себе знайшла тут. Якби не фотожурналістика, в мене була б постійна проблема вцілілого, постійне накручування себе.

Якщо ти можеш це робити, тобі це цікаво й важливо, чому ні? Це історії людей, це ще одна можливість бути тією людиною, яка донесе, що взагалі тут відбувається. Багато хто починає забувати. Якщо нас буде більше, ми будемо розповідати більше, більше людей буде нас розуміти. І не просто сухі факти, а саме людські історії. Тому що, мені здається, це неправильно — висвітлювати тільки трагедію якогось прильоту або трагедію одного дня. У кожної історії є свій наслідок, у кожної зруйнованої квартири є людина, котра там жила. У кожного

вбитого сьогодні є родичі, які залишаться без батька, без брата або

без сина. Про це теж треба навчитися розповідати людям і доносити.

Юлія Римаренко

34 роки

Операторка дрона, командирка відділення звʼязку

93 механізованої бригади Холодний Яр, позивний «Мала».

В армії з 2017 року, до цього десять років працювала

бухгалтеркою. Влітку 2022-го отримала важке поранення, зараз перебуває на реабілітації.

Про рішення піти в ЗСУ

В армію я пішла на початку 2017 року. Не раніше, тому що в мене в 2015 році народилася донька, і я не могла її залишити, поки вона була зовсім маленька.

Я і так вийшла з декрету, коли їй було майже півтора рочку, не досиділа до трьох. Благо, і мої батьки, і колишнього чоловіка допомагали та доглядали за дитиною, поки я була на війні.

Сама я з родини військового, прожила все життя у військовому містечку, і колишній чоловік в мене військовий, тому я постійно була дотична до армії, але не прямо. А в 2014 році, коли все почалося і стали привозити труни з хлопцями, яких ти добре знаєш, просто сидіти не було можливості.

Батьки мене не відмовляли, колишній чоловік — також, мене всі підтримували. У мене дуже бойовий характер, все життя був такий. В армії я дуже комфортно почуваюся, на своєму місці. І, мабуть, це перше місце за багато років, де я справді насолоджуюся своєю роботою. Я із задоволенням їздила на ротації, мені було це все в кайф. Ніяких перерв не робила — повноцінно більше шести років в армії.

Про адаптацію та умови в армії

Великий плюс моєї бухгалтерської професії — я дуже класно володію вордом, екселем, і це мені знадобилося у війську. Тому що насправді там дуже багато паперової роботи, яку треба виконувати. І я добре все систематизувала у своєму підрозділі: і таблички складала, і документи робила.

Уже в армії я самостійно освоїла перукарське мистецтво, купила машинку, ножиці. Стригла хлопців, бо там не дуже виходить вибратися в перукарню. Взагалі-то вийшло випадково: мій колишній командир прийшов до мене якось, ще на початку, дав машинку і сказав: «Стрижи. Якщо вийде погано, то налисо пострижеш і все». І я потрошку, потрошку тренувалась, якісь відео дивилася — і так опанувала машинку.

В мене було чотири ротації, з яких я тільки одну жила сама в кімнаті, а всі інші — з хлопцями. Я була в різних підрозділах, але всюди до мене було поважливе ставлення. Мені ніколи не робили ніяких натяків на щось непристойне. Під час першої ротації ми жили в кімнаті втрьох. У нас було двоярусне ліжко, я жила зверху, і мені хлопці зробили шторку, щоб я там могла переодягнутися, спати якось.

На другій ротації я жила вдвох із хлопцем у маленькій кімнаті. Два ліжка, маленький стіл — це вся кімната. Але ми якось знаходили вихід. До мене ніхто не заходив не постукавши, наприклад. Під час третьої ротації я жила сама. Так вийшло, що була можливість виділити мені окрему кімнату.

Під час останньої ротації я також жила вдвох із хлопцем, і, чесно, це не викликало ніяких проблем. Я розумію, що не так-то й легко знайти окреме

приміщення для дівчини. А коли я взагалі одна дівчина в підрозділі, то не хочу когось стісняти. Тобто хлопці мали би жити вчотирьох, вп’ятьох, аби я була одна в кімнаті. Це також несправедливо, я вважаю.

Щодо гігієни, то завжди є можливість знайти, де помитися. У мене були дуже хороші умови в цьому плані. На останній ротації на Волноваському напрямку

ми жили на териконі, і в нас була баня. Хлопці самі спорудили, і кожного дня ми милися без проблем.

У перші місяці повномасштабного вторгнення було «весело», але також знаходили вихід, до когось із цивільних попроситись помитися, наприклад.

Також хлопці розуміли, що мені це потрібніше, ніж їм, і домовлялися якось. Коли ми жили в підвалі під час звільнення Тростянця Сумської області, я гріла собі літрову кружку води просто на газовій грілці, полторашку, змішуєш холодну та гарячу воду, і банально помити голову чи просто вмитися цього вистачало. Ну і серветки в допомогу, це взагалі рятувало дуже сильно. Сон — це теж цікава річ в армії. Під час ротацій було так: у мене була зміна вісім через двадцять чотири, тобто вісім годин я сиджу, двадцять чотири відпочиваю. І коли можу, тоді сплю. У перші місяці повномасштабного вторгнення, то взагалі й у машинах, і незрозуміло де: де притулився — там і поспав. Але ж ми всі розуміємо, що це війна. Ніхто не каже, що тобі виділять постіль з гарною подушкою й ти будеш там відпочивати. Ми працюємо на те, щоби моя дитина могла добре спати вдома, щоб моя мама добре почувалася, тому там я знаходилася в тих умовах, які вже були.

Про гендерну рівність

ставлення до жінок

Якщо ти приходиш в армію й позиціонуєш себе як солдат, а не як дівчина, до тебе ніколи не будуть ставитися якось не так. Тобто якщо ти одразу приходиш і розказуєш, що я дівчинка, я не можу дрова рубати чи воду

таскати, до тебе так і будуть ставитись. А якщо ти нарівні з усіма працюєш і робиш ту саму роботу, що й хлопці, тобі допоможуть. Але не буде ставлення як до легковажної особи.

На початку, коли ще прийшла в учебку, то була велика проблема з формою. Мені тоді пощастило, що мені видали берці хоча б мого розміру, бо куртку

вперше мені видали 55-го розміру, при тому що у мене був 44-й. Рукава куртки не показували навіть пальців. Довелося вдома віддати її перешивати. Потім я вже не отримувала собі форму, а сама купувала тих розмірів, в яких мені зручно. Те саме стосується і берців, плитоноски тощо. На момент, коли почалося повномасштабне вторгнення, в мене все екіпірування було виключно моє особисте: рюкзаки, декілька пар берців, наколінники, налокітники, каски, баули. Дійсно, в цьому плані було взагалі не зручно. Починала як зв’язківець, потім була піхотинцем, командиром відділення, навіть якийсь період часу — головним сержантом роти. Для дівчини це взагалі нетипово, багато хто дивувався, бо це бойова підготовка в першу чергу. Але мені подобалося, хлопці дуже лояльно до цього ставилися. Неважливо, дівчина ти чи хлопець, головне — добре виконувати свою роботу. Останнє, чим я займалась: була оператором БПЛА. Ще наприкінці 2021 року за власним бажанням опанувала цю спеціальність.

Єдиний випадок гендерного упередження був, коли мене зняли з посади головного сержанта роти, тому що зверху на мого керівника надавили і сказали: як так, дівчина керує хлопцями. Хоча мої хлопці при цьому були не проти. Я не скажу, що мене це дуже зачепило, бо відношення мого підрозділу до мене було зовсім інакше.

І раз була така ситуація, коли я була командиром відділення зв’язківців: прийшов хлопець, мене представили йому, і він стоїть такий: «Господи, комусь сказав би, що в армії мною буде жінка командувати, засміяли б». Але потім він казав, що в нього найкращий командир. Це все, взагалі більше ніколи не відчувала утисків через те, що я жінка.

Негласного розподілу побутових справ на чоловічі та жіночі у нас теж не було. Я дуже добре готую, справді люблю цю справу, але в мене було багато

інших задач і мені не вистачало часу. Якщо з’являвся час або був настрій і бажання, то могла хлопцям млинців насмажити або салат якийсь зробити. А так у нас були визначені люди, які їсти готували, і це ніяк не залежало від статі.

Щодо ставлення цивільних — єдиний раз я стикнулася з негативом. У мене УБД (статус Учасника бойових дій — прим. ред.) з 2018 року, але я його ніколи не використовую, бо не бачу в тому сенсу. Десять гривень за маршрутку я можу заплатити. Але якось я їхала до Дніпра і не мала готівки в кармані. І думаю, в мене ж УБД, я просто покажу і проїду, а там вже гроші зніму, назад буду їхати нормально. Я заходжу в транспорт, показую УБД, і водій на мене дивиться і каже: «А ти шо там робила?». Я кажу: «Сиділа, чекала, доки ти приїдеш. Тебе не було. Прийшлось довше сидіти». Він так: «Ммм, окей, проходь». Це було ще в 2019 чи в 2020 році. До дівчат у формі частіше ставляться із захопленням, я б так сказала. Тому я ніколи не стикалася з проблемами. Розумію, що то тільки зі мною так, в інших, можливо, було інакше.

Про поранення та почуття гумору

2 червня 2022 року я отримала важке поранення. В мене було

зламано дві ноги, відсутня п’ятка і таранна кістка. Я перенесла

11 операцій за цей рік. Наразі проходжу реабілітацію, бо права

нога в мене зажила, а ліва — ні. Мала бути ампутація, але

знайшовся лікар, єдиний в Україні, який погодився її зберегти.

Мені поставили титановий штифт, завдяки якому я ходжу. Тож потрошку відновлююсь.

Розумію, що в мене ніколи вже не буде такого фізичного стану, як раніше. Нога стала трішки коротша і навантаження зараз інакші, бо нема п’ятки й нема за рахунок чого ходити. А так в цілому я жива, без контузії, і це вже багато важить.

Як на мене, в армії знаходяться лише два типи людей: з почуттям гумору або психи. Я поки відношу себе до перших, тому в мене все супроводжується жартами. Навіть до важких моментів та поранення я ставлюся з гумором. Зараз можу шуткувати свої приколи про п’ятку, якої немає. З реабілітологом спілкуємось, він такий:

— Постав ногу на п’ятку.

— Нема, нема на що ставити.

І сміємося з цього. Бо інакше це все дуже впливає на психіку.

В мене п’ятки нема, а берці цілі. Я їх зберегла. Це відбулося

під Ізюмом, коли Ізюм ще був під окупацією. Ми знаходилися

поблизу міста Барвінкове. Достатньо велике село, таке містечко

навіть. Ми їхали з позиції в село і підірвалися на міні. Не просто підірвалися, в нас машина горіла, мене діставав водій через розбите скло, телефон теж згорів, радіостанції в нас не було.

Я цього не пам’ятаю, але водій мені потім розказував, що коли мене дістав, то стояв, дивився на мене, а я йому така: «Що ти стоїш, дивишся, давай турнікети накладай». Мене класно готували по тактичній медицині, я дуже вдячна своєму інструктору. Вважаю, що кожного треба натаскувати на такі моменти. Він каже: «Я зразу так розчохлився і почав тобі накручувати ці турнікети. Накручую, а ти кричиш: “Давай ще сильніше, бо я не хочу стекти кров’ю”».

Він пішов десь за кілометр по допомогу, а мене лишив. Пам’ятаю, як сиділа вздовж дороги й чекала. 2 червня, сонце шмале, я сиджу, повний рот піску, і думаю: в мене так нога висить, мабуть, ампутують. Мій водій добіг до хлопців, вони викликали евак нам назустріч, самі виїхали на машині. Мене дуже швидко довезли до шпиталю. І я одразу питаю: а ноги будуть на місці? Лікар каже, що ми з тобою ще станцюємо.

Коли тебе привозять до шпиталю, то зрізають весь одяг. А я кричу: «Господі, взуття стоє майже шість тисяч, не ріжте берці». І щоб ви розуміли, коли мене через 15-20 хвилин

перевантажували, щоби везти у великий шпиталь, лікар вибіг, виніс мої берці й каже: «Ви бачите, я врятував ваші берці». І ці

берці зараз у мене вдома.

А потім мені розказував мій водій, який опинився в тому ж

шпиталі: «Я забігаю в шпиталь, бігаю, шукаю тебе, бо тебе довезли переді мною. Питаю: тут дівчину привезли. І тут чую десь там крик: “Я не дівчина, я військовослужбовець!”». Це я все теж не пам’ятаю, бо тоді вже накачали великою кількістю обезболів. Але такі смішні моменти, вони завжди були, навіть під час поранення.

Ірина Рибакова

39 років

Пресофіцерка 93 механізованої бригади «Холодний Яр» ЗСУ. Позивний «Риба». До лав Збройних сил долучилася в 2017 році, відтоді допомагає організовувати роботу журналістів на передовій та займається соціальними мережами.

Про рішення піти в армію

Я закінчила факультет журналістики. Близько десяти років

працювала у цивільній журналістиці, в основному це були газети

і друковані видання. Два з половиною роки була менеджеркою

з комунікацій у «Трансперенсі Інтернешнл Україна», в тому

числі рік — у Незалежному антикорупційному комітеті з питань

оборони, який заснувала ця організація.

Чесно кажучи, 2014 рік пройшов повз мене в плані війни, я не

сильно прям заглиблювалася. Читала новини, в мене два дядьки

служили в армії на офіцерських посадах, пізніше один з них

навіть виходив з Дебальцевого з оточення. Я переживала, але

ніяких спроб допомагати війську не було. А потім пішла в Києві на смолоскипну ходу 1 січня 2015-го і побачила, що багато моїх друзів і знайомих прийшли туди в формі. Тоді я зрозуміла, що

дуже важливі події в моїй країні проходять повз мене, що я маю долучитися. І тоді вже почала шукати, що я можу зробити.

Так потрапила до добробату «Карпатська Січ», з яким виїжджали на передову, на Піски. І згодом не змогла припинити їздити, спілкуватися з добровольцями. Я довго думала і в 2015 році не наважилася піти в армію. Це означало повністю змінити життя. Тим більше мені запропонували посаду в «Трансперенсі». Але коли у 2017 році назріло питання зміни роботи, то я вирішила, що мене більше нічого не цікавить, крім війни. Все одно я всі відпустки їздила до друзів на фронт.

Наприкінці 2017 року я підписала контракт з 93 бригадою

«Холодний Яр», вона тоді була просто 93 механізована бригада.

Спочатку без офіцерської посади, а через п’ять років служби

присвоїли первинне офіцерське звання. І от я вже рік офіційно на посаді пресофіцера.

Напередодні повномасштабного вторгнення ми висунулися в район

Охтирки Сумської області та на Харківщину. І я думала, що зараз ми станемо десь на кордонах, викопаємо окопи, і хлопці два місяці там поживуть. Може, буде кілька перестрілок, а потім відведуть назад. Повномасштабна війна мені здавалася нереальною.

Нас дуже довго змушували до перемир’я, розводили війська, забороняли відкривати вогонь — часто ми не могли дати відповідь після того, як окупанти стріляли по нас. Тому це було великим

полегшенням, коли після 24 лютого воїни нарешті були вільні

застосовувати всі види озброєння, і вони просто клали російські

колони. Мертві росіяни валялися уздовж доріг, декого брали у полон, інші кидали техніку й втікали. Вони тероризували місцеве населення, забираючи у людей автомобілі, грабували, мародерили, їхали назад на кордон. Отаке було в перші дні.

Я рада, що на момент початку повномасштабного вторгнення

вже була у бойовій бригаді, знала свою роль і місце й одразу ж

включилася в роботу.

Про гендерну рівність і сексизм

Коли я долучилася до добробату, там вже воювала гранатометницею

моя близька подруга Лєра Бурлакова. Я переважну більшість часу все ж таки була на базі з виїздами на передову. А вона була постійно на

передовій, тільки помитися, постригтися виїжджала з Пісків. Чесно кажучи, в добробатах взагалі питання гендеру не стояло. Там було дуже багато дівчат, які жили прям на передовій. І в батальйоні ОУН, який стояв поруч з нами, так само. «Госпітальєри» заснувала Яна Зінкевич, молода, на той момент 19-річна, дівчина. Хто, як кажуть, більше впрягався у цю війну, той і мав більше поваги.

На першій ротації у нас були окремі жіночі шикування. Тобто пресслужба мала б шикуватися з управлінням, але її жіноча частина

шикувалася окремо. Потім змінилося керівництво, і я отримала

можливість бути на нарадах, загальних шикуваннях управління. Через сумлінну роботу з’явилися і повага, і відповідне ставлення.

Крім того, мені було важливо, щоб пресслужба не підпорядковувалася нікому, крім командира.

Вже в ЗСУ постало питання умов. Тобто за правилами командир

має забезпечити жінкам окреме житло і санвузол. І якщо у штабах

це можна організувати, то на передовій не до того. І тому деякі

командири просто не беруть жінок, щоб уникнути зайвих питань

і клопоту. Та й у місцях відведення постають побутові питання, які командирам треба організовувати додатково. Традиційно

вважається, що з чоловіками простіше. Так колись на полігонах вирішували питання туалетів: виривали ями, кинули дві планки через них, так звані «лижі» — і все, готово. А для жінок, мовляв, треба будувати нормально. Втім, я вважаю, що гідних умов, приватності, гігієни достойні всі люди, незалежно від статі.

У мене чоловічий колектив, але я найдосвідченіша. У бригаді я вже більше п’яти років, мене більш-менш всі знають, і ніхто в роботі

не обмежує. Якщо піхота каже, що ми вас не пускаємо зараз на позиції з журналістами, то це не тому, що я жінка. Значить, це об’єктивно небезпечно, навіть якщо замість мене стояли б два кремезних чоловіки. Ми з журналістами всю Бахмутську кампанію

відпрацювали, і часто нам вдавалося потрапляти на рівень рот і груп вогневої підтримки.

Під час повномасштабного вторгнення відкрилося, як на мене, більше можливостей для жінок. Звичайно, не у всіх підрозділах.

Є більш women friendly, є менш. Але в цілому професіоналів зараз

не вистачає. І якщо жінка себе проявляє більш-менш адекватно, виконує свої обов’язки сумлінно, вона напевне реалізується в армії.

Про побут в армії

У мене в службі зазвичай такий розподіл побутових справ: хто сьогодні на виїзді, той побутом не займається. Хто вдома, той на господарстві: прибирає, готує, стежить за порядком. Неважливо, чоловік це чи жінка. Якщо людина була цілий день на стресовому

виїзді, під обстрілами, приїжджає втомлена, вона не має братися за віник і натирати раковину. Щодо мене, то я взагалі погано готую, можу зробити хіба що щось просте. При цьому наш водій — у душі кухар, і найчастіше готує він. Тому ми сміємося, що у нас у службі квітне «зворотний сексизм».

Побут на передовій сильно залежить від інтенсивності бойових дій. Наприклад, до повномасштабного вторгнення моїй подрузібойовому медику хлопці допомогли побудувати на «нулі» окремий бліндаж. Волонтери допомогли з освітленням від сонячних батарей, ковроліном, яким обшили стіни і стелю. Знайомий художник навіть подарував ікону. Бліндаж виглядав як кабінет. Дуже зручний і затишний.

Щодо гігієни, то хлопці за ротацію на передовій розбудовували під землею шикарні бані, душові. Як правило, побутові умови залежали від командирів. Зараз же такі інтенсивні бойові дії, що ні про які вигоди на передовій не йдеться. Тому душ бійці мають, коли відстоять свій час на передовій і зміняться.

Звичайно, пресофіцерам, які заїжджають на день з журналістами й одразу виїжджають, в цьому плані набагато легше.

Зараз така важка війна, що питання гігієни в зоні бойових дій можуть виникати не тільки у військових, а й у місцевих мешканців, зокрема й дітей. Наприклад, у Часовому Яру центрального водопостачання вже давно немає, воду привозять гуманітарні організації чи волонтери у баклагах. І це питна вода, а зі звичайною технічною взагалі важко. У Бахмуті, коли окупанти обстрілювали ракетами дороги, із труб текла вода, місцеві лазили у ті вирви з відрами і так набирали.

З харчуванням зараз в армії проблем немає. Тому воїни часто навіть діляться їжею з місцевими. Але може бути

важка логістика. Наприклад, у Бахмуті небезпечно було заїжджати і виїжджати, машини на під’їзді до міста обстрілювалися, тому з доставкою провізії та БК було важко.

Що стосується форми, то у мене з моїм високим зростом

проблем з підбором розмірів особливо не виникало. Утім, рада була отримати жіночу форму від ініціативи Arm

Women Now. Вона дуже добре сидить, але брюки все ж

закороткі — навіть не повірили, що у мене справді такий високий зріст.

Про життя в прифронтових містах

Ми живемо напівцивільним життям у прифронтовому місті. Тут життя вирує. Половина мешканців навколо — військові. Місцеві

бізнеси зорієнтувалися, що солдатам хочеться смаколиків, купувати

тактичний одяг, лагодити автівки. Тож повідкривали для них багато

закладів, магазинів, військторгів, СТО, шиномонтажок. Але і ціни у прифронтових містах набагато вищі, ніж навіть у Києві. Підприємці порахували зарплати військових і роблять для них великі націнки.

Загалом такі міста — це перехідна ланка між передовою та умовно мирними містами.

Містечка на Бахмутському напрямку зазвичай дуже сильно обстрілюються. Безпека тут дуже умовна — танки і міномети не долітають, але летять ракети і касетні боєприпаси. Якось над сусіднім будинком збили ракету, я аж спалах у вікні побачила. Звук був такий, ніби наш дім обвалився. Уламки зіпсували дах, фасад, під’їзди, вікна повипадали, у нашому будинку також порозбивалося скло. Людей поранило, але, на щастя, всі живі. Так що розслабитися і почуватися

у повній безпеці у прифронтових містечках важко.

У рідний Київ від початку повномасштабного вторгнення потрапляла

кілька разів дуже ненадовго: по дорозі у відрядження. Столиця

все ж трохи спокійніша. Її хоч і намагаються обстрілювати, але там

встигає спрацьовувати ППО. І я радію, коли можна день-два пожити звичайним цивільним життям з усіма кафе, метро і кінотеатрами.

Анна

позивний

Re-framing My Body-2:

THE WAR EDITION

Кураторки, менеджерки проєкту

Підготовка та проведення інтерв’ю

Транскрибування

Редагування

Катерина Радченко, Сибріг Доктер

Валерія Наседкіна, Анастасія Бойченко

Дар’я Родідял

Валерія Наседкіна, Анастасія Бойченко, Валерія Шевченко

Верстка та дизайн

Переклад

Ольга Зарко

Ганна Лелів

Жодна частина чи повна версія цього видання не може бути використана, скопійована чи передрукована без дозволу організаторів.

Усі фотографії з приватних архівів героїнь.

З усіх питань пишіть на

reframingmybody@gmail.com