Буклет до виставки Це не музей - це завод

ЦЕ НЕ МУЗЕЙ — ЦЕ ЗАВОД

Коли потрапляєш на завод, відразу впадає в око тріумфальна міць, жар, гамір, хитросплетіння металу, сувора дисципліна, оптимізуючий виробничий розподіл. Складно до кінця повірити, що все це є продуктом людської уяви та прогресивного мріяння. І так само вправно як доменна піч плавить метал, завод поглинає тих, хто на ньому працює. Удар машини дорівнює людському зусиллю, що вимірюється «трудогодинами»

і

відсутністю

травм

на

виробництві.

Інтенсивний

режим вимагає увічнення та доказу того, що всі зусилля не марні, а все найкраще — попереду. Так виникає потреба в місці з іншим ритмом, місці, що дбайливо зберігає — музеї. Усі елементи музею, так само, як і завод, підпорядковуються певній ієрархії, однак продукт на виході інший — це знання, враження, почуття гідності та причетності до великої справи.

Розуміючи стратегічну важливість вивчення історії заводів і фабрик як основ нового ладу, радянська влада конструювала нові структури трактування минулого, адже, як писав Максим Горький у своїй статті «Історія фабрик і заводів»: «Щоб правильно оцінити сьогодення, необхідно знати минуле». Однак відстороненого погляду на ці стратегічні об’єкти було недостатньо — важливо було створити відчуття співпричетності. Відтак, робітників залучили до написання історії та збору свідчень про власне життя і працю. У цьому ключі, форма Народного музею стала певною конвенцією між двома структурами: заводом і державним ідеологічним порядком. Згідно положення «Про народні музеї», вони покликані провадити «збирання, зберігання, вивчення і експонування пам’яток матеріальної та духовної культури радянського народу, а також пам’ятників природничої історії». Незважаючи на свою декларовану «народність», музей був підвідомчим до іншого, профільного музею, що мав консультувати та слідкувати за своїм підлеглим. У той же час, музей, фактично, ставав ще одним цехом заводу, що виробляє знання, «правильні» сенси та виховує почуття гідності та поваги до свого місця праці. Дніпровський металургійний завод є одним із найбільших підприємств Дніпра та зіграв важливу роль в історії міста. Народний музей Куратор

історії цього заводу втілив собою конвенційний принцип ідеологічного, повчально-героїчного наративу та ієрархічності заводу. Експозиція музею — упорядкована, послідовна розповідь про історію заводу, що включає велику кількість портретів співробітників_ць і їхні особисті речі. Вони є беззаперечними доказами сили прогресу, важливості кропіткої праці та винагороди за неї. Сам музей, попри численні переекспонування й адаптацію під сучасний історичний контекст, виглядає застиглим у часі. Його майбутнє непевне, а минуле — в и д а є ть с я б і л ь ш з р о зум і л и м і спокусливим. Цей завмерлий стан проявляє розриви і пустоти, що мимоволі змушують замислитися над тим, що приховано від глядача. Що у цьому просторі завжди буде недопустимим?

Перегляд «Перебування його Імператорської Величності Государя Імператора на Олександрівському ПівденноРосійському заводі Брянського товариства в Катеринославі» Анна Щербина інсталяція, акварельні малюнки

Наташа Чичасова: Розкажи про свої перші враження / реакція на історію музею / заводу на дистанції? Що тебе вразило, здивувало або викликало незгоду? Як змінилося твоє сприйняття місця після безпосереднього перебування в ньому? Анна Щербина: Про Народний музей історії Дніпровського металургійного заводу, як і про сам завод, до приїзду в Дніпро мені було відомо небагато. З попереднього «сканування» інформації, я дізналася, що завод, з яким пов'язана наша виставка, за останні 10 років як мінімум тричі змінював свою назву. Один цей факт уже свідчить про бурхливу історію місця. Було цікаво, як саме музей виконує своє завдання щодо репрезентації історії заводу, і в який спосіб «народність» знаходить своє відображення в побудові експозиції. У цілому, після безпосередньої зустрічі з місцем, я відчула, що музей не дає своєю організацією зрозуміти, що він народний (порівнюючи його, наприклад, з Народним музеєм історії села Летави, який відрізняється своєю наївною внутрішньою організацією). Виставка в Народному музеї історії ДМЗ побудована за каноном радянського експозиційного дизайну попри те, що її остання версія була створена у 1998 році, і постійно доповнювалась. У той же час, мені було складно побачити в експозиції ідеологічний принцип. Усі періоди історії заводу представлені з однаковою гордістю. Схоже, що критичний погляд пропонується сформувати глядачам самотужки. Н.Ч. Який об'єкт привернув твою увагу і як ти вибудовувала своє подальше взаємовідношення з ним? А.Щ. Під час перебування в музеї, я намагалася зосередитись на об’єктах, але увага мимоволі слідкувала за розповіддю

екскурсоводки. В одному з перших залів вона розповіла історію про відвідування заводу останнім російським імператором Миколою ІІ. Під час цього візиту, на честь імператора робітники провели святкову плавку. Пізніше я прочитала про цей епізод в газеті Киянин 1: «Государь Императоръ прошелъ сначала въ доменный цехъ, гдѣ въ присутствіи Его Величества изъ доменныхъ печей выплавлялся чугунъ по заготовленнымъ формамъ. Одна изъ формъ составила начальные слова гимна «Боже, Царя храни». Я вирішила побудувати свою роботу довкола цього випадку. Об'єкт, пов'язаний з цією подією, знайшовся не відразу. Він був віднайдений у фонді музею, а не в головній експозиції. Ним стала книга, яка є уособленням пафосу зустрічі імператора. «Перебування його Імператорської Величності Государя Імператора на Олександрівському Південно-Російському заводі Брянського товариства в Катеринославі» 2 — це антикварне видання накладом в 50 примірників. Воно цікаве підбіркою фотографій і описом різних частин заводу. На фотографіях часто можна побачити робітників, але на підписах до них вказуються лише назви цехів і техніки. У тексті книги мова йде про відвідання Государем різних частин заводу. Щоб проілюструвати його шлях, на початку книги був поміщений план, згідно якого йшов Його Величністі. З тексту складається враження, ніби завод, в осяяні погляду імператора, розкриває таємниці виробництва читачеві. Саму цю подію — візит імператора — цікаво розглядати в контексті історичного періоду, в якому вона відбулася. У той час Російська імперія брала участь у Першій світовій війні, і однією з головних цілей візиту Миколи ІІ в Катеринослав було зібрання коштів на військові потреби. Щоб гідно зустріти імператора, в місті проводилися серйозні приготування, було вкладено багато зусиль і коштів. У той же час в Російській імперії, і зокрема в Катеринославській губернії як одному з промислових центрів, сформувався потужний робітничий рух. Робітники Брянського заводу активно брали участь в революційних процесах, проводили мітинги і страйки. Новину про початок Першої світової війни вони зустріли вороже. У 1914 році почали проходити маніфестації з антивоєнними гаслами. Але, в день приїзду царя, атмосфера в місті була святкова — ніщо не порушило віру Миколи II в його єднання з народом. Н.Ч. Чи змінювалося твоє ставлення до обраного об'єкту-книги з часом?

А.Щ. Моє ставлення до книги змінилося, після віднайдення факту її експонування на виставці «Про війну, любові і віри ...: Перша світова війна в регіональному вимірі» (2014 рік) в Дніпропетровському національному історичному музеї ім. Яворницького. Виставка була присвячена 100-річчю початку Першої світової війни. Для цієї виставки Народний музей заводу ім. Петровського (нині Дніпровський металургійний завод) надав кілька експонатів, що мали відношення до заявленого періоду. Серед них було лікарняне ліжко, яке, ймовірно, було виготовлене на заводі, випуск газети «Придніпровський Край», і зазначена книга. Поруч із нею було розміщено фото урочистої арки, побудованої на честь візиту імператора, а також запис з альбому з текстом подяки, яку той висловив робітникам і службовцям заводу за їх «блискучу роботу на користь Вітчизни і для потреб оборони». Цікаво, що виставка відкрилася буквально через місяць після початку війни на сході України. Відомо, яку роль в цьому конфлікті зіграли імперські амбіції сучасної Росії. Валентина Лазбенік, завідуюча відділом наукових досліджень і експозицій історії України XIV - початку XX століття, відзначає: «Єдине, чого нам не вдалось зробити — це акцентувати на тому, що в той час Україна вперше спробувала об'єднати свої землі і боролася за незалежність. На жаль, ми не маємо оригінальних матеріалів на цю тему, але про це не можна не говорити». Слова Валентини привели мене до роздумів над тим, про що можуть свідчити такі обмеження і яким чином вони проявляються (чи ні) в музейній експозиції. У свою чергу, це сформувало ще низку питань — про що може говорити глядачеві об’єкт, що фактично є для нього недоступним? Чи може це впливати на його інтерпретацію? Чи робить це його більш беззахисним та чи відкриває це можливість для різних маніпуляцій та інтерпретацій? Н.Ч. Як прийшло рішення з медіумом? А.Щ. Я вирішила використати зазначену книгу для своєї роботи як редімейд, що для моєї практики не є характерним. Це був певний виклик для мене. Але простий жест перенесення об'єкту з музею в галерею в цьому випадку здався мені недостатнім. Під час підготовки виставки, завод, якому належить Народний музей історії ДМЗ, відмовив нам у наданні експонатів, що змусило мене переглянути роботу. Я стала думати, як прояви-

ти власне ставлення до цього об'єкту. У підсумку, логічним стало звернення до методу роботи з книгами, який вже вкорінився в моїй практиці. Він будується на повторенні зображень того, що бачу в книзі. Однак, умови в цій роботі диктують формування підміни. Це зумовлено тим, що, по-перше, саму книгу я так і змогла побачити на власні очі (тільки вдалося вивчити її у відсканованому вигляді). По-друге, я вирішила трансформувати ілюстрації з книги, і, таким чином, звернути увагу на ті факти, які свідомо випущені з книжкової та музейної історії про візит імператора. Я ввожу в це поле випадки порушення техніки безпеки на виробництві, поліцейське насилля, мітинги робітників — те,що ЙОГО ІМПЕРАТОРСЬКА ВЕЛИЧНІСТЬ ГОСУДАР ІМПЕРАТОР дозволив собі ігнорувати. У вітрині, поруч з відсутньою книгою, розміщено фото альбому з експозиції виставки, присвяченої Першій світовій війні, і підпис до нього з офіційною Facebook сторінки музею. Таким чином, об'єкт мого інтересу так і залишився закритим для мене і глядачів в буквальному сенсі. Але хочеться вірити, що мені вдалося показати складність існування цієї речі в різних історичних контекстах міста Дніпро. Посилання: 1 – Газета Киевлянин, 2 февраля 1915 №33 2 – Александровский Южно-Российский завод Брянского общества после революции 1917 года был переименован в Днепропетровский металлургический завод им. Петровского 3 – формулювання взяте з книги «Пребывание его Императорского Величества Государя Императора на Александровском Южно-Российском заводе Брянского общества в Екатеринославе», Москва, 1915 год, Русское Товарищество печатного и издательского дела

Анна Щербина — художниця і ремісниця. Працює з різними медіа, такими як живопис, рисунок, інсталяція та відео. Співзасновниця та учасниця групи ЙОД (2013-2015) і Колективу Конкретних Дат (2015-2017). Отримала освіту в Одеському Художньому училищі та Національній Академії образотворчих мистецтв та архітектури у Києві, а також закінчила Курс сучасного мистецтва Школи візуальних комунікацій та в літню школу «Что Делать?» (Берлін, 2015). Учасниця проектів: Виставка номінантів на премію Pinchuk Art Centre Prize 2020, Київ, «Печера Золотої Троянди», Арт-центр Closer, Київ (2019), «Свій простір», PinchukArtCentre, Київ (2018), «Прядка, шабля і олень», Краєзнавчий музей, Станиця Луганська (2018), «Соцреалізм. Здаватися іншим», Національний художній музей України, Київ (2017).

Анна Щербина

му суспільстві визнається «правильним». Такі музеї не потребують втручання, намагання переробляти, бажання тягти туди свої критичні теорії та напрацювання сучасного мистецтва. Не тому, що в них все настільки добре та не вимагає змін (радше навпаки). Швидше тому, що в своїй недосконалості, дидактичності і наївності, такий музей замість розповіді про історію, допомагає об цю історію спіткнутися. І чим далі музей віддаляється від сучасності, тим виразніше можна роздивитися можливості того, чим би він міг стати, тим сильніше він сам відчувається як перешкода.

Невгасимі Павло Хайло (відеопроєкція, текст) Історія заводу як історія робочого опору та боротьби за свої права. Невгасимий — дослівний переклад грецького σβεστος, що в російській трансформувався в «ізвєсть» (укр. «вапно»). За

словами

Вадима

Козлова,

архітектора

експозиції Народного музею історії Дніпровського металургійного заводу, потрапляння негашеного вапна в будівельні матеріали під час ремонту в середині 1980-х спровокувало «бунт»

музею.

Майже

цілком

витіснені

з

музейного наративу протести, пікети і страйки робітників прорвалися буквально крізь стіни. Створюючи тріщини та розломи, вибухаючи, руйнуючи елементи оформлення та знищуючи експонати. З території нейтралізації й упакування минулого, музей, на деякий час, став сам простором історії.

До запрошення кураторки виставки Наташі Чичасової, я нічого не знав про цей музей. Як і багато інших музеїв при заводах, він знаходиться в полі часткової видимості. Причому як територіально, так і в питаннях доступу. Подібні організації часто розташовані далеко від центру міст: на самих підприємствах або близько них, а працюють вони або по запису, або лише для співробітників. Утім, такий стан захищає їх від погляду лише з точки зору дозвілля, утримує від пастки індустрії розваг з її ставкою на економіку уваги. Музеї заводів — унікальні місця. Одні з останніх залишків радянського просвітницького проєкту, де в центрі уваги все ще людина праці, а не успішний менеджер або капіталіст-візіонер. Фінансування таких майданчиків сьогодні — нераціональна витрата для інвесторів. Музеї тримають «у штучній комі», забезпечуючи мінімальне функціонування, але залишають «мозок» відключеним. Звичайно — це все ще дисциплінарні прос тори, с творені д ля виховання і пропаганди. Парадокс у тому, що сама їхня експозиція вже давно говорить невлад з тим, що в нинішньо-

Готуючись до виставки, я думав про музей Петрівки, як про таку барикаду, зібрану з речей робітників, документів і фотознімків. І, за цією логікою, вирішив шукати сліди протестів робітників в експозиції. Звичайно, їх там небагато. Вони представлені кількома словами в газетних замітках, чекістських зведеннях і поодинокими знімками порожніх вулиць, де колись проходили протести. Але, в якийсь момент, я натрапив на інтерв’ю архітектора музейної експозиції Вадима Козлова, де розповідалося, як музей сам став простором бунту — після ремонту в 1986-му оздоблення почало лускатися через потрапляння в неї негашеного вапна. Експонати падали і розбивалися, корегуючи історію за волею маси (в цей раз будівельної). Цей момент небезпеки і нестабільності, пробудження фону позаду експонатів, підказав мені подивитися на завод і сам музей, як на майданчики опору, де історія проривалася з боєм, змушуючи стіни тріщати.

Павло Хайло — художник, дослідник, автор текстів. Практика сфокусована на дослідженні ролі сучасного мистецтва в економічних та політичних процесах, а також на вивченні використання ігор та інших творчих механік, як інструментів ідеологічного виховання. За університетською освітою журналіст. У 2014 році навчався на «Курсі сучасного мистецтва» Школи візуальних комунікацій (Київ, авторки курсу Катерина Бадянова та Лада Наконечна). У 2016-2017 рр. навчався в «Школе вовлеченного искусства группы Что делать» (Санкт-Петербург, РФ). З 2015 по 2017 рр. учасник Колектива конкретних дат. Брав участь у виставках Київської бієнале (2017), Молодіжної середземноморської бієнале (2017), подіях «Work Hard!

Play Hard» у Мінську (2016, 2017). Був резидентом Oberliht (Кишинів, Молдова) у 2018 році, Slobodne Veze (Спліт, Хорватія) у 2016, Free Home University (Лечче, Італія) у 2016 та 2018 рр. Тексти друкувалися у «Художньому Журналі», на сайтах Prostory та Creating Ruins.

Павло Хайло

обраних, і більшість непосвячених навіть не мали змоги його побачити. Пізніше, монументальне мистецтво ставало все більш публічним, але його метою, як і раніше, залишалася вічність і майбутні покоління. Все, що створювалося в Радянському Союзі, як мистецтво, так і виробництво будь-чого, теж робилося не для живих. Воно робилося для поколінь, які будуть жити в світлій комуністичній вічності.

Не для живих Катерина Лисовенко фреска (ОСБ, акрил), анимація

До поїздки в Дніпро, Народний музей історії Дніпровського металургійного заводу здавався мені камерним місцем, куди робітники приносили важливі для них об’єкти, ділилися своїми іс торіями, і все це дбайливо і по -домашньому к ласифіков ались і зберегалось. Я планувала відшукати маленькі, може випадкові і несподівані, сліди впливу радянського образотворчого мистецтва на експозицію або побудову оповіді, і оприявнити їх. У реальному музеї, на жаль, складно було не помітити, що монументальне мистецтво є основою експозиції, і навіть маленькі конвертики або чашки виглядають, як частина авангардної композиції. Усі вони є добре продуманою частиною загального з а д у м у пр о ф е сійни х арх і тек торів , а фрески знаходяться майже на кожній стіні. Музей був важливим, майже сакральним, місцем для радянського ідеологічного апарату — там відбувалися посвячення в комсомольці і піонери, зустрічі з героями праці та конструювання їх культу. У цьому ключі, монументальне мистецтво ставало середовищем, формою і навіть мовою цих «містерій». Протягом поїздки, я дізналася, що перший музей заводу з дня свого заснування захопив територію монументального — в 1920-х він перебував у приміщенні Брянського собору.

Під час відвідання музею, я звернула увагу на зв’язок зразків металопрокату і фресок, що не закінчується лише на композицій тотожності. Тому, я вирішила логічно завершити зближення техніки монументального живопису і композицій металевих зразків, розмістивши їх на одній площині. Можливо, праця на заводі теж була частиною містерії, а час і сили людей були лише засобом для служіння великим і малим вівтарям Майбутнього.

Катерина Лисовенко — художниця, яка в своїй практиці звертається до дослідження теми влади і ідеології, а також перехідного стану від радянського до сучасного. Навчалася в Одеському художньому училищі ім. М.Б. Грекова (2007-2013), Національній академії мистецтва та архітектури (НАОМА) (2014-2019) та курсі для митців в Kyiv akademy of media art (вересень-травень 2018) та літній архітектурній школі на Сошенко 33, Київ (2018). Брала участь у виставці "Виховні акти"(2018), кураторській виставці Лесі Хоменко "Перехресне море"(2019), проєкту "Creating Ruin"(2019)

Монументальне мистецтво з самого початку створювалося не для живих, воно було квитком у вічність для Катерина Лисовенко

Splendor solis alchemical treatise of Solomon Trismosin 1582

Splendor Solis Ларіон Лозовий відео, фото

Роботу Олафура Еліасона «Дніпропетровський світанок» зі мною пов’язує дивний, майже паразитичний зв’язок. Протягом кількох років він змушував мене вдаватися до художніх висловлювань та дій, — в однобічній полеміці зі славетним митцем. Тому мій приїзд до Дніпра мав ознаки паломництва. Як відомо, Олафур «засвітив сонце над дахом заводу, в подарунок робочому люду». Чи можна уявити жест більш зверхній, більш месіанський? Світоч творчої формації, герой нової «економіки знань» сходить у сутінки пострадянської олігополії й осяває все, що внизу. Він дарує надію людям, що тримаються за рештки індустріальної потуги, котра наразі занепадає. Люди, чия праця розмірена й виснажлива, позбавлені творчої снаги. З цими думками я полишив рідне місто.

ків — опанування природи силою розуму, прискорення ї ї процесів. Разом з тим, праця втратила священне, «літургійне» значення, була механізована, подрібнена на вимірювані проміжки. Була забута й інша мета алхімічного досліду, — перетворення самого дослідника, розчинення й нове відтворення його особистості... Формула порятунку від незгод сучасності зрозуміла, й безмежно складна. Слід наново зачаклувати працю — працю рук і працю умів — аби вона стала стерпною. «Велика робота» шарлатана-алхіміка добігає кінця, відроджене сонце сходить над містом.

Повернувшись додому, я взявся за художню розвідку. Вона, як і раніше, привела мене до періоду великого переходу, зародження модерної економіки. У ритуалах середньовічних металургів та алхіміків вбачались мені відблиски сучасних протиріч. Індустріальна революція здійснила споконвічну мрію алхімі-

Ларіон Лозовий — художник та незалежний дослідник. Сферами його зацікавлення є економічна історія центрально-східної Європи та ідеології креативності. Навчався у Києво-Могилянській академії, закінчив курс сучасного мистецтва в Школі візуальних комунікацій (Київ), Кураторську школу фонду V-A-C (Москва) та WHW Akademija (Загреб). Номінант на премії Visible Awards 2017 й PinchukArtCentre 2018 та 2020.Серед останніх проєктів: «Sleeping off a Century of Hope», Viafarini, Мілан, Італія (2019), «Open Studio/Open Nova», Studio Maljković, Загреб (2019), «MIDTERM», Galerija Nova, Загреб (2019), «Living Monuments», Neurotitan / HausSchwarzenberg, Берлін (2018).

Ларіон Лозовий

А якщо дати волю уяві і спробувати пофантазувати над тим, що могло б знайти своє місце в такому музеї? Про що можуть сказати ці об’єкти та історії поза його стінами? Спробувати оприявнити протиріччя, що в ньому існують? Але не йти шляхом порушення режиму місця, не екзотизувати його, а побудувати своє бачення в місці з іншою темпоральністю та правилами взаємодії? У цьому просторі присутні чотири погляди-спостереження, що звертають нашу увагу на: репрезентації історії робітничого руху в експозиції музею, її критичне осмислення та потенціал внутрішнього опору стін музея; можливості різної інтерпретації музейного об’єкта в залежності від контексту, в якому його використовують; осмислення «продукту» праці, його сакральності через мову монументального живопису; проекції неможливого майбутнього підприємства в епоху торжества креативної економіки та місця художника у ній. Ці погляди були сформовані як результат послідовного дослідження історії місця, його контексту та особистого знайомства з ним. Кожному з нас важливо залишитися на території мистецтва, де музей є не тільки об’єктом дослідження, але й співучасником. Співрозмовником зі своїм унікальним досвідом, зі складною історією, що має бути врахована. У цьому розрізі Народний музей історії Дніпровського металургійного заводу є тим, що би хотілося зберегти. Не привносити в нього в л а с н е б ач е н н я п о к р а -

щ е н н я , а просто бути уважним. Його природа і стан є проявом ситуації, в якій він фактично не належить собі. Адже музей, в цьому випадку, — це завод. *** Незадовго до відкриття стало відомо, що Народний музей історії Дніпровського металургійного заводу планує переїзд до іншого приміщення та наразі проходить етап інвентаризації всіх його об’єктів. У зв’язку з цим, завод, частиною якого є музей, на жаль, не надав експонати, що мали увійти до експозиції виставки. Наташа Чичасова

Наташа Чичасова