Промені світла
1
Він стояв на краю скелі і не впізнавав свою долину, своє місто… Відчай охопив його розум, скував тіло. В голові повторювалося у ритмі стакато: «Морок… забуття… порожнеча» Другий день Скай шукав знаходив
вихід його.
і
не Все
навкруги охопив сум. Сіра пітьма поглинула не тільки будівлі, а й свідомість людей. Вони стали
як
зомбі:
мешканці міста, стикаючись на вулиці, з люттю штовхали один одного або проходили повз, немов привиди. «Це його рук справа…», - в котрий раз подумав Скай, - «Знову Дарк бавиться чужим життям. Треба…». Тут він здригнувся, відчувши дотик теплої руки, і озирнувся. - Привіт! - сказала Сана. - Ти мене бачиш? - здивувався Скай. Вона тільки посміхнулася. - Я думав ти в столиці… - Я відчула морок і зразу просканувала простір. Ти немов маяк… - повідомила сестра. - Ти зі мною? - це було риторичне питання, бо він знав, сестра завжди йому допоможе. Вони були близнюками і цим все сказано. Їх думки завжди були на одній хвилі. - Є слід? - замість відповіді запитала Сана.
2
- Ні. На цей раз Дарк спрацював чисто. Серцем вони називали озеро, яке було посередині їх долини. Ходили легенди, що зануривши руки в теплі води озера, людина з чистим серцем і благородними думками могла отримати відповідь на заповітне питання. Озеро зустріло їх прохолодою літнього вечора. Не дивлячись на морок, вода була така ж блакитна як і завжди і, немов, підсвічувалася променем з глибини. - Давай удвох? - запитав брат. - Давай.
Тільки-но долоні зникли під поверхнею, якась сила підштовхнула кров, розчистили думки і вони побачили ефемерний замок, який парив над гладдю озера. На шляху до замку, ніби світлячки, горіли, палаючи білим світлом, точки. В голові брата і сестри формувалися фрази: «Ідіть вперед… Збирайте зернятка істини… Перше…»
3