Світлиця №3 46

Доки живе народна творчість, доти живе Україна

C

В Національному музеї літератури України триває виставка «Мистецтво одного села» до 75-річчя Вінницького обласного центру народної творчості

таровинні килими і верети, неповторне різьблення, давні сорочки, дивовижні взірці народного малярства, мережані витинанки, вишукані тарелі з глини – всі ці мистецькі дива майстрів з Вінниччини заповнили просторий виставковий зал столичного Музею української літератури. У центрі експозиції – восьмиметровий рушник «Вишивана доля Вінниччини», а від нього, ніби від сонячного диску, променями – подільські рушники, вишиті гладдю і низзю. І перше враження – що ви потрапили у рай. «Цей рушник вишивали 45 майстринь нашого

краю, – розповідає директор Вінницького обласного центру народної творчості Тетяна Цвігун.

– Зверніть увагу на дерево життя, на птахів, які закликають сонце, на загадкові символи і знаки… Нині кожне село має свій вишитий рушник, а таких сіл у нас – понад тисячу». Культурно-мистецьку акцію «Мистецтво одного села», започатковану у 2001 році вінничани проводили у Києві щороку. А нині вона приурочена 75-річчю Вінницького обласного центру народної творчості, який впродовж років всіляко підтримував народних умільців, зберігав, вивчав та пропагував пісенне багатство краю, був острівцем традиційної культури навіть у морі ра-

дянських цінностей та пріоритетів. З настанням незалежності України, особливо останніх півтора десятка років, колектив ОЦНТ, очолюваний заслуженим працівником культури України, сподвижницею Тетяною Цвігун, започаткувавши і втіливши в життя нові проекти, став справжнім центром українського національного відродження на подільських теренах. Сотні фольклорних колективів, з них – 99 народних аматорських, біля двох тисяч майстрів народної творчості, які активно співпрацюють з Центром, ціле суцвіття реалізованих задумів з розвитку традиційних ремесел, фестива-

лі, пленери, творчі лабораторії, виставки, презентації, друковані видання – все це плідні результати цього центру духовності, що магнітом притягує до себе талановитих людей. Всі, хто завітав на виставку, був вражений і майстерно вибудуваною експозицією, і високохудожнім наповненням мистецьких робіт. До 75-річного ювілею ОЦНТ ви-

рішили показати у столиці здобутки найкращих майстрів Вінниччини, саме з тих 11 сіл, що в свій час взяли участь в акції «Мистецтво одного села». Адже цей проект, ініційований управлінням культури та центром народної творчості, є, мабуть, найбільш промовистим в контексті відродження

2

і утвердження традицій. Так, знаменита Клембівка на Ямпільщині здавна славилась своїми вишивальницями, вироби яких ще в ХІХ столітті демонстрували в Парижі і Монреалі. Про них писав колись Михайло Коцюбинський. А нині в Клембівці живе і працює лауреат Шевченківської премії Віктор Наконечний, у чудових роботах якого засобами народного малярства відтворено цілий український всесвіт – буття і прагнення Українців. У цьому ж селі живе і працює художник Віктор Крижанівський, вишивальниця Марія Савчинська. Тут створено студію юних талантів, які продовжують мистецькі традиції села, що виливається у велелюдний щорічний фестиваль «Вишиту сорочку пригорну до серця». В мальовничому Погребищі над Россю потужно працює живописець і різьбяр Олександр Шульгань, якого неможливо з кимось сплутати. Його життєстверджуючий живопис – це полотна, обрамлені квітковими оберегами, навіть різдвяні картини увінчані українськими квітами з сільського квітника. А його різьблені горельєфи біблійної тематики у вишуканих мережаних рамах, за визнанням мистецтвознавців, просто неперевершені. У цьому ж Погребищенському районі, в селі Андрушівка живе і працює майстер Петро Пипа, колишній моряк, а нині лісник, різьбяр і невиправний романтик. Творчість Петра Пипи – це здебільшого Шевченкові мотиви та народнопісенні сюжети у дереві. На липових колодах, що в них кожен горбик і сучок використано як елемент – парубки і дівчата, кобзарі і чумаки, вороні коні і круторогі воли – милі образи з народної пісні та українського буття. Родом із Погребищенського

краю і заслужений майстер народної творчості Іван Горобчук, відомий своїми творами з іконопису та народного малярства. Ось суворі лики його ікон та невмирущий козак Мамай. А сам Іван Горобчук – голова обласної спілки майстрів – разом з дизайнером Олександром Котловим, заступником директором ОЦНТ Оленою Назарець та методистами ОЦНТ – є одним із творців цієї ювілейної експозиції.

Гончарство Вінниччини представлене неповторними виробами заслужених майстрів народної творчості Фросини Міщенко та Тетяни Шпак з Гайсинського району. У селі Бубнівка є музей братів Герасименків, тих знаних гончарів, у яких юна Фросина Міщенко навчалася робити свої перші свистунці та баранці, миски та горнятка. Саме тут, з ініціативи ОЦНТ, проводять пленер «Освячені горном». Гончарні традиції зберегли і в Крищинцях Тульчинського району звідки родом Іван Гончар та Олексій Луцишин – знамениті майстри глиняних міні-скульптур. З цієї податливої крищенецької глини нині творить полив’яні шедеври родина Сергія Погонця. Макітри, куманці, плесканці затишно розташувались на полицях та подільських ряднах, що протяглись вздовж залу. Традиції ручного ткацтва зберігаються у селі Наддністрянському Мурованокуриловецького району. Саме це село вибране для проведення пленеру «Мальована хата». У багатьох селах Мурованокуриловеччини, за ініціативою відділу культури, було створено музейні кімнати, де оці ткані веретки, килими і рушники стали для школярів живими свідками побуту їхніх прадідів. Із співучої Війтівки Бершадського району, знаменитої своїм народним аматорським фольклорним колективом «Війтівчанка», теж привезли сорочки килими. Дарма, що ткались у звичайній сільській хаті. Нині, вони є взірцем високого мистецтва. Пʼятиметрові килими своїми знаками і символами, розкішним буянням дерева життя розповідали про історію роду, про вірування, про бажання творити красу. Село Стіна Томашпільського району являє собою незвичайну чашу в гранітному щиті Поділля. На пагорбі, що вивищується над селом, сон-трава процвітає, як у Шевченка. Чи не тому такі дивовижні узори на стінянських сорочках? Щороку село зустрічає гостей фольклорного фестивалю «Одвічна Русава», адже тут живе знаменита

фольклористка Зоя Чорна, яка записала сотні старовинних народних пісень. Село Рахни Лісові Шаргородського району, що колись теж славилось гончарними виробами, нині представлене чудовими писанками майстрині традиційного писанкарства Тетяни Пірус та витинанками Наталі Гуляєвої. Мальовнича Соболівка, що на Тепличчині, виплекала чимало майстрів і поетів. Народним малярством, вишивкою, ткацтвом талановитих соболівчан мали можливість милуватися кияни у 2009 році, коли село презентувало своє мистецтво у столиці. Героїчна Буша на Ямпільщині, уславлена колись захисниками козацької фортеці, а згодом драмою Михайла Старицького та іншими дослідниками історії і побуту села, представлена нині творчістю майстра- каменотеса Олександра Пірняка та його синами Миколою і Віталієм. Саме завдяки їм за сприяння

4

центру народної творчості тут щороку проводиться пленер «Подільський оберіг». Високі паляниці, пишні короваї, веселі жайворонки, що ними діти весну закликають – все це духмяне багатство хлібодарного Поділля, пишалося на столах, застелених вишитими скатерками, щоб по завершенню свята господарі пригостили земляків, яких неповторний смак домашнього хліба повертає до рідної хати. Це обрядові хліби Животівки Оратівського району, випечені майстринями задля такого гарного свята. Зазвичай на відкриття виставки приходить чимало гостей:

митці, які вийшли з Вінниччини, представники Міжнародного вінницького земляцтва у Києві, жителі столиці, навіть іноземні студенти, словом, всі, кого цікавить народна культура Поділля. Кожен ділиться враженням від побаченого. Світлана Садовенко, заступник директора українського центру культурних досліджень, захоплена чудовою виставкою, вручила директору ОЦНТ пам’ятну адресу і запросила до виступу юних київських артистів, яких і підготувала до цього свята в подарунок вінничанам. Діти напрочуд гарно виконали народні пісні, а Тетяна Щербина, дівчина з Донбасу, співала про тривоги українського сьогодення – «не хочу, щоб здіймались вгору «буки»… Ігор Добруцький, голова громадського об’єднання «Столичні ініціативи», говорив про плідну співпрацю з Вінниччиною, яка «прекрасно представлена у всіх заходах від Святого Миколая аж до Різдвяного ярмарку, від «Писанкового раю» – до параду вишиванок. Маємо боронити наші цінності. Поки живе народна творчість, доти живе Україна». Поет і фольклорист, професор Микола Дмитренко – родом з Зятковець Гайсинського району, з того села, де Гнат Танцюра записував пісні від Явдохи Зуїхи. Це свято назвав знаковою подією. На його думку, Вінницький обласний центр народної творчості «найбільше в Україні робить і найбільше досягає». Ніна Гнатюк, поетеса з Ямпільщини, першу книжечку якої сам Тичина благословив, тримаючи в руках яблуко вінницької землі, назвала свій край «яблуком у Божій руці». Згадала про столітній ювілей славетного хормейстера Павла Муравського, якого нещодавно вітала громадськість України. «2 листопада наш корифей хорового спі-

ву диригуватиме в столичній філармонії. Це буде національний тріумф. Наш народ талановитий. Державі треба зробити все, щоб він міг творити, а не воювати», - висловила своє, болюче. А виконавчий директор земляцтва Олександр Шпак, говорячи про підтримку народної творчості, назвав «Мистецтво одного села» святом, яке повертає нас в дитинство. Режисер і поет Станіслав Чернілевський читав вірші землякам, у яких, за його словами «квітка, глина, нитка – це склад крові вінничан», а нинішнє свято є «маленьким стиснутим майданом». Це був день освідчень центрові народної творчості, що за роки ніби нанизались разками намиста на вишивані сорочки вінничанок. Многі літа хай стеляться йому рушниками. Хай полив’яні миски і макітри милують око в кожній хаті на Вінниччині. Хай наші діти вчаться робити оті витинанки – перші мистецькі вироби дитинства. Хай зростають нові майстри і майстрині. Лине улюблена народна пісня про зелене жито на межі і про гостей хороших до душі, які щороку будуть приходити на велелюдне свято народної творчості – «Мистецтво одного села», бо наші традиції житимуть, допоки Україна.

Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

Мамина хустина – оберіг для сина

О

Ненько моя сивоброва, Я на край світу стою. Бачу я знову і знову Хустку тернову твою. Петро Перебийніс

бласний фестиваль народної творчості «Скарби Поділля» проходить на Вінниччині щороку і кожен раз збирає тисячі учасників та гостей, але нині він був особливим. Буремний 2014 рік наклав свій відбиток на зміст цього заходу і форми мистецького вираження. Його символом нині стала тернова хустка як образ тернової долі. Мо-

6

лоді українські патріоти у цей непростий для народу час стоять на східному кордоні нашої держави, захищаючи її свободу і територіальну цілісність. «Мамина хустина – оберіг для сина» – так назвали організатори нинішній VІ фестиваль «Скарби Поділля», присвячений 23-річниці Незалежності України, що в ньому – і виставки, і концертні програми, і людські почуття від побаченого, почутого, пережитого. Те р н о ва хустка – це не просто улюблений головний убір українського жіноцтва, не просто прекрасний елемент одягу, який у давнину мав свідчити його буденність чи святковість, родинний і матеріальний статус жінки. Хустка в Україні мала величезне обрядове, побутове та естетичне значення.

Вона була родинним оберегом, який передавали доні від мами, онуці від бабусі. Хустка в українській родині вважалася одним з найдорожчих і найосмисленіших подарунків. Засватана дівчина дарувала вишиту нею хустину нареченому. Хусткою покривали молоду на весіллі. Від роду до роду передавали хустину «першого сповиточка». Добрий час, добрий час, ангелята при нас Розстелили біленьку хустинку, Щоб заповити маленьку дитинку. Колисочку для немовляти гойдали у вузлику

з хустки. У такому ж вузлику з білої хустинки несли хрещеним вечерю на Різдво. Хустка, як і вишитий рушник, супроводжувала людину від народження до останньої години, була і є невід’ємним атрибутом похорону. В часи козаччини перед походом кожна дівчина дарувала козаку вишиту шовком хустину, щоб згадував на чужині, носив коло серця як оберіг від кулі та від зради. А коли гинув козак, то хустиною вкривали обличчя, щоб «хижі круки очей не довбали, козацької крові не випивали». Ховаючи козака з почестями клали вишиту хустину на осідланого коня, якого вели за домовиною. Ведуть коня вороного – Розбиті копита… А на ньому сіделечко, Хустиною вкрите… Отут уже вплітається у вінок пам’яті тема тернової долі, співзвучної з поняттям тернового вінка, що в християнстві означав жертовний подвиг в ім’я людей. Завжди терновий вінець Буде кращим, ніж царська корона, – писала мужня Леся Українка. Терновою називають українську долю – цілі століття боротьби за волю і незалежність, визвольні змагання, загибель кращих синів і доньок України в ім’я народу і держави. Цій прекрасній велелюдній культурно-мистецькій акції, яку традиційно організовує обласний центр народної творчості, передували такі доленосні події, як Революція гідності, що підняла свідомих українців на оборону європейських цінностей на боротьбу за свободу. А потім була анексія Криму. А нині йде неоголошена війна з агресором на Сході. Отим незламним патріотам, які захищають волю України, її достойне майбутнє, при-

свячено нині фестиваль. Ось вони на світлинах, поруч із незламним поетом, який постав на Площі Стуса, названій в честь нього – правдолюбця, мученика в терновому вінку. «Вінничани борці за свободу і Незалежність України» – під цією назвою працівниками культури різних районів оформлено стенди з фотографіями, щоб земляки знали своїх героїв в лице. Тут вони живі, усміхнені, сповнені рішучості боронити рідну країну. Різного віку хлопці, здебільшого молоді, такими вони залишаться назавжди. Люди військової професії і добровольці, офіцери і рядові, всі – патріоти. Всіх об’єднує рішучість, впевненість у тому, що правда за нами. Он герої Небесної Сотні, а поруч фронтовики неоголошеної війни, названої АТО. Їх не дочекались батьки і дружини, діти і друзі… це для них

8

нині – живі квіти від земляків. Це для них – тернові хустки, що символізують тернову долю. Півтори тисячі хусток з різних куточків Вінниччини склали цю незвичайну експозицію тернових оберегів для тих, що мають вижити, всупереч всім смертям. Світлиця кожного району – це неповторна суцвіття тернових хусток. У томашпільчан їх – 52. Питаємо, чи є серед них «хустка з історією». Ось вона – коричнева з шовковими тороками, привезена з Великої Русави. Належить Домні Степанівні Довганюк, 1938 року народження. «Цю хустку купив тато в Бесарабії. Там працював в голодні післявоєнні роки (1946-1947 р.р.), щоб хоч якось прогодувати свою багатодітні сім’ю у 1956 році Домна пов’язала нею свого нареченого.» А цією чорною хусткою (теж із Великої Русави) покривали молоду у 1947 році. Інших в хаті не було – їх заміняли на хліб і картоплю. Її вирішили прикрасити саморобними тороками, (квіточки на ній молода вишила, щоб трохи яскравішою була), а цю обміняли, щоб вижити на крупу і хліб, а це придане прабабки, а цією викуповували полоненого із табору, а в цю жінка загортала дитину, ховаючи від холоду, коли шукала чоловіка… а дитина померла, а чоловіка не знайшла, це вдовина хустка. Хустка схиляється долу, Згадує грізні бої. Терни вдовиної долі Не пощадили її. Петро Перебийніс Розглядаємо чудові старовинні хустки з Бондурівки Чечельницького району. Зібрав їх, як і тисячі інших бондурівських раритетів, Василь Олексійович Коваленко, сподвижницька діяльність якого по збереженню народних скарбів теж є взірцем патріотизму. Нині він передав 30 хусток на виставку. Коричнева із бежевими смугами у червоних квітках по полю належить Шевченко Марії (1950 р.н., тепер проживає в Ставропольському краї). Дісталась від мами, Шевченко Євдокії (1926 р.н.), а тій, в свою чергу, від її мами Мельник Вусті, яка народилась у 1890 році. Оглядаючи світлиці всіх районів, намагаємось серед цього різнобарвного розмаїття виділити

хустки, за якими можна прослідкувати бодай власників та успадкування. Біля чернівецької світлиці зауважуємо чорну без френзелів з бережком, яку Василик Надія Степанівна передала доньці Галині Півторак, а оцю бордову шерстяну та ще й вишиту передала бабця Ганні Мазурчак. Немирівчани показали нам вишневу з квітчастими оберегами хустку Наталі Василишиної, яку їй свекруха з Миколаєва подарувала. А оця жовта, вся квітчаста – належить Стецюрі Катерині з с.Головеньок. Барчани похвалились весільною хусткою п’яти поколінь. Нині вона належить Столярчук Євдокії, яка доньку цією хусткою покривала. Тут же ми побачили білу з тороками квітчасту хустку Кривчак Ольги Михайлівни, що теж, мабуть, має свою легенду.

Як жаль, що більшість історій, імена власників хусток згубились в круговерті подій та літ. Очевидно нікому не приходило в голову щось там записувати, хіба що такий шедевр потрапляв колись в музей. Багатьом з цих «експонатів» – понад сотню років. Темні тернові з френзлями, вив’язаними колись власноруч, вишневі і багряні з квітчастими берегами, білі – найстаріші українські, зелені з бережками, вишитими незнаними майстринями – нашими прабабусями, блакитні з квітами по «полю»… Вони як картини українського життя – то злиденного і трагічного, то в барвах українського співучого весілля, то в буденних кольорах багатофункціональної горсової хустки, якою рятувались від холоду, то біленькі «роботящі» хустинки селянок, у яких порались жінки зранку до вечора на городі і в полі. Ось із них, із цих простих полотняних створено експозицію білих журавликів, отих наших захисників, які летять у грозову хмару, але мають долетіти і повернутися. Ці хустки – яскраві сторінки величезної української книги про тернову долю. А нам читати її, шанувати жертовну велич і красу, відкривати дітям і онукам драматичний літопис тернової хустки, бо це і нині на часі. На голубім видноколі Сходить обличчя святе. Хустка тернової долі Над колосками цвіте. Тут же, на Площі Василя Стуса, напередодні було воздвигнуто високу сцену, щоб представити увазі учасників фестивалю концертну програму «З любов’ю до України», наснажену патріотичними піснями та віршами, яку підготували аматори Вінниччини до Дня Незалежності, а л е насамперед для того, щоб

оспівати мужність і героїзм земляків, які на сході, в повному розумінні слова, цю незалежність відстоюють кожен день. Тобі слова любові, Україно, Дзвінкі пісні, палаючі серця, Ми станем всі на захист воєдино За нашу правду-волю до кінця. За прапор наш, що славою покритий, За нашу незалежність, кров’ю вмиту! Фольклорний колектив «Подільські музики» (кер.Пісковий), жіночий вокальний ансамбль «З роси і води» (кер.Т.Казанська) з Вінницького району, народний аматорський ансамбль української пісні «Відлуння» (кер.Л.Левченко) Іллінецького району, вокальний дует з Барського району, народний аматорський фольклорний колектив «Рідня» з Гайсинського району (кер. Ліда Горошко), юна Олена Семенець з Калинівки, яка читала вірші про героїв Майдану та АТО, народний аматорський чоловічий вокальний ансамбль «Шаргород», які заспівали оту «Плине кача», що стала символом пам’яті і слави, та інші учасники цієї незвичайної концертної програми – всім серцем перейнялись тривогами сьогодення, викликавши і гарячі аплодисменти, і сльози. Духо-

10

ві оркестри створили особливу атмосферу цього дійства, внісши своєрідне «мобілізаційне» начало в його сувору тканину. Духові оркестри Барської ДМШ (кер. П.Якубчик), Павлівського СБК (кер. І.Стадник), які виконували бадьорі козацькі марші, мали великий успіх не лише у прихильників цього давнього мистецтва. Всі учасники свята відчули свою причетність до великої справи захисту батьківщини, слухаючи і «Українську сюїту» І.Стадника, і старовинний марш «Герой» і марш з опери Богдан Хмельницький К.Данькевича. Це дійство, як і було задумано, перервала «Святкова хода єдності під Прапором України». Першими ішли воїни Збройних Сил України та учасники бойових дій на Сході України, а за ними – аматорські колективи Вінниччини. Ця колона символізувала незламність, патріотизм, єдність українського народу. Тривожний час випробувань і слави, Час не буденний – героїчний час, Сьогодні доля нашої держави Збирає і мобілізує нас. А далі знову лунали патріотичні пісні і палкі слова любові до України – і надворі, і в концертному залі «Плеяда» Вінницької обласної філармонії. Працювали творчі майстерні з виготовлення хустки, для всіх бажаючих давали майстер-клас заслужений майстер України Галина Данилюк, Наталя Гуляєва з Рахнів-Лісових Шаргородського району, Людмила Бондар, Ірина Шостак-Орлова, Ольга та Оксана Нікуліни, Олексій Краснов, Євдокія Чугунова з Вінниці. Земляки вибирали собі по душі: хто слухав пісні, хто приглядався до виробів народних майстрів, хто вивчав стенди, на яких ясніли світлини героїв-захисників. Всіх об’єднувало – ні, не тема – а це, ні з чим не зрівняне почуття любові до рідної землі, причетності до всього, що відбувається з нами у неспокійному ХХІ столітті. 23 річниця Незалежності, мабуть, залишиться у пам’яті як така, що зробила нас справжніми українцями – навіть тих, які колись не задумувались над цим і не турбувались питаннями національного відродження, а просто жили. Фестиваль «Скарби Поділля» вирізьбив, як майстер, найшляхетніші почуття подолян.

Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

«Мальована хата»

П

ід такою назвою проходив симпозіум-оберіг в селі Наддністрянському на Мурованокуриловеччині з 22 по 28 вересня.

А започаткований цей дивовижний пленер з народного малярства у 2012 році, коли за ініціативою Миколи Крижанівського, заслуженого учителя України, художника, скульптора, директора мистецької фундації «Арт-слід» було проведено мистецьке дійство, яке змінило обличчя його рідного села Сліди у Могилів-Подільському районі. Чудову акцію підтримали управління культури і туризму ОДА, обласний центр народної творчості та спілка майстрів. Тоді і вирішено було, що в наступному році пленер «Мальована хата» треба провести у Наддністрянському, відомому давніми традиціями ткацтва.

Ганю, на мури вистелила?» Це Сергій Кушнір, який уже вдруге приїжджає на Вінниччину, створив таку «Килимову симфонію». А за тим мальованим муром – купа жовтих гарбузів біля хати. Вздовж стежки квітнуть рум’яні чорнобривці і фіолетовий морозець. А на лавочці біля фіртки – усміхнена господиня. Чим не ідилія! Можна навіть забути на хвилю, що десь далеко йде війна. Співець подільського села, Віктор Наконечний, зазвичай вдумливий і серйозний, нині – радісний, усміхнений. Мабуть, Наддністрянське стане ще однією віхою творчості уславленого митця, ще одним поетичним доробком, що у ньому оце осіннє вересневе Поділля постане в якомусь новому, небаченому вимірі. Він залишив мешканцям села «Наддністрянські рушники». Віктор Андрійович і Людмила Сорочинська, директор художньої школи з Могилева-Поділь-

Незвичайний десант із семи митців прибув до села: лауреат Шевченківської премії Віктор Наконечний із знаменитої вишивальниці-Клембівки, художник Сергій Боровиков із Хмельницького, режисер і скульптор Сергій Кушнір – із самої столиці, художниця Оксана Малобенська із Умані, заслужений працівник культури Оксана Городинська та майстриня Людмила Сорочинська із Могилева-Подільського і, звичайно, Микола Крижанівський. Коли ми, досхочу намилувавшись воістину гірськими краєвидами Мурованокуриловеччини, нарешті доїхали до Надністрянського, майже біля кожних воріт чекали господарі, на чиїх подвір’ях працювали митці. Здавалося, що мури застелені тими веретами, які ще їхні прабабусі виткали. Цьому зоровому обману навіть їздовий піддався, бо, проїжджаючи мимо, гукнув: «Що це ти,

ського, розписали шкільний музей. У такому ж творчому дуеті вони створили «Барви села», «Калинову хату», «Килимові промені». Для Миколи Крижанівського нинішній пленер – ще один крок до пізнання подільського всесвіту з його квітучими крутоярами, несподіваними знахідками, віднайденими старожитностями і талановитими людьми. «Лопотари», «Трипільський світ», «Вожені бики», «Хранитель часу», «Бабусин спокій», «Дністровські коропи» - всі ці роботи, в яких вкладено особливий зміст і дух часу, він створив нині разом із Сергієм Боровиковим. Найважливіший серед цих малюнків є оберіг, який

домінує над всіма іншими, бо є візитівкою пленеру. Оксана Городинська, директор будинку народної творчості з Могилева-Подільського, сприймає

12

цей тиждень як свято душі. Народне малярство, витинанки, писанки, орнаменти, узори – все це рідне і миле, виплекане уявою ще з юних літ. Вазонами, виноградною лозою прикрасила стареньку хату, що прийняла нині переселенців з Донеччини. Намалювала на білих стінах дерево життя. А допомагала їй донечка господарів, що приїхала сюди разом з батьками, подалі від гуркоту і смертей. На інших воротах вималювала Оксана смішних козликів і баранців з української казки. «Подільська хата», «Оберіг-трійця», «Славна господа», «Осінні барви», «Мальви», «Соняшники» - такий нинішній ужинок майстрині Оксани Городинської. А інша Оксана з Умані, яка взяла собі псевдонім Бук, залишила на воротях свою абстракцію в народних мотивах, такий собі малюнок-фантазію із загадковим котом, з інтригуючою назвою «він тут живе».

Гості, не встигнувши як слід роздивитися ті «19» мальованих об’єктів, попрямували до сільського клубу, що затишно розташувався у парку на зелених споришах. На подвір’я, заквітчане чорнобривцями і хризантемами, поспішали наддністрянці. Там, на імпровізованій сцені, вишикувались хори та ансамблі. Тут же, на подвір’ї, і стільці поставили для людей, а кому не вистачило – посідали скрізь: на тину, на траві – чимало люду зібралося сьогодні. Вийшли митці, щоб слово сказати, щоб одержати подяки, подарунки і винагороди від управління культури і туризму, від центру народної творчості, від очільників району. Микола Крижанівський, дякуючи за високу оцінку і підтримку, ще раз наголосить, що нинішній симпозіум не просто мистецька толока – це оберіг, особливо тепер, коли наші хлопці виборюють з автоматами українську незалежність. «Хо-

четься присвятити ці роботи воїнам-захисникам. Ви побачили оберіг із своєрідною печаткою, на якому козак Мамай роздирає двоголового орла? Не стирайте це, хай оберігає вас». Згадав гетьмана Івана Мазепу, який казав сучасникам, що «през слова, є шабля». Як історик Микола Крижанівський захоплено розповідав про обереги з часів Трипілля, які він намагається відтворити впродовж років, тому одна з робіт і називається «Трипільський світ». «Адже тут було поселення шість тисяч років тому. Звідси - і наші витинанки». Митець подякував художникам за те, що кинувши домашні клопоти, приїхали у Наддністрянське, а також директору центру народної творчості Тетяні Омелянівні Цвігун за ті зусилля, що їх вкладено в продовження шляхетної справи.

Заслужена артистка України, автор багатьох культурно-мистецьких проектів Марія Скрипник, як начальник управління культури і туризму дбає про належну підтримку культурологічних заходів, що відбуваються в області. Марія Василівна не обминула увагою жодного з них. Бо кожен, за її словами, є «високим виявом духовності, продовженням традицій, відкриттям все нових і нових подільських талантів». Виступали керівники району та села, представники сільської інтелігенції: голова Мурованокуриловецької районної ради Тарас Кубов, сільський голова Надія Денисова, директор школи Галина Паршенко. Для всіх учасників, для громади – це незвичайний день. Кожен зацікавлений у тому, щоб село жило та берегло свої духовні скарби. Урочистою концертною програмою завершували акцію «Мальована хата». Хоровий гурт «Дивосвіт» Наддністрянського клубу виконав «Молитву за Україну», написану місцевими аматорами. Хвилиною мовчання вшанували героїв Майдану та АТО. Чоловічий вокальний ансамбль «Рівненські козаки», співав, як і належить, бадьорі козацькі пісні, колективи і солісти РБК підготували таке вражаюче патріотичне дійство, що один із вдячних с л у х ач і в сказав: «аж мороз поза шкіру!».

От і ще одне мистецьке свято відбулось у подільському селі в переддень 75-річчя обласного центру народної творчості, який впродовж років плекає народну культуру. Виїжджаючи з села, після всього побаченого і почутого, якось по-новому, по-іншому дивимось на роботи наших митців, за якими навіть в назвах можна вивчати сторінки народної культури. Дай Боже, щоб і надалі з тим же запалом, в

14

мирі і спокої, розвивати традиції села, щоб ткались килими і вишивались рушники, щоб білі українські хати літо і зиму цвіли всіма барвами, на які таке багате наше Поділля..

Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

Пісні і легенди орлиного краю

* Село на Поділлі

Тут, у сільському маленькому клубі, де, як у чарівній скриньці, жило справжнє велике нелукаве мистецтво, я зрозуміла, який талановитий народ, до якого я належу…. Галина Тарасюк «Янгол з України»

«Орлівка. Маленька частинка моєї України, моєї батьківщини. Наймальовничіше та найпрекрасніше місце на всьому світі. Скільки горя воно зазнало! Як тяжко воно виживало!» Хто написав ці слова? Кому вони належать? Прорвавши спокійну, ніби плин річки Ялти, оповідь про історію Орлівки, вриваються живим струменем у свідомість, як цілюще джерело Ревуха з орлівських пагорбів. Гортаю сторінки. Дивуюсь багатству подій і талантів. Фольклористка Євгенія Тондій, байкар Микита Годованець, письменниця Галина Тарасюк, художник Михайло Одноочко – всі вони з Орлівки, оповитої легендами і піснями, предивними оберегами багатющої подільської землі. Ой давно-давно я з родом була, Десь тая стежинка терном заросла, Ой терном-терном, ще й терниною, А я в батька була ще й дівчиною… Співає славнозвісна «Берегиня» про свій орлівський рід, і це дзвінке суцвіття сильних жіночих голосів повертає до тих стежин, що ними ходили пращури. За переказами, у давню-давнину на березі річки Ялта виникло містечко. Поселенці застали тут дрімучий ліс, в якому на могутніх дубах гніздились орли. Відвоювавши це місце у волелюбних птахів, люди назвали його Орел. Старожили розповідали, що існувала така книжка, привезена в Орлівку купцем, в якій оповідалось, що річечка Ялта, нині вузенька і непоказна, була колись такою широкою і глибокою, що по ній ходили навіть невеликі судна. Нібито підземні ходи сполучали містечко Орел з річкою. Один з них вів у ліс на випадок нападу і відступу. Ще один підземний хід виходив на урочище Вила. Так це, чи не так, але в центрі нинішнього села не раз утворювались провалини. А розповіді про стелю, стіни і ніші в них, освітлені смолоскипами, спонукали не одних сміливців пірнути туди в пошуках скарбів. Легенда про урочище, що своєю формою таки

нагадує рогачі або вила, розповідає про незамерзаючі джерела та таємну підземну церкву, де під час набігів кочових племен ховались люди. Там служили службу. По дні урочища проходив шлях, що з’єднував з навколишнім світом. Дрімучий ліс круг нього охороняв таємницю. Містечко Орел, розташоване недалеко південних кордонів Київської Русі, не раз потерпало від набігів кочівників, особливо монголо-татар. Легенда розказує про один з них, коли містечко зруйнували, людей повбивали і забрали в полон. Деяким вдалось сховатись у підземній церкві. Але вороги дізнались про таємний вхід. Тоді горді орлівчани завалили його зсередини. Потім ще довго було чути церковний дзвін і стогін. І тепер «після опівночі сміливці можуть почути той дзвін на середньому пагорбі, де була церква і зберігаються скарби». Ще одна легенда оповідала про те, що нападники вчинили різанину, вивівши полонених з містечка у Вила. Все урочище окропилось кров’ю. а священики, зачинившись у церкві, довго били у дзвони по невинноубієних. Ті дзвони і понині чути, «щоб не забували». На місці розправи виросли кущі калини, що весною – своїм цвітом, а восени – червоними китицями ягід нагадували про невинну пролиту кров. З тих пір урочище Вила має ще одну назву – Калиновий гай. Пізніше схили яру розорали і посадили ялини, буки, клени. Як свідчать дослідники, Орлівку, що вже стала селом, позначено на одній з перших карт України, яку створив 1650 року знаменитий французький інженер Гійом Левасер де Боплан. На карті видно, що Орлівка розташована в міжріччі двох невеличких річок – Холодна Вода і Мочулка, які, зливаючись в одну, впадають в річку Удич, що також впадає в Ялту. В усних переказах, переданих з покоління в покоління розповідається про волелюбність і красу жителів Орлівки, де жили найкращі дівчата і найсміливіші хлопці – мужні і волелюбні. Є легенда про те, як жорстока зажерлива пані проїжджала біля косарів, що спочивали в обід після тяжкої праці в полі, і почала їх бити нагайкою

«І враз зблиснула коса проти сонця. Козацьке серце не витримало такої наруги над собою і сильна м’язиста рука підняла косу. Кров’ю залилось шовкове плаття пани, голова в капелюшку покотилася по стерні. Кінь став на диби, тіло пані впало на землю…». За легендою той сміливець, що зніс косою голову ненажерливої жорстокої пані, утік у Чорний ліс. Пан послав каральний загін на пошуки хлопця, але його не знайшли, натомість до нього почали тікати інші селяни. Відтоді ліс почали звати Бурлацьким. Пан звелів на місці розправи поставити камінь, а ліс вирубати і засіяти там жито. Та пані нібито і нині блукає там, шукаючи свою голову. Її привид на баскому коні у платті з бантами лякає і досі, а камінь чомусь не заростає мохом. Скільки ж тих легенд в Орлівці…. Ой летіла зозуленька понад круті гори, Вибирала пшениченьку, лишала полову, Нащо ж мені та полова, як зима минає, Нащо ж мені та родина, як батька немає. Дівчатонька віддаються, на весілля просять, А на мому батечкові косар сіно косить. Це колектив Орлівського сільського клубу «Берегиня» співає старовинну пісню, яку хтозна-коли прадіди співали. Ми сидимо в кімнаті для репетицій за сценою сільського клубу, в якому, може, і бракує стільців чи мікрофонів, але це одразу відходить на другий план, як тільки жінки починають співати. Такі голоси – аж мороз поза шкіру! Чи потрібен їм мікрофон? Здається, що якби хто відкрив вікна і двері – то пісня вилетіла б орлицею на простір та й полинула б понад цими історичними пагорбами і далі, шукаючи роду. Може, хтось і обізветься. Звідки такі потужні го-

16

лоси, звідки ота снага, що дозволила не лише вижити у лиху годину, а й співати? Може, від того лісового джерела Ревуха, з якого цілюща вода, колись виривалася з ревом і клекотом? Може, від дуба, який і досі стоїть в Жоравському лісі. Скільки йому років – ніхто не знає. А те поле, біля лісу, носить назву Журавка. Кожна з цих назв має свою легенду. Нині «Берегиня» є пісенною візитівкою села. Історія цього ансамблю – невід’ємна частинка історії Орлівки, її духовного життя. Жінки співають, в проміжках між піснями розповідають про історію клубу, про незабутніх людей, що творили культуру села. Пам’ять кожної учасниці зберегла події і славні імена. Пам’ятаю, я ще тільки зайшла до клубу на голос пісні, як одна з них відразу «вистрілила»: – А чого ж ви про нас не запитуєте, хто ми?

– А хто ж ви? – вдивляюсь у натхненні обличчя, бачу натруджені руки і вже їх люблю за труд душі та неспокій.

– Я Горковенко Зіна Сергіївна – і доярка і ланкова, і організатором скрізь була і в п’єсах грала. Чуєте, як баба у 78 співає? Кожна хоче про себе розказати – і є про що. Олійник Олена Кирилівна 38 літ дояркою була і ніколи з піснею не розлучалась. Поцілуйко Олена Селифонтівна і на фермі, і в полі все життя вправлялась – всі вони гуртом співали, скільки себе пам’ятають. А донька Селифонтівни нині в Кривому Розі виспівує – така ж голосиста, як і мама. Ніна Братущак, одна із організаторів «Берегині», – донька співучої Ксені Пасєки. Сама Ніна Григорівна ким тільки не була – і зоотехніком, і секретарем сільської ради і заввідділом зв’язку і завфермою, а в 2002-

2012 ще й завклубом. Лариса Витюк – з когорти молодих берегинь. Поряд з ними всіма сідає зав клуб Оксана Чернега – молода, енергійна, наділена рідкісним в наші дні хистом виводити підголосок. Раніше працювала в Метанівці художнім керівником, а потім «вийшла заміж за орлівського» та й перейшла сюди, і не шкодує: з цими жінками вже всюди побувала – і на обласних святах, і на столичних конкурсах. У 2005 році вони захистили звання народного аматорського. Згадують і тих, з ким прочинали, кого вже немає нині: Галина Братущак, Ксеня Пасєка, Ганна Поліщенко, баба Галя, баба Надя Пасєчиха… а баба Гафійка, слава Богу, жива. Пізніше я розпитаю Оксану Чернегу про роботу клубу та інші колективи, а зараз продовжую знайомитись із цими цікавими співбесідницями, які і самі вже стають легендою.

– Які ж п’єси ви ставили? Які ролі виконували? Навперебій починають згадувати постановки Марка Кропивницького, Михайла Старицького, і в цих спогадах вимальовується історія Орлівського клубу, що починався з попівської клуні, де після революції організували хату-читальню і театр.

– Томашевичі організували хор… – почала розповідати бібліотекар Надія Тимофіївна Решетник, що із славної родини Тарасюків.

Але говорячи про орлівську культуру, жінки мимохіть повернулися ще до того часу, коли у селі жив Давид Тондій (батько фольклористки Євгенії Тондій), який прибув у село регентом хору в кінці ХІХ століття після закінчення ЦПШ. Надія Решетник робить посилання на історію Орлівки, в якій записано: «від природи мав гарний голос, любив співати, опанував музичну грамоту, грав на скрипці… Створив великий хор при церкві. А в цей час приходить йому запрошення працювати в придворному академічному хорі в Петербурзі. Але він палко любив своє Поділля з вишневими садками та солов’їним співом, йому подобалася робота сільського вчителя, і він делікатно відмовився». Далі історія оповідає про те, що влітку 1916 року на освячення реставрованої церкви Дмитрія Солунського приїхав архієрей з Кам’янця-Подільського. Його вразило звучання сільського церковного хору, як і постать Давида Тондія.

– Скажіть, а світських пісень ви так само гарно вмієте співати, - запитав він у Давида Тимофійовича. На його прохання хор виконав українські народні пісні, а також хорові твори в обробці Миколи Лисенка, Дмитра Бортнянського, Артемія Веделя. Після того Давида Тондія за наполяганням архірея, висвятили в Кам’янець-Подільському кафедральному соборі на священика. В Орлівку він уже не повернувся. Але його донька Євдокія довгий час працювала вчителькою в Орлівці, а молодша Євгенія у 30-тих роках після успішного закінчення О р л і в с ь ко ї семирічки навчається на педагогічних курсах у Бершаді і стає учителькою в Орлівській

Наш хазяїн молоденький Під ним коник вороненький, Він по полю проїжджає, Женчиків до дому іззиває: «Ідіть, женчики, додому, Докучило вам ходити по полю, Вибирати пшениченьку із куколю»

школі. Успадкувала від батька чудовий голос і любов до народних пісень. Збирала їх, розшифровувала (здійснювала нотний виклад). Так от звідки це чудове багатоголосся – український гуртовий спів. Ой у полі два орли літає, Ой та же два браття воли напувають. Годі, годі, браття, воли напувати, Та й поїде, браття, сестру відвідати, співають орловські берегині тих пісень, які, можливо, записані Євгенією Тондій із чудової родини Тондіїв, що своєю натхненою творчістю і невтомною діяльністю творили славу Орлівки. Чернега Оксана веде мене і Аллу Волинець – заступника директора Теплицького РБК, у музейну кімнату, щоб показати костюми Орлівських берегинь. Бо тут вони – просто експонати на жердці і в скрині, а коли треба виступати, то жінки витягають звідти спідниці, запаски, вишиті сорочки, пояси, які ще прабабусям належали, і виходять в них на сцену, щоб не лише автентичним співом вразити глядачів, а й цими «польками», свитками, плюшками, яловими чобітьми, а якщо треба, то й кожухами. Вони сьогодні переспівали нам щедрівок і колядок, весільних, купальських та обжинкових.

18

У цьому сільському музеї, на перший погляд, ніби все так як скрізь: скрині, веретена, жлукта, посуд, ліжко, тканий килим… Але, щоб для кожного із сільських аматорів ( жінок і чоловіків) одяг був від сорочки до чобіт – таке не часто побачиш. Про Орлівку писали всі потроху – і бібліотекар Надія Тимофіївна Решетник, і учителька історії Орлівської школи Плясун-Майстренко Марина Володимирівна і письменниця Галина Тарасюк, що змалювала Орлівку в художніх творах. Історія клубу – невід’ємна сторінка життя – буття орлівчан. Після війни, з 1953 до кінця п’ятдесятих завідував ним Тарасюк Тимофій Омелянович. Але слід сказати, що перед цим, тобто, коли він ще тільки повернувся з фронту, спочатку був комірником. Згодом з’явився донос , мовляв Тарасюк щось там «на Сталіна говорив», тож потрапив в тюрму, нібито за недостачу, а насправді, «за політику». Але після смерті вождя, за відсутністю доказів, відпустили. Тимофій Омелянович вмів усе – співав, грав на мандоліні. Кажуть, що ніхто не вмів так затанцювати як він. Крім того – майстер на всі руки. Ще й читав дуже багато, «навіть дисидентів», як каже менша донька.

- Всіма гуртками Тарасюк керував, - згадують учасниці «Берегині».

- Я ж тоді грала дівку… Як же її звали? – намагається згадати весела Зіна Горковенко. Орлівчани з любов’ю говорили про Тимофія Тарасюка. А дочка Галина, ставши журналісткою, відтворила образ батька і свою прекрасну Орлівку в романі-сповіді «Грішні, чесніші за херувимів», що поміщений у книзі «Янгол з України». У Тарасюків було шестеро дітей, вижило – троє. А сам Тимофій загинув, ремонтуючи світло, адже він, як уже мовилось, все вмів і за все брався. У творі лауреата Шевченківської премії Галини Тарасюк є глава «Ода сільбуду», в якій Галина Тимофіївна через десятиліття освідчується в любові маленькому сільському клубу, що в ньому маленька дівчинка пережила свої перші мистецькі відкриття. «Сільбуд – ще одне свято моєї душі! Після арештів, судів, амністій тато… в начальство не ліз. А повернувся на духовні кола свої: став завклубом, керівником хорового і драматичного гуртків та духового оркестру. Навіть сам кіно показував… Тут я вперше на маленькій, як дитяча долонька, сцені побачила найкращу, найгеніальнішу постановку «Назара Стодолі» - мого тата. І його в головній ролі. Тітка Ганя грали наречену Назара Стодолі – Галю, дядина Ксеня – ключ-

ницю Стеху, дядька Олекса – сотника Хому Кичатого, а дядько Тьома Старший – Гната Карого. Тут я вперше побачила «Лимарівну» і «Сто тисяч», і «За двома зайцями»… Чи не всю українську класику… І багато, що з того понищеного національного творчого злету, яке через роки назвуть «розстріляним відродженням». Тут я вперше відчула запах книжок. І дух Слова… серед дерев’яних стелажів, збитих моїм татом… Низько кланяюсь твоїм збитим порогам, твоїй небесно-високій стелі, і білим стінам, і крихітній сцені, мій великий Храме, мій сільбуде, за те, що ти в мене був.» У своїх творах Галина Тарасюк, донька орлівського завклуба, створила неповторний образ Орлівки, її звичаїв, її талановитих жителів, а також своєї співучої родини, що виплекала власну письменницю, що навіки уславила роботящий рід. Слід сказати, що ця родина і по лінії тітки Ганни, сестри Тимофія Тарасюка мала свого музиканта. Це Василь Мусійович Мосьондз, 1937 р.н., який здобув музичну освіту в Одесі, працював учителем музики у школах Великої Мочулки та Орлівки, де керував хором у 80-90-х р.р. минулого століття і якийсь період обіймав посаду заввідділом культури у Теплику. Його сестра теж гарно співала «дискантом». Після Тимофія Тарасюка завклубом був Микола Макарович Ременюк (1959-1969 р.р.). при ньому працювали всі гуртки і духовий, як розказують

мої співбесідники. Згодом Любов Сергіївна Литвинюк (1969-1971р.р.), Віктор Іванович Пилипак, який працював у 1073-1975 р.р., теж і грав, і співав, і керував духовим оркестром. При ньому, як кажуть люди, щовечора музика грала в клубі. У 1975-1978 роках клубом завідував Микола Петрович Дишленко. Тоді якраз були створені агітбригади, хор-ланка. Навитанюк Віра працювала протягом 1978-1999 років. Саме при ній колектив «Берегиня» одержав звання народного аматорського. Братущак Ніна Григорівна очолювала цей заклад у 2002-2012 роках. Вона, як уже мовилось, - одна із організаторів «Берегині». Кожен з них творив історію орлівського клубу орлівської культури, але стиль і почерк у кожного – свій. Мої співбесідниці згадували про те, як співали на тракторному стані, як в колгоспі обжинки проводили. Обжинки, хазяю, обжинки, Хоче віночок горілки, Не так віночок, як женці, Дожинали пшениченьку уночі, Сплели віночок при свічі Хорошії женчики, молодці. А нині Оксана Чернега, яка закінчила Тульчинське культосвітнє училище буде продовжувати шляхетну справу розвитку орловської культури. Їй передано пісенний спадок Орлівки, то ж намагається тримати планку, так високо підняту попередниками – щоб і «Берегиня» співала, в якій вона такий потужний підголосок, щоб і інші колективи утворювалися, «щоб нитка не перервалася».

– Є ансамбль дівчаток «Горлиця», – розповідає Оксана, – учениці 6-9 класів. В репертуарі – українські народні пісні, сучасні, авторські. «Намисто» – це дитячий вокальний ансамбль. Є хореографічний – «Весняночка». Всіма колективами керує Оксана Чернега, отже кожен день співає, танцює, планує, готується.

Новий рік, День вшанування воїнів інтернаціоналістів, День перемоги, і день працівників сільського господарства, Шевченкове свято і традиційні споконвічні свята - Андрія, Миколая, Івана Купайла – всією громадою святкують. Клуб все те має організувати. Бути завклубом , особливо в Орлівці, - справа відповідальна. Тут все пам’ятають – і про церковні хори, і про зруйновану церкву, і про перший клуб, що в поповій клуні був і про повоєнний, і про агітбригади, і про хорланки, і про руїну дев’яностих, і про потуги національного відродження. Нині клубу не просто виживати. Але пощастило Орлівці на «спонсора», про якого «обов’язково треба написати», - наполягає Оксана Чернега, адже голова фермерського господарства Валерій Тризубенко «слухає їх», всі поїздки на мистецькі заходи оплачує, всім сільським дівчатам до жіночого дня квіти дарує, а дітям на Новий рік подарунки привозить. Односельчани з любов’ю розповідають про те, що Валерій Олександрович ще й волонтер, «двічі на місяць їздить у Дебальцеве і дуже багато коштів виділяє на допомогу воїнам АТО». Ось який він, нинішній герой Орлівки, – подумалось тоді. Ім’я патріота теж заслуговує на те, щоб внести його на сторінки славної історії. Після оглядин сільського «музею» при клубі їдемо ще до одного, що в хаті Михайла Одноочка, учителя і художника. Адже і хата незвичайна, і родина. Недавно Михайло Іванович презентував свої полотна в Світлиці центру народної творчості. Я тоді дивувалася, що такі митці зростають в сільській глибинці, в далекій від художніх шкіл і мистецьких студій. Тепер, наслухавшись орловських пісень і оповідок, вже нічому не дивуюсь. Навіть хата Івана Михайловича не така, як у всіх, схожа на терен, оздоблена вигадливим різьбленням на гостроверхому даху. Авжеж, сам будував, а точніше, удвох з дружиною Валентиною Іванівною, за власним проектом. А в середині кожна кімната – картинна галерея. Он на портреті – мати … А там по всіх стінах – орловські пейзажі: урочища, пагорби, оті Кринички, Вишеньки, Журавка, Сосни, Бережки, милі серцю стежки і дороги Орлівки. «Череда над Бугом», «На мілині», «Старий млин» – ці полотна увіковічили те село, в якому пройшло дитинство і все життя. У цій тихій

20

привітній обителі художник працює, і всі його домашні, навіть рудий кіт мають право увійти в натюрморти та портрети митця, як і квіти посаджені Валентиною Іванівною. На подвір’ї Іван Михайлович посадив червоного дуба. За хатою в нього – вишняки і сливи. А он з того горіха він разом з дружиною (до речі теж учителькою), зробив вино «дуже помічне», щоб пригостити при нагоді таких гостей як ми. Іван Михайлович, як і його батько, за фахом – учитель. Навчався у Вінницькому педінституті на фізико-математичному факультеті. Але краса рідної землі сподвигла його малювати. Батько – Іван Федорович Одноочко був директором школи, тому його портрет знаходиться в центрі шкільної галереї, розміщеної в просторих коридорах. Коли ми зайшли туди, з нами вітався кожен школяр, який пробігав мимо під час перерви, як і прийнято в селі. Одноочка шанують учні і вчителі, як і його вчительську родину. В шкільній картинній галереї пейзажі, портрети і натюрморти Івана Михайловича Одноочка, але не тільки його, а й Якова Морозенка, Івана Плясуна та інших, чиїх імен уже й не пам’ятають. На шкільних стендах зафіксовано історичні моменти села і школи. А в шкільній музейній кімнаті знову ж – старовинні вишиванки, віночки, рушники, книги. Тут ми побачили старезну книгу з партитурами псалмів, кантів духовних хорових творів. Нинішній директор школи Віталій Віталійович Загірняк, заступник директора Валентина Дмитрівна Юзвенко, учителька історії Валентина Ільківна Іщенко з гордістю показали нам все, що стосується історії села і школи. Вони, як і весь колектив, розуміють, у якому селі працюють. Дуже важливо донести це до учнів, щоб десь через роки з цієї сільської школи вийшли фольклористи, учителі, лікарі, митці, письменники, такі як Галина Тарасюк, як Іван Одноочко, щоб несли у майбутнє духовну естафету Орлівки, історія якої є уроком для нащадків. Я тут побувала лише один раз. Але того, що почула, побачила і прочитала, вистачить мені на роки пізнання талановитого подільського роду.

Жанна ДМИТРЕНКО

Мені поталанило з місцем народження

Поет, прозаїк критик перекладач Галина Тарасюк народилась в талановитій родині, в селі Орлівка Теплицького району. У 1968 році переїхала на Буковину, закінчила філологічний відділ Чернівецького університету. Працювала в міських та обласних часописах, на телебаченні, старшим науковим співробітником меморіального музею Юрія Федьковича, редактором газети «Час». Була організатором обласної «Просвіти», головою жіночої громади «Буковина». Член НСПУ з 1977 р. Лауреат Державної літературної премії імені Олеся Гончара, Всеукраїнської літературної премії ім.. В.Сосюри, обласної літературно-мистецької премії ім. С.Воробкевича, премії Ліги Українських Меценатів ім. Дмитра Нитченка, премії журналу «Березіль» та родини Нитченків тричі «За кращий прозовий твір року» Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІст., медаллю «Незалежність України», Міжнародної Академії Рейтингів популярності «Золота фортуна». Працювала в столиці редактором відділу часопису «Літературна Україна» і оглядачем газети «Вечірній Київ». На думку критиків і читачів, за її творами нащадки вивчатимуть історію України кінця ХХ – початку ХХІ століть. Її новели називають маленькими шедеврами, що у них «як у гранях алмазу, висвічує життя українського суспільства на межі тисячоліть, на тектонічному розломі епох, у всій його драматичності і оптимістичному передчутті щасливих перемін. Хоча свій стиль авторка називає абсурдним реалізмом, але пише вона святу правду про свій час, свій народ… демонструє майстерне володіння всіма жанрами і формами прози та вражаюче знання сучасного життя». Ця стаття Галини Тарасюк є спробою дослідження історії Орлівки, її родин, а також сільської культури, адже батько, Тимофій Омелянович, талановитий і добрий чоловік, якийсь час працював завклубом, тітки і дядьки співали в сільському хорі, брали участь у виставах, а найменша сестра стала бібліотекарем. Вони так на землі робили, Ніби мали роботу за щастя, Аж рвалися ревно жили На селянських зап’ястях. Вони так на землі співали, Аж каміння спливало воском. Голосищами в небі літали – Не підголосками! Галина Тарасюк «Мій рід»

Я свято переконана, що у моїй людській і письменницькій долі велику роль відіграло моє рідне село з такою гордою назвою – Орлівка: його природа, його потужна творча аура, бережливе ставлення моїх земляків до національних традицій, прадідівських звичаїв та обрядів, велика любов до рідної пісні, образного гострого слова. Власне, в рідному селі пройшла всі свої «університети», тут сформувалися всі мої естетичні смаки, моральні ідеали, тут відкрилися багатющі скарби рідної мови, її образності, її вищого буття у народній поетичній творчості – пісні. Ой вузенька доріженька та й у білий світ Облітає край дороги яблуневий цвіт. Облітає-кружеляє – цвіток до цвітка… Ой скрикнула ластівкою мамина рука. Пієтет перед рідним селом у мене з дитинства. А з шкільної парти шукала генетично-історичний код його неймовірно потужного людського (типажного) і творчого потенціалу, особливо, пісенного. Записала навіть легенду, розказану татом, нібито село наше заснували кілька козаків, які після розгрому Запорізької Січі Катериною Другою у 1775 р., які, відходячи з військом за Дунай, випадково натрапили на затишну місцину в долині маленької степової річечки, і вирішили вкорінитися на рідній землі, при кинувшись хліборобами. Слободу назвали Орлівкою через те, що (нібито), на віковічних дубах і вербах, які росли в цьому яру, гніздилися хмари степових орлів. На користь цієї легенди свідчить і споконвічний дух волі і непокори, що жив, проявлявся у характерах орлівчан, а особливо затята вірність прадідівським традиціям, неймовірна пісенність і поголовна співочість моїх земляків.Безперечно, сприя- л а збереженню і навіть законсервованості цих скарбів віддаленість села від великих міст і магістралей. Адже, ще якихось 50 років тому село жило за тими самими звичачаєво-обрядовими законами, циклами, що й три і чотири століття раніше. Як відомо, рівно сто років тому Орлівка відзначалася знаменитим народним хором, в якому співали не тільки наші чотири діди по маминій лінії - брати Білики: Кирило (наш рідний дід), Терень, Йосип та Полі-

22

карп, який був дяком, а й предстаники родини Тарасюків. Один з них, Калень, доводився родичем знаменитій співочій фамілії перших фольклористів Тондіїв. До речі, приблизно в цей час, в 1909 році, в церковно − парафіяльну школу Орлівки, після закінчення Степашківської учительської школи, прийшов учителювати майбутній український байкар Микита Годованець. Микита Павлович в учительській школі ознайомився з російськими і зарубіжними письменниками, читав Шевченка, почав писати вірші українською мовою, що на той час було ризиковано. Незважаючи на те, що під тиском народних мас, революційних виступів 1905 року, офіційно було дозволено писати й друкувати українською мовою, фактично ж українська мова переслідувалась. Українських інтелігентів, які говорили рідною мовою, називали мазепинцями, тобто зрадниками Росії. Кожний «мазепинець» потрапляв у таємні списки жандармерії, був під контролем. Ще надто молодий, але Микита Павлович зумів завоювати повагу і любов сільських людей. Він пояснював селянам події 1905 року, розповідав про несправедливість в суспільстві, читав заборонену літературу. Навчаючись у 7-8 класі Орлівської восьмирічки (1962-1963 рр.) я з навіть листувалася з відомим письменником, і, мабуть, під його впливом почала писати байки, які друкували у районній газеті. Адресу Годованця, який жив тоді після повернення з Колими у Кам’янці-Подільському, дав мені або тато, або мій улюблений вчитель Іван Матвійович Феденко. На жаль, листи байкаря не збереглися. Як розповідав мій батько, Тарасюк Тимофій Омелянович, неабиякий підйом народної творчості в селі повторився після Жовтневого перевороту і Громадянської війни. Сприяла цьому розвою т.з. «українізація», придумана більшовиками у 1923-29 роки, яка закінчилась для України страшним геноцидом: першими репресіями проти творчої інтелігенції, відомими як «Розстріляне відродження» і голодомором 33-го року. Чимало орлівчан, зокрема Білик Танас Йосипович, Чернега Михтодій Омельянович, Дишленко Михайло Іванович, Дишленко Григорій Наумович, Чернега Никифір Наумович добре завчили науку справедливості, і казку про грядущий рай, де все буде спільне і всі будуть рівні.

Пізніше у 1930-33 роках саме вони стали активістами по організації колгоспів, розкуркуленю населення Орлівки і заготівлі хліба . Можливо на цьому контрасті моєму батькові і врізалися в пам’ять світлі картини культурно-національного розвою на селі у 20-ті роки Тато жартував, що виріс у хаті-читальні, і буквально з колиски брав участь у «спєвках», як тоді називали репетиції хору, і в «тіатрі» – драмгуртку. Справа в тому, що його набагато старші брати-парубки Олекса та Тимофій-старший, і сестра Ганна гарно співали, і, зрозуміло, були найактивнішими учасниками усіх заходів сільського «пролєткульту». Позаяк і мама Тетяна Павлівна, наділена надзвичайним артистичним талантом, теж була «артісткою», то нічого не залишалося родині Тарасюків, як брати з собою в сільбуд і 4-5-річного Тимофія-молодшого, який у такому юному віці мав ідеальний слух, дзвінкий високий голосок і у співах не відставав від дорослих. Знаючи це, брати «розігрували комедію» перед сельчанами: котрийсь з братів було візьме мого тата на руки, заховає на грудях під кожухом, і йде собі вулицею, виспівуючи у два голоси! Тут був мій світ. Святе моє колишнє, Де молодий ще і веселий тато, Де мама шиє вбори нам на свято… Гукну, покличу… заридаю… Тиша. Спочатку люди дивувалися з уміння братів Тарасюків співати одночасно баритоном і дискантом, чи басом і сопрано. Та навіть коли дізналися правду, здивування було ще більшим: як така мала дитина знає стільки пісень і співає гарно, «як янгол». Дивував мій тато-вундеркінд не тільки надзвичайним співом, а й талантом до музики. Коронним номером 5-річного хлопчика було виконання попурі з народних мелодій на балалайці, а коли підріс трохи, грав

на гармошці, гітарі, трубі і барабані – то сам, то в ансамблі з братами… З батькових розповідей мені відомо, що у 20-ті роки Орлівка також дуже пишалася сильним багатоголосим мішаним хором, в репертуарі якого було багато пісень, зокрема й «народжених» революцією, але перевагу надавали народним, українським і російським, «бо в них було де голосу розгулятися». Дуже любили співати пісні на слова Шевченка, увертюру «Ревуть, стогнуть гори-хвилі» до опери С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», дует Одарки і Карася. По цих творах можна собі уявити, якими голосищами володіли орлівчани і які в них були естетичні запити 100 років тому! До речі, не дивлячись на більшовицьку ідеологію, орловські співаки умудрялися виконувати і національний гімн «Ще не вмерла Україна» правда, як українську народну пісню… Невідомо, як це їм сходило з рук, а от батько у 50-х за виконання хорове національного гімну ледь не поплатився життям… Я на могилі не пущу сльози – Я вознесуся тенором на хори: Тут не вівси – тут божі голоси, Тут ластівка з архангелом говорить. Отакий був духовний злет! Кохалися мої земляки і в театрі. Ставили п’єси: «Дай серцю волю – заведе в неволю», «Назар Стодоля», оперу «Наталка Полтавка», в яких грали мої дядьки і тітка, сусіди по кутку Четверенки, один з яких – Лавро, здається, очолював сельбуд… На жаль тяглість традицій, як і духовний злет, були перервані спочатку голодомором 33-го, потім репресіями проти культури й інтелігенції у 37-му році… За спогадами тата, після арештів кількох керівників району і місцевого радгоспу, почалася «за-

чистка» духовних плодів «українізації»: щотижня приїжджав із району кінний «участковий» міліціонер і наказував татові, який тоді працював фізруком і на громадських засадах у хаті-читальні, за списком вилучати «ворожі» книжки українських тогочасних письменників. Хоч татові тоді було лишень 17-ть, він в глибині душі «здогадувався», що в країні діється щось непоправне, а тому спрагло перечитував «репресовані твори», намагаючись запам’ятати їхній зміст. На другий день збирав у мішок дорогу ношу і віз у райцентр. А згодом, у 60-ті, під час т.з. політичної відлиги, розповідав мені, школярці, про замордований цвіт української духовної еліти, і переказував романи В.Винниченка, п’єси М. Куліша, новели М.Хвильового, читав вірші неокласиків і футуристів. Не знаю, чи не це таємне прилучення до заборонених тоді творів української літератури зробило мене письменником… Але, мабуть, більше сприяла велика любов батька до книжки. Він багато читав і привчав до цього благородного заняття і нас, дітей. Недаремно, наймолодша з нас – сестра Надія вибрала собі фах бібліотекаря. Сорок восьмий. На ослоні, Біля хати на осонні Тато з мамою сидять. В мами шия у намисті, В мами очі – небо чисте… Гуси з вирію летять. В тата вишита сорочка, Сто гризот й одна морочка:

Тато чоловік і зять! Але повернемося до часів минулих… Перед війною, за словами батька, відчувався підвищений інтерес людей до культури, художньої самодіяльності. Про це тато згадував часом з докором мені і моєму поколінню: «Ми були босі-голі, голодні, робили в колгоспі, як прокляті, а які були веселі, як співали! Навіть після війни… За піснями забували і голод, і горе… А ви?! Все маєте, а ходите, понадувавшись! І за вас співає транзистор!». Звичайно, народженій через три роки по війні, звідки мені було знати, як воно було нашим людям, нашим батькам-матерям гоїти рани піснею… Зате пригадую, хоч і уривками, як нам жилося і співалося, починаючи десь з року 1952-53-го років. Саме тоді сільський клуб перейшов у нове приміщення, і його очолив батько. І тепер вже вони з мамою по черзі носили під кожухом на «спєвки» мене малу, як колись брати носили мого тата. Ці походи з теплої затишної хати у велелюдний, як здавалося, величезний, гамірний клуб, мені запам’яталися на все життя. Пригадую усі фільми, які з тріском крутив нам у своїй будці наш родич – кіномеханік Іван Мосьондз. Кожен концерт, кожну виставу… Дійсно, за свідченнями старших людей, на початку далеких 50-х в Орлівці почався справжній самодіяльний бум, особливо, після смерті Сталіна… Даленіла війна, поволі заживали її криваві рани, життя брало своє: оживав, приходив до тями затероризований культом особи народ. Про ці зміни в духовності і ментальності моїх односельців маю і власні враження: за роки радянської влади це була, можна сказати, третя хвиля розквіту народної самодіяльної творчості в моєму селі. У 1954 році відкрилася сільська бібліотека, в якій працювала наша родичка Ганна Іванівна Одноочко. До неї і привів мене тато, щоб набиралася ума-розума. І знову, через тридцять років з часів «українізації», життя у клубі закипіло на повну потугу. Люди приходили поспілкуватися, поспівати разом…Так утворився хор, який дуже скоро відтворить репертуар самодіяльних колективів «розстріляного відродження»… Згодом цей колектив стане одним з найкращих в районі (на фото). Заново був створений духовий оркестр (на фото). Важко повірити, але саме в ті далекі повоєнні 50-ті роки на сцені свого сільського клубу я познайомилася з найкращими взірцями української драматургії. Була це і п’єси радянські, але переважно класика: «Лимерівна», «Сто тисяч», «Наталка Полтавка»…Особливо запам’яталася вистава «Назар Стодоля», в якій головну роль виконував батько, і грали ще по старій пам’яті дядьки і тітка. Кращого виконання ролі Назара і взагалі щирішої постановки спектаклю я не бачила навіть на професійній сцені. Без перебільшення. Пожовклі фотографії тих далеких 50-х, майстерно зроблені дядьком Іваном Мосьондзом, повертають мене у ті щасливі дні. Ось хор – хоч і не в повному складі… Батько з Іваном Мойсійовичем сидять навпочіпки, а за ними радісні хористи. Як я вже сказала, в репертуарі хору були сотні народних і радянських пісень, на слова Шевченка та серйоз-

24

ні класичні академічні твори. Як і 30 років тому, виконувалася улюблена увертюра до опери С. Гулака-Артемовського до опери «Запорожець за Дунаєм» «Ревуть стогнуть гори –хвилі», і заборонена «Ще не вмерла Україна»… За ці « вольності» у виборі репертуару батько мало не поплатився свободою, врятувала йому життя смерть Сталіна… Працювали у клубі мого дитинства і музичні гуртки для школярів і молоді. А кілька татових вихованців, зокрема його племінник, син тітки Ганни -Василь Мосьондз став професійним музикантом. Після закінчення музичного відділення Вінницького педінституту Василь Мойсійович викладав у школі співи, керував шкільним і сільським хорами, організовував чудові концерти на всі свята, замінивши в якійсь мірі на поприщі музики свого дядька Тимофія Омеляновича Тарасюка. Слідами батька пішла і моя молодша сестра Надія Тимофіївна Тарасюк- Решетник. Після закінчення бібліотечного факультету Київського інституту культури працює в рідному селі. Учасниця народного фольклорного колективу «Берегиня»…. Зайнялася хуртовина по цілому світу: Чи від снігу стало сніжно, чи ніжно від цвіту?.. Чи весную, чи зимую – душі невідомо. Ой широка доріженька зі світу – додому. Мені справді поталанило з місцем народження. І завжди кажу і пишу про це з гордістю і вдячністю.

Галина ТАРАСЮК

Життєвими і творчими стежками майстра древнього ремесла

«Живу так, щоб залишити слід на землі і щоб згадали люди добрим словом» – таким було життєве кредо Романа Чмерука, майстра гончарного мистецтва із надросянського краю. Хоча не був Роман Васильович членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України, та на мистецькому видноколі його ім’я широко відоме. Сумно лише з того, що ніхто вже не перейме досвід та вміння гончара. В березні 2014 року раптово, в своїх 57 років, майстер пішов із життя. Він був яскравим взірцем для кожного, хто бажає зреалізувати свій талант в древньому ремеслі і почуватися щасливим від думки, що працюєш і твориш для людей, для суспільства, для держави. Роман Чмерук - гончар у першому поколінні. Ні його батько, ні дід, ні прадід не займалися цим ремеслом. До цього самостійно йшов довгі роки. Довідавшись, що в с. Крищинцях Тульчинського району є знані гончарі, подався переймати досвід. Першим вчителем і порадником Романа Васильовича був заслужений майстер народної творчості України Олексій Григорович Луцишин, колишній учень односельця, відомого майстра Івана Тарасовича Гончара. З першого спілкування із Олексієм Луцишиним, Роман Васильович відразу усвідомив, що цим ремеслом може займатися лише той, хто взяв собі в провідники безмежну та самовіддану

любов до праці і до людей. Зрозумів, що у кожного майстра є свої таємниці у виготовлені виробів із глини та їх розпису. Часто на виставках Роман Васильович цитував поради свого наставника.

-- Перед тим, як з глини щось виготовляти, --говорив майстер, --- її слід ретельно підготувати, зокрема: знайти кращі породи глини, накопати, вибити повітря, просіяти, видалити всі зайві часточки, замочити або ж заморозити, пропустити через так звану м’ясорубку, таким чином «оживити» і «знайти контакт», тоді глина сама підкаже, що ліпше з неї зробити. Цікаво те, що наші предки лікувалися глиною! Вона незалежно від свого кольору, має цілющі властивості. На запитання журналістів щодо перших спроб виготовлення гончарних виробів, Роман Васильович завжди відповідав: «Не святі горшки ліплять». Першим виробом, - як пригадував майстер, був глечик, хоч і недосконалий, але по-своєму гарний і неповторний. Роман відразу відчув глину, і всім своїм єством підкорив її. Вона була слухняна в його руках. Найкраще йому вдавалися макітри та горнята в національному стилі. «Серце радіє і співає, коли беру до рук глину», - говорив Роман Васильович. Мабуть, так було Богом велено, що не прийшлося майстру йти в мандри у пошуку

цього скарбу. Майбутній гончар дослідив пласти породи глини спочатку в сусідньому селі Круподеринцях, згодом --- на подвір’ї батьківської оселі, ще й поряд з криницею. Впродовж 20 років копіткої праці на цьому поприщі довжина глиняної ями сягає в довжину 16 метрів. В свій час наш земляк закінчив Київський будівельний технікум та Львівський поліграфічний інститут імені Івана Федорова, одружився і працював у Києві, виховував двоє синів, та все ж сумував за співом надросянських солов’їв, ранішньою росою, запахом свіжоскошеної трави та дивовижними краєвидами. Більшу частину свого життя проводив на своїй рідній батьківщині, де з головою занурювався

26

в улюблену справу. Мав величезну кагорту однодумців, друзів-гочарів. За роки невтомної праці у майстра виробився свій власний гончарний стиль, який не йде врозріз зі старовинними виробами минулих століть. Особливість його полягає не так у формі, як в кольорі посуду з гладкою поверхнею. Мав свої таємниці про встановлення печі для випалення виробів та розробці декору і задимлення робіт так званої чорнодимленої кераміки, випаленої за спеціальною технологією – без доступу повітря. Досконало опанував і глазурування виробів, хоча більше любив його природний вигляд . Роман Васильович мав свій знак-тавро у вигляді букви Ч та рік виготовлення, котрий ставив на всіх своїх роботах, цікавих та неповторних у своїй красі. Від безмежної любові та вправних рук майстра народжувалися диво-глечики, миски, келихи, горнятка, філіжанки, чашки, чайники, лампадки, горнята-близнюки, дзбани, кухлі, керамічні писанки, тощо. В його доробку оригінальні за звуком свищики у формі баранців і пташок, декоративні куманці і тарелі з інтенсивним за колоритом, вишуканим традиційним розписом. Він чітко дотримувався місцевих традицій і в трактуванні форми. Розписані ним вироби були стилізовані за мотивами кераміки часів Трипілля. Переглядаючи відеозаписи відкриття персональних виставок Романа Чмерука, які експонувалися в Світлиці нашого Центру, дивуєшся розмаїттю щоразу нових, унікальних і теплих виробів, від яких очей не відвести. Хочеться взяти до рук і милуватися цими неповторними шедеврами. На будь --- яке запитання журналістів, у майстра завжди була готова змістовна і відверта відповідь. Частіше всього хотіли чути про орнаментику його робіт.

– Важливе значення у всі часи відводилося

орнаменту не лише на керамічних виробах. Деяка схожість його елементів спостерігалася між усіма майстрами, тому накреслення давніх символів і знаків залишалися незмінними. Однак у кожного майстра була своя манера розпису. Я ж відтворюю орнаменти, вивчаю їх, вважаю, що ще всього не зрозумів і ще багато треба працювати. Намагаюсь використовувати здобуті знання у створенні сучасних робіт, реалізовуватись як художник у галузях кераміки, пластики та скульптури. Не знаю, чи вистачить сил на втілення у життя усіх моїх ідей і задумів, але вони надихають мене не зупинятися у творчому процесі,--- відповідав Роман Васильович. Майстер був учасником багатьох виставок різних рівнів. Його нагороджували почесними грамотами, подяками. В доробку Романа Чмерука тисячі унікальних гончарних рукотворних виробів, ряд персональних виставок, що свідчать про невтомну працю за гончарним колом, не злічити майстер-класів за участю Романа Чмерука. Роботи митця виставляються в експозицiях міжнародних, всеукраїнських та обласних виставках декоративно-прикладного мистецтва, музеях Вінниччини і м. Києва, у столицi гончарства Опiшнi, у Національній Спілці майстрів народного мистецтва та в приватних колекцiях збирачів кращих зразків народного мистецтва із інших країн далекого і ближнього зарубіжжя. Останньою виставкою в житті майстра була презентація народної культури с. Андрушівка Погребищенського району в рамках всеукраїнської культурно-мистецької акції «Мистецтво одного села», яка проводилася у вересні 2013 року в Київському Національному музеї літератури України. Крім робіт знаних майстрів Погребищенського району різьбяра Петра Пипи та народного маляра Олександра Шульганя, чільне місце в експозиції виставки займали роботи Романа Чмерука. Серія вишуканих керамічних виробів малих об’ємів, творів декоративної скульптури: козлики, бички і пташички, а також декоративний посуд --- все це було виготовлене майстром в подарунок своїй єдиній маленькій онучці. Неймовірна краса цих унікальних виробів

змушувала зупиняти погляд відвідувачів і довгий час милуватися. Також серед виставкових експонатів приваблювала погляд поціновувачів старовини вишита сорочка бабці майстра. Роман Васильович дорожив цією вишиванкою, зберігав її у полотняному вузлику на печі рідної батьківської оселі, яку облаштував під майстерню і при нагоді показував своїм гостям цю святиню, якій понад 100 років. Цей унікальний родинний оберіг з барвистим рослинним орнаментом був представлений на виставці вперше. В той період майстер готувався і до персональної виставки, яка була запланована нашим Центром в 2014 році, але не судилося. Через два місяці після завершення вищеназваної виставки в м. Києві в листопаді 2013 року, де проживає вся сім’я майстра: дружина, двоє синів, невістка і онучка, розпочалися громадські протести

на Майдані. Роман Васильович не був осторонь цих трагічних подій, в яких разом із синами брав безпосередню участь. Мабуть, це і підірвало його здоров’я. 3 березня 2014 року перестало битися серце такої високодуховної Людини, Майстра, дбайливого Батька. Здавалося, в той день плакало і небо. Запам’ятався нам, вінничанам, Роман Васильович, як небагатослівний, толерантний, поміркований і трохи сором’язливий. Вирізнявся з-поміж майстрів своїм зовнішнім виглядом: волосся зібране в пучок, вуса і борода охайно вистрижені. Високий і худорлявий, одягнутий в свою улюблену картату сорочку, а на виставках --- у святкову вишиванку. Під час роботи за гончарним кругом голову постійно зав’язував полотняною хустинкою. З - під окулярів в очах простежувався смуток, а при спілкування з’являлася «смішинка». Радує те, що Роман Васильович встиг передати досвід, тепер уже знаним гончарам: Володимиру Корнієнку із Києва, Віктору Поліщуку із Погребище, Сергію Погонцю із Крищинець Тульчинського району, молодому майстру Михайлу Діденку із Вінниці. Залюбки спілкувався і ділився досвідом із своїми друзями-гончарами: Володимиром Слубським, Євгеном Слободинським, Тетяною Шпак, Людмилою Філінською, Вікторією Ніколаєвою, Василем Рижим, Оксаною Верховою-Єднак, Галиною Доценко і Тетяною Станчуляк. Не злічити дітей і молоді, які долучилися до гончарного ремесла в ході проведення майстер-класів за участю Романа Чмерука. Понад 15 кращих зразків гончарних виробів майстра знаходяться у фондах нашого Центру. Ці унікальні експонати будуть займати чільне місце на престижних виставках України і інших країн ближнього і далекого зарубіжжя. Колись майстра високого польоту душі, відкри-

28

ла для нас Галина Миколаївна Кравчук, начальник відділу культури і туризму Погребищенської райдержадміністрації, заслужений працівник культури України, адже 16 років тому, саме вона звернула увагу на його вишукані роботи, які випадково побачила на місцевому ярмарку. Віднайшла автора і запросила взяти участь у виставці декоративно-прикладного мистецтва з нагоди відзначення дня міста Погребища. На цьому святі я мала честь познайомитися і спілкуватися з Романом Васильовичем, і отримати з його рук справжній витвір мистецтва --- пузатий гарненький горщик. Тоді майстер наголосив: «Тільки ж ти не бійся варити в ньому борщ, переконаєшся що він буде смачним, як з печі». Та, де там! Рука жодного разу не піднялася, щоб таку красу поставити в духовку, хіба що зберігаю в ньому мед. І стоїть цей горщик на чільному місці в моїй оселі, як безцінний скарб. Як пригадує Галина Миколаївна, Роман Васильович був самокритичним і ніколи не був задоволений своїми виробами. А ще мав гарне почуття гумору.

– У вечері виліплю з глини якийсь надуманий мною виріб, спочатку не можу намилуватися, ставлю його під різними кутами і сяк, і так. Придивляюся, таки гарний! Вранці дивлюся, а воно «барахло - барахлом»,-жартував майстер. Роман Васильович розповідав про те, як любив милуватися плавними видозмінами форми майбутнього виробу і при цьому відчувати себе творцем, як узимку прокладав у снігу лише дві стежечки - до дров і до криниці, як восени посіяв жито, як побудує на подвір’ї справжній козацький курінь, як любив сидіти у себе в старому садку під яблунею і дивитися в небо, спостерігати за мінливими хмарами, вигравати на сопілці, узявши в торбинку хліба та сальця міг піти туди, де народжується Рось, - пригадує Тетяна Бойчук, працівник музею-садиби Олексія Луцишина. З Людмилою Філінською і Вікторією Ніколаєвою майстер також ділився своїми планами. Мріяв упорядкувати батьківську садибу, уже пообрізав яблуні і посіяв жито, два рази восени і перед кончиною побілив хату, де була його майстерня, доробив ганок, зробив власноруч ремонт в кімнатах оселі, де збиралася його родина із Києва. Мріяв запрости влітку до своїх ошатних володінь всіх майстрів гончарної справи Вінниччини і влаштувати пленер гончарів. Та не встиг… На жаль існує така закономірність, що талановиті, багатогранні люди при житті не отримують тих належних почестей, яких заслуговують. Лише після їх смерті відчуваємо велику втрату. Хто знає, скільки б ще з - під рук майстра вийшло виробів, які засвідчили б місцеві гончарні традиції нашого регіону. Сподіваємося, що дослідники і науковці все будуть робити задля того, щоб до майбутніх поколінь дійшла мудрість того, що закладено нашими предками у такі прості речі, як миски, глечики, горнята, макітри, іграшки…

Заступник директора ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

ГОНЧАРСТВО – ремесло, поезія, мистецтво

«Накопай синку глини, наміси, накрути з неї горшків, висуши, випали, піди продай і тоді ти побачиш, що це таке гончарна справа» - казав мені майстер, який все життя робить горшки на Поділлі. Накопати глини треба восени, покласти на зиму на повітрі. Мороз, сніг, сонце будуть допомагати, щоб вона стала такою, що можна зробити гарного глечика. А глина не всяка годиться. Буває і мазанка, з якої на Україні будували і будують хати, і глей річковий, і попадається червона, як мак, і жовта наче соняшник. Є така, що після висихання розсипається в пальцях, і така, що й молотком розтовкти не можна, Але те все не так і важливо. Я думаю, що кожен майстер має знайти, або приготувати, склавши з двох чи кількох - свою глину. Глину, з якою можна говорити, питати щось в неї, і розказувати щось їй. Навесні, коли потепліє і земля розмерзниться, замочивши її гарненько - перенести її в майстерню, збити в одну велику грудку, замотати, щоб не тужавіла, і тоді можна починати цю розмову. Розмову через глину з Богом, зі світом і з людьми. Кожного дня вранці, настругавши, вимісивши добре, збити в окремі грудки викладаю на верстак і, поснідавши і перекуривши, берусь до роботи, і кожен день наче і схожий на інші, і кожен день як ціле життя - і піт і втома, і натхнення, і радість творчості, і розчарування, і знахідки. Якщо стати на землі лицем на південь і довго-довго стояти, то відчуваєш, що земля повертається в ліву сторону, а коли довго дивитись на небо, то бачиш, що сонце летить зліва направо. Штовхаючи гончарний круг

30

правою ногою від себе задаєш йому рух проти часової стрілки, наче як обертається Земля, тримаючи глину з правого боку між пальцями, в кожному гончарному виробі накручується спіраль. Починається спіраль з денця виробу і виходить на вінця, розвиваючись за часовою стрілкою так, як сонце летить по небу. Так земна і космічна енергія об’єднавшись - створили гончарне ремесло і допомагають людині, майстрові - створити свої вироби. І стають на полицю глечики, горщечки-горнята і макітри й полумиски, і баньочки й бутилі та кухлі. І маленькі, і великі, пузатенькі і стрункі І всякі, всякі, всякі. І немає двох схожих один на одного. А наступного дня, коли глина трохи підв’яне, затвердіє, треба біля них поворожити, почіплявши вушка на глечики та кухлики, носики та шишки до куманця приробивши, підрівняти денце. І стають вони вже готові догори дном для висушування. Стоять твердіють сохнуть потрошку, зменшуються, світліють. Глина переходить від одного стану до іншого - від пластичного до твердого. Іншого дня хлопчики прибіжать. Кажуть: -«Дядьку, покажіть як свистунців робити?» Посідаємо, та й ліпимо півників, баранців, коників. Поросят полюбляють робити, хто й верблюдів та слонів, хоч вони у нас на Україні і не водяться. Так потрошку набирається всякої всячини, готуючись до випалювання. Якийсь трісне, або вушко відпаде, якийсь деформується - скруте його наче каліку. И вже його не відремонту-

єш, не заклеїш, не приліпиш, не порівняєш. Можна тільки розмочити і з цієї глини зробити іншого. Коли вже набирається на випалку, треба думати про дрова. Порізати, товсті поколоти, гіллячки посікти, кілька трухлявих пеньків десь знайти, притягти. Скласти розсортірувати. Треба і м’яке дерево - липа, верба, осика, гіллячки дрібні, пеньки трухляві. І тверда деревина - акація, граб, дуб, берест та ясен. Коли встановиться погода берусь випалювати. Розчищаю горно, замащую тріщини, просушую, прибираю навколо. І гарного спокійного теплого дня переношу вироби і загружаю в піч. Дуже ретельно і розумно це треба зробити, неправильно поставиш - трісне, деформується, вухо відпаде, а то й перегорить який зовсім. Уклавши все, що влізе, прикриваю зверху черепками і, Боже поможи - можна розпалювати. Добу буде горіти. Спочатку навіть не горить, а тліє - обкурюється. Досушуються вироби, гріються, чумазі стають, покриваються сажею. Потихеньку розгорається, вже можна і дрівцят підкидати. Розігріваються, згорає сажа, червоніють. Тут вже не лінуйся тільки підкидай. На світі все остальне перестає існувати, тільки ніч, небо і вогонь. Вогонь. І розігріти горно треба до такого стану, щоб вироби світились неначе повний місяць. А під кінець над горном загорається вогонь - неначе газ го-

рить. Згорає все нечисте і глина переходить в інший стан, у кам’яний, і плине в вічність. А потім відпочинок. Горно охолодати буде добу. Тиняюсь навкруги, заглядаю в дірки, пробую щось зверху витягти, зачепивши дротиком за вушко. Таке. Дурницями займаюсь. Все рівно роботи ніякої. І втома, й бажання побачити результат не дають зосередитись. Через добу винімаю вироби і виношу, ставлю на подвір’ї. Всі різні - той світлий, той червоний, який підсмалений з одного боку, той тріснув.Стан радісний, коли красиві, цілі і навпаки, коли, не так щось. Задумуюсь - у чому полягає гончарне мистецтво і чи є мистецтво у гончарстві. Так, є! Мистецтво у формі, у пропорціях. І переконуюсь у тому, коли бачу реакцію людей. Состерігаю. Як люди дивляться, як беруть в руки. Любуються. А жити починають вироби тоді, коли пішли від мене до людей. А саме головне сказала стара-старенька жінка в Погребищах на базарі. Навіть не сказала, а так промовила, побачивши глиняні вироби серед отого розмаїття сьогоднішнього - «Ще не вмерла Україна». Я переконаний в тому, що вона не знала віршу цього. Я переконаний в тому, що вона не знає, що це гімн наш. Я думаю, що вона сказала ці слова сама від себе, і сама собі. Роман ЧМЕРУК Погребище

ВЖЕ НЕ БУДЕ КІНОФІЛЬМУ ПРО ГОНЧАРЯ…

3 березня цього року перестало битися серце РОМАНА ЧМЕРУКА

32

Ми звикли бачити його за гончарним кругом на всіх мистецьких заходах, що упродовж багатьох років проходили в нашому місті. Скільки мам і татів садили своїх маленьких діток для хитрої науки, яку давав Роман Васильович! Інтелігентний, у вишиванці або у картатій сорочці, із зібраним у пучок волоссям, небагатослівний… Він жив у Погребищі і міг, узявши в торбинку по шматочку хліба та сальця, піти туди, де народжується Рось. Він міг сидіти у себе в старому садку під яблунею і дивитися в небо, спостерігати за мінливими хмарами, а потім написати есемесповідомлення: «Надсилаю дві хмаринки від Романа до Галинки». Він умів малювати, різьбити на дереві, робити чеканки на металі, а ще грати. Возив із собою сопілку і глиняну окарину. Він радував несподіваними телефонними дзвінками, тоді після привітань можна було почути: «Ви не уявляєте, як тут гарно!» Чи то на Погребище падали сніги, чи повсюди розливала фарби осінь, чи входила у свої права весна – Роман Васильович у всьому бачив красу, як уміє бачити й відчувати людина надзвичайно тонкої, вразливої, ранимої душі. Він розповідав, як узимку прокладав у снігу лише дві стежечки – до дрів і до криниці, як восени посіяв жито, щоб не з купленого, а з власного побудувати в саду справжній козацький

курінь. Нині березень ранній, жито зеленіє, аж сяє, але вже нема кому плекати його… Він був унікальною людиною і глибокої внутрішньої сили гончарем. Він стукав по своїх роботах, і вони дзвеніли чистою мелодією добротної, прекрасної випаленої глини; він ставав на миски й макітри, а вони легко тримали на своїх денцях, як на п’єдесталах, свого творця. Гончар тішився, що син, як тільки-но потепліє, має знімати про нього кіно. Хотів, щоб німці тому фільму позаздрили, японці здивувались, а свої порадувались; хотів, щоб той фільм був без звуку, щоб глядачі чули хіба що брязкіт криничного ланцюга чи тихий призвук гончарного круга, просив мене написати сценарій: «Я не маю чим вам віддячити, лиш обіцяю, що ваше прізвище буде вписане в титрах…» Ми всі залишились. І сценарій готовий. І все є: живописні краєвиди Погребищ, садок, глина, гончарний круг, знов сонце зійде, як і вчора, та немає його, головного героя – Романа Васильовича… Яка печаль, яка важезна втрата – Не стало в цьому світі гончаря! І вже його маленьку білу хату Печатає згорьована зоря. На круг німий уже не ляже глина, Не виросте із неї красень- глек… Сумує Рось весняно-тихоплинна,

Вогонь свічок зіщуливсь і померк. Заплачмо й ми, у кого дзбан чи миска, Чи куманець Романів на столі, Бо вмер гончар. Ніколи вже не зблисне Вікно його хатини у імлі. Тетяна Бойчук ТЕПЛОТА РОДИННОГО ІНТИМУ Для дітей Заходилися сороки мостити гніздечко На високій тонкій сливі, на самім вершечку. Приносили по травинці, гілочці й пірїні, Щоб спалося м’яко й тепло манюній дитині. Буде скоро тихий вечір вітрика питати: «Ой чи легко, чи помалу сороча гойдати?» РЕПЛІКА ВЕСНИ До погоди Я тут і тут! Я всюди, не займай! І хоч вдягайся в хутра й рукавички, Однак я тут! Поранилась зима Об голку молоденької травички. Тетяна Бойчук

Життєлюбка

1 вересня 2014 року директор Калинівського районного будинку культури відсвяткувала свій золотий ювілей. А сиві коні біжать, а сиві коні спішать, А сиві коні летять за роками, А я вертаюсь назад, крізь золотий листопад, А я вертаюся в гості до мами… Зоя Красуляк

братом не купували. І ніколи й мови не було про те, що діти мають вчитися за гроші. Коли порадили вступати до Тульчинського училища культури, вона одразу ж подала документи. Батьки були трошки здивовані вибором Марійки, але й не заперечували. Тож вона стала студенткою Тульчинського культосвітнього училища. ЇЇ вибрали старостою групи, бо була старанною у навчанні Марією Миколаївною Ше- та брала участь у всіх заходах, що проводилися лешко я познайомилася наба- в училищі. Ті прекрасні студентські роки незабутгато пізніше, ніж її побачила. А ні. Мала ще обовязково закінчити інститут, але не побачила вперше в кінці 90-х на склалося.

– І зараз, - каже Маобласному святі сатири рія Миколаївна, - коли і гумору імені Степана заходжу до ТульчинРуданського. Вона виського училища культурізнялася з-поміж інри, ніби в юність свою ших якоюсь особливою повертаюся. позитивною енергетиЗакінчуючи навчанкою, і, здавалося, ніби ня в училищі Марія вона вся іскриться від Миколаївна вийшла завзяття. заміж і вже заміжньою Вже після знайомпоїхала за направленства з нею, відкрила ням до Калинівки. З чодля себе ще одного ловіком Володимиром справжнього працівнидружили ще з шкільної ка культури, що працює парти, а як побралися, незалежно від обстато він став опорою сімї, вин, що складаються. тим надійним чоловіНа мою думку, чим плечем, яке так досправжні працівники дає жінці впевненості в культури починають завтрашньому дні. своє наближення до В Калинівці пракультури з дитинства. цювала інструктором Не виняток, певне, і з клубної роботи, інМарія Шелешко. спектором відділу кульНародилася вона тури. Саме тут, у цьому на Гайсинщині, в селі мальовничому куточку Краснопілка. Її батьки, Вінниччини, відомому працювали в колгоспі, своїми культурними важко працювали. А от традиціями, донині маленька Марійка, доживе і працює Марія помагаючи батькам по Миколаївна Шелешко. господарству, ще крім Тут народила двох ситого, була активною нів – Олександра і Анучасницею драматичдрія, тут її знають всі ного колективу, що діяв калинівчани і вона знає при сільському будинМарія Миколаївна Шелешко їх. Саме в Калинівці ку культури, співала у сформувалася як особишкільному хорі, виступала на святах, декламувала вірші. Батьки мрія- стість і професіонал. Досвідчена, впевнена в собі, ли, щоб їхня донька стала вчителькою. Все своє талановитий керівник – такою сьогодні знають її нелегке життя вони працювали для того, щоб хоч колеги і всі калинівчани. Зараз Марія Миколаївна – має величезний досїхнім дітям краще жилося.

– Жила наша родина, можна сказати, заможно. від роботи в галузі культури, Вона працює так, що Наша сім’я перша в селі придбала машину. Хоча, в неї є чого повчитися не тільки молодим, а й пра- каже Марія Миколаївна,- ні мене, ні мого брата цівникам культури зі стажем. Адже Калинівський батьки ніколи не тримали у розкошах. Якихось районний будинок культури є одним з найкращих дорогих прикрас, чогось особливого батьки нам з в області.

З

34

– А на посаду директора РБК,- з гумором розповідає Марія Миколаївна, - мене приймали тимчасово. І ось так «тимчасово» вже 25 років вона директор Калинівського будинку культури. У трудовій книжці Марії Шелешко – всього два записи. За ці непрості для культури роки зуміла так організувати роботу закладу, що він став одним з кращих в області.

– А ще, каже Марія Миколаївна, я дуже вдячна всім добрим людям, які трапляються на шляху працівника культури, директора закладу. Найбіль-

ша ж подяка – депутату обласної ради Василю Кіндратовичу Поліщуку. Це людина, яка для калинівської культури зробила дуже багато. Саме йому ми дякуємо за відремонтовані заклади культури на селах, і за районний будинок культури. Адже в ньому зроблено євроремонт і навіть придбано нові зручні сучасні крісла, тому РБК ні в чому не поступається столичним закладам культури. Я прошу, щоб Марія Миколаївна згадала те, що найбільше запамяталося, коли відбувалися заходи. Можливо, щось жартівливе? Чи душевне.

– Було всього. Жарти – це те, чим ми живемо, ососбливо, коли готуємося і проводимо щорічне свято імені Степана Руданського. Та найбільше враження на мене колись, ще на початку моєї роботи ведучою, справив парад ветеранів, які йшли до Вічного вогню на покладання. Тоді, багато років тому це була ще дуже велика колона, і всі ветерани йшли мовчки, тільки чути було брязкіт орденів і медалей. І в цьому брязкоті було щось таке хвилююче, трагічне і водночас переможне, що на очах одразу з’являлися сльози. Ще дуже добре пам’ятаю, як відкривали пам’ятник нашим землякам воїнам-афганцям, які загинули, як поіменно називали кожного. Це було так страшно нам, людям, які народилися і жили без війни - чути зловісне слово «війна» і бачити портрети цих молодих, зовсім юних хлопчиків, які загинули десь там від куль. А нещодавно, коли ми святкували 20-річчя військового підрозділу, що базується в Калинівці, на сцену викликали молоду вдову, чоловік якої загинув в АТО. Сама ще зовсім юна, вона вийшла з півторарічною дитиною. Голова обласної державної адмінастрації Анатолій Олійник вручає їй допомогу, а дитина, хоче танцювати, вона ж на сцені і не розуміє, що тата вже нема,

36

вона радіє життю! Плакав всеь зал – і чоловіки, і жінки. Це так жахливо: жити і розуміти, що все залежить від пострілу і польоту кулі або снаряду. Не за себе старшно, а за своїх дітей, за онуків. …Мабуть, найбільший професіоналізм працівника культури – це небайдужість. Не можна бути байдужим до того, що робиш, до людей, яким ти співаєш, читаєш вірші, розказуєш про подвиги і проблеми. Не можна бути байдужим до землі, на якій ти живеш, до всього живого, що є на цій планеті, бо ми ж – люди! Марія Шелешко характеризує себе одним словом – життєлюбка. «Люблю життя, люблю людей, люблю все гарне і добре, що є на цьому світі», каже Марія Миколаївна про свою життєву позицію. Марія Миколаївна – це лірична натура і надзвичайно оптимістична. Вона завжди на «ти» з будь-яким заходом, який треба проводити, чи то написання сценаріїв, чи організція і проведення заходів, чи робота з колективами, з працівниками культури, чи пошук допомоги від спонсорів.

– Керувати колективом Калинівського РБК, де кожен працівник – це талант і особистість, не так то вже й просто!, - ділиться керівник закладу, – Ми пишаємося тим, що маємо два заслужених працівники культури – це Василь Демідас і Григорій Патрак -Кухаренко, а ще моїми коллегами і однодумцями є художній керівник Світлана Крикун

– поетеса і піснярка, заступник директора Василь Островський, Оксана Патрак. Все це – люди талановиті і залюблені в культуру. Я можу на них покластися в усьому. Жодного разу мене не підводили. І завжди роблять все, як належить. В нас, у районному будинку культури вісім народних аматорських колективів. Здобували перемоги на багатьох Міжнародних фестивалях і конкурсах, не рахуючи Всеукраїнських та обласних. Не один раз побували і за кордоном – в Польщі, Білорусі, Молдові. Я запитую, чи є якась улюблена пісня, що по-особливому торкає за душу. Задумавшись, каже, що пісень, які б не подобалися вона не зустрічала, бо кожна пісня написана відчуттями і поривом чийогось серця. І все ж, напевно, б вибрала таку: Нема зілля понад зілля, Як любисток і мята, Нема роду ріднішого, Як батько і мати… А тепер прошу, Маріє Миколаївно, розкажіть мені більше про батьків. При згадці про батьків обличчя Марії Миколаївни починає світитися якось по-особливому і вона з радістю розповідає, що її батьки – це великі трударі. Вони все своє життя працювали в колгоспі. Мама – на фермі, а батько – інженером з техніки безпеки і ще підробляв, доглядаючи колгоспних племінних коней. Там він і заробив астму, з якою вже й на пенсію вийшов.

– Але й на пенсії мої батьки весь час працюють. По господарству. У нас хата завжди побілена, біля хати – лад і чистота. Я кожного року обов’язково весною знаходжу хоча б кілька днів, щоб поїхати до батьків і допомогти побілити і пофарбувати хату і зробити все, що треба. А тоді вже ми садимо город. Мої батьки весь час турбуються про мене,

про брата, який живе в Києві, про моїх дітей, а тепер вже і про моїх онуків.

– До речі, Маріє Миколаївно, чи було у ваших синів бажання повязати свою професію з культурою?

– Сини – ні, і старший онучок Андрійко – математик, а от менший - Назарчик вже співає. Я його випросила в Бога, тому, що народився дуже хворим і тепер бачу, що це буде моє продовження. До батьків я їду щороку у відпустку і кращого відпочинку немає, бо тільки там я відчуваю себе дитиною. Мені дуже подобається на городі. Шкода тільки, що я мала б підтримувати матеріально батьків, але зараз вони допомогагають мені. Мені здається, що коли не стане моїх батьків, то зникне часточка моєї душі, - каже Марія Миколаївна з сумом і тривогою у голосі. - Я навіть боюся про це думати.

– А як тепер батьки ставляться до вашої роботи?

– Ви знаєте, - посміхається Марія Миколаївна, - коли я не так давно привезла маму до себе, їй потрібно було до лікарні, то запросила у наш будинок культури на новорічну казку. Мама подивилася і вистава дуже сподобалася. Вдома розповіла про це всім сусідам. А вони вже телефонують і запитують, що ж ми таке цікаве робимо і як це побачити. Дзвоню батькам щодня. Вони знають про мене і про мою роботу все. Що я маю робити, до чого готуюся, що відбулося. Я все їм розповідаю. А вони чекають мого дзвінка і хвилюються. Також батьки знають, які свята відзначають в області, бо дивляться програми обласного телебачення. І коли в концерті не виступають артисти з Калинівки, мама чи тато одразу питають чому не було калинівчан? Ще одна сторінка багатогранного таланту Марії Миколаївни - організаторські здібності. Недарма ж директори районних будинкув культури області вибрали її головою ради директорів. І тут Марія Миколаївна не просто обіймає виборну посаду, а по-справжньому згуртовує директорів в дружний колектив. Вона часто телефонує їм, в курсі всіх проблем, які виникають і з нестачею коштів на зарплату, і з ремонтами, і з інструментами та аппаратурою. І на творчих лабораторіях директо-

рів, які проводить щоквартально обласний центр народної творчості, теж завжди ідуть дискусії, обговорення та пошук вирішення проблем районних будинків культури. Марія Миколаївна порушує ці питання на обласних нарадах та колегіях. І останнє моє запитання: – Що потрібно людині, щоб бути щасливою?

– Нічого особливого,- відповідає Марія Миколаївна. Треба просто бути щасливою. Любити життя і людей, любити все те, що нас оточує. Поспілкувавшись з Марією Шелешко, щиро і від душі, я подумала, що гарним працівником культури можна стати, а справжнім треба, напевне, народитися. А жити на цій землі – це залишати свій неповторний слід там, де ти є. Жити – це мистецтво, а справжнє мистецтво – глибоке і вагоме, воно є основою нашої духовності, нашого буття.

Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

Скільки добра в соболівській скрині! Ой на Івана, ой на Купала Дівчина в росах личко вмивала, Личко вмивала та й примовляла, Щоб з неба доля на неї впала.

«… На Івана Купайла прийти у ліс і рівно опівночі побачити пломінь чарівної квітки, що цвіте раз у рік, швидко зірвати, не боячись нікого і нічого, а згодом, розрізавши долоню, зашити туди цей цвіт, червоний, як кров, – і ти побачиш, як швидко розбагатієш і будеш щасливий…». Хто не слухав в дитинстві таких історій? Хто хоч раз не ходив до лісу з непереборними намірами, якщо не зірвати, то хоч побачити квітку! Хто не бігав на вигін квітчати Купайло з верби і співати: Йшли дівочки з садочка, Звили собі віночка З рутоньки-м’ятоньки, З хрещатого барвіночка, З запашного василечка Не знаю, чи є ще в якогось народу така красива легенда, але в серцях українців споконвік жило прагнення краси і щастя. Воно передавалося дітям, оспівувалось в піснях, жило в казках і переказах, розбурхуючи непереможне бажання – мати в руках оте незбагненне щастя. Про багатство, хоч і говорили, але якось не дуже вірили… А краси он стільки навкруг, навіть взимку: у цьому урочистому силуеті сільського Ряздвяно-Богородичного Храму, у мовчазних деревах соболівського парку, у цій пісні, що долинає до нас з вікна чи з дверей: Ой на річці, на Йордані, Ще на траві, на мураві,

38

Щедрий вечір, добрий вечір! Звісно, це ж музична школа. Але де ж співаки взялися, якщо нині канікули? І до чого ж канікули, як Різдвяні свята дзвенять щедрівками і колядками по всій співучій Тепличчині, а тим паче тут, де все життя працює закохана в народну пісню Людмила Шайко. Вона ж і засновник, і керівник колективу «Цвіт папороті», і директор цієї славнозвісної школи. От гукнула сьогодні своїх вихованців, щоб вразити нас цими сильними, чистими, якимись ніби дорослими голосами, а головне – манерою виконання. Вони співали саме так, як сто чи й двісті літ тому їхні далекі пра-пра-пра… які про цвіт папороті мріяли, але більше на себе покладались. Працювали тяжко. А як співали! Як робити − то робити, як співати − то співати. Орел поле виорав, Орел поле, лелю-по-лелю, виорав, Крилечками заволочив, Дрібен дощик примочив Роди, Боже, на врожай, Роди, Боже, лелю-по-лелю, на врожай Це ж скільки треба праці докласти, щоб ці голоси так сильно і злагоджено звучали, «щоб хтось один зачав, дав настрой, а потім голос вирвався нагору, і всі співали в акорд, як наше «Поділля»…» − Людмила Петрівна починає розповідати про «гетерофонії» і про інші, дуже важливі професійні речі, що їх важко зрозуміти людям непосвяченим, і знову ж усвідомлюєш, як це складно… Отак уже четвертий випуск. Славнозвісний «Цвіт папороті» починається з 2002 року, коли з учнів народного і хорового відділу Соболівської школи естетичного виховання вирішено було

створити фольклорний ансамбль. Людмила Петрівна подбала про те, щоб діти познайомилися із фольклористкою Євгенією Тондій, щоб почули її голос, її чудовий альт, щоб почули пісні – козацькі, родинні, жартівливі, щоб зрозуміли душу цієї трудівниці, яка попри всі життєві незгоди, збирала, наче перли, народні пісні. Власне, на думку керівника, знайомство учнів з фольклористкою і стало колись поштовхом до створення цього колективу, а діти стали учасниками творчої лабораторії по збиранню та записуванню місцевого фольклору – загадок, прислів’їв, пісенного матеріалу, обрядів, тієї основи, на якій згодом вибудувались майбутні сценарії для обрядових дійств. І невдовзі «Цвіт папороті» став дипломантом другого районного фольклорного фестивалю «Душа без пісні – що безкрила птиця», присвяченого Євгенії Тондій. Коли діти співали на районній сцені, це вже був спів усвідомлений, кожне слово через душу пройшло. Ой ти соловейко, раняя пташечка, Ой чого ж так рано із вирію вийшов, Не сам же я вийшов – Господь мене вислав, Господь мене вислав, ще й ключики видав −

Зимоньку замкнути, весну одімкнути. Розповідаючи про ті перші успіхи, Людмила Петрівна висловлює вдячність обласному центру народної творчості, директору Цвігун Тетяні Омелянівні за підтримку, методисту з фольклору Тетяні Гарбулінській ( яку називає хрещеною) за уроки по опануванню народної манери співу. Після цих настанов вже підбирали до репертуару не просто народні пісні, а саме ті, що народились на Тепличчині. У 2004 році колектив отримав звання зразкового. Недалеко від Соболівки у Марківці Теплицького району є музей Миколи Леонтовича. Як земляки великого композитора, учасники «Цвіту папороті» взяли участь у пісенному святі «Криниця Леонтовича – пісенне джерело». І звіт Тепличчини, що відбувся у Вінниці, не обійшовся без них. Вже тоді вони мали 35 зразків пісенного матеріалу з Соболівки, Орлівки, Побірки, Антонівки, наслідуючи Євгенію Тондій. 29 учасників – голосистих, завзятих, залюблених у народну творчість, були готові пропагувати українську пісню на всіх широтах України і за її межами. Де вони тільки не побували із своїм невгамовним керівником. Виїзди, гастролі звично вписались в ритм життя юних соболівських артистів. У 2005 році взяли участь у Всеукраїнському конкурсі «Різдвяна коляда». У 2006 «Цвіт папороті» став лауреатом Всеукраїнського дитячого фольклорного фестивалю у Кузнєцовську

(Рівненщина). Тоді ж виступили на Всеукраїнському дитячому фестивалі «Орелі». 2007 рік знову ж позначився перемогою на обласному фольклорному святі імені Гната Танцюри, де взяли І місце. Тричі лише в Пирогові побували, у Музеї народної архітектури і побуту із своїми веснянками, а згодом із петрівчанськими у Зелені свята та купальськими. Кроковеє колесо Кругом села ходило, Всім по гривні ділило, А Іванку півтора В нього дівка молода. Кроковеє колесо Згубив хлопець пояса А дівчина ридає,

40

…

Поясочка шукає.

– В «Молоду гвардію» запросили нас на міжнародний фестиваль «Всі ми діти твої, Україно!». Співали вживу лише ми. В зв’язку з цим спочатку наш колектив навіть не хотіли в програму включати. А потім тільки нас і знімали. Оксана Білозір нам приз вручала! − хвалиться Людмила Петрівна. – А на наступний рік ми поїхали в «Артек». В Гурзуфі виступали на День незалежності в сільських автентичних костюмах. В «Артеку» я і майстер-клас давала по костюмах – про послідовність стрічок у віночку розповідала… діти ігровий матеріал показували з весняного циклу. Дивувалися гості.Їх вразили і наші ігри, і костюми, і пісні

− Собо-собо-соболівські люди, Що це ви робили? − Мости будували. − А для кого мости? − Для пана старости, Усі коні пропустили, А одного не пустили: Нам буде, нам !Гу-гу-у У 2010 році знову ж брали участь у ІІІ Всеукраїнському дитячому фольклорному фестивалі «Орелі» в Києві, тоді ж – у конкурсі-демонстрацій автентичного подільського костюма в Пирогово. Обрядові дійства, продемонстровані соболівчанами по всій Україні, − це жива, я б сказала, ходяча

енциклопедія українського обряду. Вчитайтесь лише в деякі назви за якими – огром опрацьованого матеріалу: «Щедрівочка щедрувала», «Весняні забави», «На Івана на Купайла», «Перша вулиця», «Українські вечорниці», «Соболівські вечорниці», «Покрівонько, покрий мою голівоньку», «На весні дівчата кашу закопують» та інші. А ігор скільки «опрацювали» та інших навчили: «Ой на горі жита много» (християнська веснянка), «Голубка», «Вежа», «Довгої лози», «Скакала рибка понад водою», «Подолешничок мій зеленесенький» (пісня-гра), зеленосвятські грища та русалії «Царівна», «Воротар» − це все ігровий матеріал весняно-великоднього циклу, опанований учасниками колективу. Дівчаточка-вороб’яточка, Радьмося! Та й виходьмо на вулицю, Граймося! Та й виходьмо на вулицю В добрий час. Нема таких весняночок, Як у нас! Серед соціально-побутових обрядів чимало уваги приділив «Цвіт папороті» весільним дійствам, як-от дівич-вечір, розплітання коси, покривання молодої, а також дівочі гадання на Покрову, тобто котра перша заміж вийде, котра перша перед іконою Покрови свічку у церкві поставить, котра вдома перша до рушника добіжить… Понакладають у чоботи цукор (солодке життя), цибулю (сльози), попіл (погане життя), золоту каблучку (багатство) − хто що витягне, кому що випаде. Свята мати Покрівонько, покрий мою голівоньку – Хоч ганчіркою, аби не дівкою, а жінкою. Нині Людмила Петрівна звернула увагу на такий мало вивчений, а скоріш за все мало оприлюднений обряд як огляд скрині нареченої, коли мати нареченого перед заручинами сина приходила подивитися, яке придане дають за майбутньою невісткою, зокрема, те, що в скрині лежить. Дівчина готова показати, що наткала і напряла, і що зберегла, дароване матір’ю чи бабусею, наприклад, коралі, баламути, дукачі, а ще ікони – родинні реліквії. Скриню виставляли посеред хати. Дівчина відчиняла її, а хлопці навпроти тримали жердку. Наречена викидала все на жердку і приказувала: «Ми з ненькою стільки наткали, стільки навишивали, що на воловій шкурі не спишеш». А й справді! Рушників тих – до сорока: чисті, на кожний день і вишиті, а ще хустки тернові з тороками і без тороків, скатерки, сорочки – на все життя

вистачить, а ще кожухи, чоботи… − Бабуся передала вінчальну сорочку, − хвалиться наречена. Засоромившись, показує ляльку-мотанку (щоб скоріше дитинку мати). Це її оберіг і та невидима ниточка, що буде зв’язувати зі всім родом. − А це тернова хустка. Віддав дід коня за неї, щоб Марію засватати, − розповідає мати. − А це дукачі і коралі. Пра-прадід за три пари волів купив, щоб дівку засватати, − каже хтось із домашніх. Побачивши таке багатство, мати жениха промовляла: «Спасибі тобі Мар’яно, що рано вставала», тонку пряжу пряла, собі придане придбала. Увечері прийдемо на заручини, а на заручинах домовимось про весілля. Сядьмо, мамо, повечеряймо, По вечері поділімося, Хорошенько розійдімося, Тобі, мамо, борщ і галушки, Мені – скриня і подушки. Скільки ж добра в тій українській скрині! Все вишите, гарне, узорчасте. Послужило воно не одній родині. Десь розлетілось воно в лиху годину. Мало хто й зберіг ті рушники, скатерки, хустки, пошивки, сорочки, коралі. Виміняно їх в голодні роки на хліб. А згодом все менше задумувались над тим, що це культура наша – у візерунках, в орнаментах, у домотканих рушниках та в хустках тернових. А прийшла пора збирати. Пора! Культурні здобутки наші – це й історія наша, доказ ідентичності. Як повіє вітер на Святу Покрову, Виряджала дочку в далеку дорогу. Дочку виряджала, правдочку питала: «Ой скажи ж ти, моя доню, коли в гості прийду?» Як планує Людмила

Петрівна цю пісню будуть співати дорослі дівчата і жінки з Бджільної і Соболівки, як теж братимуть участь в обряді, що для всього села буде показаний. Цікавий обряд! Колись не прийнято було, хвалитись цим, куркульством, бач, відгонило, «приватною власністю» очі кололо, коли все було усуспільнено – і сорочки, і воли, і людські душі. А насправді ж мало свідчити це багатство у скрині і в прискринку про те, яка роботяща ця родина, яка матінка дбайлива, яка вправна наречена і заповзятлива, яка закохана, яку хустку чи сорочку коханому вишила! Про все це співатимуть голосисті соболівські жінки. Росте-росте травка Та в кучері в’ється, А матінка по донечці, Як орлиця б’ється… Людмила Петрівна Шайко-Мазуренко сама народилась в Турійську на Волині в сім’ї військовослужбовця. Власне, батько родом із Великої Мочулки, а мати з Лозоватої. Батько – артилерист, кавалер чотирьох орденів Червоної Зірки! Малював, всякі бувальщини розказував, грав на баяні та балалайці, гарно співав, а як підголоска брав – ой-ой-ой! − Через нього і я почала малювати. Дуже він квіти любив. Прибіжить в обід – обсапає. Коли його демобілізували, ми переїхали в Соболівку. Отут я і середню школу закінчила, і музичну, а згодом музпед Вінницького педуніверситету. Так швидка час пройшов. 18 років завучем працювала у Соболівській школі естетичного виховання, а 20 (аж не віриться) – директором. З 2002, як ви уже знаєте, живу цим дивом, яке називається «Цвіт папороті». − А якби батько не сюди повернувся із служби?

– подумалось мені. – Чи це так воно складається, чи так Бог управив, що у цій співучій Соболівці, де земля щедро народжує поетів і фольклористів,

42

співаків і музикантів, пригодилась і вона, жінка із славного талановитого роду? Знадобилась і вона – неспокійна бентежна душа, повна задумів, завше готова до уроків, до репетицій, до поїздок. Бо без цього жити не можна. − Добре, що чоловік розуміє, − зітхнула Людмила Петрівна, − а то одне провели, а друге вже в голові крутиться. Де тільки грошей на все набрати. Минулого разу народний депутат Микола Кучер підсобив. У перерві показала мені свої ляльки-мотанки, картини, павучки, швиденько розказавши про те, як їх треба робити. Що вона ще уміє ця дивовижна жінка? Намагається швидко говорити, бо є про що розповісти. Турбується тим, що треба буде знову їхати на фольклорний фестиваль. А чи знайдеться хто в такий трудний час допомогти транспортом. Знову повертаємось до дітей, які після перерви налаштувались на пісні ще складніші. − Без супроводу всі огріхи на виду, − каже Людмила Петрівна, – вашим гніванським «Дивоцвітам» легше, − жартує, − вони з троїстими музиками. А тут кожен звук чути. Тому наполегливо працюємо. Вона підняла руку, і полилась пісня. Ой високо в темнім небі зірка засіяла, Плила, плила між хмарами – над шибкою стала, Діва сина породила, в ясла положила… І одразу ж озвався дзвін старовинного Ряздвяно-Богородичного Храму, Кликали до вечерні. Жанна Дмитренко

З вірою і любов’ю про найсвятіше

* Подільські дзвони

М

ісця, де збудовані церкви, завжди притягують людей. Той, хто з вірою відвідує їх, відчуває особливу благодать та душевне полегшення. Однією з таких благодатних святинь є храм Різдва Богородиці в селі Соболівка Теплицького району. Спочатку храм був дерев’яний, але, нажаль, у другій половині XVIII століття він згорів. 1783 року, з Божого благословення, було розпочато будівництво нового храму. Дякуючи значній допомозі графа Северина Потоцького та за сприяння священика Семена Калинича, його було закінчено в 1790 році. Згодом його перебудували в однокупольний і розширили двома боковими прибудовами так, що храм набув вигляду хреста.

1872 року оновили живопис чотириярусного іконостасу. Сьогодні він має позолочене обрамлення, яке чудово його доповнює. На території храму збудували ще й так звану трапезну, яка надалі стала слугувати приміщенням для церковно-приходської школи. З приходом радянської влади церкву, як і більшість православних святинь, – закрили. В селі побутує легенда, що одного разу в той час, коли церква була закрита, на подвір’ї грались діти й одна дівчинка почула жіночий плач. Злякавшись, вона покликала дорослих. Кілька місяців чули місцеві цей плач, заглядали у вікна зачиненої церкви, прислухались. Багато хто стверджував, що це плач Божої Матінки, яка оплакує закриття церков на нашій землі. Під час окупації німецько-фашистськими загарбниками Богослужіння в церкві було відновлено і з того часу служба в церкві не припинялася. Зараз настоятелем в храмі −

отець Герман. Після навчання в Одеській духовній семінарії, він прийняв монашеський чин, а з 1981 − став архімандритом. З приходом отця Германа у 1979 році почалось поступове відродження Соболівської церкви. Завдяки зусиллям настоятеля, храм було відремонтовано, а згодом, за кошти протоієрея Іоанна Данченка, попереднього настоятеля та духовного наставника храм розписали А. Маківчук та В.Яремчук. Розпис – надзвичайно гарний! Особливу увагу викликає розпис Успіння Божої Матері, на якому зображено тіло Божої Матері на смертельному одрі, яке оточують сумуючі апостоли, а у верхній її частині зображений Христос з душею своєї Пречистої Матері на руках, оточений торжествуючими ангелами. Внизу – земна скорбота, вверху – радість прийдешнього віку. З повагою і любовʼю ставляться прихожани храму до отця Германа. Всі, як один, стверджують, що настоятель є великим молитвеником, до якого завжди звертаються за молитвами, порадами і теплим словом. Люд стікається сюди все більше і більше, щоб отримати благословення отця Германа та помолитись, відчути особливу благодать, яка намолена тут за багато століть. Спільна молитва духовно об’єднує наш народ, живить його вірою у повсякчасне заступництво Божої Матері за рід людський, за мир і добро на нашій землі. Сьогодні ми молитовно дякуємо за її милість, просимо про духовну підтримку. Адже тільки з Божою допомогою ми матимемо світле майбутнє, оберемо вірну життєву дорогу для себе, своїх дітей, для всієї України.

Провідний методист ОЦНТ Олеся КАМСЬКА

* Презентація книги

Гармонія музики та поезії

Н

ещодавно музична скарбниця Поділля поповнилася новою збіркою пісень Станіслава Городинського. Станіслав Городинський – лауреат всеукраїнських та міжнародних фестивалів-конкурсів, він проводить активну концертну та просвітницьку діяльність. Завдяки його таланту слухачі мають можливість долучатися до високого мистецтва, поринати у світ прекрасного. Своєю творчістю він прищеплює людям а особливо студентській молоді духовні та моральні цінності, відчуття високої культури, патріотизму та гордості за свій рідний край. У творчому доробку Станіслава Городинського близько двох сотень естрадних пісень, декілька десятків обробок українських народних пісень для народних хорів та вокальних ансамблів. Його пісні зачаровують серця слухачів ліризмом, теплотою, душевністю та мелодійністю. Всеукраїнське визнання Станіславу Городинському як композитору і співаку принесла пісня «Українцям» на слова Ніни Шаварської. У період пробудження національної самосвідомості вона закликала співвітчизників гуртуватися, не цуратися своїх праотчих коренів. Нова збірка вокальних творів талановитого вінницького композитора і співака, видана обласним центром народної творчості у видавництві «Нова Книга». До збірки увійшли ліричні вокальні твори на вірші Миколи Луківа, Ганни Чубач, Ніни Шаварської, Любові Маслової та Олега Приймака. Особливо вирізняється пісня «Тихі вечори» на слова та мелодію Ганни Чубач, майстерне аранжування якої здійснив Станіслав Станіславович. Авторів цієї пісні виколисала мальовнича, рідна Мурованокуриловеччина. Тому ніжною синівською любов’ю сповнені віршовані та музичні рядки пісні: 44

І найдовша у світі дорога Починається нам від порога, І прекрасні звичайні слова – Поки мати на світі жива. Вселяє надію на відродження втраченого кохання пісня «Загублена любов» (вірші Л.Маслової): «А серце так солодко просить: Знайди свою долю, знайди». Секвенційна будова, синкопований метроритм надають пісні «Матіоли» своєрідного колориту і разом з тим духовної близькості до народної пісенної культури. Оптимізму додає пісня «Сорокалітні» (вірші М.Луківа), бо ж і справді – «повиростали наші діти, а ми не встигли постаріти…». І хоча «До скронь торкнулась зима, та другої такої нема» (Н. Шаварська «Ти одна»). А тому – «серед тисячі доріг я знайду стежину ту. Тільки ти мене поклич, ти поклич і я прийду!» (вірші О.Приймака «Поклич»). Всі ці пісні сповнені мелодизму і глибокого поєднання музики та поетичного тексту. Особлива цінність збірки в тому, що викладач Вінницького училища культури і мистецтв імені М.Д.Леонтовича, прекрасний музикант та аранжувальник Сергій Ткаченко створив майстерні аранжування пісень для супроводу естрадним оркестром. Це дасть змогу збагатити репертуар аматорських естрадних оркестрів вокальними творами одного із найталановитіших подільських композиторів. А для вокалістів спів у супроводі естрадного оркестру розширить виконавські можливості у трактуванні вокальних творів. Сподіваємося, що нова збірка Станіслава Городинського стане в добрій нагоді співакам, музикантам, аматорським колективам та всім любителям сучасної української пісні. А Станіславу Станіславовичу зичимо нових пісень та здійснення нових творчих проектів. Адже прекрасних пісень, так, як і хороших слів – ніколи не багато! Наталя СЕНТЕМОН

Керівник фольклорного гурту «Мокоша» Юлія ВАСЮК з донькою Софією

46

48

Столиця мого дитинства Таке далеке й дороге село, Неначе літ минулих не було. Лелечий клекіт, жовті клени восени І край дороги − кучеряві ясени. Оксана Городинська

К

оли я вперше почула цю задушевну пісню, серце стрепенулося: це ж про мій Зозів! Адже при вʼїзді в моє село обабіч дороги височіють кучеряві ясени, клени і сиві тополі. Посадили їх учні нашої школи на початку 70-х років минулого століття. Десь тут серед них шумлять під вітром і мої… За давніми переказами і легендами назва села походить від старословʼянського «созив»: сюди на раду або віче із ближніх сіл збирались козаки, щоби громадою порадитись, як захистити себе від нападів татаро-монгольської орди. Кажуть, що існували підземні переходи під ставком аж до церкви, завдяки яким зозівчани рятувались від вірної смерті. Перші згадки про Зозів датовані 1555 роком. У ХVII-XVIII століттях поселення належало знатним польським магнатам Заславським, Сангушкам, Любомирським, судді Михайлу Грохольському. Пізніше, з 1780 року його власником став маршалок Брацлавського намісництва Тадеуш Козловський. Після селянської реформи 1861 року Зозів перейшов у власність Михайла Гудим-Левковича та його дружини Юлії Миколаївни. Про пані Гудімку, як називають її досьогодні, зозівчани зберігають найтепліші спогади, адже нею і були закладені кращі культурні традиції села. Юлія Миколаївна відкрила у 1881 році однокласне сільське училище, у 1885 − кустарну артіль (кустарню) з вишивки, де прості селянські дівчата освоювали різні техніки вишивання. Вироби зозівських вишивальниць у ХІХ і на початку ХХ-го століть експонувалися на міжнародних виставках у Монреалі, Парижі, де здобували перемоги. Дивом збереглося посвідчення головного управління землеустрою та землеробства, датоване 1906 роком, про нагородження зозівської вишивальниці Мотрони Сікалової Малою срібною медаллю за участь у першій Південно-Руській Селянській Виставці (м.Київ) з вишивками «за народними узорами». (Пізніше, вже у радянські часи кустарня стала

цехом Вінницької фабрики художньої вишивки «Вінничанка». Гаптовані та вишиті роботи зозівських вишивальниць здобували перемоги на всесвітніх виставках Монреалі, Японії, художніх виставках у Києві та Москві). У 1901 році пані Гудим-Левкович виділила землі під будівництво земської лікарні та земської школи, а у 1908 − відкрила ремісниче училище і стала його почесною блюстительницею. (Із цього ремісничого училища в майбутньому виросте агрошкола, агротехнікум, училище механізації, пізніше − сільське професійно-технічне училище, а нині − професійно-аграрний ліцей. З 1964 по 1973 роки його очолював мій тато Горбачук Іван Трохимович). Ну, здрастуй, столице мого дитинства, я знову на гостині у тебе, поспішаю на зустріч із гарни- м и л юд ь м и , які мене

звуть по-домашньому – Нінка. Крім батьків, яких вже немає на цьому світі, так до мене звертаються лише в Зозові. І хоча народилася я в Кукавці Могилів-Подільського району, і прожила там свої перші шість років, Зозів став для мене другою маленькою батьківщиною. Тут я закінчила школу, тут зустріла вірних друзів на все життя, тут зрозуміла, яку професію обрати. Тут колись я навчилась раненько вставати, Тут пізнати роботу мені довелось, А ще вірно кохати і хліб цінувати Ти навчило мене, світанкове село…

50

А ще мені пощастило на прекрасних вчителів, які нас не просто навчали, а виховували справжніми людьми. І перш ніж розповісти про нинішні здобутки села, я хочу поринути спогадами у свої шкільні роки. Тут треба згадати справжніх подвижників педагогічної ниви − подружжя Польських Ганни Степанівни та Федора Семеновича, людей широкої душі, вчителів з великої літери. Памʼятаєте старовинну українську легенду про скупих і щедрих? Ніби-то язичницький Дажбог щороку навесні спускався на землю і роздавав людям сонце: кому крихту, а кому – великий шмат. Від тієї його ласки залежала широта душі людини. Мені здається, що суворий Дажбог до родини Польських був особливо великодушним. Ганна Степанівна та Федір Семено-

вич – люди сонячні, щедрі, − вони нас виховували у любові до свого села, до його звичаїв та славної історії. Навчали шанувати і берегти памʼять про тих, хто захищав нашу землю. В далекі 70-і роки Ганна Степанівна Польська, заступник директора школи, вчителька математики, разом зі старшою піонервожатою Ганною Павлівною Головатюк започаткували проведення мітингів-реквіємів біля могили воїнам-визволителям. І ми, малі школярі, з душевним трепетом декламували там «Реквієм» Роберта Рождественського : Чорний камінь, чорний камінь, Що ж мовчиш ти, чорний камінь…, − і односельчани, присутні на цьому заході, не стримували сліз. А ще у нас в школі діяв один-єдиний в районі (!) музей бойової слави, організований та облаштований подружжям Польських. А ще вчителька української мови і літератури Мудрак(Горбачук) Лідія Василівна – моя мама – готувала з нами, учнями, літературно-музичні композиції до днів вшанування памʼяті Великого Кобзаря. Ми і декламували його пророчі поезії, і хором співали пісні на вірші Шевченка. Лідія Василівна готувала з нами уривки з поем «Наймичка», «Катерина», драми «Назар Стодоля», пʼєси «Сто тисяч» І.Карпенка-Карого. З цими виставами та композиціями ми з успіхом та задоволенням виступали у сільському будинку культури. А ще у нас був прекрасний вчитель музики та співів Ґедзь Микола Никифорович – чудовий музикант, талановитий організатор. Завдяки йому в селі впродовж багатьох десятків літ діяв дитячий духовий оркестр. Вчительський хоровий колектив під його керівництвом здобував перемоги на районних та обласних оглядах-конкурсах. Учасники хору – вчителі, викладачі місцевого училища, медичні працівники – виконували складні хорові твори Миколи Леонтовича, Серафима Тулікова, Анатолія Кос-Анатольського, Філарета Колесси і настільки злагоджено звучали, що отримували схвальні оцінки від найвимогливіших фахівців. (Пізніше, вже у 90-х роках, ще одна неординарна особистість − талановитий хормейстер, викладач училища Григорій Сергійович Кучер, відродив минулу славу хору, і в 1995 році цьому колективу було присвоєно звання народного аматорського.) Микола Никифорович організував для дітей музичну школу-студію. Крім індивідуальних занять, на яких ми опановували музичну грамоту і вчились грати на баяні, Микола Ни-

кифорович створив із нас ансамбль баяністів. А першим твором, який ми виконали на сільській сцені, був «Щедрик» Леонтовича! Не можу не згадати і про театральний колектив, який в різні роки діяв в Зозові. Історія його створення сягає початку 60-х років. В шкільній музейній кімнаті серед багатьох експонатів зберігається унікальний альбом з фотографіями, датований 1964 роком. Точніше сказати, − це з величезною любовʼю оформлений фоторепортаж вистави «Титарівна» за драмою Шевченка. Під кожною фотографією – поетичний коментар, виконаний каліграфічним почерком, а писаний отим пером із «зірочкою», яким ще й ми вчилися писати у першому класі… Вистава була присвячена 150-річчю від дня народження Кобзаря, а учасники театрального колективу – вчителі Зозівської школи! Які вони всі молоді! Які одухотворені у них обличчя! Які костюми, вишиванки, коралі, баламути і гердани (у нас в Зозові на гердан казали – «лавочка»)! Цей альбом дбайливо зберігала, а пізніше передала для музею Ганна Степанівна Польська. Я памʼятаю наш театр у 70-х роках. В той час він із виставами обʼїздив навколишні села, неодноразово виступав у райцентрі і навіть у Вінниці. Учасниками колективу були вчителі, працівники сільської ради, будинку культури, викладачі училища, продавці, тодішній голова колгоспу Павло Свящук та сільський голова Микола Котляр. На перегляд вистав до клубу сходилось чи не все село – голці було ніде впасти! Пригадую виставу «Фараони» О.Коломійця – це була не просто вистава, це була подія! Тоді директором будинку культури працювала Марія Миколаївна Асаулко. І хоча вона не мала фахової освіти, мабуть, інтуїтивно відчувала, що в її роботі основним помічником має стати сільська інтелігенція, яка завжди жила інтересами села. Вчителі, лікарі, агрономи споконвіку користувалися повагою і слугували прикладом для односельчан. Тож їй вдалося згуртувати в будинку культури справжніх ентузіастів. Достеменно знаю, − не мали вони уявлення про режисуру, сценографію та мізансцени, але як майстерно перевтілювалися в свої сценічні образи! Для нас то були справжні актори, майстри, які дарували нам, дорослим і малим зозівчанам, зустрічі з прекрасним, з мистецтвом театру. …Все це було у моєму дитинстві. «А як же нині живе моє село? чи підтримуються ті славні культурні традиції?» − такі думки вирували в моїй душі, коли підʼїжджала до Зозова. Нині на території села діють професійно-аграрний ліцей, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, амбулаторія сімейної медицини, дитячий садок, ТОВ концерн «Сімекс − Агро», ТОВ «Україна плюс», поштове відділення, чотири магазини, кафе, бібліотека та будинок культури.

Насамперед прямую до сільської ради. Очолює її Некрут Наталія Миколаївна, якій у 2010 році односельчани вже вдруге довірили цю відповідальну посаду. Знаю Наталію ще зі шкільних років. Заходжу, вітаюся: − Як живеться працюється? – запитую її – Завітала я до вас із творчим відрядженням. Маю завдання написати про Зозів та його культурні надбання. − – От і добре! Писати буде про що! − …Наталя на хвилину замислилась, очевидно, міркуючи, з чого почати, або ж чому віддати перевагу. Адже за ці роки було стільки всього – і гарного, і неприємного, і спірного. Та що там казати! Хто не скуштував цього хліба – не зрозуміє. Якщо взяти лише одну «газову» проблему – то це ж ціла епопея: фінансування, організація вуличних кооперативів, людський гвалт…вдячні, незадоволені…Але врешті-решт – село газифіковане. А освітлення! Не менш дороговартісна проблема, але нині центральною вулицею вечором вже не страшно пройтись, освітлення ще декількох вулиць – у плані. А ще ж дитячий садок, в якому повністю перекрито дах, проведено каналізацію, підведено воду, обладнано ванну кімнату та внутрішні вбиральні. Вікна і двері повністю замінено на сучасні склопакети, підведено газове опалення (доречі, у планах сільського голови переведення опалення дитсадка на сучасні енергозберігаючі технології). Та всього і не перелічити! Але для мене, працівника культури, найціннішим є те, що поряд із соціально-економічним розвитком не менша увага приділяється галузі культури та духовному збагаченню села. Коли Наталя була вперше обрана головою (у 2002 – 2006 роках), вже тоді мріяла про відродження минулої слави Зозова-культурного, коли в селі діяли високого рівня творчі

колективи. Адже тільки-но закінчились 90-ті роки, які запамʼятались нам всім суцільним економічним занепадом. − Працівники будинку культури у нас довго не затримувалися – поринає у спогади Наталя Миколаївна. Хороші спеціалісти розрахувалися, а прийшли такі, кому просто ніде було дітися і які погоджувалися працювати на 0, 25 % ставки. Система опалення вийшла з ладу, вбрання сцени було обшарпане, театральні стільці поламані, прилегла територія незагороджена, навкруги – бурʼяни. Тож розпочали толокою ремонтувати та розбудовувати приміщення будинку культури. …Як вона домовлялася із керівниками місцевого сільського господарства, фермерами, підприємцями – про це можна писати драми або ж фейлетони. Однак спільними зусиллями будинок культури набув ошатного вигляду. І тут доречно додати ще один штрих до портрету сільського голови Наталії Некрут. Асфальтну доріжку до клубу довжиною 20 метрів укладали громадою вручну (12 тонн щебеню і 10 тонн гарячого асфальту!) дотемна. А наступного ранку зозівчани, ідучи на роботу, зупинялися здивовані: по обидва боки асфальтної доріжки, що вела до будинку культури, цвіли оксамитові чорнобривці! Їх Наталя викопала на своєму квітнику біля хати і висаджувала біля клубу вже вночі… … Захоплено слухала я Наталю і зовсім не дивувалася… Давно знаю її родину, батьків-вчителів Нілу Яківну та Миколу Філімоновича Котлярів, які з

52

дитячих років виховували доньку відповідальною, самостійною, наполегливою. Після закінчення школи вона вирішила продовжити сімейну традицію: закінчила Вінницьке педагогічне училище, а пізніше – Вінницький педагогічний університет ім.М.Коцюбинського. Працювала вихователем дитячого садка, бібліотекарем та педагогом-організатором сільської загальноосвітньої школи. Микола Філімонович у свій час був сільським головою, а тепер донька з честю продовжує добрі справи батька. І от саме завдяки Наталії Миколаївні завирувало творче життя в будинку культури. Нині у штаті Зозівського СБК директор Олена Слівінська – молодий спеціаліст, а також художній керівник закладу Євгенія Богдан – прекрасний музикант-баяніст. Діють ансамбль української пісні «Зозівчанка», фольклорний ансамбль «Надвечір’я», дитячий вокальний ансамбль, ансамбль гітаристів, гурток художнього читання, спортивний клуб «Патріот» (для нього виділене окреме приміщення зі спортивним спорядженням та тренажерами). За ініціативи Наталії Некрут розпочав творчу діяльність дитячий танцювальний колектив, для якого облаштовано клас хореографії зі станками. І ще одна радість переповнює душу Наталії Миколаївни: відроджується театральний колектив! Силами учасників вже поставлено уривки з п’єси Г.Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» та повісті М.Гоголя «Ніч перед Різдвом». − Колись в сільському театрі грав мій батько, тому я не

могла не взятися на цю справу. Сподіваюся, що в майбутньому відновиться минула слава нашого театру. А ще дуже мрію відродити хоровий колектив. Памʼятаєш, у ньому співали наші батьки, вчителі, а пізніше я й сама брала в ньому участь. На жаль, не так просто знайти хормейстера, який би взявся за цю гарну справу, − ділиться планами на майбутнє сільський голова. А я впевнена, що все це здійсниться, бо для Наталії Миколаївни немає нічого неможливого.

Спілкуюся з художнім керівником сільського будинку культури Євгенією Богдан. Пригадую, як чотири роки тому Наталія Некрут зателефонувала мені із проханням допомогти знайти баяніста, який би погодився працювати в Зозівському СБК. З моєї легкої руки Євгенія Богдан, викладач по класу баяна Липовецької ДМШ з 25-річним стажем, почала працювати художнім керівником та керівником майже всіх творчих колективів. Вона − акомпаніатор та головний організатор всіх культурно-мистецьких заходів. − Які твої враження від нового напрямку діяльності, Євгеніє Миколаївно? − запитую її. − Хочу подякувати, що порекомендувала мене у свій час на цю посаду. Жодного разу я не пожалкувала. Мало того, нині це моя основна робота! Наталія Миколаївна виявилась не просто вимогливим керівником. Вона – і порадник, і друг, і активний учасник творчих колективів СБК та всіх мистецьких заходів, які спільно проводимо. У неї народжується безліч ідей, іноді, на перший погляд, здається, що їх неможливо втілити в життя. Але коли це відбувається, − розумієш, наскільки далекоглядна наша голова. За її сприяння придбано музичні інструменти, сценічні костюми творчим колективам, повністю оновлено вбрання сцени. Приміщення опалюється, облаштовано репетиційні кімнати. Наші колективи завдяки турботі сільського голови побували на Міжнародному фольклорному фестивалі у Польщі. Постійно організовуємо обмінні концерти із сусідніми територіальними громадами нашого району. Як же можна абияк працювати, коли відчуваємо таку турботу і особисту участь Наталії Миколаївни. А які прекрасні заходи

ми проводимо! Це і День села «Сивий Зозове мій», який щорічно відзначається 9 жовтня в день Івана Богослова, і свято вулиці, і традиційні вечорниці «До Наталки на Різдво», і вшанування вчителів та лікарів («Зозів шанує своїх вчителів», «Зозів шанує своїх лікарів»). Також проводимо свята Івана Купала, готуємо концертні програми до Дня Перемоги, Дня матері, Дня захисту дітей, свято родин. Традиційними стали зустрічі із видатними і талановитими земляками під назвою «Земля моїх батьків». Зозівчани мали нагоду зустрітися із видатним поетом-земляком, почесним жителем села Володимиром Рабенчуком, поетесою Жанною Дмитренко, місцевими поетами Сергієм Свердлом та Михайлом Дажурою, лауреатом всеукраїнських та міжнародних пісенних конкурсів, почесною жителькою села Ніною Джус, автором та виконавицею власних пісень Зоєю Красуляк. Творча співпраця єднає нас із місцевою загальноосвітньою школою, адже учні є активними учасниками творчих колективів і всіх заходів, які спільно проводимо. Нині свої корективи у нашу діяльність вносять драматичні події на сході України. Ми започаткували проведення цілого ряду заходів військово-патріотичного спрямування на підтримку воїнів АТО. Ось нещодавно провели великий захід спільно з творчими колективами Липовецького районного будинку культури, на якому було зібрано 19 тисяч гривень благодійних коштів. Також тісно співпрацюємо із місцевими майстрами народної творчості: вишивальницями Ольгою Свинобой (в свій час вона була удостоєна звання «майстер Золоті руки), Ольгою Моргун, Валентиною Драган, вишивальницею бісером Ольгою Лаврик. Їхні роботи є окрасою усіх наших мистецьких проектів і виставок декоративно-прикладного мистецтва. Дуже гарні ляльки-мотанки народжуються в руках Лариси Бондарець, а дідухи, виготовлені Галиною Посунько, здається, пахнуть хлібом, старою батьківською

хатою і Різдвом! До нас із задоволенням іде глядач, нам дякують за змістовні заходи. А найвищою оцінкою нашої роботи є завше переповнена глядачева зала. … Аж ось на репетицію починають сходитися поважні учасниці фольклорного ансамблю «Надвечір’я». Хочу познайомити шановного читача з ними усіма: Надія Подюк – найстарша, 85-річна учасниця колективу, Надія Олексійчук, Мотрона Смалюх, Катерина Григорук, Олена Кутафіна, Надія Царук, Надія Цимбалюк, Олена Швець, Галина Рабенчук. У кожної за плечима велике життя з усіма його радощами і бідами, роботою, сімейними турботами. Але ж викохали у своїх серцях народні пісні і нині щиро діляться ними. Зачаровано вслухаюся у злагоджене звучання голосів: Нічка темная була, да гей, Нічка темная була, − м’яко починає Катерина Іллівна Григорук, − А зіронька ясная,− підхоплює весь гурт. І полинула журлива пісня про гірку вдовину долю, про тяжкі випробування, які споконвіку випадали українцям: Кругом Дону обійшла, да гей, Миленького не знйшла, Тільки знайшла калину – Миленького могилу, − тремтливий вивід Олени Миколаївни Кутафіної торкається душі. Після цієї пісні зазвучала «Під яблунькою, під солодкою», а за нею – «Ой на морі, на морі, стоїть камінь муровий…» Всі ці пісні я знаю від Ганни Степанівни Польської – вона мені їх співала, а я – розшифровувала. Але це вже інша цікава історія. А нині слухаю їх у виконанні «Надвечір’я», співаю разом із жінками і зринає думка, що коли в селі перестала б лунати пісня – ця жива душа українського народу – перестало б існувати і село. А завдяки таким берегиням воно співає і живе. − Де ж ви берете ці старовинні пісні? − запитую жінок. − А як то кажуть, з бабусиної скрині, де зберігаються старовинні сорочки, рушники, верети,−

54

найдорожчі наші скарби. А на самому дні серця, у спрятунку, в душі бабусі зберігали тисячі пісень, які виспівували своїм онукам, − поетично оповідає вчителька-пенсіонерка Мотрона Семенівна Смалюх. − Нині ми вже й самі бабусі, от і передаємо цей спадок молодшим, аби вони пам’ятали. Знаємо багато старовинних пісень, які побутують у нашому селі, але справжньою хранителькою пісенного фольклору Зозова є Катерина Григорук. Вона береже в своїй пам’яті сотні пісень. От і щойно ми співали ті, які принесла в колектив Катерина Іллівна. Спілкуєшся із цими прекрасними жінками, слухаєш їх спів і ніби вдихаєш чистого повітря. Додається впевненості, що моє село, наперекір усіляким прогнозам аналітиків і соціологів, житиме віки. Бо твориться це щоденне життя усією громадою і душевною міццю тендітних жінок, які трепетно бережуть традиції, творять нове буття і намагаються зробити його кращим, духовно збагаченим. Нехай же береже вас Господь, мої дорогі зозівчани! Щасливих вам многоліть! А завершити свою розповідь про Зозів − столицю мого дитинства − хочу рядками вірша Володимира Рабенчука: Сивий Зозове мій таємничий, Обіч Собу намистом хати… Може трапитись – завтра покличе Нас Вітчизна на захист іти. Я хвилююся… Все може бути У тривожному спаласі діб, Ти ж ніде не посмієш забути Ні про славу свою, ні про хліб… Ні про ту вишивану сорочку, Що рядила в свята і в біду. Земляки! Як я щастя вам хочу! І за ним, і по нього іду.

Ніна ДЖУС

Пісня життя в два голоси

*Мистецька родина

Б

Насолоди більшої не треба, Коли чарівна музика звучить. Таке вже диво, ніби з неба! Душа від неї вся тремтить! Куди не йду – вона зі мною. І хоч стомлюся по порі, Все ж дякую, радію й знову Сідаю, граю до зорі. Вона в єство моє влилася Ще з материнським молоком. О, музико! Моє ти щастя, Моя ти кара і любов. Віра Третяк

ула неділя, жовтень. Один з тих чудових осінніх ранків, коли сонечко обдаровує всіх ласкавим нежарким теплом, а в золотистому повітрі розливається тихий спокій. Цього дня в Сокільці − одному з найгарніших сіл, що розкинулося на мальовничих схилах Південного Бугу, в родині Івана та Ольги Ткачуків народилися дві дівчинки Віра і Ліля. Вони були такі маленькі, особливо молодша на 15 хвилин Ліля. Люди казали – не виживуть, що з них буде? А вони не тільки вижили, вони стали двома сонечками, двома золотоголосими пташечками, що освітили, наповнили співом спочатку свою оселю, потім сільський клуб, далі − музичне училище, обласну філармонію, а згодом і найкращі сцени країни та зарубіжжя.

Та спочатку була родина. Батьки дуже любили один одного. Вони довго не мали дітей, жили в різни містах, бо тато, Іван Іванович, був військовим. Тому, коли нарешті повернулися у рідний Сокілець, і у них народилося трійко дівчаток, − спочатку Валічка, а через три роки Вірочка і Лілічка, вони були найщасливішими батьками. Але прийшла війна. Тато пішов на фронт, і мама лишилася з трьома дітками сама. «Як вона нам раду давала?− дивується сьогодні Віра Іванівна, − Троє дітей, корова, город і німці в селі…» Але мама і по господарству встигала, і діток доглядала, і про родину їм розповідала. Найбільше малі любили слухати про те, як батьки познайомилися. «Ми познайомилися на весіллі у родичів. – розповідала мама. – Я жила внизу, біля млина, а тато на другому кінці села. На весілля я прийшла в вишитій сорочці, в намисті. Тато запросив мене танцювати, він був такий гарний! А після танцю ми пішли подивитися на квітучу леваду. Коли повернулися на весілля, виявилося, що наречена втекла!» Батькові тоді було усього 18 років. Був він круглою сиротою, мав ще двох сестричок і брата. А мамі було 19. Вона була із заможної родини, мала п’ятеро братів і сестру. Вони скоро побралися, а за рік тата вже забрали в армію. Мама лише коржиків встигла напекти та провела до сусіднього села. Батько закінчив училище командирів взводу, забрав маму і почалися військові переїзди: Жмеринка, Проскурів, Вапнярка, Ромни, ?????????????? Київ. Про дитинство у сестер Ткачук збереглися найтепліші спогади. Після повернення батька з фронту (а він дійшов аж до

56

Берліна), родина часто збиралася разом і всі співали. «А голоси у всіх були набагато кращі ніж у нас, і без консерваторій», − згадують сестри. «Наша мама була неперевершеною співачкою. Мала високе сопрано, співала в церковному хорі. Тато теж гарно співав, мав баритон, але більше любив слухати. І така у нас вся родина: брати, племінники. Як з’їдуться всі, як заспівають! Це – справжня українська класика!» Маленькі Ліля і Віра не відставали від старших – співали разом з усіма, витягували своїми тоненькими голосочками найвищі ноти, намагаючись то переспівати вечірнього соловейка, то злитися з піснею ріки на сокілецьких порогах. Коли батьки йшли в гості, їх ніколи не лишали вдома, завжди брали з собою. А вже там вони ставали на стільчики і починали співати, читати вірші. У вільний час − бігали левадами, збирали запашні квіти і йшли до бабусі, яка розповідала їм про кожну квіточку, кожну рослинку якусь цікаву історію, прикмету чи оповідку. Так, в піснях і любові росли дві золотокосі дзвінкоголосі дівчинки. Пісня була частиною їхнього життя. Співали дома, в родичів, в гостях. Потім − в шкільній самодіяльності. До 8-го класу вчилися в Сокільці, а далі – в Печері. Тут, в Печерській школі вони вперше почули звук бандури. Вчитель музики Іван Опанасович Рекшенюк власноруч змайстрував бандуру за книжкою Гната Хоткевича і грав

учням на уроках. Сестри донині пам’ятають, як вперше почули звук бандури, їм здалося, що то якась жива істота створює такі дивовижні звуки. Після школи ніяких роздумів, куди поступати у них не було. «Ми завжди знали, що ми артисти і ні про що інше й не думали.» Після 10 класу дівчата поїхали до Вінниці, де вже вчилася їхня старша сестричка Валя. Якось на трамвайній зупинці побачили людей з бандурами. Не втрималися, підбігли і спитали: «Куди це ви з бандурами, що ви за люди?». Виявилося, що у Вінниці проходив семінар бандуристів, який проводив заслужений артист України Віктор Кухта з Києва. Він був найкращим інструменталістом на той час. Дівчата не розгубилися і також пішли на семінар. Зовсім не вміючи грати на бандурі, вони цілими днями сиділи на семінарі і опановували бандуру. Під кінець занять дівчата вже знали клавіатуру, могли зіграти гаму. Віктор Кухта показав їм баси, навчив, як робити перебори. В голові тоді все попереплутувалося, але пізніше вони з великою вдячністю згадували ті дні. В який пригоді їм стали ті знання! Поступали, звичайно ж, в музучилище. «На вокальному відділі нам сказали, що ще малі, та й вокальних даних у нас особливих не було. Ми знали, що голоси у нас не сильні, що ми не станемо оперними співачками.». Легко поступили на диригентський відділ, у клас Анатолія Мархлевського. Бажання вчитися було величезне! Вони на ходу завчали пісні на концерти. Але для виступів

була постійна потреба в акомпанементі. Не кожен встигав вчити за ними супровід. Мабуть тому, на другому курсі Анатолій Сергійович запропонував дівчатам вчитися грати на бандурі: «Акомпонуйте собі, заберемо вас у філармонію». Дівчатка тільки й раді. Вони день і ніч з бандурами ходили. А як часто згадували той семінар з Віктором Кухтою! На 3-му курсі в музучилище прислали викладача по класу бандури Тамару Заболотну, і сестрички почали займатися у неї. Бандура дала їм свободу. Кожна пісня, що їм сподобалася, за день перетворювалася на концертний номер. В 1965 році, після закінчення училища, сестрички поступили у Львівську консерваторію на диригентський відділ. Провчилися рік і перевелися на заочний відділ, бо Анатолій Мархлевський покликав їх на роботу у філармонію в ансамбль «Вітерець Поділля», де вони відразу стали солістками. Сестри згадують свій перший виступ в Шаргородському районі: «Концерт був у лісі, святкували обжинки. Так гарно навкруги було, все зелено. Костюмів у нас ще не було, взяли на прокат. Ми виступили – і тікати пошвидше зі сцени. Дуже шарілися спочатку. Люди аплодують, несуть квіти, а нас вже немає». Після цього старші

учасники ансамблю почали вчити дівчат, як триматися на сцені, стали для молодих артисток справжніми наставниками. Так почалося їхнє концертне життя. Дівчата співали під акомпонемент бандур свої улюблені пісні «Тихо над річкою», «Вечір на дворі», «По діброві вітер віє», «Прилетіла ластівка». Глядачі їх завжди дуже тепло приймали. Аплодувати починали, як тільки дві красуні з золотими косами з’являлися на сцені. Тоді казали, якщо сестри є – концерт пройде на високому рівні. Не дивно, що їх і в естрадну групу підключали – кругом вони приносили радість і успіх. Десять років активного концертного життя. Тисячі (!) виступів – декади українського мистецтва, свята, концерти. Постійні поїздки по країні, за кордон. Красуні-с е ст рички були візитівкою України і талісманом будь-якого концерту. І куди б не приїжджали дівчата – вони привозили з собою Україну – трохи неба в очах, золотої пшениці – в косах, солов’їного співу − в голосі. В багатьох країнах були наші військові частини, і коли Ліля з Вірою виходили і починали тихими ніжними голосами співати «пшениця – радість моя», солдати в залі затихали. Якою б великою не була делегація, глядачі завжди запам’ятовували двох красунь-україночок.

Співали сестрички найбільше народні пісні, а також любили пісні Ігоря Шамо «Три поради», Олександра Білаша «Прилетіла ластівка», «Місяць на небі», «Йшли корови із діброви», «Кину кужіль на полицю», «Ішов козак потайком», «Льони». Особливо в їхньому виконанні звучала пісня О.Білаша «Ой, не ріж косу». Дві дівчини-красуні з золотими косами наперевіс, здавалося, були створені для цієї пісні. Репертуар вони підбирали самі. Керівництво ніколи нічого не забороняло, і це давало можливість співати те, що до душі. А глядачі завжди відчувають, чи від серця пісня ллється. Батьки пишалися своїми доньками і переживали за них. Постійні поїздки, перельоти, сьогодні − Іркутськ, завтра − Улан-Батор, з Узбекістану − в Болгарію, з Чехословаччини – в Москву і так безперервно. Але дівчата не жалілися. Віддані мистецтву – вони не зважали ні на що. Їм, молодим, енергійним було цікаво бачити світ і радісно нести світові своє мистецтво. Одного разу, коли вони гуляли набережною Гавани, милуючись рожевими олеандрами, до них підійшли сімейна пара з дітьми і запитали: «Ви Ліля і Віра з Сокільця?». Ото було

58

здивування і щастя зустріти тут, на Кубі, своїх земляків-військових з Печери, з якими разом у школі вчилися. Скільки зустрічей, знайомств з відомими і цікавими людьми! Їх високо оцінювали Платон Майборода і Олександр Білаш, Ігор Шамо і Анатолій Солов’яненко. Вони спілкувалися з дружиною Гната Хоткевича – Платонідою Володимирівною, їх підтримували і наставляли відоме тріо сестер Байко. Але ні нагороди, ні похвали відомих людей, ні величезна популярність у глядачів не змінили сестер Ткачук. Вони залишалися такими ж світлими, веселими, відкритими і добрими. Для них найбільшим щастям було дарувати людям радість. Може тому і життя їм «слалось рушником», як вони самі кажуть. Я вірю в надію, Я вірю в любов. Я вірю в щастя, вірю в долю. Я вірю в погляд, що зустрівся віч-на-віч. Я вірю в спогад, що близький мені до болю. Я вірю в неба синю вись, Я вірю в пісню журавлинну. Я вірю в голос – тільки ти озвись! Я вірю в кожну мить, що так летить невпинно! Я вірю в чисте джерело, Що б’є ключем і розливається його дорога… Я вірю в даль і далечінь. Я вірю й вірую у Бога. Я вірю в день, Я вірю в ніч, Я вірю в Отчий дім, Я вірю в материнську мову. Я побажаю віри всім, Я не втомлюсь, співати Оду Віри знову! Я вірю в щедру душу українця, Я вірю в гай і пісню солов’я. Я вірю в серце, почуттям наповнене по вінця! Я вірю в рідну Україну І вірою утверджуюся я!

Віра і Лілія – ніби дві половинки одного цілого, а може й одне ціле. Все життя вони разом і в радості, і в печалі. Вони доповнюють одна одну в усьому: Віра – альт, Ліля – сопрано. Ліля – малює, Віра пише вірші. Ліля більш «гаряча», Віра – спокійніша.

– Чи сваритеся ви ?

– Ні, ніколи не сваримося, у нас такого немає. Ну, якщо чимось не задоволені, то мовчимо. У нас мовчання гірше за сварку. Вони розповідають одна про одну, що сестра набагато талановитіша за мене, набагато краща, набагато розумніша. Приємно слухати цих двох жінок, які не втратили ні чистоти душі, ні любові до людей, ні віри в добро. Вони були настільки віддані музиці, сцені, що про власну родину і не думали. Розуміли, що поєднати гастрольне життя і сім’ю важко. У цих красунь закохувалися немало, але дівчата жили іншим. Першою одружилася Віра і перейшла працювати в педінститут на музичний відділ, навчати студентів грі на бандурі. Віра Іванівна не мала досвіду викладацької роботи, і, як вона сама каже, її навчали студенти. Перечитані стоси книжок про викладацьку роботу мало допомагали. Тут потрібно було щось інше – відчувала Віра. Вона намагалася співати голосніше за студентів, щоб вони чули і розуміли, як треба, та це не давало бажаного результату. Одна справа уміти самій, інша – навчити когось. Лише пізніше, з роками і досвідом, Віра Іванівна відчула, що їй не хочеться співати, а хочеться слухати. Вона зрозуміла, що треба навчити студента чути себе. Після цього відкриття Віра Іванівна стала отримувати справжню насолоду від своєї роботи. Вона почала відчувати, як налаштувати учня, щоб швидко і легко вийти на високу ноту, як досягти правильної постави, і, що головне, який стан душі має бути при співі. Віра Іванівна почала писати статті, наукові розробки. А потім написала і видала книжку «Кобзарське мистецтво», яка є справжнім підручником для людини будь-якого віку, що цікавиться кобзарством. Тим часом Лілія Іванівна продовжувала працювати в філармонії в ансамблі «Поділля» Вони з сестрою часто співали разом, хіба що менше їздили разом гастролювати, бо обидві вже мали діток.

Ліліна Донечка Оля навчалася у київській музичній спеціалізованій школі-інтернаті ім.М.Лисенка. Мама всі перерви між поїздками і репетиціями проводила у Києві, тішачись своєю дитиною і годуючи всіх її друзів гостинцями, привезеними з Вінниці і з різних міст, де були гастролі. У Лілії Іванівни в трудовій книжці лише один запис: Вінницька державна обласна філармонія. Ціле життя (ще й яке!) вкладено в цей рядочок! А коли прийшов час передавати естафету молодшим, виявилося, що Лілії Іванівні ніколи відпочивати. Спочатку доглядала старенького батька в рідному Сокільці. Тут, в місцях дитинства, вона відпочивала душею. Запах квітів і трав, що пам’яталися з дитинства, барвисті квітучі левади, журкіт сокілецьких порогів – сільське життя наповнювало спокоєм, якого так мало було в житті артистки. А ще хотілося щось садити, вирощувати – віддати данину рідній землі. Материнська земля, Мій батьківський край, То мій поріг, То мій зелений гай. Росою умиваюсь І квіти розсіваю. Нехай усе цвіте! Нехай усе буяє! Коли батька не стало, Лілія Іванівна переїхала до Вінниці бавити внуків. А внуків у неї аж четверо: Сашко, близнюки Іванко і Сергійко та Назарчик. Донька Лілії Іванівни, Оля, закінчивши в Києві консерваторію, одружилася з хлопцем з Сокільця і переїхала до Вінниці. Оля співає в муніципальному хорі «Вінниця» і в церковному хорі. Їхні дітки – музиканти! Старший сімнадцятилітній Олександр грає на ксилофоні, мріє стати музикантом. Близнятка Ваня і Сергій (11 років) вчаться в музичній школі, грають на трубі, а найменший п’ятирічний Назарчик поки що співає дома. Тато, хоч і не має музичної освіти, музику любить і сам грає на сопілці і гітарі. От таким домашнім хором-оркестром опікується на сьогодні Лілія Іванівна. А вона ще й малювати встигає! Віра Іванівна ще внуків не має, тож і дозволяє собі попрацювати. Веде у професійному училищі №15 ансамбль бандуристів. Учить діток, що не мають ніякого відношення до музики співати і грати на бандурі. І їй це вдається. Щороку, коли училища звітують, ансамбль бандуристів займає перші місця. Та це не головне, головне − скільком дітям Віра Іванівна відкрила прекрасний світ музики і мистецтва! Родина у Віри Іванівни теж музична. Її чоловік Віктор Іванович, сам будівельник, дуже любить музику і завжди підтримує дружину. Старший син Владислав − музикант, закінчив Київський університет культури (ударні інструменти), давав звітний концерт в Київській філармонії. Працював в команді Олександра Пономарьова, згодом поїхав на навчання до Німеччини у європейську музичну

школу. І хоча він на відмінно закінчив навчання, все ж душа його рвалася додому і Владислав повернувся в Україну, на рідну землю. Не забудь, синочку мій, Пісню старовинну, Богом подаровану Тільки нам єдиним. Окропи росою жита, Щоб жила щасливо, Щоб лилося задушевно Діаманта диво! Пам’ятай усі вервечки, Що складали люди. Та не викинь ані стрічки – Зміст не той вже буде. Будь же, синку, обережний До усіх рядочків. Скарб безцінний передай Доньці та синочкам Не дай, Боже, щоб у пісні Все перекрутили! Хто у ліс, а хто по дрова – Тягли, що є сили. Щоб не звелась, Не поділась Пісня Чураївни… Бережи, синочку, пісню, Пісню України! Донечка Тетяна – теж закінчила музичну школу по класу фортепіано, а навчатися вирішила в університеті ім.Т.Шевченка на факультеіт української філології. Після закінчення університету, працює в Києві журналістом. Воно й не дивно, що донька обрала вивчення мови, адже Віра Іванівна не тільки співає, вона і вірші пише. А ще... ліпить, з пластиліну ніжні і тонкі фігурки звіряток, кумедних персонажів з пісень, з казок, з власних віршів. Усі в цій дружній родині люблять приїжджати в рідне село, в Сокілець. Тут лишилася батьківська хата, з якої пішли в світ Ліля і Віра. І тепер вони приводять своїх дітей, онуків вклонитися батьківському порогу. Щоб памʼятали звідки їхнє коріння, щоб згадували своїх пращурів, щоб мали можливість побачити, відчути красу рідної землі, яка завжди наповнює цілющою силою життя. Де б не був – усього мало, А удома благодать. Крихітка землі святої – Серцю рідної такої, Є твоїм багатством тим – Незрівнянним, так …ні з чим! Наталя СЕНТЕМОН Вірші Віри ТРЕТЯК (Ткачук)

60

Книга і пісня – її життя Може, тим без пісні я не можу Працювати, жити ані дня, Що округ земля моя хороша, А на ній – моя рідня! Михайло Стельмах

У

країна – Велика Країна, чуємо часто в засобах масової інформації. Вкотре переконуюся у цьому, коли їду у відрядження, особливо у село. Цього разу дорога пролягла в Погребищенський район на ювілей – 70-річчя від дня народження Онищук Марії Петрівни, керівника народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю «Веселка» Талалаївського СБК. Сьогодні Марія Петрівна відома і шанована людина у селі, в районі, в області, сподвижник культури, бібліотекар, педагог, фольклористка, етнограф з 52 - річним трудовим стаже в галузі культури. З них 34 роки є учасником народного аматорського фольклорно-етнографічного колективу «Веселка», а 25 років очолює цей самобутній колектив. В селі і досі живе легенда про село. У 13 ст. налетіли татари і спалили село. За свідченням дерев’яна церква ввійшла в землю. Спаслася лише пара молодих людей – син коваля на прізвище Талалай і попова дочка. Вони одружилися. Поселилися на горі над річкою. Поступово у цей хутір почали прибувати люди. Назву село отримало від прізвища перших його жителів.

21 липня 1944 року в селі Талалаї в сім’ї Онищуків Петра Федоровича та Валентини Семенівни народилася донечка Марусенька, третя дити-

на, яка виявилася згодом єдиною дівчинкою серед чотирьох хлопчиків. Батьки працювали в колгоспі. Дівчинка росла розумною, кмітливою, допитливою. У 1951 році пішла вчитися у Талалаївську семирічну школу, після закінчення якої довчалась у Степанківській середній школі. А далі – курси бухгалтерів. Та професія бухгалтера не приваблювала Марію, бо з раннього дитинства в родині був культ книги. Зимовими вечорами вся сім’я зачитувалася «Кобзарем» Т.Г. Шевченка, поезіями Лесі Українки, Івана Франка, прозою Михайла Стельмаха. То ж в 1962 році поступила в Тульчинське культурно-освітнє училище на бібліотекаря і в цьому ж році почала працювати в Талалаївській сільській бібліотеці. Пригадує Марія Петрівна, як носила книги додому тим читачам які не мали змоги прийти до бібліотеки, знала їх літературні уподобання. Працюючи в бібліотеці, разом із завідуючою клубом ставили п’єси М.Зарудного «Марина», О.Макайонка «Трибунал», спочатку у старому клубі, пізніше у новому. А ще Марія Петрівна скромна і добра. Як говорять про неї люди, які її добре знають, що в неї немає поганих людей – усі хороші. Виступаючи на своєму творчому вечорі Марія Петрівна з неабияким умінням заворожила людей своєю розповіддю, пригадала деякі моменти з життя, трудової діяльності, які найбільше запам’яталися. Але розпочала з улюбленої поезії: Ну що б, здавалося слова… Слова та голос – більш нічого, А серце б’ється, ожива, Як їх почує…Знать у Бога І голос той і ті слова… Ідуть між люди. Тарас Шевченко Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє! Може в руках невідомих братів Станеш ти кращим мечем на катів. Леся Українка І продовжує ювілярка – «А що я чула? Пригадую колиску з лози і там братик, а мама співала»:

Ой люлі, люлі, люлечки, Шовковії вервечки, Золотії бильця Заколишу, заколишу Сина чорнобривця «І насправді золота колисочка: червона лоза аж блищить. Пам’ятаю мамині колискові та інші пісні. Як була я маленька, мабуть нижче стола, тато приходив на обід, мама давала суп чи борщ, він пообідав та й каже: «Маруся , танцюй» і вибивав пальцями об стіл, приспівував, а я по хаті танцювала». І знову пригадує Марія Петрівна: «Були коляд-

62

ки і щедрівки, веснянки. Ходили колядувати, посівати, щедрувати. На той час в селі було багато дітей. А ще ходили старші хлопці на Великдень христуватися. Раптом хтось гукає: «Вчителька йде!» і всі, як горобчики, порозбігались, а я стала і стою. Я не знала, чого вони тікають. А вчителька підходить до мене та й каже: «В тебе що, хліба немає, що ти ходиш попід хати просиш?». А я держу кошика, трясуся і не знаю, що я зробила поганого?». Але, незважаючи на це, щороку молодь в Талалаях на кожному кутку справляла свято Івана Купайла – плели віночки, вбирали вербу, співали купальських пісень. Разом з дітьми співали дорослі – матері, бабусі. Хто не міг маленький піти на степочок, то коло хати виготовляли Купайло і там співали. Так продовжувалося все життя. Народна творчість передавалася з вуст в уста. Все знали напам’ять. Навчаючись у школі, вивчила багато дитячих ігор. На перервах вчителі брали всіх дітей за руки, співали і грали весняночки – «Подоляночка», «Розбитого царя», а хлопці гралися в «Цурки». Ось і приїхала з Іллінець привітати Марію Петрівну її вчителька, класний керівник Савчук Євгенія Миколаївна, яка з п’ятого класу викладала в неї українську та німецьку мови, а ще співи та малювання. А ще вчителька грала на скрипці та організувала шкільний хор. Життєва активність улюбленої вчительки передалася і Марії Петрівні. Коли Маруся була в старших класах, то ходила на весілля. І знову пригадує: «А тоді в селі було багато весіль, то коли молодуха просить на весілля від маленького, хто вже може ходити і до старших, і всіх за дружки. Старші співають і маленькі теж за ними. Так було вивчено багато весільних пісень. Коли стала заміжньою, то була коровайницею, свахою». Згадує Марія Петрівна, що не любила жалісливих пісень, що співали на весіллі старі баби, бо після них молода чомусь плаче, а їй було її шкода. Все, що запам’яталося в дитинстві, допомагає Марії Петрівні в роботі. Будучи завідуючою сільською бібліотекою, у 1980 році була ініціатором створення та учасником фольклорно-етнографічного колективу «Веселка». Одного разу прийшли голова сільської ради, парторг і кажуть: «Треба зробити концерт» і зробили. Керівником і засновником колективу стала колишній директор СБК Гарнага Ганна Петрівна, людина з гарним голосом і знаннями сотень пісень. У 1987 році колектив отримав почесне звання «народний аматорський». А у 1989 році Марія Петрівна очолила ансамбль. Згадати всі виступи і перемоги неможливо, але хочеться назвати найбільш вагомі. Колектив є лауреатом І та ІІ Всеукраїнських фестивалів-конкурсів автентичних колективів на приз Г.Танцюри (2001 р., Вінниця, 2006 р., м.Гайсин), дипломантом ІІ Міжнародного фестивалю «Родослав» (2002 р., м.Іва-

но-Франківськ), Міжнародного свята літератури і мистецтва «Лесині джерела» (2005 р., м.Новоград-Волинський). Ансамбль «Веселка» під керівництвом Марії Петрівни був також учасником творчого звіту Вінниччини в Києві (2003 р.). Марія Петрівна є ініціатором запровадження традиційних обрядів у своєму селі. Відомі багатьом шанувальникам пісенної творчості талалаївські веснянки «За дубами дівчата», «Скакала на колодці», «Ой брязнули ключі», «Через греблю вода йде». Вінницьким державним телебаченням були зняті і талалаївське весілля, і Івана Купайла. Як захоплено розповідала Марія Петрівна про ці свята у Талалаях, адже з якою великою любов’ю до людей все це робилося! Була вона особисто знайома із відомою фольклористкою Настею Присяжнюк. Записала від неї багато пісень, а Настя Андріанівна в свою чергу записала багато пісень від землячки з Талалаїв Олени Гойчук, яка жила у сусідстві Марії Петрівни. В творчому доробку ансамблю «Веселка» понад 300 українських народних пісень. Репетиції, підбір репертуару, концертні виступи, підготовка і проведення народних свят, участь у районних та обласних культурно-мистецьких заходах все це встигала робити Марія Петрівна. А ще – ви-

ступи на районних семінарах, нарадах з обміном досвіду перед бібліотекарями району. Як сказала Чорна Валентина Михайлівна, директор Погребищенської центральної бібліотечної системи, яка також приїхала на ювілей, що Марія Петрівна щиро ділиться своїми знаннями з колегами. Крім того, Марія Петрівна упорядкувала ряд альбомів: «Перлини душі народної» (із записом колядок, щедрівок, веснянок, купальських та петрівчаних пісень), «Наші односельці, ветерани і учасники Великої Вітчизняної війни», «Історія сала Талалаї». Зібрала багато розповідей. Все це для Марії Петрівни – звичайна робота. А ще, як вона сама говорить, на дозвіллі вишиває і малює. Особливої уваги приділяє збереженню народного одягу, зокрема, старовинній вишитій сорочці. До речі, свою назву колектив отримав від барвисто вишитих дрібненькими квіточками сорочок. Різні кольори переливаються на них, ніби веселка. Привітати Марію Петрівну приїхало багато друзів, колег, рідних. Щирі вітання звучали від управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації та обласного центру народної творчості. Приїхали вітати начальник відділу культури і туризму Погребищенської районної державної адміністрації Галина Кравчук та директор Погребищенської центральної бібліотечної системи Валентина Чорна, які вручили ювілярці подяки, грамоти та пам’ятні сувеніри. Сільський голова Володимир Мединський подякував Марії Петрівні за працьовитість і невтомність, за наявний пат ріотизм до рідного краю. Подруга, відома вишивальниця з Іллінеччини Лариса

64

Любенко, подарувала ювілярці власноруч вишиті рушники. Під супровід пісні «Родина» тепло і щиро вітали Марію Петрівну її славна родина. Син Петро, брати – старший Микола Петрович та молодший Володимир Петрович. До речі, старший брат розпочинав трудову діяльність з посади директора Талалаївського СБК, грав на багатьох музичних інструментах, закінчив Тульчинське культурно-освітнє училище, а згодом Вінницький державний педагогічний інститут ім.М.Островського та історичний факультет Київського університету ім.Т.Г. Шевченка, заслужений вчитель України, учителював в ЗОШ № 1 м.Вінниці. Миколу Петровича навіяло на спогади дитинства. Він згадав про народження Марії Петрівни в батьківській хаті, як її доглядав. Вітали і двоюрідні сестри Лабай Ксенія Іванівна, Осіпчук Ксенія Іванівна, Людмила Шемчук з чоловіком з Києва. Улюблена внучка Діана, студентка Вінницького аграрного університету, виконала в подарунок бабусі танець. Племінниця Олена, викладач Вінницького Національного медичного університету ім.М.І.Пирогова, впорядкувала матеріали Марії Петрівни про історію села Талалаї і вручила їх ювілярці. Прийшли на творчий вечір знавці народних пісень, колишні учасники ансамблю «Веселка» – Мотрона Гарнага і Раїса Мединська. А ще Марія Петрівна з 19891999 учителювала в Талалаївській школі, була класним керівником. Подякувати своїй вчительці за уроки мудрості, виховання патріотизму, любові до рідного краю прийшли її колишні учні – Ганна Панасюк та Іван Глущук. І тут згадалося, як всі учні готували і святкували народні свята, вивчали пісні, а ще створили із пофарбованого гороху, портрет Тараса Шевченка, який і сьогодні прикрашає виставки народного мистецтва. Окрасою свята стали пісні у проникливому виконанні дуету у складі сина Петра та Галини Хо-

менко, землячки-солістки Таїси Заквацької, яка виконала пісню про батьків. Павло Слободян з Погребищ майстерно виконав пісні «Ясени» на сл.М.Ткача, муз.О.Білаша та «Стежина» на сл.А.Малишка, муз.П.Майбороди. Звучали побажання від народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю «Веселка»: «Побажали б Вам сонця та воно пече, побажали б вітру та вітер гуляє, побажали б річки та вона тече, побажали б Вам неба бо воно безкрає» і пісні – «По садочку ходжу», «Гуляв я до три роки». Червоні чобітки в рядочок, вишиті сорочки, біленькі фартухи – краса та й годі. А ще виконали авторські пісні Марії Попик «Наша зустріч» та Галини Кравчук «Село моє». В останній є такі рядки: У нашім, у ріднім краї село моє Талалаї Тут найсмачніша водиця каплична криниця У нашім, у ріднім краї село моє Талалаї До тебе лину здалека і тут гніздяться лелеки Онищук Марія Петрівна людина працьовита, непосидюча, небайдужа до всього. Прагне достукатися до кожного, подарувати частинку своєї любові кожному. Вона часто любить повторювати: «Вивчити пісню і заспівати – це все одно, що книжку прочитати». Недарма кажуть, що поспілкувавшись з Марією Петрівною летиш як на крилах. Ювілярка подякувала Ксенії Іванівні Лабай, завідуючій клубу, наставниці у перші роки роботи та всім, хто підтримував її упродовж життя, всім жителям села. Подякувала учасникам ансамблю «Веселка», побажала всім рідним, гостям щастя, здоров’я, творчих успіхів. Нехай же і Вам, Маріє Петрівно, співається і здоровиться на многії, многії літа!

Провідний методист ОЦНТ Тетяна ГАРБУЛІНСЬКА

Духовий оркестр − мрія, яку Михайло Пустовіт втілює все життя Духовому оркестру Сугаківського сільського клубу Могилів-Подільського району сорок років! Стільки років керувати аматорським оркестром − не кожному вдається. А Михайлу Пустовіту не просто вдалось. Історія сугаківського оркестру – це історія життя талановитого диригента.

У

вересні цього року мені пощастило побувати в Сугаках на ювілейному вечорі Михайла Микитовича, що співпав із ювілеєм оркестру. Коли ми ступили на зелене у споришах подвір’я Сугаківського клубу – оркестр уже гримів, скликаючи земляків. Марш «Козацька слава» Олександра Морозова у виконанні літніх і юних духовиків одразу налаштував на урочисту хвилю. Авжеж, час такий – тривожний, коли сповна усвідомлюємо: ми українці, нащадки козацького роду, нам захищати цю землю. Вся громада зійшлася, щоб вшанувати і сільський оркестр, і його керівника. Михайлу Пустовіту у вересні виповнилося сімдесят. Та він належить до таких людей, про яких кажуть – завжди молоді душею. Проникливий та лагідний погляд великих сірих очей, відкрита та ясна посмішка все говорить про щирість його душі. До того ж по-юнацьки підтягнутий, стрункий та рухливий – таким він нині і гостей зустрічає. Встигає все − дітей навчати, з дорослими працювати, вирішувати організаційні питання і на роботі і вдома, де треба лад власному господарству дати. Пошуки музичних інструментів, нових творів, написання партитур, пошиття сценічних костюмів, організація поїздок − все це його робота, його відповідальність. Звідки ж черпає сили та енергії, щоб справитися з усім? З любові – одразу напрошується відповідь. Тим часом всі заходять у просторий зал. Поки на сцені вибудовується оркестр, поки сідають люди, налаштовуюсь на священнодійство думаю про те, що саме такі постаті, як Михайло Пустовіт становлять ядро сільської культури, що саме завдяки їм вона живе. І ось жива Шевченкова пісня, невмирущий твір Кобзаря «Реве та стогне Дніпр широкий» піднімає переповнений зал в одному пориві: Україна – єдина, сильна, незалежна, згуртована бажанням благотворних змін. На сцену виходять ведучі, щоб розповісти про самовіддану людину, про роки натхненної праці, про оркестр мрії Михайла Микитовича Пустовіта.

Тут у Сугаках він народився і звідси пролягли йому стежки − дороги у широкий світ до опанування професії. Тут зустрів щасливу долю, одружився. Тут виросли його діти. Тут він створив мрію свого життя – духовий оркестр, яким і керує вже сорок років. Тож Сугаки святкують подвійний ювілей. Ще до війни в селі діяв невеличкий духовий оркестр, в якому грали його батько Микита та два рідних дядьки Лук’ян і Йосип Пустовіти. Без нього не обходилась жодна значна подія в селі, чи то сумна, чи то весела. Не пам’ятає Михайло Микитович свого батька. Коли він народився, фронтовик Пустовіт, уже не побачив свого сина, бо не повернувся з війни. Але судилося Михайлику стати музикантом. Мабуть, порадів би тато. У 1957 році в селі з’явився Танасій Павлович Кужіль, який організував музичний гурток і навчав дітей грати на духових інструментах. Записався в цей гурток і школяр Михайло Пустовіт. Тут він отримав основи гри на трубі. З часом хлопці, що навчались в гуртку створили свій невеличкий ансамбль духових інструментів і почали грати на весіллях, у клубі перед кінофільмами, на родинних святах. По закінченні школи Михайло Пустовіт вступає до училища механізаторів, звідки іде в армію. Там вже його запросили до військового оркестру. Коли Михайла Микитовича викликали на сцену, він із захопленням згадував, як йому подобалося звучання армійського оркестру, як прислухався до гри професійних музикантів та придивлявся до роботи диригента і потихеньку оволодів нотною грамотою. Повернувшись до села Пустовіт, вирішив організувати свій оркестр. А для цього йому потрібно було освоїти не мало і не багато − гру на всіх духових мідних інструментах. Тож не вагаючись, взявся вивча-

66

ти інструменти та пробувати їх настроювати. Вже через рік, в 1974 році його перші вихованці грали перед сільським клубом. Так було створено початковий осередок майбутнього духового оркестру. Керівництво сільського колективного господарства запропонувало Михайлу Микитовичу очолити сільський духовий оркестр. Для цього в 1975 році було виділено кошти на закупівлю комплекту духових інструментів. І Михайло Микитович не роздумуючи їде в Ленінград, аби закупити ті інструменти. В тому ж році він поступає до Чернігівського училища культури, де навчається в класі Мокроуса Івана Григорович. На державний іспит з фаху «диригент духового оркестру» Михайло Микитович привіз сугаківський оркестр. Як згадує Михайло Микитович: − «Все училище зійшлося послухати оркестр із Сугаків. Адже ще такого не було, щоб студент складав іспит із своїм оркестром». Вже з дня створення духовий оркестр стає невід’ємною часткою культурного життя села. Репетиції, концерти, поїздки, партитури все це щоденна копітка праця керівника оркестру. Майстернісь оркестру з кожним роком зростала. В 1994 році колективу присвоюють звання «народний аматорський». І сьогодні це один із кращих оркестрів у області. Один по одному на сцену виходили земляки, учні, шанувальники таланту, щоб вклонитися митцеві, розказати всім про його доброту і порядність, про особливе ставлення до роботи. І сугачани, і поважні гості з району (голова районної ради Володимир Сірант та голова районної адміністрації Віктор Цибульський ) – в один голос говорили про роль таких людей у розвитку громади, у вихованні юної зміни. Без нього, оцього інтелігентного і мудрого Михайла Микитовича, Сугаки були б іншими. Хтозна, чи мали б вони такий уславлений оркестр. Адже саме тут, в рідному селі саме він створив духовий оркестр, про який тепер знають в усій окрузі. А скільки бадьорих маршів, меланхолійних вальсів, різних чудових інструментальних мініатюр та відомих пісень в репертуарі оркестру. Хіба ж мали б можливість його земляки почути твори І.Брамса, М.Лисенка, А.Гулака-Артемовського, П.Майбороди у живому виконанні, якби не цей колектив, керований Михайлом Пустовітом. Крім академічних творів, музиканти з особливою люблю виконують місцеві народні мелодії. А це велика кількість різноманітних автентичних мелодій. Звичайно вони перегукуються з народними молдавськими, та все ж вважаються місцевими. Та

й виконуються вони тут мелодійніше і співучіше. Віваті, фрейлики та весільні польки передавалися з уст в уста, з діда-прадіда без всяких партитур. І сьогодні вони збережені завдяки таким ентузіастам як Михало Пустовіт та музиканти оркестру. Коли я їх слухала, згадала, як свого часу за награвання весільних мелодій могли навіть вигнати з музичного училища. І це велике щастя, що збережені вони до сьогодні. Адже ми всі знаємо, що саме стародавні мелодії та пісні це душа народу. Що й казати, не кожне село зуміло зберегти такі сильні народні музичні традиції. Не знаю, чи усвідомлюють це сугачани, як вони вирізняються цими прекрасними традиціями цією музичною красою. Тому, що це мелодії рідної землі, мелодії радості життя. Музичні традиції у Сугаках досить міцні. Про це усвідомлення свідчить привітання нового селищного голови Сергія Сахарука. Очільник села прийшов з подарунком – вишиванкою для іменинника ще й пообіцяв: оркестр в Сугаках завжди буде, тому що він є не тільки прекрасною візиткою села, а й невід’ємною частиною його життя. Глядачі нагороджують своїх музикантів гарячими аплодисментами. А я дивилась на них і втішалася такою гарною родинною атмосферою. Піднесені, окрилені, вони пишаються тим, що їм доступне високе мистецтво в далекому селі. Вже традиційно звучать прекрасні мелодії у виконанні оркестру на заходах до Дня Перемоги, дня вулиці, на святкуванні Івана Купала та на новорічних і Різдвяних святах. Не обходиться без нього і відкриття юніорських спортивних змагань, які проводяться на стадіоні у Сугаках. Творча діяльність колективу не обмежується рамками місцевих культурно-мистецьких заходів. Оркестр виїздив з концертними виступами в Молдавію, Одесу, приймає участь в районних та обласних святкових парадах. Потрібно сказати, що дбає Михайло Микитович і про майбутнє свого улюбленця. При народному аматорському духовому діє підготовча група (біля двадцяти дітей), яка також має чималий репертуар. Саме вихованці дитячого оркестру в майбутньому і поповнять дорослий колектив. Неодноразово спостерігаючи за роботою Михайла Микитовича, я звернула увагу, що музиканти розуміють його з пів-слова. Ніколи не чула якихось суперечок. Як скаже Михайло Микитович - так і зіграють. І хоча він емоційний та запальний, але до музикантів завжди ставиться з великим терпінням та повагою. Так, мабуть, ці риси його характе-

ру і є запорукою того, що сугачани з задоволенням направляють в науку до нього своїх талановитих дітей. А діти від нього не відходять тому що вони почувають себе на репетиціях комфортно. Тільки посвячені знають, як не просто бути керівником духового оркестру у селі. Адже потрібно кожного музиканта, так би мовити, віднайти, навчити, виростити. Якщо дорослий склад більшменш сталий, то дитячий − постійно змінюється. Працюючи із основним складом оркестру, Михайло Микитович велику увагу приділяє підготовці молодшої групи оркестру. Діти із задоволенням приходять на репетиції, намагаються якнайшвидше освоїти гру на інструментах. Велику увага на заняттях приділяє маестро вивченню нотної грамоти та засвоєнню прийомів гри на інструменті. Михайло Микитович – особливий керівник, він дозволяє учням брати інструмент з собою додому, аби скоріше новачок освоївся з інструментом. Так поступово, крок за кроком, іде підготовка кожного до участі в колективному оркестровому музикуванні. Із виступів людей ми почули про те, що майже з кожної родини в Сугаках хтось тай навчався у Михайла Микитовича в оркестрі. Тому й не дивно, що має він таку пошану серед односельців. Сугаки − це велика родина. Що ж, довіряють йому люди. А ще більше – діти. В оркестрі вони не тільки музичної грамоти навчаються. Тут привчаються до дисципліни і поваги один до одного. От і зараз, вітаючи музикантів із ювілеєм, наставник звернувся до них з такими словами − «Чуєте, що я вам кажу! Будьте чуйними! уважними та людяними! Будьте відважними! А якщо доведеться, то гідно бороніть свій край, свою Україну!» Так захотів Михайло Микитович відсвяткувати свій ювілей у великій родині, з концертом, щоб відзвітувати перед громадою та показати свою працю. Адже духовий оркестр − це сенс його життя. Зберегти традиції Сугацького духового оркестру − це одне із основних завдань − вважає Пустовіт Михайло Микитович. Розумів значення оркестру для селищної громади та всіляко його підтримував, нині вже покійний, голова Сугаківського сільського господарства Микола Стиренко. Чимало доброго було зроблено ним для підтримки оркестру. Про це сьогодні згадують земляки. Свої вірші ювіляру присвятили Станіслав Салій та відома майстриня Марія Гоцуляк. Приїхали привітати та підтримати оркестр вихованці маестро − музиканти контрактники збройних сил України − Віталій Потолочний, Юрій Семенець, Іван Слободянський, Віталій Лавренюк, Михайло

Шевчук, Вадим Стиренко, Василь Пустовіт, Олексій Гнатовський. Жалкує Михайло Микитович, що не всі його учні змогли приїхати на ювілей. Звичайно ж дуже відрадно було, що привітати свого улюбленого вчителя приїхав його учень Олег Руденький, який сьогодні є артистом обласного естрадно-духового оркестру. Він прибув разом із своїм інструментальним гуртом. Професійно та емоційно вже вони вигравали знамениті сугацькі віваті. Приємним сюрпризом для громади став візит заступника директора Вінницької агропромислової групи Івана Кривенка, який, до речі, присвятив віршовані рядки ювіляру та оголосив, що зроблено подання на присвоєння звання «заслужений працівник культури України» керівнику народного аматорського духового оркестру Сугаківського сільського клубу Михайлу Пустовіту. Що ж, своєю самовідданою та багаторічною працею Михайло Микитович заслуговує на це звання. А коли Галина Миколаївна Кужіль, онука його першого вчителя Танасія Кужеля, від всієї громади піднесла ювіляру пишний коровай, всі аплодували шанованій людині. Теплими оплесками вітали сугачани родину Пустовітів. Ось вийшли вони на сцену − дружина Надія, донька Люба, син Василь та онука Аліна, щоб привітати його та подякувати за батьківську любов за гарне виховання, усміхнені щасливі, вдячні долі. Здалося тоді, що світлом та теплом своїм родинним, вони огорнули всіх присутніх у залі і поділилися ним з кожним. А люди довго аплодували їм і від тої миті ставали хоч трошки, але щасливішими. Тож «Многая літа, ювіляре, многая літа!». Обласний центр народної творчості бажає Вам Михайле Микитовичу у славний ювілей гарного здоров’я, багато щасливих літ та мистецьких досягнень. А оркестрантам − ще багато – багато років творчості, щоб радувати наш край прекрасними мелодіями. Віримо, що традиції духового мистецтва в Сугаках будуть розвиватися, і буде ця щаслива земля народжувати гарних людей і талановитих музикантів.

Провідний м е т о д и с т ОЦНТ Наталя РИМАРЕНКО

Добре грати в Савинцях, бо там усі танцюють Легко вірші пишуться ще зранку, Коли літні роси мерехтять. Їдемо вітати «Савинчанку», «Савинчанці» нині – двадцять п’ять!

68

вілей «Савинчанки» - це подія у селі і в Тростянецькому районі. Тим паче, ювілей подвійний: чверть століття з дня створення зразкового аматорського хореографічного ансамблю танцю

Ю

роди. Коровай, як і чарівні усмішки – всім гостям, які, зворушені цим чудовим прологом, не лише аплодують, а й сльози втирають: он які у нас діти! Вітальний танець, повільний і розмірений, змінюється полькою. Це вже «Весела вулиця». Дівчатка у віночках з колосками і маками. Широкі спіднички - з орнаментом на подолку. Хлопчики у вишиванках стрімко вилітають на сцену. Високий темп, динаміка рухів, вигадлива композиція – у всьому вишкіл, за яким – щоденні репетиції та ще й щоденні нічні посиденьки керівни-

Савинецького СБК Тростянецького району, а разом з тим – 20-річчя з часу присвоєння звання. Хтось скаже: хіба це можливо, щоб у далекому від обласного центру селі – хореографічний ансамбль, та ще й зразковий? Де ж тих дітей стільки набрати? – А таки може бути! І додам: якщо є такий керівник – професійний, мудрий, а найголовніше – самовідданий. І тоді все вдасться – дітей знайти, зацікавити, навчити їх так, щоб не соромно було на будь-яку сцену випустити. А ночами – шити їм за власним кроєм костюми, щоб до кожного танцю – інший. Якраз у Савинцях і є такий керівник – Наталя Миколаївна Козар. Ось її вихованці виходять на сцену у високих вінках, у плахтах, з рушниками, з пишним савинецьким короваєм на вишитому рушнику, ніби випливають під чудову музику Платона Майбо-

ка за швейною машинкою. Озирнувшись на зал, бачу, як глядачі непомітно починають рухатись, поводити плечима, нечутно притупувати, бо хто ж може спокійно всидіти, споглядаючи таке запальне дійство. Як казала мені Юлія Степанівна Дублюк, Капустянський сільський голова: «Дві зірки на нас упало. Це подружжя Козарів – Василь і Наталя». Василя Дмитровича, хоровика за фахом, кілька літ тому умовили, щоб повернувся в культуру після «безтолкових дев’яностих» і очолив Капустянський СБК, а Наталю просили, щоб в Капустянах створила такий же танцювальний, як у Савинцях. Тоді, звісно, і людей, і дітей було більше в селі. Славився колгосп, яким керував Наталин батько Микола Чепіжак. Всім робота була. «Набрала я дві групи по вісім чоловік, - розповідає Наталя

Миколаївна. – Навчила їх «Дев’ятку», «Метелицю», «Подільську кадриль». Разом з фольклорним учительським колективом куди тільки не їздили виступати. Навіть у Молдові побували. Мені – вісімнадцять і дівчатам – стільки ж. Молоді, запальні, веселі – скрізь встигали. Тоді агітбригадою керувала колишній директор СБК Марія Пилипівна Слободяник. Ми з нею – по полях і фермах, і в сільському клубі. Діти охоче їхали виступати. А моїми кураторами були неабиякі фахівці – Віталій Григорович Сокирко та Іван Федорович Лапатанов. Виступали ми на фестивалі «Перлини Поділля» у Калинівці, взяли участь в обласному хореографічному конкурсі, що відбувався у Вінницькому драматичному театрі імені Миколи Садовського. Через п’ять років після заснування «Савинчанки» нам присвоїли звання зразкового. Тоді в нас 16 пар гопак танцювали!». От і розгадка секретів успіху. Звісно, наставництво таких відомих хореографів, як Віталій

Сокирко та Іван Лапатанов, які вміли віддаватися роботі сповна, стало запорукою майбутніх досягнень юної, талановитої, а головне, наполегливої Наталі Козар. До всього дослухалась, все враховувала, щоденно трудилась. А нині її ужинки – всі на сцені. Ось веселий «табунець» дівчаток «пасе» свого «кізлика». Малий усміхнений соліст, вивчивши і відшліфувавши всі «колінця», гордо демонструє їх перед савинчанами. Далі йдуть польки на всі боки і на всі смаки: «Поліська» - в яскравій зеленій барві (спідниці в два «шари»), «Прибузька» - в синьо-білому і блакитному, «Жартівлива» - все в запальних українських ритмах. До кожної – свій костюм, стараннями керівника задуманий і реалізований. Танці – ігрові, сюжетні, притаманні для української традиції, все, що за віки постало на грунті народної творчості, є у репертуарі «Савинчанки»: «Чоботи», «Кізлик», «Святковий глечик», «Ходить гарбуз по городу». Кожен танець – як окреме дуже цікаве дійство, що постало на грунті народної творчості. Ой чи живі, чи здорові Всі родичі гарбузові? Домовитий гарбуз, його сини і дочки – огірочки, пишні господині – дині, старий біб, що «піддержав увесь рід» - оце й образ українського родоводу не раз був інсценізований у школі. Але відтворити її, костюмовану, та ще й у танці – завдання не таке вже й просте. А савинчани сприймали це дійство, як таку собі хореографічну легенду, що стосується саме їхнього роду і власного городу, і дружної сільської родини, та що казати – всієї хлібодарної України. Оце на сцені бачимо дітей. А в залі – їхні батьки, перші учас-

ники ансамблю, бабусі і дідусі, сусіди, земляки з сусідніх сіл – всі родичі гарбузові. Із Тростянецького районного будинку культури приїхали солісти і троїсті музики, а також співак Олексій Ричко з сусідньої Кирнасівки, що належить до Тульчинського району, танцюристи із Капустян (знаменитий «Первоцвіт», яким також Наталя Козар керує). Всі вони теж родичі гарбузові, що вплелися в танцювальний савинчанський калейдоскоп, щоб, як казав один з учасників, діти мали хвилини перепочинку і можливість переодягнутись між танцями. Гості вітали іменинників: Савинецький сільський голова Олена Оленич, Капустянський сільський голова Юлія Дублюк, директор школи Катерина Кондратюк, нинішні і колишні працівники відділу культури – Олена Панчук, Людмила Чернецька і оті перші випускники, для яких юві-

70

лей «Савинчанки» – справжнє довгождане свято. Але коли на сцену вийшов Микола Чепіжак, Наталин батько і дідусь юної солістки Мирослави Козар, то аплодисментів одержав не менше, ніж юні танцюристи. Ще б пак! Микола Євтихович колись у Савинцях був головою потужного місцевого господарства «Перемога». Не просто добрий господарник. Про людей дбав, про культуру – особливо. А згодом вищі посади обіймав, але ніколи не забував рідного села. Прийшов на свято у вишиваній сорочці. Тішився своєю талановитою родиною, а найбільше тим, що культура у Савинцях не занепала, якраз завдяки оцій «Савинчанці», через яку його донька ночей недосипає, шиючи костюми для танцюристів. Всі земляки, які гаряче аплодували йому, знають: у цьому веселковому дійстві – і його частка, його внесок у культуру українського села. Так уже сталось,

що нині поля подільського хлібороба – на сході «Хай тільки спробують спалити пшеницю! Я їх попереджував! – пригрозив кулаком донецьким сепаратистам. Тим часом «Савинчанка» вишикувалась на сцені для того, щоб зробити вінець святу – «Величальну Україні». Здавалося, що це не сільський будинок культури, який давно вже потребує ремонту, а щонайменше столичний палац, на сцену якого то випливають, як лебідки, дівчата, то вилітають у жупанах козаки, то дрібно висипає малеча. Під звуки метелиці, козачка, гопака всі оті різнорідні групи злагоджено творили образ України – велелюдної, яскравої, різнобарвної і різновікової, а разом з тим дружної, згуртованої, веселої, бадьорої, наснаженої міцним козацьким духом. Глядачі як заворожені слідкували за тим багатоплановим дійством, яке не передати словами, тому що й вслідкувати було неможливо. Синхронність дій, яку ніхто жодним жестом не порушив, барвиста цілісна картина української феєрії, відчуття піднесення, що охопило і артистів, і глядачів – як це справді передати словом!

У залі довго аплодували стоячи. Це був тріумф «Савинчанки». Всі присутні відчували свою причетність до цього свята. Хочеться запитати, перефразовуючи Тараса Шевченка: якого ще раю нам треба? Треба, щоб жила культура. Щоб суспільство розуміло її роль і підтримувало. Потрібні вмілі хореографи, хормейстери, музиканти, режисери, здатні у далекому селі створити колектив, який може дорівнятись за майстерністю до районного, а то й обласного, а то й столичного. В середовищі тростянецьких музикантів ходить приповідка: «Дуже добре грати в Савинцях, бо там усі танцюють». Авжеж, сьогодні вкотре переконалась у цьому. Пощастило Савинцям і Капустянам – і на працівників культури, і на керівників села. Тому й громада згуртована. Отут вона нині – у цьому залі, де проходить звітний концерт «Савинчанки». На дворі літо в розпалі. Сонячний день. Сади – у плодах. І сонцем сяють сподівання на майбутнє подільського села, в якому всі діти і їхні батьки танцюють. Довголіття – нашій «Савинчанці», Танцюристам – всіх земних щедрот. Хай серця розкрилюються в танці, Хай живе у щасті наш народ. Жанна ДМИТРЕНКО

ÁÀÐÂÈ ÏIÑÅÍÍÎÃÎ ÐÎÇÌÀÞ Чарують звуки неповторні, ніжні, В кожної ноти є своя п’янка краса, Злетіла пісня вдалині, злетіла пісня , Мов легкокрила птаха в небеса…

П

існі, пісні… Скільки їх, найрізноманітніших, звучить тепер звідусіль. І всі вони – надбання нашого народу, всі вони – крапелиночка чиєїсь душі, витвір щирих і ніжних почуттів. Усонячні і погожі дні серпневого літа, якраз на свято Маковея у Світлиці ОЦНТ і голці ніде було впасти: стільки гостей завітали до нашого центру – і всі – шанувальники щирої ліричної пісні. Бо свої пісні виспівували на два голоси Галина Кузьменко та Ігор Шуберт, а разом – вокальний дует «Розмай» Якушинецького сільського будинку культури Вінницького району. Яскравим розмаїттям пісень дивували вони своїх шанувальників. Зацвів, зацвів буйний розмай, Лиш у серці моїм лишився жаль… Цією піснею, що й дала назву дуету, розпочали виступ аматори. Директор обласного центру народної творчості Тетяна Омелянівна Цвігун, вітаючи Ігоря та Галину підкреслила, що ми дуже пишаємось всіма нашими колективами, але особливо тішимось тими, які працють у сільській місцевості. І саме таким колективом є дует Ігоря Шуберта і Галини Кузьменко. У виконанні цього дуету пісні звучать по особливому ніжно і лірично. Репертуар «Розмаю» складається з пісень, які написав керівник Ігор Шуберт на вірші, що припали йому найбільше до душі як місцевих поетів, так і відомих. За свою багаторічну працю в галузі культури не один вокальний і хоровий колектив був створений цим самобутнім композитором. Він – засновник і беззмінний керівник народного аматорського ан-

72

самблю народної пісні «Подільський колорит» Якушинецького СБК, але не обмежується роботою лише в сільському будинку культури. Він є керівником вокального колективу «Подільського університету народної культури» у м. Літин, акомпонує вокальним та фольклорним колективам. Багато пісень, написаних композитором війшли до репертуару вокалістів Вінниччини. Просто закоханий у музику і пісню, так можна охарактеризувати цього унікального композитора. Тобі, рідна мамо, тобі, мила ненько – Найкращії квіти від серця дарую. Голубоньці сивій вклоняюсь низенько, Натруджені руки щиро цілую… Це пісня Ігоря Шуберта на слова Христофора Замоцного. Слід сказати, що в українців дуже багато пісень про маму, про батьків. Ця тема є однією з найпопулярніших. Люди дуже люблять слухати про те, що їм близьке і зрозуміле з дитинства. От і нині дует співає «Я до маминих рук припаду». Це вірші Миколи Колесника, земляка і товариша, який довіряє Ігорю Шуберту творити на них мелодії. Слухачі з душевним трепетом слухають пісню «Батьку, мій лебедю білий» (слова В.Грибенка, музика О. Стадника). Ігор та Галина тонко відчувають, що сааме і як треба співати. Найбільша співпраця, як запевняє сам автор у нього склалася з поетами земляками Миколою Колесником та Ларисою Люблінською. На їхні вірші написано найбільше пісень. Не цураються виконавці і українських народних пісень, які представлені в репертуарі дуету. Ігор Шуберт бере до рук аккордеон і в залі настає тиша, бо починає звучати її велчність – народна пісня! Сумні, і жартівливі, повільні, і швидкі – аби лиш людям подобались. Це якраз ті пісні, які здавна співали в селі і передавались з покоління в покоління. Бо ж яке серце залишиться байдужим, коли співають таку:

… Та й впустила золоте відерце, Засмутила козакові серце… От уже скільки віків звучать ці проникливі рядки вечорами на посиденьках чи на оденках, на весіллях, а нікому не надокучили, бо це справжне мистецтво, і почуття тут – справжні, непідробні. Тому на запитаня, за яким критерієм підбирають пісні, Галина та Ігор в один голос відповіли: « Аби були до душі – інших вимог нема.» А для Галини Кузьменко співати – це означає жити. Вона не має спеціальної музичної освіти, але після важкої хвороби, яка випала на долю цієї тендітної гарної жінки, вона зрозуміла, що пісня може зцілювати і повертати до життя. В піснях шукає натхнення, в піснях відчуває непоборну любов до життя і до прекрасного. Якраз вона і була ініціатором створення саме цього дуету. Вона теж пісні для виконання добирає, які до вподоби. І цю, яка, каже, торкнула щось у душі, теж знайшла в інтернеті: У сонячнім подільськім ріднім краї, Де вишиття живе із роду в рід, Всім рушники на долю вишивають, Немов святий батьківський заповіт. Надзвичайно приємно, що це моя пісня, написана для презентації нашого рушника «Вишивана доля Вінниччини». Ми це з’ясували прямо тут, у Світлиці, перед початком заходу. Одна за одною в Світлиці лунали пісні і вітання. Від управління культури і туризму облдержадміністрації дует привітала головний спеціаліст Ольга Дернова. Вона ще й колега, бо веде танцювальний колектив у Якушинецькому СБК. Ольга Миколаївна підкреслила, що це дует, який ніколи не повторюється, коли виконує пісні на святах, що проходять у сільському будинку культури, бо ж пісень у них – не злічити!

Завітав на свято і голова Якушинецької сільської ради Василь Йосипович Катілов. Привітавши «своїх» артистів, сказав, що дуже пишається тим, що жителі села тепер не обминають сільський будинок культури, адже щовечора у ньому сяють веселі вогники, і туди поспішають всі, хто любить співати, танцювати, читати вірші. Тепер, коли проходить концерт – вільного місця у сільському Будинку культури не знайдеш, люди стоять у проходах. А Микола Колесник, розповів, що зустрілися випадково, працюємо випадково, але вже більше десяти пісень написано спільно і є в репертуарі дуету. В знак визнання і вдячності - знову ж прочитав своїм друзям вірші: Не будь ти музикантом, Можна не буть й поетом, Як не любити пісню, Проспівану дуетом? Послухайте, як лине, Поля, ліси і луки! Шанує батківщину І материнські руки. Скільки тих пісень було переспівано сьогодні! Скільки аплодисментів отримали сільські аматори! Адже у Світлиці ОЦНТ зібралися й шанувальники української пісні, односельчани, друзі, які співають разом з дуетом і в інших колективах. Вони бажали подальших творчих успіхів, знаючи, що дует буде співати на втіху всім людям. Для села так багато значить творчість оцих двох людей, що несуть українську пісню в народ. Ця пісня зігріє серця, наповнить душі незгасним теплом любові і надії. Стріпне козак вже посивілим чубом, Візьме аккордеон… ну, як завжди. Дует – Кузьменко Галя, Ігор Шуберт Зацвів розмай, в душі цвітуть сади. Хай гарячі оплески додають натхнення героям сьогоднішньої зустрічі, хай у Якушинцях, та й інших селах Вінницького району дзвенять легкокрилі пісні вокального дуету «Розмай». Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

ЧОВНОВИЦЬКА СОРОЧКА

Я

хочу розповісти про свій рідний край. Напевно для кожної людини найдорожчим і найкращим місцем на землі є те, де вона народилася, де зробила перші кроки, де вдихала п’янкі пахощі квітучих садів. Для мене таким святим місцем є моє рідне село Човновиця. Розташоване воно на півночі Оратівського району, за 90 км від обласного центру. Здавалося б,віддалене від цивілізації, як то кажуть забуте Богом і людьми. А яка ж багатюща у нього історія. Заснували село кріпаки, які тікали від панщини в ліси, оскільки територія села на той час були вкрита лісами. З переказів відомо, що назва Човновиця походить від дубових човнів, які робили місцеві майстри, бо навкруги був великий «Чорний» ліс. Раніше село складалося з однієї вулиці, південна частина села так і звалася: «Село», північна − «Гудзівка», а пізніше виникли кутки: «Пеньки», «Танасові», «Мельників». Назва кутків походила від імені родин, які там мешкали, чи працювали. Моя рідна земля надихнула мене на мистецтво, де я і почав малювати декоративний розпис, та постійно вдосконалюючись. Мене завжди цікавила історія моєї родини та легенди про село, про його жителів, а особливо, − про старих людей, які були зберігачами давніх місцевих традицій − унікального ткацтва та човновицької вишивки. Ще маленьким, я часто слухав у бабусиній хаті колядки та щедрівки, і з того часу вони звучать в моїй душі. Бо бабуня для мене то є щось святе про котре згадуєш з теплом, і любовю. Ставши сиротою у чотирирічному віці я ріс поряд із своєю прабабунею, котра давала своє тепло і замінила для мене усе найдорожче, в моєму житті. Я вдячний їм за все, за ту пісню котра звучала з їх вуст. Тоді я їх не дуже розумів, але пройшли роки і все згадалося: і ті пісні, і вишивка, і той незвичний святковий одяг. Знову і знову повертаюся думками до свого

74

дитинства, згадую, як із трепетом підходив до бабуниної скрині і не наважувався її відкрити. Адже це священнодійство могла робити тільки моя прабабуня Мельник Ганна Гаврилівна, яка на великі празники діставала зі скрині вишитий одяг. Я донині відчуваю той запах минувшини зі стародавньої скрині. Прабабуня Ганна завжди розповідали про свою нелегку долю, про тяжку працю. Але серед цих буднів, вони знаходили вільний час для вишивання, в яке вкладали часточку своєї душі. Бабуня з захопленням і радістю на обличчі показувала вишивану сорочку, той скарб який вона отримала в спадок від своєї мами Олени Тарасівни (1894р.н.). І завжди повторювала, що цю сорочку потрібно зберегти бо це є скарб, духовний котрий несе в собі велику історію. Мої прабабуня Мельник Ганні Гаврилівні (1914р.н.) передали цю сорочку мені як найріднішому правнуку з надією про те, що я її збережу. Та ця сорочка стала для мене як пам’ять про мою, прабабусю. А найголовніше вона стала для мене оберегом. Човновицька вишивка − неповторна! У селі споконвіку вишивали червоними і чорними нитками на домотканому конопляному полотні. Сорочка вишивалася на поликах, манжетах, комірці, підтичці, маніжці Найчастіше вишивали гладдю − таке гаптування в селі називають «затягування», а також косою гладдю, болгарським хрестиком, стебнівкою (обшивання в одну нитку) і хрестиком. Шви також обшивалися, або їх змережували. Полики моєї сорочки широкі, пошиті із однієї цілої частини полотна. Так шили в селі, щоб не пропав навіть шматочок полотна, бо полотно ткалося вручну, діставалося не легко. На поликах вишиті розкидисті лапаті квіти, переважно мальви, ружі, волошки, різдвяник. В селі також любили вишивати маки, лілії, калину, виноград та чорну смородину. Рослинний орнамент на поликах вишито хрестиком, але він настільки дрібненький, що складається враження, ніби це просто малюнок.

Поміж квітами чорними нитками вишиті листочки та вусики різної форми, а між квітами і листочками − маленькі берегині. У нас вважалося, що чим більше і гарніше зашиті полики, тим більш працьовита дівчина чи жінка, що вишила сорочку. У селі навіть приказка така є:«– Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті.» Цікаво і незвично зібрані манжети на сорочці, їхній край, обшитий червоними і чорними нитками, нагадує чи то кучеряві чорнобривці, чи повні мальви. А поверх зібраних на ниточки манжетів, по бризі вишито геометричний орнамент, на якому чітко видно ромби – символ землі і плодючості, а також безконечники – давні символи вічності. Комірець на сорочці – прямий, вишитий восьмигранними зірочками і увінчаний по всій довжині безконечником. Маніжка прикрашена геометричним орнаментом, вишитим болгарським хрестиком і обшитий чорними нитками технікою «стебнівка».

Підтичка сорочки також розшита хрестиком та стебнівкою. Тут переважають листочки, квіточки, а по краях знову біжить захисна змійка безконечника. У Човновиці вважалося, що чим довший і пишніше вишитий додільний край сорочки, чим більше він визирає з-під плахти, тим достойніша наречена чи молодиця. По всій сорочці всі шви перешиті мережкою червоними і чорними нитками. Найцікавішими в сорочці є захисні знаки-обереги, вишиті хрестиком на уставках під поликом.

Сільські бабусі кажуть, що вишивали їх від навроку, з роду в рід, але точного значення вже ніхто не памʼятає. Досліджуючи ці знаки, я виявив, що це давні рунічні символи: сила і берегиня, поєднані разом. Шви по всій сорочці перешиті мережкою червоними і чорними нитками. В кожній вишивці закладений сакральний зміст нашого народу. Мої бабуня розповідали, що червоний колір – це колір сонця, символ життя, свободи; а чорний – колір землі, він означає добробут, достаток, іноді – смуток. У моєму селі ніколи не насаджували (копіювали) жіночих сорочок, щоб не повторити чужу долю. Не давали й перезнімати зі своїх сорочок узор, «аби за узором не пішла і доля». Тому у селі не зустріти однакової сорочки хіба, може, схожі. Так і сорочка моєї бабусі – вона не схожа ні на яку іншу, і то не тільки вишивкою, а, головне, тієї історією і памʼяттю, які в ній збережені.

Це не просто одяг, який вдягається у найважливіші дні життя чи на свята, це − символ приналежності до нашого роду, а у наш час ще й один із символів, за яким вирізняється українець у багатомірному світі. Я завжди цінуватиму і зберігатиму скарб моїх предків, який є матеріальним і духовним водночас. Сподіваюся, ця сорочка буде передаватися з покоління в покоління, а заодно − історія та традиції мого роду. Провідний методист ОЦНТ Сергій БУГАЙ .

Пора щирого слова

…Тільки й видно було, що руку, а за нею не розпізнати імені, ані змісту очей, ані жодного звуку. Тільки широка долоня, ширша за світ. Гойдати колиску, місити тісто, пестити тиху кульбабу. О, руко!..

С

лова звучать, немов бринить тиха мелодія, і ти починаєш бачити наяву те все, про що тобі розповідають. Саме цей вірш Павла Мовчана вперше я почула з вуст Алли Затишняк, (тоді методиста Теплицького РБК,) який вона читала на обласному конкурсі читців «Кобзар і Україна». Журі одноголосно віддало перше місце саме їй, з тих пір розпочалася і наша дружба. З якою щирістю і захопленням вона розповідала про своє рідне село Пологи, де народилася і виросла, про ті цікаві мистецькі заходи, які проводяться в селі, в районі, про талановитих земляків. Тато і мама живуть в селі і до них на гостину Алла поспішає дуже часто. Батько Анатолій родом з цього села, а мама Люба народилася в Дніпропетровській області, але Тепличчина стала для неї рідною. Найбільша тривога і гордість сім’ї тепер – її молодший брат Анатолій, який воює в зоні АТО. Вона хвилюється, чекає, плаче і вірить, що нічого поганого з ним не станеться… Ці розповіді можна слухати годинами, але я хочу розповісти про Аллу Волинець.. Вона народилася восени, але має таку весняну щиру усмішку, що може розтопити кригу душі. Саме завдяки Аллі Анатоліївні я ближче познайомилася з Тепличчиною. Коли вперше приїхала сюди, то насамперед ми з Аллою пішли до великої кімнати, що знаходиться за лаштунками сцени в районному будинку культури. Там вона мені показала свої найбільші скарби – скриню, повну старовинних хусток, сорочок, запасок та іншого одягу а ще рушників і тканих верет. Показуючи все це, вона

76

захоплено розповідала, до якої з вистав можна використати той чи інший одяг. Ми приміряли хустки, ще бабусині, і ті, які вона назбирала в людей. А ще дивилися на ляльки, зроблені руками Алли для лялькового театру. Це теж її мрія і гордість. Час від часу робота театру припиняється, тому, що не вистачає часу, але все ж він діє і показує вистави для дітей. Я знаю досить багато людей, закоханих у музику, в пісню, а от людей, закоханих у поетичне слово – ще треба пошукати. Хоча, погодьтеся, слово – найголовніше. Спочатку було слово… Алла Волинець закохана у слово з дитинства. Читець від Бога, - кажуть про таких. Кожен вірш, чи проза, прочитана з її вуст звучить, як правда, як заклик, або як перемога. Маленька, тендітна, з великими карими очима, Алла виходить на сцену і виростає до небес у своїй іпостасі талановитого читця. У творчому доробку Алли Волинець роль Мар’яни Зависної, Галини Журби, та інших визначних жіночих постатей Поділля. Вона дуже точно передавала велич духу цих жінок. Неодноразово виходила на сцену, читаючи твори Тараса Григоровича Шевченка, (особливо їй вдається образ Відьми у одноіменному творі). За цей твір отримала і диплом І ступеня на Всеукраїнському конкурсі читців ім.. Т.Г.Шевченка. Та найближчий серцю, за її ж словами, образ Бондарівни, нескореної, волелюбної дівчини, яка вміє за себе постояти. Вона не боїться відповісти пихатому панові: «Не можеш ти, пан Каньовський, Мене цілувати, Тільки можеш, пан Каньовський, Мене роззувати…» У цій баладі про Бондарівну все закінчується трагічно, але для українських жінок ніколи багатство не було головним у житті. Вона мріє зіграти якусь особливу моновиставу, яка б розповіла про душу української жінки, про її

багатогранність, велич у коханні і її волелюбність. Бо великою зброєю в устах жінки є слово! Це визнавали і визнають всі митці і сподвижники українського слова. … Пора. Довго чекала тебе, тому починаю мову свою не з порожнього місця і словам не випадковими. Час і пора. Пора залишитись наодинці з собою, відчуваючи, як глибоко дихає ніч за плечима – оглядатися пізно і страшно. Час і Пора. Пора глибокого зору настала…

– знову розпочинає свій виступ Алла і, здається, що вона звертається саме до тебе!.. Цей монолог «Пора» Любові Голоти вона читає по-особливому, так, що ніколи не забудеш. Не один вірш і прозовий твір у її виконанні звучав на теплицькому радіо, на районних та обласних культуно-мистецьких заходах. Вона патріотка України, патріотка культури, тому, що нічого немає в житті такого, що не торкалося б душі, залишало б її байдужою. Є такі люди,

яким треба просто бути, щоб навколо вирувало життя, щоб іншим хотілося творити. Бо для творення не треба чекати слушного часу, треба творити завжди. Нині Алла Волинець працює заступником директора Теплицького районного будинку культури. Це її посада. А її покликання – сцена. І не просто сцена, а театр. Вона у свій час закінчила режисерський відділ Тульчинського училища культури. Після закінчення у 1993 році отримала направлення на роботу – керівником народного аматорського театру Соболівского СБК. Цей знаменитий театр має свою багату творчу історію. Менше десятиліття залишилось до столітнього ювілею цього театру, бо створений ще у далекому 1918. Тому, працюючи керівником театрального колективу Алла ще крім того, зберігала і складала всі матеріали про колектив, бо мріє відкрити музей Соболівського театру. Більше двохсот вистав було поставлено в театрі. В режисерському доробку Алли Анатоліївни постановки вистав «За двома зайцями», «Мина Мазайло», «Народний Малахій», «Жіночий бунт», «Запророжці» та інші. Це тільки для дорослих, а ще ж були і дитячі вистави! Про це можна згадувати годинами У Соболівці зустріла і своє кохання – чоловік Анатолій закохався у неї з першої зустрічі. Побралися і вже більше 20 років разом. Виховують двох синів – Анатолія і Сергія. Анатолій – студент Києво-Могилянської академії, а Сергійко – ще вчиться в школі. Маминою професією вони не марять, але поетичне cлово шанують з дитинства. Нещодавно, спілкуючись з Аллою Анатоліївною про роботу і про все на світі, дізналася, що чоловік скоро іменинник і в цей день всією родиною вони приїдуть до Вінниці, щоб піти в театр на виставу, тому що це – свято! А мені дуже захотілося, щоб якнайбільше сімей і з Вінниці, і з усіх її куточків влаштовували для себе свято саме так, як це робить сім’я Алли та Анатолія Волинців! Добрі сімейні традиції – це щасливе майбутнє для наших дітей і онуків.

Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

«×Å×ÅËIÂÊÀ ×ÀÐIÂÍÀ»

Т

78

ака назва фільму, який у 1982 році на Всесоюзному фестивалі-конкурсі в Москві отримав диплом І ступеня. Автором цієї стрічки був Михайло Міщенко – керівник народної аматорської кіностудії «Ювілей» Чечелівського СБК. В фільмі відтворена краса рідного села, мальовничі краєвиди околиць. А село Чечелівка справді дуже гарне. Воно розкинулось на родючих землях Гайсинщини. Це про нього міг сказати Т.Г. Шевченко «як писанка село». Як свідчать історичні джерела, воно було засновано в ХVIII столітті польським поміщиком Чечелем звідки й назва села. Топоніміка села – це його історія: Семенівка, Кобзарівка, Бандурівка, Лантухівка, Кохяк, Шкрабівка, Горобеївка, Марчуківка. Вулиця Кобзарівка названа на честь кобзарів яких багато проживало на ній. На Марчуківці – жив колись чоловік Марко, у нього було 22 дітей! Кругом села розкинулись безкраї поля, красиві ліси, що теж мають народні назви: Контроліс, Сіянки, Казьонний. Навіть поля мають власні імена: Зелене, Монастирське, Рищина, Субота, Западня, Корчавки. Про поле Западня легенди розповідають, що на Великдень, коли прийшли люди до церкви. Село запалось. Із землі було видно лише хрест церкви. Народні назви бачимо і в ставків. Біля ставка Качиного знаходиться птахоферма. Біля Аврамового сторожував дід Аврам. І як таку красу не показати в кінофільмі! Як не розказати про людей і їх трудові досягнення. Тому ще в минулому столітті, за ініціативи голови колгоспу імені 40-річчя Жовтня Нитяжука Василя Яковича, збудовано двоповерховий Будинок культури з великою глядацькою залою та кімнатами для гуртків. При Будинку культури засновано народний хор, а при допомозі кіностудії Гайсинської РБК (керівник Анатолій Філонов) створюється кіностудія «Ювілей» Чечелівського СБК. Її очолив Мі-

щенко Михайло Демидович, який в юності захоплювався фотографією. Його знімки не раз поміщали на шпальтах районних та обласних газет. Працюючі у відділі кадрів колгоспу, випускав фото та стінні газети. Потім виявив інтерес до кіно. З його приходом кіностудія почала працювати на повну силу. Великих зусиль потребувала робота над фільмом. Треба було відзняти, проявити плівку, висушити, змонтувати, озвучити. До речі, в його озвученні брали участь колективи художньої самодіяльності. Там звучали пісні у виконанні хору СБК під керівництвом Михайла Ярового. При студії була створена підготовча група, в яку входило 12 підлітків. Серед них був і син Михайла Демидовича – Саша. Діти вчилися знімати кіно, працювати з апаратурою, демонструвати свої фільми в школі та будинку культури. Йшли роки. Саша закінчив школу, технікум, факультет електрифікації Київської сільськогосподарської академії. Працював в колгоспі головним енергетиком. Однак не забував увечері заглянути до батька в кіностудію, щось підказати, допомогти. Він любив це таїнство творення фільму, коли на чорно-білій плівці проявляються сюжети, люди, природа. Та наступили дев’яності. Колгосп розпався, землю віддали в оренду. Та свої паї ні батько, ні син не віддали. Придбали старенький трактор. В складчину купили комбайн. Налагоджували свою роботу. Та, на жаль, час невблаганний. Не стало метра аматорського кіно Міщенко Михайла Димидовича. Постало питання, хто візьме на себе керівництво народної аматорської кіностудії. За рекомендацією начальника відділу культури Гайсинської РДА Ричкова Миколи Леонідовича вирішено віддати цю справу в руки Олександра Міщенка, сина Михайла Демидовича. І не помилилися. Робота кіностудії набула нового змісту, урізноманітнилась тематика відзнятих відеострічок, значно виріс їх професіоналізм. Виходять такі фільми: «Я в мові й пісні повернусь» - про Василя Стуса, «Я пам’ятаю цю війну» - про наших хлопців в Аф-

ганістані, «Наші ветерани», «Слово Кобзаря». Ці та інші стрічки отримували високі оцінки на обласних та всеукраїнських кінофестивалях. А 7 вересня 2014 року відбулась знаменна подія. В залі районного будинку культури міста Гайсин зібралися прихільники кіномистецтва, керівники народних аматорських колективів, громадськість. Проходив творчий вечір керівника народної аматорської куностудії «Ювілей» Чечельницького СБК з нагоди 50-річчя з дня народження Олександра Міщенка. З вітальним словом виступив начальник відділу культури і туризму Ричков Микола Леонідович. Він розповів про ювіляра, як творчу людину, яка цінує цінує і розуміє мистецтво та має особливий підхід до людей. Під його керівництвом кіностудія набула широкої популярності не тільки в селі і районі, а й за його межами, адже бере активну участь в культурно-мистецьких заходах району. Велику організаторську і творчу роботу Олександра Михайловича підкреслили й інші виступаючі. Зазначили, що улюблена справа ювіляра – це збереження і поповнення архіву історії села фото- та відеоматеріалом, показ кращих людей села, їх творі досягнення. Ювіляру читали вірші. Хай буде довгим Ваш життєвий шлях, Хай не турбують лихо і нещастя, А журавлі на крилах принесуть Все те, що люди називають щастям.

Співали пісень Лідія Горошко, Михайло Яровий та інші. Кіностудія готується до нових звершень та творчих здобутків. І в цьому Олександру допомагають не лише члени кіностудії, а й син Роман. Тому на VII Обласному фестивалі–конкурсі аматорських фільмів стрічка кіностудії «Ювілей» Чечелівської СБК «Герої не вмирають» визнана кращим фільмом року. Вона розпочинається з урочистого поховання учасника АТО героя Петра Коваленка, який загинув під Іловайськом, прикриваючи відхід свого підрозділу. Автори фільму вміло використали домашні та студійні архіви. Показали Петра ще юним: садочок, 1 клас, випуск, проводи до війська, весілля. На екрані все життя героя. На фасаді школи, де вчився Петро Коваленко, відкрили меморіальну дошку. Цей кінофільм Олександр Міщенко робив разом з сином Романом, який допомагав у зйомці, монтажу, озвученні. Продовжується спадкоємність поколінь. Справа аматорського кіно села Чечелівки в надійних руках. Провідний методист ОЦНТ Дмитро ДЖІГІРІС

Виставки у світлиці «Майстер сонячної душі» персональна виставка Олександра ШУЛЬГАНЯ

09 липня -15 серпня

Талановитий майстер народного малярства та різьби по дереву з м.Погребища Олександр Васильович Шульгань вже неодноразово представляв свої роботи на обласних і всеукраїнських виставках образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, в тому числі і в нашій Світлиці. Пригадую презентацію його першої персональної виставки під назвою «Барвиста мелодія пензля і різця» (2010р.). Ця виставка тоді вразила весь мистецький бомонд Вінниці неперевершеним виконанням різьблених робіт та яскравістю кольорів живописних полотен. Нинішню персональну виставку Олександра Шульганя ми не випадково назвали «Майстер сонячної душі», адже кожна його робота виконана з душею і насправді випромінює сонце. Всього в експозиції виставки було представлено 26 робіт. Серед них картини на біблійну тематику, створені у техніці круглої різьби – «Палаючий терновий кущ», «Помазана була на царство», «Цар Давид - покаяння», «Давид і Вірсавія», «Жертвоприношення Давида», які просто вражають правдивістю переданих деталей. Кожна з цих робіт переконливо розпові-

дає нам не тільки про історію з Біблії, але й про людину, яка їх створила. В творчості Олександра Васильовича гармонійно поєднанні висока майстерність різьбяра і духовність, завдяки чому людина прагне доторкнутися і розумом, і душею до святинь, напрацьованих людством. Не менш прекрасні і живописні полотна майстра – «Коли кличуть в небо журавлі», «Золото України», «На пасіці», «Прощання з рідним краєм», «Рідні простори», «А літо мальвами радіє» та інші. Здається, митець ввібрав у себе всю земну красу рідного краю і через картини ділиться з нами своїм шаленим захопленням, виписуючи на полотні такі прості і водночас величні, знайомі кожному з дитинства, квіти українських садів, ланів та лісів. На відкритті виставки, у своєму вступному слові ведуча – директор ОЦНТ, заслужений працівник культури України Тетяна Омелянівна Цвігун зазначила, що Олександр Васильович настільки талановита людина, що його роботи говорять самі за себе, вони говорять за нашу державу, за наші споконвічні прагнення до незалежності. І правда, в кожному сюжеті картини натхненного майстра присутні його чудові квіти, через призму яких митець показує – Україна завжди була і буде квітучою державою. Всі роботи Олександра Шульганя вирізняються витонченим художнім відчуттям, простотою та ясністю теми. Напевно саме тому, коли дивишся на них, стає тепло і сонячно на душі. Завідуюча відділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

80

«Україна у трьох вимірах любові» персональна виставка живопису та різьби по дереву Володимира КУПЧИШИНА м.Вінниця

19 серпня − 19 вересня

Купчишин Володимир Маркович народився 1 лютого 1941 року на Хмельниччині. У 1971 році закінчив Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва (нині Академія мистецтв) і був направлений на роботу у Волинську область, де працював в художньо-виробничих майстернях м. Луцька. Займався опануванням різних технік монументально – декоративного мистецтва (чеканка, мозаїка, вітраж тощо)..

1975 року Володимир Купчишин був переведений на роботу у м.Вінницю в художньо-виробничі майстерні (нині комбінат). Продовжуючи свою фахову діяльність, художник почав активну виставкову діяльність. Надаючи перевагу різьбленню по дереву і графіці, він постійно представляє свої роботи на обласних і всеукраїнських виставках. Володимир Маркович розповідає, що пошук свого стилю у нього був довгим, а живописом захопився пізніше, з виходом на пенсію, і живописцем себе не вважає. Проте, варто відзначити, що його живописні картини вже неодноразово прикрашали обласні виставки образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва, вражаючи всіх глибиною сюжету і ніжністю кольорової гами. На сьогоднішній день, у творчому доробку Володимира Купчишина нараховується більше 60 виставкових робіт, як різьблених, графічних так і живописних картин. Художник є член національної спілки художників України з 1995 року.

Експозиція нинішньої – першої персональної виставки художника складалася з 37 робіт. Це живописні картини – «Натюрморт з калиною», «Квіти», «Дари осені», «Весняний день», «Вид на Південний Буг», «Фортеця м.Хмільник», «На Дністрі», які зачаровували відвідувачів виставки витонченими лініями та кольоровою гамою. Різьблені картини – «Лісова пісня», «Веснянка», «Квітуче Поділля», «Бандуристи», «Козак Мамай», «Гончарі», «Ритм», «Наш пророк», «Бувальщина», «Дударик», «Свято», «Птахи», «Промінь», «Ранкова тиша» та інші, виконані в техніці контеррельєфного виїмчастого різьблення, де переважають орнаментально-рослинні теми і жанрові сценки на народну тематику. Цікаво, що митець добиваючись більш виразного зображення на дереві, вкраплює кольори, чим доповнює вигляд самого матеріалу - дерева, добиваючись місцями більшого контрасту, що підказує сама тема композиції. Як пересічні відвідувачі виставки так і мистецтвознавці відзначали, що кожна з робіт Володимира Купчишина виконана професійно, в есклюзивній манері і наснажена високим духом патріотизму, священною любов’ю до рідного краю. Любов ГРИЧАНЮК

82

«Веселкове Поділля» персональна виставка петриківського декоративного розпису Ірини УГРИНЧУК м. Вінниця

24 вересня -12 жовтня

Ірина Іванівна Угринчук народилась в сім’ї вчителів на Тернопільщині. Батько, вчитель музики і директор школи, в свій час навчався в Чернівецькому музичному училищі разом з відомими українськими співаками – Назарієм Яремчуком та Василем Зінкевичем. Часто у вільну хвилинку брав у руки баян чи акордеон, іноді флейту, сопілку і починав грати. Мама – вчитель математики та фізики, прекрасно вишивала, а бабуся Ольга дуже гарно малювала. За мить з-під її руки появлялися різні звірятка, птахи. На жаль її роботи не збереглися, тому що родина постраждала під час операції «Вісла» в 1944 році, коли була насильно переселена з українських поселень у Польщі на Вінничину. Саме від бабусі, напевно, і передався цей талант Ірині, тому що скільки себе пам’ятає, вона завжди любила малювати. Краса Подільського краю змалечку зачаровувала дівчинку, а оскільки в сім’ї цінували все прекрасне і займались різними видами народного мистецтва то і Ірині передався талант до різного рукоділля. Вона змалечку займалась вишивкою, в’язанням, макраме, але найбільше їй подобалося малювати, особливо квіти. Вони були всюди − в кожному зошиті, альбомному листі чи в блокноті. Проте навчатися професійно не було жодної можливості, адже найближча художня школа була в районному центрі (за 25 км.). В 1988 році Ірина поступила до Київського торгово-економічного інституту. Вже через 2 роки вийшла заміж і саме чоловік Юрій, замітивши любов дружини до малювання, допоміг їй реалізувати мрії дитинства. Він знайшов в Києві єдиний освітньо-художній центр «Оберіг”, що діяв при ПТУ №6, де була заочна форма навчання. Ірина поступила в училище за спеціалізацією «петриківський розпис» і з цього моменту почалася її чарівна подорож у світі петриківського розпису, яка продовжується до сьогоднішнього дня. Незважаючи на основне навчання в інституті, заняття розпи-

сом настільки захоплювали, що 4-х річний курс, Ірина закінчила за 2 роки. По закінченню інституту думала працювати за основною спеціальністю (інженер-технолог громадського харчування). Проте у долі були свої плани. Переїхавши у Вінницю на батьківщину чоловіка, Ірина Угринчук стала працювати в СЗОШ №11 керівником гуртка петриківського розпису. Згодом стала працювати в Палаці дітей та юнацтва ім.Л.Ратушної, де завжди гідно оцінювали роботу Ірини Іванівни, неодноразово нагороджували її грамотами Міністерства освіти України та удостоїли звання – керівник гуртка-методист. Ірина Угринчук є автором кількох методичних розробок в області декоративного петриківського розпису. За час її роботи в галузі освіти сотні дітей оволоділи мистецтвом петриківського розпису. Нині Угринчук І.І. очолює студію «Скарб», яку сама ж створила у 2010 році і вихованців якої ставали переможцями міських, обласних, всеукраїнських та міжнародних конкурсів. Віддаючи левову частку свого часу, сил, і натхнення учням, майстриня знаходить час на втілення і своїх ідей у різних виробах. За останні 4 роки особисто брала участь у багатьох міських культурно-мистецьких заходах, присвячених: Її роботи прикрашають приватні колекції в багатьох країнах світу. Варто зауважити, що композиції в роботах майстрині ніколи не повторюються. Вона має свій власний стиль, бачення і виконання петриківського розпису, водночас використовуючи всі традиційні прийоми та основні елементи цього виду народного мистецтва. Особливо Ірина Іванівна любить знаходити та відкривати нові можливості в петриківському розписі, добиватися наближення відтворених елементів до реальних. Персональна виставка «Веселкове Поділля» - перша в творчій діяльності Ірини Угринчук, в її експозиції було представлено 106 розписаних робіт. Нас дуже тішить той факт, що свою першу персональну виставку талановита майстриня презентувала в нашій Світлиці і що шанувальники народного мистецтва Вінниччини мали можливість познайомитись з її творчістю.

Любов ГРИЧАНЮК

Жіночі головні убори

* Пошуки науковця

Східного Поділля кінця ХІХ-ХХ ст.

В

ажко назвати іншу складову народного вбрання, що так виразно відбивала б дух часу, смаки й уявлення людей, особливо їх соціальний стан, вірування, як головні убори. Головний убір, крім захисної, знакової та оберегової, виконував ще й естетичну функцію. Підкреслював станову приналежність, виступав віковою ознакою, а також служив завершенням ансамблю одягу, виконуючи специфічну функцію — функцію увінчування. Як частина цілого він повністю залежав від закономірностей розвитку народного костюму, виявляючи рівень і стан матеріальної культури суспільства. Як вважає Г. Г. Стельмащук, „у ХІХ – на початку ХХ ст. традиційні головні убори українців остаточно сформувалися і в нових соціально-історичних умовах (капіталізм, загальний ринок) уже не мали перспективи подальшого творення і продовжували існування у сфері традиційного побутування”.1 Внаслідок соціально-економічних і культурно-побутових змін, що сталися і відбуваються в новітню добу, багато назв складових одягу, зокрема головних уборів, інтенсивно виходять з обігу, оскільки зникають і самі реалії, для означення яких вони вживалися. А отже ці традиційні назви, що в свій час широко побутували, були знані, входять уже до історичного фонду мови, стають для молодих поколінь невідомими чи маловідомими.2 Метою даного дослідження є вивчення локальних особливостей жіночих головних уборів Східного Поділля, зокрема Вінниччини, народних повір’їв, звичаїв та обрядів подолян пов’язаних з ними. Найяскравіше ці особливості проявилися у святкових та обрядових головних уборах кінця

84

ХІХ – першої половини ХХ ст. Зрозуміло, що прослідкувати характерні особливості побутування назв, локальні відмінності у традиційних техніках оздоблення та способах виготовлення окремих складових жіночих головних уборів, їх функції та значення у обрядах, способах „накладання” (одягання) спираючись лише на матеріали фондової колекції Вінницького обласного краєзнавчого музею (надалі ВОКМ) неможливо. Тому було опрацьовано етнографічну та фольклорну спадщину науковців, дослідників, краєзнавців, які збирали матеріали про звичаї та одяг українців Східного Поділля, а також матеріали власних польових записів та студентів Вінницького державного педагогічного університет ім. М. Коцюбинського. До головних уборів заміжніх жінок належали очіпки, намітки та хустки, їх виготовляли поштучно, використовуючи найкращі матеріали. Старші подолянки щодня носили чепчики (чепці, каптурі, каптурчики), виготовлені із крамної тканини власноруч. Вони були різної форми: як торбинка на мотузку (с. Іванів (Іванівська Слобідка, Янев) Калинівського р-ну); з клинчиком або без нього, у вигляді м’якої круглої шапочки, на шнурку, щоб добре приставав до голови, з покупної тканини у квіти. Такий головний убір одягали на кичку, із конопляного прядива, під хустку (с. Уяринці Тиврівського р-ну). Каптурі, чепці були різного кольору, чорні, або рябенькі („у полоску”). Жінки під каптурі волосся „закрутювали” у жгут, скріплювали мотузочком, викладали на потилиці. У фондах ВОКМ зберігається зелений чіпець із сатину (Т-407), що належав Яцурі Ганні Пилипівні (1891 р. н.), жительці с. Слобода-Ярішівська Могилів-Подільського р-ну. Святкові очіпки були прикрашені відповідно до місцевих традицій. Так

у с. Іванівська Слобідка (Янев) Калинівського р-ну жінки носили вишиті, вибиті білим по білому каптурі. Взагалі, очіпок (каптур, каптурчик, чепчик, чіпець) — давній, обов’язковий головний убір жінки. Для Вінниччини характерні вишиті очіпки, що мають форму берета, округлий верх яких суцільно декорувався квітами, вишитими гладдю. У фондовій колекції музею є два святкових, обрядових очіпка із с. Тиманівка Тульчинського р-ну (d 20 см, h обідка — 6 см), та очіпок із с. Лаврівка Вінницького р-ну кінця ХІХ ст. (Т-1281, d 23 см, h 3,7 см), вишиті рослинним орнаментом, вовняними нитками, технікою гладь (фото 5). Ідучи у гості, до церкви, у свята до очіпка одягали прозору намітку, серпанок, через яку просвічувалась вишивка. До обрядових головних уборів подолянок слід віднести перемітку, нафраму, рантух, рубок — різновид наміткового головного убору, шматок видовженого полотна, який завивали („накладали”) поверх чіпця. Для Поділля характерні перемітки з білими рельєфними візерунками на світлому тлі, в яких сполучаються лляні, бавовняні („бамбакові”), шовкові нитки. Візерунки розміщувалися не тільки з країв, а й на смузі над чолом.38 Крім білих, характерних для всієї України, на Поділлі у жінок похилого віку зустрічались сіруваті, жовтуваті й навіть чорні намітки, що було явищем винятковим. На початку ХХ ст. вони практично повністю вийшли з ужитку. Про що дізнаємося із свідчень Г. Танцюри: „До 1900-х рр. зятківські жінки зав’язували („завірчували”) голову не хусткою, а наміткою. Намітка — тонке доморобне полотно (1,5 м завдовжки) білого або

темно-бурого кольору. Його спеціально крохмалили і викачували — прасували гарячим, круглим каменем. Пов’язували — „завірчували” теж спеціально, пришпилювали шпильками, донизу попускали в два боки довгі „крила”. Місцевий піп вважав цей жіночий убор за „язичеський” і вигонив із церкви жінок у намітках. Жінки до церкви в намітках уже не ходили, але держали їх у скрині „на смерть”. Старі жінки, умираючи, заказували, щоб їх поховали у намітці. Останній раз жінку в намітці в Зятківцях поховали в 1916 р.39 Тобто традиційні головні убори зазнають змін ще у другій половині ХІХ ст., пов’язано це було з релігійними віруваннями. Тому як бачимо наміток до нашого часу збереглося дуже мало. У фондовій колекції ВОКМ всього 4 намітки: Т-496, намітка (нафрама) (42270 см); намітка сірувата з Тиманівки Тульчинського р-ну (60348 см), кінці якої оздоблені тканими синіми, білими та червоними смугами; намітка (нафрама) (Т-497) з білого серпанку, кінці орнаментовані смужкою із червоних і синіх ниток (50285 см); намітка з невибілених ниток, сірувато-коричнева, з тороками, орнаментована смугою з чотирипелюстковими квітками (55300 см). До головних уборів жінок, які вийшли з ужитку подолянок на початку ХХ ст. можна віднести: капелюш, карабулю, коруночку, серпанок, гимбер (імбер), рантух, рантушок, рубок, нафраму, чепець. Назви цих головних уборів можна зустріти у весільних піснях. Функції цих головних уборів перебрала на себе хустка. Хустки відомі в народному одязі з другої половини ХІХ ст. Вони становлять найчисельнішу групу у фондовій колекції. У побуті заможного селянства і міщан особливо цінились шовкові і вовняні хустки. Їх дбайливо зберігали у скринях як родинну цінність і передавали з покоління в покоління. Вони були предметом подарунка, невід’ємним атрибутом народного весільного обряду. Особливо цінувалися „барашкові” хустки, які носили разом з кожухом тільки у великі свята. Вони були різного кольору: чорні, темно-вишневі з чорним, сині з чорним, зелені. Оздоблені крученою нит-

кою, яка нагадувала смушок, тому і називалася в народі „барашковою”. Хустки були обов’язковим атрибутом весільної обрядовості. На сватанні на знак згоди молода подавала рушники старостам, мамі хустку, а батькові сорочку. Досить промовистими є слова-звертання молодої до майбутніх родичів: — Даю Вам, мамо, хустину, Щоб мали мене за рідну дитину.

— Даю Вам, тату, сорочку Щоб мали мене за дочку. Нареченому дарувала теж хустку.

— Даю тобі хустину, Щоб мав мене за вірну дружину. Зазвичай хустка обов’язково повинна була бути білою — символ дівочої цноти (смт Чечельник, смт Брацлав, с. Велика Стадниця Вінницького р-ну).40 Але з часом цієї традиції вже не дотримувалися, і у деяких селах дівчата пов’язували червону хустку (с. Білашки Погребищенського р-ну, с. Заливанщина Калинівського р-ну, м. Шаргород)41, або чорну хустку (с. Маньківка Бершадського р-ну42, с. Вільшанка Крижопілського р-ну). Хустки дівчата молодому пов’язували на руку або чіпляли до пояса чи перев’язували крижі. За звичай таж сама хустка використовувалася під час обряду покривання. На Вінниччині, покриваючи молодих, бажали: Я ж тебе, сестронько [братику], покриваю, Щастям-здоров’ям наділяю. Що б ти була [був] здорова [здоровий], як вода, Що ти була [був] багата [багатий], як земля, Що ти була [був] весела [веселий], як весна.43 (смт Брацлав, с. Слободище Іллінецького р-ну)

За допомогою хустини молоду випроводжали на село, запрошувати рід близьких на весілля. Після церковного шлюбу молодих заводили у хату за допомогою хустини. Ще досить поширеною є традиція зв’язувати руки молодим, або під час сватання чи вінчання червоною хусткою „що були до пари не на рік, а на вік” (м. Шаргород). Отже на початку ХХ ст. хустка у весільній обрядовості перебрала на себе цілий ряд функцій: знакову, магічну, оберегову, які у попередні роки виконували інші головні убори подолянок. Тому хустка зайняла поважне місце у повсякденному побуті.

Довідник локальної термінології

86

Головні убори жінок. Баба — спосіб пов’язування хустки (с. Стіна Томашпільського р-ну). Під бабку (с. Іванівська Слобідка (Янев) Калинівського р-ну). Діло — обрядові головні убори подолянок. Дівоче діло через вікно полетіло, А жіноче діло на голову сіло.58

(смт Чечельник) Завивати в серпанок — покривати. Закручуватися — зав’язуватися хусткою (с. Стіна Томашпільського р-ну). Імбер, імбир, имбер — платовий головний убір, яким покривають молоду. Каптур — різновид очіпка з круглим дном з кольорової, фабричної тканини із стінками по боках (Східне Поділля). Святкові, обрядові, гарно вишиті, вибиті. Панянка Наталка, панянка, Захтіла собі серпанка. Захтіла собі каптура, В неї отецька натура.59 (с. Зятківці Гайсинського р-ну)

Каптур рогатий — купований головний убір. Каптуре рогатий, забирайся з хати.60 (с. Маньківка Бернадського р-ну) Кічка, кичка — 1) головний убір заміжньої жінки; 2) обручик, зкручений з конопляного прядива, якій одягають під каптур (с. Уяринці Тиврівського р-ну). Кибалка, кибалочка — деталь старовинного головного убору заміжньої жінки, підкладка під очіпок, скручена та зшита з полотна у формі валика (с. Зятківці Гайсинського р-ну, с. Стіна Томашпільського р-ну). Ковпак шитий — головний убір. Маланкова хустка — хустка одноколірна середнього розміру з тороками (с. Стіна Томашпільського р-ну). Маланкова хустка бронзова — прикрашена блискучими шовковими (бронзовими) тороками (с. Стіна Томашпільського р-ну). Мушлінки — купована квітчаста хустка фабричного виготовлення (с. Якимівка Оратівського р-ну). Намітка — старовинний рушниковий головний убір, переважно з білої лляної або конопляної прозорої тканини типу серпанку. Довге полотнище (інколи до п’яти метрів) з тканим або вишитим орнаментом по боках (забори) та на кінцях заткані червоними, білими, синіми смугами нескладного орнаменту. Одягали заміжні жінки зав’язуючи поверх очіпка. На Поділлі носили сірі, коричневі і навіть чорні намітки. Ти ж казав, мій батечку, Що не дасиш у віночку, А тепер мене даєш, Світ мені зав’язуєш. Білою наміткою, Що б не була дівкою.

Ще й чорненьким платочком Із отецьким синочком.61 (с. Маньківка Бершадського р-ну) Нафрама — 1) рушникове вбрання голови з густішої тканини, коротша за намітку, з вишитими кінцями (за розміром аналогічні рушникам); 2) у молдован, що проживали на теренах Східного Поділля (Ямпільщина), молодій, у день весілля, жінки пов’язували голову хусткою-нафрамою. Нафрамиці — в перекладі з молдавської — хусточки, це квадратні або прямокутні (43х43 см; 23х48 см; 84х54 см) куски домотканого (часто з фабричних бавовняних ниток) полотна з характерним вишитим візерунком на кінцях. Очіпок — головний жіночий убір, який одягали на волосся, а поверх нього обов’язково пов’язували намітку або хустку. Виготовляли з різної тканини — бавовняної, шовкової, вовняної і навіть розрідженого ткання. Форми також були різні, тільки для Східного Поділля (і саме Вінниччини) характерні вишиті очіпки, яки мають форму берета, їх круглий верх суцільно декорували поліхромними квітами. Перемітка — т.с. що намітка, рушниковий жіночий завій з білого полотна. Рантушок (рантух) — головний убір з домотканого полотна білого кольору (довжиною приблизно 2 м) для покривання молодої. Різновид намітки (с. Соколівка Крижопільського р-ну). Рубок (рубочок) — 1) крамна, купована намітка (с. Хомутинці Калиновського р-ну); 2) хустка, якою покривають молоду (с. Хоменки Шаргородського р-ну).

Дивись, дівка, до стелі, Несуть сваху ангелі Віночок іскидати Рубочок накладати.62 (с. Маньківка Бершадського р-ну) Серпанок — 1) весільний головний убір, яким покривають молоду; 2) обрядовий, святковий головний убір жінок похилого віку у ХІХ – початку ХХ ст. Фустка — те саме що хустка. Фустинка — головний убір. Хустка — жіночий головний убір. Хусточка, хустиночка — 1) головний убір; 2) обов’язковий атрибут весільних обрядів, який тримають у руках. Наприклад, частування (перепою): чарку не можна брати голою рукою, бо буде голо в хазяйстві у молодих.63 У деяких селах їх прикрашали вишивкою та мереживом ручної роботи. Хустка на штири дні — купована хустка, промислового виробництва, що поділена на чотири різнокольорові частини. Чепець — жіночий головний убір подолянок. ...Вже мені бинди Давно обридли. Продала бинди, Купила чепець, Вже мені чепця давно хочеться.64 (с. Зятківці Гайсинського р-ну) Шервети — невеличкі обрядові хусточки схожі на нафрамиці, кінці яких оздоблені суцільним стрічковим орнаментом. Вишивалися вовною, металізованими нитками техніками лиштва, штапівка (с. Студена, Дмитрашівка Піщанського р-ну). .

88

Література:

1. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців.— К., 1993.— С. 208.

2. Матейко К. Український народний одяг: Етногр. словник.— К., 1996.— С. 4.

3. Бевзюк Н. Родини та Христини в с. Берізки-Чечельницькі (Чечельницький район Вінницької області) // Матеріали до етнології Поділля: польові дослідження. Вип.1 / За наук. ред. Косаківського В. А.— Вінниця, 2005.— С. 77.

4. Стельмащук Г. Г. Вказ. праця.— С. 146-147.

5. Коломієць Л. Роль педагогічного досвіду в адаптації дитини до соціуму // Нар. культура Поділля в контексті нац. виховання: Зб. наук. праць. Вінниця, 2004.— С. 96, 100.

6. Стельмащук Г. Г. Вказ. праця.— С. 147.

7. Там само.— С. 148; Одвічна Русава (Етногр. та фольклор с. Стіна на Поділлі) / Вінниц. центр нар. творчості.— Вінниця, 2003.— С. 73.

8. Танцюра Г. Весілля в с. Зятківцях / Упоряд., ред. Дмитренко М. К., Єфремова Л. О.— К., 1998.— С. 92.

9. Весілля в с. Слобода Яришівська Могилів-Подільського району Вінницької області / Зап. М. А. Руденко // Весілля.— К., 1970.— Кн. 2.— С.

257.

10. Там само.— С. 258.

11. Танцюра Г. Вказ. праця.— С.41.

12. Пісні Поділля / Зап. Насті Присяжнюк в с. Погребище 1920–1970 рр.— К., 1976.— С. 41.

13. Пісні Явдохі Зухи / Зап. Гнат Танцюра.— К., 1965.— С. 241.

14. Танцюра Г. Вказ. праця.— С. 161.

15. Там само.— С. 182.

16. Там само.— С. 216.

17. Там само.— С. 41.

18. Одвічна Русава.— С. 100.

19. Весілля в селі Михайлівка Бершадського району на Вінниччині / Текст і музику зап. у 30-х рр. ХХ ст. Р. А. Скалецький // Весілля.— К., 1970.— Кн.

1.— С. 287.

20. Пісні Поділля...— С. 156.

21. Там само.— С. 157.

22. Там само.— С. 155.

23. Там само.— С. 156.

*Майстер-клас

Робимо «маковійчика» Майстер-клас проводить директор Джуринського сільського будинку культури Людмила Миколаївна Чемис

фото 1

фото 2

фото 3

фото 4

фото 5

14 серпня ми святкуємо Медовий Спас або, як ще кажуть, Маковія. Цього дня до церкви традиційно несуть святити мед, воду, квіти, зілля й мак. Зазвичай, квіти й трави збирають у букетики − «маковійчики». Роблять їх переважно з домашніх квітів, але інколи добавляють і польові. Маковійчик – це не просто гарне різнотравʼя, це – хатній оберіг, який треба зібрати власноруч із 17 квітів і трав. Кожна квітка в ньому має своє призначення. В маковійчику обов’язково мають бути достиглі голівки маку. Це може бути як городній мак, так і мак-видюк (дикий). В народному знахарстві його використовували як засіб проти чародійства: якщо цим маком обсипати дім, то всі відьомські хитрощі зникнуть. М’ята оберігає сім’ю від усякої напасті й додає здоров’я, ласкавці сприяють родинній злагоді, сонях − символ сонця, материнка – на захист родинних звʼязків, для сили роду, рута на нагідки – від хвороб, тирлич – «тирлич, тирлич, мого милого приклич», калина – на дівоче щастя. А ще − чорнобривці, айстри, васильки, любисток, петрів батіг, деревій тощо. Кожна рослина має своє призначення і свої лікарські властивості, тож вибрати кожен може саме те, що йому потрібно. Квіти обвʼязують червоною стрічкою чи ниткою, яка завжди оберігала від «вроків». Після освячення букет квітів або окремі голівки маку клали за образи і зберігали до весни. Весною мак розсівали по городу, ним обсипали корів і господу «від усього лихого», а засушені квіти на Благовіщення вплітали дівчатам у волосся – «щоб не випадало». Маковійчика і сьогодні може зробити кожен. Для цього потрібно підготувати різні квіти-трави (фото 1), а також ножиці, скотч, нитку, дріт. Форму букета, набір трав кожна майстриня може обирати на власний розсуд. В нашому маковійчику будуть і декоративні елементи – квіти з кукурудзиння. Тому спочатку ми зробимо їх. Для цього потрібно заздалегідь підготувати листя з качанів кукурудзи (фото 2).

Людмила Чимис Вибирати потрібно ті листочки, що знаходяться найближче до качана – вони тонкі, ніжні, гнучкі і мають чудові рожеві відтінки. Зробимо два види квіток: троянду і яблуневий цвіт. Для троянди кожну «пелюстку» кукурудзиння потрібно скласти вдвічі, не перегинаючи (фото 3), зібрати кілька таких пелюсток разом і перев’язати їх дротом (можна і ниткою, але дротом зручніше) (фото 4). Ножицями обережно розрівнюємо кожну пелюсточку зсередини і – маємо ніжну троянду (фото 5). Для того, щоб зробити квітку яблуневого цвіту згинаємо пелюстку кукурудзиння навпіл (фото 6), вирізаємо з неї дві пелюстки для квітки (фото 7). Зібравши разом кілька пелюсточок, скручуємо їх дротом, розправляємо кожну − і отримуємо ніжну квіточку (фото 8). Тепер можна починати робити маковійчика. Вершечок робимо з колосків,

фото 6

фото 7

фото 8

фото 9

фото 10

90

фото 11

оскільки хліб – найголовніший. Формуємо пучечки з колосків і маку (фото 9). Колоски можна брати різні – пшениці (колосистої і звичайної), жита, вівса тощо. Збирати їх треба трохи недостиглими щоб зерно не осипалося. Гарно, коли в букеті багато різних колосків. Кожен пучок з маківкою обмотуємо скотчем (можна і ниткою, мотузкою, але скотчем зручніше – він тонкий, його не видно, з ним швидко працювати). Робимо 5 таких пучків. Складаємо пучечки в один букет − це буде вершечок маковійчика (фото 10). Букет викладаємо на одну сторону, формуємо так, щоб його потім можна було повішати на стіну. Зібрані пучки перемотуємо дротом і робимо з нього петлю (фото 11). Кінець проволоки не обрізаємо, він ще знадобиться. Далі кладемо калину з дубовим листям. Це символічно: дуб – чоловічий символ, а калина – жіночий (фото 12). Калину та інші рослини треба брати не перестиглими, поки вони ще гнучкі, не ламаються, не осипаються. Кетяги і листя примотуємо тим самим дротом і лишаємо його для наступних рослин. Шар за шаром додаємо різні квіти і трави (кожен рядок квітів примотуємо дротом). Їхнє розташування залежить від вашого смаку і бажання. Можна підбирати за кольорами, за символічним значенням (як, наприклад, калина з дубом), за величиною (фото 13). В нашому маковійчику після квітів ставимо декоративні трояндочки з кукурудзиння (фото 14). Щоб підкреслити їхній ніжний колір – додамо ще червоної калини і, знизу, – дубових листочків (фото 15). Обрізаємо рівно кінчики трав, обмотуємо їх дротом, закріплюємо його і обгортаємо дубовим листям (фото 16). Поверх обмотуємо косичкою з ниток. Можна використати стрічку, вишиту смужку. Маковійчик – готовий! Його можна повішати на стіні і насолоджуватися спогадами про літо цілий рік! Цілющий аромат трав, барви літніх кольорів стануть справжніми ліками у похмурі осінні дні. Примружив сонях довгі війки, Заслухавсь, як вуркоче джміль. Бабуся внучці маковійку Складає із городніх зіль. Бере кудрявці й материнку, чебрець, нагідки, васильки,

фото 12

фото 13

фото 14

фото 15

фото 16