Світлиця №66(2) 2019

Над світом линуть

дзвони великодні

Ця писанка – малесенька планета В орнаментах полів, садів, озер, Вона одвічні береже секрети –Іздавна, споконвіку – дотепер. Жанна Дмитренко

всесвіті українського народного

мистецтва «писанка» – древній унікальний, малодосліджений материк. Її знаки і символи – це послання нам з глибини віків найкращих побажань, які ми маємо

стер-класів, у кожному куточку Вінниччини почало відроджуватись писанкарство. Згодом наш регіон став одним із центрів писанкарства, і вже у 2007 році з ініціативи обласного центру народної творчості та вінницьких писанкарок Марини Верхової і Тетяни Пірус за підтримки Міністерства культури та Національної спілки майстрів народного мистецтва України, на Вінниччині було започатковане Всеукраїнське свято народного мистецтва «Великодня писанка».

Великодні дарунки майстрам

прочитати і передати нашим нащадкам. Тому писанкарство в сучасному світі виконує святу місію – збереження, примноження та передачі наступним поколінням скарбів української культури її дивовижний витвір – Писанку, яка, разом з тим, несе із собою сонцедайність весни, прекрасні квіти та радісне свято – Великдень. Отож взявши за мету – зберігати, розвивати і популяризувати традиції писанкарства на Вінниччині, обласний центр народної творчості з 2000 року організовує та проводить щорічну обласну виставку «Великодня писанка» з тижневим семінаром-практикумом з написання писанок для працівників культури та молодих майстрів районів області. Відтоді після проведення численних виставок, семінарів та май-

Свято проводиться кожних три роки на 3-й–4-й день Великодніх свят у м.Вінниці (в приміщенні обласної філармонії ім. М.Д. Леонтовича).

Кожне таке зібрання писанкарів зміцнює дружні зв’язки між майстрами писанкарства України, яких об’єднує творчий ентузіазм і поклик генетичної пам’яті. Тут вони діляться досвідом, переймаються творчою долею один одного та презентують зразки традиційної писанки свого краю.

Відрадно, що з кожним разом кількість учасників свята зростає і розширюється його географія. Якщо перше Всеукраїнське свято зібрало 26 майстрів пи-

Віра Манько (м. Львів)

санкарства з 10 областей України, то вже у нинішньому, п’ятому, взяли участь 40 писанкарів з 17 областей України. Для майстрів писанкарства України кожне таке свято починається вже з приїзду до Вінниці, коли вони зустрічаються, знайомляться з містом, його історичними і пам’ятними місцями. Та головним дійством як для вінничан, так і для учасників, звичайно є урочисте відкриття свята, коли перед входом у філармонію грають народні музики, закликаючи і вітаючи всіх з Великоднем. В цьому році всіх зустрічав народний аматорський ансамбль весільних музик «Заграй» Сосонського СБК Вінницького району. В фойє вже людно і гамірно. Яскраві барви рушників та вишиванок, дивовижних писанок заповнили весь простір першого поверху. Тут працюють міні-проекти «Творіння Божої краси в часи натхнення» (фотозона), «Розвиток писанкарства, фотоісторії Вінниччини» та виставки «Все для писанкаря-початківця» і «Великодні подарунки». У кожого, хто піднімається на другий поверх по східцях, виникає бажання сфотографуватись на фоні вербового кучерявого гілля, на якому причаїлись пташині гніздечка з писаночками. Всеукраїнська виставка «Великодня писанка-2019» розмістилася у фойє другого поверху. Її експозиція зачаровує вінничан та гостей міста неперевершеними композиціями писанок, створених учасниками свята. За великими столами дають майстер-клас кращі писанкарі України, до кожного з них – черга бажаючих навчитися писати писанку.

Після презентації Всеукраїнської виставки писанок, всі запрошуються до концертної зали. І ось вона, родзинка – театралізоване дійство «Великдень душі в піснях і обядах». Над світом линуть дзвони великодні, Немов уроча музика з небес, Велика радість –свято всенародне, Христос воскрес! Воістину воскрес!

Під звуки великодніх дзвонів проходами концертної зали зверху до сцени величаво йдуть дівчата в національних костюмах з пасхальними кошиками і ставлять їх по колу на авансцені, щоб по завершенню дійства вручити писанкарям України. В той же час на сцену виходять дітки в національному вбранні. Це учасники зразкового аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю «Дивоцвіт»

Гніванської ДМШ, який обрядовою композицією «Весняні забави» довершує цей сплеск святкових емоцій у глядачів. Ведучі театралізованого дійства Михайло Крисов та Марія Левченко підтримують цей градус емоцій своїм вступним словом і, низько вклонившись майстрам народної творчості України, які з’їхались на свято Божо-

го й людського трепетного творіння – «Великодня писанка», називають їх поіменно, представляючи глядачам.

Приємно зустрічати на нашому святі як уже відомих нам писанкарів, так і тих, котрі вперше приїхали на нашу благословенну землю. Дружніми оплесками вінничани вітали: майстринь зі Львова, членів Національної Спілки майстрів народного мистецтва України Віру Манько –автора книги «Українська народна писанка» та Марію Янко, яка займається відродженням лемківської писанки; зі столиці писанкарства міста Коломиї Івано-Франківської області – заслуженого майстра народної творчості України Світлану Стадник та її доньок Надію Стадник-Федоренко і Ярославу Стадник; Світлану Делікатну з Хмельницького; Антоніну Дурду – із Закарпаття; Ірину Зяткіну –з Бердянська; Вікторію Степанюк та Наталію Дребот з Рівного; Наталію Камерську з Полтавської області; Оксану Білик з м.Володимир-Волинського; Валентину Сапонюк з Житомира; зі стольного Києва Олесю Токарську і Тетяну Коновал, заслуженого майстра народної творчості України; Леоніду Ткаченко з Одеси. Варто зауважити, що Тетяна Коновал і Леоніда Ткаченко луганчанки, які змушені були залишити свої домівки і стати переселенками внаслідок воєнних дій на Сході України. Але вони не залишили писанкарство, продовжують створювати свої чудові писанки в Києві та Одесі. Потужний осередок народних майстрів, що відроджує і розвиває писанкарство на Дніпропетровщині делегував до Вінниці Маріанну Любас, голову Криворізького осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, Юлію Датченко, Наталію Войтенко, Наталію Лавринець, Ірину П’яшинцеву та Світлану Червякову, які привезли на свято унікальні роботи та композиції з писанок і дряпанок. Вперше на нашому святі була представлена Миколаївщина з своїми мальованками, які презентувала Олена Васильєва з міста Снігурівка.

«Дивоцвіти» –найменші учасники свята

став обряд «Посвята в писанкарі». Учасницею обряду стала Аніта Кириченко, юна учениця Оксани Верхової-Єднак, яку посвятила в писанкарі знана писанкарка зі Львова Віра Манько, яка подарувала дівчинці свою книгу «Українська народна писанка» і писачок. Приємно здивувала і юна майстриня, яка також підготувала подарунки (композиції з писанок) для Віри Василівни і своєї наставниці Оксани Олександрівни.

За традицією, по завершенню театралізованого дійства, писанкарі України отримали Дипломи і пам’ятні сувеніри від організаторів свята та великодні кошики від щедрих і гостинних подолян.

Цікавою новинкою театралізованого дійства

Потім ще цілий день потоком йшли діти й дорослі на майстер-класи. Приводили своїх друзів і батьків, вчилися, писали і щиро раділи. Адже треба мати велике терпіння та шанувати звичаї, щоб творити писанку…Дубове листячко,

хрести і грабельки, сосонка і заячі вушка, рожа сторцова і бокова, вазони і виногради, барилки і барилочки, сорок клинців і, звичайно, берегиня

–всі ці знаки, написані руками і серцем мають нести нам радість і щастя, багатство і спокій, міць тілесну і духовну, адже в них – генетичний код нації, українські обереги, що не дали нам зникнути у веремії бурхливих століть.

Окрім традиційної техніки розпису воском, майстри показували, як створюється авторська писанка, як робити дряпанку, як і якими інструментами можна зробити мережане, різьблене диво. Раділи й писанкарки, що є таке бажання в діточок та людей поважного віку – писати писанку. Кожен, хто побував на майстер-класі відчув, що українська писанка несе в собі великий заряд позитивної енергії, якою хочеться ділитися з близькими людьми і з усім світом.

Директор

ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

Славнозвісні майстрині зі всієї України

Наталія Войтенко (Дніпропетровська область м. Кривий Ріг)

ВСІЛЯКІЇ КВІТИ

ело Зятківці, що на Гайсинщині знову

наповнилося неповторними, до щему

в серці рідними звуками народного

співу, бубнівських керамічних пташечок-свистунців та запальних мелодій народних музик, а ще – пахощами літнього різнотрав’я та свіжовипечених духмяних короваїв, якими споконвіку українці зустрічають гостей.

Цьогорічне обласне свято фольклору, приурочене 118 річниці від дня народження нашого знаного земляка, українського фольклориста, етнографа, краєзнавця Гната Трохимовича Танцюри, проходило 8 червня (за тиждень до Зелених свят –Трійці) тому мало відповідну тему і назву «А у

лективів та окремих виконавців Вінниччини.

Той запах трав весняних і клечаного зілля… Дитинства очі бачать все навстіж –Потоптані у росах босоніж, Стежини кучерявого Поділля!

Він йшов до нас крізь все своє життя, Аби пісень намисто дарувати, Щоб зберегти той скарб для майбуття

Ой світило сонечко вранці, ой ходили дівоньки в танці

тому гаю всілякії квіти».

Відомо, що Зелені свята символізують поклоніння людини природі, всьому тому барвистому багатству землі, без якого життя наше просто є не можливим. Наші предки в цей день прибирали свою оселю квітами та гілочками великолистих дерев, а долівку встеляли пахучим татар-зіллям.

Так люди підкреслювали свою єдність з природою і вірили, що таке клечання на цілий рік захистить домівку від злих сил, а отже від усяких негараздів. Кожна дівчина, щоб бути принадною для свого судженого, виплітала своїми руками барвистого віночка з пахучих трав, кленового листя та яскравих квітів. В цей час скрізь по селу можна було почути, як дівчата виводять пісень, як ото «Ой зав’ю вінки та й на всі святки».

Тож і на нашому святі звучало багато троїцьких пісень у виконанні кращих фольклорних ко-

І вас сьогодні в Зятківцях вітати, –Такими словами розпочиналося фольклорне святкове дійство з театралізацією, піснями і хороводами. Відрадно, що у святі взяли участь виконавці українських народних пісень від старшого покоління, як-от народний аматорський фольклорний ансамбль «Берегиня» Орлівського СК Теплицького району (керівник Оксана Чернега) до найменшеньких, якими були учасники зразкового аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю «Дивоцвіт» Гніванської ДМШ Тиврівського району (керівник – заслужений працівник культури України Тамара Гуцал). Ці малесенькі гарнесенькі діточки в традиційному українському вбранні, які так безпосередньо мило співали і водили старовинні хороводи, не залишили байдужим жодного глядача. Отак впродовж концертної програми свята і чергувались виступи старших, молодших та дитячих колективів. Відкриттям свята став дитячий фольклорний колектив «Крикухи»

Микола Дмитренко презентує книгу «Народні пісні Вінниччини»

Сьомацького сільського клубу Жмеринського району, який своїм майстерним виконанням старовинних веснянок став черговим підтвердженням того, що на Поділлі народна пісня житиме в віках. Одним із видовищних елементів нашого фольклорного дійства було дефіле дівчат у вінках з живих квітів, за участю юних красунь Гайсинщини. Від кожного села дівчина в національному костюмі представляла віночок. Яких тільки вінків там не було, і кожен зі своєю історією («Віночок лікальських рослин», «Віночок кохання», «Віночок долі», «Віночо-ромашка», «Віночок з

пшениці та вівса», «Віночок з папороті та зілля» та ін.). Підготувала таке цікаве дефіле керівник народного аматорського театрального колективу Гайсинського РБК, незмінна ведуча свята фольклору Олена Чучко. Основний символ обласного свята фольклору – «Перехідний приз Гната Танцюри» в цьому році дістався народному аматорському фольклорно-етнографічному ансамблю «Русава» Стінянського СБК Томашпільського району, який має дуже багату славну творчу історію і, що дуже важливо, – чудовий колектив-супутник – дитячий фольклорний ансамбль «Русавочка». Керівником обох колективів є талановита, з дитинства залюблена в українську народну пісню, Людмила Базюк.

Розповідаючи про цьогорічне обласне свято фольклору ім.Г.Танцюри хочу сказати, що найголовнішою подією цього заходу була презентація унікальної книги «Народні пісні Вінниччини», виданої в травні 2019 року у Києві. Адже її видання – це визначна подія в контексті збереження та популяризації української національної культури, зокрема її найціннішого скарбу – народної пісні. Звичайно, народній пісенності Вінниччини вже присвячено низку вагомих локальних видань. Серед них «Пісні Явдохи Зуїхи», «Весілля в селі Зятківці», Українські народні пісні в записах Гната Танцюри, «Пісні Поділля» із записів Насті Присяжнюк, «Одвічна Русава» та ін. Але збірка «Народні пісні Вінниччини» (з колекції збирачів фольклору, упорядник Л.Єфремова, НАН України, ІМФЕ ім. М.Т.Рильського, Київ, Логос, 2019, 680 с., ноти, карти ) є першою книгою такого плану, що видалась за часів незалежності України. В ній вміщено 1000 записів народних пісень за основними фольклорними жанрами: колискові та дитячі, зимові календарно-обрядові, весняно-літні, весільні та поховальні, балади, жартівливі, танцювальні та інші. Видання містить давніші та сучасні записи народних пісень XX-XXI ст. зі східного Поділля, зокрема з Вінницької області. Презентуючи книгу, наш земляк – професор,

Організатори свята з наймолодшими учасниками (зразковий аматорський

фольклорно-етнографічний ансамбль «Дивоцвіт» Гніванської ДМШ)

Почесні гості та організатори свята біля пам’ятника Гнату Танцюрі та Явдосі Зуїсі

доктор філологічних наук, фольклорист, етнограф Дмитренко Микола Костьович, який впродовж своєї творчої діяльності зібрав тисячі зразків подільського фольклору, сказав наступне: «На весь світ славиться українськими народними піснями наш подільський край, який є колискою багатющої скарбниці обрядів, звичаїв, пісень. Від покоління до покоління переходять

ці задушевні дивоцвіти, наповнюють життя людське глибинним змістом слів та образів, таємними чарами звуків та мелодій. Але який же короткий людський вік! Життя людське, як маків цвіт: вдень на стеблі, а ввечері на землі. Від колискової пісні до лебединої – один із вимірів долі українців. Українець без пісні, як і без рідної мови – дерево без кореня, перекотиполе, людина, яка відстала від свого берега, а до чужого не пристала та ніколи не пристане, бо той, хто не знає, не шанує свого рідного, ніколи не оцінить і не пошанує чужого. То хто ж із чужих шануватиме такого невігласа? Українці – вільна й горда нація талановитих працелюбів, творців дивовижних скарбів матеріальних і духовних, скарбів доброзичливої душі та світлого розуму.

Народна творчість подільського краю характеризується значним розмаїттям оригінальних пісень, що не зустрічаються або рідко побутують

Заслужений майстер народної творчості України Тетяна Шпак, с. Бубнівка, Гайсинський район

в інших регіонах країни. Історія збирання народних пісень з мелодіями на території Вінниччини триває понад півтора століття. Сотні, тисячі збирачів фольклору залишили величезну кількість записів, що частково опубліковані у збірках, але переважно в архівах, передусім у найбільшому сховищі рукописних народознавчих матеріалів в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського Національної академії наук України. Серед збирачів народних пісень Вінниччини звичайно першим є наш знаний фольклорист Гнат Танцюра, але варто назвати і інших, таких, як: Настя Присяжнюк із Погребища, Євгенія Тондій із с.Соболівка Теплицького району, Марія Руденко із с.Слободи-Ярошівської Могилів-Подільського району Ганна Колісниченко

із с.Бубнівки Гайсинського району, Володимир Вовкодав із с.Кармалюкового Жмеринського району, Євгенія Горб із Вінниці, Зоя Чорна із с.Стіна Томашпільського району та інші. Декілька тисяч пісень записав на Поділлі Степан Мишанич,

зокрема від Ганни Яремчук із с.Рожична Оратівського району – майже тисячу. Цю народну співачку порівнюють із Явдохою Зуїхою, репертуар якої 1008 пісень. Великий внесок у справу збирання, популяризації та збереження народних пісень здійснюють наші сучасники Тетяна Цвігун, Анатолій Подолинний, Антоніна Сторожук, Лідія Горошко, Анатолій Завальнюк, Іван Малюта, Алла Віннічук, Тетяна Гарбулінська та інші».

Свій конкретний внесок у записування та продовження життя народної пісні здійснила й упорядник збірки «Народні пісні Вінниччини» Людмила Єфремова.

Завершити статтю знову ж таки хочеться словами Миколи Костьовича: «Вінниччина є осередком формування та розвитку визначної регіональної культурної традиції, зокрема й народного співу. Тому приємно відмітити, що в області плідно працюють сотні фольклорно-етнографічних колективів, які зберігають багатовікову пісенну спадщину українського народу. Вже багато років в селі Зятківці Гайсинського району відбувається унікальне фольклорне свято ім.Г.Танцюри, всесвітньовідомого фольклориста і етнографа, дбайливого збирача народної мудрості та українських пісень. За ці роки у Зятківцях, Гайсині, Вінниці виступили тисячі колективів, ансамблів не тільки Вінниччини, а й з інших областей України та ближнього зарубіжжя. Усе це засвідчує живучість традиції, безперервність народної творчості. Пісень подільських дивина – співати їх, не переспівати!».

Заввідділом народної

творчості та аматорського

мистецтва ОЦНТ

Любов ГРИЧАНЮК

Ансамбль укранської пісні «Жорнищанка» с. Жорнище Іллінецького району

Десь тут була подоляночка

в

«Над Собом

пісня дзвінко лине»

Цей величний захід з нагоди відзначення 100-річчя

від дня народження В. І. Іжевського відбувся 11-12 травня 2019 року

Іллінцях за участі кращих хорових колективів із Одеської, Черкаської, Хмельницької, Житомирської, Рівненської, Київської, Полтавської, Чернівецької, Кіровоградської, Донецької, Вінницької областей та з литовського міста Кретінга

Іллінцях відбувалося багато цікавих мистецьких заходів, але цей – був особливим. Таке піднесення, така душевна насолода, що словами не передати. Просто треба бачити, відчути, пережити. І нехай пошкодують ті, хто займався своїми справами, пішов на город чи просидів біля телевізора і пропустив таку цікаву, насичену програму, на яку й квитків не потрібно було купувати, а лише прийти і серцем доторкнутися до хорового мистецтва, підтримати колективи, які приїхали до Іллінців за сотні, а то й тисячі кілометрів.

Колективи-учасники фестивалю

Учасники хорових колективів у вінках, стрічках, очіпках, барвистих хустках, смушевих шапках із китайками, вишиванках, плахтах, запасках, заполонили площу біля районного будинку культури. Таке враження, що тут зібрано весь колорит національних костюмів із різних регіонів України. Що відчували наші гості, господарі міста, чого чекали від фестивалю?… Про це короткі інтерв’ю.

Петро Андрійчук – професор Київського Національного університету культури і мис-

тецтв, заслужений працівник культури України, голова журі: – В Іллінцях це вже другий Міжнародний фестиваль-конкурс народного хорового співу імені відомого хормейстера, громадського діяча, композитора-земляка Віталія Іовича Іжевського. Впродовж двох днів Іллінці стануть пісенною столицею України, адже на фестивалі представлятимуть своє мистецтво кращі колективи України і навіть зарубіжжя. Проведена велика, я б сказав, грандіозна робота з організації фестивалю. Все відбувається на високому художньому та організаційному рівні. Щиро дякую управлінню культури і мистецтв облдержадміністрації, обласному центру народної творчості, Іллінецькій міській раді в особі голови Володимира Ящука, її структурному підрозділу, який очолює заслужений працівник культури України Микола Романов, сім’ї Іжевських за почуття відповідальності синівської любові і вдячності.

Божена Лойко-Іжевська, донька В.І.Іжевського (Польща): – Вперше я приїхала на Іллінеччину, рідний край мого батька, 20 років тому. Багато що змінилося, але люди такі ж гостинні, усміхнені, привітні. Тут все стало рідним і близьким моєму серцю. Я безмежно рада, що ми, діти, знайшлися, поріднилися і стали сім’єю. Не наша вина, що довгі роки жили у розлуці… Ось приїхала на свято із зятем, і гордість розпирає груди. Спасибі всім за пісню, за світлу пам’ять про тата! Олександр Стадник, народний артист України, керівник народного аматорського хору «Поляни» Русько-Полянського СБК, Черкащина: – Я двічі керував Черкаським народним хором, є автором сотень хорових обробок, нині вже впродовж багатьох років працюю з колек-

тивом «Поляни». Наш хор має багато престижних премій і є неодноразовим лауреатом різноманітних фестивалів конкурсів хорового мистецтва. В Іллінцях вперше. Місто, люди, прийом – прекрасні. Тож готові себе показати і інших послухати. Учасників фестивалю-конкурсу вітали Іллінецький міський голова Володимир Ящук, голова журі Петро Андрійчук, заслужений працівник культури України Микола Ільчук, краєзнавець, кандидат філологічних наук Євген Пшеничний, діти В.І.Іжевського: Володимир, Лариса, Мирослав та Божена. Окрасою цьогорічного свята хорового співу стало урочисте відкриття меморіальної дошки та барельєфу В.І.Іжевського на фасаді Іллінецького РБК. Право відкриття надано дочці Іжевського пані Божені, старшому синові

Урочисте відкриття барельефу та меморіальної дошки В.І. Іжевського

заслуженому працівнику сфери послуг України, кандидату економічних наук Володимиру Іжевському, Іллінецькому міському голові Володимиру Іщуку та професору Петру Андрійчуку. Чи думав колись Віталій Іжевський, що після всіх життєвих митарств вдячні земляки складатимуть йому таку шану? Але ж недарма кажуть: «Все на світі тлінне, а музика вічна». Як і це величне пісенне море, що заполонило Іллінці, щоб вклонитися світлій пам’яті нашого Маестро.

Виконання колективами-учасниками конкурсних програм було настільки високохудожнім, що здавалося визначити переможців буде дуже складно. Однак, все, що має початок, має і кінець. Отже, Гран-прі конкурсу здобув народний аматорський хор «Перевесло» Рівненського державного гуманітарного університету; перші місця у своїх номінаціях здобули камерний хор «Kristale» (Литва), народний аматорський хор АФ «Ольгопіль» (смт Ольгопіль Вінницької об-

церту став виступ заслуженого народного ансамблю пісні і танцю «Дарничанка» (м.Київ) під керівництвом неповторного хормейстера, заслуженого працівника культури України, голови журі нашого фестивалю-конкурсу Петра Андрійчука. Впродовж години лунали над Іллінцями прекрасні хорові твори у майстерних обробках керівника, що їх виспівували-вимережували артисти цього славетного колективу, люди різних професій, різних доль, яких об’єднала велика любов до материнської пісні. Це був справжній майстер-клас для всіх колективів-учасників! І що не твір – то не просто хорове виконання, а якась незвичайна міні-вистава, де переплелись і сумні, і радісні, і героїчні, і драматичні, і веселі картинки з нашого життя-буття. Незвичайна вистава неповторного театру пісні, ім’я якому - «Дарничанка»!

Разом із «Дарничанкою» співали всі, присутні на гала-концерті. Співали, не соромлячись

Виступ славетної «Дарничанки», м. Київ

ласті) та народний аматорський хор «Поляни» (с.Руська Поляна Черкаської області). Прекрасно виступив новостворений хоровий колектив «Дашівські передзвони» (Дашівська ОТГ). А запальні чоловічі гурти етнічних молдован «Етнос» та етнічних болгар «Калабухські голоси» із Одещини! Та всіх і не перерахувати, бо що не хор, то неповторне звучання, розмаїтий репертуар, вибух емоцій! То ж кожен колектив був гідно відзначений подарунками дипломами, бурхливими аплодисментами вдячних глядачів.

А вже наступного дня лауреати та дипломанти фестивалю-конкурсу «Над Собом пісня дзвінко лине» взяли участь у гала-концерті для жителів міста. Поки на сцені співав один колектив, всі інші в одному пориві єдналися у барвистому спільному хороводі. Дивилась я на це веселе, гамірне, щасливе коло, і радість та гордість переповнювала душу за таких талановитих щирих людей. Ось так би нам всім жити – у мирі, злагоді, повазі і любові!

Окрасою, справжньою родзинкою гала-кон-

сліз, сліз очищення і пробудження генетичної пам’яті.

Завершальним акордом фестивалю прозвучали «Многая літа». Многая і благая літа організаторам, учасникам, гостям, господарям. Всім, хто долучився до цього величного свята Пісні, свята Іжевського, свята невмирущої української душі! Тому й не дивно, що цей твір разом із «Дарничанкою» виконував весь люд на площі.

Консул Республіки Польща у місті Вінниці Дамян Цярцінські на урочистому закритті фестивалю зворушено мовив, шо пісня не знає кордонів, вона єднає народи і робить кращими кожного з нас.

Тож до нових зустрічей та цікавих відкриттів на іллінецькому фестивалі в наступному році!

Наталія ТАРАНЮК, заслужений журналіст України м. Іллінці

Пісенні літа Адама Дзюби

10 червня 2019 року славний 70-річний ювілей відзначив наш талановитий земляк, заслужений артист України

Адам Степанович Дзюба

Вже стільки талантів вийшло

З твоєї, мій друже, руки: Від «Дармограю» до «Вишні» –Хвилі святої ріки.

Дай тобі, Боже, крила, Й щастя прийде саме.

Хай у твої вітрила

Вітер удачі дме! Михайло Каменюк

дам Дзюба – це не просто ім’я. Це справжнє явище на теренах культури Вінниччини. Адже ніхто не може заперечити ту титанічну працю, той неоціненний внесок у відродження традиційного народного пісенного мистецтва Поділля, що його зробив Адам Степанович Дзюба – музикант, співак, керівник багатьох мистецьких колективів. За плечима ювіляра не один десяток літ, увінчаних творчими здобутками і перемогами. Десятки літ творчості!

А починалося все з дитинства, з батьківської хати, з маминих співанок та батьківських мудрих порад. Село Малі Коровинці, що на Житомирщині, виколихало нам цього талановитого музиканта. Батьки – Ганна Захарівна та Степан Зіновійович – не могли похвалитися ні міцним здоров’ям (мама з дитинства була незрячою, батько

– паралізований), ні великими статками. Але мали вони неоціненне багатство

– любов до української

пісні, музики, яким щедро

обдарували свого середущого сина Адама. З раннього дитинства хлопець грав на гармошці і в сьомому класі вже заробив перші десять карбованців, відігравши на сільському весіллі.

Адам Дзюба

Ця любов і привела Адама Дзюбу в Житомирське культосвітнє училище, а пізніше – на музично-педагогічний факультет Вінницького педагогічного інституту.

Ще навчаючись в інституті, брав активну участь в культурно-мистецьких заходах,

концертах. В 1975 році, після успішного закінчення інституту, Адам Дзюба очолив студентський будинок культури цього ж вузу і одночасно навчав студентів грі на українських народних інструментах – сопілці, лірі, кобзі та баяні. В 1977 році він створив інститутський ансамбль пісні і танцю «Веснянка» і став його першим керівником. Ось так Адам Степанович пов’язав свій життєвий і творчий шлях із Вінниччиною. У 1980 році на базі «Веснянки» Адам Дзюба створив фольклорний ансамбль «Дармограй» (з 1985 по 1993рр. – «Щедрик»), яким незмінно керував впродовж 22 років. Заслужений працівник культури України, письменник Михайло Каменюк так писав про цей колектив та його керівника: «Сьогодні ясно усім безумовно і остаточно: Адам Дзюба – це унікальне явище в музичній культурі нашого краю. Поява фольк-гурту «Дармограй» у Вінниці спричинила вибуховий ефект. Це не могло не тішити в ті далекі 70-ті, коли популяризація всього національно-самобутнього давалася сьомим потом, коли привернення уваги до фольклору, до наших витоків не особливо підтримувалося на державному рівні. Неповторний у володінні і оволодінні старовинними українськими музичними інструментами, Адам Дзюба зацікавив і долучив до цієї святої справи юнаків-студентів педагогічного інституту. Колектив став великою реставраційною робітнею нашої подільської народної пісні і взагалі усього народного мелосу. Тому цей неповторний гурт дуже швидко став культовим для тодішньої вінницької молоді. Хотілося плакати від гордості, коли під акапельне, майже космічне дармограївське «Гей літа орел, літа сизий та попід небесами гуля Максим, гуля батько степами-лісами» зал зривався на ноги в благоговійному, молитовному захваті!».

Гурт «Дармограй»

Крок за кроком гурт «Дармограй» під керівництвом талановитого Адама Дзюби здобував високе визнання від обласного до всеукраїнського і міжнародного рівня. Хлопці несли на Захід високопрофесійне переосмислення багатющого пісенного скарбу Поділля. Це був справжній піар нашого, подільського, вінницького

пісенного надбання! А на Вінниччині цей колектив став настільки знаним, улюбленим і популярним, що за його зразком з’явилися подібні чоловічі пісенно-інструментальні гурти. Упродовж не одного десятка років до цього часу діють прекрасні колективи, як-от «Подільські музики» та «Жайвір» Вінницького та Немирівського районних будинків культури. «Дармограй» спонукав їх до творчості! З 2002 року Адам Степанович очолив факультет культури і мистецтв Вінницького національного аграрного університету. Тут Дзюба створив народний фольклорний ансамбль «Вишня» (згодом – театр пісні «Вишневий сад»), ансамбль народних інструментів «Сад», вокальні ансамблі «Пасаж» та «Поклик». Всі ці колективи в різні роки виборювали почесні звання лауреатів всеукраїнських та міжнародних пісенних конкурсів народної творчості, своїм співом завойовуючи щиру прихильність слухачів і прославляючи Вінниччину та Україну на міжнародному рівні. В репертуарі цих колективів було понад 50 вокальних та інструментальних творів, 44 з них вміщено на двох компакт-дисках, які записані на студії «МЕД». До 60-річного ювілею Адама Дзюби за сприяння ОЦНТ була видана збірка вокальних творів «Пісні вишневого саду», до якої ввійшли кращі твори з репертуару «Дармограю», творчих колективів аграрного університету в майстерних обробках та перекладеннях талановитого керівника.

З серпня 2014 року Адам Степанович Дзюба починає працювати у Вінницькому торговельно-економічному інституті КНТЕУ

і завойовує тут неабиякий авторитет, адже дбає про підвищення ролі і значення відділу організації виховної та культурно-мистецької роботи зі студентами в контексті національних культурних традицій, звичаїв та обрядів. І знову ж тут митець організовує творчу діяльність вокальних, інструментальних колективів та окремих виконавців. Тут варто звернути особливу увагу на театр пісні «Слов’янка». Вже через рік своєї творчої діяльності колектив здобув звання народного. Цінністю колективу є його репертуар, до якого входить понад півсотні найрізноманітніших українських пісень в майстерних обробках Адама Дзюби – художнього керівника «Слов’янки». Зокрема, в колективі народився «Гімн інституту», музику до якого написав Адам Степанович Дзюба на вірші учасників ансамблю. А скільки вокальних творів сучасних українських авторів в майстерних перекладеннях А.Дзюби виконує «Слов’янка»! Зараз значна частина репертуару колективу увійшла до двох компакт-дисків в аудіо-, та відео форматі. Так, театр пісні став окрасою концертних програм, мистецьких проектів, а головне – продовжувачем славних традицій попередніх колективів, які створив і якими керував Адам Степанович Дзюба. Мудрі люди казали, що посередність виховує посередність, а талант може бути вихований тільки талантом. А ще кажуть, що талановита людина – талановита в усьому. В правдивості слів переконуєшся, спілкуючись із Адамом Степановичем, відкриваючи нові грані його неординарної особистості.

… Декілька років тому, на Вінницькому державному телебаченні транслювали сюжет про небайдужого майстра, який у дворі вінницької багатоповерхівки розмалював пейзажами та народними картинками стіни га-

Театр пісні «Слов’янка»

ражів. Прикрасивши двір, художник додав до сірого повсякденного життя заклопотаних щоденними проблемами сусідів неповторних яскравих барв. Як ви думаєте, хто цей талановитий майстер-чарівник? Звичайно – Адам Степанович Дзюба! Бо, як стверджує він

сам,– поки людина творить, поки вона в дорозі – доти вона живе. «От дивився щодня на ті криві, сумні стіни і вирішив – треба щось красиве витворити, щоб прикрасити свій двір. А тоді змайстрував тин, зімітував кри-

ничку з журавлем. Тут вже й сусіди підключились, насадили квітів. Ось вам і краса! Так і працюю, поки є сила. А якщо іноді здається, що сил вже немає, то залишаються воля і настирливість». Цими принципами керується Адам Дзюба. Спілкуючись, відкриваєш талант його філософського сприйняття світу: «Якщо прагнеш бути вільним, то маєш цінувати свій час. Маєш квапитися, щоб здобути можливості залишити щось вагоме після себе…». Дійсно, бо ж, як пише Ліна Костенко,… Єдиний, хто не втомлюється, - час А ми живі, нам треба поспішати Зробити щось, лишити по собі… А гарних справ Адамом Дзюбою зроблено чимало і багато ще виношується-вимріюється. Тішиться він і своєю родиною. Разом із дружиною Світланою ідуть по життю, разом працюють (вона – культорганізатор центру культури і мистецтв торговельно-економічного інституту). Сини Тарас і Ярослав привели в родину невісток-донечок Наталію та Оксану. Зростають онуки Вероніка, Соломія, Євгеній. Є чим пишатися і чому радіти. І стільки ще проектів, стільки планів та задумів попереду! … Якось Адам Степанович поділився своїми роздумами щодо музики, живопису: «Колір – це не просто колір, а звук – не просто звук. Все в цьому світі передбачене, узаконене великою таємницею, ім’я якій – Гармонія!»

Отак в гармонії зі світом, мистецтвом, із собою і людьми намагається жити заслужений артист України, талановитий

подолянин Адам Степанович Дзюба. Дай же, Боже, йому наснаги на всі добрі справи! З ювілеєм Вас, друже! Многая Вам і благая пісеннії літа!

Провідний методист ОЦНТ

Ніна ДЖУС

Майстер біля своїх творінь

Народні витоки Поділля

ім років поспіль успішно проходить в Україні культурно-мистецька акція «Обмінні виставки між областями України». Була вона зініційована нашим Центром та підтримана управлінням культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації.

Важливою складовою цієї акції є популяризація творчості майстрів, які працюють в царині традиційного народного мистецтва, та презентація їхнього творчого доробку. Та чи не головною метою її є творче спілкування майстрів і уміль-

лій Кравченко, художник, член НСНМУ з м. Одеси.

Цьогоріч жителі та гості м.Івано-Франківська впродовж травня мали унікальну нагоду здійснити подорож до чистих джерел народної творчості Вінниччини та ознайомитися з творчістю майстрів з різних видів народного мистецтва.

У виставковій залі обласного навчально-методичного центру культури і туризму Прикарпаття відбулася презентація виставки «Народні витоки Поділля».

Подолян і галичан поріднило народне мистецтво

ців, мистецтвознавців, дослідників і науковців.

Завдяки реалізації даного проекту, зміцнилися дружні стосунки між майстрами Автономної Республіки Крим, Львівської, Тернопільської, Київської, Одеської, Полтавської, Івано-Франківської, Чернівецької та Житомирської областей.

Свою творчість презентували вінничанам відомі майстри з різних видів народного мистецтва, а саме: з виготовлення витинанки і виробів зі шкіри – Валентина Шитікова із АР Крим; традиційної вишивки – заслужений діяч мистецтв України Микола Шкрібляк і заслужений майстер народної творчості України Михайло Покиданець із м.Чернівці; ручного ткацтва – Василина Романчич із с.Яворів Івано-Франківської області, народного малярства – Михайло Онацько, заслужений майстер народної творчості України із м.Полтави; флористичних картин – заслужений художник України Микола Климович, директор Овруцької Малої академії народних ремесел, що на Житомирщині; живописних картин – Анато-

Великою відрадою є те, що місцевим телебаченням була підготовлена авторська програма про народне мистецтво Вінниччини за участю президентського стипендіата, молодого художника з декоративного розпису, іконописця, провідного методиста Центру з виставкової діяльності Сергія Бугая.

Експозиція виставки складалася із 80 кращих робіт провідних майстрів Вінницької області. Презентовані твори демонстрували розмаїття різних видів народного мистецтва та їхні декоративно-стильові особливості. Основу виставки складали гончарні вироби Тетяни Шпак, заслуженого майстра народної творчості України із с.Бубнівка Гайсинського району. Доречно зауважити, що в минулому році традиції унікального орнаментального розпису бубнівської кераміки занесені до Національного реєстру елементів нематеріальної культурної спад-

щини.

Традиції гончарства, знайшли своє оригінальне продовження у творчості Сергія Погонця із с.Крищинці Тульчинського району, Володимира Слубського із с.Довжок Ямпільського району та молодого майстра, президентського стипендіата Михайла Діденка з м.Вінниці. Їхні роботи привертали особливу увагу глядачів.

У своєму вступному слові ведуча урочистого

відкриття виставки завідувачка відділом етнографії та фольклору обласного навчально-методичного центру культури і туризму Прикарпаття

Стефанія Капустинська зауважила:

В народі кажуть: «Що край – то інший звичай, що хатка – то інша повадка». Тому наших

краян до глибини душі вразила неперевершена

творчість майстрів декоративно-ужиткового

мистецтва та малярства Вінничини.

Голова Івано-Франківського обласного осередку національної спілки майстрів народного

мистецтва України, заслужений художник України Василь Корпанюк зосередився на картинах

Івана Горобчука, Михайла Чорного і Василя Слободянюка, заслужених майстрів народної творчості України.

Великою приємністю для нас була присутність начальника управління культури національностей та релігій Івано-Франківської облдержадміністрації Володимира Федорака, який сказав у своєму виступі:

Ця виставка є унікальною. У нас є можливість ознайомитися із творчістю майстрів інших регіонів. Неможливо переоцінити безмежний духовний, творчий потенціал нашого древнього та вічно молодого народного мистецтва, його значення для сьогодення як невичерпного джерела відродження національної культури, етики, моралі, світогляду, а також збагачення сучасної світової культури.

Наша колега Світлана Петрівна Панько, директор обласного навчально-методичного центру культури і туризму Прикарпаття під враженням від колекції рушників вишитих у техніці «качалкова гладь», що були головною окрасою експозиції, висловила свою думку: – Народне мистецтво має міцні корені. Саме у традиційній вишивці з її виразною знаковістю, простотою та лаконічністю композиційних та колористичних рішень закладено глибину та суть ментальності української нації.

Майстер художньої обробки дерева, іконопису та малярства, заслужений майстер народної творчості України Дмитро Сивак звернув увагу на роботи наших різьбярів і високо оцінив рельєфні різьблені картини заслуженого

майстра народної творчості України Юрія Дяченка з м.Гайсина та Петра Пипи із с.Андрушівка Погребищенського району та наголосив на важливості проведення таких обмінних виставок, що, на його думку, необхідно, як ковток свіжого повітря», для обміну досвідом і живого спілкування майстрів та умільців. Мистецтвознавець Мирослав Аронець у своєму вітальному слові також висловив свої враження про експозицію і наголосив на уні-

Фрагмент експозиції виставки

кальності подільських старовинних тканих килимів та верет; витинанок Дмитра Власійчука з м.Хмільника і Ліни Концевич з м.Вінниці; писанок Марини Верхової-Єднак із м.Вінниці та декоративного розпису – Сергія Бугая. Навзаєм із своєю промовою щодо роботи Вінницького осередку майстрів народного мистецтва нашої області виступив його голова, заслужений майстер народної творчості України, художник, іконописець, Іван Горобчук.

На урочистому відкриті виставки не обійшлося і без місцевого фольклору. Гарний святковий настрій створили виступи народного аматорського родинного ансамблю «Русинка» із с.Іванівка Рожнятівського району (керівник – Леся Милів) та вокального дуету «Барвінок» НМЦК і ТП у складі Стефанії Капустинської та Галини Бегметюк.

Ми щиро вдячні обласному навчально-методичному центру культури і туризму Прикарпаття за гостинність і безмежну любов до вічного і прекрасного народного мистецтва. Як сказав німецький письменник, мислитель, філософ Йоганн Вольфганг фон Гете: «Прекрасне в житті, прекрасне в мистецтві допомагає людині жити, допомагає виконувати складну справу життя, бо це прекрасне випрямляє її душу. Мистецтво – посередник того, що неможливо висловити».

Заступник директора ОЦНТ

Олена НАЗАРЕЦЬ

«Музичний водограй»

нову загомоніло, зазвучало різними музичними голосами село Хоменки Шаргородського району. Цієї чудової травневої днини тут вдруге проводиться обласний фестиваль «Музичний водограй». Невеличка левада в центрі села, що біля водопаду, розквітла вишиванками, вишитими рушниками, барвистими стрічками та різнокольоровими кульками. Навколо центральної галявини розмістилися світлиці різних громад Шаргородського району. На свято зібралося понад двадцять кращих музичних

колективів області. Всі музиканти із задоволенням відгукнулися на запросини. Тому, що це чу-

ж

Хоменки дуже велике, охайне і гарне село. Селищний голова Галина Михайлівна Попсуй дуже гостинна людина, і вона із задоволенням прийняла пропозицію проводити цей фестиваль саме в Хоменках, що славляться чудовими краєвидами.

Вже з першого проведення в Хоменках полюбили цей захід. Тому що крім можливості почути гарну музику, жителі та гості фестивалю мають змогу побачити чудові експонати старовинних ужиткових виробів, які були виставлені в експозиціях світлиць сільських громад з усієї Шаргородщини. Їхні господарі щедро частували всіх смачними пирогами та іншими традиційними по-

Cелищний гоолова Галина Попсуй та народний

аматорський духовий оркестр Хоменського СБК

дова нагода зустрітися з друзями, послухати один одного та поділитися музичними новинками і просто поспілкуватися. Сюди приїхали колективи з різних районів.

Власне, чому на Шаргородщині вибрали Хоменки для проведення цього фестивалю? Тетяна Василівна Янчурська, начальник відділу культури і туризму Шаргородської районної державної адміністрації так пояснила нам вибір місця для проведення «Музичного водограю»: «В Хоменках три музичних колективи, які носять звання народний аматорський: духовий оркестр, ансамбль весільних музики «Веселі музики», вокально-інструментальний ансамбль «Перспектива». Така собі маленька філармонія. Це дуже хороша база, на якій можна своїми силами підготувати концертну програму. Кожний колектив активно бере участь в усіх наших культурно-мистецьких заходах, вони перемагають на всеукраїнських та обласних конкурсах. «Веселі музики» неодноразово представляли Вінничину на Всеукраїнських фестивалях в Києві та інших областях. До того

дільськими стравами.

Колективів було чимало, тому всі налаштувалися на слухання чудової музики. Мистецький майданчик розміщувався на великій леваді, яку оточують величезні верби, а з правого боку шумить хоменський водопад. Тож, хоч день був доволі спекотним, верби давали бажану тінь, а вода – прохолоду. Відкриття фестивалю розпочалося з урочистої ходи, яка створила святковий настрій, підсилила урочистість мистецького дійства. Ось зазвучали позивні свята – першим ішов народний аматорський духовий оркестр Хоменського сільського будинку культури. Своїм майстерним та піднесеним виконанням відомого «Козацького маршу» музиканти налаштували всіх на особливо піднесений лад. Лунала музика, один за одним йшли духові оркестри, ансамблі та оркестр народних інструментів, естрадний оркестр та ансамбль гітаристів. Варто відзначити, що кожний колектив

Народний аматорський аснамбль «Народні музики» Липовецького РБК

мав красиве сценічне вбрання, музиканти були веселі і усміхнені. Відчувалось, що вони раділи цій мистецькій події. Тут були духові оркестри з села Вербка Чечельницького району (керівник Святослав Мельник), Борівського сільського будинку культури Чернівецького району (керівник Володимир Ставнійчук), дитячий оркестр народних інструментів «Барвінок» Гонтівського сільського будинку культури Чернівецького району (керівник Віктор Грудін), оркестр народних інструментів Джуринської дитячої музичної школи Шаргородського району (керівник Анатолій Копиченський), інструментальний ансамбль «Дивограй» Гайсинського РБК (керівник Світлана Борова). Відкривав концертну програму володар Гран-прі обласного конкурсу «Народні музики Поділля» народний аматорський ансамбль троїстих музик «Вусачі» Браїлівського міського будинку культури Жме-

ринського району, представивши майстерні обробки українських народних пісень. В концертній програмі звучали класичні твори, обробки українських пісень та сучасні популярні твори відомих українських і зарубіжних композиторів. Автентичного колориту додали до палітри концерту ансамблі, які запропонували свої імпровізації на наддністрянські та єврейські народні мелодії. Це ансамблі «Загравай» з Кукавки Могилів-Подільськогорайону, «Веселі музики» з Хоменок Шаргородського району, «Подоляни» з Попової греблі Чечельницького району, «Добреграй» з Калинівки. А от інструментальний гурт «Веселуни» з села Михайлівка Мурованокуриловецького району виконав дуже гарні авторські твори керівника колективу Василя Юрченка. Приємним було і те, що на фестивалі спробували свої мистецькі сили нові дитячі колективи: інструментальний гурт Клекотинської СЗШ, Шаргородського району, ан-

Народний аматорський аснамбль народних

інструментів «Дивограй» Гайсинського РБК

Зразковий аматорський оркестр «Барвінок»

самбль гітаристів «Smile» Шаргородської ДМШ імені М. Д. Леонтовича. Не менш цікавими були виступи колективів, які претендують на звання народного аматорського: духовий оркестр Крищинецького СБК Тульчинського району, інструментальний ансамбль Городківської ДМШ Крижопільського району. Яскраво прозвучали у виконанні зразкового аматорського оркестру народних інструментів «Барвінок» інструментальні мініатюри «Веселі сопілкарі» та «Барвиста веселка», які створив керівник оркестру відомий на Вінниччині музикант, композитор, педагог Віктор Грудін. Радісний настрій юних музикантів та чудове виконання справили настільки гарне

Гонтівського СБК Чернівецького району

йонних державних адміністрацій та директори районних будинків культури.

Привітати гостей та організаторів фестивалю прибули голова Шаргородської районної державної адміністрації Катерина Кедик та голова районної ради Михайло Попов. Хотілося б, щоб ідея проведення у перспективних селах області фестивалів інструментальної музики була підхоплена іншими районами.

Фестиваль закінчився вже далеко по обіді. Тож набравшись позитивних емоцій, глядачі потихеньку розходились, а музиканти роз’їжджалися по домівках. Люди підходили до них і дякували за чудову музику, за ту радість, яку вони всім

«Великдень дзвоном трепетним луна»

е тільки переступивши поріг Іллінецького районного будинку культури, я відчула духмяний запах свіжовипечених пасок, очі розбігалися від неймовірного багатства і краси великодніх кошиків, старовинної вишивки та свіжої весняної зелені. Як відрадно святкувати Великдень з людьми, які зберігають традиції і звичаї рідного краю. Такими є учасники фольклорних колективів Вінниччини, які завжди і з великим задоволенням з’їжджаються в Іллінці «До куми на посиденьки».

«Кума» (автор цього мистецького проекту Людмила Григорівна Левченко, працівник Центру культури, мистецтва та естетичного виховання Іллінецької

міської ради) щороку у величні свята народно-релігійного календаря запрошує в Іллінці на гостини своїх колег-однодумців, залюблених в українську народну

пісню. Цього разу вона їх запросила на фольклорно-театралізо-

ване дійство

«Великдень

дзвоном тре-

петним луна»,

з конкур-

сом-виставкою

великодніх ко-

шиків, з вели-

кодніми вітан-

нями, піснями

та веснянками. Скажу

по правді - з

конкурсом, як

таким, нічо-

го не вийшло.

Ну як можна

було оцінюва-

ти, коли кожен

колектив на-

повнив свій

великодній

кошик не тіль-

ки пасками, крашанками

та різними

Вручення нагород учасникам конкурсу «Великодній кошик»

святковими гостинцями, але й любов’ю, фантазією і творчим натхненням. Тож дякую директору Центру культури, мистецтва та естетичного виховання Іллінецької міської ради, заслуженному працівнику культури України Миколі Федоровичу Романову, за те, що підтримав спільну думку журі і вирішив питання з призами для всіх без винятку учасників виставки-конкурсу «Великодній кошик». Хоча варто відзначити, що за творчим задумом найцікавішими були великодні кошики сіл Красненьке і Жорнище Іллінецької ОТГ. У глядацькій залі на мене також чекали приємні враження. Сцена святково прибрана. В центрі на заднику зображена велика паска з крашанками, вишиті рушники обрамлюють ікону. На авансцені стоїть столик, на ньому вишитий рушник, корзина з паскою, старовинний посуд з писанками, горить воскова свічка, а з боку у глечику – вербові гілочки. Від споглядання такої картинки на душі стає затишно, і ти наповнюєшся відчуттям святкової радості. І ось вже звучить пісня «Ой прийшла весна» у прекрасному виконанні народної улюблениці з Липовця Владислави Смаляної. На сцену виходить «Господиня» (Людмила Григорівна Левченко), вітає всіх своїх гостей з Великоднем, висловлює вдячність міському голові Воло-

димиру Миколайовичу Ящуку, під патронатом якого і реалізовується в Іллінцях її мистецький проект «До куми на посиденьки». По закінченню свого вступного слова, господиня запрошує на сцену ієрея Свято-Миколаївського храму Української Православної Церкви отця Миколая, який виходить під благовіст церковних дзвонів і дає своє пастирське благословення на проведення цього святкового дійства. І вже потім закрутилось, завертілось… Господині тільки встигай представляти, адже запрошених колективів, солістів, гумористів було чимало. Цілком логічно, що основну роль в заході Людмила Левченко відвела своєму колективу – народному аматорському ансамблю української пісні «Відлуння», який першим представив чудову великодню пісенну програму, і фінальна пісня концерту також була за участі «своїх ріднесеньких», як говорить про учасників свого колективу Людмила Григорівна. А взагалі я нарахувала 24 учасники театралізованого дійства «Великдень дзвоном трепетним луна», і це були, колективи Іллінеччини, Оратівщини, Липовеччини, а також по колективу від Немирівського, Погребищенського, Тульчинського і Бершадського районів. Бурхливими оплесками іллінчани обдарували співаків – заслуженого артиста України Олексія Ричка та соліста Кирнасівського СБК Василя Лисюка. Розвеселили глядачів Красненьківські кумасі-щебетухи Ніна Метельська і Надія Волошенюк, а також три надзвичайно талановиті юні гумористи –Олександр Сірук (с.Якубівка), Владислав Паламарчук (с.Хринівка) та Артем Мороз (с.Лиса Гора). А мене особисто найбільше вразила старовинна пасхальна пісня «Тихо стало опівночі» у виконанні фольклорного колективу «Сусідоньки» Кам’яногірського сільського клубу Оратівського району. Святкове театралізоване дійство йшло майже 4 години, але цей час пролетів непомітно, тому що і на сцені, і у глядацькій залі панувало щастя спілкування з українською народною піснею та з щирим словом ведучої – господині, незрівнянної Людмили Левченко, яка завершила великоднє театралізоване дійство такими віршованими словами: Золотая зіронька мерехтить над хатою, Хай ваша родинонька вся буде багатою, Хай завжди на покуті сонечком – хлібина, Хай живе у злагоді вся ваша родина.

Завідувачка відділу ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

ГАЛЕПИ ДО СВЯТА БЛАГОВІЩЕННЯ

«Галепами» в Україні здавна називають невеликі за розміром прісні коржики, що випікають до свята Благовіщеня. Чому це весняне печиво називають саме «галепами» і від чого пішла його назва, нам не вдалося довідатися від місцевих жителів. У сучасній кулінарії можна відшукати співзвучне слово «галета», так називають сухе печиво, яке можна зберігати тривалий час. Кулінари вважають, що слово «галета» запозичене з французької мови і означає плоский камінець –гальку, валун.

Благовіщеня, зазвичай випадає на Великодній піст, але вважається дуже великим святом: «Таке велике свято, що птиця гнізда не в’є, а дівка коси не плете». У християн воно знаменує благу вість, яку сповістив ангел Діві Марії про те, що вона народить Сина Божого. За новим стилем Благовіщеня відзнають 7 квітня, за старим стилем і в

* Обрядові хліби Вінниччини

католицькому світі Благовіщеня святкують 25 березня, тобто через 2 дні після весняного рівнодення. По суті це блага вість, що сили світла перемогли сили темряви, день поборов ніч, весна остаточно прийшла на землю, земля пробудилася до сівби. «На Благовіщеня весна благословляє землю, дає їй силу проросту й цвіту», «До Благовіщеня не варто сіяти у відкритий ґрунт, земля ще спочиває» - кажуть в народі. Слід лише мати на увазі, що в давнину це свято відзначалося на два тижні раніше.

Печиво галепи роблять із прісного тіста, в якості розпушувача може бути сода і кислота (зазвичай сироватка), додають трішки рослинної олії або маргарину, іноді яйця. Виробляють галепи у вигляді пташиних лапок, гніздечок та землеробських знарядь праці – плуга, борони, серпа.

«Для виготовлення галепи беремо кусочок тіста, робимо з нього колобка і сплескаємо, а потім 2 рази розрізаємо, після сплескання. Можна прикрасити його якось – квіточкою, пташечкою, колоском, сонечком» [1].

За словами Борисенко В.К. «Серед українців Підляшшя, Полісся, Поділля ще наприкінці ХІХ ст. і до середини ХХ ст. побутував архаїчний звичай випікати перед Благовіщеням прісне печиво «буслові лапи», яке часто мало форму лап лелеки,

а також своїм виглядом нагадувало борону, плуг, серп, пташине гніздо. … Таке печиво, яке називали ще «галепи», давали дітям, які вибігали з ним на подвір’я зустрічати приліт бусла (лелеки)» [2, с.15]. Давидюк М. зазначає, що це печиво, подібне до хрестів, також могли брати в поле на оранку та засів [3, с. 66]. .

Можна припустити, що галепи, які випікаються на свято Благовіщеня мали два призначення: це було печиво для зустрічі лелеки – бусликові лапки, гніздечко, і печиво для ниви – борона, плуг, серп. Молодші діти з галепами зустрічали птахів, старші готувалися до роботи в полі. Зупинимось на них детальніше.

Печиво для зустрічі лелеки – гніздечко, бусликові лапки.

Лелеку можна назвати птахом тотемом українського народу. В Україні існує повір’я, що саме

буськи приносять немовлят у родини, а ще, згідно з легендю, колись лелека також був людиною, тому і селиться коло людей. За народними віруваннями ці птахи повертаються із вирію до своїх гнізд на свято Благовіщеня. Для їх вшанування випікають прісні коржики галепи. Вшанування лелеки здійснюються з метою відродження життя, забезпечення родючості землі і плодючості всієї живності [4, c. 141].

Печиво для лелеки роблять у вигляді його лап, гніздечка, або гніздечка з яєчками. В деяких випадках галепа може нагадувати силует пташки, мати вигляд гніздечка з пташкою. Діти з «бусликовими лапками» вибігали надвір і, піднявши їх вгору, викрикували: «Буську, буську! Ось твоя лапка, прилітай, ухопи і назад полети», або «Буську, буську! Тут твоє гніздечко!» [5]. За словами М. Давидюк, побачивши лелеку, діти бігали і кричали, щоб ноги не боліли [3, с. 66]. У лелек діти також просили гарного врожаю на хліб: «Буську, буську, на тобі галепу, дай мені жита копу!», «Буську, буську, на тобі серпа, дай мені жита снопа!». Могли також попросити сестричку або братика: «Буську, буську, принеси нам Маруську, маленьку,

Обряд освячення борони. Гурт«Брикса» з с. Бохоники

пухкеньку та ще й спокійненьку».

Частину печива діти з’їдали, а крихти і окремі

шматочки залишали для птахів.

Випікали печиво й у вигляді хліборобських

знарядь – борони, плуга, серпа.

Серед галеп, подібних до землеробського реманенту, що випікали на свято Благовіщеня, найчастіше згадується борона. «У деяких місцевостях

на свято Благовіщеня пекли хлібець у вигляді борони, який з’їдали або давали худобі, або брали в поле, коли починали сівбу чи жнива», – пише В. Войтович [6, с. 40].

Сама назва «борона» співзвучна зі словом «боронити». Зерно, посіяне на ниві за допомогою цього знаряддя праці, загортали у землю, боронили, оберігали, щоб дати можливість йому прорости.

На Благовіщеня освячували і справжню борону. Фольклорно-обрядовий гурт «Брикса» села Бохоники Вінницького району зібрав відомості про давній обряд освячення борони і зробив його сценічну реконструкцію. Суть обряду полягає у розміщенні борони на розстелених рушниках, прикрашання її зубчиків барвінком, і покладання зверху на розстелених навхрест рушниках кругло-

го житнього хліба. Наприкінці ХХ століття нами зафіксована згадка про те, що печиво у вигляді плуга і серпа матері випікали для синів і дочок, яких в цьому році вперше планували долучити до робіт у полі. «На Благовіщеня дівчатам пекли «серпи» з прісного тіста, щоб цього літа, як жнива прийдуть, то вже в полі жали, щоб наперед готувалися цього року вже хліб жати, а плуга – то для хлопців пекли, щоб орати вже готувалися». Не виключено, що у більш давні часи випечений серп і плуг могли використовувати під час здійснення магічних ритуалів як аграрного так і ініціального характеру.

Як бачимо, прісне благовіщенське печиво галепи у давнину носило сакральний характер, мало забезпечити весняне відродження, родючість і плодючість на землі. В наш час це також дуже цікава випічка, яка користується підвищеним інтересом в українців. З метою відродження автентичних хлібопекарських традицій, які зберігають нашу культурну ідентичність, ми провели декілька майстер-класів у Державному навчальному закладі «Вінницький центр професійно-технічної освіти переробної промисловості» (ВЦПТОПП), де майбутні пекарі і кондитери вчилися пекти традиційну обрядову випічку, в тому числі і галепи. Цікаві фото галеп, зроблених юними пекарями ви бачите у нашій статті.

Список використаних джерел

1. Записано від Корешкової А.Д. с. Думенки, Хмільницький р-н, Вінницька обл.

2. Борисенко В. Обрядове печиво в українській традиційній культурі. Народна творчість та етнологія. 2011. №4. С.11- 21.

3. Давидюк М. Традиційне харчування волинян. Народна творчість та етнографія. 2006. № 2. С. 61-69.

4. Страхов А.Б. Культ хлеба у восточных славян. Опыт этнолингвистического исследования. Мюнхен, 1991. Кандидат історичних наук, доцент ВННІЕ ТНЕУ Світлана ТВОРУН

Образна мова орнаментних

традицій

в народному

килимарстві села Жван

селі Жван Мурованокуриловецького

району килимарство існувало

з давніх часів, витоки його губляться в імлі віків, а, можливо, і тисячоліть. Село розкинулося на високих пагорбах

вздовж долини, по якій протікає однойменна річечка – ліва притока могутнього Дністра.

В історичній науковій традиції утвердилася думка про те, що поселення, яке має тотожну назву із річкою, на берегах якої воно розташоване, з певністю слід відносити до дуже давніх часів, коли топонімічна назва поселення і річки виникли одночасно. Тому маємо всі підстави сприймати село

Жван як таке, що виникло в дуже давні часи. Також, про історичну давність свідчать

і орнаментальні традиції в килимарстві жванських майстрів, прообрази яких маємо можливість віднаходити на артефактах нашої археологічної культури трипільської

і пізніших епох. Не випадковим є і той факт, що в усті річечки Жван археологи відкрили трипільське поселення Бернашівка.

Орнаменти жванських килимів належать до, так зва-

ного, геометричного типу, витоки якого слід сприймати, як найдавніші. Стилістика орнаментних елементів і мотивів сповнена вишуканості і органічної досконалості, продиктованої технологічною необхідністю килимового ткацтва, яке в даному разі є визначальним фактором формотворення. Така формальна вишуканість і досконалість, як правило, твориться тривалою в часі практикою, в процесі якої відбувається природній в своїй суті відбір.

Коли порівнювати орнаментні мотиви жванських килимів з аналогами в кераміці трипільської доби, помітно, що образна мова одна і та ж, але графіка «написання» має інший «почерк». Це цілком природньо, адже матеріал і техніка виготовлення в кераміці і в килимовому ткацтві абсолютно різні і саме вони визначають «почерк». Таким чином, наша етнічна орнаментальна культура написана однією образною мовою, але «почерків» написання має багато.

В даній статті мова йтиме про самобутній орнаментний «почерк» жванських майстрів

килимарства, бо саме він є визначальним інструментом

при атрибуції старих жванських килимів. До речі, майстри-килимарі Жвану ніколи не «опускалися» до виготовлення килимів, так званного, брокарівського (трояндового)

типу, вони були завжди вірні і віддані споконвічній образній мові власної дідизни.

Аналізувати орнаментику предметно і дохідливо найкраще на конкретних килимових зразках, тому саме так спробуємо розкрити нашу тему. В Карабелівському сільському музеї Теплицького району, який в даний час створюється зусиллями місцевої громади, є два килими роботи жванських майстрів (іл. 1-3). Ці килими відмінні один від одного орнаментами. Перший належить до рапортного типу побудови композиції, другий – поділений на вертикальні сегменти, що чергуються один з одним. Першому пасує назва «зірчастий», другому дамо умовну назву «сегментальний». В подальшому огляді доведеться частіше аналізувати саме сегментальні типи орнаментних композицій, різновиди яких

використовували жванські

майстри більше і частіше.

В основі орнаменту зір-

частого килима використано

8-раменну зірку, класичний

образ в нашій народній орнаментиці. Це дуже давній свас-

тичний символ. Якщо скористатися умовним графічним

розчленуванням цього символу на складові компоненти, то постане дві свастики правостороннього і лівостороннього спрямування (іл. 1 а,б).

Отже, орнаментальна композиція даного килима має очевидний сакральний зміст, адже свастика іншого трактування не має і мати не може.

Про сакральність змісту в килимовій традиції жванських

майстрів мову поведемо далі

по тексту, а зараз доречно

звернути увагу на мистецьку характеристику зірчастого килима. На перший погляд, орнамент дуже простий і ясно

читається, але разом з тим тут присутня висока мистецька культура на рівні вичерпної досконалості форм. Сама 8-раменна зірка рівноважно закомпонована в рівносторонню восьмикутну площину, і така графічна подача сповнена рівноваги і гармонії, що передається усій площині килима. Колористика килима тримається на п’яти кольорах, але домінують три основних – червоний, синій і зелений, серед яких панівним є червоний. Синій і зелений рівноважно чергуються між собою та з червоним кольором. Отже, спостерігаємо логічну і виправдану рівновагу і графічну досконалість, яка завершена синусоїдними

елементами по верхньому та нижньому краю, а на флангах килимового поля майстерно і просто скомпоновано вертикальні сегменти, що підтри-

мують синусоїдальний ритм верхнього та нижнього країв килима. Цей побіжний огляд орнаментної композиції даного килима дає достатньо аргументів для ствердження висновку про високу образотворчу культуру майстра-килимаря, яка в свою чергу базується на не менш високому духовному змісті. Безперечно, подібні якості потребують осмисленого і довгочасного формування на основі послідовного дотримання непорушних духовних і естетичних канонів, напрацьованих поколіннями попередників.

Майстрам килимарства Жвану близьким є і інший рапортний тип килима, чудовий зразок якого було виявлено в селі Дорошівка на Ямпільщині, тепер він знаходиться в колекції Державного історико-культурного заповідника «Буша». Аналоги цього килима можемо нині ще зустріти в окремих оселях в селі Жван. Орнаментна композиція центрального поля килима утворена мережею свастичних знаків, витканих в чорному кольорі (іл. 2). На даній ілюстрації бачим переконливий факт, що образний зміст килимового поля основується

іл. 1 іл. 1а, б

на системі із двох свастик – правосторонньої і лівосторонньої, тобто, повторюється ідеологія попереднього («зірчастого») килима, що є аргументом на підтвердження послідовного ідеологічного сповідування цілісної духовної системи світосприйняття, центральним образом якої є символ свастики. Важливим є і той факт, що головна тема орнаментної композиції май-

стерно заховується (маскується) колористичним розмаїттям барв окремих площин поміж мережива свастик. Це надає килимові декоративної привабливості і до певної міри приховує відвертість образного змісту. Ритм елементів кайми килима підкріплює ідеологічну спрямованість центрального поля, поскільки побудований на аналогічних знаках-символах. Отже, роз-

глянуті два типи рапортних килимів жванських майстрів уже, крім інших, дають грунтовну основу для переконливого висновку про сакральну спрямованість орнаментних традицій жванських майстрів, яка базується на одвічних духовних ка-

іл. 2 іл. 2 а

нонах світосприйняття. Такі

канони в нашій етнічній культурі сформувалися в давні часи зародження етносу, що вимірюються тисячоліттями.

Інший орнаментний тип жванських килимів, який ми умовно назвали сегментальним, має складнішу побудову композиції, що склада-

ється з чотирьох різновидів вертикально зорієнтованих самостійних сегментів (Іл. 3): один з яких скомпонований в центрі килимового поля; два займають середини правої і лівої половин килимового поля; чотири рівномірно розташовані ткачем поміж названих вище. Завершує цей перелік сегментів малопомітний серед інших четвертий, найпростіший по формі але не менш важливий за сакральним змістом. Всі перераховані компоненти орнаментної композиції мають єдиний образний зміст і різняться між собою лиш вирішенням форми. Головний сегмент композиції має найскладнішу побудову і складається з декількох самостійних елементів. Розмір статті не дозволяє заглибитися в детальний аналіз образних форм, тому залишаємо читачеві можливість

іл. 3

іл. 3а

іл. 3б іл. 3в іл. 3г

самостійного їх осмислення. Додамо лиш, що формальне розмаїття орнаментної композиції данного килима чітко підпорядковане стилістичній цілісності всього килима, яка визачена технологічною специфікою килимового ткацтва. Маємо переконливий зразок високої мистецької досконалості жванського народного килимарства. Виокремлені в ілюстраціях деталі килима дозволяють ясніше сприйняти його образний ряд. Сегмент орнаментної композиції на ілюстрації 3а має три образні форми, які було розглянуто на прикладі килима із за-

іл. 4

іл. 5 повідника «Буша», тобто, ця орнаментна форма властива і поширена в творчій традиції жванських майстрів і буде зустрічатися постійно на жванських килимах. Також, хочу звернути увагу на сегмент з ілюстрації 3г, в якому заховується два варіанти так званої монади, яка присутня в нашій орнаментиці понад 7 тисячоліть. Археологічні артефакти трипільської доби переконливо підтверджують цю тезу (іл. 4).

Сьогодні в селі Жван майже в кожній хаті можна побачити килим місцевої роботи (іл. 5). В музейних та приват-

них колекціях часто можемо побачити килими, виготовлені жванськими майстрами, проте жодного разу не означувані як такі. Очевидно, така байдужість до видатного осередка народного килимарства є свідченням того становища, яке склалося нині в науковому академічному середовищі, відповідальному за стан вивчення нашої етнічної мистецької та духовної спадщи-

ни. Килимарська орнаментна традиція села Жван потребує негайної уваги і вивчення не тільки з метою суспільного осмислення, але й продовження та збереження отієї срібної ниточки нашої одвічної пам’яті, яка в усі віки рятує нас від небуття.

Мистецтвознавець Володимир

ТИТАРЕНКО

витоки духовності і культури

Цей монастирський дзвін благословен, Що йде через століття посивілі…

Ти в музиці, ти в сяєві імен, У пісні, в серці, в долі, наш Браїлів. Жанна Дмитренко

е містечко – одне з найдавніших на Поділлі. Браїлів! В душі одразу озветься: жіночий монастир, Петро Чайковський, Надія фон Мекк, Володимир Забаштанський…

Все це сторінки браїлівської історії та культури, її духовні креси, ті підвалини, на яких нині підій-

шанувальників. Тут проходили зйомки фільму про Чайковського. Архітектура заповідного будинку, як і музика митця – все і досі викликає інтерес… Однією з видатних постатей Браїлова є стражденний Володимир Забаштанський, поет високого громадянського гарту. У вісімнадцятирічному віці, внаслідок вибуху у каменоломні, він втратив очі і руки, та не втратив бажання творити задля України. Його руками і очима стала вірна дружина, завдяки якій було записано сотні продиктованих віршів. До Володимира Забаштанського, як на прощу, їхали співаки, письменники, скульптори,

мається і зростає культура Браїлова, що налічує майже 600 років від першої згадки (1540 р.)

Спочатку воно називалось Брагірів (від річок Брага і Рів). За Богдана Хмельницького Браїлів був сотенним містечком. Відомо, що військо Петра Дорошенка розгромило тут дивізію Себастьяна Маховського. У 1740 р. одним із Потоцьких було засновано ансамбль Свято-Троїцького монастиря, будівництво якого завершили у 1768р. Браїлівський маєток придбав Карл фон Мекк у 1868р. Його дружина, Надія Філаретівна, шанувальниця Петра Чайковського, вела листування з композитором, що переросло в дружбу, хоч вони ніколи так і не побачились. Велике значення для Петра Ілліча мала фінансова підтримкаНадії Філаретівни, щорічна субсидія, завдяки якій митець мав можливість творити. Навесні 1878 р. Чайковський приїхав у своєрідну творчу відпустку в маєток фон Мекк, де були створені всі умови для митця: чудовий рояль, ноти, книги, фісгармонія… Саме в Браїлові ним було створено оркестрову сюїту № 1, оперу «Орлеанська діва», п’єси для скрипки, сім романсів. Щорічно музей Петра Чайковського та Надії фон Мекк відвідують тисячі

щоб побувати на «Поетичній осені» і почерпнути життєвої снаги та мужності подільського співця, силі духу якого могли позаздрити зрячі. Нескореному Володимиру Забаштанському, ніжному лірику і патріоту, земляки встановили погруддя біля місцевої школи. Я була на його відкритті, що розпочалось піснею-гімном на слова поета:

Україно, молюся за тебе, Як за матір гріховно-святу, За блакить твого вічного неба І за ниву твою золоту.

(Молитва)

Він оспівав рідний Браїлів, Поділля і Україну, її народ, що виборов волю і незалежність.

За книгу «Запах далини» у 1986р. Володимир Забаштанський був удостоєний найвищої нагороди, Національної премії ім.Т.Г.Шевченка.

І поезія Забаштанського, і музика Чайковського, і дзвони Свято-Троїцького монастиря − все це символи духовності рідного краю. Це маємо знати, пам’ятати, любити і пишатися тим, що такі постаті освятили своєю присутністю Браїлів, що такі осередки є на подільських теренах.

Про це ми вели мову з директором будинку

Фольклорний колектив «Берегиня»

культури Юрієм Дубелем та заступником селищного голови Надією Слободенюк, на думку якої культура Браїлова є важливим і необхідним чинником розвитку громади. Сама Надія Пантелеймонівна родом з Хмельниччини. ЇЇ родина дуже гарно співала. «Чи на буряки йти, чи сіно кидати, чи толоку закінчили – все з піснею. А жнива чи просапку

буряків зачинала старша

жінка піснею «Господи, благослови»», – розповідає Надія. І тому з її боку – всебічна підтримка браїлівській культурі. Надія Пантелемонівна – не лише організатор

і учасник майже всіх заходів. Якщо треба – допомагає

сценарії писати (адже сама ще й вірші пише), відшуковує можливість видавати книги про Браїлів. Як історик, колишній директор школи, вона написала книгу «Браїлів. Стежками історії», а нині, крім всіх інших турбот заступника селищного голови, фактично є редактором газети «Браїлівський вісник».

Народний аматорський ансамбль троїстих музик «Вусачі» Надія Слободенюк

− Кожного року селищна рада виділяє кошти для лауреатів літературної премії імені Володимира Забаштанського, − хвалиться Надія Пантелемонівна, але якби не селищний голова Валерій Резидент, який у всьому сприяє культурі, навряд чи це було б можливим. Адже Браїлівська міська рада виділяє стільки коштів на розвиток культури, як весь Жмеринський район!

Для Валерія Резидента та заступника Надії Слободянюк працівники культури є членами їхньої команди, яка працює на розвиток громади. От, скажімо, директор Браїлівського БК Юрій Дубель − досвідчений керівник, хоч і невиправ-

ний романтик. Юрій Миколайович – один з тих, на яких тримається і культура Браїлова, і культура Жмеринщини. Коли я запитала про історію клубу – він засміявся, адже сам творив цю історію. У нього немає попередників. Колись, у минулому столітті ця споруда була кінотеатром. А будинок культури мали побудувати, та якось не склалось. Почали шукати приміщення. Зупинились на цьому. – А він же був у такому плачевному стані. Бомжі вже облюбували його, − розповідає Юрій Миколайович. Порадились із селищним головою Валерієм Резидентом. Ремонт почали з даху. Ну і наробились коло нього! Сцени тут не було. І от практично цими руками за літо зробили стіни, стелю, сцену. Фойє ремонтував з другом Віталієм Шамраєм. Згодом з’явилась можливість зробити підлогу, коли голова подбав про кошти. Завдяки йому все і вдалось. Ось повідомлення у ЗМІ «Визначною подією ознаменувалося відзначення 573 річниці від дня заснування селища Браїлів Жмеринського району. В день Покрови Пресвятої Богородиці

14 жовтня 2013р. в смт Браїлів для відвідувачів відчинив свої двері реконструйований будинок культури. Цієї події жителі чекали десять років. В програмі свята звання народних підтверджували аматорські фольклорні колективи в рамках звітного концерту творчих колективів району».

Юрій Дубель на той час уже мав за плечима чималий досвід. Закінчивши у 1983р.

Тульчинське культосвітнє

училище за спеціальністю «Клубний працівник, керівник народних інструментів», він працював директором сільського

будинку культури в Северинівці, художнім керівником у Рівському СБК, згодом – у Браїлівському ПТУ, у Жмеринському районному

будинку творчості школярів

та юнацтва. А оце робоче

місце – директора Браїлів-

ського МБК – особливо до-

роге, тут кожен камінчик і

кожна дощечка пройшли че-

рез його руки. Всім відомо, яким це приміщення було, а

яким стало тепер! Все сяє!

Прекрасний зал для глядачів

на 200 чоловік, нові стільці.

Є все необхідне для роботи.

Адже при будинку культури

діють чудові колективи, знані

в районі і області. Їхні успіхи

стали сенсом буття для Юрія

і для всіх, хто пов’язав своє

життя з культурою. Кожен

колектив – гордість селища.

Скажімо, народний аматор-

ський ансамбль троїстих

музик «Вусачі», створений

у 2012 р., вже у 2013 р. захистив звання «народного». Це

улюблене дітище Юрія Миколайовича.

– Надокучила ця «пластмаса», хочеться живої

музики, − як сказав Юрій Дубель. Дев’ять музикантів – це люди різних професій, які працюють в різних місцях, але їх об’єднала любов до музики. Скажімо, Петранівський Віталій (баяніст), художній керівник Северинівського СБК, сопілкар Віктор Сольвар керує народним аматорським хором у Чернятині. Цьому хору вже виповнилося 40 років. Гніванський робітник Сергій Покришка грає на гітарі і на кобзі. Костянтин Слободянюк

(тамбурин) – працює завідуючим сільським клубом в Олександрівці, Пудрик Ігор – будівельник з Браїлова, грає на кобзі. Червоняк Олександр – художній керівник Браїлівського ПТУ – видобуває характерні звуки з популярного в народі «бугая». Танцюрист Луньов Олександр працює майстром в ПТУ. «Оця трійця – Покришка, Луньов і Червоняк − як три козаки з відомого мультика», – вимальовує образ цього тріумвірату директор. Скрипка Артур – співак у цьому гурті, вчитель музики в Станіславчику. – Це мій учень, колись

у клас на руках заходив. А

тепер його хор перші місця

займає на конкурсах! Отакий цей колектив. Його з

нетерпінням чекають і радо зустрічають в Браїлові та на районних святах. У 2018 році «Вусачі» взяли Гран-прі на конкурсі «Народні музики Поділля» в Немирові. У серпні того ж року на VIII Міжнародному фестивалі українського фольклору «Берегиня» в Луцьку на Волині, де взяли участь двадцять сім колективів з інших областей України та п’ять зарубіжних, Вінниччину представили два колективи Жмеринського району – «Кралиця» Носківецького СБК та «Вусачі» Браїлівського МБК, що здобули третє місце. Крім того, Юрій Миколайович керує жіночим вокальним колективом «Чарівниця», який теж бере активну участь у багатьох культурно-мистецьких заходах. Дитячим духовим оркестром керує Віталій Тодосюк, за плечима якого 40 літ роботи, а з цим чудовим колективом, який сам виплекав, працює

Дитячий танцювальний колектив «Браїлівчанка»

Валерій Резидент –селищний голова

7 років. Засновано оркестр, знову ж таки з ініціативи Валерія Резидента. Працює колектив на базі Браїлівської загальноосвітньої школи I-IIIступенів імені Володимира Забаштанського. Тут, за сприяння директора школи, облаштували студію. Нині в колективі до тридцяти учнів. Діти підростають, приходять інші. Незмінною залишається любов до музики, прищеплена мудрим керівником з дитинства. В 2013 році колектив захистив звання зразкового. Його вважають окрасою жмеринецьких культурних теренів. Ці діти, як розповідає Віталій Васильович, часто виступають перед дорослою аудиторією, зокрема перед ветеранами війни та учасниками АТО, дивуючи всіх злагоджених грою, віртуозним виконанням музичних творів. Районний фестиваль «Різдвяні дзвіночки», регіональний «Сурми Поділля», свята у селищі, районні та обласні заходи – скрізь беруть участь юні музиканти. – Ми даємо концерти і в будинках для людей

похилого віку, і в сиротинцях та інтернатах, − розповідає Віталій Васильович. – Усюди нас радо вітають. А діти ще й набираються досвіду спілкування з різними людьми, вчаться шанувати старших, допомагати молодшим.

Словом, вчаться жити і бути людьми. За традицією, на Різдво колядують. Так-от, ми вирішили виконувати колядки на духових інструментах. Коли оркестр «наколядував» трохи грошей, їх віддали воїнам з госпіталю, а також онкохворому хлопчикові…»

Як виявилося, чимало випускників Віталія Тодосюка навчаються в мистецьких коледжах, вузах, грають у військових оркестрах.

Репертуар дитячого зразкового досить різноманітний: українські марші та пісні, різдвяні колядки, пасхальні канони. Діти охоче виконують твори учителя музики браїлівської школи, поета, автора пісень Леоніда Тодосюка (брат Віталія Васильовича). До речі, слова і музику до пісень пише також Рибак Володимир, батько великої багатодітної родини.

Потужну підтримку надає оркестру, як уже мовилося, селищний голова − і в проведенні заходів, і в ремонті та придбанні інструментів, в харчуванні учнів під час гастролей.

Дуже люблять у Браїлові виступи дитячого танцювального

колективу «Браїлівчанка». В ансамблі займається 50 учасників. У репертуарі – народна

та сучасна хореографія. Діти беруть активну участь

Юрій Дубель з колегами

Віталій Тодосюк зі своїми вихованцями

На відкритті погруддя Володимира Забаштанського

не лише в усіх заходах, що проходять на теренах селища, а й в обласних та всеукраїнських конкурсах і на святах. Дипломи, грамоти, кубки, які вони привозять з численних заходів, є свідченням високого виконавського рівня, що про нього дбає керівник – Людмила Мельникова, яка є художнім керівником МБК. На цій посаді вона вже одинадцять років, а загальний стаж роботи в культурі – 35 літ у різних районах. Гурток художнього читання, який веде Алла Дмитрівна Ланова, теж відіграє неабияку роль в роботі МБК. Адже його учасники виступають на всіх святах у селищі, як-от «Золота осінь», беруть участь у літературно-мистецьких конкурсах. Скажімо, в районному та обласному «Кобзар і Україна», на якому у 2018 році браїлівчанка Альона Юрченко здобула перше місце. Але сказати, що Алла Дмитрівна – лише керівник гуртка – це нічого не сказати, як повідала мені Надія Слободенюк.

− Вона у нас – ведуча всіх культурно-мистецьких та освітніх заходів і не тільки в Браїлові, а й в районі. Все вміє – і організувати, і провести. Ще й співає гарно. От ми зараз вам покажемо відео, де вона веде вечір, присвячений річниці фольклорного ансамблю «Берегиня».

І Юрій Дубель, і Надія Слободянюк горді тим, що вдалося створити цей колектив з 14 старших жінок, що пропагувати народну пісню і подільські традиції. І тепер вони – головні і на Івана Купала, і на Покрову, і на масляну, і на Різдво. А керує ним Ніна Залецька-Матвійчук, яка все життя була завклубом у Сьомаках (відносяться до Браїлівської селищної ради). Вона пильнує за тим, щоб кожна деталь костюма ансамблю відповідала тому, який носили в Браїлові ще в минулих століттях. Окрема мова про Галину Кутепову, відмінника освіти України, жінку з чудовим голосом, яка ще й творить сучасні щедрівки та гаївки для колективу, що зробив нещодавно перший творчий звіт.

Від хати до хати щедрівка ходила, Золоті зернятка в снігу погубила.

А матуся вранці воду набирала, Вона до криниці стежку протоптала.

Ой тая стежинка, неначе косиця, Золотом і сріблом на сонці іскриться.

Ось цю щедрівочку, як і багато інших пісень Галини Кутепової співають учасники «Берегині». Театральним гуртком керує Валентина Головня. Своїми інсценізаціями прикрашає сценарії проведення Новрого року, і свята Святого Миколая, і Дня захисту дітей. Гуртківці беруть участь у всіх районних заходах, є переможцями різних районних конкурсів. Колись Юрій Дубель створив квартет «Мрія». Нині ним керує Валентина Головня. Його учасники – також вже знайомі нам Алла Ланова, Артур Скрипкар. Квартет виступає на благодійних концертах, у військовому санаторії, на районних заходах. Побували вони і в «Театрі на городі» Ганни Секрет. А якби уявити хоч на хвилину, що Юрій Дубель працює не в Браїлові, і не Алла Ланова веде гурток художнього читання, а Людмила Мельникова навчає танцювати діток у Тиврові і Віталій Тодосюк керує оркестром десь у Вінниці, і очільником селища вибрали не Валерія Резидента, а когось іншого, байдужого до культури, і він не запропонував би місце заступника відміннику освіти України Надії Слободенюк…

І що тоді? Чи наповнилися б піснями стіни колишнього кінотеатру? Чи створили б «Берегиню». Не треба навіть уявляти. Здається, за промислом Божим вони зібралися тут – усі закохані в свою роботу, в музику та пісні, в юні таланти, в прекрасне селище Браїлів. І тому така злагоджена професійна діяльність. І тому Браїлівський МБК – один з найкращих у галузі. Нових успіхів, бурхливих оплесків, перспективних проектів, підтримки вам, працівники культури від Бога! Жанна ДМИТРЕНКО

Мистецька феєрія в Гопчиці

же втретє тут відбувся обласний пленер народного малярства, в якому взяли участь вісім відомих художників, талановитих майстрів із різних куточків Вінниччини. Заслужені майстри народної творчості України Іван Горобчук та Василь Слободянюк, художник-графік Олександр Пелешко з Він-

ний надросянський край надихнутися мальовничими краєвидами та збагатитися новими враженнями. Тепло зустріли учасників пленеру керівники місцевого господарства «Дружба-Л» Олексій Платонович та Олексій Юрійович Лісові. Тож гості не залишилися в боргу. Впродовж усієї мистецької феєрії в Гопчиці вони створи-

ниці, майстер народного малярства, різьби по дереву й іконопису Олександр Шульгань та художник Василь Степанюк із Погребища, художниця, майстриня народного малярства Тетяна Філь з Липовця, художник-іконописець Олександр Свіргун зі Стрижавки Вінницького району, художниця Лілія Гудзь із Клембівки Ямпільського району приїхали в цей благодат-

ли багато картин, де змалювали прекрасну природу, побут селян, обряди та звичаї українського народу. Неповторні роботи «Несе Галя воду» Івана Горобчука, «Жнива у квітах» Олександра Шульганя, «Козак Мамай» Олександра Свіргуна, «Спрага» Василя Степанюка, «Дорога до Чагор» Олександра Пелешка, «Материнство» Лілії Гудзь, «Народний майстер Приходько» Василя Слободянюка, кожна з яких є неповторним світобаченням митця. Всі ці роботи подаровані фондам музеїв історії села Гопчиця, знаменитої фольклористки та етнографа Насті Присяжнюк у Погребищі та Вінницького обласного центру народної творчості. Особливою теплотою вирізняється яскравий зразок народного наївного малярства –картина «Баба Фрося» Тетяни Філь. Авторка не просто зобразила якусь вигадану бабцю, вона відтворила на по-

Творчі роботи майстрів

Іван Горобчук «Несе Галя воду»

Тетяна Філь «Баба Фрося»

лотні колишню господиню оселі і подвір’я, де митці мешкали під час попередніх пленерів. З розповідей односельчан і сусідів, це була жінка надзвичайно щира та добра, завжди весела та енергійна бабуся, яка обдаровувала всіх своєю сонячною теплотою. Тому й недарма на цьому подвір’ї зібрались такі творчі люди. Із усіх куточків села сюди плавом пливла дітвора, адже для усіх бажаючих художники провели майстер-клас із живопису. Діти старанно переймали науку у майстрів, уважно слухали розповіді

художників про основи композиції, особливості малювання олією, гуашшю та аквареллю. Керівник зразкової аматорської студії образотворчого мистецтва Клембівської ДМШ, художниця Лілія Гудзь доступно пояснювала їм, як обирати сюжет для картини та техніку малювання. Свої перші проби пензля малеча залишила для спільної з художниками виставки у сільському будинку культури. Перший заступник голови Погребищенської районної державної адміністрації Петро Шафранський висловив щиру подяку майстрам за те, що саме в цьому благословенному краї вони щороку знаходять натхнення.

Ось і завершився наш пленер. І ще довго будуть згадувати майстри гостинних господарів, теплі літні вечори з піснями та веселими оповідками. Чудова природа, неймовірно чисте повітря будуть вабити і надихати митців на створення неповторних полотен. Тож до нових зустрічей!

Віра

ГАСЮК

Олександр Шульгань «Жнива у квітах»

* Подільські дзвони

Духовне джерело села

У кожної церкви, як і в людини, є своя історія. У селі Демидівці Жмеринського району звели дерев’яну церкву в три бані в 1772 році. Йшли роки…Поміщиця Параскева Лупандіна

на початку ХХ століття вирішує замість старого дерев’яного храму збудувати новий і видає розпорядження кожній селянській родині відпрацювати сорок днів на будівництві церкви. При служінні отця Антонія (Розворовича) зводиться хрестобанна церква із симетричними порталами з південної та північної сторін, прикрашених пілястрами іонічного ордеру візантійського стилю. Над центральною частиною - восьмикутний барабан з високими, заокруглими вгорі вікнами. Між вікнами – пілястри. Барабан завершено сферичною банею у вигляді богатирського

шолома. Обидва бокові портали мають напівкруглі фронтони з оригінальними карнизами. Східна частина – вівтар

з широкою, зовні трапецієвидною абсидою

в інтер’єрі – на півколо

з вікнами у вигляді глибоких ніш. Західна частина храму переходить

у видовжену наву (неф) та бабинець. Дзвіниця

має ті ж архітектурні

форми, що і основна

верхня частина храму. Близько двох десятків різновидів цегляної кладки використовували досвідчені муляри під час будівництва. Стіни облицьовані гранітним червоно-сірим, з голубим відтінком, рустом, що надав всій будові вигляд величі і краси.

В 1905 році будівництво храму було закінчене. Того ж року Свято-Покровський храм був освячений і в ньому розпочались богослужіння. Після 1936 року церква була закрита, а пізніше її передали під склад.

Восени першого воєнного року (1941) на свято Казанської ікони Божої Матері службу відновлено. На Різдво 1942 року партизани спалили німецьку машину. Під підозру підпали всі демидівці. Чоловіків зачинили у храмі, погрожуючи на ранок розстріляти, Настоятель храму о. Олександр (Виноградський), якого закрили разом з усіма, закликав з вірою помолитися Господу і Пресвятій Богородиці. Молитва у храмі тривала всю ніч. Молилися навіть ті, хто ніколи

раніше не звертався до Бога. А на ранок, як розповідають очевидці, сивого, як голуб, батюшку Олександра ( тому його і називали батюшка Голуб) викликали до коменданта. А в коменданта було прізвище Таубе (з німецької Голуб)… Хтозна, що там було, але, мабуть, саме цей випадок зберіг життя людей. Їх відпустили. Врятовані чоловіки разом зі своїми сім’ями дякували за Божу милість, завдяки якій залишились живими та за молитви і віру о. Олександра. Після війни церква була відкрита, богослужіння відновилися. З цього часу храм уже не закривався. Історія продовжується…

В 50-х роках настоятелем був ігумен Алфій (Олексій Ціхоцький), який прослужив 12 років. Роки тоді були нелегкими. Але батюшка власним прикладом показував, як треба берегти свою духовну чистоту, безмежну любов до ближнього. Він завжди вражав присутніх своєю простотою і, водночас, глибокою мудрістю. До батюшки Алфія йшли за благословінням і порадою. Йдуть і сьогоді, але вже до могили – з щирою молитвою і проханням. Ще за життя ігумена Алфія в Демидівському храмі служили Антоній Мевт та Дем’ян Кривенко. До 2014 року служив батюшка Анатолій (Загрійчук).

Вже п’ять років настоятелем храму є протоієрей Ігор (Миронов). Хоч молодий за віком, але зрілий за знаннями, сповнений енергії та палкої віри, отець Ігор відразу ж завоював довіру та любов прихожан. Він ревносно трудиться на благо церкви та приходу. Пройшовши випробування часом, Свято-Покровський храм гордо височить над селом, дивуючи спокоєм та непорушною величчю. Як і в ті далекі роки, так і зараз залишається духовним джерелом, до якого люди приходять з надією, вірою і любов’ю.

За матеріалами А.Загрійчука

«Подільські стожари», «Ігумен Алфій».

Галина ХОМЕНСЬКА

Для нас батьківщиною

є село Миколаївка

Подільська земля благословенна, Як рідна мати стала нам усім, Праправнуки голендерських чехів Будують тут надійний, теплий дім.

оя Батьківщина! Як багато вкладено

в це слово…Для нас батьківщиною є

село Миколаївка, що на Вінниччині.

Саме любов до рідної землі іноді спонукає до

ще більшого пізнання її духовної історичної

спадщини. Хто ми?

Чиїх батьків діти?

Ким були і як жили ті

далекі предки, котрі

заселили цей край?

Такі питання виникали, мабуть, у кож-

ного нашого земляка, але відповіді на них

не так і легко було знайти. Протягом

десятиліть вихори

революції, полум’я

громадянської та сві-

тової воєн, урагани комуністичного терору нещадно шматували історію нашого

села, коли справжня

історія замовчувалася або свідомо перекручувалася. І лише в часи незалежної України стало можливим її відродження.

Найбільшою цінністю залишається людська пам’ять, що проявляється в збереженні родинних традицій, звичаїв, культури побутування. Тому не випадково першою ластівкою стала книга «Прадідів розчищені джерела», яка побачила світ в 2004 році. Завдяки цій книзі Миколаївка стала відомою широкому загалу читачів як унікальне чеське поселення, єдине на Поділлі, де довгі роки жили і донині живуть працьовиті й талановиті чехи.

І знову роки пошуку достовірних відомостей про минуле села, збирання матеріалів по крихтах із різних архівів, родинних зібрань, свідчень очевидців історичних подій. Виходить друге видання книги «Прадідів розчищені джерела» (Видавничий Дім «Гельветика», 2018. - 418с.), в якій вперше зроблена спроба відтво-

рення 230-літньої історії села Миколаївки. Це і про голландських менонітів, які довгий час господарювали на цій землі, про перших чеських колоністів та їхні нелегкі кроки до самоствердження, трагічні сторінки в житті чеських господарів – колективізацію, важкі сталінські репресії, світову війну. Значна частина книги присвячена спогадам старожилів, описам традицій, звичаїв та побуту чеської спільноти від часів перших колоністів до сучасних днів. Миколаївські чехи завжди усвідомлювали себе частиною чеського народу, берегли свої національні та культурні звичаї: Ваноце (Різдво), Великоноце (Великодні свята), поминальний день Душічки (Проводи), Мікулаше (Св. Миколай). В різні роки історії села його жителі створили хор, у сільському клубі діяли театральні гуртки. А знаменитий миколаївський оркестр! У чехів є жарт «Що чех, то – музикант», адже чеський учитель обов’язково повинен був знати музичну грамоту.

Мова, фольклор, звичаї і традиції, національна кухня, спосіб життя – вся ця спадщина ревно оберігається і передається від покоління до покоління.

І хоча чеська спільнота зараз не така велика, як раніше, та життя в Миколаївці є доволі насиченим: діє громадська організація «Голендерські чехи», яка має дружні зв’язки з Чеською Республікою, створено музей культури та побуту чеського села, активно працює фольклорно-етнографічний колектив «Студанка», знаний в Україні та Чехії, чеську мову знову чути в школі. Духовність кожного народу починається з його витоків, і одним із них є книга «Прадідів розчищені джерела».

Лариса ЛАНОВИК та Олександр СТЕПАНЮК

* Презентація книги

Л ариса ЛАНОВИК, Заслужений працівник

культури України, голова ГО «Голендерські чехи», керівник народного

аматорського чеського фольклорно-етнографічного ансамблю «Студанка»

Миколаївського СБК Козятинського району

Пам’яті Маестро

*Пам’ять

20 березня 2019 року відійшов у інші світи народний артист України, професор, почесний громадянин міста Вінниці Віталій Іванович Газінський. Перестало

битися серце талановитого композитора, хормейстера, педагога, засновника і беззмінного керівника міського академічного камерного хору «Вінниця».

При Майстрах якось легше.

Вони - як Атланти.

Держать небо на плечах.

Тому і є висота. Ліна Костенко

напередодні, 19 березня, Віталій Іванович зі своїм дітищем – камерним хором – брав участь у концертному дійстві, яке відбувалося в Києві, в рамках Міжнародного проекту «Рік музики Мирослава Скорика» з нагоди 80-річчя видатного українського композитора.

Унікальність акції полягала в тому, що на сцені Національної музичної академії імені П.І.Чайковського камерний хор «Вінниця» в супроводі симфонічного оркестру Вінницької обласної філармонії імені М.Д.Леонтовича (керівник –заслужений діяч мистецтв України Георгій Курков) – виконав оперу Миколи Леонтовича «На русалчин Великдень» в авторській редакції Мирослава Скорика. Вперше опера у виконанні камерного хору «Вінниця» прозвучала у 2008 році в містах Вінниці і Тульчині під час проведення на Вінниччині «Хорових асамблей Леонтовича». І ось тепер оперу у концертній версії почули кияни. Овації вдячної публіки довго не відпускали артистів зі сцени. І ніхто із майже тисячної аудиторії не міг і подумати, що один із авторів цього феєричного проекту, неповторний інтерпретатор кращих зразків хорової музики, професор Віталій Газінський через декілька годин відійде у Вічність…

конкурсі, йому, як кращому солістові, за зайняте перше місце вручили баян. Тож подальша доля у юнака не викликала жодних сумнівів – однозначно музика!

Диригентсько-хорове відділення Хмельницького музичного училища імені В.Заремби Віталій Газінський закінчив із відзнакою і одразу ж вступив до Одеської консерваторії імені А.Нежданової. Це були роки професійного зростання. Ще навчаючись у консерваторії у класі професора Д.Загрецького, Віталій Іванович керував багатьма аматорськими хоровими колективами міста, працював хормейстером Одеського театру опери і балету.

В 1971 році, після закінчення консерваторії, молодого фахівця запросили на роботу у Вінницьке музичне училище імені М.Д.Леонтовича. Тут він почав працювати викладачем класу хорового диригування та керівником студентського хору. Хор училища під керівництвом Газінського в ті роки був окрасою всіх культурно-мистецьких заходів міста, а для студентів диригентсько-хорового відділу спів у хорі став справжньою творчою лабораторією, школою професійної майстерності.

Віталій Газінський

Наприкінці 70-х років Віталій Іванович починає працювати на музично-педагогічному факультеті Вінницького педагогічного інституту.

Народився Віталій Іванович Газінський на Хмельниччині, у багатодітній сільській родині – сьомою дитиною. З раннього дитинства почав співати і самотужки оволодів грою на гармошці. Навчаючись в школі, брав участь в оглядах художньої самодіяльності і постійно займав призові місця. Так, у Хмельницькому, на обласному

Тут він здобуває професорське звання. Тут очолює народну хорову капелу інституту, яка під керівництвом Віталія Газінського здобула безліч перемог на конкурсах в Києві, Харкові і отримала високу оцінку фахівців як найкращий колектив серед університетських хорів України.

Окрема сторінка творчої діяльності Віталія Івановича Газінського – робота головним диригентом та художнім керівником ансамблю пісні і танцю «Поділля»

Санкт-Петербург,

Вінницької обласної філармонії. Майже десять років із цим професійним колективом – здається, й не так багато, а за ними – години копіткої репетиційної роботи, підготовка концертних програм, гастрольні поїздки в Польщу, Англію! До формування творчого обличчя ансамблю Віталій Газінський долучає хормейстера Едуарда Зелінського, талановитого режисера Івана Масляєва, художників Ірину Попенко, Костянтина Вітавського, вінницьких поетів Ніну Гнатюк та Михайла Каменюка. У колективу з’являється новий репертуар, напрацьовуються яскраві вокально-хореографічні композиції. Віталій Іванович

створює оригінальні обробки українських народних пісень та перекладення для хору: «Чорна рілля ізорана», «Ой, у полі сосононька», «Якби я мала крила орлині», «Качур молодий», «Вареники», «Два куми», «Попід мостом-мостом», «За городом біла глина», «Вечірній дзвін», «Гранада» тощо. Також митець починає плідно займатися композиторською діяльністю. Так, ним створено хорові твори: «Україні слава», «Чарівне Поділля», «Син і вишня» на вірші Е.Зелінського; «Кабардинка» на вірші А.Бортняка; «Веснянка» на вірші М.Студецького; «Ой, весна-красна» на вірші П.Слободянюка; «Запорожці» на вірші

Володарі Гран-прі міжнародного фестивалю. Польща, 2006 р.

2006 р

А.Матвійчука; «Пісня про Вінницю» на вірші М.Каменюка. А ще результатом творчої співпраці Віталія Газінського із Михайлом Каменюком стало народження хорового твору «Молитва». Цей високопатріотичний твір у виконанні ансамблю «Поділля» хвилював найпотаємніші

душевні струни слухачів. А нині «Молитва» лунає по всій Україні у виконанні професійних та аматорських хорових колективів.

Та найулюбленішим «дитям» Маестро Газінського став міський камерний хор «Вінниця». Він був створений у далекому 1984 році, і за 35-річну творчу діяльність став володарем шести Гран-прі та багаторазовим лауреатом міжнародних конкурсів хорової музики. За вагомий внесок у розвиток хорового мистецтва,

колектив на концерт перед тисячами слухачів на площі св.Петра і спілкувався з артистами хору українською мовою. Такі зустрічі назавжди залишаються в серцях хористів!

Впродовж десятиліть камерний хор під орудою Віталія Газінського подарував вдячним шанувальникам радість сприйняття найкращих зразків світової та вітчизняної хорової класики. Лише за останні сім років камерним хором «Вінниця» було виконано кантати Миколи Лисенка «Б’ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая!», Карла Орфа «Карміна Бурана»; оперу Миколи Леонтовича «На русалчин Великдень» та світові шедеври: «Реквієм» В.Моцарта, «Магніфакат» Й.Баха, «Німецький реквієм» Й.Брамса, «Урочиста меса» Дж.Россіні, фінал симфонії №9

Хвилини натхнення

високий професіоналізм в 1996 році Віталію Івановичу Газінському було присвоєно звання народного артиста України. У 2008 році за високий рівень виконавської майстерності камерний хор «Вінниця» здобув статус академічного. За цими роками – титанічна праця і безліч перемог. Білорусь, Болгарія, Польща, Франція, Німеччина аплодували вінничанам! На Міжнародному конкурсі професійних хорових колективів у Санкт-Петербурзі за одностайним вердиктом поважного міжнародного журі камерний хор «Вінниця»

виборов Гран-прі у трьох номінаціях: «Найкращий хор», «Найкращий соліст» і «Найкращий диригент!».

В серпні 1997 року на Міжнародному конкурсі поліфонічної музики в м.Ареццо (Італія) за найкраще виконання духовної музики камерний хор «Вінниця» отримав аудієнцію у Папи Римського Іоанна Павла ІІ, який благословив

Л.Бетховена, «Літургія Іоанна Златоуста» П.Чайковського, «Gloria» А.Вівальді, «Сім скорботних слів Іісуса Христа» Ц.Франка, «Подільська літургія» владики Іонафана тощо. І за цим переліком – недоспані ночі, титанічна праця керівника колективу. А яким неперевершеним інтерпретатором і популяризатором хорових творів Миколи Леонтовича був Віталій Газінський! Одним із перших (принаймні, на теренах Вінниччини) В.І.Газінський з камерним хором «Вінниця» відкрив для глядачів духовну спадщину М.Д.Леонтовича, заборонену впродовж багатьох десятиліть, виконавши «Літургію» славетного композитора-земляка. Щороку, під час проведення обласного фестивалю хорового мистецтва «Співає Поділля Леонтовича» окрасою заходу є міський академіч-

ний камерний хор «Вінниця». Бо що не твір у

його виконанні – то неповторна манера, незбагненна витонченість фразування, віртуозність

передачі найтонших почуттів та переживань, велика художня воля і темперамент керівника!

Справжнє таїнство високого мистецтва!

З великим занепокоєнням говорив Віталій

Іванович про знівелювання справжніх духовних

цінностей, про засмічення мізків у молоді дешевою попсою. В одному із інтерв’ю із Ганною

Волошенюк Газінський ділився думками з цього

приводу: «Зневажливе ставлення до високої музики, культурних надбань людства призводить

до скалічення душ. Навіть у буремному 1919

році уряд УНР винайшов можливість для відкриття у Вінниці консерваторії по вулиці П.Осипенко (нині - Мури). Мабуть, тогочасні високопосадовці думали по майбутнє українського народу. Бо хто може відчути той глибокий потік чудесної музики, почувається зовсім іншою людиною. А без духовності немає народу, є – просто населення…».

За майже п’ятдесят років педагогічної діяльності Віталій Іванович Газінський виховав не одне покоління музикантів, хормейстерів. Артисти камерного хору «Вінниця» – переважно

його вихованці. А скільки їх працює в загальноосвітніх і дитячих музичних школах, скільки керує аматорськими хоровими і вокальними

колективами Вінниччини! І всі з великою вдячністю і пошаною згадують Віталія Івановича, його уроки хорової майстерності, уроки тонкого гумору, людяності і добра.

З почуттям глибокого суму сприйняли трагічну звістку колишні студенти, учні Віталія Івановича Газінського. До уваги наших читачів декілька спогадів.

– Ольга Янушкевич, композитор, співачка, відмінник освіти України, лауреат та володар Гран-прі міжнародних і всеукраїн-

ських пісенних конкурсів, методист відділу культури і мистецтва КВНЗ «Вінницька академія неперервної освіти»: «Неможливо змиритися з тим, що вже немає Віталія Івановича… бо це не просто митець, це – ціла епоха для нас, його учнів. Як писала Ліна Костенко: «Ми якось дуже звикли, що він є. А ось нема, і струни його стихли…». Я щаслива, що в роки навчання у Вінницькому педагогічному інституті співала в народній хоровій капелі під керівництвом Віталія Івановича Газінського. Завдяки йому я здобула неоціненний професійний досвід і вміння донести до слухача художній образ кожного твору». – Заступник начальника відділу культурно-мистецьких закладів департаменту культури Вінницької міської ради, артистка міського академічного камерного хору «Вінниця» Людмила Локаєнко схвильовано мовила: «Не можу повірити, що Газінського немає… Віталій Іванович – мій улюблений вчитель. Він для нас був і керівником, і наставником, і батьком – вимогливим, суворим і добрим водночас. Простий у спілкуванні, доступний для всіх, Віталій Іванович був недосяжним у своїй майстерності. Це справжній взірець самовідданого служіння високому мистецтву. І нині ми зобов’язані зробити все для того, щоб камерний хор «Вінниця» продовжував своє творче життя. Це – наша свята місія!». Я теж маю за велику честь називатися ученицею Віталія Івановича. Роки навчання у Вінницькому музичному училищі, спів у хорі під керівництвом Газінського – велика школа професійної майстерності, відповідальності, вимогливості, дисциплінованості. Всі ці риси нам прищеплював Віталій Іванович. Він домагався ідеального строю, чистоти інтонування і тонкого нюансування кожного твору. Іноді знаходив такі влучні порівняння, після чого хор одра-

Талановита родина Газінських

Щирі вітання Папі Римському Іоану Павлу ІІ

зу, як єдиний організм, починав відповідати на кожний жест диригента, на кожен порух його тонких пальців, на погляд його виразних очей. А які перлини хорового мистецтва відкрили ми завдяки «Нашому Газінському!». Саме так ми звали свого Вчителя… Ми співали складні хорові твори світової класики, багаточастинні хорові сюїти, як-от, «Курські пісні» Г.Свиридова, «Реквієм» В.Моцарта. А «М’яч» А.Флярковського, а «Ліси шумлять» Скулте, а негритянські спірічуелси, а твори Дж.Гершвіна, а хорові мініатюри Леонтовича! На цих шедеврах Віталій Іванович виховував у нас витончений художній смак. Ми його боялися, поважали і обожнювали водночас! Пригадую, як через декілька років після закінчення музичного училища, в листі до мене, подруга студентських років, вихованка Віталія Івановича Газінського Тая Похилюк, написала: «Мій дитячий хор на обласному огляді виборов Гран-прі! Я не підвела Віталія Івановича! Йому за мене не буде соромно!». Це почуття високої вимогливості до себе і відповідальності перед Вчителем не покидає нас і донині.

Творчі устремління Віталія Івановича поділяє і його дружина – Зінаїда Володимирівна Куркова – викладач Вінницького коледжу культури і мистецтв імені М.Д.Леонтовича, заслужений працівник культури України, яка впродовж 15 років працює хормейстером в камерному хорі «Вінниця». Династію Газінських продовжують діти. Донька Олеся – артистка камерного хору, концертмейстер Вінницького державного педагогічного університету імені М.Коцюбинського, син Іван – хормейстер Одеського Національного

театру опери і балету, онук Максим – випускник Вінницького педуніверситету. Справа, якій присвятили своє життя батьки, в руках і серцях їхніх талановитих дітей.

«…Викладач торкається до вічності і ніхто не може з точністю сказати, на якому етапі життя закінчується його вплив на учнів», –писав Мирослав Дочинець. Вплив же Віталія Івановича на своїх студентів не закінчиться ніколи. Принаймні, до тих пір, поки житимуть його учні на землі! Ця висока місія – величезне мистецтво Вчителя, коли учні, студенти, мають щасливу нагоду спілкування з майстром найвищого ґатунку, доторкаються до справжнього, до натхнення. Бо справжній Митець веде за собою до світла.

Ви, Віталію Івановичу, нас такими виховали, Ви вели нас до світла. Спасибі Вам! Як сказав вінницький поет Володимир Рабенчук, – Ми живі, поки є в кого вчитися, І соромитись є перед ким…

…Там, де закінчуються слова, починається музика. І, коли згадуєш Віталія Івановича Газінського, здається, що ця музика звучить знову – багатоголосна, глибока, емоційна, прониклива і всюдисуща. Музика, що наповнювала його самого, захоплювала і заповнювала все його життя. І слова вже не потрібні – він знову з нами, знову тут…

Ніна ДЖУС

* Фольклорна спадщина

Усе життя з піснею В

сім відомо, що український народ дуже співучий. Це дійсно так. А народ – це всі родини разом взяті. З давніх-давен в кожній сім’ї, в кожній родині всі співали. Пісні несли в собі об’єднувальну функцію. Збиралися, аби разом поспівати. В кожній сім’ї був свій, так би мовити, родинний ансамбль. Так склалося і в селі Токарівці Жмеринського району.

Це напрочуд співуче село. Ще у 50-60 роках минулого століття у будівлі місцевої церкви знаходився сільський клуб, до якого на концертні заходи сходилося чи не всі жителі. У 70-х роках перед будівлею старої церкви був побудований новий будинок культури. У 1997 році директором будинку

культури став Володимир Підгаєць, який понад

усе любить пісню. А ще не цурається ніякої роботи, шанує людей. Односельці його підтримують

в усьому, разом відзначають в селі народні свята

та весілля. У 1998 році на токарівське свято Івана

Купала завітав начальник відділу культури Жме-

базар», «Летіла та сива зозуля» та інші. Отак, з того часу – це шанований в області фольклорний колектив. Без виступів «Берегині» не відбувається жодне сільське свято. Адже в репертуарі ансамблю є пісні від Різдва до Калити – колядки, щедрівки, веснянки, купальські, обжинкові, а також чумацькі та безліч соціально-побутових. Наприклад, веснянки – «Кудрявчик», «Ой летіла пава», «Мала Ганночка тай два браточки», «Личко моє рум’янеє», «Чом вулиця не широкая» іноді звучать в октавний унісон. Купальські – «Сива зозуля», «Котилася зірка з неба», «Ой летів шуляк понад воду», «Ой за городом жита много» – виконуються у народному багатоголоссі.

Співають у колективі жінки, як вони самі пишуть, «колючими вітрами овіяні, важкою працею муштровані, життєвими негараздами випробувані». Чимало з них залишились в осінні життєві літа вдовицями. Знайшли свою відраду у піснях, яких знають дуже багато. В репертуарі колективу понад 200 найрізноманітних пісень. Коли Володимир

Народнйи аматорський фольклорний

колектив «Берегиня» Токарівського СБК Северинівської ОТГ Жмеринського району

ринської РДА Юрій Рубан. Злагоджене звучання купальських та народних пісень на святі посприяли тому, що фольклорному колективу «Берегиня» порекомендували готувати програму на присвоєння звання «народний аматорський». Почали працювали над програмою, вишукували старовинні пісні, виспівані роками сільськими співачками. І у 1999 році здійснилась мрія учасників колективу «Берегиня»: йому було присвоєно почесне звання народного аматорського. Володимир Підгаєць та дружина Наталія вже понад двадцять років працюють на культурно-освітній ниві. Готують і відзначають вечори, різні свята, дбають про духовний розвирок своїх односельців. Подружжя Підгайців є активним учасником ансамблю «Берегиня». Бо ж обдарував

Господь Володимира Підгайця прекрасним тенором, тож у багатьох піснях він є неповторним заспівувачем.

Першими піснями колективу, як пригадує Володимир Васильович, були «Ой у полі нивка», «Зійшов місяць, зійшов ясний», «Ой поїхав чумак у Крим на

Підгаєць називає пісні, то вони у нього майже всі улюблені – «Ой повій, вітре з яру на пшениченьку яру», «Приснився сад мені вишневий» і одразу починає їх співати.

Без токарівського ансамблю не відбувається жодне районне свято, адже, як говорять працівники Жмеринського РБК, «вони легкі на підйом». Колектив «Берегиня» є учасником багатьох обласних свят та фестивалів з фольклору, зокрема, «Українського борщу» на городі у Ганни Секрет (с.Правилівка Оратівського району), «Різдвяне диво» (м.Вінниця). Улюблені пісні «Берегині» –«Ой чого, чого шумиш, діброво зелена?» та «Літа минають». Саме ці пісні прозвучали на святі фольклору «Чопова криниця – душі моєї джерело» в селі Гущинці Калинівського району (2017 р.). Побував колектив і на програмі І Національного українського телебачення «Фольк-мюзік» (м.Київ, 2011 р.). Токарівська пісня звучала на І і ІІІ Всеукраїнських фестивалях-конкурсах автентичних колективів на приз Г.Танцюри (м.Вінниця, 2001р., м.Гайсин, 2011

Родинне тріо сестер: Надія Кузьмінська, Галина та Віра Цвігун

р. – ІІІ місце), першому фестивалі, приуроченому до 365-річчя «Батозької битви» (с.Четвертинівка

Тростянецького району, 2017 р.). «Берегиня» – неодноразовий учасник обласного свята фольклору ім.Гната Танцюри.

До речі, про акомпаніатора, Олександра Качура. Він, єдиний музикант, природно влився в колектив. Як говорить Володимир Підгаєць: «у нас було кілька баяністів, але ніхто з них не підійшов, а Саша своєю грою сподобався всім!». Це баяніст-імпровізатор, «слухач», як в народі кажуть. Сьогодні він – єдине ціле з колективом. Його віртуозна гра на баяні збагачує звучання пісень «Літа минають», «Зелена діброва», «Мала мати дочку», «Калина», «Ішов чумаченько», «Чорна хустина» та ін. В піснях, які звучать без супроводу, він із задоволенням співає.

Є в колективі своє родинне тріо Галини, Віри та Надії Цвігун. Віра Цвігун – дядина, тітка Галина – двоюрідна тітка Володимира Васильовича.

Понад 70 років зберігають вони народну пісню. Галина та Віра – рідні сестри, Надія – двоюрідна. Співати почали ще з дитинства, а в колективі – від його створення (1998 р.). Прищепила їм любов до народної пісні мати Марія, яка дуже любила співати, дуже гарно виводила підголосником і була дуже вимогливим критиком. «Одного разу, коли ми співали з колективом на Івана Купала, мама сиділа і уважно слухала. А коли прийшли додому, то сказала, що співали погано, «бо Галя високо почала, а Віра не змогла гарно тягнути», – пригадують сестри.

Токарівське тріо неодноразово брало участь у районних культурно-освітніх заходах. А цьогоріч їх запросили на обласний фестиваль родинної творчості «Українська родина – душі берегиня» (м.Бершадь, травень). Хоч не близька дорога до Бершаді, але бажання робить дива. Народна пісня «Понад садом, садом та криниченька» прозвучала так, як вона звучала і півстоліття тому.

. Глядачі довгими оплесками проводжали токарівських виконавців, дякували за душевний спів. А Віра, Надія та Галина отримали моральне задоволення та подарунок на згадку.

За плечима народного аматорського колективу «Берегиня» – сотні нагород та концертів. Пісні, які виконує колектив «Берегиня» вічні. Впевнена, що їх будуть співати ще не одне століття. На превели-

кий жаль життя людини менш тривале. Трагічні моменти пережила і «Берегиня». За останні кілька років залишили цей світ Галина Балан, Марія Баніт, Ганна Кузьмівна Огороднік. Всі вони дуже любили співати, мали гарні голоси, тонко відчували пісню. Марія Баніт була відомою вишивальницею. В неї було вишито все, на чому тільки можна було вишити, навіть фіранки на вікнах, а ще вишивала сорочки собі та дітям. А ще пані Марія була майстринею з випікання пиріжків, короваїв, іншої випічки, якою щедро пригощала всіх у далеких поїздках. А про талановиту співачку і коровайницю Ганну Кузьмівну Огороднік готувалась передача Вінницького обласного телебачення як про майстриню народної традиційної випічки (калачів, короваїв, хлібів). Про це було домовлено ще на фольклорному святі в селі Гущенці Калинівського району, де колектив «Берегиня» виступав і дарував свої хліби. Та не судилося цьому бути. Залишилися лише гарні спогади про неї в колективі «Берегиня» та в усіх людей, хто її знав. Там, в Гущинцях, Ганна Кузьмівна наспівала мені пісню «Вдівець», яка залишилася у записах. Всі ці згадані колишні учасниці були неперевершеними виконавицями народних пісень. Вони могли як заспівувати, так і вести перший голос, і підголосок. Це велика втрата для колективу, адже всім відомо: кожен голос в ансамблі – на вагу золота. «Берегиня» роблить усе можливе, аби передати пісню свого села майбутнім поколінням. Адже своє минуле потрібно знати та берегти. У відзначенні календарно-річних свята разом з дорослими беруть участь і діти та молодь. При ансамблі діє підготовча дитяча група. У 2011 році обласним центром народної творчості було здійснено запис пісень від ансамблю «Берегиня». Але це маленька частина того пісенного скарбу, яким вони володіють. І хтозна, скільки пісень у їх виконанні запам’ятали і вподобали їх слухачі. Віримо, що вони залишаться в їхній пам’яті на все життя. А токарівська і подільська пісня ще довго буде співатися, коли є такі колективи і виконавці.

Провідний методист ОЦНТ Тетяна

ГАРБУЛІНСЬКА

Котилася зірка з неба

Купальська пісня

з репертуару ансамблю «Берегиня»

1. Ой на Івана, на Купайла Котилася зірка з неба.

2. Котилася зірка з неба, Тай у воду впала.

3. Заплуталась ясна зірка В зелен-барвіночок.

4. А дівчина за водою Пускала віночок.

5. Як уздріла ясну зірку, Так і заспівала.

6. Я дівчина-чарівниця На долю гадала.

7. Пливи, пливи мій віночок Бистрою водою.

8. Нехай моя ясна зірка Зійде на до мною.

9. Пливи, пливи ясна зірка Де сонечко грає.

10. Нехай моя ясна зірка Милому засяє

ороку навесні, коли пробуджується

природа і до сонця тягнуться первоцвіти, до цього гостинного і ошатного міста енергетиків обласного значення злітаються, наче ті пташенята, талановиті діти з усіх куточків нашої Вінниччини.

Відверто кажучи, ще років 20 тому проведення такого добре організованого, масштабного, суперфестивалю-конкурсу у Ладижині здавалося дивовижною, однак недосяжною мрією.

ПЕРВОЦВІТ»

відділу культури та місцевої влади засіяла ті зерна, які проросли і нині цвітуть буйним цвітом. Фестиваль-конкурс набув великої популярності, адже щорічно понад 500, а то і 700 учасників мають можливість демонструвати свої, як вокальні, так і хореографічні здібності, виборювати призові місця і отримувати достойні цінні подарунки. Напевно, в Україні немає жодного конкурсу, де б переможці отримували такі щедрі винагороди.

Урочисте відкриття фестивалю

Втім, коли до справи беруться справжні професіонали, які опікуються нашою культурою, усе можливо. І ось уже один із найкращих культурно-мистецьких заходів міста у двадцятий раз поспіль зібрав 25 травня гроно талановитих співаків і танцюристів.

Всі ці роки фестиваль-конкурс отримує суттєву фінансову і моральну підтримку Ладижинської міської ради, головою якої є Валерій Іванович Коломєйцев. Його щедрості цьогоріч не було меж, адже з нагоди двадцятилітнього ювілею фестиваль-конкурс набув міжнародного статусу.

В свій час у 1999 році цей захід зініціювала колишній викладач і керівник народного аматорського ансамблю народних інструментів «Гармонія» Ладижинської ДМШ (нині заступник начальника управління культури і мистецтв облдержадміністрації Валентина Троян). Саме Валентина Геннадіївна разом із працівниками

Цьогоріч відділ культури Ладижинської міської ради, начальником якого є Олена Василівна Журба ретельно відбирали учасників конкурсу, оскільки виконавський рівень учасників мав відповідати міжнародному статусу фестивалю-конкурсу. І це їм вдалося, адже кожний учасник мав належний рівень виконання. Конкурсну програму представили 80 виконавців естрадної пісні та 20 хореографічних колективів у вікових категоріях від 7 до 18 років із Республіки Білорусь, Хмільницької області та Гайсинського, Крижопіль-ського, Піщанського, Шаргородського, Тростянецького, Іллінецького і Ямпільського районів та м.Ладижина. Як завжди, ошатна сцена будинку культури «Прометей» була оформлена зі смаком, а глядацька зала переповнена шанувальниками дитячої творчості. Їхні

Зразкова студія естрадної пісні «Страна чудес» (Білорусь)

гучні оплески бадьорили маленьких артистів і вселяли надію на перемогу. Особисто мене переповнювало відчуття гордості за виступ наших талановитих хлопців – п’ятнадцятирічного Олександра Подоляна із Шаргорода та тринадцятирічного Назара Паслая із смт.Крижополя. Враховуючи складність виконання всесвітньовідомої пісні на вірші Івана Франка (музика Анатолія Кос-Анатольського

«Ой ти, дівчино, з горіха зерня»), дивуєшся, як можна відчути глибину пісні в такі юні роки. У їхньому виконанні ця пісня прозвучала бездоганно. Їм вдалося тримати в своєму полоні глядача, передати характер твору, майстерно вести звук і подавати дихання, чисто інтонувати і володіти динамікою співу. Звісно відчувалася школа вокалу, адже їхніми наставниками є Любов Подоляк, викладач Шаргородської ДМШ та

Голова журі Станіслав Городинський, член журі Олена Малярова (Білорусь) та Ладижинський міський голова Валерій Коломєйцев

Оксана Кройтор, начальник відділу культури і туризму Крижопільської РДА.

Розповідати про емоції, які переповнювали тебе, – це добре. Але найліпше, бодай раз на власні очі, побачити, аніж десь про це прочитати чи почути. Адже, без перебільшення, фестиваль-конкурс «Подільський первоцвіт» –своєрідний крок до зірок і, що дуже важливо за нинішніх обставин в країні, – надзвичайно позитивний. Бо стільки щасливих посмішок і привітних облич можна було побачити на цьому заході.

В конкурсній програмі учасників звучали пісні відомих композиторів і поетів та чимало українських і білоруських народних пісень.

За результатами журі конкурсу, Гран-прі у номінації естрадний вокал отримала зразкова студія естрадної пісні «Страна чудес» (Республіка Білорусь).

І місце в різних номінаціях і вікових категоріях отримали: Олександр Подолян (м.Шаргород), Назар Паслай (смт.Крижопіль), Вікторія Атаманенко і Яна Єрхова з м.Вінниці, Савелій Якимчук (м.Хмельницький), Горець Єлизавета (м.Ладижин), фольклорний ансамбль «Вербиця» (м.Хмельницький), вокальні ансамблі «Домі-солька» (м.Гайсин) та «Елегія» (м.Ладижин), хореографічі колективи «Пірует» (м.Гайсин), «Радість» (м.Ладижин), «Пір’ячко» (Республіка Білорусь).

Переможцям конкурсу було вручено дипломи відділу культури і туризму та досить вагомі грошові винагороди від міської ради .

Віримо в те, що учасники наступного фестивалю-конкурсу продемонструють свій власний стиль і манеру співу, а їхні наставники вдало підберуть репертуар, який би відповідав їхнім вокальним можливостям, – про що зауважив незмінний голова журі конкурсу Станіслав Городинський. І важливо, щоб хореографічні колективи представляли більше цікавих сюжетних постановок та композицій, на що звернув увагу учасників Устим Кондюк, член журі, викладач відділу хореографії Вінницького коледжу культури і мистецтв ім.М.Леонтовича .

Фестиваль завершився. Надовго залишаться гарні враження від цього яскравого дійства в душах маленьких і дорослих артистів, їх наставників, і, безумовно, глядачів. Через рік знову Ладижин розкриє свої обійми для талановитої молоді. Можливо, серед них засяють ті перлинки, які будуть прославляти своєю творчістю нашу, Богом благословенну, Вінниччину.

Заступник директора ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

Вінниця

Юлія Зелінська

Назар Паслай смт. Крижопіль

«Кроковеє колесо»

в Білоусівці

знову відчуття приємних емоцій

від фестивалю народної творчості

«Кроковеє колесо» в селі Білоусівка Тульчинського району, присвяченого Зеленим святам та життєдіяльності й науковій спадщині односельчанина К. В. Широцького, яке відбулося 18 червня 2019 року. Вже

тричі ми мали щасливу нагоду побувати на

цьому чудовому заході з популяризації народних традицій, української пісні та творчості Костя Віталійовича

Широцького. Після від-

криття 13 листопада 2018

року в Білоусівській школі

музейної кімнати К. Широцького, тепер усі гості й

учасники фестивалю мо-

жуть відвідати новостворене джерело історії життя

визначного подолянина. Організації барвистого

свята як завжди завдячуємо насамперед його ідейному куратору – директору

школи Валентині Михайлівні Рябокінь, яка в котрий раз зуміла об’єднати зусилля місцевої громади, влади та спонсорів у єдине ціле.

На фестивалі були представлені територіальні громади Тульчинського району презентаціями робіт і майстер-класів народних майстрів із найрізноманітніших напрямків українського декоративно-прикладного мистецтва.

Кость Широцький

Після огляду експозицій виставки гості фестивалю мали можливість подивитись

чудовий концерт народної пісні та танцю, в якому взяли участь аматорські колективи Тульчинського та іншихрайонів.

А я щаслива і горда тим, що з’явилась

чудова нагода поділитися своєю радістю з

білоусівцями: презентувати нову книгу –перевидану працю Костя Широцького «Білоусівська церква» і подарувати її шкільному музею.

Загалом ім’я подільського вченого Костя Віталійовича Широцького (1886–1919 рр.), родом із с. Вільшанка-Бершадська Ольгопільського повіту Подільської губернії (нині –

с. Покровське Гайворонського р-ну Кіровоградської обл.) є маловідомим для широких кіл української громадськості. Але не тому, що не заслуговує на більшу увагу й пошану, а тому, що згасло зіркою у важкому часі, за якого він жив і творив. Після його несподіваної смерті в 33 роки настали умови, внаслідок яких ім’я професора перестало лунати – так само, як і імена інших визначних українських науковців, що зазнали переслідувань, арештів, репресій або емігрували. Творча спадщина, котру залишив після себе Кость Широцький, вражає своєю величиною, адже охоплює приблизно 177 праць, понад 30 рукописів фундаментальних досліджень української історії й культури та краєзнавчих розвідок і близько 30 рецензій поточної мистецтвознавчої літератури, що були написані впродовж усього лише 15 років наукової діяльності вченого. Яких тільки аспектів життя українського народу не торкаються його праці. Це проблеми регіональної історії, краєзнавства, історії декоративного, сакрального та церковного мистецтва, етнографії, фольклору, друкарства, гончарства, малярства, археології, церковної та світської архітектури, народних звичаїв і обрядів, художньої творчості Т. Г. Шевченка та інших митців. Не дивно, що зростаючи в родині священників, ще від дідів-прадідів з раннього дитинства перейняв К. Широцький зацікавленість церковним і сакральним мистецтвом своєї нації. А влітку 1914 р. молодий науковець організував у парафії свого батька, священика В. Шероцького в с. Білоусівка Гайсинського повіту Подільської губернії (нині – Тульчинський р-н Вінницької обл.) розпис місцевої церкви. Священником Святомихайлівської церкви Віталій Андрійович Шероцький став у 1896 р.

За народними переказами церква св. Ми-

Валентина Рябокінь, Тетяна Цвігун, Лілія Іваневич, Анатолій Трембіцький

хайла збудована в 1650 р. одним із ватажків козацьких загонів Федором Білоусом в період Національно-визвольної війни Богдана Хмельницького у вигляді дерев’яної тривер-

хої будови з окремою дзвіницею. 27 вересня 1794 року Білоусівська церква перейшла із статусу греко-католицької у православну, а в 1896 р. була розібрана. Нову дерев’яну двоверху хрещату церкву з дзвіницею та 3-ярусним іконостасом збудували в 1890–1895 рр.

на новому місці.

Кость Віталійович на основі своїх вражень

та безпосередній участі в розписі місцевого храму видав змістовну працю „Білоусівська церква”. Так, у своєму листі від 15.10.1915 р. з Одеси до Петрограда громадський діяч і відповідальний секретар журналу „Основа” В.°Буряченко пообіцяв К. Широцькому помістити його дослідження „Білоусівська церква” разом із малюнками в ІІ кн. одеського журналу, зробити з неї 250 відбитків, вислати автору один примірник видання та зарахувати його своїм передплатником, що й згодом було втілено в життя. Варто зауважити, що видання журналу «Основа» в Одесі у 1915

р. розпочалося завдяки організаційній роботі товариства «Українська Хата» як продовження втілення національної ідеї та культурно-просвітницької справи закритого в 1914 р. „Літературно-наукового вісника” у Києві. Часопис „Основа” став вісником письменства, науки й громадського життя за редакцією А. Ніковського, В. Буряченка та І. Гаврилюка.

Кость Широцький, досліджуючи історію минулого мистецтва України у праці „Білоусівська церква”, вважав, що в уцілілих давніх стінописах, старих іконографіях

і декоративному мистецтві нашого народу

міститься цінний матеріал для відновлення

й відродження українського живопису в його

національному дусі. Церковні іконографії колишніх майстрів–малярів відрізнялися своєю оригінальністю й народною самобутністю у компонуванні, технічних прикладах, місцевих побутових прикметах та улюблених сюжетах українців.

Зокрема, малярі Білоусівського стінопису “широко приклали стильові ознаки українського мистецтва... до монументального

живопису; від рідного мистецтва взяли вони найбільш характерне й цінне... та зв’язали усе з вимогами сучасності”. Так, в центрі бані Святомихайлівської церкви “наче в небі” зображений в колі, оточеному українськими квітами молодий Христос, одягнений в сорочку з розшитим коміром, підперезаний

червоний жупан, що „як мак на лазуровому тлі неба”, а поверх жупана, розвіваючись

від руху, – білий гіматій, як данина візантійському звичаю (маляр Г. Золотов). Під банею

розташовані чотири Євангелісти, що сидять на помережаних меблях, взятих із сучасного побуту українців, серед улюблених народних рослин, навколо них – золоте поле із ліпленими орнаментами, як у стародавній іконографії. Трохи нижче під ними на чотирьох стінах намальовано найважливіші сцени з страстей Господніх: похід Христа на Голгофу з введенням елементів сучасності в постатях мучителів Христа й святих людей (маляр Г. Золотов); Розп’яття з використанням українського фону з квітами, національної архітектури, орнаментованого народного одягу (маляр Крунталь); положення Христа до гробу перемальованого зі староукраїнського мистецтва та доповненого пишними візерунками неба, деревами зі стиглими плодами; перемога Христа над пеклом звільнена від значної кількості своїх первинних стильових ознак (маляр Крунталь). У вівтарі знаходилися на одній стіні фігури українських святих, писані з давніх портретів, на другій – постаті вселенських отців церкви, мальовані з відомих діячів–українців. У баннику церкви зображено Страшний Суд зі всіма особливостями українського стилю. По всій церкві „цоколі” прикрашено рослинними орнаментами, які наш народ малював у будинках на стінах, припічках, підвіконнях та які найкраще підходили до ідеї церкви – небесного раю (лілії, лотоси, рожі, виноград й т. п.). А при вході до церкви намальовані журавлі, як символ „спостережливості християнської” та символ нашої нації.

На думку Костя Віталійовича, найцінні-

шою в Білоусівському стінописі була композиція, виконана Г. Золотовим „Благословення дітей”, ескіз якої найменше зазнав переробок. Описуючи її, вчений не приховував свого щирокого захоплення, де на весняній поляні, вкритій квітами на фоні українського правобережного краєвиду, витриманого у надзвичайно радісних фарбах, „під вишнею в цвіту” сидить Христос, одягнений в кирею, як на портретах гетьманів або у художника Мемлінка. Зі всіх боків до Христа линуть батьки й матері з дітьми, вбрані “у пишні позолочені квітчасті, на взірець української малярської традиції, національні вбрання”. Діти, покинувши свої іграшки, біжать до Спасителя та вилазять йому на коліна, матері підводять своїх дітей, або стоять, склавши замилувано долоні, а батьки, “наче засоромленні Христом апостоли” спостерігають цю сцену. Образ Христа, який благословляє чисту невинність на всі часи та для всіх народів, в тому числі й для українського народу, говорить не про історичний, а про його національний характер. Тому в картині виразно помічається поєднання староукраїнської іконографії з певними ознаками європейського мистецтва.

Закінчуючи свою працю, К. Широцький зауважив, що загальне враження від Білоусівського стінопису „радісне, заспокоююче... всюди розлитий невечірній світ золотого неба, лінійна м’ягкість... дзвінкі кольорові сполу-

чення улюблених фарб, зрозумілі й близькі нам одежі, лиця, дерева, будинки, орнаменти”, і що це лише спроба, заснована на вивченні стародавніх форм живопису. За цю спробу одним із перших українських художників взявся Г. Золотов, намагаючись розкрити самобутній подільський малярський світогляд й перетворити легке зацікавлення рідним мистецтвом у питання необхідності. Майстер досить уміло використав та поєднав традиції прадідів у стародавній іконографії й здобутки сучасних українських свідомих художників для вирішення проблеми національної форми, кольорів та моментів стилю в цілому.

Тому плекаймо джерела, з яких п’ємо воду! А фестиваль народної творчості «Кроковеє колесо» в Білоусівці став саме таким джерелом української історії та культури, яке виховує патріотизм і відчуття самоідентифікації у молоді, підвищує національну самосвідомість подолян, відроджує народні промисли, фольклор, традиції й звичаї.

Лілія ІВАНЕВИЧ, кандидат історичних наук, докторант МФЕ НАНУ

Почесні гості та молодь села

Фестиваль родинної пісні

на Берщадщині

Постелю я вишивану скатертину.

Збирається родинонька на гостину, Ой велика родинонька здалека , Наче полечко пшеничне в колосках… Жанна Дмитренко

ідний батечко, рідна матінка, братик

і сестричка, бабуня і дідунь…. В сві-

домості кожного українця поняття родини жило як основа буття, як найголовніший

оберіг і осередок життя. Коли хотіли щось

знати про людину, завше питали, якого роду –чи чесного, чи роботящого….

Своє ставлення до родини українці висловили в народній пісні. Серед сотень тисяч

пісенних надбань України фольклористи виділяють окремою гілкою родинні пісні.

годиться, з оркестром. Перед районним будинком культури лунали українські мелодії у виконанні народного аматорського духового оркестру Флоринського СБК під керівництвом Олександра Дунаєвського.

Чудова виставка робіт майстрів народного мистецтва - вироби різьбярів гончарів, вишивальниць, писанкарів, картини художників – все налаштовувало на осягнення колись забутої, а тепер повернутої, такої рідної теми сім’ї, яка від роду до роду передавала і рушники, і сорочки, і секрети випікання хліба. Але, мабуть, найкрасивішим посагом, найдорожчим віном були пісні. Хоч самі носії тих пісень – народні співаки і співачки, певне і не задумувались над тим.

Відкриття фестивалю

Ой роде мій, ой роде мій, Ой роде мій милий,

Розійшовся по всім світі, як той туман сивий…

Ця прониклива пісня і досі живе між людей, вона безсмертна, як і рід український.

«Українська родина – душі берегиня» - так назвали обласний фестиваль родинної творчості на Бершадщині. На гостинні запросини бершадців сюди прибули родинні колективи з усіх куточків Вінниччини. Їх зустрічали, як і

Прологом до фестивалю стала однойменна пісня «Українська родина – душі берегиня» у виконанні соліста Бершадського РБК Івана Гайдея з хореографічною композицією зразкового аматорського ансамблю «Мрія» (керівник - заслужений працівник культури України Наталя Гаврилюк). Сцена засяяла всіма кольорами веселки. Хореографічна композиція вдало відтворила режисерський задум, створивши на сцені головний символ фестивалю – родинне дерево життя. А згодом на цю заквітчану сцену піднімалися родинні дуети,

сімейні ансамблі, творці родин і пісень, якими

наповнились нині бершадські терени. Кожен з

них член своєї родини: батько, син, онук. Але не тільки. Кожен став творцем родинної традиції. Дует Оксани та Геннадія Терлецьких

з Липовця, сімейний ансамбль Задверняків

з Бондурівки Чечельницького району, сімейний дует Наталії та Владислава Делікатних (с. Джугастра Крижопільського району), танцювальний колектив «Леді Денс», родинний дует Наталі Безверхньої та Мирослави Чернецької (с.Ободівка Тростянецького району), народний аматорський ансамбль народних інстру-

Адже створений він не до свята. Співучу сім’ю двох обдарованих працівників культури у Липовці знають і люблять, ще з тих пір, як вперше побачили цю пару на сцені. На всіх культурно-мистецьких заходах району, обласних фестивалях це талановите подружжя ( Оксана – директор Липовецької ДМШ, Геннадій – начальник відділу культури і туризму Липовецької РДА) дарує слухачам хвилини насолоди від злагодженого ансамблю, від прекрасних пісень. Оті нині лунало зі сцени –«берег любові у сивім тумані, а допливеш, коли тільки удвох…».

Нагородження учасників

ментів «Дивограй» Гайсинського РБК, дует Валентини та Миколи Бовсунівських (М’якохідського СБК ) Юії та Сергія Шевчуків Флоринського СБК, вокальний ансамбль «Родина» Метанівського СБК з Теплицького району, викладач Бершадської ДМШ Леся Бугера з донькою Аліною, Софія та Анастасія Крупляк Клекотинського СБК Мурафської ОТГ (Шаргородський р-н), ансамбль Гречків Холодівського СБК Тульчинського району, всі, хто взяв участь у цьому чудовому заході, спільно творили образ вінницької, подільської, української родини – співучої, дружної, духовно багатої.

Кожен з колективів вартий уваги, кожен має свою історію, яку можна занести до родинної хроніки. Ці люди, зазвичай, і співаки, і поети і творці мелодій до власних пісень. Важко когось виділити у такому розмаїтті людей творчих і натхненних. Бодай кількома словами хочеться сказати про сімейний дует Оксани та Геннадія Терлецьких з Липовця.

Творчість родинного ансамблю «Берегиня» з Токарівки Жмеринського району (керівник Володимир Підгаєць) ми вже висвітлювали у «Світлиці». Історія його непроста, позначена важкими повоєнними буднями кожної з учасниць. Щоразу вони виносять цю історію на люди,співаючи старовинних пісень, що в них так багато болю,а водночас світлих і щирих почуттів. Сьогодні гілочка з цього знаного ансамблю – тріо сестер Галини, Віри та Надії Цвігунів привезли на фестиваль прекрасну народну пісню «Понад садом, садом та криниченька», яка прозвучала так, як і півстоліття тому, бо володіють учасники тріо давньою манерою виконання.

Другу пісню «Ой,чого, чого шумиш,діброво зелена» співали вже з керівником – Володимиром Підгайцем, одержавши гарячі оплески від вдячних глядачів.

Неможливо розповісти про

всі родинні колективи, які нині долучилися до

Організатори свята

справжнього свята родинної пісні.

Мені цікаво, чому саме в Бершаді з’явився задум такого чудового фестивалю. Насамперед ідею родинного свята озвучила колись Надія Герасимчук, заслужений працівник

культури України начальник відділу культури Бершадської РДА. Спілкуючись з нею, розумію, чому саме Бершадь. «Україна – унікальна. Давня її історія схована у залишках трипільських поселень, в світогляді наших пращурів, закодована у символах вишиванок і килимів, відтворена у народних піснях та думах, легендах та переказах. Наша культура – це набуток століть, який зберігає народ, примножує і передає від роду до роду. А родинна культура – це малодосліджений пласт, який ми зараз намагаємося і зберегти, і збагнути. Тим більше, що родинних колективів, які ввібрали у себе традиції роду, у нас є вже чимало. Отож, опираючись на цей благодатний матеріал, задумали провести такий велелюдний захід, де мали б можливість взяти участь сімейні колективи Вінниччини», – ділилась думками Надія Миколаївна.

Слід сказати, що захід вдався завдяки ініціативі працівників культури Бершадщини, а також підтримці управління культури ОДА та обласного центру народної творчості.

І чудові пісні, і гарне виконання, і підтримка місцевої влади – все спрацювало на успіх фестивалю, якому судилося довге життя, чого ми і побажаємо всім колективам-учасникам!

Жанна ДМИТРЕНКО

Сімейний дует Геннадія та Оксани Терлецьких

КАЛИНІВСЬКИМ

«КУМАСЕНЬКАМ»

20 березня 2019 року в Калинівському районному будинку культури голці було ніде впасти, – стільки шанувальників прийшло на ювілейний творчий вечір улюбленого колективу. «Кумасеньки» збирають друзів!» – під такою назвою

відзначав 30-річчя своєї творчої діяльності народний аматорський

ансамбль української пісні «Кумасеньки» Калинівського РБК.

Впродовж 30 років «Кумасеньки» дарують свої пісні землякам, здобувають безліч перемог на всеукраїнських, міжнародних фестивалях-конкурсах, прославляючи рідний район та й Вінниччину на усі світи.

–– Скільки за ці роки співано-переспівано –– і не перелічити! – ділиться учасниця ансамблю, директора районного будинку культури, заслужений працівник культури України Марія Шелешко. 30 літ тому ми, молоді і голосисті, енергійні і завзяті, вирішили створити такий собі вокальний гурт, де б опрацьовували багатющі пісенні скарби нашого подільського краю. Зібралися всі подруги, друзі, колеги, такі веселі і запальні, і стали думати й гадати, яку

Народний аматорський ансамбль «Кумасеньки»

ж це назву дати нашому новоствореному ансамблю. І якось спонтанно вирішили: «А давайте будемо «Кумасеньками!». Бо ж в народі кажуть, що добрі, порядні куми – то велике щастя! Отак вже 30 років співаємо і ділимося пісенним щастям із земляками.

Понад 200 пісень мають «Кумасеньки» у своєму репертуарі, за ці роки дали вони тисячі концертів. Колектив представляв Вінниччину у Молдові, Придністров’ї, Білорусі, Польщі. Їхні пісні були окрасою творчих звітів Вінниччини в Київському палаці мистецтв «Україна». І це лише окремі штрихи з творчої біографії знаного і шанованого нині колективу. –– Хто хоч раз побував на концерті «Кумасеньок», то вже назавжди залишиться палким шанувальником творчості цього неповторного ансамблю. Бо що

не учасниця, – то вродлива подолянка з неповторним оксамитовим тембром, а всі разом – вони ніби один-єдиний організм. А, може, «механізм», який чітко працює, завдяки злагодженій роботі усіх його складових. А які яскраві, зі смаком підібрані сценічні костюми, а яка професійна інструментальна група! Коли слухаєш українські пісні у виконанні цього прекрасного колективу, серце сповнюється гордістю за таких талановитих працівників культури! Завдяки їм, наша галузь набуває все більшого авторитету, – захоплено мовила директор обласного центру народної творчості, заслужений працівник культури України Тетяна Цвігун. Корифей галузі культури Калинівського району, композитор, музикант, хормейстер, заслужений працівник культури України Григорій Патрак, який впродовж багатьох років був учасником інструментальної групи цього колективу, схвильовано ділився враженнями після ювілейного творчого вечора ансамблю «Кумасеньки»: «Кожен вихід колективу на сцену викликав у мене ураган емоцій, сльози в очах і цілий оберемок теплих спогадів. Адже багато років своєї творчості я віддав «Кумасенькам». Нехай же співається їм ще багато літ, нехай примножується

коло їхніх шанувальників, бо ж всі разом вони роблять святу справу – творять Її

Величність Пісню!» – 30 років життя людини – це зовсім небагато.

А от 30 років творчої діяльності аматорського колективу –– це сотні недоспаних ночей, огром репетицій, тисячі концертів, – ділиться учасниця ансамблю, талановита піснярка і гумористка, художній керівник Калинівського РБК Світлана Крикун. Сьогодні ми радіємо, що наш колектив поповнюється молодими виконавцями, поряд зі старшими учасниками «Кумасеньок», які стояли біля витоків створення ансамблю, а це Володимир Борецький, Марія Шелешко, Надія Грибаніна, Віктор Кулаков, Василь Островський, Оксана Патрак, Наталія Рижук (та всіх і не перерахуєш!), нині на сцені молодь: Тетяна Фалієва, Ольга Чечель, Марія Крикун. Тому ми переконані – у «Кумасеньок» велике творче майбутнє! А моє материнське серце сповнюється гордістю, бо донечка Марійка, студентка Вінницького коледжу культури і мистецтв імені Миколи Леонтовича, виявила бажання співати в нашому колективі. Багато років учасниками «Кумасеньок» є сім’я Віктора та Лідії Кулакових, батька Сергія Чечеля та доньки Ольги, то ж буде ще й династія Крикунів!

А керівник ансамблю Володимир Борецький переконаний, що секрет довголіття

колективу полягає в тому, що його основу складають люди творчі і небайдужі, які професійно і з великою відповідальністю відносяться до репетиційної роботи.

Одна за одною лунали

зі сцени пісенні композиції у виконанні талановитих «Кумасеньок». І що не пісня –– то щось особливе і неповторне, що торкається найпотаємніших душевних струн.

На ювілейному вечорі Керівник ансамблю Володимир Борецький

Були тут і українські народні пісні, і пісні сучасних авторів, і глибокопатріотичні вокальні твори, як-от

«Виряджала мати сина» Олексія Чухліба на вірші Тамари Федорченко та народна «Ой чом ти, калино».

А від веселих запальних українських народних «Не топай», «Ой мамцю моя», «На городі мак головатий»

зал вибухав шквалом аплодисментів!

До «Кумасеньок» на гостину того вечора завітало багато гарних гостей: вінок музичних вітань ювілярам привіз фольклорний гурт «Мокоша»

Вінницького коледжу культури і мистецтв імені М.Д.Леонтовича під керівництвом Юлії Васюк, запальні таночки дарували юні учасники зразкової аматорської танцювальної студії «Лілея» Калинівського РБК (керівники Катерина та Віталій Музички). Особливу вдячність народний аматорський ансамбль української пісні «Кумасеньки» висловлює народному депутату України Петру Юрчишину, Герою України, директору СТОВ «Промінь» с.Черепашинці Івану Боримському, голові Калинівської районної ради Василю Поліщуку, голові Калинівської районної державної адміністрації Володимиру Гаврилюку, голові Калинівської ОТГ Анатолію Шамалюку, директору СП с. Польова Лисіївка Анатолію Яремчуку, приватному підприємцю Олександру Кулику за постійну підтримку колективу та виділення значних коштів для придбання сценічних костюмів та музичних інструментів. Теплі слова вітань лунали на адресу ювілярів від колективу Вінницького обласного центру народної творчості, відділу культури і туризму Калинівської райдержадміністрації, колективу Калинівської дитячої музичної школи. Духмяні короваї та обрядові хліби до свята приготувала майстриня із с.Байківки Лілія Ступак. А «Кумасеньки» все співали й співали! Тричі виходив колектив на сцену і кожного разу в різних сценічних костюмах! Це було гармонійне поєднання високої виконавської майстерності та сценічної культури.

Тож з ювілеєм вас, «Кумасеньки»! Нехай лунають ваші пісні багато літ, нехай несуть вас на крилах творчості світами на яснії зорі, на чисті води, на віки вічні! Ніна ДЖУС

Виставки у світлиці

«ВІД ТРИПІЛЛЯ…»

персональна виставка гончарного мистецтва Михайла ДІДЕНКА

(м. Вінниця) 5 – 22 квітня 2019 р.

Діденко Михайло Володимирович народився 23 листопада 1992 року в м. Вінниці. З раннього дитинства займається народною творчістю. Гончарному мистецтву навчався в гуртку «Кераміка та гончарство», що працює при Вінницькому міському Палаці дітей і юнацтва ім.Л.Ратушної. Захопившись надзвичайним процесом створення різних фігурок з глини, здібний учень вбирав у себе, як губка, всі настанови керівника гуртка Вікторії Ніколаєвої, відомої на Вінниччині майстрині. Тож закономірно, що в свої молоді роки Михайло Діденко став талановитим і відомим майстром кераміки.

В своїй творчості молодий гончар спирається

на досвід таких знаних гончарів Поділля, як Олексій Луцишин, Людмила Філінська. В своїх роботах він використовує елементи народної творчості на мотиви трипільської культури, створюючи скульптури малих форм та керамічний посуд. Його роботи вирізняються своїм індивідуальним по-

черком і випромінюють сонячне світло, яким наповнена його душа. Майстер є активним учасником всеукраїнських, обласних і міських виставок, конкурсів та пленерів. В рамках обласних культурно-мистецьких заходів він з задоволенням дає майстер-клас з гончарного мистецтва дітям та і дорослим. За працелюбство та активну виставкову діяльність, Михайло Діденко двічі був удостоєний стипендії Президента України для молодих майстрів народного мистецтва (2015 і 2018 р.р.). Здобувши вищу освіту у Вінницькому національному технічному університеті, Діденко М.В. з 2016 року працює в обласному центрі народної творчості та у вільний від роботи час займається своєю улюбленою справою.

Нинішня персональна виставка вже 5-та за період творчої діяльності Михайла Діденка. Її експозиція складалася з понад 200 робіт. В основному це традиційний керамічний посуд, відтворений майстром за мотивами трипільської культури, шнурової кераміки та Шаргородської і Барської кераміки кінця ХІХ початку ХХ століть (миски, глечики, баньки, горщики). На виставці є також зооморфні посудини та дрібна пластика (іграшки-свищики тощо). Доповнювали експозицію світлини Лідії Бойко, які знайомили глядача з процесом творення майстра за гончарним кругом.

«

Обласна виставка

народного мистецтва

ВЕЛИКОДНЯ ПИСАНКА»

25 квітня — 10 травня 2019 року

З кожним роком виставка «Великодня писанка» збирає все більше бажаючих пізнати

цей дивовижний і малодосліджений материк

«Писанка» у всесвіті українського народного мистецтва. Адже писанка з глибини сивих тисячоліть промовляє до нас таємничими солярними знаками й символами, які ми маємо прочитати, примножити і передати своїм нащадкам. Отож відрадно, що упродовж останнього десятиліття відродженням традиційної писанки займається багато майстринь, заохочуючи до цієї благородної справи дітей і молодь.

В цьому році на обласній виставці презентували свої роботи відомі майстрині Вінниччини та їхні кращі учні. Зокрема це такі подільські майстри писанкарства, як: Тетяна Пірус; Марина Верхова-Юрченко, Оксана Верхова-Єднак, Ірина Савчук, Анастасія Фоміна; Наталя Сентемон; Сергій Бугай; Гончар Анатолій; Людмила Філінська (м.Вінниця); Марія Гоцуляк, Оксана Городинська, (м.Могилів-Подільський), Інна Громова (м.Хмільник), Лариса Смашнюк (с. Радівка Калинівського району), Вікторія Кушніренко (с. Лука-Мелешківська Вінницького району).

Експозицію виставки прикрашали також роботи на великодню тему живописців та майстрів народного малярства – Івана Горобчука, Василя Слободянюка, Мар’яни Сілагіної, Павла Пшеничного (м.Вінниця); Віктора Крижанівського, Лілії Гудзь (с.Клембівка Ямпільського району); Юрія Кафарського, Людмили Сорочинської, Олексія Буюкіна (м.Могилів-Подільський) та Надії Іванисько (м. Бар). Також окрасою експозиції були роботи декоративного розпису Сергія Бугая (с.Човновиця Оратівського р-ну), Ірини Угринчук, Тетяни Рихліцької (м.Вінниця), Любові Воронецької (м. Липовець) і витинанки Дмитра Власійчука (м.Хмільник) та Тетяни Рудик (м. Бар). Належне місце в експозиції займали керамічні вироби Тетяни Шпак (с.Бубнівка Гайсинського району), Вікторії Ніколаєвої та Михайла Діденка (м.Вінниця). Доповнили експозицію вироби з дерева Василя Слободянюка, Віталія Бойчука та майстра художнього випилювання Альберта Логінова (м.Вінниця), а також вишиті роботи Ольги Каришиної (м.Вінниця) та учасників зразкової аматорської студії «Гостина» Сосонського СБК Вінницького району. В рамках відкриття виставки дали майстер-клас з написання писанок Тетяна Пірус, Анастасія Фоміна та Марина Верхова-Юрченко.

«НАРОДНИЙ МОТИВ»

персональна виставка народного

малярства заслуженого діяча

мистецтв України

Федора ПАНЧУКА (с. Пеньківка Липовецького району)

14 - 29 травня 2019 року

Панчук Федір Васильович народився

3 травня 1954 року в селі Пеньківка Липовецького району на Вінниччині. Закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного

інституту, але тому, що був художником за покликанням, згодом поступив до Московського заочного університету мистецтва на факультет живопису.

Нині Федір Панчук – член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений діяч мистецтв України.

Художник успішно працює в жанрі сучасного народного живопису, є дослідником, мистецтвознавцем і пропагандистом народного мистецтва Вінниччини. Експериментуючи з кольором як в авангардних, так і в наївних полотнах, Федір Панчук або вибирає відомий, близький по духу стиль, або відкриває свій спосіб живописання, що не є метою його творчості, а тільки найбільш притаманним методом реалізації можливостей. Його твори надзвичайно позитивні. Йдеться не про безтурботну радість, а саме про людяність і гуманізм; його роботи сповнені життєдайної енергії, наповнені сонцем, любов’ю і надією, що сповнена національно-патріотичного піднесення. Разом з тим його творчість поліфонічна, глибоко інтелектуальна, має багато вертикалей і чимало своїх власних вершин. Єдина схожість – Це Панчук! Його не сплутаєш ні з ким. Окрім того, він –

глибоко національний художник – по духу, по ментальності, по глибинному відчуттю української фольклористики, українських традицій, невмирущих українських символів та знаків. Напевне саме тому роботи Федора Панчука

викликають непідробний інтерес шанувальників

мистецтва.образотворчого Його картини

знаходяться в галереях і приватних колекціях Ватикану, США, Туреччини, Німеччини, Ізраїлю. Митець є учасником понад сотні міжнародних, загальнодержавних, регіональних виставок, його персональні імпрези були у Франції (1990 р.), США (1993 р.), Німеччині (1994 р.), Туреччині (1995 р.) і мали неабиякий успіх. Також свої роботи презентував на виставках у Києві: в Українському домі, галереї «Славутич», Будинку архітекторів, галереї Києво-Могилянської академії.

Персональна виставка «Народний мотив» Федора Панчука є взірцем самобутнього українського живопису. Масштабні полотна, на яких у стилі народного малярства відтворені реальні творчі проекти з відродження традицій та обрядів на Вінниччині, є одним із творчих експериментів митця, який руйнує стереотипи, відмовляючись від будь-яких догм і штампів. Як говорить Федір Васильович: «Свій мистецький світ я створюю за рахунок власних живописних відкриттів і надбань. У такий спосіб закріплюється та вдосконалюється індивідуальний стиль. Полотно – це найточніше емоційне поле і всі творіння, які з’являються на ньому в очах художника, постають цілком конкретними».

Ми дякуємо Федору Васильовичу, що персональну виставку саме цього циклу своїх творів він презентував в обласному центрі народної творчості.

персональна виставка декоративного розпису

Ірини УГРИНЧУК

(м. Вінниця)

30 травня – 28 червня 2019 року

Вже другий рік поспіль до Міжнародного дня захисту дітей ми відкриваємо персональні виставки

декоративного розпису. Цього року свої нові роботи презентувала Ірина Угринчук, з творчістю якої ми знайомили шанувальників народного мистецтва у 2014 році, провівши першу її персональну виставку «Веселкове Поділля».

Нагадаємо, що Угринчук

Ірина Іванівна народилася 9 травня 1971 року

в с.Винятинці Заліщицького району Тернопіль-

ської

області

в сім’ї вчителів. Навчалася

у Київському

торгово-еконо-

мічному інсти-

туті на інже-

нера-технолога

громадського

харчування і од-

ночасно навча-

лася петриків-

ському розпису

в освітньо-ху-

дожньому цен-

трі «Оберіг»

при Київсько-

му ПТУ №6, де була заочна

форма навчан-

ня. Здобувши

дві різних спе-

ціальності, Іри-

на

Угринчук

обрала творчу

спеціалізацію, і

з того часу триває її чарівна подорож у світ декоративного розпису.

По закінченні інституту (1993 р.) Ірина Іванівна, переїхала на батьківщину чоловіка у м.Вінницю, працювала керівником гуртка декоративного петриківського розпису

в СЗОШ №1. Згодом вже вела студію

та займала посаду методиста у Ві

нницькому Палаці дітей та юна

цтва ім.Л.Ратушної, де написала кілька методичних розробок в області декоративного петриків ського розпису.

У 2010 році майстриня ство рила власну художню студію «Скарб», де передає і дітям, і до рослим свої вміння і свою любов до мистецтва декоративного роз пису.

Нинішня виставка вже третя в творчій діяльності Ірини Угринчук. Основою експозиції цієї виставки стали авторські роботи майстрині, зокрема це – дитячі іграшки, розписані диво-птахами і диво-квітами (скриньки, писанки, півники, пташечки, дитячий журнальний столик тощо). А ще коники-гойдалки, які розписали син та учень Ірини Іванівни. Всього в експозиції виставки було представлено 135, як великих так і дрібних робіт, що зачаровують своєю красою. Серед них особливо вирізнялися картини і тарелі мисткині, розписані за її власними сюжетами, що символізують і сильну та вільну Україну, родинний затишок, і невгамовну дитячу допитливість. Мистецька спільнота Вінниччини високо оцінила неперевершену майстерність виконання робіт майстрині і те, що жодна з її робіт не повторюється, ані малюнком, ані композицією. Ірина Угринчук вкотре довела, що має свій стиль і власне бачення виконання декоративного розпису, хоча і дотримується всіх традиційних прийомів петриківського розпису. Всіх шанувальників народного мистецтва вражає, як майстриня знаходить та відкриває нові можливості в розписі, досягає наближення відтворених елементів до реальних. Її роботи завжди дивують і захоплюють.

Завідуюча відділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

«ПОДІЛЬСЬКА КАЗКА»

ТРАДИЦІЙНИХОЗНАКИПИСАНОК ПОДІЛЛЯ

кщо говорити про відродження традиційної подільської писанки, то слід наголосити, що початки цього процесу мали місце в Українській дівочій гімназії імені Лесі Українки, де в 1993-2003 рр. був запроваджений спецкурс «Подільська писанка».

Згодом авторський спецкурс «Подільська писанка» уподовж трьох років викладала Пірус Т.П. для майбутніх учителів початкових

класів у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського [1, с. 76]. Програмою спецкурсу було передбачено проведення лекцій, практичних занять та складання заліку.

Багато писанкарок (і писанкарів) у наш час працюють переважно в авторському стилі. Сьогодні на Східному Поділлі, зокрема на Вінниччині, традиційна писанка збережена. Цьому сприяла спільна активна робота упродовж двох десятиліть по відродженню писанкарства Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, Вінницького обласного центру народної творчості, Вінницького обласного краєзнавчого музею, Вінницького обласного художнього музею, Вінницького палацу дітей та юнацтва, Тиврівського районного краєзнавчого музею та інших установ.

На початку 90-х років у багатьох селах Вінниччини проживали подолянки, які писали традиційні писанки, пам’ятали про правила, вимоги, обмеження та заборони під час написання писанок, розповідали про використання писанок в обрядах[3].

Упродовж багатьох років авторам доводилось зустрічатись з багатьма подолянками, які писали і пишуть традиційні писанки. Зауважимо, що на Поділлі, за традицією пишуть писанки лише жінки і дівчата. «Жінка народжує дитя – дає нове життя, тому писати писанки – це жіноча справа». Багато подолянок переконані, що лише жінка, яка має особливу енергію та силу від природи, може написати

Катерина Пірус писанку, яка допоможе у житті, захистить, вилікує тощо. Даруючи традиційну писанку, жінка чи дівчина проказує побажання. Важливо, що жінки, які пишуть писанки, не вважають себе писанкарками, а розуміють написання писанок як невід’ємну частину їхнього життя. Не порушуючи традиції, вони пишуть писанки лише до Великодніх свят. Також у подільських селах писанки використовують на Юріїв день, закопують у ріллю, бережуть на жнива. Традиційні писанки Поділля ви-

різняються лаконічністю та архаїчною символікою, традиційним використанням від 3 до 5 природніх барвників. Зауважимо, що для написання писанок використовують власноруч виготовлені писачки (ґесточки), які зберігаються в родині роками.

Традиційні писанки Поділля мають майже 100 символічних малюнків, кожен із яких відрізняється своїм магічно-символічним значенням. На початку ХХ ст. у с. Попелюхи (Вінниччина) було зафіксовано 64 назви писанок. На думку польського автора, « з огляду на час запису, це вражаюча кількість»[ 4, с. 102]. Назви багатьох традиційних подільських писанок допомагають сформувати уявлення про духовну і матеріальну культуру українців Поділля: сонце, небо, зорі, мости, драбинки, вазонок, безконечник, колоски, сунички, калина, горошок, грабельки,баранячі роги, калиточка, малярка, півень, черепашка, п’явки, голуби, заячі вуха, коник, волове очко, кри-

Тетяна Пірус

ла, серпи, веретено, кручений рукав, човники та інші. На традиційних писанках дуже часто зустрічається зображення сонця. Виразом багатовікової історичної спадкоємності є те, що сила прадавніх солярних символів знайшла своє втілення на сучасному гербі Вінницької області: сонце з обличчям та 16 променями – вісім прямих і вісім хвилястих [5, с. 86]. Символічне зображення сонця мають традиційні писанки із назвами: «рожа» («бокова», «сторчова», «писана гладдю», «закручена», «на 40 клинцях», «повна», «кучерява») «триквер» , «павук», «чотириніг», «гачковий хрест», «ламаний хрест» та інші.

Традиційні писанки Поділля майже усі

мають свої назви. У 1993 р. під час етнографічної експедиції до

села Хатки Жмеринського району автори

побачили писанку, яка

мала назву «Парасочка». Більшість писанок

народних майстринь с.

Гущинці Калинівсько-

го району мають наз-

ву «сунички», але при

детальному розгляді

можна побачити арха-

їчні символи: триквер, сигма, безконечник, свастики.

Подоляни старшого покоління переконані, що символічні

знаки на писанках

мають магічну силу, тому жінки, які писали писанки і навчали своїх доньок, не вносили зміни у малюнок. Раніше жінки знали до кожного писанкового символу замовляння, яке збільшувало духовну силу писанки.

Про традиційне писанкарство на Поділлі почали говорити з ІІ половини ХІХ ст. І з того часу до подільських писанок прикута увага багатьох дослідників [6]. У колекції відомої полтавської меценатки К.Скаржинської кожна третя писанка була з Поділля (Немирова та його околиць, Брацлава, Тростянця та ін.), загалом –770 експонатів із 2219 [7].

У ХХ столітті подолянки зберегли традиції написання писанок до Великодніх свят та використання їх в обрядах. Яскравим прикладом цього є виступ на міжнародних з’їздах писанкарів делегатів з Поділля: народних майстрів і дослідників цього виду народного мистецтва [8]. Подільські писанки продовжують привертати увагу науковців своєю архаїчною символікою, збереженою традиційною кольоровою гамою, технікою написання та знаряддями [9,10].

На Поділлі традиційні писанки досі використовуються у традиційно-побутовій культурі, вони є невід’ємною частиною життя мешканців села. За традицією, писанки залишають на столі на весь період

Великодніх свят. Ними обмінюються, дарують дорослим і дітям. Залишають в господарстві. Писанки несуть на Проводи на могили померлих родичів. Колись дівчата «віддавали колодку». «Віддавання колодки» - це великодній обряд дарування дівчатами писанок тим хлопцям, з яких вони знімали «колодки» перед початком Великого посту. Найчастіше літні жінки знають, що означає «віддати колодку» і розповідають про цей обряд.

Подільські писанки можна побачити також у фондах навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Колекція писанок нараховує майже 500 одиниць збереження. У фондовій колекції представлені, зокрема, традиційні писанки Вінницького, Тиврівського, Калинівського, Крижопільського, Літинського, Шаргородського, Хмільницького, Жмеринського районів. Значна частина колекції – це писанки студенток ВДПУ імені Михайла Коцюбинського, гімназисток Української дівочої гімназії імені Лесі Українки, авторів статті та літніх подолянок. Чверть століття щороку у березні-квітні навчально-наукова лабораторія проводить Дні народознавства «До Великодня» та безкоштовні майстер-класи з традиційного писанкарства для студенток, співробітників та гостей університету, учениць шкіл, працівників освітніх закладів. Присутні знайомляться із фондовою колекцією писанок, набувають вміння виготовити власноруч традиційний писачок, отримують знання про традиційну символіку подільських писанок, технологію написання, правила і вимоги. Часто на таких майстер-класах бувають представники 2-3 поколінь родини: дочки, матері, бабусі, онучки.

Зібраний авторами етнографічний матеріал упродовж двадцяти п’яти років про традиційні подільські писанки дозволяє зробити такі висновки. Під час написання традиційних подільських писанок жінки і дівчата дотримувались правил, обмежень, вимог, заборон: • Писанки пишуть, коли вірять у Бога.

• Пишуть писанки виключно жінки і дівчата.

• Пишуть писанки до Великодніх свят (Великдень, Проводи).

• Пишуть власноруч виготовленим писачком («кісточка», «ґестка», «зостка»). У селах Вінниччини

побутує скручена рурочка чи лієчка. Залежить від місцевості. Використовують паличку з бузку(«бедзу») чи дерева, до якої примотують шматочок тонкої мідної (металевої)фольги, дротик. Колись – прив’язували конопляною ниткою. Особливий інструмент для написання писанок виготовлено у с. Рахни Лісові Шаргородського району мешканцем села для своєї дружини. Він зберігається у родині авторів статті.

• Пишуть писанки до Чистого четверга: з середи на четвер, до сходу сонця.

• Для написання писанок відбирають гарні світлого кольору повні курячі яйця(свіжі, сирі, запліднені, найкраще - від курей первісток).

• Фарби використовують із природних барвників: жовту(кора яблуні-дички), різні відтінки від жовтого до червоного (лушпиння цибулі), чорну(кора вільхи), зелену (озимина). У наш час

часто використовують харчові

барвники: жовтий, оранжевий, червоний, вишневий, гранатовий, бузковий, горіховий, блакитний, зелений, чорний. Деякі

подолянки використовують «зеленку»: її наносять на писанку у необхідних місцях та одразу закривають воском, а не занурюють у зелену фарбу.

• Писанки запікають у печі, коли у ній достатньо тепла, щоб на писанках розтанув віск. У газовій духовці писанки запікають 10-15 хвилин у полив’яній мисці

на решітці при температурі 100150 градусів при напіввідкритих дверцятах. Коли віск на писанках розтанув, їх виймають та обтирають шматком натуральної тканини.

• Писанки пишуть

після заходу сонця.

• Писанки пишуть, коли у хаті немає чужих.

• Писанки пишуть, коли виконана уся домашня робота, коли сплять діти та інші члени родини.

• Не пишуть писанки, коли жінка «згрішила».

• Не пишуть писанки, коли «місячне»(критичні дні).

• Не пишуть, коли сварилась у цей день, коли сердита, немає настрою, сил тощо.

• Коли писали писанку, то до кожної писанки раніше проказували замовляння.

• Писанку від початку і до завершення пише одна особа –жінка чи дівчина (у той же день).

• Коли пишуть писанку, то бажано дотримуватись посту, якщо дозволяє стан здоров’я. Це обмеження не поширюється на дітей та вагітних жінок.

• Не пишуть писанку, коли яйце надбилось, тріснуло. Беруть інше.

• Коли писанка випадково розбилась, то її бажано закопати під плодове дерево, родюче (що родить).

Не варто викидати

писанку у смітник.

Дбайливе ставлення до традиційної подільської писанки – це збереження важливої частини традиційної культури наших пращурів – українців Поділля.

Джерела та література

1. Народні майстри Вінниччини: довідник. / Упорядники Т.О. Цвігун, М.В. Діденко. – Вінниця: ТОВ «ТВОРИ», 2018. – 124 с.

2. Світлиця. - №2(53), квітень – червень, ОЦНТ, 2016.

3. Косаківський В.А. Писанки Поділля / В. Косаківський// Подільська старовина: Наук. зб. до 85-річчя з часу заснування Вінниц. обл. краєзн. музею [відп. ред.. Т.Р. Соломонова]. –Вінниця, 2003. – С. 166-173.

4. Historia albomu z kolekcji rodzonyBelina-Brzozowskich… czli jak w Popeiluchach pisanki malowano/Warszawa, 2012. – P, 102, 122.

5. Пірус Т.П. Солярна символіка на писанках села Рахни-Лісові Шаргородського району Вінницької області// Поділля у контексті української історії: Матеріали Всеукр. наук. конф. 29-30 листоп. 2001 р. - Вінниця, 2001. - С.84-88.

6. Сецинский Е. Пасхальные писанки// Подольские епархиальные ведомости. – 1899. – №15. – С.368-373.

7.Мошнікова Т. Колекція народних писанок в Лубенському музеї К.М.Скаржинської// Писанка – символ України… - С. 48-49.

8. Пірус Т.П. Розвиток писанкарства на Вінниччині в період незалежності// Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження. – Вінниця. – 2007. – С. 375-379.

9. Булгакова Л. Архаїчні елементи орнаменту у вишивці та писанкарстві Поділля// Матеріали науково-практичної конференції «Писанка – символ України» з Міжнародного з’їзду писанкарів 2-7 вересня 1992 року. – К., 1992. – С. 56-57.

Тетяна та Катерина ПІРУС

*Майстер-клас

Шкрябанка – як різновид писанки

Майстер-клас від заслуженого майстра народної творчості Україн Марії Гоцуляк

Українська писанка. Символ минулих віків і водночас – візитівка сучасності талановитого, винахідливого народу. Це маленьке рукотворне диво вмістило на собі цілий загадковий всесвіт з таємничими магічними знаками, котрі почасти розшифровані, але ще таять у собі чимало загадок. Не буду вдаватися до детальних пояснень, що означає той чи інший візерунок – про це вже писано-переписано, казано - переказано… Та й варіантів оздоблення звичайного яєчка в арсеналі майстрів – писанкарів безліч: звичайне нанесення гарячим воском контурів і поетапне фарбування у барвниках з допомогою писачка; інкрустація дрібним насінням (зернівка), обклеювання різноколірними нитками (мотанка).

А ще роблять чудесні візерунки з допомогою прорізування . витравлювання в оцті чи соляній кислоті, оздоблення бісером, соломкою, випалювання з глини, різьблення по дереву, розмальовування, декупажу та ін. Я також бралася за всі перераховані методи, та чомусь найбільше припало до душі вишкрябування на однотонному тлі яйця. Тобто шкрябанка,шкрьобанка, дряпанка.

На жаль не дізналась я прізвища свого випадкового навчителя у цій справі. А було це в національному музеї архітектури і побуту України в селищі Пирогів. Час від часу спілка майстрів України скликала туди кращих рукомесників України на традиційні Дні ремесел. Марія Руденко - наша уславлена витинальниця і фольклористка запропонувала і мені взяти участь у цьому святі, адже я вже проявляла якісь успіхи у виготовленні витинанки. Коли я поринула в багатющий світ мистецьких виробів, звезених зі всіх теренів землі Української,то серцю стало затісно в грудях – хотілося навчитися всього і відразу. Зокрема щемливою ноткою з далекого дитинства озвався спогад про мамині писанки. Та побоювалась,що ніколи мені не вдасться відтворити кольоровий орнамент на шкаралупі, як не вдавалось тоді, коли вешталась біля мами і неслухняними руками псувала одне за другим приготовлені для писанкування яйця.

А тут ось поруч стоїть голова

Марія Гоцуляк

Національої спілки майстрів України Володимир Прядка і вигукує: «Геніально! Та це ж шкрябанка! Справжня шкрябанка! Беру всі!» - і відраховує гроші якомусь непоказному чоловічкові. Краєм ока я встигла роздивитися ті писанки, котрих досі не доводилось ніде зустрічати. То був не такий вже й складний орнамент на однотонному тлі. Але його ой як виразно поцінував сам патріарх мистецької братії академік Прядка! По приїзді з Києва зібрала своїх майстровитих співробітниць(я була тоді директором Будинку народної творчості) і повідала про своє відкриття. Того ж дня на плиті у кожної варилися яйця в густому настої цибулиння. А другого дня ми вже захоплено освоювали процес дряпанки - хто циганською голкою,хто лезом,хто скальпелем.

Оскільки жіночки були природженими талантами, то й виходило у них з першого разу казкове розмаїття символів і образів, котре ми про себе охрестили « графікою на яйці». А тут якраз велелюдне шевченківське свято на подвір’ї обласного краєзнавчого музею. Представляв свої мистецькі вироби на ньому і наш Будинок творчості. Десятки нашкрябаних напередодні яєць виблискували золотавими боками навпроти сонця ,притягуючи до себе учасників дійства,в тому числі столичних співаків,письменників. Та якою драмою обернувся для нас той мимолітний тріумф! Бо згодом розпечені під палючими

променями сонця варені яйця почали виділяти якийсь слиз і лопатись! Прощавай нове відкриття і нове окрилення…

Додому повертались пригніченими. Та згодом додумались,що для таких випадків яйця треба спочатку видувати.А якщо шкрябати на повному, то посвятити на Великдень і тримати в прохолодному місці.Такі іноді зберігаються довго, всередині всихаються і торохтять, як горішки. Вчені доводять , що шкрябанки мають прадавню історію, адже їх знаходили у древніх похованнях.

Отже, як роблю це я. Куряче, гусяче,качаче, індиче, а згодом страусяче яйце має бути порожнім. З допомогою надфіля висвердлюєм в нижній частині дірку. Якщо плануємо підвісити писанку на ниточку, то треба таку ж дірочку зробити і у верхній частині, аби з допомогою циганської голки просилити туди нитку чи вузеньку стрічку. Яйце з двома дірочками можна видути і губами. А от коли тільки знизу,тоді треба викачувати вміст медичним шприцем, або пристосованим для цього акваріумним компресором з голкою від крапельниці. Можливо й є інші способи , та мене влаштовує саме таке. Видуте яйце швиденько треба зсередини прополоскати водою і відкласти до повного просихання. Якщо ж маємо змогу фарбувати одразу, тоді просушувати не треба,адже воно знову має занурюватися в рідину. Для фарбування можна використовувати ті ж самі барвники, що й для писанок воском. Але я з свого досвіду переконалася,що найліпше - це природні фарби. По-перше, вони не линяють і не пристають до рук у процесі тривалої копіткої роботи. По-друге, природні барвники випромінюють особливий блиск,прозорість і навіть аромат.

Як же «позичити» в природи отих кольорів? А дуже просто. Беремо добрячу пригорщу цибулиння ( якщо хочемо мати золотисто-коричневу дряпанку) або свіжих чи висушених шкурок грецького(волоського горіха) якщо потрібен темно-коричневий або чорний фон),заливаємо водою, викладаємо заздалегідь видуті шкаралупи, прикладаємо дощечкою чи кришкою меншого діаметру ніж каструля - для того щоб вони занурювались у воду і пофарбувались зівсібіч. Тоді вже накриваємо, доводимо до кипіння, збавляємо вогонь до мінімуму і кип’ятимо, час від часу перегортаючи дерев’яною ложкою.

Коли вже видно,що яйця пофарбувались, відключаємо плиту і залишаємо до повного вистигання. Видувати рідину,що заповнила шкарлупи під час кипіння, треба тими ж способами , що вже згадані. Тоді знову складаємо фарбовані яйця для просушування. Такими заготовками можна користуватися не лише в найближчий час , а й через місяці і роки. У мене, наприклад, завжди в запасі десятки

фарбованих шкаралуп, котрі чекають, аби я, нарешті , добралась до них і «оживила» своєю творчою фантазією і мозолями. Так, так, шановні – і мозолями. Адже подібне заняття прирівнюється до роботи каменотеса і ювеліра одночасно( це сугубо моє визначення, може в когось інакше). А ще треба призвичаїтися під потрібним кутом тримати інструмент , аби не роздушити вже на-

півготову або готову працю (як це траплялось і в мене, і в моїх учнів ). Окрім згаданих інструментів і пристосувань майстри(і я в тому числі) використовують мікродрельки. Це значно полегшує процес , але не завжди дає той результат, що сугубо робота одними руками.

Якщо в традиційному писанкарстві в переважній більшості дотримуються канонів, то в мистецтві шкрябання просто напрошуються сюжети народної картинки або ж професійного живопису , як це ми бачили (на жаль, в нині покійних) майстрів Віктора Наконечного чи Тетяни Мороховець.

Мої ж дряпанки якось само-собою згрупувалися у цикли: «Благословенна Україна», «Нехай святиться ім’я твоє”, « Пташки-пташенята», «Карпати». Улюбленою темою багатьох писанкарів є трипільські мотиви. Пропоную для майстер - класу і свою версію. Насамперед пофарбоване яйце олівцем (бажано білим) розграфлюємо на основні лінії сюжету (мал. 1).Потім заповнюємо цю «канву» деталями (мал. 2). Згодом прошкрябуємо до білого те, що має виділятися власне як візерунок (мал. 3) .І ось писанка-шкрябанка готова (мал. 4). Доводиться працювати над портретами видатних осіб: Тараса Шевченка, Лесі Українки, Богдана Хмельницького.

Десятки своєрідних ікон з ликом Божої Матері з Ісусом зігрівають чиїсь серця в різних куточках не тільки України, а й далеких зарубіжних країн. Є роботи на тему 1000-ліття Лядівського скельного монастиря.

Ще мене бентежить і надихає тематика купальських обрядів,народні пісні,феєричні персонажі « Лісової пісні» Лесі Українки ,щирі стосунки між закоханими або родинна ідилія . Іноді хочеться «побешкетувати», то ж народжуються кумедні, жартівливі чи сатиричні сюжети. Інколи яйце не хоче фарбуватися рівномірно і на ньому проступають різні плями. Якщо добре придивитися, то можна в цьому явищі знайти якусь підказку, бо такі плями нагадують або рослину, або тваринку чи навіть людину. Одного разу, не докладаючи великих зусиль, я відтворила по такому силуету маленького хлопчика , котрий стоїть у траві на колінах і відпускає в небо голубку. Іншим разом на яйці проступав силует кота, котрий вмостився під деревом і пильно дивиться вдалину. Одним словом, дряпанка чи то шкрябанка – це необмежений простір фантазії і можливостей . Потрудившись один раз над заготовками, можна надалі працювати будь-коли і будь-де, бо сам процес не такий громіздкий, як у виготовленні воскових писанок. А фантазія і вміння майстра допоможуть зорієнтуватися на цікавий сюжет.

Провідний методист ОЦНТ Сергій БУГАЙ