Мова єднання
УДК 821161.2
М74
Авторський колектив Анікіна М., Бігун С., Білай Я., Гальченко І., Гойко М., Голубкова І., Демченко А., Дмитренко М., Дусь О., Кавчуга К., Корнієнко В., Краснопольська Б., Кусовник І., Ларіонова О., Нагорна В., Пішта О., Пономаренко Н., Сидоренко Д., Токаренко Н., Федорчук М., Чернецька Є., Шаповал Н., Шиян Є., Щасна Н., Яценко М.
М74 Мова єднання. Сила історій: альманах літературної творчості/ за заг. редакцією Н. Пономаренко. Суми: ФОП Цьома С.П., 2022. Випуск 8. 52 с. Восьмий випуск «Мова єднання» присвячено повномасштабному вторгненню рф в Україну, відчуттям та переживанням українців. У виданні використані твори всіх охочих, хто долучився. Каталог відеопоезій, які увійшли в альманах, шукайте за покликанням: https://cutt.ly/aMxW2iv. Альманах розрахований на широке коло читачів.
УДК 821161.2
© Авторський колектив, 2022 © ФОП Цьома С.П., 2022
Мова єднання Зміст
Переднє слово ……………………………………………………………………………………………… 5
Розділ І
Прозове розмаїття
Білай Я. Розповідь про війну ……………………………………………………………………….. 6
Демченко А. Думки під час війни ………………………………………………………………… 7 Дмитренко М. Дорога додому. Вторгнення ………………………………………………… 9
Дусь О. Україна на шляху до свободи ………………………………………………………….. 13 Кавчуга К. Сила історії ………………………………………………………………………………….. 14
Корнієнко В. У підвалі ………………………………………………………………………………….. 15 Краснопольська Б. Скалічена юність …………………………………………………………… 17 Нагорна В. Новела 19 Пішта О. Реалії нашого життя ………………………………………………………………………. 23 Пономаренко Н. Повернення додому ………………………………………………………… 25 Сидоренко Д. Комендантська година ………………………………………………………… 26 Федорчук М. Моя історія війни ……………………………………………………………………. 27 Шаповал Н. Польське обличчя милосердя …………………………………………………. 29 Щасна Н. Есе …………………………………………………………………………………………………. 31
Мова єднання
Бігун С. Наша осінь ……………………………………………………………………………………….. 38
Гальченко І. Навіяне війною 39
Гойко М. «Зорі згасають, а ми будемо жити вічно…» …………………………………. 40
Голубкова І. «Жовте сонце, синє небо…» 41
Голубкова І. «Усе розділилось на «до» та «після»…» ………………………………….. 41
Голубкова І. Осінь …………………………………………………………………………………………. 42
Кусовник І. Азовець ……………………………………………………………………………………… 43
Кусовник І. Маніфест ……………………………………………………………………………………. 43
Кусовник І. Не бійся ворога ………………………………………………………………………….. 44
Ларіонова О. «Уже місяць я сиджу в підвалі…» ………………………………………….. 44
Пономаренко Н. Мертва тиша кімнат ………………………………………………………… 45 Токаренко Н. «Мені болить, мені це все набридло…» ……………………………….. 46
Токаренко Н. «Ти клятий ворог, вбивця, мародер…» ………………………………….. 46
Чернецька Є. Україна досі носить берці ………………………………………………………. 47
Шиян Є. «І біль, і відчай…» …………………………………………………………………………… 48
Яценко М. Тепер у Бучі не буде ромашок ……………………………………………………. 49
Яценко М. Буде долинати ……………………………………………………………………………. 50
Переднє слово
У життя кожного українця 24 лютого 2022 року ввірвалася війна, простягнула свої кощаві руки до найдорожчого, заполонила думки, замінувала сни, відрикошетила звуками. Та її мабуть забули попередити, що наш народ загартований одвічною боротьбою за волю та справедливість. Але життя не зупинилося, а пульсуючи продовжилося, сповнене нових прагнень та досвіду. І саме час розповісти про це! Творчі люди згуртувалися. Цьогорічний випуск альманаху «Мова єднання» має лейтмотив – сила історій, які присвячені агресії рф в Україні. Тематика творів патріотично особиста. Автори розповідали про почуття та відчуття, які стосуються повномасштабного вторгнення, ділилися своїми думками, що спричинила війна. Каталог відеопоезій, які увійшли в альманах, шукайте за
покликанням: https://cutt.ly/aMxW2iv Творімо історію разом!
Відеокаталог
Розділ І Прозове розмаїття
Ярослав Білай Розповідь про війну Уже було темно, світло було вимкнуте, стіни здригались від залпів артилерії. Вийшов на вулицю, аби подивитися звідки ведеться вогонь, почув, як летить снаряд та падає за два кілометри від мене, звук від вибуху був на стільки сильним, що у вухах почало дзвеніти, наче це відбулось поруч зі мною. Впав на землю, накрив голову руками, заплющив очі, почав думати: «Ще декілька днів і вони зайдуть в моє село!», цю думку перервав винищувач, що пролітав над селом. Коли побачив позначки Українського Міг 29, я встав, з надією помахав йому рукою. Наступний день. Телефонує мама, говорить, що село вже окуповане, виходити на вулицю заборонено, подавати ознаки життя заборонено. Через декілька хвилин товариш скидає відео «НАША ГОЛОВНА ВУЛИЦЯ» у телеграм: десятки танків, БМП, артилерії. За декілька хвилин перегляду моє тіло почало труситися від страху. А потім – найстрашніші дні: вимкнуте світло, щоденні обстріли, авіація, ППО, ракети, снаряди. Коли мама дізналась про окупацію, сказала мені виїхати за кордон. Я відмовив, я не залишу рідних та друзів самих, я вимкнув телефон, аби заощадити заряд батареї. Пройшов тиждень окупації. Світло то вмикали, то вимикали, обстріли вдень припинялися, а вночі починалися з більшою силою. Так пройшло ще два тижня. Коли мої рідні почули новину, що ЗСУ зайшли до села, зраділи всі! Одразу почали
На щастя, вона підняла слухавку й сказала, що все добре та скоро вона приїде до нас, на вільну та більш менш спокійну територію. По троху все почало повертатися на свої місця. У магазин почали привозити більше продуктів, люди почали більше проводити часу на вулиці, життя повернулося у своє русло. Так, не без обстрілів, тепер обстрілюють лише кордон, і чути лише прильоти снарядів. За цей час ми навчилися розрізняти, що їде, летить який калібр, звідки, куди, та відстань з якої приблизно було випущено снаряд. Ще місяць потому, з товаришами граємо у футбол разом з військовими. Час від часу лунають вибухи, кулеметні черги, але ми не звертаємо уваги, і лише повітряні тривоги та поодинокі вибухи на кордоні нагадують нам той жах, який ми пережили кілька місяців тому. Анастасія Демченко
Думки під час війни
Зараз на думці у всіх одне. Яке життя буде далі? Що буде в майбутньому? Кожен з нас пережив нелегкі часи й з кожним днем переживаємо все більше й більше. Що ж я відчувала тоді як почалась війна? Насамперед, це був страх за рідних, а потім злість. Злість на всіх тих, хто порушив наш спокій, хто посмів прийти на нашу землю і думає, що зможе щось у нас забрати. Ще перед вторгнення багато хто говорив, що буде можливий напад. Я не звертала на ці слова увагу, тому що думала, що цього точно не буде. Але сталося не так, як гадалося. Той дзвінок мого брата о п’ятій ранку мамі: «Мамо, збирайте речі та документи, почалась війна». Почувши ці слова, у мене перевернувся весь світ з ніг на голову. Ми з родиною швидко виконали прохання та не знали, чого чекати. На моїх очах починали з’являтись сльози, але я не
У моїй голові тоді було багато думок. Що робити далі? Хвилювалась лише про це. Найперші дні війни я не спала вночі. Мені було справді страшно, що я прокинусь від вибухів біля мого будинку. Потім уже, через тиждень, я почала спати, але я могла заснути о третій ранку і прокинутись о п’ятій. Мама давала мені заспокійливі, але вони не допомагали. Я їй говорила: «Так, мамо, усе добре, мені вже краще спати». Але вночі більше спати я не стала. У багатьох людей війна забрала домівку. То ж якщо думати з психологічної точки зору, то своя оселя для людини це захист, адже будинок надає почуття безпеки, але все це в нас відібрали... Для когось повернутись додому – це означає повернутися в 23 лютого. Коли я починаю думати про війну, у мене постає питання: «Чому ми раніше не цінили те, що мали?». Нам здавалось, що тут немає нічого особливого, тобто це звичайні будні, як у всіх країнах. Але зараз ці звичайні будні в нас забрали. На той момент та й зараз я думаю лише про те, що війна триває і ми не знаємо, чи прокинемося завтра. Зараз я сиджу вдома та не знаю, що буде далі. Почую я сьогодні вибухи, чи ні. Багато областей потерпають від значних бомбардувань. Кожен з нас зараз молиться, щоб залишитись живим. Ніхто не знає, що буде завтра. Можливо, через 30 секунд когось не стане. Але одне я знаю точно. Наш народ незламний. Ми пережили перші найстрашніші дні війни і все інше поборемо! Я зараз на своїй землі, а тих, хто порушив наш спокій, буде покарано! За кожне життя, за кожен будинок та за кожен сантиметр нашої землі вони поплатяться. На небі все рахується. То ж я впевнена, що в результаті ми переможемо! Усі мої відчуття в ці моменти закарбуються в мене назавжди, до кінця мого життя. Кожен вибух, ті години в сховищі я пам’ятатиму завжди. Коли ти сидиш у сховищі і через стіни чуєш автоматну чергу це досить страшно та незрозуміле таке відчуття. Можливо, у деякі моменти це був відчай, опускались руки й було все одно, що вже буде далі. Але коли я дійсно
можливо, саме ця війна нас об’єднала? Так! Я думаю, що так воно і є. Ми стали єдиним цілим! Раніше я думала, що навчатись за кордоном круто та мріяла про освіту десь там, тільки не в Україні. Я не цінила те, що мала. Тільки після початку вторгнення, мені стало зрозумілим, що такої держави, як в українців, немає ні в кого. «Що ж такого особливого?» запитає будь який іноземець. А те, що ми незважаючи на всі обставини, обстріли та вибухи, залишаємося жити тут, на нашій території. І не віддали свої землі, а боремося за нашу незалежність, яка в нас вже давно була. Не кожна країна зробить такий вибір. І не кожен президент буде за це боротись. То ж всі свої відчуття я буду пам’ятати завжди. А зараз головне завдання –вірити в перемогу та боротись за неї. Правда на нашій стороні, а Бог завжди допомагає. Ми виборемо нашу свободу та виженемо чужинців з нашої землі. Слава Україні!
Марина Дмитренко
Дорога додому. Вторгнення
Що я думаю з приводу війни? Поки існує світ, є війна. Світ ділиться, перерозподіляється, знову ділиться... Жодна країна не існує вічно: то вона щось приєднує, то роз'єднує, то руйнує. Світ нескінченно розділений. Є люди, які стоять перед цими глобальними лихами, є люди, які не можуть усе захопити, завоювати, заволодіти. На жаль, війни розпочинають не нації, а окремі особи. Існує багато історій про те, як кровопролиття почалося з дрібниці. Так легко розпалити національну ворожнечу, так важко зупинити кровопролиття. А життя людина має лише раз, воно не повториться знову. Ніхто не має права позбавляти життя іншого, бо немає нічого на світі дорожчого за життя.
Я завжди знала про війну трохи більше, ніж моє оточення – мої дядьки воювали на Сході і зараз боронять нашу країну. На початку лютого розпочався навчальний семестр у коледжі. Удома були розмови про можливе повномасштабне вторгнення. Не те, щоб ми докладно проговорювали, як діяти, але ці розмови постійно були в мене в голові. У коледжі на парах нам говорили про те, що потрібно робити під час надзвичайної ситуації, при обстрілах, що потрібно збирати у тривожну валізу, але я навіть не могла уявити, що рано чи пізно це знадобиться… Останній тиждень перед війною у мене було тривожне передчуття, яке я намагалася ігнорувати і будувала якісь плани: на вихідних збиралася купити подарунки мамі до жіночого свята. Але ранок почався з того, що бомбардують Київ, а там працюють батьки, живуть рідні. Прокинувшись в двадцять хвилин по сьомій ранку і почавши збиратися в коледж, я вже відчувала, що було щось не так. Ще звечора планувала одягнути гарну сукню і похизуватися перед одногрупницями – у мене був гарний настрій, але через п'ять хвилин я побачила, що мені дзвонить мама. У мене було незвичайне відчуття страху. Це було дивно, бо вона зазвичай не телефонує так рано. Я підняла слухавку і почула речення, яке давно пам’ятаю: Ти тільки не хвилюйся, почалося вторгнення. Мені телефонував тато зараз бомбардують Київ. Збирай швидко речі та їдь додому. Повне заціпеніння... Перші запитання котрі почали спадати мені на думку: «Що робити? Справді почалось вторгнення? Як там тато? Що збирати? Як швидше мені виїхати? Чи доїду я додому?» Я почала дивитися в мережі «Інтернет» новини, які з'явились ще десь біля п'ятої ранку. Перед очима постали перші заголовки статей про страшний початок подій, а, після перегляду звернення Президента рій думок був у моєму розумі. Через декілька хвилин почалися ледь ледь якійсь збирання. Дії були уповільненні, ніби
– ...сьогодні все в магазинах і аптеках скуплюють. Таню, ще ось прочитала новину, що обстріляли N місто. Я не знаю, що саме, але кудись влучили. Жах, за що це нам? Ох... біда біда. Серце завмерло. А не почулось це мені? Хочеться швидше доїхати…. Знову телефон в руках і перед очима номер дорогої моєму серцю людині. Декілька разів я намагалась зателефонувати тільки нічого не вийшло. Зник зв'язок... Моя свідомість була переповнена хвилюванням та страхом. Засвітився екран мобільного і на мене на мить нагрянуло полегшення. Я взяла слухавку і почула рідний голос: – Не могла до тебе додзвонитися, у нас чутно було вибухи. Чи далеко ти від N міста? – Скоро під'їду. Залишилося недовго. Завершивши дзвінок я тільки но помітила майже пусту маршрутку. Уже на під'їзді до міста бачила у вікно сильний потік машин, котрі рухалися тільки в одному напрямку, моє відчуття тривоги різко збільшилося. Заїхавши до станції в мене не було змоги виїхати далі, пощастило, що відповівши вчасно на дзвінок, мій дідусь допоміг приїхати автомобілем додому. Зайшовши в рідний будинок, я відчувала ніби невеличке звільнення від тривоги і стомлення. Проїхавши цей шлях це ніби була робота над своїми емоціями й почуттями, їх ніби потрібно було приручити, щоб не розсипатися зовсім. Цілий день був у повному незнанні. Першу ранішню сирену, її гнітючість і не відворотність не забуду ніколи. Наступного дня ми дізналися, що міст біля N міста буде підірвано міст, коли ворог наближався до нас з обох боків. Близько обіду пролунали вибухи, поки ми швидко одягалися у будинку було чути, як дзвенить посуд у шафі. А потім... сильний вибух, близько лунали постріли. Мама постійно повторювала: «Не хвилюйтесь. Усе буде добре». Напруга між родиною зростала це було жахливо. Пройдуть орки чи ні? А якщо стане гірше? Постійні запитання крутилися в голові та чи буде
я відвідала царство Морфея тільки тому, що очі закривалися самі по собі, якби я могла я б була рада просидіти цілу ніч. Кожну добу серце жахливо билося вночі, коли намагалась заснути, і вранці, коли прокидалася. Ніби нагадувало, щоб ти не забувала, що ти жива. У голові відчувається якийсь новий вид болю. Він мабуть не тілесний, майже ментальний,
але болить... постійно. Як голова, але інакше. Подальші дні було цікаво спостерігати, як тіло реагує на війну. Живіт підтискається, коліна перестають бути надійними, горло пересихає, змінюється голос стає хриплим. Хочеться пити, їжі вживаєш мало тільки тому, що треба апетит пропадає повністю, піт постійно виділяється навіть тоді, коли ти нічого не робиш. Відчай, ейфорія, надія чи любов до друзів змінюють одне одного що кілька годин. І, навпаки... Приходять і відходять, як припливи і відпливи. Ви на це не маєте впливу, треба чекати переходу з одного стану в інший. Серце б'ється у відповідь на будь який звук і повідомлення, особливо на гул сирени. Ти живеш ніби не їжею, а емоціями. Поганими чи хорошими це, як заспокійливе. Увага лише на одному – на новинах. Новини стають твоїм другим повітрям, ти їх вдихаєш, щоб жити далі. Без них тіло починає сіпати. Просто увага зосереджена на одному новинах. Новини стають ніби твоїм другим повітрям, і ви вдихаєте його, щоб жити далі. Без них організм починає гнити. Цей стан схожий на важку роботу. Дійсно виснажує організм. Просто таке враження, що ні тіло, ні розум не сприймають абсурдну ідею про те, що йде війна. Вони її виштовхують. Вони можуть це зробити, а ти – ні... Війна це страх, кров, страждання. Скільки ж невинних людей загинуло і загине у цій війні? А які страшні злочини відбувалися в Бучі, Ізюмі, Ірпені, Маріуполі та інших містах України... Минула весна. Минуло літо. Його наче не було. Відпочити ти не зміг не фізично, ні морально. Постійні новини. Як погані, так і хороші... Жахливим є те, що ти відчуваєш пройшовши цей період – відчуття втрати та порожнечі. Жахливе, розуміння того, що ти звикаєш до цього. Звикаєш жити у війні. Звикаєш до поганих новин. На початку я так сильно боялась цього відчуття, тільки щоб це не перейшло в звичку, але в долі свої плани. Пройшло вже півроку війни. А відчуття наче й досі 24 лютого. Розумієш, що все не буде як раніше, навіть якщо скінчиться. Зміниться життя, воно вже змінилося, зміняться люди, зміняться принципи, потреби. Комусь можливо легко морально пройти це все, просто йти далі. Не здатен радіти, поки інші вмирають. Відчуття жалю з'являється, коли бачиш, що війна не змінила людей, деякі залишаються злими, жорстокими, безсовісними. Можливо, поки людина не побачить смерть, не відчує небезпеку, у неї не ввімкнеться інша сторона. Постійне почуття жалю і переломності це так погано. Бачиш на тротуарі бідного старенького дідуся чи бабусю, або молодих людей, котрі через війну або втратили все, або продають якісь речі, щоб вижити.
ти підходиш до них та купуєш букетик польових квітів, і неважливо те, що він тобі зовсім не потрібний, важливо те, що твої гроші допоможуть людині. Усі чули ситуацію, що один з фондів купив супутник? Мої перші емоції були сльози. Розуміння, що на супутник зібрали гроші наші люди, котрі могли надіслати хоч одну гривню, і вона була важливою в цьому зборі коштів. Кожен читаю публікації, що потрібно зібрати таку суму для допомоги ЗСУ, а вже через два дні ти бачиш кошти зібрані, і відчуття радості та гордості. Так, як я студентка й отримую стипендію, то намагаюся фінансово долучитися до цих акцій. Думаю, що кожен повинен допомагати, адже кожна копійка наблизить нас до перемоги. Я вірю в Збройні Сили України!
Олександр Дусь
Україна на шляху до свободи
Двадцять четвертого лютого до кожної української родини прийшла війна. До цієї символічної дати я хворів, тому лікувався та набирався сил вдома. Одужавши, подзвонив однокласникам, щоб дізнатися про домашнє завдання, адже ще навчався в школі. Потім настав цей день. О п’ятій годині ранку мене розбудив тато й сказав найнесподіваніші слова в житті: «Сашо, почалася війна!». Тоді я був у повному шоці, не міг вимовити жодного слова. Мій розум переповнився різними емоціями. Здавалось, що це нереально. Які війни можуть бути в цивілізованому 2022 му році? Соціальні мережі наповнилися бурхливими розмовами. Часто можна було побачити фото або ж відео про зруйновану інфраструктуру українських міст. Моє спокійне життя круто
а буду рухатись уперед, щоб досягти своїх цілей у навчанні в цей складний для держави і світу час. Університет працює. Місто поступово оживає. Дякую ЗСУ за їхню мужність і відважність, дякую долі за те, що я українець!
Ксенія Кавчуга
Сила історії
Ранок 24 лютого 2022 року наша країна буде пам'ятати завжди. Я прокинулася від того, що мама розмовляла голосно по телефону, а потім почала збирати речі першої необхідності. Вона телефонувала своїм знайомим, рідним, щоб попередить, що російська техніка перетнула кордон нашої країни. Коли я остаточно прокинулася, то почала приводити себе в порядок та допомагати мамі збирати речі. Але речі…. це дуже голосно сказано, бо ми не розуміли, що саме треба брати з собою й що далі взагалі робити. Ми не розуміли, чи йти мені до школи, чи їхати мамі на роботу. Коли вийшли з під'їзду, то побачили, що всі мешканці нашого дому з великими сумками кудись їдуть на своїх автомобілях. Дім залишився майже пустим. Ми швидко побігли до гаражів, щоб також їхати на своїй машині, але не розуміли куди. У цей час ми бачимо, як по мосту їдуть танки. Я з мамою перелякано зупинились і не мали сили навіть сказати щось. Але потім на одному з танків побачили наш український прапор. Від побаченого нам стало трохи спокійніше. А далі великі черги на заправках, просто нереальні. Додзвонитись ні до кого неможливо. Думки про те, що не розумієш, що тобі робити, а інші думки, що мій тато десь на війні. Де ВІН? Що з ним? Ще тиждень тому, я і всі рідні, були на дні народження в моєї сестри Лізи. Ми цілий вечір обговорювали чутки про початок війни в Україні. Ніхто не міг повірити, що в наш цивілізований час одна держава вирішить напасти на іншу. Потім раптове відрядження мого тата. Він служить у ЗСУ. А потім ранок 24 лютого 2022 року. Ми вирішили деякий час пожити в моєї тітки Вероніки. Паніка в людей зростала, пусті прилавки та великі черги в магазинах, новини по телевізору, повідомлення про повітряні тривоги, артилерійські обстріли. Потім окупація міста. Ночами ми майже не спали, бо чули нескінченні сигнали тривоги. Я
того, як мама з тіткою почули про правило двох стін, почали виходити в під'їзд під час повітряних тривог. Брали чотири стільці, корзинку, де знаходився мій кіт Персик, та на всяк випадок сумку з необхідними речами. Поступово в день ставало спокійно, але вночі ми знову й знову чули гучний сигнал тривоги. Щоразу прокидалися, одягалися й виходили в під’їзд і там чекали відбою. Через деякий час це почало набридати. Одного разу ми
прокинулися від звуку ракети, яка пролетіла над нашим будинком. Це була, як кажуть, остання крапля. Моя мама, я, тітка Вероніка та моя сестра Ліза вирішили виїхати з міста зеленим коридором. Перший раз ми зібралися, сіли в авто і тут пролунала повітряна тривога, усі вирішили, що не варто зараз виїжджати. І повернулися додому. Наступного дня нам все ж таки пощастило виїхати до Полтавської області в м. Лубни. Уся дорога була напружена, блокпости, страх доїдем чи ні. Нам потрібно було дочекатися евакуаційного потягу, який прибував на колію о 24:00. Дуже довго чекали, замерзли, голодні. Були думки про те, а що далі, куди далі, кому ми потрібні? Ось ми сіли на потяг і їдемо, ніч, проїжджаєм Київ, саме в цей момент почалася повітряна тривога, потяг тимчасово зупинили. Знову погані думки. Але ми все ж таки доїхали до Львова. Знову питання: що робити далі. Знайомимось з волонтерами, які допомагають нам дібратися до Польщі автобусом. З Польщі ми дібралися до Німеччини. З Німеччини до Франції. За весь цей довгий час нас годували волонтери. За це ми їм дуже вдячні. Далі французи, які нам дали дах над головою, годували нас, надали медичну допомогу. Увесь цей час у мене постійно одні думки: як може одна держава вбивати мирних людей, дітей, жінок іншої держави, руйнувати школи, лікарні, об’єкти військової та цивільної інфраструктури, лишати цілі міста без води і світла. НАТО, євроінтеграція, «нацики» це лише привід для сьогоднішньої агресії росії проти України. І все це заради матеріальної користі, неприпустимості втратити контроль над територіями, які завжди вони чомусь вважали своїми. Але ж ми живемо не в кам'яному віці, не повинно так бути. Тому потрібно якомога швидше зупинити агресора. Країни повинні визнати росію країною терористом! Віта Корнієнко У підвалі У підвалі було холодно. Уже йшов якийсь там день війни... Насправді,
ані газу там не було. У кожного у вухах ще стояв гул сирен з 24 лютого. Соломійці повинно було виповнитися 12 у квітні, а можливо вже і минув її день народження. Вона вже почувала себе дорослою, ніби їй 18. Доросле, самостійне життя ... Без тата й мами та молодшого братика, який мав би
народитися теж у квітні. У душі ненависть, біль та нерозуміння: «Чому саме я? Чому мої батьки, братик..? Моя найліпша подруга? Кому ми завадили? Я не розумію... Ма, та, я вас люблю... Любитиму...!»
У руках дивна книга, котру колись встигли доставити волонтери. Відволіктися сильно не вдасться вона про війну. Цікава, усе таки, але там не настільки жорстоко, як в реальному житті. У Соломії було вдосталь книг, деякі вона взяла з собою, а інші в людей, які також були в підвалі. Ті люди були вже як рідні. Але з кожним днем їх ставало все менше... Чоловіків, їх майже не було. Кожен хотів прогодувати свою сім'ю, виходив у той страшний світ, але не повертався. Було лячно. Ні, не від пострілів, гулу сирен чи вибухів бомб. Ніхто не розумів від чого ми помремо. Від голоду, антисанітарії чи від тих самих рук, що вже і так по лікті в крові. Усі втомилися, полягали спати. Хтось заснув , дехто далеко в кутку плакав… Інші люди, що вже змарніли від голоду помирали, а хтось у сотий раз намагався комусь зателефонувати. Марно... Але в раз усі здригнулися від стукоту. Хтось ломиться в двері. Ніхто не відчиняв, було страшно. Вони, усе таки, дібралися до нас... По одному виводили жінок, куди їх вели ми ще не знали. Я побачила Соломію, вона обняла книжку й міцно забилася в куток, я підбігла до неї. Сидим. Один з автоматом побачив нас і гору книг, написаних українською. Що там було написано він не зрозумів, його це розізлило. Він змусив нас їх швидко винести на вулицю, до смітника, піднісши дуло автомата до моєї скроні. Він мовчки слідкував за нами. В один момент він побачив книгу написану російською, вихвативши її в мене з рук, він пошепки прочитав «История Украины»
розуміють, з якою нацією мають справу… На цьому я зупинюся. Я не хочу завершувати цю розповідь, тому що в нашій країні ще не завершилася війна. Можете додумати, що станеться з дівчиною в тих жахливих умовах, а я просто хочу, щоб вона й всі люди жили та були щасливими…
Богдана Краснопольська
Скалічена юність
Чотирнадцятирічний Михайлик, тяжко спираючись на милиці, стояв біля могили своєї сім’ї, на околиці нещодавно звільненого від окупантів містечка. По щоці хлопчика скотилась одинока сльоза, яку він змахнув рукою. Навколо зеленіла трава, співали птахи, знаменуючи прихід весни, а Мишко на те не зважав, він пригадував події тих страшних днів, які почалися місяць тому і які назавжди закарбувалися в його пам’яті…
Мишко прокинувся вранці від страшного гуркоту. За вікном завивала сирена, страшні вогненні спалахи прорізали небо. Але то була не гроза. Насувалося щось грізне, моторошне, неминуче… Хлопчик схопився з ліжка, переляканими очима вдивляючись в сіре марево, поглядом вихоплюючи події, що відбувалися надворі. Війна синку, сказав тато, а мама, яка зайшла до кімнати з дворічною сестричкою на руках, заплакала. Швидко одягайся, йдемо в бомбосховище. «Як же так? – думав хлопець, поспіхом збираючись. – Хіба може бути війна в центрі Європи в XXI столітті? Хіба можуть росіяни, які завжди називалися братами, напасти на нас?» Тяжкі думки, неначе бджоли, роїлися в голові. Зціпивши зуби, щоб не розплакатися, Мишко взяв рюкзак і разом з дорослими поспіхом полишали квартиру, щоб з іншими людьми потрапити до бомбосховища. А надворі було пекло. Падали бомби, вилітали шибки, обвалювалися стіни будинків, хаос і паніка наздоганяли людей. Хлопчик з татом і мамою, сестрою Іринкою, сусідами та й зовсім незнайомими чоловіками й жінками вже другий день не полишали укриття. Іринка постійно плакала, лякаючись голосних звуків. Вона горнулася до мами, до Мишка, дивилася переляканими оченятами, не розуміючи, що відбувається. Хлопчик намагався розрадити сестру. Розповідав їй казки, навіть дав до рук телефон, щоб заспокоїти малечу. А сам горів. Боліла душа. Він розумів, що так як раніше вже не буде. Але твердо знав, що боротиметься. Боротиметься за своє життя, майбутнє, за свою країну. Так пройшло сім днів. Важких, тривожних, безсонних. Час від часу люди покидали бомбосховище, щоб поповнити запаси води та їжі, принести теплі речі. Вони ризикували життям, бо обстріли не припинялися.
А потім у їхнє маленьке містечко увірвалися рашисти. Їхні танки, зі страшним гулом, котилися вулицями, коли не коли стріляючи. Я піду з дядьком Іваном, подивлюся, що діється, сказав тато. Мишко поривався з батьком, але той наказав сидіти й піклуватися про маму та Іринку. Синку, залишаєшся за старшого. Якщо я не повернуся до вечора, ви повинні спробувати вибратися з міста. Я залишу тобі ключі від нашої машини, водити ти вмієш, я тебе вчив. Тато Мишка не повернувся тим вечором, а на ранок прийшов дядько Іван, який сказав, що рашисти затримують чоловіків на вулицях. Вони й схопили його батька. Гіркі сльози застилали очі хлопця, він бачив перед собою татове обличчя і чув його останні слова: «Ви повинні врятуватися, ви повинні вижити». Хлопець рішуче витер сльози рукавом. «Не можна розкисати. Треба вибиратися, вивозити маму з маленькою сестрою. А потім я повернуся і знайду батька. Обов’язково повернуся», – дав собі обіцянку Мишко. Того ж дня, у сутінках, Мишко з матір’ю та Іринкою покинули бомбосховище. Вони йшли вулицями свого міста й не впізнавали його. Колись квітуче – сьогодні попелище. Удалині чувся російський говір і ревіння моторів. Мамо, давайте до нашої машини, якщо вціліла, виберемося. Через годину Мишко обережно заводив стареньку «Ладу», і не вмикаючи фар, вирулював з міста. Ще трішки, мамо, ще декілька кілометрів і ми вирвемося. Великий потужний спалах освітив небо і відбився в блакитних очах чотирнадцятирічного Мишка. А далі тиша… Чийсь стогін. І вітер, який шелестить у вухах: «Терпи хлопчику. Терпи. Ти повинен вижити»…
Валерія Нагорна
Новела Ми живемо в країні, де зруйновані душі, де зруйновані стіни… Світлана Нагорна моя мама
Величезне щастя для будь якого покоління – жити в мирі, злагоді та любові. На превеликий жаль, володарі сучасного світу звикли вирішувати конфлікти шляхом проведення воєнних дій. Чи стане нормальна здорова приносити чужі життя в жертву фанатичних ідей? Воєнні дії загрожують правам людини в максимальній мірі. Складно уявити собі, що права людини можуть дотримуватися тоді, коли саме життя людини явно знаходиться під прицілом або розглядається як «побічний збиток» під час масових бомбардувань, що прямо чи опосередковано призводять до травм, хвороб, страждань, знищення житла й смерті. У часи війни, що триває безперервно протягом кількох років, кожне право людини зазнає негативного впливу. Руйнуються системи охорони здоров’я, страждає освіта, права на житло, працю, забезпечення харчами та водою. Проте захист прав буває недостатнім і в мирний час. І певно, права дитини, жінок та біженців/біженок під час війни захищаються ще менше. Війна насправді є повним занепадом людяності; вона підриває і обмежує цінності, що лежать в основі прав людини, а разом з ними і правову систему, що має їх захищати. Проте і під час цього занепаду права людини продовжують діяти, хай навіть у слабшому прояві. І хоча вони не дозволяють побороти все зло, вони забезпечують хоч якийсь мінімальний захист і дають хоч якусь надію на справедливість. Захист, передбачений правами людини, не
Найбільш серйозні порушення міжнародного гуманітарного права розглядаються як воєнні злочини. Воєнні злочини є настільки тяжкими, що вони вважаються кримінальними діями, за які відповідальні особи можуть бути засудженими до покарання. Інші дії, за які окремі особи можуть бути засудженими до покарання, це злочини проти людяності та масові вбивства. До злочинів проти людяності належать тяжкі злочини щодо мирного населення, такі як вбивство, зґвалтування, катування та насильницьке переселення. Війна має жахливий і довготривалий вплив на величезну кількість людей. Смерті під час конфліктів – це тільки один із багатьох елементів, до яких також належать психологічна травма, насильницькі переміщення людей, фізичні травми, нестача в постачанні харчів, води або електроенергії, а також втрата довіри та порушення нормальних людських відносин. І вплив цього триває протягом життя наступних поколінь. Війна має пряме відношення до молодих людей з багатьох точок зору. І вони в першу чергу стають жертвами війни. У випадку професійних армій це часто молоді люди з досить бідних верств населення, які пішли в армію, тому що це одна з небагатьох можливостей заробити собі на задовільне існування. А потім промайнула думка, хоча й запізно… «Що я наробив? ... Хтось втратив свого чоловіка, хтось ще свого батька, а хтось ненароджене маля …. Що можна взяти з усіх цих мертвих тіл? Чи це докази перемоги чи поразки? Чи ці яструби, ворони та орли посланці смерті та лиха?» Біль, героїзм, патріотизм, туга за близькими людьми, ненависть та любов…Такі почуття непокоять мене майже 8 місяців. Ранок. 24 лютого. Мій солодкий сон про подорожі, перервали страшні вибухи на околиці Прилук. Мій тато занепокоївся перший, саме мами не було вдома (вона лікувалася в Чернігові), сповістив мені страшну звістку. Війна. Я й так до кінця і не зрозуміла цю фразу, але в першу чергу подумала: «Як там моя мама»? Бо як виявилося, вона була в самому пеклі. Вона до цих пір
коли сім’ю сприймають не тільки як
суспільства, а як суверенну мінідержаву зі своїми моральними цінностями, взаємною повагою і любов’ю, зі своїми правилами буття. Розуміння того, що родина є, є сімейна підтримка це запорука того, що
людина переживе наявну стресову ситуацію і що цей травматичний досвід трансформується в загальний досвід людини. І людина зможе жити далі з цим досвідом, але він уже не буде її травмувати. І від того, як вибудовують сім’ї свої родинні комунікації і зв’язки у важкі часи залежить, як буде людина почувати себе під час цих важких подій і після них. Тобто від взаємин усередині родини залежить, як людина переживе цей стресовий період чи боєць, чи його «половинка», яка вдома «тягне» родину». Дякуючи Богу, на кінець дня, мама повернулася жива, але знервована, і я ніжно притулилася до неї, відчувши її важкий, але парфумований подих, ніжно обійняла і поцілувала. І в її теплих обіймах я забула про все. Її розповіді про той злоякісний ранок, безперервно повторювалися ще не один день, але ми згодом звикли. Щодо мене, я не панікувала й чітко виконувала всі вказівки дорослих. Важко було збагнути, що це реальність, але мрії юного підлітка потихеньку згасали. Моя мрія сьогодення витіснила все неважливе та непотрібне, у якому сенсі змінила суть моїх думок і бажань. Хочу, щоб кордони нашої незалежної держави були вільні від ворогів й доступні для всіх охочих перетнути кордон. Чому кордони? Бо дуже люблю подорожувати, відвідувати нові країни та їхні визначні місця. Під час війни я дивлюся у своє майбутнє та майбутнє України з надією. Саме ця емоція, а також оптимізм та тривога є моїми трьома ключовими емоціями. Однак, думаючи про власне майбутнє, я частіше відчуваю розгубленість, коли думаю про майбутнє України. Крім того, відчуття тривоги та страху до цих пір не залишають мене. Та й життя наше юне трохи змінилося. Ми рідше зустрічаємося з друзями, нас уже не так цікавить шопінг та й прогулянки містом не приносять великої радості, через комендантська годину та часті сигнали тривог. Друзі з війни особливі друзі. Я бачила їх у різних ситуаціях. Ми зблизилися й стали ще дружнішими. Бо ніколи не забудемо, як ділилися
жива й бореться». Закордонні партнери фінансують українські школи за кордоном, щоб діти мали змогу не втратити зв’язок із Батьківщиною. Деякі місцеві освітні структури в країнах перебування йдуть назустріч українцям. Але це, на жаль, не система. А треба, щоб була система, інакше ми ризикуємо, що
єднання наші діти будуть відірвані від української освіти через те, що немає якісних механізмів, як з ними працювати. Я люблю свою рідну українську мову, яка входить у трійку найкрасивіших мов світу. Я в захваті від українських краєвидів, які наділяють нас усім необхідним для життя та пишаюся гостинним й працьовитим українським народом. Ціную українські звичаї та традиції, бережу історичну спадщину нашої держави. Україна за світовими стандартами країна не дуже велика. Але, на мою думку, її можна порівняти з безцінним діамантом в оточенні земель інших країн. Діамантом, який передали нам пращури і який ми повинні залишити після себе наступним поколінням. І якщо ти вважаєш себе гідним сином чи дочкою рідної землі, то маєш берегти, примножувати її красу і тоді вона заквітчає твоє серце й життя добром і щастям. Україна відома не лише багатством своїх земель, а й людьми. Сила розуму та неймовірна краса виділяє наших земляків з поміж інших. Я вважаю, що разом із зовнішньою війною у нас відбувається війна внутрішня. Це завжди перебудова: руйнація старого, розбудова нового. Говорячи про війну, не можна не згадати людей, які нас захищають і ризикують своїм життям заради нашого майбутнього. Війна розкрила усьому світові нашу мужність, стійкість, самовідданість і самопожертву. Сьогодні кожен українець це уособлення сили духу й незламності волі. Серед нас багато Героїв, історії яких мають звучати дзвінко та мають бути почутими на весь світ. Хтось професійний військовий і боронить нашу землю безперестанно ще з 2014, хтось цієї зими вперше взяв до рук зброю, але так само хоробро відстоює незалежність. Саме завдяки їм ми боремося, стоїмо і врешті решт – переможемо. Саме вони боронять усю вільну Європу. Вони запорука того, що нам вдається жити нормальним життям, будувати економіку, виховувати дітей. Вони Герої. Хтось волонтерив 8 років, а хтось пірнув у цей процес протягом останніх трьох місяців. Але на рахунку і перших, і других сотні історій вдячності та врятованих життів. Бо їхнє завдання сьогодні це знайти, купити,
можуть допомагати пораненим у польових умовах, оперувати за відсутності усього необхідного, забезпечувати появу на світ маленьких українців в абсолютно непридатних для цього місцях та умовах під вибухи снарядів. Ще одні Герої українські рятувальники. Вони наводять лад там, куди дісталися кровожерливі російські пальці. Ліквідують пожежі після ракетних ударів, розбирають завали, шукають поранених, та намагаються зробити так, аби максимально зберегти будівлі. І все це вимагає неабияких зусиль. Герої серед нас. І ми маємо розповідати про них нашим дітям та назавжди викарбувати їх імена в нашій пам'яті. Вони – це уособлення всієї України. Сильної, вільної, незламної, якою захоплюється увесь світ. Як і нашими Людьми. Війна в Україні закінчиться тоді, коли вона закінчиться в людських головах. Збройні сили України, тероборона, влада, український народ та журналісти вже довели, що ми не плануємо здаватися, а захищатимемо свою Неньку, доки ворог не буде знищений чи викинутий далеко за наші кордони. Українці непереможні. За нами правда. Україну підтримує світ. Слава Україні! Ольга Пішта
Реалії нашого життя Війна. Ніколи б не повірила, що в ХХІ сторіччі таке можливо, не могла уявити навіть, що це стане нашою реальністю. Адже про війну ми чули від наших дідів та бабусь, у школі на уроках історії або по телевізору. Це все було таким далеким та нереальним. Ніколи серйозно не задумувалася над швидкоплинністю людського життя, і як це в один момент можна лишитися всього, що ти любив та цінував.
плакали, а я сиділа, дивлячись на них, і не розуміла, чому. Слухаючи слова, чомусь емоційно не мала відгуку всередині. Сьогодні мені навіть соромно за це. Але 24 лютого все перевернулося з ніг на голову. Прокинутися від «збирай речі, війна почалася» було неймовірним шоком для мене. Мозок вперто опирався вірити сказаному до моменту, коли о третій годині поблизу мого дому почулися постріли та вибухи. Страх, паніка та шок лише цими словами можу описати свій стан того дня. У той день я пролила багато сліз і проливаю й досі, як і вся Україна з кожною сумною новиною. Тепер я знаю, як це: ховатися вночі у ванній кімнаті, затискаючи вуха, ковтаючи сльози, і не знати, чи судилося побачити світанок взагалі. Перед очима, мабуть, пролетіло все життя. Це і була невідворотність відліку змін. За ці довгі місяці я усвідомила багато речей: наскільки важливо вміти по справжньому любити й цінувати своїх рідних, радіти мирному небу над головою, використовувати правильно час, насолоджуватися елементарними речами, такими як: їжа, чиста вода, тепло, спокій, пробудження вранці. Я почала «ловити» маленькі та незначні моменти життя, усвідомлюючи їхню цінність та неповторність. В одну мить стало надважливо знати свою історію, культуру, володіти державною мовою. Тому кожного дня я намагаюся збагачуватися новими знаннями, удосконалювати свою вимову, глибше вивчати історію, щоб сформувати в собі свідому особистість особистість, яка не піддається маніпуляціям, яка вміє конструктивно мислити та аналізувати, на яку не впливає пропаганда. Остання ж насправді існує не тільки на росії, як ми думали, але і в нас в Україні теж. Нам постійно втовкмачували в голову, що народ федерації не винен, що в них влада така, що культура «внє палітікі» і «какая разніца на каком язикє разгаварівать», але це ж не так. По перше, народ несе пряму відповідальність за уряд, який обрав. Мова це кордон, а культура це і є політика. Адже скажіть мені на милість: за що садили до
просували на
типу «ані хатят нас пасоріть», «ми братскіє народи» тощо. Деякі з них зневажали рідну мову, але найсумніше те, що більшість розвивали саме російську, а не українську культуру. Шкода, що до 24 лютого ми не усвідомлювали цього. Нам замилювали очі,
розказуючи казочки про дружбу в той час, як так званий «друг» підступно підкрадався зі спини з ножем, готовий вставити його за сприятливої нагоди. Як наслідок пожинаємо плоди своєї наївної довірливості. Але як би там не було ця війна зробила нас сильними, згуртованими та об’єднаними як ніколи. Вона змінила усіх, погляди на світ та життя стали зовсім іншими. Ми навчилися співпереживати та допомагати один одному, більше любити та цінувати рідну землю. Але найголовніше те, що ці події дали поштовх для відродження саме української культури. І хоча в нас часто виникають суперечки та непорозуміння, але я щиро вірю, що разом ми все подолаємо! Бо як писав Т.Г. Шевченко: «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!». Наталія Пономаренко Повернення додому Згадуючи сімейне застілля на початку «України в огні», коли зустрілася вся родина...
Я хочу додому. Зайти в батьківській дім, покласти ключі при вході, зняти взуття та доторкнутися до кожної дрібнички в просторі, що створювали родиною роками.
Я хочу додому. Зробити собі каву, сніданок, як ми любимо, прийняти свій душ, витерти тіло своїм рушником та вдягнути якісь комфортні домашні речі та нікуди не йти цілий день. Я хочу додому. Щоб увімкнути фільм ні про що та сісти з домашньою їжею біля екрану та знати, що ми разом, усією родиною. Я хочу додому. Нагодувати свою котика, повільно погладити його руденьку
Щоб нести в собі цю новостворену цінність власного простору. Щоб повернути собі хоч трохи рутину, яка колись була ознакою контролю над життям.
Щоб думати про прості речі: що їсти, що купувати та коли ховати зимові речі.
Я знаю, що ми всі повернемося додому. Одного дня. Навіть якщо дому немає, ми всі повернемося, щоб його відбудувати.
Я знаю, що ми всі повернемося до свого життя. Одного дня. Навіть якщо того життя, як раніше, у нас не буде вже ніколи. Ми всі повернемося, щоб побудувати нове на уламках того, що в нас лишилося.
Я знаю, що ми всі повернемося до своїх рідних. Одного дня. Навіть якщо не всі зможуть знов бути разом, у нас буде мить єднання і та сама розмова, ті самі слова і ті самі обійми. Навіть якщо хтось скаже їх у порожнечу. Я знаю, що ми всі повернемося. Це питання часу. І ціни, яку ми заплатимо за цей квиток додому. Але це точно станеться. Ми повернемося. Додому...
Дар’я Сидоренко Комендантська година
Я прийшла додому рівно о восьмій годині вечора, коли була вже як вичавлений лимон. Сьогодні сталося багато приємних і не дуже подій. Відвідини рідних по різних селах, похід по крамницях із мамою та омріяне за весь час тренування в залі з хореографії. На кухні мама поцікавилася, як справи, а я й не помітила, що переді мною вже стояла чашка з чаєм і лимоном, який когось мені нагадував. Я відпила від краєчку чашки і заслухалась маму. - Наш стирок знайдено! Який стирок? здивовано запитала я Той, що полетів з нашого балкону. Виявляється, він впав, а наша сусідка його підібрала та ніяк не могла віддати. І ось сьогодні ввечері, зустрівшись з нею у під'їзді, вона повернула мені його. Цікаво, тобто рушники тепер стирки, не приховуючи іронії, мовила я. Чудово, уже й забула про нього, до речі, нам потрібні якісніші прищіпки! Мама широко посміхнулася. Попивши смачнючого чаю, за умовами особливого часу, о 9 годині всі люди
нашого міста мали вимкнути світло у своїх домівках. Так зробили й ми. І коли на нашу вулицю було накинуто темний плащ, який не пропускав жодного промінчика затишного, домашнього світла, я почала готуватися до сну. Раптом за вікном я почула голоси. Це були й чоловіки, і жінки, вони розмовляли російською мовою. Невідомо про що йшлося, але було чітко ясно, що це суперечка. До того ж деяка стурбованість, почута в цих голосах, передалася мені теж. У зв'язку із сьогоднішньою ситуацією моя стурбованість зрозуміла, адже та мова ворожа. Підійшовши ближче до вікна, я почула вже знайомий голос, уже знайомої рідної мови. Це була сусідка, на її запитання до тих людей, чи знають вони, що зараз комендантська година, вони відповіли, що так і перепросили рідними, навіть милозвучними словами. Я заспокоїлась, почувши неньчину мову. У той момент вона заграла для мене по іншому. Я усвідомила її важливість. І зараз вона як ніколи набуває особливої уваги. Стає одним із вирішальних чинників самобутності нашого народу, виразником інтелектуального й духовного життя. Кожна нація повинна мати мову, це її основа, стержень, початок, універсальний золотий запас душі не тільки всього народу, а й кожної окремої особистості. Поки живе мова живе і сам народ! Зараз наші захисники невпинно захищають українські кордони, відвойовують свою рідну землю, тому й нам на мовному фронті ще є, за що повоювати.
Марія Федорчук
Моя історія війни Війна. Здавалося б слово, якому немає місця у ХХІ столітті, але зараз воно звучить з
: «Та ні, війни не може бути в сучасному світі». Пам'ятаю той вечір... Вечір 23 лютого. Додому приїхала мама з тіткою після робочої зміни, вони увімкнули музику, співали й танцювали разом з бабусею та дідусем, а я сварилися на них, бо вони заважали мені вчити пари, за якими я сиділа до 3 ночі.
Пам'ятаю те звернення Володимира Зеленського й пам'ятаю сон... той жахливий сон, який виявився реальністю. Вибухи, постріли, поранені люди, паніка, крики, нерозуміння ситуації зі звичайного сну все перетворилось у сувору реальність. Десь близько шостої години ранку пролунав телефонний дзвінок. Це була сестра, яка в паніці почала швидко говорити, що почалась війна. «Марино, яка до біса війна? Шоста ранку, лягай спати!» сказала я їй, після чого почувся гучний вибух. Тоді я й зрозуміла, що це ніякий не жарт. У будинку почався хаос. Бабуся збирала документи, мама готувала їжу, тітка почала телефонувати чоловіку, який лишився в місті, дідусь наповнював патрони порохом, на випадок якщо рашисти захочуть прийти в гості. Якщо Вам цікаво чим займалась я, то в мене було тільки одне завдання – сіяти паніку. Зі сльозами на очах та тремтячими руками я телефонувала всім друзям та прощалася з ними. Дуже «оптимістично», але в той час, я серйозно думала, що це кінець. Першу добу ніхто майже не спав. Усі чогось очікували, про щось міркували, боялися. Проте, на щастя, нічого страшного не сталось. На ранок чоловік тітки зателефонував, сказав, що йде в тероборону. Усі відразу почали: «Та куди ти збираєшся?», «Ти ж навіть не служив, куди ти йдеш?», «А якщо з тобою щось станеться?" Проте сама тітка, на мій подив, прийняла цю новину, і прийняла її досить спокійно. Минав день за днем, ми вже не так полохались пострілів і вибухів, життя перестало стояти на місці й рушило з мертвої точки. Був початок березня, здавалося звичайний день, але ввечері сталось те, до чого я не була готова. Скроливши стрічку новин, я побачила, як багато хто з моїх друзів постить новину про смерть одного воїна. Трохи придивившись, побачила знайоме обличчя. У нерозумінні пишу сестрі: «Марино, то що, Назар?». Відповідь я прочитала стверджувальну: «Так , то він». Після цього повідомлення в мене майже миттєво потекли сльози. Хоч я з ним і не спілкувалась, проте сам факт, що ти знаєш цю людину, а
Знову сльози, знову нерозуміння: як так. Людина, яку ти знав, жив в одному селі з нею, її просто в один момент не стало. Це була велика трагедія для всієї Білопільської громади, такого болю, жалю та скорботи в цьому місті не було, скільки себе пам'ятаю. За час війни бувало всяке: і бомби падали на місто, і арт обстріли були, і в коридорі спали, і пережили купу всього. Проте всі живі та здорові, прибирали городину, викопали картоплю, наробили закруток та готові до зими. Усе б нічого, але з початком контрнаступу ЗСУ всім чоловікам масово почали роздавати повістки. Одному дали, то іншому, мене це трохи насторожило – і не дарма. Був початок вересня і в проміжку між навчанням я почула розмову про те, що тата теж забирають. Знаєте, було таке незрозуміле відчуття, щось на кшталт спустошення чи неприйняття, але факт залишався фактом – йому треба їхати. Мене заспокоювало лише те, що не відразу на фронт, спершу на навчання. Поки що все йде добре, дай Бог, щоб у подальшому все було так само. Війна внесла свої корективи в життя та долю кожної людини. Мільйони історій, на жаль, не веселих відбулося та відбувається. Ці історії закарбуються в пам’яті та залишать свій слід на серці кожного українця. Наталія Шаповал
Польське обличчя милосердя Війна… 24 лютого я прокинулася в Польщі – зимове сонце світило в обличчя, пробиваючись крізь жовті фіранки тісної кімнати. За звичкою хапаю телефон та перевіряю соціальні мережі. З кожного каналу доноситься та ж сама новина: почалася війна – містами України їздять російські танки та військові машини, лунають вибухи. Не пам’ятаю, як на моїх очах з’явилися сльози та в який момент
поспішали на роботу, підлітки зграйками блукали торговими центрами, сміялися та знімали тік токи. Однак це тільки на перший погляд. Місто поступово заповнювалося синьо жовтими прапорами, у магазинах організовувалися збірки продуктів для біженців, а на касах можна було додати до чека переказ до благодійних фондів, що допомагають Україні. Це були перші ластівки розуміння, як добрі та великі серця мають наші північно західні сусіди. Першого ж вечора після початку війни я зіткнулася на кухні з сусідами по квартирі (вони були поляками). Усі ставили багато питань про те, як я себе почуваю, де мої батьки та як виглядає ситуація в моїх рідних Сумах. Я не мала близьких стосунків з жодним з них, але кожен запевняв, що допоможе всім, чим зможе, якщо буде така потреба. Таку ж підтримку я та інші українці з моєї університетської групи отримали від викладачів та адміністрації навчального закладу. Нам навіть надали можливість отримати безплатну психологічну підтримку. Одногрупники теж не залишалися в стороні. Під час виконання навчального проєкту нас було поділено на маленькі групи: до моєї потрапили Томаш та Дмитро. Останній через війну не зміг повернутися до Польщі після зимової перерви (У Польщі перший семестр починається на початку жовтня й закінчується в середині лютого, після чого тривають близько двох тижнів перерви), тому ми спілкувалися з ним через відеозв’язок. Під час кожної такої розмови Томаш не забував поцікавитися тим, як Діма себе почуває та чи знаходиться він у безпеці, навіть запевняв, що може взяти на себе його частину завдання. «Ми з дівчиною вже кілька разів відправляли гуманітарну допомогу до України, – говорив Томаш, а потім питав. – Може є щось, що ми можемо зробити для тебе?». У мене в котре промайнула думка, що ж особисто я можу зробити для того, щоб в цю скрутну хвилину бути поряд зі своїми? Шукати
з
поляками, які були готові надати своє житло для розселення біженців. А там лідери вже виступали посередниками, котрі об’єднували українців із польськими родинами, що були готові прийняти їх під свій дах. Через кілька місяців я змінила місце свого волонтерства на Східний Вокзал. Там ми допомагали біженцям купувати білети, запроваджували до намету, де можна було відпочити, поїсти та почекати на подальше розподілення до інших осередків допомоги. На цій волонтерській базі вже сформувався більш менш сталий колектив, де я знайшла багато нових знайомих. Однак найбільше мене вразив один з волонтерів на ім'я Хуберт. Я приходила на зміну в різні дні тижня та пору дня: іноді на ранкову іноді на післяобідню, але він щоразу був там. Виконував різну роботу: допомагав біженцям заповнювати анкети на розподілення, тягав їхні валізи по сходах на перон або ж виносив зі складу коробки з їжею чи речами. Згодом біженців, що користувалися центром ставало все менше, тому самоуправління Варшави вирішило передати керування центром благодійній організації. Тож я була вимушена перейти до іншого осередку допомоги. В одну зі своїх останніх змін на Східному вокзалі я, відмічаючись у списку присутніх, побачила запис Хуберта. Його робота в осередку тривала з шостої до двадцять другої. «Він кожного дня тут зранку до вечора, сказала одна з координаторок, вочевидь помітивши моє здивування. Цікаво, за що тільки утримується?» Згодом я ще кілька разів минала його в коридорах вокзалу в дорозі до кас або коли проводжала українців до центру. Однак слова подяки так і не зірвалися з моїх вуст не наважилася, бо боялася, що не стримаю сліз. Шкода, що саме війна показала мені одне з облич милосердя – воно таки говорить польською. Наталія Щасна Есе …Відчуття, що війна неминуча, з’явилися ще в листопаді, коли іноземна розвідка систематично викладала
Мова єднання стрімко прямую до пункту евакуації, а сонце, сліпучо біле, наче насміхається.. А через рік знову метафізичний сон: величезний бурхливий океан піді мною, біжу, а з під ніг щось валиться в безодню. Страшно… А на ранок тривога й розуміння важких, а то й радикальних змін у житті… У ніч на 24 лютого спала міцно. Донька розбудила десь о 5:30. «Мамо, сирена! Чуєш???» кричала… Наплічники вже стояли в коридорі з найнеобхіднішим. У голові сумбур, по ТВ гарячі новини, де червоною ниткою: «Війна!!! Буде багато жертв серед цивільних…» Студентка зранку: «Я не піду до коледжу. Нехай краще вдома загину, ніж там…» Ніхто тоді не пішов… Перша повітряна тривога накрила добряче… Нормального укриття в мікрорайоні немає. Дізналися, що в школі, яка поруч, упорядкували місце для сховку. Побігли туди…Пам’ятаю, дорогу подолали за три хвилини, а відчуття були як на двадцять… Перший прильот на одне з підприємств… Народу набилося в укритті! «Ото добра буде братська могила!» – каже в нікуди літня жіночка. Киваю головою, бо зауваження цілком слушне… Тієї ж ночі тривога за тривогою… Людей в укритті все меншає. Та ми з донькою вже втомлені біганиною та страхом, тому залишаємося ночувати в холодному підвальному приміщенні. Таких «сміливців» одиниці! На ранок ледве добрели додому від холоду заніміли кінцівки. Більше не повторювали чи є сенс? … Знаєте, завжди належала до когорти песимістів. Емоційно реагувала на виклики долі, готуючись до найгіршого і лише десь сподіваючись на диво. Таким, як я, важче даються постійні тривоги, інформаційні новини з кривавими подробицями, аналітика експертів різного ґатунку…. Це не могло не вплинути на
Це було жахливо… У нас лише величезні черги до крамниць та на АЗС, повітряні тривоги кілька разів на день. Та, як казав один письменник, очікування страшного набагато гірше за саме страшне. Чому б і ні??? Постійно в напрузі, бо приміряли на себе. Час від часу накриває й досі… Від розпачу до віри в наших хлопців, від безнадії до непереборної люті до ворога, коли, здається, сама зі зброєю в руках нищила б цю наволоч до останнього… Бо війна відкрила для мене ще й особистий рахунок: померла в травні мама… За три дні не стало найдорожчої людини, смерть якої пришвидшила клята русня… Геніально зауважив поттеріадівський персонаж Албус Дамблдор: «Щастя існує і в найтемніші часи, якщо не забути ввімкнути світло». Що надихає??? Підтримка доньки, яка поруч; подорожі – великі та малі (цього літа пощастило місяць пожити в шевченківському краї, на Черкащині, біля водоймища. То було справжнісінькою насолодою не чути тривог, не читати новин, а подарувати душі інтермецо, перебувати в безпеці!); книги, куди ж без них… Часом снаги додає патріотична пісня, яка лунає з динаміків (музиканти це взагалі надзвичайна сила, яка заряджає велику кількість людей. Слухаєш і розумієш, що це про кожного українця, бо пишуть душею), чи українське слово, яке все частіше можна почути в моєму російськомовному місті… Хоча, на превеликий жаль, це досі камінь спотикання під час спілкування зі студентами. Мене як викладача словесника дуже турбує оте «я не понимаю украинского язика», «у меня в семье никто не говорит на украинском» і таке інше. Розумію, що коріння проросло глибоко, але ж мова це зброя, особливо зараз, на освітянському фронті. Тому боремося, виполюючи мовні бур’яни до усвідомлення, що українська це круто й злободенно! «Без тебе мене не існує, якщо моя країна то моя…» Як віддати на поталу землю, де покояться мої батьки, бабуся з дідусем; де
Розділ ІІ
Поетичний калейдоскоп
Марія Анікіна ***
Ні!
Нас не вдасться залякати!
І не послаблять волю бомби чи гранати!
Ця ситуація лише сильніш єднає, Якщо відверто, то начхати, коли хтось по іншому вважає!
Наш дух, запам’ятай, не придушити
Не барикадами, ані осколками гранат.
Ця ситуація прекрасно показала, Хто справжній друг, хто ворог нам, хто брат. Як спиться «князю все величному» вночі? Сумління не гризе? Чи вже його немає?
Ти злочин проти людяності розпочав, Бо певно влада очі осліпляє?! Пробачення від люду не чекай, Не заслуговуєш і за таке його немає. Хто сильний, а хто ні покаже час. Любов до Батьківщини зараз окриляє! Не раз народ від «братського удару» Проходив через кровопролиття, Заради миру та свободи Віддати ладні ми життя!!! Марія Анікіна Ні війні! Війна не постає мотивом демократії! Це приклад холоду, жорстокості й апатії,
Смертей жахливих, слів пустих, нікчемних фраз, Жахливих вчинків і образ
Нам не потрібно через це проходити ще раз! Скільки стосунки ви вирішувати будете, пани? Чи не великої ви ставите ціни? Бо неможливо повернути матері дитя , вже не побачить сина син пішов у небуття ... Чи не захмарної поставили ціни, коли сирітками дітей зробили ви? Вам недостатньо грошей, треба ще? Вночі сумління й досі вас випадком не гризе? Напевно, маєте свою сім’ю й дітей. А скільки бачили на власні очі ви смертей, Чи помирали побратими ваші? Ні?...
То що ж за звірі, а не люди ви такі? Закрили хід ви розвитку буття Не здатні оплатити щастя і людське життя: Безсонні ночі сивих матерів, Блакитні помарнілі очі дітлахів, І небо, що все сіре стало враз, І дитмайданчик, що людей в окопах спас. У вибухівках і гранатах все навколо, Горить те місце, де ще вчора була школа, Спаплюжене дитинство й майбуття... Гадаєте, не буде каяття? Тож знайте повертається столицею усе, все добре й зле вам бумерангом принесе! Усі повинні правило відоме пам’ятати: «Що на чужому горі щастя не придбати» Давайте ж об’єднаймось, браття: Донецьк, Луганськ та Закарпаття.
Балада про Солов'я
Весела пташка та щаслива Жила собі на радість всім. Була вона трудолюбива. Любила дуже дуже дім. Вона його все будувала І радувала пташенят. Завжди про усіх рідних дбала Й своїх маленьких Солов'ят. Та поряд з нею Орлан жив, І заздрив усьому, що мала Та пташка. Тому не любив Як пісні гарнії співала. Бо Орлан голосу не мав –Так від природи повелося. Він все з птахами воював, Що й ледь на ноги зіп'ялися. Відмінності між них не знав: Чи то великі, чи маленькі. Він дзьобом на куски всіх рвав... Хоч сильним був, та був дурненьким. А Соловейко щебетав, Витьохкував – усім радіти! Та Орлан "стріли все пускав"_ Не міг пісень його терпіти. Тому підкрався ізрання Й хотів його на смерть забити Отого батька Солов'я І Солов'ят – маленьких діток. Та вивернувся від біди Той Соловей і ну летіти До своїх друзів Горобців, В'юрка, Сороки і Шуліки,
Світлана Бігун
Мова єднання
До Повзика, Вівсянки, Бугая І Жайвора, Дрозда і Кулика, Він допомоги став просити. І птахи налетіли враз
А в них було пташине братство І битва сильна почалась
Проти насильства, вбивства, царства. Багато пташок полягло....
За це їм пам'ять всім і слава! Та знов добро перемогло –На небі сходу є заграва!..
Прийде й до нас така година Восторжествує Україна!
Світлана Бігун Молитва
Перед тобою, Боже, стану на коліна І свічку я воскову запалю. Я помолюсь за нашу Україну, За воїнів, лишались щоб в строю. Я помолюсь за діток, щоб здорові І дужі в мирний час росли, Не бачили, щоб більше крові, Під кулями щоб більше не були. Я помолюсь за всіх людей країни, За їхню віру і за їх гріхи. Прости нам, Господи, усі провини! На Перемогу нас благослови! Щоб всі святі прийшли на допомогу І з воїнами стали пліч о пліч Та здобули стражденну Перемогу, Навіки подолали темну ніч… О, Боже, я на тебе уповаю,
Мова єднання
Ти нашій Україні поможи! І на колінах я благаю: Від зла, насильства й ночі захисти!
Почуй нас, українців, Боже! Прошу я, Господи, у тебе змін! Настане день хай нам погожий! Хай буде так, мій Господи! Амінь.
Світлана Бігун
Наша осінь
Знову осінь. Іде знову осінь Наступають ізнов холоди Іде інший період відносин І усі пожинають плоди. І зненацька це все почалося Осінь дуже рішуче прийшла, Холод кинула вербам у коси Із дощів шаль свою одягла. Порядкує, вона ж бо ґаздиня, На полях, у лісах, на землі. Вона вільна красива княгиня
У блакитному з жовтим брилі. Розпустила свої жовті коси У ранковій прозорій імлі. Знову осінь прийшла. Наша осінь. Хоч з’явилась вона у вогні. Та рішучості треба повчиться У княгині в блакитнім брилі…
Все погане вже скоро скінчиться. Дає осінь надію мені.
Навіяне війною
Усі поняття про добро і зло Війна спаплюжила проклята, Коли орду російську принесло
У нашу мирну українську хату. Як можна красти, нищити, вбивати, Калічити, знущатись над людьми, А потім підло й впевнено брехати, І світові казати: «То не ми!» Я пам'ятаю, що колись раділа, Тому, що мирно ми живемо, без війни. Я думала, що людство зрозуміло: Не треба нам, щоб гинули сини. Хіба могла тоді я уявити, Що ті, хто поруч, нападуть на нас, І з ненавистю будуть нас бомбити, Й настане знову сліз і горя час. А мешканці сусідньої країни, Що другу світову пережила, Бажати будуть смерті Україні, Бажати, щоби знищена була!
Що будуть школи і музеї руйнувати, Що будемо втрачати земляків, Що будуть матері дітей своїх ховати, А діти залишатись без батьків. Як нам з усім цим далі жити? Зруйновано все світле і святе! Чи можна душу, горем зранену, зцілити?
Інна Гальченко
Мова єднання
Чи знову в ній надія розцвіте?
Ми Перемогу мусимо здобути, Щоб душі від зневіри врятувати, Щоб щастя і надію повернути! І хочу нашим воїнам сказати:
Бажаю, щоб Вкраїну захистили, Щоб вистояли в цей тривожний час, Щоб вистачило зброї вам і сили! Ми будемо молитися за вас!
Маргарита Гойко
Зорі згасають, а ми будемо жити вічно…
зорі згасають, а ми будемо жити вічно не тут, так на небі до Бога ближче вулиці будуть мати наші імена
діти більше ніколи не дізнаються що насправді означає війна тільки от не наші сироти знають яка ціна цьому слову світ свідок ми витривалі (Бог нас зробив не з ребра, а з кришталю) наш сміх закарбується в бетоні азовсталі цеглини будуть співати голосом Пташки люди оминатимуть будівлю
Ірина Голубкова
Жовте сонце, синє небо…
Жовте сонце, синє небо Що сьогодні людям треба?
Мріємо у мирі жити, З тим, з ким хочемо, дружити, Розмовлять на рідній мові, Пам’ятать своїх героїв. І північні щоб сусіди Не навчали нас, як жити, Щоб сирени не лунали, Щоб міста не руйнували, Щоб рашистська вся зараза
В світі згинула б відразу…
Жовте сонце, синє небо Більш нічого нам не треба!
Ірина Голубкова
Усе розділилось на «до» та «після»… Усе розділилось на «до» та «після»: Учора були ще мирнії дні, А вже сьогодні, хто б міг помислить, Ми опинилися на війні. Гуркіт снарядів, виють сирени, Вибухи, наче в жахливому сні, Черги за хлібом, заграва, пожежі Ми опинилися на війні. У погребі сховок, злякані діти. «Що тепер буде?» питають вони.
Мова єднання
Танки на вулицях наших підбиті –Ми опинилися на війні.
Місто в облозі, сунуть на Київ. Боже! Країну мою борони!
Хай Матір Божа Покровом нас вкриє, Щоб хлопці вернулись живими з війни!
Ірина Голубкова
Осінь
Засипає осінь все у світі Золотаво кольоровим листям І жене хмаринки вільний вітер У високім синім небі чистім. І палають в сонячнім промінні Осокори, клени та берези, Пломеніє кров’ю горобина, Наче хтось провів по рані лезом. А на цвинтарі в німій гіркій скорботі Похилились верби та калина: Воїни з смертельної роботи
Повернулись, полягали в землю рідну. На могилах прапори та квіти, Плач гіркий лунав, гучні промови: Міцно сплять чиїсь батьки та діти, Сплять і не прокинуться ніколи. На своїм весіллі їм не бути, На руках дитини не тримати, І коханих їм не пригорнути, Материнських рук не цілувати.
Їм лишатись вічно молодими В пам’яті людей та на світлинах…
Для нащадків їм лишатись тими, Хто віддав життя за Україну.
Ірина Кусовник
Азовець
Останній твіт у вечір цей, «Це краще ,що я з'їв за цілий день» Писав Азовець і гадав, Коли останній раз спокійно спав.... Його дочка чи син чекають вдома, Та його мучить спрага і лиш втома... Боронить землю за майбутнє наше, Цих орків скоро Бог ще й як накаже. Та різко зник Азовець, рідний тато... Пішла його душа відпочивати , А залишився в пам'яті лиш тільки твіт ... Азовець став героєм на весь світ ...»
Ірина Кусовник
Не бійся ворога
Прийшла орда на нашу рідну землю, Та згинуть всі, хто віру у нас вбив, Не бійся ворога, не варто споглядати, Як нищить він твоїх дітей та матерів. У них нема в душі нічого, окрім ненависті й кривавих перемог,
А ми повинні світу показати, Що ми єдині, нам не страшний смог. І не втрачайте віру в перемогу, Бо тільки ми все можемо змінить. Не забувайте хто боронить, дає змогу Спокійно спати, та щасливо жить .
Ірина Кусовник
Маніфест
Спокійний вечір вже прийшов до хати, Аж раптом чую вибухи , гармати , Земля здигнулась враз , і все затихло... Хотів я жити ... та погасло світло. Рідня моя прийде на цю могилу , Де тілом я спокійно тут спочину, Але душа моя болить за Україну, За рідний дім, за Батьківщину милу. Народ мій не пробачить вже тобі, ніколи знову . Бо є за що боротись їм і жить , А ти, ординце, згинеш, не пізнаючи свободу . Бо у душі у тебе тільки темний світ. Ще поживуть. Відборять. Відвоюють. За нами правда і предвічний Бог! Ще на кремлівських стінах намалюють Тризуб і прапор наших перемог!
Ольга Ларіонова
Уже місяць я сиджу в підвалі… Уже місяць я сиджу у підвалі, Уже місяць серце так болить, Тут кожен день людей вбивають, І так багато тих сиріт.
Мені так болісно дивитися новини, Руйнується усе моє життя, Усе стрімко, стрімко так змінилось, І вже немає вороття.
Нічого не зостанеться колишнім, Усе буде іншим відтепер.
Залишиться багато болю, Багато розпачу й жалю, Але ніхто вже не забуде Прокляту й жалюгідну ту війну. Настане день – прокинусь я, прокинеться моя країна, І буде вільна, незалежна знову Україна. Наталія Пономаренко
Мертва тиша кімнат Мертва тиша кімнат, веранди не чути відлуння ходи моєї. Вибух зітер красу з троянди і свято родинної атмосфери тієї. Усе нам у життя вертать, мов траві у каміння вростать. Не зносити всієї журби, Але є сила для боротьби…
До світанку горить нічник, як материнська сльоза терпляча. І між завалами домовик по господарю плаче.
Наталія Токаренко
Мені болить, мені це все набридло…
Мені болить, мені це все набридло.
Так хочу жити в мирі й тишині.
Дивитись, як країну рушить бидло, Не снилось, навіть у страшному сні. Така нелегка в нас доля Свободу гідно боронить. Як важко нам би не далося, Ми маєм орка зупинить Невже вони не розуміють, Що українці вольові. Як бачать ворога мужніють, Хоч скільки не було б крові… Я вірю, що настане час розплати І заживе щасливо наш народ. Посадимо усіх убивць за ґрати. Тепер не буде перешкод… Усіх, хто кидав прокляті ракети, Хто цілився на гарний наш народ, Всім, гадам цим, знайдемо ми пакети, Ніколи не пробачимо негод.
Мова єднання
Не сниться Маріуполь, Буча?
Руїни, крик і плач людей… Уже бабуся не побаче внука
І більше мати не побаче тих очей…
А де ж оті всі патріоти?
Оті, що куля в лоб так куля в лоб Напевно, то були лиш анекдоти,
Бо окрім слів, не бачили ми спроб. А Україна просто хоче жити Без клятих орків, вибухів, сирен, Сходити на роботу, відпочити, Поспати, не боявшись за дітей.
Єлізавета Чернецька
Україна досі носить берці
Він випускає кулю в скроню, Не відвернувши погляд ні на мить. В кишені стиснув зболену долоню –За Батьківщину серце сивого щемить. Він ще не відає, що буде із землею далі… Роки минуть, бруківка стреться, А ненька й досі за свободу б’ється. Уже не поле. Вже Майдан. І запах шин, і задубівших ран серед вогню, Реве і стогне, та стоїть, і все ще гордо наш Майдан. А він кричить, та ти уже не чуєш. Ти з часом звик, ти тут уже ночуєш. Мина так день, і ніч, і знову… І все життя іде по колу. І доки інші не впізнали ката, Ховає сина рідна мати, А супостат і досі ходить по землі.
Мова єднання
Які в історію запишем результати?
А я скажу. Я можу це сказати. Бо я дитя війни…
І цього їм ніколи не пробачу! І смерть дітей, підвал, лікарня…
Я чую стогін, я кричу, я все це бачу!!! Ви думали, забуду, відпущу?... Час вилікує усі рани? Та ні, ця – буде довго гнити. У нашій долі пункт відсутній «відпустити»…
Я підніму очі до сонця І тихо запитаю в Бога: «Чи довго буде ця нескінченна тривога?» І відповіді я не почую, Але все зрозумію. І цю біль занотую. Занотую в собі, у душі і на серці, Напишу на стіні – Україна досі носить берці!!!
Про те, що усі ми краплі у морі. Про той факт, що в результаті Ми прийдемо до волі!!! Що ж, закінчилась промова. Лиш терпкий присмак горя на устах. Я кажу про героя, який зараз живе, Та не тут, не крізь нас, а десь у світах Він отримав ключі від блаженного раю, Бо він й досі живий. Бо вони не вмирають. Єлизавета Шиян І біль, і відчай… І біль, і відчай, Сльози й крик. Прокльони вічні й вічна мить, І вічна пам’ять молодим, які загинули в війні.
Чиїсь сини та татусі, брати, діди та матері, Які поклали свою душу задля священної землі. Загинули за незалежність, суверенітет та вічний мир, Свободу слова, чисте небо та хліб із сіллю на столі.
Рашистські бомби всіх збудили Двадцять четвертого зрання, І діти з плачем говорили: «Матусю, розпочалась війна?...» А сльози матері болючі, від них так гірко на душі, І хочеться про все забути й не бачити страждань живих. Мілена Яценко
Тепер у Бучі не буде ромашок десь наприкінці клятого березня він опинився у братській могилі в обіймах із ним лежить кошеня їх однією кулею вбили
його міста нема його знищили орки ґвалтували десятирічних дівчат крали пральні машини із тарілками одночасно їли ще живих собачат
Буде долинати!
Прокидаюсь вчора від вибухів зранку
До речі, то були вже не бомби Терпіння наше вийшло ще на світанку Потім кацапам в пил стерли їх морди
Я чую постріли ввечері
То не дівчата «стрєляють» очами
Немовля під боком обпечене «Вєлікіми» російськими градами
Всім тілом відчуваю вібрації
Свого старого цегляного будинку Черговий злочин триклятої федерації Вони стратили кожну травинку
Спочатку ви «єхалі на учєнія»
Тепер «фоткі із Бучі то фейк» Здесь вас ожидают (м)учения … На ваших трунах станцюємо брейк
Мілена Яценко
Творчі та креативні, об’єднуймося заради перемоги!
Мова, як і поезія, не здатна зупиняти війни. Проте саме вона означує зло й несправедливість, саме за допомогою її ресурсів ми вкотре долаємо свою слабкість та безнадію. Сергій Жадан Члени гуртка «Культуромовна особистість журналіста» Відокремленого структурного підрозділу «Машинобудівний фаховий коледж Сумського державного університету» ініціювали флешмоб машівці_проти_війни. Мета флешмобу за допомогою власної творчості (вірші, прозі, фото, музика та ін.) продемонструвати особливості життя українців під час війни, їхню стійкість та незламність Надсилайте свої роботи за адресою: koledzhany@mksumdu.info. З роботами можна ознайомитися в нашій групі та за покликанням: http://surl.li/bxtsw.
Художнє видання
МОВА ЄДНАННЯ
Сила історій
Альманах літературної творчості
Головний редактор Наталія Пономаренко. Літературний редактор Маргарита Гойко. Коректори – Марина Креслова, Каріна Завдов’єва. Дизайн обкладинки Богдан Бик.
Підписано до друку 09.11.2022р. Формат 60х84/16. Гарн. Calibri. Друк цифр. Папір офсет. Ум. друк. арк. 3,02. Обл.-вид. арк. 2,06. Тираж 50. Вид. №44. Видавець і виготовлювач:
ФОП Цьома С.П. 40002, м. Суми, вул. Роменська, 100. Тел.: 066-293-34-29.
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи: серія ДК, № 5050 від 23.02.2016.