На шляху до гетьманства. Павло Скоропадський і Меджибіж

2 5 липня я прибув у Меджибіж... і почалася моя суто українська робота, яка мене дов ела до гетьманств а.

Пав ло С коропадський

Державний історико­культурний заповідник «Межибіж»

НА ШЛЯХУ ДО ГЕТЬМАНСТВА. ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ І МЕДЖИБІЖ

Збірник наукових і краєзнавчих статей, які опубліковано у Науковому віснику «Межибіж» у 2009­2017 рр.

Упорядники І. Западенко, О. Погорілець, С. Щур

Хмельницький, 2017

УДК 94 (477.43/44) ББК – 63.3(4Укр4Хме) 613

Н 12 Рекомендовано до друку Вченою радою Державного історикокультурного заповідника «Межибіж», протокол № 2 від 05.07.2017 р. Рецензенти: О. М. Завальнюк, доктор історичних наук, професор (м. Кам'янецьПодільський) А. Г. Філінюк, доктор історичних наук, професор (м. Кам'янецьПодільський) Я. Ю. Тинченко, кандидат історичних наук, заступник директора Національного військовоісторичного музею України (м. Київ)

ISBN 978-617-7094-87-5 Н 12

На шляху до гетьманства. Павло Скоропадський і Меджибіж / Впоряд. І. В. Западенко, О. Г. Погорілець, С. А. Щур. – Хмельницький: ФОП Мельник А. А., 2017. – 80 с. У збірнику вміщено наукові і краєзнавчі статті, що публікувалися у «Науковому віснику «Межибіж» та присвячені П. П. Скоропадському (1873 – 1945) і українізації 34го армійського корпусу, яка здійснювалася під його командуванням під час дислокації у Меджибожі (липень – листопад 1917). Тексти подано в авторській редакції.

ISBN 978-617-7094-87-5

Текст доступний на умовах ліцензії «Creative Commons із зазначенням авторства Поширення на тих самих умовах»

© ДІКЗ «Межибіж», 2017 © Автори публікацій © Худ. оформлення Западенко І., 2017

Від укладачів

Посеред

когорти суспільних, політичних, державних та військових діячів українського табору періоду революції 1917­ 1921 років постать Павла Скоропадського вирізняється суперечливістю та контроверсійністю. У радянські часи партійна література, публіцистика та історія ставили знак рівняння між Центральною Радою, Гетьманатом та Директорією, виходячи не з історичної достовірності, а з так званих класових міркувань. У радянській системі світоглядних координат все українське, «жовто­блакитне», мало тавро буржуазного, націоналістичного, а, отже, ворожого до ідеї «пролетарського інтернаціоналізму». Однак, читачі незалежної України завдяки працям вітчизняних істориків і архівістів, дякуючи документам і книгам, які впродовж століття зберігалися, вивчалися та видавалися за кордоном, можуть бачити картину подій 1917­1921 років в усій її складності і драматизмі. Очевидною для сучасного читача стає суперечливість переконань, розмаїтість ідей та поглядів на шлях устрою України, яка панувала серед провідних діячів того часу. Принципи державотворення, засади внутрішньої та зовнішньої політики, які запроваджував Павло Скоропадський у короткий період гетьманату, часто критикуються нашими сучасниками… Добре і легко нам з висоти сьогоднішнього досвіду судити попередників, яким доводилося в умовах краху старого ладу та невизначеності майбутнього життєвого устрою приймати рішення: як діяти, куди йти, як будувати державу для своїх нащадків. Але неможливо заперечити факт, що Павло Скоропадський, – нащадок гетьманського роду, воєначальник, державотворець, – є однією з важливих дійових осіб у драмі відродження України 1917­1921 років, за перебігом якої спостерігав весь цивілізований світ. Для широкого загалу досі лишається маловідомим той факт, що саме у Меджибожі, стародавньому містечку Подільського

5

краю, з формування у ньому Першого Українського корпусу, за словами самого Скоропадського, почалася та суто українська робота, яка привела його до гетьманства. Книга, яку тримає в руках шановний читач, висвітлює саме цей період історії становлення української держави та її війська. Олег Погорілець, директор ДІКЗ «Межибіж»

На

початку 2017 р. Кабінет Міністрів України затвердив розроблений Українським інститутом національної пам’яті 5­ річний «План заходів з відзначення 100­річчя подій Української революції 1917–1921 років та вшанування пам’яті її учасників на період до 2021 року».

24 березня 2017 р. в Меджибожі відбулася Всеукраїнська наукова конференція «Українська революція 1917­1921 рр.: передумови, процеси, наслідки, уроки», де було заявлено 92 доповіді від 102 авторів (15 докторів наук і 47 кандидатів наук). Організатором виступив Державний історико­культурний заповідник «Межибіж».

1­2 червня 2017 р. у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулася конференція «Революція, державність, нація: Україна на шляху самоствердження (1917­1921 рр.)». На ній завідувач відділом Української революції 1917­1921 рр. Інституту історії України НАНУ Владислав Верстюк акцентував увагу на довгому шляху, який пройшли українські історики, щоб виробити власну концепцію Української революції. Їм вдалося відійти від комуністичної ідеології та пояснити відмін­ ності Української революції від революції в Росії. Зокрема, він підкреслив, що на сьогодні українські історики досягли значних успіхів: «Історики пройшли важкий шлях, який змусив українську історичну науку на рубежі 80­х і 90­х років пройти світоглядну кризу. Багато істориків мали поміняти свою ідентичність. Потрібно було з радянської людини стати українцем». Наразі багато хто, особливо з ненаукової спільноти, апелює, що в 1917­1921 роки в Україні відбувалася «громадянська війна», а

6

не «Українська революція». З цього приводу відомий історик Станіслав Кульчицький висловився так: «...всередині української національної революції теж була громадянська війна. Щоправда, дуже невеличка. І ми маємо лише одну битву, яку й битвою не можна назвати – коли війська Петлюри йшли на Київ, а в Києві ще залишався гетьман Скоропадський. Ясна річ, вони боролися за владу – і це можна назвати громадянською війною. Але в українців було так багато ворогів, що вони не мали ні часу, ні можливості воювати між собою. Чи була в Україні громадянська війна у ці роки? Звичайно, була, але це інша громадянська війна, не наша громадянська війна. На Донбасі тривалий час між собою воювали білогвардійці і червоноармійці… це була громадянська війна всередині російських сил, але на території України». Як зазначає з цього приводу Василь Яблонський: «Є радянська концепція революції та «громадянської війни», якої з невеликими модифікаціями дотримується сучасна російська історіографія. Вона із самого початку ґрунтувалася на теорії класової боротьби. В Україні цю «ідилічну картину» ускладнює національний чинник, який російська історіографія усіляко применшує. Більше того, під поняття «громадянської війни в Україні», російські історики намагаються закамуфлювати більшовицьку інтервенцію та окупацію України, яка відбувалася із різним ступенем інтенсивності упродовж 1917­1921 рр. Будь­які революційні події, і Українська революція не є винятком, супроводжуються громадянським протистоянням. Але в Україні рівень такого протистояння був значно нижчим, аніж у самій Росії, де він досяг свого апогею після більшовицького жовтневого перевороту. Навіть антигетьманське повстання мало, більшою мірою, антинімецький характер, а соціальна складова була спровокована привнесеними ззовні популістськими більшовицькими ідеями». Збірник, який ми презентуємо читачам, присвячений 100­ річчю створення в Меджибожі 1­го Українського корпусу під командуванням Павла Скоропадського. Його постать є дуже цікавою і досліджуваною. Олена Бойко, Тетяна Осташко, Георгій Папакін, Юрій Терещенко, Павло Гай­Нижник – це досить не повний список сучасних дослідників Гетьманату. Попри значну дослідженість, період Гетьманату й досі оцінюється істориками

7

по­різному. Так, Тетяна Осташко та Павло Гай­Нижник оцінюють його позитивно, натомість Руслан Пиріг більш критичний в своїх підходах. З приводу діяльності Гетьманату Микола Лазарович зазначив: «Крім досягнень, за гетьманування Павла Скоропадського було допущено чимало прорахунків, які виявилися фатальними. Чи не найбільше компрометувала його залежність від Німеччини, окупаційні війська якої безсоромно грабували Україну. Багато свідомих українців небезпідставно звинувачували Павла Скоропадського та його уряд в проросійській політиці, у покровительстві російським шовіністам». Юрій Терещенко у книзі «Консервативна революція гетьмана Павла Скоропадського» пише: «Причиною відторгнення Центральною радою професійного військового генерала Павла Скоропадського, яких так потребувала українська держава, була його приналежність до «експлуататорського класу» і поміркований, виважений підхід до найгостріших політичних і соціальних проблем доби. Однак, неупереджений погляд на суспільну позицію нащадків козацько­старшинської верстви та української шляхти, їхнє ставлення до української проблеми свідчить, що ці верстви значною мірою зберігали свою національну ідентичність і не були байдужими до долі своєї Батьківщини». Загалом, оцінка Павла Скоропадського як історичної постаті та Гетьманату як державного утворення викликали і ще довго продовжуватимуть викликати чимало суперечок. Це спричинено тим, що історики завжди відштовхуватимуться від власних ідейних поглядів, сформованих у тому чи іншому середовищі, умовах, історичних обставинах тощо. Проте, Гетьманат Павла Скоропадського мав своє історичне місце, був українською державою, хай не довгий час існував. Він продовжив українську державницьку традицію, і в черговий раз довів прагнення нащадків колишньої козацько­старшинської української еліти до створення власної держави. Сергій Щур, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник ДІКЗ «Межибіж»

8

Г. К. Медведчук

Видатні постаті в історії стародавнього Меджибожа. Павло Скоропадський

ПАВЛО ПЕТРОВИЧ СКОРОПАДСЬКИЙ (3.05.1873 – 25.04.1945) – визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман України (1918 р.). Народився у Вісбадені (Німеччина), дитячі роки провів у с. Тростянець на Чернігівщині. Навчався у Петербурзькому корпусі, служив у гвардійському Кавалергардському полку російської армії. Брав участь у російсько­японській війні 1904­ 1905 рр. За героїзм нагороджений Золотою Георгіївською зброєю. В грудні 1905 року призначений флігель­ад’ютантом російського імператора Миколи ІІ. 25.03.1912 року П. Скоропадському присвоєно звання генерал­майора і зараховано до імператорського полку. З 1916 року – генерал­лейтенант. У січні 1917 року призначений командувачем 34­м армійським корпусом, що дислокувався на території України. У липні­серпні 1917 року за наказом генерала Л. Корнілова П. Скоропадський розпочав українізацію корпусу. Після виведення з особового складу не українців, корпус було переведено до Меджибожа для доукомплектації. Реорганізація корпусу завершилась 1.10.1917 року. Корпус став називатися Першим українським, складався з двох дивізій, які очолювали генерал Я. Гандзюк, начальник штабу М. Капустянський та генерал Клименко, начальник штабу – генерал Крамаренко. Начальником штабу корпусу було призначено генерала Я. Сафонова. Наприкінці 1917 року корпус нараховував * Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Другої науково­краєзнавчої конференції “Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України”. – Меджибіж­ Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2009. – Ч. 2. – С. 208­209.

9

60 тисяч бійців і став однією з найдисциплінованіших і найбоєздатніших частин військ Української Народної Республіки. Із спогадів П. Скоропадського випливає, що у Меджибожі він перебував з 25 липня по 22 листопада 1917 року. Жив у замку разом з офіцерами. Сюди приїжджала на кілька днів його дружина з дочкою. П. Скоропадський, який ніколи не брав участі у новітньому національному русі, під впливом революційних подій змінив свої погляди на українську справу. Мав власну ідею побудови державної влади в Україні. 29.04.1918 року його обрали гетьманом України. Але 14 грудня 1918 року підписав зречення влади і згодом виїхав до Берліна. 16.04.1945 року помер і похований в Оберсдорфі.

10

І. В. Западенко

Меджибіж у "спогадах" павла скоропадського Мемуари «Спогади: кінець 1917 – грудень 1918», які Павло Скоропадський почав писати одразу ж після падіння Гетьманату, рясніє подіями, у вирі яких він опинився разом з армією та країною внаслідок Першої Світової війни та трьох революцій. Поміж численних передислокацій, поїздок, зустрічей з військовими, політичними діячами та простими людьми, якими рясніють сторінки цих мемуарів, а також за драматизмом подій, що відбувалися у той час у столичному Києві, поза увагою багатьох читачів залишається не дуже тривалий, але важливий період перебування Павла Скоропадського у подільському містечку Меджибожі. Адже саме тут, під час реформування підпо­ рядкованого Скоропадському 34­го армійського корпусу у 1­й Український, за його власним твердженням, відбулася переміна в його світогляді та діяльності. Саме ця переміна, вкупі з лавиною подій, які спричинили до краху Російської армії, призвела Скоропадського до активної участі у політиці та до вибору своєрідного, але все ж українського шляху державотворення на уламках імперії. Далі подаємо цитати із «Спогадів» Павла Скоропадського, в яких йдеться про окремі епізоди, пов'язані з його перебуванням у Меджибожі та воєнною обстановкою 1917 року в Україні. Для кращого розуміння контексту тогочасних подій відсилаємо читача до повного тексту «Спогадів»*. Переклад подальшого тексту з російської – автора статті. Географічні назви подано у сучасному написанні.

* Скоропадський П. П. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918 / упорядник Ігор Гирич. К.: Наш формат, 2016. – 480 с.

11

[Липень­серпень 2017 р.]

25­го липня я прибув до Меджибожа, невдовзі під’їхав мій штаб, і почалася моя суто українська робота, яка мене довела до гетьманства. Я зі своїми офіцерами розташувався у замку, частини в самому Меджибожі і у таборі 12­го корпусу. Українських поповнень майже не було, але ті, які були, являли собою дуже добрий елемент. У мене була надія, дивлячись на цих людей, що українізація дасть дійсно гарний бойовий контингент. Було особливо приємно, що серед цих українців не було злісних, невдоволених, розпропагандованих осіб, усі дивилися весело і хотіли працювати. Щирі націоналісти, та й усе; якщо начальство українське та український корпус – усе добре. Робота закипіла, і я сподівався, що все піде добре.

Меджибіж, 25 вересня 1917 р. Військовослужбовці 34­го корпусу, який реорганізовано у 1­й Український, на фоні фортеці 12

Але невдовзі довелося дещо розчаруватися. По­перше, через деякий час з’явилося поповнення цілком іншого складу, переважно політикани на соціалістичній підкладці. Потім брак українських офіцерів одразу дався взнаки. Мені усе надсилали з поповненнями самих лише прапорщиків, дуже гостро національно налаштованих, але без жодного поняття про військові справи. У частинах одразу ж пішов розбрат між новими українськими офіцерами і старими, переважно великоросійським елементом… *** Постачання, яке було обіцяне, також не приходило. Мені ж, за планом Корнілова, на українізацію мого корпусу було відведено лише один місяць, і дійсно, не пам’ятаю, так здається, але близько 15­го серпня я отримав наказ перемістити корпус у Ларгу – Липкани. Розуміючи, що у тому стані, в якому знаходився зараз корпус, ні про яке пересування не може бути й мови, я вирішив поїхати з дозволу Селівачева у Бердичів до головноко­ мандуючого… *** Коли я повернувся до себе в корпус, то цілковито засмутився: стосунки між офіцерами ще більше загострилися. Прапорщики почали висловлювати своє політичне кредо, багато з них виявилися противниками війни, на засіданнях комітетів, куди багато цих крикунів попало, була звичайною тема про корпус, який повинен захищати лише Україну, центром якої є Київ, що якщо зараз корпус не буде відведено до Києва, його займуть великоросійські війська, і тоді – кінець Україні… Обіцяне спорядження з’являлося аж ніяк не у тій кількості, у якій належало. Пригадую, як сутужно було зі штанами: цілі батальйони ходили у лахмітті замість штанів, але дисципліна усе ж таки підтримувалася, люди на заняття виходили веселі. Ми створили офіцерську школу з чудовим складом вчителів, особливо багато праці поклав до неї найпрекрасніша особистість, мій інспектор артилерії, генерал Аккерман, полковник Єрмолов і капітан Кузнецов. Для мене насолодою було відвідувати цю школу. Я ясно спостерігав зміну, яка відбувалася у житті багатьох прапорщиків впродовж проходження курсу. З’являлися вони туди з відомою думкою, що їх нічому не навчать, що це просто чергове 13

відбувайло. Більшість з них була поверхнево підживлена усі­ лякими крайніми соціалістичними програмами і до військової справи ставилася вороже. Спочатку були надзвичайно неакуратні, але завдяки умінню і тактовності керівників усе це швидко змінювалося, і офіцери з великим зацікавленням та ретельністю старанно працювали. Через півтора місяці цих людей було не впізнати, вони були дисципліновані і знали свою маленьку, але відповідальну справу… *** Після закінчення школи був урочистий акт та сніданок. Ці офіцери вийшли з школи перероджені, з палким бажанням працювати для наведення порядку… ***

Меджибіж, 19 вересня 1917 р. Група унтер­офіцерів 34­го корпусу біля фортечного муру

14

Ще на фронті, коли я командував корпусом, у мене були французькі льотчики, і я був знайомий де з ким із них. Потім, пізніше, у Меджибожі, до мене приїздив часто французький офіцер погостювати, а я, користуючись з того, що у Проскурові, неподалік від нас, стояли французькі ангари, посилав туди школу прапорщиків оглядати їх. Порядок, який вони там спостерігали, благодійно впливав на молодих офіцерів… *** Питання щодо агітаторів на той час поставало недобре, якщо згадати ще й про те, що дуже багато прапорщиків у цьому сенсі були жахливим елементом. На моє нещастя, поряд з розташуванням у таборі наших підрозділів стояв наш таки 14­й резервний полк, у середовищі якого були справжні, певно австрійського походження, шпигуни, вони провадили спочатку підпільну, а потім намагалися вести й відкриту агітацію суто більшовицького характеру також серед моїх солдатів. Якийсь агітатор навіть встиг скликати мітинг, які на той час завдяки здоровому впливу Корнілова були вже заборонені, але тут українське національне почуття взяло гору. Негайно ж поїхали і прапорщики, і солдати з усіх комітетів, тримали відповідні промови, а коли це не допомогло, то просили надіслати військову силу, і мітинг було розігнано, але головний агітатор, на жаль, як заведено, утік. Так вже відкрито, поки ми були в Меджибожі, мітинг не повторився. Але я не маю сумніву, що підпільна робота таких панів продовжувала свою більшовицьку справу розкладання.

[Жовтень­листопад 2017 р.] Того ж дня я поїхав з Бердичева на автомобілі з дружиною та донькою, які приїздили до мене на кілька днів у Меджибіж з Орла, а тепер поверталися назад… Дивовижна осіння погода, чудове шосе зробили цю подорож надзвичайно приємною. Знов ми обідали у Франсуа в Житомирі і пізно ввечері приїхали до Києва де зупинилися в єдиному вільному на той час готелі «Універсал».

15

Краєвид Меджибожа перед Першою Світовою війною Наступного дня, перебуваючи в Секретаріаті, я отримав через Скрипчинського телеграму про те, що 6­го жовтня у Чигирині на Всеукраїнському козачому з’їзді я одноголосно обраний отаманом усіх Вільних Козаків. Про цих козаків я доти чув дуже мало. *** 11­го жовтня я благополучно приїхав до корпусу. Володченко дотримав свого слова: постачання, завдяки його тиску на інтендантів, почало з’являтися. З цієї сторони справа у корпусі нібито пішла краще. Але тут почалася нова біда: 2­ий Гвардій­ ський корпус зі страшними грабунками, віддаючи усі поміщицькі садиби вогневі та мечу, пройшов з фронту через усю Подільську губернію. Звістки про масові безчинства, які творилися частинами, що входили до складу цього корпусу, я не знаю, яким чином, доходили до відома моїх полків, і головне, що їх спокушало у цих відомостях, це грабунки винокурень. На мою біду, корпус займав район, де промислове виробництво спирту процвітало. Коли командири частин доповіли мені, що в деяких частинах є бродіння на грунті стремління розгромити таку винокурню, я, бажаючи

16

упередити неподобство, наказав виляти спирт. Робилося це з відома командуючого армією. Але саме тут й почалося неподоб­ ство: коли спирт виливався, байдуже куди, чи то до річки, чи то до купи гною, усе місцеве населення кидалося з відрами та примудрялося діставати спирт, але в якому вигляді! Втім, для них це було байдуже. Виставлялися вартові, але мало хто з них був на висоті становища. Пам’ятаю, одного разу, коли мені довелося особисто спостерігати за виливанням 50000 відер спирту, я побачив таку картину: від винокурні прокопали канаву до річки. Бажаючи вночі виляти так, щоб це не побачили селяни, команда інженерного полку почала робити отвір у чанах, були поставлені вартові вздовж канави, почався плин спирту. Я спостерігав за вартовими. Стоять струнко, ніхто не ворухнеться. Думаю, добре. Подякував їм. Через деякий час повертаюся, стоять, але якось дико втупилися очима в бік спирту, що протікав. Нічого, думаю, стоять – дисципліна є. Через деякий час повертаюся і бачу: один з вартових стоїть, як загіпнотизований, дивлячись на спирт, раптом, не далі десяти кроків від мене, з криком «будь що буде» підбігає до канави і просто так кидається на неї та починає жадібно пити. Це був сигнал. Вся варта повторила його приклад. Іх відтягнули та віддали під суд. Водночас я переконаний, що це були гарні люди, один з них потім мені казав: «Сам знаю, що недобре, але сил нема дивитися, як пропадає таке золото!» Потім вже я відмовився від виливання спирту, а охороняв його, але ніщо не допомогло. Усе населення та частини були щедро забезпечені спиртом, підсумком чого були грабунки та пожежі поміщицьких садиб. Зазвичай баби нацьковували на садибу солдатів, ті починали, а потім вже усе село грабувало. Подекуди частини не піддавалися на спокуси, але в цілому садиб 15 було розгромлено. На щастя, не було вбивств. Я вважав, що єдиним засобом для спасіння корпусу залишалося якомога швидше його вивести на фронт. *** На початку другої половини листопада було остаточно наказано виступити корпусу. В полках почалися мітинги, але на завантаження пішли. Початково почали вантажитися частини 104­ї дивізії… Штабу моєму було наказано рухатися з останніми полками, які відбували з Меджибожа просто на фронт.

17

Центр містечка Меджибіж, листівка початку ХХ століття У містечку все було налаштовано вже більш або менш по більшовицьки. Коли ми прибули туди близько 15­го листопада вночі, чую, стрілянина, крики, шалена гонитва. Виявляється, це погром, який влаштували українці. Але, слава Богу, силами штаб­ ної команди та деяких частин інженерного полку, що був розташований в самому Меджибожі, вдалося його припинити без пролиття крові, хоча усі єврейські крамнички були розгромлені. У мене, на щастя, збереглася унтер­офіцерська школа, унтер­офіцери якої були цілком дисципліновані, і я міг рішуче придушувати вибухи таких неподобств. Але цей розгром Меджибожа, у зв’язку з переходом влади до більшовиків, був затятим показником остаточного погіршення становища… Пам’ятаю той огидний душевний стан, який оволодів мною того дня. Я розумів, що корпус мій, тепер розрізнений, затертий між іншими частинами, на фронті буде остаточно розпропа­ гандовано. Фронту, власне кажучи, у той час вже не було: окопи усі були закинуті, усе дерево вже давно витягалося звідти на паливо. Були лише частини, швидше збіговиська солдатів і офіцерів, котрі стояли у найближчих від фронту селах і займалися

18

мітингами. Становище керівництва було найбільш дике, і воно майже скрісь відставлялося комітетами і замінювалося усякими пройдисвітами. Мені малювалася огидна картина того найближ­ чого майбутнього, яке належало пережити. *** Для мене цей період мого перебування з корпусом був дуже важкий у сенсі роботи, але давав моральне задоволення, оскільки я бачив, що приношу користь. До речі, з моменту відбуття корпусу з Меджибожа та руху на Козятин усі комітети притихли, уся пропаганда у перший час також припинилася. Частини жили у вагонах, навіть не в теплушках, оскільки Київ не давав нам грубок, і незважаючи на холоднечу, жодного ремствування не було. Особливо у перший час усі беззаперечно виконували мої накази і дуже охоче вступали у бій з більшовиками. *** Отже, я з Полтавцем та Зеленевським 18­го грудня 1917 року знов пустився у поневіряння лініями. Частини, у більшості випадків, жили в огидних умовах, у сильну зимову холоднечувони перебували у вагонах, що не опалювалися. Як я не клопотався, але рішуче нічого не міг досягти від Києва. Мені це навіть здалося підозрілим: чи не бажає Секре­ таріат, який бачить мої успіхи, досягти того, щоб у мене Корпус при таких умовах почав бешкетувати. І, дійсно, у ті мої відвідини частин я помітив вже зовсім інший настрій. Почалися знову комітетські засідання, люди вже вважали, що час їхати до Києва, або якесь інше місце, відпочивати. Начальники дивізій і коман­ дири полків показували настрій аж ніяк не бадьорий, відчуваючи, що все знов піде по­старому, як в Меджибожі.

19

С. Л. Калитко, О. М. Кравчук

Формування суспільно-політичних поглядів П. Скоропадського вліткувосени 1917 р.* В історії розвитку української державності ХХ ст. важливе місце займає гетьманат 1918 р. Його політичний лідер П. Скоропадський пройшов шлях від прихильника автономії України в складі Росії (весна – літо 1917 р.) до федерації з Росією (осінь 1918 р.), і до визнання історичної необхідності самостійності України (еміграційний період, до 1945р.) [9, с.7]. Значний вплив на розвиток суспільно­політичних поглядів П. Скоропадського мала його діяльність на посаді командувача 34­ м корпусом російської армії, штаб якого розташовувався у Меджибожі. Там П. Скоропадський перебував з 25 липня до 25 листопада 1917 р., виїжджаючи в справах до командування Південно­Західного фронту у Бердичеві та до Генерального секретаріату військових справ Центральної Ради у Києві. Сам П. Скоропадський вважав, що саме у Меджибожі в 1917 р. розпочалася, за його висловом, «чисто українська робота», яка довела його до гетьманства [5, с.70]. Політична концепція П. Скоропадського сформувалася у різ­ ний час і за різних історичних обставин. Суспільно­політичні по­ гляди П. Скоропадського до революції 1917 р. висвітлені у його «Спогадах», написаних «з позицій поміркованого консерватизму, культурного й політичного елітаризму та аристократизму» [5, с.11]. П. Скоропадський був людиною двох культур – української та російської. З українською культурою його пов’язувало родове походження. Він був нащадком одного з найвизначніших родів * Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Другої науково­краєзнавчої конференції “Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України”. – Меджибіж­ Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2009. – Ч. 1. – С. 334­341.

20

козацької України, до якої ставився з пошаною в сенсі територіального патріотизму. Скоропадські завжди лояльно ставилися до російської держави, робили кар’єру в системі імперії. За свідченнями П. Скоропадського в їх домі плекалася повага до українства: «постійно співалися українські пісні, читалися та обговорювалися книги Костомарова та інших українських письменників», серед гетьманських портретів висів портрет гетьмана Івана Мазепи, до якого «ставилися мовчазно і з симпатією» [5, с.14]. Проте П. Скоропадський визнавав, що »Україна розумілася як славне минуле, але ніяк не пов’язувалася з сучасністю, іншими словами, жодних політичних думок, пов’язаних з відновленням України, не було. Моя вся родина була глибоко віддана російським царям, але при цьому підкреслювалося те, що ми не великороси, малоросіяни, як тоді говорилося, знатного походження». У своїх спогадах гетьман відзначав і той факт, що не вчили української мови [1, с.4,5]. На думку сучасного дослідника В. Савченка родина Скоропадських вважала своє походження російським, але з малоросійською родзинкою. Скоропадські були переконані, що малороси – тільки етнографічна частина великоруського народу, і Малоросію вони не бачили окремо від Росії [7, с.8]. Але, сам П. Скоропадський вважав, що «вся ідеологія» українців «різниться від московської». Він підкреслював, що особисто в нього немає ненависті до Росії, а в пригніченні останньою України «не можна звинувачувати російський народ, це була система правління». Ідеальним П. Скоропадський вважав стан, коли б «на Україні існували б дві паралельні культури» [8, с.48]. Він відкидав закиди противників українства у штучному характері цього явища, стверджуючи, що «українство жило серед народу». [8, с.49] Водночас П. Скоропадський був «продуктом» російської імперської системи, у якій він зробив престижну військову кар’єру, дослужився до чину генерал­лейтенанта та посади флігель­ ад’ютанта імператора Миколи ІІ. Тривале перебування при дворі в Петербурзі, зміцнило його прихильність до сильної влади, до монархії [1, с.5].

21

П. Скоропадський вважав вирішальним чинником успіху людини не культурно­етнічні витоки, а соціальний статус. Вірний православному віросповіданню і благонадійний підданий Російської імперії, він одночасно вважав себе патріотом Росії та України. Я. Пеленський характеризує це як роздвоєну лояльність [5, с.15]. Певний вплив на погляди Скоропадського справило його членство в масонській ложі. Масони прагнули до забезпечення свободи, рівності, братерства людей, поваги прав особистості. [7, с.27­28] В Росії масони бачили свою мету у встановленні буржуазного демократичного суспільства, у обмеженні конституцією монархії або її ліквідації. Під впливом таких ідей аристократ П. Скоропадський у вузькому колі часто висловлювався як кадетський професор. У розмовах з близькими або у листах до дружини він критично натякав на військові та державні «таланти» Миколи ІІ [7, с.36]. П. Скоропадський був у захваті від лютневої революції 1917 р. У листі до дружини 12 березня 1917 р. він визначив майбутній устрій Росії, як республіки «дуже ліберальної», відкидаючи можливість встановлення конституційної монархії, через відсутність гідного претендента на престол та втрату династією Романових авторитету й підтримки в суспільстві [6, с.36]. В листі від 12 березня 1917 р., П. Скоропадський підтримав та схвалював діяльність Тимчасового уряду, вважаючи його найбільш корисним для Росії в цей критичний для країни момент: «Я повинен сказати, що як військовий, я ніколи, ти знаєш, не займався політикою і для мене всі ці думські діячі становили мало інтересу, але разом з тим в таку тяжку хвилину не можу без захоплення згадати новий наш уряд, так розумно він діє, і раз Государ звільнив мене від присяги, я йому, новому уряду, всією душею відданий, що енергійно провожу у своїх частинах. Всі ці пани Родзянко, Львов, Гучков, Керенський і компанія розумні люди, і ми, і вся Росія повинні бути вдячні долі, що влада захоплена ними, і дай Бог нашій багатостраждальній Батьківщині, щоб вони утрималися при владі… А крім того, тепер на чолі Росії дійсно стоять кращі люди і за ними треба йти» [4, с.254­255]. У тому ж листі П. Скоропадський пов’язував своє майбутнє життя з Україною, з участю у громадському та політичному 22

житті: «... я зовсім не збираюся зариватись та оплакувати минуле, а прийняти в тій чи іншій формі живу участь в суспільному житті, звісно тяжко сказати зараз, де і в який формі ... Данилкові (сину – авт.) потрібно вчитись по­малоросійськи (українськи), я теж купив собі книгу і збираюся, можливо, зробитися українцем, але мушу сказати по честі, не дуже переконливим». Це свідчить про зміни у національній самоідентифікації і його намір взяти активну участь в українському політичному житті [7, с.42, 257]. Перебуваючи на посаді командувача 34­м корпусом, П. Скоропадський вперше познайомився з масовим українським революційним рухом. Він не сприйняв соціалістичні ідеї революційних партій як чужі своєму світогляду. Єдиною проблемою, яка постала перед ним, була проблема збереження дисципліни і боєздатності у ввіреному йому корпусі [3, с.38]. Однак суспільно–політична ситуація й родинні традиції «штовхали» П. Скоропадського в українську політику. Це розуміли й оточуючі його колеги – офіцери. Так, у квітні 1917 р. в Сарнах російський офіцер, поляк Ходкевич сказав Скоропадському, що він «повинен був взяти участь в українському русі», що він може «бути видатним українським діячем, гетьманом навіть» [8, с.57]. У цей час російська армія зазнавала подальшої руйнації внаслідок падіння дисципліни, більшовицької агітації проти укла­ дення миру і повернення солдат додому, діяльності військових комітетів, що обмежували владу офіцерів за відсутності боїв. Одним з наслідків такого стану речей став провал наступу на Південно­Західному фронті 18­27 червня 1917 р. В умовах пошуку засобів збереження російської армії, її вище командування погодилося з ідею Центральної Ради про українізацію окремих військових підрозділів. Спочатку таку ідею П. Скоропадський сприйняв насторожено, вважав, що вона послабить армію і не бажав її здійснювати без наказу вищого командування. Влітку 1917 р. в Росії і Україні виникає ідея встановлення сильної влади. Зокрема, 5 липня 1917 р. спробу повстання з метою повалення влади Центральної Ради здійснив 2­й український полк ім. гетьмана П. Полуботка. Його командир полковник Ю. Капкан збирався проголосити себе гетьманом, але в останній момент не наважився [7, с.55; 8, с.62]. Сам П. Скоропадський у середині 1917 р. поділяв погляди генерала 23

Л. Корнілова, що Тимчасовий уряд приречений у разі відмови від «рішучих дій» [7, с.57].

18 липня 1917 р. командувач Південно­Західним фронтом генерал Л. Корнілов видав наказ про українізацію 34­го корпусу, який було відведено з фронту в тил, у Меджибіж. Там з 25 липня до 22 листопада 1917 р. розташовувався штаб корпусу. Діяльність по українізації корпусу зробила П. Скоропадського відомим діячем. Сам Скоропадський відзначив, що «серед українських кіл праця моя над створенням великої української частини мала велике значення в сенсі популяризації мого імені». Внаслідок цього, заочно, 6 жовтня 1917 р. в Чигирині на Всеукраїнському з'їзді Павло Скоропадський був обраний отаманом всіх «Вільних козаків» [8, c. 81­83]. У роботі з’їзду брав участь представник Генерального Секретаріату І. Полтавець­ Остряниця, який певний час служив у корпусі П. Скоропадського і був негласним представником майбутнього гетьмана. Він пропонував делегатам з’їзду обрати гетьмана України, звісно, маючи на увазі кандидатуру Скоропадського. Тоді цей замах на всеукраїнську владу було відкинуто «вільними козаками». Чисельність «вільного козацтва» становила біля 60 тис. осіб [2, c.

1068]. В. Савченко стверджує, що у жовтні 1917 р. П. Скоропадський остаточно зробив свій головний вибір: вирішив стати не просто «українцем», а лідером українського несоціалі­ стичного табору, він збирався не тільки робити військову кар'єру в українському війську, а й реалізувати себе в українській політиці. Скоропадський згадував: «Біля мене були розмови ще у 1­му корпусі між старшинством, що треба відновити гетьманство та що я мав би бути гетьманом, але серйозно над цим я тоді не думав». На думку В. Савченка, Скоропадський свідомо вводив читачів «Споминів» в оману, оскільки мріяв про гетьманство. Про це свідчать його спогади про зустріч 8 жовтня 1917 р. з І. Полтавцем – Остряницею: «цей рух може, якщо зуміти його опанувати, буде тією здоровою течією, яка врятує Україну від того руйнування, що сильно давало себе відчути не тільки серед військ, але і в колі мирних жителів» [8, c. 84]. Загалом, на середину жовтня 1917 р. 34­й корпус був значною мірою українізований. Він отримав назву «1­й Український 24

корпус». Корпус комплектувався з добровольців, офіцерів запасу. Чисельність корпусу становила 40­60 тисяч осіб [6, c. 38]. Водночас, П. Скоропадський постав перед проблемою жахливої дезорганізації армії та її участі в погромах поміщицьких маєтків на Поділлі. Він згадував про це так: «2­й Гвардійський корпус з страшними грабунками, віддавши всі поміщицькі маєтки вогню і мечу, пройшов з фронту через всю Подільську губернію. Повідомлення про масові безлади, які здійснювали частини цього корпусу, невідомим для мене чином, ставали відомими моїм полкам, і головне, що їх захоплювало в цих повідомленнях, це грабунки винокурних заводів. На моє нещастя, корпус займав район, де заводське виробництво спирту процвітало. Коли командири частин доповіли мені, що в деяких частинах є бродіння на ґрунті прагнення розгромити такий завод, я, бажаючи попередити безлади, наказав злити спирт. Робилося це з відома командуючого армією. Але тут­то і почалися безлади: коли спирт виливався, без різниці куди, чи в річку, чи в купу гною, все місцеве населення кидалося з відрами і примудрялося діставати спирт, але в якому вигляді! Втім, для них це було байдуже. Ставилися караули, але мало хто з них залишався на рівні вимог. Пам'ятаю, одного разу, коли мені довелося самому спостерігати за злиттям 50000 відер спирту, я побачив таку картину: від заводу була прорита канава в річку. Бажаючи вилити сприт вночі, щоб цього не помітили селяни, команда інженерного полку почала робити отвори в чанах. Вздовж канави були поставлені вартові, почався спуск спирту. Я спостерігав за вартовими. Стоять струнко, жоден не рухається. Думаю, добре. Висловив їм подяку. Через деякий час приходжу, стоять, але якось дико спрямували очі в бік спирту, що протікав. Нічого думаю, стоять – дисципліна є. Через деякий час приходжу і бачу: один з вартових стоїть як загіпнотизований, дивлячись на спирт, аж ось. Не більше як за кроків 10­ть від мене, з криком «була ­ не була» підбігає до канави і прямо так і кидається на неї, починаючи жадібно пити. Це був сигнал. Вся варта наслідувала його приклад, їх відтягли і віддали до суду. При цьому я переконаний в тому, що це були гарні люди, один з них згодом мені говорив: «Сам знаю, що недобре, але сил немає, дивлячись як пропадає таке золото!». Потім вже я відмовився від виливання спирту, а охороняв його, але нічого не допомагало. Все 25

населення і частини були в достатку забезпечені спиртом, результатом чого стали грабунки і спалення поміщицьких маєтків. Як правило баби направляли на маєток солдатів, які починали, а згодом вже все село грабувало. Де­не­де частини не піддавалися спокусі, але загалом маєтків 15 було розгромлено. На щастя не було вбивств». П. Скоропадський вважав, що єдиним засобом для врятування корпусу залишається його як найшвидше переведення на фронт [8, с. 85­86] . Спостереженням за погромами знову підтверджувало властиві професійному військовому переконання про необхідність спиратися на чітку організацію, дисципліни і порядку в будівництві держави [9, с. 9] Прикметно, що причиною погромів поміщицьких маєтків П. Скоропадський вважав лише пиятику солдат, не помітивши соціального змісту цього явища, суперечностей між селянами та поміщиками. Незважаючи на це, майбутній гетьман був далекий від ідеалізації існуючих відносин на селі, схвалював аграрну реформу П. Столипіна у частині виділення селян на відруби і створення хуторів. Зокрема, наприкінці липня 1917 р. недалеко від Новоград­Волинського він розмовляв з селянами, що здобули землю на хуторах в наслідок столипінської реформи. «Такого ладу й заможності в сільському господарстві я ще не зустрічав… Хуторяни приписували свою заможність відділенню їх на відруби. Господар весь час до своїх пояснень додавав: «Так, тепер варто працювати, нічого не пропадає, нікому не доводиться звітувати» [8, с. 61]. Як поміщик П. Скоропадський різко виступив проти зміни земельної власності. «Наш українець – індивідуаліст. Жодної соціалізації йому не потрібно. Я завжди вважав, що український рух вже добрий тим, що просякнутий сильним національним відчуттям, граючи на цих струнах, можливо легше всього врятувати народ від більшовизму» [8, с. 50]. Після більшовицького перевороту в Петербурзі і проголошення 7 листопада 1917 р. УНР назрівав конфлікт між Центральною Радою і пробільшовицьки налаштованими російськими військами в Україні.

22 листопада 1917 p. П. Скоропадський зі штабом корпусу залишив Меджибіж. На станції Деражня дізнався про те, що 2 26

Гвардійський корпус в Жмеринці готується рушати на Київ. Перед П. Скоропадським постала дилема: їхати на фронт і остаточно звести корпус на «ніщо» і нічого не зробити, або врятувати Київ від збільшовизованих частин 2 корпусу [8, с. 91]. Незважаючи на наказ нового Верховного головнокомандувача прорадянського прапорщика М. Криленка, 23 листопада 1917 р. П. Скоропадський з полками почав пробиватися на Козятин, де 1 грудня 1917 р. на нього було покладено всю оборону Правобережної України з підпорядкуванням йому всіх місцевих військових частин. П. Скоропадський зосередив частини 153­ї дивізії по всій лінії від Гнівані до Козятина, а також по лінії Шепетівка – Козятин – Вапнярка. На початку грудня 1917 р. у Вінниці і Козятині підрозділи Скоропадського обеззброїли 2 Гвардійський корпус, що рухався на Київ з метою встановлення радянської влади і відправив його в Росію [8, с. 341]. Таким чином, завдяки активним діям П. Скоропадського у листопаді­грудні 1917 р. вдалося затримати і не допустити до Києва більшовицькі частини. Зазначені дії стали важливою передумовою збереження політичної самостійності УНР. Загалом, творення 1­го Українського корпусу і його дії у грудні 1917 р. поклало початок політичної кар'єри П. Скоропадського, стало одним з етапів у його шляху до встановлення гетьманства. Варто відзначити, що причини ускладнення відносин П. Скоропадського з Центральною Радою полягали в побоюванні тогочасних лідерів України, що Скоропадський скористається корпусом для захоплення влади [4, с. 43­44]. 29 грудня 1917 p. Павло Скоропадський остаточно передав командування корпусом генералу Гандзюку. Отже, можна вважати, що події літа­осені 1917 р., зокрема ті, які відбувалися на Поділлі, справили значний вплив на сформування суспільно­політичних поглядів П. Скоропадського. Із вірнопідданого імперії він перетворився в українського діяча, який стояв на автономістських позиціях. Він це пояснював таким чином: «Особисто я розумів, що Україна на існування має повне право, але лише як складова частина майбутньої російської федерації» [8, с. 54]. Докладно пояснюючи свої погляди він стверджував: « ... я лише хочу широко децентралізовану Росію, я хочу, щоби жила Україна і українська національність, я хочу щоби 27

у цьому найтіснішому союзі окремих областей і держав Україна займала гідне місце і щоб всі ці області і держави зливалися би в одному потужному організмі, названому Велика Росія, як рівні з рівною». Також П. Скоропадський стверджував: « ... я хотів Україну, не ворожу Великоросії, а братську, де всі українські прагнення знаходили б собі вихід...» [8, с. 307]. Політичним ідеалом гетьмана була автономна Україна у складі демократичної і децентралізованої Російської федерації, «...де б всіляка складова частина могла вільно розвиватися...». П. Скоропадський був переконаний, що «...Україна без Великоросії задихнеться, ... її промисловість ніколи не розвинеться, ... вона буде повністю в руках іноземців...» і за такої ситуації Україна буде заселена « ... якимсь прозябаючим селянством». П. Скоропадський вважав, щоб досягнути «...простого права в очах всіх країн на державне існування, це право повинно бути завойовано мечем, і політикою такою, яка змусила б більшість країн, що маю вагу у вирішенні цього питання, самим бажати, щоб ця держава існувала...» [8, с.

307]. Політична криза, нездатність Тимчасового уряду контро­ лювати ситуацію, стихійні селянські виступи проти поміщиків викликали у П. Скоропадського не лише спротив, але й прагнення до встановлення дієздатної сильної влади, що насамперед спиралася б на силові структури. В Україні, в його уявленні найбільш доцільною формою влади було б гетьманство. Проте, нерозуміння П. Скоропадським соціальних причин суспільних процесів, зокрема селянського руху, обумовило його пріоритетну увагу до необхідності відновлення дореволюційного правопорядку і недооцінки необхідності перерозподілу поміщицьких земель. Це, в свою чергу, негативно відбилося на соціально­економічній полі­ тиці гетьмана у 1918 р., коли в Україні була відновлена приватна (в більшості – поміщицька) власність, але не проведена необхідна аграрна реформа. Зрештою, гетьман повторив головну причину падіння Центральної Ради. Його правий консерватизм суспільство так само не сприйняло як і соціалістичний радикалізм УНР.

28

Список використаних джерел і літератури: 1. Білий Л. Гетьман Павло Скоропадський: історичний портрет на тлі епохи // Збірка наукових праць за матеріалами Всеукраїнської науково­теоретичної конференції «Українська держава Павла Скоропадського: державотворчі замисли та історичні наслідки». – Хмельницький, 2008.

2. Кравцевич В. Гетьман Павло Скоропадський // Україна – козацька держава. – К., 2004.

3. Отт­Скоропадська О., Гай­Нижник П. Павло Скоропадський: коротка хроніка життя: 1873­1945. // Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917­грудень 1918. – К. – Філадельфія, 1995.

4. Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. Історико­архівний нарис. – К., 2003.

5. Пеленський Я. Передмова. Спогади гетьмана П. Скоропадського (кінець 1917­грудень 1918) // Скоропадський П. Спогади. — К.­Філадельфія, 1995.

6. Петренко І. Діяльність П. Скоропадського щодо українізації частин російської армії в 1917 р. // Персонал. – 2007. – № 8.

7. Савченко В. П. Скоропадський: останній гетьман України. — Харків, 2008.

8. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 Київ­ Філадельфія, 1995.

9. Хитра А. Я. Державно­правові погляди Павла Скоропадського. – Автореферат дис. к. ю. н. – Львів, 2003.

29

О. М. Кравчук

Військово-політична діяльність Павла Скоропадського у Меджибожі (липень-листопад 1917 р.)* Особливістю українських визвольних змагань 1917­1920 рр. був їх одночасний перебіг з іншими суспільно­політичними процесами. Власне, на український національний рух накладалися соціально­економічна, партійна боротьба, громадянські конфлікти, бойові дії Першої світової війни. У цьому аспекті, важливою сторінкою військово­політичної історії України стала діяльність Павла Петровича Скоропадського у Меджибожі в 1917 р., де відбувалася українізація 34­го корпусу російської армії. Власне, за словами майбутнього гетьмана, саме в Меджибожі почалася його «чисто українська робота», яка довела його до гетьманства [11, c.

70]. Не вдаючись до загальновідомих подробиць біографії П. Скоропадського (1873­1945 рр.), відзначимо, що він очолив 34­й армійський корпус Південно­Західного фронту у званні генерал­ лейтенанта 27 січня 1917 р. за розпорядженням імператора Миколи ІІ [9, c. 34]. У квітні 1917 р. 34­й корпус дислокувався на Волині, а потім перейшов до складу 7­ої армії генерала В. Селівачева, яка розташовувалася в Галичині. Корпус брав участь у невдалому наступі російської армії 18­27 червня 1917 р. [8, c. 36]. У ході боїв очевидною стала руйнація російської армії, що проявилася у порушенні дисципліни, дезертирстві. У такій ситуації, частина вищого командування в пошуках засобу консолідації військових частин погодилась з планами Центральної Ради щодо українізації окремих частин російської армії. 29 червня 1917 р. П. Скоропадському було * Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Другої науково­краєзнавчої конференції “Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України”. – Меджибіж­ Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2009. – Ч. 1. – С. 324­333.

30

запропоновано, зі згоди головнокомандувача Південно­Західного фронту О. Гутора, українізувати 34­й корпус з метою поліпшення бойового духу вояків. П. Скоропадський погоджувався українізувати корпус тільки за наказом вищого командування. Питання українізації він обговорював у липні 1917 р. з О. Гутором і С. Петлюрою – генеральним секретарем з військових справ Центральної Ради. Остаточно П. Скоропадського в необхідності українізації «переконав» новий головнокомандуючий Південно­Західним фронтом Л. Г. Корнілов 7 липня 1917 р. у Кам’янці – Подільському: «Я від Вас вимагаю українізації Вашого корпусу. Я бачив Вашу 56­ ту дивізію, яку в 8­й армії частково українізували, вона прекрасно билася в останньому наступі. Ви українізуєте Ваші інші дивізії, я Вам поверну 56­ту, і у Вас буде прекрасний корпус» [11, c. 64]. Л. Г. Корнілов вважав українізацію важливим засобом поря­ тунку армії від повного розвалу. 18 липня 1917 р. він видав наказ про українізацію 34­го корпусу, який в той час брав участь в оборонних боях на р. Збруч. 23 липня 1917 р. П. Скоропадський отримав наказ про вивід із 153­ої та 104­ої дивізій усіх росіян (офіцерів і солдатів) та переведення їх у 41­й корпус. Командир 34­го корпусу почав з того, що насамперед перевів усіх членів комітетів, до яких входили революційно налаштовані євреї та росіяни. Офіцерів – не українців – він залишив у себе в корпусі доти, поки не знайдеться для них нового призначення [8, c. 37].

24 липня 1917 р. передавши свою ділянку фронту 41­му корпусу, П. Скоропадський виїхав в Меджибіж. Пізніше він згадував: «Для мене перехід з Іванковиць в Меджибіж, здається, 150 верст, одне з самих приємних спогадів 1917 року. Ми рушили верхом…». П. Скоропадського супроводжували його ад’ютант Черницький, інспектор артилерії 34­го корпусу генерал­майор П. Аккерман, прапорщик 34­го корпусу Г. Зеленевський, невелика охорона.

25 липня 1917 р. П. Скоропадський прибув до Меджибожа, незабаром приїхали і офіцери з його штабу. П. Скоропадський з офіцерами розташувався в замку, військові підрозділи – в самому Меджибожі і в таборі 12­го корпусу. Завдання реорганізації і українізації корпусу було нелегким, але перші дні праці в Меджибожі вселили впевненість в успіху. П. Скоропадський згадував: «Українських поповнень майже не 31

було, але ті, які були, представляли з себе дуже добрий елемент. В мене була надія, судячи по цим людям, що українізація дасть дійсно гарний бойовий контингент. Було особливо приємно, що серед цих українців не було озлоблених, незадоволених, розпро­ пагованих осіб, всі виглядали весело і бажали працювати. Затяті націоналісти, але й тільки: якщо начальство українське і укра­ їнський корпус – все добре» [11, c. 71]. Наступні поповнення виявили нестачу українських офіцерів. Прапорщики­новобранці були «все більше політикани на соці­ алістичні підкладці», «дуже гостро національно» налаштовані, «але які не мали жодного поняття про військові справи. У частинах відразу пішли суперечки між новими українськими офіцерами і старими, переважно великоруським елементом» [11, c.

71]. Іншою проблемою стала відсутність надходження постачання. Оскільки на українізацію було відведено один місяць, 15­го серпня 1917 р. П. Скоропадський отримав наказ перемістити корпус в район Ларгу­Ліпкани (на межі Поділля і Молдавії). Цей наказ П. Скоропадський не вважав можливим виконати через незавершеність процесу реорганізації корпусу. З метою вирішення цієї проблеми він вирушив у Бердичів, де 17 серпня 1917 р. зустрівся з генералом А. Денікіним – головнокомандуючим Південно­Західним фронтом – і з генералом С. Марковим – виконуючим обов’язки начальника штабу фронту. Під час розмови П. Скоропадський відмітив надзвичайно недоброзичливе став­ лення до себе і повну недовіру до його оцінок стану корпусу. Це було викликано тим, що зазначені генерали вважали П. Ско­ ропадського ініціатором українізації корпусу. Ставлення відразу змінилося, коли П. Скоропадський показав їм «докладну справу про українізацію корпусу», де були розпорядження Л. Корнілова щодо цього [11, c. 72]. У підсумку було вирішено, що українізацію потрібно здійснювати тільки в тих частинах, де вона вже розпочалася, «що ж стосується артилерії та допоміжних частин, то залишити все як було. Це йшло врозріз з наполегливою вимогою колишнього головнокомандуючого Корнілова, тепер вже верховнокоманду­ ючого, який, навпаки, вимагав повної українізації аж до лаза­ ретних команд». На зустрічі П. Скоропадський не вирішив «самого важливого» питання про офіцерів­росіян, які мали бути переведені 32

і де замість них отримати досвідчених українських офіцерів [11, c.

72]. Повернувшись в Меджибіж, П. Скоропадський побачив, що відносини між офіцерами росіянами і українцями ще більше загострилися: «Прапорщики почали висловлювати своє політичне кредо, багато з них виявились противниками війни, на засіданнях комітетів, куди чимало з цих крикунів потрапила, піднімалася звичайна тема про корпус, який повинен захищати лише Україну, центром якої є Київ, що якщо тепер корпус не буде відведено до Києва, його займуть російські війська, що повертаються з фронту, і тоді – кінець Україні» [11, c. 72]. Важливу роль в роботі з кадрами корпусу відіграв сам майбутній голова Української держави. «Треба сказати правду – пише один з полкових командирів 34­го корпусу Г. Порохівський – що в тому становищі, яке тоді було, відношення генерала Скоро­ падського до старшин і козаків було гідне наслідування. Для всіх він знаходив і потрібне слово, і відповідне поступовання. Його мила від природи вдача була доброю для нього зброєю, що помагала йому виходити щасливо із тяжких у ті часи ситуацій» [2, c. 47]. З метою компенсації нестачі командного складу у Меджибожі була організована півторамісячна офіцерська школа, де прапорщики могли отримати потрібні знання. П. Скоропадський високо оцінював діяльність школи: «Ці офіцери вийшли з школи перероджені, з гарячим бажанням працювати для відновлення порядку. Вони були у всіх частинах самим надійним елементом, залишаючись разом з тим українцями, але без тієї вузькості і нетерплячості, якою вони були наповнені раніше, і тієї ненависті до всього російського, яка пропагувалася протягом всієї революції їхніми вождями…» [11, c.

74]. Слухачів офіцерської школи П. Скоропадський направляв на «стажування» до Проскурова. Там розташовувалися ангари французьких авіаторів. Порядок, який був там, позитивно, впливав на молодих офіцерів [11, c. 102]. Роботу офіцерської школи позитивно оцінив і генерал С. Шейдеман, що інспектував 34­й і 6­й українські корпуси. Тим не менше, він визнав неготовність корпусу до відправки на фронт. Крім офіцерської школи, в Меджибожі П. Скоропадський налагодив допоміжні унтер­офіцерську, бомбометальну, мінометну і гарматну школи, які теж готували військові кадри [8, c. 38].

33

У цей час ситуація в тилу ще більше ускладнилася. Особливо деструктивну роль в руйнації армії відігравала пробільшовицька агітація австрійських шпигунів. Використавши гасло укладення миру, вони агітували солдат залишати бойові позиції і повертатися додому. З метою прискорення вирішення різних проблем реорганізації корпусу, зокрема питання заміни російського командного складу на український, П. Скоропадський 26 серпня 1917 р. виїхав до Ставки Верховного головнокомандувача Л. Корнілова. Поїздка зівпала з початком так званого виступу генерала Корнілова з метою повалення Тимчасового уряду. В цих умовах 28 серпня 1917 р. у Ставці в Могильові (Білорусія) П. Скоропадський зустрівся не з Л. Корніловим, а з його заступниками, які обіцяли підтримку у вирішенні в питання офіцерів і поставок обмундирування. Однак, спроба правих сил встановити військову диктатуру 30 серпня 1917 р. була придушена. За підозрою в причетності до заколоту генерала Корнілова, П. Скоропадський був заарештований в Гомелі, звідки його відправили до Києва, де він був звільнений [11, c. 74, 78].

2 вересня 1917 р. П. Скоропадський прибув у Меджибіж, «очікуючи, що там вся епопея корнілівська сильно всіх схвилювала». Як він згадував, «там за моєї відсутності всі комітети були в повному бродінні в зв’язку з подіями в Ставці. Чомусь вони вирішили, що тепер Український корпус буде розігнаний, і вони постановили проти цього діяти». За дорученням нового головнокомандуючого арміями Південно­Західного фронту генерал­лейтенанта М. Володченка, у вересні 1917 р. з інспекцією в 34­й корпус знову приїхав генерал С. Шейдеман. Він був присутнім на навчаннях в деяких полках, розмовляв з солдатами. «Я йому показав, в які лахміття були одягнуті наші частини. Він виніс добре враження в сенсі підготовки і духу в корпусі, але визнав, що до отримання постачання корпус на позицію виступити не може» [11, c. 79]. Наприкінці вересня 1917 р. корпус був уже українізований. Він отримав назву «І­й Український корпус». Начальником штабу корпусу було призначено генерала Я. Сафонова, командиром І­ої дивізії був генерал Я. Гандзюк, а ІІ­ою дивізією командував генерал В. Клименко [11, c. 336].

34

Корпус комплектувався з добровольців, воїнів, офіцерів запасу. Це було перше і найбільш дисципліноване українське військове формування центральноукраїнських земель, яке нараховувало бл. 30 тис. офіцерів і вояків [7, c. 31]. Інші історики писали, що чисельність корпусу становила 40­60 тисяч осіб [8, c. 38]. Корпус одержав українські відзнаки – стрічки з жовтими смугами на блакитному полі. Він мав 8­ім піших полків у двох дивізіях та по одному легко­гарматному полкові на дивізію. Зокрема, полки І­ої дивізії мали спеціальні назви: 1 київський ім. Б. Хмельницького піхотний полк, 2 стародубський ім. гетьмана І. Скоропадського, 3 полтавський ім. гетьмана П. Сагайдачного, 4 чернігівський ім. гетьмана П. Полуботка. Їх командирами були полковники Маєвський, Масалитинів, Никонов, Порохівський [4, c. 371]. Одним з світлих моментів меджибізького періоду діяльності П. Скоропадського був приїзд до нього на початку жовтня 1917 р. на декілька днів з Орла дружини і дочки [11, c. 81]. Оскільки після заколоту Л. Корнілова Ставка не надала обіцяної допомоги у вирішенні офіцерського питання і проблеми постачання, командир 34­го корпусу здійснив візит до команду­ ючого армії генерала Я. Ціховича, а 5 жовтня 1917 р. – до М. Во­ лодченка у Бердичів. М. Володченко дозволив П. Скоропадському особисто поїхати до Києва і з’ясувати у Генеральному секретаріаті офіцерське питання. Крім того, М. Володченко обіцяв владнати питання забезпечення та налагодити нормальне постачання. У Генеральному секретаріаті Скоропадський набрав потрібну кількість українських офіцерів [11, c. 80]. Сам Скоропадський відзначив, що «серед українських кіл праця моя над створенням великої української частини мала велике значення в сенсі популяризації мого імені». Внаслідок цього, «заочно», 6 жовтня 1917 р. в Чигирині на Всеукраїнському з’їзді Павло Скоропадський був обраний отаманом всіх «Вільних козаків» [11, c 81, 83]. Чисельність «вільного козацтва» становила біля 60 тис. осіб [5, c. 1068]. На з’їзді представник Генерального Секретаріату І. Полтавець­Остряниця став негласним представ­ ником П. Скоропадського. Вже на з’їзді він пропонував делегатам обрати гетьмана України, звісно, маючи на увазі кандидатуру Скоропадського. Тоді цей замах на всеукраїнську владу було відкинуто «вільними козаками» [10, c. 71].

35

Дослідник В. Савченко вважає, що саме у жовтні 1917 р. П. Скоропадський остаточно зробив свій головний вибір: вирішив стати не просто «українцем», а лідером українського несоціалістичного табору, він збирався не тільки робити військову кар’єру, а й реалізувати себе в політиці. Скоропадський згадував: «Біля мене були розмови ще у І­му корпусі між старшинством, що треба відновити гетьманство та що я мав би бути гетьманом, але серйозно над цим я тоді не думав». В. Савченко вважає, що Скоропадський свідомо вводив читачів «Споминів» в оману, оскільки мріяв про гетьманство [10, c. 64­65]. У Меджибіж П. Скоропадський повернувся 11 жовтня 1917 р. Дещо покращилося постачання: «Володченко дотримав свого слова: постачання, завдячуючи його тиску на інтендантів, почало з’являтися». Але, водночас, Павло Петрович постав перед ще більш жахливою проблемою дезорганізації армії та погромів. У жовтні 1917 р. генерал П. Скоропадський надав на прохання Проскурівського повітового комісара С. Кисельова одну з найдисциплінованіших частин І­го Українського корпусу, що дало можливість запобігти єврейському погрому в Проскурові. Під час гетьманату 1918 р. С. Кисельов став губернським старостою Поділля [3, c. 365­368]. Погроми П. Скоропадський згадував так: «2­й Гвардійський корпус з страшними грабунками, віддавши всі поміщицькі маєтки вогню і мечу, пройшов з фронту через всю Подільську губернію. Повідомлення про масові безлади, які здійснювали частини цього корпусу, невідомим для мене чином, ставали відомими моїм полкам, і головне, що їх захоплювало в цих повідомленнях, це грабунки винокурних заводів. На моє нещастя, корпус займав район, де заводське виробництво спирту процвітало. Коли командири частин доповіли мені, що в деяких частинах є бродіння на ґрунті прагнення розгромити такий завод, я, бажаючи попередити безлади, наказав злити спирт. Робилося це з відома командуючого армією. Але тут­то і почалися безлади: коли спирт виливався, без різниці куди, чи в річку, чи в купу гною, все місцеве населення кидалося з відрами і примудрялося діставати спирт, але в якому вигляді! Втім, для них це було байдуже. Ставилися караули, але мало хто з них залишався на рівні вимог. Пам’ятаю, одного разу, коли мені довелося самому спостерігати за злиттям 36

50 000 відер спирту, я побачив таку картину: від заводу була прорита канава в річку. Бажаючи вилити сприт вночі, щоб цього не помітили селяни, команда інженерного полку почала робити отвори в чанах. Вздовж канави були поставлені вартові, почався спуск спирту. Я спостерігав за вартовими. Стоять струнко, жоден не рухається. Думаю, добре. Висловив їм подяку. Через деякий час приходжу, стоять, але якось дико спрямували очі в бік спирту, що протікав. Нічого думаю, стоять – дисципліна є. Через деякий час приходжу і бачу: один з вартових стоїть як загіпнотизований, дивлячись на спирт, аж ось. Не більше як за кроків 10 від мене, з криком «була­не була» підбігає до канави і прямо так і кидається на неї, починаючи жадібно пити. Це був сигнал. Вся варта наслідувала його приклад. Їх відтягли і віддали до суду. При цьому я переконаний в тому, що це були гарні люди, один з них згодом мені говорив: «Сам знаю, що недобре, але сил немає, дивлячись як пропадає таке золото!». Потім вже я відмовився від виливання спирту, а охороняв його, але нічого не допомагало. Все населення і частини були в достатку забезпечені спиртом, результатом чого стали грабунки і спалення поміщицьких маєтків. Як правило баби направляли на маєток солдатів, які починали, а згодом вже все село грабувало. Де­не­де частини не піддавалися спокусі, але загалом маєтків 15 було розгромлено. На щастя не було вбивств» [11, c. 85­86]. П. Скоропадський вважав, що єдиним засобом для врятування корпусу залишається його якнайскоріший відхід на фронт. 5­го листопада 1917 р. І­ий Український корпус мав виступити на фронт, але в той час у Петрограді відбувся більшовицький переворот [11, c. 85­86]. Центральна рада потребувала реальної військової сили з метою зміцнення своїх в Києві. В таких умовах С. Петлюра зробив спробу перекинути І­й Український корпус до Києва. До П. Скоропадського прибули представники С. Петлюри прапорщик Й. Біденко і А. Макаренко – майбутній член Директорії УНР. Від імені Крайового революційного комітету для охорони революції на Україні (створений Центральною Радою) запропонували йому прийняти вище командування над всіма українськими збройними одиницями, що формувалися на фронті і «йти з цими частинами відстоювати Київ». До речі, пропозиції йти в Київ робила 37

П. Скоропадському і депутація від Богданівського українізованого полку (В. Павелко, Г. Лук’янов). П. Скоропадський згадував: «я навідріз відмовився і поїхав до головнокомандуючого просити його прийняти міри до того, щоб припинити цю вакханалію, яка відбувалася у мене в корпусі через присилку до мене Петлюрою всіляких агітаторів, що переконували йти в Київ, а не на фронт» [11, c. 87].

2 листопада 1917 р. П.Скоропадський здійснив візит до С. Петлюри. Останній заявив про свою непричетність до агітації та підтримав наказ про відправлення І­го Українського корпусу на фронт. 3 листопада 1917 р. у Бердичів прибув С. Петлюра і «після великого торгу», не дивлячись на протести П. Скоропадського, було вирішено 153­ю дивізію відправити в околиці Києва, а 104­у – на фронт, а П. Скоропадському – їхати зі штабом на фронт. Командир корпусу вважав, що роз’єднання військових частин сприятиме руйнації корпусу. Дійсно, у частинах почалася дезорганізація, комітети наполягали на скасуванні наказу йти на фронт. Павло Петрович подав у відставку, але командуючий Південно­Західного фронту її відхилив.

7 листопада 1917 р. Центральна Рада проголосила ІІІ­ім Універсалом УНР. Суспільно­політична ситуація в Україні у той час ще більше загострилася. Солдати продовжували виступати проти їх відправки на фронт. Командир І Українському корпусу згадував: «В полках почалися мітинги, але на вантаження пішли. Спочатку стали вантажитися частини 104­ї дивізії. Але тут сталося наступне: деякі ешелони укладали угоду з українськими залізничними комісарами і направлялися не в бік фронту, а в Київ. Таким чином були направлені два полки, причому, хто давав розпорядження по шляхам про пропуск цих ешелонів, не дивлячись на розслідування. Здійснене штабом фронту, не вияснилося» [11, c. 88, 90]. Подільський губернський комісар Г. Степура повідомив П. Скоропадському 7 листопада 1917 р.: «За донесенням начальника проскурівської міліції погроми в повіті тривають. Розгромлено 24 економії, допомоги жодної немає. Місцеві військові частини відмовляють в допомозі... Вважаючи неможливим подальше залишення повіту без охорони прошу розпорядження про виділення в найкоротший термін для Проскурівського повіту в 38

порядку телеграми командуючого 7­ої армії від 28 жовтня 1011­го змішаного загону для припинення погромів в повіті і охорони цукрових заводів з їх плантаціями винних складів, маєтків, лісних угідь» [1, арк. 9]. 11 листопада 1917 р. П. Скоропадський відповів: «виділити хоча б маленьку військову [частинy] 34­го армійського корпусу для припинення погромів в Проскурівському повіті не уявляється в цей час можливим через початок пересування корпусу на нове місце» [1, арк. 13]. П. Скоропадський згадував про погіршення ситуації в Меджибіжі: «У містечку все було налаштовано вже більш­менш більшовистськи. Коли ми прибули туди біля 15­го листопада вночі, чую, постріли, крики, скажена скачка. Виявляється, погром, влаштований українцями. Але слава Богу, силами штабної команди і деяких частин інженерного полку, розташованого в самому Меджибожі, вдалося його припинити без кровопролиття, хоча всі єврейські лавки було розгромлено. У мене, на щастя, збереглася дивізійна унтер­офіцерська школа, унтер­офіцери якої повністю дисципліновані, і я міг рішучо придушувати спалахи таких безладів. Але цей розгром Меджибожа, у зв’язку з переходом влади до більшовиків, був яскравим показником становища, що остаточно погіршувалося» [11, c. 90]. Маючи наказ рушити з останніми полками, що відбували з Меджибожа прямо на фронт [11, c. 88, 90], 22­го листопада 1917 р. П. Скоропадський залишив місто і зі штабом «поїхав вантажитися». Він згадував свій негативний настрій, а на станції Деражня дізнався про те, що 2­й Гвардійський корпус в Жмеринці хоче «йти на Київ». Перед П. Скоропадським постала дилема: виконати наказ командування і виїхати з корпусом на фронт для боротьби із давнім ворогом у світовій війні, чи стати на захист нелюбої йому соціалістичної, хоч і української, Центральної Ради. Скоропадський виступив на захист батьківщини і українського національного відродження [6, c. 39]. Незважаючи на наказ нового пробільшовицького Верховного головнокомандувача прапорщика М. Криленка 23 листопада 1917 р. П. Скоропадський з полками почав пробиватися на Козятин [11, c. 341], де 1 грудня на нього було покладено всю оборону Правобережної України з підпорядкуванням йому всіх місцевих військових частин. П. Скоропадський зосередив частини 153­ї 39

дивізії по всій лінії від Козятина до Жмеринки, а також по лінії Шепетівка – Козятин – Вапнярка. На початку грудня 1917 р. у Вінниці і Козятині підрозділи Скоропадського обеззброїли 2­ий Гвардійський корпус, що рухався на Київ з метою встановлення радянської влади, і відправили колишніх вояків до Росії. Таким чином, завдяки активним діям П. Скоропадського у грудні 1917 р. «була врятована не лише Центральна Рада і українська столиця від «червоного» терору, а й, можливо, сама справа української революції та державності» [6, c. 39]. Принаймні, зазначені дії стали важливою передумовою збереження політичної самостійності УНР, а загалом діяльність П. Скоропадського на посаді командира І­го Українського корпусу поклала початок політичної кар’єри майбутнього керівника України, стало одним з етапів у його шляху до встановлення гетьманства. Список використаних джерел і літератури: 1. Державний архів Вінницької області. – Ф. Р. 2734. – Оп. 1. – Спр. 20.

2. Думін О. Гетьман П. Скоропадський як командант І Українського Корпуса й Наказний Отаман Вільного Козацтва // За велич нації. – Нью­Йорк, 1955.

3. Єсюнін С. М. С. Кисельов: від «молодшого юриста» до губернського старости. // Матеріали Х Подільської історико­краєзнавчої конференції. – Кам′янець­Подільський, 2000.

4. Історія українського війська. – Львів, 1992.

5. Кравцевич В. Гетьман П. Скоропадський // Україна – козацька держава. – К., 2004.

6. Отт­Скоропадська О., Гай­Нижник П. П. Скоропадський: коротка хроніка життя (1873­1945 рр.) // Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918.

– Київ–Філадельфія, 1995.

7. Пеленський Я. Передмова. Спогади гетьмана П. Скоропадського (кінець 1917­грудень 1918) // Скоропадський П. П. Спогади. – К. – Філадельфія, 1995.

8. Петренко І. Діяльність П. Скоропадського щодо українізації частин російської армії в 1917 р. // Персонал. – 2007. – №8.

9. Реєнт О. Павло Скоропадський. – К., 2003.

10. Савченко В. А. Павло Скоропадський – останній гетьман України. – Харків, 2008.

11. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ–Філадельфія, 1995.

40

М. А. Ковальчук

Українізація 34-го корпусу російської армії (серпень-листопад 1917 р.)* Українізація в російській армії після Лютневої революції залишається однією з найменш досліджених сторінок в історії національно­визвольних змагань. Зокрема, досі не знайшла належного висвітлення в науковій літературі історія створення 1­го Українського корпусу (колишнього 34­го корпусу російської армії). Попри часті згадки діаспорних та сучасних українських дослідників про створення цього військового з’єднання, в історичній літературі можна знайти лише скупі й надмірно узагальнені дані з цієї теми. Головна причина цього полягає в тому, що майже увесь масив документів, пов’язаних з українізацією російської армії в 1917 р., зберігається в Москві, у фондах Російського Державного Військово­Історичного Архіву. За відсутності доступу до цих архівних фондів будь­яке комплексне дослідження теми неможливе. Спираючись на документи з російських та українських архівів, а також спогади сучасників, ми спробували розглянути перебіг українізації 34­го корпусу російської армії в 1917 р. Відзначимо, що головним джерелом нашого дослідження стали документи командування російського Південно­Західного фронту, а також матеріали з фондів українських військових організацій. Українське національне відродження навесні 1917 р. супроводжувалося бурхливим піднесенням національного життя серед вояків­українців російської армії. І Всеукраїнський військовий з’їзд, що відбувся у Києві 18 – 21 травня 1917 р. (тут і * Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Четвертої науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України». – Меджибіж­ Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2011. – Ч. 1. – С. 35­47.

41

далі всі дати подано за новим стилем, ­ авт.) , ухвалив вимагати створення з українців окремих запасних полків та поступової українізації тих військових частин, де українці складали більшість [1, с. 280–281]. Обраний на з’їзді Український Генеральний Військовий Комітет (УГВК) розпочав клопотання перед російським командуванням про українізацію фронтових частин. УГВК домагався укомплектування українцями кількох корпусів Південно­Західного фронту, як розташованого безпосередньо на теренах України. 22 травня 1917 р. УГВК звернувся до військового міністра Росії, соціаліста А. Керенського з проханням розпочати українізацію військових частин на фронті. Наприкінці травня Керенський дав принципову згоду на українізацію трьох корпусів Південно­Західного фронту (6­го, 17­го та 41­го) [2, с. 48]. Вже наприкінці червня йшлося про українізацію 10 піших дивізій та 1 бригади Південно­Західного фронту. Це були головним чином дивізії третьої й четвертої черги, сформовані вже під час війни і найгірше укомплектовані офіцерськими кадрами, що незадовільно позначалося на їх боєздатності. Цікаво, що під українізацією армійських корпусів малося на увазі виключно поповнення українцями їх рядового та молодшого офіцерського складу, а не реорганізація в українські військові з’єднання. Невипадково російське командування не вважало призначені для українізації частини власне українськими. Фактично вони залишалися в усіх відношеннях звичайними з’єднаннями російської армії, які отримували порівняно більшу частку українських поповнень. Кількість військових з’єднань, призначених для українізації, постійно збільшувалась. Так, на початку липня до числа з’єднань Південно­Західного фронту, які мали українізуватися, було включено ще 10 піших дивізій, в тому числі 104­ту дивізію (34­й корпус) [2, с. 54; 3, арк. 229]. Тоді ж представник УГВК при штабі фронту поручник П. Скрипчинський запропонував російському командуванню повністю українізувати 34­й корпус. На цей час до складу корпусу входили 104­та, 153­тя, а також 56­та дивізії. Значну частину вояків складали українці (до лав переведеної з 12­ го корпусу 56­ї дивізії навіть було влито 6 000 бійців українського поповнення). 34­й корпус брав участь у липневому наступі російської армії, але його частини не виявили особливого героїзму, 42

Реконструкція подій Першої Світової війни у Меджибожі (8­9 липня 2017 р.)

43

а подекуди навіть відмовлялися йти в бій (внаслідок цього деякі відділи 104­ї дивізії довелося роззброювати) [4, арк. 4; 5, арк. 46]. Тому невдовзі після початку наступу 34­й корпус було виведено в запілля для реорганізації й приведення до ладу. Власне, увагу українського представника до цього військового з’єднання привернула постать його командира – нащадка давнього українського шляхетського роду. 44­річний генерал­лейтенант російської армії П. Скоропадський мав репутацію здібного воєначальника й організатора. Він був відомий також тим, що після революції не допускав у своєму корпусі надмірного поширення впливу комітетів та виборних організацій [6, арк. 6; 7, арк. 129]. На початку липня поручник П. Скрипчинський відвідав 34­й корпус і зі згоди командування запропонував П. Скоропадському українізувати своє військове з’єднання. Але генерал виявився людиною вельми далекою від національної справи. П. Скоропадський висловив сумнів у доцільності поповнення 34­го корпусу українцями та в ефективності українізації взагалі [8, с. 57 – 58; 7, арк. 131; 9, с. 282]. Як уродженець України, він позитивно ставився до національного відродження, але, як людина російської культури, мав значні побоювання щодо «австро­німецького коріння» українського руху. Однак, за наполяганням Скрип­ чинського, Скоропадський пообіцяв всебічно обміркувати пропозицію. На відміну від своїх колег, П. Скоропадський добре розумів, що для підняття боєздатності військових частин самого лише вливання до їх складу українських поповнень недостатньо. Високий бойовий дух міг існувати лише у міцно спаяних військах, де не було місця антагонізму між офіцерами і вояками. Щоб досягти цього, слід було цілковито українізувати корпус, замінивши навіть його командний склад на офіцерів­українців. Це був принципово новий підхід до здійснення українізації, який фактично давав можливість створити національні українські частини. Прикладом для такої «націоналізації» могли слугувати національні частини, створені в російській армії під час Першої світової війни – польська, чехословацька, югославська, латиські дивізії. Але, відповідно, рішення про цілковиту українізацію корпусу могло прийняти лише вище військове керівництво.

44

Візити до армійського та фронтового командування показали П. Скоропадському, що серед керівництва немає єдності у поглядах на «українське питання». Командувач 7­ї армії генерал В. Селівачов не надто співчував українізації, але головнокомандувач фронту А. Гутор вважав дуже бажаним поповнення українцями тих військових з’єднань, що були виснажені останніми боями. 8 липня А. Гутор запропонував П. Скоропадському енергійно взятися за українізацію 34­го корпусу. Начальник штабу фронту, полковник Н. Духонін цілковито підтримав цю пропозицію, вважаючи українізацію ефективним засобом для підняття боєздатності військ [8, с. 60; 7, арк. 131; 5, арк. 46]. Однак сумнівів П. Скоропадського це не розвіяло. «Я побоююсь одного: коли я захочу формувати справді український національний корпус, то я з чистою душею візьмусь за цю справу, як українець, але чи можете Ви дати мені слово честі, що я не потраплю в якусь австрійську інтригу з моїми бажаннями?» – запитав він члена українського клубу при штабі фронту, капітана М. Удовиченка [7, арк. 132]. 9 липня П. Скоропадський письмово звернувся до генерал­ квартирмейстера Південно­Західного фронту полковника Н. Раттеля, якому висловив свої міркування щодо перспектив українізації 34­го корпусу. Він висловив готовність взятися за українізацію в тому разі, якщо буде визнано можливим українізувати корпус цілковито, а не обмежуватись лише вливанням до нього українських поповнень. Разом з тим, Скоропадський застерігав, що після завершення українізації його корпус міг би відіграти важливу роль у політичних подіях в Україні. «...Я особисто, маючи прізвище українця, досить відоме в країні, для такої українізації підходжу, але я в жодні авантюри пускатися не збираюсь і охоче й енергійно буду здійснювати це, якщо одержу чіткі вказівки Головнокомандувача, а не розпливчаті... – писав П. Скоропадський. – Особисто я пішов би на це, якщо не охоче, то, принаймі, без огиди, оскільки вважаю, що там, де примішується національне почуття, там, особливо для військової справи, основи завжди здорові, та все ж хочу знати ясно, чого від мене хочуть, щоб не потрапити до брудної історії з огляду на звинувачення мене, українця, у здійсненні явочним порядком українізації частин російської армії» [5, арк. 2, 46]. За дозволом фронтового командування П. Скоропадський у середині липня відвідав Київ, де ближче познайомився з діячами 45

військового відомства Центральної Ради. Його приїзд справив на останніх чимале враження – вперше генерал російської армії приїхав до української столиці, щоб вести переговори про українізацію свого корпусу. Проте самого П. Скоропадського «революційні методи» роботи УГВК скоріше розчарували. І хоча у штабі фронту українізацію 34­го корпусу вважали справою вирішеною, сам він усе ще вагався щодо доцільності й шляхів її практичного здійснення [8, с. 62]. Провал липневого наступу показав цілковиту неспроможність російської армії продовжувати бойові дії. Головну причину цього переважна більшість військовиків вбачала у надмірній «демократизації» армії, що підривала військову дисципліну. Новий головнокомандувач Південно­Західного фронту, генерал від інфантерії Л. Корнілов цілком поділяв подібні погляди. Ставлення Корнілова до українського військового руху коливалося між стримано­нейтральним та відверто ворожим (начальником штабу фронту залишився більш лояльний до українського руху полков­ ник Духонін). Українізацію Корнілов розглядав як припустимий, хоча й дещо ризикований спосіб за допомогою підйому національного почуття зберегти частини від остаточного розкладу. Саме тому він зажадав від генерала П. Скоропадського якомога швидше українізувати понівечений у боях 34­й корпус (бойовий склад якого у цей час не перевищував 10 500 багнетів). Крім того, прискорити комплектування 34­го корпусу постійно вимагали й зі Ставки [8, с. 70; 10, арк. 383, 402; 5, арк. 46]. «З мого боку і з боку начдивів перешкод для українізації не зустрічається, – доповідав П. Скоропадський. – Посилено клопочуся про інтенсивну українізацію 104 і 153 влиттям значних поповнень, оскільки дивізії досить малочисельні...» [11, арк. 310]. 24 липня до 34­го корпусу прибули перші українські маршові роти, що означало початок його українізації.

31 липня 1917 р. з’явився офіційний наказ головноко­ мандування про українізацію 34­го армійського корпусу. 4 серпня Корнілов наказав вивести корпус у складі 104­ї та 153­ї дивізій до району Меджибожа для укомплектування (56­ту дивізію, яка поступово розкладалася під впливом більшовицької агітації, було передано до складу 3­го Кавказького корпусу). Всіх офіцерів і вояків корпусу, що не підлягали українізації, належало передати до 46

113­ї дивізії (41­й корпус) [10, арк. 335; 8, с. 70]. Завершити українізацію 34­го корпусу належало в місячний термін. Командувач 7­ї армії В. Селівачов наказав П. Скоропадському українізувати передусім слабку й практично небоєздатну 153­тю дивізію. 6 серпня дивізія першою прибула до військового табору у Меджибожі. У її полках росіян було більше, аніж українців – саме тому серед особового складу спостерігалося відкрите невдоволення українізацією. Увесь видалений з 153­ї дивізії російський контингент (178 офіцерів і 4189 вояків) було спрямовано до 104­ї дивізії, що 14 серпня також прибула до Меджибожа. Зі 104­й дивізії всіх неукраїнців (282 офіцерів і 8005 вояків) було переведено до 41­й корпусу [10, арк. 293, 324, 335, 376; 12, арк. 59]. Втім, П. Скоропадський з власної ініціативи залишив в себе багатьох старших офіцерів­росіян, до батальйонних командирів включно, оскільки замінити їх наразі просто не було ким. Замість готових до служби українських новобранців Скоропадський застав у Меджибожі 6 650 вояків­українців, з яких половина була цілковито невишколеною й не мала навіть зброї. Серед поповнення зовсім не було старших офіцерів (штабс­ капітанів, капітанів, підполковників), що відразу ж поставило перед Скоропадським проблему заміни командного складу. Вояків­ новобранців, яким не бракувало хіба що патріотичного запалу, було влито до 153­ї дивізії, щоб вишколювати їх безпосередньо у стройових частинах [10, арк. 336, 388]. Після цього П. Скоропадський попрохав головнокомандування вивести з Меджибожа всі неукраїнські поповнення 14­го і 42­го запасних полків. Його прохання було задоволено, а з 9 серпня припинилося й надходження до 34­го корпусу російських маршових рот [10, арк. 335 зв.; 13, арк. 6 зв.]. Початок українізації 34­го корпусу припав на чергові зміни вищого командного складу російської армії. 16 серпня головнокомандувачем Південно­Західного фронту було призначено генерал­лейтенанта А. Денікіна. Це призначення загрожувало важкими наслідками для подальшого перебігу українізації. Новий головнокомандувач Південно­Західного фронту займав непримиренно ворожу позицію до всього, що бодай нагадувало про «український сепаратизм». Він відразу ж заборонив виділяти 47

росіян з українізованих дивізій – українські поповнення, за його вказівкою, мали лише заповнювати штатний некомплект особового складу частин [14, арк. 271, 279]. Справжнього удару по планах українізації завдав і наказ Верховного головнокомандувача Л. Корнілова від 18 серпня, згідно з яким українські поповнення, що надходили на Південно­Західний фронт, мали перенаправлятися на Румунський фронт [15, арк. 3; 10, арк. 286]. Цей наказ фактично перекреслював будь­яку можливість впорядкованої українізації фронтових частин. Ті українські маршові роти, яким пощастило уникнути відправки до Бесарабії, розвозилися по всьому Південно­Західному фронту і потрапляли куди завгодно, але не в частини, що підлягали українізації. Зберігалося в силі поповнення українцями 34­го корпусу, але, згідно з новими вказівками Ставки, сам корпус також підлягав переведенню на Румунський фронт після завершення його українізації [11, арк. 352; 10, арк. 286, 405]. Фактично, 34­й корпус генерала П. Скоропадського залишався єдиним військовим з’єднанням на Південно­Західному фронті, українізація якого здійснювалась в повному обсязі. Денікін та його начальник штабу вкрай негативно ставились до особи самого Скоропадського, вважаючи його авантюристом, що прагне зробити політичну кар’єру на своєму українському походженні [7, с. 154; 16, с. 459; 8, арк. 71]. Однак перешкодити українізації корпусу Скоропадського фронтове командування було не в змозі, оскільки вона здійснювалася за прямим розпорядженням Корнілова. Миритися з цим змушувала ще й та обставина, що 34­й корпус підлягав переведенню у найближчий час на Румунський фронт. Як уже зазначалося, П. Скоропадський мав намір цілковито українізувати свій корпус (який невипадково саме в цей час неофіційно почали називати 1­м Українським). Та на відміну від польської чи латиської дивізій, на поповнення до 34­го корпусу переводились не вояки діючої армії, а погано вишколені й недосвідчені новобранці з запілля. 16 серпня П. Скоропадський прохав командувача 7­ї армії прискорити надходження до корпусу українських поповнень, повідомивши, що укомплектування та українізація частин відбуваються дуже повільно. «Українізації тилових частин і установ корпусу й дивізій майже ще не почато. З поповнення, яке прибуло, більшість не вишколена, багато хто 48

жодного разу не стріляв, жодного разу не був у полі, в кожному полку в середньому 2­3 роти геть не вишколені... – зазначав він у іншій доповіді. – Всі команди в полках майже повністю неукраїнці, український кадр призначено, але геть не вишколено, вжито термінових заходів для його вишколу, але для його завершення потрібен час...» [11, арк. 631 – 633]. До того ж, українські маршові роти надходили до корпусу доволі нерегулярно, внаслідок чого станом на 28 серпня 1917 р. некомплект вояків­українців у полках сягав 8 790 чоловік. Найголовнішою проблемою, що постала перед Скоропадським, була гостра нестача українського офіцерського складу. Серед кадрових офіцерів було обмаль свідомих українців, які б виявляли бажання служити в українізованих частинах. Скоропадський клопотався про призначення до корпусу старших бойових офіцерів­ українців на посади батальйонних і ротних командирів. «...На українізацію прибувають офіцери майже одні лише прапорщики, що являють собою, можливо, й непоганий офіцерський матеріал, вельми налаштований за національну ідею і, очевидно, з бажанням йти в бій, але геть непідготовлений. Рот і батальйонів, звичайно ж, я їм давати не можу» – зазначав П. Скоропадський у доповіді командуванню [10, арк. 336зв.]. Наприкінці серпня понад 70% офіцерів корпусу складали прапорщики, при чому батальйонами командували штабс­капітани й капітани, а ротами – прапорщики і поручники. При цьому більш як третина загальної кількості офіцерів 34­го корпусу була росіянами. За наказом П. Скоропадського у корпусі було створено офіцерську школу та значно розширено курси прапорщиків; діяли також унтер­офіцерські школи. Однак ці заходи не могли забезпечити корпус потрібною кількістю кваліфікованих, національно свідомих командних кадрів. Наприкінці серпня 1917 р. серед ротних командирів корпусу українці складали менше третини, а серед командирів батальйонів був лише один українець [11, арк.

631­632]. Командувач 7­ї армії В. Селівачов, оглянувши 24 серпня одну з дивізій 34­го корпусу, констатував: «Українізація йде повільно, прибуле комплектування дуже погано вишколене. Офіцери­українці майже виключно прапорщики. Старших чинів­ українців немає» [11, арк. 637]. За цих умов Скоропадському часто доводилось призначати або ж залишати на командних посадах офіцерів­росіян, більшість яких 49

не могла щиро співчувати українській справі. Саме тому він неодноразово прохав дозволу на переведення до 34­го корпусу офіцерів­українців з діючої армії. Ставка ще 1 серпня дозволила здійснювати такі переведення, при умові заміни вибулих іншими офіцерами, – але це рішення незмінно саботувалося військовою владою [13, арк. 8зв.; 17, арк. 110]. Старші офіцери­українці, яким вдавалося перевестись до корпусу, відразу ж призначалися на вищі командні посади. Так, уродженець Полтавщини, генерал В. Клименко, був призначений командиром 104­ї дивізії. Згодом його замінив на цій посаді виходець з Поділля, генерал Я. Гандзюк (В. Клименко у жовтні очолив 153­тю дивізію). Начальником штабу 104­ї дивізії став українець, Генштабу підполковник М. Капустянський. Проте кількість офіцерів­українців в цілому залишалась явно недостатньою для заповнення штату. Ситуацію ускладнювала й те, що більшість командирів­ українців не мали розвиненої національної свідомості й відчували себе передусім російськими офіцерами. «Не можна було сказати, що підібраний ним (Скоропадським – прим. М.К.) командний склад був з боку національного свідомий, скорше навпаки, більшість була «малоросами» по «проісхожденію», або й цілком москалями...» – згадував член УГВК прапорщик В. Кедровський [9, с. 286]. Сам П. Скоропадський, хоча й вважав себе українцем, за своїми переконаннями був радше федералістом і вже зовсім не співчував ідеям української самостійності. «По українськи майже ніхто з офіцерів, в тім і генерал Скоропадський і його начальник штабу, на нарадах не говорили. Правда, в розмовах з українцями ген. Скоропадський тільки тоді звертався до російської мови, коли не міг добре висловити думку по українськи... – зазначав помічник командира 416­го Верхньодніпровського полку, підполковник Г. Порохівський. – Але більшість вищих офіцерів ставилася до української мови коли не вороже, то просто байдуже. Вони дивилися на своє перебування в українському корпусі як на тимчасове, тобто вірили, що одного дня й революція, й українізація зникнуть і знов все ввійде в старі норми...» [18, с. 40] Та якщо Скоропадський у розмовах зі старшими офіцерами погоджувався, що Україна не може існувати як незалежна держава, то вояки­українці у своїй більшості були налаштовані значно радикальніше. Член армійського комітету фельдфебель Батурін під 50

час візиту до корпусу був просто шокований, почувши від молодших офіцерів та вояків рішуче гасло незалежності України [5, арк.

22–24]. На цьому ґрунті в корпусі почастішали випадки національних конфліктів між офіцерами­неукраїнцями та рядовими вояками [19, с. 346; 10, арк. 337; 8, с. 71]. 1 вересня комітет 153­ї дивізії навіть ухвалив вимогу негайно видалити з дивізії всіх росіян – як офіцерів, так і вояків [5, арк. 25]. Доповідаючи керівництву про загострення в корпусі міжнаціональної ворожнечі, П. Скоропадський повідомляв: «Ця неприязнь має грунт головним чином тому, що... українцями є лише вояки і прапорщики, а все, що вище, вже неукраїнці. Таким чином, в останніх немає авторитету для керівництва в частинах» [10, арк. 337]. Отже, відсутність українського офіцерського складу серйозно перешкоджала зміцненню боєздатності корпусу. Осередками національного життя в 34­му корпусі поступово стали українські ради, створені замість прийнятих в російській армії після революції солдатських комітетів. Членами корпусної ради були молодші офіцери Кияниця, Селецький (представник УГВК), Біденко, Даниленко, Головинський, Різник, Ворона, о. Маринич та ін. Національні ради існували й в дивізіях. Як згадував В. Кедровський, «корпусна рада й дивізійні, здається, ставилися до більшости старшин і почасти самого Скоропадського з певною резервою, тому в корпусі продував внутрішній холодок й не було потрібної спайки між всіма частинами корпусу. Була міцна формальна спайка, але не було в ній живої душі...» [9, с. 288]. На додачу до всього, корпус не мав добре налагодженого матеріального постачання. Не вистачало найнеобхіднішого – одягу, амуніції, зброї. Станом на 28 серпня некомплект рушниць в частинах досягав 7329 одиниць [11, арк. 634­635]. «Обіцяне спорядження надходило далеко не в тій кількості, яка очікувалась, – згадував П. Скоропадський. – Пам’ятаю, як важко було зі штанами: цілі батальйони розгулювали в дранті замість штанів, але дисципліна все ж підтримувалась, люди на заняття виходили веселими» [8, с. 73]. Усі прохання Скоропадського про матеріальне забезпечення частин залишалися безрезультатними. Фронтове інтендантство пояснювало наявні труднощі загальною нестачею військового майна. В цих умовах переформування 34­го корпусу затягувалося. 28 серпня 1917 р. П. Скоропадський прохав командування фронту 51

виділити ще кілька тижнів для завершення вишколу та українізації частин [11, арк. 634­635]. Однак А. Денікін, якого проблеми українізації хвилювали менше всього, наказав негайно перевести 34­й корпус похідним порядком на Румунський фронт. Коли ж 30 серпня Скоропадський прибув до штабу фронту для особистої доповіді про скрутний стан корпусу, його прийняли з ледь прихованою ворожістю. «Марков лютував, але нічого не міг мені сказати, оскільки практично кожне моє розпорядження в питанні про українізацію спиралося на письмове чи телеграфне розпорядження вищого начальства» – згадував П. Скоропадський [8, с. 72]. Командир корпусу запевнив Денікіна, що він далекий від ідей української самостійності і лише виконує покладене на нього доручення, якому сам не співчуває [16, с. 459]. Зрештою, головнокомандувач погодився скасувати наказ про відправку 34­го корпусу на Румунський фронт. Для завершення переформування частин Скоропадський отримав ще кілька тижнів. При цьому йому було наказано обмежити українізацію лише тими частинами, де її вже було розпочато, – тобто корпусна артилерія й технічні підрозділи українізації не підлягали (цей наказ було підтверджено Корніловим) [11, арк. 548; 5, арк. 3; 15, арк. 3; 10, арк. 300]. Питання про офіцерські кадри для корпусу залишалося відкритим. Л. Корнілов дозволив неукраїнцям 34­го корпусу переводитись на службу до будь­якої іншої частини діючої армії (окрім військ віддаленого Кавказького фронту). 31 серпня А. Денікін дав дозвіл П. Скоропадському приймати на службу офіцерів­українців з резерву Київського військового округу [10, арк. 270, 350, 356; 20, арк. 24]. Але цього обмеженого людського ресурсу було зовсім недостатньо для задоволення потреби корпусу в кваліфікованих бойових офіцерах. Прагнучи остаточно з’ясувати справу, Скоропадський виїхав до Ставки Верховного головнокомандувача. Та коли 10 вересня він прибув до білоруського містечка Могильова, місця постою Ставки, там саме сталися події, яким судилося в черговий раз змінити хід російської революції. Верховний головнокомандувач, генерал Л. Корнілов виступив проти Тимчасового уряду, намагаючись встановити в країні військову диктатуру. Віддані Корнілову війська вирушили на Петроград. П. Скоропадському, який у розпал подій з’явився до Ставки, похапцем пообіцяли задовольнити усі його прохання [8, с.

52

76]. Та зрозумівши, що будь­які практичні розпорядження у цій справі можливі лише після завершення державного перевороту, Скоропадський був змушений ні з чим повертатися до Меджибожа. Провал корніловського виступу призвів до чергових змін у вищому державному та військовому керівництві Росії. Прем’єр­ міністр Тимчасового уряду Керенський перебрав на себе обов’язки Верховного головнокомандувача російської армії. Генерала Денікіна, який відкрито співчував виступу Корнілова, було звільнено з посади головнокомандувача Південно­Західного фронту і замінено генералом М. Володченком, що був схильний рахуватися з революційними військовими організаціями. Поглибленню українізації сприяло й те, що А. Керенський, здійснюючи керівництво російською армією лише номінально, призначив начальником свого штабу генерала Н. Духоніна. Останній не заперечував проти українізації тих дивізій Південно­ Західного фронту, які було призначено для цього ще влітку 1917 р.

34­й корпус мав завершити переформування й вирушити на позиції на початку жовтня 1917 р. Проте вже в середині вересня стало зрозумілим, що корпус не зможе завершити українізацію у визначений строк. «Офіцерів мені не надсилали, спорядження також, а найголовніше, зовсім не думали про те, як бути з усіма офіцерами і вояками великоросами, становище яких, незважаючи на всі мої зусилля, ставало все важче і важче» – згадував П. Скоропадський [8, с. 79]. Дошкульно відчувався некомплект особового складу. Так, станом на 11 вересня у дивізіях 34­го корпусу не вистачало до штату 90 офіцерів й 5172 вояків [15, арк. 3зв.; 10, арк. 323]. Між тим, у корпусі залишалася доволі значна кількість росіян. На 22 вересня в дивізіях числилось 218 офіцерів та 4555 вояків­неукраїнців (всього корпус нараховував у цей час 800 офіцерів й 30 363 вояків) [5, арк.

27­28]. Серед старшого офіцерського складу продовжували переважати росіяни, що породжувало небажані ексцеси. Тимчасовий командир 153­ї дивізії полковник В. Крамаренко доповідав командуванню, що частини перебувають не в найкращому стані, оскільки вояцька маса дистанціюється від офіцерів. 27 вересня генерал для інспекцій при штабі фронту С. Шейдеман доповідав про результати відвідин 34­го корпусу: «[В] 34 корпусі здійснено велику роботу з підготовки людей. Головна перешкода – відсутність офіцерів 53

від підпоручника і вище, до командирів полків включно. Список бажаючих перевестись до 34 корпусу є [в] штабі фронту. Необхідно перевести їх негайно розпорядженням вищого начальства. Відношення між начальниками не здійснено, оскільки більшість найближчих начальників офіцерів не відпускає. Без офіцерів при командирах полків­неукраїнцях, яким висловлена недовіра, корпус небоєздатний. Вивести через сім днів корпус, очевидно, вдасться, але до прибуття офіцерів відповідальну ділянку корпус зайняти не може, а лише пасивну» [21, арк. 38]. На початку жовтня 1917 р. для повного заміщення українцями командирських посад в корпусі не вистачало 4 командирів полків, 7 їх помічників, 15 батальйонних командирів, 28 командирів рот, 10 начальників команд. 1 жовтня 1917 р. П. Скоропадський повідомляв командування, що переведення до корпусу офіцерів­ українців відбувається дуже повільно – зі 100 офіцерів, які подали відповідні прохання, було переведено лише 16 [21, арк. 45; 10, арк.

411]. Головнокомандувач М. Володченко розпорядився прискорити цей процес, дозволивши залишити 34­й корпус у запіллі до остаточного завершення його переформування. Завдяки цьому, а також зусиллям Скоропадського, що невтомно клопотався у штабі фронту щодо переведення до корпусу старших офіцерів, до кінця жовтня більшість полкових командирів було замінено на українців [21, арк. 60–66, 197, 206; 5, арк. 157]. Завдяки сприянню головнокомандувача вдалося дещо налагодити й матеріальне постачання корпусу. Оскільки 153­тя дивізія підлягала розформуванню за виявлений у липневі дні непослух наказам, до складу 34­го корпусу передбачалося включити інше військове з’єднання. У зв’язку з цим П. Скоропадський прохав повернути до корпусу його «корінну» 56­ту дивізію. Духонін з цим погодився і 24 вересня зі Ставки до штабу фронту надійшло відповідне розпорядження. Однак звістка про українізацію викликала хвилювання серед офіцерів і вояків 56­ї дивізії. 2 жовтня об’єднані збори дивізійного і полкових комітетів ухвалили протест проти українізації дивізії з огляду на її неукраїнський склад і давні військові традиції. Протест підтримав й заступник фронтового комісара Костіцин. Зрештою, в середині жовтня у Ставці було прийнято рішення не українізувати 56­ту дивізію, а залишити 34­й корпус у складі 54

наявних 104­ї й 153­ї дивізій [15, арк. 4 – 4об., 10, 15, 20; 22, арк. 4, 19]. Деякий час розглядалася навіть можливість включення до його складу 1­го українського ім. Б. Хмельницького полку, сформованого у Києві за дозволом Тимчасового уряду [23, арк. 32; 24, арк. 316]. Українізація 34­го корпусу звично затягувалась внаслідок нестачі офіцерських кадрів. Згідно з розпорядженням зі штабу фронту, корпус мав до середини листопада 1917 р. завершити своє формування. Неукраїнці поступово залишали його лави: на 27 жовтня їх кількість у дивізіях складала лише 37 офіцерів й 903 вояки (при цьому до повного укомплектування частин не вистачало 86 офіцерів й 4719 вояків) [5, арк. 158]. Замінити старших офіцерів, що переводилися до російських частин, не було ким – особливо на рівні батальйонних та ротних командирів. «Результат постійних відмов у переведенні старших офіцерів той, що до цього часу корпус не може ще стати цілковито боєздатним, а відсутність офіцерів веде до дезорганізації та розгромів» – доповідав П. Скоропадський командуванню [25, арк. 165]. Підбиваючи попередні підсумки українізації 34­го корпусу, 10 листопада П. Скоропадський телеграфував до штабу Південно­ Західного фронту: «Корпус зосередився в Меджибожському таборі до 1 серпня (14 серпня за новим стилем – прим. М. К.). Протягом всього цього часу полки були без справжніх командирів, з числа яких посада одного з них навіть до цього часу ще не заміщена, офіцерів і зараз майже немає, оскільки не можу вважати за таких прапорщиків, які не були в боях, бойових унтер­офіцерів також немає, а рядові вояки, як і решта складу, увесь час змінюються: неукраїнці йдуть, а українці прибувають на їх місце. Для вишколу корпусу командним складом зроблено все: для офіцерів організовані повторні курси, для унтер­офіцерів школи при дивізіях, для підготовки до унтер­офіцерського звання учбові команди при полках, крім того маються команди спеціалістів. Для підготовки частин загалом було обладнано стрільбища для занять з атаки і оборони зміцнених позицій відповідні містечка для кожної дивізії заняття в полі увесь час конструювалися і керувалися мною, начальниками дивізій, начальником штабу корпусу і на штадивами і загалом я з впевненістю доповідаю, що 34 корпус за своїм вишколом не гірше будь­якого іншого корпусу» [5, арк. 113].

55

Але відлік часу, відпущеного російській революційній владі, закінчувався. 7 листопада у Петрограді стався державний переворот: Тимчасовий уряд було повалено більшовиками. До влади в Росії прийшли сили, налаштовані на насильницьке вирішення соціальних конфліктів і розпалювання в країні громадянської війни. Це неминуче означало втягнення України до виру збройної боротьби, що спалахнула в Росії після більшовицького перевороту. Вже невдовзі більшовики оголосили Українську Центральну Раду «буржуазною», що призвело до збройного українсько­більшовицького конфлікту. 34­й корпус став головною військовою силою, яку українське командування могло протиставити збільшовиченим військам Південно­Західного фронту. Реорганізація корпусу ще не завершилася, коли його частини були змушені взяти участь у бойових діях проти більшовиків... Таким чином, до листопада 1917 р. українізацію частин 34­го корпусу не було завершено в повному обсязі. У лавах корпусу, який згодом одержав назву 1­го Українського, залишалася певна кількість вояків­неукраїнців. Та головне, в частинах спостерігалася величезна нестача національно свідомих офіцерських кадрів. Наявність російського командного складу, багато представників якого зовсім не співчували українізації, об’єктивно була на заваді успішній реорганізації корпусу. Некомплект частин і недостатнє забезпечення військовим майном також не сприяли його боєздатності. Як наслідок, на час завершення мирного етапу російської революції 34­й корпус так і не вдалося перетворити у спаяне національним духом військове з’єднання, що фатальним чином позначилося на його долі в дні першої українсько­більшовицької війни. Список використаних джерел і літератури:

1. Український національно­визвольний рух. Березень – листопад 1917 року. Документи і матеріали. – К.: Видавництво ім. О. Теліги, 2003. – 1024 с.

2. Ковальчук М. Українізація на Південно­Західному фронті російської армії (травень – листопад 1917 р.) // Військово­історичний альманах. – 2007. – Ч.

2 (15). – С. 45 – 86.

3. Російський Державний Військово­Історичний Архів (РДВІА). – Ф. 2067.

– Оп. 2. – Спр. 445.

56

4. РДВІА. – Ф. 2083. – Оп. 1. – Спр. 3.

5. РДВІА. – Ф. 2067. – Оп. 1. – Спр. 2986.

6. Державний Архів Російської Федерації (ДАРФ). – Ф. 5881. – Оп. 2. – Спр. 220.

7. ДАРФ. – Ф. 5881. – Оп. 1. – Спр. 583.

8. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К., Філадельфія, 1995. – 495 с.

9. Кедровський В. 1917 рік. Спогади члена Українського Військового Генерального Комітету і товариша секретаря військових справ у часі Української Центральної Ради. – Вінніпег: «Тризуб», 1967. – 526 с.

10. РДВІА. – Ф. 2067. – Оп. 1. – Спр. 3803.

11. РДВІА. – Ф. 2067. – Оп. 2. – Спр. 446.

12. РДВІА. – Ф. 2083. – Оп. 1. – Спр. 1.

13. РДВІА. – Ф. 2067. – Оп. 1. – Спр. 2989.

14. РДВІА. – Ф. 2067. – Оп. 1. – Спр. 61.

15. РДВІА. – Ф. 2067. – Оп. 1. – Спр. 2988.

16. Деникин А. Очерки русской смуты. – Т. 1. Крушение власти и армии. – М.: «Айрис­Пресс», 2005. – 592 с.

17. РДВІА. – Ф. 2067. – Оп. 2. – Спр. 449.

18. Порохівський Г. Спогади про І­й Український корпус // Календар «Дніпро». – 1934. – С. 77 – 94.

19. Революционное движение в русской армии. 27 февраля – 24 октября 1917 года. Сборник документов. – М.: «Наука», 1968. – 621 с.

20. РДВІА. – Ф. 2067. – Оп. 2. – Спр. 447.

21. РДВІА. – Ф. 2067. – Оп. 2. – Спр. 291.

22. РДВІА. – Ф. 2083. – Оп. 1. – Спр. 6.

23. Центральний Державний Архів Вищих Органів Влади та Управління (ЦДАВО) України. – Ф. 4592. – Оп. 1. – Спр. 2.

24. ЦДАВО України. – Ф. 4081. – Оп. 1. – Спр. 2.

25. РДВІА. – Ф. 2067. – Оп. 2. – Спр. 291.

57

В. В. Моздір

Процеси українізації 34-го армійського корпусу під командуванням Павла Скоропадського – останнього гетьмана України (серпень-листопад 1917 р.)* Кінець ХХ ст. дозволив детальніше, ширше, різносторонньо розглянути проблеми Українського державотворення 1917­1921 років. Цікавою, в цьому зв’язку, є історія українізації 34­го армійського корпусу, яким з кінця січня до грудня 1917 року командував останній український гетьман Павло Петрович Скоропадський. Історія 34­го армійського корпусу тісно пов’язана з Поділлям і зокрема Меджибожем, оскільки у 1­й світовій війні 34­й корпус Південно­Західного фронту дислокувався на території Поділля і довгий час штабом корпусу П. Скоропадського був саме Меджибозький замок. І сам Скоропадський практично всю революцію провів у провінційному Поділлі. Виучуваній проблемі присвячено чимало праць, які великою мірою висвітлюють питання. Значний внесок у розробку цього питання зробили: Петренко І. Є. [1], Савченко В. А. [2], Єсюнін С. М. [3] та інші. Деякі відомості можемо знайти у працях радянського часу. Дотично інформація з проблеми містяться у багатотомних енциклопедичних виданнях загального характеру: «Історії міст і сіл Української РСР» [4], Українському Радянському Енциклопедичному словнику [5, 6], Радянській енциклопедії істо­ рії України [7], Советском энциклопедическом словаре [8], Большой Советской Энциклопедии [9] та інших. Проте в радян­ ській історіографії ці проблеми трактувалися досить однобічно і * Науковий вісник «Межибіж»: Матеріали Другої науково­краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України». – Меджибіж­ Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2009. – Ч. 1. – С. 342­353.

58

не завжди об’єктивно. Тоді як в сучасній українській історіографії панують зовсім інші думки, що стосуються піднятої проблеми. Втім, про історію по порядку. Наприкінці січня 1917­го на фронті поширилися чутки про переведення гвардійської кавалерії (5­ї дивізії) до Петрограда для боротьби з можливими революційними виступами робітників. Розуміючи ситуацію, Скоропадський шукав причини для невиконання цього наказу. В пригоді стало оточення імператора, якому вдалося відмовити останнього вводити фронтові частини до столиці, щоб не дражнити опозиційно налаштовану Думу [2, с. 38]. А вже 27 лютого 1917 року влада перейшла до Тимчасового комітету Державної думи, а 2 березня 1917 року цар Микола ІІ зрікся влади і самодержавство остаточно впало. Того ж дня створено новий Тимчасовий уряд, який взяв на себе управління державою. Він складався переважно з ліберального середовища Державної думи [1]. Через кілька днів вся велика імперія опинилася в руках опозиціонерів [2, с. 38]. Основним своїм завданням уряд проголосив продовження війни всіма можливими засобам до переможного кінця. Головним суперником Тимчасового уряду була Петроградська Рада робітничих та солдатських депутатів, керована соціалістами [1]. Спочатку це політичне утворення носило назву Рада робітничих депутатів, але мало­по­ малу добавила собі ім’я і Солдатських депутатів, все більше розвиваючись, отримуючи моральну підтримку і авторитет в очах революційно налаштованого робітничого пролетаріату в столиці і на місцях, соціалісти повели нещадну «атаку» на Тимчасовий уряд [10, с. 68]. Прагнучи продовжувати та поглиблювати революцію, за її участі 1 березня 1917 р. було видано наказ № 1, який дозволяв у військових частинах для управління справами впроваджувати демократично обрані Ради. Фактично Тимчасовий уряд не мав реальної влади в державі, яка перебувала в хаосі. Офіцери втратили владу та контроль над своїми частинами, порушилася дисципліна. Деморалізовані політичною пропагандою (в основному лівих партій: більшовиків, меншовиків, есерів, анархістів...) солдати покидали фронт та поверталися додому, грабуючи по дорозі поміщицькі маєтки та села [1]. У спогадах відомого російського генерала О. О. Брусилова (на той час головнокомандуючий Південно­Західним фронтом) згадується, що 59

становище на фронті було вкрай тяжким, дисципліна впала, армія розвалилася на очах [11, с. 284]. В свою чергу наш герой – генерал Павло Скоропадський, також був свідком тих фатальних подій. До 22 січня 1917 року генерал­лейтенант Скоропадський був командиром 5­ї гвардійської кавалерійської дивізії, що базувалася на Волині на Південно­ Західному фронті [2, с. 38]. 19 січня 1917 року він одержує телеграму з наказам терміново з’явитися до штабу армії. Там його призначають тимчасово командуючим 34­м армійським корпусом, що базувався у Подільській губернії. Причина такої розстановки була досить простою, генерал від інфантерії (піхоти) П. Балуєв, почав розставляти довірені кадри на ключові посади. Колишній командуючий 34­го корпусу Шатилов був відсторонений за те, що не зміг погасити заворушення солдатів Одоєвського полку, які відмовилися йти на фронтові позиції. В ті дні Скоропадський пише своїй дружині, що прибувши у дивізію спочатку відчував цілковиту розгубленість, але…зрештою домігся розосередження батальйонів по полку і наказав заарештувати призвідників. 3/4 полку вірні, офіцери теж, 1/4 – мерзотники яких відправлять до польового суду [2, с. 39]. У листі генерала до дружини від 14 березня 1917 року Скоропадський описує всю трагічну ситуацію, яка склалася на фронті: «В армії... розвал дуже швидко прогресує, наш корпус стоїть далеко від центрів і дещо краще, але це лише питання часу, я роблю все, що можу, і думаю, у мене нічого поганого не буде, але в армії будуть страшні картини, і чим далі тим більше». У листі від 4 квітня 1917 р. він пише: «Я тут у корпусі підібрав собі гарних начальників дивізій і гарні в мене командири…У мене в корпусі все благополучно. Поки ще дисципліну я тримаю, але армія розкладається, це безсумнівно...»

[1]. До кінця лютого 1917­го Скоропадському все ж вдалося встановити дисципліну в корпусі й вгамувати незадоволення солдатських мас, вживши достатньо жорстких дисциплінарних заходів, водночас він стримував остаточну розправу над бунтарями. Тривалий час корпус Скоропадського перебував на формуванні у резерві, і завдяки цьому спочатку можна було ще втримувати дисципліну [2, с. 39]. Тим часом у Києві Центральна Рада зміцнила свої позиції заявляючи про себе як політичне представництво всього 60

українського народу [2, с. 45]. Щоб якось зарадити ситуації, що склася на фронті, різко постає питання про націоналізацію частин російської армії. У Києві відбувся два українських військових з’їзди, які висували вимогу до Центральної Ради, щоб вона змусила Тимчасовий уряд почати поступову реорганізацію армії за національно­територіальним принципом та активно українізувати ті частини, де українці становили переважну більшість [1]. Цікаво, що генерал Скоропадський ще до з’їзду зустрічався із солдатом­ депутатом Всеукраїнського військового з’їзду. Солдат цей був висунутий українським комітетом корпусу, і Скоропадський пере­ конував делегата у тому, що небезпечно і несвоєчасно організо­ вувати окремі українські частини «під вогнем ворога». Тоді ще Скоропадський вважав, що українізація зруйнує армію і під­ штовхне до розпаду Росії [2, с. 46]. І зрозуміти погляди, що домі­ нували у поміщика Скоропадського можна, оскільки він був великим землевласником Чернігівської і Полтавської губернії [12, с. 91]. У червні 1917­го Тимчасовий уряд вирішив провести широкомасштабний наступ на фронті. Розраховуючи на перемогу, уряд бачив у наступі єдину можливість зміцнення влади. 34­й корпус Скоропадського в той час перебував у складі військ Південно­Західного фронту й знаходився на території Київського військового округу (округ у складі Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської губерній). Південно­Західний фронт розтягся на 615 км і складався з 4 армій, чисельністю 2 млн. 700 тис. чол., причому українці становили 1/3 чисельності всіх військ фронту. 34­й корпус Скоропадського зі складу Особливої армії було передано 7­й армії. Командувачами 7­ї армії в другій половині 1917 року були: до 20 червня – генерал Л.М. Белькович, до 9 вересня – генерал В.І. Селівачов, до 3 грудня – генерал Я.К. Ціхович, до 30 грудня – штабс­капітан В.К. Тріандолов [2, с. 48]. Наступ було почато 18 червня 1917 року, але вже через три дні стало зрозуміло, що він провалився [2, с. 49]. Під час наступу проявилася вся здеморалізованість російських військ, спричинена революційним розладом. Вона панувала майже в усіх частинах на всіх фронтах. Десятки і сотні солдатів щодня покидали фронт, безсилі офіцери в цій ситуації не мали жодного впливу на них і тільки дивом вдавалося утримати хоч якісь ще боєздатні сили.

61

Війська Скоропадського були задіяні на важкій ділянці фронту [1]. Дивізії 34­го корпусу Скоропадського: 104­а, 153­я, 23­я, 19­а Сибірська стрілецька – були призначені для наступу. Однак частина корпусу взагалі відмовилася брати участь у боях. Два полки 104­ї дивізії категорично відмовилися виконувати накази. Генерал Скоропадський разом з комісаром 7­ї армії Борисом Савинковим постійно виступав перед вояками, переконуючи солдатів взяти участь в наступі [2, с. 49]. Але солдати збиралися на мітинги, відмовлялися працювати над підготовкою окопів, відверто не виконували наказів командування: «Озвірілі солдати мітингували, збившись докупи, необхідно було в’їздити чи входити в середину натовпу і переконувати», – згадував Павло Петрович у своїх «Спогадах» [13, с. 58]. Юрби солдатів інколи проводжали агітаторів Скоропадського та Савинкова гиком і свистом. І лише кілька полків 104­ї дивізії погодилися виконувати наказ [2, с. 49]. Атака мала розпочатися ще 17 червня 1917 р., але значна кількість бійців відмовилися йти в бій, мотивуючи це неможливістю атаки в таких складних умовах [1]. І все­таки 34­й корпус кинувся в атаку й захопив три лінії ворожих окопів, але далі справа не пішла – солдати почали обшукувати вбитих німців і далі наступати не захотіли. А через кілька годин вони вже були вибиті із захоплених позицій. Великі втрати понесла 23­я піхотна дивізія корпусу Скоропадського. Після невдач червневого наступу 34­й корпус було відведено у резерв, а штаб перенесено до містечка Мужилва [2, с. 49]. Ця наступальна операція виявила те катастрофічне становище, у якому перебувала російська армія. Провал наступу російських військ призвів до гострої загальноросійської кризи [1], Тимчасовий уряд став більш реалістичним, поразка змусила шукати підтримки своєї політики в Києві [2, с. 49]. В такій критичній ситуації перед вищим командуванням російської армії постало питання, як серед моря анархії зберегти хоч якісь ще боєздатні сили. Розуміючи, що на власні війська надії немає, було вирішено українізувати окремі формування, де українці становили переважну більшість. Такі кроки були зумовлені тим, що на відміну від російських солдатів українські були більш морально стійкішими й набагато менше піддавалися більшовицькій агітації. Цей процес не оминув і Павла Петровича Скоропадського.

62

Велінням долі йому судилося взяти активну участь у розбудові збройних сил України. Маючи українське коріння і належачи до видатного гетьманського роду Скоропадських, Павло Петрович змалку виховувався в Україні, у своєму родовому маєтку в Тростянці, що на Полтавщині, і зберіг тісний зв’язок з Україною [1]. Не дивлячись на аристократичне походження ця людина любила українське селянство, серед якого він виріс, де формувалась його самосвідомість, як українця [12, с. 91]. В останіх числах червня 1917­го поручник Скрипчинський – український комісар при штабі Південно­Західного фронту – запропонував Скоропадському негайно почати українізувати кор­ пус, заявляючи, що на українізацію дав згоду головноко­ мандуючий Гутор і петроградське військове начальство. Це було зумовлено тим, що корпус зазнав великих втрат в останніх боях (особливо 23­тя дивізія) і тим, що Скоропадський був за похо­ дженням українець. Але Скоропадський тоді ще вагався, оголоси­ вши що побоюється аби українізація остаточно не зруйнувала корпусу. Тоді Скоропадський вирішив особисто довідатися про думку командування та військового міністра з питань українізації [2, с. 50]. При зустрічі з генералом Скоропадським головком Південно­Західного фронту генерал­лейтенант Олексій Євгенович Гутор наполягав на думці, що питання про українізацію 34­го корпусу вже остаточно вирішене і має відбутись якнайшвидше. У Києві зустрівшись «з Петлюрою, – згадує Скоропадський – , я дуже мало розмовляв, він зовсім не був в курсі військових справ, а більше займався київською політикою…» [2, с. 51]. Побувавши у Петлюри, Скоропадський вирушив до його конкурента і супро­ тивника українізації – командуючого Київського військового окру­ гу генерала Оберучева. Той запропонував відмовитися від українізації корпусу, переконуючи його, що згода Петрограда на українізацію окремих частин армії – тільки тимчасове явище [2, с.

53]. Судячи з листа П.Скоропадського до свого знайомого ще з російсько­японської війни генерал­квартирмейстера М. Й. Раттеля, видно, що він був не проти українізації свого з’єднання і вважав, що, якщо за справу взятися енергійно, міг би вийти дійсно, гарний корпус. Однак, поряд із цим побоювався, що у подальшому ця бойова одиниця може відіграти значну роль в українському соціалістичному русі, котрого він відверто побоювася [1].

63

Лютнева революція 1917 року не тільки зруйнувала Російську імперію, але й надала великий поштовх національному руху. Зачепив цей процес і величезні, військові маси, що в той час перебували на землях Поділля та Волині. В арміях, корпусах, дивізіях, полках постають українські військові громади, ради й організації, які вимагають призначення своїх командирів та створення українських частин. Такий рух охопив більшість під­ розділів російської армії, де служили українці (до речі, їх на фронтах першої світової війни перебувало щонайменше 4 мільйони). Не рахуватися з цим було неможливо... [3]. Незабаром Верховним головнокомандувачем російської армії стає генерал Лавр Корнілов [2, с. 56]. Аби запобігти руйнації військ, головнокомандуючий російською армією Л. Корнілов видав наказ про українізацію окремих частин [3]. Він дозволив солдатам і офіцерам українського походження подавати клопотання на їх переведення до українізованих частин [2, с. 56]. Будучи призна­ ченим головнокомандувачем Південно­Західного фронту, в момент його найбільшого розвалу, генерал Корнілов звернув увагу Тимчасового уряду на той факт, що кращі офіцери і солдати гинули, а зрадники і боягузи не тільки продовжували жити, а й залишалися зовсім не покарані. Тоді ж генерал Корнілов добився від Тимчасового уряду повернення на фронт смертної кари для зрадників і дезертирів [14, с. 102­103]. Скоропадський відвідує штаб Південно­Західного фронту у Кам’янці­Подільському, де перебував Корнілов. При зустрічі з головнокомандувачем, останній наполягав на українізації 34­го корпусу: «Корнілов зустрів мене люб’язно і прийняв зі словами: «Я від Вас вимагаю українізації Вашого корпусу. Я бачив Вашу 56­ту дивізію, яку в 8­ й армії частково українізували, вона прекрасно билася в останньому наступі. Ви українізуєте Ваші інші дивізії, а я Вам поверну 56­ту, і у Вас буде прекрасний корпус» [2, с. 57]. Щодо зауваження Скоропадського про те, що українізований корпус може становити загрозу інтересам Росії та стати підтримкою новому українському рухові, Корнілов відповів: «Усе це дрібниці, головне війна. Усе, що в таку критичну хвилину може підсилити нашу міць, ми повинні брати… Українізуйте корпус» [13, с. 64]. Вже 18 липня 1917 року командуючий 34­го корпусу генерал Павло Скоропадський отримує наказ про українізацію корпусу.

64

Корпус, що складався з 104­ї і 153­ї піхотних дивізій, знаходився на лінії фронту вздовж Збруча в районі Сатанова [3]. За наказом Верховного головнокомандувача почався енергійний процес українізації цього з’єднання. Скоропадський був налаштований на те, щоб реорганізувати лише 153­ю дивізію, яка була погано оснащена та зовсім не проявила себе під час минулих боїв, але він був категорично проти того, щоб українізували 104­ту дивізію, яка проявила себе стійко в останніх боях [1]. Однак, 23 липня генерал отримав новий наказ про відвід своїх частини в тил – в район Меджибожа, де і треба було провести їх реорганізацію [3]. З двох дивізій корпусу (153­ї та 104­ї) усіх офіцерів і солдатів, росіян за походженням, було запропоновано передати до 41­го корпусу. Скоропадський трошки змінив застосування наказу, передав­ ши до 41­го корпусу не тільки росіян, але й євреїв, українців – членів лівих солдатських комітетів. На українізацію 34­го корпусу головком Корнілов відводив лише один місяць. Той же 41­й корпус зайняв фронтові позиції корпусу Скоропадського, а 34­й відійшов у тил на 150 км до подільського містечка Меджибожа. Скоропад­ ський зі своїм штабом корпусу розташувався у славетному Меджибізькому замку [2, с. 58]. «З того дня, – згадував П. Скоропадський, – почалася моя чисто українська робота, яка довела мене до гетьманства. Я зі штабом розташувався в замку, частини – в самому Меджибожі і в таборі поблизу містечка... Українізацію почав з того, що всіх членів всіляких комітетів, всіх великоросів і євреїв­солдатів передав у 41 корпус, залишивши у себе з цього контингенту лише кращих. На місце вибулих приходило українське поповнення. Особливо приємно, що серед нового українського елемента не було озлоблених, незадоволених, розпропагандованих людей...». Для перепідготовки солдатів та командного складу організовувалися старшинська і підстаршин­ ська школи, учбове містечко. Проводили заняття по бомбоме­ танню, мінометанню, стрільбі та інші [3]. 25 липня Скоропадський прибув у Меджибіж, куди незабаром підійшов і його штаб. Саме тут і почалося укомплектування корпусу та його поступова реорганізація. На першому етапі українське поповнення було нечисленним, але боєздатним і готовим енергійно воювати та, як згадував П. Скоропадський, «у мене була надія, судячи з цих людей, що 65

українізація дасть, дійсно, гарний бойовий контингент». Скоро думка генерала дещо змінилася. Почали з’являтися нові попов­ нення, які кардинально відрізнялися від попередніх. Ці солдати займалися політикою й агітацією соціалістичного спрямування, замість прямих своїх обов’язків. Поряд із солдатською постала і проблема з досвідченими офіцерськими кадрами. Для її вирішення на початку вересня було створено офіцерську та унтер­офіцерську школи. Для виховної й просвітницької роботи серед вояків було запроваджено спеціальні культурно­просвітні комісії, члени котрих мали читати лекції на політичні та культурні теми і розповсюджувати відповідну літературу й пресу. Крім цього, у кожній роті створювалися невеликі бібліотеки, гроші на які виділялися із полкових сум. Велися навіть переговори з дирек­ ціями українських театрів про можливість отримання костюмів для постановки вистав [1]. У серпні 1917 року 34­й корпус перетворено на 1­й Український, яким з серпня до грудня 1917 року командував Павло Скоропадський [9, с. 519]. Корпус відчував гостру матеріальну кризу, не надходило достатньо спорядження та продовольства. Для частин не вистачало навіть таких потрібних речей, як штани. Згідно з планом Корнілова, на українізацію корпусу Скоропадському було відведено один місяць, і вже 15 серпня 1917 р. він отримав наказ виступити в район Ларгу­Ліпкін. Бачачи в якому стані перебувають частини, про ніяке пересування не могло бути й мови. Павло Петрович з дозволу командувача армії Сєлівачова 17 серпня прибув у Бердичів до головнокоманду­ вача Південно­Західного фронту генерала Денікіна для з’ясування питань щодо офіцерів та виходу на фронт. Сам Денікін і генерал Марков (начальник штабу головнокомандуючого Південно­Захід­ ним фронтом) були налаштовані негативно щодо українізації і тому зустріли Скоропадського прохолодно, вважаючи його безпосереднім ініціатором її проведення. Однак комкор убезпечив себе усіма розпорядженнями та наказами Корнілова, і дав чіткі пояснення, що він виконує наказ вищого керівництва [1]. Наприкінці серпня 1917 року Росію потряс «заколот генералів», який очолив Лавр Корнілов. За збігом обставин Павло Петрович в цей час виїхав у Могилів до штабу Корнілва. Це викликало деякі підозри проти генерала його навіть заарештували, але зрештою відпустили. Скоропадський дійсно з симпатією 66

відносився до Корнілова, незважаючи на це, новий командувач Південно­Західного фронту генерал Микола Володченко наказав Скоропадському продовжувати українізацію і навіть прискорити цей процес [2, с. 60­63]. Доручена Скоропадському центром українізація корпусу ввела його в українське середовище, в його оточення стало входити офіцерство налаштоване на національні ідеї [12, с. 91]. На кінець вересня 1917­го Скоропадський повернувся до свого корпусу в Меджибіж. Він згадував, що за час його відсутності у всіх комітетах піднявся хаос у зв’язку з подіями у Ставці, вояки вважали, що Перший український корпус буде розігнано [2, с. 64]. Українізація не змогла повністю викорінити революційний дух солдатів, 23 вересня 1917 року солдати тилових установ фронту, які розміщувались у Меджибожі, за активної підтримки селян напали на поміщицький маєток поблизу містечка.

2 жовтня солдати 414­го полку 34­го армійського корпусу, що їх було послано з Меджибожа на обмолот вівса у с. Щербані, розгромили маєток дворянина Б. Залеського, а його майно роздали селянам [4, с. 412]. Однак вересень 1917 року став для генерала щасливим – він «вийшов сухим» після могилівського арешту, а крім того до штабу в Меджибожі з Орла приїхала спочатку його дружина [2, с. 64] Олександра Петрівна, а потім старша дочка Марія. Теплі, ясні осінні дні, синє небо, прогулянки з дружиною та дочкою на автомобілі, сіра лінія шосе – такими залишилися в пам’яті генерала Павла Скоропадського ті неповторні дні. Тим часом надворі стояв уже жовтень 1917 року [15]. Коли навіть у штабі корпусу стало небезпечно, сім’я Скоропадського через Київ повернулися до Орла. З кінця жовтня 1917 року Павло Петрович не мав жодної звістки про дружину та дітей [2, с. 64]. Фактично можна констатувати, що до кінця жовтня – початку листопада 1917 р. 34­й армійський корпус був більшою мірою українізований (хоча деякі його частини не були такими аж до січня 1918 р.). Він отримав нову назву – Перший Український корпус [1], мав свої відзнаки: барчики з жовтими смугами на блакитному полі [3]. Перший Український корпус складався з 1­ї та 2­ї піших дивізій, по чотири полки в кожній та по одному легкогарматному полку на дивізію. Полки 1­ї дивізії дістали спеціальні назви: Київський полк імені гетьмана Богдана 67

Хмельницького, Стародубський полк імені гетьмана Скоропадського, Полтавський полк імені гетьмана Сагайдачного та Чернігівський полк імені гетьмана Полуботка [1]. Отож, принципово новий військовий підрозділ був сформований, і залишилося лише чекати наказу про подальші дії [3]. Що стосується його чисельності, то, за різними даними, вона коливається в межах від 30 до 60 тисяч осіб [1]. В кінці жовтня 1917 року Перший Український корпус отримує наказ бути готовим до виступу на фронт. Але Жовтнева революція в лічені дні все докорінно змінила: тимчасовий уряд був повалений, а в Петербурзі влада перейшла до більшовиків, а в Києві – до рук Центральної Ради. Корпус П. Скоропадського підтримав проголошення Української Народної Республіки (УНР), і тому перший свій бойовий виступ він зробив не на фронт, а на захист Києва [3]. В кінці листопада 1917 р. над Києвом і Центральною Радою нависла загроза з боку більшовизованого Другого гвардійського корпусу, який планував із району Проскурів–Жмеринка рушити на Київ та ліквідувати «буржуазно­ націоналістичну» Центральну Раду. У таких умовах єдиною силою, котра могла захистити Київ, був Перший Український корпус [1]. Рішучі дії П. Скоропадського, який силами своїх полків вийшов з Деражні, взяв під контроль залізничні лінії Жмеринка­ Козятин та Шепетівка­Київ, дали змогу не лише затримати гвардійців, а й роззброїти та переправити в Росію всі бунтівні антиукраїнські частини [3]. Молоде офіцерство корпусу рішуче виступило за те, щоб рушити на Київ і підтримати Центральну Раду. До Скоропадського почали надходити пропозиції від різних комітетів про те, щоб він взяв керівництво українськими військовими частинами, які перебували на фронті та взагалі на Правобережній Україні, на себе та повів їх на Київ [1]. Завдяки активним діям Павла Скоропадського ще наприкінці листопада та на початку грудня 1917 року вдалося затримати та не допустити до Києва більшовицькі частини, і як писав він сам: «Я без усякого перебільшення можу сказати, що якщо більшовики з’явилися в Києві лише 21­го січня 1918 року, а не в листопаді, то причиною тому мій Корпус, що… зайняв залізниці і рішуче протистояв появі збройних частин більшовицького напрямку на цій лінії» [13, с. 93].

68

На всіх лініях бої велися успішно. Частини Першого Україн­ ського корпусу активно протидіяли ворожим підрозділам біля Вапнярки і Гнівані та поблизу Шепетівки і Ново­Костянтинівки. Вже до 20­х чисел грудня загрозу з боку 2­го Гвардійського кор­ пусу більшою мірою було ліквідовано. Однак частини перебували у край несприятливих для життя умовах, жили взимку в неопалених вагонах, бракувало продовольства та спорядження. Почала занепадати і без того хитка дисципліна, вояки стали вияв­ ляти протести та непокору, ситуація знову виходила з­під контро­ лю. 23 грудня 1917 р. Скоропадський зустрівся з новим секретарем військових справ Поршем та подав йому список усього необхідного для частин. Секретар відповів відмовою, що й стало приводом для відставки Павла Петровича, який одразу ж написав рапорт про звільнення від обов’язків командуючого корпусом. Тимчасовим командувачем став генерал Гандзюк. Центральна Рада і новий секретар військових справ М. Порш не намагалися утримати у боєздатності корпус та надати йому матеріальну допо­ могу, боячись, аби Скоропадський не скористався потужним українізованим з’єднанням для захоплення влади. Щодо подаль­ шої долі Першого Українського корпусу, то у січні 1918 р. остан­ ній було роздроблено на частини й розташовано в Білій Церкві, Бердичеві, Фастові та Вінниці. Через таке розпорошення сил корпусу серед моря анархії його чисельність і боєздатність зменшувалися з дня на день. Під впливом загального безладдя падала дисципліна, й у кінці січня в корпусі було проведено демобілізацію. В лютому він перестав існувати, а невелика його частина на чолі з полковником Никоновим вже після приходу німців у березні 1918 р. вступила до української армії [1]. Таким чином бачимо, що українізація війська дещо змогла поліпшити ситуацію на Південно­Західному фронті. Проте, українізація війська проходила досить довго і невпевнено, що значно погіршувало ситуацію на фронті, затягування цього проце­ су вело до великих людських жертв. Київська операція проведена Першим Українським корпусом підтверджувала боєздатність та дієвість цієї військової сили, однак антимілітаристська політика, амбіції і невгамовний апетит влади українських чиновників, згубили основу регулярної армії УНР, якою мав стати саме Перший Український корпус. Напередодні найважливіших боїв 69

початку 1918­го солдати цієї части просто розійшлися по рідних оселях або були переагітовані прагматичнішими політичними силами. П. Скоропадський ні в якому розумінні не був готовий до ролі, яку ще в недалекому майбутньому підготувала йому історія. Тим більше зовсім не мріяв про воскресіння з минулого гетьманства, але безумовно, негативні події 1917 року, свідком яких він став, справили на нього певні враження і сформували його політичні погляди. Список використаних джерел і літератури: 1. Петренко І. Діяльність Павла Скоропадського щодо українізації частин російської армії в 1917 році // Персонал. Журнал інтелектуальної еліти. – 2007. – № 8.

2. Савченко В.А. Павло Скоропадський – останій гетьман України / Худож.­ оформлювачі Б. П. Бублик, В. А. Мурликін. – Харків: Фоліо, 2008.

3. С. Єсюнін. Перший Український корпус. Місце народження – Меджибіж // Газета «Є». – 2003. – 13 квітня.

4. Історія місті сіл Української РСР. Хмельницька область. – Київ: УРЕ, 1971.

5. Український Радянський енциклопедичний словник. Вид. друге. Т 10. / Ред. колегія …М.Н. Бажан (голвн. ред.) та ін. – Київ: Головна редакція Укр. Рад. енциклопедії, 1983.

6. Український Радянський енциклопедичний словник в трьох томах. Вид. друге. Т. 3. / Ред. колегія А.В. Кудрицький (відп. ред.) та ін. – Київ:, 1987.

7. Радянська енциклопедія історії України. Т. 4. / Відп. редактор І.О. Гуржій (головна ред. Укр. Рад. ециклопедії). – Київ: Головна редакція Укр. Рад. Енциклопедії, 1972.

8. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А.М. Прохоров. – 3­е изд. – Москва: Советская Энциклопедия, 1985.

9. Большая Советская Энциклопедия (В 30 томах). Т. 23. / Гл. ред. А.М. Прохоров. – 3­е изд. – Москва: Советская Энциклопедия, 1976.

10. Архив русской революции. В 22 т. Т. 6. – Москва «Терра»: Политиздат, 1991.

11. Брусилов А.А. Мои воспоминания. – Минск, 2003.

12. Архив русской революции. В 22 т. Т. 11. – Москва «Терра»: Политиздат, 1991.

13. Скоропадський П. П. Спогади. – Київ–Філадельфія, 1995.

14. Архив русской революции. В 22 т. Т. 5. – Москва «Терра»: Политиздат, 1991.

15. В. Горак. Незвичайна жінка в долі незвичайної людини. Павло і Олександра Скоропадські: вибрані сторінки // День. – 2009. – 25 лютого.

70

А. М. Трембіцький

Павло Скоропадський про культурноосвітню діяльність в 1918 році*

Спогади гетьмана Павла Скоропадського «Українська культурна праця за гетьманщини 1918 року» написані ним у липні 1935 р., були вперше надруковані в щомісячнику «Наша культура» (Варшава, 1936), а в зв’язку з тим, що «вони становлять тепер на американському континенті цілковиту бібліографічну рідкість і новій українській еміграції абсолютно невідомі», їх передрукував квартальник української державницької ідеології, культури і громадського життя «Державницька думка» (Філадельфія, 1951). Матеріали для передруку на прохання редакції «Державницької Думки» розшукав і надіслав Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) [1]. Павло Скоропадський в своїх спогадах пише, що він перед їх написанням «не зовсім довіряючи своїй пам’яті», «перечитав багато з того, що появилося друком «за» і «проти» його культурно­ освітньої праця в 1918 р. Найбільш повний «загальний образ цієї діяльності» щодо розвитку української культури й науки в період Гетьманщини на «документальних і цифрових даних» зробив Д. Дорошенко. Його праці та «багато вирізок з часописів», що «торкаються цієї справи», «без сумніву, відбивають опінію» тогочасного українського громадянства [1]. У своїх спогадах Павло Скоропадський описує «ту постійну боротьбу», що він разом із своїми однодумцями «вели для проведення в життя наших українських планів» і, згадуючи тогочасні події, він «глибоко переконаний, що всі вони були

* Стародавній Меджибіж в історико­культурній спадщині України: науковий вісник з проблем регіональної історії та пам’яткознавства (Науковий вісник «Межибіж» – 1’2014). – Хмельницький : ІРД, 2014. – Ч. 1. – С. 171­179.

71

одушевлені якнайкращими прагненнями для добра української культури». Навіть дуже «скупий, щодо витрат», міністр фінансів А. Ржепецький, ніколи не висловлював застережень коли розглядався «кошторису культурного чи наукового українського почину». Водночас гетьман визнає, що в його культурно­освітній праці були помилки – «може подекуди й катастрофічні в своїх наслідках» [1]. Перша помилка, – на думку гетьмана, – це те, що він із своїми однодумцями робив усе «занадто основно, виходячи з точки погляду, що для успіху якогось почину необхідно добре його підготовити, а це вимагало часу». «Ми, – зауважує П. Скоропадський, – розраховували на те, що встигнемо створити правильно функціонуючий апарат із відповідним підбором державно думаючих українців», що «встигнемо створити українську Армію», але «обставини склалися так, що ані державного апарату з відповідними українцями на місцях, ані боєздатної Армії створити ми не встигли». Адже революція в Німеччині розпочалась «скоріш, ніж цього можна було чекати» [1]. Друга помилка, – пише він, – це те, що «населення було зовсім не освідомлене про наміри й заходи уряду» «в усіх ділянках життя», «не було пропаганди нашої провідної ідеї, ні праці уряду». На жаль, українське громадянство довідувалося про все це «від наших політичних противників, – звичайно у відповіднім освітленні. Думаю, що коли б ми звернули були своєчасно увагу на ці дві помилки, то можливо, що конечний результат був би інший» і Гетьманщина би вдержалася [1]. Далі гетьман згадує, що люди «спочатку відносилися рішуче вороже до всього українського», але вже через деякий час «ставали на українському ґрунті». Прикладом є «старий князь Петро Волконський, що ціле своє життя був росіянином, раптом зовсім поважно почав учитися української мови й студіював українську літературу та висловлював жаль, що не знав давніш, як високо вона стоїть». Працівники канцелярії Ради міністрів спочатку писали доклали «такою українською мовою, що викликала сміх, одначе згодом це виправилося, а в складі її були справжні знавці нашої мови». А багато вчителів колишніх шкіл, що «початково говорили якимось «незрозумілим наріччям», неподібним до української мови, через деякий час» «здивували мене своїм

72

знанням мови». Тому, – згадує гетьман, – «більшість закидів із лівого українського боку» щодо нищення ним української освіти «була мало обоснована, хоч би на тому, що в Міністерстві народної освіти майже всі діячі, призначені ще за Центральної Ради залишилися на служб». Далі він пише, що деякі колишні члени Центральної Ради договорилися навіть до того, «що честь заснування Української Академії Наук та двох українських університетів не може належати Гетьманщині 1918 р., бо ініціатива цього й деякі підготовні в цім напрямі праці належать Центральній Раді». На думку гетьмана, «такі твердження не витримують критики», адже мало мати думку, необхідна була державницька воля, що б її реалізувати. Свідченням культурно­ освітньої праці П. Скоропадського на благо України стали «Академія Наук, і два університети (Київський і Кам’янецький), і багато­багато інших вищих, середніх та нижчих шкіл і найрізніших освітніх культурних інституцій, також і інституцій для розвитку різних мистецтв». Все це, «наслідки відданості українській культурі багатьох українських діячів», зокрема таких, як М. Василенко, П. Стебницький, В. Науменко, П. Дорошенко, І. Огієнко. Вони «блискуче проводили в життя ті загальні директиви, що я спільно з ними опрацьовував. Такі директиви легко було давати, та в хаотичних умовах 1918 р. в Україні – дуже трудно було їх здійснювати, одначе ці люди зуміли це зробити» [1]. Серед них, виділявся І. Огієнко, що «цілим серцем віддавався українській культурній праці» і «зміг зовсім тихо цілий університет створити, являючись до мене завжди з готовими обґрунтованими доповідями, і я ні разу ні в чім йому не відмовив». Саме тому Кам’янець­Подільський державний український університет «став такий міцний і багатий» [1]. Л. Білецький у праці «Мої спомини (1917­1926 рр.)» згадуючи про заснування Кам’янець­Подільського університету та «аналізуючи різні аспекти з життя освітньо­наукової інституції», «намагався дотримуватись об’єктивного погляду на процес, подаючи контроверсійні оцінки сучасників на важливі події та явища, але й не уникав і власного трактування» [2, с. 18]. Водночас він достатньо відверто висвітлює питання, пов’язане з перебуванням у Кам’янці­Подільському М. Грушевського, який намагався «за допомогою військових шляхом реквізиції» отримати «для себе

73

відповідне помешкання» та організувати у місті наукове товариство [2, с. 19]. На думку Л. Білецького та інших професорів університету, це «питання можна було вирішити значно простіше, адже рішенням Професорської Ради університету М. Грушевського було обрано «почесними професорами навчального закладу» [3, арк. 14­18] і «достатньо було б простого звернення» до ректора І. Огієнка, що б вирішити питання з помешканням і створенням за участю викладацько­професорського складу університету наукового товариства. Одночасно з організацією Кам’янець­Подільського державного українського університету міністр освіти М. Василенко розпочав готовити законопроект «про заснування в Києві другого, поруч із російським університетом святого Володимира, державного українського» [2, с. 76]. В той час було багато «безконечних балачок у лівих українських колах», щоб «не українізувати одним розмахом» університету св. Володимира, адже «з мурів його вийшло стільки видатних людей, заслужених для місцевої науки й культури». М. Василенко постійно «здержував мене», – пише П. Скоропадський, – і в «довгому й вичерпному докладі опрацював свій план діяння, щоб і в цьому Університеті безболісно провести українізацію». Адже головною метою діяльності міністра освіти М. Василенка було зберегти для українського народу якнайбільше культурних цінностей», які зруйнувати дуже легко, а «для відтворення їх потрібні десятиліття, та й це в найкращому разі, а буває й так, що зруйнованого не відбудуєш». І коли б Гетьманство, – зауважує гетьман, – «існувало й далі, то університет св. Володимира незабаром був би українським цілком» [1]. П. Скоропадський пише, що «перед тим, як відкрити Українську Академію Наук, ми довго обмірковували, хто мав би бути її головою. Я був такої думки – та й усі зо мною погоджувалися, що це високе й почесне місце належить в Україні тільки М. Грушевському». Хоча при цьому й згадав «дуже немилий» епізод із своєї зустрічі із М. Грушевським ще в 1917 р., після того як його в Чигирині вибрали Отаманом, а М. Грушевського – Почесним Отаманом Вільного Козацтва. Так, гетьман пише, що восени 1917 р., коли «я стояв на чолі 1­го Українського Корпусу (в Меджибожі – А. Т.), я взяв коротку

74

відпустку» і поїхав до Києва, адже «вважав за потрібне» представитись Почесному Отаманові М. Грушевському, який мешкав у власному будинку, судячи по якому, «він пролетарієм зовсім не був». «Явився я до нього зовсім офіційно, як до свого начальника і відрапортував йому причину моєї візити». З початку розмова «якось не клеїлась», потім «ми перейшли на справи українські», а опісля «на часи, які ми тоді переживали», зокрема, на соціальні і економічні питання. «Тут я зовсім розчарувався, – згадує П. Скоропадський, – в цій ділянці він говорив примітивні речі – трохи подібні» до тих, що їх так «вдало» проголошували більшовики, тобто приватна власність обов’язково має бути відмінена і всім має володіти держава. «Зважаючи на те, що я, – пише гетьман, – не підтримав М. Грушевського в цьому питанні, він залишився дуже незадоволеним з мене, а я трохи розчарувався, щодо його способу думання в обсязі соціальних і економічних питань». Проте не зважаючи на це, «я завжди високо цінив» М. Грушевського, – згадує гетьман, – «як найбільшого нашого історика, поважав його за його хоробрість» і «я рішуче не вірив, що його погляди в дійсності такі ліві, як ті, що я особисто з його уст чув. Мені здавалося, що це якесь дуже невдале приладжування до тих соціальних теорій, які тоді панували серед нашої інтелігенції. Думалося мені, що коли б він зайняв місце голови Академії, то зміг би принести величезну користь українській науці, а рівночасно відійти від усіх своїх марксистських теорій. Тому я прохав позондувати ґрунт, якби він до такої пропозиції поставився». На жаль, відповідь М. Грушевського щодо оголення Академії «була категорично негативна» [1] і він «до характеру й принципів утворення Академії Наук» зайняв «непримириму позицію» [2, с. 77]. «Мені, – згадує П. Скоропадський, – було неприємно не тому», що М. Грушевський «міг був мені пошкодити своїм політичним напрямом, а тому, що, позбавлене змоги зближення» з ним «хоч би виключно на офіційно науковому ґрунті, Гетьманство в культурному відношенні позбавлялося великої сили. Думаю, що для М. Грушевського було б краще, коли б він цю пропозицію був прийняв. Та це вже не моя вина, – честь була йому виявлена». Згадуючи про цей інцидент, гетьман зауважує, що «він, на жаль, був прототипом дуже частих подібних явищ українського життя,

75

коли навіть найвизначніші українці не можуть скинути пут, що зв’язують їх по руках і по ногах та від яких терпить ціла нація – пут партійництва» і «дай Боже, щоб ця недуга якнайскоріш минула» [1]. На жаль, пута партійництва й досі отруюють життя українців. Зважаючи на відмову М. Грушевського очолити Українську Академію Наук, на провідну роль в організаційній комісії було покликано філософа і природознавця, професора Московського університету, академіка Петербурзької Академії Наук, Володимира Вернадського, який і став першим президентом УАН і засновником наукової бібліотеки в Києві. Л. Білецький згадує, що «коли гетьманська влада замінилася Директорією», то М. Грушевський намагався «зреалізувати» свій план «повної реорганізації Академії». М. Грушевський, як Голова Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, в січні 1919 р. намагався на загальних зборах Товариства (головою цих зборів був подолянин С. Веселовський – А. Т.) після вирішення «дрібних справ» розглянути питання кардинальної реорганізації Академії [2, с. 77]. Проте, члени Товариства, вважали, що справу реорганізації Академії, «яка пройшла вже законодавчим шляхом і яка вже існує як факт, не порушувати, а лише ввести туди ще кількох членів, відомих учених українців». Тоді М. Грушевський «забрав голос і почав говорити», «що вже діюча Академія утворена не демократичним шляхом», що вся її «організаційна справа була в руках чужих для української науки і культури» людей, що вона «не зовсім відповідає сучасним вимогам науки і сучасним вимогам української культури, яка зорганізується і твориться переважно не офіціальними урядовими чинниками, а виключно українськими науковими силами, зорганізованими в наукові Товариства». Проте при голосуванні переважна більшість членів Товариства справу реорганізації Академії не підтримала і тим самим Товариство «визнало, всупереч твердженню М. Грушевського», що Українська Академія Наук зорганізована правильно, і Наукове Товариство не покликане цього питання перерішувати», як би цього бажав М. Грушевський, що в 1918 р. відмовився від участі в її організації. Після цього засідання у членів Товариства склалося враження, що ображений М. Грушевський просто «зводив рахунки з діяльністю гетьманського міністра освіти і хотів, щоби нова організація –

76

Академія Наук була накреслена цілком у іншому напрямі її організації» [2, с. 78]. Але, «на щастя Академії й узагалі української науки й культури, – пише Л. Білецький, – цього не сталося». М. Грушевський як «політик помилився, як завсіди він у політичній роботі помилявся», коли б члени Товариства послухали М. Грушевського, «то, по­перше, – урядово цього не встигло би зробити, бо для переорганізації треба було багато часу, а уряд Директорії через місяць мусів був уже покинути Київ і до нього більше не повернути», «по­друге, більшовицький уряд зрушену Академію наук зруйнував би дощенту, як він зруйнував університети, гімназії і таке інше і на тому місці залишив би якийсь сурогат, як замінив сурогатами (ІНО) університети», «гімназії та реальні школи», по­третє, сам М. Грушевський виїхав закордон. На думку Л. Білецького, тільки тому, що Академія Наук «започала своє існування на основі державного закону і як найвища наукова установа на цілу Україну», більшовицький уряд не насмілився її зруйнувати. Проект М. Грушевського щодо реорганізації Академії, «спричинився би цілком певно до такої руїни, але на щастя тактична мудрість узяла верх, і Українська Академія Наук – єдина установа, що залишилася у своєму первісному вигляді з перед більшовицьких часів продовжувала благополучно існувати і повним ходом працювати на користь і добро української науки й культури» [2, с. 79­80]. Багато тогочасних політичних діячів, «цілком не рахуючись із тодішніми умовинами, бажали собі далеко різкішої українізаційної лінії», але М. Василенко, В. Науменко і П. Дорошенко, «завжди здержували мене» і вони «мали рацію», адже їхня велика видержка й безконечна терпеливість давала «тривкі висліди». Дуже багато «осіб і депутацій», а також «листів – підписаних і анонімних» приходило до гетьмана і «частенько від природніх українців зо всякими заявами та скаргами на різні «несправедливості», що їх спричиняли їм нові державні розпорядки». «Пригадую ті безконечні розмови, – пише гетьман, – з нашими українськими діячами, які все обвинувачували уряд в тому, що він дає змогу росіянам гальмувати розвиток українства й Українського діла». Зокрема, часто «ціллю нападів як з боку росіян, так і з боку лівіше настроєних наших українських елементів» був В. Науменко. Цей

77

«освічений діяч на українській культурній ниві» з дуже «глибокою повагою» відносився до української культури й «обережно з нею поводився». Він вважав, що не можна брати «з­за кордону відповідних людей на вчительські посади» для українських шкіл, адже надійні кадри українських учителів для народних шкіл, не зважаючи на тривалий час, мають «виростати знутра, з­проміж самих же українців, із глибини української культури» [1]. Саме тому, – пише П. Скоропадський, – «в основі нашої діяльності в обсязі культурному ми кермувалися принципом: прямуючи невпинно до створення нашої зовсім самостійної української культури, прямуючи до цілковитої українізації всього народного виховання, робити це з найменшою шкодою для всяких культурних цінностей. Ми вважали, що кожний зайвий різкий крок у напрямі українізації того часу не тільки глибшій українізації не допомагає, але навпаки – може відштовхнути від неї ті елементи, що при поступовому підході до цього питані та при деякій терпеливості, легко могли б піддатися нашій культурі та її впливам. Ми прямували не до механічного примусового прилучення людей до українства», а до розчинення «неукраїнських елементів в українській стихії» [1]. Список використаних джерел і літератури: 1. Скоропадський П. Українська культурна праця за гетьманщини 1918 року. Сторінка споминів / Гетьман Павло Скоропадський // Державницька думка (Філадельфія). – 1951. – Ч. 4. – С. 27­34.

2. Білецький Л. Т. Мої спомини (1917­1926 рр.) / Леонід Тимофійович Білецький ; підготовка тексту, вступна стаття та іменний покажчик В. Р. Адамський. – Кам’янець­Подільський : «Медобори – 2006», 2013. – 239 с.

3. Мiнiстерство народної освіти Української Народної Республіки, мм. Київ, Вiнниця, Кам’янець­Подiльський, з 1920 р. – Польща. 1918­1921 // Центральний державний архів вищих органів України. – Ф. 2582. – Оп. 1. – Спр. 187. – Арк. 14­ 18.

78

зміст

Від укладачів ....................................................................................... 5 Видатні постаті в історії стародавнього Меджибожа. Павло Скоропадський .................................................................................... 9 Меджибіж у «Спогадах» Павла Скоропадського ........................... 11 Формування суспільно­політичних поглядів П. Скоропадського влітку­восени 1917 р. ....................................................................... 20 Військово­політична діяльність Павла Скоропадського у Меджибожі (липень – листопад 1917 р.) ........................................ 30 Українізація 34­го корпусу російської армії (серпень – листопад 1917 р.) ............................................................................................... 41 Процеси українізації 34­го армійського корпусу під командуванням Павла Скоропадського – останнього гетьмана України (січень­грудень 1917 року) ................................................ 57 Павло Скоропадський про культурно­освітню діяльність в 1918 році ..................................................................................................... 70

79

НАУКОВЕ ВИДАННЯ

НА ШЛЯХУ ДО ГЕТЬМАНСТВА. ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ І МЕДЖИБІЖ Збірник наукових і краєзнавчих статей, які опубліковано у Науковому віснику «Межибіж» у 2009­2016 рр. Упорядники І. Западенко, О. Погорілець, С. Щур

Технічне редагування і макет ­ І. Западенко Підготовка до друку ­ І. Леськів

Підписано до друку 3.07.2017. Формат 60х84/16 Ум. друк. арк. 4,56. Тираж 100 прим. Папір офсетний, друк цифровий Надруковано: ФОП Мельник А. А. м. Хмельницький, вул. Чорновола, 37. тел.: (0382) 74­32­22 Свідоцтво Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України про внесення суб'єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції Серія ДК №1942 від 15.09.2008 р.