Щоденник Єви
Ну чому? Чому я така дурепа? Невже справді повірила у справжнє кохання? І з ким? Із тим недолугим малолітнім байкером? Ось так і розбилися мої мрії на друзки. Вкотре. Ти запитаєш, мій любий щоденнику, що трапилося? Я розкажу. Але тссс. Це тільки між нами. Учора ми поїхали у те місце, яке Денис називає «здійснювачем мрій». І там до мене дійшло, що кохання все-таки повинне мати певні межі. Хоча, яке кохання між нами, ледве знайомими людьми, що частіше валялися в ліжку, ніж розмовляли? Зрештою, на більше Денис і не здатний. Хороший коханець, зазвичай, поганий співрозмовник. Терези у рівновазі. Так от, вчора Денис завіз мене у стриптиз-клуб. «Ну і що тут такого» – скажуть усі. Зізнаюсь, я теж не дуже здивувалася, тима паче знаючи Денисові сексуальні вподобання. Але це ще далеко не все. Я вагаюся з чого почати: із тріщини у небі чи втечі землі з-під ніг. Ми сіли за столик у кутку, який радше нагадував плоску тарелю, що ледь трималася на стрункій жіночій нозі. Денис поводився дуже впевнено, вітався з усіма танцівницями та офіціантками, і навіть, мені здавалося, легко щипав їх за делікатні місця. Двоє з них підсіли до нас, чи, точніше, Денисові на коліна. Спершу мене це шалено обурило. А потім моє серце, мабуть, зрозуміло, що в ньому немає місця «хулігану-мотоциклісту», який, як виявилося після вчорашньої ночі, також і стриптизер у тому клубі. Як я дізналася? Елементарно. Він показав усі свої вміння на сцені. Словом, можна продовжувати далі, але розписувати неприємні для себе дрібниці – це справа песимістів. Скажу лише, що додому Денис повернувся не сам. І його дамою була не я. Сьогодні я не пішла на роботу. Відпросилася у шефа, прикрившись «сімейними обставинами». І навіть не довелося дуже брехати. Адже моя сімя – це я і я. Зрештою, я побивалася не так за Денисом (втрата не велика), як за черговими розбитими мріями. Може, ну їх, ті остогидлі пошуки кохання, якого насправді не існує? Кажуть, коли припиняєш його шукати, воно само тебе знаходить. Що скажеш, щоденнику? Спробувати? Завтра теж не хочеться йти на роботу. Синоптики прогнозують дощі, а моє серце – тиху печаль. Може, взяти лікарняний? Вдати хвору і немічну? До речі, знайдеться хоч хтось, хто поцікавиться моїм здоровям? Може, взятися за організацію свят? Ні… Після вчорашнього мені ще довго не захочеться шумних вечірок ні як учаснику, ні як організатору. А може плюнути на все це? Знайти іншу роботу? Адже двадцять пять (майже, двадцять шість) – це не вирок. Досвід який-неякий у мене є, зарплату втрачати не шкода, гроші і так мізерні, як в українських пенсіонерів. Зате ентузіазму – хоч відбавляй. Усе. Вирішено. Кохання більше не шукаю. Шукаю роботу !Продовження буде… листопад 2012
eva.indd 71
|
|
71
18.11.2012 0:47:00