Volyn Christianska 4-2011

4’11 (64)

Часопис Об’єднання церков ЄХБ Волині видається на добровільні пожертвування з 1.01.96 р., щоквартально, при підтримці видавництва подружжям Фелікса та Галини Каплунів Головний редактор Володимир ЧАЙКА Відповідальний редактор Тетяна ДЕНИСЮК Художник-дизайнер Віталій ЮРЧЕНКО Технічний редактор Леонід БАНДУРА РЕДАКЦІЙНА РАДА Микола Крикота, Павло Карпук, Ярослав Троць, Антон Назаревич, Павло Миронюк, Сергій Мельничук, Роман Кравчук.

© “Волинь християнська”, 2011 р. Ваші пожертвування можете надсилати на розрахунковий рахунок Волинського ООЦ ЄХБ: 26004010001190 в Філії УніКредитБанку ТзОВ у м. Києві, МФО 300744, код ЄДРПОУ 13364502 з поміткою На “Волинь християнську” Адреса редакції: вул. Караїмська, 17A, м. Луцьк, 43016 Тел. (0332) 724028 e-mail: volyncba@gmail.com www.baptistvolyn.org Свідоцтво про державну реєстрацію: серія ВЛ, № 080 від 17. 04. 96 р. Видання благодійне Наклад 2000 примірників Надруковано: Релігійне товариство «Місійна книжкова фабрика «ХРИСТИЯНСЬКЕ ЖИТТЯ» 43006, м. Луцьк, вул. Стуса, 3 Тел. (0332) 710912

Редакція залишає за собою право редагування та скорочення матеріалів. Не завжди поділяє думку авторів.

6

13

Читайте в журналі:

3 4 6 9 10 13 14 16 19 20 22 23 26 30 33

Слово до читача

34 37 38 39 40 41 42 45

Звільнення

23

22

Новини Благодать Різдва

(Ігор БАНДУРА)

Благословенний благословляти (Олександр ЯРУЧИК)

Навчіться довіряти Богові

(Сергій МЕЛЬНИЧУК)

“Увімкни радіо... і сталося чудо”

(Степан ПЕКУН)

“Стороже, яка пора ночі?”

(Андрій КОВЧ)

Шкільна система освіти...

(Світлана СВИНОВЕЙ)

Живі та штучні троянди

(Микола МУЧИНСЬКИЙ)

Хочу знати Хор “Алілуйя” з ораторії “Месія” (Людмила Томчук) Блудний син

(Тетяна СИДОРУК)

Поетична сторінка Де згода в сімействі

(Надія КРЮЧКОВА)

Конференція для служителів недільних шкіл (Наталія ПАШКЕТНИК) (Олег СЕРБО)

Бунт

(Віталій РОГАК)

ІІ конгрес молодіжних хорів ВСЦ ЄХБ Передамо традицію вдячності! Євангелизм – як стиль життя (Ольга БОНДАРЕНКО) Снова за окном белые дома На святвечір

(Леонід БАНДУРА)

(Переклад Тетяни ДЕНИСЮК)

Дорога на Голгофу через Полісся

37

40

(В. Сивий)

cлово до читача

! м и в о т с и р Х м о в д з З Рі З Новим роком!

Ц

і вітання нагадують вкотре кожному з нас про славний прихід Ісуса Христа на грішну Землю. Він знав мету Свого земного життя – спасіння людства. Очевидно для кожної людини, зокрема, теж є мета у житті. Чи знаємо ми для чого живемо? Чи зрозуміли мету, яку Господь пропонує нам, отримати життя вічне через Сина Його? Мудрий Еклезіаст записав такі слова: «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом» (Екл. 3:1). Впевненні, що маємо хороший час для справи поширення Слова Божого через журнал. Дорогі читачі! Щиро дякуємо усім вам за молитовну та матеріальну підтримку цього важливого служіння перед Богом. Приємно, що через листування ви ділитесь своїми благословеннями на сторінках часопису. Якщо Господь продовжить життя, в майбутньому будуть надруковані публікації авторів, котрі уже подали свої матеріали. Отож, висловлюйте свої зауваження та пропозиції. Поділіться з іншими благословеннями, які дарує вам Господь. Наша спільна мета – поширення Царства Божого. Використаємо ж мудро даровані нам можливості. Запишемо і передамо наступним поколінням історію життя та служіння дітей Божих у наш час. Нехай Господь рясно благословить усіх в наступному році. Радісних вам святкових днів. Редакція

чком, а н з м и ак мічені т DVD. о п , и л і Матер одовження на пр мають

новини

Х

ристиянські організації в Мінську подали до суду позов проти співробітників поліції у зв'язку з розгоном зборів християн 22 листопада. Як повідомило Радіо Свобода, активісти церков Мінська (католицької, протестантської і християнської ортодоксальної) з початку листопада, щодня збиралися на площі, щоб разом помолитися за звільнення політичних ув'язнених. 22.12. 11 співробітники поліції, багато з яких були в цивільному, змусили деяких присутніх залишити площу, використовуючи образливі, вульгарні вирази. За словами активістки Юлії Фролової, співробітники поліції погрожували християнам. Активісти подали заяву міському прокурору Мінська і відправили її копію начальнику поліції Олександру Барсукову. Також, за її словами, копії позову спрямовані керівництву ортодоксальної і католицької церков Мінська. У позові вказані імена співробітників поліції, які образили активістів. http://prochurch.info/

У

Пакистані вбитий протестантський пастор. Джаміль Саван (Jameel Sawan) був убитий в Карачі (провінція Сінд) 16 листопада. По дорозі додому чоловіка зупинили троє мусульман і затіяли суперечку, а потім вистрілили в нього 3 рази з пістолета, повідомив в інтерв'ю Fides спеціальний радник прем'єрміністра з питань релігійних меншин Пол Бхатті. Поліція Карачі вже заарештувала підозрюваних.

Пастор був членом «Союзу пакистанських меншин». Він також працював у тісному контакті з Салімом Kхoхаром, який очолює відділення союзу в Сінді – провінції, де рідко відбуваються вбивства за релігійними мотивами, і релігійні меншини відчувають набагато менше тиску, ніж, наприклад, в Пенджабі. На думку радника, причиною вбивства могли бути як релігійні мотиви, так і особиста помста. Джерела Fides також повідомили, що раніше Джаміль Саван і Салім Кхохар отримували погрози від ісламістських угруповань і попереджали про це поліцію. http://www.sedmitza.ru/

С

ьогодні понад 100 млн. християн у всьому світі зазнають переслідувань за віру. Надрукований черговий том щорічного видання про сучасні переслідування християн - «Мученики 2011 – книга про переслідування християн сьогодні». За оцінками правозахисників з організації «Open Doors», сьогодні понад 100 млн. християн у всьому світі зазнають переслідувань за віру, повідомляє "Седмиця". Християни становлять найбільш численну групу жертв переслідувань за релігійні переконання. Щорічник містить аналітичні статті, звіти, довідкову інформацію від авторів з різних конфесій, організацій та професійних груп. Основна увага в цьому номері приділяється південно-африканському регіону Магрибу, а також життю християн в Єгипті, Еритреї, Нігерії, Іраку, Індії та Малайзії. Крім того, тут є документи, що представляють собою етичний кодекс місіонера. 2006 р. їх розробила Всесвітня Рада Церков. Місіонерська діяльність – фундаментальна характеристика Церкви. Мета документів – сприяти пошукам нових шляхів для свідоцтва про віру. http://prochurch.info/

4

У

ряд відновив тарифи для Церков до рівня тарифів для населення. Кабінет Міністрів України відновив для релігійних організацій знижені раніше тарифи на комунальні

послуги на рівень як для населення. Про це свідчить урядова Постанова від 17.10.2011 р. № 1199, яка була оприлюднена 29 листопада у парламентській базі нормативних актів «Законодавство України». Документ набуде чинності 1 грудня 2011 року після офіційної публікації в газеті «Урядовий кур’єр». Таким чином для релігійних організацій відновлено тарифи на комунальні послуги, скасовані Урядом на початку червня 2011 року. Тоді на таке урядове рішення першими відреагували представники конфесій, зокрема Всеукраїнська Рада Церков і релігійні організації, які закликали Президента та Прем’єр-міністра України не прирівнювати релігійні організації, які мають статус неприбуткових, до комерційних підприємств. Водночас Національна комісія регулювання електроенергетики України заявила, що вважає недоцільним зниження роздрібного тарифу на електричну енергію, що використовується для комунальнопобутових потреб релігійних організацій. www.irs.in.ua

У

країнські Церкви заснували Благодійний фонд "Християнська освіта".

17 листопада за ініціативи Громадської ради з питань співпраці з Церквами та релігійними організа-

новини ціями при Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту України засновано Благодійний фонд «Християнська освіта». Президентом Фонду обрано народного депутата, члена Колегії ХДС Володимира Марущенка, який від 2008 року очолює Громадську раду при Міністерстві. Головою Опікунської ради став відповідальний за зовнішні зв’язки Римсько-Католицької Церкви в Україні єпископ Маркіян Трофим’як. «Його головна мета – поширення в українському суспільстві християнської освіти та виховання, зокрема, викладання у школах християнської етики. Навколо цього завдання об’єдналися представники церков, які стали засновниками фонду», – повідомив Володимир Марущенко. Засновниками фонду

«Християнська освіта» виступила Українська Православна Церква (в єдності з Московським патріархатом), Українська православна церква Київського патріархату, Українська греко-католицька церква, Римсько-католицька церква в Україні, Всеукраїнський Союз Церков євангельських християн-баптистів, Всеукраїнський Союз Церков християн віри євангельської – п’ятидесятників, Українська Християнська Євангельська Церква. “Фонд надаватиме допомогу в реалізації науково-освітніх та виховних програм, що ґрунтуються на християнських цінностях та моралі, підтримку вченим, учителям, студентам та учням”, – зазначив член Правління фонду Юрій Решетніков. www.irs.in.ua

«БУДЬТЕ МИЛОСЕРДНІ, ЯК І ОТЕЦЬ ВАШ МИЛОСЕРДНИЙ» З Божою допомогою вже 4 роки при церкві ЄХБ с. Скобелка діє будинок милосердя «Надія». В ньому проживають восьмеро бабусь, віком 73–96 років, яким ніде жити, або ними нікому опікуватися. Працівники будинку стараються, щоб тут стареньким було добре і затишно, як вдома.

2011 р. Бог нас благословив і ми добудували до будинку додаткові приміщення, в яких розмістили їдальню, спальню, а також кімнату для зберігання продуктів. Ми дякуємо Богові за друзів, євангельські церкви області, які нам допомагали матеріально. Усіх вас, брати і сестри, благословляємо і молимося про вас. Плануємо розширювати служіння милосердя, віримо Богові, що Він нас підтримує. Петро ШУМЧУК, пастор церкви с. Скобелка.

5

з поштової скриньки Привіт, журнал отримав – дуже дякую! Молодці, гарно працюєте. Цікава інформація, особливо для нас за межами України. Павло Шевчук, США *** Привіт! Отримали журнали, просто проковтнули їх. Із задоволенням показав моїм друзям. Ще є бажаючі підписатись на ваш журнал. Дуже дякую та чекаємо знову. Благословінь. Андрій Русавук, США *** Мир Божий вам, дорогі працівники журналу «ВХ». По Божій милості одержав третій номер журналу і знову стаю учасником Біблійної вікторини. Василь Карпік, с. Вижично *** Дорогі брати і сестри! Дякую Господові, який дав мені приємну можливість через ваш журнал познайомитись із життям християн на Волині. Надіслані нам номери були для нас великою радістю. Читаючи сторінки журналу, ми відчули обопільне прагнення разом, якнайповніше, служити нашому Господові в братерській любові та єдності духу. Багато корисного для нас ми вбачаємо у вашому служінні, особливо у справі євангелізації і в роботі з молоддю. На жаль, у нашій області ця Божа нива ще чекає на своїх орачів і сівачів. Нехай же Господь через вас пробудить і нас. Розповсюджуємо ваш журнал, організовуємо на нього передплату. Чекаємо нових номерів. Нехай Господь усіх вас рясно благословить. З любов’ю у Христі, Іван Зажитько, м. Чернігів ПРИМІТКА: У наших церквах співаємо пісню композитора І. Зажитька «Церковь моя» та інші. Замовити його співник можете в редакції “ВХ”. Надсилайте свої відгуки про журнал, свідчення про пережите, а також новини з вашої місцевості на адресу: вул. Караїмська, 17A, м. Луцьк, 43016 e-mail: volyncba@gmail.com

4/2011

слово пастора

«Ніхто Бога ніколи не бачив, Однороджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був» (Ів.1:18).

фото С. Гущика

6

О

сь такими словами євангеліст Іван свідкує про народження Христа у відомому першому розділі. І Марії, і Йосипові, й пастухам, про яких ми поговоримо сьогодні, подарована була особлива благодать – побачити Бога. А ось мудрецям єрусалимським, книжникам, фарисеям і байдужим жителям столиці та їх царю Іроду, стурбованому своєю владою і процвітанням, така благодать не була дана. Хоч і вони чули про народження, і в них була можливість теж побачити Спасителя. Стан серця людини – ось що важливо! Те, що відбувається в душі людини, визначає: зустрінемося ми з благодаттю Божою, яка є дуже близько до кожної людини чи, можливо, байдуже (а то й озлобившись) пройдемо мимо неї, поспішаючи до своєї ж загибелі.

Благодать Різдва відкрила Бога

Бажання, прагнення побачити Бога закладене в кожну людину. Воно в нас ще з тих пір, коли перші люди мали можливість знаходитися в безпосередній присутності Бога. Ми не знаємо, яким чином вони Його бачили, але знаємо, що вони відчували Його, як подих вітру. Вони чули Його голос, могли Йому відповідати, могли спілкуватися з Ним. Втративши цю благодать, вони втратили можливість знаходитися в Божій присутності. І поступово здібність чути і розуміти Бога настільки зменшилася, що людина взагалі втратила усяке пізнання про Бога. Біблія говорить про такий стан, порівнюючи його з темрявою. Земля поринула в темряву. Для Землі необхідне було світло Віфлеєму. Потрібна була зоря, яка могла б освітити все. Людям знову потрібно було доторкнутися до з’явлення слави Божої. Знову побачити, знову почути те, що є в серці Бога. А Бог любить! А Господь несе ту ж таки звістку. Він все ще хоче, щоб погляди людей були спрямовані в небо, щоб головною метою їх життя, головною турботою була «слава Богу на висоті». А Божа турбота, Божа праця направлена на те, щоб «на Землі був мир». І Своє уподобання, тобто, все Своє бажання, всю Свою волю, всі Свої думки і всю могутню творчу силу Бог направляє на людину. «В людях добра воля». І коли людина серцем чує цю новину – втікає, зникає пітьма. Її просвітлює світло Христа, світло Євангелія, світло спасіння. Чи маємо ми таку благодать? Коли приходимо в Дім Божий, чи відчуваємо ми кожен по-своєму серцем присутність Божу, наче

віяння тихого вітру? Чи чуємо слова Господа, звернені до нас? Якщо чуємо, тоді ми перебуваємо в улюбленому Сині Ісусі Христі; якщо не чуємо і ховаємося за своїми сумнівами, питаннями, іноді критикою, злобою і ожорсточенням – це не означає, що Бог недоступний, що Він сховався і не простягає Свої руки безпосередньо до тебе – це означає, що тобі необхідно щось робити зі своїм серцем. В Ісусі Христі кожній людині дарована можливість доторкнутися до такого Бога, Яким Він є по суті. Це звучить дуже дивно, проте, в Немовляті, яке лежало у Віфлеємських яслах, люди могли побачити Бога. Іван пише, що Ісус – це Той, хто знаходився в лоні Отця, тобто, власне в Отці, саме Він явив, відкрив, виніс назовні, в люди, показав усім Бога. Людська цікавість хоче побачити Бога, який Він, одначе, справа не в цьому. Фізичними очима ми не можемо бачити Його. Побачити Бога – означає зрозуміти, пізнати Хто Він є насправді, Який Він, що в Його серці, доторкнутися до Його єства. А хто може нам розповісти про сутність Бога? Тільки Той, хто від віків перебував у таємничому єднанні зі Своїм Отцем і це єднання людський розум не може збагнути. Сущий з-перед віків у лоні Отця Син прийшов, щоб відкрити те, що сховане від людей. Ісус з’явився в людському тілі, щоб таємне стало відомим. Ісус Христос – це точне, яскраве відтворення, вираження Божого серця. Дивлячись на Немовля, неможливо сказати, яким є Бог зовні, бо Він невидимий для наших очей, проте, можна сказати Який Він у Своєму серці. І повірте,

7

для нас і нашого спасіння це набагато важливіше – знати сутність Його серця. У нас четверо діток. Одна донечка схожа на мене, інші троє – на дружину і її родичів. Пам’ятаю, як народиться дитя, вдивляєшся в риси його обличчя й думаєш, до кого воно подібне. Ми запитуємо часто: «На кого схожий – на тата чи маму?» Насправді, це мало що, окрім цікавості, відображає і змінює. Можливо, інколи це є проявом такої собі батьківської чи материнської гордині: «На мене схожий!» А коли дітки підростають, ми спостерігаємо за їх характерами. Виникає запитання: «А чий вони успадкували характер: батьків, мамин чи потрошки від кожного з батьків?» Добре, коли спільним є лише позитивне. Іноді спільні лише негативні риси. А буває, що не схожі ні на тата, ні на маму і тоді ми цікавимося своїм родинним, так званим генеалогічним деревом. Яким був дідусь, бабця... З якої глибини нашого роду гени принесли нашій дитині зовнішній вигляд, характер, ставлення до життя. Ми цікавимося цим, бо певним чином діти виражають нашу особистість. Вони від нас, з утроби матері. Вони приходять у світ з таємниці зародження життя. Ми спостерігаємо за ними. Проте, як би наші діти не були схожі на нас, вони не зможуть точно відобразити, якими ми є насправді. Хоча б тому, що ми продовжуємо постійно змінюватися. А Ісус Христос, Котрий був у лоні Отця, прийшов на Землю і точно відобразив Отця. Тому Він і говорив: «Хто бачив Мене – бачив Отця». І ось людині, яка має постійне прагнення бачити Бога, дається така благодать – познайомитися з Ним. Будь певним, що в Ісусі Христі ти дізнаєшся про Бога все, що потрібно для життя і спасіння. Ти не помилишся і не заблукаєш, але пізнаєш істину, правду. Істину для

4/2011

слово пастора

твого спасіння. Коли людство почало віддалятися від Бога, то Він спочатку дав людині можливість хоч трішки щось пізнати про Нього через споглядання, дослідження Його творива. Хтось спостерігав за сонцем, місяцем і поступово з’явилися календарі. Хтось зрозумів, як визначати погоду за станом сонця, неба. А особливо розумні, мудрі навчилися бачити щось по зірках. Але при цьому ми можемо побачити, що під час народження Ісуса лише декілька людей, можливо, по-справжньому мудрих, змогли пізнати істину через спостереження, дослідження Божого творіння. Для всіх інших творіння залишалося німим. Але воно не було безмовним! Просто людство стало глухим. Лише деякі змогли через спостереження за творінням наблизитися до Божої істини, для них подарована була зоря, яка вказувала шлях. Ні, зоря не відкрила їм істину, але вказала дорогу до Ісуса Христа. Ізраїльтяни мали більші привілеї, бо у них було Господнє Слово. Бог говорив до них, з’являвся їм, дав для них Закон, заповіді та настанови. Для них посилав пророків. Бог благословляв їх через священиків і керував ними через царів. Але, на жаль, це Слово не було почуте. Люди залишилися глухими.

Ігор БАНДУРА: церкви перший пастор ь» м. ОдеЄХБ «Благодат лови са, заступник го ВСЦ ЄХБ

Ірод покликав книжників, наймудріших людей Єрусалиму, цвіт нації, і задав просте запитання: «Де має народитися Месія?» Вони безпомилково відповіли, знаючи пророцтва Старого Заповіту: «У Віфлеємі юдейському». Такий вигляд має коротка інтелігентна бесіда з інтелектуалами. Почув, що хотів? Ще є запитання? Немає? Тоді ми йдемо займатися своїми справами. Як же так вийшло, що навіть ті, хто найкраще знали Слово Боже, так і не зрозуміли, що Божа благодать наблизилася до них? Як виявляється, не завжди навіть твориво, і Слово не можуть відкрити людині Бога в достатній мірі! Тому Бог посилає у світ Ісуса Христа. Апостол Іван пише, що «Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Однородженого від Отця» (Ів.1:12). А потім продовжує: «А з Його повноти ми одержали все, а то благодать на благодать». Друзі, у кожного з нас є це таємне прагнення збагнути Бога, побачити Його, пізнати, Хто Він. Тому, що ми розуміємо, що без Бога ми й себе пізнати не можемо. Зовсім нерозумно відкидати можливість, спробу знайти Бога і занурюватися в марноту світу, за якою насправді є поклоніння ідолам матеріалізму. Нерозумно поспішно втікати. Так, у Йосипа теж були запитання. Він не все міг зрозуміти. Благодать Божа не завжди приходить до нас в зрозумілій формі і дає відповіді на всі запитання, на всі сумніви, але дає тверду впевненість, що до нас промовляє Господь, а ми можемо прийняти те, що Він пропонує. Так, не легко і не просто було Марії пройти через усе це. Ніхто ніколи не зможе цього зрозуміти, тому що непорочне зачаття відбулося лише один раз, але кожна жінка може уявити собі, що Марія пережила. Для неї отри-

8

мання благодаті від Бога означало пройти непростим шляхом. Але вона в смиренні, знаючи, що з нею говорить Господь, сказала: «нехай станеться за словом Твоїм!» Анголи мало що пояснили пастухам, а ті мало що зрозуміли. Але пастухи знали, що вони зіткнулися з Живим Богом і саме Він їм сказав, що у світ прийшов Месія, Спаситель. А це означає, що тепер їх життя залежить тільки від Нього. Не ховайтеся від труднощів, через які проводить вас благодать Божа. Не спішіть відвернутися від Бога, ховаючись за твердженням, що вам не все зрозуміло. Не спішіть відкидати Христа тільки тому, що ви не готові погодитися на, можливо, важкі рішення, які доведеться приймати. Не спішіть, бо це благодать, яку несе у ваше серце Сам Господь, Він хоче спасти вас. Прийміть благодать і через це очиститься ваше серце. Зникне гріховна пітьма, стане світло. Тоді очі побачать, вуха почують і ви скажете: «Господь мій і Бог мій, Спаситель мій». У Різдвяні дні кожному дається ця благодать. Одні люди бачать Бога, інші ж продовжують жити у темряві. Сьогодні ми говоримо про Христа, щоб кожен побачив, почув, щоб кожен зміг доторкнутися до благодаті. Якщо вона є у вашому серці, з радістю продовжуйте славити Господа. Якщо немає – друзі, прийдіть до Господа. В тиші вашого серця скажіть Йому декілька слів про те, що ви хочете побачити Його. Скажіть, що ви втомилися жити у гріхах. Попросіть у Нього прощення, а Він очистить ваше серце, душу і розум, і ви відчуєте Його благодать. Ви не отримаєте відповіді на всі запитання, бо це буде лише початок шляху. Але це буде початок Божого шляху, початок спасіння. Нехай благословить усіх вас Господь! (проповідь виголошена в церкві «Благодать» у м. Одеса).

роздуми на тему

У

Біблії, в першій книзі Буття, в 12 розділі, 2 вірші читаємо: «І я вчиню тебе великим народом, і благословлю тебе, і звеличу ім’я твоє; і будеш ти благословенням». Читаючи цей розділ, я зрозумів, що саме ми, християни, повинні нести таке благословення в цей світ. В Авраамі ми благословенні, ми – діти Нового Завіту. Ми належимо не тільки до сім’ї Авраама, а й до сім’ї Божої, сім’ї Ісуса Христа. Так читаємо в Євангелії Івана 1:12: «А тим, які прийняли Його, віруючим в ім’я Його, дав владу бути дітьми Божими». Дивно, але всі ці благословення прийшли від Авраама! Точно так, як через Авраама переходить благословення з роду в рід його дітей, так і ми через віру в Спасителя Христа маємо від Бога благословення, щоб передавати його іншим, таким же мертвим у гріхах, як колись були й ми. Ісус Христос послав нас проповідувати Євангеліє всьому створінню, і ми жалюгідні, якщо цього не робимо. Маючи таке благословення, хіба ми не будемо благословляти? Часто повторювані нами фрази «Гос-

подь нехай благословить тебе!» і «З Богом!» не є ознакою того, що ми вже виконали все. Ні, у нас є спасіння, і саме цим благословенням порятунку ми повинні поділитися з усіма. Ми врятовані, дорогі друзі, віруючі християни – (дивіться нижче про християнство ...), щоб рятувати, щоб благословляти, про це говорить 1 Пет.3: 9. Тут читаємо ось що: «Не платіть злом за зло чи лайкою за лайку, навпаки, благословляйте, знаючи, що ви покликані, щоб успадкувати благословення’’. Але не тільки цим благословенням ми можемо поділитися. Апостол Павло говорить нам, що ми можемо і втішати. У другому посланні до Коринтян в 1 розділі 3 і 4 віршах читаємо: «Благословенний Бог і Отець Господа нашого, Ісуса Христа, Отець милосердя, і Бог потіхи всілякої, що тішить нас в усякій скорботі, щоб і ми могли втішати тих, що в усякій скорботі знаходяться, тією втіхою, якою Бог втішає і нас». Як бачимо, не тільки словами і проповіддю ми можемо благословляти, а й розрадою. Скільки горя і розлуки, скільки різних важких переживань бачимо ми щодня? І хто

ж може допомогти людині, якщо не Господь через своїх вірних друзів? Той, хто має Божу силу, хто сам знайшов розраду в Бозі, благословенний Богом може і повинен благословляти й потішати, а не проклинати й ненавидіти! Марно втішати людину, якщо ти, власне, не благословенний, якщо не відчуваєш болю і горя іншої такої ж людини; якщо немає в тобі втіхи, якщо немає в тобі спокою згори, тоді марно стараєшся: ти не можеш втішити людину й допомогти їй, бо власне сам потребуєш допомоги. У народі кажуть: «Якщо п’яний п’яного веде, неодмінно кудись упаде». Не може сліпого водити сліпий, інакше обидва заблукають або впадуть у якусь яму – так говорить нам Слово Боже. Часто люди поспішають до психіатра, щоб від нього отримати пораду, однак, психіатр теж шукає розраду у людей. Йому потрібна розрада від Бога. Віруюча в Ієшуа-Іісуса людина, тобто християнин (послідовник Христа) отримуючи силу від Бога, отримуючи благословення від Нього, передає його, хто потребує Його. Саме для цього ми християни живемо в цьому світі, щоб благословляти інших, таких як і ми, віруючих і невіруючих людей. Доречі, чи знаєте ви скільки разів зустрічається слово християнин у Новому Завіті?

Олександр ЯРУЧИК: місіонер, радіопропові дник

9

4/2011

дослідімо Писання

В

певнений, що кожен з читачів нашого журналу хотів би прожити безхмарне, безтурботне життя, уникнувши багатьох проблем, смутку та переживань. Проте з життєвого досвіду, ми знаємо, що уникнути проблем у житті практично неможливо. А тому, мабуть, кожен з нас хотів би уникнути якомога більшої кількості потенційних життєвих проблем та переживань. З огляду на непередбачене майбутнє, невіруючі люди купують книжки з повчанням, як прожити успішне життя, заглядають в гороскопи або відвідують психологічні тренінги і т. д. Віруючі люди навпаки – покладаються на Бога. Однак досвід нам показує, що все одно у нашому житті присутні речі, про які ми шкодуємо. Буває, що ми пожинаємо наслідки наших необдуманих кроків, які ми зробили давніше. І якби була можливість прожити життя знову, напевно, дехто хотів би виправити помилки минулого. Та, на жаль, тепер це неможливо. Як же ми маємо жити, щоб уникнути багатьох можливих проблем? Боже Слово розповідає нам про одного чоловіка, який може нас навчити цьому. Не тому, що він прожив досконале, безтурботне життя, ні, якраз навпаки – життя його було повне смутку, страждань та випробувань. Якось він стояв перед фараоном, і «... промовив фараон до Якова: Скільки днів часу життя твого? А Яків сказав до фараона: Днів часу мандрівки моєї сто й тридцять літ. Короткі та лихі були дні часу життя мого, і не досягли вони днів часу

10

життя батьків моїх у днях часу мандрівки їхньої» (Бут. 47:8-9). Гадаю, як у фараона колись, так і в нас може виникнути певне запитання. Якби ми могли запитати Якова: «Чому твоє життя було таким лихим та коротким?» Я впевнений, що він розповів би про ту подію, яка, власне, змусила його відправитися в нелегку життєву мандрівку. Яків розповів би нам про те, як він обманув свого престарілого та сліпого батька Ісака. Перш ніж ми торкнемося цієї події, слід розглянути кілька моментів із життя сім’ї Якова. Ще до народження Ісава та Якова їх матері Ревеці було сказано від Господа, що старший брат, тобто Ісав, буде служити молодшому (Бут. 25:23). Це було незвичайне відкриття, оскільки, за традицією того часу, перворідний брат мав успадкувати благословення первородства та отримати спадщину вдвічі більшу, аніж його молодші брати. Допускаю, що родина Якова була не цілком благополучною, бо там були улюбленці. Старий Ісак любив старшого сина і ця любов була небезпричинною. Ісак любив Ісава своїм шлунком, бо мисливська здобич старшого сина смакувала йому, а Ревека любила Якова (Бут. 25:28). Подумайте, чи будуть наші родини або наші діти щасливими, коли батьки будуть чинити, як Ісак та Ревека? Якось Ревека почула про намір Ісака благословити Ісава (Бут. 27:5) попри те, що їй було звіщено обітницю від Бога, що старший служитиме меншому. Мабуть, у свідомості матері одна думка випереджала іншу: щось йде не так, Господь забув про Своє слово, потрібно діяти самотужки! Миттєво визрів певний план. Ревека навчає Якова, як випередити свого брата та обманути сліпого батька. Їжа була приготовлена, маскарад забезпечений. Якова зодягнули в одіж Ісава, його руки та шия були обв’язані шкірами козлят, щоб на дотик відчувалася волохата шкіра старшого брата Ісава (Бут. 27:8-17). Яків послухався голосу матері, адже вона злого не порадить. Проте Якова хвилювала одна річ: він боявся наслідків свого вчинку: «Може обмацає мене батько мій, і я стану в очах його як обманець, і спроваджу на себе прокляття, а не благословення...» (Бут.

27:12). Яка велика різниця між Яковом та його сином Йосипом! В той

Навчіться довіряти Богові час, коли Яків страшиться наслідків гріха, його син Йосип вважає гріх великим злом і образою для Бога. Коли йому була нагода згрішити з дружиною свого пана, він промовив до неї: «Як же я вчиню це велике зло, і згрішу перед Богом?» (Бут. 39:9). А як ми ставимося до гріха? Тільки наслідки гріха багатьох стримують від вчинення зла. А якщо можна їх уникнути? Винайдення протизаплідних пігулок здійснило переворот у світі, адже тепер багатьох проблем можна уникнути. Багато людей обирають гріх, коли їм не загрожують його наслідки. А як ми? Ми не грішимо тому, що боїмось наслідків гріха або церковного покарання чи тому, що гріх огидний в наших очах? Що ж Яків? Далі відбувається певне «театральне дійство» за сценарієм, який був написаний Ревекою («І підійшов Яків до Ісака, батька свого. А той обмацав його та й сказав: Голос – голос Яковів, а руки руки Ісакові» (Бут. 27:22). Можливо, ви чули про премію Американської кіноакадемії «Оскар», яку вручають видатним акторам сучасності. Іноді мені здається, що трапляються найвидатніші актори не лише в Голівуді, а й у церквах. Голос у них – голос Якова, а руки – руки Ісава. Можна говорити про правильні речі, Божі істини, закликати до побожного життя і в той же час чинити всупереч сказаному. Христос називав таких людей лицемірами. До речі, грецьке слово «лицемір» використовували, коли говорили про акторів грецького театру. В останній час, за словами апостола, люди будуть мати «вигляд благочестя, але сили його відреклися» (2 Тим. 3:5). Нехай наше життя буде позбавлене подібного театру! Дорогий читачу! Цей випадок із життя Якова навчає нас, що важливо, дуже важливо довіряти Богові в усьому! Якщо ми не навчимося довіряти Йому, тоді: Ми скоріше будемо прислухатися до неправедних порад людей і думок світу цього, аніж до порад Божого Слова. Ми будемо діяти, покладаючись на себе, в той час, коли потрібно чекати відповіді та керівництва Божого. Нам так важко чекати на Господа! Ми схильні писати власні сценарії для нашого життя! Але пам’ятайте, Бог ніколи не запізнюється! Хтось сказав, що Господь діє тоді, коли –

здавалося б –ще одна секунда і буде вже пізно. Іншими словами, Господь ніколи не запізнюється! Буває й так у нашому житті, що Господь не вбереже нас від печі випробувань, але збереже нас у ній, подібно як це було з трьома друзями Даниїла. Нарешті, якщо ми не навчимося ввіряти усе в нашому житті Богу, тоді наше християнство перетвориться на цілковитий театр з пустим, безсилим благочестям! Не думала Ревека, що, придбавши обманом первородство для свого сина, вона втратить його. Яків не думав, що буде змушений тікати в Харан до свого дядька Лавана замість того, щоб користуватися благословенням, бо ж його брат Ісав обіцяв помститися йому та вбити його. Але перш ніж Яків прийшов до Харану, відбулася знакова подія. Бог з’являється йому в Лузі (пізніше Бет-Ел). Там Яків отримує від Бога обітницю: «І ось Я з тобою, і буду тебе пильнувати скрізь, куди підеш, і верну тебе до цієї землі, бо Я не покину тебе, аж поки не вчиню, що Я сказав був тобі» (Бут. 28:15). Чи засвоїть Яків помилки своєї матері? Чи буде Яків пам’ятати ці слова? Чи змінять вони його життя та вчинки? А як ми ставимося до Божих обітниць? У радянську добу й тепер у наших домівках є серванти, за склом яких ми тримаємо дорогий посуд, сувеніри тощо. Часто в житті сучасних християн Божі обітниці залишаються всього на всього чудовими «сувенірами», про які ми полюбляємо говорити чи показувати їх людям, проте, вони не приносять нам жодної користі у житті. У Слові Божому є чимало Божих обітниць християнину. Тож давайте будемо жити ними! Нехай вони змінять наше життя, наш світогляд та наші вчинки! У далекій землі найперше Яків зустрів дочку Лавана, Рахіль (Бут. 29 розділ). Він полюбив цю вродливу дівчину. У неї була старша сестра, про яку сказано: «Очі ж Ліїні були хворі, а Рахіль була гарного стану та вродливого вигляду. І покохав Яків Рахіль, та й сказав: Я буду сім літ служити тобі за Рахіль, молодшу дочку твою» (Бут.

29:17-18). Важко сказати, що було з Ліїними очами, та очевидно, що тут підкреслюється думка, що вона була не гарна. Та коли настав час Якову одружитися з Рахіллю, на сімейному ложі з ним опинилася некрасива Лія

11

(Бут. 29:25). Колись Яків жорстоко обманув батька, тепер так вчинили з ним. А може, некрасива Лія була призначена Богом за дружину для нього? Ми не знаємо достеменно, адже Яків не вирішував це питання в молитві, як, наприклад Елі-Езер, який молився за жінку для свого пана Ісака (Бут. 24:12-14). Нехай вона була некрасива, зате вона мала гарне, добре серце і була щиро віруючою людиною. Звідки ми це знаємо? Зверніть увагу на імена, які вона давала своїм дітям. Другого сина вона назвала Симеон, що означає «почув Господь», а це значить, що свої проблеми вона в молитвах виявляла Богові. Четвертого сина вона назвала Юда, що значить «хвалити Бога», бо вона за Божі благословення бажає прославити свого Господа. Ще одного сина вона назвала Дан, тобто «розсудив Господь». Що ж Рахіль? Вона покрала божків свого батька (Бут. 31:19), та, мабуть, була досить примхливою людиною (Бут. 30:1). Доки Яків проживав у Харані, він намагався заробити багатство та створити достаток для своєї великої родини. А як же він це робить? Метод Якова скоріше подібний до марновірства, аніж до покладання на Бога. Він вважав, що овечим окотом можна керувати: якщо перед отарами поставити певного роду галуззя, то отара буде котитися овечками тієї масті, яка потрібна йому. Без сумніву, Господь був джерелом його благословення, однак, виглядає так, що Яків покладає надію радше на свою винахідливість, аніж на Бога. Дуже збагатившись, він втратив добрі стосунки з родиною Лавана і був змушений таємно утікати до свого краю. На прикладі цієї історії нам потрібно навчитися все в нашому житті довіряти Богу. Якщо ми не навчимося цього, тоді:

4/2011

дослідімо Писання Хтось може сам собі вибрати дружину і цим самим накликати на свою голову багато проблем та смутку. Ми будемо покладатися на себе і жахатись усіляких обставин нашого життя, замість того, щоб у всьому покладатися на Бога. Коли Бог покликав Якова вертатися у свій край, Господь дав йому ще одну обітницю: « І промовив Господь до Якова: Вернися до краю батьків своїх, і до місця твого народження. А Я буду з тобою» (Бут.

31:3, 21). Яків молиться до Господа, бо боїться свого брата, що йде на нього з озброєними людьми. Він добре пам’ятав обіцянку Ісава вбити його. Яків просить у Бога: «Збережи ж мене від руки мого брата, від руки Ісава, бо боюсь я його, щоб він не прийшов та не побив мене і матері з дітьми» (Бут. 32:11-12). Він розробляє стратегію примирення з братом, готуючи йому подарунки (Бут. 32:12-23) та розподіляючи свій обоз на два табори. Нелюбиму Лію та її дітей він виставляє наперед, а Рахіль позаду (Бут. 33:1-2). Та Господні слова про те, що Він буде з Яковом не були пустими. Виявляється, його брат Ісав уже не гнівається на нього і навіть готовий прийняти. Варто згадати про ще одну знакову подію в житті Якова, яка змінила усе його життя. У 32 розділі книги

Буття змальовано боротьбу Якова з якимось Мужем. Хто це був? Пророк Осія говорить, що то був ангел (Ос.

12:5). Якщо то був могутній ангел, а ми знаємо, що навіть один ангел міг знищити в одну ніч 185 тисяч війська ассирійського царя Санхеріва (2 Цар. 19:35-36), чому ж сказано, що той муж не міг подолати Якова? На мою думку тут відбувалася, так би мовити, ілюстрація життя Якова. Усе своє життя він чинив спротив Богові, покладаючись лише на себе, свій розум та винахідливість. Усе його життя було позбавлене довіри до Бога. Не те, щоб Господь не міг здолати Якова. Та Бог, через свою любов до Якова та обітниці, дані йому, хотів подати йому важливий урок. Ангел торкається стегнового суглоба Якова, а той міцно ухопився за Божого посланця. Після цього випадку Яків залишився кульгавим на все подальше життя. Можливо, і у вашому житті Господь змушений діяти подібним чином, щоб навчити вас послуху. Та чи варто змушувати Бога зуживати крайні заходи, які відіб’ються на усьому нашому подальшому житті? Божий Муж запитав Якова: «Як твоє ймення?» Той відказав: «Яків». І сказав: «Не «Яків» буде називатися вже ймення твоє, але Ізраїль, бо ти боровся з Богом та з людьми, і подужав» (Бут. 32:2829). Цілком можливо, що у той же момент Яків зрозумів зміст свого імені. Ймення «Яків» буквально значить «той, хто тримається за п’яту» з очевидним натяком на боротьбу двох дітей в утробі Ревеки та на той спосіб у який Яків народився, тримаючись за п’яту свого брата Ісава. Таким чином часто вказують на інше значення імені – як того хто чатує позаду, щоб зайняти місце, вижити когось. Окрім цього в Бут. 27:36 Ісав, нарікаючи на Якова, вказує на інший зв'язок між ім’ям Якова, його поведінкою та іншим співзвучним словом, яке значить «обманювати та хитрувати». Тут Ісав вживає певну гру подібних по звучанню слів і каже про свого брата: «Тому звалось ім'я його: Яків, і він обманив два рази мене…» (у цьому тексті Біблія в перекладі Огієнка подає посилання на значення імені Яків як «обманець, хитрий»). Висновок цілком очевидний. Яків усе своє життя боровся з Богом, а цей випадок – лише притча в дії, яка була доказом цього життя

12

спротиву Господу. Можливо, хтось із читачів є, так би мовити, далеким родичем Якова? Та чи не краще навчитися важливому життєвому уроку, що дуже важливо довіряти Богу в усьому! Бо, якщо ми не навчимося довіряти Богу у всьому, то: Ми, хоч і будемо молитись, а все ж чинитимемо по-своєму. Наші молитви не полетять вище стелі. Наше життя буде суцільним спротивом Богові. Господь може дуже боляче навчити нас покірності. Отже, історія життя Якова навчає нас, наскільки важливо для нас навчитися довіряти Богові в усьому. Довіра до Господа є запорукою благословенного життя. Навчившись довіряти Богові, ви позбудетеся у житті багатьох проблем, які приходять як наслідки наших необдуманих кроків сьогодні. Наприкінці свого життя, благословляючи синів Йосипа, Яків промовив: «Бог, що перед обличчям Його ходили батьки мої Авраам та Ісак, що пасе мене, відколи існую аж до цього дня, Ангол, що рятує мене від усього лихого, нехай поблагословить цих юнаків» (Бут. 48:15-16). Престарілий Яків оглянув своє життя та побачив у ньому Божу руку, яка, незважаючи на його невірство, охороняла і направляла його. Давайте й ми навчимося довіряти своє життя, усі свої проблеми та переживання нашому Небесному Пастирю, який пасе нас і рятує від усього лихого!

Сергій МЕЛЬНИЧУ К: виконавчий се кретар Волинського об’єднання церков ЄХБ

свідчення

М

оя сім’я не мала квартири. Ми жили з батьками. А це – безлад, сварки, скандали. Дитя росло неслухняним (розбіжності у вихованні). Я мріяла: буде квартира – заживемо мирно і щасливо, проте, як ви здогадуєтеся, цього не було! Минав час ... Ми вже маємо квартиру. А я все мрію і мрію, тішу себе надією, що скоро ми заживемо щасливим сімейним життям. З часом в житті сім’ї з’явилася тріщина – зрада. Потягнулися нестерпно важкі, похмурі дні, чоловік ніяк не міг визначитися,з ким жити. Мої нерви були на межі. Здавалося, я ось-ось розірвуся на частини, лусну, розсиплюся. Почали з’являтися темні думки: сиджу, як та дівчина з казочки, в полоні у високій вежі, чекаючи кращих днів, а вихід один – викинутися з вікна (квартира наша на восьмому поверсі). Така думка дедалі частіше почала турбувати мою зболену душу. І ось настало Різдво. Я третій день одна: не встаю, не їм, перебуваю в повній байдужості, без сил і в безсонні. За вікном темно: день чи ніч – не знаю. Подивитися на годинник? Немає сил встати, ввімкнути світло! І раптом спонукуюча до дій думка, як наказ: «Увімкни радіо!» Подумала: якщо воно далеко – не встану. Слава Богу, приймач був біля ліжка, і навіть вилка стирчала в розетці електромережі. Але тут інша думка: «Якщо зараз ніч, то радіо не працює». І все ж мені вдалося подолати сумніви, набратися сил, щоб лише підняти руку над головою і натиснути на кнопку! І, о диво! Мої зусилля, як виявилося, були чудом винагороджені Богом. Увімкнувши радіо, я відразу почула позивні сигнали і диктор сказав: «Вас вітає християнська програма. Тема сьогоднішньої передачі: «Сімейні стосунки між чоловіком і дружиною» Я пам’ятаю, як я широко розплющила очі й намагалася щось побачити в темній кімнаті, де я лежала. Я шукала того, хто тут міг бути, хто міг налаштувати радіо на потрібну хвилю? І нарешті, хто послав мені цю думку: «Увімкни радіо», хто почекав, поки я ввімкну його і почав передачу? Я відчувала поручи присутність Когось, Хто був явно по за моїм розумінням… Тепер я твердо знаю, що це був Ісус! Що Він реальний, що існує з нами завжди! Дякуємо Йому за це! Ця передача змінила в одну мить моє життя, вона торкнулася мого серця. Я побачила не тільки провину свого чоловіка, а й прийняла суттєві зауваження у свою адресу. Було таке відчуття, що проповіді в передачах говорили тільки для мене. Після того я жадала зустрічі з Богом і пішла до церкви, яку приготував мені Бог. У цьому і є, напевно, найбільше чудо в моєму житті. З тих пір я християнка. І бажаю бути вірною Богові завжди. Слава Богу, що Його радіохвилі «ходять» по світу! » Маргарита з Білорусі (Надіслав Степан ПЕКУН, Транссвітове радіо, Білорусь)

Слухайте християнські радіопередачі: Транссвітове радіо щодня о 21.00 (СХ 999 кГц), Радіо Елі – цілодобово (СХ 1035 кГц) або через мережу Інтернет 13

4/2011

проповідь

П

ісля кожного дня, робочого чи вихідного, приходить ніч, під час якої ми відпочиваємо, набираємося сил, щоб наступного дня знову мати змогу працювати. А є ще й ніч духовна або темрява духовна. Господь сказав: «надходить он ніч, коли жоден нічого не зможе виконувати. Доки Я в світі – Я світло для світу». Світ перебуває в темряві духовній, а ми, діти Божі, маємо Слово Боже, яке просвічує кожну людину, її серце, розум і думки, наставляючи на дорогу правди. І слава Богу, що Він пролив світло на поганський світ Словом Своїм. (Іс. 9:1) Ми багато чули про темряву і ніч, однак, давайте разом пороздумуємо ось про що: хто є тим сторожем, який спостерігає за порою ночі? Знову ж таки книга пророка Ісаї 62:6: «На мурах твоїх, Єрусалиме, Я поставив сторожу – ніколи не буде мовчати вона цілий день та всю ніч. Ви, хто пригадує Господа, не замовкніть». А хто пригадує Господа? Всі ті, хто повірив Його Слову. Велика відповідальність лежить на вартових, які охороняють певні території, об’єкти, будинки. Варта, сторожа відповідає першою за те, що відбувається на об’єкті, довіреному їй. Пам’ятаю з власного досвіду, коли служив в Армії ще за часів Радянського Союзу, то був вартовим на довіреному мені посту, а вартовий не мав права вночі спати. У випадку тривоги я повинен вчасно подати відповідний сигнал для солдатів і пильнувати, щоб не пройшов ворог у військову частину. Господь говорить про пастирів, які повинні пильнувати отари. Можна сказати, що вони також є вартовими. «Бо уста священикові знання стережуть. Та Закона шукають із уст його, бо він – Ангол Господа Саваота» (Мал. 2:7). Пастор повинен своєчасно давати духовну поживу для отари, над якою поставлений паном (Мт.

24:45-46). А для цього – стерегти Закон Божий, тобто досліджувати його, тому, що люди шукають із уст

пастора, щоб своєчасно отримати духовний хліб, коли приходять на богослужіння. Чув історію про часи, коли радянські війська воювали в Афганістані. Як ми знаємо, там жаркий клімат і тому солдати інколи жили в палатках по 100, 200 і більше чоловік. Саме біля палаток, в яких спали, і вартували по черзі солдати-сторожі. А вороги – місцеві жителі, їх називали «душманами», слідкували за вартовим здалеку, поки він засне. І коли цій сторожі – іноді їх стояло на варті двоє, троє і більше – засинали, зморені денною спекою, втомою і важкою зброєю, «душмани» тихо приходили в палатку і вирізали всіх солдатів, крім.. власне вартових. Ви запитаєте чому? Все дуже просто, така ворожа тактика – не чіпати вартових. А навіщо? Їх свої знищать, або вони закінчать життя самогубством, коли вранці побачать, що сталося вночі, поки вони спали… Такі випадки траплялися дуже часто. Часом ці горе-вартові після такої кривавої бойні втікали в гори, бо боялися військового трибуналу (суду). І це жахливо.

14

Життя християн схоже на дії будь-яких вартових. Сьогодення схоже на ніч, яка все більше насуває на Всесвіт під виглядом свободи, а ми – ті ж таки вартові, що стоять на варті. Чи сумлінно пильнуємо довірений нам об’єкт – наші серця? Чи стараємося зберегти їх чистими, незаплямованими для нашого Господа в часі нашого ходіння перед Ним? Ми маємо добротні, гарні будинки, машини, зарплати, пенсії, допомоги на дітей, поживну і смачну їжу, гарно одягаємося і т. і. Пильнуймо, щоб усе це не приспало нас, щоби ми не стали подібні до людей світу цього, щоб не почали грішити і через це не втратили обіцяного Богом життя вічного для вірних.

Стороже, яка пора ночі? А ось що говорить сторож. «Я завжди стою вдень на варті, о Господи, і стою на сторожі своїй усі ночі!» (Іс. 21:8). Проповідники і навіть світ бачать, що все на землі іде до свого кінця, однак, мало хто звертає на це увагу. Мало таких, які дбають про порятунок своїх душ, мало тих, хто шукає Господа, щоб бути серед спасенних Ним. Земля і все, що на ній, як потопаючий корабель. Пильнуймо, щоб нам не залишитися на цьому потопаючому кораблі, пильнуймо, щоб ми були серед тих, хто є врятований Голгофською жертвою Ісуса Христа! Господь сказав: «Як було за днів Ноєвих, так буде і прихід Сина Людського» (Мт. 24:37). Чи є гріх в тому, щоб їсти, женитися, заміж виходити, купувати, продавати? Я думаю, що немає. А чи є гріх робити це через міру дозволеного? Женяться і виходять заміж по декілька разів. Купують

і продають не тільки матеріальне чи необхідне, але й людей в рабство. Щоб мати гроші – готові все продавати: і наркотики, і тютюн, і спиртне, не дивлячись на те, кому продають – дівчатам чи хлопцям, дорослим чи дітям, в яких ще тільки формується організм і вони зашкодять цим і собі, і тим, хто їх оточує. Читаємо далі: «Настав ранок, а все ж іще ніч». Як може настати ранок і разом із тим бути ніч? Як кажуть, ніч – це відсутність світла. Якщо настав ранок, то вже ніч минула і прийшло світло. Ранок – це коли всі ознаки другого приходу Христа явно, чітко видно, проте, в людських серцях ще

панує духовна ніч. Один мій знайомий сказав, що війни, землетруси, хвороби були завжди. Це не знак того, що буде кінець світу або прихід Христа. Так, ми знаємо з історії, що це траплялося й колись раніше. Ісус сказав: «Так і ви, коли все це побачите, знайте, що близько під дверима!» (Мт. 24:33). А тепер подумайте: 300-400 років тому люди могли так швидко дізнатися про те, що відбувається в Австралії, наприклад? А люди, які жили в Україні, щось могли чути про події в Південній чи Північній Америці? Звичайно, що ні! Тепер же весь світ за кілька хвилин дізнається про важливі події, які відбуваються в тій чи іншій країні. Інтернет, теленовини, газети, журнали, мобільні телефони миттєво сповіщають жителям землі про важливі події в політиці, про природні явища, катастрофи і т.д. Тому

сторож повинен бачити як той ранок, що настав, так і ту духовну темряву, що присипляє інколи й віруючих. Я думаю, багато людей чули цього року, як один із лжепроповід-

15

ників, досліджуючи Біблію, заявив на весь світ, що 21 травня прийде Христос. Він закликав людей виходити із церков, бо в них немає Господа Ісуса Христа. Гучні слова були сказані! Звернімось до Святого Письма, що про це говорить Господь: «А про день той й годину не знає ніхто: ані Анголи небесні, ані Син – лише Сам Отець» (Мт. 24:36). Чи ці слова не підтверджують того, ми живемо в останній час? «А коли скажуть вам: ось Він у пустині – не виходьте» (Мт. 24:26). А тепер знову запитаймо себе: про яку пустиню йде мова і звідки не виходити? Звичайно, про пустиню, в якій немає Бога. Це людський розум і серця, в яких немає Господа, а лише пустота людської слави і марноти. Ще Іван Хреститель проповідував, щоб у пустині готували дорогу для Господа (Лк. 3:4). Коли атеїсти в часи радянської влади говорили, що Бога немає, вони по-своєму були праві. Чому? Тому що в їхніх серцях, житті, країні не було Бога. А тепер дамо відповідь на питання «звідки не виходити?» Господь говорив своїм учням «побудую я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» (Мт. 16:18). Звичайно, для ворога краще нападати, коли воїни розбігаються поодинці. Дияволу, який являється у подобі рикаючого лева (1Пет. 5:8), краще нападати на тих, хто слабне, відстає від отари. Тому, коли людина душею, тілом і духом перебуває в Церкві Христа, а не просто тільки рахується на папері її членом, перебуває в зібраннях святих, молитвах, пості, читає Слово Боже, то ворота адові не зможуть перемогти її: там є ще Сторож, Який пильнує Свою Церкву (Пс. 121:3-8). І та душа є живим камінням (1Пет.

2:5), частиною Будівлі Божої, а скріплюючим матеріалом являється кров Ісуса Христа. Саме це об’єднує всіх віруючих в одну сім’ю Церкву. То чи будемо перебувати в байдужості і сонливості? Ні, ні і ще раз ні! «І це тому, що знаєте час, що пора нам уже пробудитися від сну… Ніч минула, а день наблизився, тож відкиньмо вчинки темряви й зодягнімось у зброю світла» (Рим. 13:11-12). Господь із нами!

Андрій КОВЧ, с. Самари

4/2011

освіта

Доповідь виголошена на Волинській обласній науково-практичній конференції «Шляхами духовного відродження Волинського краю», присвяченій 10-й річниці запровадження у школах області уроків християнської етики та 20-й річниці Незалежності України у м. Ковелі 28.01.2011.

В

ід раннього дитинства перед нами постають проблеми добра і зла, справедливості та несправедливості, істини й неправди. Усім нам доводиться думати про те, що є добре, а що – погане, і приймати рішення, керуючись цими думками. Такі рішення впливають не тільки на наші стосунки з безпосереднім оточенням, саме з них формується моральний клімат у країні та світовому співтоваристві. І тому людина повинна вчитися приймати істинно моральні рішення. Коли людина закінчує школу, перед нею постає багато проблем. Одна з них особливо гостра, бо пов’язана з тим, що світ дорослого незалежного життя, в яке людина

вступає, дуже складний. З одного боку, цей світ наповнений захоплюючими речами. А з іншого – він не може не лякати, оскільки потрібно стати на власні ноги, обрати професію, визначити власну життєву мету, цінності й принципи. Як приймаються життєво важливі рішення? Кожному зрозуміло, що потрібні тривалі серйозні роздуми, набуття знань і досвіду. Але якщо відкладати прийняття надто важливих рішень до «довгої скрині», то можна піддатися течії життя й перетворитися на істоту зі слабкою волею, позбавлену світогляду, тоді як кожній людині потрібна чітка система поглядів, яка надає життю осмисленості, ясності

16

мети й цінностей, що здатні принести задоволення. Вироблення такого світогляду в часи, коли руйнуються традиційні ідеологічні системи, може зажадати від молодої людини неабиякої сміливості та наполегливості. Водночас не можна очікувати, щоб людина, котра щойно вступає у самостійне життя все знала і все вміла. Проте зрозуміло одне: не можна відкладати вирішення питання про сенс життя «на потім». Доросле життя вже розпочалося, і разом з ним виникають нові ідеали та нові бажання, які вимагають прийняття рішень «тут і негайно»; і може статися, що ці рішення матимуть вплив на все подальше життя. Тому не слід очікувати часу, коли накопичена з роками

Шкільна система освіти мудрість допоможе розібратись у головних питаннях буття. Якщо підійти до них своєчасно, буде значно легше приймати мудрі виважені рішення. Допомогти у цій справі повинна школа. Чи готова вона це робити? Зі здобуттям незалежності в Україні розпочалася трансформація всіх ланок освіти. Очевидною стала невідповідність світоглядних засад пострадянської системи освіти вимогам здійснюваної трансформації. Сучасні наукові розвідки переконливо свідчать на користь теорії створення Творцем Всесвіту загалом і людини та її навколишнього світу зокрема. Трансформаційні духовні процеси спричинили до спроб залучити духовну складову в освітній процес різних рівнів. Спочатку це були заняття переважно з основ християнської етики та моралі. Однак згодом під назвою так званої духовності розпочалися різноманітні збочення в цьому процесі, що на фоні різкого спротиву чиновників – атеїстів старого ґатунку та відсутності чіткої Національної концепції духовного виховання призвело до того, що освіта й досі не здатна повноцінно виконувати своїх основних функцій. Перешкоджає цьому відсутність духовних компонентів ув освітньому процесі. Природа людини, створеної за образом Божим, потребує специфічних системних і правдивих знань про Творця і про сутність Господнього задуму щодо Свого найдосконалішого творіння – людини. Сьогодні багато говорять про духовність, але не завжди це ототожнюється із Джерелом духовності – Святим Духом. На превеликий жаль, сьогодні в науці та освіті як спадок радянського часу домінує лише один світогляд – атеїстичний, а системне духовне виховання спостерігається лише в окремих навчальних закладах. Одним з таких навчальних закладів є Ківерцівська експериментальна Всеукраїнського рівня загальноосвітня школа-комплекс І – ІІІ ступенів Ківерцівської районної ради Волинської області, яка розпочала свою роботу 1 вересня 2004 року. Приміщення школи збудовано за кошти меценатів – виходців з нашого району Едмунда Сардачука (Канада) та Фелікса Каплуна (США). Вони мали бажання побудувати си-

ротинець, але, коли постало питання про навчання дітей, з'явилась ідея створення школи. Зараз у школі навчається 218 учнів, діє пришкільний інтернат, в якому проживає 24 дитини: 3 сироти, 11 позбавлених батьківського піклування, 10 дітей, які опинились у важких життєвих обставинах. Школа діє у режимі повного дня, тобто з 8 години ранку до 17 години вечора. У школі працює 33 педагогічних працівники та 15 чоловік обслуговуючого персоналу. 13 педагогів та вихователів– спеціалісти вищої категорії, 3 мають звання «Вчительметодист», 8 – «Старший вчитель», 5 нагороджені значком «Відмінник освіти».

14 серпня 2006 року відповідно до наказу МОН України № 618 наша школа отримала статус експериментального педагогічного майданчика Всеукраїнського рівня і стала однією з 15 шкіл України, які здійснюють апробацію моделі загальноосвітнього навчального закладу та Комбінованої системи організації навчально-виховного процесу, розроблених членом-кореспондентом АПН України М.П. Гузиком, який є нашим науковим керівником. Суть експерименту, а також відповідно і мета роботи школи – це запровадження у навчально-виховний процес двох найголовніших інновацій, притаманних педагогічній системі М.П. Гузика, а саме: 1. Втілення у світоглядну основу сучасної освіти християнського погляду на дитину і педагогічний процес.

2. Формування цілей, змісту і технології навчально-виховного процесу у відповідності з наявними у дітей типами природних ключових компетентностей і видами їх персональних талантів. Виходячи з цього, докорінно перебудовуються цільові, змістовні, методико-інструментальні та кінцево-результативні компоненти шкільної освіти. Для цього необхідна принципово інша педагогіка, інший погляд на дитину і роль вчителя у створенні її успіху як у навчанні, так і в організації її щоденного життя. У чому принципова відмінність такої педагогіки від тієї, яка домінує у вітчизняній педагогіці?

17

Фундаментальних відмінностей лише три. Перша полягає у тому, що весь педагогічний процес базується на християнській світоглядній науковій платформі, яка розглядає дитину як духовну істоту – творіння Боже. Друга – визнання того, що кожна дитина посилається на землю в певне місце і в певний час її Небесним Отцем для виконання конкретної місії. Однак часто і батьки, і вчителі не мають правильного уявлення про цей безцінний дар в особі дитини, який отримали від Творця. Не розуміючи істинної ціни цього дарунку Божого, вони дозволяють собі здійснювати різноманітні досліди над дитячою душею, внаслідок яких вона розбивається. Саме ми, дорослі, часто своїми словами, а особливо ділами, вселяємо у дітей безвір’я і, як результат, підштовхуємо до тваринного способу життя, замість того, щоб турбуватися найперше про прилучення наших дітей до Бога, а значить до Істини, якою є Ісус Христос. Ми, звичайно ж, бажаємо своїм дітям лише добра і щастя, накопичуємо для них земні блага, забуваючи, що формула життєвого успіху дуже проста і зрозуміла. Вона – у вірі в Бога. Саме щира віра дитини в Бога відкриває їй і нам Його волю щодо її життя. Така віра означає довіру Богові, батькам, вчителям, школі. Саме у такому тісному однодумному співробітництві навколо тієї Божої справи, яку повинен виконати наш вихованець упродовж свого життя, і виникає справжня школа. Така щира віра всіх учасників процесу побудови особистості дитини породжує переконаність у силі Бога, яка здатна пересунути гори заради безцінної душі дитини, заради її земного щастя і вічного процвітання в сім’ї спасенних душ. Третя – переконаність в тому, що кожну дитину Бог наділяє особливим даром – талантом, потенційною здібністю до того конкретного виду практичної діяльності, заради виконання якого Він послав її на землю. Святе Письмо вчить, що можливості кожної людини, яка вірить у Бога, направду необмежені: «Хто вірує в Мене, той учинить діла, які чиню Я, і ще більші від них він учинить, бо Я йду до Отця» (Ів. 14:12). Педагогхристиянин Григорій Ващенко щодо

4/2011

освіта

необмежених можливостей істинних християн писав: «Наше життя буде справжнім свідченням того, що Бог здатний творити у нашому житті неможливе лише тоді, коли ми зі щирою вірою просимо у Нього благословення на наш природний талант. Можливості нашого природного дару вражаючі, тому що відбірними зернами засіяв нашу душу Той, Хто безмежно нас любить. Бог дає нам таланти, щоб ми вже самі їх виростили і довели до досконалості». Отже, ми, батьки і педагоги, повинні створити такі умови для життя дітей, які відповідали б не якимось абстрактним, загальним вимогам, а конкретним потребам таланту, що розвивається. На практиці це означає, що, наприклад, майбутній учений повинен отримати від батьків і школи необхідні умови для глибокого і серйозного заняття наукою. Той, хто має від Бога покликання до музики, повинен мати можливість повністю віддати себе цьому мистецтву. Виходячи з мети роботи школи та принципів побудови моделі школи, Ківерцівська експериментальна школа – це Школа сприяння становленню успішної особистості, яка функціонує у формі школи-комплексу, до складу якого входить: 1. Академічна загальноосвітня школа.

2. Загальноосвітня дитяча школа мистецтв.

3. Загальноосвітня фізкультурно-спортивна школа.

4. Загальноосвітня трудова школа. Педагогічний колектив школи успішно працює над здійсненням апробації Комбінованої системи організації навчально-виховного процесу М. П. Гузика, яка заснована на принципах інтеграції найрізноманітніших педагогічних технологій, що притаманні класно-урочній, вузівській та індивідуальній системах навчання та розвитку дітей. Суть її полягає в тому, що на відповідних етапах засвоєння знань, умінь та навичок вчитель комбінує педагогічні технології таким чином, щоб найкраще залучити до цього власний навчальний потенціал дитини. Відповідно до мети роботи школи та принципів побудови моделі школи, ми намагались створити авторську виховну систему, що по-

мітно відрізняється від традиційної. Наріжними каменями такої виховної системи є родинне, шкільне та громадянське виховання через виявлення та створення максимально сприятливих умов для розвитку тієї риси дитини, яка складає її талант. Характерною рисою нашої виховної системи є особлива роль принципів християнської моралі, їх використання для формування високодуховної особистості. Створене відповідне виховне та розвиваюче середовище, а саме: • ранкові морально-етичні бесіди на основі Біблії, молитва; • обов’язкове вивчення курсу «Основи християнської етики» у 1 – 11 класах; • МАН – секції «Комп’ютерні технології», «Медицина», «Релігієзнавство»; • школа мистецтв (відділення: образотворче мистецтво, вокальне, театральне, декоративно-прикладне мистецтво); • спортивна школа (секції: спортивні ігри, силовий спорт, легка атлетика); • дитячі клуби християнського спрямування«Майбутнє України» (1 – 5 класи), «Авана» (1 – 9 класи), «Перехрестя» (8 – 11 класи); • конкурси, виставки, змагання; • батьківський всеобуч; • доброчинні акції. Ківерцівська експериментальна школа дійсно є школою для дитини, школою сприяння становленню успішної особистості, тому що в ній: • відкривають дитині Бога та шлях до Нього; • сприймають дитину як найвищу цінність, а її талант, як найдорожчий дар людині від Творця; • навчають дитину мудрості ходити шляхами розумних, праведних, добродійних, благочестивих, працьовитих і зберігати життєвий оптимізм; • створене динамічне, саморегулююче, відкрите педагогічне середовище, в якому успішно розвивається талант особистості; • діти отримують міцні знання і навички інтелектуальної роботи, що дозволяє їм успішно продовжувати навчання (більше 70 % випускників школи щороку стають студентами ВНЗ державної форми навчання);

18

• кожна дитина відчуває себе потрібною, бажаною, захищеною, талановитою і успішною. Девіз школи: «Люби. Не зашкодь. Будь прикладом». Люби Бога, Батьківщину, свого ближнього. Не зашкодь вчинками, думками тому, хто поряд з тобою. Будь прикладом у всіх своїх діях. Учні нашої школи – високоморальні, працьовиті і, як наслідок цього, успішні. Вони знають Бога, довіряють Йому і перебувають під Його батьківською опікою. На превеликий жаль дуже важко переборювати стереотипи щодо освіти, її наукового підґрунтя, сформовані матеріалістичним світоглядом. Але третього не дано. Є Святий Дух, плодами якого є любов, мир, доброта, віра, радість, терпіння, милосердя, лагідність, поміркованість. Але є дух інший, плоди якого гіркі та облудні. Доки у наших школах навчатимуть дітей «Теорії Дарвіна про створення видів»,– наші діти вважатимуть, що їх предками були тварини…Як свідчать соціологічні опитування, більше половини населення України висловлюється за викладання поруч з еволюційним також альтернативного креаційного вчення. Самоорганізаційні процеси відродження правдивих засад духовності, які розпочалися майже водночас із загальнонаціональним піднесенням, сьогодні спонукають усіх нас: науковців, вчителів, батьків до узгодження наших зусиль у вирішенні цього питання.

Світлана СВИНОВЕЙ : директор Ків ерцівської експеримент альної школи

алегорія

В

одному будиночку на підвіконні стояло дві вази з квітами. В одній були живі троянди, в іншій – штучні. Якось розговорилися вони поміж собою: – Власниця нашого будиночка поїхала у відрядження, а нас тут залишила. Ми ще собі нівроку, а ось ви без води довго не протримаєтеся, – обізвалися штучні троянди до живих.

– Що поробиш? Наше життя коротке, – зітхнули живі троянди та співчутливо зауважили: – а з вас теж уже давно ніхто пилу не стирав. Замовкли. Зажурилися…

– Ви, мабуть, таки скоро зів’янете й помрете, тоді вас просто викинуть на смітник та й усе, – знову порушили мовчанку штучні троянди.

– Таке наше призначення: хоч ненадовго, проте, дарувати радість іншим, – відповіли живі троянди.

– А ось ми будемо довго жити, хоч би там що, навіть під товстим шаром пилюки, – додали штучні троянди.

– А ми вважаємо, що прожили немарно, якщо принесли комусь радість і втіху, – промовили живі троянди, – і про нас залишиться пам’ять. Минуло кілька днів і додому повернулася власниця будиночка. Увійшла до кімнати, в якій були квіти. Підійшла до одних троянд та й говорить: – Мене довго не було, тож ви, сумуючи за мною, зів’яли. Проте мені шкода викидати вас на смітник. З вами у мене пов’язані такі радісні спогади! Мабуть, засушу вас і залишу на згадку. Тут вона повернулася до інших троянд, штучних: – Я думала, що ви довго будете у мене, проте, бачу фарба на вас облізла. А без неї ви Микола негарні, ніби й не квіти зовсім. Хоча що з вас МУЧИНСЬК узяти, ви ж несправжні. Напевне, доведеться ИЙ: м. Тернопіль мені викинути вас на смітник… Чи приносимо ми радість іншим?

19

4/2011

хочу знати

ся, не вкладаючи своїх ідей. Для того, щоб правильно розуміти Святе Письмо, потрібно його читати без упереджених думок. І якщо ми дотримаємося такого способу із згаданим біблійним уривком, тоді стає зрозумілим і зникає потреба вдаватися до штучних, надуманих пояснень. Отож, звернемося до тексту: «Яким Він і духам, що в в’язниці були, зійшовши, звіщав; вони колись непокірливі були, як їх Боже довготерпіння чекало за Ноєвих днів, коли будувався ков-

ХРИСТОС ПРОПОВІДУВАВ У ПЕКЛІ? Запитання: Апостол Петро (1Пет. 3:19-20) пише про те, що Христос звіщав духам у в’язниці. Багато хто тлумачить, що це було в пеклі. Поясніть будь ласка. Цей уривок Святого Письма для багатьох є таємничим, бо тут говориться про «духів у в’язниці». І часто замість того, щоб розглянути його у співвідношенні з іншими словами і зрозуміти основний зміст, люди висловлювали з приводу цього різні припущення, вкладали в нього той чи інший зміст, так би мовити, пробували читати поміж рядками. Дехто спотворює ці вірші для того, щоб довести, наприклад, існування чистилища, сходження Христа у пекло, проповідь Його в пеклі, майбутнє спасіння загиблих. Кращий спосіб для правильного розуміння одного або декількох окремих біблійних віршів – це розглядати у взаємному зв’язку з іншими, зауважувати їх прямий зміст і помічати лише ту думку або основу думки, яка дійсно там знаходить-

чег, що в ньому мало, цебто вісім душ, спаслось від води» (1Петра 3:19-20). Апостол говорить: «Яким» – тобто Духом Своїм. Це помітно з кінця попереднього віршу. «Він», тобто, Ісус Христос. «Зійшовши» – слово це стосовно Бога не завжди означає буквальний рух з одного місця в інше. Цей вираз часто вживається лише символічно (порівняйте Бут.

11:5; Осії 5:15; Мих. 1:3). Бог може зробити те чи інше в будьякому місці, не прямуючи, так би мовити, «особисто» в те місце. «Проповідував» – власне Своїм Духом, Яким Він раніше помазав Еноха і потім Ноя для того, щоб вони проповідували тогочасним людям про Божу праведність і майбутнього Месію. Зійшовши, «Він проповідував» – зверніть увагу, форма дієслова минулого часу, тобто – це вже відбулося! Дехто припускає, що Він ще сходить і проповідує загиблим в пеклі. Апостол тут чітко вказує тих, кому Христос проповідував, а саме «духам у в’язниці». Судячи з 20-го віршу, це ті, хто жив за часів Ноя, однак, вони загинули від потопу через нерозкаяність свого серця. Апостол називає їх «духами у в’язниці», тому що в той час, коли він це писав вони перебували у

20

в’язниці пекла і знаходилися там лише духом до майбутнього дня воскресіння, бо тіла їх загинули під час потопу. Неодноразово у Біблії пекло називається темницею, в’язницею і такий вираз використовується і тут (Мт. 5:25; 2 Петр. 2,4-5). Коли це сталося? Слово Боже повідомляє нам: «…вони колись непокірливі були, як їх Боже довготерпіння чекало за Ноєвих днів, коли будувався ковчег» (вірш 20). (буквально з оригіналу перекладається: «Які не вірили одного разу, коли Боже довготерпіння чекало їх за днів Ноя, в той час, як будувався ковчег ...»). Отже, «одного разу», або «колись», за часів Ноя, коли Бог чекав і терпів 120 років. Тоді якраз Христос проповідував тим людям «Духом». А за часів апостола Петра вони уже були «духами у в’язниці». Це підтверджується історією з книги Буття: «І промовив Господь: Не буде Мій Дух перемагатися в людині навіки, бо блудить вона. Вона тіло, і дні її будуть сто і двадцять літ» (Бут. 6:3). Таким же чином Христос проповідує ще й сьогодні на землі, а саме Духом Своїм, наповнюючи Ним проповідників Слова Божого, як Він Сам каже: «бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого в вас промовлятиме» (Мт. 10:20, Мр. 13:11). Отже, у тексті послання ап. Петра не розповідається, що Христос зійшов з дерев’яного хреста в пекло і там проповідував тим, котрі загинули. Апостол пише, що Він проповідував сучасникам Ноя, коли вони ще жили у тілі, коли вони були непокірні, тоді «їх Боже довготерпіння чекало за Ноєвих днів». Це також стає зрозумілим, коли ми перечитуємо книгу Буття. Петро не говорить нічого в цьому уривку про повернення з пекла душ, які загинули під час потопу або в будь який інший час. Дух, Який свого часу проповідував через Ноя, був Духом Христа, і це підтверджується вже в перших словах послання Петра, де

Христос проповідував в пеклі? апостол каже, що пророки пророкували «Духом Христа». «Вони досліджували, на котрий чи на який час показував Дух Христів, що в них був, коли Він сповіщав про Христові страждання та славу, що прийдуть по них» (1Пет.

1:11). У Другому посланні Петра (2:5-9) згадується про проповідь Ноя, а також говориться, що «вміє Господь рятувати побожних від спокуси, а неправедних берегти на день суду для кари» (вірш 9). «Бо як Бог Анголів, що згрішили, не помилував був, а в кайданах темряви вкинув до аду, і передав зберігати на суд» (вірш 4). Точно так Він «не помилував першого світу» (вірш 5). Ці слова апостола не дають жодної надії думати, що душі усіх, хто загинув під час потопу пізніше все-таки врятувалися. Навпаки, тут рішуче заперечується таке припущення, що Христос, зійшовши з хреста, проповідував Євангеліє і вивів кого-небудь з темниці пекла. Варто пам’ятати, що при всій суворості та справедливості Божій одночасно була Його милість і благодать над усіма тими, які при потопі або в інших випадках ще були в несвідомому віці дитинства, «бо таких царство небесне». І це лише через заслуги Ісуса Христа. Про всіх тих дітей і тільки про них, ми можемо лише сподіватися, що вони збереглися від темниці пекла і були блаженні вже в той час загальної загибелі. Що ж стосується всіх інших вмираючих в невірстві у всі часи, то вони йдуть в погибель. Це вчення Писання зрозуміле, як і те, що віруючі в Ісуса з моменту їх смерті переходять в царство блаженства. Згадайте, наприклад, історію про багача і Лазаря (Лк. 16:19-31). В усій Біблії немає жодного слова, ґрунтуючись на якому, можна було б сподіватися на спасіння загиблих після смерті. Можливо, вони ще не знаходяться в стані остаточного осуду, який очікує їх в день суду. Проте вони вже є в місці мук, аж до тих пір, поки при воскресінні не зодягнуться знову у своє тіло, для того щоб в ньому терпіти

заслужене покарання, як «духи у в’язниці», а саме в темниці пекла. В пеклі не звучить проповідь Євангелія, там немає Спасителя, Який пропонує милість, покаяння там уже неможливе. Там є тільки «страшливе якесь сподівання суду та гнів палючий, що має пожерти противників». У день же воскресіння і суду вони отримають повне своє покарання, яке буде вічним і незмінним. «Смерть же та ад були вкинені в озеро огняне. Це друга смерть, озеро огняне» (Об.

20:14; Мт. 25:46; Мк. 9:44, 46-48). Віруючі з того дня, коли їхні душі знову отримають свої обновлені тіла, скуштують повноту блаженства, яку вони з радістю чекають тепер. Мартін Лютер казав: «Пекло – це так зване таємне, приховане місце, що знаходиться за межами нинішнього життя, поза часом і поза всяким тілесним станом. Місце, куди прямує душа – незрозуміле для нашого розуму. Де пекло знаходиться і що собою представляє, невідомо нікому, бо Писання нічого не говорить про це, поки Бог не воскресить померлих і не відкриє всього». Також існує думка: «Це царство смерті розділене на дві частини: царство милості, в якому збиралися патріархи і всі праведні Старого Завіту («рай», або «лоно Авраамове»), і щось подібне входу в пекло («місце мук», «темниця»), в якій невіруючі зберігаються наче у в’язниці до дня останнього суду». Але Святе Письмо, на відміну від такої картини царства мертвих, розповідає про «геєну», тобто, справжнє пекло, вогняне озеро, місце вічних мук. Туди потраплять безбожники лише в день страшного Суду. Лютер перевів обидва цих грецьких слова як «пекло» (царство мертвих) і «геєна» (вогняне озеро, місце муки) одним і тим же словом – «пекло». Потрібно мати це на увазі, якщо не бажаємо неправильно розуміти Святе Писання. Ці серйозні істини повинні бути для кожного застереженням 21

і повинні спонукати кожного до спасіння своєї душі через Ісуса, тому що це можливо лише поки людина живе. Мета апостола у згаданому тексті була застерегти від небезпеки безвір’я і непослуху. Він вказує ось на що: якщо Бог не помилував навіть тодішнього світу, але провів його через потоп, то ми тим менше можемо очікувати, що уникнемо Його суду, якщо не приймемо Христа Спасителя. Так як Дух Христа звіщав через Ноя для його сучасників, так само цей Дух свідчить і в наші дні. Боже довготерпіння "чекало", доки лунала проповідь Ноя, що говорить нам про безмірну милість Божу. Нині теж лунає проповідь, а це свідчить про ту ж таки милість і довготерпіння нашого небесного Отця. Дух Христа в усі часи проповідував і свідчив усім поколінням, а тому може виникнути питання, чому Петро загострює увагу саме на поколінні Ноя? Швидше за все тільки тому, що покоління часів Ноя, перед потопом, було прообразом останніх днів. А Петро писав про останні дні. Саме з цієї причини дуже важливо це розуміти і нам, що живемо в переддень приходу Господа. Тому так важливо свідчити Духом Христовим, Який живе у нас – проповідувати тим, хто знаходиться в надзвичайно страшній «в’язниці» гріха у світі цьому.

Підготував Леонід БАНДУРА (за матеріалами М. Гейслера «Трудные вопросы Библии»).

4/2011

класика

В

и можете уявити богослужіння без співу? Я не уявляю. Та в історії церкви були й такі часи.

1415 року у Констанці відбувся собор, на якому великого реформатора Яна Гуса прирекли на спалення, оголосивши його єретиком. Цей же собор постановив: «Якщо мирянам заборонено проповідувати й тлумачити Писання, тим більше їм заборонено співати під час богослужіння у церкві». Я була шокована, довідавшись про такі «мудрі» рішення отців тогочасної католицької церкви. Це вам не нинішні церкви протестантського спрямування, в яких спів (і хоровий, і загальний) – це один із способів прославлення нашого Творця. Зберігаючи традиції первоапостольської церкви, ми разом співаємо хвалу для нашого Бога на богослужіннях у церквах. Отже, загальний спів знову був відроджений під час реформації. Ми не замислюємося над тим, що стоїть за тими християнськими гімнами, які виконуються нашими хорами, які ми співаємо усі разом, на наших зібраннях. Мені стало цікаво: а хто ж автор того чи іншого пісенного

22

твору, яке було його життя, що саме траплялося у його житті, що могло б надихнути на створення молитовного зойку, або урочистої натхненної хвали? Хочу поділитися з вами тим, що мені вдалося дізнатися, що дає вичерпну відповідь на вище наведені численні запитання. Наближаються Різдвяні свята. Усі ми чекаємо цих днів, у які на грішну Землю нашу прийшов Спаситель. Тихо, без шуму та галасу з’явився Творець Всесвіту у бідних яслах одного із хлівів Віфлеєму. Прийшов, щоб порятувати людей від їхніх гріхів. Зростав у скромній єврейській сім’ї, долаючи хвороби та нестатки, як і всі інші люди, аж доки не звершив величу, тріумфальну перемогу над гріхами людства, над смертю. Лише Його Голгофські муки, смерть, а за тим – світле воскресіння принесли нам усім порятунок від вічної загибелі та надію на вічне життя з Ним у Його святих оселях. У ці дні ми співаємо багато урочистих пісень хвали нашому Богові за Його славний подвиг. Серед цього великого розмаїття пісень найбільш піднесено лунає у наших церквах хор «Алілуя» із ораторії «Месія» Генделя. Цей величний твір настільки до душі християнам, що його відлуння можна почути в багатьох християнських піснях. Що ж саме спонукало Генделя до створення духовної музики, ораторій зокрема? Автор майже 40 опер, багатьох інструментальних творів втратив любов публіки, бо його вороги – англійські аристократи – надавали перевагу італійським композиторам. Вони наймали людей, щоб ті зривали афіші, що сповіщали про його концерти і їх перестали відвідувати. Все, повний крах. Принаймні, його ненависники вважали, що перемогли Генделя, що він втратив усе. Ще б пак: він, композитор зі світовим ім’ям, який ще від 1730-х років звернувся до жанру ораторії, уже не міг готувати свої твори з хором та оркестром і виступати з ними перед людьми. Однак, саме у ці важкі для нього часи Гендель створив величний твір, якому судилося закріпити за ним світову славу. Проживши в Англії чверть століття, композитор вирішив покинути цю негостинну для нього країну і призначив на 08.04.1741 р. свій прощальний концерт. За 24, дні з 22 серпня до 14 вересня 1740 року, Гендель написав одну із кращих своїх ораторій «Месія». В юдаїзмі Месія – це помазаник, Спаситель, посланий на землю Богом. Для християн – це конкретна особа – Ісус Христос. Святе Писання, віра в Триєдиного Бога надихнули композитора на цю величну працю. Отримуючи в молитвах підтримку від Бога, Гендель, як благочестивий, богобійний християнин зумів представити у творі життя Ісуса Христа і його велике значення відповідно до християнського віровчення. Він працював натхненно і коли закінчив саме хор «Алілуя», вигукнув у сльозах: «Я думав, що відкрилося небо і я бачу очима віри Творця усього». Гендель вважав, що період роботи над цією музикою – найкращий, найщасливіший час його життя. Кажуть, що його слуга, не раз заходячи до кімнати маестро під час створення «Месії», заставав його схиленим над столом у сльозах – так зачаровувала і полонила його велич Живого Спасителя, про якого він склав цю прекрасну музику. І ось сталося. 13.04.1742 р. автор диригував оркестром і хором, що виконали ораторію в Great Music Hall вперше. Після цього єдиного благодійного концерту,

Хор «Алілуйя» з ораторії «Месія» даного Генделем у Дубліні, встановилася традиція виконання «Месії» на користь нужденним. Перед концертом довелося долати організаційні труднощі і в останній момент вносити зміни в партитуру твору. Дж. Свіфт, декан собору Сент-Патрік у Дубліні, перешкоджав композитору і з часом взагалі заборонив виконання «Месії» на деякий час, вимагаючи перейменувати твір на «Священну ораторію» і щоб гроші, отримані від концерту,+9 пішли на допомогу місцевій психіатричній лікарні. У Лондоні «Месію» зустріли стримано. Упродовж 7-ми років ораторія звучала тут без оригінальної назви і отримала повне визнання лише після лондонського подання її 23.03.1749 р. під своїм справжнім ім’ям. Від 1750 року Гендель щорічно завершував свій оригінальний сезон виконанням «Месії» навесні перед Великоднем. За життя композитора твір востаннє виконувався 06.04.1759 р. за тиждень до смерті автора. Гендель диригував «Месію» багато разів, часто вносячи зміни, щоб задовольнити потреби поточного моменту. У результаті немає версії, яку можна було назвати автентичною, і в наступні століття було внесено безліч змін та обробок. Слід зазначити обробку В.А. Моцарта з німецьким текстом. Після смерті Генделя «Месія» почав тріумфальний хід по Європі. Ораторія складається з трьох частин. Велика частина лібретто взята зі Старого Заповіту. Основу першої частини ораторії становить Книга пророка Ісаї, який передбачив прихід Месії. Є кілька цитат з Євангелій в кінці першої і початку другої частини: про ангела, що з’явився до пастухів, з Євангелія від Луки, дві цитати з Євангелія від Матвія і одна з Євангелія від Івана («Агнець Божий»). У другій частині використано тексти пророцтв Ісаї та цитати з Псалтиря. Третя частина включає одну цитату з Книги Йова (А я знаю, що мій Викупитель живий), а далі в основному використано текст Першого послання до Коринтян святого апостола Павла. Цікаво також, що найвідоміший хор «Алілуйя» в кінці другої частини і фінальний хор Достойний Агнець, що заколений) взяті з книги Об’явлення Івана богослова – єдиної книги пророцтв у Новому Заповіті. Алілуя – це вигук хвали Богові. В нашу мову слово прийшло з єврейської без перекладу. Текст взято з трьох віршів Апокаліпсису: «І почув я ніби голос великого натовпу, і наче шум великої води, і мов голос громів гучних: Алілуя, бо запанував Господь Бог Вседержитель» (Об. 19:6). І засурмив сьомий Ангел, і на небі гучні голоси, що казали: «Перейшло панування над світом до Господа нашого та до Христа Його, і Він зацарює на вічні віки (Об. 11:15). На одязі і на стегні Його написано ім’я: Цар царів і Господь пануючих» (Об. 19:16). У багатьох країнах світу прийнято вставати під час виконання цієї частини. Традиція походить від епізоду, коли король Великобританії Георг ІІ був так вражений музикою, що скочив на ноги. Так і нині, коли король стоїть, стоять і всі присутні. Однак зараз ця історія не вважається достовірною: король міг і зовсім не бути присутнім на прем’єрі. Ми не змушені вставати під час виконання цього гімну. Хай наше серце разом з співаками вигукує це чудове слово Алілуя Тому, Хто прийшов заради нас на цю Землю, вмер і воскрес, для спасіння людства. Бо Він Єдиний гідний цієї хвали і подяки і слави.

У

серпні 2011 року відбулася прем’єра другого фільму Олександра Слободи «Блудний син», який входить до циклу короткометражних стрічок «36 історій». Зйомки відбувалися на базі Продакшн-студії «ПравдаPRO». Над створенням фільму працювала команда з 25 людей, головні ролі виконали волинські актори театру – Дмитро Реп’юк, Катерина Шпак та Мирослав Юзефович. За словами режисера фільму, географія зйомок короткометражки була досить різноманітною. Як зазначає адміністратор фільму Палюшок Неля, сюжетна лінія фільму передбачала головного героя в різних образах. Фільм висвітлює проблему батьків і дітей та показує, наскільки легше втекти, ніж повернутися.

Олександр Слобода Фільм «Блудний син» уже привернув увагу експертів кінематографу: за кінематографічність задуму короткометражка отримала нагороду на Всеукраїнському фестивалі молодого аматорського кіно «DVERY» 2011, а на Міжнародному Інтернет-Фестивалі Незалежного Кіно «SpaceLiberty» 2011 за найкращу режисуру та новаторський внесок у кіномову стрічку відзначили спецпризом імені Юрія Іллєнка. Короткометражний фільм «Блудний син» відтепер можна переглянути на офіційному веб-сайті проекту «36 історій» www.36stories.com.ua, його планують показувати у навчальних закладах в рамках проведення профілактичних годин.

Тетяна СИДОРУК, прес-секретар проекту «36 історій»

Підготувала Людмила ТОМЧУК м. Ковель.

23

4/2011

24

поетична сторінка

поетична сторінка

25

4/2011

поетична сторінка

ДЛЯ ТИХ, ХТО ВПАВ ДУХОМ Як часто нерозважно нарікаєм: – Що за життя! Одні проблеми! Бува, що й дякувати забуваєм Тому, з чиєї ласки ми живемо. Навкруг не бачимо нічого і не чуєм, Одноманітно пролітають дні. І ми, не знаючи чого, сумуєм, Мовляв, нема нікому гірше, як мені. А що ж казати людям тим, ГОСПОДНЄ СЛОВО Що у візках сидять роками? Господнє Слово – мудрість, глибина Мабуть, не раз їм сняться сни, І джерело невичерпне пізнання, Що бігають вони зеленими лугами. Та скільки б ти не пив – не вип’єш все до дна, А що казати немічним старим, Аби лиш пити, друже, мав бажання. Яким і ложку піднести до рота – труд великий? Колись те Слово сховане було А що казати сиротам малим, У щонайглибший, потаємний сховок. Що за живих батьків не мають де голівку прихилити? У темряві гріха промінчиком цвіло… Чи дійсно вже така велика в нас біда, Любили люди й вірили у Слово! Що заступила очі й вуха? Тепер же ніби й вільно стали жить, Наскільки ж більшими були страждання у Христа, Господнє Слово більше не ховаєм, Його нелюдські болі й муки? Та з Нього важко нам що-небудь зрозуміть, Згадаємо Його, за що Він постраждав Бо серця двері ми Йому не відкриваєм! І був розп’ятий на хресті жорстоко. Свободи нині навіть забагато, Сказав пророк: «Він наші болі взяв Часом не знаємо, що з нею нам робити? І немочі поніс»…Він без Отця був одинокий, . Куди піти, куди податись? Зневажений Він був і на хресті скінчив життя, Та будь-куди, аби лиш в спину вітер… Помер за людський гріх, не маючи провини. Отак собі поволеньки й живемо, І буде подвигом немеркнучим в віках З Писанням часом згідні чи не згідні. Тернистий шлях Господнього улюбленого Сина! Так, ніби Слово Боже – теорема, Якщо колись настане день важкий, Яку щораз «доводити» потрібно. Й наляже вам на серце марнота – Вряди-годи у руки Книгу ту беремо Задумайтесь на декілька хвилин, І – знов на стіл, – мовляв, заглянем при нагоді… Згадайте про Голгофу і Христа! Якщо її всім серцем не полюбим, не приймемо, То й зрозуміть Її нам буде годі… СПОВІДЬ БЛУДНОЇ ДОЧКИ Нас в школі вчили педагоги, ЖИТТЯ БЕЗ БОГА Що ми – майбутні хазяї життя, Життя без Бога – то похмурий день осінній, Що молодим усюди в нас дорога, Зимове сонце, яке світить та не гріє, Відкриті двері в світле майбуття. Це дерево без міцного коріння, Як довелось серед доріг тих вибирати, Це Віра і Любов, позбавлені Надії. Я вибрала собі широкий шлях… Життя без Бога – ранок без світанку, І гірко плакала моя сердешна мати Це грім без блискавки і без веселки небо. За нерозумнеє своє дитя. Життя без Бога – вечір без смерканку. В мене, на жаль, немає дочок, Дай, Боже, мудрості мені триматися за Тебе! Втім, досягнувши зрілих літ, Життя без Бога – ніби дощ без хмари, Я розумію біль її і розпач Зелений гай – без пісні солов’я, За діток, що за ворогом ідуть услід. Це красень-лебідь, що лишивсь без пари… Наївно думала: «Хіба не буде мами? Життя без Бога більш не уявляю я! Адже її так завжди треба,

26

поетична сторінка СНІЖИНКИ Кружляють, кружляють в повітрі сніжинки, Легенькі, пухнасті, веселі перлинки, Їх мрія – покрити всю землю собою, Прикрасити все неземною красою.

Як теплого дощу над луками й полями, Як сонечка ясного в небі». Вже двадцять років, мамо, ви не з нами… Печуть у серці сльози каяття. Провини всі мої пробачте, мамо, Бо змарнувала я і Вам, й собі життя. Прадавній блудний син колись Вернувся до своєї хати, Вони із батьком щиро обнялись, Ми ж з Вами, мамочко, не можемо обнятись… Матусю, дякую, що Ви мене любили, Я Вам цих слів ніколи не казала), Безсонними ночами за мене молились, А я листа послати забувала. Лише тепер, коли вже коси посивіли, Коли через своїх дітей не можу спати, Лише тепер – так пізно зрозуміла, Яке святе й величне слово Мати! Що Ви слова мої почуєте – я мрію, Їх, може, вітерець вам занесе. Нехай на небі Ваша душенька зрадіє, Бо я знайшла Христа, а Він знайшов мене! Поезія Марії ТАЛАШУК с. Тростянець

Спускаються тихо на землю сніжинки І землю вкрашають небес білизною, Нагадують ніжно, що серця клітинки Повинні сіяти також чистотою. Легенькі сніжинки в повітрі кружляли Й до нас вони радо також завітали, Щоб нам нагадати різдвяні події, Вселити всім радість і віри, й надії. Перша сніжинка: Я – найменша із сніжинок, Але дуже добре знаю, Що найкращий Подарунок, Був в різдвяну ніч у яслах. Друга сніжинка: Я – сніжиночка гарненька, В Віфлеєм вас закликаю, І хоч я є ще маленька, Про різдвяну нічку знаю.

*** Вже більш, як дві тисячі років минуло З далеких тих пам’ятних днів, Та дзвінко в серцях у людей ще лунає Акордами ангельський спів. Той спів із полів Віфлеємських Звістив всім про еру нову, У звуках прекрасних і ніжних Там вперше віддав честь Різдву. З тих пір відзначають вже люди Народження Спаса Христа, Бринять ув ефірі колядки, Радіють і села, й міста. І ми приєднаймось до співу, До звуків мажорних пісень. Віддаймо Всевишньому славу В святковий Різдвяний цей день.

Третя сніжинка: Я – сніжиночка тендітна, Хочу всім вам нагадати: Бог послав на Землю Сина, Щоб життя всім вічне дати. Четверта сніжинка: Я – сніжиночка звичайна, Та секрет відкрию друзям: Ця подія надзвичайна Принесла спасіння людям. П’ята сніжинка: Я – проста сніжинка біла, Про Різдво звіщаю сміло, Щоб раділи усі люди, Щоб бриніла пісня всюди. Поезія Лілії СИНЮК м. Парма, Огайо, США

27

4/2011

поетична сторінка

“БОГ”

1 О, Ти в просторах нескінченний, Що маєш вічності слова, З часів прадавніх незбагненний У трьох особах божества! Дух, скрізь присутній і єдиний, Не маєш місця і причини – Тебе ніяк не осягнем. Ти все собою наповняєш, Все обіймаєш, зберігаєш, Ти Той, кого ми Богом звем.

4 В Собі Ти всіх істот вміщаєш, Їх доглядаєш, бережеш; З початком Ти кінець єднаєш, А сметрю Ти життя даєш. Як іскри сиплються, іскряться, Так сонця від Тебе родяться, Як в день морозний свіжий сніг, Як іній, що з дерев спадає, Кружляє, мерехтить та сяє, Так зорі біля ніг Твоїх.

2 Морські поміряти глибини, Обчислить рук Твоїх діла Якби й змогла яка людина, То Ти – без міри й без числа! І духи ті, що просвітились, Від Твого світла народились, Тебе не можуть дослідить. До Тебе думка лиш злітає, У величі Твоїй зникає, Як в вічності минула мить.

5 Світил запалених мільйони В безмежнім просторі пливуть, Твої виконують закони, Проміння життєдайне ллють. Та зір яскравих міріади, Що, як запалені лампади, Чи сонце, що горить вогнем, Чи місяць, що над головою, – Усе в порівнянні з Тобою, Як морок ночі перед днем.

3 Хаос, що був раніше світу, Ти з бездни вічності підняв, А вічність, роджену до віку, Власне в Собі ти заснував. Собою Ти Себе являєш, Ти із Себе Собою сяєш, Ти – світла дивного потік, Усе створив єдиним словом, Даєш життя творінням новим… Ти був, Ти є, Ти будеш вік!

6 Як крапля, що упала в море, Перед Тобою вся земля. Та що є Всесвіт, зримий мною? І що перед Тобою я? Світи, що в небесах літають, Що про діла Твої звіщають, В мільйон помножу раз, та й то – Як зважусь порівнять з Тобою – Лиш будуть крапкою одною; А я і Ти? Та ж я – ніщо.

28

поетична сторінка 7 Ніщо! Але в мені Ти сяєш Величністю Твоїх доброт; Себе в мені відображаєш, Як сонце у краплинках вод. Ніщо! Але життя я маю, Його в собі я відчуваю, Завжди тягнусь до висоти. Тебе душа моя шукає, Пізнати хоче, розважає: Якщо є я, то є і Ти!

8 Ти є! – природа сповіщає. І серце каже те, про що Мене мій розум запевняє: Ти є, і я вже не ніщо! І я є Всесвіту частина, Й мені здається, середину Ти там мені почесну дав, Де закінчив створінь тілесних, Де духів розпочав небесних І мною цей ланцюг зв’язав.

9 Зв’язок світів я всюдисущих, Частинка я Твого єства; Безсмертну в тілі маю душу, Я – перша риса божества. Хоч тіло в порох зотліває, Мій розум відповідь шукає: Хто тіло й душу мені дав? Собою стільки див являю, Свого ж походження не знаю, Та сам собою я не став.

10 Творець мій! Я – Твоє творіння, Премудрості твоєї дар. Ти – джерело життя й спасіння, Душа душі моєї й цар. Твоїй то правді було треба, Щоб через смерть прийшло до неба Буття безсмертнеє моє, Щоб в смертність дух мій зодягнувся I через смерть щоб я вернувся В безсмертя, Господи, Твоє.

11 Ти – неосяжний і всесильний! Я знаю, що душі моїй Збагнуть і уявить несила, Який Ти в величі своїй. Та якщо славить Тебе треба, То всі ми, смертні, задля Тебе Не можем більшого зробить, Як лиш до Тебе підійматись, Перед Тобою умалятись І покаяння сльози лить.

1784 р.

Переклав з російської Василь СЛИВА (2011р.)

29

4/2011

життєві історії

Є

на Волині багато мальовничих куточків. Село Човниця можна назвати таким. Воно розташоване на березі невеличкої річки Конопельки, з другого боку від нього – густий зелений ліс, а широке поле з асфальтованим шляхом довершує цю красу. Гарне це село будь-якої пори року. Весною потопає у квітах, співах птахів. Біля кожного будинку цвітуть яблуні, вишні, абрикоси. Бджоли кружляють над ними, збираючи солодкий нектар, а ввечері гудуть хрущі. Влітку всі, хто має силу в ногах, йдуть до лісу по суниці, чорниці та малину. Вдень здається, що село вимерло, зате по обіді скрізь лунають голоси дітей, які хлюпочуться в річці, плавають, купаються, пірнають. А потім ганяють м’яча на поляні. Таке чудове тут місце! А потім настає час жнив. На полях гомонять люди, гуркотить техніка. Комбайни косять збіжжя й вимолочують із нього дозріле зерно, трактори переорюють стерню. Трохи пізніше від землі аж до хмар тягнуться клуби сивого диму. То спалюють картоплиння і готують до копання картопляні поля. Картоплю копають всім селом по черзі. Ось плужок врізається під рядок і викидає на поверхню перші бульби. Пильно придивляється до них господар: який врожай у цьому році послав Господь? А картопля – чиста, велика, біла і рожева – так і падає по обидва боки розораного рядка. Попереду з відрами і кошиками йдуть діти. Вони збирають картоплю і відносять у мішки, а далі жінки мотиками перегортають розкопані рядки й наповнюють відра бульбами, що були ще приховані в землі. Всім вистачає роботи – і малим, і старим, бо на Волині картопля – другий хліб. Якщо збереш гарний врожай – то до наступного, нового врожаю ситий будеш ти і твоє господарство. Є картопля – буде сало, м’ясо, молоко, яйця. Взимку село вкривається білою

30

ковдрою. Стає тихо і якось порожньо. Гарно дивитися, як клубочиться дим над дахами. Значить, там тепло, господині готують смачний обід або вечерю. Заможно живуть тут люди. Бог їх благословляє. Та й вони славлять Його у своїх молитвах. У селі дві релігійні громади, два Божі храми: православна церква та дім Молитви. Люди живуть мирно, поважаючи духовні погляди один одного. У цьому чудовому селі проживав Богдан Мартинюк зі своїми батьками. Він любив своє село і свою сім’ю. Мама його завжди порядкувала вдома. В хаті було тепло, прибрано, на столі був хліб і до хліба. Мама була лагідною, ніжною, спокійною. Вона любила синочка, завжди старалася приготувати йому щось смачненьке: то варенички, то котлетки або млинці. А які пироги пекла! Як смачно пахло у хаті випічкою! Тоді сходилися сусіди, мама запрошувала всіх до столу та частувала пирогами. Тато був веселий, жартував, розповідав цікаві історії, а потім співав. О, як гарно він співав! Голос у нього сильний, чистий, та й мелодію він умів повести. Татові співати допомагала мама, а потім і всі присутні. На Волині вміють і люблять співати. Та й пісень знають багато. Співали про Україну, про Волинь, про козаків, про жіночу долю. Найбільше Богдан любив слухати пісню «Христос вийшов з храму». Він і сам уже знав деякі слова і підспівував, правда, тихенько, щоб ніхто не чув, соромився співати голосніше. В хаті співали гарно і довго. Зимою засиджувалися допізна. Дрова потріскували у печі, мороз розмальовував вікна, а люди співали. Бо добре їм! Бувало, що й засинав Богданко десь у куточку. Тоді татко обережно брав його на руки і відносив у кімнату, роздягав, клав у ліжко і завжди говорив: “Їж, спи, і рости. Ми ще заспіваємо з тобою, козаче. Ох, як заспіваємо!»

Де згода в сімействі І Богдан ріс. Цієї весни йому після Великодня буде 10 років. Він уже великий. Мама називала його своїм помічником, а тато говорив: «Це – моя гордість». На день народження батько обіцяв купити йому спортивного велосипеда. Богданко уявляв, як їздитиме ним через поле, по асфальтованій дорозі. Він обов’язково заїде до своєї вчительки Ольги Степанівни. Вона живе у сусідньому селі, недалеко за річкою. До дня народження залишилося недовго, всього 33 дні. І Богдан олівчиком викреслював у календарі кожен прожитий день: 32, 31, 30, 29, 28, 27. А далі дні на календарі не закреслювалися. В сім’ю прийшла біда. Ніхто її не кликав, не чекав, а вона прийшла, та ще й не сама. Раптово захворіла на запалення легенів мама. Спочатку вона не звертала увагу на високу температуру, а потім було вже пізно. Лікарі нічого не могли вдіяти. Мама померла погожого недільного дня у квітні. Хоронили її всім селом. Було багато квітів, усі плакали. Плакав і тато. А Богдан не міг плакати, він сидів біля труни, гладив мамині руки і мовчав. Серце ридало, розривалося від болю, образи, злості, а очі були сухі. Лише щось недитяче з’явилося у них – сум чи відчай... Коли повернулися з кладовища і сіли в хаті, щоб пом’янути душу мами, Богдан не стримався. Він вискочив надвір, побіг у хлів, виліз на горище, впав на сіно і гірко-гірко заридав. Тут його ніхто не бачив, і він дав волю сльозам, словам, почуттям.

– Мамо! Мамо! Чому ви? Чому? Він бив сіно кулаками, виливаючи свою лють і безпорадність. Довго плакав і ридав хлопець, незчувся як і заснув. Прокинувся він другого дня вранці. Його ніхто не шукав, не кликав снідати. Він зліз з горища. Побачив, що у хліві стоїть недоєна корова і на пашу її ніхто не вигнав. Свині теж хрюкали, бо були голодні. Обережно ступаючи по росяній траві, хлопчина попрямував до хати. Двері відчинені.

– Тату? Тату, ви вдома? Тату, де ви? – тихо запитав Богдан, але відповіді не було. Він зайшов до хати. В кімнаті стояв довгий стіл. На ньому було

багато різної їжі. Стояли брудні тарілки, склянки, порожні пляшки. Такого раніше у них не було. Мама завжди прибирала посуд, коли розходилися гості. І тут він згадав: «Мами немає!» Зайшов у другу кімнату, побачив, що на ліжку спить батько. Він був одягнений, лише одна нога була без чобота.

– Тату! Тату, вставайте! Треба порати худобу. Але батько не чув, він спав і лише спросоння відмахнувся від малого. Довго Богдан тряс батька за плече, намагаючись розбудити його, але марно. Богдан вийшов на подвір’я, сипнув зерна курам, гусям і качкам. Потім вигнав у садок корову й пішов шукати, щоб то дати свиням. Вареного для них нічого не знайшов. Вирішив натерти їм буряків, посипати осипкою і залити холодною водою. Голодні свині й за таку їжу були вдячні. Потім дав молока котові Маркізу і собаці Джеку. Коли знову зайшов до хати, то побачив, що батько вже не спить, а сидить за столом. В одній руці була пляшка з горілкою, а в другій – склянка.

– А, то ти. Проходь!

– Тату! – хотів щось сказати син.

– Те, – сказав батько, – мовчи. Нема нашої мами. Хай земля їй буде пухом. І випив склянку горілки. Ось так у сім’ю прийшла біда і діточок своїх привела. Батько запив. Спочатку казав, що сумує за мамою, що йому самому важко, що доля його така гірка... А потім у нього з’явилися «друзі по нещастю», з якими він ділив своє горе і топив його в горілці. В горілці він «втопив» корову, свині, кури, гуси, качки. А потім став топити меблі, одяг, посуд… До осені в хаті «топити в горілці» вже було нічого. І тато став топити зерно з поля, картоплю…

– Тату, скоро зима. Що ми будемо їсти? У нас вже нічого не залишилося?

– Цить! Бачиш у мене горе! Йди звідси! І Богдан забирався з хати. Йшов до сусідів, до друзів. Спочатку його шкодували, давали їсти, а потім стали закривати перед ним двері: не пускали в хату, забороняли своїм дітям дружити з ним. І хлопець опинився один-однісінький у цьому

31

чудовому селі. Нікому не потрібний. Вдома постійно п’яний батько часто бив хлопця, коли той просив їсти.

– Ти вже великий, сам можеш прогодувати себе, ще й мені допомогти. Іди проси, а як не дадуть, то кради. Без їжі та грошей не повертайся. І батько випхнув сина з хати. Куди йти? Надворі холодно, темно. Ще й дощ накрапає. Богдан йшов сільською вулицею й плакав. Але ніхто не бачив його сліз. В будинках уже світилося, там було тепло, смачна їжа і, напевно, пироги. Він згадав маму, її пироги і йому так захотілося їсти, що аж голова запаморочилася, і гіркі сльози підкотилися до горла.

4/2011

життєві історії «Мамо! – вирвався стогін з грудей. – Нікому я непотрібний, нікому, гірше бездомної собаки. Куди йти!» Хлопчина впав на сиру землю і заридав. Довго невтішно плакав, а потім вирішив: «Буду виживати сам». І став красти. Спочатку яблука, хліб, потім курей. А далі пішло-поїхало… «Хорошим» злодієм став. З часом у селі не залишилося жодної хати, в якій не побував Богдан. Життя для хлопця не стало кращим. Награбоване приносив додому, а батько збував, гроші пропивав. Одного разу в сусіда, дядька Івана, Богдан вкрав мотор від циркулярки й приніс додому. І саме тоді, коли з батьком мали його розібрати, хтось постукав у двері. Батько відчинив. На порозі стояв сусід Іван. Він побачив свій мотор від циркулярки і хотів забрати.

– Не дам! – закричав батько. – Це мій, не доведеш, що твій! Сусід відштовхнув батька і нахилився над мотором, а батько в цей час схопив зі стола ніж і вдарив ним сусіда. Той впав, кров потекла із пораненої руки. Богдан злякався, вибіг на вулицю і закричав: – Вбили! Вбили дядька Івана! На крик збіглися люди. Дядька Івана відвезли в лікарню, а батька

засудили на три роки. Із в’язниці він не писав листів синові. Селищна рада вирішила відправити хлопця в інтернат. Йому пощастило. Він потрапив в наш інтернат, у якому всі діти й вихователі люблять живого Бога, читають Біблію. Спочатку Богдан вів себе мов дика кішка. Всіх сторонився, ні з ким не розмовляв, не мав друзів, але з часом звик. Йому сподобалося тут, подобався чистий, гарний одяг, смачна їжа. І булочки чимось нагадували мамині пироги. А вихователька шкодувала його, як мама. Вона часто гладила його по голівці, пригортала до себе. І здавалося Богданові, що пахне вона мамою. Хлопець дуже любив інтернатські вечори, особливо коли читали Біблію. Вихователька знала багато біблійних історій і цікаво їх розповідала. Все було б добре, от тільки молитися Богдан не міг. Ні, він знав молитву «Отче наш». Але не міг її промовити. Він намагався помолитися «Отче наш, що живеш на небесах… І перед очима хлопця ставав власний батько. П’яний, лютий, із лозиною в руках. Вигляд мав страшний, злі очі, неголений. І хлопець замовкав, замикався в собі – молитви далі не було. Богдан не міг повірити, що Небесний батько має інший вигляд. Ніхто його не міг переконати в цьому. Серце дитини було камінним.

– Богданчику, ти повинен простити своєму батькові і тобі стане краще, – не раз говорила вихователька. – Ісус вчить, що ми повинні прощати всі образи і тоді Він простить нам.

– Ніколи! – казав хлопець, стискаючи кулаки, а на очі йому набігали сльози. Так минав час: день за днем, місяць за місяцем, рік за роком. Богдан закінчив школу, навчився столярувати, проте, його стосунки з Богом не налагодилися. Не міг він уявити образ люблячого Бога Отця. Богдан багато працював, щоб заробити гроші. Мріяв з часом одружитися. У нього була наречена Ольга. Славна дівчина, хороша християнка. Вони дружили ще з інтернату, але перепоною було те, що Богдан не примирився з Богом. Не міг він зробити цей крок навіть заради Ольги.

32

У Богдана були одні плани, а у Бога – інші. У квітні хлопцеві виповниться 20 років. День народження вирішив відсвяткувати з друзями у кафе. Придбав собі гарний одяг, замовив столик. У призначений день прийшли друзі, привітали іменинника. Можна було б починати свято, але чомусь запізнювалася його улюблена вихователька. Вона завжди така пунктуальна, а тут навіть на телефонний дзвінок не відповідає. Що трапилось? Богдан вже почав хвилюватися. Аж раптом двері відчинилися і до залу зайшла вихователька з великим букетом тюльпанів, а за нею – якийсь чоловік. Богдан глянув уважніше. Щось знайоме здалося йому в цьому чоловікові. Зібралися всі запрошені, було весело, друзі згадували минуле, смішні історії. Раптом музика стихла. Чоловік, що прийшов із вихователькою, взяв мікрофон і голосно сказав: – Дорогі присутні, прошу хвилиночку уваги! Послухайте мене. Я погана, негідна людина, був гірким п’яницею, поганим батьком. Сьогодні у цьому залі мій єдиний син святкує день народження. Він хороша людина, чудовий майстер. У нього багато друзів і я йому зовсім не потрібний. Але я хочу попросити у нього пробачення за все те зло, що заподіяв йому. Я не маю права навіть надіятись на прощення, але прошу, прийми від мене цей дарунок, сину. І він заспівав улюблену з дитинства Богданову пісню: Христос вийшов з храму із учениками і сів на Оливній горі. Скорбними словами, святими устами учив своїх любих друзів».

Де згода в сімействі Голос його тремтів, але з кожним словом пісні ставав усе сильнішим і впевненішим. Богдан стояв, мов заворожений, не міг вимовити й слова.Перед очима пропливло дитинство, рідне село, мама, гості, батько і його слова: «Ми ще заспіваємо, синку. Ой, як заспіваємо!» На очі набігли сльози. Хлопець підбіг до батька, обняв його і вже в два голоси зазвучала пісня: – «З небес прийде в славі Син Божий на землю І буде, як сонце, сіять. І зібрані чада побачать Ісуса, І в радості будуть стрічать». Батько з сином обнялися, в очах у обох були сльози. Сльози розкаяння і сльози прощення. Влітку Богдан примирився з Богом, склав з ним заповіт. Одружився з коханою дівчиною. А через рік сам став батьком. І він тепер добре знає, що «Небесний Батько так полюбив його, Богдана, що віддав за нього на смерть Свого Єдинорідного Сина Ісуса Христа». Мені дуже хотілося, щоб саме так закінчилася ця історія. Але у Бога був інший план щодо цієї сім’ї. Відійшла у вічність Богданова мама, не стало й батька, а в тринадцять років трагічно обірвалося й життя Богдана. Чи зумів хлопчина простити батька? Це знає лише Бог. А я хочу сказати: «Цінуйте час, бо дні лукаві, а ми не знаємо, скільки часу горітиме свічка нашого життя. Любіть один одного, прощайте всі образи ще до заходу сонця, будьте в мирі з Богом». А ми, діти сиротинця…

Надія КРЮЧКОВА : педагог, вихо ватель комплексу“С иротинецьшкола” м. Ків ерці

КОНФЕРЕНЦІЯ ДЛЯ СЛУЖИТЕЛІВ НЕДІЛЬНИХ ШКІЛ «Стань кращим» – під таким девізом 29 жовтня 2011 року у місті Луцьку зібралися вчителі недільних шкіл церков ЄХБ області. На плановій духовно-збудовуючій конференції, яка проходила у стінах церкви «Дім молитви», що на вулиці Кічкарівській, сестри й брати нашого краю мали нагоду повчитися у пастора-місіонера із м. Києва Любомира Матвієва. Проповідь брата Любомира «Голіафи нашого служіння» «Волинь християнська» запропонує вже у першому номері 2012 року. Окрім того, своїм досвідом та настановами із дитячими служителями поділився голова Волинського об’єднання церков ЄХБ Володимир Чайка. Важливою для кожної конференції є зустріч і спілкування братів та сестер. Адже саме під час спілкування можна поділитися досвідом служіння, перейняти певні новинки. Важливо, що конференція об’єднала дитячих служителів з різним духовним досвідом. Так, своїм свідченням із кореспондентом «ВХ» поділилася сестра Марія – ветеран дитячого служіння на Волині. На її рідній Ратнівщині недільна школа стартувала ще у буремному 1989 році, коли за часів так званої «перебудови» церквам дозволили вголос заявити, що Бог існує. Однак без гонінь та випробувань не обійшлося. Сестра Марія на той час працювала на фермі у селі Голишів. Саме там парторг та ветеринарний лікар неодноразово погрожували звільненням та тілесними розправами за розповсюдження Слова Божого. «Бог готував мене до цього служіння десятки років, проводячи крізь скорботи та хвороби, випробування та невдачі. Коли по радіо я слухала про діяльність дитячих недільних шкіл у інших регіонах України, то заливалася гіркими сльозами, бо розуміла, якби й у нас було таке служіння, мої рідні брати також стали б віруючими. А в Домі молитви не було б порожніх крісел», – розповідає Марія… На той час у сільських церквах членами церкви переважно були старенькі дідусі та бабусі, які ще застали часи, коли вдома читали Біблію. Вся ж молодь хизувалася своїми атеїстичними настроями і не поспішала змінювати стереотипи. Як у Голишеві, так і в багатьох селах нашої Батьківщини, пресвітери сумували, бачачи, що молодь не приходить в церкву на зміну старшому поколінню. Тому на початку 90-х років минулого століття сестра Марія відчула поклик Святого Духа до служіння Богові саме через організацію в селі недільної школи. «Мій авторитет серед односельчан Бог використав так, що я могла безперешкодно заходити в усі доми, де були більш-менш віруючі бабусі та дідусі й вести з їхніми онуками та дорослими дітьми бесіди про Бога». Церква ж у цей час перебувала постійно в постах і молитвах, благаючи Христа діяти у черствих серцях молоді. Марія ходила із хати в хату, звіщаючи дорослим Євангеліє та кличучи діток до недільної школи. «Через 5-6 років такої праці церква почала наповнюватися молоддю, недільна школа – дітками. А ще через трохи у Домі молитви почали каятися батьки діток, які відвідували уроки з вивчення Слова Божого», – каже сестра Марія. У Голишеві недільна школа починалася із 2-3 діток, а нині налічує до 70 учнів. На сьогодні Марія… вже не є відповідальною за це служіння, однак не припиняє підтримувати лідерів служіння молитвами та підбадьорливими настановами. На Волині подібні заходи відбуваються двічі на рік – восени та навесні. Отож, наснаги та бадьорого духу вам, працівники дитячого служіння!

Підготувала Наталія ПАШКЕТНИК

33

4/2011

свідчення

В

загалі то я з невіруючої родини. Про Бога знав дуже і дуже мало, жодної уяви. Була в нас іконка дома, про яку мама розповідала ось таку історію. Колись під час війни стався страшний вибух, все зруйнувалося, а ця іконка впала лицем до розбитого будинку; саме їй моя бабуся завдячує своїм життям. Оце й усі мої знання про, так би мовити, Божу силу. Я усвідомлював, що є вищий розум, вища сила, однак, що це чи хто це – я не уявляв. Зростав я фактично на вулиці, серед відповідних друзів та компаній. В часи перебудови моя мама сильно запила і я був залишений сам на себе, опинився в компанії таких же, як і я, хлопців 16-17 років. Почав «куштувати» наркотики, втягнувся в це. А там, де є наркотики, злочинність теж є – одне без одного не існує. Такий спосіб життя «допоміг» мені у 19 років потрапити за грати на 3 роки. Саме під час перебування у в’язниці я зустрів віруючих людей: ув’язнені, які навернулися до Бога, свідчили мені про Нього. У першій колонії, куди мене привезли, я побачився із земляками (а земляцтво у тюрмах дуже сильне), один з них подарував мені Євангеліє від Івана. Я полистав

його хвильку, бачу, у ньому щось про Бога, та й вкинув у сумку. Пізніше я потрапив до камери, в якій перебував чоловік, що читав Біблію щодня. «Що в ній цікавого?»

– питаю. Він здивовано поглянув на мене: «Та це ж Слово Боже!» – відповідає. Я взяв його Біблію і мені відкрилася книга Приповістей Соломонових. Це було моє перше знайомство із Писанням. Колись я дуже любив читати і в школі, й після школи, і в тюрмі… Почав Приповісті читати і мене вразила мудрість, якою було просякнуте кожне слово цієї книги. «От, – думаю, – якби я так жив, як учить ця Свята Книга, то ніколи не потрапив би за грати». Все у ній було таким практичним, мудрим і цінним, однак, на тому все й закінчилося. Книгу закрив, віддав сусідові по камері й пішов по життю далі. Почитав і забув – називається. Потім я захворів на туберкульоз, мене госпіталізували у в’язничний тубдиспансер у Херсонській області. Там теж зустрівся мені земляк із Донеччини. Я знав, яким він був раніше («сидів» за розбій) – загалом людина дуже негативна. Кілька місяців ми не бачилися, бо були в різних загонах, а потім якось приходжу до нього в гості й бачу разючі зміни: і вираз обличчя

34

не той, що був, і ставлення до мене інше. Усміхається, хоча зазвичай він ходив похмурий, насуплений. А це переді мною інша людина в хорошому настрої і зустрів мене гарно, привітний і добродушний. Дивлюся на нього й розумію: щось із чоловіком сталося. А на тумбочці земляка Біблія лежить… «Що трапилося? – питаю. – Якось ненормально ти поводишся, дивно»… А він розповів, що повірив і прийняв Ісуса Христа, а зараз життя інше,бо залишив усе гріховне. Адже на зоні теж випивають, грають в ігри азартні й т. і. Я попросив його розповісти, як усе це вийшло, як це можливо. Для мене це було потрясінням. Я довго ще спостерігав за ним і все думав, що з ним справді щось не так. Трапилося незрозуміле для мене. Земляк не говорив багато, а просто дав мені Новий Заповіт і порадив читати, а Господь все відкриє для мене. Я почав читати. Перші враження були не дуже. Це заняття видалося мені незрозумілим, нецікавим, монотонним. Сусід по камері, на правах старшого почав сміятися з мене: «І навіщо ти взяв ту книжку? Всі, хто подружиться з нею, потім не дружать з головою»… Я знітився, заховав книжку в тумбочку й більше її не діставав. Закінчився мій перший строк

Звільнення ув’язнення і я звільнився, сповнений надії, що ось вийду на волю, все закінчиться, бо я більше не житиму так, як раніше. Все буде інакше, буду розумніший і до в’язниці більше не потраплю. З такими думками я повернувся додому. Колишні друзі зустріли мене і все почалося спочатку. Не минуло й двох місяців, як я знову скоїв злочин. Якийсь час ще ховався від міліції, однак, через півроку після звільнення мені знову «дали» чотири роки другого ув’язнення. Моя хвороба прогресувала, я приїхав у колонію в тяжкому стані, бо ж на свободі не лікувався, а навпаки приймав наркотики, щоденне життя було на нервах, втечі від міліції й т.д. Приїхав я, так би мовити, помирати. Відразу після суду мене відправили з тюрми в тубдиспансер – колонію, в палату для важкохворих. Лікарі сказали, що я довго не протримаюся, бо у мене двосторонній некроз (процес гниття, розпаду тканини – прим. ред.) обох легень. Так я потрапив у 9-й загін «смертників». А життєві реалії тут були такі: щодня з цієї палати вивозили померлих і клали нових хворих. Там я згадав усе, що знав і чув про Бога, пригадав людей, які до цього випадку доброзичливо пропонували мені Новий Заповіт і настійливо радили читати цю Книгу, згадав, якими були ці люди раніше, а якими стали після увірування. «Невже тут, – думав я, – закінчиться моє життя? Невже я ніколи не вийду на волю?» Попереду 4 роки ув’язнення, а я в такому важкому стані…При зрості 186 см я важив 51 кг, вже зовсім не ходив, увесь час лежав на ліжку. Мені вводили якісь медикаменти, сильні антибіотики, але організм не міг їх засвоїти, дуже боліла печінка, я майже не їв… Нічого мені не допомагало, ставало усе гірше і гірше… Щоб лікарі не відповідали за мою смерть, я написав письмову відмову від медикаментозного лікування. У той же час я розумів: якщо не допоможе мені Бог, то вже ніхто не допоможе. Питання життя і смерті повинно було вирішитися впродовж 2-3 днів. Мене скував жах: я помираю, переді мною вічність, а що там? Я розумів, що є Бог. Який Він – не знаю, але є. І є пекло. За все, що робив, що жив злочинним життям, я піду до

цього пекла. Я не сумував з приводу того, що я грішник, що в гріхах закінчується моє життя. Мене лякав той факт, що з пекла я вже не вирвуся й не житиму на землі. Я тоді став молитися до Бога: «Господи! Пошкодуй мене, врятуй мене, прости мені. Дай мені здоров’я, а я буду Тобі служити». Ніхто не чув цього крику моєї душі, бо я, як міг, простими словами, внутрішньо, подумки волав про допомогу, безсило лежачи в постелі. І чудо сталося. Я реально побачив, відчув його у своєму здоров’ї, у житті. Бог зцілив мене. Я почав поправлятися без таблеток, без сторонньої допомоги. Спочатку відчув, що з’явився апетит. Почав пити бульйони, бо хліба не міг взяти до рота, не міг жувати. Потім кашки, іншу варену їжу; став сідати на ліжку; потім встав з ліжка; пішов кілька кроків, тримаючись за стіну. Через якийсь час мені захотілося «віджатися» від підлоги, але я впав і не зміг навіть звестися на ноги, не зумів – піднімали медсестри з лікарем, я був дуже знесилений хворобою. Потрошки став ходити, займатися вправами, їв і так повернувся до нормального стану. Лікарі були вражені, моє одужання було для них справжнім шоком, проте, я не оцінив того, що зробив для мене Господь: одужую, бо організм у мене здоровий, молодий, тому й переборов хворобу. Дуже швидко забув, що просив у Бога в молитві життя та здоров’я. Настав час і мене перевели у загін, який складався з тих, хто вже одужує. У цьому загоні я перебував ще півтора року. Жив усе тим же життям. В один прекрасний момент все, абсолютно все мені остогидло: не радувало ні життя, ні їжа, ні сон, ні спілкування з друзями. Усі дні схожі один на другий – все сіре, все немиле, одноманітне. В ув’язненні разом зі мною перебували різні за віком люди: дідусі по 70 років і зовсім молоді хлопці. Арештанти говорили мені: «Ти наш, подивися навколо; всі повертаються сюди після другого, третього злочину; рік, півтора – і злочинець знову за гратами. Ти теж не виняток». «На манеже одни и те же» – приказка, що живе й побутує серед арештантів. Одні й ті ж люди, знайомі обличчя, ти їх уже всіх знаєш: «Сісти в тюрму – це ніби отримати

35

квиток у кримінальний світ. У в’язниці настільки набираєшся специфічних, тюремних знань, знаходиш нові знайомства, зв’язки, а коли приходить час виходити на волю, то ти вже настільки сильно пов’язаний з усім цим, що просто жах. Суспільство вже не сприймає тебе, як нормальну людину: складно з пропискою, неможливо знайти роботу, а це спонукає до нових блукань та злочинів. Я серйозно замислився про майбутнє життя. І Бог вийшов мені назустріч. У кімнату для молитви «поселили» одного художника, він оформляв різноманітні стенди у цій кімнаті; у ній збиралися віруючі брати, які свідкували цьому художнику, про Бога, давали йому почитати різну літературу християнського змісту. Цей чоловік книжечки брав, приносив, ложив на тумбочку, але не читав, а потім відносив назад. Я поглядав на ці книжки й розумів, що в них – відповіді на мої запитання. Пам’ятаю, як він дав на моє прохання почитати книжку «Не просто тесля». Почав я читати, а там, в кінці, є молитва покаяння. Я вже розумів і знав, що Ісус Христос – Бог, який приходив на землю, але не розумів, яким чином його смерть, що мала місце 2000 років тому, може вплинути на моє життя. Коли жив Він і коли живу я – це було незрозуміло для мене. Але Господь відкрив мені це під час мого читання Євангелія. Я зрозумів, Хто є Христос, як і чому Він прийшов на землю, що Він зробив для мене і багатьох інших людей на планеті Земля. Для мене ніби світло ввімкнули і я зрозумів, що Його смерть непідвладна рамкам і обмеженням часу, що ця смерть і воскресіння має силу діяти багато століть. І сьогодні діє. Я зрозумів, що слова Івана 3:16 стосуються безпосередньо й мене. Мені теж відкритий доступ до спасіння. Я все зрозумів, все стало ясно, як в ясний день, жодної темряви. Пізно вночі я згадував усе, що робив у житті, як будував свої стосунки з людьми. Моя совість дуже засуджувала мене і я відчув себе мізерним і ницим чоловіком. Прийшло усвідомлення того, що Христос, ні в чому не винуватий, страждав і помер за мене, що це я повинен заплатити за свої вчинки, за своє гріховне життя. Я жив у секції, в якій крім мене

4/2011

свідчення

було ще 19 чоловік, а у в’язниці не до віруючих, і соромно було перед в якій були ці мої віруючі друзі, трохи розуміють тих, хто плаче. І не плачуть. такими «зеками», яким був і я. А по- познайомився з церквою і відразу поТому я вкрився одіялом з головою і тім я прочитав у Слові Божому: «Хто просив дати мені хрещення. Хотілося під ним плакав і молився. Так я по- посоромиться Мене перед родом щось добре робити, служити Богу, каявся перед Богом. Потім заснув. цим перелюбним і грішним, того Я хоча ще був неохрещеним. Через це Наступного дня тільки проки- посоромлюся перед Отцем Моїм відчував якусь неповноцінність, та й нувся, як відразу почув страшенні Небесним». Мене відразу пронизала мріяв про це ще на зоні, твердо знав, матюки в загоні. Вони різали мій слух. думка, як стріла: «Це ж я Ісуса сором- що складу з Богом заповідь відразу, Раніше, до покаяння, ніколи не звер- люся. Цією слабкодухістю я відкидаю як тільки звільнюся з тюрми. Брати тав на це уваги, сприймав як «добри- від себе Небесного Отця». У той же ж мені кажуть: «Давай зачекаємо до день», як звичайнісіньку мову. Тепер вечір я пішов до молитовної кімнати. наступного літа, бо ми вже звершили же відчув сильну відразу до лайки. Я Там зібралося на той час чоловік де- хрещення». А чекати до наступного не міг зрозуміти, що сталося: раніше сять. Служіння проводили в’язні, які літа ще так довго, якщо я звільнився я теж використовував таку лексику, а навернулися до Христа. Вони мали у жовтні. І ось зібрали членське, витут став розуміти, що це мерзота, не- гітару, акордеон. Один брат гово- слухали мене і … дозволили. І ось чистота. Запалив цигарку, затягнувся рив проповідь, усі разом молилися, взимку 10 грудня я прийняв хрещендимом – і тут щось не те. З’явилося співали. Мені дуже сподобалося, ня. Це була радісна подія, і що дуже відчуття, що роблю те, що не пови- коли я вперше побачив усе це й по- цікаво, ні я, ні пресвітер не захворінен робити. Це зараз я розумію, що чув. Так мені гарно, спокійно на душі ли. Що ж до мого туберкульозу, то тоді прийняв Святого Духа і Він мені стало. Я зрозумів, що це саме те, що мені відразу після звільнення дали підказував, учив, що є погано, а що я шукав усе життя. Ніколи я не мав групу інвалідності, яку зняли через добре. Тоді ще я не розумів і не міг миру в душі, а там я його знайшов. 3 роки. І зараз я навіть на обліку не розібратися, що зі мною відбуваєть- Наступного дня прийшов до братів стою з цією хворобою, бо Господь ся. Зо два тижні я перебував у такому знову й сказав, що хочу помолитися. зцілив мене повністю. Це сталося стані й намагався переосмислити Зі сльозами на очах я знову каявся 2000 року. А потім так все пішло, що все, що відбулося. Стало нецікаво з уже вголос перед Богом і перед Його пресвітер запропонував мені брати друзями, хоча раніше я сам тягнувся дітьми. Я відчув, що це про мене і до участь у тюремному служінні, а з чадо них, намагався в усьому брати мене говорилося кожне слово, кожна сом я уже був старшим у ньому. 2001 участь. А то прийду, посиджу між проповідь. року одружився; маємо з дружиною ними, а розум точить думка, що я не Після цього я перебував у коло- п’ятеро діток. Усією сім’єю з радістю на своєму місці, що я не повинен там нії ще трохи більше року, проте, уже служимо Господу. бути. Впродовж багатьох днів я ходив був дитям Божим. Ходив постійно на (про те, як молитви матері туди-сюди у дворику, думав, згаду- богослужіння, переписувався із віврятували Аню, дружину Олега, вав події, розмірковував над тим, руючими, що жили на свободі. Коли читайте в наступних журналах) що сталося. А в уяві постійно стояв звільнився, то прийшов у ту церкву, переді мною розп’ятий Христос, на Олег СЕРБО, пастор хресті, в страшних муках. Я вирішив, що маю шукати віруючих людей, а м. Краматорськ вони зможуть відповісти на мої запитання, розтлумачать мені все, що відбулося до мене і що сталося безпосередньо зі мною. У загоні був один чоловік, що ходив до молитовної кімнати. Я знав це і звернувся до нього: «Ти підеш сьогодні молитися? Можна мені з тобою?» Він пообіцяв о 19:00 зайти за мною. Коли ж надійшов той час, я зовсім забув про домовленість. Цей чоловік прийшов у камеру й кличе мене. А я раптом засоромився перед однокамерниками і всім своїм зовнішнім виглядом, поглядом, мімікою дав зрозуміти, що не піду з ним – йди мовляв, сам, щоб ніхто не здогадався ні про що. І не пішов тоді. Вдруге він знову мене кличе. Пішов я, дійшли ми до хвіртки, він вийшов, а я стою і Поділіться на сторінках журналу з читачами, як Господь знайшов говорю: «Коля, йди сам, а я сьогодні не піду». Це була боротьба: і хотілося вас і проводить у житті. Свідчення надсилайте на адресу:

вул. Караїмська, 17а, м. Луцьк, 43016 e-mail: volyncba@gmail.com

36

Проповідь

В

еликий реформатор церкви Мартін Лютер в одній із своїх проповідей сказав: «На світі немає нічого огиднішого, ядовитішого, більш руйнівного для церкви, ніж бунт». Я не знаю, наскільки це відповідає істині, проте, точно знаю, що батько і автор бунту – диявол, той, хто кинув виклик Богові та Божій істині. Найбільш лякає те, що сьогодні люди, які відвідують церкву можуть відображати образ батька темряви, хоч і не належать до його сім’ї. З допомогою Духа Святого, читаючи Біблію, я дослідив прояви бунту, описані у цій Святій книзі. Хочу коротко розповісти про них. Перший – бунт люцифера проти Всевишнього – «бунт урівняння». «Як спав ти з небес, о сину зірниці досвітньої, ясная зоре, ти розбився об землю, погромнику людів! Ти ж сказав був у серці своєму: Зійду я на небо, повище зір Божих поставлю престола свого, і сяду я на горі збору богів, на кінцях північних, підіймуся понад гори хмар, уподібнюсь Всевишньому!» (Іс. 14:12-14). В цьому уривку із Біблії ми читаємо про те, що диявол захотів зламати ієрархію, задуману Богом, і порівнятися з Творцем. Слід відзначити, що він захотів бути не нижчим і не вищим, а просто рівним Богові, за що й був покараний Ним навіки. Другий – бунт Адама і Єви проти Творця, «бунт забороненого плоду або самозадоволення». Бог дозволив насолоджуватися першим людям всіма благами Едему за винятком одного – дерева пізнання добра і зла. Першим людям диявол змалював Бога, як Того, Котрий щось недодає людині для повного щастя і саме це «щось» приносить особливе задоволення, якого не може дати Бог. Зірвавши плід, люди збунтувалися проти Творця.

Третій – бунт Корея проти Мойсея, «бунт несприйнятя особистості». Був момент, коли Корей звинуватив Мойсея у гордості, зухвалості і перевищуванні влади над народом. «І взяли Корей, син Їцгара, сина Кегата, сина Левієвого, і Датан, і Авірон, сини Еліявові, та Он, син Пелета, сини Рувимові, та й повстали проти Мойсея, а з ними двісті й п'ятдесят мужа Ізраїлевих синів, начальники громади, закликувані на збори, люди вельможні. І зібралися вони на Мойсея та на Аарона, та й сказали до них: «Досить вам, бо вся громада – усі вони святі, а серед них Господь! І чому ви несетеся понад зборами Господніми?» (Чис.

16:1-3). На мою думку, немає значення, наскільки вони були праві або наскільки їхні звинувачення були правильні. Вони прорахувалися в одному – в основному! – з Мойсеєм був Бог. На жаль, сьогодні ми чуємо слова Корея в устах людей, які звинувачують служителів та пасторів християнських громад сьогодення. Припустімо, що всі ці випади –стовідсоткова правда, але якщо з тим, кого ви звинувачуєте є Бог, то вам не вдасться уникнути суду Божого! Звичайно, під Кореєм і його друзями розверзлася Земля і вони зійшли в безодню. Сьогодні Бог попускає, щоб люди, які грішать Кореєвим гріхом, сходили в безодню біди, сліз, проблем і безвиході. Придивіться уважно до життя Церкви і ви побачите, що бунт проти помазаника Божого не залишається без покарання. Четвертий – бунт проти Бога у вашій власній сім’ї. Відразу слід зауважити, що він завжди проходить дуже болісно. Декілька біблійних прикладів: а) бунт дружини Йова проти Всевишнього і проти свого чоловіка; б) протест Авесалома проти рідного батька; в) серце пророка Осії було розбите невірністю

37

4/2011

проповідь

дружини, яка противилася будь-якій Божій істині. Хоч це справді важко, служити Богові і мати сімейні проблеми, але Господь, знаючи всі наші біди, чекає від нас служіння, сповненого силою Божою. П’ятий – бунт проти грішниці. Я б назвав його «святим бунтом». «Ісус же на гору Оливну пішов. А над ранком прийшов знов у храм, і всі люди збігались до Нього. А Він сів і навчав їх. І ось книжники та фарисеї приводять до Нього в перелюбі схоплену жінку, і посередині ставлять її та й говорять Йому: «Оцю жінку, Учителю, зловлено на гарячому вчинку перелюбу... Мойсей же в Законі звелів нам таких побивати камінням. А Ти що говориш? Це ж казали вони, Його спокушуючи, та щоб мати на Нього оскарження. А Ісус, нахилившись додолу, по землі писав пальцем... А коли ті не переставали питати Його, Він підвівся й промовив до них: «Хто з вас без гріха, нехай перший на неї той каменем кине!» І Він знов нахилився додолу, і писав по землі... А вони, це почувши й сумлінням докорені, стали один по одному виходити, почавши з найстарших та аж до останніх. І зоставсь Сам Ісус і та жінка, що стояла всередині... І підвівся Ісус, і нікого, крім жінки, не бачивши, промовив до неї: «Де ж ті, жінко, що тебе оскаржали? Чи ніхто тебе не засудив?» А вона відказала: «Ніхто, Господи». І сказав їй Ісус: «Не засуджую й Я тебе. Іди собі, але більш не гріши!» (Ів. 8:1-11). Коли книжники і фарисеї привели до Ісуса жінку, схоплену в гріху перелюбу, то, спілкуючись із Господом, вони показували себе як таких, котрі до-

ІІ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КОНГРЕС МОЛОДІЖНИХ ХОРІВ ВСЦ ЄХБ Близько семисот учасників з усіх куточків України з’їхалися на ІІ Всеукраїнський конгрес молодіжних хорів ВСЦ ЄХБ. «Бачу Бога кожен день» – під таким девізом три дні поспіль з 10.11.11 по 12.11. 2011 року у центральній церкві міста Луцька «Дім Євангелія» славили Бога та ділилися досвідом християнські музиканти та співаки. Вже вдруге хористи, музиканти, вокалісти збираються разом, аби за допомогою музики та пісні звеличити ім’я нашого Господа. Перший конгрес відбувся у Закарпатті, а ось цього року молоді християни зібралися у стародавньому Луцьку. Львів, Вінниця, АР Крим, Хмельницький, Чернівці, Луганськ – це далеко не повна карта регіонів, учасників конгресу. Такий час свободи пропо-

тримуються високої моралі, виконують Закон, ненавидять гріх. Та насправді в їхньому серці був бунт, а не ревність до Господа. Христос, на відміну від фарисеїв, показав, що основне – любов і допомога ближньому, прощення, благодать. Звичайно, у доктринах книжників і фарисеїв це все було виключено або другорядне. Сьогодні у церквах можуть бути люди, подібні до книжників, вони ревно добиваються чогось, відстоюють певні постанови, доктрини. Але при відсутності любові до ближнього вся їхня діяльність зводиться до нуля, перетворюється в бунт. Автор послання до Євреїв застерігає: «Дивіться, щоб хто не зостався без Божої благодаті, щоб не виріс який гіркий корінь і не наробив непокою, і щоб багатохто не опоганилися тим»(Євр. 12:15). Висновок однозначний: кожен, хто допускає в своєму серці бунт, залишається без Божої благодаті. Віталій Не хочу, щоб у чиємусь серці виріс цей РОГАК: диякон церкви гіркий корінь.

віді Євангелія, прославлення Бога в піснях, можливість вільно збиратися на подібні заходи – це унікальна Божа милість, що простягається над Україною сьогодні. Як зазначив голова Музичного творчого комітету Всеукраїнського союзу церков ЄХБ, директор Християнської музичної Академії Олександр Борисович Крещук, це велике свято, коли Боже ім’я славиться одночасно такою кількістю обдарованих виконавців. На його думку, Слово Боже проголошується і через духовну музику. А ще музиканти матимуть змогу повчитися один в одного. «Протягом цих днів ми будемо не лише співати, а й розмірковувати, приймати рішення у своїх серцях, яким шляхом іти далі та що треба зробити, аби наша хвала була ще більш піднесеною», – говорив Олександр Борисович. Конгрес відвідали гості із інших країн та континентів. Це відомі музиканти та викладачі Європи й Америки. Давній друг волинських

38

«Віфлеєм» м

ЄХБ . Ківерці

життя церков християн Стів Бенхем брав активну участь у підготовці та відкритті вищезгаданого заходу. Брат Бенхем – професор, доктор музичних наук Пітсбурзького університету, – настільки закохався в нашу державу, що вивчив українську мову і всіляко сприяє розвитку християнської пісні. За словами професора, кожна віруюча людина зобов’язана служити Ісусу тими дарами, які отримала від Святого Духа. Отож, володарі гарного голосу чи професіонали у грі на музичних інструментах не вагайтесь: складайте свої дари до ніг Христа, адже Він один достойний хвали, Йому одному належить слава, – сказав Стів Бенхем. Своїми настановами та порадами поділилися і відомий композитор Крек Кортні та викладач вокалу, засновник місії «Музика для України» Роджер Макмерін. Обидва брати вже довгі роки розкривають людям любов Бога до них через чарівні музичні акорди, торкаючись людських

життя церков

сердець ліричними піснями, гімнами та псалмами. А підбадьорити та настановити учасників у Слові Божому прийшли пастор Церкви «Дім Євангелія» Петро Крикота та заступник голови об’єднання Волинських християнбаптистів Ярослав Троць. Робота конгресу розпочалась

о 9.30 11 листопада у церкві «Дім Євангелія». Усі бажаючі могли відвідати захід та насолодитися разом із нами піснями хвали. Окрім того, уся християнська молодь нашого міста 11.11.11 року о 20.00 збиралася у стінах Кірхи на спільну молитву. Молитва та пісня можуть дуже багато. Вони розбивають кам’яні сер-

ця, перероджують їх, дають людським душам крила. Саме тому молодь, яка зібралася у Луцьку, робитиме усе, аби християнська пісня проникала в розум і серця людей, закликаючи їх прийняти Божу любов.

ПЕРЕДАМО МАЙБУТНІМ ПОКОЛІННЯМ ТРАДИЦІЮ ВДЯЧНОСТІ!

про Святу книгу, а також зберегли її до наших днів. Цьогорічний День подяки – особливе свято, унікальна можливість для всіх жителів Ківерців подякувати Богові за врожай, за Біблію, за Україну. Минулого року було зроблено перший крок на рівні громади міста – відсвяткували День подяки із закликом відроджувати вдячність у серцях. Урочисто й щиро лунала молитва подяки за хліб духовний та хліб для тіла з вуст єпископа Волинського братства ЄХБ В.Г.Чайки, пастора церкви «Віфлеєм» О.Г.Троцюка, заступника голови Луганського об’єднання церков ЄХБ О.І.Довбуша.

Роздумами про вдячність у світлі Біблії поділився пастор церкви «Фіміам» м. Луцька Павло Миронюк. Зі словами вітання на свято прийшли й представники влади: голова районної державної адміністрації Л.Д.Кричкевич, голова районної ради М.В.Марчук, ківерцівський міський голова В.В.Жгутов. Вони говорили про те, що Бог цього року відповів на щирі молитви ківерчан, пославши їм добрий врожай агрокультур, ми зустрічаємося, щоб підбити підсумки нашої роботи і, звичайно, подякувати Богові, просити Його благословення, побажали, щоб свято стало доброю традицією у місті Ківерці.

Нещодавно ківерчани мали ще одну нагоду радіти з нагоди проведення у райцентрі Дня подяки. Організаторами свята були Євангельська церква християн-баптистів «Віфлеєм» та влада міста й району. Зустріч приурочена ювілею української Першокниги – Пересопницького Євангелія, якому виповнилося 450 років. Разом із ківерчанами святкували й гості – молодіжний хор Луганщини та духовий оркестр із міста Луцька. Багато поколінь українців пам’ятали та постійно розповідали

39

Підготувала Наталія ПАШКЕТНИК

життя церков

4/2011

життя церков

фото С. Мельничука

Усі присутні на святі отримали й подарунки – пакунки із запашним хлібом, Новим Зоповітом, три-

томником «Світогляд», а також короткою історією Пересопницького Євангелія.

ЄВАНГЕЛИЗМ – ЯК СТИЛЬ ЖИТТЯ

«Євангелізація – не подія, а процес, що продовжується постійно, незалежно від місця і дати, – сказав він. І коли у мене виникає почуття сорому чи невпевненість щодо того, чи зможу я євангелізувати, то повинен пам’ятати, що головне – бажання, а Бог завжди створить умови, в яких зможу благовістити. Перш ніж говорити людині про Бога, скажіть Богу про цю людину. І ще: кожну справу починайте з молитви». Друга частина конгресу була

Під такою назвою 26 листопада відбувся обласний молодіжний християнський конгрес у церкві Фіміам (м. Луцьк). Понад 500 людей з’їхалися сюди з усіх куточків Волині, щоб збагатитися знаннями про те, як у щоденному житті можна євангелізувати своїх рідних, друзів та знайомих. Семінар на цю тему проводив пастор із Києва В.Омельчук.

фото А. Руса, А. Дубини

Володимир Омельчук

40

Підготувала Наталія ПАШКЕТНИК

життя церков

присвячена домашнім групам, які діють при церквах. Були дані поради щодо їх проведення та залучення до них людей. В розмові про церкву 21 століття дійшли висновку, що вона повинна керуватися принципами, якими керувалася першоапостольська церква (Дії 2:46-47; 5:42), розповідати людям про Бога. На конгресі зробили короткий огляд подій на 2012 р., який названо роком благовістя

Підготувала Ольга БОНДАРЕНКО

історія пісні

Я

кось після ранкової молитви серед працівників об’єднання зав’язалася бесіда про історію пісень, які співаємо, але їх авторів не знаємо. Виявляється, чимало таких творів створені братами та сестрами нашого, Волинського краю. Юрій БЛАЩУК (США) Сестра Віра Гапонюк згадала, що в далекі 80ті роки вперше зазвучала пісня «Снова за окном Снова за окном белые дома – белые дома». Нині багато християн співають цю Снега чистоту небо щедро шлёт. мелодію. А народилася вона, коли в нашій країні Вот уже опять к нам пришла зима, лютували не тільки суворі сніжні зими, а й атеїзм. И ещё один проходит год... Проте християнська молодь у ті часи проводила гарячі зустрічі ДСМ (духовне спілкування молоді), «Сколько этих зим будет впереди?» – на яких лунало багато проповідей, нових віршів та Наболевший всем слышится вопрос... пісень. На пороге мы вечности стоим – В ті роки серед молоді в Луцьку жив брат Юрій Зим не будет там, где ждёт Христос. Блащук. Він тепер проживає у США, а тому ми спілПусть сейчас мороз леденит висок, кувалися з братом через скайп. Юрій з приємністю згадує той час, коли, здавалося, вся молодь пориСтынет на щеке горькая слеза... валася з натхненням служити Богові. Виявляється, Только б не замёрз веры колосок – він написав мелодію до цієї пісні. Під час підготовки Сердцу остывать никак нельзя. до чергового молодіжного зібрання й народилася в Пусть огонь любви топит лёд в сердцах. його душі ця мелодія. А слова належать сестрі Ліні Будь же тем огнём в жизни для других Полінко, із м. Ковеля, яка тепер проживає в Чехії. На жаль, з нею ми не змогли порозмовляти. И тебя Христос примет в небеса, І хоч мало хто пам’ятає авторів слів та музики Сам отрёт слезу с очей твоих. цієї пісні, проте, вона й сьогодні звучить для слави Божої. Слава Богу за талановитих людей нашого Ви знаєте як народилася пісня? Господь дарував краю, через яких Він пробуджує для служіння наші талант особисто вам? Історії надсилайте на адресу: серця. вул. Караїмська, 17а, м. Луцьк, 43016

Підготував Леонід БАНДУРА

e-mail: volyncba@gmail.com

41

4/2011

будьмо милосердні (переклад з польської Тетяни Денисюк журнал «Chrystianskiy Sojuz» 1925р.)

М

аленька кімнатка з одним віконцем, через яке видно тільки сіру стіну сусіднього кам’яного будинку. Низький, знищений стіл, в кутку червона, оздоблена кованим залізом, велика скриня і триноге крісло – оце й усі меблі цього убогого помешкання. Напівтемрява. На скрині лежить щось схоже на матрац, набитий морськими водоростями, а з-під подертої тонкої ковдри сяють блакитні, надзвичайно гарні, але невимовно сумні дитячі очі… Це лежить хлопчик шести-семи років. Бідолашний кутається в старе пальтечко, прикриваючи босі ноженята ковдрою, проте, колючий, злий холод пронизує його наскрізь… На грудях у хлопчика лежить великий, гарний кіт, який ткнув носика в убогий одяг дитини і порушував глибоку тишу кімнати розміреним, одноманітним муркотанням… Олесь – так звали хлопчика – заховав задубілі руки в пухнасте хутро кота, заплющив очі й, здавалося, заснув. Але його нетривкий спокій враз порушив напад сильного сухотного кашлю. Хлоп’я сіло на постелі й затуманеним поглядом обвело кімнату: потому переривчатим, свистячим голосом заговорило до кота: – А що, Мурчику, і тобі холодно?

42

Чекай, зараз прийде Яринка, принесе трошки хліба й палива – ото буде добре! Ми всі тоді нагріємося, наїмося й заснемо біля печі. При згадці про хліб у блакитних очах Олеся заяскріли іскорки радості… Хліб, хліб… Ах, як йому хочеться хліба, адже зранку він ще нічого не мав у роті, а вже вечір… Учора Олесь обійшовся малесеньким шматочком запліснявілого чорного хліба з борошна грубого помелу. Зараз хлопчик чекав свою старшу сестру Яринку, котра ще зранку пішла з дому, сподіваючись знайти якусь роботу, аби заробити хоч на хлібину та кілька полін дров, а як пощастить, то й на молоко для Олеся та брикетини торфу для опалення вихолодженого помешкання. Олесь знову притих на постелі, а в його бідній дитячій голівці зринали один за одним спогади про минулі, щасливі дні, коли ще була жива його мама. Добре їм жилося тоді в маленькому містечку. Матуся працювала зранку до ночі, аби прогодувати двох своїх діток – дочку Яринку та малесенького Олеся. Дівчина закінчила польську школу і на кількамісячних курсах здобула професію бухгалтера. Мріяла про роботу, щоб заробляти на прожиття, щоб допомагати мамі. Тата у них не

На святвечір було – помер невдовзі після народження Олеся. Так сталося, що мама застудилася й захворіла. Отоді прийшла до них нужда. Яринка ніяк не могла знайти роботу, а тут треба було лікувати маму. На ліки та лікарів витратили все, що мали, однак, матуся так і не одужала, померла… Олесеві на ту пору минуло три роки. Скоро Яринка знайшла роботу бухгалтера в якійсь невеличкій конторі у великому місті. Перевезла туди все, що лишилося в невеличкій квартирі батьків. Забрала з собою й Олеся. Добре їм було там спочатку. Винаймали гарне й сухе маленьке помешкання. Олесь мав пальто, черевики, теплу шапку взимку, а влітку бігав у шортах та сорочці з короткими рукавами. Щонеділі старша сестра, яка замінила братові маму й тата, водила його до церкви. А опісля вони йшли до міського парку на прогулянку, часом Яринка гойдала братика на гойдалці. Мали що їсти й чим нагріти своє маленьке, ошатне житло. Коли сестра була на роботі, Олесь сидів зачинений удома. Він завжди був тихим, спокійним, слухняним хлопчиком. Доки сестричка повернеться додому, він грався порожніми сірниковими коробочками, удаючи з себе машиніста. Яринка позчіплювала йому ті коробки нитками і вийшов такий гарний поїзд… Увечері сестра розповідала йому цікаві історії із Біблії, вони разом молилися, а потім солодко спали до ранку. Так було до дня, коли маленька контора збанкрутувала і Олесева сестра залишилася без роботи. З дня на день їм ставало все гірше. Постійну роботу Яринка не могла знайти, а незначні підробітки на 2-3 години у міських багатих людей траплялися не часто. Змушені були продати усе, що мали, за що можна було виручити хоч кілька злотих чи грошів. Не маючи грошей на оплату житла, Яринка перевезла убогий домашній скарб до крихітної кімнатки на околиці міста, яку хазяйка здавала їм за мізерні гроші. Олесеві було дуже погано, бо настали морозяні дні, а він уже виріс із торішніх черевиків, а нові купити небуло защо. Холод, що посилювався в кімнатці, змусив хлопчика злізти зі скрині. Дитина почала бігати туди-сюди з

кутка в куток, сильно притупуючи босими ноженятами по підлозі, проте, та біганина не дуже його зігріла і він зупинився. Роздивився по комірчині, щось став думати, а потім звернувся до кота: – Гей, Мурчику! А ти знаєш, що сьогодні переддень Христового Різдва? Так у церкві священик говорив. І Яринка так мені сказала. Завтра зранку почнеться велике свято. І в нас теж буде велике свято! От побачиш, Мурчику, лиш зараз повернеться з роботи моя сестричка і принесе для нас усе, що потрібно. А я зараз напалю в печі й ми з тобою трішки нагріємося. По цих словах Олесь поспішив до старого крісла на трьох ногах, і взявши його в руки, щосили тарахнув ним об підлогу. Кіт, наляканий ударом, зіскочив зі скрині, а малий хлопчина раз-по-раз бив кріслом об підлогу аж нарешті почало воно тріщати. На шум прибігла господиня дому і, закричала на Олеся, потому вийшла із кімнати, грюкнувши дверима. А за хвилю знову повернулася, тримаючи оберемок дров. Кинула їх на підлогу біля печі й сказала: – Ось маєш. Від цих полін тепліше буде, бо кріслом ти нічого не напалиш. У голосі хазяйки бриніли нотки співчуття. Виходячи, вона навіть погладила дитину по голові. Закінчивши розбирати шматки розбитого крісла, Олесь повкладав дрова до печі, позбирав трісочки, що порозліталися по маленькій кімнатці вусібіч, коли він намагався розбити поламане крісло, і підклав їх під поліна. Чиркнув сірником, підніс вогонь до трісок – і ось уже жвавий вогонь затанцював у печі, освітлюючи заховані в нічний морок кутки невеличкої кімнатки. Олесь стягнув матрац зі скрині і, розстеливши його на підлозі перед піччю, сів на ньому і слідкував за вогнем. Поволеньки благодатне тепло розпливалося по кімнатці – так, що навіть кришталеві візерунки, намальовані на шибці морозом, почали танути, а згодом і зовсім зникли з вікна. Дитина, притуливши до себе кота й загорнувши в діряву ковдру, прилягла на матраці перед челюстями печі й швидко та непомітно заснула…

43

І снилося хлопчикові, що в їхній кімнатці тепло, а велика лампа під рожевим абажуром освітлює стіл, заставлений різноманітними наїдками. За столом сидить сестра, Яринка, і він, Олесь, також. Вони п’ють смачний компот і заїдають його булочками з родзинками. Ух, як смачно, як приємно відчувати, що голод втікає, що ти вже не голодний… Яринка така ж весела, як і в колишні щасливі часи… Мурчик теж побіля них. На знак подяки за смачні шматочки, що перепадають і йому, тикається холодним носиком в Олесеву руку. Сестричка виймає з кишені жменю грошей і кладе на стіл. Лічать разом, перед очима у хлопчика все монети, монети – п’ятизлотові та десятизлотові. Налічили аж сто злотих! Яринка пояснює маленькому братові, що це їй виплатили аванс, бо вона знайшла хорошу роботу. Так багато радості, хлопчик такий щасливий!.. Тимчасом Яринка, вбрана у старе, зношене пальто й закутана у таку ж благеньку мамину хустку, хутко йшла тротуаром. Роботи впродовж дня вона так і не знайшла. Тягар лежав на душі, бо поверталася додому з порожніми кишенями. А там, у холодній кімнатці чекав на її повернення голодний і хворий маленький братик… Чим нагодує його, чим зігріє, коли повертається додому ні з чим – ані гроша тобі, ані крихти хліба… Сонечко схилилося на захід. Вечоріло. Мороз ставав дедалі сильнішим. А люди поспішно рухалися вздовж високих будинків. Вітрини магазинів рясніли різноманітними товарами і це свідчило про достаток. Зі скрипом проїжджали запряжені кіньми сани. Мчали в морозяну далину яскраво освітлені таксі та трамваї.

– Сьогодні передріздвяний вечір, – думала Яринка, – і люди сьогодні повинні бути добріші та жалісливіші. Хай трудно, але спробую. А раптом хтось розщедриться та пожертвує хоч кілька монеток чи дасть який шматок хліба голодним сиротам?.. Дівчина ніколи не жебрала, однак, згадка про голодного хворого братика спонукала її до цього останнього, важкого кроку. Вбрані в гарний, теплий одяг люди пробігали повз неї – голодну,

4/2011

будьмо милосердні

замерзлу, нещасну. Ніхто не звертав уваги на бідну Яринку. Вибравши з-поміж перехожих якусь старшу жінку з лагідним виразом обличчя, дівчина стиха озвалася до неї благальним голосом: – Ласкава пані, в ім’я Ісуса Христа, допоможіть нам. Мій маленький хворий братик і я дуже бідуємо і не маємо ні крихти хліба… Каменем лягла на душу холодна відповідь жінки: – Бог тобі допоможе. Тут бачить Яринка, що вулицею підбігцем пересувається студент у потертому осінньому пальто. Їй здалося, що такий бідака краще зрозуміє її, ніж ті, багаті. Вона кинулася йому навперейми з проханням про допомогу, проте, студент, гірко усміхнувшись, відказав, що й він не відмовився б від сторонньої допомоги, бо від сніданку не мав у роті ані крихти. І він поспіхом обминув її, співчутливо поглянувши в обличчя молодій жебрачці. Яринка благально зверталася до людей, але ніхто її не чув і не слухав… Насамкінець дівчина зі слізьми попросила на шматок хліба в якоїсь багато вбраної пані, що вийшла з магазину, тримаючи в кожній руці по кілька пакунків.

– Відчепися, ледащо. Йди працювати, а не жебраєш. Ось зараз покличу поліціянта, щоб всипав тобі гумовою палицею, аби не чіплялася до перехожих у Святвечір… Викрикуючи всілякі погрози на адресу ледачих жебраків, жінка всілася зі своїми пакунками та сумками до таксі й від’їхала… Яринка замерзла, проте, найбільше жалю й болю завдала їй людська жорстокість та байдужість до бідних. Дівчина гірко заплакала… А Олесь ще перебував у щасливому сні. Втім, якийсь стук збудив його. Хлопчик розкрив широко очі й замість гарної лампи побачив запалений мізерний каганець, який тримала Яринка, постукуючи нога об ногу – так дуже вона замерзла на морозі.

– О, братику, в тебе тепло, – захриплим голосом озвалася сестра, сумно дивлячись на малого братика.

– Так, напалив трохи. А ти принесла щось поїсти, Яриночко? Хлопчик з надією подивився на сестричку…

Дівчина мовчала, намагаючись не розплакатися. Потім тремтячим голосом відповіла: – Знаєш, Олесю, вранці будемо все мати, бо зараз ще не змогла отримати гроші. А вранці напевно вже накупимо собі хліба й булок, а ще – молока й цукерок. А зараз швиденько лягаймо спати біля печі. Хлопчина беззвучно заплакав, однак, не бажаючи засмутити сестричку, нічого їй не сказав і мовчки витер очі рукавом. Схилившись на коліна, хлопчик помолився на ніч, прохаючи в Бога охорони собі й сестричці, й ліг на скрині. Яринка випустила надвір кота і, загасивши каганця, засунула люфт від печі, не зазирнувши попередньо досередини... Помолившись Богу, лягла поруч з братиком, обійнявши його й накрившись разом драною ковдрою. Її худорлява рука ще довго пестила Олесеві кучерики. Вона дуже любила братика, проте, нічим нині не могла його порадувати… Незабаром хлопчик заснув і тільки час від часу щось шепотів уві сні. Яринка й собі

44

заплющила очі й важкий сон поволі огорнув її стомлене, змерзле тіло. Дівчині снилося якесь страхіття, що тягло до неї та Олеся свої страшні ручиська з печі, а тоді почало душити їх обох. Нараз ясне світло осяяло її. Вона відчула, як за плечима її ніби крила виросли і дівчина піднялася високо в небо над бідною грішною землею. Роззирнувшись довкола, Яринка побачила біля себе маму, тата і маленького брата. Усі вони щасливо усміхалися їй, а навколо – багато, багато ангелів.

– Ой, та це ж небо! – промайнула думка. *** Вранці хазяйка знайшла в убогій кімнатці два мертвих тіла: Яринка та Олесь отруїлися чадним газом від печі… Недоля змінилася для них на вічне щастя біля ніг Спасителя. А люди у місті святкували Різдво й вітали один одного за святковими столами.

проза

(продовження, поч. у ВХ 3’07–3’11)

З

а перші три дні ми так перерили землю на території табору, що страшно було дивитися: щасливий був той, хто знайшов хоч який-небудь паршивий корінець пирію. Потім стали підвозити до табору моркву. Побачивши, що на одній із підвод свій чоловік зі станції, Іван, ми почали кричати до нього: – Іване, кинь кілька морквин!.. Кинь… На табірних вишках стояла охорона з гвинтівками і ми не надіялися на успіх цієї справи – а ну ж їздовий кине моркву, а охорона стрілятиме – побоїться Іван, не кине. Та він набрав обома руками скільки зміг тої моркви і кинув нам раз, вдруге і втретє. Не всі морквини перелетіли через огорожу, але до тих, що впали до нас, за колючий дріт, кинулися полонені й умить розмели. Один чоловік упав на три морквини і, лежачи почав їсти. То був мій земляк із сусіднього села.

– Дай хоч малесенький шматочок, – просили полонені, – хоч посмоктати дай… Чоловіки оточили того полоненого і вражено дивилися, як він старався швиденько впорати тую моркву. Я розумів, що він їсть свою смерть. «Чому смерть?»

– заперечував дід Захарій. Так,

смерть. Чоловік не знав того, що після тижня голоду враз з’їсти 3-4 морквини та ще не прожувати добре – це вірна смерть. Так і сталося. Полонений з’їв ту злощасну моркву, підвівся із землі й пройшов далі від гурту. Проте невдовзі йому почав дуже боліти живіт, після обіду ще погіршало, до вечора він не дожив… Що то є полон, що то значить голод! Після цієї події нас перевели в інший табір. Тут були бараки, в яких ми спали на нарах, а ще тут обіцяли трішки давати нам їсти. Крім того – табірний лазарет, до якого я й потрапив на другий день мого перебування у цьому «чудовому»місці. Лежу, а в животі вуркає – враження таке, що всі кишки посклеювалися і тільки одна думка в голові: «От би хоч що-небудь трішечки з’їсти». Одного дня з вікна лазарету ми побачили, що до табору прийшли люди в цивільному. Вони співали, ідучи. «Точно – віруючі», – вирішили полонені. Ці люди прийшли до нас із добром: кожен з них щось приніс із продуктів. Це ж треба – самі терплять нестатки, а поділилися з полоненими останнім шматочком хліба! Вони розійшлися по бараках, кілька чоловік зайшли до лазарету. А я, лежачи на ліжку, думав у цей

45

час про те, щоб сталося чудо і хтось дав хоч одну ложку супу. Враз почув біля себе чужу мову і ламану російську, розплющив очі і побачив поруч двох молодих дівчат і молодого чоловіка. «Що за комедія, – подумав, – тут стільки вошей, а він присів на моє ліжко – невже не боїться набратися цих квартирантів?..»

– Як ви тут живете? – запитав австрієць мене.

– Яке тут життя?! Жили ми дома, в Україні, а тут ми – в полоні. Хіба це життя?..

– Согласєн, но всьо таки жизнь продолжається і треба жить. Всігда так не буде, Господь поможе вам і нам.

– Господь на небі, – з гіркотою відказав я, – а небо далеко. Ми ж тут нікому не потрібні, бо чужі вам, і ця земля чужа для нас.

– А Бог каже, – заперечив прибулець, що «Господня земля і все, що її наповняє».

– Не хочу заперечувати, – махнув я рукою. – А що хочете від мене?

– Ми хотім, – розговорився гість, – хочемо розказати вам про Ісуса Христа, Єго жертву на Голгофє і помочь вам. Скажите мнє ваше завєтноє желаніє.

– Ми всі маємо одне бажан-

4/2011

проза

ня: з’їсти хоча б ложку теплого супу, а то вже наші кишки в животах посклеювалися. Ми не маємо сили пересуватися по землі, бо постійно голодні… Незнайомець, гірко усміхаючись, перекладав своїм компаньйонкам усе, що я говорив. Сльози покотилися по дівочих щоках, вони почали щось говорити до мене. Тепер молодий чоловік уже мені перекладав їхню мову: – Еті сьостри хаварят: потєрпітє чуть-чуть, суп будє нємного. У вас єсть казанок?

– Є, – відповів я, – і ложка є.

– Скажіть усім, у кого єсть сіла, нєхай приготовят свої котелки і ложкі. Через деякий час я відчув аромат супу і розплакався, як мала дитина: може, це сон? А ось і наш незнайомець підійшов із моїм казанком. Помітивши, що я перехрестився, чоловік запитав: – Ви вєрующий?

– Так.

– І ми вєрующі. А зараз перед тєм, як їсти, помолимся, шоби Бог благословил нє только єду, но і всю вашу і нашу жизнь. Руки Бог дал людям робити щото корисне, нужноє для себя і для другіх. Лучше моліцца – для єтого Господь надєліл нас даром рєчі – чєм крєстом сєбя осєнять. Говоріть Богу надо всьо, што нас тривожить і радуєть. Апостол Павєл ще пісав, што рукамі своїми работал для сєбя і для других служив. Помолимся… Незнайомець склав руки на грудях, підвівся на ноги, заплющив очі й почав свою розмову з Богом. Він дякував Отцю Небесному за Ісуса Христа, за сестер, які, плачучи, приготували цю простеньку їжу, а роздають зараз із великою радістю полоненим солдатам-українцям, просив Божої милості для кожного з нас, щоби ми ще могли повернутися додому до своїх сімей. З його молитви ми довідалися, що начальник охорони табору дозволив узяти для нас залишки їжі, якою годували охоронців; сестри з’єднали її з тим, що змогли принести із дому і вийшла чимала ємкість – термос гарячої смачної їжі для нас, голодних і холодних.

Незнайомий віруючий чоловік дякував за все це Бога. Потім усі ми, хто міг – підвівся на ноги, хто зовсім ослаб – лежачи молилися до Бога словами молитви «Отче наш». Опісля я побачив, що солдати внесли до лазарету великий термос із супом і тоді віруючий чоловік попросив нас усіх по черзі підходити до термоса з казанками. Солдат наливав кожному потрошки запашного варива. Нагодували усіх, і лежачих також. А тоді я попросив незнайомця: – Ви нас врятували від голодної смерті, а ще обіцяли розказати щось про Бога. Не забудьте, будьте, такі добрі, це зробити. Ми дякуємо вам за суп, а ще більше будемо вдячні за розповідь про Господа. Чоловік зібрався з думками, помовчав, а тоді сказав: – Все це не так просто, потрібна підготовка. Ви зараз полонені, але ж був час, коли ви були солдатами діючої армії. Стріляли в людей. В австрійців, росіян чи ще в кого – яка різниця? – головне, що вбивали, вкорочували людське життя за наказом командування. А це страшний гріх, за який треба відповідати перед Богом. Нам потрібна підготовка. В п’ятницю наша церква перебуватиме в пості та молитві. Ми всі проситимемо Бога послати нам мудрість, навчити нас, що саме і як саме ми маємо сказати вам про заплату за гріх вбивства, про те, що є прощення через кров Ісуса Христа. Крім того, нам потрібен проповідник, який добре володіє вашою мовою, щоби міг усе це вам роз’яснити, донести, щоби Господь був при його устах і умудрив, щоби відкрив серця слухачів, а вони могли б під дією Слова Божого і Духа Святого звершити достойний плід покаяння. Хто хоче і може, моліться про це разом із нами. Наразі будьте здорові, хай Господь благословить вас усіх. До побачення. Полонені ще довго обговорювали цю подію. Всі погоджувалися, що австрійці зробили для них дуже важливу справу – нагодували. Пізніше вони не тільки годували – рятували від голодної смерті, а й порятували нас від вічної загибелі. Як? Вони

46

розповіли нам про Ісуса і Його Голгофську жертву, роздали нам Нові заповіти на нашій мові. Ми читали ці книжки, слухали їхні проповіді, їли їхню їжу. Це було для нас величезною підтримкою. Дух Святий працював над нами. Багато полонених розкаялися перед Богом у своїх гріхах, прийняли Ісуса у свої серця. Так і я став християнином і приніс у рідне село не австрійську віру, а Божу, жертовну віру, спасаючу та живу. Івась замовк, обвів поглядом усіх присутніх у кімнаті, а тоді сказав: – Отак я послужив вам, як вірний раб: усе, що почув, запам’ятав і ось розказав вам. А тепер прошу вас молитися за мого дідуся. Дякуємо вам за чай і марципани, за те, що не прогнали мене. Я задоволений, що міг бути з вами. Я навіть забув ниньки про своє злиденне життя… Та дома мене чекають і мені пора бігти. Мама, певно, уже тривожиться. Простіть мені, може я що не так зробив чи сказав і хай Господь мені простить. Сьогодні я вам стільки всього наговорив!.. Хлопець підвівся з-за столу і м’яв у руках стареньку кепочку.

– Пане Гармато, – усміхнувся він до Петра, – не затримуйтесь довго у своїй парафії, приїздіть до нас знову. Сьогодні була в нас така чудова служба Божа і проповідь, і спів. І все було так чудово! Івасик повернувся до хазяйки. Очі його сяяли: – Матушко, будьте ласкаві, проведіть мене до хвіртки, а то я ще забуду її зачинити…

– Зачекай хвильку, Івасю. Матушка поспішила до комірчини і за хвилину вийшла звідти з невеличким кошичком, який, напевно, був приготовлений заздалегідь. Подала його хлопцеві зі словами: – Візьми, сину, цього кошика і передай мамі. Скажи, що це від батюшки Петра, тепер його ім’я Кифа…

– Тс-с-с, – перебив її Гармата, – послухай, Івасю: кошика візьми, але скажи так, як є, бо ти вже покаявся і повинен говорити правду. Скажи, що цей кошик передала матушка Ганна. А зараз

Дорога на Голгофу підійди-но до мене. Коли хлопець наблизився, гість взяв його одною рукою за долоню, а другою вклав у неї кілька паперових злотих і сказав: – Не признавайся нікому, хто дав тобі ці гроші, – хай буде по-євангельському: «права рука хай не знає, що робить ліва». Затям, щоби все було без обману. Маєш ці паперові гроші віддати мамі. Добре?

– Будьте певні, все віддам. Мама моя така добра і я її дуже люблю. Але буваю такий вредний, що іноді слухаюся її слів тільки за третім разом. Хоча я стараюся і маю надію, що з часом стану більш слухняним. Ми вже можемо йти, матушко?

– Ганнусю, справді, проведи хлопця, бо вже мама його точно тривожиться, – сказав Любомир.

Матушка подала Івасеві руку, а біля дверей хлопець зупинився, повернувся до обох священиків, щось хотів сказати, але промовив тільки: «Спаси вас, Господи!» і переступив поріг. Матушка причинила двері й обоє опинилися у темряві.

– Заждіть хвильку, – спинив її хлопчина, – дорога матушко, я сам зачиню оту хвіртку. Просто я хочу вам щось секретне сказати зараз. І дуже важливе. Прошу вас, шановна матушко, прийдіть завтра до нас під вечір, як дасть Бог дожити, в ту пору, як лунає благовіст у церкві, коли закликає людей на вечірню службу.

– Дякую, Івасю, за запрошення. Я прийду, мабуть, разом з отцем Любомиром. Йому треба відвідати твого дідуся із причастям.

– Буде краще, як ви прийдете без батюшки…

– Чому, дитино? Хіба твій дід не любить священика Любомира?

– Зовсім не тому! Просто під вечір до нас знову прийде дядько Денис Австріяк. Зійдуться сусіди і він закінчить свою розповідь про полон. Мабуть, вам теж буде цікаво довідатися, що там таке сталося, що не тільки дядько Денис, а й і ще багато військовополонених перейшли в нову віру. Гадаю, отець Любомир теж може прийти, якщо це не зашкодить його службі. Ми всі будемо раді бачити його. Ой, я вже побіг…

– Біжи, дитино, біжи, тільки будь обережний. А хвіртку я зачиню…

Шановні читачі! Про розвиток подальших подій у повісті В. Сивого зможете дізнатися з книги, яка готується до друку.

Дорогі друзі!

З приємністю повідомляємо вам про книгу «Євангельський рух на Волині у документах і долях людей». У ній досліджуються витоки живої євангельської віри на волинській землі із потужних джерел її зародження та поширення в Україні, простежується взаємозв’язок духовних впливів на цьому благословенному шляху розквіту, переслідувань, боротьби і духовних перемог, якими Господь провів наше братство до сьогоднішніх днів. Всі найважливіші періоди розвитку євангельського руху на древній історичній Волині та в сусідніх регіонах з його особливостями відображено на багатому місцевому архівному матеріалі із використанням хвилюючих особистих свідчень учасників цих подій.

Пропонована вашій увазі книга – це:

• 448 сторінок формату А4, насичених змістовною інформацією, цікавими архівними документами, довідками, статистичними таблицями та особистими спогадами; • понад 300 фотографій, значна частина – з далеких довоєнних і повоєнних років, які публікуються вперше; • тверда ламінована обкладинка у двох варіантах; • сучасне оформлення та високоякісне поліграфічне виконання; • змістовне ілюстроване видання може бути корисним і гарним подарунком. Видавництво – ХМ «Українська місія благовістя» Друк – РТ «Місійна книжкова фабрика «Християнське життя»

Книгу можна замовити в Луцьку за тел.: (0332) 72-13-51, 72-40-28; Е-mail: ukrminua@gmail.com

47

4/2011

С

ьогодні пропонуємо останні запитання Біблійної вікторини. Приємно, що разом із читачами ми мали цікаву інтелектуальну та духовну подорож сторінками Писання, яке є світлом для нашого життя. Ще раз дякуємо учасникам і особливо тим, хто надіслав відповіді. Найбільш активними є: В.А. Гапонюк (м. Луцьк), К.П. Жук (м. Ківерці), В.С. Карпік (с. Вижично), А.О. Дармофал (с. Волиця), Л.В. Близнюк (м. Луцьк).

Подаємо правильні відповіді.

1. Ізраїль (Ос.8:7).

2. «Дай, дай» (Прип.30:15), Марія (Ів. 19:25).

3. Від погубителя (1Кор. 10:10).

4. Загибель (Пр.16:18).

5. Камінь помочі (1Сам. 7:12).

6. Марнота (Пс. 93:11, 1Кор. 3:20).

7. Шершні (Вих. 23:28, І. Нав. 24:12).

8. Вола (Пр. 14:4).

9. Риба (Мт. 17:27).

10. Єврейських розвідників (І. Нав. 2:1-6).

ЗАПИТАННЯ ІV ТУРУ: 1. Що береться із пороху, окрім людини?

2. У кого зір направлений на невидиме?

3. Що спонукає людину працювати?

4. Хто докоряв Богові за милосердя?

5. Які тварини в Біблії говорили з людиною?

6. Де золото було перетворене в порох?

7. Що в Біблії називається «світло ясне»?

8. Хто залишився би мертвим, коли б його не хоронили?

9. Чий гнів проклятий?

10. Хто був начальником війська двоюрідного брата?

Чекаємо ваших листів до 20 січня 2012 року. Відповіді можете надсилати на електронну скриньку: volyncba@gmail.com (вкажіть, будь ласка, контактний телефон, щоб можна було повідомити про зустріч учасників вікторини. Переможців чекають подарунки.