Hostage in NAMU

В цьому контексті зустріч музей–перформанс для музею виявилася досить продуктивним способом дослідження власної природи, можливістю з’ясувати власні межі та обмеження. Однак у тому, що стосується конкретніших концептуальних запитань, поставлених Ларисою Бабій до кожного з чотирьох курованих нею перформансів, як і відповідей, які отримував музей, то вони виявилися не настільки сфокусованими, і часом давали результат далекий від очікуваного. Зокрема, робота Олександра Лебедєва «Льотчик Бойс» — перший перформанс із серії «Заручник у НХМУ» — надала певний відтінок запитанням, які були поставлені куратором: що значить бути заручником музею? На яких умовах та з ким можна вести переговори? Які можливі стратегії звільнення? Де взагалі свобода? У цих питаннях вчувалося вістря інституційної критики, спрямоване проти музею як мавзолею чи радше своєрідної єгипетської піраміди, яка муміфікує творчий процес. Можливо, звідси мотив довжелезної стрічки, в яку загортав себе перформер. Ось стрічкою Мьобіуса лягає музейний часо–простір на живого персонажа, власне живий сам–собі– мистецький суб’єкт, унерухомлюючи його до стану об’єкту. Проте, у випадку НХМУ саме соціальний аспект не прозвучав, оскільки музей по суті відмовився від дискурсу домінування і сам часто–густо опиняється в ситуації заручника перед глядачем, його запитами, історичними обставинами. Натомість це квазі–ритуальне дійство (перед екраном, на якому Бойс у клітці з койотом загортається у шматок фетру, випробовуючи на собі реакцію тотемної тварини) більше нагадувало спробу деконструювати різноманітні ритуали авто–ініціації художника (з перетягуванням на себе музейної «ковдри»), досить поширені серед українських митців. І в цій спробі більш виразно прозвучав метафізичний аспект як перформансу, так і музею.