Книжка була такою цікавою, картинки такими детальними, а ліхтарики — такими яскравими, що Маленька Синя
Рукавичка вирішила тихенько вибратися з кишені та
роздивитися все якнайкраще. Маленька Синя Рукавичка знала,
що вони приїхали до цього міста лише на п‘ять днів. А отже,
їй не можна гаяти часу, треба запасатися враженнями!
Книжка й справді була дивовижною. Все в ній виглядало
справжнісіньким дивом: і величезні гіллясторогі олені,
і смішний сивий дідусь у червоному каптурі, і вкриті
візерунками дерев‘яні сані, завантажені коробочками та
мішечками зі строкатими яскравими стрічками. Ці сані
неслились небом, а крізь пухнасті хмари проблискували зорі. Поринувши у книжку, Маленька Синя Рукавичка навіть не
помітила, як промайнув час. І ось, нарешті, коли останню сторінку
було перегорнуто, вона задоволено відсторонилася від вітрини.
І зненацька помітила, що поряд немає її Дівчинки. Маленька
Синя Рукавичка випросталася й розгледілася на всі боки. Але
ніде не було видно ані Мами, ані Дівчинки, ані її білої шапочки
з маленькими рожевими сердечками та величезним рожевим
помпоном. Який зовсім, ну, зовсім їй не пасує.
— Привіт! — почулося раптом. Маленька Синя Рукавичка
повернулася на голос, але там нікого не було.
— Егееей. Привіііт! Чого мовчимо?
Маленька Синя Рукавичка повернулася
ще покрутилась, розглянулась довкола, але нікого не побачила.
— Що за безглузді жарти! — обурилася Маленька Синя
Рукавичка.
— Хто жарти? Я? Я — не жарти! Я — вітер! — сказав Вітер,
а це був саме він. — Ти що раніше ніколи не бачила вітру?
— Нііі, — відповіла Маленька Синя Рукавичка. — Ніколи.
Я взагалі-то вперше у вашому місті.
— Ооо, на тебе чекає чимало цікавого! — сказав Вітер. —
А що ти тут робиш сама-одна?
— Еееааа, — протягнула Маленька Синя Рукавичка.
— Ти що, сама мандруєш? — здивувався
Вітер. — Уперше
в житті бачу маленьку рукавичку, яка
мандрує сама.
— Ну, звісно ж, не сама! Що за дурниці! — відповіла Маленька
Синя Рукавичка. —
Я мандрую з Дівчинкою.
— А де ж твоя Дівчинка? —
зацікавлено кружляв Вітер. —
А вона має мильні бульбашки?
Обожнюю бульбашки!
— Певно, що має.
— А де ж вона? Не бачу тут жодної
дівчинки з мильними бульбашками!
— Та я … Я трохи відстала, — знітилася Маленька Синя
Рукавичка. — А моя Дівчинка зовсім трохи пройшла вперед.
— Зовсім трохи? Трішечки? — перепитав Вітер. — Хочеш, допоможу тобі її наздогнати?
— Звісно! — зраділа Маленька Синя Рукавичка.
— Тоді тримааайсяяя!
Маленька Синя Рукавичка відчула, як щось швидко підіймає
її вгору все вище, вище та вище. Нарешті вона побачила не
тільки руки людей, але й їхні голови, каптури, шапки та навіть
дахи будинків.
— Бачиш свою Дівчинку? — запитав Вітер.
О, так! Не так щоб близько, але трохи віддаля Маленька
Синя Рукавичка помітила її, свою Дівчинку. Біла шапка
з крихітними рожевими сердечками та величезний рожевий
помпон. Так, це могла бути тільки вона!
— Ось вона! Ось вона! — радісно закричала Маленька Синя
Рукавичка.
— Де? — запитав Вітер.
Та раптом Маленька Синя Рукавичка помітила. Ну, не зовсім
поряд зі Своєю Дівчинкою. Але дуже-дуже близько.
Помітила неймовірно гарну скульптуру Янгола. Він мерехтів
сріблястим, блакитним, смарагдовим, та навіть темно-синім.
І був такий неймовірний. Такий пречудовий, що ну, напевно ж, жодного сумніву, Дівчинка та Мама йшли саме до нього.
Тож Маленька Синя Рукавичка вирішила трішки скоротити
шлях.
— Ааа, ось. Он там, — сказала Маленька Синя Рукавичка та
показала в бік величезного Янгола.
Вжжжик. Вітер відніс її до Янгола, обережно спустив додолу
та запитав:
— Нууу? Де твоя Дівчинка? Стривай-но, я тобі допоможу!
Підсаджу тебе в кишеню. Або ... Хочеш, я здую з неї шапку
прямо на тебе? Дівчинка тебе відразу помітить! А потім ти
дістанеш мильні бульбашки й ми як почнемо...
— Ні-ні, дякую. Далі я сама, — швидко відповіла Маленька
Синя Рукавичка, побоюючись, що Вітер розгадає її хитрий
план.
Вітер недовірливо перепитав:
— Ти впевнена?
— Та звісно ж! — запевнила Маленька Синя Рукавичка. —
Цілковито впевнена! Дякую тобі щиро за допомогу. Всього
найкращого!
І вона відвернулася.
Вітер знизав плечима та й полетів собіі. А Маленька Синя
Рукавичка, що нарешті позбулась неприємних запитань, захоплено роздивлялася Янгола.
Ох і гарним той був! Мабуть, його зробили з сотні ліхтариків
та блискучого металу. Маленька Синя Рукавичка ще ніколи
в житті не бачила такої краси. Янгол стояв на вишуканій
сріблястій спідничці, прикрашеній синіми, мов небо, кульками.
В нього були величезні крила. Здавалось, він от-от змахне ними
та злетить високо-високо над площею. Сріблясте вбрання
тягнулося аж догори, де виднілося пір‘я, тендітні руки та
голова. Гарне обличчя так і дихало спокоєм. І святом.
— Так ось ти яке, свято! — захоплено промовила
Маленька
Синя Рукавичка. — Вона часто чула це слово від Мами під час
подорожі. Але тільки зараз зрозуміла, що Мама мала на увазі.
Тоді Маленька Синя Рукавичка забралась на самий вершечок
і так задивилася у величезні Янголові очі, що похитнулася
й впала. Прямо під ноги старої Леді.
— Хм, що це? — здивувалася стара Леді. Вона нахилилась
і обережно підняла Маленьку Синю Рукавичку.
— Треба ж таке, загубив хтось, — спантеличено промовила
стара Леді, озираючись довкола. Але жодної дитини не
побачила. — Хтось зараз дуже сумує за тобою, Маленька
Рукавичко.
