Адам Джонс. ГЕНОЦИД
Частина І. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД
Магоні схарактеризував таку політику як геноцидну: «Якщо геноцид визначається як санкціоновані державою дії задля викорінення цілих народів, тоді дії Чаки безперечно підпадають під це визначення». Він вказує на те, що термін, який зулуси використовували на позначення своєї кампанії експансії та завоювання – «іцвекуфа» – походить «від зулуського “іцве” (нація, народ, політика) та “укуфа” (смерть, вмирати). Таким чином, сам цей термін є ідентичним терміну “геноцид” як за значенням, так і за етимологією»41.
Н
:Р
Л Геноцид є абсолютним словом – завиванням зі слова... Ланс Морроу
До Другої світової війни геноцид був «злочином без назви», за висловом британського прем’єр-міністра Вінстона Черчилля42. Людиною, яка дала назву цьому злочину, помістила його в глобально-історичний контекст і вимагала втручання та юридичної дії, був юрист польсько-єврейського походження, вигнанець з окупованої нацистами Європи на ім’я Рафаель Лемкін (1900–1959). Його історія є однією з найдивовижніших у ХХ ст. Лемкін є винятковим прикладом «нормативного підприємця» (див. Розділ 12). Чотири роки він карбував термін «геноцид», який містко визначав це давнє явище. Він підкріпив цей термін багатьма документами. А ще опублікував велику книгу («Правління держав “Осі” в окупованій Європі»), у якій новий концепт застосовувався для позначення геноциду, що відбувався у його рідній Польщі та на решті територій, окупованих нацистами. Тоді він розпочав успішну кампанію, щоби переконати новостворену ООН розробити конвенцію проти геноциду; потім він провів іще одну кампанію зі збору необхідної кількості підписів, а тоді ще одну, аби забезпечити ратифікацію конвенції у різних країнах. Утім Лемкін жив у злиднях – у своєму, безперечно, найдотепнішому з-поміж зафіксованих коментарів він описав себе так: «присвятивши себе високій меті, я стояв перед ООН у суцільному дранті»43 – і помер забутий усіма в 1959 р.; на його похоронах були присутні лише сім осіб. Тільки в останні роки люди почали усвідомлювати важливість перспектив запропонованого ним концепту та конвенції ООН, що його містила. Зростаючи у єврейській родині з Волковиська, містечка на сході тогочасної Польщі*, Лемкін надзвичайно любив читати. Але його читацькі смаки були дуже дивними як на малолітнього хлопця. Він згадував у своїй автобіографії, котра лише нещодавно побачила світ: Я почав поглинати книжки про переслідування релігійних, расових та інших меншин. Я розпочав з опису вбивств християн Нероном. Їх кидали до левів, а імператор у цей час сидів на римській арені й сміявся. На мене справила величезне враження книга польського письменника Генрика Сенкевича «Quo Vadis», і я кілька разів перечитував її і часто говорив про неї. Я чітко усвідомлював, що якби якийсь християнин звернувся до поліцейського по допомогу, то не отримав би жодного захисту. Це була група людей, яку колективно засудили на смерть без будь-якої іншої причини, крім тієї, що вони вірили у Христа. І ніхто не міг допомогти їм... Я був вражений частотою таких випадків, великими стражданнями, що випали на долю жертв, та безнадійністю їхньої долі, а також неможливістю бодай якось виправити завдану життю та культурі шкоду44.
Зацікавленість Лемкіна мовами (врешті-решт він оволодіє десятком мов чи навіть більше) привела його до вивчення лінгвістики. Але його пристрасний інтерес до тих культур, які створили ці мови, його інстинктивне співчуття до тих, кого знищили лише через те, що * Нині – Гродненська область у Білорусі. – Прим. пер.
34