Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів
У часи більшовицької революції та громадянської війни Київ визначав тональність літератури на їдиші більшою мірою, ніж будь-яке інше місто в Росії, Україні та Білорусі. Наприклад, упродовж 1917–1921 років у Києві вийшло друком сорок відсотків усіх їдишських видань1. Саме тут заявило про себе цілком нове покоління носіїв їдишської культури, включно з письменниками Ісроелом Ієшуа Зінґером (1893–1944) і Кадею Молодовською (1894–1975), які через певний час після свого київського літературного дебюту здобули визнання на Заході. Київська група їдишомовних письменників стала частиною культурної міфології їдишу. Довкола неї сформувалася аура фундаторів їдишомовної радянської та ширше – «прогресивної» літературної традиції. Цю ауру творили насамперед колишні активісти, пов’язані з групою: зокрема, Мойше Літваков (1880–1937), згодом головний редактор московської газети на їдиші Der emes («Правда»), та Нахман Майзель (1887–1966), один із провідних видавців та критиків їдишської літератури. Майзель, який відіграв видатну роль у київському середовищі модерністських єврейських письменників та художників, пізніше продовжив свою естетичну лінію в ролі редактора варшавської Literarishe bleter («Літературні папери»)